Колиска сонця

Як сон дитини, тиха днина

Правду казав хтось із мудрих: «Коби знав, де впасти, то соломки б підстелив». Ге, коби знав… От найшло старій Лібані. Іде ніби осіннім готаром.[1] Тихо і пусто довкола, як у тайстрі жебрака. І враз над головою хтось зітхнув. Метнула очима вгору, а там повне небо білих-білих птиць. Летять, і сипле з їх крил сніг Лібані на голову. Тільки хотіла відмахнутись від нього рукою, як раптом по всьому готарі зацвіли соняшники: гарячі, окасті, сміються і крутяться на стеблах, немов зміїні голови.

— Згинь, нечиста сило! — сплюнула тричі.

І тут зметнулись на овиді блискавки.

Пішли гуляти громи світом.

— Кінець, — подумала перестрашена Лібаня і вже хотіла впасти на коліна.

Але ось помітила, що зовсім то не громи тривожать небо, а няньо з мамою — прощені би були — впряглися у візок і тягнуть його по хмарах під самим обрієм. Той самий візок, з яким колись старий Ліба приплівся з гір до Прирічного. Хотіла їх озвати, побігти на поміч, але старі раптом спіткнулись і провалились у хмару, як у сніговий намет. Лібаня у відчаї знову глянула вгору. Але тепер замість неба на неї дивилось велетенське око, по якому сльозою спливало сонце. На самому краєчку ока сонце видовжилось краплею і впало на землю. Розплеснулось глухо, і соняшники чорно-чорно зацвіли…

…Прокинулась жінка вся спітніла. Тремтить тіло, мороз по спині стікає. Роззирнулась по хижі. Пелюсткою червоної троянди прилипло до вікна світанкове крайнебо — має скоро сонце зійти. Лібаня, ніби побита, встала, одяглася і, голосно позіхаючи, вийшла на подвір’я.

Весняний світанок — холоднуватий, свіжий — все глибше запливав у людські обійстя.

Зі стодоли, із плугом на плечах, вийшов Ілько і кинув його на віз — що звечора влаштувався орати Мовзерку — долину над рікою. Це була перша колгоспна весна, і Ілько нині мав провести через усі межі, які сплутали, немов невільника, поле, довгу-довгу борозну і нею перекреслити минувшину, яка сотнями літ давила серця і душі сельчан.

— Ільку, — почала здалеку мати, — може б, ниньки лишився: вдома. В обійсті гей скільки роботи. Пліт би треба підлатати, а то вже на людей шкіриться, поміст у стайні новий поставити, сіно геть за зиму зопріло — переворушити…

— Я то ще встигну. Земля у Мовзерці уже кілька днів як достигла. Чекати годі.

— Боюся, Ільку, нинішнього дня. Ой, боюся!

І розповіла сон.

Ілько від душі засміявся.

— Вірити, мамо, вашим снам — все життя тоді сидіти у хаті.

На те Лібаня нічого не одмовила. Назбирала під дровітнею у фартух трісок і подалася до хижі. На порозі зупинилась і глянула у бік Мовзорки. З ріки на берег повільно випливало сонце. Щось недобре кольнуло у серце Лібаню. Навдивовижку велике і розпечене, сонце знімалося над селом все вище і, здавалося старій, що воно ось-ось видовжиться і потече сльозою з неба ув обійстя Лібів. А ополудні над Мовзеркою гримнуло. Люди підхопили у небо очі — чисте, без жодної хмаринки. А через годину від хати до хати полетіла вість — Ілько Лібів підірвався на міні.

— Боже мій, боже, коби не говорила: «Не йди, не йди…», — голосила за возом, що обережно їхав із Ільком до міста, Лібаня. — Та не послухався…

Ілько ледь розплющив око і, наче крізь запітнілу шибку, побачив нахилене над ним обличчя матері. І згадав її сон, і ширше розімкнув повіки — небо хотів віднайти над собою. Але замість нього над ним висіло обличчя матері, по якому сльозою спливало велетенське сонце.

— Ви свого сина, тітонько, вважайте, народили у сорочці, — сказала на третій день, коли Ілько прийшов до тями після операції, ще молода, але чомусь зовсім сива лікарка. — Підірватися на міні і живим зостатися — це чудо. Радуйтеся, тітонько.

— Яка то радість, золота моя, — запечалено похитала головою мати. — Молодий хлопець залишився на газдівстві без рук, хіба то велика радість…

Півдня виплакувала потому, вернувшись із лікарні, у Мовзерці між борозни Лібаня очі, шукаючи Ількові руки. І таки знайшла одну під старезною вільхою. Знайшла й жахнулася… Із стиснутої долоні, пробиваючись крізь пальці, немов промені сонця, тягнулись зелені паростки зерна.

…І ось тридцять літ минуло відтоді. Так швидко пролетіли, неначе батогом хто луснув. Спершу Ілько ніяк не міг звикнути до свого життя. Озветься, бувало, у хліві під ранок корова, схопиться притьмом, аби отави вкосити. Потягнеться за сорочку, а руки ніби в прірву полетіли і аж тоді згадає, опустить безпомічно обрубки. І так щодня. З роками біль притлумився. І не сидіти ж чоловікові і словами горобців годувати. Попросився знову у колгосп. Призначили старшим чередарем. І, здавалося, змиритися б з усім — на паслі тиша, спокій, молодші пастухи весь час худобу пильнують, а Ількові тільки наглядати, аби все до ладу було. І хотів би змиритися чоловік, та от руки ніяк не можуть заспокоїтись, особливо, коли починається весняна ораниця. Відчує Ілько запах свіжозораної землі, і тоді здається, що руки в плечах починають кричати, немов птахи у клітках, пориваючись до плуга, до зерна. І тоді такий біль в обрубках, немов руки наново починають виростати.

А зараз осінь. Як сон дитини, стоїть тиха жовтнева днина. Обабіч пасовиська на полуденному сонці вигрівають плечі змерзлі за ніч груші, то запливуть, то знову виринуть на коловиді із голубого марева ліси, якийсь неземний спокій у цьому осінньому світі. Навіть череда, наскубавшись трави, зупиниться і довго-довго дивиться у замріяну далечінь. Ілько піднявся із валуна, що ніби приповз у спразі до самого потоку, і здивовано застиг…

Через пасовисько до нього ішов чоловік. Густа, чорна борода ховала майже все обличчя і тільки очі — розумні, проникливі — дивилися якось зачудовано, ніби чоловік вперше з невідомих світів зійшов сюди, на землю.

— Щастя-гаразду вам, — побажав щиро незнайомий, опустивши біля валуна дерев’яну валізку.

— Вам теж, — ніяково відповів Ілько.

— Красна днина!

— А як же, красна. Літо бабине кінчається, це вже останні золоті дні.

Незнайомий сів на валун, витяг сигарети і простягнув Ількові. Ількові плечі здригнулися, з якоюсь виною глянув на чорнобородого і відвів очі. Незнайомий вражено подивився на Ілька і тільки тепер помітив, що його рукави напівпорожні.

— Вибачте, — перепросив тихо.

Ілько усміхнувся сумовито.

Незнайомий розгублено помовчав. Потім тяжко зітхнув, піднявся, підійшов зовсім близько до Ілька і сказав:

— Я художник. Хочете, я… я поверну вам руки. Я намалюю вас із ними.

Це було так несподівано, що Ілько зовсім зніяковів. Стенув плечима:

— Як маєте дяку, то нехай. Мені все’дно худобу пильнувати. Та й ви можете побути тут, під вечір птахи пролітатимуть. Кожного року цієї днини летять через пасло у вирій. То дуже гарно, не пошкодуєте.

Але художник уже не слухав його слів. Швидко розчинив дерев’яну валізку, взяв до рук пензля і почав малювати.

Ілько неспогадано схопився із валуна, підійшов до мольберта.

— Чуєте, — прошепотів таємниче, — а змалюйте мене, що іду за плугом, най я орю. І птахів змалюйте наді мною.

— Поки що сядьте, — порадив художник.

Ілько важко опустився на валун.

— …І птахи най будуть зі мною, — сказав тихо про себе.

Ілько спізнався із бузьком і його зграєю багато весен тому. Зима перед тим була тяжка снігами, і худобу вигнали на пашу, ледь перші теплі дощі виманили із землі травичку. Ілько тої днини сидів собі на звичному валуні і, пригрітий сонцем, було задрімав. Коли раптом десь за рікою тривожно заголосило. Спершу думав, що хтось необачно зірвався з кручі у хвилі і благає на поміч. Хотів бігти, аж тут пташиний ключ, гелгочучи, летить на нього.

Птахи закружляли над пасовиськом і почали парами опускатися донизу, а один красень-лелека сів просто Ількові до ніг і весело сказав:

— Здоров був, чоловіче! Як тут земля наша?..

— Та, в гаразді. От тільки зима тяжка була. Все сіно худоба з’їла…

Бузьок знову щось хотів запитати, але глянувши на Ількові обрубки, посмутнів.

— Важко тобі, неборе, чи правда? — співчуваючи запитав птах.

— Мені, добрий бузьку, не так. А от матері дуже тяжко. Який то чоловік у газдівстві, коли і дров не врубає.

Щовесни відтоді зустрічав Ілько птиць. Звикли і вони до нього. Коли одлітали у вирій, подовгу кружляли над ним, наче не хотіли покидати пасовисько, на якому, немов ватаг вітрів, самотньо сидів на валуні Ілько.

Однак щорік бузьків ставало менше. Десь на їхніх шляхах ішли війни, і люди, полюючи за літаками, не оминали і птахів. І тепер щоосені, збираючи своїх братів у далеку дорогу, бусьок ставав печальним — звідкіля йому було знати, хто із зграї більше не повернеться сюди. А цієї весни птах прилетів останнім у ключі. Довго кружляв над Ільком. Не міг ніяк опуститися на землю, а коли, врешті, сів, ледь втримався крилами, аби не впасти. Потім, накульгуючи, підійшов до Ілька, вклонився до ніг і сумно зазирнув у вічі.

— Ось і відлітав я, Ільку, своє.

— То втома твоя говорить, — заперечив Ілько.

Птах скрушно похитав головою.

— Раде би тіло літати, та серце для нього уже заважке.

— Ти, певне, бузьку, кажу тобі ще раз, стомився дорогою, тому і думками плутаєшся.

Птах задумливо й мудро усміхнувся.

— Не знаю, Ільку, кому з нас простіше: вам — людям, чи нам, птахам. Ви, люди, усім своїм єством належите землі. А ми розділені між нею і небом. Крила належать небу, а серце, як і ваше, — землі. От і проситься воно уже з-під моїх крил.

Біля потоку голосно загомоніли птахи. Бузьок глянув у їх бік і сказав:

— Мені пора!

Тривожно трублячи, зграя піднялася.

— Будь щасливим, Ільку, — сказав птах.

— Я тебе чекаю, бузьку, восени, — крикнув навздогін Ілько.

Але птах уже не чув його слів.

Зграя тривожно колувала над пасовищем.

А птах підіймався все вище і вище. І коли став уже лишень білою краплею у небі, палаючою зорею полетів до землі.

…Художник поманив Ілька до мольберта. Якийсь острах здавив Ількові все тіло — кілька хвиль навіть не міг поворухнутися. Вставав і боявся, що земля перекинеться з ним… «Якими стали його руки за ці літа, чи впізнає їх».

Ступав обачно, наче знову йшов за плугом у Мовзерці, знаючи, що земля начинена смертю. Лишився один крок. І все ж осилив його, глянув на полотно і задавнено заболіли колишні долоні. Він побачив себе на полотні: щасливим, іде широким полем, тримаючи в руках чепіги… І довкола радісно гомонять птахи, і виграють м’язами коні, і весело парують скиби за орачем. Та тільки руки якісь у Ілька чужі, мертві… Скільки літ минуло, а Ілько пам’ятає свій кожен перст до найменшої подряпинки. Аби мільйони рук знялися тут, над пасовищем, Ілько упізнав би свої нароблені, мозолясті. А це були чужі, красиві і водночас безликі руки. Ними він би ніколи плуга не втримав.

Художник пильно дивився на Ілька.

— Я бачу, — мовив Ілько, — ви великий художник. Тільки от руки на картині не мої. Я їх зовсім не відчуваю. І немає, напевне, у світі майстра, аби намалював щастя — вернув мені руки.

На тому слові подивились один одному у вічі — дві душі злились воєдино. І біль один на двох. Художник підійшов до картини, якусь мить постояв перед нею і спокійно зібгав. Затим почав рвати — швидко, нервово. Клапті сипались до ніг і, підхоплені легким подувом вітру, барвистими метеликами кружляли над пасовиськом. А художник дивився їм услід і раптом обличчя його осяялось. Взяв за плече Ілька і вказав на осінній обрій, який, знявшись на пташині крила, летів із гір прямо на них. Ілько з тривогою вів очима за ключем. Знайому зграю, розтинаючи пругкими крилами небесний спокій, вів молодий вожак. Птахи летіли рядочком один за одним. «Хоч би залишили між собою трохи місця у пам’ять про свого колишнього ведучого», — подумав з гіркотою Ілько. Але зграя, суворо дотримуючись дистанції, летіла рівним шнурочком за своїм новим вожаком.

Чуєш — терну боляче

Вуйко помер нагло — всього за два дні до Першотравня. Прокинувся чоловік уранці, як завсігди, веселий: облаяв на чім світ стоїть колгоспного сторожа Ониська і листоношу Телігу, з якими до півночі бесідували про світові новини, сягнув кілька разів мене по спині ремнем, бо дров не заніс у хату звечора, кинув у тітку мискою із пересоленою квасолею, але не втрапив. І це його вельми засмутило. Потім сів на ліжко, вийняв з-під стола чоботи. Хутко натягнув лівий, взявся за правий і тут…

— Гей гоп! — сказало серце, — приїхали!

Вуйко спершу було хотів його уйняти: мовляв, давай ще сьогодні потягнемо. Магдалині ж дров обіцяв для печі нарізати — хліб завтра жінці пекти.

Але серце його було занадто дратівливе. І гордий вуйко, звичайно, не став далі принижувати своєї гідності. Наче птах, зойкнув тихо і повільно зсунувся долі.

Аби не затьмарити людям радісного Першотравневого свята, тітка і «духовні» брати вуйка вирішили хоронити небіжчика наступного дня.

…Ранок той обіцяв красну днину. Сонце зійшло веселе, але, зазирнувши крадькома у тітчину хату і побачивши на столі упокоєного вуйка, присіло на плечі Данкулиної сливи — та аж застогнала від такого тягаря — і довго не могло у своїй журбі рушити з місця. (Потім цілий день, немов п’яне, сонце буде блукати по всьому небу і ніяк не зможе зайти. Люди ще довго розповідатимуть, що це була найдовша днина на землі).

Першим у двір прибули Онисько і Теліга. Поскладавши на грудях руки, з похиленими головами зайшли до хати і у великій печалі зупинилися перед столом. Руки Ониська дрібно тремтіли, а очі — великі, круглі — стали од горя такими маленькими, запухлими, ніби сторож тиждень пас на весняному лузі бджілок. Навіть високе залисувате чоло — єдине, що вказувало на неабиякий розум цієї всіма шанованої людини — і те зморщилось, як спечене яблуко. Теліга весь час чомусь плямкав губами і ліве плече його час од часу нервово сіпалось. Весь вигляд «духовних» братів виказував, що обом вельми зло на душі після вчорашнього.

— Усе суєта. І життя наше, як роса вранішня, — промовив голосно із жалем Онисько, аби і тітка вчула, сподіваючись, що та покличе у комору за склянкою вина розділити горе.

Але жінка сприйняла співчуття за щире і тихо заплакала. Це вкрай негативно вплинуло на душевний стан сторожа. Теліга, хоч і було у нього таке відчуття, ніби йому на серці гуси переночували, зносив свої муки мужньо. Добре бо знав: причаститись йому у цій хаті нічим. Річ у тім, що вино він не пив — від нього голову памороки завжди мучили, — а горілки не було. У водохреща тітка, рятуючи останню корчагу сливовиці від трійці, закопала її у хліві. Через кілька днів небіжчику, який ніколи до цього часу не славився у селі роботящими руками, спало на думку ремонтувати загороду для свиней. Взяв залізного кола і на тому місці, де лежав захований «скарб», почав яму колупати. Раз, другий… І раптом щось хряснуло. По всьому хліві одразу попливли чудодійні запахи… І тут вуйко догадався про все. Як був у руках кіл, так і до хати. Тітка від самого початку, передчуваючи неладне, потерпала у світлиці і, тільки завбачивши чоловіка у дверях хліва, встигла хутко вискочити надвір. Сім днів потому вона жила у старшої дочки, а вуйко з великого горя кожного вечора ішов із сторожем і листоношею обмірковувати новини світу. Збиралась трійця обговорювати світові події у сторожці, що знаходилась неподалік правління колгоспу, щоп’ятниці. Онисько з вуйком хоч були людьми і не вельми грамотними, знали толк у світовій політиці не згірш листоноші Теліги. Філософи від життя, за пляшкою, з такою запопадливістю переказували один одному почуті новини, що під північ Онисько уже мирно сопів на столі. Теліга сприймав дівчину-трактористку із плаката за Марту Четвертакову, котру кілька місяців тому за постійне самогоноваріння місцеві власті «преміювали» на рік путівкою в місця тихі, спокійні, журливі.

— Марто!? — щиро дивувався сторож, — хіба ви вже повернулись?

І, не даючи жінці сказати слова, суворо заперечував рукою.

— Знаю, знаю, винен вам за той рік тричятку і за сей п’ятначіть.

Вуйко тим часом тихенько виймав з кишені Ониська ключі, виходив зі сторожки, відчиняв зал засідань, вмикав світло. Піднявшись на трибуну, могутнім голосом починав:

Тут вуйко довго тягнув, шукаючи подальших слів, а потім, махнувши відчайно рукою, в серцях випалював:

— Най’ го Телігова паморока забирає.

І потиху наспівуючи той перший куплет, дибав через грунь додому. Тітка, зачувши, як серед ночі вуйко розквітчує терен, сердито спльовувала з ліжка і мовила про себе:

— А бодай мороз тебе спалив із тим терном.

І ось вуйко лежить на ослоні. Спокійний, лагідний, усміхнений, немов подорожній, який пройшов усі дороги світу і присів спочити наприкінці останньої. Мороз дійсно щедро посипав йому скроні.

…Людей на дворі ставало все більше. Батько з братами вуйка вже почали виносити труну з хати. Тричі поклонили нею на порозі і рушили до столу, що стояв уже накритий посеред подвір’я.

Досі над світом стояло безвітря і тиша. Але ледь брати рушили із труною до столу, як до села почали збиратися вітри. Вони прилітали із пустель, морів і океанів, із країн вічних снігів і лісів, із закіптюжених вулиць великих міст і чистих степів. Не запрошені ніким на похорони, вони з’юрмились довкола села і тужними голосами відправляли свою поминальну у березовому лісі, що знімався над східною околицею. Голова сільради уже почав громадську панахиду, коли біля хвіртки я побачив Іванчову Магдалину. За цю трагічну добу жінка аж зсохла. Ясні очі, у яких вічно танцювали веселі бісики, геть пригасли. Обличчя зжовкло, видовжилось, і я вперше побачив, як рясно зійшли зморшки на Магдалининому чолі. Хвіртка, мов удар по щоці, глухо ляснула за Іванчулею, і сотні людських поглядів упали їй під ноги. Магдалина злякано зупинилась. Кинула на себе тремтячий хрест і по тих поглядах непевно рушила до труни. І вже перед самим столом на одному з них вона посковзнулася і ледь по впала. Це був погляд тітки — холодний, як нагострений лід, пекучий, як жало. Він ладен був вирвати з грудей Магдалини серце і перед усіма спопелити його на долоні. Але люди позбирали свої очі від Магдалини і знову заслухались прощальною промовою голови сільради. Ніхто не помітив, як Магдалина підійшла близько до труни і заплакала. Плакала вона тихо і безутішно. І раптом велетенська сльоза, що випливла із самого серця, затремтіла на її повіках і упала на стіл. І тут труна несподівано гойднулася, тихо знялася зі столу і попливла на тій сльозі під голосіння всесвітніх вітрів на кладовище.

…Ще три доби відплакували за околицею вуйка вітри. І в їх тужінні було стільки печалі й болю, що все село, від немовляти до найстаршого, не могло зімкнути очей за ті три ночі. Навіть найзліші собаки і голосисті когути не подали за цей час звуку, а коли четвертого дня, на світанні, вітри залопотіли крилами і знялися до своїх осель, люди помітили, що всі пси і півні у селі оніміли.

Отже, відголосили своє вітри і тут почала плакати тітчина душа.

Тітка цілими годинами сидить на порозі і незмигно дивиться у бік кладовища. А часом здавалося, що жінка зовсім втратила глузд. Візьме з комори сокиру, вийде на двір і підіпре собою колодязь.

— Чого вам там, тітко? — питаю.

Здригнеться від оклику і, ніби прокинувшись від важкого сну, здивовано дивиться на мене.

— Я за водою.

— А чого із сокирою?

— О, господи! Справді, для чого вона!

І побреде із опущеними руками, невідомо для чого, на город.

А одного дня, під сам обід, вертались ми від матері з лікарні. Від автобуса до обійстя треба було відкраяти ще добрий шмат дороги. Спершу пішником, через який весь час стрибали струмки під горою, потім через грунь, повз Іванчулиної Магдалини обійстя, і аж там уже визирала нас у видолинку добра і мудра старенька тітчина хата.

Весна на цей час уже розквітла, як перша на селі молодиця. Напилися зеленого вина дерева, сміялися на кожному кроці квіти, і навіть пішник, що біг перед нами, здавався трошки лінивим і хмільним від сонця. Та й навіть ліс, що знімався далеко на півночі, теж подивнів. Взимку сірий, він став тепер до болю в очах голубим і, якщо було довго дивитись незмигно, виділося, що на тебе шалено котять хвилі велетенської ріки.

Ми йшли через цей зачудований світ не поспішаючи. Мати вже видужувала, і дорога несла нас поки легко. Найтяжча чекала попереду — повз обійстя Іванчової Магдалини. Знаючи тітчині і вуйкові сварки, я завжди проходив тут з острахом. Хата Магдалини, обнесена живоплотом з терну і садом, завжди нагадувала мені злу собаку, прив’язану ланцюгами до дерев. А для вуйка обійстя було райською місциною на землі. Любив він Магдалину ще змолоду, але готар у долині ріки Медведихи, який відійшов у посаг за тіткою, перепинив шлях до Іванчулі. Коли почались колгоспи, землю усуспільнили — віддав її вуйко з легкої руки, бо, як виявилось після весілля, на землі ще й треба було трудитись у поті чола, що аж ніяк його не тішило. А от любов до Магдалини зосталась. Почав вуйко — на той час ще в силі і красі — навідуватись до Магдалини після смерті чоловіка. Спершу рідко: ніби дров порубати, сад обрізати, хлів підлатати… А потім — частіше. По селу пішов поговір, а тітці байдуже. Помітивши жінчин спокій, вуйко вже лаштувався до Магдалини, як на свято: одягав недільну сорочку, чистий піджак, взував нові черевики. І тут тітка не витерплювала — певно, добре дойняли людські язики.

— Не мене, а людей поганьбився б, дурню старий. Діти дорослі.

На це вуйко спокійно відповідав:

— А я дітей за собою не тягну і дороги їм ніде не перепиняю.

Чемно відкланювався і з гідністю йшов в поміч на обійстя одинокій жінці. Так тривало до останнього дня.

Пішник під горою закінчився і побіг уверх.

Поволі, віддихуючись, ми забралися на грунь, перейшли через нього і на вигині дороги тітка закам’яніла. Перед нами вигулькнула хата Магдалини. За звичкою я теж аж здригнувся. Здавалося, хата вирветься з-поміж дерев і накинеться на двох беззахисних подорожніх. Але на цей раз — вперше в житті — вона здалася мені лагідною. І певне від того, що довкола обійстя зацвів терен. Обліплені бджолами, крихітні білі пелюстки то притишено гули, то несподівано починали дзвеніти срібними дзвонами. І так щемно пахло довкола, що я ніби почув голос вуйка з далекої ночі, коли той вертався додому.

Не в силі стримати себе, тітка раптом кинула посеред дороги кошик, метнулась до Магдалининих воріт, припала до них і гірко заридала. Вся в чорному, обступлена зусібіч квітучим терном, вона нагадувала зойк відчаю серед світлого і радісного весняного свята.

У цей час з-за хати вийшла Магдалина. Зляканими очима подивилася на тітку і на мить остовпіла. А потім, немов сліпець, намацуючи під собою землю, повільно рушила до воріт. Зупинилась перед ними і опустила голову.

— Простіть мене, Маріє, — сказала тихо.

Тітка підняла голову і винувато крізь сльози усміхнулася.

— Бог з вами, Магдалинко, не маю на вас серця. Я от плачу, що терен зацвів. Любив він співанку про це співати.

Обтерла сльози і далі мовила:

— Не подумайте, що клену вас. Проти вас зла ніколи не мала. Сердилась лиш тому, що діти вже дорослі та й люди по селу плескали язиками. А так мені було все’дпно. А оце, Магдалинко, знаєте, відколи пішов, такий великий жаль за ним, що з розуму сходжу. Лежу вночі і весь час видиться, що хтось у шибку стукає. Схоплюся — і до вікна. Прислухаюся, і все мені видиться, що ось-ось заспіває на груні. Не раз проклинала його. Кажу, бувало, про себе: «А бодай тебе в’єдно із твоїм терном мороз спалив». А тепер коби учула той голос!.. У одній сорочці бігла б навстрічу… Сама не знаю, чи, може, йому там без мене самотньо і вже кличе до себе, чи здуріла я на старість, і тільки тепер прокинулось мені в душі до нього щось таке, чого не знала в молодості.

Тітка тяжко зітхнула. Магдалина підійшла ближче. В цю хвилю подув вітер, зняв велетенську хмару білих пелюсток терну, зметнув її у небо, потім опустив повільно на землю, і жінки потонули у ній.

…І ось тисячу літ, видиться, пройшло з тих пір, і коли весною бачу, як біло загоряється на схилах гір, у вибалках, при польових дорогах терен, мені здається, що він не цвіте, а кричить. І голосить у тому квіті нерозквітле тітчине кохання.

По трьох тижнях од війни

А ранок той знявся над землею, як пір’їнка: світлий, добрий і лагідний — хоч до зраненого серця прикладай. Просто з вікна його можна було зачерпнути повні долоні і, заплющивши очі, пити, як воду з весняного джерела. Дихнув легко вітер, і з яблуні, що підпирала нашу хату, у світлицю стрибнув сонячний промінь і пролетів попід стелею. І раптом від його сяйва на стінах почали розквітати пуп’янки троянд, якими мама ще сім років тому вималювали хату. Квіти, що стільки літ мовчали, здивовано розплющували очі, роздивлялися зачудовано довкола, немов знову воскресли із мертвих, і наповнили цей світ животрепетним запахом.

Я, аби не налякати троянди, що продовжували далі розквітати на стінах, обережно піднявся з ліжка і відчув у всьому тілі дивну легкість. Здавалося, схоплюся за пучок сонця, що і далі струмував знадвору у хату, розгойдаюся на ньому і полечу високо-високо над травневою радістю світу.

Припершись до одвірка, тихо плакали мама.

— Що з вами? — висунув голову із світлиці.

Не обертаючись, крізь схлипи мовили:

— Невідомо, що нині зі мною сталося. Піднялася удосвіта, а душа чомусь співає.. Іду в хлів, по газдівстві пораюся, а якесь дивне щастя — слідом за мною. І таке маю відчуття, ніби вночі звізда упала мені у серце і весь час світиться. Душею чую, що не на добро все це.

У цей час із верхнього кінця села лунко зацокотіли копита і з провулка вилетів вершник. Кінь під ним був білий-білий, немов щойно скупаний у молодих снігах. Забачивши нас на порозі, незнайомий чоловік підняв над собою руки і закричав:

— Люди добрі, війна закінчилась!

І полетів далі на коні білому, на коні весняному. А через кілька хвилин уже в іншому кінці села лунав його голос:

— Люди добрі, війна закінчилася-а-а!

Онімілі від такої несподіванки, ми мовчки перезирнулись. А ранок уже переливався у високий і спокійний день. Співучі небеса напнулися на голубі шпилі гір і вигойдували над землею таку чистоту, що, здавалося, дай її напитись людям — і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі і очі ближніх. Тим часом вулицями уже бігло на сільський майдан жіноцтво. Мати собі кинулись туди. Плачучи, сміючись, жінки переганяли одна одну, хустини часто злітали їм з голови і лопотіли на плечах чорними, червоними, синіми крильми. Але та хмільна радість, яка нуртувала у кожній жінці, змінилась іншим.

Посеред площі, перед самим обійстям Галасів, стояв на колінах сільський листоноша Гробарів Василь і, заломивши над собою руки, причитав.

— Кінчилась! Для вас усіх кінчилась, а для мене ні! Он і нині маю Галасам похоронку. Тиждень уже ношу при собі, а не можу віддати. Ноги підламуються, коли здумаю іти до них.

Василь був геть п’яний. У дикій злобі бив шкіряною торбою об землю і кричав:

— Нечиста сило, скільки ти смертей принесла у людські хижі! Сам Гітлер тебе шив із чортової шкіри, а мене біг покарав і заставив носити по білому світу.

Жінки з якимось острахом дивилися на Василя і помалу задкували. Відколи почалася війна, Гробаря майже у кожній сім’ї боялись, як диявола. Коли він з’являвся на вулиці п’яний із своєю сумкою на шиї — а це була вірна ознака, що комусь несе похоронку, — матері, жінки замикали двері, зачиняли глухо вікна і пристрасно шепотіли:

— Аби тільки мою хату нечистий оминув. Хай навіть добру вість не несе, тільки б не приніс злу.

— Для чого мені жити на білому світі, коли мене усі бояться? Думаєте, я не знаю, як кожного ранку просите у душі, аби ваш двір оминув, — гупав далі об землю торбою Гробар. — А чим я завинив перед богом і перед людьми, що несу на собі таку тяжку ношу? Чим я винен?! Ану, ідіть лиш, понесіть самі Галасам похоронку на сина. Хочу увидіти, що вам скажуть.

Але жінки уже не слухали причитань п’яного Гробаря і з’юрмились біля воріт Галасів.

Петро із Мартою сиділи на порозі, і стара хатина, виділося, не витримає їх горя і з хвилі на хвилю, ридаючи, зіпреться Галасам на плечі. Марта, стиснувши голову руками, безголосо плакала, Петро, повно все ще не усвідомивши того, що сталося, пробував заспокоїти жінку і якось незграбно, може, вперше у житті, гладив Мартині руки. Завбачивши жіноцтво біля воріт, Галас здригнувся і по хвилі чомусь усміхнувся винувато. І ця сумна, вибачлива усмішка настільки вразила усіх, що жінки оніміли. Стояли безпорадно перед воротами і не відали, що робити — іти розраювати Петра і Марту, чи тихо розходитись по домівках: нехай виплачуться Галаси, бо за ці роки кожен вкусив стільки горя, і коли б люди не дали волю сльозам, серця їх давно б уже скам’яніли.

І тут усіх із незвичного стану врятувала Кривулячка:

— Ниськи вночі обіцялася прийти до мене ворожити Легезаня, — шепнула на вухо стара Васильцюновій Марії.

— Ле-ге-за-ня, — немов шипуча змія, поповзло поміж жінками.

— Коли прийде?

— Опівночі.

Жінки, немов винуваті у горі Галасів, з опущеними головами почали розходитись по обійстях.

— Ми теж підемо, мамо? — спитав, коли вернулись додому.

Мама сіли на ослоні, склали на колінах руки і втомлено мовили:

— А чого туди йти? Коли живий — вернеться, а як ні — не треба добру душу у землі тривожити.

Я впав перед ними, схопив їх долоні і відчайно заблагав:

— Все життя буду слухатися вас, що скажете, зроблю. Тільки ходімо. А може, Легезаня знає!

Батька я майже не пам’ятав. Тільки пригадую, здається, то було у 38-му році, я прокинувся від дотику чиєїсь руки. А потім наді мною хтось схилився і поцілував у чоло. І я знову заснув. А на ранок прийшли жандарми, перекидали все в хаті, проколювали багнетами сіно на оборозі, лаяли матір, грозилися пустити обійстя з вогнем.

— Три роки його не виділа, не знаю, — весь час повторяла мати.

Я спершу — а пішов тоді мені шостий — нічого не міг збагнути. І тільки тоді, коли один із пір’яників[2] знайшов у скрині пляшку чорнила і розбив її на стіні, я згадав ніч, і на чолі у мене затеплівся поцілунок.

Мати після того ще довго плакали, дивлячись на стіну, по якій синім павуком повзло чорнило, а потім побілили заново хату і розмалювали її сумними пуп’янками троянд.

Перед північчю жінки, вдовиці — всі, хто ще свято чекав — зібралися у Кривулячки. У хаті, немов сліпець на сонце, кліпає лампа. Коли вона майже згасає, тіні жінок, наче голодні на хліб, гуртом кидаються до столу, а загориться сильніше — розбігаються злякані по кутках.

Тільки годинник відлічив дванадцяту — Легезаня, згорблена, корячкувата, як стара ворона, витягла із бесаг дзеркало у срібній оправі. Поклала на стіл, накрила чорною хустиною. Відтак пообіч дзеркала запалила дві свічки і дмухнула на лампу. Темрява стала ще густішою, і ледь освітлені обличчя жінок ніби вкрили льодяні маски.

Першою до столу підійшла Марія Васильцюня. Легезаня зачерпнула із торбинки маку і пильно подивилася на дзеркало. І в цю мить — я сидів навпроти неї — помітив, як свічки, що колихалися на столі, запалали в її очах. Стара сипнула по хаті насінням і щось забурмотіла.

«Сію, сію», — шелестів мак, неначе з долоні Легезані злітали зграями сотні незримих голосів. І полум’я свічок в очах старої затанцювало зміями.

Марія перелякано дивилась то на стіл, то на жінок, немов питала у них захисту. Легезаня правицею обколупала кілька разів дзеркало і рвучко зірвала хустину.

— Подивися! — наказала сухим голосом.

Марія обережно глянула у дзеркало.

— Що бачиш?

— Нічого, — розчаровано відповіла.

— А я виджу темряву, по всьому світу темрява.

— Мертвий!? — скрикнула Марія.

— Тихо!

Вмить у хаті запала тиша. Легезаня приклала до дзеркала вухо і завмерла. Потім обернулась до Марії.

— Холод і темрява по всьому світу, але я чую, що в ній б’ється живе серце. Воно кричить з далеких земель. Живий твій Юрко, але очі загубив.

— Боже мій! — заломила руки Марія. — Аби тільки вернувся, я би ’ му очі найчистішою росою мила, я би ’ му світло своїх очей віддала, аби тільки живий. — І полетіла у ніч.

Мамина черга була третьою.

— Що бачиш? — спитала Легезаня.

Мати пильно вдивлялися у дзеркало.

— Ніби вогонь горить?

Очі ворожки звузились і вічка в її зіницях стали зовсім крихітними. Я й собі підсунувся до дзеркала.

— Вогонь і кров! — сказала стара, — вогонь і кров, — повторила.

І тут я побачив у дзеркалі величезну червону ріку з високими кам’яними берегами, а по ній ніби пливе чоловік. Угорі над ним, наче стоги полонинського сіна, горять небеса і падають цілими оберемками на землю. А чоловік топиться і хоче щось крикнути до мене, але червоні хвилі хапають його за шию і він знову пірнає униз.

— Няньку, дорогий мій няньку, я тут! — закричав на всю хату. — Я тут, дайте мені вашу руку! — і простягнув п’ятірню до дзеркала.

— Стій, дурню, — здавила Легезаня моє зап’ястя. — Ти йому не допоможеш, він мертвий.

Я подивився у її очі і свічки у них холодно засміялись.

— Брешете! — завив я і, вирвавши з її кліщів руку, схопив дзеркало і кинув ним об землю. Скло розлетілося, і по хаті з друзок потекла струмками кров.

Під злу лайку Легезані нас випхали за двері.

Повертались додому мовчки і вкрай пригнічені. Може, від того, що на душі було тяжко, село, виділося, запливло так глибоко у ніч, що ніколи уже не вирине біля берегів світанку. Ми вже були близько коло хати, коли мама схопила мене за руку і насторожилась. На обійсті Марії Васильцюні, розсуваючи темряву, почало лякливо підхапуватись полум’я. Воно освітило хату, потім змахнуло крилами понад стріхою і весело загоготіло.

— Гойте, люди, горить! — заволала на всю ніч мама і кинулась до обійстя Марії.

Вогонь горів на поляні у саду. Неподалік, на колоді, сиділа Марія і час од часу підкидала у полум’я дрова, так тяжко добуті у лісі цієї сніжної зими. Пробуджені серед ночі, дерева сердито з’юрмились над жінкою і невдоволено позіхали.

— Марько, що з вами? — спитала мати.

Вона наче ждала нас. Обернулась щасливо, і не вогонь, здавалося, освітлював Марію, а вона вогнище.

— Долю би мала Легезаня, — почала тихо Марія, — правду мені казала, що живий Юрко. Бо кожної ночі снила, ніби вертається, а шлях забув додому. І блукає по світу, і дороги ніяк не знайде. Ото і спало мені на думку: підпалю серед ночі такий вогонь, аби на цілий світ видно: а він уже його неодмінно побачить і прийде на світло. Якщо сліпий, як казала Легезаня, і очима не побачить, то почує дим. Він його приведе до хати.

Вмовкла щаслива Марія, підкидуючи дрова у вогонь. І мама такими заздрісними очима подивилися на щасливу Марію, що серце стиснулось від болю. А полум’я, пожираючи ніч, виростало все вище і вище, тривожачи, наче заснулу душу, небо. І виділося мені у цю мить, що на світло наше, трьох одиноких і самотніх людей, у пустелях, степах і болотах, холодних лісах і гарячих горах піднімаються з могил мертві вої і разом з живими вертають крізь ніч до своїх осель, де засновані павутинням, постаріли передчасно дитячі колиски, де огрубіли без ласки жіночі серця і руки, до отчої землі, що давно вже оніміла і оглухла без зерна і чоловічих міцних долонь.

…А через три тижні вернувся батько. Після маминих поцілунків і голосінь, він підійшов до мене. За роки розлуки я кожної хвилини омріював зустріч із ним. І мені завжди здавалося, що коли зійдемось з батьком віч-на-віч, щось незвичайне станеться у світі, я впаду йому на груди, зацілую очі, кожну зморшку, кожну сиву волосину і не випущу ніколи з обіймів. Але натомість прийшло якесь гірке розчарування. Переді мною стояв зовсім чужий чоловік, під поглядом якого я почував себе вкрай ніяково. І тільки тоді, коли батько міцно пригорнув мене до себе і поцілував, як колись вночі, у чоло, і я знову відчув дотик гарячих губ, він умить став для мене до болю рідним.

…На другий день ми вдвох взялися орати ниву. Не знаю, чи батько так затужив за землею, чи вона — за ним, але скиби, здавалося, самі перекидалися перед плугом, лягали покірно, немов вірні пси, йому до ніг, і зорана рілля лежала під сонцем, немов захмеліла від щастя.

Перед тим, як сіяти, підігнали коней до стодоли і сіли в затінку. Поруч нас, у саду, немов лінькуваті птахи, розчісували тихим вітром своє гілля вишні. Батько усміхнено подивився на них і сказав:

— Вісім років кожної ночі снились мені ці дерева. І завжди цвіли не квітом, а маминими сльозами.

— А ти вже більше ніколи не покинеш нас? Адже війни вже не буде, правда? — спитав я.

Батько довго мовчав, а потім роздумливо мовив:

— Куди ж мені без вас…

Це було всього три тижні по війні. День був високий, спокійний. Бродила навкруги весна. Із гір у долини буйно стікали зелені ріки трав, і співучі небеса напнулися на далекі голубі вершини і вигойдували над землею таку чистоту, що, здавалося, дай її напитися людям, і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі і очі ближніх.

А над над селом у цю хвилю залунав розпачливий крик Марії Васильцюні, якій Василь Гробар вручив щойно похоронку на Юрка.

…Це було вже аж три тижні по війні.

Каштани світять весною

Такої весни не тямили навіть старожили. Майже до середини квітня із гір цілими зграями налітали у долину сніги. Не встигли зів’янути одні, а вночі вітри наганяли вже молодих. Та ось одної днини все стихло, вигодинилося і стало тепло. З того часу немов розкрилися небеса і дні потекли з них, як самоцвіти. За якийсь тиждень на нашій вулиці вигулькнуло здивовано листя на каштанах, а ще через один-два на деревах запалали свічки.

В один із таких парких днів, під вечір, я стояв у затінку їх гілля, очікував автобуса. Із школи-інтернату, що сліпила вікнами навпроти, вийшли двоє хлопчаків. Старшому було років з п’ятнадцять, молодшому — з дванадцять. Коли хлопці переходили вулицю, за ними вискочила дівчинка, підбігла до молодшого, смикнула за рукав, відбігла і, підскакуючи на одній нозі, почала верещати:

— Горобець-стрибунець скочив у горнець!

Хлопчина глянув запитуюче на старшого, потім лагідно усміхнувся і гукнув дівчинці:

— Біжи мерщій, а то знову будеш хникати, що вечерю проскакала.

Він і справді був схожим на горобця — маленький, зіщулений, з горбинкою на носі, на якій ледь трималися окуляри з товстими скельцями.

— Може, і ти вже підеш, — сказав старший, поклавши валізку на лавицю.

— Та ні. Посаджу тебе на автобус, а потім піду. Парко так, а ти ще й куртку одягнув.

— У нас, вдома, не думай, що так уже й тепло. А я ж до зорі ще збирався.

— Ти гляди, — повчав менший, — будеш іти на вокзал — бережись машин. Їх у нас стільки, що вулиці спокійно не перейдеш.

— Не суши собі голову, стільки би й жури мав.

Менший умовк. Приперся до дерева, глянув на старшого, що пильнував за автобусом вулицю, потім опустив очі долу і почав черевиком длубати землю біля пристовбурного круга.

Видно, його мучило щось, він хотів про це сказати старшому, але ніяк не наважувався.

— Гарно тут у вас, — сказав старший, пильнуючи і далі вулицю. — Каштани так красно розцвіли, не те, що у нас, в селі.

Малий скрушно похитав головою:

— Я щось і не звернув увагу.

І знову надовго вмовк, копирсаючись черевиком у землі. Старший помітив щось неладне з братом і спитав:

— Ти зовсім блідий, тобі зле?

Молодший заворушив губами, наче шукаючи у собі потрібного слова, і з тяжким віддихом запитав:

— А мама ніколи не приходить до нас?

— Стільки в неї і клопотів, що ми. Вона має свою сім’ю — чоловіка, дітей, — спокійно відповів на те старший.

— А до мене недавно приходила із своєю дівчинкою, — сказав зітхнувши малий. — Я її зразу примітив, коли ще й у двір не зайшла. Я спершу не знав, що робити. А потім забіг в умивальник й замкнувся. Чув, що мене шукав вихователь, хлопці гукали, але я не вийшов. Дивився на неї через вікно. Вона довго чекала, але я й так не вийшов. І весь час думав, що коли б мені під руками камінь, кинув би у неї.

— Я й не знав, — здивувався старший.

— He хотів тобі про це говорити, щоб зайве не засмучувати, — байдуже махнув рукою молодший.

Обидва знову змовкли. Але це тривало недовго.

— Ти знаєш, — сказав молодший, — не думай, що я її згадую і люблю… Але тоді, коли вона йшла геть… Дивився за нею у вікно. Вона йшла весь час озираючись і я думав, що не витерплю, вискочу і побіжу навздогін. Але я не вийшов і не заплакав, — з виглядом переможця закінчив молодший.

— Ну й молодець, — похвалив старший. — Вона от недавно зустріла мене і каже, — тут старший скривив гримасу, передражнюючи жіночий голос: «Горе моє, горе, як мені пережити тебе на цьому світі».

Сумна усмішка майнула на обличчі молодшого.

— Я знаю, — підсумовував старший, — чого вона підійшла тоді до мене. Певне, була на виставці у школі. Там п’ять моїх найліпших картин ще й зараз висять.

— Ти розумно робиш, — сказав молодший, — що й далі малюєш.

Раптом постать його вся затремтіла, він підняв кулак, підійшов упритул до старшого і мало не закричав:

— Ти повинен малювати, ти маєш стати великим художником і показати їй, що ми не такі, як її діти!

Потім одразу обм’як і втомлено мовив:

— На тебе вся надія. Мені от нічого в голову не лізе. Сиджу на уроках і весь час думаю про домівство.

— Я, напевне, цього літа піду поступати, — мовив старший. — Тільки тяжко буде вчитись. Сам знаєш, із батька толку, як із курки молока. Що заробить, то й проп’є. Може, вона і правду мала, що пішла від нього.

— Коли б я міг, — замріяно сказав молодший, — я б життя віддав, щоб тобі тільки добре було.

У цей час із-за повороту, погойдуючись, немов слон, вигулькнув автобус.

— Ну, вже йди, — порадив старший, — а то і справді без вечері лишишся. Вас хоч добре тут годують?

— Про краще і не думати. Але що мені з того, що я ситий. Ліпше би був голодний, але вдома, із тобою, щоб разом. От коли приїдеш і поїдеш, так мучуся, що спати не можу. Ніч така довга, що видиться, ніколи її не переживу.

Заскреготавши на всю вулицю, автобус зупинився.

— Бувай, — сказав старший.

— Щасливо!

Брати по-дорослому подали один одному руки, і старший вскочив у автобус.

Саме заходило сонце. Його довгі музичні пальці протікали крізь крони каштанів, і свічки на деревах уже палали не білим, а рожевим полум’ям, освітлюючи душу хлопчини, що залишився на зупинці. Він дивився услід автобусу і чомусь потирав чоло. Немов мав ще щось вельми важливе сказати, але от біда — призабув.

Батько

До мене батько приїхали. У торбі грушок принесли, а в серці — свої щоденні клопоти і тривоги.

Отой нещасний сусіда сп’яну перебив усі наші кури і грозив, що й бузьків постріляє, якщо залетять у клапоть неба, котрий висить над його обійстям.

Наш дідо щорання жаліються, що з тих земель, де за долари продали молодість, у сни птахи залітають і цілу ніч людськими голосами кричать. І дідо ніяк не можуть знайти такого лікаря, аби вигнав з пам’яті минувшину, яка залягла у їх голові.

Та дівчина, з великими блакитними очима, яка зі мною завше виганяла в осінні поля корови, вийшла заміж. Люди кажуть, що гарно живе з чоловіком. Він любить її, а вона — його. А хіба більшого щастя треба нам, смертним, на цій землі?

Вони, як голуби, кохають одне одного. Але іноді… Коли сходить сонце, вона йде повз наше обійстя до річки по воду. Поминає вже ворота перед двором, а потім, як вкопана, зупиняється. Якийсь болючий спогад оживе у її серці і, кинувши у рівчак відра, біжить до нашої хати.

— Немає від нього вісточки? — запитує благально батька.

— Немає, — у відповідь потиху.

І вона, тулячи до грудей руки, знову іде до річки. І зіниці її великих блакитних очей віддзеркалюють воду у тій синій ріці.

Батько не то сумовитим, не то осуджуючим поглядом пильно подивився на мене і раптом щось прорвалось у ньому — ніколи не чув стільки болю в його голосі:

— Люди кажуть, а я, неборе, бачу. Очі вже й пригасли, та серце зіркішим наче б стало. Здумати тільки: чоловік роботящий, добряк — скибка хліба; хата — писанка красна, сама зодягнута, як та пава, а бач, ніяк не заспокоїться, і куди тільки життя навертає. Людина пташиного молока — і того, певне, вдосталь має, а чогось ще бракує… Візьми, приміром, нас із матір’ю. Як впряглися на весіллі у свою долю, — тягли, тягли, аби вас витягнути у люди, — донині не спочинемо: хоч і дорослі стали, але завжди комусь запоможи. Може, не потребуєте, але для кого вже тоді жити?

А чи любились ми, скажи, з матір’ю? Мо ’ і кохались, але чи був час про це думати. Пам’ятаю, вертаюся із лісу — зима така, що дерева від морозу кричать, птиці до небес примерзають, — а ваші десять голодних ротів мені назустріч уже вікна підпирають. Приходить із наймів мати, — ваші десять пар очей відразу у торбу скачуть. Тут і налюбовуйся один одним. Ось і порозгубили любов замолоду, тягнучи свою долю: я по лісах, а мати — по наймах. Глянь тепер — не життя, казка: маєш кожен день на стіл і до столу, жура про днину завтрашню не гризе, а вона…

«Немає від нього вісточки?..»

Може, і правду маєш, що рідко наїжджаєш — чого мучити серце. Хай люди так і надалі кажуть: вони, як голуби, кохають одне одного.

А далі, заспокоївшись, батько знову навернули розмову до сім’ї.

Сестрин малий — щасна би ’ му дорога в житті була — тільки чотири літа хлопцеві минуло, але уже такий розумний. От позавчора сів собі на поріг і дивлюся, як помалу знімають угору із нашої стріхи бузьки, набираючи у крила сили перед вильотом у вирій. А малий підійшов, придивився і питає:

— Діду, чому зажурені?

— Бузьки відлітають… Зима йде…

— Знаєте, діду, що?! Я придумав. Давайте, виліземо завтра вранці на дерево, і коли сонце сходитиме у небо, украдемо його у тайстру і сховаємо у піч. А коли буде бузькам і сусідським курям холодно, покличемо їх до нас у хату грітися. Га?

Од тих слів батькові раптом стало так щемно і радісно, що мало не заплакали. Обхопили голову онука, притисли до грудей і, здалося їм, що тулять до себе вже не голову хлопчика, а завтрашнє ранкове сонце.

Забув й сказати: це літо, нівроку, зродило, як напасне: і на колгоспному лані, і в обійстях. Яблуні у нашім саду тепер, як натомлені жінки з вечорового поля, ідуть помалу у глибінь осені, з боку на бік хитаючись од рясного плоду. От тепер би мені, сину, твоїх рук у поміч. Картоплю б викопали, отаву б покосили, яблука б зібрали, повизбирували сливи та й посушили, аби взимку було онукам і сусідським дітям завжди гостинця якого…

Потім батько довго мовчали, ніяковіли і нарешті призналися, що прийшли просити, чи не зміг би я дістати тут, у місті, таку велику сітку, аби загородити нашим бузькам дорогу на той сусідський клапоть неба, бо чортів п’яниця і справді їх перестріляє.

Раптом у мою кімнату зайшла дівчина з довгим жовтавим волоссям, що двома рівними ручаями обтікало її обличчя, і почала дорікати, чому не прийшов до неї. Вона з самого ранку чекала, адже я так ревно обіцявся. Тут дівчина глянула на батька, якого досі не помічала, і примовкла. Вони, зіщулившись, тихенько сиділи в кутку на ліжку і наробленими руками підпирали підборіддя. Я провів її, і коли повернувся, батько, вимучені дорогою, спали.

Їм снилось, що збирають з вікна третього поверху студентського гуртожитку у бесаги небо, аби якомога більше понести його додому бузькам, бо той клятий сусіда таки перебив усі кури й грозив, що й птахів невинних перестріляє, якщо залетять у той небесний клапоть, що висить над його обійстям.

Забіліли сніги, заболіли

— Допоможіть, ну, допоможіть мені чимось, Петре Михайловичу, — дівчина перетяла шлях голові колгоспу до кабінету і ридаючи припала до його рукава. — Не витримаю, розумієте, не витримаю. Допоможіть чимось! — благала таким голосом, що я відчув, як у самого під серцем заболіло кожне її слово.

— Чим, скажи, чим я можу тобі зарадити, Маріє?! — зніяковілий голова у розпачі роззирався, шукаючи і не знаходячи потрібного слова.

— Вам вірять, вас у всьому слухаються! — вела, тремтячи всією постаттю, дівчина. — Ви тільки поговоріть з ним — і він зрозуміє!..

— Дорога моя, душу віддав би, аби допомогти тобі, але тут я безсилий, тут нічого вдіяти не можу, повір, — голос голови надірвався і, з усього було видно, давкий клубень застряг у горлі.

— А ви… ви… якби ви знали, як мені болить… що світ немилий. Для всіх сонце світить, а для мене чорне, — схлипувала дівчина, не помічаючи нікого довкола себе…

— Маріє, заспокойся, — боязко і ніжно погладив по щоці голова дівчину, — заспокойся, люба. Щось придумаємо… Он люди чужі, — кивнув на мене. — Як-не-як, ганьба…

— Вам легко сказати — заспокойся, а мені? — і не підводячи очей, обернулась і повільно пішла.

Середнього зросту, струнка, йшла безпорадна довгим коридором, весь час поправляючи на голові барвисту хустину, розмальовану екзотичними птахами, і в кожному кроці чулося, відлунювало болем: «Вам легко сказати, а мені?!»

В кабінеті голова колгоспу навіть не глянув на моє журналістське посвідчення. Зниділо сидів за столом, машинально відповідав на запитання, але думками був, очевидно, біля дівчини. Зрештою, не втерпів, різко піднявся і почав нервово ходити з одного кінця кабінету в інший.

— Може, порадите чи підкажете, як же бути? Ви, журналісти, розумієтесь на людських душах, і в таких питаннях повинні тямити, — тепер він уже шукав ради в мене і слово за словом почав розповідь.

Те, що людина, котра дала назву селу Підіпригори, була в душі поетом, чи принаймні непересічним художником, не викликає ані найменшого сумніву. Гори тут, здасться, шалено неслися з півночі велетенською габою, піднялися гребенями до самих небес і завмерли, вчасно підперті хатинами, які шнурочком оперезали підніжжя вершин. А через десяток кроків, попід вулицею, підстрибуючи весело на кам’яних перепадах, біг безтурботний гірський потік, за яким поважно, як шанована у селі газдиня, прошкувала аж до голубих овидів сита рівнина з тучними хлібами, молодою картоплею, міцними соняхами і кукурудзою.

Сотні літ підпирають хати своїми затверділими плечами тяжкі гори, а в долині чомусь ніхто не бажає селитися. Скільки б комісій не приїжджало за останні роки сюди, як би не вмовляли підопригорянців переселитись від підніжжя — мовляв, сейсмічна зона, взимку, дощової осені і весни, у будь-яку хвилину чекайте на свої голови зсувів, — сельчан це близько до серця не доймало.

Одна тільки хата Петрулячки з півстоліття тому якось непомітно відірвалася від гурту, вибігла за село і зупинилась між горами і долиною. Мовляв: «Я собі хата скраю — нічого не знаю». Залишившись по війні без годувальника, тут тихо, мирно жила з дочкою і сином Гафія Петрулячка. Наколи старший Петро зіп’явся твердо на ноги, знайшов собі пару і, наперекір своїй родині, звів таку світлицю у центрі села, біля підніжжя найвищої вершини, що всі інші оселі підопригорянців виділися поруч неї бідними родичами. Хата Петра, здавалося, тримала на своїх раменах тягар гір і за батьківську хату, яка зрадила селу… Хоча Петро і кликав матір до себе, вона ж і надалі зоставалась із дочкою Марією на своєму обійсті. Була Петрулячка зростом невеличка, спокійна, добра серцем, ні з ким не водила сварок… Жила собі на краю села, ніби скраєчку життя… Так же непомітно і відійшла, не полишивши у серцях сельчан ні злих, ні вельми печальних згадок. Для Марії втрата була найтяжчою. Хоча останніми роками мати хворіла і додавала дочці чимало клопотів, все ж у хаті була жива душа, яка терпеливо чекала з роботи, леліяла сподівання про тебе, ждала помочі, і в цьому існував сенс всього Маріїного життя. Як тільки похоронили матір, над дівчиною зімкнулась хвиля такої самотності і байдужості, що, здавалося, її ніколи не освітить жоден живий голос, не сколихне найтепліший погляд на землі. Тричі у день дівчину вела дорога на ферму, так само без усяких думок і сподівань на краще приводила додому.

Розповідь голови враз перервав глухий гуркіт за вікном — будівля вся здригнулася.

— Це сніг з даху стрибає, — мовив заспокійливо. — Чомусь недолюблюю перші сніги — вони скороспілі. Навалять-навалять, а за день-другий і достигли — вже топляться, болота плодять. Не те що сніги новорічні — як вистеляться, глибокі, парадні, диви, аби в березні дозріли…

І тут же, спохватившись, продовжив:

— Отак. Жила б собі дівчина, знайшла якусь порядну людину до пари… І треба було статися…

…Надвечір’я неквапливо переносило за гори пишне майське сонце. З вершин на село, а далі в долину, так само, не поспішаючи, наче втома дня, лягала величезна тінь. Марія перекопувала виноградник — кілька соток його посадив ще батько на кам’янистому узгірку одразу за хлівом — і дуже поспішала. Мала вихідний і думала впорати плантацію, бо через кілька день маленькі, ніжні кетяги зацвітуть, і тоді чекай ще тиждень, аби квіту не збити. А за той час земля від спеки так задубіє, що й вовк не вгризе. Отож, всю надію і покладала на сьогодні. За тиждень в обійсті стільки роботи наросло, що ледве пообід відірвалась від неї. І як не спіхувала тепер, видно, половина виноградника так і залишиться необробленою.

Сонце, востаннє зблиснувши краєчком чола, покірно опустилось між скам’янілі хвилі гір, і одразу запахло терпкою вільгістю близької ночі. З далеких полів, із зеленого царства молодих майських трав і квітів поверталися навантажені трудяги-бджоли і, перш аніж сховатись у вулик, набридливо дзижчали над головою Марії про свої митарства по білому світу, що Марію неабияк злило. Одна необачна комаха заплуталась у волоссі, затріпотіла над вухом, і дівчину пойняла така лють, що разом із бджолою ледь пасмо волосся не вирвала з голови. Потім безсило зіперлась на мотику і незмигно втупила погляд у долину, яку ніжно огортали на ніч легенькі хвилі сизого туману.

— Кого виглядаєш, Маріє?

Оглянулась. На пішнику, що вів із лісу попри виноградник, з кошаркою грибів стояв Командировочний. Прізвисько Микола Сірко — колгоспний шофер — нажив собі через те, що його, затяжного холостяка, при потребі весь час відряджували в далекі рейси. За цієї обставини, слово «командировка» посіло панівне місце у Сірковому лексиконі. Приміром, «Коли я був у командировці в Прибалтиці, чую, прийшов капець Сомосі…», «Приїжджаю у командировку в Херсон: у Московській області — засуха…», «Сестра Ганна народила двійню, коли я був у командировці в Молдавії». Коротше, новини у світі, країні, рідному селі систематизувались у Сірковій пам’яті, як авансові звіти про відрядження у сейфі прискіпливого колгоспного бухгалтера Попадинця. І коли співбесідник заводив мову з Миколою про події минулих днів, неодмінно мав змогу дізнатися, у якім пункті країни Сірко знаходився саме в цей час у відрядженні.

Марія не вельми ласкавим поглядом зміряла Командировочного і відповіла різкувато:

— Май спокій, не тебе!

— Мабуть, принца на білому коні? — добродушно усміхнувся Сірко.

— На власних «Жигулях», коні тепер не в моді.

— Смаки маєш вибагливі…

— Що вдію! — мовила роздратовано, даючи зрозуміти: маєш чоловіче дорогу перед собою — йди куди стелиться.

Взялась знову за мотику і з подвоєною силою почала перегортати червеницю. Сірко перестрибнув через невисоку загороду, поклав на траву кошик і підійшов до Марії.

— Відійди лише, — відсторонив її від мотики.

Марія поступилася і з удаваним захопленням сплеснула руками:

— Життя би звікувала і не знала, що у Підопригорах живуть такі кавалери!

— А я такий, — відповів жартом Сірко.

Зняв із себе сорочку. Мотика в його жилавих руках, здавалося, стала враз легкою, мов соломинка, — підстрибувала якось весело, пругко, жваво, перегортаючи на льоту скиби землі.

Марія стояла обіч, і, скептично посміхаючись, зацікавлено спостерігала за Командировочним. В його густе русяве волосся уже вплелися перші сивинки, але висока, мускулиста постава, широкі плечі надавали Сірку молодості, здорової свіжості, тої міцної чоловічої краси, перед якою завжди схиляються митці. Коли Микола впирався у держак мотики, м’язи на його руках напружувались, застигали каменюками, а за хвилю вже танцювали у такт його рухам.

Після вечері Сірко допив склянку вина, виклав перед собою долоні і оцінюючим поглядом почав роздивляти Марію. Вона майже фізично відчула на собі дотик його очей, враз спаленіла і відсунула свій стілець до самкраю стола. Але погляд Сірка — насмішливий, знахабнілий від вина — поповз вужем за нею і знову впився у дівчину. Марії стало ніяково, в душі з’явилося: відчуття, ніби її роздягли і виставили на показ юрбі. Ладна була схопитися, кинути все, вибігти надвір і сховатися від тих очей у глибині ночі.

— Негоже, Маріє, сідати скраєчку столу, заміж не вийдеш, — обірвав раптово напруженість Сірко.

— Заміж? Жених мій ще в пелюшках, — зітхнула полегшено і чомусь почала струшувати кофту, немов хотіла позбутись решток пронизливого погляду, який щойно паралізував тіло.

— А я не приглянувся б тобі? — запитав якось насторожено, і циганкуваті очі на мить спалахнули.

— Хіба що в дядьки!

Сірко весело засміявся.

Повільно встав із-за столу, одягнув піджак.

— За вечерю красно дякую. Файна газдинька — рівні тобі не найдеш. Свята правда… — приклав руку до серця і вийшов у темінь сіней.

Марія не встигла увімкнути там світло, як руки — божевільні, спраглі — вилетіли з темряви, схопили її в залізні обійми і притиснули до грудей. Ще мить, і Сіркові вуста холодом обпалили її шию, обличчя і міцно примерзли до губ. Марія в перші хвилини скам’яніла, та враз прийшла до тями, все єство протестуюче закричало, заголосило, але навішені руки тримали настільки сильно, що, здавалося, її скували льодами, із яких ніколи не випливти. Микола так само раптово відпустив руки і, важко дихаючи, якось налякано прошепотів:

— Повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?

Марія в нестямі крикнула йому в обличчя щось гнівне, образливе, але Сірко вмить махнув за собою дверима і зник в благодаті літньої ночі.

Виплакуючи злість, сором, вона довго змивала біля колодязя із себе холод цілунків і ніяк не могла його позбутися. Мала таке відчуття, ніби губи Сірка навічно вмерзли в її шию, обличчя і саму душу, і цю ганьбу на показ людям буде носити все життя.

…Правду хтось сказав: «Не родись красивим, а родись щасливим». На красу доля до Марії була щедрою. Дарувала їй і очі голубі з ледь мерехтливим сіруватим відтінком, і гарні губи, які були наче вписані у продовгувате обличчя, і пишне місячного сяйва волосся, про яке потайки мріяла не одна мальована красуня, і гінку поставу. І лебедину ходу — Марія, здавалося, не йшла по землі, а несла себе, пливла над нею! Але, захопившись вродою, доля якось призабула про щастя для дівчини. У сімнадцять літ під час пожежі на фермі, Марії обпалило обличчя. Відтоді грубі червоні шрами, що пролягли через усю ліву щоку, наче відділили дівчину від радостей земних. Її ровесниці — кирпаті, товстенькі, довгоногі — одна за одною вискакували заміж, по якомусь часі народжували пухленьких, кирпатеньких дітей і ставали щасливими матерями. А легінські стежини із підопригорянських обійсть до хати Петрулячки мовби хтось засіяв неперейди-травою. А час не ждав — відлічив Марії так швидко двадцять п’ять літ, ніби їх в одну мить на вишиваному рушнику підніс. На селі це вже і не дівчина, і не жінка. Такій, якщо десь усміхнеться бодай краєчком ока щастя, ладна на будь-яку самопожертву.

…Прокинулась досвітком з неприємним відчуттям вчорашнього. Але на фермі, за роботою, останки гіркого спомину швидко розвіялись. І знову Марія повернулася до себе — обтяженої клопотами, дбайливої, роботящої. Ніщо, здавалося, не буде вже нагадувати про теплий літній вечір, що шматком льоду осів на серці. Хто ж би повірив у щирість намірів Сірка! Минув день, другий… І раптом Марія відчула, що їй неспокійно і самотньо, ніби жде на когось.

«Я повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?» — час від часу озивався у ній наляканий шепіт Сірка.

Марія з жахом і відчаєм збагнула, що вона таки його жде — нетерпляче, із боязкістю, тривогою, а все ж чекає! Але де справедливість?! Все в ній до останньої клітини бунтувало проти Сірка, і, разом з тим, хтось другий, тільки не Марія — чекав його із затаєного надією.

Досі, бувало, дні не минали, а спалахували — виділося, прокинешся в понеділок, а вже лягаєш в суботу. Тепер тиждень тягнувся безкінечно довго. Марія ладна була б спресувати час і перескочити, немов вогнище, через ці кілька днів, що лежали між нею і неділею.

…Минали дні доброго і щедрого літа. Птахи все ближче підтягували сонце до осені, але світ, здавалося Марії, тільки-но повертав до весни красної.

Після кожного відрядження Сірко приносив дарунки, що пахли далекими дорогами і невідомими краями. У вільні дні Микола запомагав Марії по газдівству — збирав урожай, звозив із косогорів сіно, підлатував хлів до зими. Марія час від часу крадькома дивилася на нього і не знала, чи їй плакати, чи сміятися, чи знятися на хмарах до найвищих вершин гір і крикнути на весь світ, яка вона щаслива! Кохання, що так негадано спалахнуло у серці, народило їй зовсім інший світ — досі небачений. Колись дорога, що вела на ферму, була довгою і тяжкою, прилипала до ніг, а тепер той шлях кожного дня сам мчав на собі Марію. Вона ніколи досі не бачила, що вода у колодязі, пробуджена вранці відром, може сміятися, що роса, наповнена сонцем, звеселяє трави і квіти… Марії не вкладалося у свідомість, що із хатнього порога досвітком можна слухати, як співають пташиними голосами дерева у недалекому лісі. І ці мелодії напливали на неї звідусіль так близько, що до кожного голосу можна було торкнутися пальцями і відчути його на дотик.

Навіть у поставі її знову пробудилась та, пригасла, лебедина хода — плавна, ніжна і легка.

По своїй натурі Марія, як і мати, завжди була щедрою, лагідною, але кохання ще більше додало серцю доброти, любові до всього живого. І тепер вранці, йдучи на роботу, вона бажала у душі доброго дня кожному дому, кожному дереву, які зустрічала по дорозі, птахам, що пролітали над нею, травам і квітам, які низько кланялися вздовж польового путівця.

Та переполошеними зграями синиць облетіло з дерев листя. Обважніле від дощів небо все більше причавлювало осінь до гір, а ті, загорнувшись від холоду туманами, тільки інколи визирали вершинами на білий світ, чи не пішов ще сніг. І одного дня він таки нагодився. Перші сніжинки почали плавати над селом з обіду, а до вечора навколишній світ назовсім скинув із себе тягар і втому пізньої осені, одразу помолодів, подобрішав. Гори, здавалося, ближче підсунулися до села, аби погрітись над димами, що кучеряво розквітали поверх людських осель. Стежину через поле ще ніхто не проторив, і Марія ступала обачно, наче боячись порушити спокій молодих співів.

Вдома на неї чекав брат. Тільки ступила у хату, піднявся із-за столу, зміряв недобрими очима… На привітання щось буркнув під ніс.

— Ти нині на ліву ногу вранці ступив? — спитала здивовано Марія.

— Я б тобі сказав, на яку ногу! — мовив люто. — Сідай!

Марія скинула пальто, зняла хустку, примостилась біля печі.

— Доки ганьбитимеш рід наш, доки мені буде горіти лице на людях? — не міг стримати гніву Петро.

— Відколи це тобі дорогу перейшла?

— Відтоді, коли із Сірком злигалась!

— Он що! — підняла подивовано очі. — Виходить, я не маю права на особисте, як інші? Хочеш, аби назавжди залишилась старою дівою? Чим же я завинила перед людьми, тобою? Хто боронить мені мати, як інші, радість від дітей, сім’ї? — завжди тиха і лагідна, Марія тепер стала перед братом у войовничій позі. Як та птаха, що боронить малих пташенят.

— Замовчи! — закричав Петро. — Хочу, щоб все по-людськи, по закону! — гримнув кулаком об стіл і наче припечатав до нього свої слова.

У цей час знадвору загупали кроки. Петро зле подивився на сінешні двері і насторожено опустився на стілець. У хату увійшов Сірко — веселий і рум’яний від морозу.

Побачивши за столом Петра, мимоволі здригнувся і розгублено глянув на усміхнену Марію. Посмішка одразу допомогла йому оговтатись. Приятельськи простягнув Петрові руку, і, наче господар, без усяких запрошень, роздягнувся і сів поруч.

— Прийшла моя біда-зима. Нелегко тепер буде в дорогах, — мовив потираючи руки.

— Маріє! — холодно сказав Петро. — Піч собою не нагрієш. Гості у хаті. Подай на стіл.

Марія метнулась у комору, принесла сала, засмажила яєшню, поставила на стіл глек вина, наклала гору огірків і припросила до вечері. Але їжа всім ставала поперек горла. Настороженість перед чимось повідомим стримувала кожного. Говорилося про різне, дріб’язкове, але слова зронялись, наче лушпиння, і все задля того, аби чимось розрядити гнітючу тишу. По кількох келихах розмова пішла жвавіше. Підхмелілий Петро забагнув ще один глек вина. Марія швидко наповнила, поставила перед чоловіками, а сама далася по господарству. Загнала на сідлище кури, нагодувала корову, замкнула хлів і пішла до хати. Місячна морозна ніч напнулася на шпилі гір. І сніги на верхів’ях, здавалося, не лежали, а висіли і ледь помітно гойдалися на проміннях величезних, соковитих зірок. Марія прочинила сінешні двері і зупинилася. З кімнати: долинала голосна розмова.

— Ти, Миколо, не крути, як циган сонцем. Уподобав — женися, а не роби з дівчини ганьби.

На якусь мить запала мовчанка. Марія завмерла в кутку сіней.

— Петре, ми з тобою чоловіки, — мовив п’яним голосом Сірко, — і признаюся, як мужик мужикові: навіщо мені женитися? Коли хочу — зайду, заночую. Ти ж знаєш мій характер — командировочний…

Сірко не встиг договорити. Страшний удар межи очі відкинув його від столу. Хапаючись за повітря, він полетів до дверей, розчахнув їх собою і впав у сінях. Марія, ще не збагнувши того, що скоїлось, злякано притиснулась у теміні кутка. А Петро, не чекаючи, доки Сірко підведеться, схопив його своїми ручищами за комір, підняв, лівою рукою відчинив сінешні двері і щосили метнув долі сходами. За ним полетіли шапка і пальто. Осліплений ударом, Сірко ледве піднявся на ноги і, снігом обтираючи з обличчя кров, пробелькотів:

— А може, я пожартував, га? — і не віднімаючи руку від розбитого носа, зіщулено подибав до воріт.

Петро безмовно глянув на оцепенілу Марію, зітхнув, зайшов у хату, одним духом спорожнив наполовину випитий глек і, схопившись за очі, тяжко застогнав. Тремтячи як у лихоманці, Марія вибігла до воріт. Від хвіртки петляючи по незайманій чистоті снігу, у глибину ночі брели одинокі сліди.

У розпачі вона раптом кинулась на вулицю і почала руками замітати ті сліди, наче хотіла їх до єдиного визбирати у долоні. Але тут нагодився Петро, взяв її за плечі і тихо сказав:

— Іди до хати, заспокойся, — та й пішов, причавлюючи кирзовими чоботищами сліди, що тікали від обійстя.

Ледве ступаючи, Марія дійшла до порога. Зіпершись на одвірок, омертвілими очима оглянула довкруг. Відколи до неї прийшло щастя, ніколи не задумувалась, що воно може колись обірватися. Не думала, бо в її уяві це б межувало із найстрашнішим, що може тільки статися у житті. І тепер, помалу усвідомлюючи те, що сталося, вона чекала чогось жахливого, неймовірного, але все навкруги було спокійним. Тільки ось всім єством відчула, як почало давити на неї нічне небо, як здригнулися від болю на вершинах і в долині сніги. І так заболіли, що, виділося, доторкнися до них — і сніги закричать від муки…

Голова умовк. Довго дивився на посірілі від відлиги гори, потім тяжко, наче добуваючи із себе кожне слово, продовжив:

— А Сірко на другий же день подав заяву на шлюб. Взяв овдовілу молодицю із сусіднього села — певне, у відомсту Петрулякові. А Марія, бачите, божеволіє від скоєного. Любить вона його… І оце прийшла просити, аби розрадив Сірка, заставив передумати, повернув його. А що я тут вдію? Не маю такого ні права, ні сили, аби в душу людині вселитися. Може, ви дасте якусь раду? Може, знаєте, якими шляхами повернути людині людину?

Я стенув плечима, запалив цигарку, мовчав, і пройнявшись чужим горем, думав про те, як поведу себе через два дні, коли в суді будуть слухати справу про наше із дружиною розлучення.