Клоун Шалімар

Двадцятичотирирічній доньці посла довгими теплими ночами спалося тривожно: вона раз у раз прокидалася. Навіть тоді, коли важкий сон брав своє, тіло її не відпочивало: воно кидалось і перекручувалось у ліжку, ніби намагалося звільнитись від накинутих на нього безжальних кайданів. Іноді з її уст зривалися слова мови, якою при світлі дня вона ніколи не говорила. Про це їй знервовано повідомляли чоловіки. Чоловіків цих було мало, бо дуже небагатьом дозволялося перебувати поруч, коли вона спить. Отож, ці свідчення не могли вважатись абсолютно достовірними, оскільки їм бракувало підтвердження із боку третьої, незацікавленої особи. Одначе певні узагальнення все ж таки вдалося зробити. За словами одного свідка, у її нічній мові переважали горлові й аспіраторні звуки, як в арабській. «Опівнічна арабська,— подумалося їй,— чарівлива говірка Шехерезади». За другою версією, то був різновид мови, якою зазвичай говорять герої наукової фантастики. Звуки були акустично чистими, немовби виходили із безмежно далеких галактик,— як у Сіґурні Вівер у «Мисливцях за привидами», коли вона виганяє чергового демона. Однієї такої ночі дочка посла, охоплена миттєвим бажанням провести науковий експеримент, залишила біля свого ліжка увімкнений на запис магнітофон, ­однак коли вранці почула жахливо потворний, неначе з потойбіччя, голос,— він був таким знайомим і водночас абсолютно чужим,— це так її налякало, що вона негайно стерла запис. «Усе одно там не було нічого важливого»,— сказала вона собі.

От тільки стерти не означає забути. Що є, то є, і від цього нікуди не подітися.

На щастя, ці гарячкові періоди сомнамбулічного мовлення були короткими, але коли вони закінчувалися, деякий час дівчина лежала пластом, укрита потом, часто й тяжко дихаючи, немовби ­після швидкого бігу, а потім провалювалась у важкий сон без сновидінь. Прокидалася вона раптово, геть виснажена, і довго не могла зрозуміти, де перебуває і що з нею коїться. Зрозуміло було тільки одне: у її спальні є хтось чужий. Насправді ж там, окрім неї, нікого не було. Чужинкою, що пробиралася до неї у спальню, була присутність відсутності, згусток негативної енергії, що ховався в темному мороці. Дівчина не мала матері. Мати померла, народжуючи її на світ. Про це їй розповіла дружина посла, і батько-посол це підтвердив. Її мати була кашміркою, і дівчина втратила її назавжди, наче рай, наче й сам Кашмір, у незапам’ятні часи. (До того, що Кашмір і рай є для неї синонімами, всі, хто знав дівчину, мусили звикнути і вже сприймали це як одну із її аксіом). Дівчина вдивлялась у пітьму, тремтячи перед відсутністю своєї матері, відчуваю­чи цю мовчазну сторожу, що ховалась у непроглядній темряві, і з завмиранням серця очікувала наступної, ще однієї життєвої катастрофи, сама не відаючи, чого саме чекає. Після того як помер батько,— її неперевершений батько, громадянин світу, наполовину француз, наполовину американець («Як сама статуя Свободи»,— одного разу зауважив він), її обожнюваний і засуджуваний, цинічний, часто відсутній, непосидючий і спокусливий батько,— до дівчини повернувся спокійний сон, немовби від неї відвели прокляття. Неначе їй були прощені гріхи. Або, може, батькові. Хай там як, але тягар гріха було знято. Хоча вона, взагалі-то, не вірила в існування гріха як такого.

Отже, поки не помер її батько, чоловікам було дуже непросто з нею спати, хоча охочих ніколи не бракувало. Сексуальні домагання чоловіків її обтяжували. Власні ж бажання дівчини переважно залишалися нереалізованими. Серед тих, із ким вона розділяла ліжко,— а таких було небагато, жоден із тієї чи іншої причини її не влаштував. І тому з часом (немовби для того, щоби закрити цю тему) вона вирішила зупинити вибір на геть пересічному хлопцеві й навіть усерйоз розмірковувала над тим, чи не прийняти його пропозицію руки та серця. А тоді посла зарізали прямо на ґанку її будинку — зарізали, немовби курча до халяльного обіду, і він стік кров’ю, що струменіла із глибокої рани на горлі, завданої одним убивчим помахом гострого ножа. І це посеред білого дня! Як, напевно, яскраво блищало лезо у золотих променях ранкового сонця, що було для цього міста оспіваним багатьма благословеннями, а чи, може, його прокляттям. Донька вбитого належала до тієї категорії жінок, які ненавидять безхмарне небо, проте це місто нічого іншого впродовж більшої частини року запропонувати їй не могло. Відповідно, дівчині залишалося тільки змиритися з нудною чергою місяців без жодної хмарки на небі й зі спекою, від якої сохла і тріскалася шкіра. У ті поодинокі дні, коли, прокинувшись, вона відчувала в повітрі подобу свіжості і бачила, що небо затягнуте хмарами, донька посла солодко потягалася, вигинаючи спину, і на коротку мить почувалася майже щасливою. Однак зазвичай ще до опівдня сонце випалювало всі хмари, і з неба, оманливо блакитного, як стіни дитячої кімнати, що роблять світло чистим і сяючим, знову нахабно шкірилося вічне світило — так, ніби якась людина, нехтуючи пристойністю, занадто голосно розсміялася в ресторані.

У такому місті, як це, не могло бути ніяких напівтонів або сірості, принаймні так здавалося на перший погляд. Тут усе завжди було саме тим, чим видавалося, без натяків і двозначностей,— ні тобі дощику, що стиха накрапує, ні мінливого затінку, ні поривчастого холодного вітру. Від пильного ока тутешнього сонця ніде було сховатися. Всюди і скрізь люди залишалися на виду, наче манекени у вітрині. Їхні тіла, заледве прикриті одягом, виблискували на сонці і постійно нагадували їй персонажів вуличної реклами. Тут, здавалося, немає місця ні таємницям, ні глибоким почуттям — усе виключно поверхове, відверто виставлене на загальний огляд. Однак, аби по-справжньому зрозуміти це місто, потрібно було збагнути, що ця банальна прозорість є нічим іншим, як великою ілюзією. Це місто було і є суцільною оманою, містом-брехнею, зрадою та перевертнем, містом сипких пісків. Воно вміло приховувало свою справжню природу та надійно берегло від сторонніх очей свої таємниці, хоча й видавалося повністю оголеним і нелукавим. У такій місцині силам зла та руйнації вже не потрібно було ховатися під покровом ночі. Вони випорскували назовні під яскравим ранковим сонцем, засліплюючи та спопеляючи все навкруги своїм смертоносним полум’ям.

Її назвали Індією. Свого імені вона не любила. Ну де це чувано, щоби людям давали такі імена, як Австралія або Перу, або, скажімо, Інгушетія? У середині шістдесятих років її батько, Макс (Максиміліан) Офалс, який народився і виріс у Страсбурзі (тобто у Франції, оскільки це було ще до того, як світ змінився назавжди), був найпопулярнішим і, вочевидь, найбільш скандально відомим американським послом в Індії. То що ж із того? Адже дітям не псують життя такими іменами, як Герцеговина, Туреччина чи Бурунді тільки тому, що їхнім батькам випала нагода відвідати ці країни (і, ймовірно, бути звідти з ганьбою виставленими). Ну добре, її зачали на Сході, зачали поза шлюбом, і народилася вона в апогеї скандалу, що зруйнував підвалини родинного життя її батька, а заразом і його шлюб, а також поклав край його дипломатичній кар’єрі. Хай так, але що ж із того? Коли вважати такі речі достатньою підставою для того, щоби навішувати на шиї власних дітей такі жахливі імена, наче кільця на лапи альбатросів, що використовують для того, щоби дізнатися місця їхніх гніздувань, то у світі було би повно людей із такими іменами, як, скажімо, Євфрат, Піза, який-небудь Істаксіватль або Вулумулу, хоча в Америці, чорти би її забрали, така форма надавання імен не була рідкісною, і це дещо послаблювало логіку її розмірковувань і, правду кажучи, неабияк сердило дівчину. Невада Сміт, Індіана Джонс, Теннессі Віль­ямс і Теннессі Ерні Форд — усім їм вона подумки посилала свої прокляття та з осудом цілила в них середнім пальцем.

Та хай би там як, вона відчувала, що ім’я Індія їй геть не пасує. Воно було якимсь екзотичним, колоніальним, із претензією на приналежність до геть чужорідної їй реальності, і дівчина постійно собі повторювала, що це ім’я не для неї. Вона не відчувала себе Індією попри те, що мала смагляве обличчя з яскравим рум’янцем і довге та лискуче чорне волосся. Вона не бажала асоціюватися ні з безкраїми просторами, ні з нестандартною поведінкою і темпераментністю або з перенаселеністю. Аж ніяк не хотіла вона бути ні стародавньою, ні галасливою, ні вульгарною, ні навіть містичною, а належною до країни Третього світу не прагнула бути і поготів.

Зовсім навпаки. Вона хотіла, щоби про неї думали, як про жінку, яка вміє володіти собою, має тонку душевну організацію і врівноважений характер. Індія вважала себе вдумливою, нерелігійною, чуттєвою і спокійною. Вона говорила з англійським акцентом і ніколи не гарячкувала, навпаки — завжди трималася холодно й дещо відсторонено. Такою вона прагнула бути і саме ці якості наполегливо і цілеспрямовано культивувала в собі. Саме такою вважали її знайомі та друзі в Америці, за винятком хіба що батька та коханців, яких мало не до смерті лякали її розмови уві сні. Що ж до внут­рішнього світу, до скандального періоду її перебування в Англії та різноманітних правопорушень із втручанням поліції, а також інших нерозголошуваних епізодів із її короткого, але багатого на події минулого життя, то все це не підлягало обговоренню і не могло наразі бути цікавим широкому загалу. Тепер вона вже міцно тримала себе в руках. Проблемна дитина ще продовжувала в ній жити — але вже в якомусь сублімованому вигляді, самовиражаючись через небезпечні розваги: щотижневі заняття боксом у клубі Джиммі Фіша на бульварі Санта-Моніка, де, як відомо, тренувалися знамениті бійці Тайсон і Крісті Мартін, і де холодна лють її ударів по боксерській груші змушувала навіть чоловіків-професіоналів завмирати, а також тренування із дуже схожим на славнозвісного Барта Квока майстром східних єдиноборств Віном Чаном, які відбувалися щодватижні. Зіпсута дитина в ній давала себе знати і на розпеченій до білого, безлюдній і випаленій сонцем ділянці пустелі за чорними стінами стрілецького клуба Зальцмана, де вона періодично вправлялася у стрільбі по рухомих мішенях. Однак найгостріші відчуття їй вдавалося отримати під час тренувань зі стрільби з лука в самому серці Лос-Анджелеса — в Елізіан-парку, де, власне, і зародилося це місто, і де набуту нею здатність до жорсткого самоконтролю, необхідного для виживання, самозахисту й оборони від неприємностей, можна було використати для нападу. Коли вона натягувала свій золотистий, олімпійського стандарту лук, коли відчувала на губах дотик тятиви і час від часу кінчиком язика торкалася древ­ка стріли, то помічала у собі п’янке збудження; вона отримувала насолоду від гупання крові у скронях в останні секунди перед пострілом, і от нарешті — солодка мить! — звільнена стріла летить, даючи вихід затаєній люті, що душила її, і від захвату завмирає серце і зупиняється подих від того далекого, заледве чутного звуку, що сповіщає: стріла влучила в ціль. Лук як зброя був їй милішим за будь-­що інше.

А ще вона не плутала з реальністю ті дивні зорові галюцинації, коли раптово перед її очима з’являлися та відразу же зникали якісь картини, ба більше: вона навчилася тримати їх під контролем. У ті хвилини, коли прозорі світлі очі Індії бачили не те, що було перед нею, її мозок, який працював чітко та безвідмовно, миттєво розставляв усе по своїх місцях. Вона не бажала вникати у сутність цих трансформацій, ніколи й нікому не розповідала про своє дитинство і завжди стверджувала, що не запам’ятовує снів.

У той день, коли дівчині виповнилося двадцять чотири роки, її навідав батько-посол. Коли він подзвонив у вхідні двері, вона побачила з балкона четвертого поверху, як він стоїть під палючим промінням полудневого сонця у своєму абсурдному шовковому костюмі, немовби якийсь старіючий ловелас. Та ще й із букетом квітів!

— Люди подумають, що ти мій коханець! — гукнула зверху Індія.— Що ти мій Валентин, який зажадав собі крихітку прямо з колиски.

Вона обожнювала його таким — збентеженим і розгубленим, любила дивитися на нього, коли батько стояв, болісно зморщую­чи чоло, із правим плечем, трохи піднятим до вуха, і ледь-ледь здіймав руку, ніби захищаючись від удару. Вона дивилася на нього крізь призму своєї любові, і його силует почав раптом дробитися і розпливатися в райдужному сяйві. Індія спостерігала за чоловіком, який стояв унизу, і зненацька він почав відходити кудись у минуле, повільно-повільно віддалятись, аж доки не зник у неозорому космосі, подібно до світлового променя. То он воно, як виглядає втрата, як відбувається смерть! Це — відхід, утеча, розчинення в незбагненних швидкостях і безкінечних віддалях Усе­світу. На самому краєчку нашої Галактики якась істота, уявити яку просто неможливо, одного разу погляне у свій телескоп і побачить Макса Офалса, що до неї наближається: у шовковому костюмі, ще і з букетом троянд, він підпливатиме все ближче і ближче, погойдуючись на приливних хвилях світла, що нестимуть його на собі. А зараз він із кожною наступною миттю дедалі більше від неї віддаляється. Дівчина замружилась, а потім знову розплющила очі. Аж ось він знову тут — не полетів за мільярди миль, не загубився серед галактик, що обертаються колесом. Доглянутий і шанобливий, він стоїть тут, на вулиці, де вона живе.

Він уже подолав збентеження й тепер просто чекав. Із-за рогу, із боку Оквуда, з’явилася бігунка у спортивному костюмі. Вона прямувала просто до нього, і було ясно, що на бігу дівчина у звичайних для сучасного суспільства термінах оцінює, чого він вартий у плані сексу і грошей. Батько Індії був одним з архітекторів післявоєнного світу — його міжнародних інституцій і сталих економічних і дипломатичних конвенцій. У своєму поважному віці він і досі залишався вправним гравцем у теніс, подача навиліт потужно закрученим м’ячем і зараз була його таємною зброєю, що часто приносила перемогу. Його жилаве тіло у білосніжних штанях, у якому було не більше п’яти відсотків жиру, дотепер легко переміщалося кортом. Глядачам він нагадував колишнього чемпіона Жана Боротру (не всім, звичайно, а лише тим небагатьом, кому випала нагода бачити живого Боротру). А зараз він із неприхованим задоволенням справжнього європейця розглядав специфічно американські перса бігунки під спортивного типу бюстгальтером. Коли вона порівнялася з Максом, він простягнув їй троянду зі свого здоровезного букету. Вона взяла квітку. Потім, немовби налякана його шармом, його владним, із присмаком еротики жестом, що свідчив про звичку підкорювати, і збентежена власною реакцією, дівчина наддала ходи і понеслася далі. Один — нуль на його користь.

Із сусідніх балконів жінки-іммігрантки із Центральної та Східної Європи вже певний час витріщалися на Макса — із захватом, із неприхованим пожаданням беззубої старості. Для них його візит був найзначнішою подією місяця. Зазвичай вони збивалися в невеличкі групки і стирчали де-небудь на розі вулиці або розсідалися по двоє чи по троє довкола басейну у внутрішньому дворику, безсоромно начепивши на себе наймодніші купальні костюми, що майже нічого не приховували, і безперервно поглинали що-небудь борошняне, ще й дуже солодке. Як правило, вони спали до полудня, а потім скаржилися на безсоння. Усі вони давно поховали своїх чоловіків, із якими прожили хто сорок, а хто і п’ятдесят років нічим не визначного життя. Сутулі і скрючені, з однаково байдужими обличчями, вони скаржилися на примхи долі, що закинула їх на інший кінець світу, так далеко від рідних місць. Вони розмовляли дивними і нерозбірливими мовами, що з однаковою вірогідністю могли виявитися грузинською, хорватською чи узбецькою. Смерті своїх чоловіків ці жінки вважали підступною зрадою. Чоловіки були їм опорою, чоловіки обіцяли, що не підведуть, а потім раптом узяли й віддали богові душу,— хто на полі для гольфу, а хто й цілком банально, впавши обличчям у тарілку супу з локшиною.

І цими фіналами вони лише підтверджували власну неспроможність — як узагалі, так і як одружені чоловіки. Вечорами вдови співали пісні свого дитинства — пісні Балтики, Балкан, безкраїх центральноазійських рівнин.

Представники чоловіцтва у цьому районі теж були переважно самотніми стариганами. Деякі мешкали в тілах, що скидалися на напівпорожні лантухи, для яких навіть земне тяжіння є непосильним тягарем; інші, зарослі сивою щетиною і геть занехаяні, виходили на люди у засмальцьованих штанах із підтяжками та з н…