Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,

караваном із трьох позашляховиків,

обійшли перевал, що лежав у густому диму

і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,

і в морозне повітря здіймалася анаша,

і похмурі бійці грілися коло вогню,

набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки — юні й старі.

Щойно ми увійшли, вони відступили вбік

і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,

розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: «Маріє, усі шляхи,

що вели сюди, всі дороги й стежки

нині світяться в темряві, й втомлені пастухи

ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.

Всі потоки, Маріє, всі узбережжя морів,

перестуджені, мовби горла малих дітей,

нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі

загусають повільно відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,

що лише існують, він зможе назвати все,

в ньому буде наша печаль і наша злість больова,

що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,

йому стане любові, щоби завжди стерегти

перехоплені нами колони та вантажі,

контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,

доки вони ростуть на нашій землі,

доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,

доти є ким поповнити лави — невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять до нас сюди,

нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.

Все минуще, сестро, вічні лише сліди

від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,

хай навчається справі та поміж нас росте».

Капітан порився у похідному мішку

і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,

почали діставати ножі, амулети й прути,

хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним

й відійшов назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото і килими,

порцеляна, бронза й купа теплих речей,

і стояло за вікнами небо чорне зими,

і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,

наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,

і за нею рушали всі пастухи та бійці,

і ступали снігом, ніби не мали ваги.

Малий сидів так довго, що змінилася Конституція.

І всі його жінки народили й пустили корені.

Його адвокат перебрався до Штатів, його прокурор — до Турції.

І лише він сидів собі, як на вахті — пійманий, але не скорений.

Сидів в одиночній, сидів у загальній, з арабами.

Сварився з адміністрацією і займався самоосвітою.

Сидів із замміністра зв’язку і якимись піратами,

з пророками й прокаженими, з буйними та просвітленими.

Ми самі вирішили його забрати, коли він звільниться.

Приїхали й підхопили його під тюремними брамами.

Аби не думав, що ми забули про нього

за нашими війнами,

аби знав, що ми пам’ятали про нього

за нашими травмами.

«Тебе там усі чекають,

малий, — говорили схвильовано, —

Всі наші, малий, сперечаються,

яким ти приїдеш потягом».

Говорили й дивились, що там було намальовано

на його пожованій шкірі, що світилась під одягом.

А там були намальовані пальми

під церковними банями,

і тяжкі якорі, з якими він схожий був на капітана без кітеля,

і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями,

і голова Сталіна над лівим соском, мов голова Івана Хрестителя.

І коли ми вже під’їжджали до міста, яке нас завжди єднатиме

і яке ми любили по-своєму за тепло та відданість,

він попросив зупинитись і розглядав дими над комбінатами,

ніби дивився на власне місто з безпечної відстані.

Там, на в’їзді,

на нього чекали боржники з кредиторами,

з друзями й конкурентами, з сестрами й нареченими,

з блаженними та сліпими, з радісними та хворими,

з циганами, растаманами, татарами і чеченами.

Чекали німі й поламані, згорблені та контужені,

діти з гіркими прянощами й дівчата зі штучними перлами.

Навіть померлі стояли в такому дзвінкому напруженні,

що, коли б не сморід, ніхто б і не знав,

що має справу з померлими.

Щойно він рушив до них, як вони озвалися,

вітаючи його співами, вигуками і танцями,

Вогнепальні й ножові

і кожен із них говорив сусіду: «Дивися, Вася,

це ж малий повертається, малий повертається.

Тепер він нарешті звільнить це місто від різної наволочі.

Тепер він вилікує всі наші рани, між нас проходячи.

Зцілить усіх тритонів у наших водоймах,

що помирають, плаваючи,

підійме на ноги наших дітей і далеких родичів.

Славімо його у місті, що тримається вірою нашою.

Стелімо дорогу йому пальмовим листям і своєю одежею.

Пишімо його ім’я на ворожих будинках чорною сажею.

Ділімося з ним своєю радістю

світлою та безмежною!»

І ось малий стояв поміж них, обіймаючи кожного —

демонів із фаєрами, янголів із рваними крилами.

Обіймав їх і розумів, чого їм усім це коштує.

Обіймав і обмивав своє довге волосся

червоним кріпленим.

Обіймав їх, звертаючись до них піснями та вíршами,

і думав: «Куди їх вести такими стрункими лавами?

Їм так легко сьогодні мстити, палити й вішати,

оскільки відповідати завжди буде той,

кого вони всі тут славили.

Оскільки в наших містах, з нашим фартом і вдачею,

нам і лишається хіба що виглядати за сонячною погодою,

коли прийде Цар Єрусалимський з ідеями законодавчими

й прийме смерть за наші гріхи за обопільною згодою.

Тому вони і шикують довкола мене свій святковий паноптикум,

тому й виходять за мною з лікарень, тюрем та крематоріїв.

Які пророки?! Вони не вірять навіть синоптикам.

Вони навіть Царство Боже вважають

окупованою територією.

Вони бояться насправді, всі ці нарвані й стримані.

Бояться свого азарту й свого везіння.

Бояться мого слова, бояться мого імені.

Й боятимуться його до смерті.

Навіть довше — боятимуться до воскресіння.

Боятимуться, оскільки справді мають чого боятися,

мають що приховувати від дітей, матерів та демонів.

Тому де вони — мої сльози, де моя чорна п’ятниця,

де сліди на моїй розмальованій шкірі

від палиць і ременів?»

За ним котились важкі фургони з якимись потворами,

і вагітні жінки несли за ним чиїсь голови на срібній таці,

і п’яні янголи літали над ним повітряними коридорами

від трамвайної лінії до сортувальної станції.

Вони сіли за стіл, накритий на всіх,

поскидавши шкірянки й важкі піджаки.

Відімкнули мобільники, поклавши їх

біля себе, на стіл, де темніли пляшки.

Охорона вийшла. Й свіжа імла

вихолоджувала вечірній туман

і торкалася вікон густого тепла,

мов жіночі пальці — відкритих ран.

Він усім наливав, хто сидів за столом.

Наливав по вінця, як самому собі.

І токайські вина, ямайський ром

відбивали світел вогні голубі.

Наливав і думав: «Коли тепер

ми іще зберéмось без жодних справ?

Ще усі живі й ніхто не помер.

Я їх сам знаходив і вибирав.

Я їх сам кришував і сам боронив,

я їх вів за собою крізь морок і страх,

я тримався за них і дбав про них,

і їм сонце запалював на прапорах.

Молоді й веселі, неголені й злі,

вони правлять світ, як я їх учив.

Я їх знаю всіх, хто при цьому столі

глушить ром і мадеру, яка гірчить.

Я підтримую кожного словом своїм,

я дарую впевненість та благодать,

я годую їх і наливаю їм.

Але хто із них усіх мене здасть?

Хто та сука, яка мене закладе?

Хто прикличе зраду на цей поріг?

Хто зламає слова осердя тверде

й підведе під мінтовські волини всіх?»

…Наймолодший із них, із рубцем на щоці,

той, що паленим джином запивав кокаїн,

нервував за столом, як усі курці,

що не можуть курити свій нікотин,

і кричав йому: «Бос, ну що за діла?

Ми усіх порвемó, нам підкаже шлях

наша вдача, яка нас завжди вела,

наша зброя і кулі в наших тілах!»

Але він наливав йому і говорив:

«Кожна вдача рано чи пізно мина.

Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,

всі рахунки, адреси та імена».

Й молодий мовчав, не маючи слів,

й задивлявся у вугільну мертву пітьму,

забуваючи все, що він тут наплів

й що усі перед тим наплели йому.

…За вікном унизу протікала ріка,

віддаляючи їхні співи і плач.

І вогонь від далекого маяка

золотив покрівлі сусідніх дач,

золотив оливкове чорне гілля,

золотив машин тоноване скло,

золотив усе, що дала земля,

золотив усе, що буде й було,

їхні рухи і погляди, їхні слова,

всі навколишні стіни, дерева, мости.

Бо нічого не зміниться, і тільки трава

буде кожного року інакше рости.

Охорона стояла коло дверей,

насторожена і перемучена вже,

і дивилась на тіні поміж дерев,

розуміючи, кого стереже.

Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,

добивали зі столу останні пляшки

й, увімкнувши кожен свою трубу,

рахували пропущені за ніч дзвінки.

Й на плечах у них німби, прозорі, як сіль,

вже запалювалися, мов аварійні вогні,

щоби їх помітно було звідусіль —

серед тиші, в тумані, на глибині.

Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат?

Мало в твоєму житті було бід і втрат?

Мало крові й жовчі було в твоєму житті?

Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті».

Вони заспокоювали: «Не переймайся ти так.

Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.

Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.

Потрібно вміти вчасно здати усіх.

Ти постáрів, брат, тому давай без образ.

Час змінився на краще — подивися на нас.

Якщо дуже довго сидіти коло ріки,

Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки».

Вони говорили про сім’ї та біржовиків,

про трабли з бюджетом і афганських бойовиків,

про польський ринок і про китайський прорив.

Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:

«Я народився в країні, якої немає давно.

Я сам її знищував і пускав на дно.

Я ховав цю країну, коли вас ще не було.

Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.

Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка,

і точно знаю, що класова рівність — найбільш нетривка.

Я палив кооператорів у вісімдесятих

і в дев’яностих бомбив фірмачів.

Я ніде не вчився політекономії

і сам нікого не вчив.

Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.

Купував губернаторів і продавав голоси.

Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з втрат.

Бачиш цей шрам, синок?

Це на мене впав банкомат.

Навіть у двотисячних, коли з’явилися ви —

діти лібералізму, вершники без голови,

я топив кораблі й переходив босоніж моря,

доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.

І все, що ви знаєте про католиків та мусульман, —

лише туман, густий прибережний туман,

в якому, ви губитеся, як піонери в кущах

або як невчéна піхота в травневих дощах.

Немає жодних невірних і жодних святих,

немає жодних праведних і жодних простих,

жодних партнерів, жодних, синок, торгів —

є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.

Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.

Є лише наша подяка, як вигадка від Творця.

Подяка, яку відчуває риба,

коли ріка промерзає до дна.

Бо там, де для вас триває партнерство,

для мене триває війна.

Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,

неважливо, де саме вони полягли, неважливо коли.

Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,

А всі нюанси ведення бізнесу

зáвжди вирішить одна РГД.

І що ви мені говорите про долари та рублі,

нам із вами лежати в одній землі,

а наша земля як віра — вона глибока й тверда,

і з цього боку її повітря, а з того боку — вода.

Час не змінюється, змінюємося ми,

пробиваючись крізь сніги чи виходячи із тюрми,

переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,

і якщо хто й прийде до нас на поминки — це друзі та вороги».

І все, що я говорив їм і що вони говорили мені,

виривалося з горлянок і запалювало вогні,

і ці вогні горіли й танули, як маяки,

на які виходили з темряви

зомбі, привиди, мертвяки.

Південно-Західна залізниця.

Третя ночі, година рання.

На два вагони одна провідниця

забезпечує пересування.

Ходить, ніби Матір Тереза,

непевна, як погода осіння,

блукає — темна і нетвереза,

розганяючи сновидіння.

Я лежу в глибині вагона,

приречено, мов шахтар у забої,

везу пакет з головою Пітона —

чорного хіміка з Лозової.

Колись він був королем гідравлік,

мав постачальників за кордоном,

жив як міг, контролюючи трафік

між Тирасполем та Краснодоном.

Труїв своїм щемким сурогатом

молдаван та різних узбеків,

навіть був колись депутатом

по мажоритарному від есдеків.

А ось тепер я не сплю, хоч пізня година

й сни підступали до мене тричі,

і слухаю, як його щетина

далі росте на його обличчі.

— Ну як ти, брат? — питаю. — Проспався?

Може, тобі сигарет нарити?

— Та ладно, — відказує він, — не парся —

з моїми проблемами тільки курити.

— Страшно, — питаю, — з того боку?

— Не страшно, — каже, — просто незвично.

Страшно було минулого року,

в Ростові, коли спалили шашличну.

А тут — ніби щось тобі не вернули,

і пам’ять волочиться, мов парашути.

Ходиш і забуваєш минуле.

Забуваєш — і не можеш забути.

Лише відчуваєш останнім нервом,

зубами і складками жировими

тонку межу, що проходить небом

між живими і неживими.

Тому вези мене, брат, додому,

в тихому, наче спів, вагоні,

вези мою безкінечну втому

і спомини мої невагомі.

Віддай мене товаришам по зброї,

нехай ці печальні п’яні бандити

тепер вирішують поміж собою,

що з головою моєю робити.

Нехай пам’ятають усі мої звички,

голосу мерзлі глибокі озера

й легені — чорні, як рукавички

побитого безнадійно боксера.

Скажи тій жінці, що вміла любити,

нехай виходить з печалі своєї.

Все, що я міг для неї зробити, —

це померти подалі від неї.

Така тепер між нами різниця.

Вклади сигарету мені до рота.

Смерть, вона як оця провідниця —

для неї це просто чесна робота.

Теплі сни, випадкові дати.

Все, що ти встиг запам’ятати,

все, що побачити довелося,

живе по смерті, ніби волосся.

Поговори зі мною, братка.

Палений «найк», стара арафатка.

Ніч пливе, сутінь хитається,

повітря вдихається,

видихається.

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,

так і не встиг зрозуміти, що сталося з його країною,

що зробили з нею всі ці фінансові генії,

котрі торгують тепер у відкриту

кожною її частиною.

Моя мама, яка розпрóдала згодом усі його речі

і яка живе громадянським шлюбом із якимось дятлом,

ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,

зачиняється на ніч від мене,

щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.

Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.

І я знаю: найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять.

А найгірше — що вона лише тяжчає

з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.

Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.

Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.

Ти їм здав свою злість, як провідникові постіль.

У тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,

і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.

Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.

Раз уже все прогнило,

спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,

будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!

Вирви їхні серця, назáвжди спинивши подих!

Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я дістаю бензин і міцні корабельні канати

й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,

і знаю: ніщо не може мати над нами влади,

окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.

Погано, коли їх поява на тебе тисне.

Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.

Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,

де вся твоя біографія — список боргів і трупів,

називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,

опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.

Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.

Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом

гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.

Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.

Сóнця священний вогонь заливає кімнати.

Герої не помирають від стаціонарного лікування.

«Ти зáвжди тримав при собі свою втому.

Давай, зупиняйся і засинай».

Вночі він виходив на берег з дому

й дивився, як ніч пливе на Синай.

Прострочений паспорт без фотографії.

Іранські візи, мальтійські хрести.

І небо рухалось звідкись з Аравії

через затоку на блок-пости.

І теж дивилось на нього, мабуть,

перетікаючи між споруд.

Він знав, що тут його точно не знайдуть.

Де завгодно, лише не тут.

Можуть винюхувати в повітрі

мову, дихання і сліди.

Але всі вони виморочені й нехитрі,

щоби прийти за ним сюди.

Він буде вирощувати терпіння

і прикладати собі до ран.

Буде збирати на пляжах каміння

і викидати його в океан.

Буде згадувати все, що втратив,

і забувати усе, що вмів.

Буде рибалкам давати поради,

щоранку чіпляючись до їхніх човнів.

…Любов формує маршрути наші.

Господь стоїть із нами на пляжі.

Стоїть між сухих, як пісок, арабів.

Виловлює з хвиль дітей і крабів.

Білі люди — жорстокі люди,

чорна шкіра їм ріже око.

Вони мурують для чорних споруди

й готують для чорного там мороку.

Лаштують чорному підлу підставу.

Шиють чорному робу на виріст.

І не відпускають ні під заставу,

ні під підписку про невиїзд.

Тримають чорного, як лева у ямі,

ламають ребра з усієї злості

і позбавляють навіть в уяві

свободи зібрань і свободи совісті.

І чорний іде на команду пастушу,

з кулаками в кишенях роби,

і волочить свою чорношкіру душу

ринками Азії та Європи.

А вночі з усією своєю бідою,

зі співом тягучим і сміхом навмисним

чорні, мов камені під водою,

лежать, зливаючися із киснем.

— Що нас гнало з наших кордонів

в це мерзле світло? Що і для чого?

Хто нас завів до цих коридорів? —

тихо запитує чорного чорний. —

Навіщо нас споряджали в дорогу

й вирощували емігрантські мрії

наші жінки, що забули тривогу, —

легкі від голоду та малярії?

Чи не краще було залишатись удома

і помирати на власних пляжах,

де кожна дюна чимось відома

і кожна хвиля щось та й важить?

— Знаєш, ми з тобою не перші,

хто рвався на північ фурами й чóвнами

в темних ранах і рваній одежі, —

відповідає чорному чорний. —

Усі ми йшли за піском і травою,

за сонцем, що рухалось, як медуза,

де небо так низько висить над тобою,

аж в ньому іноді видно Ісуса.

Усі ми знаходимось у цих лещатах

і, додому вертаючись хіба що на ніч,

горбатимося, як раби у Штатах,

на ліберальну білу наволоч.

Тому що білі забули сором,

і якщо вже потрапив до їх павутини,

клали вони з великим прибором

на всі конвенції з прав людини.

Їх не хвилюють наші втрати,

вони звикли тримати нас у чорному тілі.

Але пророки були сомалійські пірати —

за це їх і розпинали білі.

І Матір Божа в зимових гетрах,

курячи люльку, гріючи нерви,

палила багаття на площах гетто,

розігріваючи дешеві консерви.

І нехай позбавляють нас нашого простору

і вогнем заливають наші повстання —

це для нас із тобою чорні апостоли

редагували свої послання.

Машини їхні — давно несправні,

і промови їхні — хитрі й противні.

І ріки на Півночі течуть насправді

так само впевнено, як і ріки на Півдні.

Головне — тримай при собі свою віру,

свою любов і свою упертість.

Спаситель — він не зважає на шкіру,

він зважає на солідарність і чесність.

Спаситель дбає про коріння й листя,

Спаситель рухає череди й хмари,

щоби ми з тобою не загубилися,

міняючи гостели й вуличні бари.

Він спиняє смарагдову кров у венах,

врівноважує всі виробничі тарифи,

і тютюн йому залягає в легенях

і росте собі, як коралові рифи.

І все є так, як повинно бути.

Все трапляється, і все буває.

І серце його нас щоранку будить,

підтримує, змучує,

убиває.

І що це була за осінь, з утечами та кредитами:

зупинки у різних норах і переїзди по тому,

дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,

аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.

Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішалася

усім випадковим будинкам з дахами холодними.

І навіть коли можна було піти — вона залишалася,

і навіть коли можна було залишитись —

вона виходила.

На ніч вона читала мені церковні збірники,

оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:

про всі ці дива святого Антонія,

які мені видавались спірними,

там, де він виходить на берег

і проповідує перед рибою,

розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:

про чорний папір повітря,

на якому вже все написано,

про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об’ємними,

наповнюючись нашим диханням,

нашим голосом

і нашими рисами.

Розповідає про вітер під шкірою,

який робить нас витривалими,

про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,

про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалити,

аби не виловити птахів із рваними м’язами.

Стоїть і говорить рибам,

не маючи ні втоми, ні голоду,

про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухають.

І риби слухають його, вистромивши з води свої голови.

Задихаються, але слухають.

Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,

лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.

Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,

наче в кожній із них ще один голос

прокинувся і оселився,

і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,

пояснює мені речі — таємні та очевидні:

що навіть вода у вересні темною стає і мутною,

пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,

прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,

що в жінок восени прокидається дивне вміння —

бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

що навіть остання вуличка зі своїми псами,

з брамами зачиненими і нічними трамваями

є прихистком для нас усіх із нашими голосами,

є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,

яка вже стоїть і чекає за міською стіною.

Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,

тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.

А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинках,

чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,

всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,

всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,

всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим,

всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,

всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,

всім вам теплої зими і тихого спóкою.

Інею вам на дахах, сонця на ґратах.

Гарячої вам зневаги і знання головного.

Народжуйте веселих дітей.

Помирайте у своїх кімнатах.

Кидайте це чортове місто.

Повертайтеся в нього.

Коли тобі доведеться мати справу з рослинами,

з їхнім корінням, з невидимими частинами,

з їхнім соком гірким, з їхніми тінями теплими,

з їхнім упертим листям і високими стеблами,

коли тобі трапиться доглядати за кольорами,

за обважнілими травами, ніби за прапорами,

за густотою і світлом, за гіркотою і солодом,

за рослинним рухом, теплом і холодом,

завжди пам’ятай про наші порядки й звичаї,

про наші історії, що комусь видаються вбивчими,

про наше небо, яке нас завжди триматиме,

про наші бригади, про наші церкви з громадами,

про наші таємні книги з попередженнями та строками,

про веселих чоловіків, що виявилися пророками,

про їхні запилені ранці з бомбами та інструментами,

про захоплені ними офіси та боротьбу з конкурентами,

про наші гімни та співи, які нам були за основу,

про те, що все виросте, все помре і потім виросте знову,

бо вся ця зелень зводиться між надбаннями і втратами,

незалежно від того, хто її доглядатиме,

незалежно від того, на чиїй вона території,

які там у нас проблеми і що там у нас за історії,

буде тягнутися вгору, наснажуватись боротьбою,

наповнюючи повітря рухом, теплом, собою.

Йона Якір,

вічний студент Харківського технологічного,

розстріляний пізніше

за звинуваченням у терористичній

діяльності, прийняв революцію

й став на бік народу

після того, як мав одкровення: вві сні йому явився

пророк Єзекіїль,

з протигазом у потяганому підсумку,

й передав переляканому зі сну Йоні

вогняний меч, наказавши обороняти

від носатих британських лінкорів смарагдові води

Одеси — південного Єрусалиму революції.

Йона, який до того мало знався

на військовій справі,

запитав у пророка: добре, але як я із цим упораюсь?

З чим я вийду проти ворога, коли той почне

обстрілювати з бортових гармат

пакгаузи та борделі?

З чистим серцем, — відповів йому пророк, —

з чистим серцем і вогняним мечем.

Ну і можеш ще найняти китайців.

Он їх скільки волочиться берегом без діла.

І, прокинувшись, Йона справді сформував

батальйон китайських інтернаціоналістів,

рушивши у свій хрестовий похід,

з льюїсом на плечі та попелом

Господнім у серці.

Можна лише гадати, чого було більше в цих

його стосунках із китайцями —

любові чи криміналу.

Естетика революції й полягає,

мабуть, у послідовній

та запеклій вірі у свої видіння. Інакше

маєш небезпеку загубитися в молоці нічних

припливів, утратити свої канали

спілкування з мучениками.

Відходячи потім на північ від брам міста,

яке їм належало охороняти, пробираючись

балками та болотами, за чим вони

насправді шкодували? Зневірений Йона

зі своїми нав’язливими голосами, що радили

йому захоплювати бронепотяги, підіймаючи

за собою мертвих — кость до кості,

і зграя китайців, котрі взагалі слабко розуміли,

з ким воюють, не говорячи вже — за що.

Можна припустити, що вдень вони йшли за

повітряними драконами, які дихали над ними

сіркою та паровозним вугіллям,

що вночі вони читали карту зоряного

неба, дивлячись, як метеорити падають

у море, дзвінко б’ючись об борти

флоту союзників.

Мабуть, найбільші розчарування

припадають на долю тих, хто намагається

впорядковувати навколишню порожнечу,

доповнюючи її своєю вчасною. Проходячи

через вогонь опору та несприйняття, ми

обпалюємо волосся, зазираючи в очі

справедливій і всюдисущій зневірі.

Куди б ти не прямував, куди б не скеровував

свій шлях, відхиляючись від прокреслених для

тебе на військових мапах маршрутів,

скільки б ти не намагався переграти навчених

перевізників, але, Йоно, мудрість у тому, що

всіх нас рано чи пізно викидає на берег,

де нас уже давно чекають,

з радістю і нетерпінням,

всі ті, хто буде любити нас до смерті,

всі ті, хто буде цю смерть

невблаганно прискорювати.

І зорі, пролітаючи над ним,

шепотіли: «Арон Барон,

ох, Арон Барон,

неси свою правду,

доки сніг замітає перон».

І Арон Барон, пекар,

досвідчений революціонер,

котрий вів за собою в Чикаго

натовпи анархістів,

приїздить під Різдво,

ніби апостол Павло,

до харківських залізничних

майстерень, у депо.

В кожусі, накритий мішками та шкірами,

на поштових санях,

привозить чорну свою

пропаганду,

розповідає залізничникам про братів,

що полягли в повстаннях.

Арон Барон,

в синій робітничій блузі,

з зеленим димом у бороді,

закликає колійників і машиністів

триматися разом

в роботі

та боротьбі.

Пише в посланнях:

«Залізницю прокладено там,

де Господь провів своїм

жовтим нігтем

по густому ландшафту,

це він відчиняв ворота наших заводів,

він заповнював мужністю наші легені,

наче вугіллям шахту.

Немає нічого, чого б

не можна було перевезти в наших вагонах.

Немає нічого в минулому,

за що нам потрібно триматись.

Все, що нам залишається, — віра,

яку ми винесемо із собою,

коли за нами займуться ріки

й падуть небеса.

Наше небо,

яке запалюється і згаса,

наші щоденні клопоти,

наша спайка з вологим золотом сонця,

наші сім’ї та померлі батьки —

народжуючись і вивчаючи в небі зірки,

засинаючи під шепотіння

акацій,

ми будуємо наше життя,

мов небачений дирижабль,

що плистиме над полотном

залізниці,

запалюючи зіниці

наших синів,

що стоять на перонах

різдвяних станцій,

сповнені впевненості

і звитяги».

Ах, Арон Барон,

чорний апостол язичників,

теплі втомлені паротяги

заганяються ними

з вечірніх полів

до пропахлих весною депо,

ніби худоба,

і залізничники збираються,

як пастухи, довкола багать

і важко мовчать,

розбираючи типографські

шрифти його мови:

«Немає страху у відмові

від тяжкого каміння, яке нам

вкладали в кишені шкільних піджаків,

немає втіхи у прив’язаності

до минулого. Що може об’єднувати

металургів та гірників?

Що може тебе тримати, окрім коріння?

Віру створено

було залізничниками,

тому вона потребує

простору і терпіння».

Арон Барон,

ох, Арон Барон, найглибша тиша

завжди залягає після ранкових розстрілів,

революція, мов саламандра,

народжується з вогню,

революція пожирає немовлят

у різдвяному Віфлеємі,

революція спалює в паровозних топках

своїх найсвятіших апостолів.

І лише зорі

літають над нами в смутку й тривозі.

І лише ріки

оминають нас і рушать загати,

не в змозі

залишити нам

бодай щось,

не в змозі

бодай щось

у нас відібрати.

Велосипедний завод Лейтнера було перевезено

з Риги до Харкова 1915 року, коли виникла загроза

здачі міста німцям. Потім, після Громадянської,

на його базі створено було

Харківський велосипедний,

який і штампував свої машини з дивовижними

хромованими деталями.

Вже на початку двадцятих при майстернях заводу

було створено футбольну команду,

якою опікувалися

брати Межлауки — грізні червоні комісари,

народжені в Харкові, вирощені терором

і ним же таки пізніше затоптані в чорний

сніг тридцятих.

Для чого я все це згадую?

Все, що відбудовується з руїн, все, що

починається з нічого, порожнеча, що

перетворюється в руках слюсарів та механіків

на машини й верстати, все це вкладено

в наше життя, наче віру в тексти псалмів.

Ті робітники, які виходили зранку на зміну

і які вибігали ввечері на твердий, випалений

ґрунт стадіонів, грали сонцями й тінями,

розламували час, наче гарячий хліб,

знаючи, що все в цьому житті

починається вперше

і майбутнє твориться зазвичай в цехах

та на футбольних майданчиках.

«Ми все почнемо спочатку, —

говорили вони, заступаючи

в березневу прогірклість порожнього цеху. —

Нічого до нас, нічого, чого б ми не знали.

Світ починається з паровозних ранкових гудків.

Рух історії узгоджується восьмигодинним

робочим днем. Всі наші перемоги починаються

з витоптаних газонів. І ніхто не відбере

в нас цю дивну пророчу впевненість,

цю запаморочливу лють,

якою ми зустрічаємо наших суперників».

Океани й підводні рослини,

нарости срібла в чорній породі,

твердість дерев і волокна всередині очерету —

все лише починається, щойно вони вибігають

із роздягальні.

І сонце спиняється в темних тунелях

трибун, і тіні наркомів стоять за спиною, мов тіні архангелів.

Революція завжди лишає шанс тим,

хто готовий за нього вчепитись зубами,

рвучи прогнилу обшивку цього механічного світу,

вигризаючи паруючу серцевину старої історії,

нічого не очікуючи для себе в майбутньому,

нічого не залишаючи після себе в минулому.

Тішитись із такого сонячного часу.

Осіннє повітря, витікаючи з долин, натрапило

на загати понад Атлантикою і не здатне тепер

вирватися, зупиняється, тьмяніє, заливає собою

пасовища та береги.

Коли все зміниться та спалахне і голоси

на холоді втратять свою хрипкувату

розміреність, ніхто не згадає,

як зеленим вогнем

в тумані горіли важкі квіти

листопадової капусти.

Цілу ніч перекочуються вагони,

й провідники в них, як солдати останнього

урядового батальйону,

підтримують вогонь у печах.

Доки підіймається дим

над дахами нічних поїздів

і ще не розірвано зв’язок поміж нами,

ми будемо діставатися міст і сподіватися,

що залізниця в країні

працюватиме до останнього,

даючи нам із тобою шанс.

І ось це тепло і історії, які ти розповідаєш,

схожі тепер

на букіністичні магазини —

я все вже читав,

але так люблю цей досвід чужого життя,

чиєїсь любові.

В жовтні лишається твій розпач

від неможливості змінити бодай слово

у книгах поетів, яких

ти тепер читаєш,

лишається твоє здивування від того,

що робиться в наших серцях

за нашої з тобою відсутності.

За потягом, у тумані,

стояли фургони, циганський табір,

що пустив коріння.

Діти виганяли з трави диких котів,

біжучи за ними сухою землею.

Чоловіки сиділи під дверима фургонів,

проводжали потяг із недовірою — мовляв,

куди можна приїхати в такому тумані,

коли корови щоранку приносять молоко,

наче архангели добру звістку.

Хтось із пасажирів розповів:

— Іноді на них тут влаштовують облави.

Передають у новинах: стільки-то

осіб було затримано й відправлено

на історичну батьківщину.

— Це куди? — запитали в нього. — В Індію?

— У Сваляву.

У Сваляві на них чекають дванадцять баронів.

Сидять собі за дубовим столом

в центральному ресторані

й слухають радіо, в якому крутять для

них теплу музику. Офіціантки ходять

довкола, мов чаплі, і діти ховаються під столом.

Світло падає з високих немитих вікон,

і голоси лунають на кухні — батьківщина

для кожного з нас починається там,

куди нас виганяють

із райського саду.

І ось ми з тобою перебираємо речі,

готуючись до зими, і цей перехід

від тепла до холоду

додає злагодженості

нашим з тобою сумнівам.

Хай облава омине ваші фургони і захриплі пси

не винюшать у повітрі ваші хатні гіркоти.

Хай усі мисливці, послані поцілити ваші серця,

виходять коров’ячими стежками

на далекі передмістя. Бо все, з чим маєте

справу, — духи й тварини в чорній траві.

Заговорюєте до них, доторкаєтесь

до невимовлених і неназваних

спалахів вогню.

Таких, як ви, загублених, завжди будуть

боятися й оминати.

Діти будуть зганяти з гнізд наполоханих птахів.

Птахи, заспокоївшись, вертатимуться

на власні гнізда.

Так довго в дорозі,

що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе

насіння приживається в волозі й поросі.

Дорога — це час, потрачений нами на розуміння

своєї загубленості. Дерева виростають

на кораблях, що рухаються ріками.

І ось восени кораблі

вгрузають у мул і стоять

серед води і темряви.

Що ти знаєш про дерева?

Дерева пускають коріння

в трюми й машинні відділення,

добираються до присмеркових глибин

і тих закутків, де сховано

сухе зерно й запаси питної води.

Що вони мають тепер робити

на кораблях, які повільно йдуть на дно,

обтяжені листям і гіллям?

Коли будеш думати про дерева,

думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,

про довге коріння, яке пов’язує

нас із життям. Коли будеш думати

про зелені яблука,

думай також про тих багатьох, хто працював

на цій ріці, намагаючись хоча б на мить

стримати її течію.

Кінець жовтня.

Жінки йдуть від берега.

Вітер полоще важкі рушники,

мов прапори переможців.

Земля нагрівається і охолоджується.

І ти нагріваєшся і охолоджуєшся

разом із нею.

Скільки минуло часу,

скільки всього трапилось,

а вони знову з’являються на вулицях міста,

з якого їх вибивали десять—п’ятнадцять

років тому, з якого вивозили їхні

тіла в теплих шкірянках, що

диміли кров’ю та порохом.

Знову тримаються хідників

та перехресть — підлітки в кросівках

і гостроносих черевиках перекрикуються

у свої телефони, вигукують прокляття

на адресу диявола, котрий веде їх

за собою вперед

до смерті

та забуття.

Історія — гральний автомат,

завжди заряджений для тебе

чиїмись руками.

Нічого не трапляється з недогляду,

все повертається на свої місця.

Країна, що пробуксовує в жовтих

снігах депресії, потребує нової крові,

тому безіменні агітатори

знову вербують на спальниках

і в трамваях цих юних бойовиків,

завтрашніх генералів,

готових стати до великого переділу,

готових битися за кордони,

лаштувати погроми

в офісах та на автомийках.

Не залишай мене, вітчизно,

не виїжджай услід за зірками,

лишайся зі мною в присмеркових парках

із залізними коробками гральних автоматів,

які хтось зарядив чорними

серцями підлітків.

Якщо і ти залишиш мене,

чи стане мені впевненості

бити в полкові барабани,

відправляти їхні листи,

вести кореспонденцію

з дияволом?

Спробуймо ще раз:

час повертається на старі помешкання

і не знаходить там наших слідів.

Діти все такі ж відважні

у своєму небажанні здаватись без бою,

тому крокують за барабанщиками,

у своїх кросівках, спеціально створених

для того, аби переходити

в наступ.

Не залишай нас, надіє,

тієї пізньої золотої пори,

коли ми будемо ділити здобич,

із відчаєм знищуючи

запаси любові

на військових складах вітчизни.

Історія знає багато прикладів,

коли людині випадало керувати обставинами,

підкорювати своїй свідомості

непіддатливу матерію повітря,

і воля та упевненість зрушували

з місця захололі від неробства трамваї.

Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.

Коли вона приїхала і поселилася

в цьому готелі на кілька діб, мала з собою

лише одну валізу з речами.

Зате там було кілька суконь, які вона

планувала надягати на вечері

з діловими партнерами.

І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.

Черевики тягли мене на дно, вона була

у своїй вечірній сукні, мокра і ділова,

схожа на сирену, якщо ви справді

можете уявити сирену

в готельній ванні,

у вечірній сукні.

Нам усім випадає вибирати з того, що

дарують нам провидіння й випадок.

Вибір невеликий, а проте і цього

вистачає, аби виловлювати дощові краплі

поезії й злизувати їх гарячим язиком

з віконного скла.

І той, хто зберігає в собі здатність

відрізняти смак і масштабність любові,

на яку він не має жодного права,

ніколи не зможе подолати

спокуси заступити за край,

зайти за розвішані на подвір’ї

простирадла, за якими

ховаються наші видіння.

Мої сирени, мої радіоведучі,

ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,

ви, зі своїми неймовірними зап’ястками

й мокрим волоссям, —

ви співали, доки руйнувалась ця картонна країна,

співали, доки горів літній день,

співали, доки спливав відпущений вам час

і остуджувалася вода.

Залишаючи її до наступного вечора,

до обов’язкової неминучої зустрічі,

я озирався довкола й помічав середину червня —

таку глибоку у великому місті.

Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,

якщо бачать в небі за нами

ці неймовірні спалахи та вогні.

Жодні обставини не здатні опиратись людині,

наділеній волею та упертістю.

Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.

Швидко просохне одяг, рваний нею, як

шкільні підручники.

Завтра зранку вона здасть свій номер,

заплатить за битий посуд,

залишить назавжди це місто.

Вона перераховує птахів на гілках.

Птахи дивляться у вікна, мовби прочани.

Всі їхні галасливі родини рухаються

в бік коптських монастирів,

маючи при собі лише запаси

своєї віри, яка заважає їм

летіти в розрідженому повітрі.

Вона їх усіх перераховує, звіряючи

записи та спостереження, роблячи

правки у своєму нотатнику.

Цей великий перепис птахів, що

залишають нас, — їй буде чим зайнятись,

даючи собі раду з усім цим пір’ям,

що забивається між сторінок.

Це ще не зима, це ще не та пора,

коли слід загортатись у тишу і

запалене листя, коли слід тримати

горло в теплі, ніби музичний інструмент.

Ще будинки наповнені світлом,

наче пляшки водою, а вона перераховує

їх, не вміючи ні з ким домовитись,

не вміючи нікого ні в чому переконати.

Тому що жоден із нас не надається

до переконання. Ми лише стоїмо під

осіннім небом і ловимо листя на

хитру наживку. І він теж не надається

до переконання, не береже

своє горло.

Вона навіть готова померти,

аби нарешті з ним домовитись.

І готова потім воскреснути,

аби добити його по-справжньому.

Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,

заселений якимись невтішними зомбі?

Після пошуків житла, спання на стільцях

і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі

ти торкалася пальцями його цегли,

і вона була тепла й груба,

наче свиняча шкіра.

Пам’ятаєш того старого,

який трапився нам на сходах?

Притиснувшись до стіни, аби пропустити,

він завмер, дивлячись услід

настороженим поглядом.

Як він ловив кожен твій рух,

заворожено задивляючись угору,

доки в потоках сонця й пилу

спалахували твої порцелянові литки,

горіли твої солодкі коліна.

Сержант, який вів його справу,

питав розгублено й недовірливо:

— Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!

Ви що — не помічали, що він зник, що його

немає? Цілий місяць?!

— Ну що ж, — виправдовувався я, —

це був найкращий місяць у нашому житті.

— Ну а запах? — не міг заспокоїтись сержант. —

Ви що — не помічали запаху?

— Ну що ж, — не погоджувався я. —

Живі тут пахнуть не краще.

— Ви знаєте, що він помер в ліжку?

Просто над вами. Проїв собою матрац,

стік на підлогу.

Ще трішки — зішкрібали б його зі стелі.

Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,

гіркі новини передавали по державному радіо,

і якби я міг померти, я би помер під ті новини.

Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш

його надією, щоби воно знову забилося у твоїх руках.

Що він говорив, дивлячись тобі услід?

Що він міг сказати, побачивши тебе?

Любити тебе навіть по смерті.

Я буду любити тебе навіть по смерті.

Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,

пробиваючи в темряві тунелі та ями.

Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,

підспівуй смерті, підігравай їй

на розбитому банджо.

Співай про те, що ти знаєш краще за інших.

Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.

Наша любов весело плескає в долоні,

щоденно поливаючи квіти

на наших могилах.

Ей, пасажире з розбитим вантажем,

з кров’ю в кишенях пальто, із золотом у шлунку,

що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?

Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною

провідниками білизною?

Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються

і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,

яку так люто охороняють вівчарки.

Чекаю, що вони хоча би раз помиляться

і залишать без нагляду цей перехід,

коридор у нічному повітрі.

Ну і що там, у твоїх валізах?

Що там — за підкладкою твого одягу?

Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:

іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,

і фотокартки поетів, чиї очі я виколював від любові та осуду,

і чиї вірші — хитрі, мов номери телефонів, —

я намагався

завчити напам’ять.

Там листи від братів і жінок,

там земля з могил і сталь фабричних верстатів,

і гострі шматки порцеляни, об які я постійно ранив долоні,

і дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,

куди забігав від холодного дощу,

і дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.

І що ти будеш робити, пасажире,

коли вирвешся на той бік?

О, я вже про все подбав.

Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.

Я заведу знайомства з найганебнішою поганню міста,

з найвідомішими скандалістами та співаками.

Я торгуватиму взуттям і натхненням,

втративши голову, загубивши сум.

Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.

Спрага і мої втомлені пальці

робитимуть їх невиліковно легкими.

Перепаливши серце, як паровозне вугілля,

битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,

забратися куди подалі,

всім віддячивши і всіх обдуривши.

Прямо-таки усіх?

І навіть мене?

І навіть тебе, смерте,

і навіть тебе.

І жінка з чорним, як земля, волоссям,

яку я знаю вже стільки років,

живе собі, не переймаючись зовсім,

поміж вогнів і вечірніх мороків.

Поміж світла й гарячого листя,

поміж стін і пташиних криків,

поміж підземних русел, що переплелися,

поміж усіх своїх снів і фриків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,

ховаючи в куртці телефон і флягу.

І я готовий палити сусідські будинки,

щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування

і на портвейн перетворювати озерну воду,

лише б вона, згадуючи про моє існування,

писала мені листи про життя і погоду.

Вогнепальні й ножові

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,

лише б бути ближче до її ніжності й люті,

і слухати всі її втомлені байки

про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки

і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,

щоби вона забувала те, що могла знати,

щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.

Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.

Хай забуває про все.

Хай забуває навіть про мене.

Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних Євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.

Усе, що ти побачиш уві сні, —

твої аеродроми запасні,

трава в басейнах і птахи в депо,

осіннє пересіяне тепло,

усе лежить під товщею морів,

й команди торговельних кораблів

виловлюють із вугільного тла

підводних духів ламані тіла,

не сплять до ранку, збившись зі шляху,

минають темінь — мічену, суху,

з вогнем і льодом в серці та душі

вганяються в негоди і дощі.

І капітани чорної зими,

тікаючи від втоми та тюрми,

вже сваряться заведено в імлі,

затоплюючи власні кораблі.

Пропалюють ракетами туман

і висипають щедро в океан

печальний чай цейлонських узбереж.

Тепер і ти до ранку не заснеш.

Я бачив, як ти записуєш чужі адреси

на серветках, рахунках і в телефонах,

як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,

і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,

як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,

як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,

пояснюєш їм, як спинити і перебороти

серце полів, що б’ється під снігом,

мов під бинтами.

Як розшифровуєш назви рослин і станцій,

що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,

як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранців

бомби й ікони, що створять надійний захист.

І ті з них, хто слухав уважно твої поради,

ніколи вже не повернуться на свої обжиті вокзали.

І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,

випитуватиме в свідків,

що вони бачили і що їм казали.

І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,

де вони запалюють тепер золоті семафори,

де вони шукають зірки і читають карти,

і де туман уночі наповнює їхні коридори,

про них забуває останній колійний товариш,

і на їхніх ґанках ростуть трави перегірклі стебла,

і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,

тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.

«Доки минала і ця весна

і вода забивала старий водогін,

я намагалась, — писала вона, —

говорити щось тобі навздогін.

Я знала, що ти десь неподалік,

збираєш складне подорожнє тепло

й ведеш зупинок внутрішній лік.

Але що з тобою насправді було?»

Я міняв свої паспорти,

я захищав сумнівні права,

і переїжджав залізничні мости,

і перекладав випадкові слова,

і залишав на ранок міста,

і зупинявся, де тільки хотів,

доки натруджена тиша густа

підіймалася від портів.

Доки вигадувались імена

доки минала вся ця пора

і кожна пасажирка сумна

мені була немовби сестра.

І коли туман заливав до тла

повітряні коридори й стежки,

на півдні, в країні, в якій ти жила,

росли циклонів троянди важкі,

і ти робила все навпаки,

і слухала вночі голоси,

й брали цукор із твоєї руки

трамваї, ніби домашні пси.

І коли мої друзі, без жодних порад,

співали мені щось знайоме й гірке

і питали, чому я вертаюсь назад,

я відповідав приблизно таке:

«І я, і вона, і кожен із нас

наділені часом. І тільки час

поєднує нас і кудись жене

і триває, аж доки весь не мине».

Це і є життя —

її серцебиття,

її медичні картки,

її проїзні квитки,

кожна з її речей,

фарба довкола очей,

час, який минає,

коли вона засинає.

Це й була боротьба —

чорна скашна труба,

братні хрипкі баси,

вимотані голоси,

вересневі міста,

вся її гіркота,

терпкість, яка зникає,

коли вона замовкає.

Коли стирає листи,

залишає пости,

падає в ліжко своє.

Коли усе, що є:

подорожні мішки,

бібліотечні книжки,

бите армійське взуття —

це і є життя,

коли застуда стара,

коли вона завмира

і говорить: стривай,

давай пізніше, давай

іншим разом, бери

випалені прапори,

які я сама несу,

в нас ще стільки часу.

В неї місяць в руці,

змії в рюкзаці,

співи в голові —

злагоджені,

хорові.

Колись вона жила в цьому будинку

і поверталася серед ночі додому,

минала школу і трамвайну зупинку,

яку перенесли кілька років по тому.

Коли була зима й вона не мала роботи,

сусіди бачили, як вона сидить і читає,

дивлячись на засніжені дахи напроти,

схожі на рисові поля в Західному Китаї.

А влітку, коли приходили ранки

і зливи стягувались і виливалися,

у барі внизу юні американки

пронизливо співали і цілувалися.

Цілування було безкінечно довге,

співали вони жагуче й фальшиво.

Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,

не було порожньо і не було паршиво.

Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,

що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,

хоча би іноді позичали їй сигарети

і присвячували свої жахливі поезії.

Я чекав, коли закінчиться це тепло,

як закінчується вугілля на кораблях,

спливе туманом, ніби його не було,

відійде сонцем на вересневих полях.

А ось коли воно закінчилось

і попереду тільки зима,

і щоби обійти її — потрібні роки,

я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,

що мене зупиняє дотиками руки?

Мене завжди тримали чужі голоси,

які я щоранку чув за своїм вікном,

продавці в крамничках та безтурботні пси

під небесами, вибіленими вапном.

Мене хвилювали нетривкі холоди,

які проступають в повітрі з потойбічних меж

і охолоджують втомлене серце води,

аж воно зупиняється врешті-решт.

Тоді чоловіки і тихі жінки

в темних кімнатах ховаються до пори

і викидають зранку готельні важкі рушники,

мов при капітуляції прапори.

Тоді сніги збираються, мов птахи,

напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,

і сідають насторожено на залізні дахи,

і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.

І падають без зупинки та вороття.

Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.

І щоби їх оминути, не вистачає життя.

І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.

Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.

Випадкових снів золота земля.

Тоді лише твого серця неспокійна хода —

гірка, наче вода,

солодка, наче вода.

Ріки завжди її роблять іншою,

скільки б вона їх не перепливала,

вони обступають її чеканням і тишею,

і тиша ця залягає в ній, довга й тривала.

Ріки виповнюють її звички і рухи,

зігрівають її піском, сіллю та очеретом,

течуть повз неї на Південь без смутку й напруги,

і повітря над ними гірчить листям і теплим медом.

Ріки завжди її позбавляють спокою,

і печалять гирла з затонулими баржами,

їй шкода рибалок над нічною затокою

й безпритульних птахів над мокрими пляжами.

Тоді вона собі не знаходить місця,

й слухає птахів голоси крикливі,

і животом, наче теплим місяцем,

відчуває, як надходять припливи.

Вона навіть схожа на цю воду чимось,

чимось вони подібні з темною течією.

Мені здається, вона багато чого в неї навчилась —

зникає разом з нею,

повертається разом з нею.

І коли відлига зупиниться на горбах,

і коли дерева стоятимуть в темних снігах,

свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,

доторкнувшись, відчує тепло на її губах.

Її шкіра світла, як срібло у молоці,

ніби втома, яка приходить наприкінці,

мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,

вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,

просування снігу в темінь грудневих міст,

ці потоки повітря й води на нічних причалах,

нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.

Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,

затопивши мости й лункі приміські сади,

вона стане щось говорити про чорні притоки,

про човни в снігах, важкі від остуди й води.

Через те, що всі промовлені нами слова

переплетені між собою, як вереснева трава,

і за всім, промовленим нами, вже проступає

збитий подих вологи, музика горлова,

залити при собі ці повітряні ями тепла,

цю легку недовіру, що вперто її вела —

і коли вона зупинялася й завмирала,

і коли її не було,

і коли була.

І кожна з рік,

яким утрачаєш лік,

які чекають, зникаючи, неподалік,

кожна з них,

покірних і мовчазних,

щось постійно приховує між берегів і криг.

І скільки б ти

не ступав на її мости,

ніколи не знаєш, як їй важко текти.

Бо чорна ріка,

але крига така тонка,

ніби вода між пальців тобі витіка.

Ніби сувої тче

і торкає тебе за плече,

і навіть не думай, куди ця ріка тече.

…Так і вона

— тиша і глибина

ховають стільки пітьми, що постійно зрина,

стільки слів,

споминів і голосів,

річкового піску, що на дно осів,

що хочеш чи ні,

чуєш, мов уві сні,

як у ній затихають приголосні і голосні.

І все, що є, —

лише бажання твоє

занурюватись у воду, що дихати не дає,

і попри бої

та всі порахунки свої

просто триматись її, триматись її.

Ми говоримо про міста, у яких ми жили

і які відходили в ніч, мов кораблі в зимове море,

про міста, які раптом утратили

здатність опиратись.

Про те, що відбувалось на наших

очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі

акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це

заворожено, не відриваючи погляду,

непомітно виростаючи

серед циркових декорацій.

Щось подібне сталось і з нашими містами —

їх просто відібрали в нас,

доки ми сиділи й сміялись,

дивлячись, як хитрі клоуни

з пітними долонями стрибають

крізь вогняні обручі, лишаючи

по собі запах паленої шкіри,

горілий дух пекла, який вони

приносили в наше життя.

Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилось

перетинатись в одних коридорах.

Двірники й нічні продавці хліба,

сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,

таксисти з клаксонами замість сердець,

діти, які виростали поміж старих меблів,

що пахли лісом та морем.

Ціле місто робітників і дрібних перекупників,

щемкої базарної бідноти, яка розганяла своїми

криками осінній туман.

Перехожі, з якими разом доводилось потрапляти

під дощ на трамвайних зупинках,

старі пролетарські замашки, вагони підземки,

набиті безробітними, мов магазини патронами.

Які слова подяки й розуміння

висловлювали ми долі за те,

що кинула нас серед нічного

співу цикад до глибоких під’їздів, за те, що

над нашими головами горіло це приміське

повітря, здатне перепалити залізо і камінь.

І ось тепер ми говоримо про тих, хто відібрав у нас наші міста,

про міста, які помирають, ніби домашні тварини,

про те, що нас позбавили ключів та паролів,

за допомогою яких ми відчиняли двері лікарень,

проходячи поміж світлом і темрявою ранкових аптек,

де зблискувало на ранковому сонці

все знеболювальне цього світу.

Все так, нам не буде боляче, ми просто збираємо речі,

рушаючи вслід за вогнями, які світять нам із пітьми.

Хто прийшов до влади в наших містах?

Хто ці чоловіки з тисячею голок, всаджених в горло,

від яких їхні голоси

стають холодними й небезпечними?

Хто ці крикливі клоуни,

котрі стоять і вирішують,

чи слід пробивати нашим будинкам серця й випускати

з них теплу малинову кров?

Їхня політика — бите скло,

яке вони сиплять тобі під ноги,

примушуючи рухатися за ними, не стояти

на місці.

Їхня політика — це канати замість краваток

на їхніх шиях, міцні мотузки,

за які їх підвішують, коли вони

виходять із гри.

Ось вони сходяться всі разом, у своїх

чорних костюмах, схожі на сажотрусів,

на сажотрусів, що прийшли до влади і тепер

просто не знають, з чого їм починати.

Але запитай у них, що вони зробили з будинками,

в яких ми жили, чому вони виловлюють, наче

псів, усіх, хто бачив їхні обличчя без гриму.

Запитай, що у них там, під чорною тушшю,

і коли вони нарешті залишають у спокої

понівечену інфраструктуру дерев,

коли вони повернуться туди, звідки прийшли

і звідки їх насправді ніхто не кликав.

Ей, сажотруси,

ваші збиті долоні,

в які ви б’єте, плескаючи від задоволення,

занадто багато фарби і крові запеклось

у вас під нігтями.

Ви пролазите в наші помешкання через вікна й балкони,

ви прослизаєте в наші життя, виносячи з них

спокій і впевненість.

Ваша гнила пропаганда, якою ви засипаєте

підвали й дахи,

вона розкладається просто між нами,

отруюючи водойми,

з яких ми вперто намагаємось пити.

І тому що нам ніколи не повернутися в ті будинки,

на ті загальні кухні, де повітря було червоним

від сонця і снігу, тому що навіть пам’ять вони

випалюють своїми машинами,

я говорю про холод,

про тонку павутину помирання,

яка з’являється в дитячих кімнатах

і коридорах, що виходять

просто в минуле.

Бо чим є наші спогади?

Наші спогади — це прапори, які ніхто не опускає,

незважаючи на те, що влада

давно і надовго змінилась.

Бо доки ми дивилися, як золоті птахи з палаючими

язиками вилітали з рукавів чергового циркача,

доки ми заворожено слідкували, як із наших кишень

безнадійно зникають монети й ключі від поштових скриньок,

доки ми всі були закохані в увесь цей цирк,

вони перекуповували нашу пам’ять,

всю нашу нерухомість, скажімо, наше

нерухоме небо або нерухомі планети,

що стояли за нашими вікнами.

Вони просто робили свою роботу, доки ми

намагались відчути, як час виникає

й починає світитися в темному

прокуреному просторі циркової вистави.

Фінанси — це повітря, яким ми дихаємо,

пояснювали вони,

і коли нас позбавляють цього повітря, наші легені

розриваються, наче торпеди.

Ми знаємо ціну твоєму минулому.

Ми знаємо ціну твоєму голосу,

який ти тримаєш при собі, ніби столове срібло.

Ми знаємо ціну всім твоїм сумнівам.

Ми знаємо ціну всій твоїй злості.

Фінанси — це трава, яка не обов’язково

належить тому, хто підстригає газони.

Для нас ці міста — лише канали,

в яких ми полюємо на чорних акул

фінансової стабільності,

лише озера, наповнені

потопельниками,

яким ми теж знаємо ціну.

Але нам із тобою, на кого нам нарікати?

Ми самі здали їм все, що в нас було.

Ми здали їм міські рослини і пам’ятники поетів.

Ми здали наші підвали й будки для ремонту взуття.

Ми просто стояли й дивились,

як наші міста зникають в грудневому тумані.

Тому давай, повертайся,

ще можна все відіграти.

Вони все одно не можуть вибити з нас нашу

прив’язаність до цієї географії.

Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся

і все пригадаєш.

Наговорюючи знову те, що встигло забутись.

Витягуючи з пам’яті імена, як інструменти з футлярів.

Вибираючись на піщані дюни дитячих снів.

Щоби нічого не втратити.

Щоби все повернути.

Тоді все лише починалось,

і ночі були такими короткими,

що сни не встигали снитись,

виснучи в повітрі, ніби сонячний пил,

і заважаючи спати.

Все лише виникало, висвічувалось, як вогонь,

і кров вибухала у вугільних затоках ночі.

Того безкінечного літа, на розпечених

вулицях, у місті, яке нам ставило голос,

життя видавалось близьким і таким зрозумілим,

воно віддавало тепло,

ніби ванни, наповнені

дощовою водою.

Десь там, між тих коридорів,

гарячих газових плит, на яких підігрівалось

червневе небо, я пам’ятаю, нас тримав разом

присмак вогню на піднебіннях, голос свободи

на сходах, позбавлений страху голос

нашої свободи.

І все життя вміщалось у кількох будинках

на одній із тихих вулиць,

і всі розуміли, що нас тримає тут наша спорідненість,

наша зануреність у глибоку воду надії,

доки буде битись останнє серце за відчиненим у ніч вікном,

доки можна почути щасливий жіночий стогін,

від якого діти вві сні посміхаються

і просипають ранкові сеанси кіно.

Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє

впольоване темне сонце,

ступали колючими ковдрами, мов птахи жовтневими полями.

І шкіра в них була сухою, наче листи про погоду.

І дощова вода робила їхнє волосся міцним, як корабельні линви.

Тоді вони повертались довгими коридорами,

які наповнювались запахом дощу й трамвайним дзвоном.

Їхні животи були теплі, ніби підземка взимку.

Їхні голоси були чорні, як шкільні футбольні поля.

Їхні нігті були такі холодні влітку

й такі гарячі пізньої осені.

Як вони швидко виростали, як навчались цієї повільності рухів

та поглядів, як їхня шкіра набувала

стиглості й глибини.

Дорослішаючи,

вони ставали схожими на водойми,

в яких нарешті з’явилась риба.

Як вони вперто вишукували свою любов,

довго цілуючись, так довго, що ти встигав забути їхні імена,

так довго, наче ділилися з тобою киснем,

аби ти міг дихати

в отруєному пропагандою місті.

Дорослі жінки, які втратили все в цих коридорах печалі,

грілись щоранку на загальних кухнях,

палячи газ, підігріваючи небо.

І газ, вириваючись із забуття,

світився в темряві тьмяними соняхами,

мовби хтось подавав сигнали бомбардувальникам,

які мали прилетіти й розбомбити ці

кухні.

Чоловіки, з серцями, перемащеними

бензином, охороняли будинки

від випадкових протягів,

зачиняючи двері на всі замки,

виганяли в розчинені вікна

птахів, що залітали на кухні,

хапаючи з жерстяних банок

гіркі кавові зерна.

Їм так добре велось тоді.

Вони виходили зранку на сходи та вулиці,

і життя тривало лише для них,

і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,

в яких вони носили тютюн

та складені ножі,

робили життя впорядкованим,

як ранкові газети.

Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,

що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед

обличчя. Вони втратили спокій та рівновагу

і набули якоїсь холодної відчуженості.

Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,

які зникли назавжди з вулиць і парків.

Запалюючись, мов планети,

від любові та бідності,

злітаючи з орбіт,

вони розбивались в пил і морок.

І тому, що мені не випаде

більше побачити їхні тіні,

тому, що вони не залишили по собі жодних

коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні

і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді

вони все робили вірно, опирались, як уміли,

знаючи, що не можна просто здавати все,

з чим ти так довго жив.

Що потрібно відстоювати свої квартали,

виганяти божевільних із палаючими газетами в руках,

які намагаються все підпалити.

І тому, що нам не випаде повернутись

до засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,

де таке несамовите тепло підіймалося щоранку з люків та шахт підземки,

де школярі крали в книгарнях збірники віршів

і хімічні, мов атаки, олівці;

тому що ми назавжди загубили його в минулому,

залишили його,

ніби траншеї, в яких мали померти,

мабуть, тому всі наші розмови про нього

переповнені такою гіркотою і відчаєм.

Але тоді, тієї зеленої ночі,

нікому з нас не йшлося

про жоден вогонь,

що міг би випалити ці будинки.

Ми вживалися в наші міста,

як у шкільну форму,

ми слухали, як надвечір

наші сусіди повертаються з фабрик та контор.

І коли вони засинали, в їхніх снах

кораблі проходили крізь зимове море.

А коли за ними з’являлася смерть,

вони лежали в темних костюмах,

як теплі гільзи в кишенях апостолів.

Тоді ще нічого не можна було передбачити.

Не можна було зарадити

утратам і вигнанню.

Хтось врíзав нові замки

в двері тих будинків,

хтось наглухо зачинив усі вікна,

і тепер птахи боляче б’ються об скло,

намагаючись залетіти до дитячих кімнат.

З пам’яттю завжди так,

вона ніби тепла дощова вода,

зібрана в глеки й пляшки —

нікуди не зникає,

але поступово й невідворотно,

непомітно й печально

втрачає

своє

тепло.

Коли відновиться рух

на віддалених ділянках,

поєднуючи між собою біженців, які ховались

усі ці місяці в чорних портових норах,

коли відійде ця затяжна зима,

з усіма її застудами і хрипкою говіркою

вуличних співаків,

я теж стоятиму на привокзальній, з кулаками

в кишенях,

видихаючи рване повітря березня,

з тими, хто вцілів і вижив, хто всі ці дні

відстоював право наших кварталів на свободу і легкість,

разом із тими, хто вперто переховувався, не даючись до рук,

хто на власній шкірі відчув вогонь та свинець,

які падали уночі

замість зимових дощів.

Саме тоді, саме тоді в сутінках з’явиться потяг,

на який ми так довго чекали,

саме тоді безкінечна кількість вагонів почне прибувати

на головний вокзал міста, яке ці подорожні колись залишили.

І всі, хто хотів повернутись,

обов’язково повернуться.

І їм нікуди не подітись від тих міст,

з яких їх виносило

уздовж залізничного полотна.

І ми — всі, хто зібрався тут цього дивного вечора,

коли сонце і місяць літають над нашими

головами, мов літальні апарати,

коли ворони кричать над нами,

ніби футбольні фанати,

ми намагаємось говорити про наші міста,

які ми так легко здали.

Тоді вони почнуть зістрибувати на перони й викидати крізь вікна

свої валізи з тисячею наклейок, сміючись та

обіймаючись, передаючи по колу пляшки

з гарячим піратським ромом.

О, кричатимуть, все сталось так, як і мало статись,

все повернулось на свої місця,

і ми знову стоїмо під

найчорнішим із небес,

яке робило нас терплячими й наполегливими.

Ось ми ступаємо знову на солодку землю

станції нашого призначення,

тепло алкоголю обпалює

нам піднебіння,

і, співаючи, ми повертаємось до міста,

яке зовсім не змінилось,

анітрохи не змінилось.

Ось лише дихається тут щоразу важче,

так, ніби до повітря хтось додає всі наші розчарування,

і потрібно мати справжнє бажання не задихнутись,

аби далі дихати таким повітрям.

Ось лише не дораховуємось дерев за вікнами, і будинків

на вулицях, і псів на подвір’ях,

наче невидимі снайпери вибивали найбільш гарячі

серця наших нескорених міст —

серця дерев, псів та будинків.

Хтось довго й послідовно все тут випалював,

вибивав стару цегляну кладку, як вибивають

зуби у вуличній бійці,

перетворював наші міста на темні

металеві коробки, напхані битим склом і

старими газетами.

Хтось вводив до наших міст чорну армію страху,

підтягував на запасні колії

вагони, вантажені безнадією.

Ей ви, всі, хто зібрався тут цього вечора,

коли так легко згадуються імена тих,

кого ми не змогли захистити,

коли такою темною кров’ю повняться

дерева, які вистояли всю цю навалу і весь цей вогонь.

Тому що ми говоримо про міста,

які давали нам право голосу,

ми говоримо про те, що ніхто наразі нас цього права

не позбавляв, і потрібно виговорювати все,

що ми пам’ятаємо.

Голос триматиме нас разом

цієї довгої осені,

голос даватиме сили нашим горлянкам,

котрі й без того звикли перекрикувати

трамваї та радіостанції.

Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,

що вони зроблять нам, доки ми можемо

почути один одного,

як вони зможуть примусити нас замовкнути,

доки ми самі цього не захочемо?

Їхня злість розрахована на мовчання,

їхні ефіри просто не витримають наших голосів.

Їхній прес розчавлює тих,

хто погоджується під нього лягти.

Але чим вони будуть захищатись,

коли ми всі заговоримо?

На що вони будуть тиснути, коли ми вийдемо

захищати наших вуличних псів?

Як вони пояснять, чому ми

повинні відмовлятись від нашого

голосу?

Ми говоримо про осінь, яка огортає нас усіх,

всіх, хто зібрався між цими оркестрами і воронами,

Про щемку акустику міста,

яка робить наші слова особливо

легкими.

Ми говоримо про серце нашого міста, темне

від втрат і опору, ми говоримо про його ламані

в бійках кістки, про сльози і піт, які

виступають у нього наприкінці робочого

тижня.

Ще нічого не втрачено.

Ще все можна відіграти.

Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті,

від любові всередині нас.

Говори, говори, головне, щоб хоча би хтось говорив,

дуже важливо,

щоби завжди можна було почути наш із

тобою голос.

Дихай, дихай, біженцю, роби свою роботу,

не давай їм схопити тебе за зябра.

Все лише починається.

І, повертаючись додому з концертів та мітингів,

ти відчуваєш, як міцно тримають тепло

підземні камені твого міста.

Я почну з того, з чого і мав почати, —

з присвяти всім, хто не дочекався

на кращі часи, часи, коли

всі попустяться і можна врешті

перевести подих.

Але мертві не переводять подиху,

ага, точно не переводять.

Ну, так добре все починалось, так

мріялось, що ось ще

пару зим,

пару депресій,

пару вириганих сердець,

головне дотягнути до тридцятки,

а там уже простіше дихається,

простіше ведуться розрахунки.

Головне — дбати про друзів, пам’ятати

всі п’яні обіцянки, що

давались зі сльозами і співами —

що ось, мовляв, витягнемо, прорвемось,

поставимо це життя раком.

Ну і що — ось воно, життя.

Стоїть раком.

Жодного бажання.

Друзі поламались,

мов перші радянські танки,

і сумні це були смерті,

я і ворогам не побажаю

таких смертей,

тим більше що вороги теж

поламались,

мов танки.

І ось сьогодні,

коли надвечір вітер приносить зливу,

навіть нікому зателефонувати,

лишилося з десяток друзів,

але що —

мої друзі п’ють,

у них зараз запої,

таке враження, що я

товаришую з якимсь

наркологічним

диспансером.

Лишаються їхні діти,

ще їхні діти. Зараз їм, звісно,

телефонувати теж без понту,

але, чорт із ними — мине

якийсь час, і вони вийдуть на вулиці

і помстяться за своїх

батьків.

А там, дивись, і вони повернуться —

всі дезертири, обкурені циркачі,

чуваки в мундирах французьких добровольчих корпусів,

що патрулювали дороги

під час балканського конфлікту,

повернуться хіміки і астрономи,

які пропалювали небеса над Дунаєм,

всі чорні генії бірж, поморочені душі,

всі емігранти, котрі спустошували склади бундесверу

в осінніх полях,

уся ця безкінечна валка, загублена в часі,

обоз, який переховувався

від однієї облави

до іншої.

І коли вони врешті виберуться

на сухе,

о, коли вони виберуться,

тоді я не позаздрю

інженерам,

які борються за наші душі.

Головне, щоби нам усім вистачило любові.

Головне, щоби нам усім вистачило жовчі.

Скільки доводилось бачити даунів,

але таких навіть я не бачив —

один у футболці Звонімира Бобана,

інший — у футболці Бобана Марковича,

така собі збірна Югославії з клоунади.

Ага, і ось вони сідають до вагону і відразу

дістають карти і починають грати на гроші.

А грошей ні в того, ні в іншого немає.

Але чорта з два, — думає Звонімир Бобан, —

зараз я роздягну цього клоуна, — думає він

про Бобана Марковича, — зараз

я виб’ю

з нього

все гівно.

І Звонімир Бобан говорить Бобану Марковичу, —

братіку, братішка, нам головне, аби нас не зсадили

до Відня, бо вже у Відні

все буде до наших послуг і шенген упаде нам до рук,

мов перестигла груша.

Проститутки, братіку, витиратимуть

нам кросівки

своїми косами,

ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,

як два Ісуси,

ти і я, братіку,

ти і я.

Ага, — відповідає Звонімиру Бобану Бобан

Маркович, — аякже: як два Ісуси,

виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних

українців ринок крадених мобільних телефонів.

Ти лише уяви, братішка, скільки у

світі загадок і таємниць, скільки борделів

і крадених телефонів:

нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя

на віслюках.

А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,

життя розтягується, мов баян, я буду

тягнути його в один бік,

а ти — в інший.

І ось вони їдуть, закинувши

нагору чорну валізу,

в якій лежить, складена вдвоє, їхня

велика слов’янська ідея,

і ця їхня велика слов’янська ідея —

акробатка з женевського цирку,

дівчинка, яку вони склали вдвоє

і запакували до валізи,

час від часу

витягуючи її назовні

й ділячись із нею хлібом і ракією.

Головне — довезти слов’янську ідею до Відня,

в’їхати в місто

на чолі автоколони прочан.

У світі стільки незайманих душ,

стільки нескорених протестантів

і некрадених мобільних телефонів,

що лише встигай розтягувати

це життя.

Ну що, далі вони починають співати,

зрозуміло — балканські пісні,

такі безкінечні,

що їх навіть своїми словами не перекажеш,

але приблизно таке:

Коли сонце стає над Балканами

і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,

вони — хвилі Дунаю — починають підсвічуватись,

ніби на дні лежать золоті червінці,

і тоді хоробрі солдати сербської гвардії

стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,

аби дістати золоті червінці для дівчат

з портових кварталів;

так вони й тонуть — разом зі своїми рушницями,

і хвилі Дунаю волочуть їх піщаним

дном у напрямку моря,

і від їхніх темних-темних мундирів

море називається Чорним.

Харків, 94-й рік. Напружена

криміногенна ситуація. В місті діє

злочинне угруповання, яке бомбить обмінки,

на державному радіо їх називають «групою зухвалих молодиків»;

і ось ця група зухвалих молодиків

довго пасе оптову обмінку в центрі,

пасе-пасе і врешті випасає,

що в омбінці

зараз лежить кілька мішків бабла —

брезентові мішки з баблом,

котрі до завтра ніхто не буде вивозити.

Тоді вони святково одягаються

і їдуть бомбити

обмінку.

А обмінка знаходиться в самому

центрі; вони ще пропускають напханий

народом трамвай і аж тоді йдуть

бомбити

свою

обмінку.

А там їм ніхто, виявляється, не радий,

тим більше — коли вони починають забирати

мішки з баблом.

І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці,

і в тебе все погано — ні грошей, ні роботи, ні соціальних перспектив,

і тут раптом із обмінки вибігають

молодики в святкових спортивних костюмах і біжать

до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко

позаду всіх претендентів на оптове бабло.

Але що можна робити у Харкові, у 94-му році,

з мішком бабла?

Його можна здати в оптову обмінку.

Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони

вирулюють під колесами трамваю

і мчать в нікуди.

Але за пару кварталів звідси

є затишний кабак із кокаїном,

котрий називається «Елітний клуб “Карамболь”».

І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись

баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів.

І що, і їм приносять їхнє відро кокаїну,

і доки вони схиляються над ним,

мов піхотинці над

піхотною міною,

убоп по своїх каналах пробиває їхню беху

і починає штурмувати елітний клуб «Карамболь».

І ось ти йдеш собі,

дивлячись,

як над

трамвайними дротами

підіймаються інкасаторські душі, і все, що тобі хочеться —

це просто нормально потрахатись, хоч раз, хоч раз у житті,

навіть чорт із ними — із соціальними гарантіями,

чорт із нею — з роботою,

хоча б раз, хоча б аби з ким!

І тут тобі раптом до ніг

починають викидати тіла молодих біатлоністів,

і в кожного з них на грудях лейбл адидасу,

мов прострелене серце, так ніби ця команда біатлоністів

потрапила під перехресний вогонь свого дублю.

Невидимі й незбагненні

наші з тобою голоси підіймаються в космос.

Скільки тьмяних, солодких натяків

залишили нам у спадок духи любові.

Краще героїчна смерть, аніж холодна старість.

Спи спокійно, товаришу по боротьбі,

я доношу твій найк,

я поверну борги,

я буду користуватися твоєю трубою,

відповідаючи на дзвінки,

і, коли задзвонять твої батьки,

я скажу, що ти ненадовго відійшов,

але незабаром повернешся,

і тоді вони заплатять за все.

Раніше в готелі здавались погодинні

кімнати, на рецепції висить табличка: «Погодинні

кімнати більше не здаються»,

але все одно відчувається —

бордель борделем.

Під вікнами зранку тусять араби

і туди-сюди

ходить

проститутка,

яку окликають велосипедисти —

пройде ще раз

туди-сюди,

я її теж окликну,

Маріє, скажу, сестро, шо за шняга,

хто зіштовхнув нас лицем до лиця?

І ось вона

ходить

туди-сюди

під колишнім борделем, мов сирота, яка

пам’ятає в принципі, де вони раніше жили,

але боїться помилитися, тому ходить

туди-сюди

і займається

проституцією.

До чого я веду? Пам’ять тіла, лише вона примушує нас

тягатись усіма цими арабськими помийками.

Історія така:

коли мені було п’ятнадцять,

у місті, де я жив, з’явився серійний убивця.

Вони тоді саме активно почали з’являтись —

серійні вбивці й кооператори,

гробівники соціалізму,

їх тоді всі ненавиділи,

в сенсі — кооператорів.

Наш серійний убивця їздив велосипедом,

виникав із березневого туману і протинав

своїх жертв

трофейним

німецьким

багнетом.

Насамперед він протинав жінок —

беззахисних, безборонних жінок,

котрі гуляли в темних лісах,

брели глухими, заметеними стежками,

блукали на опівнічних кладовищах,

сиділи біля барної стійки — п’яні й розмальовані,

зовсім самотні,

без спідньої білизни —

чомусь саме цих безборонних жінок

він протинав у першу чергу,

а вже потім сідав на свій велосипед

і їхав якраз на першу зміну

до молокозаводу.

І за те, що всі його боялись,

і лаштували на нього

мисливські рушниці й

машину пропаганди,

я завжди ставав на його бік,

я думав так: пам’ять тіла — це кльово,

але ось ви шаройобитеся собі по магазинах

і кінотеатрах,

а він щовечора виходить

за заводську прохідну,

і сідає на свою «Україну», і мчить додому,

і слідом за ним із-за рогу вискакують біси,

на таких самих «Українах»,

і мчать за ним у березневому тумані,

намагаючись вихопити в нього

з рук трофейний багнет,

і ніхто з вас,

слабаки,

не бачить цієї

диявольської гонитви, крізь тишу і морок,

цих чортових перегонів, ніхто з вас

не побачить і не почує,

як вони летять на своїх велосипедах

до похмурої брами ночі.

А той, хто стоїть під брамою

і чекає, чим закінчиться

їхня гонитва,

не виходить із сутінків,

стоїть, заховавшись у тінь, і думає так:

ось вони мчать просто сюди,

безумні велосипедисти,

вершники апокаліпсису.

Не так важливо, хто з них прийде першим,

не так важливо, зрештою, хто з них прийде останнім,

не так важливо, чи доїдуть вони взагалі.

Головне — це страх, який

закладається під язиком

і не дає говорити правду,

так, страх, — задоволено

повторює він

і йде додому,

перевіряти мої

домашні

завдання.

Харків, 2006-й рік. Напружена

криміногенна ситуація. З важкої промисловості

в місті розвиваються лише супермаркети.

І ось, коли ринок перенасичується,

одна мережа супермаркетів починає воювати

з іншою.

Закладаються перші бомби,

лунають перші вибухи,

псуються товари,

розірвані памперси літають над касовими

апаратами, наче індички.

В одній мережі супермаркетів

працює менеджером дівчина, яку

вже давно заїбали усі ці супермаркети,

але вона мусить щодня, о восьмій,

приходити на роботу і гнити

над розробкою чергової

рекламної кампанії

для

паленої

російської

водки.

В неї закоханий один із охоронців, стрижений

відбитий охоронець, котрий прибігає

зранку в майці чикаго буллз, потім

одягає уніформу і стає схожим на гея.

І він страждає, а вона навіть

не дивиться на нього,

він для неї лише охоронець

у підарській формі;

вона здає конкурентам усі коди доступу, відкриває

всі карти, вона все прорахувала і все продумала,

і, коли конкуренти підривають в її супермаркеті

чергову бомбу, вона непомітно знімає касу

і намагається зникнути.

Але убоп пробиває по своїх каналах

її телефонні розмови і вже чекає її на парковці,

і коли вона намагається зникнути на своїй бесі, вони

блокують виїзд, прострілюють їй живіт і кричать охоронцю:

ей, ти, підар, давай — обійди її

з іншого боку.

Але охоронець несподівано відкриває по них вогонь,

застрибує в беху, перетягує її на праве сидіння і мчить

разом із нею в нікуди.

Така історія.

І ось ти йдеш містом,

і все, що тобі потрібно, —

просто нормально потрахатись,

прямо тепер і прямо тут,

хоч раз нормально, після усього цього мозгойобства,

серед усієї цієї криміногенної ситуації, серед усіх

цих супермаркетів, які ростуть, мов гриби,

забирають життєві сили;

о, ці супермаркети, ці концтабори

для бюджетників,

конвеєри для лохів.

Я БУДУ ЛАМАТИ КАСОВІ АПАРАТИ!

Я БУДУ ЛАМАТИ КАСОВІ АПАРАТИ!

ХОЧА Б РАЗ! ЗА ВЕЛИКІ ГРОШІ!

ХОЧА Б АБИ З КИМ!!!

Хто ти?

Я хочу тобі допомогти.

Ти бог?

Я твій антикризовий менеджер.

Що це в тебе?

Це бики Чикаго.

Вони вивезуть нас, кохана, з цього диму.

Зоряна ніч сховає нас від переслідувачів.

Зброя нам дається для того, щоби захищати один одного.

Життя нам дається для того, щоби

померти разом.

Дивись, яка глибока навколо осінь,

нарешті починає падати сніг.

Вулицею йде тиха щаслива родина.

О боже, що це таке біле? —

захоплено питає хлопчик.

Це сніг, — відповідає мама.

Це гарячка, — відповідає тато.

Коли приходить великдень і небо стає прихильнішим до нас,

і всі напружуються — мовляв, великдень, аякже,

тоді в землі починають

перевертатись покійники,

розбиваючи ліктями холодну глину.

Мені доводилось ховати друзів,

я знаю, як воно — закопувати своїх друзів,

мов собака кістку,

чекаючи, коли небо

стане до тебе прихильнішим.

І є такі соціальні групи,

для яких подібні ритуали особливо важливі,

я маю на увазі, насамперед, середній бізнес.

Всім доводилось бачити

який смуток охоплює цих регіональних

представників російських нафтових компаній,

коли вони з’їжджаються на безмежні

цвинтарні поля, аби закопати

ще одного брата з відстреленими легенями;

всім доводилось чути тверде биття сердець,

коли вони стоять біля домовини

і витирають скупі сльози й соплі об своє

дольче й габана,

і хуячать геннесі

з одноразового

посуду.

— Ось так, Коля, — говорять, — ось тобі й відкат.

На безмежних полях офшору

ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні

плеса забуття, зі шротом у печінці.

— То як, — радяться, — ми

спорядимо нашого брата

в його довгий шлях

до осяйної Валгали Лукойлу?

Хто буде супроводжувати його

в темних печерах чистилища?

— Тьолки, — говорять усі, — тьолки,

йому потрібні будуть тьолки,

хороші тьолки,

дорогі й без шкідливих звичок,

вони будуть гріти його взимку,

вони студитимуть йому кров навесні,

ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка,

і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка,

так, щоби він навіть не помітив, що вже помер.

Ох, ця смерть — територія, де не ходять

наші кредитки.

Смерть — територія нафти,

хай вона омиє його гріхи.

Ми покладемо йому до ніг зброю і золото,

хутра і тонко помелений перець.

В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа,

в праву руку — грамотну ладанку з Єрусалиму.

Але головне — тьолки,

дві тьолки, головне — дві платинові тьолки.

— Так, це головне, — погоджуються всі.

— Головне, — погоджуються тьолки.

— Головне-головне, — підтакує Коля зі своєї домовини.

На великдень ми всі такі сентиментальні.

Стоїмо, чекаємо, коли мертві

встануть і вийдуть до нас із потойбіччя.

Ніколи так не цікавишся смертю,

як ховаючи друзів.

Коли вони третій день чатують

під дверима моргу, він зранку третього дня,

долає, зрештою, смертю смерть, і виходить

до них із крематорію, бачить,

що всі вони знесилено сплять,

після триденного забуху,

лежать просто серед трави,

в обриганих

дольче й габана.

І тоді він тихо,

щоби не розбудити,

забирає в одного з них

підзарядку для нокіа,

і повертається

в пекло

до своїх

блондинок.

Про що пишуть сучасні поети?

Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу

субстанцію свого страху; сатана поезії змазує

сажею замки на дверях, і ти сидиш зі своїми страхами

і пишеш про це вірші, вірш за віршем,

ось таке враження

лишається

від сучасної

поезії.

Натомість є окремі соціальні групи, які мало цікавляться

субстанцією страху.

Я маю на увазі середній бізнес.

Демони чорного налу,

які підіймають із колін

республіку,

знаючи лише двох справжніх друзів —

друга Стєчкіна

і друга Макарова.

Поети не знають про любов нічого,

любов — це бажання мати дітей після дефолту.

Хто бачив сонячні хмарочоси в центрі,

той мене зрозуміє.

В одному з них жив Марат,

який тягнув

трубу через Кавказ,

і дотягував її вже до кордону.

Ну, і все було добре —

благословення з боку московського патріархату

і кришування з боку обласної адміністрації,

і три жінки, яких він любив і утримував,

себто дружина, коханка і ще одна жінка, з якою він трахався,

одним словом — інтенсивне особисте життя.

Але що йому не давало спокою — це його сни,

в яких він виповзав на пекучі поля Андалузії

і сидів на білому піску,

наспівуючи —

о, Андалузіє, жінко

з чорною кров’ю,

ця твоя чорна кров,

чорніша за нафту Месопотамії.

О, Андалузіє тиші,

Андалузіє пристрасті,

я твій пес, Андалузіє,

твій безпонтовий бродяга.

Але всі три жінки говорили йому — Марат, йобана в рот, Марат,

у країні, Марат, бардак,

візьми кредит, розрули з розтаможкою,

кров, Марат, кров у твоїй трубі, кров на твоїх піджаках.

Але, засинаючи, він усоте повторював:

Твоє чорне-чорне волосся,

довше за коридори Рейхстагу,

довше за чергу на Мостиськах,

довше за прізвища угорських депутатів.

І хто був на окружній в районі ростовської траси,

той знає цей приватний сектор. В одному з тих котеджів

і жила третя жінка Марата,

там він

і забухав.

Щось у ньому зламалось, він взяв таки цей

кредит і приїхав до своєї третьої

жінки

з валізою

бабла.

— Ось, — сказав зі злістю, — сто штук, мій кредит,

мої пароплави й порти.

І вже після цього забухав.

Можливо, в ньому теж

озвалася субстанція страху, тому що він пив

день, потім пив ще один день, потім знову пив,

випив парфуми сальвадор далі,

все повторюючи — моя Андалузія, моя Гренада.

Потім у котеджі вони ділили його тіло.

— Мені, — сказала дружина, — похую бабки,

мені потрібен він, я забираю його.

— Ні, — сказала коханка, — мені теж похую бабки,

тим більше я була в долі,

але його забираю я.

А третя сказала, — а ось мені бабки абсолютно не похую,

ви не подумайте, що я така сука,

просто сто штук — це гроші все-таки,

але його я теж любила,

він навіть парфуми мої випив,

тому він залишиться мені.

І ось вони сиділи над його тілом

і ділили його між собою,

тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,

тому що так чи інакше любов — це командна гра,

тому, врешті-решт, що більше за смерть

кожен із нас боїться

опинитися

сам на сам

зі своїм

життям.

Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками.

Тому треба знати місця,

треба знати, з ким домовлятися.

Це був робітник колишнього насосного цеху,

мужик, потріпаний алкоголізмом.

— Ми, — сказав при знайомстві, — робітники насосного цеху,

завжди вважались елітою пролетаріату,

ага, елітою.

Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто

опустив руки. Лише не працівники

насосного цеху, лише не ми.

Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,

захопили три корпуси колишнього комбінату

і почали вирощувати там гриби.

— Як гриби? — не повірив я.

— Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси

з мескаліном, але у нас,

на Донбасі, кактуси не ростуть.

Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?

Головне, щоб тебе перло, точно, друг — головне,

щоб перло.

Нас — перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,

що ми все-таки еліта пролетаріату.

Ну, і значить що — ми захопили три корпуси

і висіяли наші гриби.

Ну, і там — радість праці, почуття ліктя,

сам знаєш — це п’янке

відчуття трудових звершень.

А головне — всіх пре! Всіх пре і без грибів!

Проблеми почались уже за пару місяців. У нас тут серйозний

район, сам бачив, нещодавно спалили заправку,

причому — міліція там усіх і накрила, вони навіть заправитись

не встигли, так хотіли її спалити.

І ось одна бригада вирішила на нас наїхати, вирішила забрати

наші гриби, ти уявляєш?

Я думаю, на нашому місці будь-хто

прогнувся б, такий порядок — прогинаються всі,

кожен у міру свого соціального статусу.

Але ми зібрались і подумали — добре, гриби — це добре,

але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,

і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.

Просто ми подумали — ось зараз зійдуть врожаї, виростуть

наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,

і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?

Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких

ти не можеш просто так відмовитись.

Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,

а я відповідаю за свій.

Одним словом, забились просто на грибних

плантаціях. Там ми

їх і повалили.

І коли вони падали на теплі серця грибів,

ми думали —

Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.

Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б'ється

в такт із твоїм серцебиттям.

Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко

було ходити на наші могили.

Це наш острів свободи,

розширена свідомість

сільського господарства.

Пеніцилін і Калашников — два символи боротьби,

Кастро Донбасу веде партизанів

крізь туманні грибні плантації

до Азовського моря.

— Знаєш, — сказав він мені, — вночі, коли всі засинають

і темні ґрунти всмоктують у себе туман,

я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається

навколо сонця,

я слухаю, слухаю, як вони ростуть —

гриби Донбасу, нечутні химери ночі,

виходячи з пустоти, виростаючи з кам'яного вугілля,

доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,

гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти

від туги усім зневіреним і пропащим,

тому що, чувак, доки ми разом,

доти є кому переривати цю землю,

знаходячи в її теплих нутрощах

чорний колір смерті,

чорний колір життя.

В Карпатах повітря прогрівається швидше

ніж усюди, ясна річ — гори, ліс, зелений туризм,

але навіть тут трапляються речі загадкові

й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,

за пару кілометрів звідси, вбили жінку. Поліція

намагалась когось знайти, але кого ти в горах знайдеш —

найближчі потенційні вбивці живуть за двадцять кілометрів звідси,

себто в Словаччині. Але щось вони собі там винюхали, натякали,

що знають убивцю, але не скажуть —

аби не заважати слідству.

Не знаю, не знаю, що вони досліджували, але слідству справді

краще не заважати. І тепер всім, хто проходить цією дорогою,

скажімо о пів на першу ночі, обов’язково стає

моторошно, ця атмосфера смерті,

хапає тебе за волосся

і підіймає над деревами, і ти бачиш всіх потенційних убивць

і боїшся ступити на землю,

яка вже прогрівається,

вже прогрівається.

Давайте подумаємо,

радились поліціянти поміж собою,

як це могло бути. Ось вона вийшла на дорогу і побачила цих

похмурих чоловіків, які переганяли глухими дорогами

свої отари. І ось вона стала просто проти них і кожен

із них подумав — ось ця жінка, яка несе сум’яття у наші душі,

яка внесе розбрат поміж наших овець, яка дістане флейту,

і наші вівці, гордість сільського господарства республіки, підуть за нею

в безчасся і морок. І що в такому разі було далі? —

далі намагались докопатись

до правди поліціянти.

А далі один із них заговорив: браття, я знаю,

що ви думаєте, ви думаєте, чи стане у нас снаги

зупинити її, цю жінку, яка хоче

забрати наші душі і наших овець, то ось що я вам скажу — подих

туману стоїть за цієї жінкою, вільгість і тьма пливуть з-під її повік,

трепет огортає мене, коли я дивлюсь їй у вічі.

Ну, а після цього вони,

мабуть, і проламали їй череп сокирою.

Так, погодились усі поліціянти,

мабуть так воно і було.

А потім, коли вони лишили її посеред дороги і пішли

далі зі своїми отарами, з лісу сторожко почали

виходити духи, чорні духи туману, почали виходити потопельники

із найближчого озера, за ними вийшли дзвонарі

з найближчих церков

і крадії побутової техніки з найближчої станції, за ними

йшли одинокі рибалки, котрі виловлювали в гірських

потоках мертвих птахів, йшли монстри з найближчих урочищ,

тягнучи за собою возики з супермаркетів, ішли

трактористи, які вивозили ліс і платили за нього

золотом і дизельним паливом, за ними

виходили лемки — ці растамани Карпат,

з усім своїм крамом,

з клунками, грамофонами, файками і молоком,

виходили, мовчки ставали над нею і говорили —

джа проклав цю дорогу між теплих буків,

джа поклав тобі серце між лопаткою і лівим соском,

дихаймо, сестро, разом,

співаймо разом —

це небо Карпат,

синє, мов кольори пепсі,

зелене, мов океан,

пливімо, сестро, разом,

в теплі нори Гарлему,

в наш тихий лемківський Гарлем,

з його димами і соусами,

з чорних портів Гамбурга,

з барвистих портів Амстердама.

Ага, скоріше за все, так воно все і було —

хитали головами поліціянти, —

мабуть, саме так, інших варіантів

просто немає.

Ох, — додавали, — це таємниче життя,

невмотивовані вчинки. Трава обплітала їхні

черевики, і лісові жуки заповзали їм до кишень

і мучились там

від самотності.

Глибока ніч стояла над нами,

і зорі світили нам із піднебесся.

І ось саме цієї глибокої ночі

ми вибирались із бундесу.

І коли така ніч і нікого навколо,

і по радіо всі говорять лише польською мовою,

на крайняк — німецькою,

завжди згадуєш усіх рідних і близьких.

Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.

Як же так, думав, усе життя — як оце

польське радіо: жодної тобі поваги до православних,

демократія, думав я, їбав я таку демократію.

Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?

Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,

нормальний курс, гарантія на півроку

з правом продовження.

І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,

готель, в якому вона працювала,

і я шепотів їй — Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,

я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,

і вона сміялась, відводячи очі — придурок, ну це ж не серце,

це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце в мене тверде і холодне,

таке як хокейні шайби.

І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами,

наче Марія і Йосип на двох віслюках,

купуючи на заправках лише найнеобхідніше —

консерви і презервативи.

Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,

і радіо глохло від утоми, я почав засинати,

підіймаючись у піднебесся.

І тоді на трасі з’явився мотель.

Вона його помітила першою.

Першою вона до нього і увійшла.

— Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише

пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,

вимкни нахуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?

Які новини можуть бути у католиків?

У них немає новин з часу останнього хрестового походу.

Дай відпочити своєму серцю,

шепотів я, дістаючи

свої пилки і ножиці,

дай йому відпочити.

За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс

до машини. Ну, думаю, справді — не ховати ж її до багажника, тупо якось:

кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною,

доїду до Мостиська — поховаю по-людськи.

І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось,

ранок був холодний і свіжий, і я

на якусь мить відійшов собі відлити.

І саме тоді вони й випасли наш мерседес —

троє берлінських знайомих, що ішли по сліду, винюхували нас

серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили —

тихо, говорили один до одного, тьолка спить,

він десь поруч, тихо,

не розбудіть тьолку,

не розбудіть тьолку.

Що такий смурний, братішка, — запитав український таксист,

вже на виїзді з Мостиська, — що за діла?

А що я міг йому сказати?

Я ніби пілот Люфтваффе,

так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.

Мені б тішитись, а я стою посеред лісу

і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки

білоруських партизанів?

Ну що, далі водій почав співати,

ясна річ — бандитські пісні,

такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш,

але приблизно таке:

не плач, моє серце, не плач,

не муч душу свою картонну,

ми ще зустрінемось

з того боку кордону.

з того боку життя,

з того боку державної митниці.

ми ще побачимось

де-небудь в районі Вінниці.

я люблю цю країну

навіть без кокаїну,

небо це березневе,

без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,

перепродам свій бізнес,

вийду на берег Дунаю,

там і сконаю.

Просування товару на ринок

починається з активізації цільової аудиторії.

Це як у біблії — спочатку приходить предтеча і розводить

усіх на кредити з відсотками, потім з’являється

спаситель і ліквідує відсотки, лишаючи, втім,

кредити. Потрібно було уважно слухати книги,

які нам читали в дитинстві,

ось що я думаю, кожного

разу, коли доводиться чути

про трамадол.

Вся ця дитяча боротьба українського лібералізму

з опіатами, вона нагадує мені діяльність Червоного Хреста

часів першої світової, коли члени царської родини

працювали медсестрами у військових шпиталях.

Я собі це добре уявляю — ось ти лежиш без правої ноги,

і все, що тобі хочеться, — це просто нормально потрахатись,

навіть без правої ноги, це ж не обов’язково, правильно?

А тут сидить якась сука із царської родини і читає

тобі про царицю Савську.

Те саме і з трамадолом.

Кілька років тому, коли ми переживали

черговий сплеск боротьби з дитячою наркоманією

і коли почали брати навіть не за вживання,

а просто за купівлю товару в офіційних

торгових точках,

молодь Харкова знайшла чудесний спосіб

боротьби з системою —

вона підходила до аптечних кіосків, замовляла свій трамадол,

засовувала голову до віконечка, і кіоскер клав їй її

трамадол просто на язик:

піди впіймай мене, якщо зможеш.

За всім цим стоїть дух просвітництва:

господь наш вигадав трамадол, аби

згладити ті гострі протиріччя, котрі існують

в загальному цивілізаційному розвитку.

Трамадол відкладається на устах закоханих,

коли вони цілуються в кінотеатрах.

Трамадол приносять птахи у дзьобах,

навесні, коли повертаються з Гурзуфу.

Система бореться не з нами,

система бореться з нашими шкідливими звичками.

Щовечора веселі ватаги підлітків

вибираються на чергові бойові виправи,

в святкових спортивних костюмах,

взявши з собою лише бритви і мобільники,

відправляються до найближчого аптечного кіоску

визволяти Єрусалим від невірних.

Ті з них, кому пощастить,

охоронятимуть Гроб Господній.

Ті, кому не пощастить,

охоронятимуть платні стоянки.

Бритви їм залишать у будь-якому разі.

Чим цікавиться сучасне мистецтво? В тій дірі,

в якій воно опинилось, сучасне мистецтво

цікавиться виключно чорно-білими карточками,

на яких сфотографовані наші легені — діряві,

наче вітрила китайських

риболовецьких

човнів.

Натомість, є цілі етнічні та релігійні групи,

котрі існують паралельно з офіційною культурою

і котрі не заганяються з приводу смерті мистецтва.

Скажімо, греко-католики Галичини,

котрі говорять: смерть — це будильник,

ти сам заводиш його на шосту ранку, а коли він

будить тебе своїм сатанинським дзеленьчанням,

починаєш нити:

мовляв, ще п’ять хвилин,

всього лише п’ять хвилин.

На різдвяні свята мені довелось переїжджати

польсько-український кордон,

і це був повен автобус греко-католиків Галичини,

жінки в хустках, з тисячею

растаманських амулетів та оберегів,

жінки, котрі сплавили в Пшемишлі

різдвяний спирт і на виручене бабло

закупили іконки, свічки і потягані мощі святих

для своїх теплих греко-католицьких приходів.

Але дві жінки — очевидно, це були жінки

без амулетів та оберегів — щось не скинули,

не встигли скинути, не закупили мощі

для свого приходу і розуміли що їм за це буде,

як вони влетіли, не дивно, що поводились вони

агресивно, чіплялись до інших жінок,

до їхніх іконок, і поступово все це

перетворювалось на великі розборки,

сукаблядь — кричали вони одна одній, ніби старе вудистське прокляття,

сукаблядь — повторювали водії, тримаючи в руках срібні розп’яття,

сукаблядьсукаблядь — шепотіли вві сні дітлахи,

жуючи солодку ганджу.

І від цих слів вогняний вихор

здіймався над сніговими полями,

ага — саме вогняний вихор,

і доки це все тривало,

сніг згортався,

мов кров,

на холодних полях Галичини.

Але варто було цим сукам

перетнути державний кордон,

як будь-ласка —

тиша запала в автобусі,

навіть діти перестали жувати ганджу,

така запала тиша.

І в цій тиші якась одна жінка — можливо,

найбільш набожна, можливо, якраз

навпаки — та, котра не скинула спирт,

але якась одна затягла колядку.

І незабаром уже всі жінки в теплих хустках,

і водії, котрі вже давно опухли від цих колядок,

і навіть діти, котрі також давно від всього

цього опухли, почали співати старих колядок,

і дивні були це колядки, скажу я вам,

дуже дивні,

якщо говорити своїми словами,

то десь такі:

Тепло й благодать сходять на землю Галичини,

на наші теплі приходи, на наші церкви,

криті сріблом та авіаційним дюралюмінієм.

Спаситель стоїть поміж наших овець,

в руках у нього — коров’ячий дзвоник,

і він грає нам наше греко-католицьке ска.

Цар Соломон приходить на Галичину

з боку словацьких гір,

і з серця в нього росте прикарпатська ганджа,

з якої він наробить куті для веселих

дітей з прикордонних районів.

І голови колгоспів, виходячи йому назустріч,

говорять — радуйся, Соломоне, радуйся, Спасителю,

Син божий народився.

І сніг падає на землю.

І земля падає на сніг.

Про криваву баню у Фастові заговорили відразу, щойно рушив потяг,

і говорили якось непевно, натяками, ніби лякаючись власних слів.

Група менеджерів передавала один одному теплі фугаси з бухлом,

я ще подумав, що менеджери чомусь завжди

тримаються групами,

мов пінгвіни, щоправда, пінгвіни стільки не п’ють.

Літо минало,

і в цьому літі ми хапались за власну самотність,

витягували її з цього

літа, наче футболки із подорожніх торб. І тоді один із них сказав:

— О, Фастів, проїжджаємо Фастів. Хто знає, скільки душ

занапастило це дивне місто!

Чи ви коли-небудь чули, — звернувся він

до мене, — про криваву баню у Фастові?

О, це окрема історія, — додав він, і розповів таке:

Хто не знає фастівську автобусну станцію? Всі знають, всі відчували

тривогу, коли доводилося в’їжджати на мертві платформи, де здіймається

курява і вітер несе у безвість важке перекотиполе.

На станції працювали два бари — бар «Пролісок»

і бар «Страшний суд».

І все було добре в «Страшному суді» — білі скатертини, попільнички

з пивних банок, кредит для постійних клієнтів. Натомість темні і незрозумілі

речі діялись у «Проліску» — холодному і вогкому,

ніби цвинтарний склеп.

Ніхто не знав напевне, що там відбувається, проте кожного

вечора, зачиняючи приміщення автостанції, диспетчерка

чула голос смерті, що лунав із «Проліска».

І ось одного пекельного ранку, на вибілену сонцем

платформу в’їхав автобус Київ — Жмеринка, і з нього зійшла жінка —

в короткій червоній сукні і з чорною шкіряною

торбинкою. Хто знає, що

вона перевозила в своїй шкіряній торбинці, але вся автостанція завмерла,

заворожено дивлячись як вона проходить платформою, поміж

вибілених сонцем собачих черепів, проходить і зупиняється,

дивлячись на бар «Пролісок» і так само

на бар «Страшний суд».

І тоді з «Проліска» вийшли твоє різників із кривавими розводами

на сорочках і стали кликати її до себе: давай, мала, — сказали вони, — заходь,

випий чого-небудь, дивись яке сонце, випий чогось холодного.

Аж раптом із «Страшного суду» вийшов молодий

священик із дробовиком

у руці й сказав таке: не поспішайте, мем, не поспішайте — життя, мем, коротке,

на все воля божа, тож навряд чи в цьому місті хтось іще запропонує

вам тепло і затишок.

До того ж, мем, у нас кредит для постійних

клієнтів. І так він це сказав, що жінка хитнула стегнами і повільно рушила

в бік «Страшного суду».

Але, — сказав менеджер, помовчавши, —

ніщо в цьому житті не минає безкарно, за все потрібно платити,

особливо за сервіс. І тоді різники повернулись і зникли в чорній проймі дверей.

Проте за якусь мить вибігли з важкими різницькими ножами

і увірвались до «Страшного суду».

І тут почалася кривава баня.

Але це ще не все, — додали, подумавши, менеджери. — Це ще далеко не все.

Далі було найцікавіше.

Ми знаємо цю жінку, — сказали вони в один голос, — вона працює

піар-менеджером у нашому представництві.

Ви знаєте, що вона робить?

Вона відрізає вуха своїм чоловікам!

Так-так, не смійтеся! Відрізає їм вуха!

І, сказавши це, менеджери почали разом вкладатися спати.

І спали вони так глибоко,

що смерть, проходячи вагонами,

навіть не помічала їх

під темними водами сну.

Ранньої осені на початку дев’яностих можна було померти

лише від вимовляння цих слів — рання осінь, ранні дев’яності,

кримінальна хроніка, у якій

караван фур їде з бундесу,

через Польщу, на схід. У головній

машині сидить начальник охорони —

молодий поляк

із армійським карабіном,

в чорній шкірянці,

в російському камуфляжі —

переганяє свої десять машин

через сонні мазурські озера.

І невідомо, що вони там везуть, за рахунок чого прориваються

через час, який перестав іти в цій частині їхньої вітчизни, невідомо,

чому він не спить, адже всі жінки з берлінських порножурналів

співають йому, співають —

спи, спи, командир, доки ти спиш,

доти триває твій спокій,

коли ти займаєшся сексом, шрами твої починають світитись у темряві,

коли ти ламаєш хліб, ламаються небеса над озерами,

спи, спи, командир, всі помирають, всі народжуються,

всі переходять на інший берег свободи, смерть

надає одну перевагу — вона позбавляє тебе відповідальності за товар,

спи, спи, командир, такої ночі терпляче очікує кожна жінка,

шепочучи з острахом — ну що ж ти, спи, давай, спи, спи.

Дивись, яка в нього темна кров — сказав один слідчий іншому —

це від утоми. Так ніби він не спав останні десять років. Ага, —

погодився той, — або спав погано.

Схоже, їх розстрілювали впритул, —

знову сказав перший, — спочатку закидали гранатами

передню машину,

потім добили решту, тут закрита ділянка дороги, бачиш,

тут їх і чекали, я б теж так зробив, — сказав перший, — на їхньому місці.

Я колись так і зроблю.

І ось тепер для нього вже все припиниться —

кров’ю на карабіні, купленому в еміратах,

грубими нитками якогось хірургічного крою.

І тільки опери мовчки схиляться в запилених бушлатах,

і тільки патологоанатом із розумінням кивне головою.

І тільки мама заплаче де-небудь в районі Вроцлава

за сином, якого так рано завалили ці комуністи.

І журавлі над озерами розганятимуть потоки простору

м’язами, натренованими, як у професійних велосипедистів.

І навесні, щороку, повертаючись із Палестини,

вони оминатимуть ці чорні місця, що пахнуть паленими колесами,

оминатимуть розташовані вздовж ріки армійські частини,

оминатимуть усі озера з холодними плесами.

Оминатимуть ці повітряні коридори, де настільки щільне минуле,

що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику,

і, знаючи ту географію, яку вони перетнули,

ту економіку і ту політику,

я повторюю слідом за ними: спи, спи, кохана,

наше життя настільки довге, що ми

встигнемо знову зустрітись із тими, хто так рано від нас пішов,

спи, варто було всім чоловікам цього континенту відрубувати один

одному голови, аби ти зрештою могла пережити такий теплий грудень;

всі помирають, всі народжуються,

триматись тебе — це ніби дотримуватись правопису,

кінчати в тебе — це ніби кінчати жити,

така ось історія, таке минуле, схоже на картопляні поля,

до яких ти не маєш жодного-жодного стосунку.

І ось циганські королі теж відходять до темних лісів,

королі криміналу і парків культури, час відійти від справ,

перепродати бізнес, до темних лісів, до озер забуття.

Привиди чорних циганських королів із золотими долонями,

привиди, що були зі мною завжди, і ось, коли їх

починають відстрілювати, мов кабанів, пробиваючи сіру щетину,

як не згадати усі ці розповіді про відрізані голови на циганських могилах,

ого, думаю, справді — як не згадати, вони нікуди і не

дівались, королі маленьких містечок,

навіть якщо небо впаде на землю, вони висипатимуть

пісок із жовтих черевиків,

все що в інших культурах пишеться на тисячах сторінок

церковних книг — вони вміщають у написах

на своїх передпліччях,

цивілізація, що тримається на золоті й цукровій ваті,

о, цивілізація відмивання банкнот,

циганські королі зникають між деревами,

життя було довге і печальне,

смерть буде легкою і непомітною,

наступне життя також буде довгим,

довгим-довгим,

легким і печальним.

І ось останній циганський король, який приїхав стопом із Польщі,

розповідає нам про методи ведення бізнесу, про свою подорож,

спочатку життя відстрілює тих, хто стоїть на стрьомі, — пояснює він, —

смерть ходить колами, кола звужуються, страх підступає до горла,

час відходити до озер забуття,

дорога за мною вистелена трупами жінок і золотими портсигарами,

я зібрав мито з усіх, кого міг згадати,

мій фольксваген горів, як берлінська синагога,

і мої діти, мов сороки, знімають намиста з жінок уві сні,

а зустрівшись під магазинами старого одягу,

їдять кукурудзу, ніби грають на губних гармоніках.

Спочатку життя намагається прибрати свідків,

голоси тих, хто зникає, страх тих, хто лишається,

і колони автобусів із їхніми сім’ями в’їжджають у темряву,

висвітлюючи фарами територію смерті,

і ось

по траві, по придорожній траві,

по насипах, на яких не росте трава,

вони переходять — вимучені і живі —

на той бік трави, де вона теж жива.

І ти питаєш у трави — чому ти далі ростеш?

Знаючи, що трава буде і далі рости

поміж тим місцем, звідки ти, власне, йдеш,

і місцем, куди ти хочеш прийти.

І доки вони переходять на інший бік,

з того боку трави чути, як замовка

їхній шепіт, і хто з них іще не зник,

той, ніби власний шепіт, поволі зника,

чути, як зупиняється серцебиття,

чути, як серед насипів мовчазних

спочатку вони виходять із цього життя,

потім життя повільно виходить із них.

Зараз, зараз, вони лише налаштуються,

під’єднають свої хребти до чорного радіо «Вавилон»,

остання спроба навести лад у всьому

тому залізі, яке вони перевозять із міста в місто.

В картонних ящиках із супермаркетів чекають терпляче пси алкоголю,

і зовсім не чути, як захлинається найсимпатичніша морфіністка в барі.

Ми уважно слухаємо радіо

і звично передаємо один одному папіроси,

зараз, зараз, говоримо,

зараз вони виламають двері усіх типографій,

і літерами засипле нічліжки й звалища,

на яких ми щоночі саджаємо

дикий тютюн і тюльпани.

Допоможи їй, коли вона проситиме

перерахувати зарубки на своїх руках,

життя як різновид вуличного бою,

вони підвішують радіо «Вавилон», до нашого місяця

і приносять тобі ранкову пресу,

мов свіжі рушники до готельного номера.

Допоможи їй потім розібратись із її одягом,

вся ця істерика ранкових повідомлень —

що тебе може цікавити крім листівок і програми кінотеатрів,

після того, як ти зрештою проліз крізь усі кордони,

звикаючи до нової мови, ніби до нової шкіри,

запишеш потім адресу на партійній пресі.

Країна стрімко втрачає своє обличчя.

Скажи це сьогодні, тому що завтра доведеться кричати.

Вони думають що наш апокаліпсис примусить серця

шукати для нересту інше місце,

мій апокаліпсис, замотаний у фольгу і схований під підкладкою черевика,

чорноволосий волонтер

вуличної кореспонденції

нашіптує мені на вухо

любовні історії,

розповідає дурниці

про мешканців цього міста,

здає всі назви і адреси барів,

де каса відчинена цілу ніч і

шулери кулаками вибивають із радіо тишу і шум.

І він шепоче — я був упевнений, ти розумієш — я був упевнений,

я ж не вперше там був, я завжди відчуваю карту,

але мене кинули, віриш, просто там було темно,

і я був п’яний, я взагалі постійно п’яний, це у мене як риса характеру.

Але цей катала, він мене розвів, він мене просто знищив,

він навіть не дивився на мене, він весь час відвертав обличчя від світла,

і я раптом злякався, ці тіні, розумієш, які лягали все нижче,

мов кров на стінах, ось ця паніка мене і видала.

Ти розумієш, він постійно палив, він мене просто мучив

цим своїм попелом, він мені просто забив голову

своїм димом, сука, коли ти сидиш, тамуючи

в собі цей дим, а він тобі втирає якусь полову,

торкається, мов ненароком, своїми пальцями

твоїх недопалків,

коли ти теж починаєш палити, і ти дивишся на його пальці,

і вони в нього теплі й хрусткі, кольору канадських доларів

або в гіршому випадку — американських.

І коли почалась облава, і його вивели,

і почали викладати на стіл його особисті речі,

все, що вони знайшли, що вони врешті виклали,

лише додавало всьому цьому якоїсь величі —

його мундштуки і його відмички,

всі страхи і всі його звички,

герби неіснуючої держави

фальшиві рецепти,

залізничні квитки до Варшави,

хустки й манжети, списані крейдою,

сигарета за сигаретою,

патент на смерть, права на будинок,

виграний у когось механічний годинник,

який зупиняється і не поспіша,

ніби його душа.

З-поміж усіх голосів

запам’ятовується той, який ти хочеш забути,

переплетеним із травою волоссям

і листям на берегах каналів,

їх добре чути на мостах, коли вода відступає,

лишаючи виловлене взуття потопельників.

Це історія про те, як ти потрапляєш

до чужого міста і починаєш слухати голоси,

котрі лунають уночі на сходових майданчиках,

приглушене багатоголосся працівників

пекарень і газетних редакцій, це історії,

які вони розповідають про своїх подружок,

таємниці, якими вони діляться —

о, ці курви з найвищих горищ і найтемніших коридорів,

котрі виривають тобі язик, коли цілують,

разом із усім твоїм галасом,

ви б тільки бачили, що вона робить, коли ви йдете від неї,

вона одягає одяг так, як одягають небіжчика,

вона замотує собі горло шаликами,

так як замотують букети взимку,

так як перемотують жовті крани,

аби не кровоточили,

вона

перетворює вино на цикуту і цукор на клофелін,

кладе клієнтові на очі срібні монети, коли той засинає, вона

ховає йому до кишень водяні лілеї й ключі від свого помешкання,

вона ховає трупи в багажнику, і дракони, мов фазани,

вистрибують із-під коліс таксівки в порожньому парку,

ніколи не розповість, що ховає в долоні,

з’являється на передмісті і, курва, стоїть неподалік від костьолу,

я за нею спостерігав, як спостерігають за боксерами,

на одного з яких ти поставив, але не можеш згадати — на кого саме,

розкажи мені про неї,

давай, розкажи, ти ж стільки разів помирав після її зникнень,

що мав би звикнути до всього цього.

Так ніби чуєш, як прибиральники сміття з парку розваг зранку виходять

із фургонів і починають збирати до пластикових

мішків парасолі й перуки, втоптані в цукрову

вату, в тополиний пух.

Голоси, які ми чуємо, або які нам видаються такими,

що ми їх чуємо, впізнаються за великою кількістю

в них жіночих імен,

коли я стою посеред парку розваг і дивлюся на смертельні

машини гойдалок,

перебираю в кишенях зубочистки, котрі вганятиму

згодом у солодкі злитки цьогорічного урожаю.

Це історія про те, як ми всі разом сміємось над смертю

за кілька днів до того, як нас закидає кометами,

уникнувши знищення і не розуміючи ще,

що знищення — це тривалий процес,

який зовсім не потребує твоєї безпосередньої участі.

Твоє горло, сестричко, — це бляшанка з голками,

які пересипаються там, коли ти п’єш зимну воду,

мотузки і стебла, якими ти його передавлюєш,

і вогкі фарби, якими ти його фарбуєш, звідки ти береш

усі ці речі, на яких розпродажах ти знаходиш

інструменти, якими можна позбавити себе голосу.

Твоє серце — це лялька, сплетена руками,

які тебе люблять,

її кров — темно-зелена, мов чай, який ніхто не став пити,

з пташиним пір’ям, з бісерними візерунками, ця твоя лялька,

яку ти ховаєш у внутрішній кишені, там де їй і належиться бути

все твоє життя.

Твої подруги, які вкладають тебе щоночі в ліжко,

накриваючи тебе циганськими хустками

і ковдрами, вкладаючи тобі до рук великі

хрести, привезені з Єгипту, наспівуючи до

побачення, сестричко, не поспішай

повертатись, вода каналів омиє весь твій

неспокій, венеролог залікує усі твої стигми,

матимеш при собі лише прикраси на шиї,

спробуєш порозумітися, якщо зустрінеш

співрозмовників,

читаючи тобі книги з публічної бібліотеки,

давні перекази про найкраще з міст,

про найдовшу з мандрівок, про те, що

шкіра стає особливо чутливою від безсоння

і голос стає особливо глибоким від недоїдання,

коли ти нарешті перестаєш говорити,

коли тебе нарешті починають слухати.

Я часто думаю — ось проповідники, які переїжджають із країни в країну,

тягнучи на собі молитовники, роздруковані на тонкій папіросній бумазі

спеціально, щоби в них умістилось побільше проповідей, продаючи з них

частину, частину викидаючи за непотрібністю, не надто парячись у будь-якому разі,

збираючи навколо себе місцевих фриків, обділених соціальними гарантіями,

обіцяючи їм усілякі приємні для них штуки, які з ними мають статися

по їхній смерті, закуповуючи в баптистів у штатах нові молитовники цілими партіями,

перевозячи їх контрабандою через німецький кордон, не перестаючи старатися

будувати свій бізнес на ісусі з компанією, співаючи з братами-фриками

псалмів, нашвидкоруч переписаних із протестанської церковної преси

з більш щасливим кінцем і не таких поморочених, доповнюючи їх уривками

інтимного характеру, розширюючи, я би сказав, громадські запити й інтереси,

що ними рухає, — я думаю, — що їх тримає, якщо це справді релігійні фішки,

якщо це саме вони змушують їх водитися з різними ублюдками,

тоді цей світ справді є за що поважати, доки в ньому є проповідники,

спроможні долати пішки

подібні відстані у погоні за якимись

своїми оборудками,

здатні ставитися з любов’ю до кожного відморозка,

котрий трапляється на їхньому шляху, а оскільки лише вони й трапляються,

то ставитися з любов’ю до кожного зустрічного,

до всіх цих персонажів босха

з найближчого бару, які сидять там і заливаються усіма напоями,

що лише виробляються.