Коли ангельські крила смердять перегаром

Сергійович впав у дитинство, як це часто буває в снах, коли повертаєш десь на розі, бачиш те саме місто, тільки інші будинки, більше дерев, більше пилюки на дорогах, але ноги від неї не брудняться, хоча ти бігаєш босоніж, бо ж – хлопчик.

До тебе підходить та сама циганка, не яскрава і трояндова, таких можна бачити на концертах, ні, вдяганка на ній тьмяна, невиразна, у чорному волоссі, що вибивається з-під хустки, поблискує на сонці сивина, вона пильно дивиться тобі в очі, бере за руку, розвертає до себе твою брудну долоньку й каже: «В тебе подвійний ангольський захист, синку, родився ти на велике свято. Але не провокуй їх, не провокуй. А помреш ти, дитя, не своєю смертю».

Він тоді втік від неї, біг довго, але голос її лунав у вухах, не зникав, оселився десь всередині тіла – назавжди, як виявилося згодом. А тоді він думав, що ж це вона казала таке? Як це – вмерти не своєю, отже, тоді чужою смертю? То чиєю смертю він помре? Хто ж натомість помре його смертю? Він трусив головою, робив таке й тоді, коли стояв під яблунею, а вона засипала його пелюстками, однак думки про смерть та ангелів не витрушувалися. Тоді він подумав, що ці думки з кігтиками, на відміну від гладеньких та легких квіткових пелюсток. Він і досі не розуміє, як це – вмерти не своєю смертю, чиєю тоді? Циганка здіймала ногами земляну пилюку, йому, малому, ввижалися в фонтанах пилу хижі пащі та роздерті на шмаття немовлята. Хотілося кричати, але звук хтось украв, він роззявив рота, щоб випустити з себе нічні жахи. Стогін цих жахів його й розбудив.

Сергійович розплющив очі: поряд сиділа Ірка, його донька, дивилася в одну точку на стіні, не спала, не читала, застигла, так наче вибагливий митець зараз малював її портрет. Певне, довго сиділа, підклала під куприк подушку, щоб не втомлювалася спина. Втім, Сергійович того всього не помічав, йому було зле.

Він хотів запитати, що вона тут робить, але спочатку довго відкашлювався, відчуття було таке, наче виверне зараз на оглядини Богові свої легені.

Ірка тим часом підвелася, взяла склянку з водою та кілька пігулок, що вже чекали на синій кришечці. Протягнула то все батькові, він слухняно проковтнув, запив.

Сергійович упізнав ці кришечки і згадав, що вчора приїздили наркологи виводити його з запою. Йому хотілося мандаринки, але спочатку він запитав в Ірки, що вона тут робить. «Щелепу твою всю ніч тримала, щоб не захлинувся блювотою», – Ірка випльовувала ці слова йому в обличчя, була різкою і затятою. Але всі доньчині слова якийсь добрий серпанок зм’якшував спеціально для кращого сприйняття Сергійовичем. Під ліжком, наче сіро-білий кіт, що згорнувся клубком, валявся жмут серветок та ганчірок.

Він ображено зауважив, що в дитинстві не одну ніч тримав Ірку на руках. «І що, подобалося це тобі?» – зухвало запитала донька. Сергійович спробував згадати, але не міг. Він навіть не пам’ятав, чи тримав Ірку на руках або на колінах, мав би тримати, адже був її татом. «То був мій батьківський обов’язок!» – пафосно протягнув він і знову зайшовся у кашлі. Ірка фиркнула, як вміла тільки вона. І сказала: «Сирники на кухні, курячий бульйон в холодильнику, до кухні вже сам дійдеш, термос з шипшиновим відваром на тумбочці, мама зараз повернеться зі зміни – буде тебе доглядати, я пішла на роботу. В кришечках – пігулки, що треба прийняти протягом дня. За дві години – бери з червоної. Ну, ти вже знаєш, що і як, еге ж, батьку? Ти вже знаний ппппп…» – Ірка раптом заплакала й вибігла з кімнати. Він так і не запитав про мандарин. Ніколи не міг зрозуміти, чого вона плаче і навіщо отак собачитися?

Пробував вкластися на ліжку зручніше, не дуже виходило, тіло не слухалося, він із подивом розглядав свої ступні, у вовняних шкарпетках, дерев’яні, важкі та неповороткі. Сергійович подумав, що це – протези, а він повернувся з війни. Все це було маячнею, на війні він не був ніколи і взагалі був досить здоровим, от хіба що пив. Він натягнув на себе ковдру, трохи лихоманило, спробував подивитися на годинника, той щось показував, але цифри знущалися з Сергійовича – метляли, наче пси або чорти хвостами. Він чув, як Ірка вийшла з ванної, зараз вдягнеться, нафарбує вії, загляне подивитися на нього, говорити з ним не схоче, але він зможе запитати про мандарин. Дуже хочеться.

До вчорашнього дня він пив тиждень у селі, де в нього була дача, як і щоразу не знав, з чого то все почалося. Чи було церковне свято і він не хотів виявити неповагу до селян, чи хтось до нього приїхав. Мо’, захотів когось пригостити і не утримався сам. Або щось сталося: град побив висаджені помідори, личинки хруща зжерли полуниці, погано відновлювався волоський горіх, що замерз взимку.

Або Ірка отримувала більшу зарплату, такі шалені гроші, яких ніколи йому не дочекатись. Навіть у кращі часи. Будь-який успіх Ірки сприймався ним як виклик, не її перемога, а насамперед його, Сергійовича, поразка. Донька наслідувала його фах, також стала хіміком, захистилася, потім подалася в комерцію, потім розробила свою систему біологічних добавок для накачування м’язів різним качкам, що було, йой, як до речі у 90-ті (рекетири, спортсмени, мачо – багата Ірчина клієнтура) і не зрадило в двохтисячних. Ірка постійно розвивалася та отримувала прибутки. Сергійович пив ще й через це.

Механізм пияцтва Сергійовича був невибагливий і міг запуститися від чого завгодно, обійшлося без високих хімічних технологій, котрі якраз і вивчав Сергійович все своє тверезе життя.

Він почав пити (і відразу було ясно, що він алкоголік, а не пияк), коли вийшов на пенсію. Тоді він придбав садибу, маленьку та занедбану, щоб виїжджати на зимову рибалку, селище знаходилося біля Десни та відомих щучих озер, і було де гріти старі кістки, щоб не спати в наметах або в холодній машині. Він не знав і не міг нікому пояснити, чому почав пити: від болю, від суму, від невиправданих очікувань (він сам не знав, якими вони були, його очікування), від непридатності, власної нереалізованості, від того, що почувався самотнім, що вмів говорити, але не вмів висловлювати свої почуття, ніхто того не знає.

Донька час від часу намагалася з’ясувати, що йде не так, що пішло не так, в чому справа. Ірка розглядала кожну людину, як вправний та ясний механізм, котрий людина здатна або пильнувати самотужки, або налагодити його, або дати змогу іншим втрутитися та довести до ладу. Ірка виросла прагматичною. Вона всім підшуковувала місце, заняття, мету. Всьому знаходила пояснення. А коли не виходило – казилася, ходила квартирою як загнаний мисливцями вовк, котрому хоча б душу вивільнити за червоні прапорці – і то вже щастя.

Але Сергійович нічого їй не казав (насамперед тому, що не знав, що повинен сказати), не звик з нею розмовляти, він звик слухати самого себе, свої внутрішні переживання, а Ірка була дуже гучною, могла перебити то все одним словом, замахувалася правою рукою та рубала чужі слова у повітрі, як зарозуміла царівна голови, жестикулювала; він зіщулювався і злився, не міг витримувати її сили.

Ірка намагалася з’ясувати причини пияцтва в наркологів, котрі її відчайдушні закиди сприймали з покірністю стіни, об яку б’ється невгамовний м’яч. Говорили банальні речі, ділилися припущеннями і щоразу закінчували, що це «щось психологічне». Ірка і сама знала, що це щось психологічне, вона такого не витримувала, вона любила закони, закони фізики більше за правові. «Щось психологічне» її бентежило, нервувало та дратувало.

Ірці потрібна була певність. В усьому. Коли вона не віднайшла цього в своєму чоловікові, відразу розлучилася. Без зайвих пояснень, хоча якби він дуже того вимагав – то отримав би все це розкладене за пунктами та пріоритетністю. Чоловік Ірки також був «щось психологічне».

Її донька, Катруся, ходила до третього класу, мешкала у свекрухи. Після розлучення Ірка переїхала до батьків, але не захотіла забирати з собою малу, переводити до іншої школи. Не хотіла змінювати ритм Катрусиного життя, наче він вже не був змінений. Батько Катрусі подався до Італії, мати переїхала в інший район, залишилися бабуся, бабусині котлети та стара школа. Надійні стовпи Катрусиного дитинства.

Мала поступово впускала в своє серце відчуття сирітства разом із сирітськими маніпуляціями. Коли вона приїздила в гості до Ірки, вона це називала «гості до іншої бабусі», приносила з собою фруктове «гумкове» дихання та вираз обличчя, який хіба що міг свідчити про те, що вона всім робить послугу і нікому не збирається пробачати. Особливо Ірці. Втім, Ірка того туго-послуговування не приймала близько до серця, бо це також було з серії «щось психологічне», тільки цього Ірці й бракувало. Вона накачувала доньці цікавих мультів та кіно, завжди дарувала книги, про всяк випадок фломастери та фарби (бо не знала, чи продовжує Катруся малювати чи закинула це), вчила комбінувати одяг та методично перевіряла німецьку. Ірка вважала себе нормальною мамою.

Серце дружини Сергійовича стискалося щоразу, коли вона дізнавалася, що він знову розпочав пиячити. Вона зіщулювалася і перетворювалася на стареньку з радянських стрічок про війну, яка отримує похоронку на сина.

Спочатку вона довго не могла повірити, що це відбувається саме з ними і її можуть назвати дружиною алкоголіка. І це було зрозуміло, адже все подружнє життя вона прожила з чоловіком, котрий випивав тільки на урочистих подіях та по маленькій чарочці (або ковток з фляжки) на рибалці, а на старість з’ясувалося, що вона має перетворитися на соціального працівника, котрий щодня має справу з пияками, безхатченками та іншими сморідними істотами. Це її вбивало. Вона була витривалою та інтелігентною людиною, викладачка університету, з роботи пішла набагато пізніше за чоловіка (Сергійович не подарував рідній державі жодного робочого дня після того, як отримав пенсійні можливості) і сподівалася на спокійну старість, усвідомлюючи, що донька завжди буде трохи дратувати її сильною вдачею, онука буде радувати просто своєю наявністю, а Сергійович принаймні не заважатиме. Але цього не сталося.

Вона довго думала, за що це їй таке горе. Вона нікому не завинила, ані людям, ані Богу. Чому ж її чоловік не вгамується? Вдома завжди все є, ніхто від нього нічого не вимагає (якось не звикла вона до чоловічої підтримки, батько загинув під час Другої світової; брат був слабким, цікавився хвойдами і не любив брати на себе відповідальність; Сергійовичу також було зручніше, коли домом, побутом, родиною опікувалася вона), великої любові та тепла немає. Але того не було й на початку, хіба так буває не з усіма? Як це взагалі сталося? Жили нормально, можливо, трохи відсторонено, але відпустки проводили разом, в хворобах та радощах одне одного підтримували, доньку виростили, онукою милувалися…

Згадала, що не знала його родичів, хіба що матір, котра лякала її гучним голосом та бурхливими емоціями (можливо, тому Сергійович не міг чути Ірки, бо вона нагадувала йому матір), а може статися, що це генетичне, що він просто не міг не пити?

Відчувала сором за чоловіка перед людьми, перед родиною, перед собою, перед ним самим. Не розуміла вона, як він може перетворюватися на це витрішкувате опудало. Очі чоловіка, світло-блакитні та проникливі, ставали круглими та дурнуватими, як у кошенятка, що пізнає світ.

Її сором тхнув. Сумішшю перегару, немитого чоловічого тіла, сечі та невипраного одягу. Сергійович ніколи не був чепурним, він мало пітнів, можливо, тому що завжди мав сухеньке та худорляве тіло, можливо, свою роль відігравала знищена щитовидка, завдяки цьому він не ставав вщент сморідним. Але він рідко мився, часто виглядав недоглянутим (і це не через провину дружини, котра втомилася прати та прасувати, нагадувати та обурюватися; і не через доньку, яка постійно купувала новий одяг, що він складав акуратними стопками до шафи і беріг невідомо для чого). Коли він пив – переставав себе відчувати соціальною істотою, тому всі вихлопи організму осідали на ньому, як отруйні випари на колгоспні поля. Вбивали все живе, що в ньому дихало.

Сором був спорідненим зі страхом.

Дружина почала приглядатися до доньки, чи, бува, та не п’є. Ірка інколи поверталася п’яна, але розмовляти з нею завжди було важко, всі душевні розмови Ірка зводила до логіки, а у логіці її матір була не сильна. Останнім аргументом Ірки було таке: «Облиш мене, в мене важка жіноча доля», – після цього Ірка акуратно знімала одяг, розвішувала на плічка, крокувала до ванної кімнати, як військовий, рівно тримаючи спину та чітко переставляючи ноги, а потім вкладалася і спала з невинно-блаженним виразом на обличчі. Дихання її було рівним та не обтяженим муками совісті. Матері залишалося тільки тривожитися та інколи плакати цілу ніч, жалісно скавулячи.

Сергійович не усвідомлював, наскільки змінюється, не любив і не хотів про це думати, аналізувати, відмахувався і ставав агресивним, хоча агресії напідпитку не виявляв. Ірка вже з двох слів телефоном могла зрозуміти, що батько п’є і навіть скільки це триває діб. Бо він брехав, що в нього все нормально, і обурювався, коли зухвала донька йому не вірила.

Перший запій та перше виведення з запою далися всім важко, мабуть, тільки завдяки прагматичності Ірки вдалося з усім впоратися, донька знайшла потрібних лікарів, спокійно розмовляла з ними, дивилася, як татові роблять крапельницю, слухала байки. Нарколог відразу зрозумів, що родина пристойна і всі, навіть клієнт, опираються алкоголізму, але нічого вдіяти не можуть, от і кличуть на допомогу фахівців. Батька пробували кодувати, тримався вісім місяців. Возили до батюшки, допомогло на півроку.

Матір зізнавалася Ірці, що постійно живе в очікуванні лиха. Що чоловік нап’ється, тому будь-яка його поїздка на дачу не давала їй спокою і сну. Це може розпочатися в будь-який момент. Адже механізм алкоголізму Сергійовича – невибагливий.

Ірка упіймала себе на думці щодо того, що батько може сісти в такому стані за кермо, збити якогось крутія, і тоді доведеться продавати квартиру, єдине майно та й єдине житло, невідомо як і де тинятися, може, доведеться їхати до Італії, так само як поїхав чоловік, гарувати там, щоб допомогти мамі, доні та татові, навіть якщо останнього запроторять до в’язниці.

Мати зізналася якось, що чекає на його смерть. Бо з нею прийде полегшення. Виплакала ці слова. Ірка заборонила про це думати, то був її батько, вона не знала, чи любить його (знову складнощі через «щось психологічне»), але відчуває відповідальність та щемкість, можливо, й тому, що була схожа на нього, і чим ставала дорослішою, тим більше проявлялася ця родинна подібність.

«Або самій вже вмерти? Серце не витримує», – казала матір. Ірка плакала, не ховаючи сліз, розмови про смерть діймали її до печінок. Серце в матері було слабким, змученим стенокардією, гіпертонією та іншими невгамовними старечими хворобами.

Коли Ірка вивчила та призвичаїлася до циклічності батькових запоїв, вона відкладала певну суму на виклик наркологів (зітхала, бо це було недешево), надрукувала графік прийому пігулок, завела спеціальні кольорові кришечки, що в них розкладала ліки. Список напоїв та страв також був складений та роздрукований. Мінеральна вода, придбана в аптеці, чекала свого виходу в холодильнику.

Батько щорічно розповідав, що перебуває під охороною двох ангелів. На свої дні народження, котрі любив святкувати гучно та людно, на березі озера або Десни, з традиційною юшкою, вудженими лящами та пирогом із судаком, ангели дійсно охороняли. Не дали вмерти від перитоніту, вчасно надіславши до непритомного батька випадкових туристів, котрі не забарилися та відвезли блідого юнака до лікарні. Ангели гукнули його, щоб він озирнувся, коли на нього в моторці мчав п’янючий єгер із двома дівками і за мить міг підім’яти гумового човника разом із батьком під себе. Ангели вчасно поклали його на операційний стіл, коли він захворів на щитовидку, а лікарі помилково відправляли його фактично до божевільні. Ангели невтомно працювали, зігрівали, не давали послизнутися, спіткнутися, померти.

Зі своєю алкогольною залежністю Сергійович визначився. Він вирішив, що хворий, тому потребував співчуття, розуміння, та щоб усі були на підхваті. В Ірки і матері все це вже начебто закінчилося. Закінчилися жалість та розуміння. Вичерпалися співчуття та терпіння. Закінчились відчай та обурення. Сконала злоба. Ледь жевріло бажання боротися. Можливо, закінчувалися любов та повага. Ірка знаходилася на шляху прийняття ситуації як невідворотного факту. Матір все думала, чому її покарав Бог.

Коли Сергійовичу хтось зз них спересердя викрикував в обличчя, що не може більше так, що серце розривається від болю за нього, від сорому і від страху, він волав у відповідь: «Та мені втричі болячіше, втричі соромніше за вас! Як можна цього не розуміти?? Як можна бути такими обмеженими дурепами? Бути такими жорстокими? Я вмираю від болю, від сорому, а тут ви ще…» Ірка вихлюпувала образу в обличчя матері (йому вголос вона ніколи цього не казала): «Падло, боляче йому, та він нічого не пам’ятає, це я все пам’ятаю, я спати не можу. А він прокапався і спить собі, падло, зараза, гад», – і плакала, як завжди, коли стикалася з «чимось психологічним».

Ірка читала статті про тих, хто переміг цю хворобу, в статтях ішлося про те, що пацієнт може допомогти собі сам, варто тільки захотіти, виявити силу волі. Ніхто сторонній або близький таким не допоможе.

Мати читала статті, де лікарі та психологи радили родичам не жаліти й не витягувати з прірви алкоголіків, «бажано, щоб вони відчули свою самотність, відповідальність, те, що ніхто не кинеться на допомогу». Ірка відразу сказала, що не зможе не кинутися. Потім прокляне саму себе до сьомого коліна. Ірка також читала статті, але їй траплялися статті про тих, хто не зміг подолати недугу. Батько вказував їй на ці статті й казав: «Дивися, які титани цього лиха зазнали. Що вже казати про мене?» Інтонація його була така, що Ірці важко було зрозуміти, чи батько хизується тим, що потрапив до компанії титанів, чи вказує на те, що коли вони не впоралися, що вже казати про нього, грішного. Ірка гнівалася.

Того дня Ірка сиділа вдома і вихаркувала з себе залишки бронхіту, трохи температурила і заходилася у нападах кашлю. Батько був у селі і вже пив тиждень. Ірка все поривалася за ним поїхати, відлупцювати, привезти додому. Мати казала, що їй це набридло, нехай хоча б раз виборсається сам. Ірка не хотіла слухатися, але на заваді її рятівним планам став бронхіт. Вони телефонували йому щоранку, він відповідав, що все нормально, він очуняє, повернеться додому. Звітував, що готує їсти і трохи працює на городі. Контрольні дзвінки до односельців наче засвідчували правдивість його слів, ще не вщент спився. Цього ранку він не відповів телефоном, мати казала, що її це не хвилює, але брехливість цієї позиції підкреслив тиск, що почав лізти вгору, як навіжений, наближаючи матір до гіпертонічного кризу. Вона хвилювалася.

Надвечір зателефонувала сусідка Ганнуся, котра заходила до Сергійовича час від часу з візитами-перевірками, вона повідомила, що в батька сильні судоми, він випорожнюється в ліжку і нікого не впізнає, щось намагається говорити незрозуміле, наче марить. Ганнуся просила терміново приїхати, бо вони не знають, що із ним робити. Власне, вчинила чесно, фактично врятувала сусіда, що не завадило їй походити хатою та винести решту грошей, радіоприймач, повитягати консерви з холодильника та м’ясо з морозилки. Вона вважала, що має на це право. В неї була звичка – прибирати до рук те, що саме до них проситься.

Ірка з мамою не знали, що робити. Ірка не вміла водити авто та й не знала дороги до села, мати знала дорогу, але також не вміла водити, чоловіків поряд не було. Ірка надумала зателефонувати колишньому свекру, але мама висмикнула мобільний з її рук. «Ти що! Те, що ми йому говоримо, це одне, а побачити на власні очі, що там – геть інше. Ми самі не знаємо, що можемо там побачити, а вони після цього не дозволять Катрусі до нас приходити». Ірка лютувала, бо її бісило те, що мати постійно на когось озирається, переважно за схваленням, але вона розуміла, що свекор – людина ненадійна і Катрусю дійсно може до них не пускати.

Ірка чомусь вирішила, що батька розбив інсульт, ледь стримувалася від жалю та безпорадності, думаючи про нього, безпорадного.

Зрештою, знайшлася Оля, донька…