Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

Дар чи гнів богів?

Ірландський історик античності Ерік Робертсон Доддс у книзі «Греки й ірраціональне» (1951) порушив питання, на підставі якого можна дещо неоднозначно трактувати історію всієї європейської культури від її витоків. Йдеться про проблематичність домінування в ній винятково інтелектуальних інтенцій. Питання звучить так: «Чи дійсно греки настільки не розуміли важливої ролі нерозумних чинників у житті людини, як зазвичай стверджують і їхні захисники, і їхні критики?»[2]

Досліджено, що у VII–V століттях до нашої ери в Стародавній Греції прояви шаленства приписували волі богів. Якщо вони гнівилися чи просто були незадоволені людиною, то зазвичай насилали на неї недугу. Згідно з грецьким прислів’ям, тих, кого боги хочуть покарати, вони спочатку позбавляють розуму. Певне пояснення вже можна відшукати, зазирнувши навіть до міфологічного словника. Так, існує легенда про доньку олімпійського громовержця — Ату, яка втілювала напад шаленства, запаморочуючи розум не лише людей, а й самих богів. Підступом, читаємо ми, вона примусила Зевса відрядити його сина Геракла на службу до царя Тірінфа й Мікен Евристея. За це та інші витівки її скинули з Олімпу й позбавили влади над богами. Відтоді дивним чарам піддавалися люди, які потрапляли в її пута й здійснювали шалені вчинки[3].

Психічні коливання й збурення в давнину стосувалися ще однієї міфічної істоти, яку греки уподібнювали легкому повіванню душі. Якщо Афіна (римська Мінерва) уособлювала домірну розумність, то Психея — пишну чуттєвість. Розум греки позначали словом «френ» (φρήν). Цікаво, що способи фіксації мінливих станів душі й донині трапляються в спеціальній літературі з використанням цього кореня (напевно, найбільш відомим є медичний термін «шизофренія»). У міфології особливе місце належить трагічній оповідці про помсту Медеї своєму невірному чоловікові Ясону: у нападі люті вона жорстоко вбиває обох їхніх дітей. Її роз’ятрена душа є прикладом того, як крайні емоції можуть призвести до втрати розважливості й спричинити психоз.

До речі, на позначення цього стану існував іще один доволі відомий і донині термін — «манія» (μανία), що втілював шаленство. Манія не просто підкорює людський розум, але може набувати протилежних форм: від піднесення до гнітючо-нестримних виявів. Вона сіє в бентежній душі надмірну впевненість і несамовите пожадання і навіть здатна засліпити людину.

Почасти манія вказує на сильний афект або збудження. Тому її нерідко зображають як «смерть розуму»: втрату здатності мислити зважено, впорядковувати факти й опановувати пристрасті. Про щось подібне йдеться, коли тепер вживаємо слово «шаленство», тобто воліємо засвідчити незвичність поведінки людини, яка перебуває в сум’ятті.

Що ж означає таке шаленство? Чи є воно тільки метафорою, чи, може, клінічною констатацією?

Якось мені довелося натрапити на доволі повабну інтерпретацію. Коли Гомер починає «Іліаду» словами «Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла…», то спершу здається, що гнів він подає як ваду. Та, беручи до уваги, що ахейські (прагрецькі) племена були войовничим народом, ці слова варто розуміти як початок їхньої історичної героїчної оповіді.

А ось які зауваги він вкладає в уста Ахілла, що застерігає прислужників Агамемнона про несамовиту вдачу їхнього пана[4]:

[пер. Н. Ніщинського]

Цей уривок розкриває мить якогось хвилинного очманіння чи навіть простого здичавіння. Проте входження в нього здійснюється не самочинно, а завдяки підступному демонічному впливу. Вважали, що якщо цей стан не спричинений надмірним уживанням вина, то його треба тлумачити як покарання непідвладної Мойри за невдалі вчинки, наприклад, неуважність або необачність. Людина могла й нічого не второпати про причини тієї напасті, але чітко проводила межу між діями, вчиненими у звичайному стані, і діями, спричиненими силою божества.

Як свідчить розвідка Дебри Гершковіц «Епічне шаленство: Література безуму від Гомера до Стація», антична культура вкрай сповнена ілюстраціями людської несамовиті[5]. Згадаймо лишень, як Гектор заходиться надзвичайно здичавілим шаленством у борні супроти неприятеля. Ахілл натомість мститься йому за смерть брата, виявляючи напади неабиякої ненависті. У неймовірному запалі боротьби гине затятий Патрокл, якого Аполлон смертельно поранив. Згідно з п’єсою Софокла, Афіна карає Аякса тим, що в нестримному пориві люті той кидається на отару овець, які видаються йому ворожими архонтами, а отямившись — вкорочує собі віку власним мечем. Той самий Аполлон велить Орестові поквитатися з його лукавою матір’ю Клітемнестрою за вбивство батька Агамемнона. Та після розправи кривдника переслідують Еринії (у латинян — Фурії), поволі доводячи героя до навіженості. Також варто додати, що в давньоримській літературі, зокрема в «Енеїді» Вергілія, шаленство позначають словом furor, тобто нападом люті. Заледве не та ж історія трапилася з Едипом, який у запамороченому стані віднаходить труп своєї матері-дружини Іокасти. Доречно пригадати також і ревниву Геру, яка нацькувала на Геракла богиню шалу, доньку Ночі, Лісу, під впливом якої він убиває своїх і братових дітей.

Бачимо, що міфологічний сюжет іще по-особливому репрезентує шаленство, оперуючи термінами «буйство», «навіженство», «помста» тощо. Вважається, що існує щонайменше три визначальних сюжети давньогрецького опису шаленства: затьмарення, мандрівка й ушкодження. Затьмарення здебільшого стосується запаморочення розуму, спричиненого наявністю в організмі чорної жовчі, що, як наслідок, викликає гнівливість. Усе це призводить до ізоляції людини, неймовірно обмежуючи її світ. Натомість ідея, пов’язана з постійним блуканням, уже ґрунтується на переконанні, що шаленство змушує людей вибитися зі звичної життєвої колії, а отже — поневірятися та податися у мандри. Нарешті, шаленство викликає руйнування самої людини, коли вона кидає виклик богам. Міф доволі часто описує безумство як покарання. Але в кожному разі йдеться про втручання якогось «демона», тобто важливу роль неодмінно відіграють надприродні чинники, з яких постає символіка божественного. Ознаки подібного підкорення психіки свідчили про те, що людська вдача змінюється під тиском зовнішнього втручання.

Можливо, саме через ці чинники Сократ вряди-годи розповідав про власного «даймоніона», тобто про «внутрішній голос» як винятковий дар запобігати небезпеці? Ймовірно, це означало, що божество не просто внаджувалося в його психічну конституцію, а ще й давало змогу провісникові західного раціоналізму пожартувати: «Я знаю, що нічого не знаю». Прикидаючись невігласом, кожного разу він немовби заохочував до пізнання самого себе, нехай і в дещо ексцентричний спосіб. Згідно із вченням Сократа, самопізнання становить джерело знання, перетворюючись на необхідну умову людської чесноти. Позаяк той, хто не знає себе, — вельми близький до шаленства.

Безумовно, ми майже нічого не знаємо про Сократа напевно. Наприклад, для Аристофана він був людиною, завдяки якій філософія цілком могла б набути сатиричної форми. Поет залишив по собі комедію «Хмари», її сюжет розгортається навколо філософської школи на чолі з Сократом. Аристофан писав про нього, коли той іще жив, а от інший, більш відомий творець Сократового образу, Платон, був тоді лише дитиною. У комедії «Хмари» автор висміює сократичний спосіб життя як такий, що аж ніяк не відповідає здоровому глузду чи будь-якій практичності. Ба більше, Сократ виступає тут у ролі лідера мистецтва софістики — словесної еквілібристики. З яких причин Аристофан часто зображує цього філософа заледве не дурнем? Насправді відповідь очікувана: бо його поведінка не збігається з конвенціями афінського життя. Насамперед, він усюди ходить босоніж, завше нечесаний і брудний, через що йому конче кортить кинути виклик усталеним цінностям, а його блідий колір обличчя вказує на те, що він звик цуратися перебування на свіжому повітрі. Також Сократ ледь спроможний прогодувати й одягнути себе, не кажучи вже про дітей та учнів. А до того ж, виявляється, він схильний до нападів абстракції. Чи не буде тоді його філософія видаватися не лише нерозумною, а, либонь, і потенційно небезпечною?

Ніби у відповідь на шарж Аристофана Платон у «Бенкеті» комічні риси Сократа висвітлює зовсім по-іншому. Афінський мудрець якось несподівано постає в нього таким собі «божественним дурнем». Щоправда, Сократова маргінальність увиразнюється через його характер та інтелект. Наприклад, у всіх розумних бесідах, де провадиться обговорення повсякденного життя чи природа еросу з багатьма співрозмовниками (разом з Аристофаном), його виразно зображено як розважливого іроніка. Що ж, нехай Сократ, на перший погляд, і втілює архетип кумедного дурника, проте у ньому приховані також і високі прагнення та чесноти. Тому Платон, малюючи дещо кумедний портрет свого ексцентричного вчителя, все ж таки захищає його від карикатурних глузувань Аристофана. Філософ взуває гарні сандалі, коли збирається взяти участь у симпозіоні, доводячи, що він таки здатний дотримуватися соціальних норм. Його поведінка слугує прикладом хоробрості у війні, а схильність до абстракції тепер сприймається як ознака мудрості. Глибоке Сократове філософування, таким чином, безпосередньо пов’язане з його потішним шаленством[6].

Згодом представники сократичної школи кініків, підхоплюючи його іронію, не мали неуцтво за гріх. Навіть останній невіглас, вважали вони, завжди відкритий до знання. Звісно, якщо він не хоче просто відтворювати прописні істини. Знання має витати у вирі думок, а не застигати у формі догми. Добре відомо, що кініки були проповідниками «ідіотизму» (від ιδιώτης — «приватна людина»). Їхня ідіотея не є пересічним невіглаством, неосвіченістю чи тривіальною затримкою психічного розвитку. Це перебування в стані самодостатності. Безперечно, кініки ніколи не зрікалися розуму. Достатньо пригадати, як часто вони твердили, що людина стоїть перед жорсткою альтернативою: взятися за розум або встромити голову в зашморг. Розум, наполягали вони, має божественне походження. Найвідоміший кінік Діоген Синопський, який частенько брав на кпини усе того Платона, за що той роздратовано дражнив його «божевільним Сократом», не раз любив повторювати, що геть усе буття сповнене богів.

У платонівському діалозі «Федр» Сократ, ведучи одну з розмов про природу божественних потрясінь, зазначає: «Хай там як, а таки величезні для нас блага виникають від шаленства, щоправда, коли воно дається нам як божий дар». Надалі він виокремлює чотири види того шаленства[7]:

1) пророче — ним опікується Аполлон;

2) ритуальне — це прерогатива Діоніса;

3) творче — на нього надихають Музи;

4) любовне — за нього відповідають Афродіта й Ерот.

Розгляньмо, яких форм набували ці вияви в культурному бутті грека.

Жага пошуку пророцтв була спричинена уявленнями про недосконалість людської істоти. Згадаймо Геракліта Ефеського[8], який писав, що людська вдача, на відміну від божественної, геть позбавлена розуму. Тому навіть наймудріший чоловік супроти божества скидається радше на мавпу. «Дурень, — каже філософ, — будь-якими словами (вченнями) захоплюватися любить». Не дивним, відтак, видається його погордливе ставлення до творців сучасних йому вчень. Адже багатознайство не научає розуму. Ось чому цей «темний віщун» обирає оракульський спосіб філософування, схожий на дивну суміш зарозумілості й нестійкого душевного стану. «Пихатість (зарозумілість) — священна хвороба». Тут йдеться про падучу недугу, що мала для греків сакральне значення. Простежуємо також прихильне ставлення ефесця до віщування: «Сивіла несамовитими вустами сумне та неприкрашене, та не підмащене виголошує [і голос її крізь тисячоліття проходить] через Бога» [пер. А. Тихолаза].

Загалом передбачення складали вагому частку обрядового культу давніх еллінів. Дельфійський оракул, або храм Аполлона у Фокиді, був найвідомішим релігійним центром біля підніжжя Парнасу. Згідно з міфом, Аполлон сам обрав місце для свого святилища, після того як убив там Пітона, великого змія, що переслідував його матір Лето. Мистецтво заглядати в майбуття за допомогою пророцтв отримало назву манічного (слово «манія» ми вже згадували), оскільки передбачало стан несамовитого шаленства. До потаємної частини храму, безпосереднього обійстя оракула, ніхто не міг заходити, за винятком жриці-пророчиці (піфії). Вона випивала ковток води зі священного струменя, жувала листя лавра (дерева, присвяченого Аполлону) й сідала на золотий триніжок над ущелиною скелі, з якої здіймався запаморочливий газ. Впавши в екстаз, піфія вигукувала незв’язні слова, а жерці їх тлумачили як волю Аполлона. У мить самозабуття вона уподібнювалася божеству, власне, сам бог ніби входив у неї. Завдяки цьому вона мала змогу виголошувати пророцтва від першої особи.

Ритуальний тип шаленства ширився Елладою з Фракії, його пов’язують із культом Діоніса — бога розбуялих сил і нестримних пристрастей, покровителя виноградної лози й вина. Чи не найголовнішою ознакою діонісійних містерій є екстаз (ἔκστασις), тобто стан, якого досягали за допомогою різноманітних музичних інструментів: тимпанів, кимвалів і флейт. Усе дійство супроводжувалося оргіастичними танцями. Як описує Фадей Зелінський у «Давньогрецькій релігії», щонайбільше шаліли німфи, котрі звалися менадами (вакханками). Вдягнуті в шкури молодих оленів (небриди) й обперезані живими зміями, вони постійно обступали свого бога. Кожна з них тримала в руках тирс — обвиту плющем і виноградним листям патерицю. Шал захмелілого танку Діоніса охоплював мало не всю Грецію. Розміреній релігії світлоносного Аполлона протиставлявся розвій темних і диких душевно-тілесних сил. Складалося враження, що в несамовиті танцю душа ніби «виходила» за межі плоті. Отже, людина самостійно мала шанс переконатися в самобутності своєї душі, ба навіть у її безсмерті[9].

Фольклорист і етнолог Джеймс Джордж Фрейзер у «Золотій гілці» стверджує, що Діонісові доволі часто приписувалися характеристики безумства[10]. Може, через це навіювану ним навіженість, шалені танці й дар вина іноді трактували як своєрідну помсту. Подейкували, що цей ревнивий бог, впавши в безум промислом Гери, в експресивному прояві волів звільнитися від осоружної напасті. Метою оргій було досягнення екстазу, що передбачав короткочасне шаленство — священний безум, або ієроманія (ιερόμανία). У такому стані людина втрачає самість, адже в неї проникає божество. Уже згадуваний Геракліт теж підкреслює «божественну санкцію» містерій: «Якби не на честь Діоніса влаштовували процесії та співали гімни соромітному членові, то найбезсоромніші справи були б; але тотожний Аїд Діонісові, заради котрого шаленіють на святах Леней». Спостерігалося показове злиття реальності із силами підземного царства, тобто бог смерті ототожнювався з богом життя. Подібна «втрата розуму» могла б розглядатися як новий прояв людського.

До творчого шаленства надихають музи, що перебувають під орудою Аполлона (Музагета). Музи — богині співу, натхнення й талантів, які часто надавали митцям певного збудження, що свідчить, як говорить Цицерон у трактаті «Про дивінацію», про наявність у душі людини божественної сили. Розробник атомістичної теорії Демокрит заперечував здатність бути великим віршописцем, якщо тобі не властивий стан шаленства. Саме тому вакхічна пристрасть, яку посилають Музи, виводить людину на шлях творчості. Скептик Секст Емпірик також іменував поетичне мистецтво оплотом людських бажань, порівнюючи його з любовним піднесенням або хмільним завзяттям. Музика, твердив він, як і філософія, має якусь чарівничу переконливість, що воднораз утішає й збуджує людину.

У діалозі «Федр» Платон у вуста Сократа вкладає пророчі слова про те, що творіння здорових глуздом будуть затемнені витворами несамовитих. Стосовно любовного шалу Платон пише, що тільки той окрилений красою мудрості, чия душа споглядає буття. Саме він є справді закоханим. Розвиваючи тему розуму, в «Алкивіаді II» Платон протиставляє йому шаленство, але вже зовсім інше, аж ніяк не манічного ґатунку. Керуючись тезою, що кожна людина за необхідністю є або здоровою, або недужою, він ототожнює шаленство із хворобливим безумством. Тоді все, до чого прагне душа, є благим, але тільки якщо вона скеровується розумом, а коли ж нерозсудливістю — то навпаки.

Відтепер шаленство в історичній думці надовго буде пов’язуватися з непристойними недугами душі. У наступних творах Платон уже писав про два типи шаленства: божевілля й невігластво. У стані афекту, коли душа сповнена пристрастей, розум людини перебуває немов у тумані. Тому, якщо хтось зазнає частих переживань як позитивного, так і негативного штибу, більшу частину свого життя він шалітиме. Причиною тих пристрастей, навчає Платон, є тіло людини. У суспільному житті держава, як тіло громади, повинна будуватися так, щоби не бентежити людей. Божевільні, скаже згодом Платон у «Законах», взагалі не повинні з’являтися в місті. Один їхній вигляд є страшним. Тож нехай близькі тепер оберігають божевільних у власних будинках, опікуються, слідкують за ними. Інакше вони мусять сплачувати пеню[11].

Аристотель також у «Нікомаховій етиці» ставив шаленство в залежність від розуму. Називаючи його нерозсудливістю, він пише, що одні люди, будучи від природи нездатними розмірковувати, живуть лише емоціями. Насправді ж вони є звіроподібними істотами, як, приміром, окремі племена далеких варварів. Інші ж через свої недуги, наприклад, епілепсію чи запаморочення, мають хворобливий стан душі.

Так увиразнюються два давньогрецькі різновиди шаленства — як моральна травма й духовна неміч. Відтепер про шал починають говорити ще й мовою медицини.

Згідно з уявленнями батька медичної науки, Гіппократа (V–IV століття до нашої ери), усі хвороби залежать від впливу зовнішніх і внутрішніх чинників, пов’язаних зі змішуванням своєрідних соків в організмі. Його так звана гуморальна доктрина складалася з фізичної анатомії та фізіологічних явищ. Психічні захворювання виникають на ґрунті чотирьох основних елементів: чорна жовч, жовта жовч, мокрота (флегма) і кров. І фізичне, і психічне здоров’я залежать від балансу між цими флюїдами. Саме це відіграє важливу роль не лише у появі шаленства, а й у формуванні, так би мовити, «тихих» безумств.

Корпус творів Гіппократа складався з 72 книг. Це понад тисячу сторінок, написаних не одним, а багатьма авторами. За півтора століття вони сприяли формуванню особливої парадигми, в якій медицина стала натуралістичною. У вченні ж Гіппократа мозок почали вважати центром розумової діяльності. Натомість хвороби вважали за патології організму.

Гострі картини шаленства Гіппократ називає вже знайомим нам словом «манія». От тільки акценти вже зовсім інші. Але, на противагу бурхливим виявам шаленіння, спостерігалися й спокійні форми розладів психіки, за яких мозок вологий — і тоді хворі спокійні, сумні, боязливі та безпечні для довколишніх. Отож, теоретичні замисли Гіппократа припускали шанс розвитку граничних психічних розладів. Це підтверджує не тільки наявність сумирних станів, але й опис такого виду меланхолії, що кваліфікувався як піднесений темперамент. Для меланхолійної снаги властиве переважання несміливості, мовчазності й смутку.

Проте з давніх часів з усіх душевних недуг найсильніше враження на людей справляла епілепсія. Вона уподібнювалася грізному потрясінню, яким божество здатне повалити людину на землю. Падуча вважалася «священною хворобою». Гіппократ вирішив з’ясувати остаточні причини виникнення подібної недуги. В «Етиці й загальній медицині» він пише, що осередок цієї хвороби коріниться в тілі людини. Від цього вона безумствує та божеволіє. Їй ввижаються страхіття й жахи — одні вночі, інші вдень, а також сновиддя й видива недоладні, а чи то турботи безпричинні.

Гіппократ припускає, що мозок має надто велику силу в тілі людини, позаяк, перебуваючи в здоровому стані, він дуже часто стає тлумачником усього. Та все ж хвороба, яка називається священною, виникає з божественних причин.

Вказавши на наявність в організмі людини чотирьох рідин, Гіппократ убачає, що здоров’я людини залежить від їх кількісної та якісної співмірності. Відтак у працях батька медицини вже йдеться про граничні розлади здоров’я, зокрема й психічного[12].

Одначе питаннями рівноваги душі ще раніше переймалися й інші грецькі філософи. Скажімо, Піфагор пояснював епілепсію захворюванням мозку й розказував про важливість душевної рівноваги як основи психічного здоров’я. Піфагорійська школа велику увагу приділяла умовам упорядкування й гармонізації душі — стану, який позначався грецьким словом «діанойя» (διάνοια). На думку Піфагора, жодна з людських пристрастей не повинна бути несподіваною. Розглядали можливість лікування навіть прихованих порушень психіки, використовуючи самонавіяння й музичну терапію. Піфагорійці прагнули самочинно впоратися з власним станом душі, приборкуючи гнів, незлагоду, жалощі.

Давньогрецький філософ-неоплатонік Ямвліх у «Житті Піфагора» зазначав, що якщо піфагорійці коли-небудь і гнівилися, тужили чи раптом траплялося з ними щось подібне, то вони відразу ж подавалися куди-інде, і кожний наодинці із собою силувався загамувати цей стражденний стан душі (πάθος) і прагнув видужати. Ніхто з них, допоки перебував у злості, не карав рабів, ба навіть вільно народжених не прагнув напоумити, а вичікував, коли ж відновиться той бажаний спокійний стан душі[13].

До незворушного спокою тяжіли й епікурейці зі скептиками, а крім них стан умиротворіння терміном «байдужість» окреслювали також і стоїки. Він означав не якусь там душевну млявість, а тривку непіддатливість пожаданням, і протиставлявся нестійкості духу, за якого поведінка людини обумовлювалася пристрастями. Серед найрізноманітніших вподоб, які стоїки вважали за безрозсудні порухи душі або шаленства, найчастіше були такі: скорбота, жаль, заздрість, ревнощі, суперництво, туга, тривога, безнадія, горе, паніка. Проте римський стоїк Сенека в книзі «Про спокій душі» таки наважується приписати Аристотелю висловлювання, що не буває великого розуму без домішки шаленства.

«Всупереч існуючій думці про ідеально гармонійний образ грецької античності, — зазначає сучасний український філософ Сергій Кримський, — властивий їй спосіб життя вирізнявся значною домішкою некерованої стихійності та масових афектів. Нерідко траплялися випадки, коли глядачі античного театру (в якому вміщувалося майже все вільне населення міста), охоплені жахом, зривалися з місць і в паніці бігли вулицями тільки тому, що п’єса торкнулася якихось хвилюючих подій чи в ній відображена смерть героя. Так, після постановки «Андромеди» Еврипіда в Абдерах почалися спалахи душевних захворювань»[14].

Отже, для запобігання цим явищам впроваджувалися найрізноманітніші заходи — від юридичних (досить пригадати реформи Солона, згідно з якими діяв контроль над гуртовими емоціями; доходило до того, що обмежувалась навіть кількість флейт на похоронах) до ідеологічних (опрацювання ідеї раціональності як вчення про загальну міру розуму).

Вочевидь, в античності нестримний стан душі почав передбачати й застережливе ставлення. На доказ цього знаходимо опис забобонного чоловіка в творі «Характери» перипатетика Теофраста. Про таку людину він зазначає: «Побачить божевільного чи припадочного — стане чвиркати собі на груди»[15]. Немає сумніву, що просторіки, які тинялися світами, зазвичай жебрали біля храмів, швендяли на торжищах і перехрестях доріг. Часто траплялося, що психічно недужих, які бродили околицями полісів, відстрахували камінням. З цих слів стане зрозумілим, що ставлення до шаленців, яке панувало в тодішньому звичаї, було не надто поблажливим.

В епоху еллінізму викладені тут принципи Гіппократової медицини почали розвивати в так званій Александрійській школі. Особливого розквіту вона набула в діяльності Клавдія Ґалена, грека за походженням, який практикував у Римі. Спочатку він лікував гладіаторів у Пергамі, а пізніше став придворним лікарем імператора-філософа Марка Аврелія. Ґален запропонував типологію людських темпераментів на засадах гуморальної теорії та власного розуміння чотирьох елементів: гарячого, холодного, сухого та вологого. Саме вони, разом з пневмою (диханням), визначають темперамент особи. Сангвінік — це той, у кого домінують жар і вологість; флегматик — холод і мокрота; холерик — гаряче і сухе; меланхолік — холодне і сухе. Отже, кожен темперамент має психічні риси, а також фізіологічні й тілесні ознаки. Сангвініки частенько — задоволені й імпульсивні, холерики — пристрасні й агресивні, меланхоліки — вдумливі, уважні та обережні, а флегматики — м’які, спокійні й спостережливі. Вчення Ґалена про темпераменти стало визначальним у західній медицині.

Проблема дослідження й упорядкування душевних коливань мала своє продовження в часи Римської імперії. Цицерон увиразнив стійкі вади душі, що порушують гармонію життя людини в суспільстві, а Теофраст, якого ми уже згадували, подав опис «характерів», серед яких помітні явні відхилення від загального типу так званих нормальних властивостей, які поділяють усі. Далі більше: римський теоретик медицини Авл Корнелій Цельс розробив розлогу типологію варіацій психічного розладдя, запровадивши новий, тепер латинський, термін — insania (тобто безумство — переклад давньогрецького «параноя», παράνοια), і виокремив три види шаленства: френіт — розлад розумової діяльності; меланхолія — передчування смутку; безумство — відсутність координації сприйняттів і думок. Крім того, розробили чіткий, утім, і доволі жорсткий спосіб лікування: хворих, коли вже на них не діють жодні вмовляння, морять голодом, зв’язують, б’ють і ніколи не вірять їм, коли ті кажуть, що видужали. Бо таким вже є жереб шаленця.

Але історія психіатрії знає й кардинально відмінні погляди на становище шаленого в перших століттях нашої ери. Може, це й винятково, але представник римської школи пневматиків Аретей Каппадокійський уважав так: характерна особливість душевно недужих полягає в тому, що вони зосереджуються лише на якійсь одній помилковій думці, тим часом усі інші їхні враження можуть бути цілковито домірними. Схожі міркування мав римський хірург і акушер Соран Ефеський: усі цілителі, якщо вони наперебій порівнюють шаленців із дикими тваринами й готові застосувати до них голод і спрагу, мають самі вважатися неприкаяними. Звичайно, можна втішатися цими проявами гуманізму, проте ставлення до шаленства на історичному горизонті зазнавало вже суттєвих змін[16].

Вбогість духу як вимір шаленства

Середньовічний світогляд становить особливий вихідний пункт, з якого бере початок нове уявлення про людські таємниці душі. Саме тут важливого значення набуває образ шаленства. Він постає з першорядної християнської ідеї про земний уклад. З одного боку, шал проявляється через потяг людини до зла, а з іншого — у ньому наявні елементи святості й невинності. Віра, хоча й позбавлена виваженої раціональної основи, однак має бути зрозумілою, тобто раціонально представленою. Себто віруючий завжди не від світу цього. Його не втиснути в рамки нормальності. Він ніби трохи, говорячи по простому, «як сам не свій». Та пізніше, саме через подібну амбівалентність, філософи намагатимуться уникати поняття шаленства, прагнучи не випускати його з обіймів розуму, щоб не дати йому зайвої волі.

Досвід потрясіння душ, про які відала антична традиція, у добу панування християнства збагатився неочікуваними, навіть абсурдними для попереднього способу мислення уявленнями. Якщо безсмертя пристрасної душі за часів античності ще якось могли усвідомити, то християнське тілесне вороття до життя сприймали з цілковитою недовірою. Відома реакція афінських стоїків і епікурейців на промову апостола Павла в Ареопазі. Як оповідають, допоки він казав про таїни божественні — всі допитливі уважно слухали; та коли ж зайшлося про воскресіння з мертвих — його урвали. Християнська віра наказувала особливо не пориватися осмислювати чи піддавати сумніву все незрозуміле. Ба більше, перебування в просторі віри означало виклик розумові.

У Святому Письмі можна зустріти термін «буйство» саме на позначення шаленства. У Старому Заповіті ставлення до нього загалом негативне. Наприклад, цар Давид вдягає личину безумства, щоби його не видали Савлові: «І змінив він свій розум на їхніх очах, і шалів при них, і бив до дверей брами, і пускав слину свою на свою бороду. І сказав Ахіш до своїх рабів: “Ось бачите чоловіка, що сходить із розуму. Нащо привели його до мене? Чи мені бракує безумних, що ви привели його, щоб сходив із розуму переді мною? Чи такий може входити до мого дому?”» [1 Сам. 21, 14–16]

Та вже євангельський Ісус розкриває особливий аспект шаленства. У проповідях він говорить про опрощення й убогість духу: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» [Мт. 5, 3]; «По правді кажу вам: хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!» [Лк. 18, 17]. Відомо, що Фрідріх Ніцше свої прокляття скеровував на християнство, звинувачуючи його в ненависті до розуму, гонору, мужності й свободи. Проте, досліджуючи поняття сили духу, яким переймається Ісус, він доходить висновку, що тут треба застосувати інший термін — «ідіотизм». Так-так, той самий, який використовували кініки. Звісно, при цьому зберігається певна подвійність: це і святість, і спосіб існування у власному світі. Отож, євангельські простолюдці далеко не є тими неотесами, яких ще самих треба просвітити. Вони — апостоли, які освітлюють розум серцем. Ось чому Христос тут схожий на такого собі святого Простака.

А от апостол Павло, принаймні для Ніцше, таким святим ідіотом не був, хоча його проповідь шаленства більш правдомовна: «Христос не послав мене, щоб хрестити, а звіщати Євангелію, і то не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест Христа. Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, — то глупота, а для нас, що спасаємось, — Сила Божа! Бо написано: “Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину!” Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на тупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. Бо й юдеї жадають ознак, і греки пошукують мудрості, а ми проповідуємо Христа розп’ятого, — для юдеїв згіршення, а для греків — безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків — Христа, Божу силу та Божую мудрість! Бо Боже й немудре — розумніше воно від людей, а Боже немічне — сильніше воно від людей!» [1 Кор. 1, 17–25]

У своїх посланнях до Коринтян апостол Павло глибоко трансформує традиційне поняття шаленства, несподівано надаючи йому ознак людської досконалості. Він робить це, переконуючи новонавернених християн бути простакуватими, тобто вміти вхопити юродство хреста, який для них довго залишався культурним символом приниження. Його спроба трансформувати хрест від знаку слабкості до духовної сили буде надихати не тільки сучасників, але і реформаторів, як-от: Мартина Лютера, засновників релігійних громад, наприклад, францисканців, а також таких авторів, як Еразм Ротердамський і Шекспір. Новостворене християнське шаленство Павла виявляє однотипні характеристики: право бути серед гідних, висловлювати речі часом комічні, вчиняти неподобства, а це — нове розуміння мудрості. Ідеї Павла про силу і мудрість Христа як шаленця залежать, однак, від його власного містичного досвіду, хоч і випливають із єврейської й елліністичної культури також.

Павлові послання написані грецькою. Часом він вживає однокореневі слова на позначення слова «глупство» — «морія» (μόρια) і «афрон» (αφρον). Спочатку в елліністичній літературі термін «афрон» міг означати «нерозумність», а також зневажливе ставлення до Бога. Досліджено, що перекладачі Старого Заповіту грецькою мовою (Септуагінта) найчастіше використовували його на позначення слова «дурень», автори ж Нового Заповіту, навпаки, вживають «морія». З огляду на те, що дохристиянський Павло був фарисеєм, він пам’ятав: викриваючи лицемірство, Ісус називав фарисеїв «афронами» [Лука 11:40]. Можливо, немає нічого дивного в тому, що Павло обирає саме це слово, а не «морія», коли говорить про «дурнів» негативно. Але дуже важливо інше: він перетворює дурість із ознаки ганебної слабкості на мудрість, коли обирає термін «морія». Таким чином, він утверджує себе як дурня для Христа, а не дурня серед фарисеїв (афронів)[17].

Зрозуміло, що безумство, про яке говорить Павло, є протилежним до еллінської мудрості. Адже християнин не повинен мати за взірець філософію. У тому нас переконує християнська апологетика й почасти патристика. Згадаймо, як Квінт Тертуліан визначає незбіжність віри й людської мудрості. Насправді, віра в Ісуса, засудженого до безславної страти, для звиклих до поклоніння героям еллінів була чимось ненормальним. То що ж це за «не-мудрість» така, говорить Тертуліан, яку проповідують християни? У чому ж тоді полягає шанування людиною Бога істинного, самозречення, вчення справедливості, терпіння, милосердя й невинності? Ні, все це, звичайно ж, не є «немудрим». Йдеться про те, що віра є особливим екзистенціальним напруженням, яке межує із шаленством: «Розп’ятий Син Божий — не соромно, позаяк осоромно. І помер Син Божий — це вельми достовірно, позаяк безглуздо. А похований, воскрес він — це вірно, позаяк неможливо»[18].

Проте чи не найвищої майстерності в зображенні божественної премудрості, яка ховається в пресвітлому Мороці, досяг Псевдо-Діонісій Ареопагіт. «Щоб оспівати таку безсловесну, безумну та безглузду Премудрість найкращим чином, — пише він про містичне богослов’я, — скажемо, що Вона є причиною усякого розуму й сенсу, всілякої премудрості й усвідомлення, що їй належить усяка воля, від неї — всяке знання й свідомість…»[19] Шаленство тут постає як царина духу, до якого ані слів, ані розумних пояснень годі застосувати.

Після вчення Авґустина Блаженного християнство розкривається як філософування у вірі з повагою до істин розуму, хоча саме святий Авґустин суттєво вплинув на середньовічне розуміння шаленства, розділивши хвороби на дві групи: ті, що мають природні причини, і ті, які спричиняє влада демона. На його думку, болящих і стражденних від одержимості демонами можна вилікувати винятково за допомогою релігії: молитвами або чудотворною силою святих. Ідеї Августина про шал підтримала церква, позаяк у Середньовіччі боротьбу між Святим Духом і дияволом за душу християнина розуміли в прямому значенні[20].

Згодом схоластичні метри здійснюватимуть спроби раціонального осмислення Одкровення. Щоправда, досвід раціональної теології не міг не викликати захоплення містицизмом. Шалена основа чудесного й незвіданого усувала розум у його намаганнях стати бодай преамбулою віри. Особливо помітним це стало після праць таких теологів, як Оккам і Дунс Скот, а найбільше проявилося в німецькій спекулятивній містиці Майстра Екгарта.

Для середньовічної людини перебування в матеріальному, а водночас і частково в духовному світі було звичним, так само як і встановлення зв’язку між ними. Цим займалися астрологи й алхіміки, що прагнули розкрити секрети природи. Отже, шаленство не пояснювалося тільки надприродними чинниками. Було досить поширеним явищем вважати його результатом нещасних випадків, виправдовувати ницими схильностями людини, її дивними бажаннями чи пристрастями. Всесвіт любили тоді поділяти на дві сфери: підмісячну та небесну. Перша була недосконалою, а друга — цариною духів, ангелів і демонів. «Надприродне» шаленство не означало умисного впливу світу духів.

Ні, це не було таким собі рецидивом містики. Річ у тім, що свідомість людей Середньовіччя, з властивими їй дивацтвами, набувала здатності поєднувати піднесене блаженство й магічний культ, безкорисливість, самопожертву, а часом і скупу прагматичну пожадливість. У цьому можна переконатися, перечитавши розвідку Михаїла Бахтіна про народну середньовічну карнавальну культуру. Звеличення вчених-теологів і презирливе ставлення до малограмотних недотеп мали місце поряд з проповіддю істинного шляху до порятунку людської душі через убогість духу або й з відвертим шаленством. Можна говорити, що культура шаленців і схоластична культура перебували не просто в складній переплетеності, обопільній недовірливості та боротьбі, але й у ситуації взаємовпливу[21].

Тільки уявімо собі літургійну драму, де низове духівництво впоряджає пародійні меси, в яких утвердилася ціла низка торжеств, як-от: свято патериці, блазенське святкування тощо. Духовенство та миряни повсюдно вдавалися до травестії й маскараду: роз’їжджали містом, танцювали, влаштовували побоїща, горлали й виспівували. Однак, не забуваймо, це всього лиш дочасно. Зазвичай строга духовна й повсякденна світська культури залишаються утвореннями, між якими пролягає чітка демаркаційна лінія. Зрештою, за якийсь час сміх знову і знову супроводжував цивільні та побутові обряди: блазнюки й дурні бралися за пародіювання серйозності офіційної церковної ідеології.

Церква та держава досить скептично дивилися на подібні ритуальні бенкети й збіговиська. У давньому звичаї вшановувати поганське божество захопленим танком перед його зображенням церковники розпізнавали рудимент ідолопоклонства, а ігрище скоморохів, які навісніли, немов отруєні біси, шаленством пісні, видавалося їм безпосередньою диявольською знадою чи маною. Та попри все, це не могло зупинити виникнення стихійної повносилої хвилі носіїв карнавального начала. Відбуваються численні перевдягання учасників веселощів під час Різдвяних свят: чоловіки вбираються жінками, а ті — навпаки; дехто перевдягається в різних тварин (ведмедя чи цапа). Ряджені ходили по хатах, зазирали в усі закутки, оповідали небилиці, влаштовували театралізовані дійства, чудили. Доволі популярними ставали гуляння й на Масляну, під час яких потішники утворювали дві групи й розігрували кумедне побоїще між Карнавалом — вгодованим дотепним і веселим шанувальником пива та різноманітних наїдків, і Постом — миршавеньким персонажем, хирлявим і похнюпленим. Свято було виразником спільного єднання, а карнавал перетворювався на символ подвоєного світу. Народна культура балагурства й безглуздя передбачала незрозуміле злиття нестримної до вигадки людської натури й незбагненного коловороту буття, що не піддасться рефлексії. Така її риса дає можливість зрозуміти поєднання двох полюсів свідомості: розсудливості й шаленства[22].

Навдивовижу, у давнину, як і нині, світ мало кого вдовольняв. І люди завжди прагнули якось вплинути на нього і хоч би трішечки змінити, хай навіть удавано, просто вивертаючи навспак. Карнавальна культура об’єднала три людські риси: святкову пародійність (homo festivus), ігровий елемент (homo ludens) і видовищність (homo theatralis). Її творцями ставали мандрівні актори, жонглери (шпільмани, хуглари), жартуни, забавники, баляндрасники, карлики. Традиція театру бівачних мімів не уривалася либонь із часів падіння Західної Римської імперії. Незважаючи на анафему отців церкви, майданне лицедійство зберігалося повсюдно. Чітко виявлялася відмінність кочової когорти від пересічних людей. Адже в ризикованому ремеслі канатохідця, який балансував на линві, вгадувалося щось надприродне, відчувалася постійна гра зі смертю. У подібних дійствах щоразу кидався виклик страхові смерті й невідворотності долі. Образи цих людей, залежно від національної культури, звісно, могли змінюватися, хоча знову і знову відроджувалися в майбутніх формах святкувань. Кожному учаснику ніби надавався негласний шанс вийти за межі можливого й забороненого[23].

Відбувається своєрідна гра з Долею. У зв’язку із цим доволі показовим є фільм Інґмара Берґмана «Сьома печатка» (нім. Det Sjunde Inseglet, 1956). Бродячий мім, заскочений у лісі чоловіком своєї коханки, удає самогубство — «заколює» себе ножем. Щасливий зі свого одурювання, він вилазить на дерево, аби сховатися й перечекати ніч. Але його пробуджує гаркіт пилки, якою Смерть, без усіляких там зайвих оман, норовить спиляти дерево. Мім простодушно запитує у неї, чи нема бодай якогось порятунку, натомість вона байдуже й мовчки робить свою звичну справу. Тут одночасно помічаємо два моменти: наближену присутність холодного мороку загибелі лицемірного міма й неможливість нікому уникнути смерті.

Власне, мотив ошуканства посідає в темі шаленства не останнє місце. З дитинства кожен пам’ятає, якою непізнаною таємницею є вишукана майстерність фокусника. У цьому обмані ніхто й нізащо не хотів би пошитися в дурні, але потяг до незвіданого знову і знову вабив людину. Не менш захопливими були й лялькові вистави[24]. Вважалося, що ці маріонетки живуть своїм власним, часто прихованим від людини, життям. Ширилося навіть переконання, що в ляльках поселяються злі духи (аналогія із шаленством). Ці неживі створіння відтворювали мертвенно-нерозумну «тінь душі». Вони ставали малозрозумілими двійниками людини. Тому лялькових акторів часто звинувачували у викликанні душ покійних, а також у стосунках з нечистою силою. Наприкінці Середньовіччя цих «ходячих пройдисвітів» зневажали, погрожували відлученням від церкви, прозивали одержимими, а найголовніше — їм відмовляли після смерті у похованні в освяченій землі. Хоча, вірогідно, підстави для їхнього шаленства видавалися не такими вже й облудними. Артур Шопенгауер, пояснюючи безум розривом нитки пригадування, у своїй головній праці стверджував, що на шаленство страждають переважно актори, котрі зловживають своєю пам’яттю. Щодня їм доводиться вчити нову роль або оновлювати стару. Забуваючи себе, актор намагається стати іншою людиною[25].

Отже, сміхова культура повсякденного шаленства продовжувала співіснувати одночасно з релігійним культом, в якому, як ми побачили, розвинулася своя теорія про вбогих духом. От тільки посполиті не могли її тлумачити на свій лад. Та, як зазначав Бахтін, у тогочасному повсякденному уявленні панувала думка, що людські дурість і шаленство є другою вродженою природою, яка дарована кожному, аби він чи вона, хоча б раз на рік, могли позбутися мотлоху зарозумілості. Як наслідок, від VII і майже до XVI століття неодноразово забороняли «свята дурнів». Однак у багатьох містах остаточної заборони досягнути не вдавалось. Ба більше, з’являлися навіть цілі корпорації дурнів та блазнів, і приналежність до них була досить престижною[26].

Даремно помишляти, що фігляр (дурень) — то звичайнісінька комічна фігура. Нерідко в ньому вбачали ще й носія пророчого дару. Ми ж бо пам’ятаємо, шаленство, як і в попередні віки, було ознакою божественної або, навпаки, диявольської дії. Вважалося, що якщо вустами ченця мовить Христос, то словами міма неодмінно патякає сатана. Не дивно, що причини психічних захворювань набували релігійного пояснення, тобто тлумачилися як результат гріхопадіння чи демонічного впливу, зокрема одержимості бісами. Наслідком містичного тлумачення шаленства можна вважати страх, який панував у суспільстві стосовно безумців. Через це їх нерідко переслідувалися світська влада.

Без сумніву, ставлення до шаленого було різним залежно від місця, але реакції на безумства представників нижчих соціальних груп, як правило, зводилися до виключення їх з громади й утримування в печерах, вежах, пристанищах тощо. У високому Середньовіччі при релігійних інституціях створювалися притулки для хворих і калік. Їхня місія полягала в порятунку грішної душі, тому головна настанова в тих обителях була моралістичною. До початку XVI–XVII століть було звичним явищем у католицьких країнах відправляти шаленців мандрувати до святинь, цілющих джерел, монастирів. Вважається, що у Франції в кінці І тисячоліття приблизно 10 % шаленців були паломниками. Святині, таким чином, справляли терапевтичний ефект і підтримували віру тих паломників, які були схильні мати надзвичайні релігійні переживання. Через це всі пілігрими були шанованими серед громади.

Доволі поширеною практикою було також ув’язнення хворих в особливі «вежі дурнів» або ж їх вигнання за межі міста. Ці заходи вважали за суспільно корисні, впроваджувані заради безпеки міської общини. Тому часто можна було спостерігати бродяжництво шалених. Монастирі надавали притулок цим вигнанцям, або, як їх називали, «біснуватим». Але навіть у монастирях часто спостерігався диференційований підхід до психічно хворих. Чимало чернечих орденів, як-от: бенедиктинці, госпітальєри, іоанніти — провадили медичні студії, щоби згодом застосувати свій досвід під час догляду за болящими. З одного боку, розглядалися ситуації, пов’язані з впливом демонічних сил, а з іншого — у недужих діагностували патологічні стани, що були результатом порушення природних процесів. Ще з III століття всі епілептики й істерики піддавалися екзорцизмам, під час яких читалися молитви й виконувалися ритуальні дії.

Інакше кажучи, шаленство розглядалося як своєрідна одержимість злими духами, а для лікування проводилися заходи з їх вигнання. Бували випадки, коли одержимими ставали цілі групи людей, у чому можна було переконатися, спостерігаючи за певними діями натовпу. У зв’язку із цим пригадується євангельська притча про зцілення Ісусом біснуватих. Причиною одержимості міг стати надмірно запальний характер, тобто людина підпадала під вплив духів, які нібито спокушали її виявляти пихатість, гординю, владолюбство тощо. Часто душевні хвороби носили ім’я святого заступника, якому потрібно було молитися, щоб уникнути їх або вилікуватися.

Існували, на диво, й приклади святої одержимості. Спочатку досить звичне для нас слово «ентузіаст» означало «сповнений Святого Духа». Після розп’яття й воскресіння Ісуса Христа, у перший день Трійці, в апостолів вселився Святий Дух. Над їхніми головами горів вогонь і вони розмовляли мовами, яких доти не могли знати. У ранньому християнстві приклади подібного екстатичного захвату траплялися досить часто. Загалом тиха й люта несамовитість шалених і навіжених у Пізньому Середньовіччі або сприймалася як огида, яку прагнули лікувати за допомогою певної обрядової терапії, або ж її вважали за ознаку привілейованості. Саме цією прерогативою користалися королівські блазні.

Свято дурнів підготувало ренесансний вибух культури шаленства, коли скрізь пустували божевільні блазні, аж поки в добу Класицизму вони не опинилися в лікарняному ув’язненні, про яке писав Мішель Фуко в «Історії безумства». Автор стверджує, що, коли доба Середньовіччя добігала кінця, безумство почало посідати чільне місце в загальній ієрархії вад. Прагнення вилікувати знетямленого поєднувалося з прагненням ізолювати його. Безумцям було заборонено з’являтися в божниці, водночас, згідно з церковним правом, вони могли сповідатися і причащатися. Траплялося, що нерозумному завдавали привселюдної прочуханки, а потім виганяли з міста. Наприкінці Середніх віків божевільні стають найважливішими персонажами культури, починаючи нести в собі загрозу, насміхання, нісенітницю світу, а заразом і нікчемність людини.

Фуко виявляє контраст між епохами, показуючи, як кожна з них встановлює своє поняття норми й патології. Виявляється, що розум і божевілля — аж ніяк не об’єктивні категорії, а радше суспільні поняття. Вони поставали в результаті непростих історичних процесів. Дослідник встановив чотири фазиси в «історії нерозумного»: пізнє Середньовіччя, XVII століття, XVIII–XIX століття й, нарешті, XX століття. Аж до кінця Середньовіччя душевнохворих сприймали мало не як благословенні й безпосередні натури. Однак наприкінці XVI століття ставлення західної людини до шаленства почало докорінно змінюватися. Ширилося побоювання й несприйняття божевільних, їх почали позбавляти можливості комунікувати з так званими звичайними людьми. Потім цей процес знаменується реформами закладів для душевнохворих. У цей час безумство здебільшого окреслювалося як фізіологічний розлад[27].

Способи розуміння шаленства наприкінці Середньовіччя були досить різноманітними. Наприклад, Мартин Лютер як головна фігура протестантської Реформації, був добре відомий своїм релігійним запалом. Він кілька разів покликається на шаленство, використовуючи грецькі, латинські й німецькі терміни, як-от: фурор, манія, недоумство, insania, stultitia, Narrheit (дурість). Для нього безумство було формою гріха. Лютер бачив самого диявола божевільним, бо той аніяк не міг відчути гніву Божого.

Траплялося й так, що в цей період у Центральній Європі старалися уникати слова «безум». Річ у тому, що це був також юридичний термін, пов’язаний із манією, яка передбачала потенціал насильства. Це могло обернутися серйозними наслідками, такими як втрата власності. Тому частіше вживалося поняття «меланхолія».

Танцювальна манія (choreomania) становить іще один із незвичайних фрагментів в історії шаленства. Ця соціально-психологічна епідемія спалахувала в різних частинах Центральної Європи між XIV і XVIII століттями. Вона проявлялася здебільшого в тому, що назбирувалася ціла група людей (чоловіки, жінки, діти), котрі прагнули разом невпинно танцювати до стану поступової втрати самоконтролю. Дивна манія вражала людей по містах і селах, згуртовуючи де-не-де аж до тисячі осіб. Її ключовими характеристиками було те, що танцівники не відчували жодної відради й були цілковито знетямленими. Іноді вони ворушили кінцівками безконтрольно: гопцювали, гецали. Потім з піною в устах падали геть знесиленими. Для глядачів за цим кошмарним лицедійством усе скидалося на трагічну одержимість[28].

Ув'язнення несамовитості

У добу Відродження стається кардинальна зміна: шаленство врешті полишає своє скромне, заледве не малозначне місце й тимчасово випинається на перший план. Воно перетворюється на видовище. Простежимо, що говорить про це Мішель Фуко. Спочатку безум був тим різновидом несамовитості, що нагадував усім так званим нормальним людям про їхній зв’язок із Божою благодаттю.

Таким парадоксальним чином шаленство ставало однією з форм розумності. Проти високої вченості воно визнавалося за глибший і неоднозначний прояв мудрості. Шаленство і розум разом утворили доволі міцну пару, в якій вони не протиставляються, а доповнюють одне одного. Виявляється, хоч і не завжди, та шаленство здатне постати як одна із прихованих сил розуму. Так чи інак, а Відродження випустило на свободу хаотичні струмені шаленства, зумівши спрямувати їх в русло творчої винахідливості[29].

Власне, такі персонажі, як Простак або Дурень — то не просто забавні образи чи посміховиська, а хранителі істини. Якщо дурість увергає будь-кого в неконтрольовану несамовитість, то Дурень самочинно грає роль ревнителя правди. Епоха Ренесансу створювала такий різновид шаленства, опинившись в якому людина набуває іншого бачення, стає чутливішою до небезпек світу, не силується пізнати істину інструментальними засобами. Виникає показова діалектика нетотожного собі знання. Зачудування шаленством продовжувало заворожувати навіть наукову думку. Коли відомий французький лікар Жан Фернель стверджував, що деякі розлади психіки могли бути пов’язаними з демонами, його сучасник, швейцарський лікар Теофраст Парацельс, у книжці «Недуги, котрі позбавляють людину розуму» не лише спростовував зв’язок незвичайних станів психіки зі злим духом, а вперше зарахував істерію до групи психічних девіацій.

Загалом лікарі починають ставитися більш скептично до релігійного фанатизму. Якщо ще в часи Тридцятилітньої війни полювання на відьом було надзвичайно поширеною практикою, то поступово, особливо в Англії, західноєвропейські лікарі, які на той час видавалися найбільш ліберальними, починають відкидати чаклунство й подібні до нього форми несамовитості. Було спостережено зв’язок між релігійністю і шаленством, позаяк обидва явища часто характеризувалися спільними ознаками: говорінням різними мовами (glossolalia), судомами, плачем, галюцинаціями, стогонами. Англійський невролог Томас Вілліс виключав демонізацію з можливих причин шаленства, а натомість пояснював його хворобою нервів. Майже з тих самих причин релігійне візіонерство квакерів сприймалося за безумство, викликане гарячкуватими імпульсами мозку. У цих тенденціях проглядає орієнтація на натуралістичну медицину.

Незважаючи на це, Європою ширилася легенда про Фауста, вченого, який продав душу дияволу, щоб отримати сакральне знання. Історію життя Йогана Ґеорґа Фауста написав анонімний німецький автор, і вона побачила світ 1587 року в Франкфурті. Лялькові вистави про Фауста й Мефістофеля за її мотивами набули популярності в усій Німеччині. Існувала й реальна фігура доктора Йогана Фауста (1480–1540), німецького вченого, якому у житті довелося бути і магом, і алхіміком, і астрологом, і лікарем. Церква засудила його як богохульника, назвавши шахраєм.

На тлі цього розвою споруджуються божевільні та пристановиська для душевнохворих. Не тільки неспокійних, але й абсолютно сумирних болящих саджали на ланцюг. В Англії з XVI століття функціонує Бедлам (на сленгу це слово означає тотальне божевілля) — найвідоміша у світі лондонська клініка, влаштована в старому абатстві Віфлеємської Божої Матері.

Ні для кого не було секретом, що за кам’яною спорудою госпіталю до останньої третини XVIII століття чимало пацієнтів утримувалися прикутими до стін вервечками, а решта простиралася на соломі в одиночних камерах. Публіку за помірну плату допускали сюди на свята, немов у звіринець. Лікування хворих було суспільною справою. От тільки 1818 року розгорівся скандал. Колишній пацієнт Бедламу написав книгу. У ній він розповів про низку порушень і принижень, які йому довелося спостерігати в притулку.

Звичному для Ренесансу шаленому розумові, чи то пак розумному шаленству, новочасна епоха протиставляє несподіваний поворот: вона ледь не змушує шаленство замовкнути. Рене Декарт, рухаючись шляхом сумніву, виявляє, що шаленство скидається на сновидіння чи хиби розуму в усіх його формах. Він поривається відшукати адекватний розумові метод пошуку істин. Фуко дотепно зазначає, що якщо той Декарт уже настільки переконаний у своєму несхибному розумі, то він, певно, просто боїться шаленства. Таким чином, новітнє усвідомлення феномену шаленства відбувається через його протиставлення тому, що зветься «нормальним розумом».

Картезію вторує Бенедикт Спіноза, якому видавалося за цілковиту дурницю надавати якогось визначеного статусу чомусь не сповна достовірному, адже лише розумна природа вимагає чіткості. У нього проглядає прагнення знайти спосіб очищення, ба навіть лікування розуму для того, як зазначає він у «Трактаті про вдосконалення розуму», «щоб більшість розуміла те ж саме, що і я, щоб її розум і бажання достеменно збігалися з моїм розумом і бажанням, а для цього необхідно настільки розумітися на природі, скільки необхідно для набуття такої природи; а потім заснувати таке суспільство, яке є мріяним, аби переважна більшість якнайлегше та вірніше дісталася цього»[30].

Томас Гобс, як філософ, який обстоював матеріалістичні погляди, теж убачав у шаленстві основний дефект розуму, що був результатом сильних пристрастей. Все починається зі зневіри, каже він, котра піддає людину безпричинним страхам. Усі оті пристрасті, які уможливлюють незвичну й дивацьку поведінку, й називаються шаленством. Хоча Гобс указував на різні його види, наприклад, духовне чи любовне, він чимдуж відкидає та висміює саме середньовічні уявлення про спіритичне безумство. Словом, такий поворот в історії шаленства означав, що воно остаточно перетворилося на психічну хворобу, яку дедалі частіше пояснювали натуралістично.

Повабну теорію запропонував і Джон Лок, стверджуючи, що знання є результатом асоціації ідей, а ті беруть свій початок від чуттєвого сприйняття. Хибне знання (сюди можна зарахувати і шаленство) є неправильною асоціацією ідей, призводячи до плутаного мислення. Утім, Лок розрізняє, приміром, божевілля й ідіотизм: безумці неоковирно співвідносять ідеї, виголошуючи неправильні судження, а ідіоти позбавлені можливості судити взагалі. Ця думка неабияк вплинула на європейське Просвітництво в його визначенні шаленства. Позбавитися шаленства можна було через відмову від так званого нерегулярного мислення, бо думати неправильно — це безумство. Впродовж кількох століть напади на «неправильні» ідеї та переконання були типовим способом соціально-політичного життя. Ярлик «неправильності» вішали на соціалізм, фемінізм, сексуальну розбещеність тощо. Наприклад, хід думок багатьох британських суфражисток розцінювали як «істерику», і це давало привід говорити про їхню неосудність.

Глупота (мається на увазі цілий комплекс дотичних до шаленства різноманітних форм чуттєвості, образності й мислення), що витала в повітрі ще з часів Середньовіччя, поволі розвіялася раціональним і матеріалістичним вихором. Надалі її було затавровано й у філософській школі Християна Вольфа як усуціль заплутану, шкідливу та недоступну істині царину. Вся реальність віднині підпадає під емпіричні та раціональні моделі мислення. Відтепер щонайменші прояви шаленства мусять «зазнати вигнання».

Класична новочасна епоха була відома як доба розуму. Жоден період, не втомлювався наголошувати Фуко, не був таким нечулим до пафосу шаленства. Власне, воно стало своєрідним сподом розуму, порожнім і беззмістовним, певною заперечливою формою буття. Натомість розум стає чи не єдиним засобом виправлення і визначення шаленства.

Саме за тих часів почали впроваджувати ізоляцію, подібно до того як у Середньовіччі практикувалося відлучення прокажених від соціуму. Проте тоді шаленець був іще звичною для людей персоною, хоч і нагадував якогось прибульця з іншого світу. Тепер його поведінку співвідносять із нормами поведінки окремої людини в межах співтовариства. Зрозуміло, що ізоляція не була найпершою спробою обмежити шал у різних його хворобливих виявах у стінах шпиталів. Утім, тепер тільки так оформлювалося офіційне визнання шаленців правопорушниками. Зрештою, саме тоді світська міська влада починає цікавитися психіатричною справою. Юридичні акти містять пункти, де перелічено заходи, які належить застосовувати залежно від виду хвороби.

Починаючи з XVII століття, шаленець перетворюється на індивіда, вилученого зі світу соціальної рівноваги, а суспільство перебирає на себе повноваження робити висновки про нього. Здавалося, людина ніби втовкмачила собі, що тепер, як ніколи раніше, розгадає всі можливі природні призначення розуму. Вона дедалі більше кориться страхові перед нерозумним шалом, який більше вже не має аніякого права голосу. Тим часом, сфера шаленства неминуче розширювалася. До нього вже почали залічувати порушення сексуального табу, релігійних заборон, вільнодумство, що їх дослідження ставало підґрунтям модерного наукового пізнання душевної хвороби. До того ж, існування людини ізольованої набувало в класичну добу неабиякої дослідницької привабливості. Ще б пак, образ шаленця як мало не безглуздого покидька, котрого належить напоумити, постає саме тоді. Починаючи зі створення перших лікувально-виправних закладів і аж до кінця XVIII століття триває епоха ізоляції. Нарешті, з XIX століття діагноз цих людей уже означують словосполученням «душевна хвороба»[31].

Мистецьке захоплення та ідеологічне визискування безумства

Лиш ініційовані романтиками зрушення в царині естетики принесли із собою нетривалу відлигу у ставленні до шаленців. Замість безоглядної віри в науку та невичерпну силу розуму, вони звернули увагу на художні прагнення індивіда. Криза раціоналізму, Велика французька революція й ранній етап німецького ідеалізму суттєво підважили ідеологію Просвітництва. Романтизм пропонує власну програму переосмислення філософії, роблячи ставку на художню інтуїцію. Досить пригадати його загально песимістичну скерованість, яка довершилася в ідеї світової скорботи, що сполучена з вірою в усемогутність людського духу. Не світ невблаганної необхідності, утилітаризму й невідворотності лінійного прогресу мають скеровувати відтепер її творчі поривання, твердять романтики, а розперезана уява.

Розгляньмо, як чи не найвідоміший теоретик романтизму Фрідріх Шлеґель розмірковує про творче завзяття. Шаленство і несамовитість, вважає він, неодмінно репрезентують свідомість. Її діапазон розширюється, можна сказати, що вона виходить за власні межі, коли в людину ніби вселяється якийсь інший дух чи демон і починає владарювати над нею й безмірно керувати. Про щось подібне ми вже знаємо. Недарма ж провидці почасти називали своє натхнення шаленством або навіженством. Зрозуміло, що воно духовного, себто вищого ступеня. Тут саме час порівнювати гру фантазії зі сновиддям. Тоді що здатне жвавіше й очевидніше відтворити ексцентричний стан, аніж шал? Саме в такий спосіб романтикам вдалося створити специфічну знаково-символічну систему, щоб адекватно відобразити шаленство[32].

Захоплення шаленством сформувало у романтиків таку оцінку людини, за якої під сумнів потрапила колишня цілісність «я», що про неї стільки йшлося філософам-ідеалістам. Тим часом, було винайдено не лише світ індивідуального, але й колективного несвідомого. Дисгармонія особистості та її відчужених форм окреслювалася багатогранними символами романтичної літератури: двійником, тінню, лялькою і подібними. Всюди прихована поезія романтизму постає як ліризм душі, що живиться субтильними субстанціями марень: сон, екстаз, усі стани, що виходять за межі усталених — віддаляючи людину від традиційних сутностей, показуючи саме життя як воно є[33].

Утім, до романтиків тему шаленства не раз порушували щойно згадані філософи-ідеалісти. Іммануїл Кант чи не першим поспіває висловитися з приводу цього дражливого сюжету, подаючи цілий клінічний опис іпохондрії — недуги, якої, як він уважав, не вдалося оминути і йому. Вона дивним чином зцуплює якийсь меланхолійний туман навколо душі, тому хворому постійно ввижається, ніби в нього наявні майже всі хвороби, про які він тільки чує. Як і романтики, Кант теж «обтяжений уявою», позаяк постійно продукує якісь фантасмагоричні сценарії. Він сам творець своєї хвороби, люблячи та плекаючи свою химерну фантазію.

Пригадаймо, як 1766 року філософ написав книжку «Марення духовидця, пояснені видіннями метафізики». Це ж справжнісінька атака екзальтованого візіонера Еммануїла Сведенборґа, який був у Європі знаний своїми розповідями про зустрічі з духами померлих. Попри всю відмінність між двома Еммануїлами, у їхньому противенстві відчувається й певна близькість. У чому ж вона полягає? Ймовірно, у тому, що, коли Кант в «Антропології з прагматичної точки зору» наводить розгорнуту класифікацію різновидів несамовитості, наприклад: ідіотизм як нездатність упорядкувати уявлення (amentia), розумове запаморочення як перебільшене сприйняття явищ і фактів (dementia), божевілля як порушення здатності судження (insania), безумство як хвороба розуму, що вийшов з ладу (vesania), — він ніби помічає: ці шаленства дуже близько підходять до розуму, котрий, якщо не окреслити його межі, виходить у досить несподівані простори. Поза тим, останній вид душевного розладу показує не тільки відхилення від правил застосування розуму, але й, як називає її сам Кант, — «позитивну нерозумність», яку потрібно розуміти як іншу точку зору.

Вказуючи у своїй «Антропології», що марення під час лихоманки вимагає втручання лікаря, він вважає вирішення решти випадків психічної нерівноваги справою філософа: «Отже, коли хтось навмисно скоїв щось і постає питання, чи винуватий він у цьому й наскільки тяжкою є його провина, тоді, якщо передусім необхідно вирішити питання, чи був він тоді при тямі, чи ні, суд має направити його не на медичний, а (з огляду на некомпетентність судових органів) на філософський факультет»[34].

Ніби з урахуванням цих думок, Геґель, попри те що він загалом не надто схвалює ідею втрати розуму, пропонує особливе історичне розуміння шаленства. Основна дискусія стосовно шаленства з’являється в параграфі 408 третьої частини його «Енциклопедії філософських наук»[35]. Перш за все він приймає, хоча й суттєвим чином змінює, концепцію Платона про шаленство. Варто наголосити, що після ідей Геґеля шаленство стає питанням про суб’єкта як такого. Ми пам’ятаємо, що для Платона, навпаки, шаленство, навіть якщо воно людського походження, не виникає з розуму, а пов’язане із зовнішнім, а радше божественним втручанням.

Видається цілком очікуваним, що спочатку Геґель описує тріумф Розуму. Здавалося б, шаленство подолано і, таким чином, вилучено зі сфери Духу. Надалі німецький філософ роззброює будь-які ймовірні спроби відновити гідність шалу й обмежити розум. Одначе Геґель несподівано воліє, сказати б, «одомашнити» шаленство, а не остаточно його позбутися. Внаслідок цієї стратеги радикальний характер шаленства врахований, але в розумних межах. У способі мислення, запропонованому Геґелем, шаленство раптово перетворюється на той чинник, який дозволяє зрозуміти природу розуму. Завдяки цьому фактору людські істоти отримують можливість сформуватися як суб’єкти.

Інакше кажучи, для Геґеля питання про шаленство скеровує до проблеми антропології, а саме — душевної організації. Шал є необхідним етапом у розвитку душі. Незалежно від того, чи знає про це людина, її шаленство вимагає наявності повністю розвиненої свідомості. Інтерпретація Геґелем духу і душі відрізняється від традиційно метафізичних: дух має бути відділеним від душі. Різниця між ними в його антропології полягає в тому, що душа перетворюється на річ крізь призму духу. Шаленство є необхідним етапом, який душа повинна пройти в боротьбі з безпосередністю її природного змісту. Таким чином, шаленіння не стосується тілесності, природності чи будь-якої безпосередності душі. Ці якості самі по собі не призводять до безумства, позаяк вони властиві кожній душі. Як-не-як шаленство — це боротьба між різними станами, і вона має спричиняти розвиток духу й душі, тобто проявляється через їхній діалектичний рух. Отже, у Геґеля шаленство стосується внутрішньої структури людської душі й діалектичного руху загалом[36].

Нехай філософування Геґеля й не видається простим, усе ж для шаленства в ньому знайшлося доволі поважне місце. Цього аж ніяк не скажеш про позитивістську медицину XIX століття, яка заповзято продовжила справу Просвітництва у встановленні тотожності між шаленством як правовою характеристикою суб’єкта й поведінкою суспільної людини. Після того, як шведський природодослідник Карл Ліней включив людину до складу тваринного світу, поставивши на верхівку ієрархічної структури й назвавши homo sapiens, її почали вважати чи не єдиною у світі істотою, котрій притаманна свідомість. Затим і ставлення до шаленства починає визначатися наявністю нормативної свідомості. Якщо констатується порушення норми, то неминучою стає практика ізоляції. Так виникає думка про переведення шаленця до лікарні. У такий спосіб ізоляція перетворюється на терапевтичний засіб.

Але не всі були готові з цим погодитися. Ірландський церковний діяч Джонатан Свіфт, автор «Мандрів Ґуллівера», свого часу зазнав критики за нібито наклеп на людський рід і зневіру в розумі з усіма його високими досягненнями. Сам Світ, з властивою йому мізантропією, намагався довести хибність формули animal rationale, чи то пак homo sapiens. Для цього він змалював царство розумно-гуманних коней, під доглядом яких трудяться обридливо-хтиві ягу (люди). У його книжці все виглядало фантастично: високорозумні коні дивуються кмітливості Ґуллівера, настільки схожого на людську нездару, місце якій зазвичай відведено в стайні. У тому світі коні мешкають у будинках, часом роз’їжджаючи на бричках, запряжених дикунами-ягу.

Змальовуючи мандри Ґуллівера країною ліліпутів, Свіфт показує типову ворожість до всього незрозумілого. Те, що годі пояснити, оголошується незвичним, а отже — нерозумним. Таким для ліліпутів є Ґуллівер, адже що ще може бути більш небезпечним, аніж анормальний безумець. Для них він невідоме явище. Тому його належить ізолювати, скути ременями, а іноді просто знищити. І все належить зробити швидко й ефективно, наскільки це можливо.

У своєму ранньому творі «Казка діжки» Свіфт жартував, що найбільші у світі діяння, як-от: заснування держави, розвиток філософських систем, створення нових релігій тощо, — здійснюються людьми зі схибленим поняттям здорового глузду. Всі вони керувалися приписами непросвітленого розуму. Такими були, на його думку, Епікур, Діоген, Аполлоній, Лукрецій, Парацельс, Декарт[37]. Недоброзичливці постійно помічали у Свіфта різні ознаки душевної хвороби, що справді затьмарила, як відомо, останні роки його життя. Цікаво, що Сьорен К’єркеґор у своїх «Афоризмах естетика» насмішкувато зауважив: «Замолоду Свіфт заснував божевільню, а на схилі літ до неї перебрався».

Трохи згодом у британській літературі розповсюдилася доволі специфічна форма стислого гумористичного вірша, побудованого на обіграванні безглуздості, — лімерик. Походження цього слова достеменно невідомо. Ймовірно, воно запозичене з назви пісні ірландських солдатів XVIII століття. Цим літературним зразкам властиві визначальні прикмети того, що зазвичай називають англійським гумором: розлогий контекст, парадоксальність, гра зі словами, обертання смислів і таке інше. У збірці англійських народних поезій, лічилок і співаночок для дітей «Мелодії матусі Гуски» (англ. Mother Goose’s Melodies, 1765) наведено перші лімерики. Цей «дитячий чинник» сприяв появі літератури нонсенсу[38].

Англійський письменник Едвард Лір у XIX столітті, мабуть, чи не вперше почав творити з повівом відкритого нонсенсу. Його лімерики — це забавні історії про діяння екстравагантних ліричних героїв. Ось один із прикладів[39]:

* * *

[пер. Т. Лютого]

А Чарльз Доджсон, професор математики й декан в Оксфорді, більше відомий як Льюїс Керрол і знаний творець нісенітниці, здобув справжню славу майстра нонсенсу. Після опублікування поеми «Полювання на Снарка», він писав, що йому необхідний був не смисл, а нісенітниця. А чого варта його мрія писати вірші, в яких треба було б «обіграти» сенс слова «ніщо»? У поемі йдеться про те, як на берег острова сходить екіпаж корабля на чолі зі сміливим ватажком Белменом, щоби завершити тривалий пошук чогось дивного, що зветься Снарком. І хоча отаману та його супутникам відомі принаймні п’ять властивостей Снарка, під час ловів вони дізнаються, що ця істота подібна на щось жахливе, що зветься Буджумом, а зустріч із нею загрожує зникненням. Тож коментатори знаходять у поемі близькі за змістом поняття — переляк від порожнечі (nothingness) і страх не-існування (nonexistence).

Керрол розглядає світ як неконтрольований безладний плин усього, обертає всі реалії на структурну забавку й зводить заплутані людські взаємини до смішкувато-логічного ігрища: гра в карти («Аліса в Країні Див»), у шахи («Аліса в Задзеркаллі»), у ловецтво («Полювання на Снарка»), у цифри («Математичні курйози»). Він з’єднує непоєднуване: йому вдається розірвати звичайні сполучення слів важелем формальної логіки. Тому не дивно, що так звана нісенітниця Керрола, його логічні задачі, загадки та головоломки передвістили появу математичної логіки, семіотики, лінгвістичного аналізу й теорії відносності. «Шалена» логіка Керрола подібна до логіки сучасної фізичної теорії хоча б за принципом «безумних ідей». Казав колись Нільс Бор, вислухавши одну з доповідей: «Перед нами — безумна теорія. Питання в тім, чи достатньо вона безумна, щоби бути правильною».

Цікаво, що чимало оказій і персонажів з «Аліси» породжені звичайнісінькими каламбурами й іншими лінгвістичними жартами. Ці образи — багатопланові. Беручи початок від прямої аналогії з реальними особами, вони стрімко розширюються, вбираючи в себе вже загальніші риси.

Наприклад, Капелюшник — це постать фольклорна: про нього йдеться у відомому прислів’ї: «Божевільний, неначе капелюшник». Річ у тім, що в XIX столітті під час обробки фетру застосовувалися деякі складники із вмістом свинцю або ртуті. Таке отруєння було професійною недугою капелюшних майстрів. Шалений (Березневий) Заєць — інший персонаж і учасник епізоду Божевільного чаювання — теж безумець. «Божевільний, мов березневий заєць» — це прислів’я, як часто вважають, трапляється ще в «Кентерберійських оповідях» Чосера. Славнозвісний Чеширський Кіт — також герой стародавнього прислів’я. «Посміхається, немов чеширський кіт», — говорили англійці в середні віки.

Напевно, Керрол просто обожнював компонувати слова. У творі «Аліса в Країні Див» у вуста Герцогині вкладено вислів: «Потурбуйся про сенс, а звуки подбають про себе самі» (перероблена приказка: «Take care of the pence and the pounds will take care ofthemselves» — «Потурбуйся про пенси, а фунти подбають про себе самі»).

Хай там як, а в абсурді Керрола міститься майже математична система. «Чи їдять коти кротів?… Чи їдять кроти котів?» — повторює сонна Аліса в Країні Див. Хіба це не принцип «навпаки»? Його маніфестують і напучування, які дають Алісі учасники Божевільного чаювання. Вельми часто знаходимо тут і логічні протиріччя: пересохле печиво їдять, щоб утамувати спрагу; посланець нашіптує не стиха, а галасуючи; Аліса квапиться так жваво, що їй вдається зостатися на місці.

У творах Керрола подибується особливий різновид каламбуру, сутність якого — у логічній суперечливості. Множина, що не містить елементів, також слугує йому джерелом нонсенсу: Березневий Заєць пропонує Алісі неіснуючого вина; Аліса міркує, що діється з полум’ям свічки, коли вона не горить; географічна мапа в «Полюванні на Снарка» становить абсолютну порожнечу тощо. Для нонсенсу Керрола характерна й тема інверсії: відкусивши від гриба з лівого боку, Аліса виростає, а з правого — зменшується. Навіть більше, згадаймо, що вся друга книга взагалі побудована за принципом дзеркального відображення. У люстрі всі асиметричні предмети обертаються: щоб наблизитися до Чорної Королеви, Аліса подається в протилежному напрямку; Король має двох гінців: одного, щоб бігти туди, іншого — звідти. Так нонсенс проявляється як інверсія осмисленого й безглуздого[40].

Отже, ми розглянули зразки не надто й систематичних проявів «критики розуму». Згодом, як провадить той-таки Фуко, на початку XIX століття відбувається історичний зсув у визначенні психічних захворювань та в способі поводження з хворими. Автор розвідки про шаленство вказує ще й на той факт, що досі не було поняття безуму як феномена відчуження. Сучасна культура немовби ненавмисно створила специфічний образ психічної недуги. Нині, продовжує французький дослідник, ми зазвичай сприймаємо безумство як занурення в простір детермінізму, де поступово знищуються будь-які форми свободи. Шаленство у такий спосіб перетворюється на симптом виродження.

Зрештою, великою сенсацією стало те, що дослідження дегенерації викликало збурення не лише в психіатрії, але й у кримінології, яка розглядала злочин і покарання, сказати б, окремо від живої людини. Після того, як романтизм породив ідею подібності генія та шаленця, у середині XIX століття першого й надалі продовжують визначати як вид з ознаками душевного розладу.

Зрозуміло, чому неабиякої популярності набувала теорія антрополога-криміналіста й психіатра Чезаре Ломброзо, який висунув тезу про те, що геній є формою «морального шаленства». Основне положення його концепції зводилося до того, що існує вроджений тип кримінального злочинця. З точки зору антропології, він є явищем атавізму, а з позицій клінічної психіатрії — прихованою формою хвороби. У книжці «Геній і божевілля» (1863) Ломброзо прагнув додати гостроти до «клінічного факту», стверджуючи, що будь-який геній є шаленцем[41].

Не лише праці Ломброзо, а навіть таких популярних авторів, як Макс Нордау чи Рихард фон Крафт-Ебінґ, справляли неоднозначний вплив на тогочасну публіку. Вони та інші прихильники ідеї зв’язку геніальності та шаленства посилалися на інтуїцію, виняткову прозорливість, особливе натхнення і таке подібне. Одначе слово «шаленство» вже остаточно вживалося із додаванням медичного відтінку до його значення.

Чималий інтерес викликала також ідея, пов’язана з так званим психопатичним дискурсом у літературі, і тут є свої показові історії. Ось усього лише декілька прикладів, описаних украй схематично.

Франц Кафка народився в Празі 1883 року. Він був сином авторитарного батька і покірної матері. Помер від сухот, маючи лише 41 рік. Дехто стверджував, що передчасна смерть двох його братів могла викликати в нього почуття провини й ідентифікацію з матір’ю, що страждала на депресію через втрату синів. У ранньому віці він жив із відчуттям неповноцінності, вірогідно, посиленим його єврейським походженням. У власний щоденник він старанно записував свої проблеми із жінками. На останньому році життя думав, що знайшов втілення свого ідеалу в образі жінки, що на двадцять років молодша за нього. Та одружитися з нею його відрадив рабин. Найкращим способом уникнути самотності Кафка вважав письменство, тому і займався ним протягом багатьох років. Йому випало розкрити чимало людських таємниць, обираючи собі персонажів, про яких доводилося писати від третьої особи. Дослідники інколи пов’язують це зі способом спілкування шизофреніків. Приміром, Еріх Фромм припускав, що Кафка використовував примітивний захисний механізм, аби ідентифікувати себе з персонажами своїх оповідань, які дуже часто потрапляють у незбагненні ситуації чи піддаються тортурам.

Невроз або нервовий стан можна легко віднайти не лише у представників літератури — Шарля Бодлера чи Едґара По, але й у композитора Ріхарда Ваґнера, художників Едґара Деґа, Поля Ґоґена та багатьох інших митців.

Живописець Вінсент Ван Ґоґ якийсь час потерпав від психічних розладів. Любов до повії спричинила тільки загострення його страждань і конфлікти. У 1882 році він жив з нею та її сином, радіючи незалежному існуванню, хоча б і в злиднях. Тим часом його картини стають кращими, але гіршає соціальний досвід. Він намагався зробити спільний проект із Ґоґеном, запросивши його пожити у своїй домашній студії. Та після короткого періоду гармонії у спілкуванні вони таки дійшли до межі й розійшлися. З відчаю Ван Ґоґ відрізав собі мочку вуха й написав кілька автопортретів, сповнених драматизму. Його довелося допроваджувати до лікарні кілька разів. Художник помер у ліжку, у присутності брата, через два дні після того, як вистрілив у себе[42].

Не менш цікавою була ситуація серед російського письменства. Якщо в Алєксандра Пушкіна ще наявна просвітницька ясність мислення (згадаймо його «Не дай мне Бог сойти с ума», 1833), то Микола Гоголь уже за рік напише «Нотатки божевільного», змальовуючи розгорнуту картину панування шаленства над невдахою — титулярним радником. Навіть сам автор намагається говорити мовою безрозсудного. Три роки по тому філософа Петра Чаадаєва оголосять божевільним за критику російських порядків, а ще згодом Фьодор Достоєвський спробує в образі князя Мишкіна вивести тип Ідіота як дієву антитезу жорстокому суспільству.

Соломія Павличко у праці «Дискурс модернізму в українській літературі» зазначає, що в нашій традиції цю тему започаткував Агатангел Кримський, зокрема, у збірці оповідань «Повістки і ескізи з українського життя» (1895), де зображує людей з надламаною й хворобливою психікою. Перелік продовжує також збірка Івана Франка «Зів’яле листя» (1896), де виведено образ людини, якій властива слабка воля або ж, навпаки, розбуяла фантазія. Збудженість і зворушеність притаманна і героїням Ольги Кобилянської. Канонічні риси невротичного героя можна подибати й у драматургії Лесі Українки, зокрема в драмі «Блакитна троянда» (1896). На свій лад Артим Хомик в оповіданні «Безсмертність» змальовує образ вченого, що збожеволів від розумового перенапруження, прагнучи винайти вакцину вічної молодості[43].

На початку XX століття німецький історик мистецтва, психіатр і колекціонер робіт шаленців Ганс Принцгорн написав книгу «Мистецтво психічно недужих». За кілька десятиліть йому вдалося зібрати мало не 5000 творів мистецтва, створених у період від 1890 до 1920 років пацієнтами психіатричних лікарень. У 1946 році вдалося організувати виставку, яка проходила в шпиталі святої Анни в Парижі з ініціативи лікарів-психіатрів. Це спричинило появу кількох радикальних заяв, наприклад, від Марселя Дюшана, які пізніше були актуалізовані в напрямі антипсихіатрії два десятиліття потому.

Загалом ця тема вже досліджувалася раніше, зокрема, згаданий Ломброзо опублікував роботу «Про мистецтво божевільних», а в Франції Макс Симон надрукував «Твори й малюнки психічно хворих» тощо. Подібна лектура дозволяла хоча б приблизно описати поведінку людини в процесі функціонування душі на різних регістрах. Її годі назвати всуціль патологічною, та в ній звикли вбачати щось аномальне, так само як і в художній творчості. Цей тип поведінки полягає у відмові від строгого мислення, котрий нам нав’язує репресивна цивілізація. Натомість пропонує візію, що властива дітям і творчим особистостям.

Проте існує безліч прикладів схвалення необмеженості творчого пориву. Наприклад, авангардисти, як-от: Макс Ернст, Пауль Клеє, Васілій Кандінскій, Андре Бреттон, — захоплювалися творчістю «дикунів» і «медіумів». Натомість Зиґмунд Фройд як дослідник неврозів різного штибу виявив невеликий інтерес до цього питання, висловивши лише кілька застережень з приводу теорії сюрреалістів під час візиту до нього Сальвадора Далі. Той, до речі, щоби справляти враження ексцентрика, сам охоче називався шаленцем.

Поет-футурист Вєлімір Хлєбніков кілька місяців лежав у божевільні, де його творчість назвали патологічною. Варте особливої уваги в його експериментальній поезії, як і в решти «будетлян» (або «будуччан», як величали себе українські футуристи), заумництво (російська «заумь», тобто зарозумна, заумна мова) — поняття, запроваджене на початку 1920-х років. Хлєбніков намагався закласти нову поетичну мову. Ба більше, в його поезії виняткове місце посідає так звана «зоряна мова» (викорінення приголосних) як спроба створення всезагальної мови, і витоки її він шукає в язичництві з його численними примовляннями. Терапія зауму виконувала роль своєрідного замовляння розуму[44].

Однотипні спроби можна віднайти й в українському футуризмі. Для прикладу, поетичні збірки Михайля Семенка, і про це неодноразово зазначають дослідники, майоріли показовими авангардними атрибутами заумного вірша (звукова поезія) на кшталт «вн с тік/ пі кк/ нуп», тобто мали зруйнований словоподіл, риси візуального вірша, порушення правил пунктуації. У своїх творах Семенко вживає різного штибу варваризми, суржик, русизми, слова з інших мов, природничо-наукову та технічну лексику, неологізми тощо. Не дивно, що від тодішньої критики подібна поезія дістала такі невтішні характеристики, як, зокрема, «ідіотична гикавка»[45]:

Алогічність і абсурдність творів російського письменника Даниїла Хармса особливо виразно простежується в циклі «Випадки». Його дитячим і раннім віршам властива нетенденційна дотепність — і раптом ординарний жарт або ж гра слів. Тут доволі часто спостерігається комічне відхилення від нормального й стандартного мислення. А крім узвичаєної нісенітниці, Хармс залюбки застосовує прийом навмисної помилки, де перевага віддається широкому спектру можливостей. Автор поволі допроваджує читача в цілковито незрозумілий світ, де правлять якісь дивні закономірності[46].

[пер. Т. Лютого]

Розгляньмо ще один приклад нестримної несамовиті. Антонен Арто був теоретиком театру, кіноактором і поетом. Змалку зазнав психічних розладів, які тривали упродовж всього життя. У 1936 році, під час переїзду з Мексики до Ірландії, вони раптом загострилися. Через рік у Гаврі його вже було госпіталізовано, майже десять років він провів у психіатричних закладах. Лише в 1946 році колега-сюрреаліст Андре Бретон вирішив «визволити» товариша з притулку Сен-Ен. Останні роки свого життя Арто приохотився до опіуму. Однією з його останніх робіт стала нова транскрипція-переклад «Бурмоковта» (Jabberwocky) Льюїса Керрола. Він просто переказує читачам історію про абсолютно дивний світ, використовуючи шизофренічну мову. Арто написав і низку маніфестів, серед них був протест проти тих, хто працює в божевільнях, посилаючись на раціоналізм західної цивілізації, що несе відповідальність за відчуження й насильницьке лікування[47].

Водночас із зацікавленим ставленням до будь-чого «примітивного» почала увиразнюватися й тенденція репресивного протиставлення шаленству «здорових» форм мистецтва. У 1937 році в Німеччині було організовано виставку, яку Гебельс назвав «дегенеративним мистецтвом», де поряд із роботами відомих митців були представлені й твори людей з душевними розладами. Гітлер, який не просто знався на мистецтві, але замолоду й сам малював, зневажливо висловився про подібні «недолугі» художні форми. А чи варто було очікувати чогось іншого від запеклого прихильника антропологічних чисток? Та боротьба з інакомисленням успішно провадилася й радянським ідеологічним апаратом: досить згадати «бульдозерні виставки» чи утримування дисидентів у «психушках».

Та попри все, у повоєнні часи на противагу тоталітарним уявленням про аморальність несамовитості починає звучати тема шаленства як чогось позитивного. Раптом шизофреніка починають частіше називати більш розвинутою особистістю. З 1960-х років у західній психологічній науці формується цілий напрям, відомий як «антипсихіатрія». Його виразниками стали Рональд Лейнґ, Ґреґорі Бейстон, Томас Сас, Станіслав Ґроф. Суть методу полягає у тому, що шизофренік — це не хворий, а людина, яка говорить іншою мовою й по-іншому будує світ. Отже, потрібно ще вивчати цей несповна зрозумілий для «нормальної людини» феномен.

Так само й у постмодерному трактуванні шизофренії Фредерік Джеймісон пояснює її як мовний розлад. Шизофренік живе у віковічнім «тепер», тому переживає сучасність яскравіше, ніж будь-хто інший. На відміну від психоаналізу, Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі, автори книжки «Капіталізм і шизофренія», вбачають апофеоз творчості в нищенні енергії лібідо й дораджують нову методу художньої творчості, названу ними шизоаналізом. Мистецтво, на їхню думку, має нагадувати машину бажання з реалізації багатьох людських фантазмів. Утіленням шизо-літератури є творчість Арто (Арто-Шизо), а в живописі — доробок Ван Ґоґа[48].

Прикладом сучасних форм творчого процесу може слугувати й мистецький рух «мітьків», що виник у 1980-х в Ленінграді. Зовні «мітьок» нагадує кініка: він носить простий одяг і обирає ідіотично-ласкаву чи сумовито-сентиментальну посмішку. Сукупність зовнішнього вигляду, вільного способу життя й примітивізму в творчості становлять ознаки зумисне наївного мистецтва.

Однак, як слушно зазначає Петер Слотердайк, нині шаленство стає складнішим феноменом, оскільки активно доповнює ідеологічне ошуканство. Адже стає вигідно використовувати/експлуатувати простакувату незвичність. Співвідношення між розумними нормами й нерозумністю людських взаємин вимагає нового виду теоретичних обґрунтувань. Як видається, справа полягає в тому, що шаленство нагадує зручну ширму, прикриваючись якою можна чинити всілякі безчинства[49].

Інший приклад ідеологічного використання шаленства подає Славой Жижек, аналізуючи фільм Роберта Земекіса «Форест Ґамп» (1994). Головний герой стрічки — простак із «золотим серцем», без будь-яких сумнівів готовий виконувати будь-чиї накази. Він — цілковита протилежність до своєї дівчини, яка, силкуючись долучитися до ідеологічної боротьби, покарана за свою жагу до знань, позаяк помирає від СНІДу. Форест Ґамп відкриває секрет ідеології: її успішне функціонування забезпечується шаленством (нерозумністю) суб’єкта. Подібна ситуація є передбачуваною. Діагноз доби кінця розуму невмолимий[50]. На думку італійського теоретика Джанні Ваттімо, філософія в пошуках граничних засад буття обернулася розкриттям марноти будь-якої претензії на остаточну істинність. Уже нічого не вдієш, слід просто назвати сучасний стан розуму «виснаженим мисленням» (латинське debilis — «ослаблений»).

Цікавість до розбурханої стихії шаленства в пору, пронизану ідеологією та сповнену світовими потрясіннями, ще й досі не вгасає. Проте, створивши радикальні механізми соціального контролю, західна цивілізація так остаточно й не випалила територію шаленства, а лише увігнала його у внутрішнє поле індивіда. Доволі показово цей стан людини передали музиканти британського гурту «The Beatles» у пісні «Дурень на пагорбі» («The Fool On The Hill» (Lennon/McCartney):

* * *

[пер. І Лютого]

Релігійно-містичне самозабуття

Ще віддавна відомо, що людина вряди-годи здатна перебувати в дивовижному стані, який позначається тимчасовим «очманінням» свідомості, часом повним її «зміщенням» або ж перебуванням «на її межі». Тоді саме час говорити не про «втрату» свідомості, а про її перехід в інший вимір. Подібний стан іноді називають зміненим, а описуване відчування характеризується всебічним душевним пережиттям, яке веде до цілком нового знання. Щоправда, означений досвід найчастіше не піддається вираженню, не є остаточно з’ясованим, хоча на його ґрунті формуються специфічні способи людського входження в буття. Якщо спробувати уявити свідомість як багатомірний простір, де кожний параметр — це певна грань осмислення й сприйняття, то змінені стани свідомості утворюють цілий континуум різноманітних вимірів. Кожен із них вирізняється не тільки перспективою отримати специфічний досвід, але допомагає класифікувати та творити цілісність поміж різними станами.

Наприклад, у давній індійській сакральній традиції розрізняли стани, крізь призму яких буття розкривається в різноманітних аспектах. Серед них є, зокрема, такі:

1) готовність діяти в будь-який момент;

2) розслаблено-милостивий стан;

3) рефлексія чи самозаглиблення;

4) гнівливість або жага руйнування.

Наука та філософія — зараз йдеться здебільшого про ті варіанти, у яких підкреслюється вимога строгості й точності — поривалися всякчас уникати розгляду подібних станів, бо на їх підґрунті годі було отримати неспростовне знання. Але етнологи й антропологи дослідили подібні явища в прадавніх священних звичаях архаїчних народів, звертаючись до екстатичних переживань, релігійних містерій, практик зцілення, містичних ритуалів, а дослідники людської психіки змогли спостерегти подібні феномени бодай і в повсякденному житті.

Спробуємо поглянути на певні культурні техніки, в яких були б наявні ці екстатичні, або принаймні наближені до них, стани з метою виявити особливий досвід та з’ясувати якості нетрадиційного, тобто протилежного усталеності, способу входження людиною до різних обширів буття. Це означає, що, зважаючи на весь культурний досвід, людство не може обмежитися певними стандартами сприйняття світу, воліючи кожного разу пізнавати нові його прояви, всякчас визначаючи власну приналежність до буття.

Якщо вести мову про проблему екстатичного переживання, коли свідомість має справу з потоком образів, то доволі складним моментом фіксації подібного «перебігу подій», як ми вже зазначили, є спроба вираження й передача цього досвіду. Тому для наукового мислення завдання адекватно оцінити явища, пов’язані з нерегулярними переживаннями, є щоразу складнішими. Такий стан справ залишатиметься непорушним, допоки ми оперуватимемо в дослідженні духовних переживань категоріальним апаратом, що не надто пасуватиме до подібних станів. Цікаво, що така ж плутанина не лише є проблемою, а й слугує вихідною точкою бодай і для самого адепта екстатичних почувань. Згадаймо, що легендарна Жанна д’Арк, чуючи голоси, що закликали її до звитяжних дій, не могла до пуття зрозуміти їх походження й те, чи були вони взагалі реальними, а не, припустімо, галюцинаціями.

Отже, реальність, яку фіксує свідомість у зміненому стані, можна назвати такою, що має ознаки віртуальності. Тобто її треба визнати за специфічний конструкт. Той, хто має з нею зв’язок й здатен її належним чином оцінити, мусить уважати це першим рівнем образності. Наступним важливим аспектом розуміння нетипових станів є здатність до уяви. Слухаючи або читаючи оповіді, подумки людина неодмінно виображує собі отриманий потік інформації, оформлюючи його у відповідний спосіб. Походячи від грецького слова «фантазія» (φαντασία), уява породжує незліченні варіанти вияву будь-чого. Вона аж ніяк не мусить претендувати на вираження якогось справжнього буття, натомість становить певну цінність. Завдяки уяві людина немов налаштовує себе на лад сприйняття того, що ніби тільки очікує на відповідне опредметнення. Отже, символічний спосіб оперування змістом свідомості залишається доволі плідним, якщо йдеться про розкриття духовного досвіду. Цей шлях вимагає неабиякої зосередженості в екстатичній практиці[51].

Слово «екстаз» у перекладі з грецької мови означає «вихід із рівноваги», певне «зміщення». Мартин Гайдеґер зазначає, що воно споріднене з латинським eksisteo — «виступаю», тобто наближене до екзистенції. Екстаз — це різновид шаленства і особливий вимір захоплення. Містики стверджують, що в мить екстазу здійснюється злиття душі й Бога. Дехто порівнює його із «зануренням у Ніщо». Це стан відокремлення від зовнішнього світу, заглиблення в себе при майже абсолютному припиненні осмислення. Екстаз супроводжується втратою будь-якої чутливості.

Прагнення досягнути такого стану є особливістю багатьох релігійних обрядів. Майже завжди подібне самозабуття межує з відчуттям неземного блаженства і почуванням неабиякої радості. Це своєрідне захоплення, коли людина здатна сягнути межового рівня споглядання, здійснюючи акт трансцендування. Вряди-годи екстатичні стани визначають як пограничні або маргінальні, тобто такі, що ледве помітні і є пороговими чи перехідними. Інформація, що фіксується в подібному медіальному середовищі, виявляється визначальним моментом.

Екстаз майже ніколи не є довготривалим, але після нього залишається відчуття, ніби людина пережила щось надзвичайне. Він супроводжується незмірним інтелектуальним напруженням, загостреним сприйняттям заново відкритого довкілля, позбавленням від турбот і тягарів, ототожненням себе зі Всесвітом, коли на фізіологічному рівні, зокрема, може спостерігатися зміна дихання чи кровообігу. Як найвищий ступінь захоплення на грані несамовиті, екстаз ще з давніх часів відомий людині через релігійні почуття.

Якщо відкинути суто негативний підтекст пояснення релігії Зиґмундом Фройдом, то можна скористатися здійсненим ним її порівнянням із системою ілюзій. Ці ілюзії нам здаються ізольованими, коли під час галюцинацій думки перебувають у сплутаному стані. Видається досить влучним Фройдове порівняння у праці «Майбутнє однієї ілюзії» релігійного почуття з «аменцією» (латинське amentia — «шаленство») як станом розпливчастої свідомості[52].

Ми уже неодноразово зазначали, що в окремих культурах екстаз пов’язувався з одержимістю духами й практикувався оракулами та пророками. Вони впадали в транс і відкривали себе для богів, які допомагали їм пізнавати майбутнє. Для багатьох народів ідея одержимості є вагомою складовою релігії. В Євангелії від Матвія читаємо, як одного вечора до Христа привели чимало біснуватих, а він вигнав злих духів словом своїм і зцілив усіх хворих. У Євангелії від Марка маємо дещо схоже: якось у синагозі закричала одержима нечистим духом людина, але Ісус заборонив їй, наказавши замовкнути і вийти; тоді нечистий закричав голосно й вийшов з неї.

Одержимість (латинське obsession) — поняття, що править за пояснення причин особливих недуг, насамперед психічних, а також процесу оволодіння тілом хворого злими духами. Крім релігійних передумов, для виникнення цього поняття велику роль відігравали й суб’єктивні переживання. У Росії одержимих жінок називали «кликушами» (від «закликати», себто нестямно горлати, верещати, викрикувати), а подібна властивість у чоловіків іменувалася «меряченням». Головним мотивом одержимості потрібно визнати спосіб долучитися до Бога. У ритуалах російської секти хлистів (які вважають, що чоловік несе в собі природу Христа, а жінка — Богородиці) практикувалося взаємне тілесне покарання, яке мало еротико-екстатичний прояв. На вищій точці екзальтації відбувається Преображення, що пов’язується зі «сходженням Духу».

У язичницьких народів екстаз часто бував колективним і викликався штучно за допомогою ритмічних танцювальних рухів. В індивідуальний екстаз вводили себе жерці й шамани. Проте релігійний екстаз іноді міг набувати й патологічних форм, оскільки досягався шляхом самочинного пригнічення психіки чи мав виразний сексуальний характер (як у сектах хлистів і скопців), але здебільшого мав за мету практику духовних вправ за допомогою молитов або медитацій. Унікальність екстатичних станів зумовлена ще й тим, що цей різновид трансу на психофізичному рівні досить близько межує з психопатологічними проявами. Важливо було вміти їх розрізняти. Адже головними ознаками екстазу є не його зовнішні прояви, а глибоке екзистенціальне почування.

Іншим важливим аспектом, пов’язаним з екстазом, є змінені стани свідомості, викликані наркотичними засобами різного ґатунку. Природні чи викликані штучно стани людини, у яких вона може перебувати під час свого існування (сон, сексуальність, гіпноз, тривала самотність, процеси, що пов’язані з диханням, нездужанням, дією трунків і психічно-активних субстанцій, і багато чого схожого), по-своєму ініціюють механізми трансформації мислення. Зміна визначальних ціннісно-смислових орієнтацій також формує відчутний «злам» у свідомості. Це трапляється, наприклад, коли людина переживає закоханість, натхнення, катарсис та інше на подібний штиб[53].

У сучасних умовах людство винаходить нові форми екстатичних практик. Досить згадати, як у своїх есеях «Двері сприйняття» (1954) та «Рай і пекло» (1956) — назву першого запозичили ейсід-рок музиканти гурту «The Doors» — англійський філософ і новеліст Олдос Гакслі розповідав про особистий психоделічний досвід вживання мескаліну. На противагу поширеній думці, він уважав, що людство тільки збагачуватиме свої психічні переживання, якщо його представники візьмуть за звичку вживати подібні наркотичні засоби. Але символом нового містицизму й перепусткою в яскравий духовний світ став новітній препарат — LSD. Вплив на людську психіку цієї синтетичної речовини — диетиламідлізергінової кислоти — поступово почав викликати зацікавлення серед широкого кола дослідників.

На початку 1960-х років американський фахівець у галузі клінічної психологи Тімоті Лірі опрацьовував теорію «соціальних ігор». Отримавши докторський ступінь у Каліфорнії й ставши професором Гарвардського університету, влітку 1959 року він почав приймати псилоцибінові гриби, вирушивши до Південної Америки. З наступного року, після повернення, він започаткував докладніші експерименти з галюциногенами в дослідницькому центрі, заохочений розмовами з Гакслі. Незабаром його дослідження критикували в наукових, академічних і непрофесійних колах. А навесні 1963 року Лірі та його учень були звільнені. Тоді вони вирішили заснувати «галюциногенний рух» і намагалися працювати з різними групами в Мексиці, Нью-Йорку та деінде. У березні 1966 року їх заарештували в Техасі за зберігання наркотиків, одразу перетворивши для одних — на кумирів, а для інших — на об’єкт гніву[54].

Та це ще не все. В останні десятиліття минулого століття особливу популярність здобули книги американського антрополога Карлоса Кастанеди, в яких він описав шаманські традиції корінних жителів Центральної Америки, які вживали рослинні галюциногени з магічною метою. Інший американський фахівець із етноботаніки й шаманізму Теренс Макена уславився завдяки своїм гіпотезам про участь галюциногенів у етногенезі людини[55]. Водночас на ґрунті гуманістичної психології виникла течія трансперсоналізму. Її методологія будується на концепції колективного несвідомого Карла Ґустава Юнґа. Йдеться про винайдення недогматичної біологічно обумовленої релігійності людини. Відповідно, здатність до екстатичних переживань пропонувалося розглядати як ознаку здоров’я, а не розладу.

Проте заради чого людині потрібно змінювати свій психічний стан, а до того ж — як кваліфікувати всі ці приклади екстатичних станів?

Окрім відомих випадків містичних прозрінь, які траплялися зі знаними релігійними постатями (Магомет, свята Тереза, Жанна д’Арк), заледве не першим, хто розглядав нестійкі форми свідомості, був Фрідріх Ніцше. Він увиразнив два начала, властивих давньогрецькій культурі: аполлонійне та діонісійне, яке пов’язує із феноменами осяяння й містичного досвіду. До того моменту екстатичні прояви приписували зазвичай архаїчним і східним суспільствам.

Але під час переходу від раціонально-практичного сприйняття культури (образ Прометея) до споглядального та чуттєвого (образ Орфея) формувалися й інші підходи до розгляду західної традиції. Приміром, Юнґ зводив транс до інтуїтивного світосприймання. Так само Вільям Джеймс звернув увагу на чотири ознаки екстазу: безмовність, інтуїтивність, короткочасність, вольова бездіяльність. Подібні висновки виникали ще й завдяки дослідженню станів, які були викликані вживанням алкоголю, анестезуючими речовинами, наркотиками, спонтанними містичними самопочуттями, сприйняттям музики, а також різноманітними релігійними практиками — збудниками духовної благодаті, що поновлює життєві сили людини, — буддизмом, суфізмом, йогою[56].

У XX столітті почали вважати, що за систематичного вивчення й дотримання всіх нюансів екстатичні ритуали можуть запобігати психозам і неврозам, підвищуючи психологічну стабільність. До того ж вони можуть спрямовуватися на усунення дискомфорту чи підвищеної дратівливості, що викликані шоком, відчуженням, нестачею спілкування.

Щоправда, здебільшого ці феномени в сучасності зазнають споживацької деформації й пошуку швидких шляхів задоволення.

Шаманство

Серед ранніх релігійних формоутворень чільне місце посідає шаманство як особливий трансперсональний стан. Шаманство є технікою, якій притаманні експерименти з психікою. Метою такого досвіду стає реалізація стану медіума, що здатен «проводити» людські душі в потойбічний світ або ж виліковувати психофізичні недуги.

Тема «хвороби» є вельми неоднозначною в шаманізмі. Явище, що має назву «шаманська хвороба», становить щось на зразок діагнозу людині, яка стала на цей шлях. За цим словосполученням криється цілий комплекс патологічних станів, котрих зазнають майбутні шамани замолоду, і який оприявнює момент обраності адепта. Хоча патологічні вияви й супроводжують «хворобу», транс шамана достоту відрізняється від різних невротичних девіацій. Головною ознакою «нездужання» є те, що шаман сам контролює свій стан, а не перебуває в його полоні. Можливо, саме через описану здатність шамани посідають особливе місце в первісній суспільній ієрархії. Незалежно від того, чи схильні вони до нападів епілепсії або істерії, шаманів не слід сприймати за звичайних хворих. У їхньому психопатологічному досвіді можна виокремити такий теоретичний зміст: якщо вони вилікувалися самі, а до того ж здатні лікувати інших, то їм відома і, сказати б, теорія хвороби. Загалом, недуги, сни та екстази патогенного характеру є засобом становлення шамана[57].

Одужавши від недуги, шаман набуває якісно нових психологічних властивостей. Перехід до іншого психічного рівня майже ніколи не минає без душевних криз різного ґатунку. Їхні симптоми можуть змінюватися залежно від типу особи і її зрілості. У своєму дослідженні Роджер Волш показав відмінності шаманства від інших психопатологічних явищ (епілепсія, істерія, психози, шизофренія), окультних та езотеричних практик (медіумізм, переживання навколо смерті) і провів культурні порівняння з йогою, буддизмом, містеріями[58].

Мірча Еліаде теж вивчав шаманство з позицій психології. Він схильний уважати його виявом психіки, що перебуває в стані кризи або навіть регресу, а тому співвідносить шаманізм із деякими «ненормальними» психічними станами. Але він свідомий того, що визначення шаманства як психічної хвороби є неприйнятним, адже тут ми торкаємося феноменів, що стосуються потаємних сфер людського буття. Людина релігійна перебуває на тому рівні, де їй відкриваються фундаментальні передумови її існування: самотність, недовговічність, ворожість навколишнього світу тощо[59].

Складний процес становлення шамана неодноразово діставав спрощених характеристик. Досить часто їх називали «психотиками» чи «душевними дикунами», які буцімто мають примітивний розум. Але спростування такого підходу можна знайти в Люсьєна Леві-Брюля. Він запровадив поняття мислення «первісного» на позначення раннього етапу його розвитку, коли формування логічних законів ще не завершилося. За цих обставин природні й соціальні ситуації усвідомлюються як процеси, що відбуваються під заступництвом і за протидії незримих сил.

Леві-Брюль не пов’язує первісний тип мислення винятково з ранніми етапами формування суспільства і припускає, що його елементи виявляються у повсякденній свідомості й у більш пізні періоди. Можливо, він таки суттєво перебільшував винятковість до-логічного мислення, оскільки психопатологи вже спостерігали схожі вияви у хворих, які страждали на розлади психіки. Треба зазначити, що вислів «пралогічне мислення» іноді розуміють як «алогічне», вказуючи, що начебто воно геть непридатне для усвідомлення будь-чого. Та все ж архаїчна людина подає численні приклади самодостатньої організації власного життя. Й не потрібно думати, що вона чимось суттєво обділена, порівняно з нами. Безперечно, первісне мислення відрізняється від сучасного. У ньому звертається увага здебільшого на надприродні чинники, дія яких відчувається заледве не всюди, і немає характеристик, які властиві нашому способові мислення, приміром, коли понад усе воліють уникати суперечностей. Саме тому нам часом так важко прослідкувати за ходом цього міркування[60].

Інший антрополог, Клод Леві-Строс, використовуючи матеріали з міфології, теж досліджував психічні процеси людей архаїчного суспільства. Дослідник дійшов висновку, що первісне мислення годі хоч якось уподібнювати сучасному спекулятивному розумові. Його так само не треба вважати чимось на кшталт примітивної ментальності. Воно — першооснова мислення. Магічне мислення, якщо й утворює систему, то, радше, рівнобіжну з науковою. Для того, щоби пояснити феномен первісного мислення, Леві-Строс запроваджує термін «бриколаж» (bricolage). Смисл полягає в тому, аби виразити дещо за допомогою сукупності чудернацьких засобів у спробі оминути лінійне, логічне мислення[61].

Та повернімось до шамана. Загалом палітра його поведінки дуже неоднорідна. Варто зазначити, що в ній дозволено виокремити щонайменше кілька показових моментів. Передовсім, це — кризовий стан, який загострюється під час ініціації, та різноманітні способи «потрапляння» в змінені стани свідомості. Шаманська ініціація передбачає досвід «вмирання» чи «смерті», тоді спочатку виникають видіння розтинання власного тіла, а згодом, коли шаман знову воскресає — міфічне переродження його духу. Після ініціації триває ритуал камлання, за допомогою якого шаман входить у транс. Ця процедура застосовувалася з метою звільнення душі від тілесної оболонки і відпускання її у мандрівку іншими світами, де вона повинна знайти духа, який негативно впливає на людей та їхній світ. Шляхом домовленості або боротьби з духом душа повинна була примусити його відмовитися від того підступного наміру.

Дуже схожі сюжети використовує Джозеф Кемпбел, аби показати, що мотив подорожі іншими світами є універсальним для архаїчних культур. Світи, що відкриваються шаману під час камлання, пов’язані з «роботою» несвідомого. При камланнях виникає особливе налаштування, яке відрізняється від гіпнотичного або будь-якого іншого відомого в «розвинених» культурах варіанту зміненого стану свідомості[62].

А тепер дозволимо собі короткий опис ритуалу. Камлання супроводжується монотонними ударами в бубон. До ременя шаманського костюма прикріпляються металеві підвіски та дзвоники, які дозволяють зчинити сильний шум. Деякі відчуття, близькі до шаманських, можуть виникати у рок-музикантів, які зазнають оглушливого впливу сили звуку, виконуючи найрізноманітніші вокальні партії чи танцювальні рухи. Різкі ритмічні звуки здатні викликати процес гальмування в корі головного мозку. В результаті виникає так званий «змінений стан свідомості». Головна особливість камлання полягає в тому, що шаман самочинно входить у транс, а інші — вже під його впливом. Він здатний контролювати глибину й ступінь свого занурення в змінену ситуацію.

Виявляється, шамани мають здатність контролювати свої екстатичні стани. Це підтверджується наявністю в них розвиненої нервової конституції. їхня пам’ять і здатність до самоконтролю теж доволі висока. Цим шаман виявляє спроможність до спілкування з духами й черпає з потойбічних джерел значну силу. Ознакою сили шамана є його дух-помічник, головною метою шамана є лікування тіла і розуму. Він повинен зручно почуватися в двох реальностях: повсякденній і надчуттєвій, проникнути куди можна лише в стані трансу, що змінюється від легкого забуття до глибокої коми[63].

Отже, шаманство є специфічним феноменом, який створює середовище, що стимулює певні стани, від яких залежить психічна активність людини. У звичайної людини свідомість контролює дуже невелику частину її психічних процесів, які функціонують й утворюють її складний внутрішній світ. Роль шаманів указує на проблеми людського психічного життя, котре, як щойно ми розглянули на деяких прикладах, є надзвичайно обмеженим і важко піддається внутрішній регуляції.

Містерійний шал

Звернувшись до прадавніх містерій, можна віднайти чимало причин, які спонукали людей об’єднатися в особливі спільноти. Призначення такого згуртування полягало в спробі відтворювати драматичні сюжети міфів і супроводжувалося багатьма небуденними атрибутами: спільною містичною ходою, дивними заклинаннями, сексуальними оргіями тощо. Навряд чи всі учасники сповна розуміли сенс містерій. Адже більшість із них уважала, що вони стосуються передовсім чергування циклу сезонів. А це неабияк вплинуло на сучасну інтерпретацію таїнств. Уже йшлося про те, що містерії формувалися насамперед як групові дії, під час яких відбувалася зміна стану свідомості заледве не всіх учасників і то в такий спосіб, аби предмет їхньої віри ставав якомога доступнішим. Отже, на відміну від шаманізму, містерії постають як колективний психічний інструмент впливу на індивіда.

Напевно, найбільша заборона, яка розповсюджувалася на таємничі осередки, стосувалася розголошення секретів, пов’язаних із призначенням ритуалів. Адже знання, приховане від посполитого люду, відкривало можливість встановити зв’язок між двома світами — земним і позаземним. Попри все, шлях пізнання істини й осягнення таїни життя кожна людина повинна була здійснити індивідуально. До того ж мудрість полягала в тому, що не все слід прагнути збагнути розумом, найбільш сокровенні речі належало переживати власним єством[64].

Отже, стародавні містерії були пов’язані з осяганням таємниці людського буття. Для участі в них наслідувачі мусили отримати посвячення, якому мав передувати стриманий спосіб життя. Попередній етап був конче необхідний, адже людина без належної підготовки не зможе побачити сокровенне. Для кожного, хто бажав долучитися до пізнання Іншого, дійсність втрачала свою споконвічну стійкість і безумовну цінність. Іноді для швидкого самозабуття містерійні ефекти підсилювалися дією різного ґатунку галюциногенів. Якщо релігійні дійства таки супроводжувалися використанням подібних засобів, то в повсякденному житті на їхнє вживання могла бути накладена заборона. Роль збудника здебільшого полягала в знятті перепони, щоби розширити горизонт зустрічі з Іншим. Хоча добре відомо, що у великих групах людей учасники здатні синхронно змінювати свій стан свідомості, часто обходячись навіть без жодних додаткових стимуляторів. Подібні феномени вивчає, зокрема, психологія натовпу, а висвітлені приклади масового збудження спостерігаються також і в царині колективного несвідомого.

Перші містерії сягають багатьох давніх східних обрядів, як-от: культ Осіріса та Ісіди в Єгипті, Тамуза у Вавилоні, елевсінські й орфічні містерії, самофракійські таїнства (на честь заступників мореплавства Діоскурів-Кабірів) у Греції, запозичені зі сходу містерії Кібели, Мітри, Вакха й Аттіса в Італії та чимало інших. Елементи пізніх античних містерій згодом стали складниками християнського богослужіння[65].

Проілюструємо деякі міфологічні образи ритуалами, які їх супроводжували[66].

Містерії Осіріса розігрувалися на кшталт театрального дійства, що відтворювало боротьбу з ворогами, де глядачі оплакували смерть бога під гучне голосіння та нанесення собі каліцтв, а потім бучливим тріумфуванням зустрічали його воскресіння. Єгиптяни сподівалися, що, вдаючись до магії такого ґатунку, після смерті вони уподібняться цареві підземного світу, а в країні мертвих навіть зможуть перетворитися на самого Осіріса, якому дивовижним чином вдалося перемогти смерть.

Інші — елевсінські містерії — влаштовувалися на честь Деметри, матері Землі, та її доньки Персефони, котра стала богинею в підземному царстві Аїда. Згідно з міфом, Аїд викрав Персефону і утримував у своїх володіннях. Деметра тяжко переживала цю втрату — і тоді все живе починало невідворотно гинути. Обурений Зевс наказав Аїду повернути Персефону, але той завбачливо примусив її скуштувати гранатового зернятка, аби вона ніколи не забувала його підземний світ. З того часу Персефона перебуває дві третини року на землі, а ще третину — в Аїді. Царство Аїда розкривалося перед глядачами з усіма його пристрастями і чудовиськами. Учасники містерій поділяли страждання Деметри й усього надземного світу під стогони та зойки німф. А коли Персефона поверталася, знову наставали часи довгоочікуваних веселощів. Однак завершувалася ця історія все таки сумно — Персефона повинна була повертатися до Аїда.

В елевсінських містеріях душу людини розуміли як таку, що належить до вищих світів, де, звільнена від матеріальних пут, вона тільки і зможе бути сама собою. Фізична природа людини нагадувала могилу душі. Похмурий мотив містерій означав неможливість душі хоч якось виразити себе, а її обумовлене тілом конання вказувало на істотну людську обмеженість. Суть елевсінського вчення полягала в тому, що людина після смерті може стати досконалішою, аніж була за життя. Але якщо вона не подолала марнославства земного існування, в іншому світі їй таки доведеться скніти в довічній агонії[67].

Уже йшлося про те, що містерії на честь Діоніса виявляли культ вина, оргій, буйства і свободи, відмову від норм. Його прибічниками ставали ті, хто ніяк не міг відшукати виходу для своїх розбуялих душевних сил. Це були зазвичай жінки, які перетворювалися на час містерій на вакханок або менад. Вони мали надто активну уяву, водночас їхня розважлива частина душі була «притуплена» або «змінена». Поза тим, містерії мали відверто еротичний характер. Коли жриці падали знесиленими, очевидно, відбувалися обрядові дії шанування землі через масові злягання. Але стати менадою було небезпечно. Деякі з них могли і не «прокинутися» після цього шаленого сну.

Криваві жертви на честь Діоніса часто згадуються в міфі про Діоніса-Загрея. У критських містеріях розігрувалася сцена смертних мук бога, що шаленіє. Учасники торжества, розірвавши зубами живого бика, блукали лісами і викрикували, несучи попереду скриньку і стверджуючи, що у ній лежить серце бога. Какофонія флейт і тимпанів імітувала звуки брязкалець, що належали до іграшок Загрея. Оскільки Діоніс часто з’являвся як бик або цап, використання їх як жертовних тварин та причащання їхнім м’ясом означали поєднання з божеством через поїдання його плоті.

Дещо незвичним був фригійський культ Аттіса, що має за першооснову легенду про немовля, яке покинула мати біля вод Галла. Коли Аттіс виріс, його полюбила Мати богів — Кібела, наказавши не служити жодній жінці, окрім неї. Проте він пристрасно закохався у німфу Сангарію, за це Кібела запаморочила його розум. У цьому стані Аттіс оскопив себе і лише тоді отримав прощення від ревнивої богині.

У містеріях, присвячених Аттісові, первосвященик розтинав вени на руці, а жерці доводили себе до стану екстатичного шаленства музикою кимвалів, барабанів та флейт. Вони кружляли у містичному танку і, втративши відчуття болю, завдавали собі рани глиняними черепками, заливаючи кров’ю вівтар.

Подібна доля спіткала й Адоніса. Лукіан у творі «Про сирійську богиню» описував свято мученицької смерті та воскресіння цього сирійсько-фінікійського бога. У Біблі було велике святилище Афродіти біблоської, де справлялися оргії на честь Адоніса, пораненого в цій країні вепром. Вшановуючи пам’ять про його страждання, місцеві жителі щороку мордували себе. Бога оплакували і справляли оргії, всією країною ширився великий сум. Потім приносили жертву Адонісу як померлому, а наступного дня розповідали, що він живий і відійшов на небо[68].

Засновником релігійного вчення орфіків уважався міфічний поет Орфей, який винайшов музику та поезію. Його дружина, німфа Евридіка, загинула від укусу змії, а Орфеєві довелося спуститися в Аїд, щоби повернути кохану. Музика Орфея приборкала Цербера, Ериній та Персефону. Саме Персефона й дозволила повернути Евридіку, але за умови, що він не оглянеться на її тінь і не спробує заговорити з нею, допоки не вийде на денне світло. Проте через нетерплячість Орфей так і не зміг врятувати дружину, та й сам він загинув від рук розгніваних менад.

Орфізм спирався на вчення про дві сутності людини — божественну та низьку (титанічну). Маючи глибокий зв’язок із діонісійною міфологією, особливо під впливом легенди про смерть Загрея від титанів, які його з’їдають, серед орфіків утверджується переконання, що всі люди разом із грубим єством мають іще й частку від божественного Діоніса. Головним завданням кожної людини є очищення від титанічної скверни. «Таїнствам і обрядам Орфея притаманний культ землеробства. Міф, за яким він зачаровував та заворожував усе, алегорично нагадує про те, що завдяки одомашненим плодам, які приносить землеробство, він зробив свійською всю природу та спосіб життя диких звірів, а також приборкав і викоренив заховане в душах звірине начало»[69].

У розмаїтті містерійного культу ми споглядаємо постійне переживання коловерті перероджень, яке виконує катартичну функцію. Отже, древні містерії обстоюють те, що смертний пізнає богів не так інтелектом, як через пізнання бога всередині себе.

Також людина могла сягнути тієї межі, де життя було пов’язане зі смертю. Місти дещо по-іншому осмислювали поняття життя і смерті, оскільки у разі посвячення вважали себе гідними безсмертя. Самі учасники містерій були переконані, що вони відтворювали первозданну сутність людського. Містерія ставала родовою особливістю людства та його доленосним принципом. Її функцією була допомога у віднайденні шляху правди буття за безпосередньої участі людини.

Якщо ж порівняти метод архаїчних містерій із маєвтикою Сократа, то, вірогідно, можна буде знайти ті самі принципи, зокрема — мистецтво народжувати істину. Щоправда, здійснювати їх доводилося не на раціональному підґрунті.

Вважалося, що цю істину ще недостатньо збагнути в акті мислення, а належить осягати через особливий досвід шаленства.

Східні техніки екстазу

Техніки досягнення екстазу широко представлені також і в багатьох східних релігіях. Розглянемо спершу даосизм, у межах якого сформувалася складна світоглядна система, що об’єднує філософію, релігійну доктрину, а найцікавіше — психофізіо-техніку з досвідом, схожим на практику шаманства, навіть ворожіння чи зцілення. Неоднозначність цієї системи полягає в тому, що в лаоських текстах майже немає звичної для нас логічної аргументації. Головним принципом у ній постає прозріння, а не строгість доведення. Простота, відкритість помислів, принцип «не-діяння» (У-Вей) є підвалинами лаоського вчення. Як до цього ставитися?

Мислити для багатьох із нас подекуди ще й досі означає досягати певного стандарту, що коригується чіткими правилами та вимогами. Натомість для даоса зрозуміти щось — означає відкинути власну зарозумілість. Пізнання базується на цілком відомому принципі «У-Вей», зміст якого полягає не так в аналітичному «розчленуванні» реальності та спробі схопити її за допомогою понять, як навпаки — у «відпусканні» розуму, що сприймає реальність у виразних координатах. Натомість він має лише злегка фіксувати її, але не намагатись утримувати мертвою хваткою. Йдеться про те, що тут не годиться використовувати якісь традиційно-логічні схеми. З іншого боку, не варто вдаватися й до загального беззмістовного глупства. Потрібно, либонь, покладатися на вроджені потенції розуму.

Євгеній Торчинов у своїй розвідці зазначає, що лаоська (а ширше — загальнокитайська) концепція людини як цілісного психосоматичного організму та базована на ній ідея отримання безсмертя додала психотехніці низку особливостей. Оскільки безсмертя не могло трактуватися як суто психічний стан, даоська релігійна практика містила два основних компоненти: «вправи для тіла» і «вправи для духу», котрі до XI століття оформилися у вигляді вчення про вдосконалення природної суті (сін) і життєвості (мін). Таким чином, даоська релігійна практика поєднала у собі нарівні з технікою медитативного споглядання й різні гімнастичні, дихальні та подібні вправи[70].

Тонка метафора досягнення досконалості проступає у відомому мало не кожному трактаті — «Дао де цзин». За переказами, напівлегендарний Лао-цзи кілька десятків років провів у череві матері й народився вже зовсім-зовсім старим, за що отримав своє ім’я — «старий філософ» або «стара дитина». Образ дитини-мудреця вписується в загальну космологію даосизму. Зв’язок дао зі світом уподібнюється зв’язку матері та немовляти. Якщо ж дитина починає зухвало керуватися власними забаганками — вона неодмінно випадає з космічного околу. Тому будь-хто має збагачувати свою висхідну спільність із дао, прагнучи швидше повернутись до того становища, яке б нагадувало майже неусвідомлене перебування зародку в материнській утробі.

Таким чином, бачимо ніби два стани — один істинний, інший — удаваний. Вони, відповідно, — мудрість та мудрування. Ось як йдеться про них у «Дао де цзін»: «Коли вилучили велике дао, з’явилися “людинолюбство” й “справедливість”. Коли з’явилося мудрування, виникло й велике лицемірство»; «Коли зникне вченість, тоді не буде і смутку… Який хаотичний [світ], в якому ще не встановлено порядок. Всі люди радіють, ніби присутні на святковому прийомі чи святкують наставання весни. Лише я один спокійний і не виставляю себе на світло. Я подібний до дитини, яка не з’явилася на світ… Всі люди сповненні бажань, лише я один уподібнений тому, хто відмовився від усього. Я серце глупої людини»[71].

Даосизм керується уявленням, що безсмертя досягається за тих умов, коли вся психосоматична структура спрямована на повний контроль енергетичних струмів в організмі. Саме тому неабиякого значення даоси надавали фізичним вправам, а передовсім — дихальній і фізичній гімнастиці. Існувала навіть спеціальна техніка досягнення екстатичних станів, яку описували за допомогою метафори польоту. Про важливість дихальних вправ свого часу говорив іще Чжуан-цзи. Дихання має бути таким легким та непомітним, яким є подих зародку в утробі матері. Дихальні вправи ставали невід’ємною частиною гімнастики фізичної. Людина послідовно чергувала різні пози, деякі з яких нагадували ритуальні жести шаманів або імітували рухи тварин.

Також і класична йога подає схожі приклади психотехнічного способу досягнення певного стану «зібраності» свідомості, демонструючи вихід на рівень надчуттєвого сприйняття. Навичка стримувати подих, припиняючи дію відчуттів, або споглядальне спостереження — все це лише деякі складові пізнання. Термін «йога» якраз і позначає цілу систему підходів у звільненні від страждання — мотив, який безперестанку звучить у давньому індійському світогляді. Шлях духовного удосконалення охоплює чотири рівні: стеження за диханням; контроль за м’язами та кровообігом; пильнування власних думок; спілкування з невидимим світом і звільнення від кола народжень.

Санскритське слово «авадгута» буквально позначає «того, хто спекався всіх проблем». Часто такий авадгута ходить голим. Але його нагота — то лише зовнішній атрибут внутрішньої чистоти. Він геть не переймається думкою публіки, яка вбачає у ньому лише безглуздого ідіота. Авадгута окреслює власний стан як трансментальний, тобто піднесений.

А от про різноманітність систематичного способу мислення свідчить логіка, що розробляється в джайнізмі. Головною метою цього підходу є подолання межі поміж понятійним і образним мисленням. Згідно з принципом «сьядвада» (можливість), усіляке судження варто розглядати передовсім як відносне, оскільки наше твердження про будь-яку річ ніколи не відображатиме всієї повноти її характеристик і зв’язків з рештою речей. Проте це жодним чином не свідчить про хибність наших суджень. Опрацювання логіки подібного типу коригується ідеєю часового виміру світу. Тому в джайнізмі будь-який предмет розглядається динамічно. Себто щоразу його необхідно по-новому визначати. Варто мати на увазі не лише щойно набуті ним ознаки, а також і ті, що втрачаються чи наразі не набуваються. Тож ніякої шаленої невизначеності тут немає, просто треба враховувати гнучкість нашого розуму.

Однак у «Бгагавадгіті» роль розуму (манас) суттєво применшується. Така оцінка запановує через те, що його аналітична здатність заважає втратити власну самість, абстрагуватись від множинності й побачити в ній Єдине. Інтенція на неупередженість потребує відмови від інтелекту. Це є засадою переконань йогина, адже на рівні глибокої медитації, яка дорівнює стану надсвідомості, розум ледь усвідомлює об’єкт медитації або абстрагується від мислення й повністю розчиняється в Абсолюті як у цілковитому невіданні. Щоправда, у «Бгагавадгіті» висловлюється думка про необхідність залучення й розумового інструментарію пізнання. Знання бере початок від інтелектуального рівня — систематизації предметних явищ. Однак інтелекту зовсім недостатньо. А понад те, він подекуди є небезпечним, особливо на рівні домагань прозрівати аж до самих основ буття.

У буддизмі, як і в більшості східних учень, які тут згадуються, розум не має аніяких жорстких матеріальних прив’язок. Справді, то лише для нашого, умовно, західного сприйняття деякі фетишизовані форми його оприявлень зрідка даються взнаки. Найпоширенішим уявленням є те, що голова є осередком інтелекту. Приміром, коли ми воліємо ствердити, що хтось не сповна розуму, то крутимо вказівним пальцем біля скроні, ніби вказуючи на мозок. Тибетці, натомість, коли прагнуть звернути увагу на інтелектуальні властивості, показали б на груди, тобто на серцевий центр. Звідси випливають і характеристики розуму: відсутність у нього матеріальної форми та чітка пізнавальна здатність.

Можливість сягнути «стану Будди» (просвітлення) притаманна розуму навіть тоді, коли його раптом збурює гнів або інші види неспокою. Звичайно, така властивість не означає, що подібні почування наближають людину до цього рівня, проте й остаточно не скасовують перспективи його досягнення. Ключовим моментом лишається здатність пізнання порожнечі. Адже на первісному етапі пізнання розум перебуває в стані «розбещення», себто любить прив’язуватися до речей, наділяючи їх самостійним буттям. Нерідко вважається, що речі є винятково такими, якими ми їх щойно побачили. Це стається внаслідок так званого невідання, яке є причиною багатьох наших усталених звичок: прив’язаності, злості, заздрості[72].

У «Дхаммападі» («Шлях чесноти») — своєрідному кодексі буддійської моралі є цілий розділ, що має назву «Глава про дурнів». Глупством тут названо особливий тип невігластва, і його засадами є ухиляння від дхамми: «Довгою є сансара для дурнів, що не знають істинної дхамми». Роль дурня зведена до майже невиправного стану: «Якщо дурень пов’язаний з мудрим навіть протягом свого життя, він знає дхамму не більше, аніж ложка — смак юшки»; «Не маючи розуму, дурні вчиняють із собою, мов з ворогами, творячи зло, яке приносить гіркі плоди»: «Коли ж дурень, на своє горе, оволодіває знанням, воно знищує його вдалий жереб, розбиваючи йому голову». Та, попри все, «дурень, який знає своє глупство, у такий спосіб вже є мудрим, а дурень, котрий уважає себе мудрим, воістину, як то мовиться, “дурень”»[73].

Проте існують інші приклади згаданого шаленства. Якщо західні читачі знайомі зазвичай з парою «король — дурень», відомою в літературі («Король Лір») та в історії (король Генріх VIII і блазень Віл Сомерс), навіть знають про «дурня» з колоди гральних карт, то про існування подібного образу і пари у східних культурах знають не всі. В Індії XVI століття такою історичною парою були правитель-мусульманин Акбар і його блазень-індус Бірбал. Блазень відрізнявся від своїх західних відповідників тим, що був призначений на високі посади в армії, брав участь у вирішенні релігійних питань. Він походив із збіднілої родини брахманів, знав хінді, санскрит і перську, мав схильність до віршування та музики. Бірбал загинув під час військової експедиції 1586 року в Північній Індії, придушуючи заколот афганців, які спробували захопити землю і майно невірних.

Ім’я «Бірбал» означає «мужній» і «величний». Він був членом індуїстської секти, учасники якої поклонялися Вішну, вважаючи, що відданість досягається не освітою, а є шляхом духовного звільнення й приводить до повного смирення, яке так необхідне для просвітління. Що казати, навіть самих богів Вішну та Крішну часто зображують як, відповідно, жартівника і пустуна. Протягом тридцяти років Бірбал залишався найближчим соратником Акбара. Єдиний випадок, коли владика був готовий покарати Бірбала, — інцидент, пов’язаний із позбавленням невинності імператорських повій.

Таким чином, окрім сократичної іронії у ставленні до мудрості, Бірбал виявляє ще й традиційну сексуальну активність блазня[74].

Подібно до ранніх релігійних течій (таких як індуїзм), мало не всі буддійські школи використовують медитативну техніку. Так, у дзен-буддизмі особливо наполягають заперечити можливість засвоєння на концептуальному рівні інформації, отриманої в процесі просвітлення. Цей стан досягається за умови втрати стереотипного мислення, заснованого на логічних побудовах й порівняльному аналізі. Такому типу мислення протиставляється інший, як провадить дзен, вроджений спосіб осмислення, ототожнений зі свідомістю Будди, яка є абсолютно природною й інтуїтивною. Удавана «невимушеність» такого стану може досить легко допровадити до залежності від егоїстичного (категорійного) мислення.

Та чи не найголовнішою ідеєю в буддизмі залишається естетика мовчання. На сакраментальні питання Будда відповідає мовчанкою. І не тому, що не знаходить належних слів. А через те, що розуміння не виринає внаслідок логічної доказовості. Реальність невимовна. Тоді й істина здіймається поза словами. Дзен викликає таке невербальне переживання, що є недоступним для нашого «наукового розуму». Тобто смисл дзен може відкритися лиш у безпосередній практиці. Інакше «західний розум» ніколи не подолає, як йому здається, нерозумних інтенцій «східного розуму», позаяк те, що перебуває в компетенції саме «східного розуму», ґрунтується не на конвенційних засадах. Відповідно до них, знання не може бути знанням, допоки його не звести до звичних знакових систем або не зафіксувати поняттями.

Отже, в європейській філософії часто немає довіри до природної людини — тут схиляються або до надміру уповноваженого антропоцентризму, або до людської недосконалості. Натомість дзен-буддисти послуговуються терміном «у-синь» (не-ум) як своєрідною відсутністю репресивної свідомості — Еґо. Синь, узагалі, важко пов’язати з розумом чи серцем. Радше, це щось поміж ними: первісний розум (пень-синь), розум Будди (фу-синь), віра у розум (синь-синь). Непорозуміння виникає тільки тоді, коли ми намагаємось відсортувати власні переживання згідно з розумовими звичками. Адже сам світ неможливо висловити у поняттях, передати класами чи знаками, через те що вони вказують на щось зовсім інше. Тому в буддизмі часто використовують термін «татхата», який нічого не позначає. Функція цього слова полягає лиш у тому, щоби вказати: логічні засоби є ознаками суто раціонального мислення, але не світу.

В ідеї дзен міститься настанова, що людині не потрібно нічого зайвого. Вона розпоряджається лише сама собою, тому вдаватися до чогось зайвого є неприродним. Натомість дзен оперує багатозначною логікою. Важливим є момент інтелектуального чи емоційного шоку (коан, щипки за ніс, удари палкою по голові та подібне). Дзен вказує на істину безпосередньо й невимушено. «Пряме вказування» (чжи-чжи) для непідготовленої людини видається профанацією, що позбавлена сенсу.

Подібно до цього в дзен-общинах Сото і Ринзай провадиться практика медитації «дзен сидячи» (дза-дзен). Для західної свідомості звичка сидіти «без діла» видається нерозумною: витрачання часу та й годі. Сидіння й споглядання супроводжується дихальними вправами, які надають свідомості незворушної ясності й порожнечі. У поезії ще одним різновидом розумової діяльності, еквівалентом порожнечі, є тиша, яка репрезентує невелемовність розуму[75]. Ось як описує подібний настрій поет Гонсуй:

[пер. М. Лукаша]

Мистецтво приготування і пиття чаю є ще однією практикою підтримки пильності. Дзен ставить за мету подолати розумне начало, але не свавільно й жорстоко. Вважається, що людина зможе відчути справжню реальність, скинувши однострій мислення. Одним із поширених способів осягання глибин внутрішнього смислу речей є коан — своєрідна практика загадок, за допомогою якої демонструється неспроможність традиційного мислення виходити за межі усталених шляхів просування думки[76].

Екстаз у християнській містиці

Грецький корінь слова «містика» (μυστικός) походить від дієслова «мовчати» й означає «таємниця». Споконвічне значення слова — таємниче й незбагненне для багатьох спілкування людської душі з Богом. Найбільш відомим серед дохристиянських уявлень і розробок містичного екстазу є його опис в «Енеадах» Плотина. Звісно, теорія екстазу набула неабиякого розповсюдження, хоча й у дещо іншому варіанті. Вже Філон із Александрії розумів екстаз у біблійному дусі, тобто як благодать, даровану Богом, а не вільний самовияв людини.

Багато уривків із Біблії оповідають про такі події. Наприклад, молитви Христа до кривавого поту в Гетсиманському саду [Марко 22, 41–44], молитва апостола Петра на покрівлі будинку Симона шкіряника [Діян. 10, 9-16], стан Іоанна Богослова перед написанням книги Одкровення [Одкр. 1, 10]. У каппадокійців визначення божественної природи і погляд на земне томління духу теж передбачали вивільнення всього змісту свідомості, аби поринути у вищий вимір відання. Тут віднаходимо цілком екстатичні мотиви. У корпусі Діонісія Ареопагіта досягнення єдності з Богом відбувається за умов очищення свідомості й занурення душі в таємниче мовчання.

Продовження традиції екстатичного відчуття божественної повноти можна зустріти й у гностичному та морально-практичному вченні. Гносис як віра у безсмертне життя та чутлива присутність Бога у розумінні Ісака Сиріна приводять до вершини, де стихають бурі серця і розуму, зникає усвідомлення самого себе й настає цілковитий спокій душі. Цим керується і Максим Сповідник, який говорить про очищення розуму та непорушність духу.

Стан спокою й внутрішнього мовчання, який досягався завдяки гамуванню пристрастей, дозволяв сягнути рівня вільного споглядання й увійшов у лексикон християнської містики ще й через слово «ісихія». Ісихазмом у східнохристиянській традиції називається розроблена система аскетичної чернечої практики, спрямованої на богопізнання. Згідно з цим ученням, Бога неможливо пізнати розумово. Внутрішній досвід, або «внутрішнє творення», — це духовна практика або діяння, яке виконує людина, аби пережити вищу єдність, здійснюючи так зване «обоження» через сходження до Бога (теозис). Це зворотний до кенозису процес, коли Бог, створюючи світ, ніби «вкладає» себе в нього, входячи в обмежене й конечне буття. Результатом цих дій є досягнення ісихії — мовчання, спокою, перетворення розуму. Практика ісихії супроводжується багаторазовим повторюванням «молитви Ісусової». Цим розум скеровується до серця: вповільнюючи дихання, аби заспокоїти плин думок, він береться творити молитву, пов’язуючи ритм промовляння з диханням, допоки молитва не стане самопливною. Глибоко зосередившись на промовлянні молитви, адепт зазнає екстатичного стану, який є лиш початковим щаблем, а не самоціллю.

До цієї практики дотичне вчення про «тілесні центри»: головний — діяльність розуму; гортанний — зародження мовлення, що відтворює думку; грудний — дихання; серцевий — керівне значення; область черева — осередок ницих пристрастей. Подібний розподіл завдячує своєму виникненню біблейській антропології цілісності: серце, життєве начало, дихання. Серце — символічний центр, об’єднавчий осередок, а не фізичний орган[77].

Григорію Паламі вдалося систематизувати це вчення й виступити проти намагань філософії бути світською, а не божественною мудрістю. Услід за апостолом Павлом він проголошує, що мудрість грецьких філософів «з’юродилася» [Рим. 1, 22]. Розум виходить від Бога, але мудрість, якщо вона відхилилася від пізнання Бога, — вже не повинна вважатися мудрістю. Людина мусить пройти через стадію очищення розуму. Цей шлях лежав через звільнення душі від усього мирського, аскезу й необхідність «освітити душу божественним світлом», аж тоді наставала містична досконалість.

Богословська містика на заході створила не менш повабний зразок релігійного досвіду, що розкривається в таємному поєднанні з Богом. Хоча Авґустин і запровадив у західній традиції східні містичні елементи неоплатонічного походження, проте він висунув повторене пізніше Гуґо Сен-Вікторським і Бернардом Клервоським вчення про потрійну спрямованість людини: на чуттєвий, внутрішній світ і споглядання божественного. Останній напрям становив головне завдання процесу прилучання до істини. Поряд із домінуванням раціоналістичної схоластики, це не була зовсім нова й незвідана традиція пізнання. Вона постала з містики психологічної, яка плекала досвід екстазом особистого життя в Богові.

Чи не найбільшим західним містиком екстазу був Франциск Асизький. Замолоду він проводив життя як безтурботний мирський поет-гуляка, якому припало до вподоби складати вірші на веселий лад. Та одного разу в його свідомості відбулися глибокі психологічні зрушення, і їх наслідком стали несподівані для багатьох «заручини з бідністю». Його практика самотності, скромність, злиденне та вбоге життя створили імідж шаленця, за це натовп часто кидав у нього вуличний бруд і каміння. Так з непогамовного трубадура Франциск поволі перевтілився в «божого скомороха».

Народився він у багатій купецькій сім’ї, проте зрікся її, обравши життя духовного паломника, проводячи час із маргіналами. Якось Франциск привселюдно зняв із себе одяг з нагоди свого «другого народження», тобто навернення до благочестивого життя. Це сталося на площі, недалеко від батьківського дому, перед великим натовпом. Після того, як натовп затих, єпископ загорнув його в плащ. Франциск нерідко плакав над стражданнями людства, втім, він часто співав і проповідував Божу славу. Якось його перестріла зграя розбійників. Коли вони зрозуміли, що в нього годі щось украсти, то зірвали з нього плащ, а самого кинули в рів. Коли розбійники пішли, Франциск вибрався з канави й, попри те, що цокотіли зуби, весело заспівав величальну пісню[78].

Весь світ перетворювався для Франциска Асизького на велику родину. В одязі подорожніх усе його злиденне братство блукає невеликими містечками та селищами, закликаючи до миру і щиросердного каяття, називаючи себе «покаянними грішниками» та «потішниками Господа». Сам Франциск здійснює, здавалось би, малодушні вчинки: проповідує птахам та веде з ними бесіди, відпускає на волю зайців, що втрапили у пастку, піднімає з дороги черв’яків, аби їх не потоптали ногами, і таке інше. Образ Христа цілком заполонив увагу цього босоногого жебрака, що проповідував любов та смирення у драній одежині пастуха. Видіння Христа та спогади про нього викликали у Франциска радість і блаженство, які виливалися чи то в безпосередньо дитячому поводженні, а чи у вигляді стенань та сліз. Водночас з ним траплялися неосяжні екстатичні перетворення: «Він починав ніби виходити із самого себе, позбавляючись туги та темряви… Нарешті він і зовсім був викрадений зі свого тіла й цілком занурився в явленне йому світло; розум його широко відкривався…»[79] Під час одного з таких видінь на його руках і ногах, за переказами, залишились стигмати, подібні до Христових.

Західна містика відкривала перед людиною індивідуальні й внутрішні шляхи пізнання Бога, що межували з екзистенціальною напругою чи навіть радісним болем. Та іскри жертовної любові чимдалі переростають в пломінь млосного екстазу розчинення в Богові. Містика такого рівня виявила себе в особі Майстра Екгарта. Душа як божественний образ уподібнюється ним «іскрі», якійсь ніщоті. Занурення в предвічну бездонну сутність провіщає бажане поєднання з Богом: «Збери для цього весь свій розум, — пише він, — і усе твоє мислення й оберни його у глибину, де потаємно зберігається скарб. Знай, якщо цьому судилося статися, ти повинен відмовитися від усього іншого. Ти маєш поринути у невідання, коли хочеш здобути скарб!.. Там, де невідання, там заперечення і порожнеча. Воістину людина — скотина, мавпа, безумець, допоки вона косніє у невігластві! Тут треба піднятися до вищого виду знання, і це невідання не повинно походити від невігластва, але до невідання треба прийти від пізнання. Там станемо ми сповіщеними божественним невіданням, там буде ушляхетнено й прикрашено наше невідання надприродним знанням»[80].

Проповідь духовної вбогості — особливий момент містики. Убога людина — це та, яка не воліє, нічого не знає й не має. Та це не безхитрісна депривація; тут необхідно зважати на Екгартове розрізнення «зовнішньої» та «внутрішньої» людини, враховуючи її відчуженість і смиренну мудрість. Майстрові йдеться про готовність до містичного єднання з Богом окресленим шляхом до Ніщо. Зникає будь-яке відання, а тому вбога людина — це та, яка не знає. Незнання є функцією не-воління. У такому блаженстві зникає час. Бог не є буттям, не є втіленням розуму, ані знанням, але — над-буттєвим, над-розумним і всезнаючим. Відтак, незнаюча людина вільна від усякого знання — і про Бога, і про світ, і про себе.

Християнська теологія через постаті середньовічних містиків переходить від царини розуму в особливу сферу духовної експансії. Розсудливі схоластичні побудови богословської думки замінюються безпосереднім переживанням, представляючи несподіваний із можливих шляхів практичного співвідношення між тварним і божественним.

Суфійський шлях духовного піднесення

Суфізм як одна зі течій ісламу, що покликана дати людині шанс безпосереднього спілкування з Богом, розкрив особливий містичний досвід, який спирається на одкровення, незрозуміле без знання закону (шаріату). Містичний шлях (таріка) є способом практичного втілення цього закону і не може обійтися без істини (хакіка) як внутрішнього стану людини на шляху її піднесення до Бога. В ісламському варіанті містицизму провадиться та ідея, що інтуїція чи бодай якісь емоційні прояви є доти непотрібними, допоки їх відповідним чином не задіяти. Під керівництвом наставника новоявлений адепт здатен подолати перепону, що віддаляє його від істини. Спочатку суфізм функціонував як зовнішня реакція на «раціоналізм» ісламу. Проте його засновники зосереджувались на практиці — просуванні шляхом розмислу, а не на рівні теологічного теоретизування.

Отож, суфійська практика складається з відчуттів і одкровень, які відкриваються людині через екстаз. Загалом у суфізмі можна виокремити дві течії, що втілюють відмінність між шляхами досягнення божественного: покладання на Бога (таваккул) і засудження (малама). В основі другого напряму лежить духовний захват, екстаз (галаба, хал) і сп’яніння (сукр), а першого — тверезість (сахв)[81]. У стані «сп’яніння» дії людини приписують Всевишньому, а у «тверезому» — божественні дії надаються суфію як чудесне. Екстатичні стани в суфізмі вирізняються різноманітністю точок зближення з божественним. Тут присутні страх перед Богом і надія на нього, внутрішнє стискання й розширення. Завдяки цій багатополюсній системі духовний стан містика здатен розхитуватися, і сам суфій набуває стану «фана», тобто «загибелі», «зникнення». Він звільняється від чуттєвих переживань, «спустошує» дух, наповнюючись божественним смислом.

Загалом суфізм наполягає на чотирьох можливих шляхах пізнання божественного[82]. По-перше, після фізичної смерті кожен праведник досягає стану, коли припиняється дія п’яти відчуттів і зникають мирські пристрасті. По-друге, сон становить таку можливість, оскільки за своєю природою він наближений до смерті. А втім, сон є явищем тимчасовим, а тому запам’ятовування снів та їх подальше тлумачення відіграє неабияку роль у суфізмі. Третій шлях відкривається для мусульманських святих, які мають міцний зв’язок з іншим світом. «Отвір» їхніх сердець постійно скерований до Бога. І, нарешті, четвертий варіант пов’язаний безпосередньо із суфійською практикою. Містик пізнає віковічну традицію духовно-релігійних вправ та психотехніку. Але відсутність досвідченого наставника може поставити під загрозу збалансований психічний стан новоявленого суфія.

Імам Абу Хамід аль-Газалі стверджував, що досягнення стану фана відбувається двома шляхами: зі смертю тварного духу, який відповідає за людську чуттєвість, або з його «розбуханням». Відбувається перехід від матеріального світу до духовного. Тоді людина потрапляє у неймовірний потік незвіданої інформації, яку неможливо адекватно розцінити, і від того може знепритомніти або навіть і збожеволіти. Все залежить від ступеню її підготовленості. Ті, хто має найбільш витривалий та стійкий дух, здатні полишати своє фізичне тіло й переноситися у найрізноманітніші точки фізичного та духовного світів. Аль-Газалі підкреслює, що вознесіння Пророка до раю відбулося саме в спосіб розбухання тварного духу.

Прилучення до перспективи досягти безпосереднього переживання духовного знання відбувається теж двояко: або через пасивну форму обраності й божественного залучення (джазба), або через активний шлях навчання (сулук). Так, для демонстрації учневі сили духовного зв’язку, шейх застосовує спеціальний психотехнічний прийом, що називається «духовним захопленням» (тасарруф). Він полягає в тому, що серце того, хто потрапляє під цей вплив, захоплює неймовірна і неконтрольована сила, котра позбавляє людину будь-якого усвідомлення. Врешті-решт, учень абстрагується від зовнішнього світу й перебуває в екстазі, який нагадує наркотичне сп’яніння.

Шлях містичного пізнання вимагає дотримування певних правил, згідно з якими суфієві належить очистити душу, аби досягти єднання з Богом. Людина повинна опроститися, інакше кажучи, стати безпосередньою у своїх діях і помислах. Вона мусить позбавитись свого «неповного» розуму, який підвладний еґо, й шукати Розуму Універсального. У цьому їй може допомогти стан закоханості, божественної любові, що відкривається через потрясіння, безпам’ятство і шаленство. Джала ад-Дин Румі описує це такими поетичними рядками: «Дозволь мені змити з серця свого усі знання, дозволь стати безрозсудним: людина не повинна поставати перед покровителем й Коханим як майстер різного роду наук… Продай свій розум і купи лише збентеження! Така купівля принесе тобі вигоду»[83].

Бідність — ще один ідеал суфія. «Бідна людина» (факір, дервіш) — це той, хто ступив на духовний шлях під керівництвом шейха. А того, хто досяг найвищого ступеня «загибелі», іноді іменують «каландер». Недарма термін «бідність» у деяких суфіїв застосовується на позначення «загибелі». Дервіш бідний, оскільки не має нічого власного. Він позбавлений самості, а тому й найбагатший.

Доволі часто для досягнення екстазу використовується практика слухання та рецитації певних текстів. У такий спосіб тарікат матеріалізується в примовлянні (зікр). За цих обставин контроль за диханням залишається однією з головних особливостей ритуалу як залишок спадщини східного християнства. Суфійська музика, з властивою їй невизначеністю та відсутністю візуального ряду, посіла провідне місце як володарка містичної сили над людиною. У мусульманській традиції музика є специфічним простором знання, де сходяться три рівні: раціональний (ілм), містичний (ма’ріфат), інтуїтивно-споглядальний (мушахіде).

У більш ранній період екстатичний стан досягався за допомогою музики і танцю. Танок, обертання й стрибок ставали символами духовної сутності.

Танець неможливо підробити чи змінити, оскільки всі рухи мали відповідати певному станові духу. Тому ці вияви видають схожість із фундаментальними екзистенціалами людини[84].

Та все ж таки містичний досвід залишається зазвичай більш рідкісним явищем, аніж екстаз. Незважаючи на те, що екстаз є необхідною складовою пізнання, наставники усвідомлювали, що його можна викликати відносно легко і різними способами, а тому порушували питання про межі його використання. Через це суфії вважають, що більшість людей народжуються геть нечулими щодо містичного сприйняття.

Юродство Христа ради

Словами, які щойно наведені в епіграфі, апостол Павло колись звертався до гонорових мешканців Коринфу, своїх колишніх послідовників, які почали вважати, що вже пізнали істину та шлях Ісуса Христа і вже більше не мають потреби в апостольському слові. Річ у тому, що прадавня живучість проповіді поволі почала обростати ознаками витонченого учення, яке набувало радше рис офіційності, а не дієвого заклику.

Та християнські подвижники, серед яких іще зберігалася ота первісна сила Божого Слова, започаткували традицію неабиякої провісної сили. Вони не лише за власним бажанням зрікалися вигод і достатків земного життя, але набували подобу шаленого. Подвигом постійного занепокоєння духу ці люди вибороли собі право говорити правду володарям світу цього, а деякі з них мали ще й дар пророцтва, уподібнюючись цим до містичних волхвів.

Уже неодноразово згадувалося, що в деяких культурах вирішальною умовою, щоб посісти місце провидця, віддавна було невігластво. Аби надійно втілити в життя своє благе покликання, пророк просто мусить бути позбавлений усіляких обмежень. Але, звичайно ж, не будь-який дурень є блаженним. Убогий духом не осилює наук. Він затятий у своїм необґрунтованім і неминучім захваті. Не визнаючи свою істину за найвірнішу, не домагаючись накинути її іншим, такі люди смиренно обирають за долю шаленство та невігластво. Їхня прямолінійна глупота пересилює витончені витівки розважливих. Вони діють, граючи й ухиляючись від зовнішнього натиску, не бачать аніяких заборон.

Спробуймо прослідкувати, як шалене потішання над світом почасти ставало жартівливим, гротескним і почварним феноменом. Будучи виразно релігійним явищем, юродство вплітається в сюжет непримиримості до гріха й провадить боротьбу з гонором зарозумілості. Послідовники вчення про зречення розуму невимушено приймали образ шаленої людини, що не відає пристойності й сором’язливості. Усвідомлюючи власні діяння, котрі набували вигляду фіктивного божевілля, юродство Христа ради було різнорідним явищем. Юродивий — не просто безумний. Це якийсь загадковий і прозорливий відун, який промовляє туманно, через натяки. В його уявленні світ виглядає несамовитіше, аніж це видається звичайним людям. І не «мудрість світу цього», що є «безумством перед Господом», стає надбанням блаженного. Йому відкриті інші обшири.

Той, хто інсценує божевілля, робить це з благочестивих помислів. Такою є думка про правдиве юродство. Тому не раз навіть святих, які удавали безум, іменували шаленцями, зрозуміло, що не у прозивному, а прямому сенсі. Нерідко так нарікали людей, коли хотіли бодай якось їх принизити. Тут можна пригадати хоча б сатиричний вірш Тараса Шевченка «Юродивий».

З XVII століття за удавано божевільним міцно закріплюється слово «юродивий». Словосполучення «творящеся юрод», яке спорадично зустрічалося в житіях, є калькою з грецького виразу «той, хто прикидається шаленцем». Це значення мали такі слова, як-от: «блаженний» і «буйний». Але тепер «буйний» означає «божевільний», а «блаженний» має два різних значення: це міра святості (beatus) або тихе божевілля. «Буйство» творить невіддільну ознаку «юродства». Воно є вирішальною й сутнісною рисою, яка помітна передусім у святих юродивих, і тією властивістю людини, котра робить її «не сущою», малоцінною, зовсім не вартою уваги, «худорідною», тобто не такою, як інші в роду, а набагато гіршою[85].

Тепер розглянемо деякі ознаки походження цього феномену. У православ'ї вважається, що предтечами християнського юродства є пророки Ісая, Ієремія та Єзекіїль, через яких у старозавітний період священної історії говорив Святий Дух.

Юродство як вид подвижництва виникло майже одночасно з чернецтвом у III — середині IV століття в Єгипті, а прийшло на Русь із Візантії, де юродствували преподобні Серапіон Синдоніт, Віссаріон Чудотворець, святий Симеон Емеський, святий Андрій Царгородський (на відміну від руських, більшість юродивих у Візантії були ченцями). До XIV століття юродство у Візантії майже зникає. Останнім тамтешнім юродивим вважають Максима Кавсокалівата[86].

Першою ж юродивою вважається свята Ісидора з Тавенського монастиря. Таким чином, юродство постає на християнському Сході, а у наші краї потрапляє десь у XI столітті, і пов’язане з іменням Ісакія Печерського, відомості про якого зберігає Києво-Печерський патерик і котрий «юродствував тимчасово», тобто ставився до юродства як до маски, яку іноді можна зняти.

Із XV–XVII століття юродство існує як явище, відоме здебільшого в російському православ'ї. Першим типовим, в усіх сенсах, юродивим на Русі був Прокопій Устюжський. У його житії переповідається, що сам він був німцем і прибув в Устюг з Новгорода, де, хрестившись і роздавши все своє майно, приймає Христа ради житія. Через своє юродство Прокопій зазнає численних прочуханок та побиття, але він молиться за своїх кривдників. Він не має даху над головою, спить на гноїщі голий або сидить на паперті соборної церкви. Але увесь час таємно молиться. Такий спосіб життя церква називає подвигом. Та поширений він був не повсюди. Римсько-католицький світ, скажімо, знає лише наближені до юродства форми (наприклад, життєва практика святого Франциска).

Уже йшлося, що термін «юродивий» (або «юродъ»), як позначали цю характеристику численні агіографії, передбачає порівняння зі старовинними словами «уродивый» чи «урод», підкреслюючи якусь обопільну потворність — і зовнішню, і ментальну. Але необхідно розпізнавати природне та добровільне юродство, яке варто розуміти як «самоправне мучеництво». Відзнакою юродства є певна негативність — «покидь світу». «Якоже отреби міру быхомъ» — такими є слова апостола Павла у старослов’янському підряднику. Святий Іоанн Златоуст, коментуючи цей текст, убачає в ньому опис прикмет «буйства», хоч юродиві й самі напрочуд вправно вдавали свою «біснуватість».

Попри дивину та позірну несумісність, крізь личину бридкого непривітного одинака на площі проглядає цілком розумна людина. А тому юродство можна було б назвати формою інтелектуального критицизму чи провокаційного бунтарства. Зрозуміло, що личина божевілля була необхідна юродивцеві як викривальний прийом. Своєю поведінкою він показує, що світ культури є світом ефемерним, світом антикультури, лицемірним, несправедливим, таким, що не відповідає християнським нормам. Проте сплачувати за це йому доводиться терпінням докорів і принижень[87].

Граничність наведеної позиції розкривається через низку роздумів про становище людини у світі. Чи не вбачається в зреченні розуму свавільний крок, несумісний з її природою? Передовсім, у подібному накладанні на себе тягаря безуму людина намагається подолати усталеність і часовість. Вона воліє задіяти всі можливості людського духу. Отже, не повноти розуму зрікається юродивий, а тих модусів ratio, які втримують людину в «манливій» вичерпності її дійсності й перекривають усі підходи до розвитку інших поривань. Тому не можна говорити про несвідомий вибір юродства, а лише про той, що розігрує наперед визначену дію (вдень юродствує — вночі молиться). Через це відкидання інтелекту є лишень показовим, напускним дійством.

Перебуваючи на самоті, юродивий повертається до розуму. Головним завданням його креативного розмислу стає опір мисленню марнотному, недолугому. Юродивий мусить тримати свій ум без додаткового «наповнення», у чистій безобразності й простосерді. Притаманною ознакою юродства є не лише «аскеза розумова», тобто внутрішня, але і зовнішня. Такими є жалобний мотив і покаяння перед світом, реалізовані в носінні волосяниці на голому тілі. Полишаючи обійстя культури, юродивий уподібнюється небіжчику, що немовби переходить у протилежний вимір. Досить пригадати, як Василій Блаженний ходив узимку й улітку безмаль не голий, проводячи ночі на папертях, а дні — на відправах у церкві. Про нього ходило безліч поговорів, сповнених фантастично-неймовірних небилиць.

Усю надсаду й терплячість стану юродивого підтверджує іконопис. Він віддзеркалює «мудре шаленство»: поза юродивого виказує «молитовне передстояння», неприкриту наготу плоті й думки. Відомо, що ікона має неабияку цілющу дію. Так, написання ікони «Образ Пречистої Богородиці Подавання Розуму» відновлює розум душевно недужому благочестивому іконописцеві, який молиться, а потім створює образ Богоматері. Зображення, яке називали «Подателькою розуму», нерідко можна побачити в багатьох храмах. Через це спосіб життя юродивих часто викликав захоплення у великих можновладців. Відомо, що Іван Грозний особисто знав Василія Блаженного й виявляв симпатії до нього, а також писав літературні твори, підписуючи їх ім’ям Парфенія Юродивого. Цар неодноразово вдавався до різноманітних чудернацьких витівок, уважаючи, що зможе посилити свою харизму. Але це була гра в юродство, пародіювання його. Щоправда, вже за Петра І юродивих переслідують, а в другій чверті XVIII століття спеціальним едиктом забороняють заходити до церкви. До появи спеціальних шпиталів усіх волоцюг, юродивих, убогих, кликуш, ворожбиток засилали у найвіддаленіші північні кляштори.

В юродстві вбачають щонайменше два компоненти: активний і пасивний, який полягає у відмові від світу. Наприклад, галицький юродивий XVII століття Стефан Нечаєв зрікається світу, пориваючи всі життєві зв’язки. Мати голосить за ним, немов за померлим. Натомість активний бік юродства полягає в тому, аби «сваритися зі світом», виказувати неподобства й безчинства, попираючи правила пристойності. За мовчазної згоди більшості людей юродивий удостоюється свободи на вчинення тих дій, що виходять за межі звичаєвості. Він може зчинити галас у храмі під час служби або безстидно себе поводити на очах вуличного натовпу. Бо ж «благодать спочиває на найгіршому».

Юродивих часто порівнювали з кініками. Пригадаймо найприкметніші риси кініків на прикладі особи Діогена із Синопи. Доволі дивною поведінкою для оточуючих був його підкреслений аскетизм: влітку він качався на гарячому піску, а взимку обіймав засніжені статуї, до всіх ставився з підкресленим презирством, називаючи містерії святом для дурнів, а демагогів обзивав посіпаками черні. Божевільними нарікав тих, хто не прагнув простого життя. Привселюдно міг рукоблудити, справляти природні потреби, не вбачаючи в тому якихось лихих учинків, але викликаючи фурор у гидливих міщан. За ці витівки він дістав прізвисько «собака», супроти чого, здається, не дуже й протестував.

Те саме спостерігається в юродстві. У культурі православної Русі саме пес символізував юродство. У культурі римо-католицької Європи він був ознакою блазня й ганьби. Серед середньовічних покарань одним із найбільш принизливих було побиття дохлим собакою. Та була відмінність: юродивим знехтували, а блазень був недоторканим.

Та якщо в кініка ми знаходимо риси епатажу, то юродивий втілює мотив докору, принаймні в естетичному плані. Обидва схильні до почварної образності. Діоген як радикальний послідовник Сократа наслідує мудрість, прикриту зовнішніми ознаками непривабливості. Образ потворного мудреця завжди перебуває на межі між божественним і профанним, необізнаністю й знанням. У різних культурах функції блазня могли відрізнятися, але майже незмінною лишалася потворність, що відображалася через його мову чи поведінку загалом.

Згідно з канонами ранньої християнської традиції, краса вважалася за диявольський прояв. Однак іноді потворним зображали апостола Павла. Ба більше, деякі дослідники наполягають, що в творах Юстина, Ориґена, Климента Александрійського й Тертуліана можна віднайти уявлення про зовнішню непривабливість самого Христа. Звідси, можливо, виринає пояснення загального образу юродивого.

Та він не єхидствує простим глузуванням паяца. Його насміхання над світом вершиться в якийсь дивний спосіб — через ремствування на світ, яке має театрально-видовищний прояв. Але є одна важлива проблема: як примирити юродство з традицією, згідно з якою вважалося, що Христос не згадується усмішкуватим? Ще Іоанн Златоуст помітив, що в Євангелії Ісус ніколи не сміється. У православ’ї сміх уважався неправедним. Проте для юродивих цей виняток робили завжди. Як пояснює Сергій Аверінцев, сміх є «несусвітнім» сміхом і схожий на спонтанний спалах розуму. У грецькій філософській антропології це явище не є самочинним. Сміх — це розкріпачення. Та мудреця важче насмішити, ніж простака, оскільки він осилив межу звільнення. Навіть християнські страдники глузували над катуваннями, щоб осоромити силу страху[88].

Безсумнівно, життєве тло юродивого є плетивом двох способів існування — денного потішання над всесвітом і нічної молитви за грішне людство. Молитися можна було навіть зі свідком, якому таким чином виявляли неабияку довіру. Глумлива складова юродства вимагає щонайбільшої провокації: якщо люди не вступають у завзяте протистояння з юродивим, він підбурює їх до цього, кидаючи каміння, бруд, нечистоти. Та найбільшої провокаційної сили досягає його тілесне оголення, що символізує відвертість і збентеження. Так само мовчання стає вагомою складовою молитви, це небуттєвий вираз мовлення. Щоправда, не можна казати, що воно не існує взагалі. Цікаво, що привселюдне «казання» юродивого найчастіше має форму жесту. Подібна невербальна промова насичена символами. І даремно вишукувати достеменні значення цієї мови.

У житті юродивого нас дивує парадокс, утілений у незрозумілості всього, що він коїть. Наприклад, Василій Блаженний на очах у прочан якось розтрощив каменем на друзки чудотворний образ Божої Матері. Але виявилося, що під святим зображенням намальований дідько.

Частково вже мовилося про те, що традиція святого шаленства процвітала й у Західній Церкві. У XI столітті святий Бернард Клервоський говорив про себе як про дурня. Він проповідував, що приниження є найкращим шляхом істинного смирення. Бернард був пристрасним провидцем, але його шаленство не досягало того рівня, щоби вважатися граничним. Попри все, фігура священного юродивого аж до XVI століття відігравала важливу роль у західноєвропейській культурі. На початку XIII століття образ юродивого був яскраво доповнений постаттю святого Франциска Асизького, котрий зумів досягнути величезної популярності як дурень Божий.

Отак небилиця чи навіть парадокс змішуються з реальністю, оголюючи особливу сферу людського проникнення в незвіданий простір чудесного. Проте саме такий стан є надзвичайно привабливим, непростим, а інколи й небезпечним. Пусте загравання з юродивим, зважаючи на якусь властиву йому надприродну силу, могло скінчитись не надто сприятливо. Дивним чином юродиві в суспільному житті набували неабиякої влади (хоча й неявної), й тому часто люди симулювали юродство. Тож не дивно, що юродство й досі є майже нерозв’язаною загадкою.

Мудрі шаленці

У священній книзі мусульман, Корані, є окремі посилання на шаленство (манія, або джунун). Де-не-де воно постає як самокатування, словесне чи фізичне насильство, занепад релігії, розмова із самим собою, а також постійний стан збудження (Сура 2: 169). Шаленство викликається шайтаном, чиє втручання збиває з пантелику людей, і вони починають ототожнювати його особу зі своєю. Його воля і влада в ісламі не раз порівнюються з винятковою роллю давньогрецьких богів у трагедіях. Для того, щоби вилікувати недужу людину, треба спершу зрозуміти причину шаленства, яку демон настирливо силкується приховати (Сура 7: 200). Так само, як Ісуса в Новому Заповіті, пророка Мухаммеда звинуватили в шаленстві. Ісламська культура також визнавала можливість того, що шаленство немає необхідності вилучати, адже воно також може бути мудрим навіженством, божественною відданістю містика або «любовним безумством» при здоровому глузді.

Радикальним словосполученням «священний шал» можна позначити демонстративний показ того, що лежить в осередку духовних цінностей. Той, кого називають святим, дуже часто прагне вразити або шокувати носія звичайного розуму. Шаленства мудрих ексцентриків, які ставали досконалими майстрами інверсії, проявлялися здебільшого в руйнуванні табу. Вони були творцями подиву, протиріч і неоднозначності. Їхні навички надзвичайно подібні до навичок трикстера чи клоуна.

Та не тільки християнській традиції була властива сакралізація юродивих. Цей тип аскетизму трапляється, зокрема, і в суфізмі. В ісламі такі люди відомі як окала-с маджанін, маджзубан — «мудрі безумці». Вони відрізнялися від решти не лише своїм зовнішнім виглядом, а й діяннями. Більшість із них, незважаючи на практику шаленства, мали виняткові розумові здібності, користалися даром чудотворства, що вважався одним із найвищих виявів Божественної любові. До числа каландарів належав перський поет-містик Х-ХІ століття Баба Тахер Хамадані, який отримав прізвисько Ор’ян («оголений»). До того ж у мусульманстві є практика «маламаті» (зганьблених, огуджених), заснована на переконанні, що мудрість пізнання та норми моралі аніскільки не наближають людину до Творця. Тому маламаті заповзято прагнуть шаленства: вони не тільки ганьбляться в очах розумних і набожних, але й серед нечестивців і розпусників вважаються покиддю.

Цікаво, що той, хто зухвало заявляє про свою тотожність із Богом, часто вважається блюзнірським єретиком. Але саме історія цих шаленців багата свідченнями того, що істина (аль-хакк) мешкає, як висловився єретик Халладж, «саме в цій свитині». Суфійський шейх Абу Бакр Шиблі, колишній державний чиновник високого рангу, який відмовився від своєї посади, якось підпалив шматок дерева з обох кінців. Коли його запитали, що він робить, той відповів: «Я збираюся від одного кінця підпалити рай, а від іншого пекло, щоби люди любили Бога не лише за обіцяні насолоди чи покарання». Такі радикальні заяви могли видаватися єретичними для ревнивих мусульман. Тож не дивно, що Шиблі було запроваджено до божевільні за незвичні висловлювання. Його суфійські супутники якось відвідали його. Він запитав: «Хто ви такі?» «Твої друзі», — відповіли вони. Він кинув у них каміння, і вони почали тікати. «Брехуни! — крикнув він їм услід. — Мої друзі ніколи б не тікали лише через декілька нещасних камінців!»[89].

Сам «метод» шалених мудреців, зрозуміло, не викликає виняткової вподоби в більшості, яка вбачає в тих, хто його реалізує, лиш осквернителів. Дійсно, що можна сказати про людину, яка здатна публічно помочитися, плюнути на перехожого чи з’їсти калач у рамадан?

Іслам породив цілу школу «шалених святих». Цей рух виник у другій половині IX століття в Хорасані й жваво поширився в Халіфаті, а його фундатором уважають Хамдуна аль-Кассара. Своє кредо він означив так: «Безслав’я є відмовою від благоденства»[90]. Хамдун аль-Кассар учив, що тінь, кинута на репутацію, надійно вкриває святого; честь, яка возвеличує в очах людей, — відвертає погляд Аллаха. Хусейн ібн Мансур аль-Халадж, страчений як святотатець, закликав до розчинення особистого в божественному, тобто повної ідентифікації з Богом. Суфій Тайфур аль-Бістамі впровадив в іслам категорію щирої віри — молитву про втрату розуму.

Свій родовід маламаті й каландари починали від Мухаммеда. Адже після того, як Пророк удостоївся перших одкровень і виступив із проповіддю, його негайно оголосили божевільним і лжепророком. Тому серед цих людей, а їхня відданість буває різною, панує переконання про відсторонення від слави. Потреба в «методі» підкреслює його практичний бік — можливість досягнути істину, яка б не спиралася на формальний інтелект або шаблонне мислення. Адже недосконалість такого мислення полягає не в тому, що людина послуговується ним як мірилом адекватності у своїм уявленні про буття, а в тому, що, закріпившись на цій стезі, нездатна посісти іншої позиції. Як зазначає Ідріс Шах, підготовку розуму суфія не можна вважати завершеною, допоки людина собі не затямить, що вона мусить щось справдити для себе самостійно й не перестане думати, що інші зможуть це зробити за неї. Тоді поборник такого підходу починає розуміти: міра усвідомлення приводить речі відповідно до тих інтенцій, у межах яких втілюється індивідуальний пізнавальний пошук[91].

Зрештою, різні форми обмежень, що накладаються на суфія, могли мати вкрай негативні наслідки для людської психіки. Тому юродство й божевілля є різними іпостасями одного стану. Проте зазвичай йдеться про проміжний стан між розумуванням і шаленством. Джалаледин Румі якось дав таку його дефініцію: якби людина була цілком мудрою й назавжди позбулася шаленства, вона б могла спізнати велику руйнацію з боку мудрості. Отже, шаленство певним чином утримує людське буття.

Ілюстрацією цього парадоксу є образ знаменитого Ходжі Насреддіна (ефенді), що проступає в подобі мудреця, а часом — недотепи. Тип гострослова, що утворився в східній культурі, відомий своєю здатністю пошити в дурні інших. Таким є типаж мудрагеля, створений поезією Ібн Сини й Омара Хайяма, постать пройдисвіта чи вільнодумця в мусульманській середньовічній поезії, а також персонажі Джалаледина Румі («Джуха») й Убайди Закані.

У літературному каталозі Надима Багдадського («Фіхрист») згадується «Книга анекдотів про Джуху». Джуха (з арабської — «той, що родом з Куфи») — це тип дурника, що втілює людську глупоту. Він схожий на комічні фігури, знайомі в інших національних культурах (як-от російський Балда чи італійський Бертольдо). Справді, майже кожен народ має постать, яка уречевлює незглибиме джерело екстравагантного, парадоксального й алогічного в культурі. Ось чому на Середньому Сході такі популярні історії про Ходжу Насреддіна. Це небагатослівні анекдоти про чоловіка, котрий, на думку обивателів, частенько поводиться дуже нерозумно. Спершу здається, що ці оповіді не мають глибокого змісту. Але раптом з’являється сила-силенна різних підтекстів, що випливають з повсякденних ситуацій.

Уперше анекдоти про Ходжу були зафіксовані турецьким поетом Ламії в окремій збірці, десята глава якої (про «дуванів») присвячена блазням і юродивим. Тут Насреддін є людиною не при тямі та символом блазенства. Та водночас він утілює розум, насміхаючись над супротивником, і завжди вміє знайти вихід зі скрутного становища. Ходжа — подвійний типаж. Також надзвичайно поширене переконання, що на могилі Насреддіна обов’язково потрібно сміятися.

Не дивно, що перекази про муллу краще пізнавати, переповідаючи їх, щоб якомога більше зберегти цілісність оповіді. Адже в процесі коментування те, що видається якимось «надлишком» смислу, може просто втратитися. Тому тут важливо убезпечити саму канву розповіді. Наведемо кілька таких історій.

* * *

* * *

* * *

Упродовж багатьох віків наставники-дервіші вчили своїх послідовників застосовувати різні напутні історії, покликані зараджувати розвитку сприйняття, недоступного пересічним людям. Суфії природно використовують належний матеріал відповідно до традиції місцевої культури, рівня слухачів і вимог до вчення. У суфійських осередках послідовники активно розучують призначені для них розповіді, внутрішні параметри яких відкриваються їм настільки, наскільки виявляється готовність до сприймання закладеного в цих оповідях досвіду. Техніка, яку застосовує Насреддін, є особливим прийомом, яким послуговуються дервіші, аби, копіюючи неосвіченість на тлі власної темноти, освітити істину. Гнучкість розуму ходжі показує парадоксальність шляху пошуку цієї істини[92].

У суфізмі ми помічаємо вияви шаленої мудрості, що дуже схожі на поведінку юродивих у християнстві. Виразники обох видів премудрості наслідували Царство Боже без будь-якої турботи про мирську репутацію й самостійно визначали свій провокативний спосіб дії. Керуючись ідеалами свободи, що часто проявлялася в добровільній бідності, мандрівному житті та смиренності, вони «потрапляли» в особливий світ.

Дарма, що їхнє нехтування світськими правилами пристойності зводилося до відвертої неповаги й критики усталених форм суспільного життя. Менше з тим, вони шукали пророчий голос, який би привів їх до духовної проникливості.

Екзальтоване благочестя хасидів

Так само, як християнство й іслам, юдаїзм заснований на вірі в те, що ціла прірва відділяє всі істоти від їхнього Творця. Саме містичні вчення мали подолати цю прірву шляхом досвіду єднання. Тора, або П’ять книг Мойсея, містить чимало посилань на містичні переживання. Талмуд, який складається з усних і письмових учень, особливими натяками вказував на існування езотеричної школи, відкритої тільки для допитливих шукачів, які могли отримати приховану мудрість лише з уст в уста.

Відомо, що в юдаїзмі тема священного невігластва розвинута доволі докладно. Сам єврейський месія (машіах), за переказами, мав би бути неосвіченим, не мати ортодоксальної освіченості. Та й справді, пророки інколи бентежать своєю гордовитою, афектованою величчю й неочікуваною низькістю. Перші хасидські цадики («цадикім» — праведники, провидці) належать до подібної категорії містиків, чий авторитет принципово не є формальним. Джерелом їхніх безмірних здібностей був безпосередній досвід контакту з іншим світом, у якому, попри все, вони почувалися доволі затишно. Якщо традиційні рабини розгорнуто описували та складали теологічні «маршрути», то хасиди подавалися навмання, потрапляючи у глухі кути й коловерті, що виявлялися для них випробними помостами в безмежне потойбіччя.

Юдаїзм взагалі й хасидизм зокрема ведуть або до Бога (євреям властиво не проговорювати й не писати ім’я Небесного Батька), або ж від Нього (у містичному сенсі)[93]. Немає нейтральних дій; святість виражається не тільки в синагозі, але й на ринковій площі або навіть у бесіді з дружиною. Поготів немає безсторонніх (секуляризованих) діянь у житті угодника. Усе, що він учиняє й говорить, — це проповідь віри. Цадик — передвісник і чародійник. Але тут є певні особливості: польські й українські хасиди, як уважалося, часто згадували чудеса, а білоруські й литовські говорили тільки про «Тору праведника». Але і ті, й інші приходять до цадика по «єшуот» (буквально — по «порятунок»), а насправді — по благословення.

Хай там як, але юдейський містицизм є невід’ємною частиною традиційного руху — хасидизму, заснованого Ізраїлем бен Еліезером (більш відомим як Баал Шем Тов або Бешт). Хасиди — члени цього релігійного руху, вони визнають головну роль духовного наставника (цадика, ребе), котрий має великий авторитет. Цадик розглядався як джерело благословення. Та навіть такий поміркований містик, як Баал Шем Тов, нерідко вдавався до незрозумілої для багатьох ексцентричної поведінки, щоби прийти будь-кому на допомогу.

Згідно з однією з численних історій, якось він потрапив у будинок «єретика» на ім’я Гірш, який заборгував велику суму грошей і боявся, що незабаром буде покараний за борги. Тоді в домі була лише його дружина Голда, яка привітала раббі. Баал Шем Тов поблагословив її та дітей. Голда була неабиякою шанувальницею цадика. Ніяковіючи, невпевненою рукою вона простягла святому пожертву — полтиник. Її чоловік залишив аж двадцять рублів, ідучи у справах, сподіваючись, що добуде достатньо грошей, аби розплатитися з боргами. Вона знала: якщо чоловік дізнається, що вона пожертвувала бодай полтиник, він дуже розсердиться. Баал Шем Тов подивився на монету й, сповнений здивування, промовив до учнів: «Хіба це гроші?» Тоді Голда дала цілий рубль, але він знову скривив губу. Врешті вона віддала всю суму. Цадик забрав гроші й пішов. Коли Гірш повернувся, не заробивши ні копійки, він швидко все збагнув і розлютився. Серед ночі хтось гепнув у двері. Це був кремезний п’яний сусід Іван, який попросив чарку горілки. Наляканий Гірш наливав склянку за склянкою. Потім Іван розплатився замацаною копійчиною й сказав, що прийде завтра забрати решту. На ранок монета виявилася золотою. Наступного вечора чоловік повернувся, щоб знову напитися. Гірш уже приготував цілий дзбан. Так тривало кілька днів, поки одного разу чоловік не сказав: «Немає сенсу платити кожного разу. Я принесу тобі скриньку старих монет і буду вчащати впродовж року». Побачивши багато грошей, Гірш здивувався. Голда нагадала йому, що це завдяки благословенню Баал Шем Това. «Єретик» побіг подякувати раббі, який зустрів його усмішкою і сказав: «Ти благословенний! Золоті монети тобі приніс пророк Ілля. Заплати борг, а потім вирушай із родиною в Ляйпциґ». Так Гірш став добродієм і поширював славу про Баал Шем Това[94].

Термін «хасид» бере початок від кореня «хесед» — тобто «любов», «милість» — і стосується руху, заснованого в Східній Європі. Позначимо, що два магістральних слова в хасидизмі — хасид і цадик — є водночас іменами Бога. Цікаво, що хасидизм (з давньоєврейської «хасид» означає «благочестивий») як течія в юдаїзмі виникає в першій половині XVIII століття саме на території сучасної України (Волинь, Поділля, Галичина). Спочатку він формувався як опозиційний до рабинства рух, бо ж саме у рабинстві чітко проводилася лінія між вченістю й простацтвом. Але осередок хасидського вчення — уявлення про життя як про могутній і надзвичайний релігійний запал, бодай і екстаз, але ніколи не нарочите теоретизування.

Історія хасидизму починається ще за часів Богдана Хмельницького. Саме в ці роки виринають згадки про таємничих праведників-каббалістів, поодиноких самітників, мастаків молитви і посту. Згодом вони стали купчитися в громади (хеврат хасидим). Білі суботні шати, екстатичні виспіви і танці — це шокувало, але й приваблювало водночас.

Релігійний взірець хасида переходить інтелектуальні рубежі, позаяк їх перекривають релігійні межі. Тому хасиди аж надто подібні на юродивих. Чим більше їм доводиться поневірятися, чим більше їх поносять, тим спокійніше на їхній розбурханій душі. Згідно з ідеалом хасида, він мусить, не ухиляючись, приймати всі образи разом із лихою славою. Юродивий — не ексцентричний пророк, а викривальник. Для раннього хасидизму були притаманні радше риси юродства. Цадик міг бути на вигляд не при собі, але на ділі виявлявся дуже мудрим. Перші хасиди були великими каббалістами й талмудистами одночасно. Щось схоже простежувалося й у традиції кініків, християнському аскетизмі та містицизмі, а також у суфізмі й дзен-буддизмі. Тому не дивно, що важливим моментом розвитку хасидизму стає образ простака.

Незважаючи на те, що вони використовуються майже як синоніми, терміни «шлеміль» (незугарний) і «шлімазл» (невдаха) часто доповнюють один одного в єврейському фольклорі, бо репрезентують фігури простакуватості й ошуканства, спричиняючи щирий і гіркий сміх. Виникнувши в середньовічному фольклорі, обидва персонажі ілюструють блазенство і спосіб подолання важкого становища. Шлеміль і шлімазл є варіаціями образу невинного дурня. Шлеміль згадується в літературі німецького автора Адельберта фон Шамісо, який написав історію про Петера Шлеміля (1814), людину, яка продала свою тінь дияволу в обмін на невичерпний мішок золота. Однією з теорій про походження єврейського шлемеля є казка про чоловіка, який залишив дружину на рік, поїхав у подорож, а повернувшись, думав, що вона народила не від нього. Місцевим рабинам ледве вдалося переконати чоловіка, що дитина таки його. В єврейському фольклорі є історія про ціле село, де порвався мішок із дурними душами, який ніс Ангел Господній, і всі вони знайшли тіла новонароджених в одному місці, а не були рівномірно розподілені по світу. Проте найбільш знайомим літературним персонажем є Тев’є-молочар Шолом Алейхема, батько п’ятьох дочок, який постійно вирішує їхні проблеми в шлюбі. Схожим є персонаж твору Ісака Зінґера «Гімпель-дурень». Він такий довірливий, що, коли його дружина народила хлопчика всього лише через чотири місяці після весілля, він говорить: «Вона мені сказала, що він народився передчасно». Гімпель стає святою людиною в кінці свого життя, але доля зіграла з ним іще багато жартів[95].

Справді, тут панують традиційні мотиви переважання мудрощів над глупством. Якщо віра в цадика — вища чеснота, то скепсис стосовно його особистості та чудес — страшний гріх («не грішить людина, якщо не запанує над нею дух дурості»). Але інша річ — хасидські легенди, де частенько великої ваги набуває невчений пророк. Загальновідомі «Хасидські оповіді», зібрані й оброблені Мартином Бубером, є прикладом історій про цих простолюдців.

Баал Шем говорив: «Коли я підводжуся на вищу сходинку пізнання, я дізнаюся, що ще не опанував жодної літери Писання й не учинив аніякого кроку в священнодійстві Господові».

Якось Баал Шем проказав своїм послідовникам: «От-тепер, коли я осилив так багато щаблів у службі Богові, я дам собі право податися від усіх і, тримаючись щирого віровизнання, впоряджу з себе судину для Господа. Наказано ж бо: “Простак вірить кожному слову”, але повідано ще: “Господь уберігає простака”».

Прокидаючись щоранку, перед тим як обізватися з промовою до Бога, рабин Зуся зазвичай вигукував: «Доброго ранку усеньким небожатам Ізраїлю!» Удень він занотовував на клаптику папірця усе, що поробляв. А на ніч, перед тим як спочивати, він прочитував ці примітки й схлипував над ними, допоки його сльози не змивали з аркуша чорнил.

Коли Зуся стрічав єврейського хлопчину, він благословляв його такими словами: «Будь здоровим та сильним, мов язичник». Напередодні смерті Зуся промовив: «В іншому світі мене не запитають: “Чому ти не був Мойсеєм?”. Мене спитають: “Чому ти не був Зусею?”»

Поміж непогрішимих сіромах були й безмірно поштиві постаті, зокрема вже згаданий Баал Шем Тов, який вирізнявся не висотами книжкової мудрості або ж не тільки ними, але й добросусідським порозумінням з простим людом, з яким він танцює, пиячить, жартує та юродствує. До слова: в авраамічних релігіях тема «сп’яніння» та «шаленства» присутня разом із сюжетом «отверезіння», яка, власне, особливо актуальна навіть серед афонських ісихастів або суфїїв. Виявляється, що звертаючись до простого люду, хасидське повідомлення має на меті, передовсім, розторсати його нездержливу душу, яка поривається до Бога. Саме цадик покликаний стати в пригоді послідовнику в спробі виразитися. У цьому він і простолюдець заразом нібито перебувають у обопільній залежності, тому «духовні поводарі» часто визнають себе простаками.

Сам Баал ШемТов (Бешт) заклав основи ідеї преподобника. Отже, досконалий цадик — віддалений від аскези. Тому Бешт таврує часті пости й нещадну риторику мандрівних проповідників, що наганяють на мирян пострах. Головні для людини три речі — любов до Бога, любов до народу Ізраїлю й любов до Тори. Фундаментально новим моментом утеоріїслужіння спасенника була ідея про необхідність «сходження» цадика. Щоби послужитися людям, цадик повинен знизитися до їхнього рівня (зануритися в брудоту). Цадик досягає особливого рівня близькості з Всевишнім. Цей стан доступний і не цілком праведним людям, але у них він виявляється доволі спорадично, подібно до осяяння блискавкою. Сам Бешт, за свідченнями сучасників, молився несамовито — з відривом душі від тіла.

Підхожого штибу спасенником, що жив між людей, був і Мешулам Зуся (рабин Реб Зіше), в особі якого існував такий собі «дурник Божий» (східноєвропейський типаж бадхана, комедіанта, що пустує на весіллях), котрий стає преподобником. Він ламає приписи й правила суспільного життя. Рабин Зуся з Ганіполя так розумів своє місце блаженного дурника: «Хто зухвалий у своїй святості, той сходить у пекло, щоб підняти низьке». Він полохав людей серед ночі хвацьким посвистом: не маючи інших талантів, у такий спосіб він радував Добродія свого[96].

Певно, тому в хасидизмі майже нема бодай якихось одвічностей: ані загальновстановленої моралі, ані недоторканих цінностей.

Коан як спонтанність розуму

Кажуть, що найкращою ілюстрацією практики дзен є поведінка наставників і демонстрація ними показових випадків абсурду. Але, виявляється, вирішальний парадокс дзен-буддизму полягає в тому, що існування предметів і явищ можна схарактеризувати тільки в контексті не-існування. Та як це продемонструвати? Адже людський розум улаштований так, що всякчас вишукує антитезу, створюючи ілюзії, тобто потребує описового уявлення про світ.

Для буддистів розум і світ єдині, якихось окремих об’єктів нема, а є лише процеси. Гармонія людини й світу досягається невтручанням у природний перебіг подій. Оскільки всім людям властива «природа Будди», завдання адепта полягає в її реалізації. Але саторі (просвітлення) приходить зненацька. Його неможливо виявити розсудом чи дати йому логічне пояснення. «Природа Будди» не знає частин і розподілів, тому її неможливо сприйняти поступово.

Дієслово «сатору» має значення «осягти позасвідоме», отже, осмислення відбувається лишень за сприяння того, що в дзен називається «не-ум» (у-синь). «Не-ум» — це неактивна дія свідомості, що парадоксальним чином усвідомлює свою тотожність із довколишнім світом. Тому тут маємо справу з тим різновидом шаленства, що нагадує медитацію. Та вона є надзвичайно важливою в дзен-буддизмі. Саторі — це ще й спосіб збагнути людську природу, хоча без «зупинки свідомості».

Деякі вчителі проводять паралелі між дзен та західними філософськими доктринами. Так, Секіда Кацукі говорить про феноменологію Едмунда Гусерля як про теорію, що близько підходить до дзен, оскільки той, хто практикує «феноменологічну редукцію», не зважає на власне «я» й може прийти до споглядання чистого феномена[97]. Дзен усерйоз цікавив Карла Ґустава Юнґа, бо він убачав у ньому зв’язок із психоаналізом через характерну техніку, спрямовану на пробудження позасвідомого. Дзен так само пов’язаний з мистецтвом сюрреалізму, а над усе — з творчістю Антонена Арто. Декотрі дослідники помічають ознаки цього вчення й у «Логіко-філософському трактаті» Людвіґа Вітґенштайна, де раціоналізм заснований на містиці. Дзен називають «убивством розуму», одначе його метою, як уважає Дайсецу Тейтаро Судзукі, є проникнення в глибину власної природи. Східному розумові, твердить він, властиві спокій, тиша, незворушність[98].

Ті, хто практикують дзен, живуть простим повсякденним життям, але звертають увагу на щонайменші дрібниці. Навіть здійнятий догори палець має свій сакральний знак. Невимушеність життя — це ідеал дзен. Спонтанність, необдуманість учинків — прояв «природи Будди». Чим природніше поводиться людина, тим ближче вона до нірвани. Але в повсякденному житті свідомість перебуває в безперестанній роботі, перетворившись на утилітарне мислення. За словами Мартина Гайдеґера, вона розглядає речі світу «в контексті володіння», тобто предмети «перебувають» у свідомості ніби напохваті.

Дзен оперує полісемічною логікою, де нема однозначного «так» або «ні». Натомість «методологією» дзен можуть бути запитання-відповіді, коли учитель або учень актуалізують цілком несподіваний аспект проблеми. Тут нема діалектичного розгортання смислу. Тому в його практиці трапляються всілякі неподобні, а часом і жорстокі дії: щипки за ніс, штурхани, удари киями по голові, ба навіть відрубування пальців тощо. Усе це діється задля того, аби ошелешити свідомість, допровадити її в змінений стан, збити мислення зі звиклих рейок. Для навчання майстер може використовувати будь-які методи, але найбільш визнаними є практики дза-дзен (медитація сидячи) й коан.

Систему коанів розробила школа Ринзай, щоб розвити безконтрольне проникнення в природу речей на противагу аналітичному чи логічному її розумінню. Пошуки відповіді на коан змушують учня забути всі свої звичні орієнтири й блукати навпомацки в океані сумнівів. Буддійський патріарх Хуей-нен учив, що замість спроб очистити або спустошити розум потрібно просто дати йому волю, оскільки розум — це не знаряддя опанування світу. Послабити розум — означає пустити потік помислів і вражень, які спрокволу спадають на думку. Не треба пригнічувати їх, стримувати, втручатися в їхній плин. Саме в медитації дза-дзен практикується дія даоського «у-синь» — «не-розуму».

Коан — це слово або вираз, які ну ніяк не можуть бути доступні розумові. Санскритське слово «коана» означає мить і політ думки. Учитель пропонує послідовникові коан, аби той з його допомогою «схопив» реальність, що простирається поза порогами думки. Хрестоматійний зразок коану: «Як звучить плескіт однієї долоні?» Інші приклади подібні. Як описати звук, що не існує? Як пізнати те, чого немає на світі? Вирішуючи коан, учень дізнається, що він не може звідати нічого. Суть коану, зазначає Судзукі, годі втямити з тексту. Вона в самій людині, що застигла перед очевидною нісенітницею. Потрібно вийти за поріг слів.

Отак учень привчається миттєво й без щонайменших коливань реагувати на ситуації щоденного життя. Методом «прямої вказівки» відповідають наставники дзен на будь-які питання.

Крім того, дзен — це чи не єдине вчення, в якому знайшлося важливе місце для сміху. Дійсно, у жодній релігії сміхові — комічному, блазнівському, парадоксальному — не вдавалося отримати головні позиції і посісти таких чільних висот, як у культурі дзен. Особливості сміху можна було спостерігати в юродивих, у поведінці яких є багато спільного з дзенськими майстрами. Згадаймо, що юродивий ставав комедіантом, грав у божевілля, а майстер дзен, якщо був «брехливим учителем», то діставав «лисяче просвітлення»[99].

За всієї типологічної близькості цих явищ, вони різняться своїм ставленням до офіційної культури. Для дзен-традиції характерний плотський сміх. Поет Сенгай писав, що є речі, які мудрому зробити не під силу, зате дурень може: зненацька відкривши шлях життя в безодні смерті, він вибухає щирим сміхом. До сміхових коренів травестій і святкових профанацій можна віднести також і срамослів’я божеств, характерне для культури дзен. У глузуванні над буддами й у ганьбленні патріархів переплетені богоборчі мотиви, відмова від будь-яких авторитетів, зняття опозицій між двома полюсами: святим і повсякденним. Джерела цього непростого богохульства (огуди-хвали) варто шукати в карнавальних звичаях. Типові «екстремістські» настрої в дзен ілюструються зображеннями Хуей-нена, що розриває сутри тощо. Важливою для дзен є й традиція безсловесних діалогів, що веде свій початок від Бодхідхарми, який говорив: «Передавайте вчення поза словами».

Одного разу під час мандрівок Будди Шак’ямуні його прихильники зажадали розкотити перед ними «гірлянду цвітіння вчення». Замість сподіваної проповіді Будда потаємно вказав очима на квітку, яку тримав у руці. З усіх слухачів тільки найближчий учень Будди вловив знак учителя й ледь помітно всміхнувся у відповідь. Саме з оцього епізоду виростає звичай передачі знання дзен за допомогою різних «витівок» — будь-яких підручних і, здавалося б, невідповідних для цього речей, таких як театральне дійство, гра на флейті, писання віршів і подібне.

Наприклад, у театрі, лаштуючись до виступу, артист народжує власне «я» згідно з канонічним образом. Його приватне «я» зникає не тільки завдяки гримові, наряду або машкарі, але й відмові внести у роль щось своє. Актор має бути апатичним поводирем ляльок у театрі, де лялькою є його тіло. Він може всолоджуватися своїм мистецтвом — але не як лицедій, а побічний споглядальник. Так поставала парадоксальна подвійність удавальника, що символізувала становище перебування людини між світом живих істот (сансара) і станом божественного буття (нірвана). Показово, що дзен було названо ще й «шляхом серця». Цим підкреслювалося, що адепт повинен постійно перебувати у складному стані сердечного взаємозв’язку із сущим[100].

Багатолике шаленство

Погляньмо на типові ознаки шаленства, які колись помітили ще прадавні мудреці.

«Стережися глупоти!» (Біас з Прієни).

«Бо ж дурень пізнає тільки те, що справдилося» (Гомер).

«Сильно шкодять дурням ті, хто їх похваляє» (Демокрит).

«Прагнучи уникнути одних вад, дурні ввалюються в інші» (Горацій).

«Глупота гарячковита, адже глупі завше прагнуть бути наставниками та панувати у тлумі й мотлохові, будучи ледь здатними щось осягнути» (Епіктет).

«У невмілих слова обскакують думку» (Ісократ).

«Кожна людина може хибити, але наполягати на помилці може тільки дурень (Цицерон).

Цар Соломон у своїх Притчах дає таку розгорнуту характеристику безглуздої людини:

«Нерозумний не хоче навчатися, а тільки свій ум показати» [Прит. 18, 2];

«Кожен розумний за мудрістю робить, а безумний глупоту показує» [Прит. 13, 16];

«Вірить безглуздий в кожнісіньке слово, а мудрий зважає на кроки свої. Мудрий боїться й від злого вступає, нерозумний же гнівається та сміливий» [Прит. 14, 15–16];

«Як вертається пес до своєї блювотини, так глупоту свою повторює глупак» [Прит. 26, 11];

«Не лицює пишнота безумному, поготів рабові панувати над зверхником» [Прит. 19, 10];

«Слава людині, що гнів покидає, а кожен глупак вибухає» [Прит. 20, 3];

«Уста нерозумного тягнуть до сварки, а слова його кличуть до бійки. Язик нерозумного — загибель для нього, а уста його — то тенета на душу його» [Прит. 18, 6–7];

«Нерозумні глупоту успадковують, а мудрі знанням коронуються» [Прит. 14, 18];

«Для безумного мудрість занадто висока, — своїх уст не розкриє при брамі» [Прит. 24, 7];

«Замір глупоти — то гріх, а насмішник — огида людині» [Прит. 24, 9];

«Нерозумному відповідь дай за безумством його, щоб він в очах своїх не став мудрим» [Прит. 26, 4];

«Як волочаться ноги в кульгавого, так у безумних вустах приповістка» [Прит. 26, 7];

«Серце мудрого тягне праворуч, а серце безумного — ліворуч. Коли нерозумний і прямою дорогою йде, йому серця бракує, і всім він говорить, що він нерозумний» [Екл. 10, 2–3];

«Втомляє безумного праця його, бо не знає й дороги до міста» [Екл. 10, 15].

Тут вихваляння абсурдності віри протиставлене зовсім іншому вимірові — неприйняттю віри, позаяк сказано: «Безумний говорить у серці своїм: “Нема Бога!”» [Пс. 53].

Подібного матеріалу є досить багато — ось думки і більш пізніх філософів:

«Зазвичай ті, у кого не вистачає розуму, думають, що знають доволі, а ті, хто зовсім позбавлені розуму, думають, що відають усе» (Бруно).

«Упертість і надмірний запал у суперечці — найвірніша ознака глупоти» (Монтень).

«Мовчання — чеснота дурнів» (Бекон).

«Чому це кульгава людина нас не дратує, а кульгава на розум дратує? Тому що кульгавий усвідомлює, що ми ходимо прямо, а кульгавий на розум твердить, що не він, а ми кульгаємо» (Паскаль).

«Дурень не може бути добрим: для цього у нього замало мізків. Дурням та безумцям увесь світ видається у світлі їхнього навіженства. Людині зі здоровим глуздом легше підкорятися зайдиголовам, аніж керувати ними» (Ларошфуко).

«Сміятися над розважливими людьми — таким є привілей дурнів. Якби дурень боявся сказати дурість, він не був би тоді дурником» (Лабрюєр).

«Глупота пишна та зарозуміла» (Гельвецій).

«Дурість не була б справжньою бреднею, якби не боялася розуму» (Шамфор).

«Дурні не бувають соромливі, хоч соромливість приймає всі види безглуздя» (Руссо).

«Дурень бачить не те саме дерево, що бачить мудрий. Якби дурень був настирний і неухильний у своєму безглузді, він став би мудрим. Безглуздя — порфіра крутійства. Прислухайся до дорікань дурника! Це для тебе королівський титул» (Блейк).

«Дурість така непрохідна, що її неможливо дослідити до дна, у ній не народжується ніякого відгомону, вона все поглинає без повернення» (Бальзак).

«Глупота завжди злословить, не знаючи меж» (Ніцше).

«Злий часом відпочиває, а глупий увесь час активний» (Ортеґа-і-Ґасет).

«Є тільки дві нескінченні речі: Всесвіт і дурість. Хоч щодо Всесвіту я не цілком упевнений» (Айнштайн).

Аж ось і цілком протилежні судження щодо глупоти:

«Бувають випадки у житті, виплутатися з яких допоможе тільки дурість. Пристрасть часто обертає розумного на дурня, але не менш часто наділяє дурнів розумом. Розум завжди пошивається у дурні для серця. У старості вади розуму стають помітнішими. Розумна людина нерідко потрапляла б у складну ситуацію, аби не дурні навколо. Є глупаки, котрі усвідомлюють своє глупство й спритно ним користуються. Хто ніколи не вчиняв безрозсудно, той не є таким мудрим, як йому видається. Під старість люди стають безрозсудними — і мудрішими. Можна вилікуватися від безрозсудства, та не можна випростати кривий розум» (Ларошфуко).

«Щоразу, коли людина допускає дурість, вона робить це тільки зі шляхетних спонукань» (Вайльд).

«Якщо розумна людина робить дурість, то уже, принаймні, не малу» (Ґете).

«Дурість — дар Божий, але не треба ним зловживати» (Бісмарк).

«Дехто вважає, що глупих людей є нескінченна множина, а інші впевнені, що певною мірою всі є глупцями» (К’єркеґор).

«Існує глупота блазнів, то є лише позірна глупота» (С. Вейль).

«Там, де зустрічаються два засадні положення, котрі не придатні до узгодження, їх речники приймають один одного за дурня і єретика» (Вітґенштайн).

Тут навмисне нашукано й наведено таку кількість висловлювань, аби окреслити грандіозність проблеми.

Досвід останніх століть засвідчив, що поряд із вишуканим інтелектом приживається й шаленство. Платон колись визначив його як брак розуміння добра і зла. Тож шаленець не відає, що дозволено, а що ні.

Та чи не належить шаленству вагома частка того, завдяки чому людство стало настільки розбитним і чого б ніколи не відбулося, якби люди були нудними пуристами в пізнанні? Виявляється, що нелогічне й нерозумне не менш евристичні, хоч і ховаються в пристрастях, мові, мистецтві, релігії.

Якщо врешті поділяти позицію Блаженного Авґустина, то з’ясується, що існує певний проміжний стан між розумом і шаленством, адже мудрий не стане мудрим без глупоти.

Не важко переконатися, що царина шаленства як специфічний простір реалізації тих речей, які неможливо здійснити засобами наукового пізнання, не є якимось однорідним середовищем.

Під час аналізу широкого спектру розшарувань шаленства на початковому етапі дослідження можна скористатися потрійною конструкцією, яку запропонував Юрій Лотман у праці «Семіосфера»: недотепа — розумний — божевільний[101].

«Недотепа» і «божевільний» не є синонімами. «Недотепа» — це нетямущий дурник, поведінка якого повністю передбачувана. Його дії шаблонні, нічого нового він вимудрувати не може. «Недотепі» протидіє «розумний», хоча його поведінка визначається як ординарна. Він міркує за правилами розуму або практичного досвіду. Таким чином, його діяльність відповідає принципам навичок. «Божевілля» слід трактувати тут не в медичному значенні, а як визначення певного виду поведінки, яка відрізняється тим, що її носій має свободу порушення звичаю, тобто може здійснювати вчинки, заборонені нормою. Це додає його діям непередбачуваності.

Досить пригадати, як хитрощами рятується Одіссей від велетня Циклопа, якого, зрештою, сам переміг. Нетривіальні дії є результативні тому, що виводять супротивника зі звиклих ситуацій. Той самий механізм повторюється під час зіткнення «розумного» з «божевільним», що ставить саме «розумного» в беззахисне становище. У культурі це часто призводило до використання шаленства в цілком конкретних ситуаціях.

Наприклад, застосовування шалу як радикальної зброї відоме серед багатьох народів. Скажімо, скандинавські епоси описують берсерків — воїнів, які у хвилину бою перебувають у стані «бойового шаленства». Вони беруть участь у битві покриті лише шкурою. Не відчуваючи болю від ран, вони уподібнюються звірові. Це дозволяє їм скидати із себе всі обмеження людської поведінки.

Слово «берсерк» означає «воїн у шкурі ведмедя». Людина ставала берсерком в результаті ініціації, де мала подолати неабиякі військові випробування (як-от забити вепра або вовка, битися без зброї).

Скавчання собак або квиління вовків в обрядових актах відіграє грандіозну ритуальну роль, оскільки допомагає членам гурту підготуватися до входження в стан скаженого екстазу. Бойове випробування вимагало розкрити здатність запалити «лють берсерка». Оволодіння навіженством було наслідком магічно-релігійного досвіду. Войовник мусив перевтілити свою людську сутність на тваринну через порив агресії й люті, які уподібнювали його збуреному хижаку. Тоді він наповнювався таємничою, надлюдською і непереборною силою, яка виринала з глибин його істоти. Це демонічне безумство наповнювало ворога жахіттям.

З берсерками можна порівняти й образ героя ірландських саг — Кухуліна, котрий наділений усіма міфологічними рисами, але його бойові успіхи приписують лицареві невеликого зросту, здатному переживати «бойове шаленство»[102].

Трикстер і світ шкереберть

Привернення уваги до постаті «трикстера» відбулося завдяки міфам північноамериканського племені віннебаґо. В оригіналі цей герой індіанського епосу називається шахраєм або дурнем. Він — скандальна всеїдна істота, священний засновник і свідок створення світу, що часом виступає в образі Койота, Кролика чи Зайця, Ворона, Павука, Черепахи, Росомахи та інших і є однією з найдавніших і найважливіших споконвічних фігур, яка посідає місце десь між деміургом і комедіантом. Койот, залежно від казки, циклу оповідей чи культури, постає як мандрівник, самозакоханий ненажера, клоун, а також набуває безлічі інших іпостасей.

Розповіді про нього нерідко супроводжуються дивними історіями про кровозмішення, трансвестію, говоріння анусом, зміну частин тіла, фалоімітацію тощо. Койот-трикстер має здатність пережити смерть, часто зловживає владою, перевертає цінності й ритуали, проявляє харизматичну байдужість до етичної поведінки та здорового глузду. Він — перевертень, який використовує свою магію для задоволення своїх цілей і вираження свого складного характеру художника, жартівника, розпусника, насильника, дефекатора, культурного героя та ін. Міфи увиразнюють його образ через чорний гумор, сатиру, пародію, фарс, сміх. До речі, він ніколи не кається.

У деяких історіях Койот одружений і має дітей. Але це ніколи не зупиняє його від того, щоби скочити в гречку. Він сексуальний маніяк, який не гребує ніким і нічим: старими жінками, тваринами, синами вождів, власними дітьми[103].

Та це не означає, що підхожого образу не існувало в інших культурах. У європейській традиції його ім’я передається латинським терміном «tricks» (витівки, фокуси, трюки). Тому більш розгорнуто трикстер — це крутій, блазень. Спершу так звали одну з класичних масок у фольклорних і літературних фабулах. Далі цей ланцюг подовжили окремі давньогрецькі боги (Гермес, Діоніс), а, до того ж, ще й боги єгиптян (Сет), скандинавів (Локі), полінезійців (Мауї)[104].

Трикстер чимось нагадує шамана. Він є обраний богами, позаяк досягнув майстерності свого покликання, пройшов крізь страждання, у своєму єстві поєднуючи властивості поета, пророка, мага, мудреця, цілителя. До всіх цих характеристик потрібно додати дещицю збочення. Тобто трикстер має і темний бік. Крім того, цей обранець кидає виклик усталеному порядку, як у випадку з Прометеєм, Гермесом і Гефестом. Гефест, власне, є дурисвітом, який інколи стає жертвою своєї ж кмітливості. Незважаючи на свою посутню владу, він часто смішний сам, хоч і охоче сміється з інших богів.

Сила Гефеста виявляється в оповіданні про його помсту Гері. Обурений її нехтуванням, він дарує їй чудовий трон. Проте коли вона сідає на нього, то вже не може піднятися. Всі намагання її визволити марні. Гефест, залишивши Олімп, не хоче нізащо її звільнити. Зробити це він погоджується лише за умови, що йому дозволять одружитися з Афіною. Гефест часто клеїть дурня, щоб контролювати ситуацію, коли пряме протистояння недієве. Найвідомішим прикладом його блазнювання (Гомер «Одіссея», книга 8; Овідій «Метаморфози», книга 4) є історія, коли його зробила рогоносцем його дружина Афродіта й брат Арес. Ця роль принизлива й сміхотворна. Найчастіше вона найбільш неприємна в літературі. Гефест постійно полює на зрадників, щоби спіймати «на гарячому». Зробивши вигляд, що йде, він таки заскочує їх під час побачення.

Гермес також виконує оманливі маневри, щоб ухилитися від прямого протистояння з богами. Якось він украв худобу в Аполлона. Коли Гермеса викрили, той почав всіляко виправдовуватись. Він бо — майстер обману, який ніколи не говорить правди, уникаючи конфронтації з потужнішими фігурами. У такий спосіб промишляє і Прометей. У «Теогонії» Гесіод неодноразово називає його хитрим шахраєм, розповідаючи, як Прометей обдурив Зевса, віддавши гіршу частину жертви. Зевс обурився таким обманом і приховав вогонь від людей. Тоді Прометей украв вогонь і віддав людям.

Скандинавський трикстер Локі також залюбки вдається до різного роду витівок. І хоча він учиняє безбожні дії, дратує богів і богинь, його викрутаси здебільшого закінчуються якимось благом або вигодою. Локі, вірогідно, постає з давньої традиції вшанування духів природи, про що свідчить його унікальне прізвисько «чужий». Так само, як і решту трикстерів, цього героя можна розглядати як вирішального персонажа у міфології, адже навіть його ім’я говорить, про те, що він приходить у світ загадково. Локі також майстер маскування, бо здатний змінювати свою форму.

На багатьох зображеннях трикстерів змальовано як підступних істот, хоча вони остаточно ніколи не набувають демонічних рис. Неабиякої практикуючись у хитрощах, для досягнення своєї мети вони вдаються не лише до лукавства, але й прикидаються шаленцями, нещадними та жорстокими переможцями. Трикстер почасти має ненаситне сексуальне бажання, що позначається зображенням величезного фалоса. Його непристойність не має меж, він її навіть не усвідомлює. Зокрема, це проявляється в нестримному метеоризмі трикстера[105].

Згідно з думкою Юнґа, атрибути диявола повторюють манери трикстера. Пристрасть до облудливих розіграшів і дивацьких випадів дозволяє порівняти його з алхімічним Меркурієм. Трикстера можна викрити в Середньовіччі, головним чином, у гамірливих «бенкетах дурнів»[106]. Після XVI століття він трапляється у світському фольклорі міських потішних видовищ, де герої всолоджували люд непристойними витівками на будь-який смак. Трикстерами можна визнати й героїв новітніх літературних творів (Хлопчик-мізинчик, Безглуздий Ганс, Кіт у Чоботях, Вінні Пух, Карлсон, Швейк)[107].

У старих версіях міфів, що віддзеркалюють специфіку раннього господарства, трикстер, як культурний герой, добуває блага, а часом і елементи природи. Показовий приклад — викрадення вогню тотемними прабатьками в австралійців, полінезійським Мауї, індійським Вороном, давньогрецьким Прометеєм та ін. У міфах творення світу теж є зв’язок з обманом, хитрістю, крадіжкою, порушеннями табу. Демонічно-комічний дублер культурного героя набуває атрибутів шахрая-бешкетника, який часто вдається до хитрощів для досягнення успіху: Мауї хитрує у спілкуванні зі своєю демонічною прародителькою під час добування пломеню; Ворон удає дитину, що плаче, щоб дістати небесні світила; Прометей дурить богів під час розподілу м’яса.

Підкреслюється значущість і магічна сила трикстерів, без якої були б немислимі їхні діяння. Трикстер не прагне нічого приховати, навіть не таїться з крадіжкою. Він має особливий шарм, втілюючи таємницю своєю присутністю й участю в усьому. Але фігура трикстера часто потворна, а поведінка, мова й одяг — загадкові. Цей тип шахрая навіює змішані відчуття. Трикстер є оповідачем правди й руйнівником. Він має силу дикого творця, перетворюючи безконтрольну енергію. Бажаючи вийти з обіймів хаосу, трикстер почувається вільним від сили універсального порядку речей. Будучи благим творцем і нищителем, він великодушно дає, а потім підло викрадає. Цей перетворювач форм пересувається від світу до світу, стираючи різницю між чоловіком і жінкою, розумною спритністю й інтелектуальним нехлюйством, між мудрістю й глупотою. Хуліганські витівки трикстера слугують задоволенню його ненажерливості й хтивості. Прагнучи вгамувати голоднечу чи запопадливе бажання, він ламає норми звичаєвого права й общинної моралі (зловживання гостинністю, поїдання запасів громади). Профанація святинь іноді має характер незацікавленого бешкетництва. Багато жартів Ворона у фольклорі палеоазіатів пародіюють шаманське камлання. Діючи асоціально, трикстер здебільшого тріумфує над своїми жертвами, хоча в поодиноких випадках зазнає невдачі.

Отже, трикстер має подвійне й досить суперечливе єство: йому властиві хитрість і дурість, наївність і цинізм, егоїзм і жадібність, сексуальність, а радше — відсутність її розуміння. Він має безліч іпостасей, а тому називається в канонічному тексті дідуганом, онуком, вождем, іменами істот тваринного світу, але звертається до себе не інакше, як «дурень». Це прізвисько підтверджує його поведінка, яка обмежується задоволенням природних потреб, серед яких: статевий інстинкт (який набуває як гетеросексуального, так і бісексуального характеру, оскільки трикстер здатний змінювати стать), голод, відпочинок і випорожнення. Відбувається це завжди спонтанно й аж ніяк не регулюється. Це зумовлює постійне перебування трикстера в позиції свободи.

Для трикстера абсурдною є думка про можливе існування значень у повсякденному бутті. Це занурює його в стан іронії, скепсису стосовно будь-якого обов’язку. Спосіб буття трикстера завжди безцільний, а отже — йому несила потрапити до поля відповідальності, для нього лишається невідомим поняття «здорового глузду». Він настільки незнайомий навіть самому собі, що й своє тіло не визнає єдиним цілісним утвором: його руки ворогують між собою; незважаючи на фалічні ознаки, трикстер здатний перетворитися на жінку, завагітніти й народити дитину.

Трикстер — то щось невловиме між людиною чи бодай якоюсь іншою істотою. Попри прагнення до смислотворчості, він ще не сповна здатний навчитися оцінювати світ як людина. У будь-якому разі він — якась божественна істота. Трикстер втілює ознаки, які не підвладні розуму. Через властиве шаленство він виявляє неабияку здатність до творення тих речей, на реалізацію яких хтось інший виявляється непридатним. Інакше кажучи, трикстер постає як культурний герой, в якому втілені нез’ясовні глибинно-екзистенціальні вектори людського граничного буття. То чи не втілює трикстер енергію, яка дозволяє нам виритися з наших стереотипів і культурних нашарувань? Чи не викликає він силу, яка відкриває світ безмежних можливостей?

Таким чином, трикстер і є тим міфологічним попередником представників мудрого шаленства, який бачить своє завдання в тому, щоби звільнитися від культурних шор і надмірних раціональних претензій, аби мати можливість подивитися на реальність відкрито.

Куртуазна несамовитість

Для Середньовіччя властива інша структура людського характеру. Йдеться передовсім про куртуазну літературу, де вищий ступінь святості, героїзму, злочину чи любові досягається в нерозумному стані. Вчинки, які випадає здійснити лицареві, стають поведінкою, яка не збігається з релігійними уявленнями, а властива героєві у винятковій ситуації. Вираз несамовиті спостерігається, приміром, у «артурових епопеях»[108].

Спробуймо переказати кілька показових сюжетів. У віршованому романі Кретьєна де Труа «Івейн, або Лицар Лева» розповідається історія про хороброго воїна, котрий закохується в дружину здоланого ним чорного лицаря й бере з нею шлюб. Друзі кличуть Івейна взяти участь у битвах, турнірах і авантюрах, адже саме так належить жити героєві. Лодіна, дружина лицаря, погоджується на звитяжну подорож чоловіка, та за умови, що за рік він має повернутися до неї. Але бездумність, а подекуди й недоречність подвигів призводить до того, що Івейн повністю забуває своє кохання. Минає рік, а бравий лицар і не поспішає додому. Посланниця від розлюченої Лодіни докоряє йому за вчинену кривду й передає її наказ більше ніколи не показуватися на очі. З глибокого розпачу герой втрачає розум. Порвавши на собі одяг і майже повністю здичавівши, він блукає лісами й живе полюванням. Якось серед дрімучого лісу його знаходить якась поважна дама, яка й зцілює Івейна від божевільного сну чарами феї. Відтоді подвиги Івейна набувають осмислення.

Шаленство постає наріжною подією людського переродження. Воно є водночас карою й катарсисом. Лицар сам себе наражає на подібне покарання. Він прагне шаленства. Ризик цієї ситуації полягає втому, що божевілля видається йому шляхом випробувань. Івейн «обирає» цей стан як царину забуття, далі покладаючись вже винятково на забаганки долі.

Інший приклад — роман про «Трістана та Ізольду». Важливим моментом фабули стає ім’я Трістан, що перекладається з французької як «сумний». Меланхолійна журба супроводжує шлях поневірянь лицаря. Кульмінацією історії є знайомство Трістана з ірландською царівною — Білявою Ізольдою. Випивши з молодою нареченою короля Марка чарівний любовний напій, герої навіки стають заручниками магічного зілля. Несамовитість кохання діє, мов фатум. Пристрасть здіймається, ніби стихія, створюючи в душі коханців шалену бурю. Вони нічого не можуть вдіяти із собою. Любов застить розум і штовхає їх на нерозсудливі кроки. Свої вчинки Трістан виправдовує з мечем у руках. Навіть насильна розлука коханців не стає на заваді їхнім почуттям. Аби бути поруч з Ізольдою, Тристан удає навіженого: бриє наголо голову, вдягає суцільно скроєний плащ, вішає на шию посох, розкидає на вітер мідяки, нападає на короля Марка, провадить шалені розмови й оповідає неймовірні історії. Лише смерть є визволителькою від любовно-безумної лихоманки.

Чимало дослідників відзначають, що у зв’язку з цим стає помітним композиційний момент пізньоренесансного твору — «Несамовитий Орландо» Лудовіко Аріосто, що пов’язаний із шаленством головного героя й фатальними наслідками його кохання до примхливої принцеси Анжеліки. Безперечним є зв’язок із несамовитістю героїв бретонського циклу: Трістана й Ланселота. Обидва герої втрачають розум на ґрунті любові, але Орландо є ближчим до Трістана, адже безпосередньою причиною його безумства є ревнощі. Однак шал героя не є кульмінацією роману й не осмислюється як покарання. Шаленство як кара значилося в класичних сюжетах: «Аякс» Софокла, «Геркулес Шалений» Сенеки. Божевілля чи тимчасове потьмарення характеризують період митарств. Такими є Геракл Еврипіда, у деяких версіях — Одіссей, пізніше — Сегізмундо Кальдерона. Вельми показово, що любовне безумство осмислюється як вирішальне випробування почуття. Та шаленство Орландо не підтверджує, а радше знищує любов. До цього треба додати смисл випробування — повернення розуму через проходження крізь небуття. Так само Еней у поемі Вергілія, якого веде до царства мертвих несамовита Сивіла, сходить у пекло, сягаючи граничного звільнення, зокрема, від любові до Дідони. Еней пізнає свою місію, спустившись у надра землі, а до Орландо, що піднявся на небеса, повертається розум.

Наостанок наведемо ще один сюжет, тепер із роману Вольфрама фон Ешенбаха «Парсифаль», де зустрічається невинна глупота, котра якоюсь мірою протистоїть лицарській несамовиті. Ще будучи малим хлопчиком, Парсифаль захоплюється лицарством, а радше його видовищними якостями як незвіданою звабою, оскільки виховується в лісі й не має жодної гадки про героїчну звитягу. Мати, бажаючи вберегти сина від небезпечної долі, обряджає його в шати блазня й садовить на шкапу. Проте свої «подвиги» юний герой вершить згідно зі своїми обмеженими уявленнями про лицарство й власною інтерпретацією настанови інших. Цікаво, що в цьому стані він має дар передбачення та сакральну недоторканість.

Парсифаль є символом первісної простакуватої невинності. Він дивиться на світ з погляду іншої ментальної організації. Саме це дозволяє йому побачити штучність усталеного буття. Унікальність ситуації Парсифаля пояснюється тим, що власний стан для нього теж не є чимось безумовним. Герой не приходить до якоїсь рафінованої мудрості, а лише сягає знання, яке відточене унікальним життєвим сприйняттям. Його безпосередність характеризує бездонність становлення життя.

Доктрина «вченого незнання»

Алегорія людини як форми, що перебуває в процесі самотворення, є типовою ознакою ренесансного мислення. Саме в такий спосіб, відкинувши середньовічний схоластичний мур раціоналізації, міркує про природу гнозису кардинал Ніколай Кузанський (Кузанець), протиставляючи самовпевненому «знанню» доктрину «вченого незнання» (docta ignoranta). В однойменному трактаті він виявляє обмеженість пізнання на рівні логічної форми схоластики й пише про те, що для найдопитливішої людини не буде більш досконалішого осягання, аніж явити вищу премудрість у власному незнанні. Кожний стане набагато витонченішим у знанні, коли найповніше спізнає власне незнання[109].

Дійсно, первісний порух пізнавальних домагань усякчас спирається на порожнечу невігластва. Тобто необізнаність стає першим поштовхом будь-якого розмислу, а зустріч із незнанням видається Кузанцю вищою точкою мудрості. Поставити за мету пошук меж незнання означає заразом і окреслити можливість пізнання. Тому незнання висувається на край можливого, яке, зі свого боку, є невловимим і незбагненним.

Коли дія розсуду полишає свої креси, він неодмінно потрапляє туди, де відсутні всілякі оприявлення. Ось чому істина «вченого незнання» перетворюється на невидиму присутність — наявність того, чого розум ніколи не здатний вхопити. Як зазначає кардинал з Кузи, здійнявшись над власним розумінням і навчившись незнанню, ми змушені, нехай навіть не сягаючи точної істини, прийти принаймні до того, що вона існує, попри теперішню нашу нездатність її охопити. У термінології Кузанця ця істина є «буттям-у-можливості» (possest), підходити до якого доводиться лише з мірками потенційності. Тому достеменній вивіреності традиційного впевненого знання протиставляється шалена наука незнаного.

Кребс (інше ім’я кардинала з Кузи) пропонує дві форми знання: «позитивне» й «негативне» (тут неважко помітити традицію апофатичної теології), яке і є тим «незнанням». Знання світу зображується у вигляді неймовірної пихи. Воно множиться через звичайне накопичення, додавання знань. Коли ж вільний від упереджень розум зможе це вхопити, тоді вища, незнана мудрість перевершить усіляке знання й зможе наблизитись до істини, але тільки негативно, тобто не вдаючись до позитивного мислення. Незнання виявляється сакральним зачаруванням, спонукаючи людину на майже неможливі звитяги, натомість дослідницькі спонуки розуму нагадують пошуки з ліхтариком у непроглядну ніч. Проте не розуму зрікається «вчене незнання». Розум здатен сягнути рівня свободи, ставши мірилом та межею, що вирізняє авторитарність мислення від невимушеності. Саме тут сходяться діалектичні відтінки теорії Кузанця: вони закладають можливість охопити єдність та множинність, нескінечне й конечне.

Саме ці обставини змушують Кребса міркувати про витончену природу людського розуму на сторінках своїх «Книг Простака» (Idiotae libri). А написані вони від імені «цнотливого невігласа». Образ Простака амбівалентний. Тут представлено не людину, що піддається витонченій звабі інтелігібельного розуму, таку, котрій притаманний особливий спосіб упорядкування свідомості. Таким є «Простак» Євангелій і «Сповіді» Авґустина, розум і серце якого ґрунтуються на прямодушності. Вона спрямована на виявлення того, чого хоче вся «нетривіальна» схоластика: простоти особливого (не язичницького, не раціонально-філософського й не буденно-хитромудрого зосередження) та безпосереднього буття. Діалог з Простаком і є спробою заглиблення в буття.

У бесіді навіть мовчання Простака має значення. У цій складній діалектиці простота, як «невизначеність», як становлення з хаосу чи до-культурної безпосередності, набуває образності й стає реальним учасником діалогу. Дійсно, Простак і Схоласт, хоча й перебувають на розбіжних полюсах думки, але створюють якусь гармонійну неузгодженість позицій. Це і виказує значущість ситуації: з одного боку, прагнення опанувати знання, а з іншого — показати нікчемність уявлення про його абсолютну довершеність.

Образ Простака дозволяє Кузанському повернутися до витоків ідеї простоти як міри й розрізнення. Теорія «вченого незнання» лише починається з іґноранції, а приходить до вченості, хоча й доволі «простої». Це знання не обтяжується жодним містичним екстазом. Розум залишається повновладним мірилом власних просторів. Але можливість свавілля розуму зводиться нанівець ідеєю нескінченності й можливості форм пізнання. Розум постійно прагне знання, але не запановує в царині мудрості[110].

Означену антитезу простоти й освіченості як своєрідного шифру культури зустрічаємо в українській писемній традиції XVII–XVIII століть. Наприклад, у діалозі «Розмова Громадянина з селянином та співцем чи дячком церковним» Феофана Прокоповича йдеться про подолання простоти як негативного стану й спротив насаджуваному знанню. Неук свідомо обмежується повсякденним і всім для нього звичним, виявляючи толерантність у ставленні до іншого, позаяк свій світ він уважає первісним. Освічений же, навпаки, дбає про універсальне знання, що не належить до життєвих контекстів[111].

Інший тип невігластва — святої простоти — наводить Іван Вишенський. Вона протистоїть експансії чужинського й існує як альтернативна форма світобачення, а тому цінується як позитивна, бо апелює до життя смиренного, бідного, аскетичного. Її Вишенський протиставляє хитрості, зарозумілості, велемовності діалектичних силогізмів, самовихвалянню, скороминущості тощо.

Варто згадати й концепцію, що об’єднує ці два протиставлення, присутню в творах Григорія Сковороди. Він описує позицію людини знання, яка радо спілкується з простими людьми. Той, хто знає, і сам нерідко зізнається собі в невігластві, оскільки, як каже нам Сковорода, не розум дається від книг, а книги від розуму.

Художні типажі шаленства

Тема неусувного співіснування форм шаленства і розуму й далі залишається співзвучною Ренесансу. У 1494 році під гротескною назвою «Корабель дурнів» («Das Narrenschiff») вийшла у світ поема базельського професора права Себастіана Бранта, в якій оповідається про повний корабель шаленців, який бере курс на «безглуздий рай» — Глупландію (Нарраґонію). Брант був юристом і канцлером міста Страсбург. Розчарувавшись у вченні Церкви, світській владі й становищі людини, він і написав цю книжку. Нові видання книги з’являлися впродовж двох наступних віків. Її перекладали іншими мовами, а це було безпрецедентним явищем на той час. Але допомогла нова технологія друку Йогана Ґутенберґа. Брант використав слово Narr (дурень) як загальний термін для опису всіх видів шаленства, слабкості, гріха. Він засудив ченців як «невмілих мавп», які обрали чернече життя тільки для того, щоб «пожирати». Головне твердження було приголомшливим: ми всі — дурні і пливемо на кораблі, який прямує до загальної пристані, у пекло[112].

Ідея алегоричної подорожі у човні була відома в літературі та мистецтві ще починаючи з XIV століття. Та мета Бранта — дати характеристику суспільних різновидів шаленства. Описуючи «дурляндський флот», письменник сатирично коментує форми тогочасної глупоти: вчений педантизм, невігластво викладачів, забобонність, ледарство нероб, розгул пияків і базік, розпусту гультяїв, сварливість жінок, злість лихословів, сутяжництво, підлабузництво, підкупність законників і церковників, ошуканство лікарів-шарлатанів — словом, усі породження глупства. Персонажі носять ковпаки блазнів із дзвониками й потрапляють в дивацькі ситуації.

Незважаючи на дидактичне спрямування, поема демонструє подвійність світу: поряд з «нормальним» його облаштуванням, може існувати й щось інше — шалене. Хоча персонажі Бранта лише допасували «викривлений» світ до звичайного, автор ніби прагне «докінчити» його, виявляючи не лише принади глупоти, що втілюються в людських примхах, але й особливу площину — шаленство, за допомогою якої можна робити розрізнення, перебуваючи в її «розламі». Для цього Брант вбирається в ковпак насмішника, називаючи дурнем і себе.

З якоїсь причини Брант проігнорував популярний сенс нерозсудливості, в якому йдеться про «природних дурнів» і «професійних дурнів», або блазнів, бешкетників, обманщиків, які імітували шаленство і жартували про божевілля. Саме дурні зазвичай були аутсайдерами, сміховинними істотами, посідали найнижчі щаблі соціальної ієрархії — разом з дітьми і каліками. Фізична недієздатність калік і карликів відповідала ментальній недієздатності природних дурнів.

Захопливим у своїй багатомірній символіці є «Корабель шаленців» Ієроніма Босха. Картина зображує веселу й безтурботну компанію на борту корабля: поруч із селянами співають і пиячать черниці (одна з них грає на лютні) разом із несамовитим ченцем. На щоглі, що вже пустила зелені пагінці, сидить сова — символ зла. Всім керує блазень — одночасно відсторонений спостерігач, який сатирично викриває нестримні звичаї й розпусний норов, і своєрідний капітан незвіданої подорожі в нікуди.

Символ «мандрівного човна» із шаленими пасажирами був поширений у середньовічній іконографії й наближається до образу біблійних «безрозсудних дів». Митець виражає ідею, що корабель блукає в морі безцільно, без жодної мети, окрім самого плавання. Тому на зображеннях «корабля дурнів» (stultifera aaris) нерідко фігурує оголена жінка, склянка вина та подібні натяки на земні бажання.

Існує й низка інших образів Босха, в яких він показує шаленство. До таких належить картина «Фокусник-шарлатан», яка передає ситуацію ошуканства. Ілюзіоніст під час виконання «номеру» дістає з рота якогось простака жаб. Обличчя глядачів видають захоплення, розчарування та байдужість. Сеанс приховує цілком прагматичну ціль шарлатана: його спільник, стоячи за жертвою й удаючи повне відсторонення, витягає з кишень глядачів гаманці.

Протягом століть формувалися різноманітні ставлення до цієї хвороби й способи її лікування. Медичні й релігійні втручання (кровопускання, голодування і молитви святим) мали позбавити людину цього лиха. Тоді ж поширювалося медичне шарлатанство. Побутувала віра в «камені шаленства» (французькою — pierre de foille), що виникали в черепі й спричиняли безлад у думках.

Картина «Видалення каменів глупоти» є наочним зображенням звичайної на ті часи операції, хоча й дуже небезпечної. На картині орнаментальний напис: «Майстре, видали камінь. Мене звати Луберт Дас». Луберт — ім’я прозивне, з яким у Нідерландах пов’язували недоумкуватість. Подібні операції провадили за часів Босха часто, але вони не доводили до добра. Попри очікування, з голови хворого лікар виймає не камінь, а тюльпан, який у середньовічній символіці означав глупу довіру. Ще одна квітка лежить на столі. Отже, будь-які знання не допоможуть у лікуванні глупоти. Цікавою є присутність священика, який уособлює церковні погляди, очікуючи допомоги від святого, та черниці з книгою на голові, що є образом меланхолії й фальшивого вчення[113].

Немало різновидів нерозумності й на полотнах Пітера Брейґеля Старшого (Мужицького). На одному з них зображені дві мавпи, скуті ланцюгами. Їхній понурий вигляд свідчить, що тварини втратили волю через власне глупство. Думка про сусідство шаленства й неталану притаманна графічній роботі «Віслюк у школі», де вчитель карає неслухняного учня. Клас заповнений учнями різного віку. Найстарший з тугою виглядає з-за ґрат карцеру, інші сидять на підлозі, тримаючи букварі. Дехто, користуючись тим, що наставник не звертає увагу, кривить писок. Реалістичні образи поєднані з гротескними і фантастичними. Тіла деяких учнів перекручені, як у балаганних клоунів. Увінчує зображення осел, який, знявши окуляри, уважно, але безнадійно читає нотні знаки. Підпис пояснює: «Віслюк ніколи не стане конем, навіть якщо піде до школи».

Суспільні врегулювання проявів шаленства інколи створювали забавні стратегії, що пристосовували розумове безладдя до повсякденного буття. Такою спробою було весняне Свято Дурнів. Кожний уважався дурнем, а шаленство ставало прийнятним стандартом поведінки. Доволі показовою є робота Брейґеля «Нідерландські прислів’я». Композиція відображає ідіоматичні вирази, більшість із яких вийшла з ужитку. Чимало прислів’їв описують нерозумність людей. Тут криють дах млинцями, пускають стріли абикуди, стрижуть свиней, зігріваються пожежею власного будинку, сповідуються дияволові — все це символізує світ, який раптом став стовбула.

Хоча ці заняття й абсурдні, всі персонажі виконують їх настільки серйозно, діловито й ретельно, що глядач не відразу помічає безглуздість: світ оповила дурість, що перетворилася на повсякденну звичку, а шаленство зводиться до рутини.

Існує й інший тип несамовиті, втілений в образі «Шаленої Ґрети». Її Бройґель зобразив у вигляді скупої й агресивної жінки. Хтива Ґрета біжить у напрямку відкритої пащеки пекла, шукаючи притулку для своєї люті. У центрі панорами не Смерть чи Диявол, а буденна людська вада: гротескна фігура маркитанки в солдатських обносках, з вузлом крадених речей. Навколо — розлючені сільські баби, що грабують покинутий господарями будинок. Автор ніби натякає: справжнє пекло починається в людському серці як егоїстична свідомість, з якої виринає безум. Ґрета схожа на шекспірівську леді Макбет. Свідомість цього персонажа «законсервована»: вона блукає, немов сомнамбула. Все в леді Макбет бездушно: врода, жіночність, пожадання, навіть шаленство[114].

Божественна Морія

Чи не найбільш відомим трактатом про дурість є книжка Еразма з Роттердама «Похвала Глупоті» (Moriae Encomium, sive Stultitiae Laus, 1511). Це складніший твір, аніж прямі сатиричні атаки Бранта на людські слабкості, побудований у вигляді монологу-самовихваляння, щоби виказати почуття нескромності. Витоки цього сюжету сягають корінням часів Стародавньої Греції та Риму. Прийом «клеїти дурня» був добре відомий і використовувався вже Цицероном. У риториці Аристотеля згадуються способи самопохвали, а Плутарх демонструє варіанти вихваляння благородства греків і римлян. Також багато класичних письменників хвалили «речі без честі». Це був порівняно легкий риторичний метод, аби привернути увагу аудиторії. Підхід Аристотеля, який перелічує риторичні прийоми судового звинувачення, коли спочатку довго хвалять нікчемні заслуги обвинуваченого, щоби потім поставити велику пляму осуду, цілком очевидно, був відомий Еразму. Важливим чинником є також традиція античного театру. Фрагменти з персонажами-шаленцями в комедіях були так майстерно виписані, що вони тішать глядачів навіть до наших днів. Аристофан проклав шлях для більш пізніх авторів, показавши, як можна сатирично зобразити глупоту.

Еразм показує дві форми нерозсудливості. Богиня Глупоти (Stultitia) залічує до шаленства любов, сексуальність, подружній зв’язок та, звичайно ж, прості тілесні задоволення. Інша форма дурості — ірраціональне шаленство, яке несе в собі християнин у його повсякденні. Еразм трактує нерозсудливість з більш вигідного боку, ніж Брант. Він не погоджується з його осудом багатьох форм егоїзму і гріха. Читаючи «Похвалу Глупоті» Еразма, доводиться дивуватись не лише веселому виправданню шаленства, а особливості місця, яке воно посіло. Варто пам’ятати, що міські видовища пізнього Середньовіччя (карнавальні «ходіння дурнів» на чолі з Татусем-Дурнем і Безглуздою Матінкою) породили девіз цієї доби: «Число дурнів незліченне».

У французьких «соті» («бешкетуваннях», від sot — «дурень»), голландських фарсах (латинське farta — «начинка») чи німецьких «фастнахтшпілях» (німецьке Fastnachtspiel — «маснична гра») панувала богиня Глупота зі своїми пажами: дурнем і його побратимом шарлатаном[115]. Вони в численній компанії дурнів, вбраних у костюми строкатих кольорів (червоний — мужність; жовтий — веселість; зелений — оновлення) з ослячими вухами (ознака сексуальної хтивості) на капюшонах (іноді лисячі або телячі хвости), при брязкоті дзвоників (символ множинності смислу — сигнал попередження, клич до поклоніння чи свята, атрибут, який чіпляли на шию худоби), які звисають з одягу, виконують акробатичні номери й виголошують сатиричні каламбури. Клаптики, з яких шили вбрання, мали символізувати хаос, підкреслюючи виверти дурня. Блазень тримав коротку палицю, на кінці якої висіла маленька голова дурня чи маріонетки. Це був комічний скіпетр, на який чіпляли сечовий міхур свині, що виконував роль пародійного фалоса. Його іноді використовували для нанесення іншим ударів заради сміху.

Сюжети постановок, як правило, були такі: чоловік і жінка сваряться, торговці з покупцями обманюють один одного, ледачі студенти натужно вивчають латину, солдати похваляються, священики спокушають жінок тощо. Персонажі, анонімні чи алегоричні, уособлювали вади або соціальні типи. Часто вони потрапляли в неоднозначні ситуації, котрі нагадують сучасний театр абсурду. Як-не-як дурість є темою і фарсів, і соті. Персонажі —рогоносці, наївні службовці, сварливі жінки, ролі яких виконують здебільшого непрофесійні актори. Головна мета на сцені — виявлення та висміювання безумства світу. Чимало середньовічних театралізованих видовищ були поставлені просто на вулиці: на ринковій площі або на підвищенні (поміст, підпертий бочками). На подіумі чіпляли завісу замість тла, туди піднімалися актори, що були по той бік сцени. До XVI століття всі ролі грали чоловіки. На сцені відтворювали сувору ієрархічну структура реального суспільства, втім, перевернутого догори дриґом.

Вільною від моралізації Бранта була й німецька життєрадісна народна книга «Тіль Ойленшпіґель», герой якої, прийнявши образ дурника, кепкує над усіма верствами суспільства. Удавана нерозумність Ойленшпіґеля оголює загальну дурість, що панує над життям.

У романі священика і лікаря Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель» мудрість теж одягнена в блазнівське убрання. Скажімо про це детальніше. Персонажі Рабле та чимало їхніх дій — запозичені з популярних легенд, особливо з «Великих хронік». Зокрема, епізод про те, як Мерлін покликав Ґарґантюа допомогти королю Артуру. Несамохіть Ґарґантюа руйнує Арденський ліс, випиває молоко від тисячі корів і затоплює власним сечовипусканням Париж заради сміху. Рабле вправно переробив ці матеріали. Після історій про Ґарґантюа він розповідає про подвиги його сина Пантаґрюеля, якому його друг Панурґ дораджує з різних юридичних, медичних, філософських і теологічних питань. За порадою блазня Трибуле, пантаґрюелісти вирушають за вирішенням усіх своїх сумнівів до провидця Божественної Пляшки. За словами Пантаґрюеля, дурень почасти й розумного навчить. Дорогою персонажі Рабле взаємодіють із соціальними, політичними, культурними та інтелектуальними інституціями свого часу, а також з дурнями, шахраями, лицемірними ченцями, недоумкуватими педантами, божевільними правителями та іншими. Все це супроводжується нескінченними каламбурами, двозначностями, постійною грою слів.

Сміх у Рабле асоціюється з непристойністю, тілесними функціями, грубою поведінкою, що регулюється суспільством. А його сатира спрямована проти тих, хто видає себе за вчену людину: це філософи, богослови, політики, лікарі, юристи, священнослужителі. Панурґ видасться типовим дурнем і проблемною фігурою, бо виявляє схильність до чаклунства та женоненависництва, водночас не цураючись звичайнісінького обману, словесного крутійства і шахрайства[116].

Мудреця в трагедії Вільяма Шекспіра «Король Лір» теж персоніфікує блазень, а головний герой прозріває лише тоді, коли сам впадає в шаленство. У романі Міґеля де Сервантеса взірці старого суспільства й мудрість гуманізму вигадливо сплітаються в голові напівбожевільного ідальго. Такими є приклади мудрого безумства.

Відповідно, з королівських висот промовляє й Глупота Еразма. Морія (грецьке μωρία — «глупота») пародіює софістику схоластичних аргументацій. Справді, безглуздя панує над минулим і майбутнім, а сучасне життя — справжній ярмарок дурних. Але природа і розум, щоби розкритися сповна, мусять напнути на себе блазнівський ковпак. Отже, шаленство провадить владу над життям, виказує свою первісність. Таким чином, усі форми людських зв’язків, хоч це й не так помітно, завдячують глупоті. Вона є основою таланту, адже розкриває незнані можливості людини, що видаються дивними через свою неусталеність.

До того ж Морія — це Природа, якій немає потреби доводити свою правоту. Вона видається дивною і страшною, адже не є передбачувана. Завдяки хмільній і веселій грі Глупоти народжуються на світ люди («дурне діло — нехитре»). Не важко помітити, що Шаленість існує для блага роду людського. Без неї жоден зв’язок не був би приємним і міцним. Ніхто не може обійтися без неї, та ніхто й не визнає, що послуговується її щедротами.

Значна кількість людей «заражена» глупством і носить його в собі. Та не кожний знає, що робити з ним. Бо ж справжнє глупство — це дар, а не мета. Вічна божественність Глупоти відкриває незвідані глибини неможливого. Глупота — безпосередня шукачка правди, але не тому, що прагне відвертості. Вона сама її втілює, сочить невпинний струмінь свободи помислу. Глупство не обтяжене мудруванням, воно — проста мудрість, хоч і непомітна.

Та ніхто не хоче вступити до володіння Глупоти самочинно. Мало хто відважиться на те, щоб назватися дурнем. Глупота оточена нестерпним себелюбством, улесливістю, тотальним забуттям, заспокійливими лінощами, розкішною насолодою, безумними мареннями, галасливим бенкетом і непробудним сном. Вона — мов спрагла популярності Істина, яка водночас не прагне бути відкритою. Це свобода, що здатна сама себе ув’язнити. Морія знімає одні обмеження, але може накласти ще гірші. Продаючи одну істину за власне благополуччя та репутацію, ми здобуваємо зовсім іншу, можливо, навіть непотрібну й тяжку.

Свята Глупота — це правда життя. Воно прісне, коли її нема, і безумне, коли її забагато. Кожен прагне мудрості, та ще треба пошукати того, хто волів би кровно побрататися з Глупотою. Бо це ж вона точить флюїди непривабливості, аби не звабити, але якщо причаровує, то позбавляє усілякої опіки. Якщо мудрість приватна й усамітнена, то глупство вимагає публічності. Його не доведеться шукати — воно на кожному кроці. Жертовні церемонії на честь Морії відправляються щомиті без усілякого усвідомлення. Що й казати, навіть найвитонченіша мудрість шукає глупоти. Вона вимагає не тільки застережень, але й грайливої нестриманості, а тим часом стає здобиччю розуму, піддається нерозсудливості вчених, але служить і тим, хто утримується від зловживання ділами науки.

Глупота поблажлива й милостива. Замість використаної можливості вона запропонує іншу, позбавить горя та полегшить втрату, лікуючи забуттям. «Блазневі легше дивитися в очі смерті», — промовляє Глупота. Бояться лише безуму, а дурня шанують, мов божественного медіума. Дурень не збреше й нічого не ускладнить. Його простота — не убога спрощеність. Дурнева правда не зранить серця.

У глупстві криються два шаленства. Перше — кипить мстивим запалом, лякаючи душу гнівливими фуріями. Друге — схоже на приємну помилку розуму, здатну звільнити душу. Щасливим стає той, хто уподібнюється Морії, чиє глупство є шаленством на межі. Він заглядає в безодню, а не летить в її лячну порожнину. Провокаційні промови Глупоти не мають меж. Проте нікому не можна забувати міру й межу, а тому вона мовить: «Будьте здорові, аплодуйте, живіть, пийте, славні причетники таїнств Морії»[117].

Донкіхотство

Услід за бучним банкетом Глупоти розгляньмо тріумфальне шаленство. Тут ми не спіткаємо безумство як злостиве покарання чи катартичне долання тягарів, що виринають із коловороту долі. У чому ж отоді полягає цей безум, що судився новому ренесансному культурному героєві?

Передовсім треба згадати «героїчний ентузіазм» великого Ноланця — Джордано Бруно. Його відданість живій ідеї змушувала одних уважати його за божевільного, а інших захоплюватися його войовничим шалом філософа. Бруно вчив, що існує кілька типів ентузіастів: ті, що виявляють нерозумний порив, схожий на здичавіння; і такі, що перебувають у божественному відчуженні. У другому випадку маємо справу з іншою подвійністю: ситуацією повної залежності від Божого Духу, який веде людину, та моментом внутрішнього покликання до справедливості й істини, здатного запалити світло розуму самого дієвця[118].

Дещо подібне можна угледіти в бучливому пафосі «шалено-мудрого» лицаря Дон Кіхота Ламанчського й у відкритті «донкіхотської ситуації». Сюжет роману про Дон Кіхота та його головна ідея будуються на яскравому контрасті: це пара «шалених» мандрівників (Дон Кіхот і Санчо Панса), котрі протистоять розсудливому, але пасивному оточенню. Трагікомічна ситуація, яку змальовує Міґель де Сервантес, має подвійне нашарування сміху. Це не тільки висміювання лицарського роману й силкувань нерозсудливого героя змінити світ засобами безглуздя, це ще й нагода покепкувати з Дон Кіхота.

Сміх над Лицарем Сумного Образу є наругою над високим і благородним у людині, над вічною активністю людської свідомості, над лицарським натхненням і можливістю втручання в хід життя, коли одухотворена особа втрачає почуття дійсності. Та головний мотив роману — це уявне припущення того, що той сміх звучить ніби за згоди самого вигадливого ідальго.

Сервантес, хай навіть і несвідомо, відкрив для нас іншого Дон Кіхота. Його герой починає жити власним життям, і у нас не виникає сумнівів з приводу справжності його існування. Адже саме він, незважаючи на незаперечну реальність та стіну раціональних доводів, вчиняє згідно зі своїми переконаннями — боронить свою віру. Натомість реальна пересічна людина, підкорена повсякденній застиглості, видається несправжньою.

Для нас Дон Кіхот уподібнюється деміургу, що здатний творити світи. Тільки незвичність і неоднозначність цих світів змушує нас, як читачів і критиків, вважати його божевільним. «Його уява була наповнена всім тим, — пише Сервантес, — про що він читав у книжках: чаклунством, розбратом, битвами, викликами на поєдинок, пораненнями, освідченнями в коханні, любовними походеньками, сердечними муками і різною неможливою нісенітницею; й до того міцно засіла у нього в голові думка, нібито все це нагромадження чудернацьких небилиць — істинна правда, що для нього в цілому світі не було вже нічого більш достовірного» [ч. І, глава 1]

Але виявляється, що божевілля Дон Кіхота вплітається в якусь складну комбінацію уявлень, дивну гру, злу витівку. Цього могло б і не статися, якби автор на початку роману не назвав свого героя шаленцем. Та попри такий детермінізм, Дон Кіхот сам руйнує жорсткі умови, в яких йому довелося опинитися, а Сервантес, відповідно, втрапляє в деяку залежність від хитромудрого шаленця. Згадаймо лишень ту обставину, про яку говорить Борхес, аналізуючи роман: коли священик і цирульник переглядають бібліотеку Дон Кіхота, читач помічає в ній книгу, написану Сервантесом. Тобто цирульник і священик можуть натрапити на том, який ми зараз читаємо. Виходить, що сам Дон Кіхот «вживлює» свого автора у витворений ним же світ.

Недарма Сервантес зазначав: «Для мене одного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому судилося діяти, а мені — описувати; ми з ним становимо надзвичайно дружну пару…» [ч. II, глава 74]

Отже, Дон Кіхот перетворюється на символ, під дією якого ми теж набуваємо здатності витворювати світи. На думку Ортеґи-і-Ґасета, Дон Кіхот цілковито належить реальності, в якій його неприборкана воля повинна становити невід’ємну органічну частину. І ця воля є волею до рішучості й пригоди. Ось чому з такою дивною легкістю він переходить із сумовитої зали таверни у світ казки. У цьому прагненні збігається світ яви та сну, реальності й ілюзії. Тому духовну природу Дон Кіхота можна визначити як граничну[119].

Шлях, який пропонує Дон Кіхот, виказує особливу життєву стратегію, згідно з якою порушити закостеніле переконання більшості можна лише чудом, офірою, прагненням покласти на вівтар мети всі свої життєві сили, розкриваючи перетворювальну здатність духу. Єдиний, хто бачить і по-справжньому розуміє Дон Кіхота — це його відданий зброєносець Санчо Панса, котрий за зовнішнім безумством вояка на старезній шкапі зумів розпізнати його героїзм і глибокий розум.

Усі подвиги Дон Кіхота видаються злочином в очах суспільної моралі. Він поводиться як злочинець або просто безумець. Колись Міґель де Унамуно висловив прихильність саме до такого Дон Кіхота, порівнявши його з біблійним Авраамом, якого прославив К’єркеґор, чи з Христом, якого зненавиділи фарисеї. Тому Унамуно проповідує «кіхотизм», що сформувався на основі віри й свободи, зрілості духу. Новий ідеал Лицаря Шаленства не вміщається в обшир цього світу, а тому є хворим і ворожим для нього. Від «чуми» здорового глузду він прищеплюється справжнім шаленством, аби звільнитися від «влади джентльменів Розуму»[120].

Тож не з вітряками б’ється хоробрий дух лицаря і його слабке тіло, а з двійниками людської неспроможності вийти за межі усталеності. А щоб здолати ці примари, йому необхідний спалах іскри шаленства.

Удаване шаленство

На відміну від станів, коли несамовитість походить від божественного повеління або ж є природною ознакою, існує особливий вид шаленства, який можна назвати «симуляцією». Несподіваність такого підходу захоплює тим, що людина, вдаючись до розриву упорядкованого плину мови як феномену суспільного спілкування, заповнює створені прогалини провокаційними повідомленнями. Те саме можна сказати й про поведінку людини, яка вдається до імітації.

Мотиви вдаваного шаленства були надзвичайно поширені в даосизмі (скажімо, у «Чжуанцзи» — «сон про метелика»). Вдягання маски спряжене з неабиякою психічною наругою над своєю особистістю, адже збереження стану внутрішньої розважливості повсякчас порушується хаотичним впливом створюваного розумового безладдя. Свого часу, аби не потрапити в тенета віроломного світу, Григорій Сковорода вдягає маску безрозсудності, приховуючи потаємні наміри, щоби жити в істині та творити власне буття. Щоб зберегти в ясності свій розум, він удає нерозумність. Відомо, наприклад, як гіркий підсумок життя батька порушив засади світобудови й без того надто вразливого Достоєвського-юнака, і він надумав шукати порятунку в удаваній душевній хворобі.

Але, прикидаючись шаленою, людина ризикує потонути в безодні правдивого божевілля. Якої зібраності й напруження душі необхідно дійти, аби не розпастися на кавалки розмислу, що ризикує перетворитись на нестримне белькотіння? Лише міцна психічна конституція може впоратися з можливими інтервенціями.

Трагічна доля українського письменника Тодося Осьмачки ілюструє окреслений спосіб коливання духу, подаючи приклад розхитаної душі. Пройшовши в божевільнях коло вразливих тестувань психіки, він не уникнув удаваних конструкцій безуму, приміряючи їх задля порятунку від терору тоталітарної машини. Кирилівська лікарня в Києві, певно, стала для нього образом пекельної України, яку йому довелося врешті полишити. Він часто тримав свої плани у таємниці від усіх і був непрогнозований у вчинках. За переказами, йому раптом ввижалися підіслані вбивці чи накочувався страх перед їжею з чужих рук. Він міг голодувати цілими днями. Словом, набув манії переслідування. Цього жаху він не позбувся аж до останніх днів свого життя.

Відомий блазень англійського короля Генріха VIII Віл Сомерс був удаваним, або «штучним» дурнем, тобто не дурнем від природи. Він був скоріше талановитим виконавцем, першим значущим коміком англійського Відродження. Його спеціальність — словесна дотепність, гумор, гра з мовою. Його стиль був бурхливим, часто нерозумним. Досить показові приклади означуваного явища ми можемо зустріти й у літературі. Більшої відвертої неприхованості й широти простору душевного поневіряння сповнений випадок з датським принцом Гамлетом з відомої трагедії Вільяма Шекспіра. Здобувши досвід «спілкування» з Тінню, уособленим духом свого отруєного батька, Гамлет вирішує вбратися в шати шаленства. Адже безум — то символ приналежності до іншого світу. Нестерпний стан шаленства чергується з прихованими розмірковуваннями людини, яка мислить і говорить цілком розумно. Гамлетове шаленство маніфестує несподіваний спосіб наближення до більш глибокого рівня розумності, а назовні виявляє себе нескладним базіканням.

Шекспірівський Гамлет є уособленням сумніву, який охопив ренесансну людину після небувалого антропологічного оптимізму. Його сумніви, страх і песимізм зводяться до того, що людина є ніщо інше, як квінтесенція праху. Золотий вік гуманізму, коли Леон Баттіста Альберті казав, що людина зможе робити все, якщо тільки забажає, обернувся скептицизмом Мішеля де Монтеня: а що ми взагалі знаємо? Шекспір створив свою п’єсу в рік смерті власного батька й через чотири роки після смерті єдиного сина на ім’я Гемнет.

Хоча Гамлет і шаленець, його зазвичай називають найбільш інтелектуальним героєм у літературі. Його скепсис, проникливість, обережність, дотепність і завбачливість дозволяють знайти в ньому щось спільне з іншими колоритними дурнями Шекспіра. Втім, як принц він не має носити ковпак і дзвоники, співати, танцювати, тобто робити те, чим займався Йорік. Гамлет приймає гру, коли оточення ставиться до нього як до дурня, ніби змушуючи його грати цю роль. Проте вигляд Гамлета, вбраного в чорне, є прямо протилежним блазенському образу.

Цікаво, що слово «дурень» або його похідні вживаються дев’ять разів у п’єсі. Як характеристика Йоріка вжито слово «блазень». Існує кілька персонажів, у діях і розмові яких розпізнається нерозумність. Зокрема, йдеться про Полонія, який любить слово «дурень». Нерозумність і шаленство стосуються Офелії, Розенкранца й Ґільденстерна, подекуди навіть Клавдія. Та шаленство Гамлета, звичайно ж, є іронічним способом поводження. Він використовує удаване божевілля, щоб захиститися й атакувати своїх ворогів. Питання про те, чи божевілля Гамлета є справжнім або удаваним, турбувало критиків протягом багатьох століть. Найвірогідніше, він свідомо симулює шаленство, граючи дурня багато разів. Приміром, щоб прийти до тями, побачивши привид батька, щоб збити з пуття ворогів, часто ображаючи їх, а також після вбивства Полонія, щоб угамувати нестерпні емоції[121].

Театральність Гамлета не обмежується вдаваним шаленством. Він славиться своєю грою слів, часто граючи дурня у взаємодії з іншими персонажами. Викликаючи подив у Офелії, Гамлет із сарказмом закликає її вийти заміж за дурня. Він одночасно трагічний і комічний персонаж. Використання філософської рефлексії про смерть і похмурий гумор лише підкреслюють силу вдаваного шаленства Гамлета. Напевно, принц пускається манівцями несамовиті не тільки через гостроту вдумливого аналізу заплутаної екзистенційної ситуації. Він радше обирає паралельну лінію свого існування, свою меланхолійну вдачу: «Му weakness and my melancholy» [II, 2]. Саме в цьому йому допомагає личина блазня, бо з її допомогою можна було вивести істини на поверхню брехні. Гамлет розкриває свій безум по-різному: з Полонієм балагурить, а над Розенкранцом і Ґільденстерном підозріло насміхається. Для Офелії він — філософ, що збожеволів. Ймовірно, тому її тендітна душа, не наближена до царини можливого залучення багатоманітності форм власного прояву, врешті втрачає свій тонкий гармонійний стрій.

Так само, як і в Офелії, шаленство короля Ліра, героя іншої шекспірівської трагедії, є справжнім, а не удаваним. Проте все, що він говорить у стані запаморочення, аж ніяк не є безглуздим. У його словах і діях є якась вибудувана послідовність, яка дозволяє йому побачити те, на що він не бажав зглянутись, затьмарений чарами лестощів і владною пихою. Згадаймо, що як і Гамлет, Едґар, удаваний безумець з трагедії про Ліра, говорить про шалене марення короля, зауважуючи поєднання нісенітниці й сенсу. Тому такий безум можна було б назвати бурхливим і болісним душевним зворушенням, завдяки якому Лір украй поціновує життя. Розбурханий душевними пристрастями, він сприймає його інакше, аніж «попередній» Лір. Він нарешті усвідомлює, що жив брехнею. Едґар і Лір, які репрезентують безум справжній та удаваний, виявляють його по-різному. Перший — як свідоме блукання не-буттєвим шалом, другий — як душевне потрясіння. Едґар позбавлений соціального статусу й став вигнанцем у батька через наклеп брата, він змушений зображувати «бідного Тома з Бедламу». Лір — шматує й роздирає власну душу, поринаючи в безум, немов у забуття.

Між шаленством істинним і штучним окреслюється ще й третій його різновид — пророче або повчальне. Він має деяку схожість з удаваним шаленством, але вносить, вочевидь, якесь магічне значення. Негаразди тяжких мандрівок з королем поділяє блазень, якого можна вважати другою, ба навіть оберненою, персоніфікацією Ліра. Допоки король хаотично судить про дійсність, біля нього клопочеться блазень, мов справжній мудрець. Коли ж Лір більше не потребує зовнішньої опіки, блазень знову обертається на дурня, але такого, в якому постійно жевріє жага перевтілення. Якщо блазень, подібно до сократичної маєвтики, тільки готує Ліра до розуміння істини, то її повне усвідомлення станеться лише під час зустрічі з «бідним Томом».

Сам феномен удаваності вимагає окремого висвітлення, де він набуває рис благочестя й святості, що видно у феномені юродства. У ньому особливої ваги набуває момент уявності, обману, містифікації та різних форм симуляції.

Апологія Дурня

Дурень — фігура, що трапляється в багатьох нараціях. Його нерідко порівнюють з придворними блазнями, які славилися мистецтвом обряджати слова в маску жарту, сатири, інтриги. Ймовірно, своїм народженням цей образ завдячує типам, які Бахтін назвав «гротескним реалізмом»: мімам, комічним маскам, селенам, фігуркам демонів і різноманітних потвор.

З часів античності дурень постійно супроводжував монархів і аристократів. Блазень здобуває характеристику ненажери. Численні національні паяци носять імена різних страв, а блазнівський цар сатурналій і європейський бобовий король є розпорядниками обжерливості й пияцтва.

Професійні паяци з’явилися в Древній Греції й у Римі. У комедіях Плавта це паразити — убогі шахраї, що стають нахлібниками в багатих будинках і сприяють господареві в його сердечних авантюрах. З давніх часів італійські південні міста часто проводили релігійні свята, під час яких показували й драматичні спектаклі про життя сіл і міст. У виставах було чимало непристойностей, каламбурів та конфузів, що неймовірно радувало глядачів. Існувало кілька типів образу Дурня:

1) Maccus — клоун і блазень;

2) Bucco — ненажера;

3) Pappus — наївний стариган, якого було легко обдурити;

4) Dossennus — хитрий горбань (трикстер);

5) Manducus — людина із зубами, що скрегочуть; описується як сутенер і побратим клоуна.

Жоден із фарсів не зберігся повністю. Можливо, вони були частиною усної традиції. Гумор у п’єсах Плавта має вияви метушні, абсурдних інверсій соціального статусу, перевертання ієрархічного ладу тощо. Повалення громадського порядку досягається за рахунок кухарів або паразитів, сутенерів, клоунів. Вони постають як символи професійного жебрацтва і постійно перебувають у пошуках дармової їжі. Як ошуканці, вони охоче надають інформацію або розваги для тих, хто готовий платити. «Паразит» у перекладі з грецької означає «учасник вечері для гостей», той, хто запрошений, бо він є цікавим або смішним. Паразити в Плавта також виконують роль каталізаторів різних дій у сюжеті п’єси — тобто на них покладена функція звичайного дурня. Вони мають гротескні й принизливі імена: Peniculus (зменшувальна назва для статевого члена), Scortum (повія), Gelasimus (пересмішник), Curculio (довгоносик). Паразити здебільшого ведуть себе принизливо, викликаючи сміх аудиторії. Для Плавта паразит є символом розваги, джерелом сміху, усвідомлення слабких рис людини.

Подібні сцени надзвичайно розвеселяли публіку, яка раділа словесній грі, лихослів’ю, блазенському насильству у цих комедіях. Поведінка дурнів розважала римлян з тієї ж причини, з якої ми тепер теж насолоджуємося фарсом та вульгарністю, бо вони виходять за межі загальноприйнятної поведінки. Клоуни або блазні можуть говорити такі речі, які казати ніхто не смів, а тому вони можуть вдаватися до зловживань, яких ми не сміємо нав’язувати нікому. З прийняттям у Римській імперії християнства п’єси Плавта відходять у тінь через їхню аморальність і розпусту. У V столітті святий Ієронім писав про покарання, що їх він отримав за читання Плавта. В епоху Відродження твори Плавта знову набувають популярності й суттєво впливають на творчість письменників-драматургів: Лопе де Веґи, Вільяма Шекспіра, Мольєра[122].

Традицію придворних дурнів сформувала когорта строкатих безумців, простаків і сновид. У німецькомовній Європі навіть лікарів, які спеціалізувалися на лікуванні божевілля, стали назвати Narrenarzt. Дурість і шаленство були майже синонімами. Та якщо шаленці поводилися нераціонально, то дурнів просто вважали веселими людьми. Вони мали вроджений психічний дефект, а шаленці могли стати такими в будь-який час. До більшості придворних дурнів ставилися як до домашніх тварин. Їхні жарти розважали королів і князів. Європа рясніла такими дурнями, які були не тільки дотепниками, але й достатніми сміливцями, щоб оголосити незручні істини, бо крім них ніхто більше не смів того сказати вголос.

Подібними були й скоморохи — бродячі комедіанти Древньої Русі — співуни, дотепники, музики, виконавці сценок, дресирувальники, акробати, лицедії й потішники, що промишляли хороводами й співанками, жартами й фокусами. Вони були знані ще з XI століття, але виняткову популярність здобули у XV–XVII століттях. Скоморохи піддавалися гонінням з боку церкви й цивільної влади, але вони згадуються як учасники княжої забави[123].

Традиція складання безглуздих оповідей чи приказок, вірогідно, бере початок саме з тих часів. Візьмемо, для прикладу, лише два властивих українській мові висловлювання: «На городі бузина, а в Києві дядько» та «Нашій бабі рідний Федір». Обидва з них використовуються тоді, коли очевидною є безглуздість чиєїсь позиції. Справді, «бузину» й «дядька» важко поєднати у щось спільне, та більше — що має якийсь там Федір до нашої баби? Створюючи ці вислови, вірогідно, керувалися простим сполученням різних понять, але воно демонструє чиюсь неоковирність. Можна далі наводити приклади такого ритуального безглуздя — це звичаї, які на початку викривалися в християнській культурі як язичницькі забобони, проте лишилися в мовному виразі, зафіксувавши алогічні дії: «полоти сніг», «носити ситом воду». Саме їх застосовували як ритуальні безчинства.

У Середньовіччі побутувало переконання, що глупота мусить бути персоніфікована. На думку одразу ж спадають так звані виборні дурні, яких призначали для виконання сакральних функцій. Проте роль дурня настільки прижилася, що настала потреба у постійній діяльності цього персонажа. Тому при дворах західних володарів з’явилися потішники, що носили греко-римські прізвиська, але їх почасти називали жонглерами. Вони купчилися в колегії, на чолі яких стояли архиміми. Відомі їхні історичні імена. Так, Шико — блазень Генріха III і Генріха IV, Валуа й Бурбона — виконував роль довіреної особи, навіть шпигунські завдання. Цікавою є й історія «Соломона й Маркольфа», яку знали в XII столітті. Маркольф — відвертий злодіяка, що провокує ситуації, в яких цар Соломон постає в невигідному світлі[124].

Можна пригадати також французьку драматичну й літературну маску — П’єро (Pierrot), еволюція якої простягається з кінця XVII аж до XX століття. Спочатку П’єро символізував невдалого коханця, природженого невдаху, допоки не розвинулася зрадлива складова його особистості. Його більш пізнім аватарам властиві особлива чутливість, ізольованість, байдужість, мрійливість, нудьга і дотик шаленства. Як і меланхолійний Гамлет, П’єро є статичною фігурою, аж поки не набуває образу сумного клоуна. Він похмурий і задумливий, на відміну від більш агресивного Арлекіна.

Персонаж Панч (Punch) і його дружина Джуді (або Джоан) пов’язані з англійською ляльковою традицією з XVII століття й відомі аж дотепер. Хоча Панч і Джуді нині й не такі популярні, як у ранню Вікторіанську добу, їх ще можна побачити під час вуличних вистав, у дитячих книжках, в опері та кіно. Походження Панча оповите таємницею, хоча існують певні комічні прототипи, які виказують його схожість із ляльковим трикстером: древній Ателлан, французька народна традиція тощо. Багато дослідників вважають, що англійський Панч походить від образу з італійської комедії — Пульчинелла. Він ледачий, ненажерливий горбань, який страждає на ожиріння. Його комічний прототип зустрічається в багатьох країнах: французька маріонетка Полішинель, російський Петрушка та інші. Джуді є його жіночим еквівалентом.

Сьогодні Панч відомий як літературний символ повстання і соціальної прокламації (про що свідчить назва британського сатиричного журналу «Панч»). Зазвичай він зображується з великим животом і носом із горбинкою. Рот його часто відтягнутий назад, оголюючи білі зуби, на вустах зла усмішка. Панч є дурисвітом, який діє згідно з власними фантазіями. Він фізично непоказний, часто виявляє жорстоку реакцію на провокації, йому властиві сильні бажання, має постійний конфлікт із владою. Не таким жорстоким є російський Петрушка. Обидва герої часто діють за однаковими сценаріями, де відбуваються бої з катом і дияволом; у цьому помітна схожість із німецькими народними символами — Тілем Ойленшпіґелем і Фаустом. Панч відображає наші розчарування, дратування, секрети, темні бажання. У його безпосередньому оточенні присутні дружина, дитина, собака, коханка, суспільство, закон, нарешті — Бог. Борючись із дияволом за свою душу, він висловлює людське прагнення до безсмертя і повного контролю над долею. Коли в якусь мить, незважаючи на всі труднощі, лише завдяки силі волі й особистим хитрощам йому вдається досягти успіху, це дає нам самим надію на якийсь порятунок[125].

Блазень з народних книжок набув неабиякої популярності з XVI століття, а його жарти навіть ставали приказками. У середні віки шаленців називали «дурнями» і вони мусили носити особливий одяг. Кожний артист-гістріон (потішник, комік, клоун, комедіант, паяц, буфон, ексцентрик, дід балаганний, Арлекін) був акробатом, танцюристом і музикантом в одній особі, робота якого була потіхою для натовпу. Клоунада є досить неоднозначним явищем, а сам клоун — подвійною фігурою. На відміну від будь-якої іншої людської істоти, що перебуває на межі шаленства, лімінальний статус клоуна зазвичай зводив його до ролі офірного цапа, який був принесений в жертву під час святкових заходів. Після епохи Реформації подібні святкування почали занепадати через впровадження більш пуританських заходів. Теперішні святкування Масляної, Гелловіна чи Нового року нагадують лише бліду подобу й пережиток тодішнього Свята Дурнів.

Під час проведення такого свята однією з головних фігур мав бути так званий Єпископ Дурнів. Він головував, коли інсценізувалися пародійні вистави чи глумливі літургії та меси, де священна пісня нерідко замінялася лайкою, яку виголошували люди в масках, вдягнуті у свитки навиворіт, оскверняючи святість вівтаря присутністю осла, показуючи образливі жести тощо. Єпископ Дурнів був особливо популярний у Франції з кінця XII століття і в епоху Відродження. Були також архієпископи, папи, настоятелі, навіть патріархи дурнів. Свята Дурнів перевертали церковну ієрархію з ніг на голову: нижчі клірики обрали свого «єпископа», котрий носив традиційні єпископські шати, митри, наперсний хрест, рукавички. На додачу до насмішок і розпусної поведінки під час меси всередині церкви, Свято Дурнів також спонукало до проведення розлогих урочистостей і поза церквою. Дух неповаги до ієрархії та перебирання бодай на один день влади ставали надзвичайно привабливими для городян[126].

У блазні персоніфікується священна роль сміху. Згодом ритуальне срамослів’я засуджується. Але скоморохи «клеїли дурня» на торжищах і дорожніх перехрестях, влаштовували «уродославія» на вулицях міст. Ренесансна алегорія пов’язувала любов з безглуздям. Звідси й смішні ситуації, в які потрапляють коханці, як, наприклад у «Декамероні» Джованні Боккаччо. Блазень, який втілював шаленство, протиставлявся доброчесній розсудливості.

В епоху Шекспіра голомозі блазні носили халамиди до п’яток або куртки, зшиті з розмаїтих клаптиків; до їхніх ковпаків прикріплялися довгі вуха й бубонці, а іноді півнячий гребінь. Блазень був протилежністю королеві як уособленню вищої світської влади. Король символізує сили закону й порядку, блазень — сили хаосу. Звідси — свобода блазня говорити й робити все, що заманеться. Він втілює несталу людину, яка не відає, ані звідки вона прийшла, ані куди йде. В обрядовій сфері ця роль характерна для періодичних ритуалів, під час яких відбувається зміна соціальної ієрархії. Блазень окреслюється символом, що злучає два світи: життя та смерть. Він поводить себе у світі життя так, ніби має змогу «сховатися» по той бік реальності. Недарма цей символічний образ має генетичний зв’язок із божествами, що персоніфікують смерть. Таким його можна побачити на святі Сатурналій. Ось чому в оцьому образі сходяться протилежності глупства й мудрості. Звідси походить подальше шанобливе ставлення до навмисного шаленства.

«Дурнем» зветься найважливіша «нульова карта» Таро, де зображено мандрівника в обірваних убраннях. Тлумачення символу свідчить: убогий чоловік — божевільний на шляху до мудрості й виражає безпосередність і спонтанність. Блазень утілює людину, що сліпо прямує назустріч своїй долі, не помічаючи жодних сигналів, і асоціюється з неминучими помилками й нерозсудливістю. Але його нерозсудливість — удавана. Він має свій намір. Можливо, ця фігура здається сміховинною, але Блазень не використовує розум або інші засоби, щоби освітити свій шлях. Дурень прямує до краю прірви, але, якщо у падінні винна сліпа Доля, тут винна його власна нерозсудливість.

У часи Відродження в Італії, коли розвивається синкретичний підхід до різних учень (поєднання неоплатонізму з християнством, герметизмом і каббалою, астрологією, нумерологією, алхімією тощо), де провідна роль належить Марсіліо Фічіно та Піко делла Мірандолі як відомим окультистам, люди вдавалися ледь не до всіх форм пізнання, навіть ворожінь, аби тільки знайти жадані відповіді на сокровенні питання. Подібна ситуація була спричинена багатьма чинниками: втратою віри в панівну церкву, кризою економічної певності, безперестанними війнами, що неабияк сприяло появі окультної символіки та іконографії карт Таро.

«Дурень» не має сталого значення в різних традиціях карт Таро, які були розроблені протягом своєї історії, що тривала понад 550 років. Попри те, що він є однією з найбільш впливових фігур у колоді, блазень може зображуватися з пір’ям у волоссі, вдягненим у лахміття або строкатий одяг, часто зі зловісним або заклопотаним виразом обличчя, в оточенні дітей, тварин, гірського пейзажу, дерев або взагалі наодинці. Його волосся скуйовджене, борода роздвоєна, на свитині латка, штанів нема. Він блукає із блазенським посохом у правій руці й з мішком у лівій, не помічаючи собаку, який уперся передніми лапами в його ногу.

Коли король Лір говорить, що все приходить із Ніщо, а потім і повертається в Ніщо, це можна розуміти як доленосний жереб. Нуль (Ніщо) — це велика таємниця, а також спроба висловити невимовне. Не випадково, що Таро поширюється в західній культурі тоді ж, коли західні математики запроваджують «нуль». «Дурень» Таро є нульовим символом, який використовувався як секретний знак упродовж багатьох десятиліть у репрезентації таємниці[127].

Іванко-дурень, або Хома-нетямущий, — ще два казкові герої, що іронізують над іншими, але передусім над собою. Вони розуміють марноту світу, виходячи не з шаблонних істин розуму, а посилаються на власні розв’язання, що суперечать здоровому глузду. Недолугість Дурня полягає не в злиденності, а позбавленні розуму. Цілісінький день він «висить без штанів, ув одній сорочці» на печі й співає або провадить безпутний спосіб життя — вештається по шинках і корчмах. Дурневі перепадають доручення, які він виконує невдало. Про нього кажуть: «Дурному ні в людях, ні вдома». Він нічого не відає про призначення звичайних речей (борониться від собаки шматком м’яса, готує зі свитини обід, вішає корову на жердину, їсть кошенят замість вареників, хлище з помийниці, замикає наймичку в хліві, як худобу тощо).

В інших оказіях він застосовує правильні знання, але у невідповідних обставинах: втішається на похороні й плачеться на весіллі. Хоча вчинки Дурня вважаються несусвітніми й некорисними, надалі читається їх глибока суть. Завдяки «нерозуму» Дурень благополучно скоряє всі знегоди й роздобуває те, що є суспільною перевагою. Він здійснює таємне призначення, говорить особливою мовою: загадками, витівками, порушуючи фонетичні й семантичні домінанти мовлення. Його промови скидаються на маячню, верзіння, абсурд, парадокси. Алогізм Дурня і його відступ від розуму повторюють характеристики юродства.

Метою показового очманіння розуму є руйнація усталеного знакового світу, надання йому несподіваного значення. Натомість у «світі-навпаки», де існує постійна несталість і всі співвідношення заплутані, нестійкі, є змога показати реальну можливість свободи, яка заперечується «світом справжнім», насильницьким. Дурість вивернутого світу — це здебільшого оголення розуму, виведення його з лабетів умовності, надокучливої звичаєвості. Фабльо, шванки, фарс, пародія, сатира — це літературні форми виявлення умовностей світу. Тут показана гра й обертони «тверезого розуму», викриті хитрістю й обманом шахрая, а також пародійні знущання блазня і простодушне нерозуміння дурня.

На принципі обдурювання засновані сюжети великого циклу казок про спритних злодіїв. Кожна казка складається з низки витівок: вороги силкуються поквитатися з дурнем, але він всякчас виходить сухим із води. Подібну сюжетну лінію продовжує роман. У крутійського роману була передісторія, що сягала «Сатирикона» Петронія, середньовічних байок, де зображувалися спритні пройдисвіти, шахраї й ошуканці. Герой роману змушений махлювати, бо неминуче буде розчавлений долею. Він — крутій (picaro), його енергія нерідко породжена розпачем: лише напруживши сили, можна втриматися на поверхні життя. Відтепер шахрай, блазень і дурень є в романі головними героями. Ці персонажі і їх дії у різних іпостасях виявляються у творах Сервантеса, Кеведо, Рабле, Еразма, Бранта, у німецькій сатирі (Мурнер, Мошерош, Вікрам), у Ґримельсгаузена, Сореля, Скарона, Лесажа, Мариво; пізніше — у Вольтера, Філдинґа, Свіфта. Згодом з’являється образ дивака у Стерна, Ґолдсміта, Гіпеля, Жан-Поля, Діккенса та в інших[128].

Меланхолія

Досить часто нестримна несамовитість пов’язувалася з меланхолією, яка посіла в європейській культурі неабияке місце. Це поняття використовується з часів Гіппократа для позначення сумовитого настрою, почуття поразки, мрійливості, страху, провини тощо. У перипатетичній школі воно характеризувало стан геніальних людей. Аристотель задумувався над питанням: чому талановиті філософи, державотворці, поети чи митці були здебільшого меланхоліками? Цією хворобою страждали Емпедокл, Сократ, Платон. Виявляється, що цей стан порушує розум, а меланхолійний темперамент — властивість людини з високими творчими здібностями у всіх галузях знання[129].

У Середньовіччі це поняття прирівнювали до «ацедії», що пов’язувалася з лінощами. Латинське слово «відчай» (desperatio), пов’язане з меланхолійним станом, означало гріховний сумнів у Божому милосерді. У XIII столітті подібні душевні настанови стали асоціювати з фізичним розлиттям жовчі. Поступово слово acedia витіснило меланхолію й уживалося в значенні «туга». Acedia (млявість) описана як безпричинна меланхолія відлюдників. Вона долала людину опівдні, а тому називалася «полуденним бісом». Чернець, що перебував під її владою, зазнавав непереборного бажання покинути келію й потрапляв під загрозу впасти в апатію чи податися в несамовиту втечу. Нерідко замість acedia вживали слово «смуток» (tristitia).

У ренесансну добу меланхолію називали безумством без лихоманки. Меланхолія — це стан, у якому мислять, говорять і вчиняють абсурдно. У Новий час з цим поняттям порівнювали психічну неврівноваженість. У такій іпостасі меланхолію можна зустріти в класичних і модерних описах художньої літератури (Петрарка, Мільтон, К’єркеґор, Сартр, Чоран)[130].

У 1514 році, працюючи над «Меланхолією», Альбрехт Дюрер стежив за кометою, і це відбилося на ідеї роботи. Замість ледачкуватої, недбайливої господині, на гравюрі — жінка, що поринула в глибокі роздуми. Магічний квадрат посилює вплив на людину Юпітера та, ймовірно, охороняє від згубної дії Сатурна. Тому на голові у жінки вінок із жовтців і водяного латаття — ще один засіб вберегтися від чар затятого божества. Поруч зі сходами, на стіні, зображено терези. У часи створення гравюри Сатурн знаходився саме в сузір'ї Терезів, за рік до того поєднавшись з Венерою і Марсом. Ще з часів античності існувало переконання, що такі сходження планет є причиною появи комет. Тому комета, яку бачив і зобразив Дюрер, рухалася до того місця Терезів, де перебував Сатурн, й була продовженням символізації меланхолії. Прив’язані ключі є ознакою влади, а гаманець — багатства. Цей звичний атрибут меланхоліків означав також і скупість. Кажан втілює самотність і смуток світу, а пес уособлює тварину, що з-поміж інших найбільш обдарована інтелектом, але й більше за інших схильна до захворювання на сказ. Як іноді вважають, ключ до розшифрування напису на гравюрі потрібно шукати в творі Корнеліуса Агрипи Нетесгеймського «Про окультну філософію». Адже саме там розвивається думка про існування трьох рівнів людського генія. Перший — люди з багатою уявою: митці, поети, майстри ремісничої справи. Другий — люди, в яких розум переважає над почуттям: учені, державні діячі. Третій рівень — люди, у яких переважає інтуїція: богослови, філософи, пророки. «Меланхолія» Дюрера з атрибутами геометрії повинна належати до першого рівня, який характеризує представників ремесел і мистецтв. Ніби на доказ того, що Дюрер уважав себе меланхоліком, він зробив чарівний напис[131].

Уявлення про формування чотирьох темпераментів людини, що виникали під час розподілу всіх фізичних і психічних якостей, приписувало меланхолікам найгіршу долю. Отож, ці люди вважалися підступними, лінивими, а головне — їм нібито загрожувала найстрашніша із хвороб — безум. Але варто зауважити, що меланхолія в тодішньому мистецтві асоціювалася з мінливим характером. Схильні до депресії або ж до нестримної експресії, меланхоліки ніби балансують між двома безоднями.

Меланхолія Дюрера близька до його власного світу як до втілення прагнення знань, сумнівів, незадоволень і розчарувань. Але в німецького митця було й власне уявлення про меланхолію. В одному з трактатів про живопис він писав, що від постійних вправ розуму витрачається тонка і чиста частина крові й народжується меланхолійний дух. Можливо, на це твердження вплинули італійські гуманісти, які були переконані, що саме меланхоліки створили найвищі цінності, породжені людським розумом.

Подібне тлумачення меланхолійного темпераменту Дюрер міг зустріти у працях флорентійця Марсиліо Фічино, де, посилаючись на Аристотеля, той писав, що збудження, властиве меланхоліку, у випадку виходу за межі норми може спричинити психічне захворювання. Але, залишаючись у нормі або трохи перевищуючи її, може загострити розум і почуття[132]. Алегорія Дюрера виявляє не лише певний тип психічної конституції, а ще й якусь здатність людського розуму до самовідтворення, яка прагне на науковому рівні й у царині філософії мистецтва розкрити медіальну особливість творення.

Найбільш відомий трактат на цю тему був написаний Робертом Бертоном і називався він «Анатомія Меланхолії» (1621). Автор присвятив розвідці близько 30 років свого життя й твір налічував понад 1000 сторінок, де читач знайомиться зі всілякими видами меланхолії. Після виходу книжки Бертона меланхолія стала доволі модною хворобою в Європі. Ренесансні інтелектуали вважали, що творчість пов’язана з меланхолійним шаленством.

Історія меланхолії містить відомості про дивні уявлення меланхоліків: наприклад, що людина цілковито чи частково зроблена зі скла. «Скляні люди» уявляли себе крихкими, відмовлялися сісти, бо боялися розбитися. Вони не хотіли піддавати себе дії променів сонця, бо вважали себе олійними лампами, зробленими зі скла. Один із перших таких випадків зареєстрований у Шарля VI, короля Франції, який носив багато одягу, щоб не «розбитися». Існують зображення скляного серця, голови, руки тощо.

Меланхоліки були приречені на душевні страждання, але їм не властиві божевілля чи лихоманка маніяка. Тут шаленство межує з геніальністю. Як уже неодноразово зазначалося, ідея безтямного поета була витворена ще давньогрецькими трагіками, проте питання про зв’язок між божевіллям і геніальністю, починаючи з XIX століття, знову набуло актуальності. Шаленці поволі ставали невід’ємною частиною західного культурного ландшафту — лорд Байрон, Едґар Алан По, Ніцше, Ван Ґоґ і багато інших.

Післямова

Завершуючи нашу подорож на «кораблі шаленців», ми помітили, що будь-якій культурі властиво встановлювати цілу низку табу, за допомогою яких її владні представники стараються так або інак регламентувати суспільство. Проте антропологи, вивчаючи цивілізації різного типу, знаходять альтернативні приклади ритуального регулювання психіки людини. Подібна соціальна адаптація забезпечує краще розуміння того, як і чому людина прагне позбутися нормативної візії речей, що її оточують, воліючи урізноманітнити способи їх осмислення. Для забезпечення цієї потреби виникають специфічні фігури (шаленець, блазень, клоун, мім та інші), які запропонували особливі моделі сміхової культури, бурлеску, перевертання ролей і зміни цінностей. Вони розкривають специфічну царину священного, яку годі зводити лише до релігії.

Незалежно від політичної приналежності, соціального стану чи професійної зайнятості, люди часто схильні до різних форм глузування. Маска шаленця в цьому випадку виявляється дуже зручним засобом для викривання багатьох проблем, які не вдається вирішити в традиційних інстанціях. Шаленець, який перебирає на себе подібні функції, стає людиною, котра за допомогою певних прийомів нагадує про швидкоплинність і непередбачуваність усталеного життя. Він схожий на хранителя буття, бо вміє, бодай і в парадоксальний спосіб, запобігти переслідуванням, упередити провладну зарозумілість, перевести в комічну площину напружені ситуації і багато чого іншого.

У культурі згадані ритуали виходять на перший план саме тоді, коли посилюються спроби контролювати соціальну дію. Вони «розряджають» напружену ситуацію. Антрополог Франц Боас якось описав ритуал кінця XIX століття — потлач, — у межах якого кілька чоловіків, одягнених як поліцейські, імітували американський суд не тільки з подальшим винесенням вироку підсудному, але й з виділенням йому допомоги. Важливе місце тут посідають також теми сексу та непристойності. Деякі ритуали містять специфічну гру, метою якої є очищення. Таким чином, ранні грецькі комедії походили від ритуалів фалічної гри в древніх пісенних вакханаліях, покликаних установити зв’язок з містичною силою, яка приносить рясні врожаї, поліпшує здоров’я та покращує добробут.

Тож бурлеск і святкування передбачають запровадження ролі шаленця як духовного посередника, який відрізняється від узвичаєних форм жерця чи священика. В основі його головного психологічного налаштування лежить іронія. Зазнавши значної трансформації, подібні персонажі, звісно ж, існують і в сучасній культурі. Щоправда, роль культового шаленця тепер багато в чому залежить від медіа, що створюють ідеологічні форми його сприйняття.

Віддавна існують ритуали, які покликані нам нагадати, що ми вряди-годи й самі граємо роль шаленців. Справді, у деяких міфах покликання людини зводиться суто до розваги богів, бо у їх руках люди — як нерозумні маріонетки. Але це можуть бути й ошуканці, які легко пошиють у дурні будь-кого, хто трапився їм на шляху. Шаленець не лише зухвало руйнує кордон між хаосом і порядком, але й нівелює наше припущення, що ми нібито добре знаємо, де він проходить.

Тому, звертаючи увагу на ці непрості теми, для нас раптово можуть розкритися механізми того, як різні типи культурного впливу раз по раз стають сміховинними, втрачаючи удавані атрибути вічності. Тоді ми бачимо, що наше традиційне сприйняття шаленця як сакральної фігури ще потребує доповнення, а наша здатність розгледіти щось особливе й чогось таки навчитися може залежати цілковито від нас самих.