Консуело

Розділ 15

Граф, бачачи, що Консуело байдужа до грошей, вирішив збудити її марнославство й запропонував їй діаманти й туалети, але й від них вона відмовилася. Спочатку Дзустіньяні подумав, що вона вгадала його таємні наміри, та незабаром йому стало ясно, що в ній говорить винятково гордість простолюдинки: вона не хотіла нагород, іще не заслужених на сцені його театру.

Одначе він змусив її прийняти сукню з білого атласу, під тим приводом, що непристойно виступати в його салоні в ситцевому платті, і зажадав, аби вона з поваги до нього розлучилася зі своїм невибагливим одягом. Вона підкорилася й віддала свою прекрасну фігуру в руки модних кравчинь, які, звичайно, не забули нажитися на цьому й не поскупилися на матерію. Перетворившись через два дні на ошатну даму, змушена прийняти ще перлинне намисто, яке граф підніс їй як плату за той вечір, коли вона так захопила своїм співом його і його друзів, Консуело все-таки була гарна, хоча це й не личило характеру її краси, а потрібно було тільки для того, щоб зачаровувати вульгарні погляди. Однак їй так і не вдалося цього досягти. З першого погляду Консуело нікого не вражала й не засліплювала: вона була бліда, та й в очах її – дівчини скромної й цілком заглибленої у свої заняття – не було того блиску, що постійно горить у погляді жінок, що жадають одного – вражати. В обличчі її, серйозному й замисленому, відбивалася вся її вдача. Дивлячись на неї за столом, коли вона базікала, чемно нудьгуючи серед вульгарності світського життя, ніхто навіть і не подумав би, що вона красива. Але тільки-но обличчя це опромінювалося веселою, дитячою усмішкою, що вказувала на душевну чистоту, всі відразу визнавали її милою. Коли ж вона надихалася, бувала чим-небудь жваво зацікавлена, розчулена, захоплена, коли виявлялись її багаті внутрішні сили, вона миттєво перетворювалась: вогонь геніальності й любові загорявся в ній, і тоді вона приводила в захват, захоплювала, скоряла, навіть не усвідомлюючи таїни своєї могутності.

Графа дивувало й дивно мучило його почуття до Консуело; у цієї світської людини була артистична душа, і Консуело вперше змусила затремтіти й заспівати її струни. Але й тепер цей вельможа не розумів, наскільки незначними й неспроможними були його способи здобути цю жінку, так мало схожу на тих, кого йому вдалося розбестити.

Він запасся терпінням і вирішив вдатися до допомоги почуття суперництва: він запросив Консуело до театру, в свою ложу, сподіваючись, що успіх Корилли розбудить у ній честолюбство. Але результат вийшов зовсім не той, якого він очікував. Консуело вийшла з театру байдужа, мовчазна, втомлена від грому оплесків, але зовсім не захоплена ними. У Кориллі вона не відчула справжнього таланту, шляхетної пристрасті, величі. Вона вважала себе досить знаючою, щоб судити про цей штучний, зроблений талант, загублений на самому початку безладним життям і егоїзмом. Байдуже поаплодувала вона примадонні, зронила кілька стриманих слів схвалення, але не захотіла розігрувати порожньої комедії – захоплюватися суперницею, що не збудила в ній ані страху, ні захвату. На хвилину графові здалося, що Консуело в душі заздрить якщо не таланту, то успіху Корилли.

– Успіх цей ніщо в порівнянні з тим, що очікує вас, – сказав він їй, – він дає лише слабке уявлення про перемоги, які очікують вас, якщо ви покажете себе публіці такою, якою показали себе нам. Сподіваюся, ви не налякані тим, що тут бачили?

– Анітрошки, синьйоре графе, – всміхаючись, відповіла Консуело. – Ця публіка не страшить мене, я навіть і не думаю про неї. Я думаю про те, що можна було б іще зробити з тією роллю. Корилла виконує її блискуче, але мені здається, що в цій ролі є й інші, не використані нею ефекти.

– Як? Ви не думаєте про публіку?

– Ні, я думаю про партитуру, про наміри композитора, про характер ролі, про оркестр, достоїнства якого треба використовувати, а вади сховати, постаравшись перевершити себе в деяких місцях. Я слухаю хор, що не завжди на висоті: він, на мою думку, вимагає більш суворого керування; обмірковую, в яких місцях треба буде пустити в хід усі свої можливості, завбачливо приберігаючи для цього сили в місцях менш важких. Як бачите, пане графе, є багато такого, про що варто подумати, крім публіки, яка нічого в цьому не розуміє й нічого не може навчити мене.

Ці здорові погляди й сувора оцінка до того вразили графа, що він не зважився розпитувати далі й зі страхом запитав себе, якими засобами може такий шанувальник, як він, підпорядкувати собі цей непересічний розум.

До дебюту обох молодих людей готувалися за всіма правилами, що практикуються в таких випадках. Між графом і Порпорою, між Консуело та її коханим тривали нескінченні перемовки й суперечки. Старий учитель і його обдарована учениця повставали проти пишних оголошень, проти тієї безлічі дрібних і вульгарних прийомів, які у наш час ми зуміли довести до нахабства та обману. В ті часи у Венеції газети не відігравали великої ролі в цих справах. Тоді не вміли ще так мистецьки підбирати склад публіки, не вдавалися до допомоги реклами, до похвальби вигаданих біографій і до послуг тієї всесильної машини, що називається клакою. Тоді були в ходу серйозні підступи й жагучі інтриги, але вони відбувались у вузькому колі, а все вирішувала сама публіка: одними вона наївно захоплювалася, до інших так само стихійно була ворожа. І не завжди при цьому головну роль відігравало мистецтво: тоді – як і тепер – у храмі Мельпомени боролися пристрасті значні та жалюгідні. Але тоді не вміли приховувати так мистецьки причини розбіжностей і відносити їх за рахунок непідкупної любові до мистецтва. А за всім цим в остаточному підсумку ховалися всі ті ж дрібні людські почуття – тільки цивілізація ще не прикривала їх вигадливою зовнішньою оболонкою.

У таких справах Дзустіньяні поводився скоріше як меценат-вельможа, ніж як директор театру. Марнославство було для нього більш сильним двигуном, аніж пожадливість у звичайних любителів наживи. У своїх салонах він підготовляв публіку, підігріваючи успіх своїх вистав. У його методах не було тому нічого підлого або низького – він вносив у них чисто дитяче самолюбство, прагнення перемогти у своїх любовних пригодах, уміння спритно використовувати світські балачки. І от тепер він почав потроху, таки мистецьки, руйнувати будівлю, колись споруджену його ж власними руками, – будівлю слави Корилли. Усі бачили, що він хоче створити славу новій зірці, і йому приписувалося вже цілковите володіння тим передбачуваним чудом, яке він збирався показати: бідолашна Консуело ще й не підозрювала про почуття графа до неї, а вся Венеція вже говорила, буцім йому остогидла Корилла й він збирається замістити її, влаштувавши дебют своїй новій коханці. Багато хто додавав: «Яке знущання над публікою і яка шкода для театру! Його фаворитка – якась вулична співуха, яка нічого не вміє і має лише гарний голос і терпиму зовнішність».

Почались інтриги прихильників Корилли. Розігруючи роль суперниці, принесеної в жертву, вона намовляла численних своїх шанувальників і їхніх друзів розправитися з Zingarella (циганочкою) за її нахабні підступи. Почалися інтриги й на захист Консуело. Тут клопоталися жінки, в яких Корилла відбила або спокусила чоловіків і коханих; були тут і чоловіки, що воліли, аби відома купка венеціанських донжуанів увивалася краще навколо нової дебютантки, ніж навколо їхніх власних дружин; нарешті, у числі інтригуючих були обмануті й знехтувані коханці Корилли, які жадали, щоб успіх її суперниці помстився за них.

Щирі dilettanti di musica[83] також розбилися на два табори. В одному були прихильники таких стовпів музики, як Порпора, Марчелло, Йомеллі й інші, які пророкували, що з появою на сцені чудової співачки туди повернуться й серйозні опери й добрі старі традиції. В другому були другорядні композитори, чиїм більш легковагим творам завжди віддавала перевагу Корилла: її відхід загрожував їхнім інтересам. Взагалі весь театр Сан-Самуеле захвилювався: музиканти оркестру, які боялися, що їх засадять за давно забуті партитури й доведеться взятися серйозно за роботу, весь персонал, який передбачав реформи, завжди пов'язані зі змінами в трупі, навіть машиністи сцени, костюмерки, перукарі – всі сполошились, усі були за або проти дебюту. По правді кажучи, у республіці цим дебютом цікавилися набагато більше, ніж діями нового уряду, очолюваного дожем П'єтро Ґрімальді, який недавно мирно заступив місце свого попередника, дожа Луїджі Пізані.

Консуело була в пригніченому стані духу, її засмучували і зволікання, й усі ці хвилювання, пов'язані з її кар'єрою, що починалася. Вона бажала дебютувати зараз же, без усяких приготувань, тільки-но розучить нову оперу. Зовсім не розбираючись у цій масі інтриг, вона вважала їх скоріше небезпечними, ніж корисними, і була переконана, що може чудово обійтися без них. Але граф знав глибше таємниці театральної справи і, бажаючи, щоб його уявлювана близькість із Консуело викликала заздрість, а не глузування, робив усе можливе, щоб завербувати їй якнайбільше прихильників. Щодня він викликав її до себе й одрекомендовував усій міській і провінційній аристократії. Скромність і душевна пригніченість Консуело погано сприяли його планам; але варто було їй заспівати, і вона здобувала блискучу, рішучу, безперечну перемогу.

Андзолето аж ніяк не розділяв відрази своєї подруги до різних побічних засобів. Його власний успіх далеко не був так забезпечений. Насамперед граф ставився до нього не з таким інтересом; потім той тенор, якого йому належало замінити, був першокласний співак, і змусити забути його було не так уже й легко. Щоправда, Андзолето також щовечора виступав у графа, і Консуело напрочуд мистецьки вміла висувати його на перший план у дуетах; захоплений і підтримуваний її могутнім талантом, який далеко перевершував його власний, Андзолето часто досягав великої досконалості. Йому багато аплодували, заохочували його, але прекрасний голос юнака, що збуджував захват на початку його співу, втрачав потім при порівнянні з голосом Консуело, і не тільки слухачі знаходили в ньому вади, але й він сам із жахом визнавав їх. Отут би йому з новим жаром налягти на роботу, одначе Консуело ніяк не могла переконати його займатися з нею щоранку на Корте-Мінеллі, де вона продовжувала жити, незважаючи на всі умовляння графа, що пропонував улаштувати її більш пристойно. Андзолето був до того захоплений різними візитами, клопотами, інтригами, у нього було стільки дрібних справ і тривог, що він не міг знайти ні часу, ні бажання для роботи.

Серед усіх цих хвилювань Андзолето дійшов висновку, що найнебезпечнішим ворогом для нього є Корилла, і, знаючи, що граф із нею більше не бачиться й анітрошки нею не цікавиться, вирішив побувати в неї, щоб схилити її на свій бік. Він чув, що співачка весело й з філософською іронією ставиться до зради графа і його помсти, що вона дістала блискучу пропозицію від Італійської опери в Парижі й чекає тільки провалу своєї суперниці, в якому, очевидно, впевнена, а поки що регоче та знущається із нездійсненних мрій графа та його наближених. Андзолето вирішив обеззброїти цього страшного ворога, діючи лукаво та з обережністю; і ось одного разу, вирядившись і надушившись, він вирушив до неї після полудня, у ту годину, коли у венеціанських палацах панує тиша, всі відпочивають і відвідини вельми рідкі.