Гори говорять

1

"Сей кров власними силами і допомогою Божою збудував Іван Цокан, господар з Ясіня Року Божого 1825" — напис на одвірку тієї хати, у котрій я народився й прожив до недавнього часу. Ті глибоко в дбайливо різблені лапаті словянські літери до наших днів пригадують того, кого я ще застав на цьому світі й кого нераз безсилими дитячими рученятами тягав за довгі густі вуса та кого з приємністю кликав дідьом. Намагаюся пригадати виразніше його обличчя та деякі риси характеру, але мої зусилля майже даремні, бо все збігається в невиразну, повну таємничості пляму, з котрої дещо виразніше випинається лише його надзвичайно дебела й потужна постать.

Мав він пять синів і дві дочки. Вони розійшлися по Гуцульщиіні в різних напрямках і всі були добрими господарями. Дочки повиходили заміж, одна до Ворохти, друга в Ясіню-Кевелеві. Батько мій, також Іван — середущий з братів, дістав садибу в Ясіню-Лопушанка, де жив і дід. Є це розкішна місцевість на грунику, коло лісу, майже під Пєтросом, звідки також чудесний вигляд на Говерлю. Кроків двісті внизу шумить бурхливий потік Лопушанка, яка впадає в Лазещину, а та в свою чергу вневдовзі вливається в Чорну Тису. За пів години ходи через грунь Буковинку, який сполучується з горою Тисою, будемо в Ясіню-Центрі, де маємо тепер ще одну садибу й де скоро десяток років жию я.

Старий наш "кров", від часу зазначеного датою на одвірку, майже в нічому не змінився. Є це дебела суковата будова. Трівкий смерековий зруб, критий гонтами, з сильним деревяним помостом. Обстанова проста, але міцна. Тяжечий з бучини, цяцькований різбою, стіл. Довгі и широкі попід стінами лавиці. На передній стіні в два ряди образи, які століттям втягалися сюди зо всіх сторін — з Мукачева й Ужгороду, з далекого Почаева й навіть з Києва. При вході вліворуч всевладне розложилася широка гуцульська піч. Від неї до передньої стани вмістилося розлоге ліжко, а над ним жерда, завішана ліжниками, кожухами, петеками та різним шматтям.

Жиє тут моя, не менше від хати, кремезна бабуся-мати, яка має ще всі зуби й, як на свої сімдесятків пережитого, виглядає ще зовсім чепко. І здається, коли б не війна, яка посріблила її волос, час зовсім не мав би на неї впливу. Завше жива, бадьора, завше чинна, вона, здається, створена для сміху, жартів і безупинної праці. Навіть тепер вона веде цілу господарку в Лопушанці. Вона держить за тридцятеро овець, шість корів, пару коней, безліч курей і здоровенного, чорного, ледачого псюру. Все це доглядає, дає лад, веде зразковий порядок, гризеться з наймиттям і, як твердить поговір, складає гроші. Скільки їх наскладала — не знаю. Знаю лишень, що зручний біржевий шахрай за один день більше вкладе до своєї кишені, ніж вона за десять довгих, неспокійних літ.

Батько помер два роки по війні. Був на ліву ногу кривий, дебелий, кострубатий, прямого, добродушного характеру. Смертельно ненавидів брехні, підступне поводження та підлещування. З нами дітьми був суворий і вимагливий. Свої великі сірі бики, на перший погляд, любив більше ніж нас і більше за них піклувався.

Матір поважав і слухав, а колись, кажуть, і любив. Мати ж не знала іншої любови, крім до грошей і нас дітей. Вона була надто переповнена діяльністю. Вона родила дванадцять дітей, але вижило з них лише пятеро. Три сини дві дочки. Решта вимерли. Ми. ж виросли всі, як на замовлення й не маємо права скаржитися на брак сили чи зріст. А бути таким і практично й приємно.

Літом полонини, бербениці, трембіта. Далі сінокос і обороги. Зима — це бутин. Мали дві парі волів і разом;3 ними не. вилазили з бутину. Мороз. Стрункі, мов свічі, ялини. Сани й підсанки скавічать по мерзлій вчовганій дорозі. Гойкають "газди". Світанок і смеркання застають тебе серед мовчазливого похмурного лісу, який спиняється на гору, тратиться в хмарах. Небо сіру шапку насунуло й мовчить. У бутині коло колиби палахкотить ватра. Палають смерекові бадани, пахне соломою, дим з сірим небом зливається, навколо муром газди й легіні. Стоять, курять піпи, спльовують, жують малай з солониною й регочуть, регочуть.

Субота й, значить, стільки-то й стільки банок попало до твого череса. Завтра неділя, зайшов до коршми й хильнув одну-другу паленки. І зігрівся й настій нйшовся. Ади цимбали почув і постоли вже не втримаєш. Самі, гей би кози скачуть. Ймив лиш Марійку чи Василину й так її закрутив гей фургало.

Часом гарно заробляли. Батько завсіди вмудрявся приїхати до бутину раніше, більше разів одвезти колоди, тому й заробив більше. В неділю, знов, батько оминав корчму. Нащо йому. Він і так мав чин розважитись. До церкви піде, стане на крилосі й з дячком підтягає. Після з газдами погуторить, а дома, бувало, читає “новинку”.Була газета, "Неділя" звалася, де пан старий церковник пашуть: "Превелебніший пан Ридахтор! Вообше любимой нашей "Неділі", между прочим, мене дуже інтересують дописи із ''Унгварськой Верховини" писание "старим куратором". Я знаю із своего опита, что при частном їдінью мяс і калачов, жолудок зявляєт жиланиє попоїсти фасульок і овсяного ощипка. Так само діється і з нашой "Недількой". Міжду мудрими статіями духовного содержания, приятно читати і что-то із нашого руського житя-бутя… В слідствії всякого духорасположения…."О, там було що прочитати. І старий читав. Нащо йому тоді, дійсно, корчма?

Але зате недолюблювали його сусіди. Нелюд, скнара. Дітей працею мордує. Ади ще кури не встали, а він вже собкає. Багатієм хоче бути. Мало з нього того, що має.Через губу давай, най удавиться тими грішми.

Батько того не чув. Вуха його глухі для поговорів. В одно ввійшло, в друге вилетіло. "І не внімлі гласу злобному", каже святе письмо. Старий Клочурєк також так радить: — Вкашляйтесі на тото, Йване. Ади діти ростуть і треба їх учити.

— Коби то воно до тієї школи не така миля, — чухається старий.

— Пусте! Привези до дому вчителя і най учить.

— Прийдеться. Сам над тим думав.

І нам привезли вчителя. Вмів читати й, навіть, писати. Навчив також латинки. Приходили сусідські діти й він і тих учив. Батько нічого те казав, а здається навіть сам підганяв сусідів. — Дми [На Гуцульщині коли кличуть, то скорочують імена.]… Привівєм учителя. Можеш і свого хлопця послати. Най учиться з моїми.

І дехто посилав. Зима, студінь, реве під вікнами хуртовина. Гурточок хлопчиків у кожушках сидять навколо столу й пильно вслухуються до голосу учителя. Вечорами світиться маленька нафтова лямпочка, сидить на лаві Клочурек. Він тепер Апокаліпсу читає. Настане страшний суд і будуть судитися праведні й грішні. Всім дасться по заслузі. Всі дістануть своє, "як сі заслужив, як сі постелив, так віспися".

Часом і більше господарів зійдеться. Зморщені, погано голені, наївні обличчя. Тверді, чорні й шорсткі долоні. В зубах у кожного люлька. Толкують святе письмо, про бувальщину гуторять, згадають Довбуша. Часом сягнуть й татарських часів. Плай Пересмик, Костерище, де то сто тисяч татарів згинуло й досі кости їх із землі витикаються. Буревійними ночами стогони й квиління чути. Невірні душі над горами літають і ждуть страшного суду. О, Клочурєк все знав. Піпа його димить, мов комин. Чорний костистий кулак лежить на ляді стола. Неясна, заборсана димом тінь його постаті на стіні. Дехто, скажете, не вірить в басуркані. Світ такий стає, що вже нічому не вірить. А чайже він сам на власні очі бачив басурканю [Басурканя — відьма]. Хай уже тоті молодики нині мовчать. Всі ади старого дяка з тисянської церкви памятають. Та памятають усі добре. Вчився він на черця, але якось не зміг, то дяком зробився. Голос мав дещо хрипкий, бо любив випити. З ним покійничка Олена, що жила під лісом на Цапку, нераз попеклася. Дяк прийшов раз до неї й пожартував. Так і каже, хочу їсти, чи не маєш, Олено, якого молока. Та, хресто-святий, нема ні капельки. Добре. Дяк собі пішов. А вона то мала молоко. Дяк ходив до неї щодня. А тоді цілий тиждень не приходив. Олені сусідки шепчуть так і так. Дяк якусь задріпанку в долині знайшов, жидівку чи що. Олена скипіла. Чекай мені. Дістанеш ти, драбе, молока. Я вже тобі дам молока! Присунешся ти ще, стерво старе. Та як дяк, чуєте, пішов, Олена до — комори. заглянула до бербениці, що була повна молока, а там лише сім мишей сидить Ой же і перелякалася.

Та Олена й сама не одне знала. Ще як майорила, не одним легінем. пожартувала, що тому нераз волос дуба спивався. А майорила вона на Рогнешці. Клочурєк пішов раз по молоко я заночував. У колибі дим, так ліг собі в своєму царку. Лежить, якось не спиться й десь опівночі чує, навколо царка щось ходить і шепче. Шепче так голосно, Що він геть все чисто розбірає:—…"Боже світло з хати — сам Христос до хати. Христос над нами, коло нашого двора камяна гора… Осикове кілля, мідяна стіна. До нас лихо не йди, не прийди, бо на мідяну стіну у бєшся, а на осикове кілля пробєшся. На горі свята Пречиста з огненним мечем. Добре пропускає, а лихе стинає. Добраніч, янголе, на поміч. Абисьмо легко спали, щасливо рано встали. Богу ся помолили й до праці ся взьєли… Свята Пречиста по городі ходить, Icyса Христа за руку водить. Привела його над чорне море; над чорним морем золота церква. А в тій золотій церкві три золоті престоли. На одному Божі ризи, на другім Божі книги, на третім сам Христос сидить і сесю молитвоньку читає. Хто сесю молитвоньку помолиться в пєтноньку до постоньку, а в суботу до схід сонця, а в неділю до служби Божої, тому царство отворено, а пекло замкнене на віки віков, амінь".

Клочурєк так напудився, — що не міг повернути язиком. Хотів гукнути, не міг встати, — руки й ноги, як повідрубувані. Рано встав, Олена ходить перед ним і не можна з неї очей спустити. А сама, клята, сміється. Олено, каже він їй. Не можу баз тебе жити. Очарувала мене. Лишень сміється. Три роки, як одурілий ходив, топитися хотів, а після, дяка Богу, дяк попався.

Після того, як він з нею пожартував, вона раз прикликала ще одного легіня і дяка, обернула їх у бики й ті так билися, що аж страшно було. І ще оповідав Клочурєк про коня в золотій збруї, який вибігав серед ночі на дорогу й зводив людей. Вибіжить кінь, — пишний кінь, хоч би самому цареві. Збруя на нім золота на місячнім сяйві виграє. Чоловік косю, косю, піймати хотів би. Кінь зовсім спокійно стоїть, або пасеться, а тільки рукою сягнеш — зірвався й побіг. Але далеко не відходив. Відбіжить кроків десять і знов пасеться. Так не одного цілу ніч проводив.

Знав Клочурєк і про гада великого в золотій короні.

Вісімдесят років тому переходив горами великий гад. Переходив так десь з Крихаї до Тесаника. Коли проходив уночі, так світив, що всі села навколо й усі гори й навіть полонини освічував. О, скільки того Клочурєк знав. Тепер уже люди не вірять. Здрібніли й спорожніли.

Минали вечорі, ночі, дні. Сонце виходило й заходило. Літо міняло зиму й навпаки. Ліси й звори шуміли щодня однаково. Гори ніколи не сходили зо своїх місць.

2

Хто каже, що гуцул злий — гріх чинить. — Дай Боже, і вам здоровєчко, відповідає він на поздоровлення. І це щиро. Це чути з голосу, видно з очей. Але гуцул гордий і амбітний. Він гостро відчуває кожну образу й довго носить її в серці. Навіть незначна дрібниця може зробити двох гуцулів смертельними ворогами. Нераз ціле життя просудяться, знищать себе, свою родину й одна смерть всилі покласти тому край. Але всетаки гуцул не є злий. Закличе, привітає щирим словом, накормить, напоїть. Полюбить — вірний до смерті. В біді не видасть товариша й ніколи не зрадить.

Запитайте Манівчуків і мого батька, за що вони стали смертельними ворогами й вони вам напевно не знатимуть, що відповісти. От ворогували й усе. Ненавиділи одні одних, билися, судилиcя. Де Цокан, там немає Манівчука; де Манівчіук, там не ступить нога Цокана. Навіть до однієї церкви не йшли.

Брати Манівчуки жили в самім Ясіню, під грунем Буковинка за двірцем. Старший із них високий, сухий, ніс сокирою, мав поле межа в межу з нашим. Це, мабуть, і сталося причиною довголітньої сварки. Але поглибив і загострив її один випадок з бутину.

Морозний, соняшний ранок. Гори очищені й сяють сріблом. Батько і ми всі три хлопці вибралися в бутин під Менчілем. Годин дві їзди. Возили на пристав до Тиси колоди. Зїздилося туди багато людей з Кевелева, Тиси, Лазещини, Стебного. Були там і всі Манівчуки.

Батько довго вагався, чи їхати йому туди на зарібки, але було це так вигідно, що рішився. І от поїхали. Який чудесній був день. Заморожений сніг переливався мільярдами діямантових барв. Ялини, ніби з хрусталю. Жаріюче червоняве сонце вінчало могутній срібний шпиль Говерлі.

Гірські дороги вузькі і сховзькі. Поволі собкаємо під гору, прямуємо до місця, де приготовлені наші колоди. Недалеко від них стоять чиїсь воли.

— Гей, чиї то бики? — гукає батько. І тут з юрби людей від ватри озвався Манівчук:

— А тобі що до них?

— Та візьми їх з дороги геть!

— Не на голові чейже стоять.

— Ади, мушу проїхати. Дерево онде моє.

— А моє по-твоєму не дерево? Заберу то й проїдеш, каже задиркувато. Манівчук. Він певний себе. Їх три здорових чоловіків. Але батько не дався довго водити за ніс. Зіскочив з саней до Манівчукових волів і шмагнув по них корбачем.

— Не кивай волів! — підскакує з буком Манівчук. Голос різкий, горловий.

— То прийми їх собі з дороги, — майже спокійно перечить батько й гонить далі.

Манівчук стріба'є, мов кіт, і бемц батька по голові. А бук порядний. Мить, і ми коло них. Замигали над головами буки. Хтось крикнув. З гори летять ще два Манівчуки.

Батько був дужий. Ми також хоробро й уперто змагалися. Хтось з Манивчуків хроснув старшого брата Юру по голові й тому потекла юха. Батько зобачив, плигнув на колоду й високо заніс кілка над головою напасника але ліва нога сховзнулася й попала між дві колоді. Манівчук наскочив ззаду, шарпнув батька за кожух і той полетів у низ. Нога, що була між колодами, згучно в суглобі тріснула й старий болючо викрикнув. В ту ж мить Павло встиг мазнути Манівчука буком по лисині. Удар був влучний і ворог клякнув у сніг. Сніг забарвився на червоно. Батько лежав і йойкав. Ногу в коліні зтрощив.

Надбігли люде й решту бойців розвели. На місці бойовища лишилося двох, яких забрали на сани. Ми всі вийшли з меншими чи більшими ранами, але трималися на ногах.

Повезли батька до дому. Дорогою нога, розпухла так що немогли стягнути гачів, прийшлося розпорювати. Мати тоншила, йойкала. Юра обмив свою пику й погнав до Рахова до лікаря. Але того не було дома й наш старий два дні пролежав з переломленою ногою без лікарської опіки. Домашні "лікарі" лишень намучили й порядно йому нашкодили

Вилікувати ногу цілком не вдалося. Лишився старий кривим до смерті. До того ще тягалися вороги пару років по судах, заробили адвокати, випорожнили свої че-реси, але й на тому ще не кінець.

3

Зо всіх нас братів найкращим видався середній — Павло. Високий, стрункий, дужий і прудкий, мов тятива Очі сірі, гострі. Кулак твердий і меткий. У вісімнадцять літ він уже гонив дараби з найнебезпечнішої гаті на Сухому. Є це між Говерлею й Заногою. Потік Сухий стрімкий, камянистий, з багатьма небезпечними зворотами.

Звичайно в понеділок на світанку Павло набирав до тайстри солонини, хліба. Мати при тому тошніла й зідхала: — Сокотися, сину!..

— Не бійтеся, не вперше. — І відходив.

Два дні вязали дараби, готовилися до спусту. У середу рано пускалася вода. Бурхливим дужим поривом, мов зграя лютих звірів, виривалася з гаті вода. Дзвеніло каміння, зеленава, кристально чиста рідина стрімголов летіла вниз, оздоблена пінними квітами.

Керманичі, тісно обтягнуті чересами, в підковах плигають на дарабу. Старший стає в керми. Його ж рука тісно тримає опанчу. Зір скерований уперід і, хай би валилися гори, не сміє зиркнути всторону.

Коли Павло брав у руки опанчу й затискав її в своїх долонях, коли волохаті, дужі груди напиналися й гострий зір скерувався вперед — гарним, пишним був він створінням. Чуприну патлає вітер, обличчя бронзове й загартоване, мов лезо меча.

— Раз!.. Два!… Триии!… Дараба входить у струм потоку й тільки підхоплять її пружні хвилі, як миттю, мов стріла. Щезає з очей у гущавині струнких смерек.

Валуни, водоспади, закручі. Рве й піниться потік, ревом реве, люто налітав на пороги й, розбившися на ліч бризок, хльостко сипле ними в очі керівників.

По двох роках вправ Павло сам вже гонив дараби. Це рідко хто за такий час привчиться. Дараби йшли з Ясіня й Богдана до Бичкова, там звязувалися в бокори, мінялися люде, які вже провадили далі до Барієва. З Бичкова, обтяжені гостинцями, верталися керманичі до дому. Несли з собою "кадило" від молі, стракаті шовкові хустки для жінок, крисані та всяке таке.

За той час здобув Павло славу, як одважний керманич, добрий боєць і сильний непереможний борець. Його бачили на всіх гулянках, весіллях. Брав дівчину, яку хотів, і шов, куди забажалося. Через гору до Жабя, Яблінного, Ворохти, — у двох з Юрою, озброєні тесаками в чересах, відправлялися на цілу ніч. Але ранок мусів застати їх дома. Старий наш спусту не давав. Око мав гостре, та й пястуки нічого собі. У нас незрушно панували послух та пошана для старих. Матір поважали, а батька боялися.

Юра став рекрутом і цієї осені мав нарокувати. Павло вернувся з плавби, мав кілька талярів і на диво розгулявся. Ніколи його не бачили таким.

— Чи не загуляти б нам нині, браття? — каже Павло. Було перед святом, кличе до Ворохти.

— Чому до Ворохти? Хіба тут немає де загуляти? Юра дивиться й сміється. — Гуляй, гуляй, Павле! Мама спитають за гроші.

Павло махнув рукою. — Не журися. Підемо, а ти, Дмитре, також з нами. Досить тобі по запічках сидіти.

Мені ця справа подобалася. Підемо. Чому б дійсно не піти Юра також завагався. Після довідалися, що Павло не даремно нас туди тягнув.

Перед парою тижнів Павло загуляв. До корчми зійшлися легіні та дівчата, наняли музику, випили. Гроші Павло мав і захотів себе показати. Полилося вино. Музики дістали таляра й грали безупинно. Павло був першим танцюрою. Як тупне, як рикне коломийку, як присяде — ходором йде корчма, іскри летять. А попаде до рук дівчину, до землі не допустить. На руках носив. Дівчата линули до нього, легіні зуби гострили, але кожний потерпав за свої щелепи, тому й не займали його.

Он вертиться дівчинка. Вюнка, жвава, пахуча. В. очах тернинки, гляне — опалить, бровами поведе — бритвою… Павло знає її. Чому б йому не знати. Хто не знає в Ясіню й далі Манівчукової Марійки. Давно вже Павлове око нагнітило її, але дарма. А вона з кожним роком кращає. Танцює легінь, пє вино, сипле музикам грейцарі. Хіба то для себе? Хай бачить вона, хай знає. Подивися, хто такий Цокан. Та й вона не пасе задніх. І вона знає собі ціну. Ось вона розгулялася. Очі горять, блещать агатами, щічки — жаринки, палають і манять — цілуй!

Ех, було не було! Коли б ще не вино в голові, а то тьмаво в очах. Тісно стало й зовсім мало дівчат. Брязнули цимбали нову гуцулку. Сам Павло замовив і до Марійки. А та метнулася й: — з неньовим ворогом негоднам танцювати.

Опекли ці слова легіня. Сто очей упилися сюди, гнеться поміст та не валиться.

— Ах, ти жабо, зацицькана! — вирвалося в нього. Раз-два, Павло вже з любою крутиться швидко, швидко. Хай одважиться котра зробити так, як Марійка. Змете, знищить зрівняє з порохами. А та он клята палає вся й очі мокрі. Плач, плач. Тут, голубко моя, не кінець. Ми ще, горлице дика, зобачимо. Після до кутнього столу відійшов, де в око ріжуться. Взяв карту — ас. Банкують. Накрив гроші картою, — по банку!

Мече сусід карту. Валет, сімка, — досить! Собі!. Мече собі. — Вісімнадцять. А ти? — Двадцять. — І потяг купу грошей до себе.

Кресаню збив на потилицю, на чолі піт зійшов, очі впер у стіл і мовчить. — Ще картку!.. — Банкує. Ставить таляра. Перший програв, другий і третій за ним. — Банк!..

Мішає карти. Мішає так, що сиплються на всі боки. Пропасниця тіпає ним. — Пива сюди!…

Зявилося пиво. Хильнув і до дна. Роздав наново карту. Обійшло навколо, везе. Зірвав другий банк, мов не було. Захоплення найшло, ще пива замовив, витер рукавом піт. Знову карту взяв. Банкує сусід. Раз ударив і програв, Другий — програв. Дійшло до банку, накрив увесь — програв. Лють проняла. Що за чортова доля така. Раз з тобою, мить — і проти тебе. Вихилив пиво і ще гукнув одно.

На Марійку хоч би зиркнув. Немає її тепер. А дума вперто коло Марійки. Ще більше розбірає лють.

Карта кружляє. Одно за другим глушить пиво Павло й не счувся, як купа грошей щезла зперед нього. А тут треба платити до банку. Грачі.байдуже й спокійно ведуть гру дальше. Павло череса розщіпнув, витяг і свої банки. Бe, безупинно бє — на всі, на цілий банк. Хай їх чорт ті гроші…

До півночі розійшлася по корчмі чутка, що Павло програвся до останнього таляра. Довідалися про це всі, довідалася й Марійка. Цілих двадцять байок Залишився винен своїм співграчам. Устав і пішов до дому.

Падав дощ, ніч чорна мов вугіль. Молодик-місяць купається, зійшов і зараз зайшов. Гремлять потоки й попід лісом та горами гуде вітер. Пішов Павло просто через Буковинку. Ох і гидко на душі. Пяний він? Ні, він зовсім не пяний. Хто, чорт бери, скаже, що вія пяний? Он він йде, точиться й силиться співати. Та хіба то він сам точиться. Вітер його точить. Проклятий вітер! Поганюща, бодай ти зараз провалилася, ніч. — Йди геть. Марійко, бо, їй Богу, розібю! Геть мені з очей, погана ти, дівко! Зупинився, — Щ-ш-ш-фф-і-і! Шумить, шумить! Послухав і пішов. Треба все таки йти. Так, так, треба йти!

Прийшов, заліз на оборіг і до рана очей не сплющив.

— Ой, сталося щось з нашим Павлом, ой сталося! — журилася мати.

Тому й покликав нас Павло до Ворохти. Завтра Друга Пречиста. Година прояснилася, дні теплі, соняшні. Перші дотики осені торкнулися гір і лісів, а листя бучини загорілося й зрідка починало капати до долу.

Того дня одягнули ми найкращі сорочки, найновіші кожухи, найпишніше заквітчали кресані. Наші капчури й з жовтої шкури постоли, чисті, новенькі, лишень поскрипують. Кожний за черес тесака заткнув і набив грішми. I коли сонце торкнулося верхів смерек на груні Цапок — вийшли.

Йшли через Бубне старим плаєм Просмиком. За дві годині в Ворохті. За той час почало смеркати. Крім Павла, ми зовсім не знали, що йдемо на весілля. На вулиці зустріли місцевого легіня Івана.

— Куди молодці, Цокани? — а з кишені його видно. пляшку з горілкою.

Чуємо, в вас тут цимбали бренять. А де музика — там і ми. А до корчми б нам не зайти?

— Якого дідька до коршми? — і витягає пляшку. — Зайдемо до мене й усе. Будьте спокійні! Набезївно голодні не вийдете.

— Але Цокани впорожні не вміють у гості ходити. Скоч, Дми…. та захопи по одній. Але чогось порядного, — каже Юра.

— Ти, Юро, завжди за розумом не ходиш за море, — піддобрив Павло.

Я скочив і захопив по одній. У Йвана застав уже повну хату. Два газди, дівчина, горбата бабуся, на печі столітній дідуган покашлює. Легіні за столом, на ньому закуска й відіткнена пляшка. Присів і я, закружляла чарка. Випили, що було й розгорілися.

— Е, — зірвався Павло. — Братя Цокани не так гуляють. Ще по одній!

Дехто почав перечити.

— Плювати. Ще по одній! Стій усі тут, а я миттю вернуся. — І він зник. За хвилину дійсно вернувся й тічбу парубків привів з собою. На стіл цілу батерію пляшок виставив, хлопці муром навколо засіли й пішло.

— Сипте, сипте, хлопи! Сипте, чорти кохані! Пиймо, поки пється! А після всі на весілля.

Ллє Павло, ллє й частує. Навіть горбата бабуся закукурікала й ходором по хаті пішла. Дід з печі зсунувся й ногами столітніми засукав. Коли б мертві були й ті б устали. У кожного кров заграла, заспівали, обнялися й потягнулися на весілля.

Знав Павло, чом вгощав. Знав, куди йде й що його чекає. Попали на весілля до Манівчукового свояка. Всі три брати тут зі своїм крамом. Мусить десь і Марійка бути.

Увійшли до хати, гості всі розступилися. Ми кресані з голів і добрим вечором, як годиться, вітаємося. За трьома столами повно набито. Столи від потрав гнуться. На запічку цимбалісти й скрипак.

Павло обвів поглядом хату. Знає, кого шукає. Але її якраз не було. Десь мабуть вийшла. Та за хвилину й вона метелицею злетіла. Тонка, струнка, вється й дріжить, мов напнута струна. Павло ще більше ожив. Очі горять. мечуть. Підійшов до музик і цілого кладе таляра.

— Заграйте нам, але шпаркої. Що б усім люциперам у пеклі занудило. Aнy, скрипачу, різни!

Музики різнули. Павло, за ним Юра, за ними й я пустився в тан. Гикнулося, притупнулося ногою й зацокотали в вікнах шибки. Піт обливає чоло, заливає очі. Поля! Тісно тут! Пісня рветься й розносить хату. Повно нас. Скрізь ми. Брати Цокани гуляють. Знайте, вороги, й дивіться. Дівчина, яка попала б під руку, підхоплювалася й фургалом вертілася у повітрі. І чим міцніше шкварили музики, чим скорше рокотали цимбали, а смик, мов пес, глодав скрипакові струни, тим буйнішав танок, тим скаженіше виробляли парубоцькі ноги.

Танцювали ми, танцювали всі легіні й дівчата, лиш Марійка стояла затиснута в самий кут і сумно дивилася. Наші тепер музики й наш танець. Легіні, мов жеребці, реготали, а дівчата вивівкували й шалено витуптували ногами.

Дивляться на це Манівчуки й буряться. Ніяково переривати гульню. Звичай такого не каже, але й дивитися. як твій ворог у твоїй хаті перед очима гуляє й тішиться, — не можна. Хто б видержав таке. Старший з них устає і виходить. Метке Павлове око помітило це. Помітив це і Юра, бо вже про все догадався. Але вони гуляють далі. Душно й кожухи злізли наопашки. Музики дістали ще таляра й чарку — заохочені тнуть.

— Ей, брати мої, соколи! — гукає Павло. — Погуляємо, чарку випємо за здоровля, бо тільки й маємо нашого. Умреш і згниєш, а втіха іншим лишиться. Ай, дівчата, зозулята! Котора полюбить, приголубить — озолочу, замилую! Гей!.. — в цей час котрийсь із легінів сіпнув його за полу… Оглянувся — Тулайдан Гнат з Ясіня.

— Ходи-но, бра, сюди, — і потяг Павла взад. Він продерся через натовп, щось там з легінями порадився, за хвилину покликав Юру і мене.

— Здається, брати, що нам хочуть тут помяти трохи ребра. Шепни, Дми, кому треба, а я піду гуляти далі. Та буками запасіться…

Хлопці, що з нами прийшли, обурилися. — Як! Що значить? Коли гуляти, то всім гуляти. Нате й весілля. Цокани гості в нас, не дамо їх.

Це все в темних сінях. Бачимо, один за другим смикнули Манівчуки надвір. Чуємо, за стіною шепчуть і мабудь чарку пють. Видно Манівчук частує. Через хвилину з ревом протиснувся з двору до хати якийсь легіниско. Здоровий. Реве, як бугай.

— Гей, хто тут зайвий з Угорщини, давай дорогу!

В наш город стріляє. Але. Павло ніби й не до нього. Легінь уліз до хати, реве, смикається до Павла, ніби ненароком пхнув на нього дівчину. Павло терпів, терпів і раптом — брязь легіня в пику.

Удар був меткий і щирий, легінь поточився й клякнув додолу. Навіть скрикнути не встиг. За нього хтось на цілу губу ревнув: гвавт! Цокани розбиваються!

Захвилювався натовп. Манівчуки ввігналися до хати, за ними гурт легінів Повінню хлинули й наші легіні.

Павло відступив набік, зціпив пястуки, випнув груди. — Ану, кому життя обридло! Підступай! — Лютий, увесь тремтить, обличчя — жар. Всі легіні самі від себе на два табори розсипалися. Ми не чекали нападу. Раз, раз! Репіт, брязкіт битого посуду та вікон. Оджоги, коцюби, макогони — все пішло в хід. Згасло світло. Хтось вже через вікно вилетів і там на ціле горло репетує.

Хатній бій йшов непомітно, та хтось заревів, ніби його душили. Блиснуло знов світло й усі побачили старого Манівчука в обіймах Павла. Міцні були ці обійми. Так уміють лише медведі обіймати. Від них усі кісточки старого тріщали.

— Так це тобі за батька. Раз! Раз! Раз! По черепі. В ту мить десь взялася Марійка. Вона ніби десь плигнула згори й хапнула Павла за руку.

— Павле! — скрикнула перелякано. — Будь добрим…

Це випало зненацька, мило, тепло, і рука Павла відразу заклякла. Коротеньку мить подивилися одно одному в очі. Безодня жалю, люті й любови злилися в тих поглядах, Скривлене від люті Павлове обличчя відразу, ніби освітив сонцем, прояснилося. Він підняв на руки старого свого ворога, — гей, розступіться! — підніс до ліжка й бухнув його в подушки.

Після швидкими, різкими кроками, розбивши ворохобний натовп, Павло вийшов надвір.

Бій ущух одразу. Всім стало ніяково. Ми вийшли за Павлом. Він стояв за рогом хати й витерав чоло.

— Біжи, Дми, по мого кожуха. Підемо, браття, домів. Хай їм чорт.

Голос змінився. Тихий, лагідний. Пішов по кожух, довго його шукав, а знайшовши, ми відразу відійшли.

4

Йшли зовсім мовчки. Почувалися безпечними. Ніхто за нами не йшов, ніхто нічим не погрожував. Після нагнав нас Тулайдан.

— Піду з вами, — каже він.

— Можеш — відповів Юра.

— От вони всі тепер здивовані, — почав було Тулайдан, та ніхто з нас не мав бажання розпочинати про це. Тулайдан замовк.

Ніч тиха, місячна, зоряна. Впала сильна роса й чути приморозок. Спочатку йшли дорогою, після звернули вліво й подалися вверх, плаєм на полонину Григорівку.

— Ти що робив, Гнате? — порушив тишу Павло.

— Та-а-а, знаєш… — і Гнат махнув рукою. — Все до того адвоката… по дорозі й на весілля зайшов.

— А адвоката нащо потрібуєш? Судишся? — майже суворо допитував Павло.

— Та все з тим Розенкранцом. Хто його знає, що з того буде.

— Що, вигнав вас з хати? Як то те все до чорта сталося? — запитав Юра.

— Все неньо. Ходили, ходили до нього, часом випивши, прийдуть, хвалять Йойну. Та раз приходять і хваляться. Так і так. Йойна домагається нашого грунту. Як то, схопився я. — Та хто його знає. Я в нього, кажуть, однієї зими на метрак малаю позичив. Обіцяв, що за місяць поверну. Минув місяць, бик пропав. Треба було другого купити. Пане Йойно, підождіть ще пів року. Зароблю в бутині, віддам. — Ну, чому не підождати. Все одно відсотки ростуть. За пів року старий наш не зміг відсотків заплатити. Знову до Йойни, знов просить. А за два роки Йойна нарахував, що і грунт і хата пішли до нього. Я вже тут сам узявся за діло. Мене дивує, як воно так сталося.

— Ну, судився з ним? — питає Павло.

— Судився. Чорт би такі суди забрав. Жид на жидові сидить і жидом поганяє. Попробуй з таким судом, звяжися. Судився. Два рази ставали. На адвоката останнє стягнули й усе марно. Тепер зима надходить і з хати виганяє.

От воно як.

Йшли поволі під гору. Вийшли на полонину. Тиша, шумить ліс і потоки. Місяць великий, великий і тяжкий, повний. Світло його мідяне якесь. Гори олиті ним і стоять непорушно камяні велитні. Пройшли полонину, зійшли дещо плаєм у низ і вийшли на скелю Климпуш.

Звідсіль видно Близницю, Драгобрат. На північ велично здіймаються Синяк, Довга, Хомяк. В низу сріблиться в місячнім сяйві річка Лазещина, видно стріхи хат. Чотири довгі тіні підійшли на край скелі, і зупинилися. Всім хотілося полюбуватися цією тишою, величністю — простором. Повітря чисте, пахуче. Груди високо підіймаються й утягають смоляні запахи. Коли б крила, зірвався б звідси й полетів би до зір. Колись тут камінь на залізницю добували, рвали його динамітом і скочували в долину. А тепер прірва метрів двісті глибока лишилася. А далі ліс, ліс і ліс. Смереки, як свічі. Кожний куцак горить і кожна гілочка тон виводить.

Юра перший перебив тишу. — Гарний, каже, наш край.

— Гарний та дурний, — флегматично додає Павло й спльовує.

— То найкраще, кажу, коли б кожний починав від себе.

Павла зірвало. — Брешеш, брате! Не туди стріляєш. Те, що чоловік дещо гульне, дещо розправить кости, — дурне. Не станеш сидіти на запічку й, як стара баба, стогнати. Молодість є молодість й кінець.

І Павло почав розводити своє. Про мадярів, жидів. Ненавидів їх. Завжди, коли впадав у поважний настрій, одразу про це зачинав. Говорив пристрасно, розмахував руками.

— Пора, казав вія, правду перед очі поставити. Другі нас живцем проковтнуть. Прошу тебе — Розенкранц. Що є тут Розенкранц? Чорти його знають, звідки присунувся сюди, розставив свою павутину й смокче нашу кервавицю. А скільки тих Розенкранців налізло до нас? Глянь на Ясіню. В долині, при дорозі, самий тобі Розенкранц. А наш гуцул, Бог зна, куди заліз під небо й сидить, як воша голодна.

— Нічого, махнув чомусь рукою Гнат. Колись і на нашій вулиці буде празник. Отоді ми й; Покажемо, хто ми й що ми. Кажуть, он війна буде. Ех, коли б війна. Брязну все в землю й на війну.

— На яку війну! За кого підеш дертися? Ми русини, а там за горою такі самі живуть. Такі ж дурні й такі ж обдерті.

— Це вже, вмішався я, вуйко Штефан тобі наговорили.

Павло глянув на мене таким поглядом, що я заціпив губу.

— А що тобі до того, хто наговорив. Ти но мені ані мур; ні, то дістанеш і кінець.

— Ти коли відходиш, Юро? — питає Тулайдан.

— Ще тиждень погуляю й доста.

— До гонведів?

— Та ніби. Все одно куди.

— Ну, але скоро досвідок. До дому! — каже Павло. Нині він нами командував і ніхто не думав перечити. Ми встали й пішли. Тільки постільці по сирій землі шелепають та сухі гілки потріскують.

Коли вилізли на наш грунь, місяць зовсім сповз і от-от упреться в Близницю. Співали півні. Наша хата, хліви, обороги, ціла та деревяна сіра садиба, облита сяйвом місяця, погрузла в глибокий сон.

Юра пошкрабався до хати, а ми з Павлом лишилися на оборозі. Тулайдана лишили в низу на дорозі й він подався до Ясіня. Ми ж полягали, дещо поприкривалися сіном і старими кожухами й лежимо. Лежу горілиць. Місяць просто в очі бє, не спиться. Думи лізуть, у голові шумить, соваюся. По часі чую, що й Павло не спить, з боку на бік перекочується й потиху лається. Полежали з пів години і чую:

— Дмитре?….

— Що хочеш? — відзиваюся.

— Не спиш?

— Не спиться, кажу. Думаю ввесь час про те весілля. Невже вона тобі того?..

— І я думаю про те, перебиває Павло. І тут оповів випадок у корчмі. — Хотілося мені, брате, отак світ розбити. Отак би згрібнув і розчавив.

Повернувся, підпер голову ліктами. Хвилину помовчав і почав знов: — Знаєш, Дмитре. Може тобі сміх. Смійся. Все одно. — Голос його злагіднів. — Вона, знаєш, так подивилася, так тобі подивилася. Лежу, знаєш, і бачу. Он вони ті очі. Одно й друге бачу. Бачу нараз обидвое. Чорні такі, огонь у них і печуть. От який був пяний, усе забув, нічого не чув, а як глянула, все до чорта з голови вилетіло. Все, лиш очі її одні. "Будь, каже, добрим". Ха-ха-ха!

Дивно, зовсім не по-своєму засміявся. Знов хвилину помовчав. Мені не видно його обличчя. Місяць світив йому в потилицю. Стало чомусь шкода його. Величезна постать. Грубий, загорілий карк і та його, якась дитяча мова. Яка він, думаю, дитина. Велика, сильна дитина. Після він ще говорив. Говорив довго й багато. Мріяв і складав свої пляни будучого. Також він твердо порішив, що переможе її, що не відпустить її, що він украде її, завезе Бог зна куди, буде спускати дараби, день і ніч працювати, зробить собі хату й там житиме з нею. Він був твердо твердо в цьому переконаний і вірив у свої слова. Заснули аж на світанку.

Проспали довго. Сонце зійшло й піднялося. День гарний і святочний. Батько зрана пішов у Тису до церкви. Там сьогодні празник-відпуст. Павло йде туди аж пополудні й Юра мабуть також. О, Юра не мабуть, а напевно піде. Він не пропустить цієї можливості. Там він має когось, за ким він далеко піде. Але Юра про це нікому не скаже. Там мешкає його невеличка пухкенька жидівочка Естерка. Жиє вона в Тисі в брата й шиє на машині. О, це чудесна Естерка, весела Естерка. Як вона “радо бавилася з руськими легінями”, але "найфайніший" з них Цокан. Ох. той Цокан! Це розумний легінь той Цокан. Він не такий, як інші гуцули. Вона співала йому гарні пісні, а який у неї голос. Цокан розуміє той голос. Цокан любить його, Цокан і її за той голос любить. Вона вийде з ним у ліс, далеко у ліс. Нащо, щоб їх усі бачили? Вони зовсім не потребують, щоб їх усі бачили. Вони сядуть собі на каміні великому. Естерка з моху віночка зробить й заквітчається. Себе й його. Обидвох заквітчає. А після вона пісню йому заспіває:

І іще Естерка заспіває йому: "Віють вітри, віють буйні". Де вона навчилася таких гарних пісень? Тут на Гуцульщині таких не знають. Правда, не знають?

О, Естерка була не лише в Ясіню. Естерка була й далі. Вона була й у Коломиї, і в Дрогобичі, і, навіть, у самому Львові. Ах, яке це велике Місто Львів, йдеш, йдеш і кінця немає. Там і трамваї ходять. Юра ще не бачив трамваю. Колись ще Юра зобачить. То. є віз, що сам ходить. Тягне його лектрика, така сила…. Вона то не може розказати. То треба книги великі вчити й там написано. І ще бачила у Львові "кіятри". Пішла раз, узяла листочок, заплатила гроші й її впустили. Ой, то було красно! Ой, коли б таке побачив Юра. Заля така велика. Світиться скрізь і на стелі, і на стінах. Після все гасне. І тоді починає сама від себе підніматися на передній стіні завіса. То вони тільки так показують, що сама від себе. Там ззаду хтось зтягае її за мотузок.

І як відкрили… Ой, єй! Там тобі зявилася садиба, сад такий пишний сад. І криниця там була, а якась дівка йде з відрами по воду й так жалісно співає. І Естерка співала Юрі ту пісню, а Юра слухав і очей не зводив з Естерки. О, яка вона та Естерка. Скільки вона знає, скільки бачила.

І якби не пішов Юра на празник. Він ще вчора хотів і а ніяково було. Не хотів Юра, щоб хтось з родини знав, що він з жидівкою водиться. Надто не хотілося, щоб знав Павло. Не любить він того "кодла". Але Павло все одно знав. І він знав і я знав. Тяжко в селі чогось не знати, чого не треба б знати!

Батько вернувся з церкви і приніс свою "Неділю". Павло побачив її, сплюнув і подався, Бог зна куди. — А прочитайно, Дмитре, "Неділю", — каже старий. Береш і читаєш: "Велика Копаня украсила свою св. церков одним прекрасним за 3,000 корон купленим звоном, которого голос на 3–4 селі чути"….

Ого! — хитає головою батько. — Тото тобі дзвін! Нам би такого дзвона. Після читаємо про Зелену Верховину, що "виглядає як Юдея, бо мало де такого села, де б жид за бирова не був".

З Верховини переходимо до культурно-освітніх справ. Читаємо, яких то маємо тепер непорядних учителів. Колись це зовсім інакше було, бо хоч "давній учитель був худобний, але віру свою держал твердіше, у корчмі не валявся так много та й битангов [Волоцюг] не було так много як тепер".

— Правду каже новинка. Хто тепер віри своєї тримається. Тільки виліз за поріг, та й уже "нем тудум". А по мадярськи то він, дубило його мамку, "тудум". Бо там дарма грошики дають. Там не бутин. Там він тобі не тягне колод? Там собі сів коло столу, шкраб, шкраб пером і вже гроші. І як він тобі віру не зломить, батька старого не продасть і не забуде рідної мамки, котра вчила його по-мужицьки, по-хлопському, по-звичайному, як і всі чесні люди говорять.

Мені все таки подобалися батькові гуторки. Стоїть серед хати, руки довжелезні, ноги високі. Мова сокирна. але чувся в іній розум, звичайний, простий "людський" розум.

5

А Павло не видержав. Вимився, зачесався, чомусь ще гуглю накинув й подався через гору до Ясіня. Але й там сьогодні порожньо. Коло мосту "Тридцятка", де звичайно вештається в свято юрба народу, сьогодні лиш кілька дідів попід жидівськими крамницями на лавочках сидять і курять свої довгі люльки. Вся молодь у Тисі. Там сьогодні гульня. Там напевно і Марійка.

Павло зайшов до корчми й замісць пива, вихилив одну за одною дві чарки горілки без закуски й подався до Тиси. Йшов, землі не чув. Йому здавалося, що там уже давно всі зібралися й тільки на нього чекають. Він навмисне спізнився й зовсім із цього задоволений. Широкими, твердими кроками ступав, посвистував, крисань на бік. Уже здалека чути музику й гармідер. Над Тисою невеличкий майданчик. Там тепер утоптана трава, там порозсідалися на колодах легіні, там дівчата позаквітчувані, купчаться, мов вівці в спеку, і чекають на танець.

Коло церкви розсілися торгівці. Дешеві бляшані хрестики, образки, губні гармоніки, свистуни, серця.

Павло намірився просто до музик. "Вона" напевно там. Не помилився. До нього відразу підійшли кілька хлопців. — Ну, що? Як? Погуляв у Ворохті?

— А який вам біс уже так скоро все поросказував? — Павло сплюнув. Не любив говорити про такі речі. Став собі, гугля на опашки, руки на грудях зложив і дивиться на музики. Там йде безконечна гуцулка. Легіні крутять дівчатами, аж курява йде. Коломийки не вмовкають. Он і Марійка. Червона, очиці горять. Воно безупинно витанцьовує з якимсь легінем, який тримав себе, мов молодий півник. Підійшов Тулайдан.

— Не бачив ти Юри? — питає Павло так собі, щоб щось сказати. Він добре знає, де обертається Юра. Напевно з тою чортовою Рухлею.

— Зрана тут був. Повертівся, повертівся й десь зник — каже Тулайдан.

— А не знаєш, що то за півник он там коло Марійки вертиться?

— Та ти хіба не знаєш? Та це ж Гриць Янчеюк. Недавно з гонведів прийшов. Живе під Цапком. По мадярськи чеше хоч би мадяр.

— Видно одразу. Коли б так звернув йому щелепи, то їх може заціпило б.

Не подобався Павлові той Янчеюк від постолів до кресані. Стояв і дивився. Гурт легінів коло нього, підбурюють до танцю. Але він не виявляв звичайного зацікавлення танцем. Витяг і закурив люльку, яку тільки в особливих умовах курив, попакував прудко димом і зпід лоба слідкував за танцюючими. Стояв так з пів години. Його ніхто не пізнає. Всі дивуються. Що сталося з Павлом? Яка муха його вкусила? Побачив одного з тих, якому програвся й був винен, покликав, виняв гроші й прилюдно заплатив. Мовляв, дивіться собі й думайте, що хочете. Ще й у голос додав: — так, ти сучий пасинку, порядно тоді мене обібрав. Але по-друге я тобі покажу, як грають.

— "Ой, сучий сину, дограєшся ти мені!" — Це відносилося до того "півника". Бач, пнеться цурупалок огидний. Танцюй, голубе, танцюй! Пика твоя аж надто тендітна. Як заїду… Ех, як заїду, розсипляться ті твої скалозуби.

Довго вибирав, кого б йому брати. Он химерне, соромливе дівча. Раз-два, взяв і закрутився. А дівча нічого. Торкнувся легінь і запалив. Моторно літає, дрібочуть ноженята, сині очиці мигають, горять, гаснуть і загоряються знов. Вона боїться чогось. Хіба з нею легінь танцює? Павло Цокан? Ах, ніколи думати, так мало часу думати. Музики грають і вертиться в очах стільки барв. Рука його вже пече, вже пропікає через рукав. Ух, і танець

Вечір. Павло втирає піт. Маленька дівчинка не може більше. Марійка регоче так голосно. От вона й на нього глянула, а "півник" заступив. Чекай, півнику!..

— Піду додому.

— Що? Ага, ти додому. Чекай, проведу. Почекай ще трошки.

Дівча почекає на нього. Василинка пішла, Оленка пішла, а вона не пішла з ними. Соромно, але рада. Жиє на груні. Вилізти на грунь і вже дома. Павло, мов камінь, повчить. — Ну, то ходім. Чорт з нею! — Взяв у долоню маленьку пітну ручку й повів, як дитину. Мовчить Павло. Тяжкі кляті постоли. Дівча коло нього несе своє серце трівожне, залякане. Тріпоче воно, на уста ні одно слово не йде. І чого він мовчить? Говорун, гуляка, а тепер ягня якесь.

І от піднімаються вони під гору. Ступ за ступом уперед, далі. Все ширше й ширше розбігається простір, не дивлячись на вечірнє смеркання. Он уже ліс. Ще чути з долини скрипку. Як вона бідна охрипла. Там ще, мабуть, тупають ноги Марійки. А впереді ліс. Стоять стрункі смереки, шумлять своїм вічним однотонним шумом. Як там самітно й затишно. Павло зненацька прокинувся. Квилення скрипки замовкло. Він круто звернув у напрямку лісу, туди, де мякий мох убірає шум води, мов вата.

Чи біляве, хрустке дівчатко перечило? Ні. Воно також любило ходити по мохові. Ступиш і мяко торкнеться нога землі. Сядеш собі й слухай досхочу як шумлять смереки та ялини.

Зайшли. Павло сів. Дівча стоїть, посміхається. Усмішки тієї не бачить Павло, бо темно, але хоч би й не темно. Він сів, обличчя закрив руками й задумався. Хтось перед ним стоїть. Хіба він знає, хто то перед ним стоїть?

Видаються рожеві щічки, двое чорних очей. Он одно, он друге. Вони дивляться на нього з жалем і любовю.

— Оленко, — зненацька| обриває він тишу. — Йди, слухай, додому.

Оленка здрігнулася. Чого вона має так скоро йти додому? "І неньо в бутині, і мамка не скоро вернуться".

— Йди, йди, Оленко. Він хоче тут посидіти. Він трохи собі тут посидить. Колись зайде до неї, а тепер йди.

Не хочучи, поволі, Оленка пішла. Пішла, оглянулася раз, другий. Аж страшно. Він сидить і не дивиться за нею. А обличчя закрив руками, зовсім закрив. Щоб він собі що не зробив. Може напився.

Павло довго таки посидів. Стало темно. Зійшли зорі. Знов упала роса й чути приморозок. Смереки потиху шумлять, але вин того не чує. Йому приємно тут сидіти. Він сам, йому ніхто не перешкоджає любуватися тими чарівними глибокими очима. Після встав і пішов у низ.

І сталося так, що йдучи плаєм, який веде до річки Тиси коло Струківської церкви, Павло зустрів Янчєюка. Той, видно, провів Марійку й вертався додому. Принаймні так здавалося Павлові, що він провів її. Пізнав його здалека й спочатку думав минути та піти собі геть. Але стежка, якою йшли, досить вузька й з обох сторін огороджена. Зустрілися й Павло зовсім близько відчув свого ворога. Щось сильніше, ніж він сам, сіпнуло його. Він раптом переступив дорогу.

— Агій! Кудою йдеш? — викрикнув Павло.

— Чи не видиш, що стежкою? — усміхається той. Хіба він знає, чого той пяний хоче.

Павло блиснув очима й щільно підступив. — Знаєш, каже, мене?

— Ще б ні.

— Ну, так зарубай собі на носі, що коли не лишиш тоту дівку, з якою днесь танцював, так більше сюдою не будеш ходити. Ноги перебю й усі ребра потрощу. Так затям!

Тут уже Янчеюк дещо зрозумів. — Ади який! А Ти що тут таке? — підняв той півнячу голову.

— Так увидиш що, коли до того часу не повилазять. Я тобі зовсім важно кажу. Затям!… — Погрожуючи кулаком, він пішов швидко вниз.

6

Гори. Що є на світі краще від наших могутніх, веселих гір. Так веселих. У горах немає смутку. Гори багаті чарами краси, дивовижністю будови й невичерпаністю стилю. Все тут на місці й необхідне. Все так є, як повинно бути. Але гори завжди наївні. Ці потужні, незграбні велетні даються легко на обман. Приходять дикі шахраї та зловживають їх невинною довірливістю.

Говерля. Oт стоїть вона, цариця наших гір, задумана в вічність. Я люблю тебе, наша розкішна горо. Немає часу, коли б ти не була гарною. І тепер, над осінь, ти приваблюєш мене. Я не маю сьогодні ніякої праці. Сьогодні свято. Я вже перечитав батькові його "Неділю" й можу йти, куди лиш бачать очі. Юра й Павло пішли до Тиси на відпуст, але я не піду туди. Це я ще вчора собі сказав. Мені приємно вийти собі з дому, зовсім одному й перейти грунем до Лазещини. Дехто казав би, що там приємного, куди ти завжди ходиш? А я кажу. Мені приємно там те, що неприємне тобі. "Кожному городу нрав і права"!

Я йду собі поволі та вслухуюся в оточення. Я любуюся горами й мені цього ніхто не може заборонити. Я переходжу до Лазещини й зайду до сестри Василини. Вона завжди спитає мене — що роблять мамка? — А хіба ти не знаєш, що вони роблять?

— Але я маю право спитати тебе, що вони роблять. А чого ти так часто туди ходиш?

— Куди?

— А туди за міст. Там тебе завжди люди бачать. Сядеш і сидиш.

— Бо там є гарне місце на землі. А я люблю гарні місця.

— Ой, дивися мені з тими місцями. Колись тебе пани зацькують псами.

— Ет, нічого ти не тямиш! — І я йшов собі геть. Йшов через огород до залізниці, після залізничним пасмом до мосту. Тут розкішний високий залізний міст. Он потяг їде. Засвистав і поїхав далі. Дим направо й наліво стелиться, а часом лише направо, або наліво. Сонце бє на скелю Климпуш. Ще минулої ночі ми там були. Правда, що гарно там? Так, там дуже гарно. Я ще колись піду туди вночі. Але й тут у низу гарно. Он молоденький смеречняк.

Там он пень той, де "сядеш і сидиш". Яке кому діло, де я сяду й сиджу? Де хочу, там і сяду й нікого не стану питати. Звідсіль такий вигляд на ліс, на скелю. В низу загорода й садок…. Там ще до цього часу й геть до самого снігу цвітуть червоні та жовті квіти. І хата гарна там стоїть. Такої хати в Лазещині немає більше. Сад і хата й квіти тягнули мене. Хіба я не знаю, що там жие Йонаш, великий пан лісничий. Він має чотири гончі пси й ходить на лови. Часом до нього ще якісь приїдуть пани. Всі вони веселі, гарно вбрані. Ходять тоді по саду паничі й панянки. Часом грають і співають. Ходить там і Йонашова донька. Це ще маленька дівчинка в куцому білому вбрана.

"Сядеш і сидиш". Я й тоді так само сів собі й сидів. Сонце тоді так само заходило. Хто винен, що я вертався собі з полонини, був утомлений і сів посидіти. З того гарного в долині будиночку доносилася музика. Грали на грамофоні. Рідко коли послухаєш у нас грамофона, ну я й сів послухати.

Це так зненацька сталося. Вона ціла біленька вийшла з смеречняка, та просто до мене. Вся, кажу, біла. І убранячко біле й панчішки, і черевички. Очі лиш дуже чорні й чорне волосся, та рожева стрічка, якою підперезалася. Занімілий і задубілий, хіба я знаю нащо тоді був подібний Якесь звіря, чи що….

— Minek ulsz te itten? [Ти чого тут сидиш?] — запитала по мадярськи.

— Nem tudum [Не розумію]. He розумію.

Дивлюся на неї. Оглянула мене, обмацала, торкнулася моєї руки. Глянув я на свою руку, на її, злякався й швидко заховав свою. Моя, як кусень цегли, а її ніби з хрусталю рожевого. Також їй подобався мій кожух. Обмацала, оглянула, щось говорила. Зрозумів з того тільки останнє:

— Так ти не знаєш по-мадярськи?

— Знаю "нем ту дум".

— Усміхнулася й каже: то дуже мало. Навчися. Всі порядні люди говорять по-мадярськи. Як звешся? "Як звешся" було по-нашому.

— Ага, Цокан! — і далі щось белькотала, так що зо всього я лиш пару разів зрозумів Цокан. Після вона ще раз торкнулася моєї лаби, усміхнулася й зникла.

Лишилася усмішка та запах. Довго ще сидів. Думав, ще вернеться, але ні. Встав і забрав з собою усмішку й запах. Чого мені тоді так легко йшлося, не знаю. Я ніс пишно усмішку й запах, ніс і собі усміхався. Ліг спати, а усмішка й запах коло мене. І я нераз, дурний і соромливий, літав під хмарами, де сяючі озера горять у сяйві рожевого світла, а по них плавають діяментові палаци. Мене несуть до них коні з огненими гривами, а я цілому світові усміхаюся. Ох, який я був дурний!

І цього дня й багато минулих, нераз приходив до того пеньочка, щоб посидіти. Але вона вже більше не вийшла. Одначе чому б мені не прийти сюди й не посидіти. Це мені вільно робити, я цим нікому не перешкоджаю. От я собі сиджу й дивлюся в низ. Там брешуть собаки, снують люди. Часом почую знайомий вальс грамофону. Досить щось мучить, але не скаржуся. Я, зрештою, як і кожний гуцул, не вмію скаржитися. Для мене все добре. От щось мені здумалося, піднімаюся та йду в ліс. Тихо тут і урочисто. Ні в одній церкві не чую такої побожності. От на коліна впаду й почну молитися. Під ногами вічне мокрий мох. У нього грузнуть ноги й пахне чимсь гострим. Повалені буреломом погнилі колоди, нагадують трупи. Колись це, мабуть, були люди. Вони обернулися в дерева, а опісля в трупи.

Одного разу, здається, піймав її. Падав дощ і вітер зухвало розгойдував ганебно тонкі хоч і високі смереки. З рушницею йшов лісничий, а коло нього два пси. І була з ним також якась, невисока, тонка, загорнена в чорний блискучий дощовик, особа, обличчя якої не бачив. Але я рішуче був переконаний, що то вона й то була вона. Дуже скоро знов стратив її. Це смішно. Вона поїхала до школи, а я дурень, чорт зна чого, лазив по тих лісах.

7

За тиждень по Пречистій Юра, відійшов до війська. Погода скоро змінилася. Небо затягнулося й загусло. Полилися дощі. Я все ще ходив у Лазещину, а Павло до Ясіня. Час повз безконечно. Мамка плакала за Юрою. Ночі довгі й бурхливі. Дещо краще було, як ходили до бутину. Натягнешся за день, приволочишся поночі додому й спиш камяним сном.

Ходили зрідка й на вечерниці. Дмитриха-вдовиця, чоловіка котрої забило в бутині дерево, боялася сама, — "чоловік ходить", скликала до себе дівчат… Приходили, приносили вовну, микали, пряли, співали пісні. Приходили й легіні.

Пару разів, не дивлячись на далеку дорогу, приходила й Марійка. Павло рвав і метав, бо якраз у ті вечорі був деінде. Три рази перед Різдвом приходила й три рази прогавив. Лютував, але дарма. Після вже кожний день заходив, але Манівчук спостеріг, куди бігає донька, й поклав тому край. Глибоко ненавидів він Цоканів. Краще смерть, ніж віддати доньку за ворога.

Перед Різдвом рознеслася чутка, що Марійка засватана. Ось лише піст мине й до шлюбу. Павло, як стояв (почув це вперше в бутині) з сокирою, так нею рубнув, що по самий обух ввігналася в колоду, аж скалки бризнули.

— Що тобі сокира винна, чоловіче? — кпить Німчук, який йому ту чутку передав. Цей стоїть, набиває люльку й посмішки подивляється на Павла. Багато гуторок ходить тепер за Павла й Марійку. Лазив до неї Янчеюк, а Павло бігав, як скажений. Ніде не міг її піймати. Ходив легінь по бутині, мов роздратований бугай. Тяжечі колоди двигав, лаявся. А Німчук ще й підюджує:

— А знаєш, Янчеюк казав, що ти його злякався. Похвалявся, що як тебе зустріне, то вибє з твоєї макітри всю решту згадок про Марійку. Я йому, хвалиться, ще утру носа й зібю ту його пиху.

Павло суворо зиркнув на Німчука. — Коли ти, голубе сизий, брешеш, то дивись, щоб я тобі ребер не полічив. Не думай собі, що я дурний баран, який бє лобом у мур. Що Янчеюк від мене дістане, то вже йому сам Бог від народження приписав, але не цькуй!

Приїхали ввечері додому й Павло одразу подався до Ясіня. Іншим разом батьки счинили б бучу, але тепер це не було безпечно. Лише мати при відході гукнула: — Ти хоч наївся б як слід! — Він щось муркнув і відійшов.

Ніч темнюща. Мете снігом і засипає очі. Ноги глибоко грузнуть у заметах. Пішов просто через Буковинку до двірця, де живе Манівчук. Дійшов і кроків зо сто перед Марійчиною хатою зупинився. Бачить будинки й подвіря. У хаті світиться. Тихо. "Йти, чи не йти?" — ввагаеться думка. "Зайти, напевно біда станеться. Не зайти… Ні, будь він сучий син, останній з останніх, коли він відпустить тому драбові таку дівчину". Ні, він ще не зайде. У нього майнула інша думка. Мусить перше зайти до корчми… Але як той чорт за цей час утіче. А він напевно тут є.

Павло стояв і ввагався. Вітер обсипав його снігом. Навколо ніч темнюща. Де-не-де мигають ледь помітні огники гуцульських хат. Верхом Тиси перли з гамором насхід вітри. Вони реготали, висвистували на тисячу ладів дику сатанську музику, торзали й шарпали намучену душу Цокана. Він готовий тепер на все. Готовий зайти до тих людей, упасти навколішки й благати їх, молити, ридати перед ними. Коли-ж ні, — горе їм! Він ще побореться з ними, він докаже, що з ним кепські жарти.

У Манівчукового сусіда також світиться. Павло зайшов до нього й попросив, щоб той пішов до Манівчука й у Павла миттю виник жорстокий і болючий здогад. Він там є. Сидить, розмовляє. Добраніч. Віддячимося в корчмі. За мною пиво, — каже Павло.

Сусід пішов спати, а Павло чекає. Свистить вітер і пронизує до кісток. Павло не завважує холоду. Немає часу думати про холод. Він тремтить від люті й нетерплячки. Час… Ух, проклятий час! Повзе, як смола. І сидить він, чорт, так довго. Гавкає пес. Хтось вийшов. Видно мигнуло світло. Павло збіг вдолину й зупинився майже на стежці. Надворі знов утихомирилося. У хаті згасло світло. У Павла миттю виник жорстокий і болючий здогад. Він там ночує. Ні, ні, це неможливо, це… Лютує Павло й рветься вперед. Що буде, як не втримається й піде до хати. Плювати йому тепер на чемність.

Але перед ним щось зачорніло. Шшш! Зійшов насторожу й пригнувся, йде. Він? не він?.. Він! Це він, пес пархатий. Зуби Павла зціпилися й тісно зложилися пястуки. Але пропустив його наперед.

Мов хижак дичину, так переслідував Павло свою жертву. Той пішов у низ, пройшов глибокою стежкою попід частоколом, дійшов до струмка й перейшов через кладку. Ось він уже коло касарень. Бреше пес. У касарнях і на подвірю світиться. Павло дещо зупинився, щоб той не помітив. Той пройшов і не помітив. Павло за ним. Ось він дійшов до вулиці, вийшов на хідник і, пройшовши кроків сто, звернув наліво. Він видно направляється до кладки, щоб перейти через Тису. Ту великі стоси папіраків і поміж ними веде лиш вузенька темна вуличка. Павло плигнув у сніг і оббіг другою стороною склад. При виході з суточок зупинився й чекає. Той йде 'Веселий насвистує й раптом, як зпід землі перед ним виріс Цокай.

— Стій! — гукнув різко Павло. Той Здрігнувся й став, мов задубілий. Хвилинка напруженої тиші. В Янчеюка замерз язик, а серце затріпалося, як курка, якій; відтято голову. Павло підступив ближче, щільно підійшов до Янчеюка та згрібнув його твердо під підборіддям.

— Ти звідки йдеш? — тріпнув його Павло.

Той ні слова.

— Питаю, звідки йдеш? Заціпило?.Уу, блазню мерзотний, і ти думаєш направду зо мною жартувати? — і знов тріпнув ним. Той щось забурмотав. Ноги під ним виразно тремтіли й підгиналися. І раптом сталось несподіване.

— Повертай назад! — крикнув Павло. — Підемо! Янчеюк спочатку не зрозумів. — Назад повертай! — щераз гукнув Павло. Той слухняно, мов ягня, повернувся.

— Марш! Та не бійся, чорти б тебе забрали! Нічого тобі не станеться.

Пішли. Янчеюк увесь час утискав у плечі голову, мовчав, як гріб, лиш час-від-часу озирався. Павло мовчки широко ступав за ним. Вийшли з суточок на дорогу. Тут дещо відрадніше. Де-не-де ще світиться. Часом, мов тінь, безгучно проховзне чорна постать жида. Дійшли до корчми Табака.

— Завертай направо. Випємо й поговоримо. — скомандував Павло. Янчеюк думав було щось перечити.

— Раз-два вперед і ні слова.

Зайшли. Корчма майже порожня Коло першого від дверей стола, сиділи два ковальські челядники, шваби. Обидва напідпитку голосно розмовляли, прибуття нових і таких неочікуваних гостей раптом урвало їх розмову. Все тут скучає. Сірі стіни, брудні липкі столи. Табак. Пізно, сіро та скучно. Табак дуже нерадо зустрів нових гостей, але що робити.

Павло ввійшов, зняв крисаню повісив на ключку. Сів коло столу, твердо оперся об спинку стільця й витягнув обидві нозі.

— Табак Пива нам, та доброго! Сідай Янчеюк. Сідай тут. Так.

На передньому столі жахливо позіхала пащека грамофону. Павло тикнув на неї пальцем.

— Закрути-но, Табак. Хай реве. Ну що, брате, випємо? Гаразд. Чому б нам не випити.

Табак миттю приніс пиво, став і сміється. — Ну-у-у, чого так нині пізно?

— Не скали свої золоті. Як брязну по них — не позбіраєш. Крути грамофона. Дай, Боже, Янчеюк!

— Ну, ти нині чогось надто веселий — не здавався Табак.

— Грай, Табак! Грай, рижий чорте. Знаєш, ти ввесь золотий. Золоте волосся, золоті зуби, лиш душа твоя мабуть з якогось смороду. Ну, ну, якого чорта морщиш пику. Налий йому, Янчеюк!

Табак накрутив і грамофон захарчав якесь непорозуміння. Але Павло всетаки слухав. Випив нараз цілий кухоль пива, сперся ліктем на стіл і заслухався. Табак приніс Ще пива. Янчеюк мовчав. Він зовсім стратився. Він чув щось недобре. Хотілося покинути все й піти собі далі від гріха. Але боявся викликати вовка з лісу. Павло тепер не свій. Небезпечно з ним задератися.

Грамофон замовк. — Грай, Табак, ще! Грай, заплачу. І давай сюди пива! Ні, паленку. Пий, Янчеюк. Ну, пий же! Ей, ви там, шваби! Підсувайтеся сюди. Табак, налий їм. Сюди, сюди! Отак. Тепер нам веселіше. От і гаразд, от і добре. Правда, добре, Табак? Що людина ще потрібує більше? Випив, закусив, пісню затягнув. Насмаруй ту свою машину! Бач хрипить, як люципер. А ти, Янчеюк, пий. Пий, брате, поки дають.

Пили. Табак побачив заробіток і терпеливо зносив Павлові жарти. Ревів грамофон. Янчеюк підпив і повеселішав. Вернулася мова й навіть почав жартувати. Шваби, що зовсім були замовкли, розворушилися знов. І коли було досить випито, коли гульня широко розгорнулася, коли шваби почали викрикувати якісь мадярські пісні, Павло зненацька ввесь налився люттю, скривив уста та впер великі сірі очі на Янчеюка.

— Ну, як же буде, Янчеюк? Ну, ти мовчиш? Як буде?! — крикнув він дико й різко… Янчеюк не встиг зірватися на ноги, як вже лежав на запльованому помості.

Павло скипів. Мов хижий звір, плигнув він на свого ворога. — На! На! На! Ось тобі Марійка. Стіл, кухлі,все полетіло до чорта. Полилося недопите пиво. Табак утік за двері й дико залементував. Шваби кинулися було розводити ворогів, але Павло одним помахом руки відкинув їх обох. Счинився репіт.

Павло червовий вилупленими палаючими очима, розмахував своїми здоровенними кулачиськами й репетував — Я тобі, жабо слинява, докажу! Я з тебе тельбухи випущу. Я тобі докажу! Так, я тобі докажу! Він думав, що я буду з ним в суточках битися. Я тебе й прилюдно навчу, а тепер, кодло свиняче, йди до суду. Ви всі тут! Знайте. Я збив того гада за дівчину, якої він ніколи не дістане. Чули? Будете свідчити.

Павло швидко розплатився й вийшов. На долівці держав Янчеюк, а з його рота й носа точилася кров. Він підвів голову й почав харкати. Виплював кілька зубів і, при допомозі швабів, звівся на ноги.

Вже на другий день подія ця рознеслася по цілій околиці. І в Ясіню, й у Ворохті скрізь гуторили про це. Спочатку говорили, що Павло зустрів Янчеюка в суточках, хроснув його поліном по голові й мало не вбив. Аж рано знайшли люди побитого та й привезли додому. Говорили, що Марійка, як почула це, побігла до Янчеюка, довго плакала, що тепер вона захворіла, що її обложили подушками й не відомо, чи видужає.

Вмішалася до справи поліція. Покликано швабів і Табака. Шваби сиділи собі спокійно й попивали пиво. Поговорили собі з товаришами про те, про це й збиралися йти додому. Нараз приходить Цокан і Янчеюк. І тут шваби почали один одному противорічити. Один запевняв, що Цокан спочатку дуже гарно себе поводив, жартував і сміявся й навіть їх запрохав до свого столу. Другий твердив, що він уже спочатку помітив, що справа стоїть зле. Він бачив, що Цокан мав страшні червоні очі й одна брова його ввесь час дригала. Котра саме брова? Здається права, а може й ліва. Цього він напевно сказати не може, а брехати не хоче. Після Цокан увесь час виявляв нахил до втихомирення. Сперся… Ні, ні! Цього ви не можете заперечити. Він уже був зовсім утихомирився й навіть схилився ліктем на стіл. Це бачив і Табак. Правда, пане Табак, я не брешу?

— Що є правда, то завжди правда, — відповів Табак. І сталося з ним щось аж укінці. Він раптом почервонів, очі загорілись. Після знов побілів і кинувся на Янче-юка. І коли б не вони обидва, коли б вони не засиділися так довго, хто знає, чи Янчеюк ще жив би. Вони накинулися на Цокана, схватили його за руки й за ноги й викинули за двері. Після звели Янчеюка, якому висипалися всі зуби й одвели його додому.

А що Табак? — Табак? Табак нічого не знає й не бачив. Табак, як тільки почув, що його "погарчики" забрязчали, побіг за двері й там сидів. Нащо йому втручатися в таку справу. Він ніколи не лізе туди, де двох бються. Він зовсім не бачив, чи шваби викидали Цокана за двері. Він також не помітив, щоб Янчеюкові висипалися всі зуби. Після, як замітав, нікуди правди діти, він бачив два зуби, які вимів на сміття. А що він там буде говорити про всі? Нащо про всі?

Покликали Янчеюка. Обдивилися його запухле обличчя, полічили зуби, — двох бракує… Поговорили, поміркували й на тому скінчилось. Янчеюк подав Цокана до суду й усе.

А Марійка, навіжене та капосне створіння, зовсім і не думала на другий день йти до Янчеюка. Ані її не напало. І ніколи вона не хворіла. Вона здорова, як і була. Ще навіть краще себе почуває, як дотепер. От її там обходить, що якісь два півні подерлися. А Янчеюка вона тепер і знати не хоче. Подумати — беззубий дід. Той торкнувся й уже всі зуби вилущилися. Хай собі йде геть.

8

Павло цілий тиждень не виходив у село. Ходив завжди похмурий і сердитий. Батьки дивилися на це, розуміли, що є з ним, але мовчали.

Він щось міркував. Хотів конечно бачитися з Марійкою. Він мусить з нею бачитися. Хай скаже йому сама. Он і Яринка щось натякає: А той шалихвіст Яринка кожний день бачиться з Марійкою. Павло не вірить, щоб то Яринка від себе видумала. — Ех, каже, коли б він трошки певніший, він би вже давно мав Марійку. Що то мало значити? Чому він не має бути певніший? Питав її, допитував — усе марно. Треба самому братися за діло.

Вже на носі Різдво. Павло не має спокою. Будь-що-будь, а він йде. Піде, викличе. Одного вечора накинув гуглю й махнув до Ясіня. Перш усього зайшов до Яринки. Та служила в попа. Зайшов на кухню: хочу тебе, Яринко, щось просити.

Добре. Вона зараз вийде. Хай почекає на неї. Тільки не тут. Там, на вулиці. Вона ось лишень упорається.

Павло довго ходив попід частоколом. Холодно. Віє вітер і мете снігом. Недалеко замерзла Тиса. В деяких місцях лід зовсім тоненький і видно, як під ним вирлує вода. Смеркає. Ага, Яринка.

Так і так. Він буде їй дуже вдячний, якщо та піде до Марійки й викличе її до нього на розмову. Треба так, щоб ніхто не помітив. Хай вийде до Теплого звору. Там він буде чекати.

Добре. Яринка піде. Вони пройшли село разом, а коло двірця розійшлися. Павло подався до Теплого звору й там чекає. Нічого подібного він ще в житті не пережив. Чого так палає голова? Серце! Замовчи! Вітер стриже в обличчя. Холодний і колючий. Он тепле джерело. Воно ніколи не замерзає. З нього вічно парує вода.

Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як і не вийде. Нічого їй не зробиш. Тсс! Щось чорніє. Серце тук-тук-тук! Чорна пляма на снігу. Ха-ха-ха! Видалося… О, ні! Це не видалося. Пляма рухається, наближається. Ноги самовільно підхоплюють його й несуть уперед.

— Це ти, Яринко? А де вона? Де є вона? Кажи, ну-ж швидко!

— Тсс! Мовчи! Зараз прийде.

— Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як прийде, лиши нас самих. Озолочу тебе. Маю з нею поговорити.

О, та Яринка. Вона сміється! Їй сміх! Чого ти смієшся? Але в ту мить, мов зірваний камінь, Павло полетів уперед.

— Марійко! Ти? Це ти? — Він став перед нею, як онімілий. Довгий час лиш вимовляв: — Марійко! Після взяв її за обидва рамена й подивився їй у вічі. Голова її ніби нежива спадає й у ту мить кидається до нього, обіймає руками шию й заливається плачем.

Павло розгубився. Він чув у своїх раменах ніжний, пекучий предмет, який боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навіть дихнути, щоб не потурбувати його. Biн обнімав її ніжно, незграбно.

— Марійко! Ти плачеш. Марійко! Чого ти плачеш? О, скажи, скажи! Не плач! — Він не знав, що з нею діяти. Він увесь тремтів. Чувся щасливим, повним. Усе — світ, люди — все зникло… Марійка, коли виплакалася, підняла заплакане личко й промовила: — Павле! Мій любий, Павле! Де ти так довго був? Я вже давно на тебе чекала. Я ходила до Дмитрихи, ходила скрізь, де можна тебе зустріти, а тебе ніде не було. Неньо знають, що я лиш тебе люблю.

Вона не скінчила своєї мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по її тілі. Він торкнувся чимсь гарячим її уст і вони загорілися довгим пристрасним цілунком. Обидвое мліли й ледве трималися на ногах. Після, коли він опритомнів, цілував її очі, чоло, уста. Вона горнулася до його дужого тіла, вилася хмелиною й цілувала. Як мило, як солодко! Він огорнув її своєю гугльою. Вони чули, як чітко й полохливо билися їх серця.

А вітер віє, мете снігом. Небо затягнене хмарами. Яринка непомітно зникла. Вони довго стояли, милувалися. Він питав її про любов, цілував уста й очі. Вона тремтіла, горіла пристрастю. О, Марійко, голубко моя!

Він обіцяє вирвати її від батька. Вони підуть десь далеко в гори, збудують собі там хатку. Він буде спускати дараби, заробляти, а вечорами приходитиме додому, принесе їй усе, що лише їй захочеться. Він озолотить її. Він узує її в золоті топуночки, посадить на троні й буде їй як цариці служити.

Марійка чує пристрасні його слова й мрія тче звабливі чарівні образи. Вона вірить йому. Як не вірити йому, Павлові, тому дужому, непереможному Павлові! Він зробить усе. Він зрушить гори й поверне назад сонце. І все щільніше горнулася до нього, все пристрасніше шептала йому гарячі слова, а по палаючих її щічках спливали й капали на сніг великі світлі перлини теплих дівочих сліз. Чого лилися вони? Чого їй шкода? Нічого, нічого не шкода їй. Сльози ті — сльози любови, сльози великої радості. Довго плила над ними зимова ніч. Ніхто, лиш вітри, були свідками їх милування. Вони гаряче клялися належати лиш одно одному й вірили в свою клятьбу.

9

Від того часу Павло не жив, а горів. Пісні самі лилися з його уст. Праця для нього забавка. Майже щовечора він десь зникав. Приходив дуже пізно. Наступили свята. Павло не міг усидіти дома, а разом не міг ніде прилюдно вийти з Марійкою. Це його мучило й сердило. У свято зробили кінські перегони. Запрягали коні в сани й їхали на перегони, до мосту "Тридцятка". Звідти гналися вниз до Кевелева.

Прийшов на відпустку Юра. Оповідав, що тяжко при війську, що треба вміти по-мадярськи й хто не вчиться, того тяжко карають. Мати зідхала й тошніла. На перегони Цокани виїхали аж двома парами. Вичепурили свої коники, повісили на них балабони. Павло править першою парою, Юра другою. Коли їхали, мені зіпсула настрій невеличка пригода. Я їхав з Павлом. При виїзді з Лопушанки на широку дорогу, зустріли легкі обшиті санки запряжені парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це поїхав лісничий. Коні його, розбиваючи копитами сніг, швидко промчали й зникли. Але в моїх очах ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собі молився.

Ми швидко були на місці, коло мосту. Там уже чекало багато саней. Почалися перегони. Наші коні були найкращі, тому Павло без великих труднощів перегнав усіх. Але видно було, що він не тішиться перемогою. Це не бавило його так, як це бувало минулих років. Назад їхав майже спокійно і лише роздивлявся по сторонах. Він шукав Марійку. Ввесь час ніде не було її видно. Ми проїхали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на неї свої наміри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав її.

— Де є Марійка?

— Легінь з тебе. Ти й не знаєш, де вона. Вона давно вже на тебе чекає. — І показала, де чекає. Марійка чекала коло садиби Розенкранца. Там був високий частокіл і за ним стояла Марійка. Павло розгонно підїхав, твердо й раптово осадив коней, зіскочив з саней і в миг ока Марійка була в санях Павла. В ту саме мить коні рванули вперед і понесли. Я не поїхав з ними, а залишився на місці. Мене захопила надзвичайна зручність Павла.

Але пригода ця викликала в селі неймовірну розруху. Хтось побачив Павла й Марійку, які швидко поїхали в напрямку Кевелева, побіг до Манівчуків, щоб сказати. Ті захвилювалися. Счинився рейвах. Миттю запрягли коні и помчали навздогін. Кілька саней з села рушило собі за ними.

А Павло, обнявши Марійку, гнав щосили в напрямку Квасів. Коні мчать, розбиваючи копитами сніг. Іскряться гори, палають засніжені ялини, водоспади оздоблені льодяними френдзлями, які горять, мов діяменти. Пінна і люта проривається з-під снігових шапок вода й, здається, рине просто з височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мої каштани! Мчать коні, мигають смереки, водоспади. Коло залізного мосту зненацька звернули й помчали глибоким міжгіррям попід Менчілем.

Ми з Юрою помчали також за всіми. Під Менчілем надігнали велику валку саней, коло котрих не було ніодної людини. Всі видно десь спереду. Зіскакуємо й біжимо наперед. Там зібралася величезна юрба людей, серед котрої кричить і розмахує руками Павло. Коло нього стоїть і плаче Марійка. Він без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всі боки кулаками, на ціле горло репетує:

— І коли ви всі зібралися тут і нехай вас ще тільки буде, а я з свого не зійду. Смерть кожному, хто осмілиться відобрати від мене її. Перед людьми й Богом клянуся, що слово моє тверде, як камінь Не попущу. Гетьте всі! Якого чорта поприходили сюди!

Присутні поділилися на дві стороні. Одна тримала за Павлом, друга проти. Павло килів. Видно було, що кожний, до котрого торкнеться його кулак, клякне на місці. По часі нам удалося розборонити сторони й дещо втихомирити. Люди поволі розходилися до своїх саней і відїзджали. Павло з Марійкою мусіли повернутися й їхали разом зо всіми. До Ясіня верталася довга валка саней. Коло церкви Павло віддав Марійку батькові, але прилюдно на хрест поклявся, що як тільки їй щось станеться злого, — горе злочинцеві.

Та не дивлячися на погрози, старий Манівчук переслідував Марійку, не пускав її нікуди саму й намагався як найскорше видати її за Янчеюка. Цей після своєї поразки все таки не здався й уперто домагався свого. Павло кипів від люті. Ходив чорний, мов градова хмара. З кожним днем зростала його лють і всі були переконані, що не вийде це на добре. Мати ввесь час тільки тошніла. Раз пробувала вона поговорити зо своїм "старим", — піди, мовляв, до нього та поговори. Не звірюка він, зрозуміє. Дочка його ніщо вже такого, але коли той за нею так упадає, що робити. Та й поле його коло нашого. Господар з нього не останній.

— Щоб я до нього йшов? До Манівчука? Чи ти не зїхала часом з глузду? Хай я умру, хай мої діти згинуть, а до нього не піду. А той перешумить і забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та я б на неї, коли не хоче, сто разів наплював. Тільки світу, що в вікні, чи що?

— Та вона ж його хоче. Вона он бігає, як дурна. Все той дурний старий.

— Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке.

— Це ти так говориш.

— І так добре. Коли б той наш бельбас подумав собі гарненько та розважив, — сам би те саме сказав.

— Ой тошно та нудно мені. Господи, спаси та охорони. Що то з того вийде. Серце моє болить, ох, як болить Не буде з того добра.

І на цьому старі кінчали. Розходилися до праці й думали далі свої скорботні думи.

Зима стояла люта. Морози, метелиці, снігу навергало скрізь. Такої зими старі люди вже давно не памятали. Але робота в бутині не зупинялася. Нас тепер трьох, їздили щодня. У праці Павло на хвилину забувався й дещо веселішав. І от одного разу сталося велике нещастя. Через необережність Павло попав під смереку й його тяжко почовпло. Додому привезли непритомного. З рота, носа, безупинно текла кров. Обличчя посиніло й очі заплющені, мов у мерця. Мати йойкала й плакала. Негайно повезли його аж до Мармарошського Сиготу до лікарні й там він пролежав цілого пів року.

10

Прийшла весна. У нашій родині смуток. Дома нас троє. До того все частіше й частіше поговорювали про війну. Настало памятне літо 1914 року. Війна вибухла.

Павло тільки що вернувся з лікарні, як його покликали до війська. У горах збудилося велике горе. Мадяри, які до цього чaсу сиділи в нас тихо, розшаліли й почали шукати між населенням ворогів. Лісничий Йонаш разом з жандармами та попом Бабчинським ловив селян і вішав їх без суду на очах дітей і всього народу. В Ясіню, недалеко від церкви на майданчику, селянськими руками збудовано шибеницю й на ній повішено шестеро людей. Мали повісити одинадцять, але ті повтікали завчасно. У те число “одинадцять” попав і наш батько. Щастя допомогло нам схоронити його. Жив по хащах, у колибах. Вина його в тому, що час-від-часу читав церковну, легальну видавану з допомогою мадярської влади "новинку" “Неділю”. Нашого вуйка Штефана не минула страшна кара на шибениці. Зрадник піп Бабчинський запалав мадярським патріотизмом і приказував: — "Вішайте, вішайте! Не бійтеся, що не встигну сповідати".

Шибениці з людьми довго стояли на площі й ніхто не смів до них підступити. На населення нагнано страх. Усе, що могло десь сховатися, ховалося якмога далі з очей. Ніхто не знав, що сталося й за що вішають невинних людей. А гори й сонце дивилися на те й мовчали. Лиш порою, здавалося, набігав на них якийсь смуток і вони палали невидимим, але чуйним гнівом. Надходила пора великих змін. У повітрі чулася напруженість. Навіть Павло, якого доля так покарала, з вибухом війни змінився. Він знав, що мусить йти до війська, до того самого війська, яке вішає його батька. Підчас його перебування в лікарні Марійка вийшла за Янчеюка. Як це сталося, ми не знали. Знали лише, що легко це не сталося. І, вернувшись, Павло прийняв цю вістку досить спокійно. Він навіть сумно посміхнувся. — Ну що-ж, — сказав він. Через кілька днів його покликано до війська й по короткому часі опинився на Буковині при штабі 5 Гонведського Сегединського полку. З Марійкою не прощався й навіть зовсім перед відходом не бачив її. Жила тепер високо десь на груні й, мабуть, ніколи не сходила в низ. Її Гриця забрали також при першій мобілізації.

Юра служив при 12 Гонведському полку й як "штандовий" відійшов на фронт у "перші бої". Такий "перший бій" пережив він коло Угнова в Галичині. Москалі розбили їх “на голову” й паніка, яка напала на мадярських вояків, розсипала врозтіч цілі полки, з яких не лишилося майже нічого. Москалі без більшого спротиву перлися на Львів. У Яворках Юра був перший раз ранений і відїхав з фронту до Лінкену на Чехах

Фронт дійшов До Карпат і заборсався в горах. На Тисі виникла потреба в Добрих керманичах дарабами для армії. Оголосили це в полкових наказах на фронтах і Павло негайно використав нагоду та в скорім часі появився знов у Ясіню, але вже як військовий. За короткий час перебування на фронті ожив, підтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помітити. Лише на лівій щоці залишилося кілька знаків, які придавали йому ще більше задавакуватого вигляду.

Праця на всіх гатях — Студеній, Сухій, Стебницькій, Апшинецькій у повному русі. Спускали безліч дерева для потреб держави й фронту. Сподівалися навали москалів і закріплялися, як могли. На всіх полонинах здовж мадярсько-австрійської гряниці, прокладали деревляні дороги, копали окопи та закріпляли їх. Цивільне населення також працювало для війни. Дівчата, підлітки, діди, молодиці,— все, що могло орудувати лопатою, рискалем, келепом, від світанку до смеркання було при роботі. Ходив до праці й я, ходила також Марійка.

Доглядали над нами вояки саперних відділів. Праця тяжка. Воєнні працювали менше ніж ми, бо над ними не такий догляд. За Марійку Павло, здається, забув. Перебуваючи в Ясіню, ходив вечорами з товаришами до корчми, випивав, співав, залицявся до молодиць та дівчат. Він знав, що Марійка сама, але зовсім не квапився зійтися з нею. Спав у касарнях коло двірця, але часто діставав відпустку й лишався дома, або ходив до дівчат.

11

Холодний осінній ранок. Над горами піднімаються тумани, ліси окутані сірою непрозорою габою. Вітер розгойдує смереками, шумить, гуде й пре в напрямку сходу.

Плаєм, що веде на Бубне до гряниці, з рискалями на плечах піднімається юрба робітників. Брудні, обідрані, в розкислих, які ледь тримаються на ногах, постолах. Переважно молоденькі дівчата й молодиці. Вони несуть у своїх тайстрах по кусневі мелайного хліба, а деяка має до того шматок солонини чи сира.

Йдуть понуро, мовчки. Кожне думає свою невеселу думу. Хлеще дощ, всякає через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тіло.

— А ти, Марійко, знаєш, що Павло є в Ясіню? — Це питає її Яринка. Остання вже не служить у попа. Нехай йому біс. Не хоче дальше в нього бути. Краще вже ходити "до декунків".

Марійка мовчить. Чорні її очиці глибоко сховались під чоло. Опалі щічки зраджують поволі свіжість і молодість. Повипинані вилиці, на котрих не змито бруд, мокрі від дощу й подібні на бараболини. — Умру. — Каже вона по часі. — Боже, Боже! Як то мало того щастя на житті.

— Хм! — додає Яринка й мовчить. Мовчить і Марійка. Нічого казати. Хотілося б, та дарма. Краще промовчати.

— Ууу, яка студінь, — вирвалося в дівчини й вона ховає пограбілі кулаки в поли мокрого петека.

Ступ за ступом піднімаються вгору, вітер ще різкіший, де туман зовсім густий. Тут не ростуть навіть дерева. Світ Божий сховався й не видно його, дарма що так високо.

Починають працю. Земля камяна й не легко піддається рискалям. Довбають поволі камінь, роблять ямки, вояки закладають динаміт. Гууух! Стовп диму, камінь летить у туман. Опорують з виритих ям груз, хлопці плетуть плотики й обставляють ними стіни.

По обіді ватага робітників переводиться на друге місце під Говерлю на Кознєску. Є це не близько. Пішли. Зійшли в низ, пройшли попри залізницю, міст, хату лісничого.

Минули лісничівню. йшли далі на гору по Сухому. Тут ліс. Чорний, густий, смереки — свічі високі. Навіть тепліше тут. Вітер гасає собі по верхах, але в низу тихо.

Поволі піднялися до загати. Тут працюють вояки. Саме відпочинок, закурюють. Робітники й собі зупинилися. Проводирі сапери пішли до вояків, а решта, хто де міг, поприклякав до землі хоч трошки відпочити.

Гарно тут. Рівненька поверхня гаті морщиться під легким подувом вітру. Кілька буків ронять свої золотаві листочки й вони тріпотливо стеляться по зеленаво-блакитній воді. Глибока тиша, тільки де-не-де в лісі поцокують сокири та шумить потік Сухий… Вище в горі полонина Занога, а далі Говерли, але їх тепер за туманом не видно…

— Марі…. Марі! Ади, тамка-о Павло! Видиш? — кинулася Яринка до Марійки й схопила її за руку. — Та де? — несміло питає, хоч сама бачить його.

— Та онде-о! — Ади, той високий у "мантлі!"… Павле, Павле! — голосно загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очі заграли. Марійчине серце забилося гостро й нагальне.

Павло оглянувся, побачив жінок і знов обернувся. Він курив свою люльку й спокійно розмовляв з якимсь вояком.

— Боже мій! Марійко! Та він нас ані не впізнав — злякано шепче Яринка. Але Марійка мовчить. Вона не знає, чи впізнав чи ні, та серце її чує щось інше. Одвернулася й очі залилися сльозами.

Павло постояв ще хвилину, повернувся знов і йде. Твердими, знаними Марійці кроками, сміливо підходить. Одягнений у сірий військовий одяг, який щільно приставав до його дужого тіла.

— Ви ж куди, сороки? — байдуже, не випускаючи з рота люльки, питає:— Декунки драпати? — і усміхнувся.

Так ніби між ним і Марійкою нічого не було. Марійка слова не вимовить. Дух їй забиває. Почервоніла, очі в сльозах. Не видержала, одвернула голову й сльози рясно, рясно посипалися,

— Чого ж ти, дурна? — каже Павло. — Ніяково тут ревіти. Ви де, на Гропі ночуватимете?

— Напевне не знаємо, — каже Яринка, — та мабуть там.

Всі обернулися й дивляться на Павла й Марійку. Йому ніяково тут стояти. Обернувся й пішов на своє місце. Більше ані не глянув на дівчат. Робітники також скоро відійшли. Вони ввесь час піднімалися на гору, навпростець до полонини Гропи. Марійка плакала.

— Не плач, дурна, не плач! — умовляє Яринка. — За ними побивайся, а вони он які. Колись приходив, морочив, а тепер ади спину відвертає, їй Богу, я б за таким ніколи й не подумала б плакати. Що ти заміж вийшла… Дурна. Нічого йому дутися. Як присилували, то мусіла. З одного боку один, з другого другий. Великі, дужі й мають над тобою право. Ет…

— Та я добре знаю, що він не такий. Він не є злий, він добрий. Боляче йому!.. — Вона плакала голосно й хлипала мов дитина. Пригадалося як він цілував їй руки, як хухав на них, як своєю гуглею ноги їй укривав, як носив на руках. Ні, вона напевно знає, що тоді робив він це від, серця, щиро, що над усе кохав її. Шкода їй, що все то так знівечилось. І не винна тут, ані вона, ані він. Винно тут щось зовсім інше, але. Що — цього не освідомила.

Поки вилізли на полонину, почало смеркати. Роботи вже не починали. Робітниці отаборювалися по колибах. А що для всіх бракнуло місця, то половина мусіла відійти на Кузнєску. Марійка з Яринкою лишилися тут. Яринка вмовляла йти туди. Але Марійка вперлася й не пішла. Слабенька іскорка надії ще жевріла в її намученому серці. І вона не помилилася.

Вночі прийшов Павло й ще двох вояків. Не дурно ж він питав, де ночуватимуть. Яринка це розуміла також, алє й дівоча свобідна натура хотіла подражнити й покарати того нечемного чоловічиська. Але радості для Марійки мало було. Вона горнулася до Павла, обвивалася хвилиною навколо нього, цілувала палко й пристрасно. А він грубий та байдужий. Правда, тепло їй було з ним. Рука її обвила його міцний карк. Поверне він голову й вона чує, як грає під рукою його твердий муксул. Брав її владно, свавільно, ніби щось, що йому безперечно й самозрозуміле належить. А вона ані не думала противитися. Вона ще боялася, що не догодить йому, що він буде незадоволений, що не забуде, не подарує. Адже ж перший раз вона належала не йому, а комусь іншому, ненависному його ворогові.

Так. Він не забув, не забуде, бо не може, хоч би й хотів. Згадка про те, як нікчемно розбилися впещені його мрії про тиху, теплу хатинку, про солодощі першої ночі, бурила його лють. Хотілося на комусь помститися, але на кому? Метався на ній, хоч розумів, що її вина тут найменша. Серед ночі зненацька встав і, навіть не попращавшися, пішов. Не міг придушити все нових, скажених напливів люті. Забрав з собою все тепло й щастя Марійчине. До самого рана тремтіла від холоду, а сльози лилися безупину.

12

У корчмі Табака тепер що-вечора шумно, повно диму й веселості. Ллється пиво й вино. Ревуть захоплені вояки, гуторять, сперечаються. Іноді, коли прозоре питво розворушувало своїми градусами вояцьку кров журливо тоді ставало в корчмі. Дзвеніли кухлі та "погарчикй". Гурагани лайок на семи мовах виригалися й стиналися у повітрі. Юра був ранений і прийшов на відпустку; Він іноді також не цурався Табака, але за час свого перебування в війську змінився до непізнання. Сідав за стіл, брав часопис, вичитував тему для чергової сварки з мадярами і починалося. Кричали, червоніли, біліли, зривалися, мов попечені, і вимахували один перед одним кулаками…

Одного разу виникла порядна свара між Юрою й одним мадярем. При тому був і Павло…Юра, по звичці, бурився й кипів, мов казан. Він доказував, що гуцули, це не яке-небудь сміття, а частина великого, народу. Про це він докладно довідався в Галичині й у лікарні. Там лежали вони разом з галичанами й ті встигли напомпувати його належно.

Павло нічого не розумів, але сидіти спокійно й лише придивлятися, це значило показати себе нічим. Він горою за братом, його тяжкий кулак пристукував по столі, аж виплюскувало пиво, а рев його заглушав цілу корчму.

— Так йому, брате! Гати його! Докажи наше. Гей, Табак! Вилазь з пивом! Сип, рижий.

—І Табак сипав. А після, йдучи додому, Павло допитує брата. Цікаво, що то він там молов. Якась Україна, Київ!

Юра оповідав йому.

А ніч темна, темна. Дме північно-західний вітер. Горами з шаленим вереском мчать легіони вітрів. Брати помацьки тюпають навпростець через грунь додому, їм легко й простірно. Перед ними розступаються вуглево-темні простори і в уяві горить неймовірно приваблива будучність.

— О, цей брат! Цей прекрасний, мудрий брат! — Павло широко розмахує кулаками. Він у захопленню. Докажемо ми ще своє. Ми ще їм відплатимо за повішеного вуйка.

Підходячи до рідного кубла, брати розминулись. Юра до хати, а Павло повертає на грунь.

— А ти ж куди? — питає Юра;

Нічого, нічого, йди й спи. А я піду погрію Марійку. Вона ж, знаєш, на полонині. Це тобі не маржина. Студінь така чортова.

— Хочеться тобі таку дорогу йти.

— Ну, що ж. Вона також мерзне. Добраніч, Юро!

— Добраніч, Павле!

13

Я вже на фронті. Приділили до 103 ц. к. пішого полку 55 бригади. Стоїмо на відпочинку, а після нас мають відправити на Лисоню під Бережанами. Дні літні. То погожі, соняшні, то знов сльотить. Забрали мене зараз по відступі від нас москалів, які дійшли були аж до Мармарошського Сиготу. Бавилися вони в нас усього два тижні. Нахлинули так нагло, що Юра, який був на відпустці, не встиг навіть від'їхати, Його ловили, мусів разом з батьком ховатись по бутинах.

Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вірив, що то „наші", переконався нарешті… І ті вороги, і ті неприятелі. Мати тільки те й робила, що плакала.

Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав пороху. За чотири тижні прогнали мене через підстаршинську школу і тепер я навіть маленьке начальство. У моєму розпорядженню скоростріл, який слухає мене з найбільшою увагою й виконує точно мою волю.

Стоїмо в якомусь маєтку. Великий панський будинок і парк. Скрізь вояки, їх мундури, чоботи, лайка. На луці коло паркового ставу, понастелювано вояцької білизни. По деревах, квітниках крізь порозвішувані рукасті, ногасті вояцькі речі й випари, які виходять з них, нагадують Газову ацителинову атаку. У ставку й над ним повно вояцьких спин. Перуть, миються, або паряться на сонці, мов жаби.

Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхні пропалені й зачовгані піском штаниська, в одній адамовій сорочці розкидав себе під соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промінь та прислухаюся до глухого поворкування шлунку, який веде боротьбу з надзвичайною скількістю недовареної фасолі, твердим окрушним “комісом” та куснем гумояловичини.

Враження щасливого хижака, який тількищо вернувся з удачиих ловів. На моїх устах ще не витерта засохла кривава піна. Пазурі не розкоцюбились, а в суглобах ще не ущухла біль від напружених стрібків. Під шкурою ще далі судорожно корчаться вальки моїх мускулів, намагаючися прорватися й виплигнути назовні. Очі поволі холонуть і гаснуть, мов викинуті з вогню кусники олова.

З часу коли перетягнуто мене через огонь боїв під Бережанами, я Виразно відчув уплив гартуючої сили, що починаючи від мязів ніг і рук, просякала до серця й душі, і обернувши мене в неоформлений кусень сірого вапняку.

Все, що було колись — гори, люди в кожухах, навіть те, що звалося Кіті Йонашівна, все то було не тут, не ца цій землі. То було десь інде у другому світі. Та хустиночка, якою розмахувала випадково присутна Кіті при моєму від'їзді, на двірці в Рахові, єдиний хвилюючий зв’язок з тим колишнім. Мої грубі, в теплих вовняних капчурхі ноги, обнесли мене великим колом, перезулися в тверді, цвяховані чоботиська й ось носять тут по кручах, скелях, носять прудко, бадьоро без протесту й нарікань.

Часом промигне в очах та усмішка. Двоє, барви калини, усточок, таких привабливих і свіжих, складаються, в гострий промінчик і бють у мою тямку. Носик її тонкий і чутливий. Виразно бачу його лінії в такому вигляді, як тоді.

Досить. Живіт випарив. Повертаю до сонця правий бік. Підомною трава нагадує розістелену звірячу шкуру. Тонка хвиля запахів розпареної білизни котиться понад землею й торкається кінчиків нервів нюху. Морщуся. Полікає усна гармонія й грубий, дубовий бас реве ніто пісню, ніто свариться з кимсь. Думка раптом звихаєсь і в очах Параня.

Ця істота вже цьогосвітня. Уста її переборщено рожеві. Личко округле и привабливе, мов південний овоч. Груди завжди задавакувато випинаються й тягнуть до себе такі тверді предмети, як я, сильніше магнету. При цій згадці ніби з розжареної начервоно печі, по тілі пробігає сильна хвиля жагучого відчування. Виразно пружаться мязні й сильно, до болю, потягаюся, ніби бажаю порватися на дві половині.

Доречі, вона зовсім недалеко звідсіль жиє. Три чверті години ходу. Наш полк стояв у тому селі перед двома тижнями. В її хаті було нас пять і всі ми жили в той час тільки нею. Прощаючися, вона принесла кусень якоїсь стрічки й, розірвавши її на пять шматочків, дала кожному по одному. Стрічка була двобарвна — жовта й синя. Значення тих барв в той час для мене так само байдуже, як і значення барви сірого кота. Одначе уста, щічки, груди й усе таке, примусили мене впізнати в тому велику святість і я ношу той шматочок, дбайливо загорнутий у папір, у кишені, що найближче до серця.

От і тепер вона тут. Так. Це він той шматочок стрічки. Дала й казала: — носи на кашкеті. Дурна дівчина. Не знає, що ми свої „кашкети" десять разів за ніч тратимо. Тут вона є! Тут!

Ніздрі мого носа швидко, мов у коня, виграють. Хочу бачити її. Зірватися, бігти безупину, поки те знайти її, а після схопити, тиснути, задушити. Не можу лежати. Зриваюся на ноги й натягаю стокільові, ніби вони не з сукна, з бетону, штаниська.

На превеликий жаль, бігти все-таки не міг. Надімною панував військовий, з суворо насупленими бровами, режім. Цей бог вояцького буття, своєю непереможною силою, досить легко справляється з дивогідними химерами своїх підлеглих.

Розпроставши свої пазурі й лаби, роздерши лютим позіхом засохлі уста, перевалююся з ноги на ногу й зникаю в парку. Передімною парадують вояцькі штами, сорочки, поперетинані й обчухрані дерева, вивернута й обтрощена віспувата пальма.

Гурток вояків зняли камяного стола, що стояв під мармуровою статуєю нагої жінки, кладуть на ньому багаття та варять їжу з недоспілих яблук. Мармурову жінку убрали в вояцький одяг, припнули шаблю й перевязали скорострільною стрічкою. Їм весело. Один високий і стрункий. сперся об статую, заложив ногу на ногу і тринькає на гітарі У кого з них на шапках стрічки тих самих барв, які подарила мені Параня. Чи не були й вони в неї? Але ні. Я знаю їх. Це ж той "Ферретеррегімент". Якого чорта скиглять вони ті нудні пісні!

Але я все-таки їх розумів. Мене дивувала їх команда. Якось дивно — позір! Праворуч! Ліворуч! Ноги йдуть далі. Йдуть без моєї згоди, бо мимоволі мені завжди хотілося тут зупинитись і трохи постояти. Цікаво.

Ноги несуть до палацу. Добре. Несіть до палацу. Ось сходи. Зложені з величезних куснів Граніту, мають безліч слідів і кожний з них лишив по собі на спомин досить бруду. Двері скрізь повиривані, як листочки з старих книг Треба було їх вирвати й вирвали. В кімнатах, ніби необережно потоптані жаби, лежать шкуряні фотелі. Здається, це трупи й дивуєшся, чому їх не поприбирали. На долівці і багато розсипаних папірців. Минувши кілька кімнат, зустрічаєш тих папірців усе більше й більше. Вони спокійно валяються на паркеті потоптані, побруджені й шелестять під ногами, ніби осіннє листя. Нагинаюся й піднімаю один. На ньому малюнок свині в окулярах і фраку. Підписано на незрозумілій мові. Скривив усмішку й покинув.

У прорваній дірі дверей, звідки пливли оті паперці їх вже ціла купа. Плили видно й скупчилися. Не можуть усі нараз виплисти. Вони мусять бути винесені на простір сторонньою силою. Тут їх винесено силою вояцького мокрого, цвяхованого австрійського й не цвяхованого московського чобота.

Вступив по тих крижинах до кімнати, звідки вони плили. Вступив й зупинився. Кусень оброслого каміння в моїх грудях помітно заворушився. Стояв у величезній заваленій книгами залі. На помості, під стінами, на розторощених полицях, лежать, стоять, висять книги. Книги, книги, книги. Я Ще не бачив стільки книг. Мої думи раптом зворушилися і стрімко хижими птахами виривались із голови. Передомною щось, чого я не розумію, одначе дошкульно непокоїть. І я, мов пес, який зустрів щось незнайоме і небезпечне, бігаю навколо й брешу. Гав, гав, гав! — брешу на купи розбитих томів, які валялися тут і нищилися. По них сліди чобіт. Хтось лазив по них, хтось видно навмисне лазив і топтався.

Чому ж і я не виліз і не топтався по них? Можливо тому, що згадав дома кривого батька з його вченою "Неділею", яка пахла тухлою оливою, яку ми все-таки терпеливо гризли, добиваючися від неї мудрості. Пригадалася також товстюча, у деревляних політурках книга, яка лежала в повішеного мадярами вуйка, під сволоком і яку звали Біблія. Вуйко брав її бувало й довго, довго читав. Після й я і брав. До цього часу чую в руках її тяжість. Велика вона й ніхто не прочитав її до кінця. Навіть сам вуйко не прочитав. Не можна її прочитати усю, бо хто прочитає, — збожеволіє. Всі в це вірили. Вірили в це, що хто прочитає, неодмінно від великого розуму збожеволіє.

І от тут передімною цілі стоси біблій розторощених війною. Трупи їх лежать і розкладаються. Хто ж, великий мудрець, перечитував їх? Все мовчить. Ніхто не хоче відповісти й я далі, мов пес, що зустрів щось незрозуміле й Небезпечне, стрібаю навкола й гавкаю.

Це тривало досить довго. Стояв я в товаристві біблій-трупів, і дивувався. Було й приємно й ніяково. Я, мужик, гуцул, з далеких гір, я опинився тут у покоях великих, де стільки книг, стільки мудрих біблій, від перечитання одної з них "можна збожеволіти". А тут їх тисячі. Боявся до них торкнутися, а як торкався, то з острахом. Хотілося заглянути до них, у їх нутро, побачити й пізнати те страшне, від чого божеволіють. Я хотів, хотів неймовірно збожеволіти й я збожеволів.

Почалося з того, що покидаючи палац, усунув у задні кишені своїх штанів дві невеличких, у гарних політурках, книжечки.

14

Ходили в бої й верталися знов. Залишених товаришів Поповняли новими. Переживали божевільні хвилини. Часто зустрічалися з "зрадницьким полком". Сміявся над ними разом з іншими чужинцями, сміявся чужою мовою, але хотів з ними Познайомитися.

І я познайомився. Той січовий стрілець, з яким я по перше зійшовся, звався Борис Верхола. Мені полюбилося його імя. В нас в горах таких не було. До всього стрілець не такий як я. Я? Що я? Гуцул. А він. Він має зовсім делікатний вигляд, ніжні, прозорі, барви неба й волошок, очі. Він був десь недавно зірваний з шкільної лави й одразу пересаджений у вогонь боїв.

Так ми й спізналися. Початок цього ховається в огні бою. Тієї ночі ми дерлись на схилі пригірка в лісі. Робили прикриття технічній частині, яка мала приготувати окопи для нашого наступу. Темнота. Клекоче скоростріл. Небо крають рефлектори та ракети. Над нами квилять тяжечі "14-дюймівки", буцаються десь поблизу об камянистий грунт, рвуть скелі й зносять розторощені на скалки буки.

В такий час я і зустрівся з Борисом. Я відбивав неочікуваний наступ. Сік із скоростріла по кущах і каменях. Борис був також тут. Він мало не попав у полон і має дякувати мойому скорострілові, що цього не сталося.

І коли над ранок нас витащили з вогню, ми зробилися приятелями. Одяги наші, руки й ноги, виглядали однаково.

Теліпалися поволі в запілля, тягнули скоростріли, ноги. Нас морив оловяний сон. Голова ледь трималася на вязах, очі мало не в живіт запали, навіть кров засипала.

Але від того часу ми з Борисом Верхолою приятелі. Чини в нас обох рівні. Я приходив до нього, приносив каву, хліб, які добував у земляка кавовара, яловичину й состив його цим. Він мене зустрічав піснею й гітарою. Грав і співав гарно. У недовзі й я почав своїм дикуватим голосом виводити: "Їхав стрілець на війноньку". — Добра, думаєш, війнонька, чорти б її забрали…

Головне, що Борис, пізнавши мене, намацав у мені той матеріял, з якого можна було щось витесати. І він щиро взявся до праці.

Я піддався. Моя зовнішня заскорузлість не рівнялася заскорузлості голови. З мене перло бажання знати. Багато знати. Знати все. Перечитати всю Біблію й збожеволіти. Пізнати, за що та війна й чому ми воюємо. Мені дуже мало мого фрайтерського рангу.

Раз лежимо за парком з Борисом. З задніх моїх кишень випинаються книги. Докучили й я їх викинув. Той побачив, пішов підняти й, насваривши, одну з них перечитав мені.

"Читай, думаю, а я тимчасом покурю", але як почав читати, я поволі забув за курево. Виразно відчув, як стороння велика сила втягає мене в той новий книжковий світ. Там життя, люд. Вони страждають, боряться, радіють і сумують. Хочеться знати, що буде далі. І яке здивування, що коли прийшов час вертатися, я зовсім забув де я, що навколо війна. Мундури, червоні обличчя, це не можливо. Як тяжко вертатися до дійсності.

Я дуже швидко божеволів. Не читав, а жер книги. Увесь вільний час віддавав їм. Борис кермував читанням. Одного разу дав він мені "Кобзаря". Він сам перечитав мені його. Жахнувся. Камінь у грудях розмяк.

Пригадую той вечір. Борис читав до смерку. Мали вільний час і лишилися, щоб полежати. Зійшли зорі, двигтить земля від кашлю гарматних гирл. Рефлектори крають пітьму, сягають зір. Лежу горілиць. "Було колись на Вкраїні, ревіли гармати, було колись запорожці вміли панувати". Могутні усачі, дике море, гребні розшалілих запінених хвиль. "Де ви забарились?! Вернітеся!" — "Не вернуться, загуло, сказало Синє море. Настане суд!" І ввижається Біблія. "Се конь блідий, а на нім вершник і імя йому смерть". І зявиться янгол із трубою і згук труби його почують від заходу на схід. Устануть мертві з гробів, настане суд!

Тієї ночі неспав. Я вже піймав ниточку початку й, як буду жити, не впущу її. Перед моїми очима ставали могутні лави наших гір. Місяць здобив їх золотом, а наша стара Говерля поволі зрушується з свого місця, струшує шанкою туманів і йде. За нею зрушуються інші й довгий ланцюг велитнів мандрує перед моєю уявою. Вони не мовчать. Вони говорять. Вони йдуть на суд. Зорі затремтіли, слухаючи мову гір. Настане страшний суд.

Через пару днів показав Борисові шматочок стрічки подарованої мені Паранею. Чи не одвідати б п?

Добре. Борис згодився. Пішли перед тим, як мали відійти на позиції. Зустріла нас радісно й по часі розмови показала нам портрет того, хто написав книгу, яка так мене зворушила. На мене дивилося добре обличчя, але без очей. Нащо йому повиколювали очі? — питаю. — То, каже Параня, москалі в нас господарили. То їх робота. Скинули, топтали, а після повиколювали багнетами очі. Навмисне показую вам. Затямте собі це. Колись віддам до музею.

— Що то таке музей?

— То місце, де зберігаються важливі памятки. Як довго житимуть на землі люди, так довго будуть бачити перед собою те, що було, що діялося багато сотень і тисяч літ колись.

Вертаюся сам, бо Борис мусів відійти скоріше. Параня просила мене не забувати портрета з виколотими очима. Вона навіть поцілувала мене. О, Параню! Хіба ж я можу його забути?!

15

Того самого вечора відійшли на лінію. Наша розвідка донесла, що москалі готовлять генеральний наступ. Фронт стояв на Золотій Липі. Росіяне захотіли конечно перекинути його на наш беріг.

Ми не дрімали також. Прибули свіжі частини. Наші скоростріли вичищені й наолієні. Цілі гори амуніції.

Вже перед парою днів одна дивізія москалів прорвалася через річку й закопалася внизу на нашому боці. Далі не пустили. Одначе вони завзялися заволодіти нашими позиціями.

Наші й московські окопи були дуже близько. Ми засипали їх згори ручними гранатами. Просунутися вперед не мали змоги, а за ними річка. Порішили Зірвати нас. Зробили підкоп. Ми знали їх плани й тому вчасно звільнили місце зриву.

У пів до десятої вечора розпочали гарматний запоровий огонь. По окопах ні ми, ні вони стріляти не могли. Стрільна рвалися безупинно, але за нашими плечима.

Виставили скоростріли й чекаємо. Слухачі з мікрофоном увесь час доносять про хід підкопної праці. Коло одинадцятої сполох. Росіяне закладають міну. Зрив має бути майже перед нашими окопами. Напружено чекаємо. Велика тиша. Кров бе чітким тактом. Хтось не видержав такого напруження й заревів диким голосом. На нього кинулися кілька вояків і закрили йому рота. Саме в той час застогнала земля й з демонічним рокотом вилетів під небо величезний вулькан піску, дерев та каменя.

Кілька наших рефлекторів ярко освітили це надзвичайне видовище. Ми бачили, як масою висипали з своїх окопів москалі. Запрацювали сотні скорострілів.

Москалі лавою ллються й спішать до вирваної міною ями. Їх зустрічали градом куль і майже всі падали на місці. Але вони все сиплються, сиплються без кінця. Здавалось, їх там мільйони. Здавалось, вони виходять з-під землі в безмежній кількості. І коли купи трупів були так великі, що за ними могли знайти собі прикриття вояки, їм вдалося добратися до ями. Одночасно до ями полетіли тисячі ручних гранат.

Як довго це трівало, ніхто не знав. Наша артилерія розпочала сильний обстріл здовж ріки, бо росіяне почали переправу. Я все строчив. Не встигав міняти стрічки. Передомною наросла гора з трупів. Тримаємося твердо. Набоїв досить. Страти в людях не великі.

Нарешті десь перед світанком росіяне перестали сипатися. З їх боку слабшає й завмірає стрілянина. Чути команду — Вперед! Висипаємо і йдем в проти-наступ, клякаємо за купами трупів і по короткому часі опановуємо російські окопи. З дивізії, що сиділа тут перед кількома годинами, не лишилося ніодної живої людини.

Правда, одну напівживу людину ще тут застали. Був це ранений росіянин, якого добив мадяр з нашого полку Уміраючи, він вказував на свою вояцьку торбу і щось просив. Я його не розібрав, але коли розвязав торбу, знайшов у ній написаний до жінки лист. Знайшов також у нього невеличкий хрестик, який дістав "За храбрость". Я взяв той лист і хрестик до своєї кишені. Той хрестик маю до цього часу.

Все, що лишилося живе, загорнули в полон, а мертве лишилося на місці. Через гори трупів верталися до старих законів. Верталися зовсім одверто й спокійно. Ніхто нас не переслідував.

Сходило величне сонце. Сходило того ранку особливо. Тихо, боязько. У такі ранки на полях роса, на лугах легкий вовнистий туман, у лісі спокій і хори птахів на полонинах, зводиться та йде скубати соковиту траву худоба.

Лежиш чомусь зігнутий на землі. Поза не звичайна. Так, як звалився, розкидав руки й ноги й гаразд. Дивишся на свої ноги й дивуєшся, що вони в таких дивних чоботах. І видається, що ти дуже довгий, що ноги твої бозна як далеко від тебе. Хочеш поворухнути ними й не маєш змоги. Нерви не передають наказів голови, відмовляються послуху.

Предмети якимись дивними видаються. Кріси, скоростріли змінилися до непізнання. Це-ж діточі забавки. Все так кумедно зроблене. Береш у руку манюсіньку шрубку, мацаєш її й дивуєшся. Без цієї шрубки скоростріл не стрілятиме. Без цієї манюсінької шрубки. А чому скоростріл не стрілить? Чому вона кругла й нарізблена?

І зовсім тихо навкруги. Все заніміло, все завмерло. Яка година? Ніхто 'не знає, яка година. Чути по окопі номусь скрізь питаються, яка година, ніби це так важно. Сонце все вище й вище піднімається. Над лісом (а може то й не ліс) з тамтого боку щось горить. Дим величезними валунами піднімається догори. Кажуть, що то ліс горить. І знов усі ві сні повторюють, що то ліс горить. Дехто навіть спокійно підводиться, байдуже дивиться туди й підтверджує: — тай, це ліс горить.

Нарешті, здається, заснув. І я заснув, мій скоростріл заснув і кожна його шруба заснула. Мої й сотня інших ту поносих і брудних чобіт, задершись догори, непорушне лежали здовж окопу.

І безперерви щось верзеться. Мертві, янголи з трубами. Перед носом має біла, як сніг, хустиночка й на ній три криваві знаки. І кожний знак дивиться на мене, ніби живе око. Одвертаюся. В той час обнімають мою голову чиїсь ніжні, теплі руки, обнімають і горнуть до чогось мякого та приємного. І я знаю, що то Параня мене обнімає, знаю, хоч і не бачу її. Починаю тягнутися до неї, бо вона якось далеко від мене. Пробую підняти руки, Щоб, обняти її, але воїни так тяжкі, що підняти їх не маю сили. Трачу надію й опускаю руки.

Після бачу якусь дуже велику кімнату. Це власне й не кімната. Це скорше церква. Баня піднята дуже високо й на ній, ніби на небесному склепінню, сяють зорі. Вони горять, мигають. А навколо попід стінами від долівки до самого склепіння повно книг. Товсті, вязані в шкуряні політурки, а на них великі чорні написі: "Війна".

Далі якісь кольони, за ними відкриваються ще інші залі. Обережно йду по них. На стінах бачу великі з повиколюваними очима портрети. Ага. Це-ж музей. Так, так. Он і наплечники наші, кріси, скоростріли, шоломи. Шукаю людей. Скрізь порожньо. Де-ж ділися люди? Йду далі н знаходжу в кутку тільки одну якусь невиразну людину. Здається, бачив її десь.

— Ви хто? Як ваше імя? — питаю. Виймаю записника й не чекаючи відповіді, записую: Бондар Нестор. А як ви пишетеся? Стор — не, чи Нестор? Окремо, чи разом? А це, кажу, не ваш часом хрест? — Виймаю з кишені хрест, але зовсім не такий, як бачив у нього, а інший, чорний, залізний і подаю йому. Той мовчки протягає свою руку, а вона чорна, в багні. Розчепірив пальці, а з них багно капає. — Ні, кажу. В такім разі лишіть цей хрест краще тут. Він буде нам потрібний. Ви-ж знаєте, що скоро почнеться суд? На цього хреста будуть присягати. Ви свідок. — Він киває головою.

— А чи не знаєте, хто тут продає оці портрети? Оці з попробиваними очима?

Він оглядається й тикає пальцем в кут. Там бачу знов Параньку. Стоїть, усміхається і манить пальчиком до себе. — Переночуйте тут. Ляжте, засніть. Сюди, сюди!

Сіла сама, відійшов до неї. Горне мене до себе. Волосся її русяве, мяке. Очі великі й сині. Схиляюсь і кладу голову їй на коліна.

— Але-ж ні! Я мушу йти. Так, Параню. Мушу йти. Мене чекає інша.

Почувши це Параня, нахиляється до мене, тісно тримає в руках мою голову, а в очах у неї великі світлі сльози стоять. І от одна сльозина зривається й капає мені на ніс. Я аж здрігнувся. Вона була гаряча, мов топлена мідь. У ту саме мить прокидаюся.

Лежу, як і лежав горілиць. Надімною зовсім плиске небо. Сонце гріє, а хмари рівнобіжне до землі відпливають валками в безвість, не торкаючись обрію. Дехто вже також прокинувся.

— Слухай, каже один. — Ти-ж ранений.

— Де? — питаю байдуже.

— Та он всю пику розчуквашило. Сиджу отак, дивлюся й бачу в тебе почала кров із носа капати. Збудити, чи ні? Ет, думаю, хай краще спить. Після збуджу.

Піднімаю руку. Дійсно все обличчя, комір і пазуха облиті кровю. Але чому-ж не болить? Встав, покинув усе, що мав й пішов. На півдорозі до місця польової лікарні впав. Мене підобрали.

Знов попав до того самого двора, де ми були раніш на відпочинку. Після останнього бою з палацу зробили лікарню. Лежу з завязаними очима в великій залі, де ще недавно лежали книжки. Нічого не бачу. Ввесь час думаю безконечні думи.

Через пару днів розшукав мене Борис. Я надзвичайно втішився й мало не вискочив з ліжка, щоб обняти його. Дав йому найденого в московського вояка листа. Той прочитав і каже: — То він властиво й не москаль. Він такий саме українець, як і ми з тобою. Ось він пише до жінки листа й просить, щоб не журилася, бо ж усе одно скоро вернеться додому.

— Ага, вернеться, — кажу. — Треба б якось повідомити його жінку.

— От, бач, каже Борис. — І скільки там, тієї ночі побили ми своїх людей. Безліч. Шкода, що ми самі себе нищимо.

І він починає говорити зо мною про те все, про що вже нераз говорили. Боже, думаю, як ця молода людина турбується тим усім. Я не бачу його, але чую й уявляю. Добрий, незабутній Борис. Він прочитав мені ще кілька книжок і дав пару на спомин.

На війні розлучатися привикли, але розлучання з Борисом було тяжке. Не бачив його, але довго, довго й міцно тиснув його руку. Обіцяли, як будемо живі, зустрітися. На жаль, цього не сталося.

16

Марійка видоїла корову й іде з скіпцем до хати. В долині на селі чути крик і гармідер. До двірця від Зіміру підізджають довжелезні товарові поїзди, деякі зупиняються, деякі їдуть далі. Вулицею Ясіня суне довга валка військових возів.

Марійка дивиться згори й дивується. І що воно там твориться? Снуються й кричать люди. Ет… Однесла молоко до хати, процідила й поставила одно горнятко молока, щоб спарилося для дитини.

Дитина її має вже два місяці. Крихітне, ржевеньке створінячко борсається в пелюшках і кувекає. Мати бере його, пригорта до лона, гріє й годує грудьми. Дитя ссе, моргає малюсінькими усточками, а Марійка довго, довго дивиться, любується.

Надивившися, відриває погляд від дитини й приковує його до невеличкого деревяного хрестика, різбленого невідомо ким і коли. Він висить на цвяшку по середині передньої стіни. — Ох, Боже, Боже! — виривається з її грудей.

Направо й наліво від хрестика навішено багато образів. Між ними також один цісаря Франца Йосипа й архикнязя. На грудях і в цісаря, і в архикнязя поналіплювано тістом багато старих, потемнілих світлин. Є між ними також світлина її чоловіка Гриця.

Марійка встає, лівою рукою притримує дитину, спинається до образів і виймає Грицькову світлину. Вернувшись на своє місце, вона довго, дивиться то на світлину, то на дитя. Тяжко їй у грудях. Чорні думи тиснуться до голови.

На дворі пізна осінь. Довгою чередою сірих вайлуватих турів, сунуть над горами хмари. Ліси скутані мряками.

Нараз чує Марійка ніби грім. Раз, другий. Стріляють з гармат. Вона вже знає добре ці згуки. Кладе дитину й вибігає надвір. З долини йде захекана приспанка Зуська.

— Агій, Зусько! Що там сталося? Ади стріляють, чи що?

— А Господь їх святий знають. Кажуть, москалі знов йдуть, — підтираючи запаскою носа, каже Зуська.

— Боже, Боженьку! І знов тоте нещастя сунеться до нас!

Що тут робити? Вона зовсім сама одна з маленьким немовлям. Куди кинутися, що почати? Коли б хоч Павло прибув.

Павло знов служив при штабі полку звязковим. Востаннє стояв з полком у Ворохті й час-від-часу навідувався до Марійки. Коня мав доброго, махне на сідло й раз-два в Ясіню. Всі знали, що Марійка жиє з ним як з чоловіком. Знав це й Манівчук, але нічого не міг подіяти, його два брати пішли також на війну, а сам нічого не вдіє проти Павла.

Кватирував Павло в знайомих і жив добре. Війна мало дошкуляла йому. Добре їв, випивав. Коли зненацька наперли на Ворохту москалі, Павло сидів у себе на кватирі і чекав на курча, яке підсмажувала йому господиня. Кінь його стояв осідланий під повіткою й їв сіно. Павло мав їхати до Ясіня. Зо всіх боків чути стрілянину, але це продовжується від самого раня й ніхто не звертав на це уваги. Великий відділ москалів з двох боків натискав на Ворохту й австрійська артилерія почала крити по них з гармат.

І раптом вбігає сусідчин хлопець і кричить: — Москалі! Павло як сидів, зривається й прожогом з хати. Хата на грунику, перед нею повітка, а з обох боків по оборогові. Павло вибіг за оборіг і глянув в долину. Дорогою в сторону Ясіня вростіч, на військових возах, відїзджає якась австрійцька частина. З другого боку, в кільометровому від утікаючих віддаленні, коло сенаторійних будівель, де стояв штаб його полку, видно як бігають якісь люди. Павло одразу пізнав москалів.

До ста чортів зо всякими курчатами. Тікати. Дорога до Ясіня майже відтята. Їхати від хати вниз, зіначить лізти під кулю якомунебудь москаликові. Чим скоріше через гору. Миттю гнуздає коня, плигає на сідло, вганяє в боки свого карого остроги й з копита зриває в чвал.

І тільки, що встиг виїхати з подвіря, як від сусіднього оборогу впало кілька стрілів. Кулі просвистали над його головою. Пригнувся, осторожить коня, той робить кілька сильних стрібків і за пару хвилин смереки закрили його від зору ворога.

Низом чвалувала московська кіннота. З протилежного боку зарататакав скоростріл. Йому відповів другий. З полонини Григорівка й Кугул відкрився сильний скорострільний і гарматний огонь. Над Павлом зо cтогоном пролетіло кілька більших гарматніх стрілен в напрямку Ворохти.

Кінь рве вперед. Плаї нерівні, покручені, в багатьох місцях позавалювані буреломом. Кінь стрібае через все що попадеться на дорозі.

Починає темніти. Ще осилити один груник він на Бубньому. А там вже легко й до Ясіня. Кінь увесь у милі. Скоростріли рататакають зо всіх грунів. Московські гарматні стрільна пролітають над вершником і тріскають десь на Бубньому. Здовж гряниці в приготовлених ще від минулого року окопах засіли австрійці. Росіяне атакують їх позиції, але безуспішно.

Павло пересік лінію окопів, вїхав до Стебницького звору і вже свобідніше дочвалав просто до Ясіня.

Тут страшний рух і тіснота. У кілька валок безупинно тягнуть у сторону Кевелева. Навантажені до останньої можливості самоходи, не встані пробити собі дорогу і мусять поволі повзти разом а підводами… На двірцях Зімір, Лазещина, Ясіня, багато паротягів, порожніх і повних вантажних і особових вагонів. По грунях, лісах і полонинах, серед темноти і холоду, розсипано безліч зворохобленого люду. Мирне населення Стебного, Чорної Тиси й Репегова під обстрілом.

Павло якнайшвидше розпитується, де є штаб. Виявляється, що лишається тут і займає будівлі лісової управи. Штаб дивізії відтягнувся до Квасів. Туди від'їхало також багато таборів і деякі кінні частини.

Перше, про що турбувався Павло — Марійка. Що вона тепер робить сама з дитиною. Ще чого доброго захоче тікати, а куди піде серед ночі та холоду. Зовсім нікуди тікати. Раз штаб залишається, значить є надія, що далі не відступлять.

І Павло не дрімає. Швидким орлом злітає на коня, вганяє в здухвини остроги й просто в брід через Тису, не тримаючись дороги, мчить на гору до Марійки.

Застав її ще дома. Розіпялася над дитиною, звязувала в клунок якісь речі та старанно виплакувала. Павло був для неї янголом післаним з неба. Лишила клунки, кинулася до нього й заголосила ще сильніще.

— Не реви. Досить ревні. Розкидай до біса дрантя та вари вечерю. Москаля затримали…. Ну, а що робить наш пацюк? Верещить? Ну, гаразд. Вари, що там маєш, бо я голодний, як чорт. Вари, а я ще заїду до своїх. У них там мабуть теж непереливки. А після вернуся знов.

Обняв Марійку, вліпив їй твердий вояцький поцілунок, вийшов, махнув на коня і копита карого зачвакали в розквашеній дощами землі.

17

Частина піхоти, в якій Гриць Янчеюк, як підстаршина, провадив один рій, поквапом відступала з Яблониці в напрямку Ясіня. Люди вже три дні не дістали теплої страви й навіть не бачили своєї кухні. Підкормлювалися, хто чим міг. Безустанні дощі, холод, драпання з гори на гору. Вояки виснажилися до останнього. Сам ройовий, стративший половину людей, ледве тримається на ногах. До всьоro дістав легке ранення в палець.

Досягнувши Григорівки й користаючись панікою та темнотою ночі, порішив махнути додому. Тут же до чорта, всього подати рукою, а дома більше року не був. Мокрий, ранений, вимордований, порішив забігти хоч на годину попоїсти та переодягнутися.

Але чи донесуть ноги? Вони зовсім відмовляються служити, а до Ясіня кільометрів пятнадцять ходи. Три добрих годині. Одначе було не було. Жінка, тепло, страва. Йде! Він знає добре дорогу. Ніч для нього не страшна.

Відпустку нема в кого брати. Закинув на плечі торбу, кріс і гайда. Ноги гнуться від перевтоми. Тіло, ніби поло мане. Одначе напружив усі зусилля, розімняв кости і помчав. В долину не йшов, а летів. Каміння, повалені стовбурі. Прийшлося пару разів заорати носом. Розбитий палець щемить, повязка на ньому злетіла й загубилася, він замотав його якоюсь, знайденою в кешені, брудною ганчіркою.

Коли вибіг на шлях, на щастя трапився тягарник. Підчепився ззаду і за двадцять хвилин був в Ясіню. Ох, село, рідне село. Так вже давно тебе не бачив! Але тепер нічого тут не побачиш. Темнота, повно вояків. На вулиці Содома й Гомора. Пейсаті мешканці неймовірно галасують і, забравщи своє майно на підводи, виїзджають.

Але Гриць немає.часу до цього придивлятися, йому ще дістатися на один груник і він доми, коло. жінки, в теплі. Переходить міст, перед ним стежка догори. Ох, і крута вона клята сьогодні. Ну, витримайте ще Ніженьки! Ще хвилинку сили, ще одну! Далі, вперед. Не можна далі. Стає, відсапує. Ще мент, ще хвилинку, ще одно зусилля.

Ось він уже бачить рідну хатину. Бачить у її вікні світло. Марійка не спить. Хіба-ж можна такої ночі спати? Десь, видно, метушиться бідна. Он як світло мигає.

І ось він на рідному подвірю. Став, віддихнув, зняв шапку. Ноги тремтять, підгинаються, очі заливає піт. Йде до хати. Але, що то за кінь стоїть коло повітки? Підходить. Величезний, осідланий, військовий конисько. Не добра думка мигнула в нього. Замісць до дверей, підійшов до вікна, приложив бідачисько мокре чоло до тахлі й дивиться. Дивиться й чує, як починає буритися кров. Обтирає долонею чоло, очі, а долоня в крові й бруді.

Так. Він не помилився. Він виразно бачив його, свого ворога. Це він там, дужий, здоровий. Лють страшна прокинулася, так би розбив все навкруги. За плечима в нього кріс, але він не встані зняти його. Нарешті Гриць бачить, як Павло обняв Марійку, поцілував і виходить. А вона нічого. Вона ще видно радіє. Гриць причаївся за рогом хати. Ось Павло вийшов, сів на коня. Кінь, видно втомлений, тяжко затупав копитами й зник у темноті.

Марійка весело вернулася до хати й зараз до дитини. Воно спить. Хай спить. Дяка Богові й усім святим, що не треба нікуди тікати. Згадала, що треба варити. Отже-ж він скоро вернеться. Обернулася до порога й остовпіла.

На порозі в орамленню дверей стоїть обідрана, окривавлена постать. Вона пізнала її й різко викрикнула. Обличчя Марійки зблідло, очі сильно побільшилися.

А Гриць, як стояв на порозі, так і не пішов далі. Поволі сів у відчинених навстежінь дверях, поставив перед собою кріс і дико дивиться на Марійку. Зазираючи в вікно, він не бачив колиски з дитиною. Але тепер зобачив. Спочатку зовсім остовпів і коли б Марійка не так перелякалася, могла б спокійно взяти дитину й вийти з нею геть. Але від переляку в неї не стало духу. В ногах почула сильну слабість, не видержала погляду Гриця й почала кричати.

На полонинах Бубне, Кукул клекоче гарматня стрілянина. Чорну масу ночі безнастанно крають пекельні стрільна, які з сатанською силою рвуть скелі й розсипають навкруги свої демонські співи. Гори горять! Гори стогнуть та палають.

За годину вернувся Павло. Віз з собою харчі й теплий одяг для Марійки та дитини. Підїзджаючи до хати — дивувався, що невидно світла. Погнав коня, вїхав на двір, зплигнув і до хати. Сінні і хатні двері навстежінь. Всі вікна вибиті. У хаті гробова тиша.

— Марійко! — гукнув Павло. Ніхто не відповів.

— Марійко! — сильніше гукнув. Тиша. Що є?

— Марійко! — кричав щосили й швидко засвітив бензинову запальничку. Блиснув огонь. Перед очима руїна. Швидко шукає лямпу, але не находить. Під ногами щось плутається. Нагнувся — дитина! Мороз пішов поза шкурою. Схопив диття, а воно майже голе й ще тепле. Притулив до вуха, слухає. Здається жиє. Швидко, похапцем огорнув його, чим міг, поклав на лаві. Тут саме й побачив Марійку. Розпатлана, майже гола, лежала між побитим столом, ліжком і посудою. Здавалося, що сюди влетіла граната і розторощила кожну річ окремо. Павло підняв Марійку. Була непритомна.

Цілу ніч били гармати й цілу ніч здрігалася й тремтіла земля.

18

Я знов на фронті. Грудень — січень. Окопи наші на половині Григорівка. Це півтора тисячі метрів над рівнем моря. Приділили мене до німецької частини, як знавця терему. Боїв нема, але дошкульно допікає природа. Хуртовини й морози лютують без кінця. Рана моя лишилася спомином і ніс заховав свою патріярхальність. Глибоко вдячний небу за його велику ласку до мого носа й, якщо він не відмерзне на наших рідних полонинах, то ця чудесна оздоба мого обличчя краситиме меме до смерті. Доречі в дужках зауважу, що він прислужився до підвищення мого військового рангу. Я вже "гер корпораль".

Щоденний порядок такий: рано гірка кава й кілька десятків російських "чамайданів". Вони кожного ранку видно звикли марнувати ті дорогі стрільна. Все одно більше двох-трьох не забють. Полудень — обід: змерзла юшка, змерзлі бараболі, змерзла яловичина, а на десерт знов "чамайдани". Це, щоб розігрітися. Огню-ж на передній лінії не вільно розводити, бо вночі блищить, а вдень димить. Дивуєшся нераз і кленеш, чому той вогонь якраз блискучим і димливим створено. До вечора те саме, що й до полудня, цебто — нічого. Якщо дасться попасти в землянку, то знищиш сотню-другу вошей, а ні, то й того заняття позбавлений. Сидиш і думаєш.

Сонця, або не видно, або холодне, як душа ката. Заходить криваво й люто заливає жорстокими барвами залединілі шпилі гір. Сам чорт не видумав би кращого видовища, коли над срібною землею жахкотить велетенська кривава пляма, шпурляючи на вас проміні, від котрих замерзає мізок і душа.

Сьогодні ввалює до нас "райхсдойче" Пацігофер і заявляє: — моя думка це перпетуум мобіле. Ну, хоч би її, нарешті, чорт забрав. Сидиш — думаєш. Ляжеш, не спиш, а думаєш. Домерзаєш, а всетаки думаєш. Це перон би його тріснув (він з Горішнього Шлеську) ніщо як прокляття. Величезну помилку зробив Бог, удмухнувши нам ту душу "безсмертну й розумну". І на якого біса вона нам здалася? Тиранить тебе й мовчи. А я до того Божого твору, якого звемо людиною, додав би поправку. Десь на животі, коло пупа, приробив би непомітний гудзик, щоб регулювати ту прокляту думку. Хочеш, думаєш, не хочеш — кліпс-кляпс і сидиш собі спокійно, як фараонська мумія.

— А як би ти тоді додумався відкрити знова те твоє мобіле? — спокійно питає хтось з кута землянки.

— Дуже просто. Це мусів би бути автомат. Накрутив, скажемо, на пів години й сидиш, лупаєш очима.

— Ну, от ти так сидиш і лупаєш, а тут зненацька на голову "чамайдан".

— І чорт з ним. Хай гатить. Принаймні знаєш, що без думки був.

— Це так ти гадаєш, а от я й не годжуся з тобою. Без думки й вошу не вбєш.

— А знаєш. Карл, — перебиває того довгий вояк, що сидить коло "душогрійки" і латає штани. — Брух піймав у себе пятьсот пятьдесять дві воші. Думаю, що в цілому Відні не знайдеш більше.

— От диво, мурчить спокійно Карл. Я сам маю їх мільйон. Вони вже мені прожерли матню, а тепер коміра дожерають.

— Так твої ще сумлінні, докидає Брух. Вони хоч коміра та матню жеруть, а от мої мене самого гризуть, як чорти.

— Кращої матні від тебе не знайдеш й на Марсі. Не дивуйся, що й воші ласують.

Дехто регоче. На цьому розмова вичерпується. У землянці пітьма, сморід, чугунна "душогрійка" розчервонілася й пече. По стінах тече земляний піт.

На дворі лютує хуртовина. Різкий-же норд-вест стриже від Синяка й Хомяка. Все під снігом, все мертве. Оббиті сухі ялиці брязкотять і висвистують пруттям. Часами не можна розібрати, чи то вітер гуде, чи летить стрільне.

Двері землянки відчиняються й до середини ввалюється купа снігу. Виявляється вояк. Бідачисько застряг у вузьких дверях, а холод валуном котить.

— Випхніть ту чортову корову! — кричить той, що сидить без сорочки найближче дверей.

— Ей, ти, поросний! Зачиняй двері!

Вояк усовується і роздивляється, кому має голоситися. Натрапив на Бруха. — Та-та-та! голошу слухняно, що наша розвідка піймала двох русів. Один з них старшина.

— Що-ж, ти нам зо всіх Карпат приніс сніг? — каже Брух. — А де-ж ті руси?

— Там, — махнув вояк рукою на двері.

— Там… Де там? В…? — сердито додав міцне слівце.

— Коло передньої землянки.

— Ну, так і кажи. А то там. Йди, тащи їх сюди.

Вояк знова довго виходить. Один з наших зривається, випихає його коліном і зачиняє двері.

В той час запіпікав телефон. — Гальо! Західній відтинок Григорівки. — Капораль Брух. Так, прошу, гер лойтинант! Найкраще капораль Цокан. Так, гер лойтинант! Ще раз. Дякую! Троє людей? Наказ, гер лойтинант! Явол!

Брух виключає слухавку.

— Що там, Брух, оскверняєш моє імя?

— Вчора, сучі коти москалі, обстріляли з далекосяглої Ясіня й зірвали там потяг з набоями. Наша "ковбаса", яка до цього часу сторчала над Тисою, також зникла. Готують наступ і видно хочуть зірвати позицію — Говерля. Там найслабше місце. Ти береш три лицарі й мчиш на Говерлю. бо з тамтими немає ніякого звязку. Маєш звести їх у низ, інакше, чого доброго, їх зірвуть.

— В якій годині маю вийти?

— В шостій.,

— А тепер?

— За десять чотири.

— Дадуть якусь вечерю? Принаймні б щось поряднішого.

— Вечерю принесуть за годину. Гуляш — подвійна порція, сир і кава. Людей можеш собі вибрати.

Всі зацікавилися полоненими. Ті, що сиділи без сорочок, одягнулися й позащіпалися. Старшина ж чужий прийде. Принаймні буде розрада. Всі задоволені.

По часі приводять. У чоботях, у довгих сірих плащах, у сірих з кляпами вовняних шапках. Один високий, дужий, оброслий досить порядно бородою.

Другий маленький, борідка цапком, рижоватий. У першого видно на нараменнику одну зірку. "Прапорщик", чи щось таке.

— Гутентаг, — вітається "прапорщик" по-німецьки.

— Вількоммен, — відповідає йому Брух. Брух сьогодні офіційна особа — дижурний. Ми-ж усі мовчимо.

— Іх ферштеге етвас дойч, — одразу заявляє полонений.

— Нун гут! — киває головою Брух. — Бітте, немен зі пляц! — і показав на обрізок колоди коло грубки. Полонений старшина такий високий, що йому наша землянка низька й мусить нахилятися. На запрошення Бруха сідає. На ньому багато снігу, який коло печі починає швидко розтавати. Вода стікає по плащі, чоботях. На долівці повстає калюжа. Це видно непокоїть нашого гостя.

— Вогер зінд зі? — питає Брух.

— Іх бін авс Полтава. Абер іх габе гір дізе швайнерай — і показує зніяковіло на долівку.

Ми усміхаємося. Це "швайнерай" він так кумедно виговорив, що ми всі дістали гарний, разом приятельський до нього настрій. Він починає нас цікавити. Другий стоїть коло дверей і розгублено посміхається. Обличчя його добряцьке, наївне. Він видно хотів би також щось сказати, але нічого не розуміє по-німецьки.

— Дас махт ніхтс. Во іст дізе Полтава? — каже знов Брух.

"Прапорщик" сміліє. — Ін дер Україно, гінтер дем Київ — відповідає він. Сидить зігнутий. Обидві великі з грубими пальцями долоні обпер об мокрі коліна. Поли плаща починають сильно парувати. Розкидає їх і гріє коліна.

— Так ви українець? — питаю його по-українськи. Він зрадів і відразу по-німецьки відповів: Яволь. їх бін українер…

— Значить, земляк? Дуже приємно! Вітаю! — і я назвав своє імя.

Москалик, що ввесь час стояв мовчки й силився щось проговорити, також прояснів, затупав і схиливши на бік голову, солоденько заспівав:

— Ну, каже Пацігофер. — І в нас до біса читається. Узвертаючися до мене і вимовляючи к майже як х.

Я не цілком його зрозумів і чомусь по-мадярськи відповідаю: — нем тудум.

— Нємтуду? Не слихівал таковой. Вероятна у австрійця і губєрніния.

— Замовчи ти ж… морожена! — грубо крикнув на москалика "прапорщик". Той одначе не образився й не змінив свого солодкого виразу. Стоїть, очима кліпає та витерає їх кулаками. Я засміявся.

— Вас гат ер гезагт? — допитуються німці. Старшина пояснює й усі щиро регочуть. Москалик тупає.

— Так что, вашь — бродь, разговор слишу хахлацкій. Дай, думаю, спрашу. Вінават.

— На що ви на нього кричите? — питаю старшину. У нього вираз такий приємний.

— Ах, коли б їх чорт забрав з їх виразами. Обридли вже. Осточортіли. Ціла та Расєя, провались вона мільйон разів, повна отаких ослів і тягають їх по цілому світі та й нас з ними чіпають.

— Чому ж у вас така ненависть до Росії?

— То, брат, не ненависть. Це просто правда. Вас спокушає його вираз, але коли б пожили в тій Расєї, то скоро пізнали б, що за тим виразом криється. От стоїть тобі така ослятина й усміхаєтіуся, душа "на распашку", а дай ножа так усадить у твої ребра й далі усміхатисьме.

Я пригадав виколоті очі на портреті Шевченка. Москалик дивиться на мене й усміхається. Чи зрозумів він що з тієї розмови.

Старшина, оказується, був свідомим українцем і не бажав воювати за Росію. Він ще досить довго говорив про російські відносини й порядки, пророкував поразку Росії й революцію. Росіяне, казав, не видержать. Вони не здібні видержати довготривалого напруження. Вони схильні до сліпого послуху й до такого ж сліпого бунту.

Обсяг його знання був, по мойому, величезний. Він легко називав безліч відомих імен, цитував їх. Говорив то по-українськи, то по-німецьки. Це нас усіх здивувало, а старшина пояснив, що у них інтелігенція багато читає, бо неначитаний уважається за неосвіченого.

— Ну, каже Пацігофер. І в нас до біса читається. У нас, наприклад, одного віршопльотства рік-річно цілі вагони друкується. По-мойому, все то найзвичайніша нісенітниця. Я ще розумію, який небудь Гете, Шілєр… Але решта сміття й тільки дурно ним у школі голови забивають. Думаю, що росіяне нічого більше й, не мають у голові, як ту поетичну полову. Тому й дурні. От австрійці молодці! За ціле життя прочитав дві-три дозволених Францом Йосипом брошурці й має досить. Це по-мойому.

— Я б з вами дещо не погодився, — делікатно зауважив старшина.

— Це як вам хочеться. Я кажу правду. Людина не потрібує всього того, що понадумувано. Це її тільки обтяжує. Мізок мусить бути легкий і рухливий. Не мусить лише думати, а й чинити.

— Тут маєте рацію, — каже полонений.

— Як і скрізь, — підхоплює Пацігофер, підбадьорений своїм красномовством. — Росіянин розмазня, от що.

Вичекавши мент, старшина почав відповідати. Він тієї думки, що людина, яка читає дві-три дозволених кайзером брошурі, може бути чинною, носити модерну краватку та навіть випасти собі черево. Але щоб вона була поступово творчою, у цьому дозволяє собі сумніватися.

Є чин і чин. На його думку. Для одного голова му сить бути порожня й тверда, для другого напхана отією, як той каже, половою. Кажуть, що й Наполеон, при всій своїй чинності, багато читав і то якраз отієї полови.

— Наполеони хай читають. Коли б він замісць бити людей відкрив ковбасню і різав свині, не мав би на те часу.

Старшина розвів руками й замовк. Видно не мав більше наміру сперечатися. Слухачі поділилися на дві половині. Більшість погоджувалася з полоненим. Я з приємністю слухав обох. Розпочалися дебати, які припинилися, аж коли принесли вечерю. Моя подвійна порція дуже придалася. Вгостив свого першого, якого зустрів на фронті, свідомого земляка з тамтого боку. На москалика решта скинулася. Їх обох мали скоро відвести взад. Чекали лише на зміну

На дворі швидко темніє й реве хуртовина. З жахом думаю на свою майбутню подорож. Це не близько й дороги жорстоко кепські. В шостій попращався з полоненими, взяв трьох людей і пішов.

19

Темно. Повітря рідке й дихається тяжкувато. Мете сніг, хоча мороз не особливо дошкульний. Всі плаї, воєннні й старі заметені. Сходимо стежечкою до теплої кринички, в якій вода не замерзає при найбільшому морозі, повертаємо направо та йдемо вниз. Це є довга дорога. Можна було б вибратись через Кукул, але там горою шаліє хуртовина й час від часу тріскають московські "гостинці"

Йдемо мовчки гусаком. Навколо ні душі. Вітер не дме а ріже. Он просікає темну безодню горіюча іскра, чути квоктання, а за хвилину глухий тріск. Раз, другий, третій. Після знов тихо.

Під гору борхається з навантаженим гуцульським коником двох людей. Вітаємось і проходимо повз. Входимо у смерековий запуст. Тут затишніше. Молоді ялинки поприсідали вітами аж до мягкої грубої верстви снігу. На вітах також сніг. Торкнеш і сиплеться купами на голову. Знаю цю місцевість, як свою кишеню. Скільки разів побував тут ще дитиною з коровами. Пригадуються деякі подробиці. Пригадалася та спокійна місячна ніч, коли ми з Павлом, Юрою й Тулайданом верталися цією дорогою з Ворохти. Он і скеля та недалеко, де розважав Павло. А Тулайдан давно вже має змогу натішитися війною… Хто б сказав тоді, що вона так скоро прийде. А що то поробляє Розенкранц? Він, здається, доставляє для фронту провіянт.

За пів години були внизу, йшли, значить, швидко. При виході з лісу налізли на табори й кухні. Там метушня. Поборхалися понад залізницею. Коло залізного мосту зупинилися й я глянув на годинник. Щойно пів восьмої. Тут недалеко вже сестра Василина. Зайти, чи не зайти? Не знати. Мало часу. Спізнюся, а тих там і викинуть із скелею під небо. Краще вперед. Хуртовина окутала нас з ніг до голови снігом, так, що ми подібні на снігові баби, яких виліплюють діти. Наткнулися ще на один огник. Я зупинив ся знов. Зупинились і всі решта. Огник мигнув і зник, ось знов мигнув. У думці так само мигнув і заворушився спомин. Він звязаний із соняшним вечором, білою панною й дотиками її пальців. Далі непогожі осінні дні, гончий пес. мох, що пахне фосфором. Ще далі шибениці, біла хустинка на двірці, війна. Душно стало. По обличчю спливали великі краплі засніженої води. Втягнув у груди по можливості більше повітря, подав команду й пішли.

А світло, що мигнуло перед очима, не зникає. Чим далі рухаємося вперед, тим більш настирливо лізе воно до очей. Ось уже зовсім близько. Наштовхнулися на повалений частокіл. І тут я виразно відчув намір переступити його, коли перешкоджатиме, розбити й зайти до хати. Переступив. Сад. Оглодані вітром дерева дико розчепірили свої віти. За мною, хлопці! Тут затишок. Відпічнемо та й закуримо.

Всунулися під накриття засипаної снігом веранди. До душі зазирає освічене тепле вікно, під ногами пустотливо гоняться рештки гірських вітрів, бавляться, ніби маленькі котики.

Зайду. Обтер мокрою рукавицею обличчя, притулився до вікна й хухнув на нього. — Стійте, хлопці, тут а я зайду до хати До найстрашнішого наступу не готувався так довго, як тут. Закликав до себе всю хоробрість, яку тільки мав. І так перший раз у житті увірвався в дім заборони.

Цілий океан тепла, запахів гарячої кави та вина линувся на мене, коли переступив поріг. У кімнаті дим цигарок, на стіні старшинські одяги, зброя, на стільці вичищені з високими холявами чоботи й остроги.

Назустріч шиокими певними кроками, ступав високий, стрункий мужчина. Узутий у мягкі капці, штани військові, сорочка звичайна без комірця, а на ній підтяжки.

— Ви хто? — запитав різко й певно. Рапортую. Мужчина підносить руку й, вказуючи гострим пальцем на двері, кричить:

— Гераус! Гальо!! Гер Шнайдер! Занотуйте імя того капораля.

Ніби зпід землі зявився гер Шнайдер, у нього великі руді брови і також барви бльокнот. Моє прізвище загомоніло по хаті.

І тут сталося те особливе, чого я найменше сподівався.

Коло мужчини пліч в пліч, у таких же мяких капцях, зявилася Йонашівна. Вона така ж струнка, як і той мужчина, лише дещо нижча. Вона стоїть від мене в профіль. Бачу її, подібний на знак запиту, вираз… Обличчя, особливо носик, нагадали ту мармурову жінку, яку колись бачив у парку в Галичині. Вислухала в чім річ і зовсім щільно підходить до мене. Голос її дзвенить тонко й пахучо.

— Це ви, Цокан?

— Так є! — відрубую по вояцьки.

— Котрий?

— Дмитро, ласкава панночко!

Подумала. Довгий мужчина в капцях мовчки стоїть коло неї.

— Це ваш брат Павло? Так? Цікава його бачити. Здається, що я вас десь зустрічала.

Моя память блискавично запропонувала їй свої послуги.

— Ааа! — протягнула й засміялася. — Ви гарно все памятаєте. Ви тут сам?

Відповів. — Пане Шнайдер, — звернулася до того таки з рижим бльокнотом. Закличте тих людей до хати. Гальо! Ганна! Кава там ще є?

Ніто диня, ніто мідний місяць, висунувся зза дверей.

— Є, панночко.

— Пане лойтнант, — звернулася вона до довгого в капцях. — Допоможіть їй, будь ласка.

Я, розуміється, встиг збліднути й почервоніти наново. Мимохіть тіло моє витягнулося в струну. Назва "лойтнант" говорить більше, ніж звичайна сорочка. Я швидко затарабанив і старанно визвірив очі.

— Сховайте їх і не бійтесь, — тикнула вона пальчиком у моє перенісся. — Чого ви так визвірилися?

Я знищений. Подібний на велику малпу, стояв розгублено, а з мого одягу й узуття стікали потоки води. При кожному мойому русі сніг куснями обривався й падав на блискучий поміст. Виступила на кін, якась суха, чорна жінка й підозріло дивиться на брудні калюжі під моїми ногами. І саме в той час навстежінь позіхають двері й до середини ввалюються три величезні кусні снігу.

— Це — каже Йонашівна — Цокан. Знаєш мамусю, це брат того Павла, який наробив колись стільки гармідеру.

Чорна жінка покивала головою. Прибула кава. Я розтавав разом із снігом і розливався по помості. Кріс, мої речі й мокрізний плащ, сяк-так утримували мою вояцьку подобу. І осоромившися до останньої можливості, покірний кожному темброві шовкового голосу, дозволив собі випити чашку кави, дозволив, щоб “гер лойтнант", який у цей мент, почував себе не краще від мене, з солодкою усмішкою, турбувався нами, маючи нагоду полюбуватися, як вояки хлещуть каву, проливають її незграбними руками і брати це все, як невинну химеру розбещеної панночки.

20

Аж коли опинилися під гострими поривами вітру, який охолодив мою голову, я зрозумів усе те, що сталося. Отже ж там чекають на смерть люди! Скоріше вперед! І ми швидко йшли, борхаючися у глибокому снігу. Я гнав попереду, бо на мені лежала вся відповідальність за цей випадок.

Перед нами ще десять кільометрів тяжкої ходи. Перейшовши потік Сухий, натрапили на втоптану стежку. Зустріла стежа, обмінялися гаслами й посунули далі. Вітер гремить по верхах смерек, скаженіє, а нам гаряче. Піт заливає чоло. Гаряче до болю, але роздягнутися не можна. Тверда, просмальцована сорочка, щільно липне до тіла та відається в нього тисячами колючих голок.

У пів до четвертої досягаємо полонини Кузнєска. Заходимо до першої землянки й довідуємося, де знаходиться команда відтинку. Виявляється; що аж під горою Козмєщик, година ходу звідсіль. Годі довго розважати. Вперед! Копаємося через засипані снігом кущі ялівцю, провалюємося, падаем. Сніг вище пояса. Місцями грузнемо в ньому по шию. Години біжать, а ми майже на місці.

Дивлюся на годинник — пята. До команди не дійдемо. Звертаємо просто на лінію. Крок за кроком, під сильними поривами вітру опановуємо віддаль. А годинник спішить. Тут треба б бігти, кричати. Зрив, як нас повідомлено, мае наступитити в шостій годині. Коли б вони принаймні догадалися. Залізли під небо й льодиніють. Ми вже, мабуть, на висоті тисяча вісімсот метрів. Передня лінія на тисячі девятьсот.

Нарешті ми на місці. Вриваюся в землянку й перше обличчя, яке попалося перед мої очі, було Гриця Янчеюка.

Хвилину я й він уперто дивилися один на одного. Навкола сидять навколішки з десять чорних, обгорілих постатей. Під стелею смутний, ніби з проолієного паперу ліхтар, а на долівці купа ручних гранат.

— Товариші! — кричу по мадярськи. — Спасайтеся, бо це місце москалі зараз зірвуть.

Вони не вірять. Вони спокійно сидять, як і сиділи й, мабуть, думають, що я божевільний. Я кричу ще сильніше, але мої зусилля даремні. Один починає згучно лаятися й радить викинути мене надвір.

— Янчеюк! — кричу я по українськи, зовсім забувши, де я й що таке Янчеюк. — Скажи тим дурням, що як вони не вилізуть звідсіль, то за пять хвилин їх викине на небо разом з тельбухами.

І тут Янчеюк зривається. — По-перше, я тобі не Янчеюк. Струнко і Я є начальник цього відтинку й ти мусиш мені голосити, як належиться. По-друге, це неможливе, що ти говориш. Ми мусіли б про це вже скоріше довідатися. Чому це сталося аж тепер?

Я визвірився на нього. — Немаю часу на формальності. Ми дістали повідомлення в останній час. Тікайте! Тікайте вci! А де мої товариші?

Хватаю Янчеюка за руку й тягну його з землянки. Він піддався. За ним вийшла й решта. Швидко віддаляємося від землянки. Бігти в долину лекше. Місцями сніг вище голови. Боязько, щоб не втопитися. Мої товариші пригоди десь відстали й хто знає, чи живі. Ми швидко котимося вниз, вальцюємо. По дорозі викликуємо людей із інших землянок і всі сунемо вниз.

І от ще один стрібок і ми знов на полонині. Я роблю велике зусилля, бо відчуваю, що мязи відмовляються служити. Напинаюся, стрібаю вниз і кочуся. В ту саму мить чую, що якийсь тяжкий предмет навалюється на мене, стискає й горло моє відчуло тверді, костисті потиски. Я харчу, стогну. Руки, замісць змагатися, заклякли й чіпляються за одяг. Очі полізли під чоло, а у скрані сильно бє кров.

Але враз щось сильно здрігнулося. Грунт під нами заворушився й у темноту ночі покотилися демонські громи. Рука, що тиснула моє горло, розщіпилася й до моєї голови блискавично вернулася свідомість. Зобачив Янчеюка.

— Грицю, — гукаю йому. — Зірвало — Це кричу йому два рази, бо він ніби не чує. Що з ним? За що він мене душив? — Це ти, Грицю? А де товариші?

— Які в чорта товариші?

— А ті всі, що були з нами?

З неба сиплються камені і встрягають коло нас у сніг. Враз Гриць викрикнув У суглоб його правої руки попав гострий камінь. У чорне небо увірвалася чиясь величезна червона ракета й ярко освітила гору. Все ніби в крові. З російського боку гармати розпочали канонаду. Заратакали скоростріли.

— Ти ранений, Грицю? — питаю Янчеюка.

— Ні! — злюче відповідає він. І якого чорта він лютує?

— Мене тільки, — каже він, — мазнуло каменем. А чи вивтікали ті дурні? — лається Янчеюк. І

Я пропоную йому свої послуги, розправляю закляклі свої мязи й поволі пробую рухатися далі. З обох боків виривається безліч ракет, які освічують нам дорогу.

До самого ранку не вмовкала гарматня стрілянина. Поволі спускаємося вниз. Рука Янчеюка сильно опухла й він ціпить зуби, щоб не кричати. Він борхається поволі переломною, а я за ним. Уже стало зовсім видно. Сонце мабуть також зійшло, але його не бачимо. Ввесь час дивлюся перед собою на чоботи Янчеюка. Він борхається, сховзає й падає. Помагаю звестися.

Туман згущується. Рухаємося поволі далі. Через кілька хвилин Гриць падає знов. Упав і не зводиться. Дивлюся на нього. Той лежить із відчиненими шклянними очима й не рухається. На його вусах, бороді, бровах цілі замети снігу, який поволі розтає й маленькими крапельками льодової води стікає по обличчі десь під бороду.

Він уже не піде, думаю собі. Коли б хто нахопився. Крикнув, але голос мій надто слабий і туман одразу тамує його. Недалеко, крокір двадцять від нас, дві грубі сухі деревині. Думаю, що там краще можна промоститись і знайти якийсь захист від вітру.

А туман усе згущується. Починає сипати сніг. Пробую дотягнутися до тих дерев, маю запальничку й можна буде зробити ватру. Це мені вдається. Настругую багнетом сухої деревини й по деякому часі хамаззя загорілося. Розігрівся й повертаю шукати Гриця. Знайшов на тому ж місці, де покинув і з величезним зусиллям притягаю його до вогню. Після розгріваю в казанку сніг і грію воду.

Гриць, коли відчув тепло, дещо ожив. Біжу ще по дрова. Приніс оберемок, наложив. Ватра запалахкотіла. Загрілася вода. Гриць пє її, а я намагаюся переконати його, що то кава. В мене ще знайшовся кусник хліба й одна консерва. Розгріваємо, ломаємо хліб й накладаємо на нього по шматку мяса й смачно закусюємо.

Їм і дивлюся на Гриця. Той жує поволі хліб. його вилиці біловаті, обмерзлі. На очах великі краплі води, які спадають на щоки й не можна розібрати, чи він плаче, чи це розтає сніг. Хліб тримає лівою рукою, а права кумедно сторчить на бік.

— Грицю, — питаю його. — Болить рука? Він глипнув на мене й перестав жувати. Подивився, не сказав нічого й почав знов жувати. Я відщіпнув свого плаща, випоров багнетом кусень підшивки, вирізав невеличку стрічку.

— Дозволь, — кажу, — завязати ту руку. Він дозволив і я почав обережно завязувати. І коли моя праця була майже готова, і я мав перевязати руку стряпком, щоб не злетіла шмата, як Гриць гостро викрикує й лівою рукою сильно бє мене в щоку.

— Ти що? — не стративши рівноваги, питаю його. — Якого чорта дурієш? Не можеш витримати? Він почав швидко розмотувати руку.

— Лиши. Лиши, дурню!

Але в ту саме мить він бє мене щераз у лице та з неймовірною силою накидається на мене.

— Що ти, збожеволів?! — Але він не зупиняється. Починаємо борюкатися. По короткому часі перемогаю його й відкидаю у сніг. Мені не зрозуміло, що з ним сталося. Але по часі він знов зводиться й знов уперто лізе битися. Намагаюся рішуче покінчити з цим. Розганяюся й, з останньої сили, повалюю його та спускаю в яр. Він стрімко, вальцюючи в глибокому сипкому снігу, котиться вниз. Його руки, ноги, поли плаща, ніби якесь отороччя, обвиваються навколо його тіла. За ним лишається неясний сніговий слід, який зараз замітає вітер.

Залишив ватру й по можності скоро подався навпростець без дороги в туман. Схил стрімко западав униз. Багато разів падав, котився, знову вставав. І аж по довгому часі такої мандрівки докотився до якогось ліска, де в імлі побачив людей.

Тут під грубим смерековим накриттям знаходиться військова кухня. У примітивно зложеній із каменю печі, палахкотить ватра, а перед нею з пів тузина червонопиких людей у німецьких без дашків шапочках. Дим виходить через бляшану руру наверх, стелиться по накритті, розтоплює сніг і скрізь капає вода. Поруч на відкритому місці вовтузиться ще кількох людей. Усі вони дуже одноманітні. Не помітно ні відзнак, ні облич. Чорні руки, чорні під шапками плями, широкі замурзані носи. Сукно їх плащів тверде, як бляха, вічно мокре й вічно замерзле.

Присунувся до них, мовчки присів до ватри, відсапнув, а опісля попросив пити. Грубенький, з подвійною потилицею, чоловік встав, взяв казанок, що стояв на камені з якоюсь чорною їжою й подав мені. Почав пити. Була це кава й навіть досить солодка. Випив усе до каплі.

Випивши, заговорив про Янчеюка. — Там, кажу, один наш товариш домерзає. Чи не могли б кого післати за ним? Я, прошу вас, далі не можу йти, Голосіть мене вашому начальству й дайте мені схилити голову.

Розпитали, де може знаходитися Янчеюк, і вислали за ним чотирьох людей. Мене відправили до командантської землянки.

Командант по короткому допиті наказав дати мені ліжко, а перед тим накормити. Запитав, чи не є Павло Цокан мій брат. Так, кажу. А ви його знаєте?

— Гальо! — загукав командант. — Покличте сюди Павла Цокана.

Я надзвичайно зрадів. Це було зовсім несподівано. За хвилину Павло увійшов і ми віталися ніби на тому світі. Я так близько від нього й так довго не бачився з ним. Побачивши, в якому я стані, він затурбувався й почав пильно мене обслуговувати. Ввесь мій одяг уявляв найсмутнішу картину. Ноги мокрі, понатирані, померзлі. Права рука подряпана. Це сталося підчас борюкання з Янчеюком.

Присів до мене на ліжку й оповів про все, що сталося за цей час. Розказав також за Марійку. Він був скупий на слова, але всетаки я довідався про Марійчине нещастя, що померла її дитина, що мала сильне нервове потрясення й хорує до цього часу. І все це наробив Янчеюк. Тепер мені стало ясніще, чому він так поводився зо мною. Він хотів мене вбити з помсти за Павла.

Слухав це майже через сон. Після так і заснув, не дослухавши до кінця. Спав, як камінь і прокинувся аж на другий день під ту саму пору.

21

Після того дістаю нагороду і два тижні відпустки. В той час заговорили, що в Росії вибухла революція. Австрійці готовилися до наступу. Замінили деякі частини. Нас перевели на італійський фронт. Із усіх подій, які сталися за час мого перебування на російськім фронті, надзвичайнішою була та, що того самого вечора, коли я відійшов у довгу мандрівку на Говерлю, до нашої землянки попало велике гарматне стрільно й майже всі мої товариші, а з ними також і оба полонені росіяни, загинули. Мабуть росіяни навмисне зірвали частину скелі під Говерлею, щоб цим захоронити моє життя.

Перебуваючи на відпустці, зустрівся знов із Йонашівною. Було це в кінці лютня. Гарний, погідний день. Зустрів, як йшла з матірю, коло лісової управи. Мати, як і завжди, у довгому чорному плащі, у чорному капелюсі з крепом. Невідомо, по кому носила жалобу, але тоді майже всі жінки її носили.

Дуже чемно привітав панночку, але вона, вклонившися, тільки глянула на мене й пройшла далі. Пройшовши кілька кроків, видно щось надумалася й загукала на мене. Підійшов.

— Ви давно з фронту?

— Ні, кажу. Щойно півтора тижня.

— У вас на грудях хрест.

— Так, кажу.

— Це нагорода?. — Так, це нагорода.

— Мусите оповісти, за що її дістали.

Я раптом зніяковів. Це, видно, їй подобалося. Вона приняла це за велику скромність. — Ет, — кажу, — не варто оповідати. Це не було нічого особливого.

— За нецікаві справи хрестів не дають. Мусите мені конечно оповісти. А правда, мамусю, він чудесно говорить по-мадярськи.

Стара, яка терпеливо чекала на дочку, підтвердила, що дійсно добре.

— Бачте, і мама так каже. Ви зайдете до нас… Ну, коли? Ну, скажемо, сьогодні ввечорі… Правда, мамусю?

— Прошу, прошу! — заговорила стара.

— Ну, от і мама також це каже. Так ви даєте слово? Прийдіть у сьомій. Добре, мамусю, у сьомій?

— У сьомій, дитинко, найліпше.

— І мама, бачте, у сьомій каже. Чуєте? Точно в сьомій. Дивіться! — і, погрозивши крихітним пальчиком, відходить.

Того вечора батько, мати й Павло, який нагодою був дома, не могли надивуватися, куди я так "вилизуюся". Бритва вигризла на моїх щоках усе до останнього волоска. Волосся на черепі старанно наоліїв і чесав його добрих пів години. За цей час обличчя мое приняло вигляд, який мені самому сподобався.

Точно в сьомій годині у Йонашів.

Але панночки немає дома. А де ж панночка? Знана круглолиця Анна заявила, що панночка пішли й ще не вернулися. А куди вони пішли? Того Анна не знає. Вони не сказали, куди пішли. Але я можу зачекати на кухні.

І от я чекаю. У кімнатах живе тепер не той "лойтнант", а інший, "гавптман". На кухні аж два його джури. До цього часу вони мали дуже поважне заняття з Анною, яка ледь устигала попадати з обіймів ув обійми. Моя присутність дещо ім перешкодила.

Минає пів, година, півтора. Панночка не приходить. У девятій терпець мій досягнув кінця. Зриваюся й без слова йду геть.

На дворі темнота. Коли б громи били й горіла під ногами дорога, я швидше не гнався б, як тоді. Проте не відразу пішов до дому. Якимсь чином я опинився під вікнами попа Бабчинського й докладно обзнайоми'вся з його двором та огорожею. У вікнах горить ясне світло й рипить грамофон. Там проводять запусти. На подвірю кілька бричок і між ними знана мені бричка Йонашів. Що було б, коли б я тепер зустрів її? Цікаво, що було б?

Але я не зустрів її. Обійшов кілька разів подвіря й вернувся до себе. Пройшов поволі через вузенький місточок на Тисі, а після кілька разів сюди й туди пройшов по лівому березі. Ліворуч від мене центр Ясіня. Це найгустіще заселена частина. Мешканці переважно — ізраєль. Багаті, бідніші, купці, крамарі, хабарники та глитаї. Тут і знаний Розенкранц. Ось його охайний одноповерховий будиночок із мезаніном. В'їзд до заднього двору від Тиси. Подвіря обнесене високим частоколом, а брама вічно на замку. На вулицю виходять лише вікна двох — споживчої та залізної — крамниць.

Крім того він має ще корчму, паровий тартак та адвокатську канцелярію. Останніми часами він узявся за постачання армії все, що їй необхідне.

Пригадав Тулайдана. Що то він поробляє? На яких фронтах торзають його? Котру по черзі лікує рану, чи може вже давно вернувся в порох землі, з якої ніколи не вилазив?

На вежі католицького костелу забамкав годинник. Відслухав дванадцять і подався через Буковинку додому.

По полудні другого дня прийшла до мене Анна. Це мене здивувало.

— Ти чого хочеш? — озвався не особливо лагідно Вона заскреготала, що її післала панночка й що я маю зараз до них прийти. Швидко одягаюся й виходжу. Надворі опамятався. Куди? Що ти робиш?

— Скажи, Анно, своїй панночці, що прийду за дві годині й чекатиму коло молодого смеречника. Розумієш? Як хоче, хай прийде. Так і скажи їй, як хоче… Второпала?

Анна кивнула носом і пішла. Години ці тягнулися неймовірно довго. Ходив і тиранив себе. День, здавалося, святочний. Рожеві вітри летіли прудко на схід. З полонин погавкували гавбиці.

Не голився й не чистився, а пішов так, як був. Думав, прийду, сяду на пеньочку й довго до смерку чекатиму. Але так не було. Коли прийшов, вона вже чекала на мене. Одягнена в пальто, обшите білими кріличими шкурками. Личко рожеве, а очі, як і завжди, чорні вугольно.

Привіталась і подала руку. Як це дурновато перший раз у житті стискати таку руку.

— Ви, пане Цокан, вчора дуже негарно зробили, не чекаючи на мене! — суворо насупивши бровинята, сказала. — Так лицарі не роблять. Це так і знайте.

— Але ж…

— Нічого але ж. Досить. Ви не дивіться на мене… Я сьогодні не гарна й зла. Ух, і сердита я сьогодні. Я взагалі вмію бути сердита. Знаєте, жінки, як хочуть, то можуть страшенно сердитися. Як кітки. От мама моя, та ні. Та не вміє сердитися. Я ще ніколи не бачила, щоб вона сердилася. Отака собі рівна, без вузликів. Вона така ніжна й така перелякана. Ви думаєте, що? Думаєте, чого ми тут цілу зиму під самим фронтом живемо? Ми ж могли б собі жити денебудь інде, де менше небезпеки, але на цьому настояла я. Ну, й було сміху. Мама вперлася — ні й ні. Ніколи ще не бачила, щоб мама вміла бути такою впертою. А я кажу: добре! ти залишайся собі тут, а я поїду сама собі туди. А жили ми тоді в Рахові. Знаєте? — глянула на мене. Невже вона тоді вимахувала хустинкою для мене? Цього не запитав.

— Так, я бачив вас у Рахові на двірці. Тоді я відїжджав до війська.

— Ну от. Значить, я не брешу. Мама спинялась, не хотіла, але я настояла й ми переїхали сюди. І було тут весело. Кожної ночі спиш і чуєш: бух! бух! Тра-та-та! Зігнеш ся, як можеш, обгорнешся периною. Ух! І так цілу зиму. У нас було людей. Кожний день. Старшини, старшини й старшини! І тоді як прийшли ви… Ну й сміялися ми після: Той лойтнант казав, що я найоригінальніша жінка на світі. Знаєте, що то значить? Найсмішніша. Але я посміялася з нього. Страшно сміялася. Він ще ніколи не прислуговував воякам. Мама зробила такі великі очі, що аж страшно. І що ти твориш, Кіті? Нічого я, мамочко, не творю. До нас ще ніколи не зайшли вояки. Це перший раз. А я люблю вояків. Старшин ні, так і сказала. При тому був лойтнант і його колега Дураш. Обом так і випалила це в вічі. І нічого. Все змовчали.

А уявіть, яке перелякане обличчя зробила мама, коли одного разу я заявила, що йду на позицію. Одягнула все військове й іду. йду і кінець. Кіті! Ну, не дурій, Кіті! Ти завжди мене сердиш. Ти ж знаєш, що там рвуться стрільна. Ха-ха-ха! — засміялася я. А ти, мамочко, думала що? Думала, що на війні бублики з медом печуть і показують китайські гокус-покус? Смішна мама. Ну, і смішна мама.

— І ви пішли на фронт? — питаю обережно. Кіті сипала свої слова, як із мішка. Йшли снігом попід смеречняком, дійшли до кінця й вернулися. На моє питання не відповідала.

— Он мама вже засвітила, — показує на свою хату. Засвітила й чекає. Тепер вона, знаєте, сіла на канапі, накинула на плечі теплу хустку, здрігнулася й каже: — ух, яка холоднеча, а та пішла й десь там ціпить від холоду зуби. Вона дуже боїться за мене. Вона сидить тепер тихо, одиноко. Тоненькі свої уста зложила рівно й тісно. Ах, яка комічна моя мама! Тато зовсім не такий. От це дійсно протележності. Мою маму треба любити, але батько наш не вміє цього. Не вміє. Ні. Він завжди злий, і зрештою не злий. Він страшенно критий, твердий. Що захоче — зробить. У нього воля. Мама, кажуть, сильно його кохала. Вона, кажуть, здібна була цілувати його черевики. От, як можна кохати. А я не знаю, як можна так любити. Мені здається, що я… Ні, може я й любила б. Так, я любила б. Але я ще не любила. Я навіть нераз кажу: — Кіті, можеш ти когось любити? Знаєш ти, що значить любов? Хм, відповідаю собі. Боже мій! Звідки я можу це знати? Я-ж не любила. Маму любила й люблю її. Вона комічна, але її не можна не любити. А чи любили ви кого?

Це питання впало на мене надто несподівано. Я мало не здрігнув. Обличчя залилося гарячою кровю. На щастя. вже темніло й вона не завважила цього.

— Це мені тяжко сказати. Сам не знаю. Мені хочеться любити те, що дуже мені далеке.

— Їй-богу, це ви вичитали з якоїсь книжки, — сказала вона. — Ви-ж читаєте книжки. Правда? Такі комічні люди, як ви, завжди читають книжки.

— Невже я комічний?

— Не чіпляйтеся за слово. Я не те хотіла сказати. Я хотіла питати вас, за що дістали того. хрестика. А ви й мовчите. Обіцяли й мовчите. Це негарно, пане Цокан. Цокан! Яке комічне прізвище. Ха-ха-ха! Цокан! Цо-кан. їх кан, ду канст. Знаєте німецьку мову? Перекладіть, я вас люблю. Я хотіла це сказати одній людині і якось у мене не виходило. Часом знаєш, хочеш і не можеш. Бувало й вам так?

Ви дуже дебелий. Мабуть маєте дуже сильні руки. А ну покажіть мені вашу руку. Згадала, що я колись знала хіромантію. Мене навчив один старшина. О, ваша рука, груба. Тепер нічого не видно.

Я взяв її руку. Від неї до мого нутра полився сильний ток чогось млосного. Вона так ніжно торкалася до моєї долоні, що здавалося я піймав метелика і тримаю його в кулаці.

— Ну, перекладайте. Чого-ж ви мовчите?

— По-німецьки буде: "їх габе зі герн".

— Як, як?

— Їх габе зі герн.

— А як ще?

— Їх габ' зі ліб.

— А ще є одно.

— Їх лібе зі.

— А вмієте відмінювати? Їх лібе, ду Ліст… Ду лібст? Лібст-ду? Як буде справно? Ду лібст, чи лібст ду? А коли ви відїзджаєте на фронт?

— Після завтра.

— Після завтра? Куди? Далеко?

— До Італії.

— А ви так і не сказали, як справніще. А за хрестика також не розказали. Завтра в шостій ви розкажете мені. Добре? Добре? Комічно, "їх габ' зі ліб". Дивна німецька мова. Добраніч. Біжу. Завтра тут! Добраніч!

З місця рванулася й побігла. Я лишився й стояв на місці. Стояв довго, поки темнота не проковтнула її.

22

В шостій був на тому саме місці, де ми гуляли вчора. Година гарна, тепла, лагідна. Сніг змячав і набрався вогкості. Кіті ще не було. Зупинився й розглядуюсь навколо.

Ось наші вчорашні сліди. Ми вторували тут справжню стежу. Це її сліди, а це мої.

Раптом на мене падає велика груда снігу. Оглядаюся, немає нікого. Що таке? Сніг упав десь згори. Задераю голову й бачу, на зігнутій і покрученій ялиці, недалеко від того місця, де я стояв, сидить спокійно Кіті. Їй дуже невигідно, але сидить зовсім тихо. Одягнута в сірий військовий плащ, на ногах чобітки з високими лякованими холявами. На голові біла вязана шапочка.

— Добрий вечір, панночко! — кажу.

— Це ви? А я думала, що ви взагалі не прийдете. — Поволі незграбно пручається й видно хоче злізти. — Ви б хоч помогли мені злізти.

— Плигайте просто на мене, як вивірка, — кажу наставивши руки.

— Ніби то ви мене й удержали б. А що, як плигну?

— Ну, так плигайте.

— Тримайте! — і плигнула. Я піймав її на лету й виніс на стежку.

— О, ви все таки дужий. Я важу… Ну, вгадайте. скільки я важу?

— Мабуть кіль шістьдесять.

— Ха-ха-ха! Порядна гуска важить більше. Шістьдесять одно й тридцять дека, без цього пла'ща. Це тяжкий плащ. Знаєте, що я сьогодні довідалась? У Росії революція. Скинули царя й узагалі усе начальство. Цікаво. Мама плаче. Наша сіра кицька чогось об'їлася, чи що і здохла. Мама її дуже любила. Я-ж не люблю котів. А ви любите?

— Ніколи не мав нагоди подумати над цим.

— Це дивно. А коли ви сиділи там на полонині в окопах. І там не думали про це?

— Про це якраз ні.

— А про що?

— Про все. Багато передумалося. Було досить часу.

— А це цікаво. Ну, про що ви думали? Ну, от сидите. Уявляю собі глибокі землянки. Там душно, мокро й повно вояків. Усі сірі, дужі мужчини. Усі брудні й усі сердиті.

— Не всі сердиті. Є й дуже веселі. Деякі сміються навіть тоді, коли їм відривало кусень тіла. Одному куля пролетіла через кишки, а він сміється.

Кіті подумала. — А болить, каже вона. Цікаво. Що мене в мужчин дивує, це що вони такі терплячі й витривалі.

Я ще не бачила, щоб мужчина плакав. Отже ж їх болить. Правда, болить?

Я усміхнувся. — Розуміється, болить. Є такі, що і плачуть. Скільки я бачив таких, що плачуть. Усе це залежить від духового стану людини. Були такі, що при одному вигляді фронту плакали. А побули довший час, загартувалися й зовсім не звертали на це уваги.

— А ви були ранені?

— Хто-ж з тих, що були на фронті, не ранений?

— Як це було? Розкажіть!

Почав оповідати. Довго ходили по доріжці втоптаній нашими ногами. Оповів їй усе, що пережив і передумав. Коли скінчив, питає:

— Маєте ви ту стрічку, що вам дала Параня?

— Маю.

— Маєте тут?

— Так.

— Покажіть.

Виняв і показав. Подивилася і сказала: — Жовта й синя. Цікаво. Візьміть. А розкажіть, за що вам дали хрестика. А це все таки сильно. Велика церква, а в ній повно образів із виколотими очима. Ви вмієте оповідати. Це мабуть інак було. Не так сильно.

— Я зовсім не вмів оповідати. Я й не вмію. У мене це лиш іноді буває. Це треба настрою. Я мушу шукати слова й вирази. Я чую значно більше, ніж можу висловити. Мене часто мучить страшна й разом велика думка. Ходжу, ношуся з нею, а висловити не вмію. Я ще був зовсім малим і вже відчував це. Це було і смішно й разом прикро. І аж коли зустрівся з Борисом, той навчив мене багато говорити. Ах, коли б ви почули, як він чудесно говорив! Я ще ніколи не чув, щоб хто вмів так приємно, так розумно і так просто говорити. А сам я… Ні, я не вмію. Мені бракує чогось. Бракує спритності, гнучкості. Я ввесь сучковатий, грубий.

Після почав оповідати "про те, як заслужив хрестика". Кіті уважно слухала. Підчас розмови взяла мою руку й увесь час з нею бавилася.

— Дивний той Янчеюк — каже вона, коли скінчив. — Не вже він так любив Марійку? Невже гуцул вміє так любити. А Марійка. Цікава б побачити її. Ця пережила. А ви завтра їдете? Невже ви завтра їдете? От дивно. Є тут, а завтра вже Бог зна де. Поїдете, підете знов на фронт. Згине скоро сніг, настане весна, а вас тут не буде. Всі будуть тут, а ви ні. Чи-ж не комічно?

І вона почала голосно сміятися. — Пригадала собі, як мама плакала за кицькою. Ха-ха-ха! Ви ввесь суковатий. Ха-ха-ха! Це мене все так смішить. Усе залежить від духового стану людини. Це ви вичитали з якоїсь книжки. Це ви напевно вичитали. А як поїдете, то напевно забудете мене. Мене зовсім легко забувається. Не думайте ніколи й усе. Ха-ха-ха! І звідки я взяла, що ви будете за мене памятати? Ви страшно смішний. А мене, знаєте, болить голова. Дуже болить. Тому я така дивна. Я хотіла сьогодні зовсім не те сказати. Зовсім не те. Але вже пізно. В мене так часто буває, що я не те скажу, що хочу. Часом це добре, але здебільшого зле. А коли від'їдете ви, все таки напишіть. Розумієте? Мені буде приємно мати й від вас листа. Я дістаю так багато листів. Зо всіх сторін, уявіть, зо всіх сторін. У мене ціла збірка листів.

— І хочете до неї долучити й мій? — Це вирвалося в мене зовсім наперекір мого бажання. Я-ж міг її образити.

— А ви й ображатися вмієте. Це дуже гарно. Ну так бувайте… Мені вже треба йти… Треба йти! Ну? Чого ви на мене так визвірилися? Ви! Ви!

В неї тремтів голос. Узяв її гарячу й мягеньку рученьку. "Моя рученька! Моя мила рученька!" Взяв і підніс поволі до уст. Ручка затремтіла. Разом з ручкою наближалася до мене й вона вся й я відчув дотик її грудей до моєї руки.

Мої уста зовсім скривилися. Підборіддя подалося вперед і кути рота затремтіли. — Кіті! — вирвалося з моїх грудей. Це згучало, як клич, як наказ. Вона злякалася, рванулася вперед. Мої руки блискавично охопили її пружній стан, а вуста вїлися в її уста…

Я заянчав, мов сильно ранений. Нараз заніміло все навкруги, провалився ліс і гори й ми двоє огненних і хистких стояли в усесвіті на зовсім маленькім клаптику непевного грунту. А навкола безмежна темнота й порожнеча.

23

— Куди ти, Кіті?

— Боже мій, мамусю! Ти завжди лише куди й куди? Вийду от. Мене болить голова.

— У тебе, дитино, кожний день щось болить і все таки йдеш, ідеш. Ідеш, йдеш і йдеш. Лазиш по тих горах. Там був фронт. Там стільки валяється всяких бомб, усяких…..

— Маа-мо! Кричу й не можу тебе перекричати. Всяких, усяких! Нічого там не валяється. Я хочу, я піду. Мене болить голова й усе!

— Ну-ну-ну! Йди-йди! Я-ж не кричу.

У сірій, з військового полотна, блюзі, в коротенькій спідничці, оперезана жовтим військовим пояском, тонка, легка й рухлива Кіті, виходить з дому, повертає до залізничного мосту й, навпростець, піднімається на полонину Григорівка.

Ноги її, взуті в грубі з твердого юхту черевики, енергійно й мужньо топчуть мокрі від роси комердяки воєнної дороги, на котрій видно ще сліди гарматніх коліс. Груди піднімаються й опускаються швидко, а биття серця перешкоджає йти. Зупиняється й слухає.

Владно запанувала весна. Мовчать напружені смереки. Сонце страшне й сліпуче вигналось у височінь і жбурляє об землю своє промінні. Повільно, мов дами з часів рококо, пливуть хмаринки, орамлені бездонньою синьотою.

Пробившися через гущавину старого пралісу, Кіті видрапується на скелю Климпуш. Перед нею широчезні простори. Над нею сонце й хмари, під нею далеко в долині річка, село, залізниця, по котрій без перерви повзуть довжезні потяги.

Немає більше війни. Вона відійшла за гори. Звязали порвані залізниці, замовкли полонини.

Кіті сідає на повалений стовбур, який тут багато років, ніби навмисне положений, щоб міг на ньому вигідно присісти натомлений мандрівник.

І тут щераз виймає листа. Тільки тут читати такі листи. Тут, де можна кричати, сміятися, ридати. Довго, довго мовчав, але не забув. О, він сильно може мовчати, забути-ж ніколи.

І Кіті читає: "Далека Кіті!

Коли будеш читати цього листа, не дивуйся. Перший раз такого пишу. Коли тужила за ним — даруй, за довгий час, коли байдужий — викинь. Пишу й думаю над кожним словом. Слова мої, мов камені, тяжкі. Вони нетесані, кладуться кострубате, а хочуть висказати тобі ввесь мій біль, від того часу, як вирвано мене з зальодинілих наших гір, де зародилася й розрослася моя страшна любов. На Монті Гропі в Альпах куля дум-дум розторощила кістку моєї правої ноги. Згадав тоді тебе й усміхнувся. Бачив чорні очі твої залиті слізьми і коханням. Тепер лежу в лікарні. Зо мною ще двадцять чотири жовтих, воскових облич, чекають черги на смерть. Я-ж бачу очі твої й любов, що бушує в них, гоїть рану мою. Лежу два місяці. Нога моя довго лежала на вазі життя й смерті, але тепер остаточно перемогло життя. Вона лишається для мене, лиш трохи попсутою, вона буде моєю, як і до цього часу. Ось я вже зводжуся, можу. сидіти, думати й навіть, як бачиш, писати.

Кіті! Що маю ще сказати? Тяжко дібрати слова. Як любиш, — відчуй і зрозумій. До побачення! Дмитро.

Кіті дочитує, руки спускаються на коліна і тримають листа. Очі довго непорушне дивляться вперед, зовсім непомітно наливаються сльозами та проливають їх. І капають сльози, стікають по щоках, по кешенях на грудях, осипають руки й папір. У тих очах через сльози відбився величний, синій простір, потяги, хмари, зриви гарматніх вибухів і велитенська постать людини з розторощеною ногою з усмішкою на спраглих посинілих устах.

Ну, чого-ж ти плачеш, Кіті? Смійся! "Далека Кіті?… Мені хочеться любити те, що дуже для мене далеке"… Ну й чого-ж ти плачеш, Кіті? Ти, далека, недосяжна!

Кіті всміхнулася. Обернулася, глянула, навколо. Все спокійне, байдуже. Скрикнула. Ніодна гілка не ворохнулася, ніодна комашка не прискорила своєї ходи. Все байдуже й спокійне. Природо! Ти-ж чуєш болі мої! Засумуй, засмійся, викрикни! Ні. Це так їй байдуже. Це все так має бути, мусить бути!

Зривається і швидко, майже біжить, вище на полонину. Там висока, соковита трава. Ніодна корова не толочить її цього літа. Виплетені плотиками закопи, колючі дроти, між ними цвитуть гірські фіялки.

Ще пахне скрізь війною. В повітрі лишилися відгуки квилення й вибухів гарматніх стрілен. Валяються речі залишені вояками, місця, де вони сиділи. Он скорострільне гніздо. Може й він тут був. Може оці сліди його сліди. Кілька обірваних будзиків лежить на каміні. Кіті бере й кожний з них обмацує. То-ж вони воювали, захищали її батьківщину.

Після біжить дещо нижче. Тут могили. Довга черга чорних з білими написами хрестів. Читає написи:

"Герман Пацігофер, райхсдойч. 18 Б.Р.М.Г.Аб.

"Адольф Брух, райхсд. Корпорал, 18 Б.Р.М.Г.Аб.

"Карл Бероут і т. д.

Звернула увагу на два чужі прізвища. Як попали вони сюди?

"Кирило Остапенко, рус. оф.

"Ніколай Плюєв, рус. сол.

Під усіми дата 24. січня, 1917.

Дещо вище рознесена землянка. Так, думає Кіті. Це вони тут були. Дивно. Тут ходив і він. Кіті схилилася й помацала пучками пальців землю. Не гаряча. Така як і скрізь. Вирвала на місці кілька фіялок і взяла з собою. Після зробила з квітів маленького віночка й положила його на братню могилу. "Мир вам!" — прошептали її вуста.

Коли зійшла на долину, вечоріло. Відчувала сильний голод. По залізниці, майже без перерви, сунули на захід навантажені людьми потяги. Що це таке? Кінець війни?

Ось зовсім помалу, сунеться довжелезний потяжисько. Зібрані різнобарвні вагони — тягарові, особові. У них набито людей, які кричать, вимахують червоними хустками. В одному вагоні виспівують по-мадярськи якусь незнану пісню.

— Ей, дівчино! — гукає до Кіті вояк. — Ходи сюди! — і додав кілька поганих слів. Кіті оторопіла. Невже це був мадярський вояк? Не може бути. То був якийсь хам.

Кіті не йде додому, а біжить за потягом. Потяг повзе зовсім помалу й, дотягнувши до Зіміру, зупиняється. З нього роєм висипає воячня. Крик, співи. На двірці вже багато вояків, які змішуються з новоприбувшими й усі разом нападають на військові склади одягів і консерв, розбивають їх і починають швидко розбирати.

Тут же на пероні утворився мітінг. Чорний, вилицятий чоловяга, виліз на перекинуту бляшанку з бензини й, люто розкидаючи кулаками, реве:

"Товариші вояки! Хай живе революція. Геть з цісарями, з кровопийцями народу! Всю владу в руки працюючих! Геть з війною! Досить пролили крови! Пора взятися за працю!

Натовп вояків в захопленні. Ревуть, погрожують комусь кулаками. Над двірцем замаячив величезний, червоний прапор, а при вході на перон вивішено такий саме плакат з написом: "Хай живе революція!" Напис на двох мовах. Мадярській і “гуцульській”.

— Все це для Кіті надзвичайно нове. Вона зовсім розгубилася, замішалася в натовп, пхається поміж вояками, не розуміючи, що сталося. От тобі й славна мадярська армія. От і війна до остаточної перемоги. Що роблять усі ті, що на верху? Де поділися старшини? Чому тут самі рядовики?

У куті, де була каса двірця, розмахуючи кулаками, просторікує дебелий, з довгими рудоватими вусами чоловяга. Він утік з Галичини. Це бувший жандарм, але тепер переодягнутий у вояцьке. Він щиро обурений і майже одверто протестує.

— Зупинили потяг. Улізли. Ви хто такі? — питаю. — Де ваш комендант? — Як дам тобі, чуєте, каже один, кольбою по голові, то побачиш, хто ми такі! От і говори з ними. — Анархія. Каже, офіцерів і жандармів шукаємо. Забрали мене й ледве втік. Ми, каже, українці. Хто не з нами, той проти нас.

— Так, так, — загавкав хтось. — То українці. Вони не пускають потягів на Мадярщину. Ми ледве зібрали якісь старі вагони. У Коломиї двадцять пять паротягів і всі зіпсуті. Українці навмисне попсували, бо вони організують армію й хочуть наново війну починати. Кажуть, від Києва пів мільйону війська рушило. Все тягне на захід. Куди приходять — революція та встановляють свою владу.

— Хай воюють, як їм ще необридло. З мене вже досить. Хай про мене цілий світ завойовують, матері їм чорт! — філософує старий вояк і набиває величезну люльку.

Кіті чуб, бачить і нічого не розуміє. Що сталося? Побожеволіли люди. Пів мільйону якихось українців суне на захід. Чого їм тут треба? Вони ще й сюди присунуть і тут зроблять свою владу. Боже мій! Це було б несправедливо й жорстоко.

Смеркає, а Кіті нічого не їла. Вона зовсім забула за їжу. Не до того тепер. На її очах валиться велика мадярська армія й держава. Вона це чує й бачить і нічого не може зробити. Смеркало, а вояки не відїзджають.

Запалили смолоскипи й освітили двірець. З гір насунуло багато гуцулів. Всі вони виголоднілі, сухі. Хтось сказав, що роздають страву. Вояки вказали на склади муки й консерв і за хвилину з них не лишилося нічого. Розпочалася сварка, бійка. Деякі, діставши щось, одразу сідали тут і їли. "Боже мій! — жахається дівчина. — Вони голодні. Які вони всі голодні. Революція, голод, українці. Люди! Отямтеся! Ви всі загинете! Ви станете рабами своїх шлунків!''

Перелякана Кіті біжить додому. Чому все це на неї зробило таке сильне враження? Вона навіть за Дмитра забула. Вона горить, шаліє.

Як на те застає дома батька. Він, видно, щойно приїхав, мати радіє й закормлює його смачними стравами. Вона прибігла, привіталася й почала плакати.

— Кіті! Що тобі?

— Ах, вона в мене завжди така, — журиться мати. Батько переконаний, що вона плаче від зворушення зустріччю. Намагається втихомирити.

— Тату! Що сталося? Чого вертаються вояки?

— Революція, Кіті. Війна скінчилася. Всі армії розходяться.

— Але-ж не всі — кричить Кіті. — Не всі! Он… І вона вже забула, як вони звуться. Вони, ті здалека починають наново війну. Не всі скінчили. Це тільки наші покинули все, не видержали. Це тільки нашим усе байдуже.

Батько лише усміхнувся.

— Чого ти усміхаєшся? Тату! А що буде з Мадярщиною?

— Нічого. Тепер цілий світ збурився. Всім набридла війна. Революцію роблять. Не видержали.

— Так нащо починали, коли не видержали? Почнуть, нароблять стільки лиха, перемордують, перекалічать і після не видержують.

— Від нас, дочко, це не залежить. Це винні ті панове там на верхах. Але Кіті Ти не проймайся так.

Кіті дрібно засміялася. — Не проймайся. Тепер не проймайся. Колись скрізь писали: — "Мадярські жінки! Цвіт і гордість наша! Всі сили на фронт. Підбадьоруйте ваших мужів!" А тепер не переймайся. Для чого стільки кричали? Нащо вішали отих Гуцулів?

— Що з нею? — пошепки питає Йонаш жінку. — Може вона читала багато романів?

Йонашиха тільки знизнула плечима, а Кіті почула це Я зареготала.

— Ха-ха-ха! Так! Романи. Це ми з мамою цілу цю зиму читали довгий кривавий роман. Це я мучила її тут, тримала "на фронті", усміхалася старшинам, зализувала їх рани. Так. Це були чудові романи. Ніколи не забуду їх. Вір, тату, що я, дочка твоя, глибоко пронята тими романами й ледве чи дасться мене вилікувати.

Вона сильно рознервувалася, випила каву й вийшла надвір. Навкола велика ворохобна ніч.

А революція росте, розгоряється. На осінь рухнув зовсім фронт. Вояцькі маси захопили всі двірці, уряди. Заворушилися гори. Настав голод. Хліба! — чути загальний крик. Зтурбувалися ясінські володарі. Йонаш виде наради з нотарем, із Розенкранцом, з Бабчинським. Утворюється комітет "рятунку батьківщини". "Всі, як один муж, повинні ми стати з Божим на устах словом, перетяти наближаючій гидрі дорогу!" — заявляє Бабчинський. Розенкранц пропонує утворити відділ народної охорони. Він мусить бути зложений з місцевих людей, Йонаш подав голос, що треба поговорити з "самим народом". Він пропонує скликати в Ясіню велике всенародне віче й пояснити людові, що є й як треба шукати рятунку.

До комітету "рятунку батьківщини" увійшли Йонаш, Бабчинський, Розенкранц, місцевий нотар і студент Пластунєк. Всі разом видали відозву про скликання в Ясіню великого віча. Скрізь горами, вздовж Тиси й Лазещини рознеслися чутки, що буде зібрано "сам народ" на велику нараду.