Колонії, вілли

КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ...

Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії — дитячі. Вілли: специ, їхні жінки відповідальні, взагалі — кваліфікація, цвіт. Ну... — Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитів. — Да, непорядки. А вдруге вже друга на першу: — Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона .цілу сем'ю притягла, ще й «друга дома» притягла... Безобразіє... ...Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну... І третя на другу: — Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла. Їдять шоколад, п'ють каву, молоко — поправляються. Так живуть. Синіє вечір — під'їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять. ...Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї колись, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, гамір буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер їдять... ...Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажемо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки — тьотя Бася, соцвосниця... да... Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов»... Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Звідки він — бородатий, мамулуватий? Хто його знає — революція родила. І він у свою матір конче закоханий — у революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні, — і не треба. — Та покиньте ви співати, — кричить Анфиса Павлівна, гладка, охайна — німецької породи. Гіль зникає. Є ще стара діва — Павлина Анфисівна, — так кажуть, так звуть, — це не так. Ну, і так далі... Тьотя Бася — фанатичка. Зустрічає незнайому жінку: — Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля «Женщина і соціалізм» не читали? Та невже? Витягає «Женщину і соціалізм». Читає, слухачі тікають. Вона молиться на Коллонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна розказує анекдоти: — Я вам по секрету. Цілий скандал був... Коллонтай кричить: «Стерво! Тебе в публічний дом». А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара. Павлина Анфисівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидше ти б сховавсь». У ставку купається сонце — на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.

Б'ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами — в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров'ю. Прибігла економка (це вілла): — Када ви, наконєц, убйотє єйо? — Та зараз. — ...Та січас, — кричить економка і біжить — її покликано. Сидір чухається: — От стерво! Жалко їй народного добра. Микита не чухається: — Нехай. Все одно вже сховав. Здивований Сидір: — Що? — Мнясо! — Те, що буде?.. Тьху! От практикант! Микита закурив цигарку. Пахне зеленню, пахне кізяками. Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився: — Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово — ех! Та й тільки. Потім він ріже, але не мовчить. — Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О! Микита хитає головою: — Правильно! ...Вони ріжуть корову. В колонії сідають обідати. Виховательки, діти. Анфиса Павлівна подивилась на Павлину Анфисівну та й подавилась. Павлина Анфисівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфиса Павлівна дитячу котлету їла. Анфиса Павлівна запивала водою: — Хотіла попробувати... Павлина Анфисівна: — Так, так... ...Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб'язно усміхаються. — Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно. Мама мліє... ...Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи — перед громовицею... ...Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах — варення, котлети, білий хліб та інше... ...Навіщо?.. ... До тьоті Басі приїхав знайомий. Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків. Знайомий сказав: — Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь — усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати всю колонію. Павлина Анфисівна скрикнула: — Ах! Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає: — Чудний українець — то він флегматик не знать який, то він злодій з великого шляху... то він революціонер... Тьотя Бася захвилювалась: — Що то є українець? Пролетар-революціонер. Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; іде на терасу. Анфиса Павлівна глибоко зітхає (їй спати хочеться) і теж іде в кімнату — корова. Павлина Анфисівна була задоволена, взяла під ручку знайомого й повела в садок однієї вілли. Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився. — Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо! — Іді, іді! Не разговарівай!.. Знайомий пообіцяв поскаржитись голові Вуцвику. А Павлина Анфисівна спитала: — Ну, скажіть правду: ви ж не комуніст? Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила. ...Громовиця не прийшла — пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину. Хтось ламав гілки в лісі — не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов'ята, і соловей уже не співав, і солов'ї мовчали. — ...Якби ви знали, яка це Анфиса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з'їсть: дитячу порцію. ...На якнайдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це надхненний Гіль. ...Тьотя Бася не обідала: її обід з'їв хтось. Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький — смачно... Летіли трутні по шосе. ...У віллі мешкають два тижні, три, місяць, а то й ціле літо. Одні виїздять, інші приїздять. Хто приїздить, каже: — По вулицях голод, а тут... Через тиждень каже: — Чому це сьогодні нема какао? Який же це дім відпочинку? Га? ...Пахне кізяками й парним молоком. Ледве світає, Сидір запрягає коні й везе м'ясо до міста. Насіли: де — хто. — Захватіть оцього лантуха з яблуками. — Що за лантух? — Та оцей. — Та це ж яблука казенні. Його просять, він згоджується за двісті п'ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м'ясом і закаляв у кров. (Кров і яблука, революція і кров...) Сидір покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села — на місто селяни їдуть. Сидір кричить: — Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать із воза: — Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись... Но-о!.. Почухав Сидір потилицю й згодився: — Та воно й правда. Сіпнув за віжку — ліворуч... ...Підводилося сонце — червоне, заспане, невмите... На вілли (мабуть, і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах — дрібний звір ходить, буває в садках... А через дев'ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно. Залітають сюди й погані баси — невдачники з міста й дебютантки — балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє. Є і літній театр. У суботу висіла афіша: Грандіозний вєчєр. Участвують... еtс. ...У неділю тьотя Бася кричала: — Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль! Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий. Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить. Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався. І розлігся дитячий регіт на весь ліс. Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована. — Як ви смієте! Як ви смієте глузувати? Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона — на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали. Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балерина. Зодіяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і восени, коли сонце сходить. Ранком жеврів зодіяковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці. Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу. Вілли, колонії... Легенький золотий сум. ...Чебреці, чебреці... Анфиса Павлівна, Павлина Анфисівна посварились. — До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлівна обурилась: — Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не попросили. Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний — осінь. У городі взимку холодно й голодно. ...Колонії, вілли. Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась. ...Ставок думав золоту пісню: «Ой пряду, пряду»... — Леонтович. І минуло літо. Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель. Павлина Анфисівна плакала — йшов тридцять п'ятий листопад. Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» — пом'ята, некрасива книжка. Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав: — Ми смєло в бой пайдьом... Гудів ліс, падало листя — ішов листопад, прийшов листопад. ...А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком. ...Стояли золоті ранки й зодіяковий блиск. Із першої вілли Сидір кричав: — Микито! Та йди-бо, бісова личинко! Бандите клятий! Микита не озивався.