Грає синє море

Розділ перший, у якому значний державець та нікчемний підслухач мудрують про високу політику

Великий візир Ібрагім-паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре гілля шовковиці, мовби забруднене дьогтем.

Проплив перед очима спис охоронця.

О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили вдарив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютився ще дужче.

У дверях з’явився служник Джемал.

— Забери вартового од вікна! Відправ його в гарем! Євнухом!

На Джемаловому обличчі, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Ібрагім-паша знову закутався в халат. Морозило…

Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули у м’яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали будь-який звук, навіть тишу вбирали вони. А зараз великому візиреві хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув’язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би ятагана й рубав би, як оскаженілий яничар, рубав би геть усе: й оці килими, й оці леопардові та лев’ячі шкури, й оце ганчір’я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.

Отой спис нагадав йому, як довгі роки сидів він у зіндані на Кандії[102], куди його було посаджено з наказу султана Османа. Тоді він щоразу, виглядаючи в загратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи! Він уже й вірити перестав у те, що буде колись на волі. І тільки двоє кримських ханів — Мухаммед-Герай та Шагін-Герай — усе ще сподівалися на милість божу та на милість великого хондкара. І раптом — розчиняються двері темниці! І він, Ібрагім₇паша, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став великим візиром у султана Мустафи, який повернувся на трон!.. О, ні, тепер він свою волю й свою посаду візира дешево не віддасть…

— Сиди! — махнув він рукою на чоловіка, який заворушився в кутку. Перед тим чоловіком стояло кілька підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити…

Звичка, набута в зіндані, залишилася до кінця життя. Тюремний холод привчив його ходити, мов тигра у клітці…

— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб великого султана й великого візира, сидіти у присутності такого сонцесяйного пана?

— Сиди! — гримнув Ібрагім-паша.

Чоловік у кутку негайно ж закляк.

— Розповідай далі! — наказав візир.

Чоловік у кутку відкашлявся.

— Ях’я зустрівся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унію й так само ненавидить нас. Крім того, весь час тягнеться до Москви. Спершу була надія, що Борецький не захоче підтримувати Ях’ю, надто все-таки примарні надії в цього самозванця втриматися на престолі Османської імперії. Як я думаю…

— Ваша справа не думати, а виконувати накази! Далі!

— Йов Борецький підтримав Ях’ю, хоч і вніс у плани зміни…

— Які?

— Ми ще не знаємо.

— А коли дізнаєтеся?

— Коли дозволить милостивий аллах…

— Чому я дізнаюся про все ще перед самим походом Ях’ї?

Великий візир, який до того метався по кімнаті й намагався не дивитися на джасуса (не хотів сквернити своїх очей), раптом зупинився і вп’явся у благальні, хитрі й водночас холодні рябі очі шпигуна. То були ніби не очі, а звиті клубочками змії…

— Ми послали до вашої милості свого гінця одразу ж.

— Де ж він?

— Якщо гонець не дійшов, то, виходить, він загинув. Не отримавши від вашої милості й від таємної дефтерхани ніякої відповіді, ми вирішили послати ще кількох гінців — у Кафу. Ми їх пошлемо, коли стане відомим найголовніше… А поки що я прибув сюди на день, завтра мені треба їхати на Запоріжжя, якщо ваша милість дозволить…

Великий візир знову заходив по кімнаті. Подумати тільки — доля імперії залежить від якогось нікчемного шпигуна, який, напевне ж, десь перепився з невірними, і вони пустили його під дніпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усі гроші…

— Взимку Ях’я подався на Запоріжжя. Наші люди хотіли його прикінчити по дорозі. Ми вирішили все-таки підсунути Ях’ї нашу людину. Це нам вдалося. Він втерся в довір’я, Ях’я йому повірив і взяв цього чоловіка в свою охорону…

— Хто цей чоловік?

— Гяур… На жаль…

— Я не про те. Чи зможе він зробити те, що потрібно?

— Він уже нічого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.

— А може, не ненароком? У козаків теж є своя таємна дефтерхана…

— Є в них така служба…

— Далі!

— Козаки будують великий флот. Набирають людей десь на триста чайок. Це — тисяч з п’ятнадцять козаків.

— І це все?

— Ні. Посилали гінців на Дон… Деталі нам поки що невідомі, але маємо побоювання, що звідти навесні має вийти на своїх суднах щось близько десяти тисяч козацького війська.

Так-так… Отже, двадцять п’ять тисяч. Що ж, це ніби не так уже й багато, але ж це козаки. Скільки їх було під Хотином? Тисяч сорок. Та ще тисяч сорок поляків…

— Де вони думають висадитися? — запитав великий візир.

— Поки що невідомо. Але ми гадаємо…

— Мені потрібні не гадки, а точні дані!

— Козаки на цей раз дуже пильно бережуть свої таємниці!

Великий візир нервово кружеляв по кімнаті. Джасус, стежачи за ним поглядом, мовчав, не хотів перебивати ясних дум візира…

Та думи були не ясні, а невеселі. Султан знову встряв у війну з Персією. Ніби мало йому тих втрат, яких завдало імперії султанування Османа Другого! Отож де ти набереш стільки війська, щоб зірвати авантюру відступника й самозванця Ях’ї?

Передусім було б добре просто не пропустити його в море. Треба, не гаючись, відправити до Ячакова[103] ескадру Шакір-реїса, щоб замкнув вихід з лиману. Далі, треба дати знати кримчакам, щоб були особливо пильними у протоці між Азовським та Чорним морями.

— Коли козаки мають вирушити в похід?

— Ми вважаємо, що тижнів через три-чотири…

— Чому так?

— Очевидно, мають зійтися в морі десь напроти Кафи чи Трапезонта. Запорожцям довша дорога, — шпигун показав пальцем у повітрі, як треба плисти, оминаючи Крим. — А донцям — пряміше.

— Коли приблизно можуть піти вони по Дніпру?

— Мабуть, на початку квітня, не раніше. Чекатимуть, доки зійде крига. Навіщо ризикувати?

— А разом з кригою, чи слідом за нею, чи разом з нею вони не зможуть піти?

— Навряд. Раніше такого ніколи не було…

«Раніше не було»… Великий візир скривився. Раніше й справді не було таких розгромів, як під Хотином. Раніше не було такого, щоб яничари вбивали своїх султанів та візирів.

Великий візир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.

— Ти приніс мені недобрі вісті!

Шпигун зблід і впав обличчям до землі. Він добре знав, що за лихі вісті султани й візири частенько наказували рубати голови невдатним вістунам.

— Змилуйтеся, о найясніший з найясніших владик!

— Ти приніс недобрі вісті! І тебе треба за це скарати!

— В ім’я найяснішого аллаха, не робіть цього! Не за своє життя турбуюся — за справу, доручену мені таємною дефтерханою! Я повинен передати нашим людям вказівки зі Стамбула!

— Ні, я тебе скараю-таки, — промовив великий візир Ібрагім. Та, мить подумавши, додав: — Але це буде не сьогодні!

— О спасибі, о спасибі, найясніший з найясніших!

— Я тебе скараю тоді, коли пересвідчуся, що ти набрехав. Але якщо ти не збрехав, то після перемоги над гяурами я зможу подарувати тобі життя!

— О спасибі вашій найяснішій милості!

Він повзав по підлозі, намагаючись припасти губами до черевиків великого візира, а візир ходив з кутка в куток і нічого не хотів помічати. Хай поки що живе, він робить своє діло, йому за це платять гроші. Він навіть ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурів. І все це в ім’я найяснішого аллаха й Османської імперії, яка мусить владарювати над світом. Ось тільки треба вийти із смуги невдач. А всі ці невдачі — від існування на світі розбійницької зграї, яка називає себе Запорозькою Січчю. Ця зграя страшна, але не смертельна, доки вона не об’єднається з Москвою, до якої Османська імперія ніяк не може дотягтися. Це вічний ніж у спину, що на волосинці висить над Османською імперією. А якщо уруси об’єднаються з касапчі, то їх стане вдвічі більше. І тоді не ухилитися від смертельного удару!

— …смертельного удару! — вголос повторив Ібрагім-паша.

Джасус лежав на землі й мовчав.

Ібрагім-паша ударив у долоні. Знову з’явився Джемал.

— Принеси цьому гяурові вина. Хай вип’є. А я подивлюся.

Джемал зник. За мить він з’явився, ніби він був не Джемал, а джин. На руці в нього була таця, а на ній — глечик з вином і два кухлики. Пройшов хутенько й тихо поставив усе, як треба, — і знову зник, мов випарувався.

— Пий, — наказав візир. — А я подивлюся, як ти це робиш!

Ходив, кутаючись у халат, позирав, як цей безхвостий павіан дудлить богопротивне питво. Всі вони безхвості павіани, а він, Ібрагім-паша, великий візир Баба-Алі, мусить за них думати. Бо в них голів немає. У них є горлянки й черева. Всі вони переконані, що геть усе на світі робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як він, візир.

Він, великий візир Ібрагім-паша, всього себе віддає державі. Всі оці паші, капудани-аги — в них більше пихи, ніж розуму. Той же Шакір-раїс… Хіба ж не про нього ото говорено: «Дурний, як корок, а нахабний, як два!»

Небо у високому вузенькому віконці було тьмяне, сіре, невиразне, як пика оцього гяура, що допався до вина.

— Ти бачив Ях’ю на власні очі?

— Так, найясніший з най…

— Відповідай коротко. Ти віриш у те, що він — син султана?

Джасус завагався. Рябі гадючки в очах заворушилися, розтривожені. Джасус упав на підлогу:

— Змилуйтеся…

— Я вже змилувався! Сядь! Відповідай! Ну?

— Мені здається, що він — син султана. Але він зрадив віру, зрадив батьківщину — то чи може він навіть думати про те, що він — султанський син? Він здрайця!

— Що це — здрайця?

— Зрадник. Поляки так кажуть… Його треба неодмінно покарати, посадити на палю, щоб він здох перед очима усього Стамбула.

Великий візир мовчав.

— Він добре розмовляє по-їхньому, мабуть, навчився ще в Чорногорії. Часто переходить на турецьку мову. Багато хто з козаків її розуміє. Розмовляє по-польському й по-італійському. Знає латинь і грецьку мову. Надзвичайно освічений, розумний, знайомий майже з усіма королями Європи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його слова, які перед ними виголошував…

— І що ж він говорив, цей зрадник?

— Казав, що мріє зайняти належний йому престол… О, найясніший з найясніших, я тільки передаю його нечестиві слова!

— Далі!..

— Казав, що коли він сяде на престол, то Османська імперія замириться з усім світом і не нападатиме на християн. Казав, що Османська імперія загине, як Рим, не витримавши власної ваги. Так само, мовляв, було й з державою Чінгісхана, так само й з тімуридами. Не кажучи вже про Македонського — Іскандера Великого…

— Він надто багато знає, твій Ях’я! — прошипів Ібрагім-паша. — Але він не знає того, що так було тільки колись. А зараз ми живемо в нові часи. Чінгіс і Тімур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь світ до щастя, — ми дбаємо про найправдивішу, найістиннішу віру — про іслам! Зелений прапор пророка мусить замайоріти над усім світом.

Ібрагім-паша говорив це рівним, спокійним голосом, мов карбував, а в душі, десь у глибині, зловтішався у скепсисі малий шайтан… І це лютило. На півночі над імперією наростала чорна для неї сила. Ще далеко було до грози, але на грозу збиралося.

— Я з захопленням вбираю в себе цілющу воду вашої мудрості, — пробелькотів джасус. — Ваші слова — мов подих пророка Іси, вони можуть оживити навіть мертвих.

— Що він ще казав, цей нечестивець?

— Цей нечестивець казав, що коли він стане на престолі Османської імперії, то вільно пропускатиме козаків у Середземне море — і аж за Геркулесові стовпи і далі. Що скасує рабство. Що османли мусять здобувати собі хліб власними руками.

— То їхній собачий бог так велить, — уточнив візир.

— А козаки закричали: «Істину глаголиш!» Почали гукати: «Веди нас на турка! Визволимо з неволі братів і сестер!» Наш чоловік намовив декого гукнути: «Визволимо з турецької, а в польську віддамо!» Що там знялося після того! Їх мало не порозривали на частини. А далі гукнули: «Ось як з Москвою возз’єднаємось, то тоді хай тремтять турки!»

— Так що й про Москву кричали? — знову кутаючись у халат, перепитав Ібрагім-паша.

— Кричали… З кожним роком дедалі більше кричать про це…

— Так-так-так… — задумливо промовив візир і перевів розмову на інше: —То хто кого там більше слухається — Ях’я козаків чи козаки Ях’ю?

— Здається мені, що він їх.

«Нехай ідуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрінемо… Їм потрібна столиця, щоб забрати трон… Треба негайно розробити план їхнього розгрому».

З неба сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці здавалося забруднене дьогтем.

Сиротою стирчав далекий мінарет.

Уже пахло весною.

Наступного дня джасус, який доповідав великому візиреві Ібрагіму, вирушив кораблем на Крим, щоб звідти добиратися на Січ, де його знали як козака Ілька Юхту.

Розділ другий, у якому доля пана Адамка робить несподіваний поворот

У Києві дороги пана Адамка й Петра Скрипника розійшлися. Трохи грошей, що були в поляка, він проциндрив за якийсь тиждень, і тепер йому нічого не лишалося, як найнятися до якогось пана у варту чи повертатися назад, на польські землі.

Він блукав по Києву, марно намагаючись зустріти отих трьох польських панків — Славека, Влодзімежа і Євгеніуша, — з якими доля звела його в корчмі над Дністром, але даремно. Пани мов крізь землю провалилися. Позичити грошей не було в кого…

І тоді сталася несподівана пригода. Перед самим різдвом пан Адамек, лютий на весь світ, ішов серединою вулиці, коли раптом почув крики: «Геть з дороги! Їде сам коронний стражник Самійло Лящ!»

Люди розбігалися навсібіч, напевне, коронний стражник Самійло Лящ уже встиг нагнати страху на всіх.

Але пан Адамек з Лящем не був знайомий та й дороги не звик уступати нікому.

— Геть з дороги! Їде сам коронний стражник пан Самійло Лящ!

Пан Адамек обернувся і побачив, як просто на нього летить кілька кіннотників. Ще мить — і нагайка обпекла йому обличчя.

Пан Адамек махнув шаблею — і нагайка разом з рукою напасника полетіла у сніг. Ще раз махнув — і знову в сніг полетіла чиясь шабля…

Захропли коні, вчувши кров, закричали вояки Ляща, задзвеніли шаблюки, вибиваючи іскри.

Та розлюченого поляка важко було взяти. Його удари були точні, несхибні й нещадні. Його й так тяжко образила доля, не давши ні грошей, ні землі, ні друзів, у нього серце кипіло за Марійку, але ж присяга зв’язувала йому руки. І от тепер він мав на кому зірвати лють!

Хтось із дружинників Ляща вихопив пістоля — пан Адамек вибив йому з руки пістоля. А коли відчув над собою шаблю, пірнув, мов стріла, під черево найближчого коня, проткнув своїм клинком ще одного дружинника, вихопив свого пістоля й націлився в самого Ляща, який уже готувався вистрелити в Адамка.

Та в пана Адамка пістоль був прудкіший! Пролунав постріл — і Лящів пістоль вилетів з руки самого коронного стражника.

— Холера! — рикнув Самійло Лящ і, вихопивши шаблю, кинувся верхи на пана Адамка. Та через кілька ударів Лящева шабля, жалібно дзенькнувши, полетіла в сніг.

— Зброї! — гаркнув Самійло Лящ до своїх одчаюг. Але шабля пана Адамка вже вперлася в живіт самого коронного стражника. Лівою ж рукою поляк тримав коня за повід.

— Тихо! — вигукнув пан Адамек. — Прошу до розмови!

— Шаблі в піхви! — одразу скомандував Самійло Лящ.

Пан Адамек відпустив коня, сховав шаблюку в піхви.

— Ти хто? — запитав він у Ляща.

Лящ був здоровенний молодий бурмило, рудий, як осінній граб. Ластовиння на обличчі заскакало, мов лист під вітром, от-от злетить зі щік та лоба. Очі налилися кров’ю.

— То я, щоб ти сказився, маю в тебе питати!

— Оце вже людська розмова! Твої люди ні з сього ні з того зачепили мене!

— Тобі гукали: геть з дороги!

— Ну й що з того? А якби я тобі гукнув те ж саме?

— Ти чув, що їде сам пан Самійло Лящ, коронний стражник, овруцький староста і татарський страх!

— А я Адамек Квятковський! Можеш кричати татарам, а не мені!

— Не знаю пана Адамка Квятковського!

— А я не знаю пана Ляща! Може, тебе в Овручі й знають, але це, прошем пана, Київ! На герць за образу! — ревнув пан Адамек. І, круто обернувшись до лящевих дружинників, які підбиралися до нього ззаду, гарикнув: —Ану, киш! А то без голів бігатимете!

— Холера! — здивувався пан Самійло Лящ. — Який ще герць? Ти покалічив десяток моїх хлопців!

— І ще десяток уб’ю, і тебе разом з ними!

— А до суду не хочеш? Без голови лишишся!

— Той, хто подасть на мене до суду, хай спершу попрощається з жінкою та дітьми! — відповів пан Адамек.

І Лящ зареготав:

— Оце по-моєму! А ти кажеш, що не знаєш мене! Та це ж мої слова, які я сказав самому київському воєводі Замойському, коли той хотів мене скарати! А Кшиштоф Немирич не сказав, от його й той…

Аж тепер пан Адамек згадав, де він чув прізвище Самійла Ляща. Таж це той самий хоробрий вояк, який справді не раз бив татарів і турків, але ще більше розбійничав по Україні. Кілька літ тому, ще до Хотинської війни, Самійло Лящ разом з Кшиштофом Немиричем розгромив, спалив ущент двоє містечок — Ярославку й Михайлівку. Ось тоді люди пана Адама Рожинського, якому належала Ярославка, і звернулися до київського воєводи Замойського. Ляща врятувало те, що він не з’явився на суд. Немирич з’явився — і його було засуджено до страти. На Ляща було накладено баніцію[104], та Самійло передав воєводі, що суддівський папірець він використав у потребі, про яку непристойно говорити в освіченому товаристві…

Ось тепер він, приїхавши до Києва, зустрівся на вулиці з паном Адамком Квятковським! І пан Адамек не лише не злякався його одчаюг, а ще й добре їх провчив.

— То я чекаю, — промовив пан Адамек, — коли ти вибачишся переді мною за своїх неотесаних мужланів!

Самійло Лящ обдивився свою гвардію, що, похнюплена, стояла неподалік, мовчки зліз з коня, підійшов до пана Адамка:

— Пшепрашам, пане Адамку… То було непорозуміння. Ходімо в корчму та вип’ємо за знайомство! Тадеку, Ромцю, Андрію, Тодоре! Підете зі мною! Гуляти — так гуляти, холера!

І покотилися в пана Адамка дні, як ото відрубана татарська голова котиться з фортечного валу. Сподобався коронному стражникові Самійлові Лящеві хвацький шляхтич і хоробрістю, і силою, і гонором, і вмінням перепити й переграти всіх у карти.

Та й Лящ спершу сподобався панові Адамку, і став хоробрий поляк його дружинником. Ганяла та дружина од Овруча до Києва, забиралася й на південь — майже до Січі… Хотілося панові Адамку заскочити туди, може, побачив би Клюсика чи Йована, може, стрівся б з графом Олександром… Та Лящеві не хотілося показуватись на Січі — там його не любили. Звісно, не за те, що був хоробрий та одчайдушний, а за те, що надто вже часто Лящ не розбирав, де татарин, а де козак, де магнат, а де звичайний гречкосій.

А панові Адамкові, який дістав був дві стріли від татар у груди, панові Адамкові, який встиг закохатися в звичайну селянку Марійку, це не подобалося. Законів своєї держави він не любив, але й сваволя була йому не до вподоби.

Так минуло два місяці…

Розділ третій, у якому мімар Муса благає грому на голову Надир-бея

Будівництво мечеті Османіє затримувалося. Зараз повним ходом споруджували фортеці на берегах Босфору, і треба було побудувати їх до весни. За наказом Надир-бея на берег було нагнано стільки робітників, що якби мімар Муса мав таку кількість людей на спорудженні Османіє, то мечеть була б готова до осені.

Він керував будівництвом, маючи на руках геть усі плани, накреслені на італійський манір. Усі його накази виконувалися беззастережно, Надир-бей пообіцяв, що всі робітники, які зараз працюють на спорудженні фортець, потім перейдуть у розпорядження мімара Муси й зводитимуть мечеть… І все ж Муса був незадоволений собою. Не хотілося приїздити додому, де його чекав Спиридон, який почне ставити запитання. А що йому відповіси?

Та сьогодні мімар Муса вирішив таки приїхати додому. Він розпорядився, що треба робити протягом трьох днів, а сам вирішив побувати в Стамбулі. Щось тягло його туди.

Він знову ходив біля спорожнілих риштовань Османіє, і краса майбутньої мечеті здавалася йому вже не такою привабною. Наче хтось забруднив чисті стіни її кривавими плямами.

Він поспішив додому, розглядаючись, де б помити руки, ніби саме вони були в нього забруднені кров’ю, тією кров’ю, що ще не пролилася, але проллється…

І раптом почув голос Спиридона. І розпач у тім голосі.

Мімар Муса озирнувся довкола й нічого не побачив. Побачив тільки ту калюжу, з якої кілька місяців тому мив руки. Була відлига, калюжа була переповнена вщерть, неподалік валявся вбитий пес — чи не той, що пив з неї, коли мімар Муса колись мив руки? Підійшов до калюжі, став мити руки.

І знову почув голос Спиридона. Обернувся й побачив грека. Але Спиридон ішов не сам. Його вели попідруки кілька озброєних вояків. Грек відбивався, пручався, намагався вирватись.

— Мімаре! Мусо! — закричав Спиридон. — Рятуй мене!

Плутаючись у полах халата, витираючи об них на ходу руки, мімар Муса побіг назустріч грекові.

— Ану, стій! — Чотири чи п’ять ратищ уперлися в мімарові груди. — Відійди! Ми ведемо злочинця до самого Надир-бея.

Муса безпомічно оглянувся довкола. Що робити? Зупинився очима на Спиридонові та вояках. Дванадцять їх… Що зробиш? Як їх умовиш?

— С-слухайте, — отерплими вустами заговорив мімар Муса. — Я вам-м д-дам б-багато г-грошей, т-тільки відпустіть…

— Не відпустимо, — за всіх відповів здоровенний араб-магрібинець. — Сам Надир-бей нас найняв, щоб ми його вистежили й піймали. Він годує й напуває нас ось уже скоро рік. Тепер нам буде видано по стільки, скільки ми мали б за рік. Ну?.. Ти маєш такі гроші?

— В-відпустіть його! Я п-подарую вам більше, я п-по-дарую в-вам м-мечеть Османіє! Я — мімар Муса!

— Мімар Муса — не знаємо такого, — відповів магрібинець. — А мечеть ми собі в кишеню не покладемо.

Спиридон намагався впасти на коліна, але його підняли.

— Хоч на смерть іди по-людськи! — ревнув араб. І, трохи знизивши голос, промовив Мусі: — Ідіть геть, шановний! А то ми і вас уб’ємо!

— Прощай, Мусо! — заридав Спиридон, і його потягли вулицею до будинку Надир-бея.

— Так, я п-переховував його у с-себе і не збираюся каятись у тім, — відповів Муса Надир-беєві.

— То твоя справа, мімаре, — відказав спокійно Надир-бей. — Не це для мене головне. Ти — мімар, отже, будуй! А кого ти в себе переховуєш — мене не обходить.

— Відпустіть його на волю.

— Мімаре, ти можеш розмовляти навіть з аллахом. Але тобі не дано ставити вимоги перед державцями.

— Але ж я благаю!

— Я не збираюся порушувати законів. Якщо мусульманка знається з гяуром — вони мусять умерти обоє…

— Ви н-не дозвол-лите, щоб умерла в-ваша дружина, — тремтячим голосом прошепотів Муса. — Ви ж кохаєте її.

— Підлість мусить умерти разом з підлою душею.

— Але я п-прошу в-вас, Надир-бею! — ледь не заплакав мімар Муса, — я б-благаю в-вас… Якщо ви вчините т-так жорстоко, чи буду я здатний споруджувати м-мечеть? А фортеці на Босфорі?

— Ти мені нагадав про фортеці, дякую. Так от що я тобі скажу: ти думаєш, що робиш добре діло, рятуючи грішну християнку, підлу Софію, а як узгодиш усе це з тим, що від вогню гармат з твоїх фортець загинуть тисячі гяурів? Тобі не жаль тисяч, але тобі жаль Софії й Спиридона?

— Н-не говоріть мені ц-цього! — закричав Муса. — Заради всього, доки не замутився мій розум, я прошу вас: п-помилуйте їх!

— Не замутиться твій розум. Я втрачаю улюблену дружину, і мій розум не замутився.

— Вашого р-розуму н-ніщо не замутить. Не може бути каламутною вода, якщо її нема, — тремтячим голосом мовив Муса.

— Я не потребую твоїх сентенцій! Ти — створіння нижче і становищем, і походженням, — спокійно відповів Надир-бей. — Пізніше ти все це зрозумієш, а зараз я не хочу бачити тебе тут…

Мімар Муса вибіг з будинку Надир-бея червоний, наче хтось надавав йому ляпасів. Обличчя палало, безсилі сльози закипали на очах. Ні, ні, ні, він мусить урятувати Спиридона!

Уже хилилося на вечір, коли мімар Муса знову прийшов до будинку Надир-бея. Йому конче треба було поговорити із заарештованим Спиридоном. Муса знайшов спосіб урятувати грека од смерті.

«Це зовсім просто! Нехай Спиридон перейде у мусульманство. Тоді державець Надир-бей розлучиться з дружиною і віддасть її Спиридонові… І — все! І Спиридон житиме, і Софія житиме…»

Так думав зодчий Муса, простуючи до будинку Надир-бея. Його не спиняло те, що державець нещодавно майже вигнав його, султанського мімара, зі свого дому. Ах, яке це має значення? Він стрінеться із Спиридоном і підкаже, як урятуватися.

Він підійшов до дверей, узявся за мідну ручку в формі морди гадюки й смикнув кілька разів. Усередині задзвонило. Двері розчинилися, але одразу й зачинились. У чім річ? Невже слуга при дверях дістав наказ: нікого не впускати до будинку Надир-бея?

Муса подзвонив ще раз, потім загупав у двері кулаками. Двері знову розчинилися на мить, та перш, ніж служник устиг їх зачинити, Муса щосили рвонув їх на себе. Дебелий служник вилетів із сіней разом з дверима, а Муса вхопив шаблю і люто зашипів:

— Ти ще смієш зачиняти двері перед мімаром Мусою!?

Служник щось забурмотів по-сербськи, та Муса його вже не слухав, він влетів у дім.

— Мені п-потрібен Н-надир-бей! — вигукнув Муса, побачивши перед собою кількох охоронців.

— Ти хто такий? — вибивши з рук Муси шаблюку й переламавши її, мов цурку, заревів вирлоокий негр.

— Я — мімар Муса! Мене з-знає с-сам султан Мустафа!

— Хазяїн звелів не пускати мімара Мусу й на поріг!

— Скажіть Надир-беєві, щ-що мімар Муса п-падає до його ніг, п-прохає вибачення за все. — І Муса невміло почав тицяти до негрових рук гаманця з золотом.

Той узяв гаманець, відпустив Мусу, підкинув золото на руці.

Далі мовчки кивнув головою й мигцем зник між килимів, ширм та завіс. За хвилину він повернувся, мовчки ткнув гаманець Мусі в руку і, схопивши мімара в свої сталеві обійми, поніс його до виходу. Він виніс Мусу на вулицю, обережно поставив, потім з такою силою грюкнув дверима, що будинок Надир-бея аж здригнувся, ніби в нього щойно вдарило громом.

— А щоб же г-грім ударив у т-твою г-голову, щ-щоб б-блискавиці твою нікчемну бороду спалили! — застогнав Муса і, скреготнувши зубами, бігцем кинувся додому…

Що він міг зробити? Закричати на весь світ, щоб почули по той бік Чорного моря запорожці й примчали на своїх чайках палити Стамбул? А коли б і почули вони його крик, то як би прорвалися крізь оті фортеці, що їх будує Мусій Ціпурина?

Розділ четвертий, у якому доля пана Адамка робить іще один поворот

Березневий сніг був просякнутий весняною водою. Довкола все було вкутане суцільним туманом. З туману долинали людські голоси, якийсь стукіт… Запорожці будували чайки.

— То що ти мав сказати? — неохоче запитав Петро, коли вони з паном Адамком повсідалися на мокрому стовбурі поваленого дерева.

Пан Адамек подивився в туман, прислухався до звуків, що лунали здалеку й запитав:

— Що — до походу лаштуєтеся?

— Ти мені кажи прямо: в чім суть? Бачу по очах, що не для того прибув, аби милуватися на мене і на цей туман.

— Та не для того ж, холера, — сплюнув пан Адамек на пористий лід Дніпра.

— Ну давай, думай-думай, бо я маю мало часу.

— Та бачу ж, бачу… Випити маєш? У горлі пересохло.

— А ти що, щоб випити, гнав аж сюди? — усміхнувся Петро. — З чим прибув? Чи хочеш піддобритися, так навіщо воно тобі?

— А я вже піддобрився, тільки не знаю, як почати.

Скрипник скочив на рівні:

— Що з Марійкою, іродова душе? Ану, зараз же кажи, доки я тебе шаблею не мазнув по пиці!

— Ти кричи на когось іншого, а не на мене, пся крев!

— Де Марійка? — не відступав Скрипник.

— А де ж їй бути? Зі мною, — відповів пан Адамек.

Шабля свиснула в нього перед носом — поляк устиг відхилитися, а вдруге Петро не встиг махнути, бо пан Адамек, стрибнувши вперед, збив мов тараном, козака з ніг.

— Не та сила, що колись у тебе була, — підсумував поляк. — Добре тебе все-таки ота стріла зачепила.

Петро скочив на ноги. Адамек підняв шаблю й кинув її Скрипникові.

— Герць! — упіймавши зброю, вигукнув Скрипник.

— А ніколи! — відрубав поляк. — Я дав слово, що ніколи не підніму на тебе руки. Я й зараз збив тебе з ніг головою.

— Де Марійка, шляк би тебе трафив?

— Зі мною!

Петро ганявся за ним, а поляк усе втікав та стрибав у різні боки, не виймаючи своєї шаблі, аж доки йому не набридло.

— Ну, досить уже, — попросився він.

— Де Марійка? — гарикнув Петро, обливаючись потом.

— Кинь шаблю вбік, тоді скажу…

— Чорт з тобою, — сплюнув Скрипник і встромив шаблю в сніг.

— Зі мною.

— От іродова душа! — вилаявся Петро і знову хотів схопити шаблю. Та поляк виявився проворнішим. Він вихопив шаблю і пожбурив її далі. А вслід за нею пожбурив і свою.

— А тепер слухай, — промовив пан Адамек. — Мені вже остогидло з тобою гратися.

— Де Марійка?

— Стій і лічи до ста! А я тим часом розповідатиму.

Петро нахилився, схопив здоровенну каменюку й закричав:

— Уб’ю!

— О! Це ще краще! Я тим часом розповім… — почав був пан Адамек і одразу ж відскочив убік — каменюка гупнула поряд.

— Де Марійка?

— Стій і мовчки слухай! Марійка зі мною! — Пан Адамек знову відскочив. — Ну, де тут стільки отого каміння набралося? Єзус Марія! Та не кидайся, холеро! Любить вона тебе, а пана Адамка ані-ніц! Чекає на тебе — чи зараз, чи з походу. А зі мною вона тому, що довелося рятувати її од графа Лозовицького.

Петро поглянув спідлоба, потім обличчя мов проясніло.

— Ходімо на ту колоду, посидимо, — сказав він.

— Отак би й давно.

Вони посідали, трохи віддихалися, і пан Адамек почав:

— Так от, пан Адамек Квятковський, ктурий коха пенькних кобєт, а ще більше — правду і дружбу, злигався з коронним стражником Самійлом Лящем. І був у дружині коронного стражника до минулої середи. А тепер я не в дружині, бо я маю землю й майонтек і послав Ляща так далеко, що звідси не видно…

— Ти мені про Марійку розповідай, а не про чортзна-що!

— Май терпець. Усе по черзі… Так от, заскочили ми якось із лящевими хлопцями в Лозовики. Їхали саме лісом. Знаходжу хатину Марійки, а там — пустка! Немає Марійки!.. Ми тоді в село. Аж там граф Лозовицький зі своїми посіпаками зганяє людей посеред села, щоб вони бачили, як живцем спалюватимуть відьму та її родичів…

Пан Адамек передихнув, навіть він розхвилювався.

— Ну, кажи, кажи, Адамку! Ну, прошу… — прошепотів Петро.

— Ха! Яким же ти шовковим став! Ха!

Петро гупнув його кулаком по спині, і пан Адамек, відсапавшись, оповідав далі:

— Розігнали ми гайдуків пана Лозовицького, дали й йому доброго прочухана, посадили Марійку з її родичами на коней та й гайнули до Києва. Не доїхали до Києва, у Фастові в корчмі засіли пити на радощах з коронним стражником. Ну, Марійка трохи оговталася, пан стражник на неї задивився та й кричить: «Будь моєю дружиною!» Марійка йому: «Я онде за пана Адамка не схотіла, а за тебе й поготів!» Пан Лящ розізлився і давай гукати: «А я тобі татарське весілля зроблю — все одно моя будеш!» Ну, тут довелося втрутитися мені. «Не руш, — кажу, — ліпше випиймо трохи ще та в карти пограймо, а там і вирішимо все!» А Марійка: «Пограйте в карти, однак я нікуди не втечу!» Сіли ми грати з Лящем, а грає він, прошем пана, не бардзо. Почав я його «роздягати», та так, що виграв навіть один з майонтків. «Пиши, — кричу, — мені грамоту, що цей майонтек у Курячому Горлі — мій!» Написав. А тоді каже: «Дідько з ним, з тим Курячим Горлом, однак я його силою в одного шляхтича-задрипанця забрав!» — «Але тепер, — кажу, — будемо грати на оцю панянку! Як ти її програєш, то вона моя, а виграєш…» Дивлюсь: у Марійки очі, мов ніч…

— Ну, кажи вже, іроде.

— А що казати? Та коли ж це пан Адамек програвав у карти?

— А Клюсикові?

— То — непорозуміння! Я ще й Клюсика причешу! Якби не оті Ямки — давно причесав би!

— Ну, то що — виграв?

— Ясна річ, виграв! Ще б пан Адамек не виграв!

— А далі?

— А далі? Далі посадив Марійку та її рідних на коней і махнув аж до Курячого Горла. Тепер вони там, а я — тут, біля тебе. Я б її й сюди привіз, так ваше ж бісове товариство не дозволяє дівок та жінок тримати на Січі.

— Адамку! — простогнав Петро. — А я ж тебе хотів убити…

— Пан Адамек тебе теж хотів убити в Лозовиках, але, на жаль, не вийшло… Та, холера ясна, я чекатиму на твою загибель ще сім літ! Як уб’ють тебе, то — май на увазі — Марійка буде моєю!

— Що — казала, що буде?

— Нічого вона не казала, але кого ж їй іще після тебе любити?

— Ну, от що, — підвівся Петро. — Ходімо до мене, пити будемо!

— Пити я буду, а в козаки не піду! Мені треба свій майонтек тримати, треба людей десь назбирати на цю землю. Слухай, може, хто з козаків піде до мене?

— Слухай, Адамку, ніхто з козаків до тебе не піде. Повтікали від одних польських панів, а до другого йти в неволю? Ти що?

— Та я ж не такий, як граф Лозовицький!

— Все одно — пан! Та ще й католичити наш народ будеш під носом у Січі!.. А за Марійку — дякую, — по паузі сказав Петро.

— Одним дякую не одбудешся! Вип’ю барило, ще щось скажу!

— Що?

— А це вже дзуськи!

Розділ п’ятий, у якому гинуть та воскресають людські душі

За кількадесят верст від Могилева стояла на богданському березі стара турецька батура. Одне з її віконець на самій горі дивилося на Україну. Бліде обличчя виднілося крізь грати.

…Хмара все росла й росла, сунула й сунула, аж поки, чорно-сиза, не заступила все небо. Якби це було влітку чи бодай у травні, то можна було б чекати дощу з громом і блискавицею. А от щоб перед Великоднем дощило по-літньому — цього Галя не пам’ятає.

От як давно був той — торішній — Великдень, коли вона, щаслива й радісна, бігала з дівчатами по селу й кожному весело гукала: «Христос воскрес!»

Ой, як давно це було!

І сьогодні вже весна. Здалеку долинають дзвони, а вона, Галя, сидить у турецькій батурі й дивиться у маленьке віконечко на білий світ… З двору чути щебет дівчат-полонянок. Потурчилися вже. Тільки вона, Галя Шлапаківна, не хоче цуратися своєї віри. Та ще Ривка, донька Лейби-корчмаря. Плаче, по-своєму молиться, не зраджує юдейської віри.

Ода-баші Селім не раз казав:

— Ех, Галія, Галія!.. (Він уже й її ім’я на свій лад переінакшив.) Роби, як усі, то й матимеш щастя.

— Не відцураюсь своєї віри! — люто огризалася Галя.

— Он подивися, скільки дівчат та жінок відцуралися своєї віри!

— А я не відцураюсь! Хай тебе пече, яничарська пико!

— Дав би я тобі за ці слова нагайкою по мармизі, та за неї мені золотом заплатять.

Сказав, крутонувся на місці й пішов.

Бамкав віддалений дзвін. І хмара велика-велика затягла всеньке небо. Згадалася пісня:

Десь за якусь сотню верстов батько рідний, мати люба побиваються за нею, за Галею. Та де ж їм дістати сім тисяч золотих червінців, щоб викупити свою доньку, коли он навіть Лейбі-корчмареві не під силу визволити свою Ривку. Коли він з’явився перед яничарами, Селім вигукнув:

— Та ми ж тебе вбили, клятий корчмарю! Як же ти ожив?

Лейба впав на коліна й заридав:

— Пане преславний, пане хоробрий, як же я міг умерти, коли моя донечка в неволі? Віддай мені мою Ривку!

— Не можу віддати, — відповів Селім. — Я її повезу в дарунок самому султанові Мустафі. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радій, Лейбо, дасть тобі султан значну посаду, пашею називатимуть.

— Не хочу бути пашею! Паночку, віддай мені мою Ривку, я дам тобі великі гроші.

— Відійди!

— Я дам п’ятсот золотих червінців!.. Я бідний корчмар, але я піду просити гроші у всіх євреїв — вони мені їх дадуть. Самі голодні будуть, а Лейбу виручать.

— Мені султан дасть за твою Ривку п’ять тисяч.

— Вей-вей! — упав на землю корчмар. — Продай мене на додачу, тільки Ривку одпусти. Паночку, а якщо я розповім, куди подався Йон Кодряну?

— Йди звідси! Треба було казати тоді, як я питав!

— А якщо я розповім, що турецькій землі загрожує страшна небезпека, що тоді? У мене страшно про це допитувався сеньйор Гаспареоне. Я йому не сказав, а тобі скажу, тільки одпусти Ривку!

— Я чесний яничар, а не джасус. Іди звідси!

— Але ж, найшановніший баші, навіщо султанові погана єврейка?

— Ха! Навіщо? Султан знає! Султан Сулейман Кануні одну свою доньку за єврея потурченого віддав. Чув таке?

— Я багато що чув, але я знаю таке, про що ти й не здогадуєшся! Я тобі розповім, що хочуть убити найяснішого султана Мустафу!

— Не хочу слухати. То все — брехня.

— Паночку, заберіть мене в ясир, я буду тут, біля вас, робитиму всяку роботу, щоб тільки Ривку бачити.

Селім пожував свої коротенькі вуса й кинув:

— Лишайся. Тільки не сподівайся, що ми тобі Ривку віддамо!

Десь унизу, у дворі батури, бігає тепер корчмар, допомагає поратися по господарству; відкрив щось на зразок корчми. Лемеле, Мотеле й Хаїм, дарма що малі, лишилися порядкувати в Могилеві. А Гершеле подався на Січ.

А Галиних матір з батьком навіть до брами не підпускали. І молили, і ридали, і ноги поривалися цілувати…

Знов захотілося плакати. Знов згадалася тая пісня про продану доньку:

— Ай! — почулося позаду розпачливе. Ривка ридала в кутку.

— Чого ти, Ривко? — запитала Галя, витираючи сльози.

— Якщо вони не хочуть віддати мене батькові, то я накладу на себе руки! Я себе задушу оцією косою!

— Кинь ці розмови!

— А я не можу, не можу…

— То гріх великий, непростимий, — сказала Галя. — Та й невідомо ще, як воно все обернеться.

— Як то невідомо? — вигукнула Ривка. І повторила: — Як то невідомо? Одвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невільниці до якогось аги… Не хочу, не хочу!!!

— І я не хочу… Але ж треба вірити в краще.

— Що може бути кращого на турецькій стороні?

— Я не про те, — вже спокійніше мовила Галя. — Але ж можуть нас урятувати козаки… Можуть викупити наші.

Ривка безнадійно махнула рукою.

— Не махай. От ми й досі тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччині. Значить, щось заважає їм вивезти нас…

І справді, сталося те, що часто траплялося на околицях Османської імперії та Кримського ханства. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотіла підкорятися ні турецькому султанові, ні його вассалові — ханові кримському. Бахчисарайський державець і той завжди мав мороку з дикими ордами мандрівних татар, які то тулились до нього, то перекидались на бік когось із гяурів — чи козаків, чи ілляхів. Час від часу виходили з покори ногайці. А то не зважає на найгрізніші накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зі своїми табунами й шатрами біля Кубані, між Волгою й Доном… А цього разу збунтувалася орда Буджацька й міцно «зачинила» дністровське гирло. Саме через це барка з невільницями-українками затрималася у невеликій фортеці на Дністрі.

На фортецю іноді нападали загони молдавських повстанців, але їхні сили були нечисленні, отож яничарський загін Селіма без особливих труднощів відбивав кожний такий напад…

— Ти знаєш, що то роблять у дворі? — запитала Ривка Галю.

— Не знаю, а що? — дівчина виглянула у вікно.

У дворі установлювали якісь стовпи з перекладинами.

— Що то таке буде?

— Гаків хіба не бачиш?

— Гаків? Яких гаків? Навіщо?

— Богданців вішатимуть на них за ребра. Отих, що тиждень тому туркам удалося захопити в полон, як нападали на батуру.

Галя дивилася вниз, у двір. Побачила, як перебіг корчмар, полохливо озираючись на стовпи з перекладинами. Один з майстрів підстрибнув, ухопився рукою за гак і повис, дригаючи ногами.

— О! Ведуть уже! — Ривка припала обличчям до грат. — Ведуть!

Сотня яничарів вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тільки дзвони — бам-бам…

Ось уже з’явилися й приречені. Шість чоловік. З ними йде невеличкий хлоп’як. Років дванадцять — не більше… Сорочки на них подерті. Обличчя змучені. Йдуть, мов нічого не бачать.

Підвели до стовпів з гаками на перекладинах. Щось говорить до них кадій[105]. Вони мовчать.

Галя відчував, що в неї паморочиться голова.

— Що він каже? — побілілими вустами перепитує в Ривки, хоч сама розуміє, про що внизу йдеться.

— Каже, щоб ставали мусульманами — тоді помилують.

— А вони?

— А вони мовчать, — схлипнула Ривка.

Галя дивилася, не мигаючи, і побачила, як кадій підійшов до найменшого і щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тоді кадій одвернувся, подав знак рукою, і троє катів схопили хлопця. Вони тягнуть його до шибениці, здирають з нього штаненята і, тримаючи його, піднімаються по драбині. Ось оголений живіт хлоп’яти над гостряком гака. Кадій унизу щось запитав. Хлопець відчайдушно запручався, закричав на всю батуру: «Ні-і-і!!!»

Галя у відчаї кинулася на грати, намагаючись вирвати їх з каменю, що цупко приріс до них. Вона вже не помічала, що б’ється об камінь та залізо головою, кричить, кричить і плаче…

Залунали крики і з інших кінців батури. Всі покірні й непокірні почали галасувати теж, благаючи помилувати дитину…

Кадій запитав знову. Але хлопець, не відводячи очей од гака, уперто закрутив головою.

Тоді один з повстанців — найстарший — вискочив з ряду приречених, став на коліна, простяг руки вперед, благаючи турків.

Його вдарили ратищем у груди, він упав.

Галя знову б’ється об грати, несамовито волає, зриваючи голос:

— Відпустіть! Відпустіть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю!

Не чують чи не хочуть чути. Ось зараз загойдається на гаку дитина, підвішена за ребро…

Галя кинулася до дверей. Двері замкнені. Вона стала бити в них кулаками, ногами.

Поряд ридає Ривка, розмазуючи сльози по щоках.

— Галю! — кричить вона. — Що ти хочеш?

— Ода-баші! Селіме!

Селім рвучко підвів голову.

— Ода-баші! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей!

Вона зірвала з грудей хрестика, не помітивши навіть, як шнурок розрізав їй шкіру на шиї, і кинула вниз.

Вона не бачила, як ззаду рвала на собі волосся і билася головою об стіну Ривка. Вона жадібно ловила кожен порух внизу. Бачила, як Селім піймав шворку з хрестиком, щось швидко говорив судді. Кадій уважно слухав, далі махнув рукою. Кати неохоче поставили хлопця на землю.

Галя притислася чолом до залізних грат.

Нестерпно блиснуло перед очима — і оглушливо хряснув грім. Гойднулось і задиміло височенне дерево за вежею. Сипонув дощ.

Він шмагав Галю в обличчя, і вона ковтала холодну воду. Та вода їй здавалася теплою. За спиною ридала Ривка.

А грім бив, наче вибухали в небі велетенські порохові погреби.

— Громе дужий! Блискавко палюча! — несамовито благала Галя, притиснувшись до залізних грат. — Ударте сюди, в цюю батуру!

«Я врятувала цих сімох… — десь на дні свідомості майнула думка. — Але ж я врятувала, врятувала! Боже мій! Я вже не твоя! А якби я не врятувала, хіба я була б твоя?»

Бив грім. Блискавки шмагали землю немилосердно, мов кат у Стамбулі лупив засудженого до тисячі бичів…

Розділ шостий, що розповідає про хороброго козаченка Яремка Ціпурину та про його незвичайні пригоди

Ось уже кілька днів Дніпром ішла крига.

«І де тії криги стільки набралося?» — думав Яремко, ходячи берегом, на який налазили крижини, потім сповзали назад у воду й, підхоплені шарудливим потоком, знову рушали на південь.

Отаман Недайборщ, якому товариство доручило керувати морським походом на турка, наказав: іти в море з кригою. Але не зараз, а як тільки криги стане трохи менше. Чайки необхідно накрити зверху вітрилами, покладеними як ряднини, очеретяні мати повинні бути розпущені й вільно лежати на воді. Тільки так, замаскувавшись під шматки й поля криги, що плистиме поряд, можна буде в тумані пройти гирло, яке посилено охороняється турками.

Недайборщ побоювався, що турки, дізнавшись про наступний похід, можуть вислати в гирло свою ескадру. Турецька ескадра може чекати на козаків одразу ж після того, як зійде крига. Отже, треба її випередити!

Про те, що турки про щось довідалися, надходили сигнали від людей Скрипника, які жили в Стамбулі. На берегах Босфору турки гарячково будували фортеці, обновляли старі укріплення…

Про час виходу в похід за два тижні знали всі. Хоч і був суворий наказ говорити про це найменше, козаки, які не раз ходили в море, вже з самої поведінки Карпа Недайборща знали: похід почнеться разом з ходом криги, коли між крижинами з’являться розводдя, щоб чайкам легше було маневрувати і щоб їх не позатирало та не потопило. Те, що про похід знали вже всі, особливо тривожило Скрипника. Він наказав пильнувати, і все ж вартові за кілька днів донесли, що бачили сліди кількох вершників, які поїхали з Січі на північ. Вартові, які виїздили в степ попильнувати, чи немає поблизу татарів, також помітили сліди кількох кіннотників, котрі нещодавно промчали, оминаючи Січ, на південь — либонь, у Крим.

— Ще одна наша зброя — несподіванка, — сказав Недайборщ увечері перед походом. — За годину наші посланці вирушать на Дон.

Виступати мали на світанні…

Ще звечора поклали в судна, що стояли на березі, всі потрібні припаси: харч, одяг, набої, порох. Тільки особиста зброя була при козаках.

Отже, на світанні козаки спустять на воду між крижин свої триста чайок, повсідаються в них, зачерпнувши в чоботи водички, і вдарять дубові весла по скреслому Дніпру.

Яремко бігав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща, та у відповідь чув одне:

— Сиди тут! Малий іще!

Хлопцеві з досади хотілося плакати. Проте він стримувався. Відходив од Недайборща чи од Скрипника і знову підходив до них.

Нарешті Недайборщ люто затупотів ногами на Яремка і гарикнув:

— Не візьму, от і все! І Скрипник не допроситься!

— Ага! Хай Скрипник згадає, як я його виручив у Ямках! Хто добився тоді до донців? Якби не донці, не було б ні Петра, ні графа!..

— Ото й біжи до свого графа! Подумаєш, граф! От стане він турецьким султаном, тоді хай і наказує!

— А зараз він нічого не може?

— Може й зараз! Тільки він не такий дурний, як ти думаєш!

Добився Яремко й до Олександра. Той вислухав, подивився стомленими очима на хлопця й мовив:

— Похід — то не прогулянка. Там стріляють. Можуть убити.

— А чого мене треба берегти?

— Наймолодший. Якщо, скажімо, зі мною щось станеться, то не так уже й страшно. Я вже сорок літ прожив на світі. А ти? Ти й п’ятнадцяти не маєш. У тебе ще все попереду. Ще навоюєшся!

— Я зараз хочу воювати! У мене брат у турецькій неволі.

— І без тебе визволимо. А тебе брати не можна. Малий.

— А як у Ямках було діло, то там був не малий? А як у Києві тікав від отого Гаспареоне, щоб нашим сказати, то теж був не малий?

Граф Олександр гукнув варту:

— Виведіть його негайно! Бо в мене вже голова болить. І стережіть, доки ми не підемо в похід!

Ага! Так вони його і встережуть! Не встигли козаки вивести Яремка з куреня Олександра, як хлопець крутонувся, кинувся в один бік, потім у другий, вирвався з міцних рук і побіг.

Ішов Яремко вулицею, сльози кипіли в душі.

І тут його зустрів Клюсик.

— Агов, хлопче! — гукнув він Яремкові. — Чого ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидві, як цар Агесілай? Рекс Агесілаус альтеро педе клавдус фуїт[106].

— Та… — махнув рукою Яремко. — Іди зі своєю латиною…

— А все-таки? Скажи Клюсикові, а він, може, тобі колись щось порадить. Чи тобі, як то кажуть, горребіле дітку?[107]

— У похід не беруть.

— Що ти кажеш? — сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий вусик аж застрибав під носом. — Заздрять, холери, що ти в поході всіх турків повбиваєш, а для них не лишиться. Але ж віртус імітаціоне дігна ест, нон інвідіа[108].

— Не беруть і все! — І Яремко рушив далі. Та одразу ж гепнув на землю. То Клюсик підставив ногу.

— Чого тобі треба? — кинувся на нього Яремко.

— Тихо, Ціпуринко! — знову застрибали вусики. — Як тебе скажений пес укусив, то узвару з дрику напийся, допомагає. Ой, та чекай! Ну, ну, ну, здаюся! Послухай мене…

— Не хочу!..

— Ти диви, не хоче! А я хотів йому допомогти піти в похід.

— Що? — І Яремкові кулаки опустилися. — Кажи!

— А Клюсик дурно нічого не каже. Тільки за викуп.

— Який ще викуп? Кажи!

— Ну, дістань мені сулію горілки. Я тоді візьму тебе в похід. Поїдеш турка бити, красиву туркеню впіймаєш — жінкою тобі стане!

— Не треба мені ніякої туркені!

— Ну, дістань мені сулію горілки, тоді все матимеш.

— Де ж я тобі її дістану?

— То який же з тебе козак? — глузливо подивився Клюсик на Яремка. В його очах застрибали колючі бісики. — Як же ти будеш брати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулії горілки для товариства не годен роздобути?

— Буде тобі горілка! — твердо пообіцяв Яремко. І, не довго думаючи, подався до корчми, скинув майже нову (в Києві граф Олександр йому справив) свиту й одержав від корчмаря Іштвана відерну сулію горілки.

— Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш?

— Бережи мою свиту, мадьяре, восени злото привезу. Викуплю!

— О, то славний козак теж іде до походу? — підскочили кудлаті брови Іштвана.

— Тихо! — гарикнув Яремко.

— Ого-го! — ударив рукою об руку Іштван. — Який козак!

Клюсик, побачивши сулію, аж розцвів од радощів:

— Оце козак! Штани продасть, а товариство виручить. Ходімо до наших хлопців, разом вип’ємо й умовимо їх узяти тебе в чайку.

— Я уже й Недайборща питав, не дозволяє.

— Велике цабе твій Недайборщ! Та він нічого й не знатиме! Бо й пливе не з нами — він же отаман, з Петром Скрипником та з Олександром у головній чайці пливе.

З десяток козаків, Клюсикових друзів, видудлили оту сулію за якусь годину. Пригощали й Яремка, але він не схотів:

— Уп’юся, а ви мене тут кинете.

Дружно закивали головами: диви, яке хитромудре — все знає!

— От що, хлопче, зробимо, — промовив нарешті Клюсик. — Перед світанком ти залазиш у нашу чайку, вона стоїть двадцять третьою від каменя проти течії Дніпра. На кормі є такий тайничок, куди ми складаємо різну здобич… Так ото ти залазь туди, тільки щоб ніхто не побачив із старшин.

— Мене варта до чайки не підпустить, — похнюпився Яремко.

— І справді, не підпустить. Ага!.. Тоді так. Не будемо чекати світанку, а зараз проведемо тебе туди. Ти залягаєш у тайник, а ми собі йдемо додому… Доки будемо плисти по Дніпру — не виглядай, а вже як вийдемо в море, тоді боятися нікого… Ну, то як? — підвів Клюсик очі на Яремка. — Що сказав би Архімед? Не знаєш? А от я знаю. Він побіг би до Іштвана ще раз, вискочив би звідти голий і закричав: «Евріка!»

Яремко поглянув іще на свої штани, але, зрозумівши, що за цей товар Іштван не дасть йому навіть порожньої сулії, зашарівся.

— Молодець! — гупнув його по спині Клюсик. — Але ти не переживай! Будеш у штанях! Є в мене гроші ще на одну сулію! Бери! Там і на твою свиту. Тільки щоб так — одна нога там, друга тут!

…І от тепер Яремко, скулившись, лежав у якійсь скрині й намагався не заснути. Весь час шарудів Дніпро — пропливали повз ряд козацьких чайок крижини, гнало їх течією на південь…

«Тільки б не заснути, — думав Яремко. — А то ще захропу, як хропуть Йован та Джузеппе, то мене одразу почують…»

Насторожено вслухався в тишу. Іноді чув розмірені кроки вартового.

Поряд щось ніби кашлянуло. Почувся голос вартового:

— Це ти, Юхто?

— Та я ж, — озвалося здалеку. — Іди сюди, наша чайка наче протікає.

А потім голосів не стало чути. Ніби щось недалеко чи то хлюпнуло, чи то кашлянуло. Завовтузилося — і знову тихо. Тільки шерхіт криги. Чи то вартові ходять? Плюснула вода. Риба скинулася, чи що? Кажуть, що в Дніпрі водяться такі рибини, як у морі, — з Яремка завбільшки.

Почулися кроки. Мабуть, вартовий. Яремко завмер, навіть подих затамував. Тихо-тихо… Невже вартовий спостеріг, скільки козаків ішло до цієї чайки, а скільки поверталося назад? Знову шерех, мов шелеснув очерет, прив’язаний до борту… Потім чайку гойднуло — хтось уже тут, на суденці. Невже Клюсик іще когось примусив бігати до Іштвана, а потім влаштовувати на чайці?

Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотіла, забулькала, мовби хтось набирав її в посудину. Тиша. Тільки тихо сопе невідомий чоловік. Знову в щось ллється вода, вже на чайці. Ллється тихо, шелестить, мов ллють її в сухий-сухий пісок.

І знову мовби хтось набирає із Дніпра води в щось.

Хлопцеві стало душно, аж піт зросив обличчя, неприємно лоскочучи ніс і щоки, але Яремко навіть подумки боявся ворухнутись. Адже може почути все те невідомий, здійме галас і тоді прощавай, мріє, про козацький похід.

Та ні, цей невідомий галасу не здійматиме. Він, напевне, робить щось лихе, коли тихцем прийшов серед ночі. Але тоді він, Яремко, має здійняти галас. Тільки ж… Вартовий запитає: «А що ти тут робив?»

Краще завтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці уважно обдивляться чайку і побачать, що той невідомий тут робив.

Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, на піску, прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а ніби змія проповзла… Але зміям іще рано тут повзати, ще рання-рання весна.

Тихо-тихо… Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике-велике, синє-синє, солоне-солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер напинає білі вітрила чайок.

— Якиме! — почувся густий бас неподалік. — Якиме, де ти?

Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.

— Якиме, де ти там?

Ніхто не відгукується.

— Ну, де ти, Якиме?

Знову тиша.

Почувся інший голос:

— Ну, куди він, чортяка, подівся?

— Нічого чорта вночі згадувати! А я завтра скажу кошовому! Служба є служба… Поставили, то стережи!

— Та годі вже! — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі.

Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Певно, запалили люльки, бо деякий час мовчали і сопли. Потім рушили берегом.

Яремко вкутався в ганчір’я, поки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про майбутній похід. Бачив себе на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце…

Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що з ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.

— Тодосю, подай-но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик.

— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.

— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!

Яремко лежав і відчував, як чайка біжить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водні бризки.

Може, вилізти на світ та й розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі на чайці?

Але ж Клюсик наказав сидіти мовчки. Та, зрештою, він же й сам пам’ятає про Яремка. Якщо можна буде, то він, певне, сам загляне до схованки.

Яремко тихенько перевернувся на другий бік і знову заснув.

— А ти що тут робиш? — почулося раптом над вухом.

Яремко розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь кощава рука тримала його за плече й трясла.

— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. — Ану, вилазь зараз же!

— Ільку! Юхто! — почувся притишений голос Клюсика. — Ти чого розкричався в татарів під носом? Забув наказ Недайборща?

— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи тихше озвався чоловік, і його рука ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і штовхнув ногами свого напасника в груди.

Клюсик зашипів, мов розпечене залізо в воді:

— Я кому сказав, щоб тихо? Тихо! Я сам зараз подивлюся!

— Та ні, чекай, я його знайшов, я йому і вуха пообриваю!

— До вух діло ще дійде. — Підліз ближче Клюсик. — Ану, хто тут сховався? — і Клюсикове обличчя з’явилося в дірці. — Ану вилазь! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіе![109]

Яремко мовби неохоче виліз. На хвилину аж заплющився од яскравого світла. Бралося вже до вечора. Оглянувся навколо. Одні чайки були вже накриті вітрилами й нагадували собою великі сірі крижини, що поволі пливли по Дніпру, інших ще не повкривали.

— Ти де взявся? — витріщивши очі й ворушачи то однією, то другою бровою, почав лаятися Клюсик. — Хіба тобі не сказано було, аби ти сидів удома?! Ось ми тебе зараз відправимо назад!

— Не роби цього, Тимоше, — озвалися козаки з тієї десятки, що пила горілку разом з Клюсиком.

— Так що ж із ним робити? Не візьмемо ж його в похід, мале ж? Треба висадити на берег!

— Не роби цього! Його ж татари впіймають, ханові чи султанові продадуть, пахолком султанським зроблять, яничаром…

— Слухай, Клюсику, хай він побуде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки після походу барило горілки нехай поставить, а то диви — на дурняк аж у Туреччину подався!

— Гаразд, — кивав головою Яремко, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минулося.

— А зараз нагаїв можемо дати, — дрібно реготнув Ілько Юхта.

— О, той, що прагне слави, що пам’ятає добро і не має захисту, чи не з’їв би ти оце зараз шмат сала й кусень хліба? Ти ж, мабуть, уже охляв!

Яремкові аж запаморочилося в голові від пережитого. А може, то від голоду. Бо саме зараз згадав хлопець, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом і уп’явся зубами в окраєць.

— Ого, який голодний! Скажи, ти що — давно вже тут? — запитав Юхта.

— Ще звечора…

Рябі зіниці Ілька Юхти мов звузилися:

— І не страшно було? Певне, цілу ніч не спав?

— Нічого я не боявся! Тільки-но прийшов, одразу й заснув.

Клубочки заворушилися в очах Юхти і завмерли.

Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду й попереду рухалися разом з крижинами чайки. А далі — туман, туман, туман…

Підійшов Клюсик, допитливо подивився на Яремка, наче про щось запитати хотів. І справді запитав:

— Ти вночі часом не змерз?

А по очах видно, що ще щось хоче запитати.

— Не змерз… Мені тепло було, — відповів Яремко і прошепотів: — Клюсику, а я вночі щось чув…

— Що? — аж кинувся, озираючись навсібіч Тиміш. — Тільки тихо!

— Ходімо кудись далі, щоб ніхто не чув.

Вони відійшли до носа чайки і, схилившись на облавок, стали дивитися у воду.

— Клюсику, ти вночі тут був?

— А що? Не був.

— Ну, так слухай.

І Яремко розповів про те, як лунали обережні кроки, як хтось брав воду із Дніпра і ту воду лив кудись у чайці…

— Я спочатку чув, як вартовий когось гукнув, і хтось озвався, а потім хтось ходив по чайці, а вже пізніше вартового Якима кликали…

Клюсикове обличчя спохмурніло.

— Кого гукнув вартовий? Ім’я!

— Та когось із козаків. Знайоме ім’я, але забув.

— Неодмінно згадай! Ти молодий, у тебе повинна бути добра пам’ять.

— А що — Яким забув, з ким і розмовляв?

Клюсик озирнувся на всі боки й пошепки сказав:

— У тім-то й річ, що Якима ніде нема. Ми й у похід пішли без нього… — Клюсик знову сторожко озирнувся навсібіч. — Ану, згадуй усе знову! Значить, ти чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?

— Так. Ну, а перед тим ще Яким когось питав… От на язику крутиться, а ніяк не згадаю. Аж смішно.

— Не дуже смішно. А перед тим, як хтось заліз у чайку, вже після розмови, ти нічогісінько не чув? Може, хтось зойкнув, чи захрипів, чи водою хлюпнуло, чи камінь хтось кинув?

— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Якась велика риба скинулася, я ще подумав, що в Дніпрі бувають такі рибини, як у морі. А перед тим ота риба, мабуть, висунулася з води і рохнула…

Обличчя Клюсикове стало поволі бліднути. Він ударив кулаком по облавку і аж просичав, заїкаючись:

— Треба передивитися все, що тут у нас лежить… Боюся думати, але, мабуть, бідного Якима вже нема на світі.

— Клюсику, ну, що ти таке кажеш? — вигукнув Яремко і відсунувся од Тимоша.

— Нікому ні слова! — люто блиснув Клюсик оком на Яремка.

— Мовчатиму.

Дніпро потужно ніс на своїх грудях крізь туман, крізь невідомість триста козацьких чайок. Уже починало темніти. Туман пах весною, неораною землею…

Козацькі чайки прямували на південь.

Розділ сьомий, з якого допитливий читач може довідатися про дальші плани Ілька Юхти, сеньйора Гаспареоне, графа Олександра і козацьких отаманів Карпа Недайборща та Єфтимія Петруніна

Сонце випірнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненні бризки.

Над Чорним морем летіла весна. Йшов, рік 1033 за Гіджрою[110]. Все було в цей день, мовби в перший день світу. І небо аж дзвеніло своєю свіжою-свіжісінькою синявою, і море було ласкаве та запашне, і лягало воно покірно під груди чайок козацьких.

— Ех, графе, — Недайборщ нахилився до Олександра і зітхнув. — Коли б я не був зараз отаманом оцього всього походу, а рядовим козаком чи просто отаманом чайки, то відпросився б у тебе, щоб ти відпустив мене з хлопцями. Забрали б ми свою галеру і вас наздогнали б при Трапезонті… Чи в Синопі…

— А в тебе що — є й своя галера?

— А є ж… Три роки тому захопив був.

Зітхнув знову Недайборщ. Зітхнув і кулаком себе по коліну вдарив. Дуже вже шкода йому тієї галери, яку три роки тому захопив він з Клюсиком у відкритому морі. Та, що торік вони захопили, не така гарна, а ота… Не галера — картинка! І плавала та галера ще цілу осінь, мала кілька боїв з турецькими суднами… Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галері. А було ж тут всілякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, італійці, крітяни, кіпріоти, мальтійці, молдавани, поляки, німці і навіть швед на ім’я Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму на одному з пустельних берегів біля Карадагу.

Татарин Амет — розбійник, якого було засуджено на вічне веслування на галерах, сказав Недайборщу на прощання:

— Козаче, якщо трапиться в тебе біда, згадай, що є в тебе приятель Амет Киримли[111]. Шукатиме мене на Карадагу. Пастухи та рибалки скажуть тобі, де знайти Амета. Так що не забувай, урусе!

— Не забуду! — сказав Недайборщ. Обнялися, як побратими.

І думалося йому, що то просто слова. Аж ні, невдовзі довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пізня осінь, хотіли козаки прорватися додому, на Січ. Та при Ячакові зустрів їх цілий турецький флот капудана Шакіра-паші.

Але кинулися хлопці до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво і так гребонули, аж море загойдалося! Під градом ядер, з пробитими вітрилами вирвалися-таки в море.

Потім думали пробитися додому через Босфор Таврійський[112]. І там не вдалося. Стрілися аж три військові галери. Довелося втікати.

Що ж робити було, куди далі податися?

Отоді й згадали про Амета Киримли. Вночі з попутним вітром промчали навколо півострова, а на ранок перед ними зачорніло громаддя Карадагу. Прокрадалися поміж скелями, шукаючи затишної бухточки. Знайшли нарешті таку місцину, куди вітер не діставав, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якір. А потім — до Амета.

— Згадали-таки, — всміхнувся Амет. — Тільки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо.

Сотня хоробрих татарських юнаків була у Амета. Налітали вони на турків, які поневолили їхню батьківщину, били мурз-запроданців.

— Через Ор-Капу[113] не пройти. Через Арабатську стрілку теж не вдасться. Можна лише через Сиваш, є там кілька бродів.

За кілька днів великий загін вершників, вдягнутих у татарське вбрання, помчав від Карадагу на північний захід. Амет Киримли вів цей незвичайний загін і довів хлопців майже до Січі…

Так, шкода Недайборщу, що немає галери.

— Треба було раніше про це подумати, — з жалем промовив і Олександр. — А зараз часу немає плисти до Карадагу…

Обидва пильно вдивляються в море. Десь надвечір, якщо нічого непередбаченого не станеться, вони мають зустрітися з донцями.

Отаманська чайка йшла перша, наче журавель у клині, а за нею — всі інші.

Бічні сторони велетенського трикутника були трохи вгнуті, щоб з передньої чайки кожної колони було видно, що робиться на головній, де сидить отаман. Будь-який наказ, що надходив з неї, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу — і за якусь хвилину вже вся армада знала, в чім річ.

«Чи встиг пан Сулятицький дістатися до Кафи? — думав Ілько Юхта, сидячи в крайній ліворуч чайці поряд з Клюсиком та Яремком. — При такому вітрі, як зараз, добрий корабель за якихось два дні дістанеться до Стамбула. А там хай думають, як відбити напад козаків».

Хлюпотіло море, хвилі весело стрибали перед чайкою. Вода була свіжа, легка, хотілося занурити в неї руки й умити обличчя.

Ілько Юхта, давній агент таємної дефтерхани Баба-Алі, поглянув на захід — біло-біло-біло.

А на сході — синява морська і голубінь небесна.

Йде козацький флот на Туреччину.

У чім їхня сила? І він, так званий Ілько Юхта, і його начальник Кемаль Сус, він же сеньйор Гаспареоне, добре знають цей народ, але й досі не знають, у чім же його сила. Так, турецьке військо до минулого року було найсильніше у світі. Це не найманці, а добре вимуштрувані воїни, кожен знає: битимуться героїчно — буду агою, пашею, навіть візиром. Раб може стати візиром! Першою особою після султана! Європа до цього ще не додумалася. Колись, може, і додумається… І в козаків — так само — кожен козак може гетьманом стати, аби лише розумним та хоробрим був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, ніж усього війська в Туреччині, здатні їм протистояти? Хіба вони краще стріляють чи рубаються, ніж яничари й сипахи? Ні. Що ж тоді? Невже оте сентиментальне поняття: батьківщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище. Це — віра в аллаха й Мухаммеда — його пророка.

Юхта здригнувся; а що як Клюсик уміє по очах читати думки? Бач, як поглядає, мовби зазирає в саму душу. Хутко опустив очі.

Чайки стрибали по хвилях, сонце піднялося в зеніт, було вже зовсім тепло, хоч минуло всього кілька днів од початку походу, який починався з льодоходом. Козаки сиділи в чайках, поскидавши просякнуті дьогтем сорочки (щоб нужа не заводилася), підставивши під промені сонця спини та груди.

Юхта, який уже кілька літ тому прикорінився в козацькому товаристві, останні кілька місяців намагався якнайменше потрапляти на очі Олександрові та Скрипникові. Гаспареоне передав, що Скрипника треба берегтися особливо. Якась нечиста сила врятувала цього козацького таємного вивідача після поранення отруєною стрілою! Сам Сагайдачний помер після такої стріли, а Петро — живий. Спершу Гаспареоне переказав, що Скрипника немає серед живих, але Юхта, побачивши його вперше і ще не знаючи імені козака, почав берегтися — інстинктивно!

Для того, щоб позбутися Олександра, необхідно втертися до нього в довір’я. А для цього або прибрати Скрипника, або приспати його пильність. Він, Юхта, мав уже кілька разів нагоду застрелити Олександра. Мав, але не скористався. Тут, у козацькому середовищі, він відчув страх, тваринний страх за свою шкуру. «Знімуть, здеруть з живого».

Було йому страшно весь час, а надто тоді, коли запитливим оком позирав на нього Яремко, а також і Джузеппе, який уже зовсім призвичаївся в козацькому товаристві. Цей Джузеппе любив з хлопцями філозофувати про турків та туркень, про алжірські та ангелянські звичаї, про іспанських та італійських сеньйор і сеньйорит, про те, як утекти з Родоських темниць, про далеку країну Чин, у якій літ триста чи чотириста тому побував уже один італієць Марко Поло, і куди треба їхати цілий рік через пустелі й гори, щоб привезти царські чашки, що дорожчі за золото.

А ще було страшно чорногорця Йована, який нічого не говорив, але цією мовчанкою він весь час нагадував Юхті про тих таємних німих людей, які душать султанів та султаненят.

У Києві залишився Коломайко, Гаспареоне вирушив на Дон, бо йому, так необачно розкрившись перед Скрипником та Олександром у Ямках, робити на Січі було вже нічого. Коломайко перевів до Юхти трьох своїх підручних: поляків-панків Станіслава, Влодзімєжа й Євгеніуша. Були вони зарозумілі, ненавиділи козаків, але ж до ненависті їм бракувало розуму та хоробрості.

Він влаштував цих трьох панків на одному хуторці за кілька десятків миль од Києва. Щосуботи хтось із них виїздив на побачення з Юхтою. Це було незручно, важко, але що ж поробиш? Доводилося Юхті виїжджати в степ на оті побачення, а це було ризиковано. І от нещодавно поталанило.

Знайомий цих трьох зарозумілих панків пан Адамек Квятковський добув поганенький маєток за десяток фарсахів од Січі. Людина він хоробра, але дивовижно наївна. Юхта переказав панкам, щоб вони до нього навідалися й підказали: є, мовляв, людина, яка може тобі, пане Адамку, влаштувати справу з робітниками на твоїй землі. Треба з’їздити до правителя Кафи від одної людини, якій правитель заборгував багато грошей. І цей правитель дасть тобі півсотні невільників, які в подяку за волю будуть раді відпрацювати в тебе й десяток літ, а потім, може, й зовсім оселитися в Курячому Горлі.

І пан Адамек клюнув на цю наживку.

Юхта передав Адамкові спеціальний ярлик, підписаний ще ханом Джанібеком-Гераєм, щоб татари, якщо вони налетять на Куряче Горло, знали, що мають справу з потрібною Криму людиною.

Як тільки Юхта довідався, коли запорожці мають піти в похід, він зважився на ризикований крок, що ледь не коштував йому життя. Юхта на два дні зник із Січі. Його відсутність одразу помітив Джузеппе і сказав про це Олександрові та Петрові. Граф не надав цій події значення, але Петро стривожився не на жарт. Спершу хотіли послати за Юхтою погоню, але в якому напрямку він подався? На третій день Юхта знову був у таборі. І не сидів у своєму курені, а прибіг просто до отамана Недайборща. «Що таке?» — перепинив його біля дверей Джузеппе. «Скажу або Недайборщеві, або Олександрові Чорногорському!» — була відповідь.

Вийшов Олександр. І тоді всі, хто був поблизу, почули:

— Графе Олександре, перекажіть Недайборщеві, що татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч з п’ять, не менше!..

Олександр запитав:

— Які татари? Де ти їх бачив?

— У степу! Ганялися за мною! Якби не мій кінь — упіймали б!..

— А чого ти ганяв по степу? — тихо, але так, що в Юхти мурашки побігли поза спиною, запитав Скрипник.

— Уночі мені сон приснився, ніби в степу, на десятій милі звідси, є кам’яна баба, а біля неї — горнятко з золотом закопане… Ну, я й поїхав.

— І не знайшов! — твердо мовив Скрипник.

— Знайшов! — вигукнув Юхта. — На коні в мене лишилося. Можу показати!..

Побігли до коня і справді побачили мішок, з якого Юхта вийняв горнятко, в ньому щось переверталося. Саме тоді й надійшов Недайборщ.

— Пане отамане! — вигукнув Юхта. — А чи не дозволиш мені віддати всі ці гроші славному товариству на горілку?

— Тільки після того, як відіб’ємо татар… Якщо вони, звичайно, тобі не привиділися.

Але татари наступного дня таки з’явилися. На Січ вони не нападали, а великими загонами пробігали поблизу і зникали в степу.

Юхта торжествував. Усе виходило так, як він задумав. Татар він зустрів ще по дорозі на Куряче Горло і, показавши ярлик, наказав покрутитися біля Січі кілька днів, демонструючи свою присутність. Ясна річ, якщо татари їздили поблизу, хто піде перевіряти, чи й справді Юхта копав біля кам’яної баби?

А тим часом четверо поляків з посланням Юхти мчали на Крим. У Курячому Горлі залишилася тільки Марійка з батьком та матір’ю. Перед самим походом Петро послав туди п’ятнадцять старих козаків, щоб обороняли його кохану від можливих неприємностей. Вони застали в Курячому Горлі тільки трьох людей. Пан Адамек поїхав у Крим визволяти невільників, щоб ними заселити свої землі. Найстарший з козаків негайно сів на коня, щоб повідомити Скрипника про таємниче й дивне зникнення пана Адамка, але коли він прибув на Січ, запорожці вже вирушили в похід.

Разом з ними вирушив у похід і Юхта. В тумані, між крижинами, козаки спустилися до гирла річки і, непомічені, вирвалися в лиман.

Турецького флоту при Ячакові не було. Це стривожило Юхту. Невже пан Сулятицький ще не дійшов до Кафи, і звістка його ще не долетіла до Стамбула?

Сонце вже поринуло в море, коли нарешті із задньої чайки помітили смугасте вітрило. Козак-зорець приклав долоні до рота й загукав:

— На сході вітрило! Передай далі!

З передньої чайки — від Недайборща й Олександра — просигналили:

— Спускай вітрила!

І пішло назад і в боки:

— Гей! Гей! Спускай вітрила!

Спочатку виднівся один човен. Потім одразу весь обрій зарябів вітрилами. Та відстань ще далека, а надворі швидко темніє…

— Підіймай смолоскипи!

І запалало все море від козацьких вогнів. Ущух вітер, тільки поволеньки котилися хвилі.

— Аге-ге-гей! — загукав з передньої чайки Карпо Недайборщ, аж полум’я на смолоскипах затремтіло.

Загриміло з п’ятнадцяти тисяч запорозьких горлянок:

— Аге-ге-гей!

Аж мурашки пробігли по спині Юхти. Ой, яка це страшна сила!

Саме в цю мить до Клюсика підійшов Яремко і шепнув:

— Я згадав!

— Кажи! — рвучко повернувся до Яремка Клюсик.

— Треба відійти.

Відійшли трохи далі від Юхти. І Яремко прошепотів:

— Ілько Юхта! От увесь час крутився перед очима, а я…

— Ти точно? — Гострі очі Клюсика аж засвітилися в темряві.

— Точно!

— Мовчи! І будь далі від нього…

А зі сходу, від уже недалеких смолоскипів донців, долинуло рідне, братерське:

— Пу-гу! Пу-гу!

І п’ятнадцять тисяч горлянок відповіло:

— Ко-зак з Лу-гу! Лу-гу! Козак з Лугу!

А від донців лунало:

— Пу-гу! Пу-гу!

Хвилі кидалися вогнем, бризкали іскрами, в небі блідли зорі, перелякані, стрибали з хвилі на хвилю дельфіни, вже чути було плескіт весел з донських лодій і веселий гомін.

Козак, який перший побачив на обрії вітрило донців, не витримав, шубовснув у холодну нічну воду.

— Куди ти? Втопишся! Холодно!

— Подай смолоскип!

Узяв смолоскип і поплив назустріч донцям.

Десятки рук простягнулося до запорожця. А той спокійно подав смолоскип — підхопив його донський ватаг Єфтимій Петрунін.

І ось уже перша лінія донців на чолі з Єфтимієм Петруніним та козацькою старшиною проходить уздовж лівого крила запорозької флотилії.

А решта човнів уже приєдналася до запорозького похідного строю, увійшла між ряди чайок.

— Здрастуйте, хлопці-запорожці!

— Добрий вечір! Чого так пізно?

— Була пригода. У протоці.

Донська лодія стояла біля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об каптан руки, розповідав:

— Ми вже думали: не проб’ємося. Мабуть, хтось попередив турків, що ми йтимемо…

— Як це — попередив? — сердито озвалися з чайки.

— У них, — підкинув слово інший донець з цієї ж лодії, — ти думаєш, немає своїх вивідувачів, джасусів? Отож нас і перестріли в протоці. Надворі — ніч, місяць сяє, туркам, звісно, спати треба, коли дивимося: флот стоїть попереду. Галери! Тільки-но ми наблизилися на гарматний постріл — вони як шарахнуть по нас! І з берега! З обох боків! Дивимося — від Єфтимія знак: усім на весла і щосили вперед. Ми як взялися — прошили, мов голки з нитками, стрій галер, а вони — за нами… Мчать за нами і не відстають…

— А далі що?

— А що далі? Кинулися під берег, там для нас зручніше. А галерою спробуй-но пройти попід берегом — дірку в борту вхопиш та й підеш на дно. От турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: «Гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а в турків судна добрі!» Гребемо, десять потів з нас ллється, руки подерев’яніли, а він гукає: «Гребіть!..» А вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — схопили облизня… А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід берегом. От і затрималися.

Десь поряд на чайці затягнули запорожці сумну-сумну пісню. І вплелися в неї голоси донців:

…Сеньйор Гаспареоне сидів у тій же лодії, що й козак, який розповідав, як донці проходили через протоку. За кілька місяців він змінився невпізнанно: відпустив велику бороду, чуб спустив на брову, одне око перев’язав — сказав хлопцям, що заболіло.

Взимку він з’явився на Дону, як утікач з Богданії. І тому козаки-донці розуміли, чому він погано розмовляє російською мовою. Проте Гаспареоне швидко освоївся з мовою донських козаків, десь подівся і його акцент, почав ходити в козацькому одязі, і вже не відрізнявся від донців… А коли набирали козаків до походу, то й він прилучився до товариства.

— Рубатися на шаблях, стріляти вмієш? — запитав Єфтимій.

— А то як же? — зрадів сеньйор Гаспареоне. Він вихопив пістоля і, підкинувши вгору копійку, вистрілив. Копійка на землю не впала — її кудись відкинуло кулею, Єфтимій знизав плечима: непогано, мовляв, та, зрештою, у нас усі так уміють. Вийняв турецьку акче, підкинув її вгору й вистрілив. Акче теж залетіла у безвість.

— Ви повинні взяти мене з собою, — промовив сеньйор Гаспареоне. — Мій брат у турецькій неволі. Я маю визволити його й відплатити туркам. Якщо ви мене не візьмете, я однак знайду спосіб дістатися до Туреччини.

І тепер сеньйор Гаспареоне сидів у човні поряд з чайкою Олександра. Він не дуже висовувався. Олександра він не побачив, тільки Скрипник виглянув, ковзнув по обличчях поглядом, здається, на мить зупинився і на обличчі сеньйора Гаспареоне.

Мовчить бородатий донець, мовчать і його товариші. Вони теж знають, що таке неволя.

Розділ восьмий, який розповість про халепу, в яку встряв довірливий, хоч і хоробрий, пан Адамек

А за два тижні до цієї зустрічі у відкритому морі сталася в Кримському степу, недалеко від підніжжя Карадагу, теж цікава, хоч і менш історично важлива, зустріч.

Пан Станіслав Сулятицький разом із довготелесим мовчуном паном Адамком, недотепою Євгеніушем Бендарським та боягузиком Влодзімежєм Рубанчиком у супроводі двох десятків ординців їхали вечірнім степом до Кафи.

Пана Славека так розтрясло, що в нього боліли всі нутрощі, і єдине, що тримало його ще на коні, — це усвідомлення того, що Кафа вже близько, військовий комендант Кафи сьогодні ж викладе на стіл перед паном Сулятицьким величезну суму грошей. Саме так обіцяв йому друг сеньйора Гаспареоне дивний козак Юхта, у якого очі були рябі, мов дві склубочені маленькі зміючки. Він сказав, що в папері, який вони мають передати військовому комендантові, вказано й суму, яку має отримати пан Станіслав, і деякі надзвичайно важливі дані, які стосуються безпеки Османської імперії, союзниці Польщі.

Пан Станіслав про все це не сказав панові Адамкові ані слова. Пан Адамек думав, що троє його єдиноплемінців їдуть з ним за компанію, щоб допомогти врятувати й перевезти в Куряче Горло кількадесят невільників. А насправді ж пан Станіслав використає пана Адамка як охоронця, бо Квятковський рубатися на шаблях та стріляти з пістолів уміє знаменито!

Пан Адамек думав зовсім інше, і це цілком природньо. Ставши володарем Курячого Горла, він страшенно захотів пожити мирним життям, побути господарем на землі, яка йому так несподівано дісталася. Все було добре — не було тільки людей, які б працювали на цій землі. Всіх позабирали в неволю татари. І от якби панові Адамкові вдалося десь дістати кілька десятків добрих робітників, то він би подбав про охорону Курячого Горла, про свою вигоду й про вигоду цього краю. Найперше він би спорудив укріплення, — а татари проти укріплень нічого вдіяти не можуть, — розорав би землі поряд, люди побудували б собі хати. Козаки на нього не косували б, він з ними жив би в добрих стосунках. Хіба він винен, що в Польщі для нього немає місця? Немає в Польщі, буде на Україні.

Панові Адамкові подобається, коли християни б’ють нечестивих. А козаки, хоч вони й православні, хоч пан Славек називає їх здрайцями, проте ж ідуть бити турків. А він, пан Адамек Квятковський, який вірує в наймогутнішого католицького бога, він, чия чесність ніколи не викликала сумнівів, готовий разом з ними, козаками, йти на герць з турками хоч завтра.

Коні бігли швидкою риссю, вершників, одвиклих від верхової їзди, трясло немилосердно, тільки татари-єдичкульці їхали спокійно, ніби поприбивані до кінських спин.

Далеко попереду темніли громади Карадагу. До Кафи лишалося дві-три години їзди. Ще дві-три години — і пан Станіслав буде власноручно вручати найвельможнішому з усіх кафських турків власноручне послання Юхти, найліпшого друга сеньйора Гаспареоне. А за це матиме гроші. Єдине, що якось смутить польського шляхтича, так це те, що тії гроші вручить йому, панові Станіславу, прихильник богопротивної віри, лютий ворог християнства, хоч нині й союзник Польщі. Ну, та не він же підписував той договір, а сам круль. А оскільки пан Сулятицький вірний слуга польської корони, то й його поїздка до кафського державця є великою віхою в історії Польської держави.

Єдичкульці тривожно позирнули на недалекий горб. Потім, заговоривши всі гуртом, дружно зупинилися.

— Чого ми стоїмо? — роздратовано запитав пан Славек.

Єдичкульці мовчки показали на горб. Звідти їхали якісь вершники, їх було близько сотні.

— Ешкийя![114] — закричав раптом один з єдичкульців.

І вся охорона, не змовляючись, кинулась втікати.

— Назад! Назад! — розпачливо заволав пан Сулятицький, але єдичкульці були вже далеко.

Пан Станіслав довго не мудрував. Часу на роздуми зовсім не було. Він вигукнув до своїх супутників: «Уперед!» — і вони кинулися втікати до Кафи.

Кінь, на якому їхав пан Сулятицький, був швидкий, хоч і норовистий. Але ще швидші були коні в розбійників. Коли пан Славек, тікаючи, озирнувся назад, він з жахом зрозумів, що розбійники мчать не за єдичкульцями, а за ними, поляками, і відстань катастрофічно скорочується.

Все ще була надія на порятунок. Аби лиш кінь не спіткнувся! Можна ще було б промчати не одну верству.

Розбійники мчали великим півколом, намагаючись оточити пана Станіслава Сулятицького та його супутників.

— Ну, біжи борше, — молив коня пан Сулятицький.

І кінь біг, і, здавалося, була можливість урятуватися…

Раптом позаду почувся вереск — то упав з коня Влодзімєж Рубанчик. Хоч як тяжко втрачати в біді компаньйона, та ще й однієї з тобою віри, але таке становище було навіть на користь; кілька передніх татар, які вже ось-ось мали наздогнати поляків, зараз мусять зупинитися біля пана Влодзімєжа, витрачати час, щоб його зв’язувати, а тим часом пани Славек, Адамек та Євгеніуш устигнуть утекти.

Та несподівано пан Адамек осадив свого коня і повернув назад.

— Що ви робите, пане Адамку?

Озираючись на ходу, пан Славек бачив, як татари збилися в купу довкола пана Адамка, як летіли з тієї купи шаблі й пістолі, як упало кілька татар з коней. Пан Адамек бився, як лев!

«Що ж, і це непогано», — думав, чимдуж утікаючи, пан Славек. Можливо, пан Адамек затримає на кілька хвилин цю орду, перш ніж загине, а тим часом пан Станіслав устигне відірватися від ворога.

Над головою пана Станіслава щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, він інстинктивно пригнувся до кінської шиї, щосили махнув рукою, мов відбиваючись од гадюки, та було вже пізно. Татарський аркан обхопив його і скинув з коня. Кінь здибився, шарпнувся убік.

Він ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек скинув його з себе і скочив на рівні. До нього підлетів татарин, наставив ратище просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк і впав на коліна, заволавши:

— Помилуйте! Не вбивайте!

Повз нього протупотіли інші татари — вони гналися за Євгеніушем Беднарським.

Татарин опустив ратище і знаком показав панові Сулятицькому, щоб піднявся на ноги і заклав руки за спину. Поляк виконав наказ, намагався усміхатися тремтячими вустами, але в нього нічого не виходило, його била пропасниця.

Татарин мовчав. У нього були світлі, водянисті, аж безбарвні очі — одне з більмом, велика руда борода, кирпатий ніс.

Він мовчки об’їхав свого бранця, а той, задкуючи й догідливо всміхаючись тремтячими вустами, обертався, щоб не стояти до того, хто його щойно полонив, спиною. З щемким жалем подумав про те, які гарні гроші він мав одержати — і от маєш: піймали розбійники, зараз пограбують і дуже добре буде, якщо не вб’ють.

Татарин нарешті зупинився, і пан Сулятицький побачив, що верхівці ще й досі женуться за паном Євгеніушем Беднарським. «Невже втече? — подумав з досадою. — То чого це цьому дурневі має таланити?»

Пан Євгеніуш утікав далі й далі, а татари гналися, не відстаючи…

«Чого вони не стріляють? — з досадою подумав пан Славек і не жахнувся цієї думки. — Стріляйте! Стріляйте! — подумки підганяв він татар. — А то втече! Втече! О, пся крев, він таки втікає!»

Та й панові Євгеніушу не поталанило. Побачив пан Славек, як здійнявся вгору довгий мотуз із зашморгом на кінці — і пан Беднарський гепнув на землю.

«От і все! Тепер будемо пропадати гуртом», — зітхнув полегшено пан Сулятицький.

— А ти хто будеш? — раптом почув пан Сулятицький запитання рудобородого розбійника з більмом.

— Я уродзоний шляхтич, пан Станіслав Сулятицький, маю великий маєток, а зараз їду з своїми людьми до бейлер-бея…

— Ану, цить! — гарикнув татарин, і пан Славек знову відчув, як у нього дрібно трясуться коліна.

Зв’язані руки давно вже потерпли. Спочатку панові Сулятицькому здавалося, що по них бігають великі волохаті мурашки, а потім він просто перестав їх відчувати. Поряд пов’язані сиділи на конях пан Адамек, пан Влодзімєж і пан Євгеніуш. Пан Влодзімєж весь час хилився з коня. Тіло його обм’якло, мов споловинений бурдюк з вином. У пана Євгеніуша було подряпане обличчя і обчухрана шия, його рот весь час кривився в дивному позіханні. Лише пан Адамек їхав ніби нічого не сталося.

Спочатку вони їхали гірським дубняком. Гілля боляче било по обличчю.

Сльози котилися по щоках пана Славека, залишаючи брудні патьоки. Поляк не міг їх стримати, він здригався від ридань і, навіть піймавши люто-зневажливий погляд пана Адамка, не заспокоївся.

Вибралися з лісу й потрапили на край прірви. Пан Славек заплющив заплакані очі, щоб не бачити, як кінь обережно йде вузенькою стежинкою… «Єзус Марія, пронеси, Єзус Маріє, пронеси!» — подумки повторював він, хоч, може, ліпше було б одразу розбитися в прірві, ніж потім довго конати на палі…

Пан Влодзімєж, побачивши прірву, ніби трохи ожив. Він закляк на коні, мов задерев’янів, і дивився, дивився, дивився в бездонне провалля…

Навіть татари — й ті примовкли, їдучи цією стежиною. Та тільки-но вони минули це моторошне місце і виїхали на велику галявину, що примостилася під гребінчастою верхівкою гори, як знову загаласували, почали сміятися й навіть співати.

Вони їхали й їхали, а татари все співали й співали.

Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели своїх коней на ступу і в’їхали в ліс. Знову гілляки одна за одною почали шмагати пана Станіслава по щоках.

Стало ще темніше. І ліс погустішав, і дерева побільшали. А далі пан Славек помітив, що вони їдуть біля високої скелі, що, мов кам’яний мур, прямовисно здіймалася вгору. Попереду почулися чиїсь голоси, весела розмова… Загін знову збився в купу.

«Приїхали, — полегшено зітхнув пан Сулятицький. — О, хай би швидше розв’язали».

Татари підійшли до бранців, порозв’язували їм ноги, зсадили на землю й показали, що треба йти.

Пан Сулятицький розчепірено рушив уперед. Пана Влодзімєжа тягли попідруки, Адамек ішов, не згинаючи колін, а Євгеніуш дріботів, зігнувшись у три погибелі, — він добряче-таки забився.

Їх привели в якусь печеру, освітлену смолоскипами. Трохи далі печера розходилася, утворюючи велике й високе підземне приміщення. Вгорі була дірка — вихід назовні, а внизу, якраз напроти цієї дірки, палахкотіло вогнище, навколо якого сиділи на каменях, на пеньках, на кошмах якісь люди.

Біля самого вогню сидів і смалив люльку дебелий молодий чолов’яга з ріденькими вусиками. Він дивився на бранців спокійно і, сказати б, навіть велично. Поряд нього сидів бородатий, глипав своїм більмом на пана Сулятицького.

Розбійницький ватажок сказав кілька слів по-татарськи.

Рудобородий вислухав і переклав:

— Хто ви є, куди ви їдете і навіщо?

Пан Сулятицький, стримуючи дрож у голосі, відповів:

— Я є уродзоний шляхтич пан Станіслав Сулятицький. А оце — мої люди, такі ж уродзоні шляхтичі. Я маю важливе завдання до пана бейлер-бея в Кафі.

«Ну й просторікує, як по писаному! — подумав пан Адамек. — Я б так нахабно брехати не зумів!»

— Пан бейлер-бей і кафський бьолюк-баші зі своїми хоробрими яничарами, — вів далі пан Сулятицький, — сердитимуться на вас за те, що ви нас затримали.

— Ми не підкоряємося ні бейлер-беєві, ні бьолюк-баші, — відповів рідковусий, вислухавши переклад слів пана Сулятицького.

— А ми не знаємо, хто ви такі, — втрутився в розмову пан Адамек. — Ви нас зупинили по дорозі, ви нам пов’язали руки, нам, чотирьом! Вас сотня чи й більше, а ви — на чотирьох!

— Пане Адамку, — задрижав від страху пан Станіслав.

— Замовкніть, пане Славку! — спокійно відповів пан Адамек. — Я вояка й люблю битися не язиком, а шаблею. Нічого в них благати я не буду. Розбій є розбій!

Рідковусий вислухав переклад і засміявся:

— Так, ми і є розбійники. Я — Амет Киримли. Мене й моїх хлопців знає вся Ада[115].

— Я не знаю ні тебе, ні твоїх хлопців, — сердито кинув пан Адамек.

— Пане Адамку! — істерично гукнув пан Сулятицький і повернувся до рудобородого: — Пане товмачу, скажіть ясному панові Амету Киримли, що пан Станіслав Сулятицький, цебто я, багато про нього чув і дуже його шанує.

— Що за доручення маєте до бейлер-бея?

— Ми про це маємо сказати не тобі, а бейлер-беєві, — відрізав Адамек.

— Пане Амете! — заволав пан Сулятицький. — Цей грубас не знає ні про яке доручення. Це тільки я знаю про це доручення, і я вам скажу про нього, тільки гарантуйте нам життя.

— Що то за доручення? — знов переклав товмач слова ватажка.

— Прошу пана… Це дуже таємна справа.

— Добре, — відповів товмач. — Кажи, та швидко!

— Запорожці й донці мають вирушити в похід на Османську імперію. У запорожців — п’ятнадцять тисяч, а в донців десять тисяч війська…

Пан Адамек похолов. Що він каже, цей бовдур? Він здогадувався, що має бути похід, але якого ж біса кричати про це татарам?

— Цей похід буде незвичайний. Запорожців очолює отаман Недайборщ, донців — їхній отаман, а загальне керівництво здійснює не запорожець, не урус, — догідливо закинув татарське слівце пан Сулятицький, — а один самозванець.

— Ну, а що вам до того? — запитав Амет Киримли. — Ви ж поляки, хіба вам буде погано, якщо хтось поб’є турків?

— Польща з султаном зараз у мирі. Крім того, цей самозванець видає себе за султана Ях’ю, мріє про престол Османської імперії.

Не встиг ще рудобородий перекласти слова пана Станіслава, як пан Адамек закричав:

— Та бреше він усе! Граф Чорногорський — то справжній лицар!

— Не лицар він, а бидло! Він — самозванець!

— А як у вас самозванець Димитрій, так ви не ставали в оборону істини, — переклав відповідь Амета Киримли рудобородий. — Мабуть, ходив у похід на Москву?

— Ходив, — закивав головою пан Сулятицький.

Амет вислухав слова товмача і щось сказав сердите.

— То ти не поляк, а зрадник, — переклав рудобородий. — Запорожці в одній державі з вами — то як же ти можеш зраджувати інтереси своєї держави? Запорожці захищають вас від турків, а ти продаєш їх? Ти гяур не тільки для мусульман, ти гяур і для християн!

Пан Славек відчув, як ноги його мимоволі підігнулися в колінах, як у животі щось обірвалося, — і він упав на брудну підлогу печери.

— Що то за лист? Покажи! — коротко наказав бородатий.

Варта розв’язала панові Сулятицькому та його супутникам руки.

Пан Славек з потайної кишені дістав неслухняними руками папірець, подав товмачеві.

Амет Киримли розкрутив папір і почав читати. Він вдивлявся в кожне слово, повільно проходив очима рядок за рядком. І з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчі.

Потім він одірвав очі від листа і щось запитав. Товмач переклав:

— Чи знаєте ви, про що написано в листі?

— Ні, але Юхта, а він найперший друг сеньйора Гаспареоне, докладно розповів його зміст.

— Хто він, цей ваш сеньйор Гаспареоне?

— Як хто? Наш друг, італієць.

— Той сеньйор Гаспареоне мерзотник! — заскреготав зубами пан Адамек. — О, його щастя, що мої пістолі були незаряджені!

Амет Киримли читав довго, ніби не вірячи в те, що там написано. Потім усміхнувся в ріденькі вуса і запитав, чи знає пан Сулятицький справжнє ім’я та походження Олександра Чорногорського.

— Сеньйор Гаспареоне щось таке розповідав, але я забув. Здається, він незаконний син якогось турецького кухаря.

— Ні, — заперечливо похитав головою Амет. — Олександр — це справжній син турецького султана Амурата. І звуть його Ях’я. Коли Амурат приходив до влади, то він знищив п’ятьох своїх братів. Сам же Амурат мав понад сто дітей. Коли він помер, то його старший син Мухаммед лишив живими тільки своїх сестер, їх було сорок сім. Всі ж брати були задушені, крім Ях’ї… Отак. І якщо зараз Ях’я вирішив бити Османську імперію, то хай б’є! Чому ж ти хочеш завадити запорожцям і Ях’ї в їхній справі? І я не дозволю, щоб про моїх друзів говорили погано! Чуєш?

— Ми ж не говоримо, ми ж не говоримо, — затремтів голос пана Сулятицького.

— А чи знаєте ви справжнє ім’я сеньйора Гаспареоне?

Починалися нові загадки. У пана Сулятицького голова вже пішла обертом.

І в цю мить озвався пан Євгеніуш:

— Ми не хочемо навіть слухати ваших вигадок про нашого друга! Якщо ви хочете сказати щось достойне, то ми послухаємо.

Пан Адамек стояв рівно, мов стовп, і думав. Він порівнював те, що почув щойно, з тим, що чув від Скрипника, коли той марив у Лозовиках, і розумів, що Амет Киримли говорить правду. І от він, чесний польський шляхтич, який бився з турками при Хотині, дістав у груди від татар дві стріли, злигався з цими трьома пройдисвітами. Лиш мовив:

— А, нема що казати…

— Отож воно, — промовив рудобородий і почав далі перекладати відповідь Амета Киримли. — Справжнє ім’я вашого сеньйора Гаспареоне — Кемаль Сус. Сам він турок, шпигун. Він іще торік разом з одним мурзою на ім’я Риза ганявся на Дністрі за Ях’єю. Тільки кілька чоловік повернулися звідти живими, а всі інші — полягли. Так от, якщо довідається ваш король, що ви допомагали турецькому шпигунові, то він вас усіх посадить на палі.

— Ми не хочемо! — знову затремтів голос пана Сулятицького.

— Ну, то бейлер-бей відправить вас на галери.

— О, ні, бейлер-бей дуже порядна людина. Так сказав друг сеньйора Гаспареоне.

— Той друг — такий самий шпигун, як і Гаспареоне. Асане Касапчі, переклади їм, про що пишеться наприкінці листа до бейлер-бея.

Він почав повільно читати, а рудобородий — перекладати:

— «Ваша милість! Уклінно прошу передати до Стамбула, що вбивство Ях’ї відкладається через те, що він має надзвичайно пильну охорону. Козацький флот уже готовий до походу, який розпочнеться…» — тут Амет Киримли зробив паузу, взяв перо і щось позначив у листі, — «через місяць. Кемаль Сус зараз перебуває серед донців, а Коломайко — в Києві…» Ну, далі — несуттєво. А, ось цікаві рядки: «Ці гяури зробили потрібну нам справу, але вони нам більше не потрібні. Кемаль Сус пообіцяв їм велику суму грошей, але вони не заслужили на таку винагороду. Чи не могли б ви надати їм можливість попрацювати на галерах і заробити оту суму, яку вони назвуть, власними м’язами? Припадаю до ваших ясних ніг, цілую порох на дорозі, якою ви йдете…»

— Отак! — сказав Амет і засміявся. — Я не заздрю вашій долі. Щоправда: родичаєшся з собакою, то не чекай дружби від людей.

Пан Станіслав мовчав, мов йому заціпило.

Пан Адамек в розпуці сів на землю і схопився руками за голову. Пан Євгеніуш дивився скляними очима на вогонь.

Наступного ранку Амет Киримли звелів привести бранців.

Обдерті й забруднені, вимучені страхом та безсонною ніччю, стояли вони перед отаманом.

— От що, вельможне панство! Мені не треба ні ваших голів, ні ваших найкращих слів. Ми вас ловили не для грабунку чи вбивання, а для того, щоб ви передали бейлер-бею Мухаммеду-паші та його бьолюк-баші Чаїру Чар-лаги нашого листа. В цьому листі пишеться, що я, ешкийя-баші Амет Киримли, оголошую смертельну війну тим, хто поневолює наш край. У цьому листі я також пишу, що коли з голови мого посланця, — а посланцем будете ви, пане Сулятицький, — упаде хоч одна волосинка, то ми нищитимемо всіх турків. Так от, пане Сулятицький, ось вам ханський ярлик, листи од вашого сеньйора-шпигуна й кінь. Ви відвезете наш лист. Вас проведе до Кафи наш товмач Асан Касапчі.

— Але, але… я не хочу на галери… — заплакав пан Славек.

— А ми це місце в листі відрізали, — заспокоїв Амет.

Сльози миттю висохли на очах пана Сулятицького.

Амет Киримли далі запитав:

— А чому пан Сулятицький не цікавиться долею своїх друзів?

Ах, так, пан Славек зовсім не подумав, що в нього ж є й товариші, які їхали разом з ним, страждали разом з ним.

— Справжній шляхтич не уявляє своєї долі без долі товаришів!

— Я не вважаю, що пан Сулятицький так думає, — відповів Амет. — Коли я спостерігав його поведінку в бою, у мене склалося інше враження.

Пан Сулятицький рвучко схопився за свій пояс з лівого боку — там мала бути його шаблюка. Але її не було, і пан Славек це добре знав. Проте він мав зробити такий жест.

Амет Киримли погладив великим пальцем свій ріденький вус і, ніби не помічаючи гніву й пересердя поляка, вів далі:

— Ваші товариші лишаються в мене. Отже, ви маєте можливість довести істинність ваших слів про дружбу й товариство. Але нагадую ще раз: жодного слова поза тим, що є в листі отого джасуса! І — жодного слова поза тим, що є в моєму листі!

— Я обіцяю! Слово гонору!

— Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите, якщо пан Сулятицький не виконає своєї обіцянки? — запитав пан Євгеніуш.

— Ви нікчема! Та як ви смієте? — обурився пан Сулятицький.

— Продам на галери. А якщо він приведе сюди яничарів — повідрубую вам голови. Чи посаджу на палі.

Він пильно подивився на пана Сулятицького і сказав:

— З вами поїде ще оцей довгий, — Амет показав на пана Адамка. — І якщо ви не виконаєте даної обіцянки, він вам відрубає голову! Так і буде — двоє поїдуть в Кафу, двоє чекатимуть тут!

Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш сумно опустили голови.

— А тепер рушайте! — наказав Амет Киримли. — Хай подорожує з вами щастя!

Амет не сказав, що він виправив у листі дату початку козацького походу.

Турки думатимуть, що мають у запасі три тижні, а то й місяць, а козаки вже ось де!

…За кілька хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий їхали гірським дубняком у напрямку до Кафи.

Пан Адамек їхав і напружено думав: що зробити з цим чортовим Сулятицьким? Побити йому пику чи вбити зовсім? Убити, убити, розтоптати падлюку! А самому податися на Січ і розповісти про все, що натворив оцей тхір, який носить звання шляхтича. Розповісти, що в козацькому таборі сидить якийсь Юхта — помічник Гаспареоне!

«Чекай, а що буде з цими двома пришелепками — Євгеніушем і Влодзімєжем? Їм — смерть. Ні, так не годиться! Спокійніше, Адамку, спокійніше! Ти теж устряв у халепу, на твоїй совісті допомога джасусові».

Він їхав і напружено думав про те, що ж його зробити. Відібрати послання отого шпигуна, який сидить у козацькому таборі? А що це дасть?.. А втім…

— Пане Сулятицький, — сказав він, під’їхавши до пана Станіслава. — Негайно віддайте мені послання отого джасуса, інакше я скину вас у прірву.

— Я уповноважений самим Аметом Киримли!

— А мені чхати, що ти ним уповноважений! — гарикнув пан Адамек. — Скину — і все!

— А пан Влодзімєж і пан Євгеніуш?

— Дідько з ними! Але я не дам тобі передати туркам шпигунську цидулу! Давай сюди!

Пан Станіслав перелякався. Він вийняв папірець і віддав панові Адамкові.

— От і гаразд. А тепер їдь далі від мене!

— А ви на мене не тикайте! Я з вами свиней не пас! — вигукнув пан Станіслав, але коня про всяк випадок погнав уперед. А від’їхавши кроків на п’ятдесят уперед, гукнув товмачеві: — їдь зі мною поряд, а то оцей одержимий чорною хворобою може налякати мого коня!

Товмач під’їхав ближче, тепер пан Сулятицький їхав уже спокійніше. Крадькома мацнув потайну кишеню. Гроші, слава богу, лишилися цілі. Ці розбійники й справді полювали явно не на гроші. Їм таки треба було взяти якогось шляхетного чоловіка з іноземців, який би мав сміливість передати їхнього листа бейлер-беєві та бьолюк-баші. Місцевий житель міг спокійнісінько собі втекти, не виконавши наказу, або ж із ним просто не захотів би говорити бейлер-бей, а якщо й говорив би, то під час допиту, тортур.

Пан Сулятицький похолов: а якщо й його самого візьмуть на тортури?

А може, й краще, коли передасть отого листа від розбійників пан Адамек? Якщо бейлер-бей розсердиться, то на пана Адамка, а він тут ні при чім.

Хай пана Адамка й тягнуть на допит.

Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але міцний коник спокійно йшов по краях прірв, під прямовисними скелями.

Ось він виніс вершника на гребінь гори, і пан Сулятицький побачив синє-синє море внизу, помережене сірими розводами…

— Море… Руське море, — мовив по-російськи товмач.

Пан Сулятицький обернувся до рудобородого:

— А звідки пан знає мову московитів?

— А ти звідки? — у свою чергу запитав татарин.

— Ого! Я був у Московії! Разом з Димитрієм-царевичем.

— А проте московити вигнали-таки вас із своєї землі!

— Так звідки усе-таки знайома панові московитська мова?

Товмач блиснув своїм більмом, зиркнув спідлоба:

— Так я московит чи, як кажуть турки й татари, касапчі. Був Андрій — став Асаном. Так мене й називають Асан Касапчі.

Пан Адамек їхав позаду і мимоволі прислухався до розповіді товмача:

— Я з нижегородських міщан, був ремісником — і непоганим: по золоту, сріблу, міді, латуні, бронзі працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав — Авдотію. А тут нещастя. Ляхи лізуть на нашу землю. Гине російська земля, гине російський народ… Аж чуємо: закликає всіх руських людей Козьма Захарович Мінін-Сухорук: хто, мовляв, що має — віддавайте на оборону, на боротьбу з ворогами, ставайте на бій. Прийшов додому, перелічив свої гроші, трохи лишив для дружини, а решту віддав на святеє діло. Та й сам у ополчення пішов. Бився добре. Немало таких, як ти, на той світ відправив… А потім… Стрівся мені під Москвою отакий лях, як оце твій товариш, — Асан Касапчі озирнувся на Адамка, — він і прибив мене. Я й зомлів. В полоні опинився. Продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали на галеру. Став я веслувати на галері. Тяжко, ой, тяжко ж було! Сидимо ми по п’ять чоловік на лаві, тримаємося за одне весло, гребемо без кінця. Ногу прикували до ланцюга під лавкою, а коли галера йде у відкрите море, то ще й наплічники такі одягають — залізні обручі. Скуті руки й ноги.

«І оце таку долю готував мені сеньйор Гаспареоне?» — подумав пан Славек.

— Пропадаю я на галерах, — вів розповідь Асан Касапчі, — а надії на викуп з неволі агарянської немає. Гребу та й гребу — люди мруть, а я ще живий. Попрацював отак з рік — з мене тільки шкіра й кості лишилися. Другий рік іде — ще гірше. Якось наглядач почав бити камчею, не витримав — кинувся на нього. Та ланцюг не пустив. Мене страшенно відлупили, та ще й вирішили стратити — повісити на щоглі. Вивели мене, прощаюсь я з життям, аж надумав: як помирати, то весело. Дай-но, думаю, перевернуся в турецьку віру, хай після того вішають. Все ж на одного басурмена менше стане… То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побігли до капітана нашої галери. А він сам з потурмаків — твій земляк, Іллях… І не стало на світі Андрія Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан. Не повісили мене, а привезли на берег, з великою радістю вулицями водили, з музикою. Почав я знову працювати, маю прибутки, складаю потроху, щоб, може, якось утекти на батьківщину. Як ляжу спати — Волга сниться… І так же погано мені стало, що далі нікуди. Почав випивати. За це аллах мене й покарав. Бійка зчинилася на вулиці, а я в неї встряв, от мене хтось по оку і тріснув. Більмо наросло. А в мене ж робота така, що око — найперше діло… Пішли мої справи на гірше. Досада на душі була така, що якось зайшов я в мечеть, та задумався про свої справи так, що замість молитися, спересердя плюнув на підлогу. Схопили мене та й відправили на галери знову. Там я познайомився з Аметом Киримли, разом сиділи, на одній лавці… Якось під час бою галера вийшла в море в погоню за козаками, які зробили напад на Стамбул. Та, поспішаючи, не встигли наплічники на нас накинути. Не до того їм було. Наша галера налетіла на козацьку чайку, потопила її, але козаки встигли почіплятися на весла і пробратися на галеру. Ми чуємо, що хтось вчепився за весла, але мовчимо, наглядачам не кажемо ні слова. А було це вночі, вітер, темрява. Залізли козаки до нас, убили наглядача, забрали в нього ключі від ланцюгів. Наш Амет Киримли та ще кілька його хлопців допомогли козакам. Стала галера наша. І повів її наш новий капудан-ага козак Карпо Недайборщ на північ.

Коні спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгі вали хвиль, на далекий мис, що ніби розпливався у повітрі.

— Ну, а коли ж додому, в Московію, повернетеся? — запитав пан Сулятицький.

— Не знаю. Все це не так просто. Перед богом християнським я чимало нагрішив. А мухаммедова віра в’їлася в душу.

— А Волга ж як?

— Сниться… Мабуть, утечу-таки додому, але не сьогодні й не завтра. Та й Амету Киримли моя допомога потрібна.

Вони їхали вже дві години, а Кафи все ще не було видно… Пан Адамек мовчав, хоч пан Славек і намагався розпочати розмову.

Нарешті вершники виїхали на гору й зупинилися. Внизу розкинулося велике місто з фортечними мурами й вежами, з брамами, ровами, бійницями. У порту стояло кілька суден, маленькі човни снували між ними… І море синє-синє…

— Тепер так, — сказав Асан. — Ви їдете вниз, до найближчої брами. Говорите, хто ви й що ви й показуєте ханський ярлик. Вас пропускають. А далі дієте, як сказав Амет Киримли… Потім, якщо буде відповідь, їдете назад. Не буде відповіді — теж їдете. Я вас чекатиму за оцією горою.

— Гаразд, — сказав пан Сулятицький.

…Вже коли доїжджали вони до брами, пан Станіслав зупинився і сказав панові Адамкові:

— Раз ви взяли у мене листа від Юхти, то можете забрати й листа від Амета Киримли.

— Якщо сам Амет доручив саме вам вручити цього листа, — відповів пан Адамек, — то ви його і вручайте. А мені він доручив інше: пильнувати, щоб ви не почали хитрувати.

— Сказали б, що злякалися! — відповів пан Станіслав, і йому аж приємно стало на душі, що він, пан Сулятицький, такий хоробрий.

— Про хоробрість поговоримо потім, як доберемося на Україну, — пообіцяв пан Адамек, і панові Станіславу чомусь стало не по собі…

Надвечір пан Славек і пан Адамек виїздили з Кафи. З важким скрипом розчинилися ворота, загримотів на ланцюгах міст.

Пан Сулятицький згадував свою розмову з бейлер-беєм та бьолюк-баші. Цікава то була розмова і цікаві вони, ці люди — турецькі державці в Криму.

Бейлер-беєві дуже сподобалася вихованість пана Сулятицького, особливо тоді, коли той, вибачившись за турботи, яких він завдає такому високому державцеві, сказав:

— На жаль, розбійництво — це бич в усіх державах Європи. Наш король Сигізмунд боїться їздити по своїй державі. Торік я супроводжував їх величність в одній поїздці — і розбійниками просто кишіли ліси.

Бейлер-бей усміхнувся.

— Вони забрали у нас п’ять тисяч флоринів, але це дрібниця, — вів далі Сулятицький. — Це дрібниця порівняно з тим щастям, яке я маю, бачачи вас.

Бейлер-беєві всі ці високі слова про щастя сподобалися ще дужче. Саме тому він, усміхаючись, читав листа від Амета Киримли. Прочитав, кинув його на підлогу і відповів:

— Шкода, що шановні панове мають багато клопоту й не зможуть побачити на власні очі, як конатиме цей ешкийя на палі. На жаль, це станеться через місяць, бо зараз я маю інші справи…

— Так-так, — мовив пан Сулятицький, — за місяць може статися ще дещо, і передусім в Стамбулі…

— Пане Сулятицький, — втрутився в розмову Адамек. — Слово гонору, сто дяблів!

— Про що то він? — здивувався бейлер-бей.

— Він просто хоче поговорити з бьолюк-баші, — відповів пан Станіслав.

Бейлер-бей усе зрозумів. Він підвівся і запросив пана Станіслава до іншого покою. Пан Адамек зірвався з місця й пішов за ними, не збираючись говорити з бьолюк-баші, але до сусідньої кімнати його не пропустила варта.

За кілька хвилин пана Адамка обшукали бейлер-беєві слуги, вони знайшли зім’ятий папірець-донесення.

Пан Сулятицький докладно розповів бейлер-беєві про те, як козаки готувалися до походу, скільки набрали харчу та набоїв — про все це він знав зі слів Юхти. Бейлер-бей особливо розпитував про зовнішність та манери Олександра — Ях’ї, його тілохранителів, цікавився, чи не збирається самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький одповів, що така можливість, певне, не виключена, але самозванця передусім цікавить трон. «Щодо точних дат, то про це написано в листі до вас», — додав пан Сулятицький, демонструючи свою поінформованість.

— Дата тут ніби виправлена, — сказав бейлер-бей, придивляючись до аркуша паперу. — Як це розуміти?

— Ви ж розумієте, що це писалося спішно, — сказав пан Сулятицький. — Юхта спочатку поставив дату на півмісяця пізнішу, але мені вдалося розвідати точну дату, — збрехав він. — От я й наказав йому виправити…

— А чому не Юхта поїхав до мене, а ви?

— Він має завдання бути при Ях’ї й рушати з ним у похід, — і далі брехав пан Станіслав. — Адже значно краще просто застрелити самозванця в одному з морських боїв… — І раптом його осінило, як можна помститися і Юхті, і сеньйорові Гаспареоне за їхню підступність. Зітхнувши, він промовив: — На превеликий жаль, сеньйор Гаспареоне виявив боягузтво. Кілька разів можна було застрелити самозванця. На жаль, сеньйор Гаспареоне розкрив себе перед людьми Ях’ї. Я відправив його на Дон, де його не знають — хай заспокоїться!

Бейлер-бей сказав навіть кілька добрих слів і на адресу талантів шановного пана.

— Якби пан з Ляхистану став турком, то його, без сумніву, чекала б велика кар’єра полководця.

Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмішку. Це вже друга особа говорить йому такий комплімент. Тому вирішив не лишатися в боргу:

— Ваше прекрасне місто давно славилося в світі, але зараз, коли воно перебуває під орудою такого видатного державця, як ви, воно розквітло по-справжньому. Мій король був би щасливий навідати ваше місто…

Бейлер-бей на цей раз промовчав — певне, йому раніше ніколи не спадало на думку бачити в цих стінах польського короля. А може, він волів би бачити його прикутим до лави галерником?

— Та що там місто! — вів пан Сулятицький. — Кожне око втішиться, поглянувши на благодатні околиці Кафи, на щасливі обличчя мешканців цього краю…

Бейлер-бей криво всміхнувся й поцікавився, чи не заблукають зацні пани по дорозі назад.

— А ми маємо провожатого, — сказав пан Славек, — розумного співрозмовника, який добре знає турецьку, московитську мови… Він нас чекає й одведе назад.

Бейлер-бей знову посміхнувся у вуса й махнув рукою:

— Напевне, цей розбійник на вас уже й не чекає. Хоч скільки наші воїни дивилися на ту гору, з якої ви спустилися, — там нікого немає…

— А він за другою горою, — відповів пан Славек.

Тепер пан Славек їхав і думав про те, як щедро нагородив його бейлер-бей, дав три тисячі червоних флоринів. Стільки ж він отримав і на пана Євгеніуша та пана Влодзімєжа. Панові Адамку давали при панові Сулятицькому півтори тисячі, але той не захотів їх брати. Пан Славек узяв ці флорини, пообіцявши, що умовить товариша взяти такий щедрий подарунок від бейлер-бея…

— Пане Адамку! — подав голос пан Сулятицький.

Пан Адамек мовби води в рот набрав. З христопродавцями він не розмовляє. Тільки-но вони прибудуть до Києва, він, пан Адамек, повідомить коронного стражника Самійла Ляща, що пан Сулятицький виконував шпигунські завдання… Та ну його до дідька, того Ляща. Пан Адамек, тільки вибереться з Криму, відлупить до півсмерті цього мерзотника, зв’яже й одвезе до козаків.

Вершники вже вибиралися на гору, коли побачили, що їм назустріч їде невеликий загін акинджів. На списі у одного з кіннотників стирчало щось кругле й кудлате. Акинджі-агаси показав на спис і щось промовив, уклоняючись панові Сулятицькому. Єдине слово, яке пан Славек зрозумів, було «рахмат»[116], повторене кілька разів підряд. Пан Сулятицький безпомічно озирнувся, шукаючи, хто б міг перекласти сказане акинджі-агаси, але пан Адамек, який раптом застиг позаду, по-турецьки не знав, а товмача Асана Касапчі поряд не було…

Власне, він тут був. Адже то його голова стирчала на ратищі в одного з акинджів. Руда борода метлялась під вітром, а в очах застиг вираз подиву й докору.

Акинджі проїхали вниз, копита їхніх коней здіймали ледь помітну в призахідному сонці рожевувату пилюку.

Пан Адамек довго дивився їм услід осклілими очима, потім, під’їхавши впритул до пана Сулятицького, несподівано щосили вдарив його в обличчя.

— Брудний пес! — тонким голосом вигукнув він. — Фаризеуш! Кров цієї нещасної людини — на вас. Це пан виказав його бейлер-беєві за оті гроші! Так само, як виказав козаків!

— Не кажіть мені таких слів! — закричав пан Сулятицький і вихопив пістоля.

Та вистрілити він не встиг. Пан Адамек вибив той пістоль, і він полетів у торішню траву.

Пан Станіслав умудрився-таки погнати коня вперед і тепер утікав до Карадагу, а за ним гнався пан Адамек і кричав:

— Кажи: виказав? Кажи: виказав?

Пан Станіслав, спинившись на безпечній відстані, закричав:

— Ну так що? Якби не виказав, то нам би голови постинали!

— Пся крев! — сплюнув пан Адамек, зупинивши свого коня. — Зараз ти поїдеш до Амета Киримли. І я йому все розкажу!

— Він нам повідрубує голови!

— Ми мусимо визволили Влодзімєжа і Євгеніуша!

— Я боюся! Я не поїду!

— Твоєї голови мені не шкода. Шкода, що зняли з пліч голову отого московита, а не твою, собачу!

Пан Сулятицький погнав свого коня вперед. Ярлик на вихід з Криму в нього є. Гроші — теж. Сім з половиною тисяч червоних флоринів. Панам Влодзімєжеві та Євгеніушеві вони не потрібні. Ніхто їх уже не врятує. Сто дяблів у печінку цьому дурневі Адамкові. По-перше, так битися не можна. По-друге, грошей він не побачить. По-третє, пан Сулятицький у відплату за образу забере собі оте Куряче Горло, тільки-но добереться до України. А чи добереться пан Адамек, це ще ми побачимо. Та й пан Сулятицький ні до яких розбійників з паном Адамком не поїде.

Він оглянувся на пана Адамка і закричав:

— Не їдьте до розбійників! Мені шкода вас, хоч ви й не гідні моєї прихильності.

— А я кажу, що поїдеш! — озвався пан Адамек. — Ти присягався життям і честю своїх товаришів. Давав слово гонору!

— Розбійникові слово гонору, то тьфу! Він не дотримуватиметься ніяких присяг, коли довідається про загибель товмача.

Пан Станіслав різко спинив коня. І тільки-но порівнявся з ним пан Адамек, Сулятицький ударив ножем у горло коня переслідувача. Кінь захрипів. Пан Адамек упав, а на нього перекинувся кінь і забився в смертельній агонії.

— Стій, негіднику! — простогнав пан Адамек і зомлів.

А пан Славек помчав уперед. Тільки їхав він уже не на Карадаг, а лівіше, далі від того місця, де вмирав пан Адамек, задушений конем, що звалився на нього.

За півгодини галопу він пустив коня риссю. Подумав: «А може, цей дурень Адамек усе-таки вибрався з-під коня? Дурням таланить. Та й ножа треба забрати».

Він повернув назад, їхав уже більше, ніж півгодини, — втомився кінь та й темрява впала на землю.

Та коли він наблизився до коня, що плямою чорнів на дорозі, пана Адамка там не було.

«Однак здохне… А не здохне — татари вб’ють!» — подумав він.

…Аж під ранок дістався пан Адамек до бескидів. Немилосердно боліло розбите коліно, всередині все нило, мов поодбиване.

— Пане Амет Киримли! Пане Амет Киримли!

Карадаг мовчав. У небі сльозинами блимали рясні зорі…

Розділ дев’ятий про військову раду в морі, про таємну розмову Клюсика й Петра, про трієстинця Джузеппе та нечисту силу

Олександрові снився сон.

Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як він уві сні вигукує якісь слова й скрегоче зубами. Знову нервово засіпалася щока.

А Олександрові вже чи не вдесяте снився Трапезонт — рідне місто його матері-гречанки, місто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке місто, загарбане турками, з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнім дворі. І — з морем.

Снилася йому Устя-невільниця, яка доглядала його й зітхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, ніби Устя щось вишиває, а він, маленький Ях’я, дивиться, як це в неї виходить. І бачить він, як за Устиною голкою лягають сліди — червоний і чорний. І бачить він, що червоне — то виноград-ягода, а чорне — це листя.

— Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колір — це найкращий колір.

— Зелений колір — то життя. А життя моє зчорніло в неволі, тому й листя чорне. А червоні ягоди — то кров мого серця.

— Устю, а чому море синє, а його Чорним називають?

— Бо сліз багато в ньому. Колись море було до дна прозоре й солодке. Та прийшли вороги, забрали людей в неволю й повезли через море. Плакали полонянки, сльози їхні в море капали і прогіркло море й просолилося навіки, і Чорним відтоді назвали його.

— Устю, то це виходить, що мою землю обмиває ціле море сліз…

А потім привиділося, буцім білий рушник став блакитно-синім, а виноградні грона перетворилися на бойові строї запорозьких чайок. І ось уже бачить він, як тії чайки йдуть на Трапезонт, а над ними — чорні-чорні хмари.

І раптом крізь усе те глянули на нього чиїсь чорні очі. І такі вони лиховісні, і стільки в них зла та люті, що він одразу розуміє: то очі його ворога. Зміїний погляд чиїхось чорних, ніби знайомих, недавно бачених очей…

Він знову заворушився, заскреготів зубами. Джузеппе торсонув Олександра за плече, і він прокинувся.

— Трапезонт приснився. Ніби я в ньому.

— Добра ознака, — озвався Джузеппе.

— Татари кажуть: хто вірить у сни, недовго живе, — похмуро промовив Петро.

— А чорногорці кажуть навпаки. Правда ж, Йоване?

Йован щось промугикав у темряві.

— Де Недайборщ? — запитав Олександр. — Покличте його сюди, треба ще раз подумати над диспозицією бою.

— Карпа до султана Ях’ї кличуть! — пішло по чайці.

Через хвилину надутий, як сич (його тільки-но розбудили), Карпо Недайборщ сидів біля Олександра. За півгодини прибув на своїй лодії Єфтимій Петрунін.

Прикриті шатром із старого вітрила, вони знову розклали карту і при світлі свічки, яку запалив мовчазний Йован, почали мудрувати над тим, як краще провести наступний бій.

Єфтимій був здоровенний, він сидів у чайці, ніби трохи боявся, що вона може затонути від його ваги. Обличчя його заросло бородою, з рота стирчала люлька, як і в Недайборща.

— Оце — Трапезонтська бухта, — показував Карпо мундштуком люльки по карті. — Власне, місто ось де, — він швиденько обвів чубуком коло. — Далі, ось тут, були порохові склади. Ось тут, збоку, гармати. Військо, якщо ми прибудемо вночі, сидітиме в кишлах, отже…

— Якщо те військо справді там і його ніхто не попередив, — докинув слівце Петро.

— Досить придумувати казок, — різко перебив Недайборщ. — Ще такого не придумано, щоб думки перелітали за вітром… Ми йдемо швидко. Хто ще швидше за нас може прибути до Стамбула чи Трапезонта? Ніхто! Отже, нічого вигадувати!

— Гаразд! — сказав Петро. — Давай по суті!

— Отже, — вів далі Недайборщ, кинувши лихим оком на незрушного Петра, — висаджуємося на березі. Дивись, Єфтимію, де висаджуються твої. І добираємося двома загонами до порохових складів та кишел. Тим часом сто п’ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Якщо там є торгові судна, ми їх нищимо, підпалюємо, щоб видніше було. Беремо тільки бойові кораблі. Третина донців висаджується на берег з нами, але донці йдуть на топ-хану! Друга третина йде на лодіях просто в порт — із ста п’ятдесятьма чайками. Решта, обійшовши місто з півдня, стереже всі дороги. Це по-перше. А по-друге, ця решта запалює кілька будинків і зчиняє страшний галас…

Олександр поглянув на Петра, замислено погриз нігтя й сказав:

— Все це буде добре, якщо турки й справді нічого не знають. А якщо знають, тоді що?

— Не можуть вони знати! — заперечив Недайборщ.

Єфтимій вийняв люльку і почав водити чубуком по карті, як це робив перед ним Недайборщ.

— Тоді виходить ось що, — сказав Петрунін. — Запорожці, висадившись на березі, йдуть на кишла. Якщо турків там немає, то вони запалюють казарми та сусідні будинки і йдуть далі. Донці, які йдуть на топ-хану, і ті, які обійдуть місто з півдня, йдуть на зближення з запорожцями — тобто до центру. Створиться враження, що ворога оточено, і в турків зчиниться паніка. Донці йдуть назустріч пожежі, котру вчинять запорожці, а запорожці — назустріч пожежі, яку розпалять на другому кінці міста донці. Гірше буде на воді. Якщо турки попереджені, то йти на абордаж важко. Зрештою, обстріляємо кораблі з наших гармат, що є на кожній чайці, і заженемо турків у трюми. А далі треба блискавично кинутися кільком чайкам впритул і підірвати порохом турецькі кораблі. Хлопці примоцовують чайки до турецьких кораблів, запалюють гноти — і вплав добираються назад.

— Мені ще не все ясно з тим, що робитиметься на воді, — сказав Олександр. — Я гадаю, донцям треба бути готовими до такого. Як тільки в турецькому тилу почнуть вибухати чайки з порохом, донцям треба негайно кидатися з баграми на турецькі кораблі… Ще я знаю у вас непогану річ, вона хоч і ризикована, але ефективна. Береться барило з порохом, насаджується на ратище, запалюється гніт — і все це господарство викидається туркам на галеру. Після вибуху треба негайно забиратися на галеру і продовжувати бій. Є ще один варіант з пороховими барилами: кидати їх до веслярів. Але треба знати, хто на веслах.

— Гукнемо: «Пугу! Пугу!» Якщо невільники, то серед них неодмінно хтось озветься: «Козак з Лугу!» — сказав Недайборщ.

— Турки теж можуть так озватися, — уточнив Петро. — Козацький клич вони знають. Треба кинути клич: «Кидай весла!» І якщо хтось не підкориться наказові, тоді хай начувається.

— Шкуру здеремо, будь певен!

Гнівно промовив Олександр:

— Я знаю: яничари, сипахи, капиджі — це звірі. Але ж не можна повторювати чужих звірств!

— Козаки так ніколи не робили! — похмуро відповів Недайборщ.

— Я все це знаю і тебе про це не питаю! Але ми воюємо з військом. І я обіцяю: якщо когось застукаю на звірстві — тому буде смерть!

— Жорстоко, але правильно, — погодився й Петрунін. — Але зрадників, якщо хто попадеться, я каратиму сам — і ти мені, Олександре, не указ!

— Я сказав ясно: ніякого звірства! — жорстко мовив Олександр. — Полонених сипахів, яничарів, капиджів не нищити. Ми їх посадимо на галери! Хай веслують. А потім обміняємо, за одного турка — одного християнина. Так і передайте своїм козакам.

— Передамо, — погодився Недайборщ. Петрунін кивнув головою.

— Далі. Невільників-чоловіків беремо з собою, невільниць-жінок — теж. Одну чи дві галери з визволеними бранцями відправляємо на Січ, а звідти хай добираються до своїх домівок.

— Ясно, — озвався Недайборщ, — але я не згоден. Їх можуть перестріти по дорозі турки. Може бути так, що ескадра Шакір-реїса вже біля Ячакова. Що дві галери з мирними людьми зроблять проти ескадри? Та ще й турки довідаються про те, що ми вже тут, і кинуться назад, до Стамбула. А ми їх повинні бити нарізно!

— А якщо підуть ті галери через Босфор Таврійський?

— Ескадра при Кафі може перехопити. Так чи інак — нам треба брати Кафу, і тільки тоді відпускати галери на північ.

— Мабуть, з цим треба погодитися, — сказав Олександр. — Хай галери йдуть з нами, а там щось придумаємо. Хоч це й ризиковано. Ясно?

— Та ніби… Все розписали, як на папері. Тепер залишилася дрібничка: прийти, побачити й перемогти, — пожартував Недайборщ.

— Як каже Клюсик: вені, віді, віці!

…Море було спокійне; дув попутний вітер. Козацька флотилія рухалася на південь, суворо дотримуючись строю.

— Ну, я пішов досипати, — мовив Петро. — Завтра буде у нас тяжка ніч…

Але поспати цієї ночі йому не довелося.

За півгодини після наради прибув зі своєю чайкою Клюсик.

— Якого біса ото вночі з чайки на чайку гасаєш? — запитав вартовий. — Отамани сплять.

— Мені треба Петра Скрипника. Пильна справа.

Отак! Недаремно ж ото Скрипник тривожився на військовій раді про те, чи справді козацький флот іде на Туреччину таємно від ворога… Клюсик приніс перший сигнал тривоги.

— Яремко сказав мені, що чув голос Юхти Ілька в ту ніч, як десь зник Яким, — розповідав Тиміш. — Не так його голос, як те, що його впізнав Яким і назвав. Ну, я й вирішив перевірити.

— І запитав у Юхти, чи він був на чайці тієї ночі? А Юхта, звісно ж, сказав, що ні? — запитав Скрипник.

— Я запитав, але не так, як ти думаєш, — заперечив Клюсик. — Я заховав свою люльку і почав шукати, де вона поділася. Ну, козаки, звісно, почали кричати, що вони нічого не знають. Тоді Яремко, — я його підучив — гукнув, що я, певне, загубив свою люльку, коли відводив його з хлопцями на чайку перед походом. «Ти тоді, Тимоше, п’яний був і міг її випустити з рота. Та й випускав двічі». Я нагримав на малого, а далі й кажу: «Не інакше, як хтось із хлопців підібрав її тієї ночі. Уранці б я її знайшов, бо я перший прийшов до чайки». Хлопці дивуються з мене, а я ще дужче серджуся й починаю чіплятися до кожного: «Тодосю, ти вночі був біля чайки, коли я люльку загубив?» — «Ну, був, разом з тобою!» — «Тю ти, а я й забув! — кричу, щоб усі чисто чули. — А ти Омельку?» — «Не було мене там! Мало де ти ходив і що губив. Чого присікався?» — «А ти, Ільку?» — питаю в Юхти. «Та не був я там! — відповідає. — Я в себе в курені спав!» Ну, я інших почав допитувати, з десяток хлопців перепитав, а потім як скрикну: «Тю ти, холера! Таж вона у мене в кишені!»

— То що? — блиснув очима Петро.

— А те! Якщо Юхта був на чайці, то навіщо йому мовчати? Навіщо казати, що його там не було? Значить, щось таке робив, про що не можна казати!

— А якби він сказав, що був, то ти однак нічого б не довів! — озвався Петро.

— Я саме цього й боявся. Тому все звів на такий жарт, щоб Юхта на мить забув про обережність. Він і забув!

— А Яремко часом не помилився?

— Не думаю.

— Так-так-так… — забарабанив пальцями по облавку Петро. — Ну, а якщо так, то навіщо він пішов з нами в похід?

— По-перше, Гаспареоне може бути серед донців. Спробуй заглянути в обличчя кожному з них. От Юхті й випадає нагода в ним зустрітися в морі. Вже кілька разів він виявляв бажання підплисти до донців та поговорити з ними: «Люблю, — каже, — незнайомий люд». Я не підпустив жодного човна з донцями до чайки: ніколи, мовляв. А по-друге, він міг зробити якусь шкоду на чайках. Нашу чайку, отаманську та ще кілька охороняв Яким. По-третє, він, можливо, має завдання від Гаспареоне: вбити Олександра. Гаспареоне дуже береже свою голову, отож він міг дати таке завдання Юхті.

— Одне слово, ти Юхту не допитував ще? — запитав Петро.

— Та оце ж поїхав з тобою порадитися.

— Правильно! Не чіпай! Я відправлю Йована до тебе на чайку, хай він пильнує. А ми про безпеку Олександра потурбуємося! Якщо Юхта зустрінеться з Гаспареоне, — а ти давай можливість донським лодіям підпливати до своєї чайки, — то треба хапати обох. А я вже там їх допитаю. І ще одне: скажи козакам, що розмовляв з самим Недайборщем і з Олександром. Скажи, щоб уважно стежили за сигналами, які подаватиме сам Олександр із отаманської чайки. Хай Юхта думає, що все йде так, як вони замислили.

— Іще одне: не дає мені спокою ота несподівана відлучка Юхти за горщиком золота, — сказав Клюсик. — Він міг стрітися з людьми Гаспареоне, а ті, гайнувши в Крим, могли передати в Кафі, що ми готові до походу.

— Я теж про це думаю, — відповів Петро.

Козацька армада йшла на Туреччину. Десь попереду спокійно спав Трапезонт. Чи спокійно?

Олександрові не спалося. Він звівся з постелі, труснув головою, намагаючись відігнати від себе нав’язливі думки.

Пішов на ніс чайки, звідки чулися приглушені голоси. Йшов, намагаючись не перечіпатися об козаків, які спали, повкривавшись хто свиткою, хто старим вітрилом, хто повстяною накидкою.

Ще на відстані упізнав голос Джузеппе.

Із суміші кількох мов, які перемішував у своїй розповіді Джузеппе, виходило:

— Так ото ж мені й кажуть: як підеш на кладовище до того пам’ятника… — Джузеппе поглянув на Олександра, який саме надійшов, і вже італійською пояснив: — Я кажу про той мармуровий пам’ятник у Трієсті, під яким покоїться донья Аннета ді Піццоло… — І, знову повернувшись до слухачів, вів далі: —…То побачиш опівночі, як отой пам’ятник повертає до тебе обличчя.

Йован голосно кашлянув і сторожко озирнувся на всі боки.

— Ба, навіть моєму другові Джованні стало не по собі! Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: піду подивлюся! Але з вас барило. Кажуть: буде, йди! Настав вечір. І от пішов я… Місяць світить — білий такий, мов у саван убрався. А на душі в мене чорно. Але йду. Йду кладовищем, на душі не дуже весело, а тут ще чую, що за мною щось: шелесь-шелесь. Але не озираюся, бо це ж навіть і турок знає: в таких справах озиратися не можна… Доходжу до пам’ятника, бачу: стоїть! Вона! Точно-точнісінько! Стоїть, не ворушиться! А чого б їй ворушитися, як вона кам’яна?

— І це все? — запитав пошепки хтось із козаків.

— Ха! Якби ж то все!.. Стою — не дихаю. І тут бачу: ворухнулася фігура Аннети ді Піццоло, і місяць услід за нею на небі ворухнувся. Я боком-боком від неї, а нога мене несуть не туди! Я глянув на статую і бачу: повернулася вона до мене! То дивилася вбік, а зараз дивиться просто на мене.

Хлюпало море. Світили зорі. Сяяв місяць.

— Бр-р-р… — пересмикнув плечима Джузеппе. — Холодно щось стало. Може, є в кого чим горлянку промочити?

— Нічого, й так тепло…

Трієстинець розчаровано кахикнув і повів розповідь далі:

— Отже, питає вона мене: «З якої причини з’явився ти тут, о Джузеппе?» Я добропорядний християнин, але коли вночі та ще й на кладовищі хтось запитує, то, звісно ж, стане моторошно. Я відступаю, відступаю, а вона… А вона підходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука холоднюща. Тягне вона мене так сильно, що мої скам’янілі ноги відриваються від землі і починають іти. Я ніколи не перепитував чарівних жінок, куди вони мене хочуть вести. Не перепитую й тут. Іду! Йду, йду, озираюся і — о жах! — бачу: кладовища нема. Якийсь степ, якісь гори. А вона веде й веде…

— Куди веде? — перепитав якийсь молодий козачина.

— На той світ веде! — Джузеппе вів далі: —Ну, думаю, ніж помирати отак, помру, як лицар! Якби ще оця каменюка та не була жінкою, то я б її викликав на герць, і все! А то ж жінка! Ну, що ж, думаю, треба заколотися шпагою. Мацаю біля пояса — шпаги нема! Тоді я прикладаю пістоль собі до серця. І так мені шкода себе стало. «Може, спробувати відігнати нечисту силу? Але як?» За ліву руку веде мене кам’яна Аннета ді Піццоло, а в правій руці — пістоль. Почав я хрестити пістолем ту нечисту силу. Не пускає! Думаю: дужче хрестити треба, щоб мої доторки дійшли до неї. Хрещу її з усієї сили, аж іскри з неї летять… А вранці знайшли мене хлопці сонного й обдертого під пам’ятником Аннеті ді Піццоло. А що головне: праву руку цьому пам’ятникові було чимось відбито, а на лобі, плечах кам’яної скульптури Аннети ді Піццоло повибивані ямки завбільшки з кулак. Наче якийсь дикун бив молотком чи зубилом.

Джузеппе зітхнув, крекнув і закінчив розповідь:

— А за кілька днів Трієст облетіла звістка, що сам господь бог позначив пам’ятник Аннети ді Піццоло, перехрестивши її своїми пальцями й лишивши на ній свої сліди. Всі приходили молитися й дивуватися на це диво. А руку з пам’ятника, яку знайшли внизу, віднесли в собор — і тепер до неї прикладаються всі богомольці.

На сході світліло. Вже й місяць поблід, вже й зорі стали пригасати…

Олександр повернувся назад, на корму.

Не спалося, не лежалося.

Все ближче й ближче — турецька земля…

Розділ десятий, у якому Селім-ага здивує і своїх підлеглих, і своїх бранців, і себе самого

Буджацька орда ще не вгамувалася, але ода-баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість аллаха. Зрештою, він має воїнів, має добру зброю і знайде сили провести барку з полоненими до Чорного моря.

Однієї весняної ночі, після того як повінь винесла в море кригу, барка знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.

Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в окремій каюті (її і Ривку як найдорожчих ода-баші тримав окремо) й плакала.

Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невільниці в трюмі. Закуті в кайдани спали полонені повстанці-богданці. І лише хлопчик, якого нещодавно хотіли почепити на гак, усе стогнав і перевертався з плачем…

«Прощай, мій краю безталанний, моя рідна Наддністрянщино! Чи бачила я щастя? Чи зазнала я його? Скільки живу — стільки й чую: лихо, лихо, лихо! В село розорене прийшли, якось ожили. А позаторік, як була битва при Хотині, кляті турки й татари геть усе розграбували. Люди в лісах понад Немійкою ховалися, чи у скелях біля Лядової, де церкву в печері висічено. Турки й туди ішли, та відбивали їх хоробрі козаки. А потім минув майже рік. І біда прийшла знову… Бідні мої тато й мама».

Хтось постукав. Галя здогадалася — це ода-баші Селім.

Зайшов. Щось ніби сказати хоче, а ніяк слів не знайде, чи що?

— А справжня туркеня прикрила б своє лице, коли заходить чоловік, — сказав Селім.

— Я не туркеня.

— Але ж ти недавно сказала, що зрікаєшся своєї віри.

— Якби на ваших очах християни мучили ваших одновірців, ви теж занапастили б свою душу, — глухо відповіла дівчина.

— Ні, не занапастив би…

— Бо ваша душа й так занапащена. Ви — яничар, зрадник.

Селімове обличчя посуворішало.

— А хіба має хоч якесь значення те, з якого я роду чи племені? Я — яничар. Я — воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу істинну віру в усі кінці світу.

— Відпусти богданців, одпусти Ривку, якщо ти вірний слуга пророка, — промовила Галя.

— А чи ти знаєш, що сказав Чінгісхан? «Найщасливіша людина на землі це та, яка жене розгромлених ворогів, грабує їхнє добро, скаче на їхніх конях, милується сльозами людей, цілує їхніх дружин і дочок».

— Так може говорити тільки розбійник, для якого весь світ — це поле для розбою. Кому ж ви вірите — своєму Мухаммедові чи розбійникові Чінгісові?

— Коран теж каже: «Меч є ключ до неба: одна краплина крові, пролита за боже діло, більше вгодна господові, ніж два місяці посту й молитви».

— То вбийте мене — можете сто літ не постувати.

— Ех, Галія, Галія, ти забуваєш, що ти вже туркеня, і твої діти та онуки будуть турками й віритимуть корану.

Заворушилася Ривка, підвела голову й заховала під ковдру.

Ода-баші нервово покусав свій тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:

— Ходімо на палубу.

На палубі було темно. Вітер дув сирий і пронизливий. Проте була в ньому весняна м’якість. Вітер пахнув землею й зеленню.

Галя стала біля облавка й задивилася у воду. В душі — безнадія.

Яничар стояв поряд. Шабля спускалася з пояса. Шапка-бирка насунута на брови. Мовчить, покусує вус.

— Ех, Галія, Галія…

— Я не Галія… Я — Галя.

— Галія… Все-таки Галія… Ти згадаєш колись яничара Селіма, коли станеш поважною господинею. А яничарові Селіму до смерті судилося жити самотнім.

— Я щодня згадуватиму яничара Селіма. І щоночі проклинатиму.

— Ти ніколи не була вільною, і нікого не встигла покохати.

— Не тобі, яничарові, говорити про це.

— Ми — воїни пророка, і повинні бути жорстокими й нещадними. Але інколи нам сниться любов і щось рідне, далеке…

— Я не хочу говорити з тобою про це. Мені тяжко. Ти зрадник свого народу. Хто ви? Звідки взялися на світі?

— Я — воїн Мухаммеда!

— Якби я була хлопцем, пішла б у козаки, пішла б походом на тих, хто здатен чинити людям звірство!

— Уже ходили — й не раз! Та ми всіх били. Так велить аллах.

— Аллахові вашому так треба… Був, кажуть, у нашому селі чоловік, який малював так, що уві сні не привидиться. А йому яничари одрубали руки. Або ще. Живе десь аж у Чорногорії нещасна жінка з нашого села — з Сугаків… Вона вийшла заміж, та через три дні її чоловікові одрубали голову. А коли народився син — то забрали його в яничари!

— Так треба, — камінним голосом відповів Селім.

— Так треба? Кому треба? Навіть коні — й ті мають імена, навіть собаки, тільки яничари — безіменні, як стріли…

— Чому ж безіменні? Мене, наприклад, Селімом звуть!

— Селімом? А може, ти Савка, чи Степан! Чи Тодор? Устиного сина звали Тодорком. А як його тепер звуть? Ахмед? Мустафа? Оман? Селім? Хто скаже? А може, його вже й на світі немає. А бідна Устя жде, думає, що ходить по світу її Тодорко із знаками, виколотими чинським чорнилом на ступні та над бровою…

— Чинським чорнилом? — здригнувся раптом яничар.

— Так… А що?

— Ніч така темна. Як чинське чорнило.

Він обернувся до Галі, і вона в темряві побачила його обличчя зовсім близько коло себе.

— Ти проклинатимеш мене? — глухо запитав яничар.

— Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти на душу найтяжчий гріх.

— Віра Мухаммедова — то не гріх! То — щастя!

— Хай воно згорить, це ваше щастя! Цей гріх замучить мене в неволі, не житиму я, вмру…

Селім не відповів.

Судно здригалося на хвилях, прямуючи вниз по Дністру. Повз судно мовчки пробігала ніч.

— Так де, ти кажеш, живе та жінка, що її Устею звуть? — раптом, ніби на щось наважившись, тихо запитав Селім.

— А тобі воно треба? Десь у Чорногорії живе… Брат її тут був торік, казав мені…

— А брат де?

— Не знаю! Але казав, що приїде ще в село мене побачити.

— Ти його любиш, чи що? — здивовано запитав Селім.

— Люблю. Тільки без надії навіть побачити. Я побачила його очі — блакитні-блакитні, як чисте небо. Такі були б і твої очі, якби ти не був яничаром. Я побачила його добре лице. О, ти не знаєш, що таке добрість на лиці! Я дивилася, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло і поїхав. Казав, що приїде. Йому вже років сорок. А ти… ти розтоптав усі мої надії! Ти навіть зовні схожий на нього. Але який прекрасний він, і який огидний ти, яничаре Селім.

— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я розумію, чому такі у вас козаки. Запеклі.

— А вони нічого не мають: ні золота, ні влади. Тільки своєю запеклістю й тримаються! Та ще любов’ю до своєї землі, яку не хочуть оддавати нікому.

— Не оддають України туркам, а самі опинилися під поляками!

— Нічого — від поляків відіб’ються теж!

— З Москвою, чи що?

— А ти не смійся. Бо твоя Османія ще плакатиме кривавими слізьми після таких смішків. Тобі не зрозуміти. Я не житиму — мій народ житиме. Я — як гілка на дереві. А ти — відрубана гілка, ти патик у чиїхось руках.

Селім мовчав, не сперечався, не перебивав дівчину. Він про щось думав. Далі обернувся на палубу, гукнув у ніч:

— Урхане! До мене!

— Що там іще? — невдоволено пробурчав у темряві Урхан.

Селім щось сказав йому по-турецьки. Галя не зрозуміла, хоч уже навчилася багато чого. Напевне, не все второпав і Урхан, бо здивовано витріщився на ода-баші. Селім закричав, зриваючи голос:

— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий наказ!

Обличчя Урхана витягнулося.

— Ти не розумієш? Одвези дівчину додому! А я з рештою орти повернуся, як тільки судно вийде в море. Все!

За кілька хвилин судно пристало до берега. Ще згодом десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Ода-баші підійшов до дівчини:

— Прощай, Галія! Вертайся в свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. І ні про що не питай. А то я ще передумаю.

Він схопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини затріщали кістки, забило подих, запаморочилося в голові, і поцілував. Поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:

— Рушай!

Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях…

Розділ одинадцятий, у якому автор спробує розповісти про морську та сухопутні баталії при Трапезонті у квітні 1623 року…

І знову навколо ніч.

Козацька армада, не зупиняючись, ішла на південь.

При заході сонця побачили вдалині сині гори. Вони сторожко визирали з-за обрію, мовби видивляючись, що то робиться на морі.

На чайках мовчали. Всі вдивлялися в синьо-рожеві гори, що хмарою повисли на обрії.

Ніч упала швидко. І вітер, що досі гнав чайки, ущух.

— За весла! — пролунало над морем.

Козацький флот не зупинявся й на хвилину…

Клюсик, як тільки стемніло, підкликав до себе Яремка і дав йому в руки якусь річ.

— Оце, хлопче, бурдюк з-під вина чи кумису. Дуже гарна річ. Прив’яжи до себе і нічого не бійся. Як скине хвилею чи ще чимось у море, то надувай його, зав’язуй і тримайся, — все буде гаразд. Не втопишся… Ось глянь, як це робиться, — і Клюсик почав надувати мішок.

— А зброю ви мені дасте?

— Зараз — ні, — сказав Клюсик. — Зброя потрібна дорослим. А ти ж і стріляти не вмієш… І взагалі — сиди у схованці…

Козаки дружно налягли на весла, і чайка продовжувала свій політ по хвилях, вона мчала легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче велетенська голка.

На кормі біля керма сидів козак Тодось і вигукував:

— А ще — раз! А ще — два! А ще — раз! А ще — два!

І весла, слухаючись його наказу, опускалися та підіймалися, підіймалися та опускалися, з силою б’ючи по воді, спінюючи її, і вона фосфорично світилася…

Ілько Юхта гріб разом з усіма козаками, його сильні, кощаві руки міцно тримали весло. Він гріб і думав про свої та сеньйора Гаспареоне справи. Все поки що йде як слід. Трапезонт — на обрії. Він, Ілько Юхта, за наказом сеньйора Гаспареоне встиг послати в Кафу своїх гінців. По-друге, він умудрився-таки намочити порох майже у всіх козацьких чайках, і не лише Якима зняв з поста й пустив під кригу в ту ніч перед походом. Під час бою, коли козаки виявлять, що порох у них змокрів і не горить, почнеться паніка, безладний відступ під вогнем турецьких гармат. Саме під час паніки він і має застрелити Олександра-Ях’ю. Як тільки Клюсик, вирвавшись уперед, побачить, що порох мокрий, він накаже козакам гребти назад, до Недайборща й Олександра. І тоді він, Ілько Юхта, вистрелить майже впритул. Для більшої певності він стрелить з обох пістолів одразу й кинеться в море. Два бурдюки, що їх сховав він під сорочку, допоможуть триматися на воді. Треба тільки встигнути їх надути. Та добре б прив’язати до пояса баклажку з оковитою.

І зараз згадався йому Яремко. «Чому це гяуреня не спускає з мене очей? Невже він, ховаючись тієї ночі на чайці, чув, як я задушив Якима, а тіло вкинув у воду? Може, чув і те, як я наливав води у барила з порохом… Але чому тоді мовчить?»

Щоб прогнати страх, він почав думати про інше.

Цікаво, якщо він уб’є Олександра-Ях’ю, скільки одержить за це від великого візира? Папа римський Олександр Борджіа колись одержав за це триста тисяч золотих дукатів. То було ще тоді, коли син Мухаммеда Другого Баязет став на престол. Був у нього брат Дзем — теж претендент на престол. Його треба було знищити. Претендент вчинив заколот. Заколот було придушено, але Дзем утік у Європу, довго там тинявся і потрапив до лап папи римського Олександра Борджіа. Папа одразу ж повідомив про це новому султанові. І все, претендента було отруєно. Зрозуміло, Ілько Юхта чи сеньйор Гаспареоне — не папа римський, але ж і небезпека від Ях’ї значно більша.

Ілько Юхта розстебнув сорочку і далі гріб разом з іншими козаками. Ні, особливо старатися не треба. Не треба перетруджувати рук, а то тремтітимуть і постріл не буде влучний. Крім того, якщо вдасться вбивство Олександра-Ях’ї, то Ількові доведеться ще довго плисти до берега, а це чимала відстань.

Було вже зовсім темно, ось-ось мав зійти місяць. Весла тихо опускалися в воду й підіймалися з неї, хвилі перекочувалися на відстані витягнутої руки. Якби не вітрило, то чайку вже й за півмилі не можна було б розгледіти у воді — так низько вона сиділа.

— Змінитися біля весел! — почувся наказ. І козаки, які були вільні, не стишуючи ходу суден, почали по черзі змінювати своїх товаришів. Ілько Юхта з насолодою розтис закляклі долоні й побачив, що за його весло взявся Яремко.

— Ти куди, малий? — криво всміхнувшись, запитав він. Та в цей час почувся голос Клюсика:

— Правильно, хай привчається!

Приємно й радісно в гурті виконувати якусь роботу.

— Раз-два! Раз-два… — Руки увійшли в ритм, працюють самі собою. А голова чомусь думає то про сеньйора Гаспареоне, то про Юхту, який щойно сидів за оцим веслом. Сьогодні, як одна лодія донців ішла поряд з їхньою чайкою, Яремко перехопив погляд Юхти й побачив чоловіка з бородою й перев’язаним оком. Наче й голос його здався знайомий-знайомий…

На отаманській чайці сиділи, накрившись старим вітрилом, Олександр, Недайборщ і Петрунін.

— Йдемо точно, — підсумував Недайборщ. — За годину будемо коло берега.

Єфтимій Петрунін погладив бороду і засміявся:

— Чудеса та й годі! Серед моря ідемо, верст ніхто тут не лічив, а він знає, де ми й що ми…

— Ну, це ще не чудеса, Єфтимію, — повернувся Олександр до Петруніна. — Люди ще не таке попридумували! Пора тобі повертатися до своїх і готуватися до бою. З тобою йдуть п’ять чайок з лівого крила, з правого боку виходять на берег ще п’ять разом з твоїми. А ми — просто на порт.

Вийшли удвох із намету. Стали обличчям до півдня.

— Ніби знову вітерець підіймається, — промовив Єфтимій.

— Козакам легше буде. Не так руки натрудять.

На небо викочувався місяць — великий, важкий, мов велетенська червоняста куля.

— Гармати перевіряв? — запитав Олександр у Недайборща, який теж вийшов із намету.

— А що з ними станеться? Гармати — як треба. Шкода, що не при всіх гарматах є полотняні картузи.

Це була новинка — полотняні картузи. Порох тримали в спеціальних полотняних мішечках. Під час бою кожен такий мішечок без зайвого відмірювання вкладали в гармату — от і весь заряд! Та от вийшло так, що лише на половині чайок цю новинку було запроваджено

— Шкода, що пізно про це подумали. Стріляли б удвічі швидше.

— Та якось-то буде, — відповів Недайборщ. — Після Трапезонту зробимо все, як треба.

— Атож… «Якось-то буде». Треба все розраховувати.

До борту чайки підійшла донська лодія. Петрунін потис руки, поцілувався з Олександром, Петром та Карпом і переліз у своє судно. І за хвилину почувся над морем його владний голос: Єфтимій давав перед наступним боєм останні розпорядження.

З темряви виплив Трапезонт. Чайки беззвучно наближалися до порту. Вже запорожці поопускали вітрила й поклали на дно щогли, щоб якомога ближче підійти непоміченими до турецьких галер, що стоять у порту. Клюсик, лежачи на носі чайки і мружачи свої кошачі очі, пошепки лічить:

— Уне, діє, тріа…[117] Знову галери… Це вже п’ять, шість… А то що за диво таке?

Праворуч стояла справжня громадина. Спершу могло навіть здатися, що то острів. Але ні, то була велетенська галера.

— Ага, це ж ота сама галера, що її збудували венеціанці, а через півроку захопили турки, — здогадався Клюсик.

Сяяв місяць, вибравшись уже на чверть неба.

Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На палубі — ні душі.

Ближче, ближче… За Клюсиковою чайкою пливе ще кілька — три, чотири, п’ять. Тихо-тихо… Цікаво: хто перший зробить постріл?

Ось галера вже закрила собою півнеба…

— Хлопці, якщо вони всі сплять, то йдемо на абордаж, — шепоче Клюсик. І чує, як далі передають хлопці один одному:

— Готуватись до абордажу!

І саме в цю мить Тиміш помічає якісь дивні кілки на галері. І здається йому, що ті кілки повільно повертають за чайкою.

Клюсикові миттю пересохло в горлі. «Мушкети!» — раптом здогадався він.

Що ж робити? Як-то — що робити? Стріляти з гармат в упор.

Треба вийти з-під прицілу мушкетів та гармат галери.

І чайка, мов спіткнувшись на місці, кидається в інший бік.

Більше думати ніколи. Занімілу тишу роздирає мушкетний залп. Град свинцю осипається перед самим носом чайки. Встигли-таки пригальмувати і зманеврувати. Молодці!

— Бий з гармат! — гукає Клюсик.

Гримнуло… Все пойнялося димом…

— Добре, хлопці! Перезаряджай!

Пораються козаки біля гармат.

— Стріляй! — нетерпеливиться Клюсикові.

Зашипіло, задимилося, закурилося, захарчало — і, нарешті, одна гармата незграбно виплюнула ядро в воду.

— Якої холери? — люто вигукнув Тиміш.

— Порох… — почулося з сусідніх чайок. — Що з порохом? Чому не горить порох?! Мокрий, чорти б його забрали!

І, перекриваючи галас кількох десятків козаків, раптом лунає одчайдушне:

— Зрада! Зрада! Зрада!

— Хлопці, назад! — одчайдушно вигукнув Клюсик. Не час допитуватися, хто ж перший вигукнув: «Зрада!», хоч Тиміш добре пізнав голос Юхти. Зараз головне — відійти без жертв.

Та пізно! Чайку наздоганяє-таки другий залп з галери. Хтось із козаків зойкає, хтось мовчки падає у воду.

— Веслуй назад! — командує Клюсик.

— До Недайборща! — гукає Юхта. — Помочі треба.

Поряд з Юхтою діловито горне веслом хвилю Йован.

Чайки відходять назад від галери. Навздогін їм летять кулі.

Потім на галері лунає розкотистий вибух. Ага! Це б’ють турецькі гармати. Але перші ядра пролетіли десь збоку.

— Відходь, хлопці, ще далі відходь! — мало не плачучи, кричить Клюсик. — От же іродові душі! От же біда яка!

Повз Клюсикову чайку промчала чайка отамана. На носі стояв Недайборщ.

— Чого тікаєте! — гарикнув він, вийнявши люльку з рота.

— Порох мокрий!

— Де Олександр? — загаласував Юхта. — Олександра Чорногорського сюди! Зрада!

У напівтемряві вийшов хтось із намету.

— Та ось же він і є, Олександр! — кивнув головою Недайборщ. — У нього й питай!

Пролунали два постріли. Але чоловік, який вийшов з намету, не впав. Кулі просвистіли мимо. Йован устиг ударити своєю ручиською по руках Юхти й навалився на нього.

— Давайте цього вовкулаку сюди! — гукнув чоловік, який вийшов із намету, і всі впізнали голос Скрипника. — Але щоб живого!

Юхта відбивався щосили, ледь чайку не перевернув, але вирватися з рук Йована було немислимо. За кілька хвилин чорногорець переніс Юхту на отаманську чайку.

— Півсправи зроблено, — витерши з чола чи то піт, чи то солоні бризки хвилі, промовив Клюсик. — А тепер займемося галерою.

Вся бухта мов чекала перших пострілів. Ожили гармати на галерах, усе заворушилося на березі, шум, гам, гелгіт знявся у всьому місті. Запорожці й донці, які мали висадитися на берег з лівого боку, наткнулися на сильний опір турків. Та козаки стрибали з човнів просто у хвилі й бігли на берег, рубаючи шаблюками.

— Вперед! До кишел! — вигукнув Єфтимій Петрунін. — Усе, що по дорозі, пали! Хай буде переполох!

І от уже запалали яничарські казарми. Загорілися будинки та склади, піднялося полум’я над Трапезонтом.

Ніби у відповідь, спалахнуло й з правого боку. Там теж висадилися козаки й донці. І тоді здійнялася паніка в місті. Оборонці Трапезонта побачили, що козаки йдуть на них з двох боків, затискують у лещата… Залунав одчайдушний галас, чулися команди, яких уже ніхто не слухав.

Козаки бігли й кричали:

— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли сидіти по домівках! Султан Ях’я б’ється тільки з військом недоумка Мустафи!

У палаці трапезонтського бейлер-бея чекали на запорожців та донців. Понад тисячу найліпших лучників стало на мури. У дворі палали вогнища, на яких булькала у казанах смола. Невільники бігали із в’язками дров…

А під стінами вже лунало:

— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли сидіти по домівках. Султан Ях’я б’ється тільки з військом недоумка Мустафи!

А ті кілька чайок, що пливли за Клюсиковою чайкою до велетенської галери, і не думали відступати. їхні гармати не стріляли, але від влучних пострілів козацьких мушкетів та рушниць турки мусили ховатися за прибудовами на верхній палубі галери.

— Пу-гу! Пу-гу! — закричали козаки разом. Чекали, може, звідти, де сидять веслярі, хтось озоветься.

— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли не стріляти! Султан Ях’я б’ється тільки з тими, хто захищає недоумка Мустафу!

Та у відповідь посипалися стріли.

— Ну, стривай же, вражий турку!

Козаки вийняли затичку з порохового барила, підняли його на ратищах угору — саме туди, звідки виходять весла. Ще одним ратищем підняли запалену ганчірку, сунули в порох — і кинули крізь отвір для весел всередину галери. Вибухнуло, мало козакам голови не позривало.

— Давай ще одну галушку!

І ще одне барило з порохом полетіло до турків.

— Давай іще!

Знову підняли барило з порохом, та не встигли підпалити — дали турки залп по ньому. Хлюпнуло вогнем на турків та козаків…

— На абордаж!

Та ще до Клюсикової команди козаки полізли на галеру. Чіплялися за весла, за гаки, за бруси. Навколо дим, турки очманіли, а вже козаки з шаблюками порядкують…

Ще кілька барил з порохом кинули козаки на палубу і всередину, розбили двері, і ось уже побіг швидкий вогонь униз. Шугнув вогонь зсередини галери. Козаки, мов чорти з пекла, почали стрибати в море…

Отаманська чайка разом з кількома іншими чайками вела бій одразу з трьома галерами. Осяяні вогнем від палаючої галери, турецькі судна були доброю мішенню для козаків.

Йован, який, виконавши своє завдання, повернувся на отаманську чайку, і Джузеппе лежали біля борту й стріляли з мушкетів. Власне, у них були навіть не мушкети, а якісь дивовижні гібриди мушкета й аркебузи, викувані в козацьких кузнях. Але ця зброя стріляла далеко, мала добрий приціл і її кулі пробивали будь-які лати.

Збоку сиділо кілька козаків. Вони набивали порохом оті мушкети й заряджали їх.

Один за другим падали турецькі гармаші. Вже було знищено артилерійську обслугу кількох гармат, що були розміщені посередині між кормою та носом судна. Тепер Йован з Джузеппе розправлялися з обслугою інших гармат.

Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спінювали воду то попереду, то позаду судна, але на ходу в чайку влучити було важко, майже неможливо.

А Йован з Джузеппе вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лівого боку галери вже мовчала, а інші стріляли навмання.

— Джузеппе! — штовхнув Йован свого приятеля-трієстинця. — Я, здається, побачив-таки капудана-пашу.

Джузеппе спочатку вистрілив, помилувався, як гепнув ще один турок, і лише потім повернувся до Йована.

— Де капудан?

— Бачиш намет на кормі? Тепер — на два ступні ліворуч. Щось таке дощане. Так там є дірка, в яку він дивиться зараз на нас.

— Бачу, бачу! Ну, то зараз він осліпне від подиву!

Йован прицілився і вистрілив. Минула мить, друга, і на галері заметушилися, зчинився переполох.

І ударили по хвилях міцні дубові козацькі весла. Мов вистрілені з гігантського лука, запорозькі чайки рушили назустріч галері. Не встигли турки гаразд отямитися, як стріли-чайки вже вп’ялися в неповоротке тіло галери. Врізнобій заплескали по воді величезні весла, та козаки вже з усіх боків лізли на судно, кидали барила з порохом, кричали своє «Пу-гу!», рубали шаблями… На веслах сиділи невільники. Козаки позбивали замки, невільники кинулися на палубу — і почалася веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві й живі тіла.

Полум’я від галери, що палала посеред бухти, кидало химерні відблиски на море. У цьому червонястому сяєві танцював блискіт шабель, хлюпали вогнем, димом і залізною смертю гармати, билися об воду, мов крила смертельно поранених птахів, весла…

Чайка, на якій був Олександр, підійшла майже впритул до галери. Напереріз кинулася чайка Недайборща:

— Олександре! Ми тебе посадили туди не для того, щоб ти підставляв голову під кулі! Ану, назад! — гукнув Недайборщ. — Гей, на веслах! Слухати мою команду! Негайно назад!

І чайка пішла назад.

— Отак! — задоволено промовив Карпо і заходився набивати свою люльку тютюном. Потім поглянув на берег, що палав з двох боків. Як там донці?

Кована залізом брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що перебували під обстрілом, били й били у ворота.

— Помагайте, чорти б вас позабирали! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!

З десяток козаків кинулися до колоди. Розігналися, щосили вдарили у ворота. Знову розігналися — і вдарили знов.

— Тріщить! Тріщить! — вигукнув Максим. Його обличчя, схоже на струп недавньої рани, було страшне, але зараз людям було не до страхів.

Знову розігналися.

— Ну! Давай-давай, уперед!

Просто перед носом у Максима шугонула стріла і вп’ялась у колоду, аж задзвеніла. Інша — у плече бородатому донцеві.

— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли сидіти по домівках! — почувся знову крик, повторений турецькою мовою. — Султан Ях’я б’ється тільки з військом недоумка Мустафи!

— Ну! Давай! Давай! Давай! — Козаки щосили гупнули колодою в оббиті залізом міцні двері, і двері хряснули, і подалися, розчахнулися…

І лише тоді донець випустив колоду й побіг до своїх хлопців, щоб витягли з плеча стрілу й перев’язали.

— Ура! — загукали донці і кинулися вперед.

— Пугу! — озвалися запорожці і, незважаючи ні на що, й собі побігли в бейлер-беїв двір. Тут уже яничарам не допомагало ніщо: ні темрява, ні стріли, ні гострі шаблі. Летіли голови, падали з мурів найкращі лучники та аркебузири, тріщали під козацькими чобітьми стріли…

А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали величезні казани з смолою. Довкола їх, вимахуючи шаблями, бігали козаки й турки.

Уже закурілося над бейлер-беєвим палацом, над стайнею, над іншими будівлями, знявся і вщух вереск усередині палацу.

Кілька донців тягли попідруки бейлер-бея.

Бейлер-бей скривився, затіпався в руках. Але його підтягли-таки до вогнища і казана. Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бейлер-бей усе ще відбивався.

З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.

— А-а-а! — барсом заревів він. — То це ти, Алі-паша?

— Товмача сюди! Товмача! — загули донці.

— Не треба товмача, — промовив Петрунін уже тихо, але так, що всі довкола замовкли. — Він і без товмача все розуміє, не забув, певне, нашої мови.

Бейлер-бей перелякано й розгублено дивився на Єфтимія.

— Пізнав свого колишнього побратима Єфтимія! І я тебе пізнав, колишній побратиме Олексію! Ну? — Петрунін тупнув ногою.

— А ти не тупай, — понуро озвався Алі-паша, опустивши голову й спідлоба зиркаючи на Петруніна. — Я був Олексієм, гяуром був, а нині — бейлер-бей Алі-паша!

— Де хлопці з твого човна? — запитав Петрунін.

— Нема вже тих хлопців. Продав я їх усіх на галери. Там вони й поздихали. А був би й ти в тім човні, і ти б здох на галерах.

— А ти? Чому ти не здох?

— Бо я прийняв найсправедливішу віру, — вишкіривши зуби, закричав бейлер-бей, — і тепер мені не страшне вже ніщо!

— Чекай! — аж заскреготів зубами Петрунін. — Двадцять літ я шукав тебе, як ти зрадив нас і втік до турка, і двадцять літ я не вірив, що ти, з яким я побратався кров’ю, зрадив козацтво! Аж тільки тепер повірив!

Петрунін озирнувся й показав рукою на казан із смолою:

— Сюди його!

Тіло бейлер-бея Алі-паші хлюпнуло в казан із смолою. А ще за мить з пронизливим криком він, чорний, палаючий, на очах сторопілих козаків вистрибнув з казана. Він біг і ревів од несамовитого болю, що охопив усе тіло.

— Добити? — запитав хтось із донців Петруніна.

— Не треба йому такої милості! Він заслужив на ще страшнішу смерть! — зціпивши зуби, відповів отаман.

Гаспареоне стояв поряд з отаманом Петруніним і мовчки дивився, як бігає, падає Алі-паша. Він здригнувся, уявивши собі, що така ж смерть може спіткати і його, якщо він потрапить до рук отамана Петруніна.

Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На ній знову захлюпали весла, і галера пішла на зближення з іншими турецькими суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стріл. Турки відступали у відкрите море.

— Бачиш, малий? — запитав Клюсик Яремка. — Бачиш, як тікають од нас вороги? Ото виростеш — завжди пам’ятай, якщо воїн з Росії та воїн з України беруться за одну справу, то їх ніхто не переможе! А коли Україна поєднається з Москвою, то вона не такі кораблі матиме на Чорному морі. І згине навіки ворожа сила, що поневолює слов’ян. Розказуй про це дітям і онукам своїм.

— Та що ви? — озирнувся на Клюсика та на інших козаків, які раптом посуворішали, Яремко. — Я ж той… Я ж іще одружуватись не збираюсь. Я козаком хочу бути!

Вогонь від палаючої галери мовби послабшав. Та ні, вона палахкотіла, обвіваючи своїм жаром турецькі судна, які, відступаючи, зближалися з нею і спалахували теж. Минала ніч, уже небо поблідло на сході.

Бій кипів не лише на морі, але і в місті. Козаки захопили порт, розграбували склади з дорогим заморським крамом. Було визволено й кілька тисяч невільників, які сиділи, замкнені, в одному із складів. Невільники хапали з рук убитих турків зброю і йшли в атаку разом з козаками. Вони палали ненавистю до ворога і готові були нищити все турецьке.

— Ну, зараз почнеться грабунок! — зловтішно сказав сеньйор Гаспареоне, який біг разом з козаками та визволеними невільниками. Що ж? Грабунок, то й грабунок.

Якась ще зовсім юна туркеня з дитинчам на руках кинулася в один бік, потім у другий, страшно закричала й побігла назустріч козакам та визволеним невільникам.

— Бери шаблю й рубай! — подав свою зброю Гаспареоне одному з невільників — вимученому чоловікові з палаючим од ненависті поглядом. Той схопив шаблю й кинувся назустріч жінці з дитиною.

І раптом його хтось так штовхнув у бік, що він відлетів і впав. Схопився. Перед ним стояв Максим.

— Іродова душа! Що ти робиш?! То ж дитина й жінка!

— То й що? Турки ж!

— Я тебе з неволі рятував! Для чого? Щоб ти звіром став? Стійте! — озирнувся на козацьку лаву Максим. — Хай проходять жінки й діти, старі й малі! Ми з ними не воюємо! А якщо хтось зачепить невинного турка чи турченя — голову одрубаю.

— Ну, ну! Не дуже! — захвилювалися в лаві.

Юрба переляканих турків не ворушилася.

Максим поманив пальцем молоду туркеню.

— Ну, йди, йди, не бійся!

Туркеня недовірливо подивилася на страшне обличчя Максима, очі козака дивилися по-доброму.

Туркеня пішла. Спершу повільно, потім швидше, а далі побігла і зникла у провулку.

— Ну! Бігом за нею додому, доки ваші хати не погоріли!

Юрба заворушилася. Одна жінка рушила, за нею друга, а далі нараз кинулися тікати всі.

Опівдні в порту залунали тулумбаси. Олександр наказував прибути в порт. Сюди ж, у порт, зганяли й місцевих жителів, які йшли неохоче, багато хто плакав — боялися розправи.

Недайборщ махнув бунчуком і вигукнув:

— Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорського, який прибув на турецьку землю як султан Ях’я! Османли, слухайте слово султана Ях’ї, який прибув у Трапезонт!

Товмачі, перекладаючи кожне слово, гукали, щоб усім туркам було чутно.

— Слухаємо! — загули козаки донські й запорозькі. Турки мовчали.

Олександр ступив крок уперед. Він був у тому ж похідному вбранні, що й раніше. Високий, стрункий, суворий, він оглянув своє воїнство і сказав:

— Товариство! Козаки! Лицарі! І ви, браття-запорожці, і ви, браття-донці! І до вас, братів, з неволі визволених, моє слово! Ми не розбійники, ми воїни-християни, здійснивши цю переможну баталію, полишимо місто Трапезонт і підемо далі, взявши з собою тільки необхідне. До цього необхідного належить: порох, зброя, свинець, харчі.

А далі Олександр перейшов на турецьку мову:

— Османли! Я — султан Ях’я, син султана Амурата Третього і гречанки Єлени; прибув на турецьку землю не для того, щоб вас убивати. Військо, яким командую я, воює з армією і флотом султана Мустафи, який незаконно сидить на троні Османської імперії. Османли! Якщо ваша батьківщина і моя батьківщина теж не припинить розбою щодо інших народів і земель, то вона загине! Вона рано чи пізно втратить усі свої завоювання, якщо слухатиметься зажерливих султанів. Ваші сини проливають кров, гинуть на чужих полях. А ваші поля не родять хліба, бо нікому їх орати. Ваші храми занедбуються, бо нікому туди ходити. Ви живете з награбованого, і тому вас не люблять усі народи. Я міг би стати вашим султаном, але для цього вам треба було б забути про розбій, про війни, для цього треба було б розпустити вашу армію, щоб ваші сини орали землю, а не проливали чужу і свою кров! Хотіли б ви мати такого султана?

— Хотіли б ви мати такого султана, як Ях’я? — прокричали по-турецьки товмачі.

Юрба мовчала.

Вийшов наперед з турецької юрби старий дід. Він був сліпий, його вів хлопчик-каліка.

— Ях’я! Сину Амурата Третього! — сказав він. — Я не називаю тебе султаном, я не бачу твого блиску, я не бачу твоїх справ, я тільки чую твої слова. Ях’я, сину Амурата! Я багато прожив на світі, і мені не страшно вмерти за віру й за правду. Так що слухай. Я був серед тих, хто йшов за правду разом з Каландаром-оглу. Мені за це викололи очі. Ми називали Каландара-оглу своїм султаном. Але він не став султаном для всіх османли. Він хотів правди і щастя для всіх, але не захотіли його османли. Ти теж хочеш бути справедливим і для османли, і для гяурів. Не захочуть османли такого султана, не розуміють вони твоєї правди… Можеш мене вбити.

— Я не вб’ю тебе, — відповів Олександр. — Іди, старий, додому, ти однак нічого вже не зрозумієш. Ти сліпий не тільки очима, а й духом. Але, може, твій юний поводир зрозуміє колись те, що я кажу тобі і всім османли.

— Ях’я, сину Амурата! Мій поводир добре бачить, але він глухонімий, він не чув жодного твого слова.

Він повернувся до своїх одноплемінців і вигукнув:

— Хто з вас хотів би мати султаном Ях’ю, сина Амурата?

Всі мовчали.

— Хай ці люди йдуть по домівках! — по-турецьки промовив Олександр. — Вони тут усі глухонімі!

Розділ дванадцятий, у якому всі справи розв’язуються швидко й коротко

— То як твоє справжнє ім’я, Юхто? — повертаючись до того, з чого почав допит, запитав Петро.

Юхта криво посміхнувся:

— Це ти, Авдиторе, як станеш у Стамбулі начальником таємної дефтерхани, тоді й довідаєшся.

— Твоє щастя, що ми не маємо часу довго панькатися з тобою, а то б ти мені все розповів.

— Можливо, що й розповів би. Я не апостол Варфоломій — почали б здирати шкуру, то щось би й розповів. Але однак не все.

— Щось ти дуже багато говориш, Юхто!

— Часу мало, тому й говорю, Авдиторе.

— А звідки ти знаєш, що я Авдитор?

— Я вже сказав — від Гаспареоне.

— Брешеш!

— Брешу, — ліниво погодився Юхта і подивився зміючкуватими очима в сині очі Скрипника.

За бортом чайки плюскотіла вода, за наметом сяяло сонце, ішла весна над Караденгізом[118].

— Я спитаю в Гаспареоне, — пообіцяв Петро.

— Ти його спочатку впіймай!

— Упіймаю! Мої люди і я добре знаємо його!

— Він вас усіх — теж! Так що не дуже поспішатиме попадатися на очі…

— Попадеться! — переконано сказав Петро. — Ти ж попався.

— Ну, я попався тому, що мусив виконувати завдання, з яким ніяк не міг справитися Гаспареоне.

— Він же — Кемаль Сус…

— Не знаю, не знаю…

— Сократ казав, що про цікаві речі приємно довідуватися й за півгодини до смерті.

— То його особиста справа. Я не Сократ!

— І все-таки цікаво…

— А я не дуже цікавлюся тим, що мене не обходить…

— Як і великий візир, який з тобою нещодавно мав бесіду, а як тебе по-турецькому звуть, навіть не поцікавився.

— А ти й це знаєш?

— Трохи знаю… Нічого було робити, то взяв і обчислив, як математики обчислюють різні цікаві речі.

— А ти пообчислюй іще, може, вичислиш і про свою Марійку!

— Уже вичислив, — відповів Петро, хоч про Марійку він почув від Юхти вперше. Отже, він знає про Марійку, може, навіть знає й про пана Адамка… — І про Адамка вичислив.

— А більше нічого? Ні про кого?

— А я не люблю мати справу з різною дрібнотою.

— Вони таки дрібнота… Але справу зроблено, і головне: твої руки до них не дотягнуться!

— Я їх знайду й на дні морському, — напружено думаючи про тих, кого Юхта назвав дрібнотою, відповів Скрипник.

— Ти так ними й не цікавишся? — примружив очі Юхта.

— Аніяк, — усе ще наугад вів Скрипник. — Ти ж про їхню долю й без мене потурбувався. Зустріли б тебе, подякували б. А то не доведеться…

Хоч як Петро хотів довідатися, що саме мав би сказати Юхта про Марійку та про пана Адамка і якихось невідомих йому людей, але він уже сказав викритому шпигунові, що знає про нього все. Юхта недаремно підкидає Скрипникові теми для роздумів, намагається затягти час. Напевне, сподівається на чудо.

Але яке може бути чудо на півдорозі від Трапезонта до Синопа? Морська буря? Ну, Юхта має голову на плечах і розуміє, що це — примарна надія. Шторму може не бути й тиждень. А коли й шторм, то що? Думає доплисти до берега? Не допливе!

На що він може сподіватися? На те, що козаків на півдорозі до Синопа перестріне турецький флот, і тоді його виручать свої? Напевно, тільки на це в нього надія. Але звідки турки можуть знати, що козаки йдуть на Синоп, а не, скажімо, на Кафу?.. Він міг про це передати туркам, виславши надійних людей. Кого? Марійку, на яку він натякав? Марійка швидше помре, ніж поїде до турків з місією від Юхти! Пана Адамка? Якби пан Адамек почув таку пропозицію, він би прибив Юхту на місці. Отже, він має на увазі ще когось із тих, кого знає Скрипник. Дрібноту…

Може, Юхту треба ще раз розпитати? Але тоді він здогадається, що Скрипник знає мало. Головне він сказав. Про Гаспареоне сказав, про Коломайка — теж, розповів, як він убив Якима та інших вартових, признався про порох… Ні, розпитувати далі він не буде — Юхта затягує час.

— Що ж, — підсумовуючи бесіду, сказав Петро. — Ти знаєш наш козацький звичай. За вбивство козака — смерть убивці. Така ж сама! Або — живцем у землю! Земля звідси далеко, так що ти помреш у морі.

— Коли? — запитав Юхта.

— За півгодини. Мулли ми з собою не возимо, а попа до тебе кликати не будемо, немає тобі потреби сповідатися перед гяурами. Ми прив’яжемо тобі до ніг ядро і пустимо в воду. Все.

— І тебе вже нічого не цікавить?

— Ти ніколи мені всього не скажеш. Є речі, в яких навіть найбільш підла людина не хоче признаватися самій собі. А, крім того, нічого повторювати історію з Шехерезадою, яка тягла свої казочки тисячу й одну ніч…

Петро мав надію, що хоч зараз Юхта скаже про Марійку. Адже не щодня доводиться помирати.

Юхта підвів свої рябі очі на Скрипника і відповів:

— Не скажу я тобі того, на що ти сподіваєшся. Скажу тільки, що мав я надію отримати гроші за вбивство Олександра-Ях’ї. А коли така надія не справдилася, то навіщо мені жити? Інші одержать ті гроші…

— Хто? — мимоволі вирвалося в Петра.

— А казав, що все знаєш! — насмішкувато озвався Юхта.

Козацька армада йшла на Синоп. Попереду — отаманська чайка, за нею інші. Кілька захоплених козаками галер ішли позаду, намагаючись приноровитися до швидкого ходу чайок та лодій.

Море було прозоре, як скло. І коли проходили над мілинами, то видно було на дні камінці й навіть піщинки.

— Ось, якраз під нами! — кивнув Клюсик, показуючи вниз.

У прозорій воді, на глибині двох людських зростів, стояв чоловік. Його розведені руки гойдалися від хвиль, і здавалося, ніби він хоче виплисти на поверхню. Але виплисти він не міг, бо до ніг було прив’язане велике чавунне ядро. Рот його було розкрито, кілька цікавих рибок намагалися туди заплисти, але розлетілися в різні боки, відчувши над собою тінь чайки. Очі Юхти були розплющені, але рябі гадючки в мертвих очах, здавалося, ще були живі.

Розділ тринадцятий, що розповість про дальші героїчні, комічні, а також трагічні пригоди Клюсика, Яремка, Джузеппе та сеньйора Гаспареоне

Недайборщ сказав:

— Коли ми сім літ тому брали Кафу, то Сагайдачний сам їздив на розвідку, аж у порт.

— Ти добре знав Сагайдачного? — запитав Олександр, не спускаючи очей з гір та міста, що розкинулося перед ними як на долоні.

— Його ніхто добре не знав… Навіть дружина. Все — загадка-гадка. Все — таємниця… Мабуть, він і для себе був таємницею. Навіть друзів близьких не мав — суворий і замкнутий якийсь. Але хоробрий.

— Нас не помітять? — стурбовано запитав Джузеппе, піднімаючи голову над бортом чайки і прикладаючи до ока зірну трубу.

— Не помітять, — відповів Недайборщ. — Низько над водою сидить чайка — це раз. А друге — сонце за нами — їм в очі…

— Даремно ти, отамане, не дозволив своїм хлопцям погуляти в Трапезонті, — вів далі Джузеппе. — Дехто з запорожців незадоволений. А донці — тим паче.

— Так вирішили я, Недайборщ і Петрунін, — відповів замість Недайборща, до якого звертався трієстинець, Олександр.

— Незадоволених з каменюкою на шиї в море викидатиму, — додав Недайборщ. — Я тобі не гетьман Бородавка, який, узявши Варну, три дні в ній розбійничав…

— Ти дивись, Карпе, щоб через тебе запорожці не розлюбили нашого Ях’ю! — підкинув Джузеппе.

— Козак — не жінка, мені його любові не треба, — відрізав Олександр, забрав у Джузеппе зірну трубу і знову почав дивитися на місто, що приліпилося над берегом, на кораблі, які підняли вгору цілий ліс щогл. Він дивився і обмірковував деталі майбутньої битви, яку теж треба здійснити блискавично і ефективно.

На Синопському рейді стояло кілька десятків великих суден — торгові та військові галери. Олександрові впали в око дві трищоглові мальтійські галери — судна, на яких самого екіпажу більш як по півтисячі душ. Глянув далі й побачив при самому березі три галеаси. З галеасами буде ще тяжче. На них екіпажу ще більше — по тисячу триста душ… І моряки, певно ж, досвідчені — турецький флот був у цю пору могутній і завдавав християнам поразку за поразкою. Та якби ще християнські державці думали про об’єднання своїх сил у боротьбі проти Османської імперії, а то ж гуртуються в різні союзи один проти одного.

— Нелегко буде, — мовив Недайборщ, показуючи на порт. — Вони ніби весь флот зібрали в Синоп. І які ж кораблі!

— Ото й треба весь цей флот тут накрити, — жорстко відповів Олександр.

— Накрити можна… Як казан з кашею… Та коли казан закипить, як би він кришки не зірвав.

— А для чого в тебе голова — шапку носити?

— Не тільки… — крекнув Недайборщ, покосившись на Олександра. — Але ж подивись: які галеони! Тут і Клюсик розгубиться.

— Не розгубиться! Він придумає, як їх поперекидати, — підкинув фразу Джузеппе. — У нас, у Трієсті, був випадок…

— Потім про Трієст, — обірвав Олександр Джузеппе. — А що з шарантами робитимемо? На них же по двісті гармат!

— Доведеться брати на абордаж, — розвів руками Недайборщ. — А потім з тих гармат вести бій з іншими кораблями противника.

— Штурмові групи для абордажу відібрані?

— Відібрані. Хлопці досвідчені. Тільки жарко їм доведеться…

— Я теж так гадаю, — підтакнув Олександр. І потім додав: —Роботи буде хтозна-скільки. Тяжкої роботи…

— Нічого… Допоможе бог — поталанить. Аби лиш вони не знали, що ми вже тут.

Тихо, як ніч, Підкралися козаки до Синопа. Тихо висадилися на суші донці, підібралися до міських мурів. Вдалося тихо, без бою, захопити одну браму. Кілька груп донців без жодного пострілу пробралися в місто.

Так само тихо увійшли запорозькі чайки та донські лодії в порт. Штурмові групи для абордажу приготувалися до атаки.

Сеньйор Гаспареоне обережно опускав у воду весло, гріб ним у занімілій хвилі й так само обережно витягував. Веслярі, які сиділи разом з ним, мовчали, мов примари. Донські лодії разом з запорозькими чайками нечутно йшли в тіні галер та шарант.

Екіпажеві човна, в якому плив Гаспареоне, було наказано підкрастися до шаранти, що стояла майже в центрі. Цю шаранту з двома сотнями гармат та величезним екіпажем треба було взяти силами десятьох козацьких суден. Після цього шаранта мала рушити просто в гущу турецьких кораблів і відкрити гарматний вогонь з обох бортів.

Мов невидимки, прослизнули козацькі чайки та донські лодії повз галеони… Беззвучно пройшли в тіні галер. Весла, пообмотувані ганчір’ям, не рипіли в уключинах, козаки затамували подих…

На шаранті було тихо. Тисячний екіпаж уклався спати. Тільки вартові походжали туди-назад.

У такі довгі та нудні хвилини вартовим хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну службу… Кого вони бояться, ті капудани? Венеціанців чи португальців? Іспанців чи алжірських піратів? Ніхто з них сюди й носа не покаже. Ілляхів? Та це ж просто сміх! У них нема на чім плавати. Чи, може, бояться запорожців? Так вони нападають пізніше.

Хтось наче пройшов поряд.

— Це ти, Азізе? — запитав вартовий. Відповіді не почув. Азіз усе-таки нечема.

Пройшовся палубою. Азіза не видно. Та онде він, став біля облавка, звісився головою в море.

Вартовий теж зирнув за борт. Нічого. Нікого. Тільки хвиля хлюпнула. І в цю мить відчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутнув головою — нікого… Вихопив ножа. Тихо… Що за мана?

— Азізе! — покликав ще раз. — Що ти там роздивляєшся?

Азіз мовчав. Вартовий підійшов до нього. І, як ужалений, відскочив назад. У Азізовій спині стирчав ніж. Подивився за борт — побачив чайку, що тихо, мов примара, випливала з-за галери. Це було останнє, що він побачив… Удар в спину кинув його об борт.

Враз щось задзюркотіло. Наче струмок. Яремко тихо поліз на звук. При місяці побачив: щось ллється тонким струмінцем. Чорне, густе, блискуче при сяйві місяця. Вмочив руку, підніс до очей.

І відчув, що волосся на голові піднімається дибом. Кров?!

На сусідній шаранті вартовий щось вигукнув. Яремко принишк. Бачив, як козаки лізли вже й на те судно. Вартовий їх не бачив, але, мабуть, почув, що щось негаразд.

Вартовий гукнув іще раз. І тут Яремко побачив, як темна тінь, мов велика кішка, стрибнула на турка. Тишу розірвав пронизливий крик… На шаранті щось блиснуло, почувся крик з другого боку, а за кілька секунд усе судно мовби вибухнуло від гелготу…

Нараз у бухті залунали постріли. Запалали галеони. Козаки вирішили їх не перекидати. Вони їх підпалили, щоб було видніше і щоб у порту піднялася паніка…

Шаранта, захоплена запорожцями та донцями, знялася з якоря і, розпустивши вітрила, повільно пішла в саму гущу турецьких кораблів. Важкі чавунні та мармурові ядра засвистіли над хвилями, трощачи все, що попадалося їм на шляху…

— Де отаман? — закричав бородатий чоловік з зав’язаним оком з донських козаків. — Він з нами?

Недайборщ озирнувся на донця і відповів:

— Я осьде! А що?

— Де Олександр?

— Він залишився на чайці. Тут йому не можна…

Козаки, ковзаючись у калюжах крові, носили порох, підкочували ядра, заряджали гармати, цілилися, і, як тільки лунала команда Недайборща, стріляли з обох бортів одразу. Яремко снував тут же, намагаючись допомогти, але його відганяли.

Він побачив чоловіка в одягу донця, який про щось говорив з Недайборщем. «Сеньйор Гаспареоне!» — здогадався він. Що робити?

У відсвітах пожеж, у зблиску гарматних залпів він раптом побачив, що один з поранених турків заворушився, намацав ножа і поповз до Недайборща.

Яремко схопив свого ножа й кинувся за турком. Він іще не знав, що робитиме, знав лише те, що ворога необхідно знешкодити.

Пролунав новий залп. На цей раз з правого борту. Гойднуло шаранту — та так, що вона мало не перевернулася. Турок упав, з ним разом і Яремко — і вони покотилися між снастями й трупами.

Потім судно вирівнялося, хлопець підвівся на ноги, і здригнувся. За якихось три кроки від нього стояв турок…

Яремкові стало жарко. Турок пригнувся й стрибнув. Яремко ледь устиг підняти ногу. Ворог налетів на ногу. Яремка відкинуло вбік, ніж черконув його по рукаву…

Ударив залп. Шаранту хитнуло в другий бік. Яремко знову покотився по палубі, вслід за ним загуркотіло ядро. Яремко щосили штурхонув його ногою, і воно вдарило супротивника в коліно. Той завив від болю, але якось-таки підвівся і пішов на хлопця.

Пролунав постріл, і одночасно Яремків ворог упав мертвий на палубу. Хлопець озирнувся, зрозумів: то Недайборщ вистрілив з пістоля.

— Треба було гукнути нас! — він смикнув Яремка за вухо.

Пошукав очима Клюсика:

— Тимоше! Гайда на чайку і до Олександра! Розкажеш, що і як. І цього малого прихопи! Нічого йому тут під кулями бігати!

…То була страшна ніч. Палали турецькі судна, налітали одне на одне, розбивались, переверталися. Палаючі люди летіли в море, вибухали барила з порохом… Коли вогонь доходив до крюйт-камер, тоді судна вибухали фейерверком, розкидаючи довкола палаючі балки, залізо, людські тіла…

Десятку турецьких кораблів удалося прорватися з кільця козацьких суден. Та за ними ніхто й не гнався. Досить було роботи й з тими, що лишилася при Синопі.

Клюсикова чайка вже поверталася від Олександра назад, до шаранти, коли дорогу їй загородила турецька галера. Вона вже палала, але її капудан і команда, ошаленівши від безнадії й люті, все ще продовжували бій.

— Хлопці! — закричав Клюсик. — Ану до галери! На абордаж!

З нижніх поверхів галери вибивався вогонь, чорно-червоний дим здіймався вгору. На верхній палубі метушилися турки, намагаючись пострілами з гармат відігнати судна запорожців та донців. Вогонь був лютий і влучний, і вже не одна сотня козаків борсалася у воді, намагаючись ухопитися за колоди, дошки, що плавали на хвилях…

— Ах ти ж, іродова душа! — гукнув Клюсик. — Гориш? Так ми зараз хіба такий смолоскип із тебе зробимо! Швидше гребіть, хлопці! Просто на галеру! Весь наш порох повкидаємо їм у вогонь!

Чайка мчала назустріч галері. Ніхто не помічав Яремка. А він, порушивши наказ Олександра, вскочив-таки знову в чайку і тепер гріб разом з усіма.

— Швидше, хлопці!

завів Клюсик пісню.

І затанцювали весла. Ось уже близько галера, зовсім близько. Ось уже дим від неї очі їсть.

Ударило ядро в корму. Там, де щойно сидів Тодось, не лишилося нічого. Відбило корму. Холодна вода тече в чайку. Ось уже козаки біля високого, мов урвиста скеля, борту судна.

— Кидай, хлопці, порох туркам! Та швидше!

Барила летять у дим та вогонь. Одне, друге, третє. А козаки тим часом уже видряпуються по веслах галери вгору. Загоготіло вгорі, загриміло, язики полум’я вирвалися назовні. Залементували турки на верхній палубі. Стріляють навмання, але довкола так тісно від суден та людей, що майже кожен постріл влучає в ціль.

Клюсик уже дряпався вгору в язиках полум’я та клубах диму і вигукував:

— Горить! Бач, як бігають! Ото буде фарос[119], га?

Галера й справді стала маяком. Від її полум’я було добре видно й інші турецькі кораблі. Біля них теж кипіла битва.

Козаки, які видряпалися нагору, швидко навели лад на галері. Основна частина її захисників полетіла у воду, і тільки в кількох місцях ще рубалися решта екіпажу з запорожцями…

Яремко, який залишився на чайці з кількома козаками, чекав повернення Клюсика. Але Тиміш затримувався, а чайка все більше й більше заповнювалася водою.

— Та ну його! — сказав один. — Пливімо до шаранти! Треба сказати Недайборщеві, що Олександр зараз прибуде до нього.

— Так і потонути недовго, — озвався другий.

— Де ж Клюсик? Якраз шаранта майже поряд, а ми через нього сидимо тут-о!

Та онде над бортом з’явився й Клюсик. Перехилився через облавок галери, гукнув:

— Ловіть, хлопці! Золото! З каюти капудана-баші!

Упав у чайку важенний мішок із золотом, мало не пробив днища. А слідом за ним хлюпнуло в воду, що заповнила чайку, щось маленьке. Хлопці хапають — і при світлі палаючої галери бачать усміхнене обличчя Клюсика. Він усміхається, а в очах його — здивування: що сталося?

— Клюсику! — страшним голосом заволав Яремко. — Клюсику!

— До шаранти! — похмуро скомандував один з козаків. — От уже не поталанило! І Клюсика нема, і чайка на віхоть розбита!..

Збиралося на світання… Бій кипів на морі й на суші, та вже ясно було, що турків розбито й при Синопі.

Яремко сидів на палубі шаранти, тримаючи в руках Клюсикову голову, яка продовжувала всміхатися.

Яремко сидів і плакав, йому хотілося думати, що він бачить сон, що ніякого бою нема, що Клюсик не загинув.

— Отаманова чайка пливе! Правуй на неї! — гукнув Недайборщ, і Яремко виглянув за борт.

— Де чайка? — вихопився бородатий донець, і Яремко знову побачив перед собою Гаспареоне.

З шаранти просигналили вогнем: ідемо до тебе, отамане!

На чайці вогнем відповіли: гаразд!

Яремко поглянув на те місце, де щойно був Гаспареоне, і не побачив сеньйора. Він озирнувся туди й сюди, але Гаспареоне ніде не було видно.

Та нарешті він його побачив. Гаспареоне стояв на однім коліні біля вбитого вартового. Біля сеньйора лежало кілька мушкетів. Один з них він тримав у руках і цілився в море…

Хлопець тихо наближався до сеньйора. А чайка вже поряд. З намету виходить Олександр, а за ним Джузеппе і Йован…

Лунає постріл, і в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кинувся на Олександра і штовхнув його в воду…

На чайці замішання. Тільки Йован устигає вистрелити по сеньйору Гаспареоне, але той ховається за дерев’яним брусом. Частина козаків біжить до борту, частина — до Джузеппе. Він лежить, заплющивши очі, з пробитих грудей з лівого боку цебенить кров.

Олександр випірнув, ухопився за борт чайки. А тим часом сеньйор Гаспареоне знову прицілився в нього з мушкета. Яремко стрибає на ворога і, перш ніж лунає постріл, підбиває ложе мушкета.

Сеньйор Гаспареоне озирається, висмикує з-за пояса ніж.

— Рятуйте! — кричить Яремко і біжить до борту, перечіплюється об моток канатів і падає у порожнечу…

Він упав у холодну воду, ковтнув її, але все-таки випірнув і вдихнув повітря. Озирнувся. Шаранту поволі відносило вбік. Солона хвиля знову накрила його. Коли випірнув, то знову побачив шаранту. Хтось, вирвавшись із гурту біля облавка, стрибнув у воду. Майнула чорна борода, услід залунали постріли.

«Мабуть, сеньйор Гаспареоне!» — подумав Яремко й замолотив руками й ногами. Світку мій, як тяжко триматися на поверхні!

— Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога ві… — закричав у відчаї.

Хто почує в такому пеклі?

Поряд розкотисто вибухнув турецький неф. Він палав уже довго, та, певне, тільки зараз вогонь дістався до крюйт-камери. Яремко побачив: просто на нього летить величезний палаючий дрюк — щогла, чи що?.. Злякано пірнув.

Коли випірнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала поряд. Вхопився руками — гаряче. Та якось можна й триматися.

Бій довкола кипів, а шаранта відпливала далі й далі, поблизу не було жодної чайки чи донської лодії…

Джузеппе лежав як живий. Здавалося, що зараз він підведеться й почне розповідати кумедну історію про якусь там трієстинську, чи алжірську, чи іспанську, чи ще якусь донью або ханим. Та ні — не підведеться Джузеппе. Куля пробила лівий бік грудей.

— Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, — шепотів Петро. — І Клюсика немає… Ех, як же мені від того на душі тяжко!

На одній з останніх чайок підплив Недайборщ. Виліз на отаманську чайку, похмуро став біля мертвого. Глипнув на Олександра: не впіймали клятого Гаспареоне, чи то втік, чи втонув.

— А ти ж, друже мій славний… Відчувала твоя голова, серце відчувало! Ех, — витер сльозу Недайборщ і скривився. — Скількох хлопців втратили. І Клюсика, і Тодося, і Яремка малого, і тебе, і ще, ще скількох… Вічна тобі…

І тут озвався Йован:

— Тихо, хлопці! Що то?

Джузеппе розплющив очі!

— Він живий! — закричали спочатку тридцять горлянок, потім триста, а потім одразу десять тисяч…

— Живий! Живий!

Уранці козаки плавали по бухті, шукали Яремка. Не знайшли. Вирішили: потонув.

Розділ перший, що розповідає про те, як несподівано можуть здійснюватися деякі мрії

Коли пан Адамек разом з паном Сулятицьким виїздив із Кафи, він, хоч і був злий та немилосердно лютий на свого супутника, кинув оком на море і на мить застиг. Він знову побачив оту галеру, якою милувався, коли кілька годин тому під’їздив до Кафи. Тільки зараз галера була ще красивіша. Вона ніби випливла з казки.

Якраз тоді сонце ховалося за берегові горби. Воно кидало пасма стигло-рожевих променів на море, на небо, на місто. Шпилясті вежі Кафи, бані мечетей з серпами, мінарети, мов жерла гармат, націлених у зеніт, — усе це видовженими аж до обрію тінями лягало на зарожевіле од призахідного сонця лагідне море.

А по морю пливла — о ні, не пливла! — летіла ледь торкаючись білопінних хвиль, велика струнка галера.

Усе на ній було рожеве: і мережаний візерунками корпус, і щогли, і обвислі без вітру вітрила, і тонкі, мов золоті соломинки, весельця, які легко пінили іскристу воду… О, ці весельця — вони так злагоджено, мов керовані невидимою силою, опускалися у воду й підійматися з неї, на мить виблискуючи червоно-сліпуче, — що панові Адамкові аж кортіло щось проспівати в такт цим легеньким, просто-таки ефірним рухам…

Йому захотілося якимось дивом опинитися на галері, захоплено відчути під ногами її хитливу палубу і плисти-плисти по цьому живо-рожевому морю до незнаних світів…

Єзус Марія, чи думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться? Здійсниться, але в який спосіб! Якби знав, що буде саме так, то затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море й на галеру на нім!

Страшний біль пронизав усе тіло, думки розлетілися, мов наполохані галки. Забрязкало залізо…

І пан Адамек повернувся до гіркої, безнадійної реальності…

Як жорстоко насміялася з нього доля! Він опинився на тій самій галері, яку над зарожевілим морем бачив у той день, коли їхав з мерзотником Станіславом Сулятицьким.

Тоді, в ту ніч, як пан Сулятицький утік від нього із бейлер-беєвими грішми, пан Адамек довго блукав по Карадагу й гукав Амета Киримли. У нього боліло коліно, він немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось іще один крок — і він полетить у прірву, де й кісток своїх не збере…

«Але ні, — виринала думка. — Я мушу дістатися до Амета. Бо інакше панові Влодзімєжеві та пану Євгеніушу буде дуже кепсько. Якщо довідається Амет Киримли про смерть свого товариша-товмача й помічника, він од люті зробить що хоч…»

І пан Адамек дряпався по скелях, кричав, гукав, плакав. Він у всьому звинувачував себе — так, так, це він винен у всьому. Треба було ще отам, у Курячому Горлі, додуматися, з якою метою прибув до нього пан Сулятицький та його двоє супутників. А потім? Слід було при бейлер-беєві заткнути пельку панові Сулятицькому, коли він розпатякував про козацькі таємниці та про провідника від Амета Киримли. Невже він, пан Адамек, такий дурний, не міг здогадатися, що зараз бовкне отой тхоряка, отой фаризеуш?!

Він ішов над прірвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежинку, як попереду почувся чийсь голос. Хтось озвався по-татарськи.

Пан Адамек нічого не зрозумів, але радісно загукав:

— Я до Амета Киримли! До Амета Киримли!

До нього підбігло кілька чоловік. У передранковій сірій імлі пан Адамек пізнав, що це Аметові товариші.

Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив по печери, то при вході побачив дві гладенько обстругані палі. Він спершу не збагнув, для чого вони, а потім додумався — і мурашки поповзли у нього по спині.

У печері, як і раніше, палало вогнище. Горіли смолоскипи. Розбійники сиділи й стояли по кутках.

Амет блиснув очима на пана Адамка і щось запитав.

Пан Адамек розібрав тільки два слова: «Асан Касапчі».

Напружуючи пам’ять, шукаючи слова, які були б хоч трохи зрозумілі Аметові, пан Адамек заговорив:

— Бейлер-бей… Акинджі… Асану Касапчі, — тут пан Адамек рубонув себе по шиї ребром долоні, — секім-башка.

Амет та його товариші зрозуміли. Це відчув пан Адамек з того тривожного й гнівного «в-в-вах-х-х», яке пролунало в печері.

А потім — тиша. І всі повернулися в бік пана Адамка.

Амет несподівано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, самого запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прізвище.

— Пан Сулятицький, — гаряче мовив пан Адамек, — падлюка.

Поляк підвів перед своє обличчя дві руки. На одну руку показав: «пан Сулятицький», на другу— «бейлер-бей». Після цього права рука — «пан Сулятицький» — наблизилася до лівої — «бейлер-бея», і пан Адамек, імітуючи нашіптування на вухо, промовив:

— Асан Касапчі — там, — і повів хвилясто правою рукою в повітрі, показуючи, що Асан Касапчі був за горбом. Потім обома руками показав, як акинджі (пан Адамек кілька разів повторив це слово) побігли за той горб, показав звівши докупи руки з розчепіреними пальцями, як вони вхопили Асана Касапчі, після цього рубонув ребром долоні себе по шиї і, мовби знявши лівою рукою свою голову, коротким рухом настромив її на вказівний палець правої руки…

Пан Адамек за допомогою жестів розповів і про те, що вони передали листа від Амета Киримли кафському бейлер-беєві і що той бейлер-бей дуже розгнівався…

Знову настала тиша.

І тоді розбійницький ватажок підвівся зі свого каменя й попростував до пана Адамка. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очі стали люті, аж безтямні. У руці він тримав ножа…

«Це смерть!» — похолов пан Адамек, але, до болю стисши кулаки, примусив своє тіло не тремтіти. Він зашепотів молитву.

Амет схопив пана Адамка за барки, і довготелесий поляк, на дві голови вищий за татарина, з мимовільним подивом і навіть повагою відчув, як багато сили у м’язах розбійницького отамана. Але пан Адамек теж мав силу, тому навіть не схитнувся…

Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, і поляк зрозумів, що від нього вимагається, аби він став на коліна.

Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Він волів прийняти смерть стоячи.

З кутка почувся дружний плач… Це ридали пан Влодзімєж і пан Євгеніуш. І панові Адамкові враз пригадалися побачені ним при вході до печери дві обстругані палі. Ось для кого вони.

Пан Адамек крикнув до тих, що ридали:

— Гей ви, поляки! Хоч умремо по-шляхетськи!

Та шляхтичі, мовби нічого не чувши, продовжували скиглити.

Пан Адамек схопив себе за сорочку, розпанахав її, показуючи голі груди, порослі рудим волоссям, і проревів:

— Ріж, розбійнику! А на коліна не стану!

Амет стрівся з поглядом пана Адамка, зупинився, знов уважно поглянув на поляка і поволі заховав за пояс свій ніж.

І тоді загелготіли, заговорили татари. Вони щось паліко доводили Аметові, а він тільки слухав, нічого не відповідаючи. Пан Адамек втямив — розбійницький табір розколовся на дві частини: одні вимагали негайної смерті для поляків, а інші, певно, просили про помилування, принаймні для пана Адамка.

Розбійники гучно галасували, і за цим галасом уже не чути було ридань пана Влодзімєжа та пана Євгеніуша.

Розбійницький ватажок підніс праву руку. Гомін поволі стих, і тоді пан Адамек знову почув схлипування своїх земляків.

Амет промовив у тиші кілька слів. Більшість татар схвально закивали головами. Потім Киримли повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди, мовляв, звідси на всі чотири сторони. Показав на пана Влодзімєжа й пана Євгеніуша, підніс вказівний палець і настромився на цей палець місцем між двома розставленими пальцями лівої руки.

— На палю? — жахнувся Адамек і закричав: — Амете! Амете!

І рубонув себе ребром долоні по шиї. Далі показав на Беднарського й Рубанчика — і теж двічі рубонув себе по шиї. Амет Киримли мусить зрозуміти, що для пана Адамка ліпше вмерти, ніж зрадити своїх товаришів, хоч би які вони були… А крім того, смерть від сокири і почесніша, і легша, ніж смерть на палі…

Амет заперечно крутнув головою. І тоді, не знаючи, чим і як переконати татарина, пан Адамек, перестрибнувши через вогонь, кинувся до ніг розбійницького ватажка.

— Благаю вас, честю своєю благаю, гідністю благаю: дайте нам трьом загинути так, як належить шляхтичам! — просив він, забувши, що татарин не розуміє його мови.

Панові Адамку було страшенно соромно за те, що він робить, йому пекло в серці, що, обнімаючи чоботи розбійницького отамана, він ганьбить ім’я польського дворянина, але його земляки були в небезпеці — і він мусив врятувати їх од мученицької смерті…

Амет штовхнув пана Адамка носком чобота в зуби, і поляк відчув, як йому в роті одразу засолоніло.

Він стрибнув на Амета. Проте одразу на нього накинулося з десяток татар і повалило на землю.

«Нарешті, смерть!» — з полегкістю подумав пан Адамек.

Та почувся крик Амета, і непокірного поляка відпустили…

Амет заговорив знову. Говорив він довго й гаряче. Потім витяг і показав пану Адамку папірець. То був відрізаний ним клапоть листа до кафського бейлер-бея… Пан Адамек почув кілька слів: «галера», «каторга» — і все зрозумів: Амет міг би всіх їх стратити як мимовільних винуватців загибелі Асана Касапчі, але, здаючись на уклінне прохання пана Адамка Квятковського, який не побоявся прийти сюди, знаючи про небезпеку для себе й земляків, вирішив подарувати полякам життя. Та вони мусять спокутувати свої гріхи працею на галерах…

Того ж таки дня їх було доправлено до Кафи й таємно передано перепродувачеві живого товару, татаринові Зії. Зія був високий, кощавий кримчак, з-під його горбатого носа їжачилися колючі вуса, а очі дивилися в різні боки. Татари про щось говорили між собою, сміялися, хитали головами, потім Зія видобув з кишені кілька монет і віддав розбійникам.

Пан Влодзімєж та пан Євгеніуш байдуже сиділи на землі. Вони вже були мовби на тому світі. Тільки пан Адамек усе ще тримався на ногах, хоч у нього й боліли коліна — і не лише від того, що забився, падаючи з коня, а більше від того, що він, польський дворянин, мусив стояти на колінах перед розбійницьким отаманом і благати про життя… Власне, коли б ішлося про його, Адамкове, життя, то він би ніколи не став на коліна.

А про кого йшлося? Про оцих нікчем, нездатних навіть достойно померти, як велить неписаний кодекс честі польських шляхтичів? Бездарно жили — тільки їли, пили, горлали сороміцьких пісень — і він, пан Адамек, мусив досмертно принижуватися, благаючи, щоб їм, його землякам, продовжили їхнє тваринне життя…

А, власне кажучи, хто такий він, пан Адамек?

Існував, розтринькуючи життя, програючи та пропиваючи свій майонтек, а як усе програв та пропив, гайнув на Україну, шукати «паніс бене марентіс». І — дошукався…

Єдиною світлою плямою була в його житті участь у Хотинській війні. Та й то попав він туди майже випадково. Спочатку він тулився в обозі гетьмана Ходкевича і тільки чув про те, як хоробро воювали прості польські вояки та запорожці, якими керував спершу Бородавка, а далі славний Конашевич-Сагайдачний. Доки був Бородавка, різні справи так і не пустили пана Адамка на поле бою, честі й слави. І лише тоді, коли турки наскочили на польський обоз, мусив і пан Адамек братися за зброю. Тяжко довелося б йому та його друзям, коли б не козаки, які зненацька вискочили з-за ліска. Вискочили, погнали турків, і пан Адамек разом з запорожцями, полишивши своїх колег-обозників, кинувся переслідувати ворогів. Він і сам не знав, як воно сталося, але вдалося і йому скинути кількох турків із сідел, а одному навіть зніс голову, коли той, підскочивши ззаду до козацького кошового, готувався завдати йому смертельного удару. Потім полякові довелося разом з козаками взяти участь іще в кількох боях, і всі пересвідчилися, що пан Адамек Квятковський уміє рубатися славно… А далі — скінчилася війна, і знову потяглися дні безцільного існування, аж доки йому не завдав прикростей сеньйор Гаспареоне. О, тоді пан Адамек розлютився не на жарт! Хвацько рубатися він навчився ще в юності, та надто рідко, як зараз переконався, застосовував свої знання до діла… І от — докотився! Замість того, щоб піти з козаками в похід на турка, пішов з трьома поляками в Крим… Робітників, бачте, захотілося набрати! Горів би він вогнем, отой майонтек! Теж магнат — пан Адам Квятковський!

Сорок літ прожив пан Адамек на світі, а й досі, крім гонору та кількох незначних епізодів у біографії, не має нічого: ні дружини, ні дитини, ні друзів справжніх, ні справ достойних. І це називається — польський шляхтич!

Чи можна бути отим перекотиполем, яке котиться туди, куди дме вітер? Дмухнуло в один бік — пішов воювати при Хотині, а не дмухнуло б, то що? Знову дмухнуло — подав допомогу Марійці й Яремкові, а потім і Скрипникові, за що дістав дві стріли між ребра… А коли не дме — пан Адамек ріжеться в карти, п’є горілку і мріє про майонтек. А оце — подуло вітром з іншого боку! — мимовільне слугування ворогам Польщі, а точніше — шпигунство на користь Османської імперії, лютого ворога всього християнського світу, чи не є то злочин і перед державою, і перед отією ж Марійкою, яку він любить, незважаючи ні на що? Та хоч би якими здрайцями називали запорозьких козаків та їхніх гетьманів польські шляхтичі та й король, все ж оці здрайці захищають ниньки Польщу од навали турків та ординців!

Що й казати, думки пана Адамка були невеселі. Треба було, зрештою, визначати своє місце в світі, треба було ставати на бік справедливості й боротися за неї, незалежно від того, в який бік дме вітер.

Далі думки пана Адамка урвалися, бо підійшов Зія і, щось бубонячи собі під ніс, почав розштовхувати ногою пана Влодзімєжа та пана Євгеніуша, щоб вставали.

Зія трохи знав по-польськи та по-українськи, а тому з ним було легше. Хоч можна було спитати, за скільки їх продадуть.

— Ти, — показав Зія на пана Адамка, — то велике барило буза. А ти і ти, — носком чобота тицьнув на панів Влодзімєжа та Євгеніуша, — то маленькі барила буза.

Отака ціна всьому твоєму гонорові, пане Адамку, отака ціна всім твоїм чеснотам!

— Продайте нас одному хазяїнові, щоб ми були разом, — попросив пан Адамек. — Може, нам удасться ще якось визволитись…

— Ми напишемо листа панові Сулятицькому, — втрутився пан Євгеніуш. — Він не кине нас у біді…

— Я ладен звікувати на галерах, — різко промовив пан Адамек, — аніж просити про щось цього падлюку Сулятицького…

— Нам немає про що говорити з вами, — прошипів пан Євгеніуш. — Ми не принижували себе цілуванням чобіт нечестивих…

Пана Адамка мов жаром обсипало.

— Але чекайте! — скипів він. — Ви разом зі своїм паном Сулятицьким займалися шпигунством!

— А ви? — єхидно запитав пан Влодзімєж. — Не ми, а ви поїхали до бейлер-бея з листом шпигунського змісту! Ми були бідними заложниками, заставою у вашій брудній грі!..

О, примха долі! Їх продали на ту галеру, що нею милувався з кафської гори пан Адамек!

Уже коли вели їх по трапу, пан Адамек відчув тяжкий дух людського немитого тіла, солоного поту… Здавалося неймовірним — така краса, величність судна — і оцей нестерпний сморід!

Їх привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, наділи кайдани і поприковували ці кайдани до спільного для цілого ряду ланцюга. Підвели цирульника, який поголив тупою бритвою голови всім трьом, залишивши по оселедцю…

Весло було величезне — зроблене з цілого дуба. На ньому сиділо семеро — троє поляків-новачків, два болгарини, грек і московит. До цієї справдешньої колоди було прибито сім залізних скоб. За кожну з цих скоб тримались невільники і під команду — дріб барабана — щосили тягли весло на себе, далі штовхали його вниз і від себе, а потім піднімали круто вгору… І так без кінця краю.

Уже за перші сто гребків пан Адамек відчув, що сорочка його стала мокра як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в голові — і він завис на веслі…

Та за мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча підгінчого Анвара.

Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслі, як поряд забряжчали кайдани: то пан Євгеніуш упав підгінному під ноги. Анвар лупив хвацько — сорочка на пану Євгеніушеві одразу ж почервоніла від крові. На хвильку стало шкода свого недавнього компаньйона по подорожі в Крим, але за тим подумалося: терпи, ледащо!

За кілька днів та ночей пана Адамка, пана Євгеніуша та пана Влодзімєжа вже було не впізнати — схудлі, почорнілі, зарослі щетиною, без сорочок, із саднами та струпами на плечах і спинах, вони нагадували якісь привиди.

Сусіда ліворуч — болгарин Вилко — такий худющий, як і пан Адамек, такий же мовчазний і замкнутий, — одного разу, під час стоянки біля якогось прибережного кримського села, купив мішок варених баранячих голів — Анвар іноді дозволяв місцевим жителям під час стоянок заглядати й у нижній ярус галери.

Ті голови були з клаптями вовни, Адамек не уявляв, як це їх можна їсти. Вилко простягнув одну голову:

— Їж, пане ляше! Їж, а то вмреш!

Пан Адамек, пересилюючи огиду, одірвав від вареної голови вухо і обережно надкусив. Вухо було напівсире, несолоне, але Адамек розжував і проковтнув його, щоб хоч трохи вгамувати вовчий голод.

І раптом подумав: а мої компаньйони? Побачив голодні очі пана Євгеніуша. А далі — безтямний погляд пана Влодзімєжа.

На якусь мить завагався: давати їм чи не давати, адже так образили вони його лише за те, що він врятував їх від ганебної смерті. Та махнув рукою й віддав голову панові Євгеніушеві.

Поглянув на болгарина. Вилко з апетитом обсмоктував кістки з того, що кілька хвилин тому називалося баранячою головою. Стрілися поглядами. Пан Адамек опустив очі — не посмів просити для себе ще одну голову.

Пан Євгеніуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши нічого для пана Влодзімєжа.

Тоді пан Адамек насмілився попросити:

— Вилко, і для того мого земляка дай!

— Іншим разом, — одповів Вилко.

«Інший раз» настав аж через півдоби. Тепер пан Євгеніуш не одержав нічого, зате ж пан Влодзімєж розкошував.

— Чого ти панькаєшся з ними? — запитав якось Вилко. У болгарина були колючі чорні очі, і коли він дивився на пана Адамка, той потуплювався, бо не міг знести погляду. Навіть підгінний Анвар менше замахувався камчею на болгарина Вилка…

«А ти часом не знаєшся з нечистою силою?» — хотів запитати у Вилка пан Адамек, але не насмілився.

— Так чого ото ти панькаєшся з ними? — перепитав Вилко.

— Земляки! Поляки!

— Ну й що? Серед моїх земляків є християни й помаки[120]. То що — я всіх їх повинен любити?..

— Не будемо про це говорити, — утомлено відповів пан Адамек. — Земляків, як і родичів та батьківщину, не обирають… Бог дає…

— Московити кажуть: бог то бог, але й сам не будь плох!.. Розсердився я на вас, поляків! Розгромити османів у Хотинській війні і замиритися з ними якраз тоді, коли і ми, болгари, і серби, і чорногорці чекали, що ви підете аж до Стамбула й розгромите цю імперію. Ми так надіялись на це, ми навіть вірили: мине тисяча років мусульманству і кінець йому! А ви… З вашого польського геройства при Хотині пшик вийшов!

— Там було більше геройства козацького. І вони не хочуть пшику, вони збираються довести Хотинську війну до кінця…

Болгарин нічого не відповів, а тільки блиснув темними, як ніч, очима, аж панові Адамкові стало не по собі. Щось той болгарин, певне, замишляв, але що — поки що панові Адамкові не казав…

Якось уночі барабан забив гучніше, підгінчі забігали моторніше, гарапники та камчі засвистіли пронизливіше. З палуби залунали постріли, потім почали бухати гармати. Галера летіла, мов на крилах, а в барабан били усе дрібніше й дрібніше. Уже впав під весло пан Євгеніуш, і підгінний навіть не встиг відшмагати його як слід, бо й на інших лавах попадало кілька невільників. Потім весло поважчало ще більше — то безсило завис на ньому пан Влодзімєж. Пан Адамек, болгарин Вилко, козак та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кілька тактів таки збилися — і тоді по їхніх спинах загуляли гарапник і камча.

Цієї ночі на галері померло одинадцять невільників — не витримали шаленої гонки та нагаїв підгінних.

Десь за кілька днів по тому болгарин Вилко довідався, за ким то гналася галера.

— Донські козаки пройшли повз Крим, — сказав він панові Адамку і вперше за всі дні всміхнувся.

— Це ти точно знаєш? — запитав пан Адамек.

— Точно.

— Ага, так вони, виявляється, вирішили вийти раніше!

— Про що ти? — оглянувшись на Анвара, зашепотів Вилко.

— А про те, що з другого боку повинні надійти й козаки запорозькі! Я добре знаю, що мусять надійти, — прошепотів пан Адамек. І почав розповідати болгаринові про всі свої останні пригоди.

Хлюпотіло море за бортом, сонячні блискітки стрибали по стінах і стелі, боліли руки й ноги, нили кістки й душа…

— Ти знаєш, скільки козаків буде цього року в поході? — не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав Вилко.

— Знаю. Тисяч з п’ятнадцять.

Болгарин Вилко помовчав, мовби зважуючи те, що почув. Потім повернувся до пана Адамка і, дивлячись йому в очі, прошипів:

— А ви все виказали туркам? Здрайці чортові… Я б вас — на палі, на палі!

Ні пан Адамек, ні Вилко не знали про те, що в донесенні Юхти до кафського бейлер-бея дату козацького походу подано неправильно. Розбійницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри й слова так, що турки чекатимуть козаків аж через місяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морі!

Сидів на лаві, відпочивав після тяжкої, виснажливої праці підгінний Анвар.

Зиркнув у його бік болгарин Вилко, пронизав чорними характерницькими очима. Аж прокинувся Анвар, аж підскочив, наче йому в сідницю стрілили з пістоля!

І ніхто не знав на галері, що десь там, на півдні, вже відпалав Трапезонт, що горить іще Синоп, що тисячі бранців пливуть уже з козаками на відбитих у турків галерах, отаких, як ця, додому, на волю…

На палубі лунали чиїсь безтурботні крики, світило сонце, і хтось бамкав залізом по залізу…

Йшла весна 1033 року від Гіджри за літочисленням Анвара.

Йшов 1001 рік від тієї ж Гіджри за літочисленням болгарина Вилка й поляка Адамка…

Розділ другий, у якому йдеться про дівчинку Бібігуль та її батька Абдаллу…

Уже ніч зовсім зблідла і стала сірою, мов старе вітрило, коли Яремко нарешті прив’язався-таки до щогли. А прив’язавшись, відчув, що сили його вже покидають. Він зомлів.

Опам’ятався вже аж надвечір. Не відчув ні рук, ні ніг, хотів крикнути, але не було сили подати голос. Навколо темрява й безнадія. Яремко не бачив ні берега, ні морського обрію, його хитали хвилі, і він відчував, що ось-ось знову знепритомніє і тоді вже більше не прокинеться ніколи…

Він знову заплющив очі і почув, як щось неподалік захлюпотіло. Тоді Яремко, зібравши останні сили, закричав. Уже втрачаючи свідомість, подумав, що то був не крик, а хрип, майже шепіт. І зрозумів, що цього шепоту ніхто не почує… Відчув, що чиїсь руки мацають його плечі, голову, витягають з води. Все тіло раптом обважніло, наче на нього насипали гору піску. Далі Яремко відчув себе в човні на чомусь слизькому й м’якому…

Яремкові марилося, ніби він у Лозовицькому лісі сидить з хлопцями на дереві, а внизу те дерево рубають графські слуги, і от тріщить-тріщить, падає високий дуб, і він, Яремко, падає, падає, падає…

Він не міг і пальцем ворухнути, хотів розплющити очі, та повіки були такі важенні, що його кидало в піт при спробі глянути на світ, а голова йшла обертом, і він провалювався у безвість…

Іноді долинали якісь голоси. Ніби говорили чоловік і дівчина. Говорили так само ласкаво чи стурбовано, як ото батько розмовляв з Марійкою, але Яремко чув тільки голоси, а слова до нього не доходили. Він навіть відчував дихання цієї дівчини і дотик її пальців, і тоді він кликав: «Марійко!» Дівчина Марійчиним голосом говорила якісь слова, а він ніяк не міг їх зрозуміти, а потім він відчував, як ніжна долонька підводить йому голову.

Та настав ранок, коли Яремкові вже не захотілося спати. Він прокинувся і розплющив очі. Лежав, дивився вгору і вбік, бачив над собою грубообтесані дошки, траву, що виглядала у шпарини, якесь ганчір’я…

«Де ж це я?» — він пильно розглядав дошки над собою, наче там мало бути щось таке, від чого йому все стане ясно і зрозуміло.

І раптом обіч пролунав сміх, той самий дівчачий голосок, що снився йому, марився, чувся. Але то був не Марійчин сміх, зараз він це зрозумів. Марійка тепер так не сміється.

Він повернув голову і, дивуючись своєму кволому та хрипкому голосу, запитав:

— Хто тут є?

Щось швидко задріботіло, і над Яремком схилилося чорноброве дівчаче обличчя. Звісилося кілька тоненьких кісок.

— Мерхаба! — сказала дівчинка. Таке гарне дівчатко, а чомусь подумало, що Яремко турок чи татарчук? Але ж як гарно це дівча уміє говорити по-турецькому. Слово «мерхаба» сказала так, як справжні турки: «мер’ба».

— Добридень! — відповів Яремко, всміхаючись.

Обличчя дівчинки спохмурніло. Вона, мабуть, не почула Яремкової відповіді і продовжувала щось казати по-турецьки. Але ж Яремко не турок, він знає всього кілька турецьких та татарських слів.

Вона подивилася на нього запитливо й сказала:

— Іллях?

— Та ніякий я не турок і не іллях! — засміявся Яремко. — Де це ти так гарно не по-нашому навчилася?

Дівчинка дивилася на нього, і Яремко побачив, що вона нічого-нічого не розуміє! Вона дивилася на нього, потім запитала знову, і знову не по-українськи:

— Урус?

Яремко, ледь усміхнувшись, відповів:

— Та ну ясно ж, що я урус — козак!

Дівчинка затулила обличчя руками й скрикнула щось незрозуміле.

Він придивився до неї. Щось дивне було в ній. Чи то кіски не такі, як у дівчаток на Україні, чи то вираз очей — несміливий, наче вона в чомусь винна, чи те… стривай, а чому це в неї на шиї немає хрестика?

Де ж це він? Що з ним? Де це він плавав? Плавав… Плавав у холодному морі, хапався за якусь колоду… Так, так, він хапався за колоду, яка пекла, бо та колода була палаючою щоглою з нефа. Ну, саме ж так: неф вибухнув, і щогла, описуючи світну дугу в чорно-синьому небі, полетіла на нього… А він уже був у воді, бо тікав від сеньйора Гаспареоне. Так, від сеньйора Гаспареоне з великою чорною бородою й перев’язаним оком.

— Де я? — запитав він.

Дівчинка знову затулила обличчя.

Де козаки? Хіба можна брати в похід дівчат? Де ж це він, козаченко Яремко Ціпурина?

Знову почав напружено пригадувати. Бій у морі, палають турецькі кораблі. Сеньйор Гаспареоне стріляє в Олександра. Потім він, Яремко, летить у море. Холодна вода. Солона. Далі — обгоріла щогла. Підвів руку — на ній ще й досі чорні сліди від сажі… Хтось підплив на човні, одв’язав його… Що далі?

Виходить, дівчинка з ним не грається, розмовляючи по-турецьки! Вона — туркеня! І той чоловік, який його витяг з води, турок! І всі оті слова, які він чув, але не міг зрозуміти, — турецькі слова!

Він схопився, але одразу запаморочилося в голові.

Дівчинка запитливо й перелякано дивилася на нього.

— То ти що — справді туркеня? — прошепотів Яремко.

Дівчинка мовчала, і він збагнув, що вона не зрозуміла нічого. Невже вона справді — туркеня? Який жах.

Показав на себе:

— Урус — козак, урус — козак, Яремко!

Потім тицьнув пальцем на дівчинку:

— А ти?

Вона відсунулась од нього і, блиснувши очима, відповіла:

— Бібігуль!

Слава богу, що не туркеня, а якась бібігулька! Що ж. то за люди такі — бібігулі? Вони теж не по-нашому розмовляють? Повернув голову в бік, звідки завжди чув голос чоловіка, і, показавши рукою, запитав:

— А він — теж Бібігуль?

— Мен… Мен… Бібігуль, — ткнула пальцем собі в груди. Потім повела пальцем у той бік, що й Яремко: — Ота… ота… Абдадла!

Ага! Абдалла — то турецьке ім’я. Це Яремко добре знав. Отже, того дядька звуть Абдаллою. А дівчинку Бібігуль? Але хіба ж так дівчат звуть?

— Ти — Бібігуля? — перепитав Яремко.

— Бібігуль!

Рипнули двері. Дівчинку мов вітром здуло від Яремкової постелі. Зайшов чоловік. Горбоносий, із стомленими очима…

Дівчинка про щось швидко-швидко почала з ним говорити. Чоловік слухав її, кивав головою і всміхався. Дівчинка кілька разів повторила слова «урус», «гяур», а чоловік кивав головою і всміхався. Яремко зрозумів, що той чоловік давно знає, кого він урятував. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Мабуть, загубився в морі…

«Де ж це козаки? — подумав з таким болем, що аж сльози бризнули з очей. — Де ж козаки? Треба їх швидше шукати. Може, вони ще в Синопі?»

Він запитав:

— Ота… Абдалла… Козаки в Синопі?

Турок подивився на Яремка й заперечливо похитав головою:

— Йок![121]

— А де ж вони?

Турок знизав плечима, чи то не зрозумів запитання, чи то не знав, де ж тепер оті козаки.

Для чого ж тоді рятував його цей турок? Чи допоможе він?

Напевне, допоможе, коли врятував. У нього така добра усмішка, коли він розмовляв зі своєю… Як її? Бібігуль.

Яремко підвівся з постелі. Тіло було важке і неслухняне. Спробував ступити, та завертілося все перед очима. Якби не сильна, шорстка, мов шмат вапняку, рука, то впав би…

Абдалла вивів його надвір.

— Де Синоп? — запитав Яремко.

Абдалла показав на схід.

— А козаки? Чайки? Уруси?

Турок знизав плечима, показав рукою на північ, промовивши фразу, в якій прозвучали слова: Кефе, Гезльов, Ячаков… І всі ці назви прозвучали так, ніби ота Абдалла про щось запитував;

— А Стамбул? Вони на Стамбул пішли!

— Йок! — заперечливо закрутив головою турок.

— Та ні, на Стамбул, я точно знаю! — вигукнув Яремко, показавши рукою на захід.

Та Абдалла знову заперечливо закрутив головою. І повторив те саме, що казав на початку, з тією ж самою запитальною інтонацією:

— Кефе? Ячаков? Гезльов?

Саме в той час, коли Яремко стояв на березі моря й марно сподівався побачити на обрії вітрило козацької чайки, курним гірським шляхом, що вів на Стамбул, їхав вершник.

Вершник поспішав, хоч знав, що Стамбул жорстоко карає тих, хто приносить лихі вісті. Та однак поспішав, сподіваючись не так на помилування, як на те, що обставини обернуться якимось несподіваним боком, і це дасть можливість сеньйорові Гаспареоне виконати покладене на нього завдання.

Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвідченіших шпигунів таємної дефтерхани Османської імперії. Він здійснив чимало хитромудрих інтриг, завдяки йому прибрано з дороги чимало високопоставлених ворогів Баба-Алі. На жаль, на цей раз виконання плану вбивства Ях’ї відтягувалось.

«А чи справді відтягується? — запитував себе сеньйор Гаспареоне, підганяючи коня. — А чи не зірвався взагалі твій план? Ти не зміг зробити того, що замислив, у такий спосіб, коли треба неодмінно платити своїм життям, і це зрозуміло тобі. Але чи зрозуміють це в таємній дефтерхані? Треба шукати ще якогось шляху для знешкодження Ях’ї. Ти його поки що не знайшов… Ти постарів, Кемалю, ти став базікою і товстуном, як отой італієць при Ях’ї».

Він люто поганяв коня, якого здобув іще вранці, роззброївши й пограбувавши переляканого сипаха, що втікав із Синопа. Хай дякує долі, що лишився живий.

«Що я скажу великому візиреві, якщо, звісно, він захоче мене бачити? — мучився Кемаль. — Що ні в якому разі не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а слід тримати його при Стамбулі? Великий візир, напевне, знає це не згірш за мене. Я маю сказати інше — як знищити Ях’ю. Але я цього сам не знаю…»

І враз думки невідомо чому перескочили на Яремка. «Чортове щеня! Весь час не давав мені й дихнути. Якби не цей хлопчак, то Ях’я після другого пострілу був би мертвий… Жаль, що ти втопився, а то б я тебе й під землею знайшов!»

Розділ третій, який має тільки порядковий номер, але не має ніякої назви

Козаки й справді пішли на північ, а не на захід. Захопивши Синоп, знищивши ескадру, що стояла в порту, звільнивши бранців та розправившись з військами Мустафи, які були тут, козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом ішли галери та шаранти. Дванадцять тисяч невільників їхало на батьківщину.

Радісна пісня гриміла над Чорним морем…

На військовій раді Олександр, Недайборщ і Петрунін вирішили: після взяття Кафи невелика частина донців та запорожців проведе ці галери та шаранти майже до Азова, а там, висадившись на пустельному березі, доведе невільників у розташування війська донського. А тим часом запорожці й донці повертають назад, до Кафи, і разом ідуть на Стамбул…

— От тепер, пане Недайборщ, можеш забрати і свою галеру, якщо вона ще не струхлявіла на Карадазі, — промовив Олександр, коли нарешті було вирішено, що робити з невільниками та скільки часу доведеться пробути в Кафі.

— Та заберу вже. Шкода — Клюсика немає…

— Не треба було за золотом ганятися!

— Наче він собі старався! Для братства! Для братських шкіл, для науки, для викупу невільників злото було потрібне. Тобі, султане, воно, мабуть, не пече. Сядеш на троні султанському — ото й усі твої турботи. А не сядеш — ізнову в Європу подасися. А нам жити тут. І нашим нащадкам тут жити. Отак…

Олександр, відчувши в тоні Недайборща ледь стримуване роздратування, спохмурнів. Потім підвів голову й сказав:

— Карпе, якщо тебе послухати, то можна подумати, що не я потрібен козакам, а козаки — мені. Ти що ж оце думаєш — я прийшов на Україну, щоб вас обдурювати?

— Всяк може бути, — затявся Недайборщ. — Козаки мене питають: за що воюємо? За те, щоб посадити ще одного султана?

— А ти що — хотів би, щоб там була Флорентійська республіка?

— Флорентійська — не Флорентійська, але…

— Не доросли ще турки до цього! — рішуче відповів Олександр. — Вони ще не доросли навіть до того, щоб на троні сидів миролюбний чи освічений монарх! Ти пам’ятаєш Трапезонт і того сліпого з глухонімим провідником? Отакий зараз і турецький народ! Йому зараз не потрібен миролюбний і добрий султан!..

— Так чому ж ти ведеш нашу армаду на Стамбул?

— А тому й веду, що треба сокрушити морську силу Османської імперії. Щоб вона довго зализувала свої рани, а ви тим часом зібралися з силами і змогли вирватися з-під Польщі… А може, і з Москвою возз’єднатися!

— Розумно мислиш ти, та що з того? — пробурчав Карпо, запалюючи люльку.

— Ти чув про Еразмуса з Роттердама? Чув про Джордано Бруно?

— А якщо і чув, то що?

— То запитай у Скрипника, він тобі повість. Думав би Еразмус отак: «А що з того?» — нічого б не написав! Не висміяв би свою добу і своїх обскурантів. А він висміяв, і люди тепер знають, як і проти чого треба боротися. Будуть боротися довго, але таки доб’ються свого. Чув я про одного ченця, який сидить у темниці і пише книгу про щасливе майбутнє. І знає, що не доживе, а пише. А ти знаєш таке: не сонце кружляє довкола землі, а земля довкола сонця?

— Та ну? — засумнівався Недайборщ.

— От тобі й «та ну!» А Джордано Бруно взявся це доводити…

— Довів? Хотів би і я послухати!

— Не послухаєш! Спалили Джордано Бруно! Але май на увазі, Недайборщ, що люди колись скажуть: а він таки мав рацію! Отак і я зараз. Я хочу, щоб турки почули мої слова про те, що досить розбійничати. Я зараз їм це не поясню, сліпим та глухонімим. То хай пояснять їм козацькі шаблі й гармати. Якщо ми доведемо Хотинську війну до кінця, то Османська імперія покотиться назад! Через двісті літ мудрі люди скажуть: року тисяча шістсот двадцять третього від народження Христа силами донських та запорозьких козаків було нарешті зупинено просування Османської імперії на захід і північ!

— Тебе тоді вже не буде, Олександре, — відповів Недайборщ.

— І тебе не буде, — відповів Олександр. — Але ж ми живемо не задля одного дня чи року? Еразмуса з Роттердама давно вже нема, років із сто. А ми боремося проти зла! Ти знаєш, мені все оте, що робиться на Україні, зовсім не байдуже, — вів далі, думаючи про своє, Олександр. — Колись давно я думав про козаків лише як про військову силу, потрібну для здійснення моїх честолюбних планів. А зараз думаю зовсім не так…

Помовчали.

— Як там бідолаха Джузеппе? — зітхнув Карпо, намагаючись якось загладити, залагодити гостроту розмови.

— Славний чолов’яга, — погодився Олександр. — Ходімо до нього.

Вони вийшли з намету й підійшли до постелі, на якій лежав ще дуже кволий після тяжкого поранення Джузеппе. Він ще не ворушився, але говорити вже міг.

Коли поранений побачив біля себе Олександра й Недайборща, він аж заусміхався.

— Сеньйоре ді Монтенегро! — прохрипів Джузеппе. — Я ж їм казав, що в мене серце з правого боку, а вони не вірили! І той дурень, що стріляв, теж не вірив… Якби серце було з лівого боку, то я б уже в раю з Сан-Педро про жінок балакав і райське вино пив. До речі, про вино. Я прошу в товариства трохи оковитої для загоювання тяжких ран, а вони, оці посланці пекла, не дають. Кажуть, що в морі пити гріх.

— Бо таки гріх, — похмуро відповів Карпо Недайборщ. — Хто п’є в морі, той ніякий не православний чоловік, а гірший за католика!

— А я ж і є католик, у мене вже вся душа зсохлася. У нас у Трієсті був випадок. Герцогу Вітторіо ді Граціані якийсь бовдур проткнув живіт. Лікар сказав: кличте падре, мені тут робити нічого. А тут я саме нагодився… Йому сподобалося — і…

— Ясно, — перебив Олександр, який уже знав закінчення всіх історій Джузеппе, — герцог ожив і живе й досі.

— От бачиш! Дай горілки, а то помру!

— Чекай, — усміхнувся Олександр. — Щось я пам’ятаю, ніби в Трієсті є могила герцога ді Граціані!

— Є могила, — неохоче погодився і Джузеппе. — Але ж він помер не від рани. Я точно знаю, сам був на похороні.

— А від чого?

— З перепою… — помовчавши, сказав Джузеппе.

— Хлопці, ану дати пораненому горілки! Якщо й помре, то весело! — зареготав Недайборщ.

— Не помру! — озвався Джузеппе. — Я ще з графа Олександра дертиму горілку барилами… А як стане султаном, то… Постав мене генералом над усіма корчмами, га?

— Ну, досить, — спохмурнів Олександр. — Не треба про це!

— І справді, де ще те телятко, а він уже з довбнею!

— Не з довбнею, а з пляшкою, — поправив Недайборщ Джузеппе.

Ода-баші Селім наказав вивести свою орту в двір батури.

Коли всі вишикувалися, Селім сказав:

— Яничари! Ви славно робите свою справу! Нагороджую вас чашею золотих дукатів… Розділіть порівну… Тепер ще одне. Зараз я і десять найкращих воїнів, яких я сам вибрав, мусимо негайно виїхати до Стамбула для важливої і державної справи. Замість мене ода-башею буде Урхан Сирик. Слухайтеся його, як мене самого. Гадаю, що через місяць-два ми повернемося.

Яничари мовчки слухали промову свого ода-баші. Вони заздрили йому: щасливий — незабаром побачить Стамбул!

Вони не знали, що шлях ода-баші лежить не до Стамбула, а в далеку Чорногорію. Сам ода-баші не міг пояснити, яка сила тягне його шукати невідому жінку, що колись його народила. Але та сила була могутня. Він знав про свою матір, що звуть її Устя і жила вона колись у Цетинському монастирі, а потім у монастирі над Крвавицею. Навіщо він їхав до неї? Що він мав їй сказати?

Ода-баші наказав яничарам розійтися. Вибрані ним супутники вже чекали. Селімові підвели коня. Він скочив у сідло.

Загуркотіли ворота. Потім кінські копита простукотіли по дошках мосту…

Розділ четвертий, який повідає про останній день Софїі та Спиридона

Гомін, що народився десь у центрі цього скупчення мечетей, базарів, будинків, брудних хиж та пишних палаців (і все це колись звалося Візантієм, Константинополем, а тепер Стамбулом або Царгородом), той гомін дужчав та гучнішав, насуваючись на будівельний майданчик, що на нім здіймалися вічні мури майбутньої Османіє. Спершу гомін не різнився від звичайного міського гамору, та ось він почав наближатися, розбухати, мов тісто, мов потік навесні, в ньому почулось щось затято-одностайне, і в мімара Муси тривожно забилося серце.

Мімар Муса, який тижнями сидів біля будованих фортець на Босфорі, все ж таки інколи приїздив до Стамбула на будівництво майбутньої Османіє; йому хотілося устигнути і там, і тут.

Муса, який ходив по риштованнях, заглиблений у власні думки, зупинився і повернув голову в той бік, звідки наростаючою хвилею котився тривожний гомін. Мімар стояв з хвилину і, чуючи щось знайоме в тому гомоні, намагався хоч щось збагнути. Мимоволі згадалося недавнє: Осман Другий на мулі, вбивство Делавера. Ні, той гомін був трохи не такий: цей — тривожний, а той — торжествуючий, зловтішний…

З-за рогу вибіг хлоп’як. Він щось вигукував.

— Що там таке? — гукнув по-турецьки поляк Владислав.

Хлоп’як на мить зупинився, наче зашпортнувся, і щось викрикнув — радісно, аж захлинаючись од хвилювання.

— Та що там таке? — перепитав уже мімар Муса, бо він не зрозумів, що гукнув хлоп’як, а той уже побіг далі.

— Когось ведуть! На страту! — озвався неохоче поляк.

— Ведуть! Ведуть!

І раптом мімарові Мусі защеміло в серці, наче хтось загнав туди скабку. Як ото в руку в дитинстві, коли вони з хлопцями на ямках грали з палицею та ганчір’яною опукою у свині…

Перечіпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побіг униз. Біг по хистких дошках, які вигиналися під його тілом, що раптом стало таким важким. Краєм ока побачив, що майстри та робітники кинули свою роботу і теж поспішають за ним. Хотів спинитися (чому ти, Мусію, біжиш, уперше бачиш, як людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед, до багатотисячного натовпу, який ось-ось виллється з-за повороту…

Так, серце його не обмануло: це були вони — Спиридон і Софія. Він упізнав Софію одразу, хоч і не бачив її ніколи. Вона була точнісінько така, як про неї ночами розповідав, мучачись від рани й печалі, Спиридон.

Софія їхала на мулі, її руки заклякли на гриві. Мула тягли за вуздечку. Софія вдягнута в червоне плаття, її чорне, з каштановим відтінком волосся було розпущене й текло по плечах, спадало на груди й спину, застиглим водоспадом лилося на стегна. Обличчя — відкрите, покривала не було, десятки тисяч турків дивилися на її обличчя, а їй, напевне, було від того соромно, наче везли її зовсім роздягнуту.

А позаду кульгав, не дуже, але все-таки помітно, Спиридон. Зв’язаний мотуззям, з розтріпаним чубом. Він перелякано озирався навколо, наче хотів побачити хоч одне знайоме обличчя, але не бачив, і тому ішов і плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену щоку об плече.

Муса відчув, як натовп підхопив його і поніс услід за приреченими до страти. Він ледве встигав перебирати ногами. Потім відчув, що хтось наступив на край його халата. Муса мало не впав, та майже дивом, напруживши всі свої сили, втримався на ногах.

Натовп ніс його й ніс, а гомін довкола не вщухав.

— До Піщаних воріт… — почув Муса уривок чиєїсь розповіді.

— Там уже й гак новий почеплено — для нього.

— Їй легше…

— Що — л-легше? — обернувся на останній голос Муса.

— Його за ребро на гак чіплятимуть…

Муса заплющив очі і стис зуби.

— А її утоплять… Кат зв’яже її рушниками, покладе у човен, відпливе од берега на кілька сажнів…

— Диви, диви, він знову плаче! — гукнув хтось попереду.

— Хе-хе, а раніше ж було їм весело!

— …відпливе на кілька сажнів, а потім зачепить довгою палицею та й у воду. Потримає під водою…

— А вона — хоч би що… Сидить собі на мулі — й нічого…

— Та хоч би плакала…

Це знову попереду обговорюють деталі майбутньої страти двоє вуличних волоцюг — цікаво, бач, дивитися на людину, якої через годину вже не буде серед живих.

— …Потримає під водою, — спокійно-весело вів той самий голос, — доки борсатись перестане, і витягне. Повезуть та й поховають. А цей грек довго мучитиметься. Він жилавий. Днів зо три висітиме живий на гаку.

Натовп ніс і ніс Мусу вперед. Він відчув, що бреде по коліна в якомусь багні — це натовп переходив калюжу. Мула з Софією та Спиридона провели по камінчиках, а натовп пішов упрост.

— Надир-бею! — почав хтось гукати попереду, і вже за хвилину вся тисячогорла юрба закричала: — Надир-бею!

«О аллах! — жахнувся мімар Муса. — Навіщо це все? Невже Надир-бею буде цікаво дивитись, як його недавню дружину везуть на страту? Невже в нього серця немає?.. А немає-таки…» — думав Муса і сам того не помічав, що разом з усіма й він кричить:

— Надир-бею! Надир-бею!

І коли вже горлання юрби перейшло в щось подібне до ревіння моря в грозу, на балкон будинку вийшов сам Надир-бей. Усі враз замовкли. Надир-бей подивився вниз, пожував губами і не сказав нічого. Юрба затаїла подих. Юрба чекала. А Надир-бей теж ніби чогось чекав — мовчав.

— Змилуйся, сонцесяйний Надир-бею! Вони молоді! — вигукнув поряд з Мусою той, який щойно з таким смаком розповідав, як позбавлятимуть життя Софію й Спиридона.

Юрба, наче лавина, що починає тільки розкочуватися, видихнула:

— Змилуйся, Надир-бею!

І знову покотився багатотисячний гук-благання, яке, мабуть, долинало аж до неба.

Надир-бей мовчав, але якби він щось і сказав, то хіба його зараз почули б? Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир-бей мовчав.

Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування.

— Що таке?

— Упала з мула Софія. Зомліла…

Натовп знову заворушився, люди почали лізти один на одного, щоб зиркнути наперед. Мусі стало душно, він задихався, але все ще намагався встояти.

— Дали водички… — покотилося по натовпу. — Знову посадили!

На якусь мить між головами побачив мімар Муса обличчя Софії. Тепер на ньому був жах і відчай.

— Ст-т-ань м-мусульманином, С-спиридоне! — немов підштовхнутий кимось, закричав Муса і здивувався, що він уміє так гучно кричати. — Тоді т-тебе п-помилують!

І натовп почав скандувати, забувши про Надир-бея:

— Стань му-суль-ма-нином, Спи-ри-до-не! Стань мусульманином!

Надир-бей підняв руку вгору. Натовп, що розкипівся, знову поволі вщух. І коли стадо зовсім тихо, всі почули спокійний голос Надир-бея:

— Не я її і його судив, — повільно, карбуючи кожне слово, говорив Надир-бей. — Їх судив суд. Їх засуджено справедливо. Гяур не може кохати дружину мусульманина. За це — їм обом смерть! Так валить Канун-наме!

— Він — не гяур! — гукнув попереду знайомий голос. — Він буде мусульманином!

— Якщо він погодиться стати мусульманином, тоді я проситиму суд помилувати їх, — у моторошній тиші пролунали слова Надир-бея.

Тиша. Тиша. Тиша.

— Ну!? — мов вибухнув натовп.

І знову — тиша. І в тій тиші почулося Спиридонове:

— Ні! Ніколи!

І знов загуло, завирувало, зашуміло, заколобродило натовписько народу. Мімар Муса щосили відбивався від тіл, що валились на нього. Нарешті його притисли до стіни. Тепер було трохи легше стояти, але однак на нього валилися одразу сотні людей. Він трохи постояв біля стіни, а потім щось відірвало його — і він, уже нічого не бачачи й не чуючи, сунув разом з усіма…

Юрбу наче хтось перемішував величезними кулаками, вона нуртувала, булькала, лилася, повзла, мчала… Муса відчув, що його ноги відірвалися від землі, що його, Мусу, несуть, самі того не помічаючи й не відчуваючи, люди ззаду й спопереду, і він уже не міг розібратися, скільки часу перебуває в цьому ревищі, куди й навіщо несе його якась сила… Бачив тільки на власні очі, як попереду упав чолов’яга в зеленій чалмі і навіть відчув, як він, Муса, разом з усім натовпом пішов далі просто по цьому чоловіку.

Він отямився аж біля Піщаних воріт, коли натовп раптом викинув його із себе біля підніжжя шибениці, І от він, Муса, стояв, притиснутий до стовпа, і мав дивитися на все, що зараз повинно відбутися.

Спиридон уже не плакав. Він сказав своє «Ні!» Зрозумів, що смерть неминуча і що він повинен умерти християнином.

«Але навіщо? Але в ім’я чого? — подумав мімар Муса. — Для чого ж я тебе рятував? Щоб ти отак страшно гинув?»

І знову натовп почав кричати:

— Стань мусульманином! Стань мусульманином!

— Ні! — закрутив Спиридон головою.

І юрба знову почала кричати, благаючи:

— Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи!

Повернули мула мордою до Спиридона. І знов замовкла юрба. І тоді почув Муса, як Софія попросила тихо, по-грецькому:

— Заради мене. Я хочу жити.

Та Спиридон закричав так страшно, ніби вже почалася страта:

— Ні! Ні! Ні!

Тоді кат підійшов до нього, почав розв’язувати руки. Спиридон дивився перелякано, він увесь тремтів і знову плакав, а кат, розв’язавши руки, почав здирати сорочку.

— Чому він її дере, а не скидає?

— А вона йому вже не потрібна!

І Спиридон усе це чув, але навряд чи сягало все це його свідомості… І раптом залунало пронизливе:

— Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий!

Софія спочатку закричала, а потім уже тільки шепотіла ці слова, приклавши кулачки до скронь.

— Будь проклятий! Будь проклятий! Хочу жити!

Кат підняв Спиридона за руку й за ногу, поніс на ешафот.

Юрба мовчала. І тільки Муса гукнув, тремтячи всім тілом:

— С-спиридоне! В-врятуй її й с-себе!

Кат підняв Спиридона вгору.

— Іс-с-скаріот! — прошипів Спиридоц.

І одразу:

— А-а-а!

Кат уже опустив руки, Спиридон повис на гаку, і червона кров, немов хто сипонув жменю коралів, закапала на дощаний настил.

Муса заплющив очі. Спиридон кричав, не замовкаючи; Муса не міг розплющити очей. Зараз кат почне в’язати Софію…

— А-а-а-а-а!

«Іскаріот… Іскаріот… Іскаріот… Ні, ні, я нікого не продав!»

— А-а-а-а!

О, хоч би не чути цього крику. Хоч би не чути… хоч би не чути…

І мімар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками.

Розділ п’ятий, у якому пан Станіслав Сулятицький подумки висловлюється щодо привабності життя

А життя — що не кажіть, штука вельми приємна! Особливо, коли в кишені побрязкують гроші. Пан Сулятицький давно вже зрозумів істину: що важча кишеня, то легше ходити по землі.

Він уже позбувся всіх небезпек, позбувся своїх супутників, у яких розуму було не гурт, — навіть у пана Адамка, який, напевне, тільки на палі збагнув, у яку він халепу втрапив. Ні, пан Адамек збагнув це й раніше, вже тоді, коли біля Кафи ліз битися з паном Сулятицьким, але він не збагнув ще однієї істини: рятуй свою шкуру, доки її не здерли з твоїх плечей. Звісно, пан Адамек пішов до Амета Киримли, в оте смердюче розбійницьке лігво, з нього там зідрали шкуру. Ну й відповідно з пана Влодзімєжа й пана Євгеніуша. З якої це речі Амет Киримли подарує їм загибель Асана Касапчі, свого поплічника й перекладача, якого давно пора було зжарити в мідному баку: по-перше, за нелюбов до Польщі, по-друге, за те, що став мусульманином, по-третє, що перекинувся до розбійника. Асан Касапчі був улюбленцем Амета Киримли, отож розбійницький доводця й помстився за нього на трьох поляках.

Ще добре, що пан Станіслав зберіг їхні гроші. Хоча, як говорити чесно, ті гроші заробив він, а не вони, і кафський бейлер-бей тут даремно розщедрювався на них.

Бейлер-бей заплатив мало. Адже пан Станіслав привіз йому дані надзвичайної ваги. Йдеться про життя і смерть Османської імперії. За подібні послуги треба платити значно більше, і якби пан Адамек навіть продав своє Куряче Горло і дав панові Сулятицькому ті гроші, то й їх було б мало. Шкода, що Адамек уже не продасть свого майонтку й залишить у вічному збитку пана Станіслава. А пан Станіслав слізно благав його не йти на смерть у лапи Амета Киримли. Не послухався пан Адамек, пішов на смерть через свою дурну і безвідповідальну вдачу, і тепер пан Станіслав мусить думати, що робити, аби отримати винагороду за свою безкорисливу діяльність на благо Речі Посполитої й Баба-Алі. Мало того, що він дістав сміховинно малу винагороду за свої старання, він мусить тепер іще думати, що робити з Курячим Горлом пана Адамка. В ім’я пам’яті пана Адамка, який не послухався й попхався на смерть, він мусить зберегти цей майонтек. Навіть краще: він оселиться тут і в ім’я пам’яті пана Адамка зробить тут гарне магнатство. Католицька віра мусить завойовувати простір! Адже про це мріяв і пан Адамек. Так, так, він мріяв, і пан Адамек під будь-якою присягою скаже це, ба навіть і сльозу пустить! Але що робити з отими схизматами — Марійкою та її батьками, яких через свою добрість пустив у Куряче Горло пан Адамек? А що з ними робити? Вигнати! А ще ліпше й законніше — передати графові Лозовицькому, бо то є його хлопи, його раби, і він, пан Станіслав, людина, яка глибоко поважає закон, не може вчинити інакше.

Так думав пан Сулятицький, наближаючись до Курячого Горла та до невеликої хатини під деревами. Був уже вечір, у хатині світилося, і пан Сулятицький подумав, що Марійка не дбає про майонтек: адже на світло можуть примчати розбійники, пограбувати тут все, а тоді йому, панові Станіславу, єдиному спадкоємцеві, переживай.

Він прив’язав коня і постукав у вікно.

Затуляючи тьмяне світло каганця, у вікні з’явилося чиєсь обличчя, подивилося на пана Сулятицького, а далі в сінях щось заскреготіло, й двері розчинилися.

На порозі стояла Марійка.

— А ви що — самі, чи що? — запитала вона.

— Сам, сам, — зітхнув пан Сулятицький.

— Щось сталося?

— Ходімо в хату, там розповім…

У хаті була Марійка зі своїми батьками та кілька старих козаків, які вшнипилися в пана Станіслава очима. Він привітався, перехрестився на католицький манір і без запрошення сів на лаву.

— То що ж там сталося? — знову запитала Марійка, Обличчя її трохи взялося плямами, постать поважчала, але очі дивилися так само гостро й уважно, як колись.

— Що сталося? — перепитав пан Станіслав. — Сталося те, що й мало статися! Я ж казав панові Адамкові, що не треба їхати.

— Ви ж самі й казали йому їхати, пане Станіславе, — не спускаючи очей з пана Сулятицького, заперечила Марійка.

— Сталася невимовна трагедія! Сталося те, від чого я застерігав і пана Адамка, і пана Влодзімєжа, і пана Євгеніуша.

— Та що сталося? — вигукнула Марійка. — Вони що — загинули?!

— На жаль, сталося те, про що ви мовили.

— Загинули? — жахнулася Марійка. — А чому ж ви живі?

— Боже провидіння й моя хоробрість тому причиною, — лаконічно, як і належить лицареві, відповів пан Сулятицький. — Я відбився від татарів шаблюкою. Я вбив їх десяток чи й півтора, і вони мусили тікати від мене. Але перед тим, як утекти, вони встигли вбити пана Адамка, а решту шляхтичів захопили в полон, де їх спіткала страшна мученицька смерть. Вони вмерли героїчно, як справжні християни…

— Але ж пан Адамек сам може покласти десяток татарів.

— Він і поклав! Але одинадцятий проткнув його списом. І пан Адамек, — голос пана Сулятицького затремтів від зворушення, — сказав мені: «Друже Славку! Заповідаю тобі Куряче Горло і всіх людей, які там живуть. Хай будуть твоїми вірними хлопами, а ти для них — добрим батьком». Та й помер.

Марійка опустила очі. Панові Станіславу полегшало. Ще більше полегшало йому, коли він побачив, як у тих очах блиснули сльози. І, щоб Марійці стало ще жалібніше на душі, він додав:

— Я бачив шляхетні голови їх трьох на мурах Кафи. О, яким жаданням помсти запалала в ті хвилини моя душа!

Він би говорив іще більше, та зустрівся з поглядом Марійки.

— Що таке? Я щось не так сказав?

— Не так, — відповіла Марійка. — Ану повторіть, що сказав пан Адамек перед смертю?

— Він сказав: «Заповідаю тобі Куряче Горло і всіх хлопів, які там живуть».

— Брешеш! — відрізала Марійка.

— Я кажу те, що почув від пана Адамка Квятковського!

— Ти нічого від нього не чув такого! — примруживши очі, повільно промовила Марійка. — Ти не бачив їхніх голів па мурах Кафи! Але що вони опинилися в біді через твоє тхоряцтво — в цьому я впевнена! Фаризеуш!

Якби Марійка не вжила того слова, яким його обізвав Адамек біля Кафи, пан Сулятицький, можливо, щось би й знайшов на відповідь. Але зараз йому стало страшно. Невже уцілів?

— Мене в моєму селі недарма звуть відьмою, — сказала Марійка. — І я твої думки вже прочитала!

— Цить, хлопко! — вереснув пан Сулятицький. — Ти ще на мене «тикатимеш»! Та я тебе примушу біля свиней ходити!

— Геть із хати! — коротко, але владно мовила Марійка. І хоч їй хотілося довідатися, що ж сталося з паном Адамком і двома поляками, але вона знала: Сулятицький правди не скаже.

— Як-то з хати?! — здивувався пан Сулятицький. — Таж цей майонтек віддав мені пан Адамек Квятковський! Його остання воля — то є закон для мене!

— Пан Адамек живий, — відповіла Марійка. — І я не заздрю тобі, коли ти з ним зустрінешся.

Різким рухом вона схопила пістоль, що лежав на полиці між полумисками і, націлившись у пана Станіслава, сказала:

— Лічу до трьох! Я стріляю добре. Можеш спитати Клюсика і пана Адамка. Раз! Два!

Коли двері за паном Сулятицьким грюкнули, Марійка поклала пістоль на місце. Пістоль був незаряджений…

Але думала вона зараз не про це. Під серцем у неї щось забилося. Вона знала, що це. Знала й думала про Петра Скрипника, який зараз десь у Чорному морі…

А пан Станіслав, лаючись на чім світ стоїть, їхав уночі на північ. Їхати вночі, та ще й самому, було страшнувато, але що лишалося робити? Він гнав коня й думав про те, як тяжко він помститься цій хлопці Марійці за її зухвальство й непокірність. Він розповість графові Лозовицькому про неї й прибуде сюди з його людьми. Пан Адамек розповідав, як цю відьму хотіли спалити в Лозовиках та як він її врятував. Гай-гай, де він зараз, той пан Адамек?

Розділ шостий, що розповідає про кінець одних мук і початок інших

Бездомні пси бігали вночі біля Піщаних воріт. Вартовим було наказано відганяти тільки людей, а псів вони не чіпали, все ж з ними не так моторошно, як ото стояти сам на сам з ніччю, тривожною, як майбутня біда, з місяцем, білим як примара, і слухати стогін та хрипіння почепленого на гак Спиридона, який усе ще живе.

З Софією простіше й не так страшно, її було просто втоплено і вже й поховано, а Спиридон конав на гаку, а життя вчепилося в нього своїми невидимими гаками й ніяк не відпускало…

Грек висів і хрипів:

— Убийте! Убийте!

Місяць котився по небу, чорні тіні різали землю. Мовчки походжали вартові, вили собаки, хрипів Спиридон.

З-за дерева висунулася якась тінь. Спиридон розплющив очі й побачив її. Ніхто, крім Спиридона, не впізнав би цієї тіні. Він прохрипів з благанням, надією й радістю:

— Убий!..

Широко розплющеними очима він бачив, як тінь обережно й довго-довго наводить на нього цівку пістоля. Нарешті настане кінець його мукам…

Він хотів почати шепотіти молитву, але з вуст зірвалося одне лише слово:

— Спасибі!..

І в цю мить гримнув постріл…

Вартові довго гналися за невідомим, який прострелив голову почепленому на гак злочинцеві й тим самим урятував його від мук. Але наздогнати порушника порядку не вдалося…

Мімар Муса витер піт з чола. Руки в нього тремтіли. Не було чим дихати. Він сів за стіл і обхопив голову руками, що не слухалися його і здавалися чужими.

Потім при світлі свічки уважно подивився на них. Йому здалося, що на них Спиридонова кров…

Погляд упав на креслення. Нова мечеть виділася йому крізь тонкі лінії, вона рвалася в небеса.

А в небесах — замість хмар — плавали калюжі крові…

Стомлено подивився в куток, де раніше сидів Спиридон. І здалося, що там щось ворухнулося…

— Отче наш, іже єси на небесі… — почав він тремтячим голосом, і раптом збагнув, що читає не мусульманську, а християнську молитву.

Десь далеко вили собаки.

Загасив свічку й довго дивився в небо, по якому котився місяць.

Було моторошно. Розпачливо калатало серце. Хтось нечутний і невидимий дивився на нього з кутків.

І чувся Спиридонів хрип:

— Убийте… Убийте!..

У заплакані віконця хати заглядав ранок. Хропів кінь за вікном, натомився за довгу дорогу.

Галя стояла на колінах біля матері, а мати ридала. Ридала тяжко, аж заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та після цієї нещасливої зими стала схожа на бабу.

— Мамочко! — бліда й розгублена благала Галя. — Мамочко, я піду до монастиря! Я — велика грішниця! Я мушу все життя замолювати свій гріх!

— Господи! — ридала мати. — Навіщо ти так тяжко нас караєш?

— Я без хреста прийшла додому, мамо!

— Тебе ж — силою…

— Не силою, мамо! Я сама потоптала хрест і загубила свою душу!

— Ти інших урятувала, — суворо озвався батько. — Ти свята!

— Не свята я, тату! Я — грішниця! Пустіть мене в монастир! Я відмолю там усі свої гріхи! Я черницею стану!..

— А ми, доню, так хотіли онуків своїх бавити…

— Не треба онуків, тату! Їх у яничари позабирають! І ходитимуть вони по світу з синіми печатками на лобах, шукатимуть спокою й ніколи не знайдуть.

…Розтріпана, розпатлана, вона бігла через Сугаки на гору, до старезного береста. Ранок тільки-но починався, а берест іще не розбрунькувався, але якась, ще не помітна окові, тільки відчутна серцеві зеленість з’явилася в повітрі довкола нього.

Коли вибігла на гору, відчула, як її всю обвіяло вітром, таким чистим і юним, що аж серце зайшлося.

А трохи збоку бовваніла висока могила з білого каменю.

Галя пішла до неї.

Вона йшла і плакала, а назустріч їй біг безрукий чоловік і щось гукав, вимахуючи своїми обрубками…

Розділ сьомий, що розповідає про нічну розмову двох братів

Дві приголомшливі перемоги об’єднаного флоту запорозьких та донських козаків, здобуті при Трапезонті й Синопі, стрясли Османську імперію. Мов страшна луна, покотилася по Анатолії моторошна звістка про розгром великих гарнізонів у цих містах-фортецях, про визволення тисяч бранців, про потоплення двох ескадр. У Стамбулі поширилася чутка, що козаки, висадившись у Синопі, зараз ідуть, визволяючи та озброюючи бранців, сушею на столицю. Ця страшна чутка викликала неймовірну паніку. Турки й досі пам’ятали, як сторіччя тому козаки, здійснюючи свій похід навколо Чорного моря, пройшли з боями по кавказькому узбережжю, по північній Анатолії, по східній Болгарії, і ніяка сила не могла їх спинити.

Кілька днів кипів Стамбул, готуючись до оборони від козаків та визволених ними бранців…

А страхи були марні. Козаки не йшли по суші. Розгромивши турків при Трапезонті й Синопі, вони пішли у відкрите море і зникли з очей ворогів.

Турецька ескадра кілька ночей та днів плавала на північ від Босфору — стерегла, пильнувала, чекала козаків перед Стамбулом. Та минав день за днем, минала тривожна ніч за ніччю, а козаки не з’являлися.

Мовби отак вийшли в море і там їх геть усіх поглинула пучина…

Ось уже й тиждень минув.

Пригрівало весняне сонце, довівав ласкавий тугий вітерець.

У цей день повз турецьку ескадру, що пильнувала вхід до Босфору, пройшло на Стамбул два поштових судна — одне з Кафи, друге — з Ячакова. Повідомили: у Кафі цілковитий спокій, про гяурів нічого не чути, але гарнізон і ескадра, звісно ж, пильнують і, якщо козаки надумають напасти, то їм же самим буде зле.

У Ячакові теж тихо. Шакір-реїс, прогавивши козаків, коли вони разом з кригою виходили з Дніпра у море, тепер у всеозброєнні чекав їхнього повернення. Тепер їм не проскочити… А поки що Шакір-реїс послав велику частину своїх воїнів пошастати по півдню України: імперії потрібен ясир.

Капудан-паша флагманського корабля турецької ескадри розповів про велику тривогу в Стамбулі. Про те, що спішно ремонтуються та будуються нові укріплення уздовж обох берегів Босфору, поповнюються запаси пороху та ядер, а також знову натягували велетенський ланцюг через протоку. Він колись не зупинив чайок Сагайдачного, але, може, зупинить галери Ях’ї, яких він чимало захопив і в Трапезонті, і в Синопі… Капудан повідомив, що сам султан Мустафа підписав фірман, за яким має бути розстріляне з берега будь-яке судно, яке пливе не під турецьким прапором або ж не підкоряється наказу — пристати до берега на перевірку…

А козаків не було й не було.

Проте у мечетях щоденно лунали молитви до аллаха, молитви слізні, благальні: врятуй, великий аллаху, нас, правовірних, пошли бурю, мор, смерть гяурам!

Може, мор десь і був, але від цього втіхи було мало, бо для твердості духу треба бачити на власні очі, як гинуть невірні. Не було й бурі. З північного сходу повівав веселий, безтурботний легіт. Саме він і міг принести на своїх крилах ненависних урусів та касапчі.

На швидкохідному поштовому суденці, що йшло з Кафи на Стамбул, було двоє пасажирів, яких підібрали в морі, — дівчинка і хлопчик. Хлопчик був глухонімий, він нічого не говорив і не озивався ні на які окрики команди. Коли капудан завів з його сестрою розмову про те, що цього хлопця треба викинути в море, Саїд (так називала його дівчинка) аж ніяк не реагував на ці слова. У капудана на мить майнула думка: цей хлопець не те, що не чує, а просто не розуміє його мови. Він звернувся до нього по-грецькому, але хлопець не відповів так само. Більше мов капудан не знав, умів трохи говорити ще по-уруському, але звідки взятися урусові біля турецького берега?

Хлопця залишили в спокої і дозволили разом з дівчинкою спати па палубі, а також підбирати об’їдки зі столу команди…

Дівчинку звали Бібігуль. Так, це були Бібігуль і Яремко.

І опинилися вони на поштовому кораблі ось чому.

Через три дні після того, як Яремко отямився у хатині рибалки Абдалли, сталося нещастя. Абдалла вийшов у море і не повернувся. Що з ним сталося, про це ніхто не знав: чи на його човен налетів якийсь корабель, чи він просто вивалився з човна, витягуючи рибу, і втопився. Абдалла не повернувся ні вранці, ні наступного дня… Бібігуль і Яремко кілька днів бігали по берегу, вдивляючись і кличучи старого рибалку, але все було марно… Нарешті прибило до берега напівзатоплений човен, і Бібігуль зрозуміла, що вона вдруге стала сиротою.

Уперше Бібігуль стала сиротою тоді, коли померла її мати, але це було дуже давно, вона була ще зовсім маленька і матері не пам’ятала. Батько замінив їй матір, він заплітав дівчинці кіски, вчив господарювати, радів, дивлячись, як вона підростає та гарнішає. І Бібігуль було добре з ним, вона допомагала батькові у всьому. Коли дівчинка підросла, їй уже сповнилося тринадцять літ, на неї почали оглядатися чоловіки. Тепер батько не брав її на базар, і Бібігуль вдома самій було дуже скучно…

Потім батько привіз із моря оцього уруса Яремка. Спершу він зовсім нічого не розумів по-турецькому, але Бібігуль незабаром його трохи підучила, та й сама перейняла від уруса трохи слів, і могла говорити його мовою. Урус був гарний хлопець, він почав її вчити битися на дерев’яних палицях, мов на шаблюках, а коли якось боляче зачепив Бібігуль тією саморобною шаблюкою, то кинув усе й почав жаліти, вимовляючи своєю уруською мовою якісь ласкаві-ласкаві слова.

Старий Абдалла дивився на хлопця і всміхався, а Бібігуль казала, щоб він його взяв собі за сина:

— Тоді мені самій не буде скучно, а як хто захоче мене скривдити, то Саїд захистить.

Батько всміхався сам до себе: він думав про те, що Бібігуль так швидко виросла, що треба шукати їй чоловіка з добрим калимом, от він її й захистить від будь-яких кривд. А Саїд — що ж! Хай Саїд стане його сином, на старості літ старому Абдаллі дуже потрібен помічник. Що з того, що цей хлопець урус? Уруси — теж люди. А те, що йому зараз дуже хочеться додому, то море ж — не калюжа, не перестрибнеш, на човні не перепливеш.

Так думав старий Абдалла, а життя планувало по-своєму…

Коли Яремко і Бібігуль зрозуміли, що батько Абдалла загинув, вони вирішили, що далі залишатися на березі нічого. Яремко вирішив добратися до своїх, але коли згадав, скільки доведеться йти довкола Чорного моря, то жахнувся. Ще в Києві на столі у Олександра він бачив великий аркуш паперу, де було намальовано Чорне море. Воно нагадувало йому велетенський черевик. Зараз він десь посеред підошви цього черевика. Якщо йти на захід, то треба подолати третину підошви, весь каблук, весь задник і аж тоді вийти до Дністра, звідки він почав торік подорож на Київ разом з Олександром, Клюсиком і Скрипником. А ще треба переправитися через Босфор, через Дунай…

Бібігуль і слухати не хотіла про те, щоб утікати з цих рідних для неї місць, але Яремко намагався переконати її. Це мало допомагало, він усе-таки не знав мови, а тому малював на піску море, яким воно запам’яталося на карті, баченій у Олександра, і показував пальцями, як вони йтимуть. І саме тоді йому сяйнула в голові ще одна думка.

Він заплющив очі й завмер… Старий Абдалла казав, що козаки пішли не на захід, а на північ, а то й на північний схід. Але ж Яремко дуже добре знає, що козацький флот неодмінно піде на Стамбул! Отже, накреслив він лінію на піску, вони рано чи пізно йтимуть отут. Якщо він з Бібігуль випливе напереріз козакам, то вони зможуть підібрати їхній човен.

Йому здавалося, що до того місця, де мають плисти козаки, не така вже й велика відстань. Він не знав, які страшні бувають на морі шторми, не знав також і того, що буде, коли козаки пройдуть (або вже пройшли!) повз них. Тоді їм залишиться одне — загинути серед солоних жорстоких хвиль якщо не від голоду, то від спраги, від шторму.

Бібігуль, яка значно краще, ніж Яремко, знала, що таке море, відмовляла хлопця від подорожі на північ. Крім того, вона боялася козаків, про яких так багато було говорено на цих берегах: вони й жорстокі, й кровожерні, й вороги Османської імперії.

Яремко слухав, як Бібігуль вигукувала «йок», а сам тим часом лагодив старий човен, переносив у нього сушену рибу, залив барило водою, встановив вітрило.

Та сталася подія, яка поклала край усім «йок» Бібігуль…

Кілька яничарів із Синопу (яким удалося врятуватися від козаків), злих і голодних, набрело якось увечері на їхню хатину. І коли вони побачили красиву дівчинку, то кинулися до неї. Яничари були злі, очі в них були дикі, а зуби шкірилися, як у звірів.

Зброї ні Бібігуль, ні Яремко не мали, відбиватися було ніяк, а сховатися — ніде. І тоді Яремко, схопивши дівчинку за руку, стрибнув разом з нею просто з кручі туди, де стояв човен. І на очах у отетерілих яничарів вони, працюючи веслами, почали віддалятися од берега… Море було спокійне, хвиля не крута, а положиста й ласкава, коли б поряд був ще один човен, то яничари наздогнали б їх. Але човна не було, яничари бігали по берегу й гукали грізними голосами, щоб дівчина і хлопець повернулися, але ті відпливали все далі й далі.

Вночі Яремко видивився в небі Полярну зірку, поставив вітрило, і тепер їхній човен упевнено йшов на північ. Так мовчки вони пливли цілу ніч, зорі в небі кружляли, мов на величезних дзигарях, і тільки Полярна зірка залишалася на одному місці…

Вранці вони ще трохи пропливли, не змінюючи напрямку, та потім Яремко збагнув, що вони можуть збитися з курсу. Крім того, за ніч вони обоє страшенно стомилися. Було холодно, а одяг на них промок. Коли зійшло сонце, довелося роздягатися, щоб висушити його. Бібігуль було незручно роздягатися перед Яремком, а Яремкові — перед Бібігуль. Але вони чесно заплющили очі, поклали свій мокрий одяг на сухі місця в човні, щоб сушився, а самі заснули…

Прокинулися аж по обіді. Одяг був сухий, повітря довкола було тепле й ласкаве. Перша вдяглася Бібігуль, а потім розбудила Яремка, відвернулася, доки він одягся.

Так вони дочекалися до вечора, а коли сонце схилилося на захід, то Яремко зрозумів, де північ, і знову поставив вітрило.

І знову вони пливли на Полярну зірку, але тепер уже Яремко навчився маневрувати вітрилом, щоб човен плив неухильно на північ… Вони пливли й цілу ніч розмовляли. Бібігуль, користуючись тим невеликим запасом слів, які знав Яремко, намагалася розказати йому нехитрі історії, називала нові слова і пояснювала їх чи з допомогою вже відомих хлопцеві слів, чи жестами.

На третій ранок їх помітив поштовий корабель, що поспішав із Кафи на Стамбул. Капудан здивувався, побачивши в морі, далеко від берега, човник з благеньким вітрилом, а в ньому двох дітей. Він наказав змінити курс і підняти човен на борт…

Ось тоді Яремко й вирішив вдати глухонімого. Він розумів, що турки, які пливуть на кораблі, з його мови збагнуть, що він не османли, а урус. А довідавшись про це, почнуть допитувати. А допитувати турки вміють!

А козаки тим часом дрейфували біля кавказьких берегів.

Саме того ранку, коли Яремка й Бібігуль підібрав поштовий корабель із Кафи, козацький флот узяв курс на Крим.

Був ранок. Сонце тільки наполовину визирнуло з води. Олександр стояв на носі отаманської чайки разом з Недайборщем. Він дивився на захід. Десь там причаїлася Кафа.

Він вирішив остаточно — спочатку на Кафу. Після взяття Кафи козаки відпочинуть на землі, відіспляться, залікують трохи рани, а турки стомляться чекати, — отоді саме й треба впасти на них, як сніг на голову.

Спочатку взяти Кафу, зруйнувати порт, спалити турецьку ескадру, визволити бранців, поповнивши ними свої поріділі ряди, — і вже потім рушити на Стамбул.

Приголомшені страшними звістками, які надходитимуть з різних кінців, турки розгубляться, не зможуть чинити великого опору, вони негайно кинуть усі наявні тут сили проти Олександра та його армади. А цього саме йому й треба. Він розчавить і цю ескадру.

Білий птах — чайка, осяяна сонцем, летіла над хвилями. Вона була червоняста від ранкового сонця. І здавалося Олександрові, що то летить якась дивовижна іскра. Летить на південь, на Стамбул…

Від фортеці гримнула гармата.

Поштове судно з Кафи зупинилося, потім, підкоряючись наказу з новозбудованої фортеці, рушило до берега.

Невелика, але вже грізна фортеця була ще не закінчена. Не всі гармати ще встановлені в бійницях, з тилу фортеці ще велися будівельні роботи. Робітники працювали на стінах, носили камінь і розчин, бігали вгору-вниз.

Настала саме пора передобіднього намазу, але для гяурів-робітників ніякої перерви не було. Намаз і молитву творили тільки яничари та підгінчі, а також команда фортеці.

Корабель пристав до берега…

Потім знову пролунав дзвін, і робітники, які раніше ходили по риштованню, знову забігали, мов мурашня…

Комендант фортеці розпитував у капудана поштового судна про новини в Кафі. Новин особливих не було. Два тижні тому гналися за донцями, які прорвалися в Чорне море через Босфор Таврійський. Десь вони розбійничають на турецьких берегах.

— Не десь, а на сході від нас, — похмуро поправив комендант. — Донці разом з запорожцями взяли Трапезонт і Синоп. З дня на день чекаємо їх тут…

Яремко сидів на палубі й розглядав нову фортецю. Розглядав і думав, як-то важко буде йти козакам під вогнем її гармат. Тут уже не обдуриш, разом з кригою не пройдеш!

Чоловік у чалмі та халаті ходив довкола фортеці, уважно придивлявся, як ідуть роботи. Обличчя його Яремко не бачив, але йому чомусь захотілося його побачити. Було щось знайоме в цій постаті.

Біля Яремка сиділа Бібігуль і теж спідлоба розглядала фортецю, робітників, які бігали по риштованню, підгінних, котрі рикали на них страшними голосами, підганяючи…

Чоловік у чалмі та халаті — напевне, якийсь начальник на будівництві — обернувся до моря і почав розглядати корабель, наче вперше його побачив.

Погляд чоловіка в халаті зупинився на Яремкові, і хлопець, сам не знаючи чому, підвівся. Турок подивився ще далі, праворуч, але за мить його погляд знову зупинився на Яремкові.

І тоді, не думаючи ні про що, Яремко вигукнув:

— Мусію! Ціпурино!

Турок підскочив на місці мов ужалений. А потім побіг до берега, простягаючи вперед руки.

— Саїде! — застережливо вигукнула Бібігуль.

— Яремку! — долинуло з берега, і хлопець кинувся до облавка.

— Саїде! — наздогнавши Яремка, схопила його за руку дівчина. Збоку до борту бігли матроси, намагаючись схопити Саїда, який то видавався глухонімим, а то кричить на весь Босфор!

Але Яремко, не випускаючи руки Бібігуль, уже добіг до борту. Ще мить — і хлопець разом з дівчиною стрибнув у холодну воду.

Вони випірнули удвох, Бібігуль кашляла, намагалася знайти руками опору на хвилі, але хвилі не тримали її, і вона знову поринала у воду.

Та берег був близько. Ще якась хвилина, і Яремко вже вилазив на сушу, тягнучи за собою Бібігуль, яка була жива, не захлинулася, але від переляку ледве трималась на ногах… А брат у чалмі й турецькому халаті вже був біля них і дивився на Яремка та його подругу.

— Яремко? — знову розгублено запитав він.

— Яремко! — загукав хлопець на весь Босфор. — Яремко Ціпурина!

Мусій обіймав брата, і сльози котилися по його щоках. А Бібігуль стояла поряд — розгублена, мокра як хлющ, перелякана, і нічого не розуміла.

З корабля щось прокричали. Яремко не зрозумів, що саме, але Мусій підвів голову і щось відповів по-турецьки.

На кораблі не вгамовувалися. Капудан щось вигукнув комендантові, і той разом з кількома яничарами чимдуж побіг до Мусія.

Бібігуль швидко-швидко почала говорити Мусієві щось по-турецьки. А Яремко пояснював братові по-своєму:

— Ми сказали, що мене звуть Саїдом, а Бібігуль — моя сестра.

— Нічого, — погладив брата по голові Мусій. — Усе скажемо, як треба. Я тут начальник. Як скажу, так воно й буде. Не бійся.

Увечері вони з Бібігуль були в Мусієвій хаті. Власне, це була не хата, а цілий великий будинок із багатьма кімнатами.

— А звуть мене тут не Мусій, — сказав брат, — а Муса, мімар самого султана Мустафи, Муса. Мімар — це означає зодчий, той, хто зводить будинки, мечеті, фортеці різні…

— І оту фортецю то, значить, ти будував? — запитав Яремко.

— І оту фортецю. Ой, який ти великий виріс!

І Мусій обняв брата. Але Яремко вирвався з обіймів.

— А навіщо ти її збудував!

— Наказ. Так звелів Надир-бей, — відповів Мусій, і на його обличчя набігла тривожна тінь, знову згадалися Спиридон і Софія.

— Наказ… — Яремко скочив з місця. — Не сьогодні — завтра під цією фортецею йтимуть на Стамбул козаки!

— Так-таки і йтимуть? Ну, це вже ти, братику, теє…

— Нічого не «теє»… — В очах Яремка блиснули сльози. — Так ти — як той Іскаріот?!

— Що??? — гримнув мімар Муса.

— А те, що ти туркам продався! — Голос Яремка задзвенів розпачем. — Тепер те, що ти зробив, убиватиме наших людей! От що!

Старший брат опустив голову. Сидів, мовчав, про щось довго думав. А Яремко ходив по кімнаті, і тільки Бібігуль стежила за його кроками. Вона не розуміла мови, але здогадувалася, що сталося між двома братами. Гяур Мусій Ціпурина омусульманився, став значною людиною в Стамбулі, його бояться навіть яничари, які хотіли затримати Яремка. А Яремко сердиться на Мусу за це.

— Ну от скажи мені, що скаже Недайборщ, коли ядра з твоєї фортеці почнуть убивати козаків? — запитав Яремко. — Та він прокляне весь рід Ціпурин, і правильно зробить!

— А що — Недайборщ іще живий?! Ще носить голову на плечах?

— Носить! Але як попаде під твої гармати, то буде без голови!

— Буде, — погодився Мусій. — Я не можу робити справу абияк. Гармати націлені так, що як тільки якась чайка потрапить у поле їх обстрілу, з неї тільки цурки полетять.

— Навіщо ти став їм служити? — запитав Яремко.

— А що мені було робити зі своїм хистом? — у свою чергу запитав Мусій. — Я — зодчий! Мені треба будувати!

— Ти міг би будувати щось таке, що не шкодило б нам!

— Я так і робив! А потім сказали: потрібно будувати фортеці, інакше не дамо зводити мечеть Османіє.

— Треба було начхати на цю мечеть і не погоджуватися!

— Чому? Бо це не церква, а мечеть? — всміхнувся Мусій.

— Так! Бо це не церква!

— Д-дурний т-ти, — розхвилювався Муса. — Краса — вона і є краса — чи турецька, чи християнська.

— А зрада — вона і є зрада! Які б ти слова не придумав!

— Цить! — гримнув Мусій. — Ти на себе оглянься! Вас веде на бій Ях’я — з-зрадник Османської імперії! А ви його слухаєтеся!

— Не кажи такого! — гнівно вигукнув Яремко. — Я знаю графа Олександра так, як ніхто в Туреччині його не знає! Це дуже розумний чоловік! Ось він стане султаном, то всі ви побачите…

— Побачимо! — погодився Мусій. — Стане твій Ях’я таким самим ворогом християн, як і вс-сі інші с-султани. А захоче жити інакше, отак, як я, то буде йому те ж саме, що й мені! Мене примусили будувати фортеці, а його примусять іти війною на Україну. Ця держава так побудована, такий її закон!

— Він переробить усі закони Туреччини!

— Він нічого не переробить! Його задушать через місяць, і навіть найостанніший пес не завиє над його могилою! Не зможе Ях’я переробити Османську імперію! Я м-можу намалювати н-найкращий п-проект мечеті! Але ж я її сам не збудую. Мені потрібні тисячі робітників. А якщо вони не захочуть?

— Треба змусити їх, — категорично сказав Яремко.

— Як я їх змушу? Ну, вдарю одного, вдарю другого, а третій з четвертим і п’ятим ударять мене — та так, що я й кісток не зберу.

— Ти скажеш яничарам та підгінчим, отоді вони й послухаються.

— Я с-скажу, — погодився Мусій. — А де візьме Ях’я слухняних йому яничарів? Султан Осман думав, що яничари — найбільш слухняні його слуги, а вони його взяли й скинули, як побачили, що все виходить не так, як їм хотілося! І Ях’ю скинуть!

— Ти гадаєш, він про це сам не думав? — запитав Яремко.

— Якщо розумний, то думав, а якщо дурний — то ні!

— А що зробив би ти на місці Ях’ї? — запитав Яремко.

Старший брат подивився на меншого, потім махнув рукою:

— Досить, що я маю багато думок з приводу того, на якому місці сиджу я… Я не знаю, що мені робити…

— Брати шаблю й рубати всіх турків!

— І Бібігуль? — запитав Мусій.

Яремко поглянув на Бібігуль, уявив її убитою чи зарубаною, і йому стало страшно.

— Ото ж бо воно і є, — розважливо промовив Мусій.

— То що — сидіти, згорнувши руки, дивитися, як турки грабують нас, убивають, людей ведуть в ясир? Так, по-твоєму?

— Хто убиває — Бібігуль?

— Не Бібігуль — яничари, сипахи, акинджі! Військо їхнє!

— Ото військо й треба бити! А як не буде війська, то тоді вони почнуть думати, звідки брати хліб…

— А козаки це й роблять — б’ють військо! Сам Олександр і Недайборщ про це сказали, що з мирними османли не воюють.

— От що! — сказав Мусій. — Сьогодні лягаймо спати, а завтра договоримо. Я втомився, а завтра треба рано встати.

— Еге ж, тобі треба добудувати фортецю.

— Спати, спати! — категорично мовив Мусій.

Вони полягали спати, але однак не спали до ранку. Тривожно слухала їх, не розуміючи майже ні слова, Бібігуль. Проте вона розуміла головне: два рідні брати опинилися в ворожих таборах. І не схоже на те, що один із них — мерзотник, а другий — дуже гарний. Просто так склалася доля…

Мусій лежав і намагався довести Яремкові, що він — не Іскаріот, не зрадник свого народу, не слуга яничарів.

— Я ж тобі знову кажу, — намагався терпляче пояснити він меншому братові. — От я, наприклад, люблю математику й зодчество. Мій учитель Атанасій Слабошпицький був великим математиком і звіздарем. Він написав книгу про це. Якби ця книга вийшла в Києві чи Острозі, вона принесла б славу нашій землі. А лаврські ченці заборонили її видавати! І тепер ця книга у мене, за тридев’ять земель від рідного краю. Якби Атанасій Слабошпицький помер не від хвороби, то він помер би з горя, що його праця, його талант не потрібні рідному народові! От що…

— Так ти вирішив піднести нашу славу у Стамбулі? Своєю мечеттю Османіє й отими фортецями на березі Босфору?

— А якщо мені будувати — це все одно, що тобі дихати? Що я мушу робити? Переучуватися? Тримати шаблю й рубати нею? А я не до цього народжений! Онде Клюсик — він півтора десятка мов знає, він до мов привчений, він мріє видати отакенну книгу про нашу мову й про інші мови…

— Не видасть Клюсик нічого! — відповів Яремко. — Поміняв книги на шаблю! Загинув у Синопі.

— Клюсик?!

— Клюсик! За мішком золота поліз і голову втратив!

— Навіщо йому те золото?

— Для братських шкіл, для того, щоб книги друкувати, для того, щоб невільників викупити… Може, й тебе… Клюсик теж був не для шаблі народжений, а мусив воювати…

— Не те ти говориш… Ти не розумієш, що кожна людина для чогось особливого народжена. Комусь треба воювати, а комусь треба хліб сіяти, а ще комусь — храми зводити, а комусь — керувати державою… Забери хлібороба навіть у пустелю Аравійську, він і там примудриться ниву зорати, воду тягатиме за п’ять фарсахів, щоб ту ниву полити, а хліб таки виростить! Так і я. Я не можу без того, щоб не будувати! Я — зодчий!..

— То що ж — усім нам утікати з рідної землі, раз там немає життя для нас? — вигукнув Яремко.

— Не знаю, — похмуро промовив Мусій.

— А я знаю, — відповів Яремко. — Це іскаріотство!

— Ти знову говориш мені ті слова, які я вже чув із вуст людини, котрої уже немає серед живих, — сказав старший брат і, повагавшись трохи, почав розповідати про грека Спиридона та його кохану Софію.

Оповідав Мусій довго, Яремко терпляче слухав, а коли розповідь закінчилася, сказав:

— І все-таки я — за Спиридона! Він не зрадив ідеї.

— А в мене теж є ідея — будувати! І я її не зраджую!

— Він не зраджував свого народу. Через нього не гинули люди.

— А Софія?

Яремко замовк. Мов з розгону перечепився об колоду. Зрештою, не так важливо, скільки людей загинуло через тебе — одна Софія чи тисяча козаків. Може й ніхто не загинути, але зрада є зрадою.

— Слухай, Мусію, — сказав Яремко. — Мені дуже шкода нашого діда Никодима. У мене язик не повертається назвати його зрадником. Але ж він зрадив козаків татарам і Гаспареоне, рятуючи нас. Він загинув — може, цим і спокутував свою провину. Та й то…

— Я думав, що ти ще малий, — сумно мовив Мусій. — А ти вже зовсім дорослий… Виходить, що і я можу в твоїх очах спокутувати свою провину тільки ціною власного життя?

— Не говори таких слів, — озвався Яремко. — Я нічого не знаю. Знаю тільки те, що ти — страшенно нещаслива людина.

Потім подумав і додав:

— Якби ти міг допомогти мені і Бібігуль дістатися до козаків, ото було б здорово! Я б розповів їм про фортеці. Може б, вони щось придумали, щоб не наражатися на небезпеку… А ще я думаю ось про що. Коли зодчі побудували в Москві храм Василія Блаженного, то цар Іван дав наказ осліпити їх. І люди казали, що…

— …що цар не хотів, щоб в інших російських землях були такі прекрасні храми! — закінчив Мусій.

— А може, осліпили їх за те, що вони були такі ж талановиті, як ти? Може, боялися, що бажання будувати буде в них таке велике, що вони почнуть будувати фортеці ворогам?

— То що ж тоді робити? Осліпляти всіх, хто має хист?

— Хіба я знаю… — розгублено відповів Яремко.

Розділ восьмий, у якому пан Адамек починає всерйоз мріяти про моряцьку кар’єру

Бій кипів зі всіх боків — з лівого й правого, позаду й спереду, знизу й згори. Куди не глянь — всюди бій: на морі й на суші, на кораблях і в вуличках Кафи, у трюмах і на палубах кораблів…

Пан Адамек ще ніколи в житті не бачив такого запеклого бою. Довкола літала смерть, а панові Адамкові радість розпирала груди, і йому абсолютно байдуже було до того, що станеться з ним за хвилину чи півхвилини. Він вирвався на волю, а на волі навіть смерть — солодка!

Зранку, тільки-но зійшло сонце, козацька армада ринула на Кафу. Попереджені Недайборщем, сили Амета Киримли зійшли з Карадагу і вдарили в тил турецьким військам, що боронили Кафу. І щойно розпочався бій біля мурів міста, як весь обрій застелили козацькі чайки, донські лодії, трофейні галери, шаранти й нефи.

І почалося знищення ескадри, що стояла при Кафі.

…Як тільки пролунали перші постріли, болгарин Вилко дав команду своїм хлопцям-галерникам:

— Правій стороні — веслувати вперед, лівій — назад! Щосили!

І не встигли ще підгінні опам’ятатися, як галера почала, мов велетенська дзига, обертатися на місці.

Підгінний Анвар кинувся до болгарина і почав лупити його нагаєм, але пан Адамек, вирвавши з весла залізну скобу, кинув нею в турка. Кинув — і влучив добре, Анвар упав під ноги веслярів, а за кілька хвилин його було розтоптано.

Все довкола повилося сизим пороховим димом — це стріляли наглядачі, намагаючись укоськати бунтівників, але невільники усе ж таки умудрилися відімкнути свої кайдани і піднімалися на рівні і йшли просто на ворогів: умирати — так на свободі!

Галера, що розкружлялася, мов дзига, диміла зсередини. Команда на палубі, зненацька захоплена козацькою атакою, спершу не звертала уваги на дивну поведінку свого судна: думали, що це все діється з наказу капудана. Та потім, коли задвигтіла під ногами, затремтіла палуба, зрозуміли яничари, що сталося найстрашніше для них: повстали веслярі. А від повсталих веслярів порятунок один: стрибай у море і пливи до берега. І хоч берег уже був у руках запорожців та донців, бодай примарна надія була вціліти, здавшись у полон. Повсталі веслярі-галерники у полон нікого не брали. Могли взяти хіба що капудана, та й то для того, щоб, випустивши йому кишки, прибити їх до щогли, а капудана примусити бігати довкола неї, доки не вимотає з себе оті скривавлені ниті і не впаде, конаючи, на червону від крові палубу…

Та на цей раз капудан умер легкою смертю — болгарин Вилко змилосердився і, коли турка тягли до щогли, зриваючи з нього пишні шати й порячи товсте черево, він відчесав ятаганом його вусату голову, й полетіла вона в море, булькнувши, мов ядро.

Галера ще оберталася довкола своєї осі, але вперед рухатися не хотіла, весла стирчали з неї, мов клешні велетенського рака. Всі веслярі повискакували на палубу, і ніхто вже не хотів повертатися назад: досить, напрацювалися!

Просто на галеру сунула шаранта. Весла її працювали рівномірно, невільникам не вдалося поки що вирватися, і шаранта йшла вперед, змітаючи й підминаючи під себе чайки та лодії.

Галера стояла на дорозі, і капудан шаранти дав команду йти напролом: то був єдиний вихід для неї. Якщо вдасться таранити галеру, то, може, пощастить вирватися з кільця.

— А, холера! — рикнув пан Адамек, а ще за мить затріщала галера, вдарена могутнім носом шаранти, і покотилися по палубі й з палуби в море недавні невільники.

Пан Адамек покотився теж, але все-таки умудрився скочити на ноги, перестрибнути скупчення дощок та канатів, яке чомусь опинилося в нього на шляху, вхопитись за великий брус, перекинути тіло нагору, — і аж тільки тоді огледітися.

Те, що він побачив, його здивувало. Він уже був не на галері, а на шаранті. Ятагана він випустив, отже, в руках не було нічого. Але пана Адамка це не налякало. Він стрибнув униз, у товписько турків, видер у двох із них по ятагану, решту ворогів розкидав урізнобіч і поліз на капітанський місток.

Два тижні на галері, два тижні покірного існування так озлобили пана Адамка, що він, побачивши яничарів, які охороняли капудана, з ревінням кинувся на них. Ятагани свистіли так, що турки почали відступати, а коли почули, що пан Адамек кричить: «За мною!» і побачили, що за ним і справді біжить іще хтось, почали відступати.

Тим часом галера, що нахилилася після таранного удару шаранти в один бік, гойднулася назад, щось затріщало, і ось уже обламані щогли галери разом з вітрилами впали на палубу шаранти. Турки почали розбігатися, мов таргани, пан Адамек вилетів на капітанський місток, скинув капудана вниз і закричав, перекриваючи тріск, волання поранених і дзенькіт ятаганів:

— Здавайтесь, бо зараз вибухне крюйт-камера!

Турки, не чекаючи вибуху, сипонули в море.

І тоді пан Адамек побачив, що шаранта — в його руках. На носі стояв ще Вилко-болгарин та кілька недавніх невільників з галери борсалися серед, вітрил та канатів…

Вилко кинувся до люка, щоб відкрити його й випустити веслярів на палубу, але пан Адамек загримів:

— Ні з місця! Не змогли звільнитися самі, нехай працюють!

Вилко здивовано покрутив головою, але підкорився.

— Скажи їм по-турецьки, щоб гребли назад! — наказав пан Адамек, не розуміючи того, що такий маневр дасть мало користі. Але саме тому, що поляк не розумівся на морській справі, його рішення дало несподіваний ефект. Шаранта загальмувала, галера, яка після зіткнення з шарантою набула швидкості, відпливла вперед, потягши за собою обламані щогли й канати, а потім почала тонути. Але корабель, капітаном якого став пан Адамек, вивільнився від пут.

— Холера! Як же його повернути праворуч? — запитав уголос пан Адамек, потім гукнув: — Вилко, холеро! Та ти маєш язик у роті? Ану гукни, що треба повертати!

— Та я й сам не знаю, — озвався болгарин. — А в них питати не хочу.

— А ти не питай, а гукни по-турецьки, щоб правий борт перестав гребти.

— Так я забув, як воно по-турецьки правий.

Невідомо, чим би закінчилася ця перепалка, коли б пан Адамек не побачив, що на палубу вже видряпуються козаки Недайборща.

Проте на капітанський місток поляк козаків не пустив. Він виставив уперед два ятагани і вигукнув:

— Прошем пана! Я прогнав звідси турків, а тепер ви тут з’явилися! Хто у вас отаман?

— Недайборщ! — озвався хтось із козаків.

— А! Недайборщ! — зрадів поляк. — От я тільки йому й віддам капітанський місток…

З’явився Недайборщ. Разом з ним ішов Олександр.

— Холера! — вигукнув пан Адамек. — Та це ж знаменито! Забирайте собі цю посудину, бо я не знаю, що з нею робити! Виліз сюди, а як злізти, не знаю.

— Ото й сиди! — гукнув Недайборщ, навіть не здивувавшись, що побачив поляка біля Кафи. Дивуватись було ніколи — бій був у розпалі. — Командуй, а що воно таке, збагнеш узавтра!

— Так у мене ж команди нема! Тільки веслярі, а біля тих — турецькі наглядачі!

Недайборщ підскочив, неначе палуба під ним стала гарячою.

— Так чого ж ти одразу не сказав?

— Повний уперед! — гукнув пан Адамек, побачивши, що напереріз шаранті йде ще одне судно.

Дим застеляв очі. Шаранта, якою командував пан Адамек, горіла, але козаки вже гасили вогонь. Весла били по хвилях, наздоганяючи турецьку галеру, що намагалася втекти у відкрите море.

Козаки набили гармати і глянули на пана Адамка, потім закричали:

— Повертай, чортів ляше, боком, нам стріляти хочеться!

— То й повертайте, а я тут при чім?

І коли шаранта нарешті повернула, пролунав такий залп, що корабель мало не перекинувся. Передня галера збавила хід, бо на ній було перебито половину весел.

— Готуватись до абордажу! — скомандував пан Адамек. І, побачивши, що його наказ виконується, промовив сам до себе: — К бісовій мамі! А я, дурний, усе збирався стати магнатом! — І вже зовсім весело загукав: — Громи! Трощи! Я вам покажу, що то є пан Адамек!

Палала турецька ескадра, палала Кафа, окремі загони турецького гарнізону втікали в степ, але вслід за яничарами мчала кіннота Амета Киримли…

Розділ дев’ятий, в якому йдеться про військову раду в морі, про стамбульські дива, про дворян Видича й Ніколича, османського султана Мустафу, а також про бурю над Босфором

Через три дні після розгрому Кафи козацька армада підійшла до Босфору.

Чайки, човни, галери, шаранти, нефи гойдались на хвилях. Тисячі невільників різних націй, що їх визволено було в Кафі, приєдналися до козацького флоту.

Стамбул міг сподіватися тільки на чудо. Але навіть зараз, не маючи ніяких надій на успіх, він готувався до оборони…

На військовій раді перед Босфором Олександр сказав:

— Найголовніше завдання для нас — розгромити весь чорноморський флот імперії. Це завдання ми наполовину здійснили. Зараз треба виманити ескадру від Стамбула у відкрите море і потопити до останнього корабля…

— Треба взяти Стамбул, — підказав Єфтимій Петрунін. — З падінням Стамбула Османська імперія припинить своє існування.

— Не припинить! — відповів Олександр. — Султан Мустафа втече в глиб держави. Гнатися за ним углиб — означає робити помилку, якої допустився Осман Другий, залізши аж до Хотина. Крім того, і це, мабуть, найголовніше, — поки ми воюємо з турецьким флотом, решта османли не бере участі у війні. Коли ж ми підемо по турецькій землі, проти нас, як загарбників, повстануть усі османли, навіть найостанніші райя. Бо йтиметься вже про існування турків взагалі. Я не можу випустити в бій на турецькій землі вчорашніх невільників, які люті на все турецьке… Уявіть, що буде, як ми візьмемо Стамбул і потримаємо його в руках три дні. Будуть гори трупів винних і невинних людей, і це підніме проти нас усіх османли.

— Вовків боятися — в ліс не ходити, — пробурчав Недайборщ.

— Ти мене цим не проймеш. Лізти без потреби у вовче лігво? Наше завдання — розгромити флот. Це завдання здійснити легше, і ми його здійснимо. Якщо поліземо в глиб Туреччини, ми розпочнемо війну проти всього народу її… Уяви собі: ми — хоч цього ніколи й не станеться! — підкорюємо всю Османську імперію. У нас не вистачить воїнів, навіть якщо ми по одному з них поставимо в кожному селі! Як ти втримаєш таку ношу?

— Осточортіли мені твої всі докази, — озвався Недайборщ. — Бачу, що ти дуже розумний. Аж занадто. Тому й султаном ставати не хочеш. А козаки все ще вірять, що ти станеш першим мирним султаном Османської імперії.

Олександр не знав, не знали цього ні Недайборщ, ні Петрунін, ні Скрипник, що, скориставшись невтручанням західних держав, турки вирішили підвести до Стамбула ще й ескадри, які були в Егейському та Мармуровому морях. Але вони зможуть прибути аж через десять днів, найшвидше — через тиждень. Якби туркам пощастило протриматися тиждень при Стамбулі, то козакам довелося б битися з трьома ескадрами. І ще невідомо, хто кого переможе. Турецька військово-морська сила була грізною. Тільки при Лепанто їй було завдано відчутного удару, але ж турецькі флотоводці теж уміли вчитися навіть на власних помилках…

Військову раду було закінчено. Недайборщ поїхав відбирати чайки до походу на Стамбул, Єфтимій — до своїх донців. У наметі залишилися тільки Олександр і Петро.

— І все-таки хотілося б іще раз походити стамбульськими вулицями, — мовив Скрипник.

— Мені теж хотілося б, — озвався Олександр і усміхнувся сам до себе.

— Пам’ятаєш, як шість літ тому?

Шість літ тому… Шість літ тому Олександр був у столиці Османської імперії, на Порозі Щастя, як пишномовно турки звуть султанську канцелярію.

З Відня їхало цісарське посольство до нового турецького султана Мустафи — це ще до скинення його Османом Другим. Олександр і Петро під вигаданими прізвищами були включені до складу посольства. Ніхто з їхніх супутників, окрім самого посла, не знав, хто ховається під сербськими прізвищами: Ніколич та Видич.

Величезне різноплемінне місто на сімох горбах постало перед ними.

Олександрові згадалося, як він блукав брудними вуличками цього міста, що пережило вершину своєї величі, як милувався красою Айя-Софії та мечеті Сулейманіє, на будівництво якої за часів Сулеймана було витрачено пів третього мільйона[122] подвійних талярів. Яка вона красива, ця мечеть Сулейманіє! Ліпша, напевне, за саму Айя-Софію. Дивовижні мармурові стовпи-колони. На кожному розі мечеті — дванадцятигранні мінарети. Коли починається рамазан-байрам чи курбан-байрам[123], од мінарета до мінарета на мотузках чіпляють ліхтарики, в які вставляють аркуші кольорового паперу з вирізаними фігурками: місяць, зорі, вівці, коні…

Олександр бував на площах та базарах міста, в порту, не раз переїздив у передмістя Галату й назад. У Галаті бачив французів та венеційців, євреїв та циганів. Навіть заглядав у католицькі костьоли та православні церкви; ходив біля синагог, яких у Галаті було не менше, ніж православних церков; бігали за ним циганчата, просили дати руку поворожити; і коли він дав руку одній молодій циганці, та глянула й заніміла, розгубилася, бо щось на ній дивне побачила. Зблідла, ледь не зомліла і втекла, затиснувши в руці даровану акче.

Чув у Галаті історію про дівочу вежу Киз-кулезі. Казали, ніби одному турецькому султанові привиділось уві сні, що його донька помре від змії. Страшенно зажурився можновладець. Не їв, не спав, а все думав, як би перехитрити віщування сну. Скликав до себе ворожбитів: так, мовляв, і так. Мовчать ворожбити, головами похитують, бо не знають, що й казати славному султанові. Коли один підводиться та й каже: «Від волі аллаха не втечеш, якщо такий знак ти бачив, то чим же ти врятуєш свою доньку? Нічим не врятуєш!» Ще більше спохмурнів султан. Другий ворожбит каже: «Не вір снам, султане, ти воїн, а не баба». Розвів руками султан, бо слова воробжита, хоч і бадьорі, але сумнівів у душі не розвіяли. Тоді третій попросив слова: «Накажи, султане, збудувати Киз-кулезі — дівочу вежу, і хай там живе твоя донька». Послухався султан третього ворожбита та й наказав збудувати Киз-кулезі. І стала там жити його донька-красуня. А щоб їй не було сумно, поселив з нею султан веселих дівчат. Так і росла султанівна — вгорі небо, внизу вода. Сидить на вежі, грається блакитними квітами. А внизу сторожа цілими днями й ночами пильнує, щоб жодна зміючка не пролізла до Киз-кулезі. От виросла султанівна, до повноліття свого дійшла, і нудно їй стало на тій вежі. Приїде ото батько до неї, а вона й просить: «Візьми мене, тату, з собою, гарна моя вежа, але ж довкола світ такий широкий! Візьми мене!» Каже султан: «Не можу, не хочу, щоб мій лихий сон збувся!» Часто бачили султанівну на вежі, коли вона гралася там зі своїми подружками чи співала пісень увечері, коли морські хвилі мов завмирають, а вітер навіть не дихне. Якось отакої пори стояла султанівна на вежі, аж дивиться — внизу пливе на човні якийсь юнак, заслухався він її пісні та й звернув до вежі. А на човні велика корзина винограду. Побачила киз той виноград, і дуже схотілося їй солодкої винної ягоди. Перехилилася над краєм Киз-кулезі та й гукнула: «Гей, прекрасний юначе, передай мені хоч гронце!» А він питає: «Та як же я це зроблю?» А вона: «Я спущу тобі мотузку, а ти до її кінця гроно прив’яжи!» Так і зробили. Прив’язав юнак кілька грон на мотузку, й підняла султанівна цей дарунок до себе на вежу. Тільки-но хотіла відірвати одну ягідку, як з грона раптом вискочила гадючка і вкусила дівчину в руку. Скрикнула від смертельного болю юна султанівна, кинулись до неї перелякані подружки, побігли чимдуж до лікаря, та поки той лікар прибув, дівчина вже була мертва…

Олександр стояв на березі, милувався красою вежі й думав про те, що подібні казки чув він у Сербії та Чорногорії, у Франції та Італії, в угорських та богданських землях. А Петро казав, що такі ж казки й пісні є й на Україні…

Був на Безістані, дивився, як продають і купують невільників. Бачив гіркі людські сльози, чув невтішні й розпачливі крики людей зі всього світу, і серце стискалося: як багато на світі страждань! І думав: чому цих страждань найбільше завдав народ турецький? Та при чім тут народ турецький, отой нещасний райя?

Але ж стривай, стривай, графе Олександре, ти начитався Еразмуса з Роттердама та інших мудреців, тому ти такий і розумний. А що ти дав би цим людям, якби став правити ними? Де ти бачив, щоб райя жив щасливо й безбідно? В якій країні ти бачив щасливого селянина? Ти хочеш перетворитися на казкового Гаруна аль Рашида? Адже ж це тільки казочка, а дійсність не така…

«Ні, ні! Не можна втрачати віри у здійснення задуманого, — міркував тоді Олександр. — Втрата віри в задумане — це поразка! Я мушу взяти владу в Османській імперії і перше, що повинен дати народові, — мир. Щоб держава не воювала, а в праці здобувала собі славу. Адже Сулейман Кануні зумів це довести. Наполовину, але довів. За його султанування здійснено стільки розумного й вічного: вироблено звід законів, поліпшено життя народу. За його влади зведено в Стамбулі й Адріанополі чудові мечеті, написано нові книги, розвивалися мистецтва. Може, — думав тоді Олександр Чорногорський, — люди забудуть про наші військові перемоги, а пам’яткою про наші дні лишиться тільки вічна й нетлінна краса Айя-Софії, Сулейманіє?»

Так він думав шість років тому. А тепер бачить Олександр, що й Сулейман, хоч був і розумний, і пишний, і законодавець, нічого не довів. Османська імперія і далі йде шляхом воєн, ближче — до прірви. Єдиний поки що спосіб рятувати Європу і саму ж Туреччину — це громити її військову силу, рубати їй щупальці, якими вона ссе з поневолених народів кров і піт.

…Устя й досі плаче за своїм сином-яничаром. А де він?

О, що це за світ такий? Як його переробити? Не знав Олександр тоді, не знає й нині.

Олександр і Петро стояли посеред Безістану, роздивлялися на групи прикутих людей, яких продавали за гроші чи обмінювали на крам, як худобу. Бачили вони, як сиділа мати-українка, обнявшись із донькою, і благально дивилася на кожного покупця: купи нас обох, не розлучай! Олександр спитав ціну в людинопродавця, винувато подивився на жінку з донькою, похитав головою: не вистачить грошей…

Петро заскреготів зубами і потяг Олександра далі.

Якби ж то вони вдвох могли закупити весь базар і випустити всіх нещасних людей на волю…

Вони йшли далі. Біля мечеті побачили: якийсь райя веде четвірко своїх дітей маленьких — і всі каліки. У найстаршого хлопчика ручки по лікті відрубані, в другого ніжки вивернуті назад, ще в одного руки й ноги вивернуті так неприродно, що здається йде не людина, а павучок; у четвертого, найменшого, замість оченят червоні дірки. Ідуть, милостиню благають.

Жахнувся Олександр, наблизився, дістав гроші з кишені. Усе, що мав, віддав, потім запитав: «Чоловіче, чого твої діти такі?» — «Ми їх калічимо самі, щоб нам милостиню давали, а інакше як же жити?» Закричав тоді Олександр: «Будь же ти проклятий, мучителю власних дітей!» Кинув тоді райя гроші в обличчя Олександрові: «Вони й так криваві, мої акче, так ти ще й сліз додаєш, чужинцю!»

Вони довго блукали містом, заходили в найбідніші квартали і мерщій тікали звідти. Багато набачилися вони бідності і в Чорногорії, і в австрійській землі, і в угорській, і в інших землях, але такого жаху, як побачили у Стамбулі, Олександр не міг собі уявити навіть у найстрашнішому сні.

А майже поряд — небачені блиск і розкіш. Султан, його чауші, паші, кадії — вся ота двірцева челядь ходить у злоті, а народ вимирає від голоду й бруду, від пошестей.

Блукаючи по Стамбулу, запитав Олександр у Петра: «Що зробив би ти, ставши султаном?» Петро насупився й довго мовчав. «Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай відповідь. Я хочу знати, що мені робити, як стану султаном». — «А може, то надто важка ноша для чесного чоловіка?»— відповів Петро. «Ти про це не кажи. Розумію, що надто важка. Але я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном». Петро згадав дервіша Каландара-оглу й відповів: «Я б, як Каландар-оглу, вирізав усіх багачів, а все добро розділив би порівну між людьми». — «Як це — порівну? Колись Османська імперія примушувала кожного чоловіка, крім султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося, передавались тільки здібності. І що маємо? Однак були багачі й були бідні». — «А я видав би фірман, яким забороняв би будь-кому мати більше, ніж стільки-то, добра. А то розжиріють, як Чикул-паша[124], що потім цілі легенди про їхні скарби ходять. А воно ж — людська кров і людські сльози…» — «Тебе вбили б! Убили б не тільки можновладці імперії, а й найостанніші райя, бо кожен бідняк хоче стати багатим і ненавидить фірмани, які йому це забороняють». Петро знову замовк, подумав, махнув рукою: «Клятий світ! Його не переробляти, його знищувати треба! Але яничарів та акинджів — у першу чергу!» — «Чого це?» — «А того, що поки будуть яничари та акинджі, доти Османська імперія кидатиметься на всіх з війнами, навіть тоді, коли їй це не потрібно. Недаремно у турків навіть приказка така є: поб’ємося, відпочинем — знову поб’ємося. От побачиш — скоро буде похід на Україну чи в Польщу».

Петро як у воду дивився — через три роки султан Осман Другий опинився під Хотином.

Гай-гай, усе доходить у своєму розвитку до протилежності задуманому. Яничари перетворилися на скажених собак, яким ніщо не дороге, крім грошей та насолод; рівність обернулася на багатство й бідність; всесилля султанів — на безсилля перед двірцевими інтриганами; могутність імперії — на причину її занепаду. Бур’ян, лихий отруйний бур’ян виріс на полі, де живуть османли, переплів своїм корінням землю й повітря, а він, Олександр, хоче посіяти серед цього бур’яну благородне жито! Та спершу треба випалити весь оцей бур’ян, переорати все це поле, висмикавши всі до останнього корінці з отруєного грунту, і вже аж тоді сіяти жито! Але ж на це піде не один рік, а сторіччя.

На другий чи на третій день після цієї розмови султан Мустафа приймав у своєму сералі все посольство з Відня, отже, й Олександра та Петра.

Валка із сорока вершників під’їхала до муру, яким обгороджено султанський палац. При першій брамі стояло близько сотні озброєних капиджів. Вони вороже дивилися на прибульців, хоч усі знали, що має бути посольство: їх попередили з двірцевої дефтерхани від мухафизлара-аги.

Вершники проїхали за браму й спішилися. Тут уже ніхто не мав права їздити верхи. До другої брами пішли в супроводі двох двірцевих сановників.

Далі була третя брама. Капиджі відійшли набік. Посольство увійшло у третій двір. Саме напроти брами — двері султанських покоїв. Олександр відчув лікоть Петра. Підштовхує: спокійно, мовляв, графе Олександре, султане Ях’я!

Посольство на мить зупинилося. У Олександра затіпалася щока від перенапруги, він повертав голову навсібіч, озираючись. Пригадалися материні розповіді. Праворуч стоїть терем з євнухами, ліворуч — будинок, де живуть султанові дружини. Там жила колись його мати…

Тиша. Ніби вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький прохід для членів посольства. Праворуч — три тисячі яничарів при повному озброєнні — з ратищами, шаблями, пістолями й рушницями. У білих овечих шапках-бирках, білий грубошерсний рукав спускається донизу, а спереду, де європеєць почепив би пір’їну, — дерев’яна ложка. Рукав — то символ перемоги, ложка — емблема добробуту. Червоні жупани. Сині шаровари. Стоять — не дихають.

Тиша. Моторошна тиша…

Ліворуч — три тисячі спішених сипахів. Теж при повному озброєнні, але вдягнуті багатше — срібло та злото на мундирах.

Два турецькі баші, які супроводжують посольство, вклонилися спершу яничарам, потім сипахам. Олександр дивився, як схиляють голови посол, його секретар, начальники й працівники відділів. Ось і до них з Петром дійшла черга. Схилив голову спочатку вправо, потім — уліво. Зрозумів, що треба йти. Рушив за всіма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари, низько, аж до колін, рукавами-шликами землю метуть. І не розгинаються, доки не пройде посольство.

Ось уже й покої. Зупиняються всі.

У дверях з’являються троє: капиага[125], харем-агаси та мухафизлар-ага. Мовчки вклоняються. Посольство рушає в султанські покої.

Велика палата обвішана перськими килимами. Всі стоять, чогось чекають. Харем-агаси за звичаєм пищить:

— Зброя!

— Зброї при нас нема, — відповідає радник посольства.

— Обшукати!

Спритні руки капиджів миттю обмацали тіло й одяг Олександра, він аж здригнувся. Немає зброї при нім, це так. Але він ще прийде сюди зі зброєю! І хай тоді тремтить Стамбул!

Петро злегенька штовхнув Олександра ліктем: спокійно, треба підкорятися всьому, що вимагають ці турки.

Двоє вельможних турків узяли віденського посла попідруки й повели в інший покій — до самого султана Мустафи. Хитнулися пишні килими, що закривали двері, — і в Олександра сіпнулася щока, він побачив свого небожа, який сидів на невисокому підвищенні, обкладеному з усіх боків подушками, гаптованими золотом. Мустафа дивився на прибулих, і Олександр побачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й непідробну порожняву, що йому стало моторошно. «І оце володар Баба-Алі? Який жах!» Обабіч підвищення стояли яничари, які завше мали бути при прийомі послів.

Двоє башів підвели посла до Мустафи. Почався узвичаєний століттями ритуал: посол має падати на коліна, бо перед великим хондкаром, який несе аллахову віру в усі сім кішварів світу, мають схилятися всі. Але, оскільки це могло б принизити державу, яку представляв посол, то треба зробити так, щоб він і впав на коліна, виявивши шану до султана, і не впав, виявляючи шану до свого короля чи імператора. Для цього посол удає, що він падає на коліна, а баші намагаються втримати його, взявши попідруки. Ось і зараз віденський посол просто-таки повис у турків на руках. Харем-агаси задоволено киває: ритуалу дотримано блискуче, віденський посол може розраховувати на найщирішу люб’язність.

Непомітно, мов випірнувши з килимів, виникає драгоман[126]. Посол починає говорити. Олександр-Ях’я непомітно для інших розглядав султанове обличчя. Він намагався впіймати на обличчі Мустафи хоч якийсь слід думки. Але марно. Мустафа сидів, роздував ніздрі, надимав щоки, двадцятилітня нерозумна дитина, яка, напевне, й помре дитиною… Далі прибулі посольства проходять повз султана, цілують його рукав. Цілують з поклоном і двоє австрійських дворян із сербськими прізвищами Видич та Ніколич.

Потім вони сидять у султанськім покої, — поряд з головним, де возсідає Мустафа, — і обідають. У головному покої споживає страви сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство могло насолоджуватись лицезрінням султанового обіду. Мустафі принесли щось на зразок велетенської обертової таці з підставками. Сімдесят озброєних служників поставали в ряд і, передаючи один одному тарілку за тарілкою, поставили перед великим хондкаром сорок страв. Мустафа довго роздивлявся принесене, потім почав крутити пальцем столик-тацю. В очах харем-агаси — втома і терпіння. Великий султан поводиться, як мала дитина, але ж на все те — воля Всевишнього аллаха.

…Потім вони пили шербет. Солодка вода, трохи підкислена. Олександр пив охоче. Петро ж і досі, хоч пив-перепив на своєму віку того шербету хтозна-скільки, не розуміє, чому шербет вважають у Туреччині чимось надзвичайно смачним. Вода — та й усе!

«Вода! Ха! Он у нас у Сугаках — так ото вода!» — сказав Петро, коли вони вийшли на вулицю.

Під ранок подуло свіжо-свіжо з Босфору. Олександр відчув, як загойдалося під ним днище чайки, і пригадав він оту саму трапезонтську ніч, коли він разом з матір’ю втікав від смерті. Море, що досі мирно шепотіло своїми хвилями, зараз почало говорити — спершу півголосом, а далі — дужче й дужче, аж поки не загомоніло на повний голос…

— Таки вимолили кляті турки бурю! — вигукнув Петро. — Наздогнала вона нас перед самим Стамбулом.

— Не наздогнала, а зустріла, — поправив Олександр, тримаючись за лаву. — Як там Недайборщ із хлопцями?

Щось вигукнув у відповідь Петро, але Олександр його не почув. Море так ревнуло, так гойднуло, що годі вже було дослухатися, ба навіть думати про те, що сказав Скрипник.

Недайборщ із своїми хлопцями скористався з бурі та пітьми, щоб непомітно для гарнізонів фортець проскочити небезпечні місця й дістатися-таки до Стамбула.

У Стамбулі на козаків чекали. Але буря на Босфорі перешкодила турецьким кораблям вести прицільний вогонь по запорозьких чайках, які вискакували з хвиль, мов дельфіни, і налітали на галери, шаранти й нефи. Козаки гасали між ворожими суднами, захопили кілька з них і запалили. А решта ескадри при такому штормі не наважилася вийти в море й розпочати бій.

Шторм гуляв уже три дні, але кінця йому не було видно. Недайборщ нищив ворожі корабель за кораблем, втрачаючи й свої чайки, але турецька ескадра, мов прикута до одного місця, не наважувалася йти в погоню за козаками, які вже кільканадцять разів, після вдалого нальоту на один чи два кораблі, кидалися навтьоки…

Та на четвертий день шторм пригнав до Стамбула дві ескадри — з Мармурового та Егейського морів. Турецькі капудани, ризикуючи посадити на мілини і втратити свої кораблі, шалено мчали між островами на Стамбул, щоб розправитися з козацькими чайками. І оці дві ескадри й клюнули на Недайборщеву приманку, вони, побачивши, що козаки почали квапливо відступати, кинулися навздогін. Кілька великих галер налетіло на ланцюг через Босфор. Турки на березі не встигли вчасно спустити ланцюг, і галери перевернулися, ще кілька попало під влучний вогонь гармат з берегових фортець, але решта проскочили в море. І тут на дві свіжі ескадри та на одну пошарпану — стамбульську — й накинулася армада Олександра Чорногорського…

Шторм біснувався вже п’яту добу, розкидаючи кораблі супротивників у різні боки. Про прицільну стрільбу не могло бути й мови, все вирішував таран і абордаж. Оскільки у козаків великих кораблів було мало, то при таранах гинули чайки та лодії. Щоправда, запорожці й донці одразу лізли на абордаж, але не завжди їм щастило заволодіти великим судном з великим екіпажем. Турки билися відчайдушно, вітер дув з Босфору, козакам доводилося йти проти вітру, ядер і куль. Втрати були великі.

Олександр уже й не знав, що залишилося від флотилії Недайборща. Він розумів, що втрати великі, його тривожила доля Карпа. В цьому водяному й вогняному вирі він міг уже сто разів загинути, втонути, пропасти безвісти… Ріділи й ряди донців, їхні човни були не пристосовані до бою з великими суднами турків, та ще й під час бурі.

Козацька армада відступала на північ.

Недайборщ так і не з’єднався зі своїми основними силами. Його чайки, — з тих, що ходили на Стамбул, залишилось менше двох десятків, — опинилися в подвійному оточенні. Пробитись до своїх було неможливо, а гинути під килями турецьких галер і шарант козаки не хотіли теж. І тоді Недайборщ наказав: під прикриттям ночі знову йти на Стамбул, захопити фортеці по обидва боки Босфору, знову натягти ланцюг через протоку — рано чи пізно вітер зміниться, турецькій ескадрі доведеться йти назад, от і почнуть валитися неповороткі судна на воду, а гармати, що битимуть із захоплених козаками фортець, довершать справу.

І невеликий загін Недайборща пішов у пітьмі назустріч бурі — на Босфор.

Розділ десятий, який розповідає про дальші мандри Яремка та Бібігуль

Мабуть, Спиридон, коли його допитували, зізнався, де він переховувався від нишпорок Надир-бея. Та й, зрештою, Мусій сам казав Надир-беєві, що він переховував у себе коханця його дружини. Але як би там не було, по смерті Спиридона та Софії мімар Муса став відчувати на собі чиїсь пильні погляди. Він зрозумів: йому перестали довіряти, як колись. А після того, як у нього оселилися Яремко і Бібігуль, він щодня зустрічав біля свого дому людей, які, помітивши його, з незалежним, аж надто байдужим виглядом проходили вулицею. Одного з таких «байдужих» Муса побачив біля фортеці, і всі сумніви розвіялися: за ним стежили.

Залишалося одне: забрати дітей з собою в фортецю. Хоч би там як, а в фортеці їм буде безпечніше. Нишпорок Надир-бея чи таємної дефтерхани комендант на територію укріплення не допустить. Якщо ж фортецю візьмуть козаки, то Муса віддасть Яремка своїм землякам, і хлопець знову поїде на батьківщину, щоб не пропадати на чужині. Про те, що запорожці можуть оволодіти Стамбулом, мімар Муса не думав. Він добре знав, що таке Османська імперія, і розумів, що її військову силу можна розгромити в кількох битвах, але ж імперія — це не лише військова сила. Козаки можуть навіть узяти Стамбул і посадити на престол свого Ях’ю, але як вони його потім утримають?

Муса наказав дітям збиратися.

— Як тільки стемніє, ми звідси виїдемо, — сказав він Яремкові. — За моїм будинком стежать…

— Хоч як служив туркам, а не вірять, — не обминув нагоди ще раз ущипнути старшого брата Яремко.

— Я не хочу, щоб після приїзду з фортеці біля мого будинку валялося дві голови — твоя і Бібігуль.

— Гаразд, — відповів Яремко. — Я готовий. Та й Бібігуль — теж. Ми що — знову до фортеці?

— До фортеці. Може, вдасться переправити тебе до козаків…

— І мене, і Бібігуль?

— Вона — туркеня. Навіщо їй кидати рідний край?

— Вона пропаде тут без мене, — сумовито відповів Яремко. — немає ні батька, ні матері, ні родичів. Сирота сиротою… А на Україні вона житиме біля наших тата-мами.

— Ти диви!

— Якби не старий Абдалла та не Бібігуль, то мене б і на світі вже не було!

— А ти в Бібігуль запитав, чи захоче вона їхати на далеку чужу Україну? — поцікавився Мусій.

— Ото ще мені! Чого б то я її питав? Я не хочу, щоб вона між турками пропадала, от і все!

— Чекай-чекай, хлопче, — всміхнувся Мусій. — А чи не закохався ти часом у неї?

— А якби й закохався, то що? — почервонівши, відповів Яремко. — Ти ж сам бачив: вона дуже схожа на нашу Марійку. А я Марійку люблю! Ти знаєш, яка наша Марійка хоробра? А як вона вилікувала Петра Скрипника й пана Адамка! Ні, — переконано заявив хлопець, — не можна Бібігуль лишати серед турків, пропаде дівчина.

— Гаразд, — відповів Мусій. — З-збирайтесь!

Він раптом захвилювався. Бо подумав, що нишпорки таємної дефтерхани, виявивши, що дітей нема в його будинку, спробують усе тут перерити… Чи не взяти з собою рукопис Атанасія Слабошпицького? Не приведи господи, пропаде! Тоді йому, Мусієві Ціпурині, ліпше не жити.

Майнула думка: рукопис сховано надійно, в заглибленні стіни, а про це заглиблення знає тільки він, Мусій Ціпурина, він же султанський мімар Муса, який сам і будував свій дім.

Як тільки стемніло, вони вийшли з будинку, сіли на коней і поїхали нічними вулицями Стамбула. За кілька хвилин по їхніх слідах рушило п’ятеро вершників.

У фортеці на них не чекали. Проте, почувши знайомий голос мімара Муси, вартовий відчинив дверцята в брамі й пропустив на територію фортеці трьох нічних гостей.

— Якщо за кілька хвилин хтось сюди стукатиме, — наказав мімар Муса, — не впускай! Навіть якщо покажуть значки від таємної дефтерхани.

— Якщо від таємної дефтерхани, то комендант накаже відчинити, — заперечив вартовий.

— Я сказав: нікого! Під Стамбулом вештаються гяури; їм нічого не варто дістати зараз навіть тисячі таких значків!

— О, так тоді треба про це сказати комендантові, ефенді! — стривожився вартовий. — Щойно прибули від моря люди із значками таємної дефтерхани, але в одягу греків. На трьох фелуках…

— Я сам скажу, — пообіцяв Мусій. — Але ти нікого не пропускай. Скажи, що ніхто не приїздив і що пусками нікого не велено. А не будуть слухатися — стріляй просто в н-них!

— Гаразд, ефенді! Не сердьтеся! Векіл — добрий вояка.

Вони йшли темним двором фортеці. Було чутно, як бушувало море, свистів вітер довкола. Погано зараз тому, кого застала ця буря в морі…

— Я з-зайду п-перший, — прошепотів Мусій Яремкові, — а ви гулькнете в комірчину по сусідству. А що то за люди з таємної дефтерхани, я подивлюся.

Уже в комірчині Яремко почув, як старший брат зайшов до кімнати коменданта й привітався. Привітання він зрозумів, але про що говорили ті люди далі, збагнути було важко. Якби ж вони говорили по-турецькому повільно, як Бібігуль, то Яремко, може б, щось і допетрав, а ці люди говорили швидко й збуджено.

Але головне, що насторожило хлопця, це знайомий голос. Якийсь невідомий говорив знайомим Яремкові голосом, тільки з начальницькими інтонаціями. Гаспареоне!

Яремко хотів вискочити й гукнути братові, що перед ним — Гаспареоне, який хоче вбити Олександра Чорногорського. Але вчасно збагнув, що брат йому не допоможе.

— Про що вони говорять? — запитав пошепки Яремко у дівчини.

— Вони? — перепитала Бібігуль. — Про якісь військові справи, про якесь убивство, — плутаючи українські й турецькі слова, почала пояснювати вона.

— А що Муса?

— Муса пішов до сусідньої кімнати — до коменданта. Він сказав, що не потерпить у фортеці людей з будь-якої дефтерхани.

— А вони?

— Вони розмовляють про те, що Максуд, який уміє добре говорити по-грецьки і схожий на грека, підпливши до Олександра, скаже, що він — ватажок грецьких повстанців. Ага, ще він скаже, що має щось дуже важливе про фортеці повідомити…

— А далі?

— А далі? Далі — не цікаво. Вони стріляють чи що… А далі тікають… Дві фелуки начинені порохом, і коли вони вибухнуть, то козаки своїх кісток не позбирають. А в них якісь бичачі міхури, і вони допливуть до берега…

— Бібігуль, — схопивши дівчину за руку, промовив Яремко. — Я повинен попередити Олександра! — Плутаючи турецькі й українські слова, хлопець заходився пояснювати: — Я біжу зараз у фелуку й ховаюсь під мішок з порохом… Я повинен попередити…

— Вони за чверть години відпливають!

І Яремко, прислухавшись до голосів, тихенько вискочив з комірчини. Перебіг двором до фелук, що гойдалися на хвилях.

Яремко, не задумуючись, кинувся у хвилі, що билися об берег. Подолав лінію прибою й поплив…

Несподівано біля себе побачив, швидше відчув, а тоді вже побачив чиюсь голову.

— Я з тобою! — загукала голова знайомим голосом.

Це була Бібігуль.

— Ану, назад! — наказав Яремко.

— А я не хочу без тебе, — відповіла дівчина.

Робити було нічого… Вони допливли до крайньої фелуки, навантаженої мішками з порохом, і влізли в неї.

На фелуці не було нікого. Яремко і Бібігуль, тремтячи від холоду, страху і збудження, залізли під брезент, зіштовхнули в море мішок з порохом і вмостилися, притисшись одне до одного…

За кілька хвилин зігрілися, а незабаром на фелуці почулися голоси: двоє чи троє турків.

Залопотіло вітрило — і фелука рушила на північ…

А на світанні на фортецю напали козаки. Напад запорожців на чолі з Недайборщем був такий несподіваний, що команда фортеці не встигла вчинити навіть найменшого опору.

Мусія схопили козаки, коли він бігав по фортеці, заглядаючи в усі закутки: він шукав Яремка і Бібігуль.

Коли Мусія привели до Недайборща, той, глянувши на мімара, трохи примружився, далі запитав:

— Де я тебе вже бачив?

— У Києві, — лаконічно відповів Мусій. — З Клюсиком… Я — Мусій Ціпурина, а зараз султанський мімар Муса…

— Іскаріотом став? — гримнув Недайборщ. — Клюсик загинув за віру християнську, брат твій менший — теж, а ти?

— Брат Яремко не загинув, — відповів Мусій. — А-але в-він казав мені ті ж самі с-слова, що й т-ти.

— Де Яремко? — скочив на рівні ноги Недайборщ.

— Був тут… Але перед вашим приходом зник. Боюсь, що заліз на одну з фелук з людьми від таємної дефтерхани.

— З таємної дефтерхани? — запитав Недайборщ. — А був серед тих людей чоловік… ну, як тобі сказати…

І Недайборщ почав описувати зовнішність сеньйора Гаспареоне.

— Був, — коротко відповів Мусій. — А що?

— А те, що я не знаю, яке повинно статися чудо, аби урятувати твого брата! Якщо Яремко поліз на фелуку, — поволі мовив Недайборщ, — отже, він щось запідозрив, або про щось довідався… Ану, — гукнув він на козаків, — допитати геть усю команду, може, хтось щось чув! А ти, — блиснув очима на Мусія, — будеш перекладачем! Якщо добре постараєшся, то заберемо з собою на Вкраїну.

— Перекладати я тобі буду, — сказав Мусій, — а от на Україну з тобою не поїду. Мені ще треба добудувати мечеть Османіє.

— Ну, не іродова душа?! — визвірився Недайборщ. — Та я тобі зараз голову відрубаю!

— Не треба рубати зараз, — спокійно, навіть не заїкаючись, відповів Мусій. — Я п-побудую Османіє — тоді й рубай. А, крім того, у в домі зберігається рукопис великого нашого математика і звіздаря Атанасія Слабошпицького. Як я загину, то й рукопис загине.

— Гаразд, — погодився Карпо, втикаючи в зуби люльку. — А зараз ми допитаємо тих песиголовців.

Розділ одинадцятий, що розповість про завершення морської битви при вході в Босфор, про Яремка і Бібігуль, про Гаспареоне й Олександра Чорногорського, про Надир-бея й мімара Мусу

Замість дозволу великого султана Мустафи покликати з Ячакова ескадру Шакір-реїса поштове судно привезло невтішні вісті: передмістя Стамбула палають, по Босфору ганяють козацькі чайки, а поштове судно ледь прорвалось у Чорне море, бо його обстріляли гармати з фортець. Схоже на те, що гяури, поки три ескадри намагалися відтіснити козацьку армаду на північ, устигли дійти до Стамбула. У столиці — страшенний переполох, ходять чутки, ніби це таки пішим строєм прибули від Синопа загони визволених козаками невільників.

Думки трьох реїсів були різні. Ескадра з Егейського моря рвалася в бій, стамбульська ескадра, добре-таки пошарпана в попередніх боях, хотіла повертатися назад захищати столицю. Реїс ескадри з Мармурового моря схилявся до думки, що треба рятувати життя султана Мустафи і громити гяурів, які висадилися на священну землю Османської імперії.

Тим часом буря вщухла, вітер змінився — спочатку на східний, а далі — на північний. І тепер уже туркам доводилося йти на своїх неповоротких суднах проти вітру, тимчасом як козацькі чайки, швидкі, мов стріли, й люті, мов оси, під попутним вітром кинулися на ворожі кораблі.

Козаки відсікли одну ескадру від другої, далі — другу від третьої, вони несподівано стали виходити позаду галер і шарант, які силкувалися продовжувати рух на північ. Рух на північ під прицільним вогнем невеликих, але невмовкаючих козацьких гармат ускладнювався несприятливим вітром; і ось уже кілька важких, добре озброєних шарант і галер зіткнулися одна з одною, протаранивши борти. Залунали розпачливі вигуки, турки покотилися з палуб у море…

І тоді капудани, не чекаючи команд своїх реїсів, почали розвертати свої бойові кораблі і, ловлячи у вітрила попутний вітер, втікати на південь, до Босфору, під прикриття своїх фортець з гарматами, не знаючи, що ті фортеці вже в руках козаків Недайборща.

Козацькі чайки не відставали від турків, вони гнали їх на Стамбул.

Три фелуки, що проскочили крізь стрій турецьких кораблів, які втікали на південь, ішли назустріч козацьким чайкам. На щоглі передньої майорів прапор з хрестом, а на носі стояв патлатий грек і щось вигукував.

Олександр разом з Петром стояв біля намету на чайці й дивився, як наближались невеликі суденця.

— Що за фелуки? — запитав він у Скрипника. — У нас таких не було. Може, десь донці захопили?

Море шуміло, і тому слів того, що стояв на носі фелуки й кричав, не можна було розібрати.

— Підождемо, поки підійдуть ближче, — промовив Олександр.

— Графе, зайди в намет, — раптом промовив Йован, який досі мовчки сидів неподалік.

— Остогидло сидіти в темряві, — заперечив Олександр.

— Я кому сказав? — розсердився Йован. — Тобі мало того, що тебе Джузеппе кидав у воду?

— Мало, — намагався віджартуватися Олександр, але втрутився Петро:

— Справді — сховайся.

— Ви що — змовилися? Погляньте на їхній прапор!

— Зайди в намет, — знову суворо нагадав Петро.

Фелуки були вже зовсім близько. Грек на передній кричав, радісно простягаючи руки вперед.

— Що він кричить? — запитав Максим, який сидів на веслах разом з іншими козаками.

— Кричить, що вони — грецькі повстанці, які вирішили приєднатися до війська Ях’ї, — сказав Петро. — І ще кричить, що вони їдуть вклонитися султанові Ях’ї, який захищає християн в Османській імперії…

І тоді Петро закричав по-грецьки:

— Ану, зупинитися! Вбік, убік!

Проте на фелуках ніби не зрозуміли його наказу. Суденця йшли просто на отаманську чайку. Чайки, що йшли поряд з отаманською, не збавляли ходу, але схоже було на те, що жодна з них не встигне загородити дорогу грецьким фелукам.

Несподівано з середньої фелуки пролунав пронизливий крик:

— Стріляйте! Тут Гаспареоне!

Ніхто не зрозумів, що то за крик. На передньому суденці стояв бородатий розкошланий грек і вигукував по-грецьки:

— Слава султанові Ях’ї! Ми цілуємо йому ноги!

Із середньої фелуки хтось стрибнув у воду, за ним майнула ще одна тінь і теж опинилась у воді, і з води знову пролунав крик:

— Стріляйте! Тут Гаспарео…

Йован, не цілячись, вистрелив з мушкета в якісь дивні мішки, що виглядали з-за борту середньої фелуки. І раптом здійнявся вогняний фейерверк, а за мить гримнув вибух — і те, що тільки-но було фелукою, полетіло на всі боки.

Переднє суденце, що було вже за кількадесят кроків від отаманської чайки, підстрибнуло на хвилях, дало сторчака у воду й перевернулось, а з чайки зірвало намет.

Тоді Йован схопив другий готовий до стрільби мушкет і вистрелив в останню фелуку. І знов над морем пролунав вибух.

— Лови тих, хто в морі! — наказав Петро. — Щоб жоден не пішов на дно!

Яремко, тремтячи від холоду, сидів в отаманській чайці. Біля нього тремтіла Бібігуль. З Яремка сяк-так зняли одяг, почали переодягати хлопця в сухе, а Бібігуль не дозволяла доторкнутися до себе. Яремко весь палав, у нього був жар, і він безтямно повторював:

— Гаспареоне! Гаспареоне! Гаспареоне! Гаспареоне!

Бібігуль мовчала. Вона наковталася води, кашляла, її теж била пропасниця, і вона дивилася довкола переляканими очима.

Зв’язаний Гаспареоне лежав біля ніг Петра. Його таки впіймали, хоч він і намагався відплисти далі. Під одягом у нього були сховані бичачі міхури, так що він міг плисти й плисти не одну годину…

— Ну, що, зустрілися, сеньйоре Гаспареоне? — іронічно запитав Петро.

Гаспареоне мовчав. Не тому, що вдавав, буцім він нічого не розуміє, а тому, що думав, як викрутитися з цієї халепи. Досі він бував у різних бувальцях, траплялося, що й опинявся в руках ворогів, але зараз, здається, його кар’єрі і його життю надходив кінець…

Надходив кінець і бою перед Босфором. Турецькі кораблі втікали в протоку, де через кілька годин на них чекала загибель: передні налетять на ланцюг і перевернуться, задні налетять на них і попробивають собі борти, а ті, що залишаться, почнуть здаватися. Тоді під грім гармат з обох боків протоки запалають важкі галери, шаранти, нефи, і дим від пожарища на морі піде на південь, і змішається з димом передмість Стамбула.

Ще за кілька годин султан Мустафа разом зі своїм двором утікатиме далі від столиці, залишаючи її напризволяще, і лише вірні йому війська залишатимуться на місці, готуючись до важкої оборони від гяурів… Але й вони через день покинуть Стамбул, бо довідаються, що їхні баші, захопивши все найдорожче, найцінніше, чкурнули вслід за Мустафою…

Не встиг утекти тільки Надир-бей.

Коли мімар Муса, відпущений козаками додому, біг вулицею повз будинок Надир-бея, він побачив повибивані вікна, виламані двері, розкидані речі, сліди крові на стінах та підлогах. Грізної охорони Надир-бея вже не було — чи вона розбіглася, чи розправилися з нею юрби голоти, які зараз гасали по столиці, грабуючи й нищачи все, що попаде під руку.

Мімар Муса переходив з кімнати в кімнату, сам не знаючи, що чи кого він шукає. У крайній кімнаті він побачив…

Надир-бей лежав на підлозі в калюжі крові, очі його були розплющені, і в тих мертвих очах застигла злість…

Його, напевне, довго били і вже аж потім прирізали. «Майже як Делавера», — подумав мімар Муса, і несподівано, ба навіть не до речі згадалися Надир-беєві слова про те, що Делавер був дурнем, от він, мовляв, і заслужив на такий кінець.

Муса не любив Надир-бея, в останні дні він зненавидів його лютою ненавистю, і десь в душі таїлася радість, коли він побачив цього державця в калюжі крові з розплющеними мертвими очима. Але Надир-бей, цей кривавий деспот, давав гроші на будівництво Османіє. Хто тепер платитиме за Османіє? О ні, він, Муса, не має таких грошей, щоб оплатити ними вартість будівельних матеріалів, щоб видавати платню робітникам. Він отримує платню як султанський мімар, але за це мусить будувати фортеці. Крім того, ще невідомо, чи й надалі він буде султанським мімаром, адже Мустафа навряд чи втримається вже на троні. Після таких потрясінь, як оце зараз, і не такий султан пішов у небуття — Осман Другий…

Уже надходив вечір. Повівав іще легенький свіжий вітер, що ніс дими від пожарищ на околицях Стамбула. Муса йшов вулицею, якою пробігали групки галасуючих людей. Кілька разів почув погрози на свою адресу, але йшов, не озираючись, щоб не дратувати розшалілих від люті й одчаю стамбульців, яким хотілося вихлюпнути на когось і свій гнів, і свій страх.

Постояв біля того місця, де ще недавно кипіла робота по спорудженню мечеті Османіє. Тут було тихо, глухо, безлюдно. Робітників не було, та видно по всьому, що вони ні вчора, ні сьогодні сюди й не приходили. Заплющив очі, уявив, що буде через рік чи два, якщо Мусі не вдасться знайти нового Надир-бея. І жахнувся: бур’яни, бур’яни… В бур’янах загине, зруйнується його висока й красива архітектурна мрія-поема…

Ні, ні, ні, може, все ще владнається! Ось настане спокій, козаки підуть додому — на північ, повернеться влада в Стамбул, настане порядок. І тоді знову знайдуться гроші на Османіє, на інші великі будови, які прикрасять Стамбул і обезсмертять ім’я мімара Муси. Хоч у турків і не водиться запам’ятовувати імена зодчих, але його, Муси, ім’я не забудеться…

А втім… Хіба суть у тім, чи забудеться його ім’я? Головне в іншому: він може робити свою улюблену справу, робити те, чого не дали б йому робити на Україні, і від цього він щасливий. Хай навіть за це щастя доводиться платити аж надто дорого, хай доводиться чути слово «Іскаріот» і з вуст Спиридона, і з вуст Недайборща, і навіть з вуст рідного брата Яремка… Теж фанатик! Почув, що якийсь там Гаспареоне збирається вбити Ях’ю, і кинувся його рятувати, не думаючи про те, що може дуже легко втратити власну голову. А, власне, хіба він, мімар Муса, не такий же фанатик? Яремко забуває про все на світі, навіть про власну голову, заради козацького товариства та їхньої справи, а він, Муса, забув про власну честь, віру й гідність заради мімарської справи. А Спиридон забув про все: і про життя своє, і про життя коханої жінки заради віри. Всі — фанатики! Всі мають рацію! І всі в чомусь помиляються, помиляються страшно, гірко, так, що всім життям цих помилок не виправиш!

Уже доходячи до власного дому, мімар Муса відчув тривогу. Ця тривога була спершу неусвідомлена, але вона наростала з кожним кроком. І коли він повернув за ріг вулиці, то все зрозумів…

Дім мімара Муси палав. А біля дому стояв натовп і дивився, як здіймаються у передвечірнє небо язики полум’я.

«Боже мій, де ж ти так довго блукав, мімаре Мусо?!» — подумав Мусій Ціпурина.

Вогонь шугав угору, юрба стояла тісно й не пропускала мімара до будинку, а він рвався між людьми, пробиваючись уперед. Йому не шкода було коштовностей, які були всередині, їх уже однак, напевне, розграбували. Але ж там лежали його проекти, його креслення Османіє, креслення інших будов, які ще треба зводити.

І раптом мов стрілою його пробило! Там же, у вогні, лежить рукопис книги його великого вчителя Атанасія Слабошпицького! Всі свої проекти він, Муса, ще відновить, але якщо загине книга Атанасія, то чого будуть варті всі оці проекти? Адже вчитель передавав книгу зі своїх холодіючих рук у живі руки учня, щоб він зберіг, щоб доніс до людей те, що мав сказати Атанасій. А він, Мусій Ціпурина, найулюбленіший учень великого математика і звіздаря, не передав цієї книги далі.

І юрба ахнула. Чоловік у чалмі, в широкому роздертому халаті кинувся у полум’я! Він ускочив у двері, з яких шугав дим і вогонь, і зник у пожарищі.

— Затримайте безумця! — закричав хтось із дервішів. — Він втратив розум через гроші!

— Його не можна затримати! — почулися голоси. — Той, хто побіжить у такий вогонь, приречений на загибель.

— Він не схожий на дервіша, — озвався той самий чоловік, який нещодавно зі смаком розповідав у юрбі, як страчуватимуть Спиридона й Софію. — Але я бачив цього чоловіка!

— Це — мімар Муса, — озвався ще один голос. — Той самий султанський мімар, який зводить мечеть Османіє й побудував фортеці на Босфорі.

— Погано він їх побудував, якщо їх усі захопили гяури!

Вогонь шугонув іще вище, затріщали балки. А ще за мить будинок важко рухнув униз, розсипаючи іскри в передвечірньому небі.

Юрба аж відскочила назад, почулися крики, когось придавили, а когось і скалічили.

— Та тихо, ви! — рикнув чийсь голос. — Там хтось кричить!

Юрба миттю вщухла. Навіть покалічені перестали стогнати.

Але з вогню ніхто не кричав. Щось тріщало у вогні, щось шипіло, щось гоготіло, але людського крику не було…

Іскри летіли в небо. А в небі вже загорялися перші зорі, схожі на застиглі іскри від пожарищ. Якби не дими, що клубами пливли над Стамбулом, то кожен, поглянувши на небо, сказав би:

— Завтра буде гарна погода. Буде тихо й сонячно.

І справді, наступний день був тихий і сонячний. Козацькі чайки, донські лодії оточили тісним колом захоплену в турків галеру. На палубі стояли Олександр, поряд — обсмалений, з перев’язаною рукою Недайборщ, далі — Петрунін.

Було тихо, і слова Олександра долинали далеко, хоч і не до всіх:

— Шановне товариство! Шановне воїнство козацьке — запорозьке й донське! — казав Олександр, хвилюючись. Видно було, як сіпалася його щока. — Об’єднаними силами ми розбили флот Османської імперії на Чорному морі і зараз стоїмо перед Стамбулом!

— Веди нас на Стамбул! — залунали звідусіль вигуки.

— Довго думав я над тим, чи брати нам Стамбул, чи не брати, — вів далі Олександр. — Радився і з вашими славними отаманами — Карпом Недайборщем та Єфтимієм Петруніним. І ось що ми вирішили…

— На Стамбул!

Олександр перечекав галас. А коли крики вщухли, він продовжував:

— Позаторік об’єднані сили християн — поляків та козаків — упень розгромили велетенську армію Османської імперії при Хотині, чим завдали туркам відчутного удару. На жаль, король польський Сигізмунд не захотів довести війну до кінця, а повів війну з козаками. Ми вирішили довести цю війну до кінця, знищивши флот Османської імперії, щоб турецькі султани протягом багатьох літ не могли загрожувати християнським землям. Ми знищили цей флот! І за це — спасибі скажуть вам, славні лицарі, люди в усіх кінцях Європи!

— Веди нас на Стамбул! — грізно зарокотало над Босфором.

— Тихо, козаки! — гарикнув Олександр. І козаки затихли. — Я вів вас сюди як законний спадкоємець трону Османської імперії, як султан Ях’я! Вів, щоб скинути з престолу султана Мустафу і самому зайняти цей престол.

— Ставай султаном, Ях’я! — загриміло довкола. — Ми тобі допоможемо!

— Я не хочу бути султаном! — вигукнув Олександр, і всі довкола притихли. — Не хочу бути султаном, хоч я й султанський син! Ви — вільні люди, запорозькі й донські козаки! Ви не любите ні царів, ні князів, ні королів, ні імператорів, ні султанів! Не в високому походженні, не в королівських та султанських титулах мудрість і справедливість світу. Ви самі знаєте, як торік було скинуто з престолу й задушено султана Османа Другого. Ви знаєте, як тікав од вас султан Мустафа. І я певен — його теж скинуть! Я переконаний, що настане час, коли полетять голови королів, царів та імператорів! Я не хочу бути серед них! Ліпше нехай моя голова злетить, як голова простого козака, який поліг за віру й справедливість, за рідний край. Не хочу бути гнобителем на троні. Бо ще не було на світі і не буде справедливих султанів, князів, імператорів, королів!..

Босфор занімів. Козаки мовчали, не розуміючи, що сталося.

Нарешті почувся чийсь крик:

— То ти що — зрікаєшся свого султанського титулу?

Олександр підняв руку і сказав:

— Султанського титулу зрікаюся! Я зрікся його давно — в душі! А потрібен мені цей титул тільки для того, щоб польський король Сигізмунд не перечив мені, коли я йшов походом на Туреччину. Я — такий же звичайний козак, як і ви, і коли повернемося з походу, то у відповідності з вашою волею складу перед вами всі свої отаманські привілеї. Але поки ми в поході, закликаю слухатися моїх наказів!

— Дозволь нам погуляти в Стамбулі! — залунали крики.

— Не дозволяю! — відрізав Олександр. — Ми йшли сюди битися з військом і флотом грабіжників та розбійників, які нападають на вашу землю. Ми не воюємо з мирними османли! Вам і вашим нащадкам навічно доведеться жити по сусідству з турками. І треба, щоб вони знали: козаки — не розбійники, а лицарі свободи й справедливості! Хай вони це знають, і хай вони над цим думають. І рано чи пізно, вони зрозуміють, що треба жити в мирі з сусідами. Рано чи пізно вони збагнуть, що треба скинути своїх султанів і жити по справедливості, а не за законами грабунку… Минуть сторіччя, і османли згадають, як приходив до них справедливий султан Ях’я, як він хотів встановити справедливість на турецькій землі, але не захотів ставати султаном, бо не бажав узаконювати своїм ім’ям несправедливі діла.

— Дозволь погуляти в Стамбулі!

— Не дозволяю! Хай дивляться османли на Айя-Софію, на Сулейманіє і думають: люди, які підняли справедливий меч на зло, не піднімають його на красу, на мир, на людську працю. Не задля розбою ми йшли, втрачаючи своїх товаришів, від Ячакова до Трапезонту, від Синопу до Кафи, а від Кафи до Стамбула! Задля визволення наших людей, задля знищення зграї вовків, що гризе й свій народ, і народи сусідні! Цього сьогодні не розуміють османли. Але настане час і вони теж зрозуміють. А для того, щоб вони зрозуміли це швидше, треба тримати порох сухим, треба тримати зброю в руках, треба завжди бути готовими вибити хижі вовчі зуби! Якщо вовкові вибивати зуб за зубом — він таки стане вівцею…

— Веди нас на Стамбул! — знову почувся чийсь крик.

— Ні! — твердо відповів Олександр. — Я поведу вас на Ячаків, бо там ще й досі сидить ескадра Шакір-реїса. Ми повинні знищити її! Все! А зараз з вами хоче говорити отаман Карпо Недайборщ!

Обсмалений, обдимлений, з рукою на перев’язі, Карпо виступив уперед, вийняв люльку з рота і гарикнув на весь Босфор:

— Чули, що сказав Олександр Чорногорський?

— Та чули, — залунало з різних боків.

— Так вирішив не тільки він, так вирішила вся наша старшина. Так само вважає і Йов Борецький! Так само вважаєте і ви!

— Не всі! — залунали голоси.

— Потім договорите… А я вам скажу, що ось ми пішли в похід разом з братами з Дону. І ворог тікає від нас! А якби ми були кожен своїм кошем, то скрутно б нам довелося. Так от що: борімося всі гуртом, щоб брати з Дніпра й Дністра, з Дону й Волги об’єдналися в один кулак, і щоб не на один похід, а назавжди, навіки! Я все сказав.

— Слава! Слава! — залунало з близьких чайок, а потім вигуки покотилися далі й далі над хвилями. — Слава! Слава! — лунало над Босфором, і здавалося, що відлуння цього грому долинає аж через море на Україну, в Росію і ще далі…

Розділ дванадцятий, у якому дорога долі приведе одного з героїв нашої розповіді до фортеці-монастиря над Крвавицею

Над фортецею-монастирем, що здіймав свої гострі вежі під небо, знову залунали дзвони. Фортецею над Крвавицею знову оволоділи християни.

Дзвін гудів над горами, що поросли лісами, над річкою Крвавицею, котра несла свої каламутні хвилі, над дорогами, що зміїлися то вгору, то вниз.

Однією з таких доріг їхав невеликий яничарський загін з десяти чоловік.

Коні притомилися від далекої дороги, одяг на яничарах був сірий від пилюки, обличчя засмаглі від сонця та вітрів. Вершники їхали, сторожко озираючись навколо. Суворий чорногорський край не обіцяв ніяких радощів чужинцям. Люди, які зустрічали яничарів, обходили їх десятою дорогою, в селах усі ховалися по хатах. Яничари, бачачи це, ще нижче й похмуріше опускали голови, ще завзятіше поганяли своїх зморених коней, поспішаючи до фортеці над Крвавицею.

Кілька разів їх перепиняли турецькі дозори й попереджали, що дорога до Крвавиці небезпечна, але яничари, похмуро вислухавши всі застережливі слова й показавши ярлики з печаткою самого султана Мустафи, мовчки їхали далі.

Вечірній дзвін лунав з гори. Чорногорці, які знову відбили Крвавицьку фортецю від басурманів, відзначали сумні роковини героїчної загибелі воєводи Душана та його гарнізону.

Побратимка воєводи — воїтельниця Устя-Русинка стояла вся в чорному й шепотіла слова молитви. Всі чорногорці називали її матір’ю Устею, хоч своїх дітей у неї не було…

Яничари, які поспішали на дзвін, не знали про воїтельницю Устю. Одного тільки разу прозвучало її ім’я під час якоїсь зупинки, коли яничари зустріли старого чорногорця і почали розпитувати дорогу до Крвавицької фортеці.

Старий чорногорець із зненавистю подивився на яничарів, на їхнього ода-баші й промовив:

— Їдьте на свою смерть! Устя-воїтельниця заприсяглася рубати голови всім яничарам!

Чорногорець, певне, думав, що зараз злетить і його голова, але ода-баші, похмуро подякувавши, відпустив старого.

Ім’я воїтельниці вилетіло з пам’яті яничарів, тільки ода-баші запам’ятав, і всю дорогу думав: «Невже то вона?..»

Під самою горою назустріч десятьом яничарам вискочило кілька десятків чорногорців.

— Захищайтесь! — закричав ватажок загону повстанців. — Ми яничарів у полон не беремо!

— Ми не будемо з вами битися, — сказав ода-баші і кинув під ноги ватажкові чорногорців свій ятаган. Потім вийняв пістоль і теж кинув під ноги повстанців.

— Якщо ви думаєте, що ми будемо милосердними, то помиляєтеся! — озвався чорногорець. — Злазьте з коней і приготуйтесь до смерті.

Ода-баші зійшов з коня. Вслід за ним спішилися й інші яничари.

— Ми хотіли б спокутувати всі свої провини перед вами, — сказав він. — Ми добре билися б…

— Навіть морями крові не спокутуєте ви своєї провини перед нами, — відрізав чорногорець. — Готуйтесь до смерті.

— Я хотів би, — з зусиллям промовив ода-баші, — хоч перед смертю побачити вашу воїтельницю Устю-Русинку.

— Думаєш, що вона, побачивши твої передсмертні сльози, змилується? — іронічно запитав чорногорець.

— Я нічого не думаю, — заперечив ода-баші. — Я просто хочу її побачити. І хочу, щоб вона мене побачила.

— Вона тебе побачить! Вона наказала, щоб ми їй під ноги кидали голови всіх страчених нами яничарів.

— Гаразд, — зітхнувши, мовив ода-баші. — Я згоден і на це. Тільки нехай тоді моїм воїнам буде віддана зброя. Вони не захочуть умерти просто так. Вони відіб’ються від вас і поїдуть назад, до Дністра. А мою голову принесіть моїй матері…

— У воїтельниці Усті немає дітей, яничаре! — суворо відповів чорногорець. — Ми, чорногорці, називаємо її своєю матір’ю, і цього їй досить!

— У воїтельниці Усті, якщо вона й справді Устя-Русинка, був син Тодорко, якого забрали силою в яничари.

— Може, й був, але ми про це не знаємо. Ми виконуємо її наказ: яничарів у полон не брати, а приносити тільки їхні голови. А чим ти доведеш, що ти її син?

— Я не буду доводити нічим! Вона сама мене впізнає. Тільки вона!

— Ми принесемо їй твою голову!

— Краще не несіть, якщо ви хочете, щоб воїтельниця не померла.

— Не помре!

На дзвіниці закалатало швидше й тривожніше. Чорногорець підвів голову і сказав:

— Ну, от! Поки ми з вами отут говорили замість робити діло, Устя-воїтельниця закінчила молитву й їде сюди. Тобі, яничаре, поталанило. Ти умреш на її очах.

— І на тім спасибі, — відповів ода-баші. — Але я прошу: відпусти моїх хлопців. Вони не хочуть помирати від ваших шабель. Вони ліпше помруть від турецьких ятаганів…

— Ні, всі ви помрете від наших шабель! Ви не щадили наших дітей, з якої речі ми будемо милувати вас?

Зацокотіли копита, і на вузькій покрученій гірській дорозі з’явилася жінка в чорному на білому коні. Вслід за нею їхало кілька вершників.

У напівтемряві було видно її бліде немолоде обличчя, великі темні очі дивилися сумовито й грізно.

— Чому й досі ці яничари стоять, а не лежать? — сердито запитала вона.

— Вони склали зброю й кажуть, що хочуть приєднатися до християн, — відповів чорногорець.

— На тому світі й приєднаються, — сухо відповіла Устя. — Досить розмов! Ви знаєте наш закон!

— Ми не знали вашого закону, ми прибули здалеку, — озвався ода-баші.

Воїтельниця Устя глянула на нього, затримала свій погляд на хвилину і відповіла:

— Усі яничари в наших краях знають закон Усті-Русинки!

— Ми — не з цих країв! Ми — з-над Дністра! З Сугак!

— З Сугак? — ще дужче зблідла воїтельниця, та так, що в напівтемряві її обличчя мовби аж засвітилося фосфоричним світлом. — Звідки ти знаєш Сугаки?

— Звідти родом моя мати Устя.

— Яничаре, підійди до мене! — коротко наказала вона.

Ода-баші підійшов. Від воїтельниці пахло чимось далеким-далеким, давно забутим, рідним. Вона зірвала з його голови шапку, ода-баші відчув її пальці в своєму волоссі.

Не злазячи з коня, воїтельниця нахилилася над яничаром, почала роздивлятися його обличчя.

Потім провела пальцем над бровою. Темна плямка не стерлася. Яничар дивився воїтельниці Усті в очі, і вона побачила сльози, що текли по схудлому, змарнілому обличчю.

І тоді вона відштовхнула його від себе і закричала:

— Ти навіщо приїхав до мене сюди? Я тебе давно вже поховала, а ти з’явився, щоб я тебе ховала знову?!

— Я прийшов до тебе, щоб ти мене судила. Я привів своїх товаришів, які зовсім не знають, де їхні матері. Вони знають тільки, що один з вірменів, другий з грузин, третій з греків, четвертий — з поляків… А ще є серби, болгари… Вони не хочуть убивати християн… Я їх узяв з собою, я був готовий прийняти найжорстокіший твій суд, але я не знав, що твій вирок винесений заздалегідь… Відпусти їх, вони не воюватимуть проти християн, а зі мною роби, що хочеш.

— Ти пролив хоч краплю християнської крові? — запитала воїтельниця Устя.

— Пролив…

— А чому ти став ода-баші?

— Я вбив свого ода-баші, помщаючись за смерть товариша…

— А оці люди? — кивнула вона головою в бік решти яничарів.

— Я відібрав зі своєї орти тих, хто не пролив ні краплини.

— А твоя орта проливала?

— Так, проливала…

— І ти командував?

— Я командував…

Воїтельниця Устя-Русинка глянула на похнюплених яничарів, неквапом вийняла шаблю з піхов.

— Цих людей відведете в фортецю, — сказала вона чорногорцям, кивнувши на невеличку групу яничарів. — А ти, сину, ставай на коліна і прощайся з життям. Ти винен, хоч сам до нас і прийшов. Твої люди теж вбивали наших людей. Я — воїтельниця Устя, і жодної краплини невинної крові не лишаю невідплаченою…

Вона поцілувала його. Він став на коліна…

І свиснула її шабля…

Відтоді минуло три з половиною сторіччя. Вже немає фортеці над Крвавицею, але на березі річки стоїть висока могила з хрестом та півмісяцем.

Чорногорці називають її «Яничаровою могилою» і розповідають про неї легенди.

А де поховано воїтельницю Устю-Русинку, не знає ніхто. Розповідають тільки, ніби вона ще десять літ воювала з турками і загинула чи то під руїнами фортеці, чи то на вогні, на якому спалили її яничари, коли взяли в полон…

Ніхто не знає, де могила Усті-Русинки, але пам’ять про неї живе в народі, пам’ять славна й добра. І коли оповідають про лихі яничарські часи, то згадують і про те, як рідна мати вбила свого сина-яничара, якого стріла через тридцять літ. Є й пісня про те, як мати гладила волосся на відрубаній голові свого сина, як цілувала його в щоки, вуста та в синю родимочку над бровою і співала колискову. І ту колискову ще пам’ятають. Є в ній отакі слова:

Різне розповідають про ті часи. Було ж давно, перейшло в легенди, казки, перекази…

Розділ тринадцятий, у якому пан Адамек уперше в житті розгубився

Панові Адамкові так сподобалося командувати шарантою, яку він разом з іншими невільниками захопив при Кафі, що в нього геть вилетіли з голови колишні солодкі мрії про магнатство, про Куряче Горло, про помсту панові Сулятицькому за його шахрайство. Він відчув себе капітаном вільного корабля, озброєного двома сотнями гармат, шаранти, що вільно ходить по морю, куди їй заманеться, нікого й нічого не боячись. Ну, звісно, пан Адамек, командуючи захопленою шарантою, пішов разом з козаками на Стамбул, брав участь у розгромі турецького флоту, навіть потопив чотири галери — дві протаранив, а дві розстріляв з гармат. Шаранта в нього було швидкохідна, важка, але й маневрена; саме остання обставина і врятувала пана Адамка та його корабель у ті хвилини, коли турецькі ескадри, переслідувані козаками, напоролися на ланцюг у Босфорі. Пан Адамек устиг різко звернути вбік, ланцюг прошурхотів по борту, і шаранта могла б перевернутися, якби болгарин Вилко, який став у пана Адамка начальником артилерії, не здогадався дати дружний залп з одного борту. Ядра полетіли у воду, судно вирівнялося і пішло проти вітру…

Коли ж до пана Адамка докотилися вісті, що Олександр-Ях’я не хоче брати Стамбул і ставати султаном, поляк вилаявся:

— Холера! Він хоч і є граф та ще й султанський син, але все-таки бидло! Та я, мов той циган, став би султаном, украв би казну і втік за гряницю!

А втім… У вчинкові Олександра було щось таке, що імпонувало бентежній натурі пана Адамка, який не хотів себе зв’язувати ніякими умовностями. Він навіть подумав про те, що от, якби він, пан Адамек, захотів стати султаном і попросив у Олександра дозволу сісти на турецький трон, той би йому це дозволив. Але коли пан Адамек уявив себе турецьким султаном, йому стало не по собі. Перше те, що він не збирався змінювати свою віру, а друге — йому не хотілося навчатися турецької чи перської мови. А щодо того, аби вкрасти казну, то пан Адамек тільки пожартував. Він — шляхтич! А красти казну, щоб найостанніший лайдак у державі вважав тебе злодюгою, — цього пан Адамек не стерпів би.

А от бути капітаном такого славного й грізного корабля, яким була його шаранта, — це цікаво! Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш, які сподівалися, що пан Адамек призначить їх своїми помічниками, глибоко помилилися в своїх розрахунках. Капітан відправив їх на веслярські лави — до полонених турків, яких посадив за весла, і наказав підгінним пильнувати, щоб ці два тхори працювали, як належить, і ділом спокутували всі свої провини. Як будуть добре трудитися, то пан Адамек їх висадить на березі, а ні — то нехай начуваються!

На борту шаранти пан Адамек звелів написати «Марія», бо в душі його ще й досі вогнем буяло кохання до гостроокої Марійки, яка ні сіло ні впало покохала мовчазного й ведмідькуватого Скрипника.

А Яремкові, якого поляк побачив на чайці, що пропливала повз шаранту, гукнув:

— Яремо! Ото приїдеш додому, заїдь у Куряче Горло і скажи Марійці: хай там хазяйнує! Не треба мені Курячого Горла!

Віддав останні розпорядження, переказав вітання Недайборщеві, Скрипникові й Олександрові та й подався зі своєю «Марією» у відкрите море. Команда пана Адамка була надійна — з визволених поляків та козаків, на веслах сиділи полонені турки, вітрила були добрі й міцні, а море — безкрає.

І пустився пан Адамек Квятковський гуляти по Чорному морю, шукаючи собі щастя, а «Марії» — слави.

Козацька армада, перевантажена галерами з визволеними невільниками та полоненими турками, поволі виходила з Босфору. «Марія» під командуванням пана Адамка вийшла раніше, ніж інші кораблі, й подалася у відкрите море.

Було кілька невеликих боїв з потріпаними штормами торговими галерами турків. Турки, забачивши чорний прапор з перехрещеними кістками й черепом, а також писану латиною назву корабля, здавалися на милість переможця, і пан Адамек, як істинний шляхтич, милував тих, хто здавався, і нещадно нищив тих, хто намагався чинити бодай найменший опір.

Але дедалі частіше спливала думка прошмигнути через Босфор, пройти Середземним морем і вирватися за Геркулесові стовпи. Звісно, треба було цю операцію здійснити тоді, коли «Марія» була на Босфорі. Але пан Адамек тоді ще не почував себе справжнім піратом. Отже, треба було чекати зручного моменту, а зараз ходити по Чорному морю, громлячи всі турецькі судна…

Невелике судно, що пливло у напрямку до Кафи, було взяте «Марією» без єдиного пострілу. Як тільки шаранта з чорним прапором показалася на обрії і лягла на курс турецького судна, капудан збагнув, що його ніщо не врятує, і дав наказ команді приготуватися до тривалого перебування в полоні. Адже навіть тривалий полон ліпший за миттєву смерть! І команда вирішила підкоритися наказу.

Пан Адамек був вражений, коли пересвідчився, що його «Марія» захопила корабель з вантажем, дорожчим за золото. Корабель віз понад сотню дівчат з України для гаремів Криму й Османської імперії.

Пан Адамек дав наказ підняти вантаж на борт «Марії». Дівчат вишикували на палубі, і пан Адамек пройшовся перед цим строкатим строєм. Торгувати цим дорогим товаром він не збирався, хоч гроші йому були потрібні завжди. Але ж і викинути за борт таких красунь не міг теж.

Він пройшовся раз, потім удруге, далі — втретє, але ніяка путня думка в голову не приходила. Ну, навіщо йому оце дівоче царство? Що він з ним робитиме? Йому треба плавати по морю, воювати з турками, але ж як ти повоюєш, коли на кораблі такий вантаж.

Підійшов Вилко:

— Капітане!

І він прошепотів панові Адамкові кілька слів на вухо.

— Це справді думка! — зареготав поляк. І дав команду: — Свистати всіх нагору!

Вся команда шаранти вискочила на палубу.

Пан Адамек пройшовся перед двома строями — дівочим та чоловічим, потім сказав:

— От що, хлопці й дівчата! Даю вам на роздуми дві години. За ці дві години кожен з вас повинен обрати собі супутника життя! Після того, як ви розіб’єтеся по парах, — всміхнувся пан Адамек сам до себе, — ми причалимо до берега, і я вас висаджую. Йдіть собі по домівках, господарюйте і множте славу Польщі! Але якщо якась дівка не обере собі нікого і її ніхто не обере, то ми її вкинемо в море! Все!

За дві години команда «Марії» поменшала на сотню чоловік. Усі дівчата були розібрані. Усі, крім однієї.

Пан Адамек підійшов до неї. Це була молода й красива єврейка, яку хотіли собі обрати в супутниці життя тринадцять недавніх невільників, але вона всім їм відмовила.

— Доведеться тебе викинути в море, — промовив пан Адамек. — Де я тебе бачив, дівчино?

— У корчмі в Лейби, — відповіла вона.

— Ти — Ривка?!

— Ривка.

— І це я твоєму батькові заборгував за три дні?

— Йому…

Пан Адамек безпомічно оглядівся навкруги. Що робити? Скасовувати свій же наказ?

На поміч прийшов Вилко:

— Капітане! Треба її батькові віддати борг! Хай вона й віднесе!

— Ну, Вилко! І де ти такий розумний узявся?

— Мама народила.

Пан Адамек вийняв з кишені гаман із золотом, подав його Ривці.

— А проценти? — запитала дівчина.

— Які ще проценти?

— А ті, що мій батько чекав майже рік.

— Тю! — сторопів пан Адамек. — А скільки?

— Один поцілунок! — відповіла несподівано Ривка.

— Не вийде! — рішуче відповів пан Адамек. — Як ти мене раз поцілуєш, то забудеш і про проценти, і про свою віру, і про свого Гершка, який чекає на тебе десь біля Ялтушкова… А мені це не треба. Я люблю Марійку. Хоч вона і не моя…

Розділ чотирнадцятий, який є останнім розділом оповіді про події 1001 року від початку мусульманської ери

Розпрощавшись з донцями, які пішли на північний схід до Босфору Таврійського та на Азовське море, запорожці взяли курс на Ячаков. Тут стояла ще одна — остання — ескадра Османської імперії на Чорному морі, її теж треба було знищити.

По дорозі додому на козацький флот знову налетів шторм. Він був короткочасний, але добре-таки порозкидав на всі боки і чайки і трофейні кораблі. Тільки два десятки чайок, що йшли разом з отаманською, не збилися з курсу, а впевнено йшли до виходу з лиману.

Джузеппе, який все ще слабував, але вже трохи міг говорити, згадавши слово Олександра при Стамбулі, сказав:

— Я давно передчував, що вийде саме так… Ти, Олександре, готувався стати султаном, а я вже хотів приміряти на свою голову чалму великого візира…

Йован блиснув очима в напівтемряві, що спустилася над морем. Як на нього, Йована, то Олександр зробив саме так, як зробив би кожний порядний чорногорець. На дідька йому всі оті титули та престоли, коли є в світі щось головніше: бити турка, та й усе!

Джузеппе здогадався, про що подумав його друг, і заперечив:

— Е, Джованні, не кажи! Надіятись на чалму великого візира, а у відповідь дістати дулю — це гірко й тяжко! Так тяжко, як ото було мені в молодості в Трієсті, коли я домовився з однією гарнесенькою, як весняне небо, доньєю про зустріч у її садку… Сакраменто! У мене знову болить серце…

— То не розповідай, — порадив Йован.

— Ні, я таки розповім… Домовилися: як тільки міський годинник проб’є північ, моя прекрасна донья вийде до мене у садок… Тато й мама вже на той час спатимуть, отож вони не заважатимуть нам у нашій стрічі. Прийшов я до їхнього дому, переліз загорожу, завмер у садку — чекаю. А година тягнеться так довго, що боже ж ти мій! Я взагалі вже думав, що місяць, зорі й небеса просто зупинилися і не рухаються… Коли чую: пробило північ. «Ну, — думаю, — найдорожча моя, наймиліша моя, найсолодша моя, вийди до мене!» Чую — тихенько двері рипнули, бачу, як щось у білому-білому виходить у двір. Мамма міа! В одній білій нічній сорочці йде вона до мене, наближається до мого куща. Вискочив я сам не свій і схопив її в свої міцні лицарські обійми. І раптом, — о інферно! о пекло! — чую її переляканий крик: «Рятуйте! Грабують! Розбійники!» І хтось мене по носі як стукне! Він у мене відтоді й досі кривий. Я перелякано й ніжно-ніжно шепочу: «Аньєзо! Це я!» А вона у відповідь: «А я — її мама! Рятуйте!»

Джузеппе замовк. Йован запитав:

— А далі?

— Далі не цікаво. Далі вискочив з хати тато цієї Аньєзи, а я намагався перестрибнути паркан, але одразу не зумів, а ще далі собаки мені обірвали шаровари й литки… А, мало цікавого, — зітхнув Джузеппе.

Козаки, які сиділи поряд, дружно засміялися, аж Недайборщ вийшов з намету і півголосом наказав:

— Тихо! Скоро Ячаков. Уночі далеко чутно.

До Ячакова двадцять чайок прибули десь опівночі. Як тільки в місячному сяйві побачили на обрії цілий ліс щогл, спустили вітрила й пішли далі на веслах — сторожко, нечутно й швидко.

За якусь годину чайки вже позавмирали між галерами. На березі палали вогнища, команди кораблів, знудившись від неробства, пиячили, веселилися, співали, відзначаючи якесь свято.

— Ну, що ж, покажемо їм рамазан-байрам, курбан-байрам, чи що там іще! — прошепотів Недайборщ. — На абордаж!

І козаки спритно почали видиратися на судна. Якщо й скрикнув хтось із вартових, пришпилений ножем до облавка, то на березі його останнього скрику й не почули. Берег аж двигтів від пісень та п’яних вигуків.

Ще за годину половина суден з ячаковської ескадри була в руках запорожців.

І аж тоді Недайборщ скомандував головній галері дати залп з усіх гармат.

І загриміло, і запалало, і заграло сліпуче від спалахів море! Сам Шакір-реїс кинувся був з кількома сотнями воїнів до берега, щоб відбити галери, але його зустріли гарматні залпи. П’ятнадцять тисяч беззбройних турків бігало по берегу, не розуміючи, що сталося.

А гармати все били й били.

І Шакір-реїс, зрозумівши, що його захоплено зненацька, але ще не знаючи, скільки ворогів напало на його ескадру, наказав викинути білі прапори!

Ось тут уже налякався й Недайборщ.

— Їх же, в холери, в п’ятнадцять разів більше! — прошепотів він Олександрові. — Що — перестріляти всіх, доки не отямилися?

— Ні в якому разі, — заперечив Скрипник. — Треба брати всіх. В’язати!

— Та де я стільки мотуззя наберу?

— Де хоч, там і бери! Але до ранку треба всіх їх пов’язати! — наказав Олександр. — А кораблі — спалити!

Під жерлами гармат, в сяєві пожежі мовчки підходила сотня за сотнею до козаків, і ті в’язали бранцям руки. Ячаковська ескадра з її п’ятнадцятитисячним екіпажем припинила своє існування фактично без бою…

А вранці турки побачили, що перед ними всього тисяча козаків. І тоді заскреготів зубами Шакір-реїс, бо збагнув, що гяури взяли його, як кажуть, на звичайнісінький гачок, яким ловлять бичків. Заскреготіли зубами капудани, побачивши, як по-дурному загинули їхні бойові, добре оснащені кораблі. І кинулись тоді вони гризти зубами пута один одному.

— Стати рівно всім! — вигукнув Скрипник, але було вже пізно.

Незважаючи на вогонь козацьких пістолів, турки, обливаючись кров’ю, гризли, розв’язували, рвали на собі пута і з голими руками йшли в атаку на козаків.

За півгодини на березі почалося побоїще. Падали вбиті й поранені, запорожці відступали в море, вистрілявши всі свої набої; залишилися тільки шаблі та ножі, але вже й вони притупилися, вже й сили тієї не стало в руках, що була раніше…

Олександр стояв по пояс у воді в оточенні двох десятків козаків, серед яких були Петро, Недайборщ, Максим, Йован. Тяжко поранений Джузеппе умудрився примоститися на чайці і стріляти з мушкета. Яремко набивав йому зброю, а Бібігуль лежала на дні, заткнувши вуха руками.

У Петра знов розболілося плече, але він продовжував відбиватися. А турки лізли й лізли, вони знали, що їх більше в кільканадцять разів, і тепер палали спрагою помсти…

Захитався поранений Йован, але Петро підхопив його:

— Не падай!

Послухався Йован, з останніх сил стояв, спираючись на Петрове плече.

Несподівано позаду, з моря, пролунав залп.

Турки попіднімали голови й почали відступати. Потім утікати. Ще хвилина чи дві — і знову над юрбами турків замайоріли білі прапори.

Тільки тепер Петро озирнувся.

До берега йшла козацька армада. Високо підняли свої вітрила чайки, за ними визирали щогли галер та шарант.

З моря лунало тисячоголосе: «Пу-гу! Пу-гу!»

Петро відчув, як страшно заболіло в нього плече, і подумав: «Невже повернулася хвороба? Треба знову бігти до Марійки… Як вона там? Чи думає про мене?!»

Олександр зачерпнув з моря солоної води і почав умиватися. Він не хотів, щоб козаки бачили його сльози… А втім… Вони такі ж гірко-солоні, як і морська вода.

Замість епілогу, або ж кілька фактів, зафіксованих і не зафіксованих у світовій історії

За два тижні Петро Скрипник прибув у Куряче Горло, до Марійки, а ще через два місяці Марійка народила сина, якого названо було Тимошем — в пам’ять про Клюсика.

Через тридцять літ Тимофій Скрипник разом з іншими козаками присягав на Переяславській раді на вірну й вічну дружбу та єднання з Москвою.

Поряд з ним стояли Ярема Ціпурина та його дружина Ганна, яку в дитинстві звали Бібігуль, з цілим виводком ціпуренят: одних звали за прізвищем — Ціпуринами, других — по-вуличному: Яремчуками і Турчинами, залежно від того, на кого більше були ті діти схожі: на батька чи на матір.

Султана Мустафу, так само, як і його попередника Османа Другого, скинуто з престолу, і він зник у непам’яті. Так само десь згинув і великий візир, і ще чимало значних державців Баба-Алі. Шакіра-реїса турки викупили, привезли до Стамбула і там відрубали йому голову.

Кільканадцять літ туркам довелося відбудовувати свій Чорноморський флот, відновлювати армію, щоб набратися сили для нових нападів на Україну та Польщу.

Пан Адамек наприкінці літа прорветься зі своєю «Марією» через Босфор і почне розбійничати в Середземному морі. Потім він вийде в Атлантику, і там його сліди загубляться. То його корабель з’являтиметься в Карібському морі, то раптом об’явиться десь біля Мадагаскару… В одному з манускриптів з’явиться його прізвище у зв’язку з тим, що пірат Адам Квятковський «виграв у карти Мадагаскари». Але оскільки у ті часи «мадагаскарами» звалися ще й хвацькі модні штани, то думки вчених про те, що виграв пан Адамек — острів в Індійському океані чи відому всім частину костюма — поки що розбігаються… Де і як закінчив свій життєвий шлях пан Адамек Квятковський, історія не зафіксувала, але, як бачимо, він прожив бурхливе життя, гідне того, щоб його увічнив у своїй фундаментальній «Історії морського піратства» польський історик Яцек Маховський.

Пан Влодзімєж та пан Євгеніуш, після того, як набили добрячі мозолі, працюючи на веслах, відпущені паном Адамком на всі чотири сторони, сяк-так дісталися до Кракова, де до кінця свого життя оповідали охочим слухати про свої поневіряння на турецькій галері та на шаранті «Марія». Більш нічим ці пани у своєму житті вже й не відзначилися.

Карпо Недайборщ незабаром загинув під час походу отамана Михайла Дорошенка в Крим. Загинув, як і належиться людям його вдачі, героїчно, не зганьбивши честі рідної землі й козацького товариства.

А от пан Сулятицький прожив щось близько ста літ. Усе життя він те й чинив, що капості ближнім і не лише ближнім. Але якось так за тих часів водилося, що отакі люди не завжди діставали належну плату. Пізніше хтось із його нащадків навіть випустив про нього книгу, де з великим смаком змалював його неіснуючі подвиги, а всі капості, які він творив, приписав його ворогам.

Вийшла книжка й про Олександра Чорногорського, і теж написав її один з його нащадків — Гассек з Трієсту. Книжка ця вийшла італійською мовою сторіччя тому в тому ж таки Трієсті, її короткий переклад подавався в петербурзькому журналі «Вестник Европы». Нащадок в основному правдиво оповів про військові справи Олександра-Ях’ї, шкода лише, що він менше зупинився на суспільно-політичних поглядах свого предка; якби він цьому питанню приділив більше уваги, то, напевне б, не дивувався, чому Ях’я не захотів брати Стамбул і ставати султаном. Звісно, якби Ях’я став султаном, то для його особи знайшлося б місце у працях польських та турецьких істориків того часу, але оскільки він не став султаном, то поляки назвали його авантюристом, який намагався разом з козацькою голотою підняти якусь там колотнечу, а турки — зрадником. Проте в переказах та легендах турецького народу Ях’я залишився як добрий і чесний султан, який хотів встановити справедливість на землі і дати хліб усім бідним. Саме таким він і був.

Згадки про події 1621–1623 років довго жили в пам’яті українського народу, та й не тільки українського. Коли в 1632 році помер король Сигізмунд і на престол став Владислав, дубровницький поет Іван Гундулич написав поему «Осман», у якій розповів про Хотинську війну та загибель Османа Другого. В цій поемі Гундулич звертався до Владислава з закликом об’єднати слов’янські сили й добити Османську імперію. Але Владислав не прислухався до розумної поради, він продовжував політику своїх попередників.

І лише після того, як Україна возз’єдналася з Росією, було покладено край наступові Османської імперії на слов’ян і на всю Європу. Переможні походи Суворова, легендарні морські операції Ушакова завдали наймогутнішого удару турецькій військовій силі.

До речі, великий російський флотоводець Федір Федорович Ушаков, завдаючи морським силам Османської імперії удару за ударом, завжди пам’ятав про тих, хто за кілька сторіч до нього робив те ж саме. Він писав, що ще «кияни на своїх однодеревках не боялися грецьких „дромонів“, хоч море довкола них палало; „чайки“ наших козаків налітали на турецькі галери і пречудово брали їх на абордаж. Все це — воістину руське, безстрашне — повелося з найдавніших часів». Він писав, що це — наша слава, наша гордість!

Цими словами ми й хочемо завершити розповідь про події 1621–1623 років.

1968–1969,

1977–1978 рр.

Київ — Хабаровський край.