Консуело

Розділ 13

У той час як Консуело здобувала перемогу за перемогою, Андзолето жив тільки нею, зовсім забувши про себе; але коли граф, прощаючись із гістьми, оголосив про ангажемент його нареченої, не сказавши ні слова про його власний, він згадав, яким холодним був із ним Дзустіньяні всі останні години, і страх втратити назавжди його прихильність отруїв усю радість юнака. У нього майнула думка залишити Консуело на сходах у товаристві Порпори, а самому повернутися до свого покровителя й кинутися до його ніг, але позаяк він у цю хвилину ненавидів графа, то, до честі його хай буде сказано, все-таки утримався від такого приниження. Коли ж, попрощавшись із Порпорою, він зібрався було піти з Консуело вздовж каналу, його зупинив гондольєр графа і сказав, що за наказом його ясновельможності гондола очікує синьйору Консуело, щоб відвезти її додому. Холодний піт виступив на чолі Андзолето.

– Синьйора звикла ходити власними ногами, – грубо відрізав він. – Вона дуже вдячна графу за його люб'язність.

– А з якого права ви відмовляєтеся за неї? – запитав граф, який ішов за ними слідом.

Оглянувшись, Андзолето побачив Дзустіньяні; граф був не в тому вигляді, в якому звичайно господарі проводжають своїх гостей, а в плащі, при шпазі, з капелюхом у руці, як людина, що приготувалася до нічних пригод. Андзолето так розлютився, що готовий був устромити у груди Дзустіньяні той добре нагострений ніж, що його всякий венеціанець із народу завжди ховає в якій-небудь потайній кишені свого одягу.

– Сподіваюся, синьйоро, – звернувся граф до Консуело рішучим тоном, – ви не захочете скривдити мене, відмовившись од моєї гондоли, а також не побажаєте засмутити мене, не дозволивши мені посадовити вас у неї.

Довірлива Консуело, зовсім не підозрюючи того, що відбувалося навколо неї, погодилася на пропозицію, подякувала й, обпершись своїм гарним округлим ліктем на руку графа, без церемоній стрибнула в гондолу. Тут між графом і Андзолето виник безмовний, але виразний діалог. Граф, стоячи однією ногою на березі, а іншою в човні, зміряв поглядом Андзолето, а той, застигши на останній приступці сходів, теж упився поглядом у Дзустіньяні. Розлютований, він тримав руку на грудях під курткою, стискаючи руків'я ножа. Ще один крок до гондоли – і граф зустрів би смерть. Чисто венеціанською рисою в цій миттєвій мовчазній сцені було те, що обоє суперників, не поспішаючи, спостерігали один за одним і ні той, ні інший не прагнув прискорити неминучу катастрофу. Граф, по суті, лише мав намір своєю гаданою нерішучістю помучити суперника, і помучив його всмак, хоча бачив і відмінно зрозумів жест Андзолето, який приготувався заколоти його. В Андзолето теж вистачило витримки чекати, не видаючи себе, поки граф зболить скінчити свій жорстокий жарт або попрощається з життям. Тривало це хвилини дві, що здалися йому вічністю. Граф, витримавши їх зі стоїчним презирством, шанобливо поклонився Консуело і, повернувшись до свого вихованця, сказав:

– Я дозволяю вам також увійти до моєї гондоли, надалі будете знати, як має поводитися вихована людина.

Він відступився, щоб пропустити Андзолето, і, наказавши гондольєрам гребти до Корте-Мінеллі, залишився на березі, непорушний, як статуя. Здавалося, він спокійно чекав нового замаху на своє життя з боку приниженого суперника.

– Звідки графові відомо, де ти живеш? – було перше, про що запитав Андзолето свою подругу, тільки-но палац Дзустіньяні зник із-перед очей.

– Я сама сказала йому, – відповіла Консуело.

– А навіщо ти сказала?

– Бо він мене запитав.

– Невже ти не здогадуєшся, для чого йому знадобилося це знати?

– Очевидно, для того, щоб наказати відвезти мене додому.

– Ти гадаєш, тільки для цього? А чи не для того, щоб самому з'явитися до тебе?

– З'явитися до мене? Яка дурниця! У таку жалюгідну халупу? Це було б з його боку надмірною люб'язністю, чого я зовсім не хочу.

– Добре, що ти цього не хочеш, Консуело, тому що результатом цієї надмірної честі могла б бути надмірна для тебе ганьба.

– Ганьба? Чому? Далебі, я зовсім тебе не розумію, мій милий Андзолето. І мене дуже дивує, чому, замість того щоб радіти зі мною нашому сьогоднішньому несподіваному й неймовірному успіху, ти говориш мені якісь дивні речі.

– Дійсно, несподіваному! – з гіркотою зауважив Андзолето.

– А мені здавалося, що й у церкві, й увечері в палаці, коли мені аплодували, ти був іще в більшому захваті, ніж я. Ти кидав на мене такі полум'яні погляди, що я з особливою силою відчувала своє щастя, адже я бачила, як воно відбивається на твоєму лиці. Але от уже кілька хвилин, як ти похмурий і сам не свій, – таким ти буваєш іноді, коли в нас немає хліба або коли майбутнє вимальовується нам із тобою невірним і сумним.

– А тобі хотілося б, аби я радів нашому майбутньому? Можливо, воно дійсно не таке вже й невірне, але мені ж бо радіти нема чому.

– Чого ж іще тобі потрібно? Тиждень тому ти дебютував у графа й викликав фурор…

– Твій успіх у графа затьмарив його, моя люба, ти й сама це чудово знаєш.

– Сподіваюся, що ні, але якби навіть і так, ми не можемо заздрити одне одному.

Консуело сказала це з такою ніжністю, з такою чарівною щирістю, що Андзолето відразу заспокоївся.

– Так, твоя правда! – вигукнув він, пригортаючи наречену до грудей. – Ми не можемо заздрити одне одному, так само як не можемо обдурити одне одного.

Вимовляючи останні слова, він із каяттям совісті згадав про почату інтрижку з Кориллою, й раптом у нього майнула думка, що граф, бажаючи остаточно провчити його, неодмінно розповість про все Консуело, тільки-но йому здасться, що вона хоч трохи заохочує його сподівання. При цій думці він знову спохмурнів, Консуело також замислилася.

– Чому ти сказав, – мовила вона після деякого мовчання, – що ми не можемо ніколи обдурити одне одного? Звичайно, це найбільша правда, але з якого приводу це тобі спало на думку?

– Знаєш, облишмо цю розмову в гондолі, – прошепотів Андзолето. – Боюся, що гондольєри, підслухавши нас, передадуть усе графові. Ці фіранки з оксамиту й шовку дуже тонкі, а вуха у двірських гондольєрів разів у чотири ширші та глибші, ніж у найманих. Дозволь мені піднятися до тебе в кімнату, – попросив він Консуело, коли вони пристали до берега біля Корте-Мінеллі.

– Ти знаєш, що це суперечить нашим звичкам і нашій угоді, – відповіла вона.

– О, не відмовляй мені, – закричав Андзолето, – не доводь мене до розпачу і люті!

Налякана його словами й тоном, Консуело не зважилася відмовити йому. Вона засвітила лампу, опустила фіранки та, побачивши свого нареченого похмурим і замисленим, обійняла його.

– Скажи, що з тобою? – сумно запитала вона. – У тебе такий нещасний, стривожений вигляд сьогодні ввечері.

– А ти сама не знаєш, Консуело? Не здогадуєшся?

– Ні, даю тобі слово!

– Так заприсягнися мені, що ти нічого не підозрюєш, заприсягнися мені душею твоєї матері, заприсягнися розп'яттям, перед яким ти молишся вранці й увечері…

– О! Присягаюся тобі розп'яттям і душею моєї матері!

– А нашою любов'ю заприсягаєшся?

– Так, і нашою любов'ю, і нашим вічним порятунком…

– Я вірю тобі, Консуело: адже якби ти збрехала, це була б перша неправда у твоєму житті.

– Ну, а тепер ти поясниш мені, у чому річ?

– Я нічого тобі не поясню, але, можливо, дуже скоро ти зрозумієш мене… О! Коли настане ця хвилина, тобі й так усе буде занадто ясно… Лихо, лихо буде нам обом того дня, коли ти довідаєшся про мої теперішні муки!

– О боже! Яке ж жахливе нещастя загрожує нам? Боюся, що в цю вбогу кімнату, де в нас із тобою не було дотепер секретів одне від одного, ми повернулися переслідувані якоюсь злою долею. Недарма, йдучи звідси сьогодні вранці, я передчувала, що вернуся в розпачі. Що ж я такого вчинила, що мені не можна насолодитися днем, який здавався таким чудовим! Чи я не благала Бога так щиро, так гаряче! Чи не я відкинула всякі думки про гордість! Чи не я старалася співати якомога краще! Чи не я засмучувалася приниженням Клоринди! Чи не я заручилася обіцянкою графа запросити її разом з нами на другі ролі, причому він сам не підозрює, що дав мені цю обіцянку й уже не може взяти назад своє слово. Повторюю: що ж зробила я поганого, щоб переносити ті муки, які ти мені пророкуєш і які я вже відчуваю, раз їх відчуваєш ти?

– Ти справді хочеш улаштувати ангажемент для Клоринди, Консуело?

– Я доможуся цього, якщо тільки граф – людина слова. Бідолаха завжди мріяла про театр, і це єдина можлива для неї майбутність…

– І ти сподіваєшся, що граф відмовить Розальбі, яка хоч щось знає, заради неосвіченої Клоринди?

– Розальба не розлучиться з Кориллою, адже вони сестри. Вона піде з нею. Клориндою ж ми з тобою займемося й навчимо її використовувати щонайкраще свій милий голосок. А публіка завжди буде поблажлива до такої красуні. Нарешті, якщо мені вдасться влаштувати її хоча б на треті ролі, вже й те добре – це буде першим кроком у її кар'єрі, початком її самостійного існування.

– Ти просто свята, Консуело! І ти не розумієш, що ця облагодіяна тобою дурка, яка мала б вважати себе щасливою, коли її візьмуть на треті або навіть на четверті ролі, ніколи не простить тобі того, що сама ти на перших ролях?

– Що мені до її невдячності! На жаль! Я занадто добре знаю, що таке невдячність і невдячні!

– Ти? – І Андзолето розреготався, цілуючи її з колишньою братньою ніжністю.

– Звичайно, – відповіла вона, радіючи, що їй удалося відволікти свого друга від смутних дум. – У моїй душі постійно жив і завжди буде жити шляхетний образ Порпори. У моїй присутності він часто висловлював глибокі, повні гіркоти думки. Мабуть, він уважав, що я не здатна зрозуміти їх, але вони запали мені в душу й залишаться в ній назавжди. Ця людина багато страждала, горе гризе його, і от з його сумного життя, з його глибокого обурення, з промов, які я чула від нього, я зробила висновок, що артисти набагато небезпечніші та зліші, ніж ти, любий мій, припускаєш. Я знаю також, що публіка легковажна, забудькувата, жорстока, несправедлива. Знаю, що блискуча кар'єра – тяжкий хрест, а слава – терновий вінець! Так, усе це для мене не таємниця. Я так багато думала, так багато міркувала про ці речі, що, мені здається, ніщо вже не зможе здивувати мене, і якщо коли-небудь мені самій доведеться зіткнутись із усім цим, я знайду в собі сили не сумувати. Ось чому, як ти міг помітити, я не сп'яніла від свого сьогоднішнього успіху, ось чому також я не падаю духом од твоїх похмурих думок. Я ще не розумію їх гарненько, але впевнена, що з тобою, якщо ти любитимеш мене, я не стану людиноненависницею, як мій бідолашний учитель, ця шляхетна стара й нещасна дитина.

Слухаючи свою подругу, Андзолето знову підбадьорився й повеселішав. Консуело мала на нього величезний вплив. З кожним днем він виявляв у ній усе більше твердості й прямоти – якості, що їх так бракувало йому самому. Поговоривши з нею зі чверть години, він зовсім забув про муки ревнощів, і коли вона знову почала розпитувати про причину його пригніченого стану, йому стало соромно, що він міг запідозрити таку чисту, доброчесну істоту. Він одразу придумав пояснення:

– Я одного боюся: щоб граф не знайшов мене невідповідним для тебе партнером, – він так високо цінує тебе. Сьогодні він не пропонував мені співати, а я, по правді сказати, очікував, що він запропонує нам з тобою виконати дует. Але, очевидно, він зовсім забув про моє існування; навіть не помітив того, що, акомпануючи тобі на клавесині, я зовсім непогано із цим упорався. Нарешті, говорячи про твій ангажемент, він не заїкнувся про мій. Як не звернула ти уваги на таку дивну річ?

– Мені й на думку не спало, що граф, запрошуючи мене, може не запросити тебе. Та хіба він не знає, що я погоджуся тільки за цієї умови? Хіба він не знає, що ми наречений і наречена, що ми любимо одне одного? Хіба ти не говорив йому про це з цілковитою певністю?

– Говорив, але, можливо, Консуело, він вважає це хвастощами з мого боку?

– У такому разі я сама похвастаюся моєю любов'ю до тебе, Андзолето! Вже я так її розпишу, що він мені повірить! Але тільки ти помиляєшся, друже мій! Якщо граф не вважав за потрібне заговорити з тобою про ангажемент, то тільки тому, що цю справу вирішено з того самого дня, коли ти виступав у нього з таким успіхом.

– Вирішено, але не підписано! А твій ангажемент буде підписано завтра. Він сам сказав тобі про це.

– Невже ти думаєш, що я підпишу першою? Звичайно ж, ні! Добре, що ти мене застеріг. Моє ім'я буде написано не інакше, як під твоїм.

– Ти присягаєшся?

– Як тобі не соромно! Змушувати мене присягатися в тім, у чому ти впевнений! Справді, ти мене сьогодні не любиш або хочеш помучити; у тебе такий вигляд, ніби ти не віриш, що я тебе люблю.

Тут на очі дівчини навернулися сльози, і вона опустилася на стілець, злегка надувшись, що додало їй іще більшої чарівності.

«Справді, який я дурень, – подумав Андзолето, – зовсім з глузду з'їхав. Як я міг припустити, що граф спокусить таку чисту істоту, яка самовіддано любить мене! Він досить досвідчений і, звичайно, зрозумів з першого погляду, що Консуело не для нього. І хіба він виявив би таку великодушність сьогодні ввечері, дозволивши мені ввійти в гондолу замість себе, якби не був упевнений, що опиниться перед нею в жалюгідній і смішній ролі ферта? Ні! Звичайно, ні! Моя доля забезпечена, моє становище непохитне. Нехай Консуело йому подобається, нехай він упадає коло неї, нехай навіть закохається в неї, – усе це буде тільки сприяти моїй кар'єрі: вона зуміє домогтися від нього всього, не наражаючись ні на яку небезпеку. В усьому цьому вона незабаром розбиратиметься краще за мене. Вона сильна та обережна. Домагання найласкавішого графа лише слугуватимуть мені на користь, принесуть мені славу».

І, звільнившись од усіх своїх сумнівів, він кинувся до ніг подруги й віддався пориву пристрасного захоплення, що охопило його вперше й не виявлялося протягом останніх кількох годин лише через ревнощі.

– Красуне моя! – вигукнув він. – Свята! Дияволице! Королево! Прости, що я думав про себе, замість того щоб, опинившись із тобою наодинці в цій кімнаті, упасти до твоїх ніг. Сьогодні вранці я вийшов звідси, сварячись із тобою, й мав би повернутися не інакше, як на колінах. Як можеш ти мене любити, як можеш іще всміхатися такій тварюці, як я? Зламай своє віяло об мою фізіономію, Консуело! Наступи мені на голову своєю гарненькою ніжкою! Ти незмірно вища за мене, і від сьогодні я навіки твій раб!

– Я не заслуговую всіх цих гучних слів, – прошепотіла вона, обіймаючи його. – А розгубленість твою я розумію й прощаю. Я бачу, що тільки страх розлуки зі мною, страх, що нашому єдиному, спільному життю буде покладено край, навіяв тобі цей сум і сумніви. У тебе не вистачило віри в Бога, – і це набагато гірше, ніж якби ти звинуватив мене в якій-небудь ницості. Але я буду молитися за тебе, я скажу: «Господи, прости йому, як я йому прощаю!»

Консуело була дуже гарна в цю хвилину, – вона говорила про свою любов так просто й так природно, домішуючи до неї, за своїм звичаєм, іспанську побожність, сповнену людської ніжності й наївної поступливості. Утома й хвилювання пережитого дня розлили в ній таку звабну млість, що Андзолето, і без того вже збуджений її надзвичайним успіхом, побачив дівчину в зовсім новому світлі й замість звичайної спокійної та братньої любові відчув до неї приплив жагучої пристрасті. Він був із тих, хто захоплюється тільки тим, що подобається іншим, чому заздрять і про що сперечаються інші. Радість усвідомлення, що він має предмет стількох жадань, які розгорілися й вирували навколо Консуело, розбудила в ньому божевільні бажання, і вперше вона була в небезпеці, перебуваючи в його обіймах.

– Будь моєю коханою! Будь моєю дружиною! – задихаючись, вигукував він. – Будь моєю, моєю назавжди!

– Коли хочеш, хоч завтра, – з ангельським усміхом відповіла Консуело.

– Завтра? Чому завтра?

– Твоя правда, тепер уже за північ, – виходить, ми можемо обвінчатися ще сьогодні. Тільки-но розвидниться, ми вирушимо до священика. Батьків у нас немає, ні в мене, ні в тебе, а вінчальний обряд не потребуватиме тривалих приготувань. У мене є ситцеве ненадіване плаття. Знаєш, друже мій, коли я його шила, я говорила собі: «У мене немає грошей на вінчальне плаття, і якщо моєму милому не сьогодні-завтра захочеться зі мною обвінчатися, мені доведеться бути в надіваному платті, а це, кажуть, приносить нещастя». Недарма матінка, яку я бачила вві сні, взяла його й сховала до шафи: вона, бідолашна, знала, що робить. Отже, все готово: зі сходом сонця ми з тобою заприсягнемося одне одному у вірності. Ага, негіднику, тобі потрібно було спершу переконатися в тому, що я не виродок?

– Ах, Консуело, яка ти ще дитина! Справжня дитина! – тоскно вигукнув Андзолето. – Хіба можна так раптом обвінчатися, таємно від усіх! Граф і Порпора, протегування яких нам таке ще необхідне, дуже розсердилися б на нас, якби ми зважилися на такий крок, не порадившись із ними й навіть не сповістивши їх. Твій старий учитель недолюблює мене, а граф, я це знаю з вірних джерел, не любить заміжніх співачок. Отже, нам потрібен час, аби домогтися їхньої згоди на наш шлюб. А якщо ми навіть і зважимось обвінчатися таємно, то нам знадобиться принаймні кілька днів, аби нишком улаштувати все це. Не можемо ж ми побігти в церкву Сан-Самуеле, де всі нас знають і де досить буде присутності однієї бабці, щоб звістка про це за яку-небудь годину рознеслася по всій парафії.

– Якось я не подумала про це, – сказала Консуело. – Так про що ж ти мені тільки-но говорив? Навіщо ти, недобрий, сказав мені: «Будь моєю дружиною», знаючи, що поки це неможливо? Адже не я перша заговорила про це, Андзолето. Правда, я часто думала, що ми вже в тому віці, коли можна одружитись, але, хоча мені ніколи не спадали на думку ті перешкоди, про які ти говориш, я залишала вирішення цього питання тобі, твоїй розсудливості, і ще – знаєш чому? – твоїй добрій волі. Адже я прекрасно бачила, що ти з весіллям не квапишся, але не гнівалася на тебе за це. Ти часто мені повторював, що, перш ніж одружуватися, треба забезпечити майбутність своїй родині, треба мати кошти. Моя мати була тої ж думки, і я вважаю це розсудливим. Отже, прийнявши все це до уваги, треба ще зачекати з весіллям. Треба, щоб обидва наші ангажементи було підписано, чи не так? І ще – треба заручитись успіхом у публіки. Виходить, про весілля ми поговоримо знову після наших дебютів. Але чого ти так сполотнів, Андзолето? Боже мій, чого ти так стискаєш кулаки? Хіба ми не щасливі? Хіба ми неодмінно мусимо бути зв'язані клятвою, щоб любити й надіятись одне на одного?

– О Консуело! Яка ти спокійна! Яка ти чиста і яка холодна! – з якимось шалом заволав Андзолето.

– Я? Я холодна? – у свою чергу скрикнула, дивуючись, юна іспанка, червона від обурення.

– Я люблю тебе як жінку, а ти слухаєш і відповідаєш мені, мовби мале дитя. Ти знаєш тільки дружбу, ти не маєш навіть уявлення про любов. Я страждаю, палаю, я вмираю у твоїх ніг, а ти мені говориш про якогось священика, про якесь плаття, про театр…

Консуело, стрімко підхопившись було з місця, тепер знову сіла, збентежена, тремтячи всім тілом. Вона довго мовчала, а коли Андзолето знову захотів обійняти її, тихенько відштовхнула його.

– Послухай, – сказала вона, – нам необхідно порозумітися, спізнати одне одного. Ти, певно, і справді вважаєш мене дитиною. Було б манірністю з мого боку запевняти тебе, начебто я не розумію того, що давно вже прекрасно зрозуміла. Недарма я з різними людьми об'їздила три чверті Європи, недарма надивилася на розпусні, дикі звичаї бродячих артистів, недарма – на жаль! – здогадувалася про погано приховувані таємниці моєї матері, аби не знати того, що, втім, усяка дівчина з народу моїх літ прекрасно знає. Але я не могла допустити, Андзолето, щоб ти хотів примусити мене порушити обітницю, дану мною Богові в присутності моєї вмираючої матері. Я не дуже дорожу тим, що аристократки, – до мене часом долітають їхні розмови, – називають репутацією. Я занадто непомітна у світі істота, аби звертати увагу на те, що думають про мою честь, – для мене честь полягає в тому, аби виконувати свої обіцянки, і, по-моєму, до того ж самого зобов'язує тебе й твоя честь. Можливо, я не настільки гарна католичка, як мені хотілося б, – адже мене так мало вчили релігії. Звичайно, у мене не може бути таких прекрасних правил поведінки, таких високих понять про моральність, як в учениць, що ростуть у монастирі й слухають богословські повчання з ранку до ночі. Але в мене є свої погляди, і я дотримуюсь їх, як умію. Я не вважаю, що наша любов, стаючи з роками все більш палкою, має стати від цього менш чистою. Я не скуплюся на поцілунки, які дарую тобі, та я знаю, що ми не ослухалися моєї матері, й не хочу ослухатись її тільки для того, щоб задовольнити нетерплячі пориви, які легко можна приборкати.

– Легко! – скрикнув Андзолето, гаряче пригортаючи її до грудей. – Легко! Я так і знав, що ти холодна!

– Нехай я буду холодна! – вириваючись із його обіймів, вигукнула Консуело. – Але Господь, що читає в моєму серці, знає, як я тебе люблю.

– Так іди ж до нього! – крикнув Андзолето з досадою. – Зі мною тобі небезпечно. І я тікаю, щоб не стати нечестивцем.

Він кинувся до дверей, розраховуючи на те, що Консуело, яка ніколи не відпускала його без примирення, якщо між ними виникала навіть найнезначніша сварка, утримає його й цього разу. Вона дійсно стрімко кинулася було за ним, але потім зупинилася; коли він вийшов, вона підбігла до дверей, схопилася вже за ручку, щоб відчинити їх і покликати його назад, але раптом, зробивши над собою неймовірне зусилля, замкнула двері й, знесилена жорстокою внутрішньою боротьбою, непритомна впала на підлогу. Так, нерухомо, і пролежала вона до ранку.