Казка про Оха-чародія

В тридев'ятім славнім царстві,

Де колись був Цар-Горох,

Є тепер на господарстві

Мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх[1] заввишки,

А на сажень[2] борода,

Знає край і вздовж і вширшки,

І кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий,

Чи хто прийде сам, чи вдвох, -

Всіх приймав пан ласкавий,

Тільки треба мовить "Ох".

На зеленому горбочку

Спершу він людей приймав,

Потім сів у холодочку,

Звідти голос подавав.

А як зранку то й до ранку

Стали люди обридать,

Ох зробив собі землянку,

Оха більше не видать.

Але хто те місце знає,

Де трухлявий[3] пень і мох,

Той приходить і волає[4],

Або й тихо каже "Ох!"

Хоч би навіть ненароком

Теє "ох!" промовив ти,

Знай, що вилізе те боком, -

Вороття вже не знайти!

Бо затягне з головою

Трясовиця мохова

І з душею, ще живою,

Під землею похова.

Під землею ж там - палати"

Де вельможний Ох сидить,

Гарні, пишнії кімнати,

Срібло-злото скрізь ряхтить[5];

Дорогії самоцвіти,

Наче зорі, миготять,

Скрізь заморські дивні квіти;

По клітках пташки сидять;

Золотії грають рибки

В кришталевих скриньочках;

І ведмеді ходять дибки

В рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать

Блиск і пахощі міцні,

І папуги заторочать

Приказки якісь дивні.

І безглузді очі втупить

В тебе рибка, мов чига...[6]

Тут ведмедів гурт обступить,

Кожен лапу простяга, -

Той бере тебе за руку,

Той торкає за плече;

Боронь Боже ворухнутись!

Кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавички

Враз проб'ються пазурі

Гачкуваті, мов гаплички[7], -

Так і в'ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався, -

Наче в пастку бідна милі, -

То сиди, мов прикувався,

Не рушай, мовчи та диш!

Вийде Ох: "Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

Чи волієш, може, ниві

Головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден",

Зараз цок тебе в лобок,

Якщо ти носить не годен

Рукавички й жупанок.

Охань на службу - подарують

Рукавички й жупанець,

Привітають, пошанують, -

Тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробувати

У підземному дворі,

Більш тобі вже не видати

Ані сонця, ні зорі.

Де поткнешся - всюди брами,

Під замком та під ключем...

Десь далеко хтось часами

Озивається плачем.

Спів на плач відповідає,

Плач на спів, так без кінця...

Кажуть, бранка там ридає,

Жде юнака-молодця;

Коло неї там Жар-птиця

Співом душу потіша,

Та сумна міцна темниця,

Смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати

Хто з хоробрих юнаків,

Мусить перше розрубати

Сімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має "кладенець"[8],

Хай замки ті розрубає, -

Буде казочці кінець!