Лі Бардуґо Королівство шахраїв

Присвячується Голлі й Сарі, які допомогли мені збудувати;

Ноа, яка зробила так, аби встояли стіни;

Джо, завдяки якій змогла встояти і я.

Частина перша Покинуті

1. Ретвенко

етвенко перехилився через шинквас і запхав носа до замацаної чарки. Віскі не зігрівало його. Ніщо не здатне зігріти тебе в цьому забутому всіма святими місті. А ще тут не уникнути мішанини смороду від кораблів, молюсків і мокрого каміння, від якої зводить судомами горло та яка, схоже, просочилася в усі його пори, наче Ретвенко з головою занурився в екстракт цього міста, схожого на найгірше у світі горнятко чаю.

Це був найпримітніший у Бочці — а тим паче в інших жалюгідних дірах на кшталт цієї — шинок-сквот, затиснутий на першому поверсі найпохмурішого з усіх житлових будинків у нетрях, із вигнутими від непогоди й неякісної конструкції та почорнілими від камінної кіптяви балками; сам камін уже давним-давно відмовився працювати через забитий будівельним сміттям комин. Підлога тут була вкрита тирсою, яка мала би всотувати пролите пиво, блювотиння та все інше, що вийшло з-під контролю завсідників бару. Ретвенко замислився, скільки часу минуло відтоді, коли дошки підмітали до чистоти. Він іще глибше занурив носа до чарки, вдихаючи солодкий аромат поганого віскі. Від цього на очах виступили сльози.

— Тобі слід пити його, а не втягувати носом, — регочучи, порадив шинкар.

Ретвенко опустив склянку й крізь сльози подивився на чоловіка. Цей шинкар мав товсту шию й діжкоподібні груди — справжній здоровило. Ретвенко бачив, як він вижбурнув на вулицю не одного безпутного завсідника, але важко було сприймати його серйозно, коли він убирався за сміховинною модою молодиків із Бочки — у рожеву сорочку з рукавами, що мало не тріщали на велетенських біцепсах, і кричущу камізельку в червоно-помаранчеву клітинку. Нагадує причепуреного м’якопанцирного краба.

— Скажи-но, — попросив Ретвенко. Його керчинська від самого початку була не дуже, а після кількох чарок стала ще гіршою. — Чому місто так тхне старою зупою, як умивальник, повний посуду?

Шинкар засміявся.

— Це Кеттердам. Ти звикнеш до цього.

Ретвенко похитав головою. Він не хотів звикати до цього міста чи до його смороду. Його робота в Радника Уда була безглузда, але принаймні в тих кімнатах було сухо й тепло. Він був цінний найманець-Гриша, тож йому забезпечували затишок і повний шлунок. Часом він проклинав Уда, нудьгуючи від своєї роботи провідника дорогих крамаревих вантажів морем, обурюючись умовами своєї угоди, дурнуватої домовленості, яку він уклав, аби втекти з Равки після громадянської війни. А тепер? Тепер він не може відігнати думки про майстерню гришників у маєтку Радника Уда. У каміні радісно палахкотів вогонь, житній хліб подавали з брусками масла й товстими кавалками шинки. По Удовій смерті Торговельна Рада Керчу дозволила Ретвенкові найматися в плавання, щоб виплатити борги після розірвання угоди. Гроші він отримував мізерні, але що ще йому залишалося робити? Він був гришник-Верескун у чужому місті, без жодних навичок, окрім дару, з яким народився.

— Повторити? — запропонував шинкар, показуючи на Ретвенкову порожню чарку.

Чоловік завагався. Йому не слід кидати гроші на вітер. Якщо він розумно обходитиметься зі своїми мідяками, йому знадобиться ще один-два рейси, щоб назбирати достатньо грошей, виплатити свій контракт і купити квиток до Равки в каюту третього класу. А більше йому нічого не потрібно.

Менше ніж за годину розпочнеться його чергування в доках. Прогнозували шторм, тож екіпаж розраховуватиме, що Ретвенко скерує повітряні потоки та спокійно поведе корабель до будь-якого потрібного їм порту. Він не знав, куди саме, але йому до цього було байдуже. Капітан назве йому координати; Ретвенко напне вітрила або вгамує небеса. А потім забере свою платню. Утім, вітри поки що не здійнялися. Можливо, йому вдасться поспати на початку подорожі. Ретвенко стукнув по шинквасу й кивнув. А що ще було робити? Він заслуговує на дрібку затишку в цьому світі.

— Я не хлопчик на побігеньках, — пробурмотів він собі під ніс.

— А це що таке? — здивувався шинкар, наливаючи чергову чарку.

Ретвенко недбало відмахнувся. Цей чолов’яга, цей простуватий селюк ніколи його не зрозуміє. Він батрачив невідь для чого. На що сподівався? На додаткову монету в кишені? На теплий погляд гарненької дівчини? Йому нічого не відомо про здобуту в бою славу, про те, як це — бути шанованим.

— Ти равканець?

Попри невиразні, розмиті після віскі думки, Ретвенко насторожився.

— Чого питаєш?

— Та просто. Говориш як равканець.

Ретвенко наказав собі розслабитися. Чимало равканців тиняються Кеттердамом у пошуках роботи. Нічого в ньому не виказувало, що він Гриша. Від власної малодушності він сповнився відразою — до себе самого, шинкаря і цього міста.

Йому хотілося посидіти й насолодитися випивкою. У барі не було нікого, хто міг би накинутися на нього, і, попри шинкареві м’язи, Ретвенко знав, що легко зможе з ним упоратися. Але бувши Гришею, ти, навіть не поворухнувшись, напрошуєшся на неприємності. Ширилися чутки про нещодавні зникнення в Кеттердамі гришників — вони просто випаровувалися з вулиць чи власних будинків; можливо, їх скуповували работорговці й перепродавали тим, хто пропонував вищу ціну. Ретвенко не дозволив би цьому статися із собою — лише не тоді, коли він так наблизився до можливості заплатити за своє повернення до Равки.

Він перехилив свою чарку віскі, ляснув по шинквасу монетою та підвівся зі стільця. Чайових не залишив. Щоб заробляти на життя, потрібно працювати.

Прямуючи назовні, Ретвенко відчув, що ноги тримають його не дуже міцно і навіть вологе смердюче повітря не допомагає протверезіти. Він похнюпив голову й рушив у бік Четвертої Гавані, дозволяючи прогулянці освіжити мізки. «Ще два рейси», — повторював він собі подумки. Ще кілька тижнів у морі, ще кілька місяців у цьому місті. Він знайде спосіб стерпіти це. Ретвенко замислився, чи чекає на нього в Равці хтось із давніх друзів. Кажуть, молодий король роздає помилування, наче копійчані льодяники, палко прагнучи відновити Другу армію — військо гришників, винищене війною.

— Ще два рейси, — сказав він уголос, не звертаючись ні до кого, трамбуючи черевиками весняний туман. Як може бути так холодно й волого, коли рік уже добігає кінця?[1] Жити в цьому місті — все одно що застрягнути під холодною пахвою крижаного гіганта. Він пройшов уздовж Ґрафканалу, здригнувшись від погляду на Острів Чорного Серпанку, що застряг між луками річки. Саме тут, у невеличких кам’яних будиночках вище від рівня води, керчинська шляхта колись ховала мерців. Через якусь примху погоди острів завжди ховався в мінливих туманах, і пліткували, що це місце населене привидами. Ретвенко пришвидшив крок. Він не був забобонним, — коли володієш такою силою, як у нього, немає сенсу боятися того, що може ховатися в затінку, — але кому подобається ходити повз цвинтар?

Він щільніше закутався в пальто і швиденько минув Гавенстраат, пильно стежачи за рухами в кожному звивистому провулку. Незабаром він повернеться до Равки, де зможе без страху розгулювати вулицями. Якщо припустити, що дістане помилування.

Ретвенко тривожно зіщулився під пальтом. Війна нацькувала гришників на інших гришників, і ті, на чийому боці він був, поводилися особливо жорстоко. Він убивав колишніх товаришів, цивільних, навіть дітей. Але зробленого вже не змінити. Королю Ніколаї потрібні солдати, а Ретвенко був дуже вправний солдат.

Верескун коротко кивнув охоронцеві, що ховався в невеличкій будочці біля входу в Четверту Гавань, і озирнувся через плече, переконуючись, що за ним не стежать. Він проклав собі шлях повз контейнери з вантажем у напрямку доків, знайшов потрібний причал і став у чергу, щоб зареєструватися в першого помічника капітана. Ретвенко впізнав його з минулих рейсів: цей чоловік завжди був роздратований і в кепському гуморі; із комірця пальта стирчала кощава шия. Він тримав товстий стіс паперів, і Ретвенко помітив багряну сургучеву печатку одного з членів Торговельної Ради Керчу. Ці печатки цінувалися в місті більше за золото, гарантували найкращі причали в гавані та привілейований доступ до доків. А чому радники мали таку повагу, такі переваги? Через мідяки. Тому що їхні делегації приносили Кеттердаму прибуток. У Равці, де елементи підкорювалися волі гришників, а країною замість штату крамарів-вискочок керував справжній король, могутність вартувала більшого. Слід зізнатися, що Ретвенко намагався скинути королевого батька, але факт залишається фактом.

— Ми ще не найняли решту екіпажу, — відповів перший помічник капітана, коли Ретвенко назвався. — Можете погрітися в офісі начальника порту. Ми чекаємо на сигнал від Ради Потоків.

— Пощастило, — не вразившись, озвався Ретвенко. Він глипнув на чорний обеліск вежі, що неясно вимальовувався над гаванню. Якби існувала вірогідність, що велика й могутня Рада Потоків побачить його зі своєї сторожової вежі, він пояснив би їм кількома витонченими жестами, що саме про них думає. Імовірно, вони були гришники, але чи поворухнули хоча б пальцем, щоб допомогти іншим Гришам у місті? Щоб допомогти тим, кому не поталанило, тим, кому, можливо, потрібна була дрібка доброти? «Ні, вони не поворухнули пальцем», — відповів він сам собі.

Перший помічник капітана відсахнувся.

— Ґхезене, Ретвенко. Ти що, набрався?

— Ні.

— Від тебе тхне віскі.

Ретвенко шмигнув носом.

— Ну, випив трохи віскі.

— Іди просохни. Роздобудь собі десь кави або міцної юрди. Ця бавовна має дістатися до Дієрнгольму за два тижні, але ми не платитимемо тобі, щоб ти лікував похмілля в трюмі. Зрозуміло?

— Так-так, — запевнив Ретвенко, зневажливо відмахуючись і вже рушаючи до офісу начальника порту. Але, відійшовши на кілька кроків, він клацнув зап’ястям. Крихітний смерч розвіяв папери, які перший помічник капітана тримав у руках, і поніс їх над доками.

— Дідько! — вилаявся той, видряпуючись на дерев’яний настил і намагаючись упіймати сторінки своєї декларації, перш ніж їх здує в море.

Ретвенко задоволено вишкірився, але його одразу накрило хвилею смутку. Серед чоловіків він був гігант, обдарований Верескун, видатний солдат, але тут він просто найманець, старий сумний равканець, що розмовляє ламаною керчинською і хильнув зайвого. «Вдома, — сказав він собі, — незабаром я буду вдома». Він дістане своє помилування і знову заявить про себе. Він воюватиме за свою країну. Він спатиме під дахом, який не протікає, і вбиратиметься в синю вовняну кефту, підбиту хутром срібної лисиці. Він знову стане Ємілем Ретвенком, а не цією жалюгідною тінню.

— Тут є кава, — повідомив службовець, показуючи на мідний кавнику кутку, коли Ретвенко зайшов до офісу начальника порту.

— А чай?

— Тут є кава.

«Ну й країна». Ретвенко налив собі повне горнятко чорного бруду більше для того, щоб погріти руки, аніж для чогось іншого. Він не зносив смаку кави і точно не міг пити її без добрячої дози цукру, що його начальник порту не вважав за потрібне запропонувати.

— Завітрило, — зауважив службовець, коли назовні від вітру, що посилювався, здригнувся й закалатав дзвін.

— У мене є вуха, — буркнув Ретвенко.

— Не думаю, що тут буде сильна буря, але коли ви вийдете з гавані...

— Помовч, — різко урвав його Ретвенко. Він схопився на ноги та прислухався.

— Що? — перепитав службовець. — Це...

Ретвенко притиснув до рота палець.

— Хтось кричить. — Звук пролунав із того місця, де стояв корабель.

— Це просто чайки. Незабаром зійде сонце, і...

Верескун підвів руку, і порив вітру відштовхнув службовця до стіни.

— Я сказав, помовч.

У службовця, що завис у повітрі, пришпилений до рейок, відвисла щелепа.

— Ти — той Гриша, якого вони найняли до екіпажу?

Заради всіх святих, невже Ретвенкові доведеться витягти з його легень повітря і задушити його, щоб він помовчав?

Крізь воскові вікна Верескун побачив, як із наближенням світанку засинів шматочок неба. А тоді почув, як пронизливо кричать чайки, шукаючи собі серед хвиль щось на сніданок. Мабуть, алкоголь скаламутив йому мозок.

Ретвенко опустив службовця на підлогу. Каву свою він розлив, але не хотів завдавати собі клопоту іншим горнятком.

— Казав я тобі, що нічого там не було, — обурився службовець, звівшись на ноги. — Не варто було так гарячкувати. — Він обтрусив із себе пилюку і знову вмостився за столом. — Я ніколи не зустрічав жодного із вас. Гришників.

Ретвенко фиркнув. Імовірно, зустрічав, просто не знав цього.

— Тобі платять за рейс кругленьку суму?

— Недостатньо кругленьку.

— Я...

Хай там що збирався сказати службовець, це одразу забулося, коли двері до кабінету вибухнули градом трісок.

Рука Ретвенка злетіла вгору, щоб затулити лице. Він пригнувся й покотився під прихисток службовцевого стола. У кабінеті з’явилася жінка — чорне волосся, золоті очі. Шуанка.

Ретвенко побачив прив’язаний під столом дробовик, до якого потяглася рука службовця.

— Вони прийшли по платню! — крикнув він. — Я не той, хто просто так віддасть платню.

Ретвенко здивовано спостерігав, як цибатий службовець підвівся, наче якийсь воїн-месник, і відкрив вогонь. З усього, що було святим, ніщо так не мотивувало керчинців, як готівка.

Ретвенко нишком оглянув стіл і тієї ж миті побачив, як заряд дробовика влучив жінці простісінько в груди. Її відкинуло назад, і, наштовхнувшись на одвірок, вона сповзла на підлогу. Еміль відчув різкий запах горілого пороху й металевий присмак крові. Його шлунок сконфужено смикнувся. Уже давненько нікого не застрілювали у Верескуна на очах — та й було це тільки на війні.

— Я не той, хто віддасть платню, — задоволено повторив службовець.

Але, перш ніж Ретвенкові вдалося відповісти, шуанка схопилася закривавленою рукою за одвірок і звелася на ноги.

Еміль кліпнув. Скільки ж віскі він випив?

Жінка рушила вперед. Крізь рештки її пошматованої блузки Ретвенко бачив кров, шкіру з віспинами від картечі та блиск чогось, що скидалося на метал.

Службовець незграбно спробував перезарядити зброю, але жінка була занадто прудка. Вона вихопила дробовик із його рук і повалила чоловіка на землю, з неймовірною силою наминаючи йому боки рушницею. Потім відкинула рушницю вбік і перевела погляд своїх золотих очей на Ретвенка.

— Візьми платню! — крикнув він, відступаючи назад. Понишпорив у кишенях і кинув їй майже порожній гаманець. — Бери все, що хочеш.

Жінка злегка всміхнулася у відповідь — із жалем? Чи задоволенням? Ретвенко не знав. Але зрозумів, що прийшла вона зовсім не по гроші. Вона прийшла по нього. І не мало значення, чи вона работорговець, чи крамар, чи хтось геть інший. Вона зійдеться обличчям до обличчя із солдатом, а не з якимось зіщуленим слабаком.

Він скочив на ноги — м’язи відповіли на його вимогу спроквола — і став у бойову стійку. Перед собою вигнув дугою руки. Завив і посунув кімнатою вітер, жбурнувши в жінку стілець, потім стіл службовця, а потім кавник, що парував. Вона відбила всі ці предмети назад, майже не звертаючи на них уваги, наче відмахуючись від випадкового павутиння.

Ретвенко сфокусував свою силу і скинув уперед обидві руки, відчувши, як заклало вуха, коли впав тиск і вітер перетворився на грозовий фронт, що пульсував. Може, цю жінку не зупинити кулями. Подивимося, як вона впорається із розлюченою бурею.

Коли сильний вітер ухопив її та виштовхав у відчинені двері, жінка загарчала і схопилася за одвірок, намагаючись встояти.

Ретвенко засміявся. Він забув, як це приємно — битися. А потім Верескун почув позаду себе гучне «трісь» — звук, із яким цвяхи вирвалися на волю і відірвалося дерево. Він озирнувся через плече й побачив, як коротко змигнуло передсвітанкове небо. Стіна зникла.

Міцні руки вхопили його і притисли долоні до боків, не даючи можливості застосувати силу. Він підіймався й плив угору, внизу під ним зменшувалася гавань. Верескун побачив дах офісу начальника порту, тіло першого помічника капітана, що купою валялося серед доку, корабель, на якому Ретвенко мав відплисти, — його палуба перетворилася на мішанину зламаних дощок, біля уламків щогл стосами лежали тіла. Ті, хто атакував його, спершу побували тут.

Холодне повітря торкалося обличчя. Серце в скаженому ритмі гупало у вухах.

— Будь ласка, — заблагав він, коли вони злетіли вище, сам не певний, чого просить. Остерігаючись ворушитися занадто рвучко чи забагато рухатися, він вивернув шию, щоб подивитися на того, хто полонив його. Ретвенко видав наляканий стогін, щось середнє між схлипуванням і панічним скигленням тварини, що потрапила в пастку.

Чоловік, що тримав його, був шуанець; його чорне волосся було затягнуте тугим вузлом, золоті очі примружилися під стрімким натиском зустрічного вітру, а зі спини в нього стирчали і тріпотіли в небі два величезних крила на шарнірах, витончено виготовлених зі звивистої срібної філіграні й туго натягнутого полотна. Невже він був янгол? Чи демон? Якесь дивне механічне створіння, що ожило? А може, Ретвенко просто втратив глузд?

Летячи в руках свого викрадача, Еміль Ретвенко бачив далеко внизу тінь, яку вони відкидали на блискучу поверхню моря: дві голови, два крила, чотири ноги. Він перетворився на величного звіра, і все ж цей звір зжере його. Верескунові молитви обернулися на крики, але на них теж ніхто не відповів.

2. Вілан

о я тут роблю?»

Ця думка навідувалася до Віланової голови принаймні шість разів на день, відколи він зустрів Каза Бреккера. Але ніччю на кшталт цієї, ніччю, коли вони «працювали», вона наростала і спадала в його свідомості, наче нервовий тенор, що виспівує гами: «Щоятутроблющоятутроблющоятутроблю».

Вілан обсмикнув пруг свого небесно-блакитного піджака, уніформи, яку носили офіціанти «Клубу купчастих хмар», і спробував прибрати невимушеного вигляду. «Думай про це, як про вечірку», — наказував собі. Він пережив незліченну кількість неприємних прийомів у батьковому маєтку. Цей нічим не відрізняється. Правду кажучи, буде навіть простіше. Жодної тобі незграбної розмови про твоє навчання чи про те, коли ти плануєш почати слухати університетські курси. Усе, що він мав робити, — стояти спокійно, виконувати Казові інструкції та вигадати, куди подіти руки. Схрестити перед собою? Дуже схоже на співака на концерті. Закласти за спину? Занадто по-військовому. Він спробував просто тримати їх вільно з боків, але так теж було незручно. Чому він не звертав більше уваги на те, як стоять офіціанти? Попри Казові запевняння, що зала на другому поверсі сьогодні вночі належатиме їм, Вілан був переконаний, що будь-якої миті до приміщення зайде справжній співробітник, тицьне в нього пальцем і закричить: «Самозванець!» Утім, Вілан і так більшість часу почувався самозванцем.

Ще й тиждень не минув, відколи вони дісталися до Кеттердама, і майже місяць, відколи покинули Дієрнгольм. Більшість цього часу Вілан був у Кувейовій подобі, але щоразу, коли він помічав своє відображення в дзеркалі або вітрині магазину, йому була потрібна довга мить, аби збагнути, що він не дивиться на незнайомця. Тепер це було його обличчя — золоті очі, широке чоло, чорне волосся. Його колишнє «я» стерлося, і Вілан не був певен, що знає людину, яка залишилася, — людину, яка стояла в зачиненій залі одного з найрозкішніших азартних барлогів Ліду, застрягши в черговій махінації Каза Бреккера.

Гравець за столом підняв свій келих, щоб йому налили ще шампанського, і Вілан кинувся вперед, полишивши свій пост біля стіни. Коли він узяв зі срібного відерця з льодом пляшку, руки тремтіли, але роки, проведені на батькових громадських заходах, мали свої переваги. Він принаймні знав, як правильно налити шампанське в келих, аби не потекла піна. Вілан майже чув глузливий Джасперів голос: «Ходові навички, крамарику».

Тепер він наважився глипнути на Джаспера. Стрілець сидів за столом, згорбившись над своїми картами. Він був убраний у поношену темно-синю камізельку, гаптовану маленькими золотими зірочками, і потріпану сорочку, що аж сяяла білизною на тлі темно-коричневої шкіри. Джаспер потер обличчя стомленою рукою. Вони грали в карти вже понад дві години. Вілан не міг сказати, чи Джасперова втома була справжньою, чи частиною вистави.

Він налив ще один келих, зосередившись на Казових указівках.

— Просто приймай у гравців замовлення і слухай одним вухом розмови Смеета, — пояснював Бреккер. — Це робота, Вілане. Виконай її.

Чому вони всі називали це роботою? Це не походило на роботу. Це скидалося на те, наче ти зашпортався і раптом виявив, що падаєш. Це скидалося на паніку. Тож Вілан придивлявся до деталей у кімнаті — він часто вдавався до цієї витівки, щоб заспокоїтися, коли приїжджав до якогось нового місця або коли його батько був в особливо кепському гуморі. Він проводив інвентаризацію візерунків зі зчеплених зірочок, із яких була викладена полірована підлога, мушлеподібних опуклостей люстри з дутого скла, зеленувато-синіх шовкових шпалер, поцяткованих сріблястими хмаринками. Ніяких вікон, крізь які лилося б природне світло. Каз оповідав, що вікон немає в жодному з барлогів, де проводять азартні ігри, адже боси хочуть, щоб гравці втрачали відчуття часу.

Вілан спостерігав, як Каз учергове роздає карти Смеетові, Джасперові та іншим гравцям за круглим столом. Він був убраний у такий самий небесно-блакитний службовий піджак, як і сам Ван Ек, долоні його були голі. Віланові довелося побороти бажання витріщитися на них. Річ була не лише в незвичності, неправильності вигляду Каза без рукавичок, а й у тому, що здавалося, наче його руками керує якийсь таємничий механізм. Відколи почав учитися малювати людей, Вілан став роздивлятися анатомічні ілюстрації.

Він добре розумівся на м’язах, на тому, як кістки, суглоби і зв’язки тримаються разом. Але Казові руки ворушилися так, наче їх створили лише для маніпуляцій картами: довгі білі пальці вигиналися в легкому ритмі й точно перемішували колоду скупими рухами. Каз переконував, що може контролювати будь-яку колоду. То чому ж Джаспер аж так програвав?

Коли Каз пояснив цю частину плану в укритті на Чорному Серпанку, Вілан поставився до неї скептично, і спершу не лише в нього з’явилися запитання.

— Дай-но мені збагнути, — сказала Ніна. — Твоя видатна схема пропонує відкрити Джасперові кредитну лінію та дозволити йому грати в карти з Корнелісом Смеетом?

— Смеетові подобаються високі ставки в «Ожині на трьох» і білявки, — повідомив Каз. — Тож ми дамо йому це. Я роздаватиму першу частину ночі, а потім на моє місце сяде Шпехт.

Вілан не дуже добре знав Шпехта. Той був колишнім військовим мореплавцем, членом Покидьків і керував їхнім кораблем до Льодового Двору й у зворотному напрямку. Якщо чесно, за щелепою із сивою порістю і татуюваннями, які вкривали половину Шпехтової шиї, Вілан бачив, що моряк дещо наляканий. Але навіть Шпехт мав упевнений вигляд, коли сказав:

— Я можу роздати карти, Казе, але я не можу контролювати колоду.

— І не треба. З тієї миті, коли ти сядеш за стіл, це буде чесна гра. Важливо втримати Смеета за столом до півночі. Ми ризикуємо втратити його, коли змінюватиметься круп’є. Щойно я встану, він замислиться про те, чи йому пограти в іншу гру, чи піти додому, тож вам усім потрібно робити що завгодно, аби його дупа міцно вкорінилася за столом.

— Я зможу із цим упоратися, — запевнив Джаспер.

Ніна лише насупилася.

— Звісно, а для другої частини цього плану я, мабуть, удам із себе дилера юрди парем. Хіба щось може піти не так?

Вілан не висловився би таким чином, але він погоджувався. Категорично. Їм варто тримати Джаспера подалі від барлогів з азартними іграми, а не заохочувати його любов до ризику. Але на Каза це не справило враження.

— Просто роби свою роботу і зачаровуй Смеета до півночі, — відповів він. — Ти знаєш, чим ми ризикуємо.

Вони всі знали: життям Інеж. І хіба міг Вілан із цим сперечатися? Щоразу, думаючи про це, він відчував гострий біль провини. Крамар Ван Ек сказав, що дасть їм сім днів на повернення Кувея Юл-Бо, а потім візьметься катувати Інеж. Їхній час майже сплинув. Вілан знав, що не міг запобігти тому, що батько надурив їхню зграю і викрав Інеж. Він знав це, але все одно почувався винним.

— А що я маю робити з Корнелісом Смеетом після півночі? — поцікавилася Ніна.

— Спробуй умовити його провести з тобою ніч.

— Що? — засичав Матаяс. Рум’янець на його обличчі розквітнув аж до вух.

— Він не погодиться.

Ніна шмигнула носом.

— Ще й як погодиться.

— Ніно... — заревів Матаяс.

— Смеет ніколи не ошукує в картах і не зраджує власну дружину, — повідомив Каз. — Він такий самий, як половина аматорів, які, задерши носа, вештаються Бочкою. Більшість часу він поважний, безсумнівно чесний господар і п’є за вечерею півкелиха вина. Але раз на тиждень йому здається, що він вигнанець і рівня у своїй дотепності азартним гравцям Східної Клепки; при цьому він полюбляє тримати в обіймах чарівну білявочку.

Ніна відкопилила губи.

— Якщо він такий мораліст, чому ти хочеш, щоб я...

— Бо Смеет купається в золоті, і кожна дівчина із Західної Клепки, яка себе поважає, принаймні спробує.

— Мені це не подобається, — повідомив Матаяс.

Джаспер засяяв своєю зухвалою стрілецькою посмішкою.

— Правду кажучи, Матаясе, тобі багато чого не подобається.

— Затримайте Смеета в «Клубі купчастих хмар» із восьмої до півночі, — підсумував Каз. — Це чотири години гри, тож залишайтеся розумниками.

Ніна, безумовно, докладала всіх зусиль, і Вілан не знав, чи йому дивуватися, чи непокоїтися. Вона була вбрана в легку лавандову сукню, оснащену чимось на кшталт корсету, що підіймав її принади до запаморочливих висот; хоча Ніна схудла за час боротьби з парем, Смеетові ще залишалося чимало всього, що можна було помацати. Дівчина зручно влаштувала свій задок у нього на коліні, обійняла чоловіка рукою за плечі і щось мило цвірінькала йому на вухо, а її долоні пестили його груди і час від часу ковзали під піджак, наче гончак у пошуках смаколиків. Ніна переривалася лише для того, щоб замовити ще устриць або чергову пляшку шампанського. Вілан знав, що Серцетлумачниця може впоратися з будь-яким чоловіком за будь-яких умов, але не думав, що їй доведеться сидіти, напівоголеній, на протязі в гральній залі, улаштувавшись на колінах у якогось хтивого юриста. Зрештою, вона могла підчепити застуду.

Джаспер знову склав руки на грудях і протяжно роздратовано зітхнув. Він повільно програвав останні дві години. Робив обачні ставки, проте ані удача, ані Каз, схоже, не були цієї ночі на його боці. Як їм удасться втримати Смеета за столом, якщо в Джаспера закінчаться гроші? Чи стануть інші любителі високих ставок достатньою приманкою? Кілька таких екземплярів перебували в кімнаті, підпирали стіни, спостерігали за грою, і кожен сподівався урвати місце за столом, якщо хтось інший збанкрутує. Ніхто з них не знав, яку насправді гру веде Каз.

Нахилившись, щоб наповнити Нінин келих, Вілан почув Смеетове бурмотіння:

— Гра в карти схожа на дуель. Легенькі поколювання й ковзні уколи лише стають підґрунтям для фінального смертельного удару. — Він глипнув через стіл на Джаспера. — Цей хлопчисько вже залив кров’ю цілий стіл.

— Не знаю, як ти тримаєш ці правила простісінько в голові, — захихотіла Ніна.

Вочевидь задоволений, Смеет вишкірився.

— Це дрібниці в порівнянні з керуванням бізнесом.

— Як ти пораєшся із цим, я теж не можу уявити.

— Іноді я й сам не знаю, — зітхнув Смеет. — Це був складний тиждень. Один із моїх службовців не повернувся з відпустки, тож я застряг на місці через нестачу робочих рук.

Вілан мало не впустив пляшку, яку тримав, шампанське бризнуло на підлогу.

— Я плачу за те, щоб випити його, а не за те, щоб носити його на собі, хлопче! — гримнув Смеет. Він повитирав свої штани й пробурмотів: — Ось що виходить, коли наймаєш іноземців.

«Він має на увазі мене», — збагнув Вілан і поспіхом подався геть. Він не знав, як вчинити так, щоб реальність усмоктала його нові шуанські риси. Він навіть не розмовляв шуанською, і цей факт не турбував його, поки двійко шуанських туристів із мапою в руках не поцікавилися в нього про дорогу в Східній Клепці. Вілан запанікував, зобразив вигадливі тремтливі жести й пірнув до службового входу «Клубу купчастих хмар».

— Бідолашний малюк, — пожаліла Смеета Ніна, гладячи пальцями його рідке волосся й поправляючи одну з квіток, встромлених до своїх шовковистих білявих пасом. Вілан не був певен, чи вона насправді сказала Смеетові, що працює в Будинку «Сині квіти Сафо», але він однозначно мав так подумати.

Джаспер відкинувся на стільці, постукуючи пальцями по руків’ях своїх револьверів. Схоже, цей жест привернув Смеетову увагу.

— Разючі револьвери. Справжній перламутр у руків’ях, якщо не помиляюся, — озвався він тоном людини, яка рідко помиляється. — Я сам володію гарною колекцією вогнепальної зброї, хоча в ній немає нічого з лінійки новоземських магазинних револьверів.

— Ой, я так хотіла б побачити твій ствол, — сказала Смеетові Ніна, і Вілан глипнув на стелю, намагаючись не закочувати очі. — Ми збираємося сидіти тут цілу ніч?

Вілан спробував приховати збентеження. Хіба вони не збиралися втримати його тут? Але виявилося, що Ніна знала краще, оскільки Смеетове обличчя набуло досить упертого виразу.

— А тепер тихенько. Якщо я зірву великий куш, можливо, куплю тобі щось гарненьке.

— Я замовлю ще устриць.

— Ти ще не доїла цих.

Вілан помітив, як затріпотіли Нінині ніздрі, і подумав, що вона, напевно, набирається духу. Відколи Серцетлумачниця одужувала після боротьби з паремом, вона втратила апетит, і він не міг зрозуміти, як їй вдалося проковтнути майже дюжину устриць.

Тепер він дивився, як вона, здригаючись, проковтнула решту.

— Смакота, — спромоглася витиснути із себе Ніна, глипнувши на Вілана. — Давай-но замовимо ще.

Це був знак. Вілан підскочив і підхопив велетенський таріль, повний льоду й порожніх мушель.

— Пані помирає від голоду, — зауважив Смеет.

— Устриці, міс? — запитав Вілан. Його голос прозвучав занадто тоненько. — Креветки з маслом? — занадто грубо.

— Вона візьме і те, і те, — дозволив Смеет. — І ще одну пляшку шампанського.

— Чудово, — зраділа Ніна з дещо зеленуватим виглядом.

Вілан поквапився через двері, що оберталися, до комори для прислуги. Там усе було вщент заповнене тарілками, скляним посудом, серветками й олов’яними баліями з льодом. Більшу частину дальньої стіни забирав невеличкий ліфт для замовлень, а біля нього був гучномовець у формі труби, що давав офіціантам можливість зв’язатися з кухнею. Вілан поставив тарілку з мушлями й льодом на стіл, а потім замовив на кухні устриць і креветок із маслом.

— Ой, і ще одну пляшку шампанського.

— Якого врожаю?

— Ух... того самого? — Вілан неодноразово чув, як батькові друзі теревенили про те, у які вина добре вкладати гроші, але не наважився вибрати рік.

Коли він повернувся до зали з Ніниним замовленням, Каз виходив з-за столу. Він удав, наче струшує з рук пилюку — цим жестом круп’є повідомляють, що закінчили зміну. За стіл сів Шпехт. Довкола його шиї була зав’язана синя шовкова краватка, яка приховувала татуювання. Він струсонув манжетами і запропонував гравцям робити ставки чи забирати гроші.

Зникаючи в коморі, Каз ззирнувся з Віланом.

Ключовий момент. Згідно із запевняннями Каза і Джаспера, гравці часто вважають, що їхній успіх пов’язаний із круп’є, і припиняють гру, коли закінчується зміна.

Вілан занепокоєно дивився, як Смеет потягнувся і добряче плеснув Ніну по нижній частині спини.

— Непогано зіграли, — сказав він, глипаючи на Джаспера, який втупився у свою вбогу купку фішок, що залишилися. — Може, вдасться знайти десь іще жирнішу партію.

— Але мені щойно принесли їжу, — закопилила губи Ніна.

Вілан ступив на крок уперед, непевний, що сказати, але пам’ятаючи, що вони мусять затримати Смеета.

— Хочете ще чогось, сер? Чи можу я запропонувати ще щось вам і вашій дамі?

Смеет, не зважаючи на нього, і далі общупував Нінині сідниці.

— У Ліді є смачніша їжа та краще обслуговування, дорогенька моя.

Кремезний чоловік у смугастому костюмі наблизився до Смеета, знемагаючи від бажання сісти на його місце.

— Виходите з гри?

Смеет дружньо кивнув Джасперові.

— Схоже, що ми обидва виходимо, еге ж, друзяко? Нехай тобі більше пощастить наступного разу.

Джаспер не посміхнувся у відповідь.

— Я ще не закінчив.

Смеет кивнув на сумну Джасперову купку фішок.

— А здається, наче точно закінчив.

Джаспер підвівся і потягнувся за револьверами. Вілан стиснув руками пляшку шампанського, тоді як інші гравці позадкували від столу, готуючись вихопити власну зброю або пірнути в якесь прикриття.

Але Джаспер лише відчепив свій ремінь із револьверами й обережно поклав їх на стіл, турботливо погладивши пальцями їхні блискучі виступи.

— Скільки за це? — поцікавився стрілець.

Вілан намагався зазирнути йому в очі. Невже це було частиною плану? Та навіть якщо так, про що думає Джаспер? Він любить свої револьвери. Із таким самим успіхом він міг би відрізати собі руку й укинути її до каструлі.

Шпехт прокашлявся і сказав:

— «Купчасті хмари» — це тобі не ломбард. Ми приймаємо лише готівку і кредит від Ґеменсбанку.

— Я поставлю за тебе, — запропонував Смеет з удаваною байдужістю, — якщо це оживить гру. Тисячу крюґе за зброю?

— Вони коштують удесятеро більше.

— П’ять тисяч крюґе.

— Сім.

— Шість, та й те лише тому, що сьогодні я почуваюся щедрим.

— Ні! — вирвалося у Вілана. У залі запала тиша.

Джаспер холодно озвався:

— Не пригадую, щоб я просив вашої поради.

— Яка безцеремонність! — вигукнув Смеет. — Відколи це офіціанти втручаються в гру?

Ніна лихо зиркнула на Вілана, а Шпехт, не довіряючи власним вухам, сказав розгніваним тоном:

— Джентльмени, може, ми продовжимо гру? Робіть ваші ставки!

Джаспер підштовхнув револьвери на столі ближче до Смеета, а той у відповідь посунув до нього високий стіс фішок.

— Гаразд, — озвався стрілець, і його сірі очі поблякли. — Роздавай і на мене.

Вілан позадкував із-за столу та якомога швидше зник у коморі. Тарілка з мушлями і льодом зникла, але там на нього чекав Каз. Він накинув на свій небесно-блакитний піджак довгий помаранчевий плащ. Рукавички знову були на місці.

— Казе, — розпачливо озвався Вілан, — Джаспер щойно поставив свої револьвери.

— І скільки він за них отримав?

— Хіба це має значення? Він...

— П’ять тисяч крюґе?

— Шість.

— Добре. Навіть Джасперові не вдасться програти їх менш ніж за дві години. — Він передав Віланові плащ і маску, вбрання Сірого Чортеняти. — Ходімо.

— Я?

— Ні, той ідіот позаду тебе. — Каз узяв гучномовець і сказав: — Пришліть іншого офіціанта. Цей спромігся вилити шампанське на черевики великого цабе.

Хтось на кухні зареготав і відповів:

— Домовилися.

Уже за кілька миттєвостей вони спустилися сходами й вийшли через службовий вихід; костюми дозволяли їм пересуватися в натовпі Східної Клепки непоміченими.

— Ти знав, що Джаспер програє. Ти навмисне вчинив, аби так і сталося, — звинуватив Бреккера Вілан. Каз рідко користувався своїм ціпком, якщо вони вешталися тими частинами міста, де його могли впізнати. Але, попри його кривобоку ходу, Віланові доводилося бігти підтюпцем, щоб не відставати.

— Звичайно, вчинив. Я контролюю гру, Вілане, інакше я не плачу. Я міг вчинити так, щоб Джаспер виграв кожну роздачу.

— Тоді чому?..

— Ми були там не для того, щоб виграти в карти. Нам потрібно, щоб Смеет залишився за столом. Він дивився на ті револьвери майже так само закохано, як зазирав у Нінине декольте. А тепер він упевнений, що це вдала ніч для гри: навіть програвши, він гратиме далі. Хтозна, може, Джаспер навіть відграє свої револьвери.

— Сподіваюся, — зізнався Вілан, коли вони заскочили в переповнений туристами гребний човен і попрямували вздовж Клепки на північ.

— Ще б пак.

— Що це означає?

— Хтось на кшталт Джаспера виграє дві роздачі поспіль і вважає це вдалою серією. Урешті-решт він програє, але це лише розпалює його голод до чергової роздачі. Ігрові будинки на цьому заробляють.

«Тоді навіщо змушувати його йти до грального лігва?» — подумав Вілан, але промовчав. І навіщо змушувати Джаспера віддавати щось, що так багато для нього важить?

Мусив існувати інакший спосіб утримати Смеета за столом. Але навіть ці запитання були неправильні. Справжнє питання було, чому Джаспер пішов на це, ані на мить не завагавшись? Можливо, він досі шукав Казового схвалення, сподіваючись знову заслужити його прихильність після того, як Джасперів промах призвів їх прямісінько до засідки в доках, через яку вони мало не наклали головами. А може, Джасперові потрібно було дещо більше за Казове пробачення.

«Що я тут роблю?» — вкотре здивувався Вілан. Він помітив, що гризе великий палець, і змусив себе припинити це. Він тут заради Інеж. Вона неодноразово рятувала їхні життя, і він не збирався цього забувати. Він був тут, тому що розпачливо потребував грошей. А якщо була ще одна причина, висока цибата причина з надмірною жагою до азартних ігор, думати про неї просто зараз він не збирався.

Щойно діставшись околиць Бочки, Вілан із Казом позбулися своїх плащів і небесно-блакитних піджаків та рушили на схід у напрямку району Зельвер.

Під темною аркою Гандельканалу на них чекав Матаяс.

— Усе чисто? — поцікавився Каз.

— Усе чисто, — повідомив велетень-фієрданець. — Світло на горішньому поверсі Смеетового будинку вимкнули понад годину тому, але не знаю, чи спить прислуга.

— Він має лише покоївку, яка працює вдень, і кухаря, — пояснив Каз. — Занадто бідний, щоб тримати цілодобову прислугу.

— Як там...

— З Ніною все гаразд. Із Джаспером усе гаразд. З усіма все гаразд, крім мене, оскільки я застряг із купкою няньок-скиглійок. Пильнуй далі.

Вілан сконфужено стенув плечима в бік Матаяса, що мав такий вигляд, наче збирався розтрощити Бреккерів череп об стіну, і поспішив за Казом уздовж викладеної бруківкою вулиці. Смеетів дім слугував йому також за бюро і розташовувався на темній вулиці, де пішоходів було обмаль. Уздовж каналу світилися ліхтарі, а в деяких вікнах мерехтіли свічки, але після того, як дзвони вибивали десяту, більшість поважних жителів цього району подавалися на боковеньку.

— Ми збираємося просто зайти через парадні двері?

— Краще роззуй очі, а не роззявляй пельку, — порадив Каз, блискаючи межі пальці відмикачками.

«Та роззув», — подумав Вілан. Але це було не зовсім так. Він оглядав розміри будинку, дьоготь на його шпилястому даху, троянди, що вже зацвітали в горщиках. Але він не дивився на будинок як на загадку. Із легким розчаруванням Вілан визнавав, що рішення було достатньо простим. Район Зельвер процвітав, але не був по-справжньому заможний — таке собі місце, де живуть успішні ремісники, рахівники й правники. Хоча будинки тут були надійно збудовані й ошатні, з них розгортався краєвид на канал, проте вони тісно тулилися докупи і не мали просторих садів чи приватних причалів. Щоб дістатися до вікон горішнього поверху, їм із Казом довелося б залізти до сусіднього будинку й подолати не один, а два замки. Краще ризикнути із замком на парадних дверях, просто поводитися так, наче вони мають право там бути — навіть якщо замість ключів у Каза були відмикачки.

«Роззуй очі». Але Віланові не подобалося дивитися на світ так, як Бреккер. Щойно вони отримають свої гроші, йому ніколи більше не доведеться цим орудувати.

Ледве минула секунда, Каз натиснув на клямку — і двері розчахнулися. Тієї ж миті Вілан почув клацання пазуристих лап по твердому дереві й низьке гарчання: зграя Смеетових собацюр кинулася до дверей; білі зуби заблищали, а глибоко з грудей вирвався рик. Перш ніж вони збагнули, що це навідався не хазяїн, а хтось інший, Каз запхав до рота Смеетів свисток і дунув. Ніні вдалося стягнути його з ланцюжка, що його правник завжди носив на шиї, а потім запхнути під порожню устричну мушлю, яку Вілан хутко відніс на кухню.

Свисток не видав жодного звуку — принаймні такого, що почув би Вілан. «Це не спрацює», — подумав він, уявляючи, як заклацнуться на його горлі велетенські щелепи. Проте собацюри рвучко завмерли, налітаючи один на одного в збентеженому сум’ятті.

Каз іще раз дунув, губи вчасно склалися, видуваючи нову команду. Пси затихли й гепнулися на підлогу із незадоволеним скавчанням. Один навіть перекинувся на спину.

— І чому не можна так натренувати людей? — пробурмотів Каз, нахиляючись, щоб почухати псові живіт; пальці, вбрані в чорну рукавичку, погладили коротке хутро. — Зачини за собою двері.

Вілан послухався й закляк, притиснувшись до дверей спиною і не спускаючи пильного ока зі зграї слинявих собацюр. Весь дім тхнув собаками — вогким хутром, масними шкурами, теплим диханням, вологим від смороду сирого м’яса.

— Не любитель тварин? — запитав Каз.

— Я люблю собак, — озвався Вілан, — якщо вони не завбільшки з ведмедя. Вілан знав, що розкрити загадку Смеетового будинку було для Бреккера непросто. Каз міг зламати будь-який замок та обхитрити будь-яку систему сигналізації, але йому не вдавалося вигадати простий спосіб оминути Смеетових кровожерливих собацюр, який би не ставив їхній план під удар. Удень псів тримали на псарні, але вночі їм дозволяли вільно бігати будинком, поки Смеетова родина мирно спала в розкішно вмебльованих кімнатах на третьому поверсі, зачинивши сходи залізними ворітцями. Смеет власноруч вигулював псів уздовж Гандельканалу, тягнучись за ними, наче пузаті санчата в дорогому капелюсі.

Ніна радила отруїти собачу їжу. Смеет щоранку навідувався до м’ясника, щоб вибрати м’ясні обрізки для своєї зграї, і було б достатньо просто підмінити пакунки. Проте правник хотів, щоб собаки залишалися на ніч голодними, і годував їх уранці. Він би помітив, якби його дорогоцінні мазунчики цілісінький день були млявими, а вони не могли ризикувати й дозволити Смеетові залишитися вдома, щоб попіклуватися про собак. Він мусив провести вечір у Східній Клепці, й важливо було, щоб, повернувшись додому, він не знайшов там нічого невідповідного. Від цього залежало життя Інеж.

Каз замовив приватну залу в «Клубі купчастих хмар», Ніна пестощами витягла з-під Смеетової сорочки свисток, і план поступово почав складатися докупи. Віланові не хотілося думати про те, до чого вони вдалися, щоб дізнатися, як подавати свистком команди. Він здригнувся, пригадуючи, як Смеет сказав: «Один із моїх службовців не повернувся з відпустки». І ніколи вже не повернеться. Вілан досі чув, як кричав той працівник, коли Каз розгойдував його, ухопивши за щиколотки і звісивши з верхівки Ганраат-Пойнтського маяка. «Я хороший, — кричав він. — Я хороший». Такими були його останні слова. Якби він менше базікав, можливо, урятував би собі життя.

Тепер Вілан дивився, як Бреккер почухав за вухами пса, що пускав слину, і підвівся.

— Ходімо. Пантруй, куди стаєш.

Вони обійшли купу собачих тіл у передпокої й тихенько рушили сходами вгору. Вілан був знайомий із плануванням Смеетового помешкання.

Більшість торговців у місті дотримувалася тієї самої схеми: кухня і громадські приміщення на першому поверсі, бюро і склади — на другому, родинні спальні — на третьому. Дуже заможні будинки мали четвертий поверх — із приміщенням для прислуги. Хлопчиком Вілан провів чимало годин, ховаючись від батька в горішніх кімнатах власного будинку.

— Навіть не замкнено, — пробурмотів Каз, коли вони увійшли до Смеетового бюро. — Ці собацюри перетворили його на ледащо.

Каз зачинив двері й засвітив лампу, прикрутивши полум’я.

Під вікнами бюро, маючи на меті скористатися перевагами природного освітлення, вишикувалися три невеличкі столики: один Смеетів та два для його службовців. «Я хороший».

Вілан відігнав спогади і зосередився на полицях, що збігали від підлоги до самісінької стелі. Вони були заставлені гросбухами й коробками, напхом напханими документами; на кожній була охайна етикетка, що, як припустив Вілан, повідомляла ім’я клієнта чи назву компанії.

— Чимало простаків, — пробурмотів Каз, кидаючи погляд на коробки. — Натен Бореґ, той сумний малий нечестивець, Карл Драйден. Смеет пильнував інтереси половини Торговельної Ради.

Зокрема Віланового батька. Скільки Вілан може його пригадати, Смеет завжди був батьковим повіреним і керував його нерухомістю.

— З чого розпочнемо? — прошепотів Ван Ек.

Каз стягнув із полиць один грубий гросбух.

— Спочатку переконаємося, що твій батько нічого нового не придбав на своє ім’я. А потім пошукаємо записи на ім’я твоєї мачухи і твоє.

— Не називай її так. Еліс не набагато старша за мене. Та й батько не записав би майно на моє ім’я.

— Ти здивуєшся, на що лише не йдуть люди, щоб уникнути сплати податків.

Більшу частину наступної години вони провели, порпаючись у Смеетових теках. Вони дізналися все про Ван Екове громадське майно: фабрики, готелі, заводи, верф, заміський будиночок і ферму в південній частині Керчу. Але Каз був переконаний, що Віланів батько мусить мати приватні угіддя, місця, які він не заносить до публічних реєстрів, місця, де він переховує щось або когось, якщо не хоче, щоб це виявили інші.

Каз читав уголос імена й записи в гросбуху, ставлячи Віланові запитання і намагаючись знайти зв’язки між майном чи компаніями, які вони вже виявили.

Вілан знав, що нічого не винен своєму батькові, та все ж це здавалося йому зрадою.

— Ґельдспін? — запитав Каз.

— Бавовняна ткацька фабрика. Здається, у Зірфурті.

— Занадто далеко. Там він її не триматиме. Як щодо фірми «Найкраще»?

Вілан покопирсався в пам’яті.

— Гадаю, це консервний завод.

— Обидва підприємства практично друкують гроші, й обидва записані на Еліс. Проте великі джерела прибутку Ван Ек залишає собі — верф і силоси на Солодкій Жилі.

— Я ж тобі казав, — нагадав Вілан, марудячи ручкою промокашку, — мій батько довіряє перш за все собі й аж потім Еліс. Він би нічого не залишив на моє ім’я.

Каз лише відгукнувся:

— Наступний гросбух. Візьмімося до комерційної нерухомості.

Вілан припинив мазюкати ручкою.

— Там щось було на моє ім’я?

Каз відкинувся назад. Він мав майже войовничий вигляд, коли відповів:

— Друкарський станок.

Той самий старий жарт. Чому тоді він досі ранить? Вілан відклав ручку.

— Зрозуміло.

— Я б не назвав його витонченою людиною. «Ейл Комеді» теж записаний на твоє ім’я.

— Звісно ж, — озвався Вілан, жалкуючи, що його голос звучить так гірко. Ще один особистий жарт, яким може насолодитися його батько, — покинутий острів, на якому немає нічого, крім розбитого парку розваг, нікчемне місце для його нікчемного неписьменного сина. Можна було навіть не запитувати.

Поки хвилини одна за одною спливали, а Каз читав далі вголос, Вілан щоразу сильніше хвилювався. Якби тільки він міг читати, вони б упоралися з теками вдвічі швидше. Правду кажучи, він навіть знав би тоді батькові справи зсередини.

— Я тебе сповільнюю, — поскаржився він.

Каз розгорнув чергову пачку документів.

— Я точно знаю, скільки нам знадобиться часу. Яке було дівоче прізвище твоєї матері?

— На її ім’я нічого немає.

— Насмішив.

— Гендрікс.

Каз підійшов до полиць і обрав інший гросбух.

— Коли вона померла?

— Коли мені було вісім. — Вілан знову взявся за ручку. — Батькові справи погіршилися, коли вона пішла. — Принаймні так було в його спогадах. Місяці після материної смерті перетворилися на пляму смутку й мовчання. Він не дозволив мені піти на погребіння. Я навіть не знаю, де вона похована. До речі, чому ви, хлопці, так кажете? «Жодних плакальників, жодних погребінь»? Чому просто не сказати «хай щастить» або «бережи себе»?

— Ми не любимо завищених сподівань. — Казів палець у рукавичці пробігся колонкою чисел і закляк. Його погляд якусь мить перебігав туди-сюди між двома гросбухами, а потім Бреккер рвучко згорнув шкіряну обкладинку. — Ходімо.

— Ти щось знайшов?

Каз коротко кивнув.

— Я знаю, де вона.

Вілан не думав, що напруга в різкому Казовому голосі йому примарилася. Бреккер ніколи не кричав так, як його батько, але Вілан навчився помічати ту низьку ноту, ту частинку чорної гармонії, яка заповзала до Казового тону, коли розвиток подій ставав небезпечним. Він почув її після сутички в доках, коли Інеж лежала, стікаючи кров’ю від Оуменового ножа, а ще тоді, коли Каз дізнався, що засідку на них влаштував Пекка Роллінз, і знову, коли Віланів батько ошукав їх. Він чув цю гучну й чисту ноту на верхівці маяка, коли службовець верещав про помилування.

Вілан спостерігав, як Бреккер приводить кімнату до належного вигляду. Він посунув конверт трохи лівіше, засунув шухлядку найбільшої картотеки трохи далі, ретельно відсунув стілець назад. Упоравшись із цим, він окинув кімнату поглядом, потім висмикнув із Віланових долонь ручку й обережно поклав її на місце на столі.

— Порядний злодій діє, як порядна отрута, крамарику. Він не залишає жодного сліду. — Каз задув лампу. — Твій батько часто вдається до благодійності?

— Ні, він віддає десятину Ґхезенові, але каже, що благодійність краде в людини шанс на чесну працю.

— Гаразд, останні вісім років він жертвує на Церкву Святої Гільди. Якщо хочеш віддати шану матері, це, напевно, найкраще місце, з якого можна почати.

Вілан тупо витріщився на Каза в похмурій кімнаті. Він ніколи не чув про Церкву Святої Гільди. А ще він не знав, щоб Нечисторукий колись ділився хоча б дрібкою інформації, яка йому ні до чого.

— Що?..

— Якщо Ніна й Джаспер добре впоралися зі своєю роботою, Смеет незабаром буде вдома. Ми не можемо бути тут, коли він повернеться, інакше увесь наш план полетить під три чорти. Ходімо.

Віланові здалося, що його гепнули гросбухом по голові, а потім наказали забути про це.

Каз відчинив двері. Вони обидва різко заклякли.

З-поза Казового плеча Вілан побачив на сходовому майданчику маленьку дівчинку, яка спиралася на спину однієї з огрядних сірих собацюр. Їй було приблизно п’ять років, з-під пругу фланелевої нічної сорочечки виднілися голі пальці.

— Ох, Гхезене, — прошепотів Вілан.

Каз вийшов у коридор і причинив за собою двері. Вілан затримався в темному бюро, непевний, що йому слід чинити, і наляканий тим, до чого може вдатися Бреккер.

Дівчинка підвела на Каза бездонні очі, а потім витягла з рота великий палець.

— Ти працюєш на мого та?

— Ні.

Вілана знову охопили спогади. «Я хороший». Вони влаштували засідку на службовця, коли той виходив зі «Звіринця», і витягли його на верхівку маяка. Каз тримав чоловіка за щиколотки, і той обмочився, волаючи й благаючи про помилування, перш ніж нарешті вибовкав їм команди для Смеетового свистка. Бреккер уже збирався витягти його назад, коли службовець став пропонувати йому різні речі: гроші, номери рахунків Смеетових клієнтів, а потім сказав: «Я володію інформацією про одну з дівчат у „Звіринці“, про новоземку».

Після цього Каз зупинився.

— Що ти на неї маєш?

Тоді Вілан уже почув її, низьку небезпечну попереджувальну нотку. Але службовець не знав Бреккера, не розпізнав небезпеки в шорсткому скрипінні його голосу. Він думав, що знайшов, де натиснути, що знайшов щось, потрібне Казові.

— Один із клієнтів дарує їй коштовні подарунки. Вона збирає гроші. Тобі відомо, як учинила Павич з останньою дівчиною, яка щось від неї приховувала?

— Мені відомо, — сказав Каз, і очі його зблиснули, як лезо небезпечної бритви. — Цьоця Гелін забила її до смерті.

— Казе, — спробував Вілан, але службовець не вгавав.

— Просто там, у салоні. Та дівчина знає, що їй гаплик, якщо я розповім. Вона зустрічається зі мною безкоштовно, аби я тримав язика за зубами. Вона пускає мене всередину. І тебе пустить, і твоїх друзів. Зробить усе, що ти захочеш.

Якщо Цьоця Гелін дізнається, вона вб’є твою новоземку, — попередив Каз. — Зробить її прикладом для інших дівчат.

— Так, — нетерпляче задихався службовець. — Вона зробить усе, що тобі заманеться, будь-що.

Каз повільно став послаблювати хватку на чоловікових ногах.

Це жахливо, хіба ні? Знати, що хтось тримає твоє життя у своїх руках.

Коли службовець зрозумів свою помилку, його голос злетів іще на октаву:

— Вона просто шльондра, — закричав він. — Вона знає, що до чого. Я хороший. Я хороший!

— У Кеттердамі немає хороших людей, — зауважив Каз. — Їм не підходить тутешній клімат. — А тоді Бреккер просто відпустив ноги службовця.

Вілан здригнувся. Крізь щілину у дверях він бачив, як Каз присів навпочіпки, щоб зручніше було дивитися дівчинці в очі.

— Як звуть цього великого хлопчину? — поцікавився Бреккер, кладучи руку на поморщену собачу шию.

— Це Маестро Загроза.

— Він такий?

— Він дуже гарно виє. Та дозволив мені назвати його, коли він був цуциком.

— Маестро Загроза — твій улюбленець? — запитав Каз.

Схоже, дитина замислилася, а потім похитала головою.

— Найбільше я люблю Герцога Аддама фон Срібногузика, потім Рильце-В-Пушку і аж потім Маестро Загрозу.

— Приємно знати це, Ганно.

Дитячий ротик розтулився маленькою літерою «О».

— Звідки ти знаєш, як мене звуть?

— Я знаю всі дитячі імена.

— Знаєш?

— О, так. Альберт живе в сусідньому будинку, а Гертруда на Аммберстраат. Я живу під їхніми ліжками і за стінками шаф.

— Я знала це, — видихає дівчинка із сумішшю страху й тріумфу в голосі. — Мама казала, що там нічого немає, але я знала. — Вона нахиляє голівку набік. — Ти не схожий на чудовисько.

— Я розповім тобі таємницю, Ганно. Насправді погані чудовиська ніколи не схожі на чудовиськ.

Тепер у маленької дівчинки затремтіла губа.

— Ти прийшов, щоб з’їсти мене? Та каже, що чудовиська їдять дітей, які не лягають у ліжко, коли їм кажуть.

— Їдять. Але я не буду. Не сьогодні. Якщо ти зробиш мені дві послуги. — Його голос спокійний, майже гіпнотичний. Він грубо рипить, наче лук, який занадто щедро намастили каніфоллю. — По-перше, ти мусиш податися до ліжка. А по-друге, ти мусиш нікому ніколи не розповідати, що бачила, особливо твоєму та. — Він нахилився вперед і грайливо смикнув Ганну за кіску. — Тому що, якщо скажеш комусь, я переріжу горло твоїй мамі, а потім твоєму батькові, а потім повирізаю серця всім цим милим слинявим песикам. А Герцога Срібногузика залишу наостанок, щоб ти знала, що все це твоя провина. — Личко дівчинки побілішало, як мереживо на комірці її нічної сорочки, очі яскраві, наче два молодих місяці, та круглі. — Ти зрозуміла? — Вона несамовито закивала, підборіддя затремтіло. — Ну-ну, не треба плакати. Чудовиська бачать сльози, і вони тільки покращують апетит. Біжи до ліжечка і забери із собою цього ні на що не здатного Маестро Загрозу.

Дівчинка швидко позадкувала, минаючи сходовий майданчик, і побігла вгору сходами. Діставшись до середини сходів, вона кинула на Каза наляканий погляд. Хлопець підійняв до вуст один палець, затягнутий у рукавичку.

Коли дитина зникла, Вілан прослизнув у двері та рушив донизу сходами, назирці за Казом.

— Як ти міг щось таке їй сказати? Вона ж просто дитина.

— Ми всі колись були дітьми.

— Але...

— Мені залишалося тільки це або переламати їй шию і вдати, наче вона впала зі сходів, Вілане. Гадаю, я виявив надзвичайну стриманість. Рухайся.

Вони проклали собі шлях серед решти псів, що валялися на підлозі в передпокої.

— Неймовірно, — зауважив Каз. — Вони, напевно, могли б так пролежати цілу ніч. — Він дунув у свисток, і собацюри підскочили, притисли вуха, приготувавшись охороняти будинок. Коли Смеет повернеться додому, все буде як слід: пси вештаються першим поверхом; недоторкане бюро на другому; дружина затишно дрімає на третьому поверсі, і донька вдає те саме.

Каз перевірив, чи безпечно на вулиці, і жестом покликав Вілана назовні, затримавшись лише для того, щоб замкнути за собою двері.

Вони поспіхом рушили викладеною бруківкою вулицею. Вілан озирнувся через плече. Він ледве міг повірити, що їм це зійшло з рук.

— Припини озиратися, наче думаєш, що тебе хтось переслідує, — наказав Бреккер. — І припини метушитися. Ти не міг би мати винуватіший вигляд, навіть якби грав Злодія Номер Три у грошовій виставі в Східній Клепці. Наступного разу йди нормально. Намагайся прибрати такого вигляду, наче ти на своєму місці.

— Наступного разу не буде.

— Звісно ж ні. Задери комірця.

Вілан не сперечався. Поки Інеж не опиниться в безпеці, поки вони не отримають гроші, які їм обіцяли, він не може висувати жодного видатного ультиматуму. Але й цьому настане кінець. Мусить настати, чи не так?

Матаяс тоненько крикнув пташкою з іншого боку вулиці. Каз глипнув на годинник і пробігся рукою по волоссю, шалено розкуйовджуючи його.

— Саме вчасно.

Вони завернули за ріг і наштовхнулися простісінько на Корнеліса Смеета.

3. Матаяс

атаяс залишався в затінку, спостерігаючи, як розгортається дія дивної п’єси.

Корнеліс Смеет затнувся, земля втекла йому з-під ніг, капелюх зіслизнув із майже лисої голови. Хлопець, що на нього налетів, ступив крок уперед, пропонуючи свою допомогу.

Цим хлопцем був Каз — і водночас це не був Каз. Його темне волосся було сплутаним, із поведінки здавалося, що він напідпитку. Хлопець відводив погляд і ховав підборіддя в комірець, наче безнадійно осоромлений зелений молодик, який поважає старших. Позаду нього, так щільно загорнувшись у пальто, аж Матаяс подумав, що він ось-ось по-справжньому зникне, тупцяв Вілан.

— Дивись, куди преш! — вибухнув обуренням Смеет, вертаючи капелюха на голову.

— Страшенно перепрошую, сер, — озвався Каз, погладжуючи вбраного в піджак правника по плечу. — Хай їй грець, моїй незграбності! — Він нахилився до бруківки. — Господи, схоже, ви загубили гаманець.

— Загубив, — здивовано погодився Смеет. — Дякую. Красно вам дякую. — А далі Матаяс, не довіряючи своїм очам, побачив, як Корнеліс розгорнув гаманець і витягнув звідти хрустку купюру номіналом у п’ять крюґе. — Це вам, юначе. Чесність винагороджується.

Каз не підводив голови, утім, якимось чином спромігся висловити свою шанобливу вдячність, пробурмотівши:

— Занадто люб’язно з вашого боку, сер. Занадто люб’язно. Нехай Ґхезен буде так само щедрий до вас.

Гладкий правник у криво надітому капелюсі пішов своєю дорогою, мугикаючи щось собі під ніс, не зауваживши, що щойно наскочив простісінько на круп’є, який дві години сидів навпроти нього в «Клубі купчастих хмар». Смеет дістався додому, витяг із-під сорочки ланцюжок і несамовито заляскав себе по камізельці, шукаючи свисток.

— Ти не причепив його на ланцюжок? — поцікавився Матаяс, коли Каз і Вілан приєдналися до нього в темному дверному отворі. Він знав, що така витівка була Бреккерові під силу.

— Не завдав собі клопоту.

Смеет понишпорив у кишенях сорочки, потім витяг свисток і відчинив двері, Знову щось мугикаючи. Матаяс не міг цього збагнути. Він завбачливо не зводив із Каза очей, коли той наштовхнувся на Смеета, але, навіть знаючи, що той збирається повернути свисток, Матаяс не помітив, якої саме миті відбулося шахрайство. Йому кортіло притягти Смеета назад і змусити Каза ще раз повторити свою витівку.

Бреккер пригладив пальцями волосся та простягнув Віланові п’ять крюґе.

— Можеш собі ні в чому не відмовляти. Ходімо.

Матаяс повів їх уздовж вузького бічного каналу до місця, де він пришвартував човен. Кинув Казові ціпок, і вони полізли вниз. Бреккерові стало клепки, щоб не користуватися своєю палицею цієї ночі. Якби хтось помітив хлопця із ціпком, прикрашеним воронячою головою, який нишпорив поблизу бюро Корнеліса Смеета о незвичній годині, якби ця ненавмисна згадка якимось чином дісталася Ван Екових вух, уся їхня робота зійшла б нанівець. Щоб повернути Інеж, мусили діяти несподівано, а дем’їн був не з тих людей, хто пускає справи самопливом.

— Ну? — поцікавився Матаяс, коли човен ковзнув темними водами каналу.

— Притримай язика, Гелваре. Слова полюбляють текти за водою. Удайся до чогось корисного і допоможи веслувати.

Матаяс упорався із нестерпним бажанням розламати своє весло навпіл. Чому Каз не вміє розмовляти ввічливо? Віддає накази, наче очікує від усіх, що вони виконуватимуть його команди, а відколи Ван Ек забрав Інеж, Бреккер став удвічі нестерпнішим. Утім, Матаясові кортіло якомога швидше повернутися до Чорного Серпанку та Ніни, тому він виконав те, що йому наказували, відчуваючи, як напинаються плечі, коли човен поплив проти течії. Він зосередився на відстежуванні орієнтирів, що їх вони минали, намагався запам’ятати назви вулиць і мостів. Попри те що Матаяс щоночі вивчав мапу міста, він виявив, що вузли Кеттердамських провулків і каналів майже неможливо розплутати. Він завжди пишався своїм гарним відчуттям напрямку, але це місто перемогло його, і він часто помічав, що проклинає ту божевільну руку, якій здалася слушною думка витягти місто з болота, а потім упорядкувати його, не замислюючись про лад чи логіку.

Щойно вони пропливли під мостом Гавенбридж, Матаяс із полегшенням збагнув, що околиці знову стають знайомими. Каз відштовхнувся веслом, скеровуючи їхній човен до темних вод Жебракової Луки, де канал розширився і привів їх на мілину Острова Чорного Серпанку. Вони заховали човен за нахиленими аж до землі гілками білої верби й рушили вгору між могилами, якими був помережаний стрімкий схил.

Чорний Серпанок був моторошною місциною, мініатюрним містом із мавзолеями з білого мармуру, чимало надгробків мали форму кораблів, а їхні кам’яні носові фігури вкривалися вологою, наче перетинали невидиме море. На деяких висвердлили печать Монет Прихильності Ґхезена, на інших — трьох летючих риб Керчу, які, за поясненням Ніни, повідомляли, що тут лежить член родини, яка служила урядові. На деяких могилах чатували равканські Святі в мармурових шатах, що спадали до землі. Ніде не було видно ані Джела, ані його ясена. Фієрданці не захотіли б, щоб їх ховали під землею, де вони не зможуть пустити коріння.

Майже всі мавзолеї занепали, і чимало з них перетворилися на купи накиданого каміння, порослого гудинням і латками весняних квітів. Матаяса жахала ідея скористатися цвинтарем як явкою — байдуже, як давно він був занедбаний. Але, звісно ж, для Каза Бреккера не було нічого святого.

— Чому люди більше не використовують це місце? — поцікавився Матаяс, коли вони влаштували собі схованку в широкій гробниці посеред острова.

— Чума, — озвався Бреккер. — Перший страшний спалах стався понад сотню років тому, і Торговельна Рада заборонила поховання в межах міста. Тепер тіла слід спалювати.

— Якщо ти заможний, усе інакше, — додав Джаспер. — Тебе поховають на цвинтарі за містом, де твій труп насолоджуватиметься свіжим повітрям.

Матаяс ненавидів Чорний Серпанок, але усвідомлював, що той служив їм вірою і правдою. Чутки про привидів, що досі плюскаються в гавані, та туман, який оточував покручені верболози і кам’яні щогли могил, затіняли світло поодиноких ліхтарів.

Звичайно, усе це не мало б значення, якби люди почули, як, сперечаючись, деруть горлянки Ніна з Джаспером. Вони, мабуть, повернулися на острів і заховали свою гондолу з північного боку. Над могилами лунав роздратований Нінин голос, і Матаяс відчув приплив полегшення, від нестерпного бажання побачити її він пришвидшив крок.

— Не думаю, що ти виявляєш вдячність, гідну того, чого я тільки-но зазнав, — казав Джаспер, тупцяючи кладовищем.

— Ти провів ніч за гральним столом, розтринькуючи чужі гроші, — огризнулася Ніна. — Хіба це для тебе не справжнє свято?

Каз сильно гупнув ціпком по надгробку, і обидва сперечальники змовкли, швидко прибираючи бойові стійки.

Щойно помітивши їх трьох у затінку, Ніна розслабилася.

— Ох, це ви.

— Так, це ми. — Скориставшись ціпком, Каз зігнав їх обох до центру острова. — І ви б нас почули, якби не були зайняті воланням одне на одного. Припини витріщатися, наче ніколи раніше не бачив дівчину в сукні, Матаясе.

— Я не витріщався, — заперечив фієрданець, вкладаючи в слова якомога більше гідності. Але, заради Джела, на що йому ще дивитися, якщо в Ніни між... усім запхані іриси?

— Тихенько, Бреккере, — озвалася Ніна. — Мені подобається, коли він витріщається.

— Як минула місія? — поцікавився Матаяс, намагаючись не відводити погляду від її обличчя. Коли він збагнув, який стомлений вигляд має дівчина під накладеною косметикою, це стало простіше. Вона навіть узяла руку, яку він простягнув їй, та легенько обпиралася на неї, поки вони йшли горбистою місцевістю. Ніч далася взнаки. Ніні не слід було розгулювати Бочкою в клаптиках шовку, їй слід було відпочивати. Проте дні до кінцевого терміну, встановленого Ван Еком, спливали, і Матаяс знав, що Серцетлумачниця не заспокоїться, поки Інеж не буде в безпеці.

— Це не місія; це робота, — виправила його Ніна. — І вона минула блискуче.

— Так, — погодився Джаспер. — Блискуче. За винятком того, що мої револьвери тепер укриваються порохом у сейфі «Клубу купчастих хмар». Смеет боявся йти з ними додому, безнадійний коротун. Як подумаю про своїх маляток у його спітнілих лапах...

— Ніхто не змушував тебе ставити їх, — утрутився Каз.

— Ти загнав мене в кут. Як іще, в біса, я мав змусити Смеета залишатися за столом?

Коли вони наблизилися до велетенської кам’яної гробниці, з неї висунув голову Кувей.

— Що я тобі казав? — буркнув йому Каз, тицяючи в хлопця ціпком.

— Моя керчинська не дуже хороша, — запротестував Кувей.

— Не грайся зі мною, дитинко. Достатньо хороша. Залишайся в гробниці.

Кувей похнюпився.

— Залишайся в гробниці, — повторив він похмуро.

Вони увійшли за шуанським хлопцем усередину. Матаяс відчував огиду до цього місця. Навіщо зводити такі монументи смерті? Гробницю було збудовано у формі старовинного вантажного корабля, її внутрішню частину вирізьбили в просторій кам’яній оболонці. В ілюмінатори навіть уставили вітражне скло, крізь яке пізніми пообідніми годинами на підлогу склепу падали райдуги. Згідно з Ніниними словами, вирізьблені пальми та змії вказували на те, що родина торгувала прянощами. Утім, вони, мабуть, пережили важкі часи або зустріли свою смерть деінде, тому що лише в одному зі склепів лежав його мешканець, а вузькі проходи з іншого боку головного корпусу залишалися однаково порожніми.

Ніна витягла з волосся шпильки, стягла біляву перуку й кинула її на стіл, який вони встановили посередині гробниці. Дівчина впала на стілець, розтираючи пальцями шкіру голови.

— Так значно краще, — оголосила вона, задоволено зітхнувши. Але Матаяс не міг не зауважити майже зеленуватий відтінок її шкіри.

Сьогодні вночі вона мала гірший вигляд. Або вскочила в халепу зі Смеетом, або просто перенапружилася. Та все одно, дивлячись на неї, Матаяс відчував, як усередині щось розслабилося. Принаймні тепер вона знову стала схожою на Ніну, з вологою плутаниною каштанового волосся й напівзаплющеними очима. Це нормально, коли тебе зачаровує чиясь пригніченість?..

— Угадайте, що ми бачили, коли поверталися з Ліду? — запропонувала вона.

Джаспер узявся порпатися в запасах їжі.

— Два шуанських військових кораблі в гавані.

Вона кинула в нього шпильку для волосся.

— Я хотіла, щоб вони вгадали.

— Щуанських? — перепитав Кувей, повертаючись за стіл, де він розкидав свої записники.

Ніна кивнула.

— Гармати напоготів, червоні прапори майорять.

— Я вже раніше розмовляв зі Шпехтом, — повідомив Каз. — У посольствах повно дипломатів і солдатів. Новоземців, каельців, равканців.

— Гадаєш, їм відомо про Кувея? — поцікавився Джаспер.

— Гадаю, їм відомо про парем, — відповів Каз. — Принаймні вони чули плітки. А в Льодовому Дворі є чимало зацікавлених сторін, що збирають чутки про Кувеєве... звільнення. — Він перевів погляд на Матаяса. — Фієрданці теж тут. Вони притягли із собою цілий особовий склад дрюскелле.

Кувей сумно зітхнув, а Джаспер гупнув поруч із ним і штурхнув хлопця плечем.

— Хіба не приємно, коли тебе так розшукують?

Матаяс нічого не відповів. Йому не подобалося думати про те, що колишні друзі та командир перебувають за кілька кілометрів від них.

Він не шкодував про те, що вчинив у Льодовому Дворі, але це ще не означало, що примирився зі скоєним.

Вілан потягнувся за крекером, що Джаспер висипав купкою на стіл. Бачити їх із Кувеєм в одній кімнаті досі було ніяково. Ніна так успішно перекроїла Ван Ека, що Матаяс часто не міг відрізнити хлопців, аж поки хтось із них не озивався. Він хотів би, щоб один із них зробив йому послугу й носив капелюха.

— Це добре для нас, — озвався Каз. — Шуанці й фієрданці не знають, де розпочати пошуки Кувея, а всі ці дипломати в Ратуші зчинять славний шум, що відверне увагу Ван Ека.

— Що сталося в Смеетовому бюро? — поцікавилася Ніна. — Ви знайшли, де Ван Ек її тримає?

— У мене є одна надзвичайно чудова ідея. Ми вдаримо завтра опівночі.

— Нам вистачить часу на підготовку? — запитала Ніна.

— Більше часу ми не маємо. Ми не збираємося чекати на карбоване запрошення. Як просуваються справи з довгоносиком?

Джасперові брови злетіли вгору.

— Довгоносиком?

Вілан витяг із пальта невеличкий слоїчок і поставив на стіл.

Матаяс нахилився ближче, щоб роздивитися його. Із вигляду вміст скидався на купку кругляків.

— Це довгоносик? — Він гадав, що довгоносики — це шкідники, які поселяються в зерносховищах.

— Не справжній довгоносик, — пояснив Вілан, — а хімічний. Насправді він поки що не має назви.

— Ти мусиш назвати його, — зауважив Джаспер. — Як інакше ми кликатимемо його їсти?

— Забудьте про те, як він називається, — урвав їх Каз. — Важливо те, що цей маленький слоїчок зжере Ван Екові банківські рахунки та його репутацію.

Вілан відкашлявся.

— Імовірно. Хімія — складна штука. Я сподівався, що Кувей допоможе.

Ніна сказала щось Кувеєві шуанською. Він знизав плечима й відвернувся, ледь помітно закопиливши губу. Хлопчик ставав щоразу похмурішим, можливо, через нещодавню батькову смерть, а можливо, через те що застряг на цвинтарі з бандою злодіїв.

— Ну, — підбадьорив його Джаспер.

— У мене інші інтереси, — відповів Кувей.

Казів чорний погляд протнув його, наче кинджальне вістря.

— Раджу тобі переоцінити свої пріоритети.

Джаспер знову підштовхнув Кувея.

— Це Каз так каже: «Допоможи Віланові, або я запечатаю тебе в одній із тих могил і подивлюся, як це пасуватиме до твоїх інтересів».

Матаяс більше не був певен, чи шуанський хлопчина розуміє, що до чого, але раптом до нього дійшло. Кувей проковтнув слину й неохоче кивнув.

— Велика сила переговорів, — зауважив Джаспер і запхав собі до рота крекер.

— Вілан і люб’язний Кувей зроблять так, щоб довгоносик спрацював, — вів далі Каз. — Щойно ми визволимо Інеж, зможемо пристати до силосів Ван Ека.

Ніна закотила очі.

— Добре, що йдеться про повернення наших грошей, а не про визволення Інеж. Точно не про це.

— Якщо тебе не хвилюють гроші, дорогенька Ніно, можеш давати їм інші назви.

— Крюґе? Дріб’язок? Єдине Казове справжнє кохання?

— Свобода, безпека, винагорода.

— Ти не можеш визначати ціну цих речей.

— Ні? Закладаюся, Джаспер може. Це ціна права на арешт майна на батьковій фермі. — Стрілець утупився поглядом у носи своїх черевиків. — Як щодо тебе, Вілане? Чи можеш ти визначити ціну можливості втекти з Кеттердама й зажити власним життям? А ще, Ніно, я підозрюю, що вам із фієрданцем для життя теж потрібно ще щось, окрім патріотизму й палких поглядів. Інеж також може мати на думці якісь суми. Це ціна нашого майбутнього, і Ван Екова черга платити.

Йому не вдалося обдурити Матаяса. Бреккер завжди розмовляв логічно, але це ще не означало, що він казав правду.

— Життя Мари вартує більше за це, — озвався він. — Для кожного з нас.

— Ми отримаємо Інеж. Ми отримаємо наші гроші. Ось так просто.

— Ось так просто, — повторила Ніна. — Ти знаєш, що я наступна в черзі на фієрданський трон? Мене називають Ільза, принцеса Енґельсберзька.

— У Енґельсберзі немає ніякої принцеси, — заперечив Матаяс. — Це рибальське містечко.

Ніна здвигнула плечима.

— Якщо ми збираємося собі брехати, то чому б уже не робити це грандіозно?

Каз проігнорував її, розгортаючи на столі мапу, і Матаяс почув, як Вілан пробурмотів Джасперові:

— Чом би йому просто не сказати, що він хоче її повернути.

— Ти ж знайомий із Казом, правда?

— Але вона — одна з нас.

Джасперові брови знову злетіли вгору.

— Одна з нас? Чи означає це, що їй відоме секретне рукостискання? Чи означає це, що ти готовий наколоти собі тату? — Він пробіг пальцем по Вілановому передпліччі, і Ван Екове обличчя залилося яскраво-рожевою барвою. Матаяс не міг змусити себе не симпатизувати хлопцеві. Він знав, як це, коли ти не в змозі чогось осягнути, і часом підозрював, що вони могли б відмовитися від усіх Казових планів і просто дозволити Джасперові з Ніною підкорити цілий Кеттердам своїм фліртом.

Вілан зніяковіло потягнув униз рукав.

— Інеж — частина команди.

— Лише не переоцінюй це.

— Чому ні?

— Тому що для Каза практичніше буде продати Кувея за найвищу ціну з аукціону і геть забути про Інеж.

— Він не зміг би... — Вілан раптово змовк, і в його рисах проступило вагання.

Ніхто з них насправді не знав, зміг би Каз чи ні. Часом Матаяс замислювався, чи впевнений у цьому сам Бреккер.

— Гаразд, Казе, — озвалася Ніна, стягаючи черевики й ворушачи пальцями ніг. — Якщо вже йдеться про всемогутні плани, чому б тобі не припинити медитувати над мапою та не розповісти нам, у що ми збираємося вплутатися.

— Я хочу, щоб ви зосередилися на тому, що нам доведеться утнути наступної ночі. Після цього отримаєте всю інформацію, яку захочете.

— Направду? — перепитала Ніна, підтягуючи корсет. На оголене плече просипався пилок одного з ірисів. Матаяс відчув непереборне бажання витерти його своїми вустами. «Він, імовірно, отруйний», — суворо сказав собі хлопець. Мабуть, йому варто прогулятися.

— Ван Ек обіцяв нам тридцять мільйонів крюґе, — нагадав Каз. — Саме цю суму ми збираємося отримати. І ще один мільйон на видатки, заради цікавості та й просто тому, що ми можемо.

Вілан розламав крекер навпіл.

— У мого батька не валяються так просто тридцять мільйонів крюґе. Навіть якщо зібрати докупи всі його активи.

— Тоді тобі доведеться від нас піти, — озвався Джаспер. — Ми знаємося лише зі зганьбленими спадкоємцями найбільших статків.

Каз випростав хвору ногу й повільно напружив ступню.

— Якби Ван Ек мав під рукою такі гроші, ми б просто пограбували його замість того, щоб спершу вдиратися до Льодового Двору. Він міг запропонувати таку велику винагороду лише тому, що стверджував, наче Торговельна Рада візьме її з міських резервів.

— А як щодо тієї скриньки, повної купюр, яку він притяг із собою до Велльґелуку? — поцікавився Джаспер.

— Фальшивка, — з огидою в голосі відповів Каз. — Напевно, просто якісна підробка.

— Тоді як ми отримаємо свої гроші? Пограбуємо місто? Пограбуємо Раду? — Джаспер сів рівніше і нетерпляче забарабанив руками по столу. — Обчистимо дванадцять сейфів за ніч?

Вілан посовався на стільці, і Матаяс помітив у виразі його обличчя занепокоєння. Хоча б хтось у цій банді негідників неохоче скоював злочини.

— Ні, — заперечив Каз. — Ми збираємося вчинити, як крамарі, та дозволити ринкові попрацювати на нас. — Він відкинувся на стільці, поклавши руки на воронячу голову на верхівці свого ціпка. — Ми збираємося забрати Ван Екові гроші, а потім — його репутацію. Ми збираємося впевнитися, що він ніколи не зможе повернутися до бізнесу ані в Кеттердамі, ані десь у Керчу.

— А що буде з Кувеєм? — запитала Ніна.

— Коли роботу буде виконано, Кувей, а також усі інші бранці, гришники й молодики, позбавлені спадщини, за чию голову призначили чи не призначили винагороду, можуть залягти на дно десь у Південних Колоніях.

Джаспер насупився.

— А де будеш ти?

— Залишуся тут. У мене є ще чимало справ, які потребують моєї присутності.

Хоча Казів тон був невимушений, Матаяс почув у його словах похмуре передчуття. Він часто дивувався, як люди виживають у цьому місті, але було вірогідно, що Кеттердам не переживе Каза Бреккера.

— Зачекай хвилину, — втрутилася Ніна. — Я гадала, що Кувей вирушить до Равки.

— Чому ти так гадала?

— Коли ти продавав свою частку «Воронячого клубу» Пецці Роллінзу, то попросив його надіслати звістку до равканської столиці. Ми всі це чули.

— Я подумав, що це прохання про допомогу, — погодився Матаяс, — а не запрошення на торги. — Вони ніколи не обговорювали можливості віддати Кувея Равці.

Каз розглядав їх із якимось радісним здивуванням.

— Ані те, ані інше. Сподіватимемося, що Роллінз такий самий легковірний, як ви двоє.

— Це була пастка, — застогнала Ніна. — Ти просто відвертав увагу Пекки Роллінза.

— Я хотів, аби Пецці Роллінзу було чим зайнятися. Матимемо надію, що його люди намагаються розшукати наші равканські контакти. І знайти буде непросто, зважаючи, що їх не існує.

Кувей відкашлявся.

— Я хотів би поїхати до Равки.

— Я хотів би плавки, обторочені соболиним хутром, — підтримав його Джаспер, — але ми не завжди можемо мати те, чого нам хочеться.

Між Кувейовими бровами з’явилася глибока зморшка. Вочевидь, вони дісталися межі його розуміння керчинської та перетнули її.

— Я хотів би поїхати до Равки, — повторив він упевненіше.

Млявий темний Казів погляд завмер і затримався на Кувеї. Хлопчик нервово засовався.

— Чому він так на мене дивиться?

— Каз розмірковує, чи варто нам залишати тебе живим, — пояснив Джаспер. — Жахливо для нервів. Раджу дихати глибше. Можливо, допоможе тонік.

— Джаспере, припини, — попросив Вілан.

— Вам обом потрібно розслабитися. — Стрілець поплескав Кувея по руці. — Ми не дозволимо йому закопати тебе в землю.

Каз звів брову.

— Давайте поки що нічого не обіцяти.

— Нумо, Казе. Ми ж не вскочили в усі ті халепи з порятунком Кувея, аби тільки віддати його на поживу черв’якам?

— Чому ти хочеш поїхати до Равки? — поцікавилася Ніна, не в змозі приховати напругу.

— Ми про це ніколи не домовлялися, — втрутився Матаяс. Йому не хотілося сперечатися про це, особливо з Ніною. Вони мали відпустити Кувея, щоб той зажив анонімним життям у Новозем’ї, а не передавати його до рук найзапекліших ворогів Фієрди.

Ніна здвигнула плечима.

— Можливо, нам варто ще раз обдумати свій вибір.

Кувей відповів повільно, ретельно добираючи слова:

— Там безпечніше. Для гришників. Для мене. Я не хочу ховатися. Я хочу навчатися. — Хлопець торкнувся записників, що лежали перед ним. — Робота мого батька може допомогти знайти... — Він затнувся й обмінявся кількома словами з Ніною: — Протиотруту для парем.

Ніна сплеснула руками й радісно засяяла.

Джаспер ще вільніше сів у кріслі.

— Здається, Ніна ось-ось затягне пісню.

«Протиотруту». Невже Кувей виводив у записнику карлючки, які стосувалися саме цього? Перспектива існування чогось, що могло б нейтралізувати дію парем, була привабливою, та все ж Матаяс не міг побороти підозрілість.

— Віддати ці знання до рук одного народу... — почав він.

Але Кувей урвав його:

— Мій батько дав цьому наркотикові життя. Навіть без мене й того, що я знаю, його створять знову.

— Ти кажеш, що хтось інший збирається збагнути загадку парем? — перепитав Матаяс. — Невже й справді немає надії на стримання цієї гидоти?

— Часом наукові знахідки працюють саме так, — пояснив Вілан. — Спочатку люди дізнаються, що щось можливо, і тоді пришвидшується темп нових відкриттів. Від цієї миті події нагадують намагання загнати рій шершнів назад до свого гнізда.

— Ти справді думаєш, що існує протиотрута? — запитала Ніна.

— Не знаю, — зізнався Кувей. — Мій батько був Творець. А я лише Пекельник.

— Ти в нас хімік, Вілане, — із надією в голосі сказала Ніна. — Що ти думаєш із цього приводу?

Вілан знизав плечима.

— Можливо. Не всі отрути мають протиотруту.

Джаспер фиркнув.

— Саме тому ми називаємо його Вілан Ван Ясне Сонечко.

— У Равці живе більше талановитих Творців, — пояснив Кувей. — Вони можуть допомогти.

Ніна багатозначно закивала.

— Це правда. Женя Сафіна розуміється на отрутах, як ніхто інший, а Давід Костюк розробив для короля Ніколаї всі можливі види нової зброї. — Вона глипнула на Матаяса: — Та й ще багато чого! Прекрасних речей. Надзвичайно мирних.

Матаяс похитав головою.

— Це не те рішення, яке можна ухвалити не замислюючись.

Кувей стиснув щелепи.

— Я хочу поїхати до Равки.

— Розумієш? — запитала Ніна.

— Ні, не розумію, — заперечив Матаяс. — Ми не можемо просто так віддати такий трофей Равці.

— Це не трофей, а людина, і вона хоче поїхати туди.

— А ми всі збираємося чинити так, як нам хочеться? — поцікавився Джаспер. — Бо я маю цілий список.

Запала довга напружена пауза, а потім Каз провів убраним у рукавичку пальцем по зморшці на штанах і озвався:

— Ніно, люба, перекладеш для мене? Я хочу бути впевненим, що ми з Кувеєм розуміємо одне одного.

— Казе... — почала вона застережливо.

Каз посунувся вперед і склав руки на колінах — такий собі старший брат, що пропонує дружню пораду.

— Гадаю, що для тебе важливо зрозуміти зміни в наших обставинах. Ван Екові відомо, що перш за все ти шукатимеш притулку в Равці, тож будь-який корабель, що пристане до її берегів, обшукають від вершечку щогли до самого трюму. Усі достатньо могутні Краяльники, які могли б зробити так, щоб ти був схожий на когось іншого, — у Равці, якщо тільки Ніна не захоче проковтнути чергову дозу парем.

Матаяс загарчав.

— Але це навряд чи, — вів далі Каз. — Отже, я припускаю, що ти не хочеш, щоб я повернув тебе до Фієрди чи Шу Хану?

Стало зрозуміло, що Ніна завершила перекладати, коли Кувей вигукнув:

— Ні!

— Тоді ти можеш обирати між Новозем’ям і Південними Колоніями, але в Південних Колоніях присутність Керчу значно нижча. До того ж там кращий клімат, якщо ти чутливий до таких речей. Ти — вкрадена картина, Кувею. Занадто впізнавана, щоб продавати на відкритому ринку, занадто цінна, щоб кинути валятися просто так. Для мене ти безцінний.

— Я це не перекладатиму, — огризнулася Ніна.

— Тоді переклади ось що: мій єдиний інтерес — тримати тебе подалі від Яна Ван Ека, тож якщо ти хочеш, щоб я розглянув конкретніші варіанти, пам’ятай: куля значно дешевша за корабель до Південних Колоній.

Ніна таки переклала це, хоча й плутано.

Кувей відповів щось шуанською. Дівчина завагалася.

— Він каже, що ти жорстокий.

— Я прагматичний. Якби я був жорстокий, запропонував би йому замість діалогу надгробну промову. Отже, Кувею, ти вирушиш до Південних Колоній, а коли буря вщухне, сам знайдеш, як дістатися до Равки або до будинку Матаясової бабусі — мені байдуже.

— Не вплутуй у це мою бабусю, — гиркнув Матаяс.

Ніна переклала, і зрештою Кувей заціпеніло кивнув. Попри те що Матаяс домігся свого, від зневіри на Ніниному обличчі він відчув у грудях порожнечу.

Каз глипнув на годинник.

— Тепер, коли ми дійшли згоди, ви всі знаєте, за що відповідальні. Чимало речей між цією миттю й завтрашньою ніччю можуть піти не так, тож давайте обговоримо план, а потім обговоримо його ще раз. У нас залишився єдиний шанс.

— Ван Ек виставить варту по периметру. Він надійно її пильнуватиме, — припустив Матаяс.

— Твоя правда. У нього більше зброї, більше людей і більше ресурсів. Ми можемо лише наскочити зненацька і не будемо нехтувати цією перевагою.

Знадвору почулося тихеньке пошкрябування. Усі миттєво скочили на ноги, навіть Кувей.

Але наступної миті до гробниці прослизнули Ротті та Шпехт.

Матаяс видихнув і повернув гвинтівку туди, де завжди тримав її в межах досяжності.

— Що сталося? — поцікавився Каз.

— Шуанці заполонили своє посольство, — повідомив Шпехт. — У Ліді всі лише про це й говорять.

— Скільки їх?

— Приблизно сорок, — відповів Ротті, збиваючи бруд зі своїх черевиків. — Важко озброєні, утім досі діють під дипломатичними прапорами. Ніхто достеменно не знає, чого вони хочуть.

— Ми знаємо, — заперечив Джаспер.

— Я не наближався занадто близько до Рейки, — додав Ротті, — але Пер Гаскель засмикався, і він про це не мовчатиме. Без тебе в старого накопичилося роботи. Зараз уже ширяться чутки, що ти повернувся до міста і зчепився з крамарем. Ох, ще ж було щось на кшталт нападу на одну із гаваней кілька днів тому. Убито декілька моряків, а офіс начальника порту перетворився на купку трісок.

Матаяс помітив, як спохмурнів Каз. Він був спраглий до додаткової інформації. Матаяс знав, що дем’їн мав інші причини шукати Інеж, але факт залишався фактом: без неї їхні здібності до збирання інформації опинилися під чималою загрозою.

— Гаразд, — озвався Каз. — Але ніхто не пов’язує нас із нападом на Льодовий Двір чи з парем?

— Принаймні я цього не чув, — повідомив Ротті.

— Нєа, — погодився з ним Шпехт.

Вілан мав здивований вигляд.

— Це означає, що Пекка Роллінз тримав язика за зубами.

— Дай йому трохи часу, — озвався Каз. — Він знає, що ми переховуємо десь Кувея. Лист до Равки вже недовго змушуватиме його ганятися за власним хвостом.

Джаспер неспокійно вибивав пальцями чечітку на власних стегнах.

— Хтось іще помітив, що ціле місто шукає нас, гнівається на нас або хоче нас убити?

— То й що? — не зрозумів його Каз.

— Ну, зазвичай це тільки половина міста.

Може, Джаспер і жартував, але Матаяс замислився, чи розуміє хоча б хтось із присутніх, які сили вишикувалися проти них. Фієрда, Шу Хан, Новозем’я, каельці, Керч. Це були не банди-суперники чи розлючені ділові партнери. Це були цілі народи, що рішуче збиралися захистити своїх людей і убезпечити своє майбутнє.

— Є ще дещо, — згадав Шпехт. — Матаясе, ти помер.

— Перепрошую? — Матаяс уже добре розмовляв керчинською, але, напевно, у його знаннях ще траплялися прогалини.

— Тебе добили в ізоляторі Пекельних Воріт.

У кімнаті запала тиша. Джаспер важко опустився на стілець.

— Маззен помер?

— Маззен? — Матаяс не міг пригадати цього імені.

— Він посів твоє місце в Пекельних Воротах, — пояснив Джаспер, — щоб ти міг приєднатися до роботи в Льодовому Дворі.

Матаяс пригадав бійку з вовками, як Ніна стояла в його камері, як вони втекли із в’язниці. Ніна вкрила одного з членів Покидьків фальшивими виразками й наслала на нього гарячку, щоб переконатися, що його триматимуть у карантині, подалі від численнішої тюремної громади. «Маззен». Матаясу не слід було забувати такі речі.

— Мені здавалося, що ти сказав, наче маєш в ізоляторі зв’язки? — пригадала Ніна.

— Для того, щоб він залишався хворим, а не для того, щоб він залишався в безпеці. — Казове обличчя спохмурніло. — Це було навмисне вбивство.

— Фієрданці, — припустила Ніна.

Матаяс склав руки на грудях.

— Це неможливо.

— Чому ні? — поцікавилася Серцетлумачниця. — Ми знаємо, що там є дрюскелле. Якщо вони прибули до міста, розшукуючи тебе, і зчинили галасу Ратуші, їм розповіли, що ти в Пекельних Воротах.

— Ні, — заперечив Матаяс. — Вони б не вдалися до такої ницої тактики. Найняти вбивцю? Убити когось у лікарняному ліжку? — Але, навіть промовляючи ці слова, Матаяс уже не був переконаний, що вірить у них. Ярл Брум і його офіцери вдавалися й до значно гірших речей геть без докорів сумління.

— Сильний, світлий і сліпий, — зауважив Джаспер. — Дуже по-фієрданськи.

«Він помер замість мене, — подумав Матаяс. — А я навіть не впізнав його імені».

— У Маззена була родина? — запитав нарешті фієрданець.

— Лише Покидьки, — відповів Каз.

— Жодних плакальників, — пробурмотіла Ніна.

— Жодних погребінь, — швидко відповів Матаяс.

— Як це — бути мертвим? — поцікавився Джаспер. Радісні вогники згасли в його очах.

Матаяс не знав, що відповісти. Ніж, яким було вбито Маззена, призначався для нього, і фієрданці ще й як могли бути відповідальними за це. Дрюскелле. Його брати. Вони хотіли, щоб він помер безчесно, вбитий у ліжку в ізоляторі. Це була підхожа смерть для зрадника. Такої смерті він заслужив. Тепер Матаяс мав перед Маззеном кревний борг, але як йому вдасться віддати його?

— Що вони вчинять із його тілом? — запитав він.

— Воно вже напевно перетворилося на попіл на Баржі Женця, — озвався Каз.

— Є ще дещо, — додав Ротті. — Дехто здійняв чималий галас, розшукуючи Джаспера.

— Його кредиторам доведеться зачекати, — гримнув Каз, і Джаспер здригнувся.

— Ні, — заперечив Ротті, похитавши головою. — В університеті з’явився чоловік. Джаспере, він стверджує, що він — твій батько.

4. Інеж

неж лежала на животі, простягнувши руки вздовж тіла, і, ніби черв’як, плазувала крізь темряву. Попри те що вона мало не заморила себе голодом, вентиляційна шахта досі була занадто вузька. Дівчина не бачила, куди рухається, просто просувалася вперед, відштовхуючись кінчиками пальців.

Вона отямилася за якийсь час після сутички на Велльґелуці, гадки не маючи, де вона і скільки пробула непритомною. Інеж пригадала, як стрімко падала вниз, коли один з Ван Екових Верескунів упустив її лише для того, щоб інший упіймав — руки, схожі на сталеві пута, вхопили її, повітря било в обличчя, навколо було саме тільки сіре небо, а в черепі вибухнув біль. Наступне, що вона пам’ятає, — як прокинулася в темряві; у голові гуло. Її руки й щиколотки були зв’язані, а на обличчі Інеж відчувала тісну пов’язку. На якусь мить їй знову було чотирнадцять, її кинули до трюму корабля работорговців, налякану й самотню. Інеж змусила себе дихати. Хай би де вона перебувала, дівчина не відчувала корабельної хитавиці, не чула скрипу вітрил. Під ногами була тверда земля.

Куди Ван Ек привіз її? Вона могла бути на складі або в чийомусь будинку. Можливо, вона вже взагалі не в Керчу. Байдуже. Вона — Інеж Ґхава і не тремтітиме, як зайчик у тенетах. «Хай би де була, я просто мушу вибратися».

Їй удалося спустити пов’язку, потершись обличчям об стіну. У кімнаті було темно, яку мішку, і єдине, що дівчина почула серед тиші, — власний прискорений віддих, коли паніка знову охопила її. Інеж перемогла страх, контролюючи власне дихання: вдих носом, видих ротом, — а коли довкола зібралися її Святі, дозволила своїй свідомості помолитися. Мара уявляла, як вони перевіряють мотузки на її зап’ястях, як розтирають руки, повертаючи їм рухливість. Вона не брехала собі, що не боїться. Колись давно, після страшного падіння, тато пояснив їй, що не бояться тільки дурні. «Ми стикаємося зі страхом, — казав він, — ми вітаємо нежданого гостя і слухаємо, що він хоче нам розповісти. Якщо надходить страх, незабаром щось мусить статися».

Інеж мала намір вчинити так, аби щось сталося. Вона не зважала на біль у голові й примусила себе повільно проповзти кімнатою, угадуючи її розміри. Потім звелася на ноги, тримаючись за стіну, і обмацала її, шаркаючи та підстрибуючи в пошуках дверей або вікна. Коли Інеж почула наближення кроків, вона впала на підлогу, але часу, щоб знову напнути пов’язку на місце, забракло. Відтоді вартові зав’язували її міцніше. Але це вже не мало значення, оскільки Інеж знайшла вентиляційну решітку. Тепер вона потребувала лише одного: знайти спосіб вирватися зі своїх мотузок. Казові це вдалося б у темряві, а може, навіть під водою.

Єдину можливість детально роздивитися приміщення, де її утримують, Інеж мала під час прийомів їжі, коли їй приносили ліхтар. Вона чула, як у численних замках поверталися ключі, двері розчахувалися і дзенькала таця, що її ставили на стіл. За мить з її обличчя ніжно знімали пов’язку — Баян ніколи не поводився грубо чи різко. Не такий був у нього характер. Правду кажучи, Інеж підозрювала, що це було просто не під силу його наманікюреним рученятам музиканта.

На таці, звісно ж, ніколи не було ніяких приборів. Ван Ек був достатньо мудрий, щоб не довірити їй навіть ложку, проте Інеж користувалася перевагами кожної миті, проведеної без пов’язки, щоб сантиметр за сантиметром вивчити порожню кімнату, шукаючи підказки, які могли б допомогти визначити, де вона перебуває, і спланувати втечу. Зачіпок було небагато: бетонна підлога, не позначена нічим, окрім стосу ковдр, які дали, щоб вона могла загорнутися вночі; стіни, помережані порожніми полицями; стіл і стілець, на яких вона їла. Вікон там не було, і єдиний натяк на те, що вони можуть досі бути неподалік від Кеттердама, — це вологий аромат солоного повітря.

Баян розв’язував Інеж руки, потім знову зв’язував їх перед нею, щоб вона могла їсти, проте Мара, відтоді як виявила вентиляційну решітку, лише копирсалася в їжі, з’їдала достатньо, щоб підтримати свої сили, але не більше. Однак, коли Баян і вартові принесли їй сьогодні тацю, шлунок Інеж голосно забуркотів, озиваючись на запах м’яких сосисок і каші. Від голоду їй паморочилося в голові, тож, сідаючи, дівчина посунула тацю з її місця на столі й розбила біле керамічне горнятко й мисочку. Вечеря вихлюпнулася на підлогу купкою чаберової каші, що парувала, і розбитого глиняного посуду, а Інеж незграбно приземлилася поруч, ледве не гупнувшись лицем у вариво.

Баян похитав темною шовковистою головою.

— Ти слабка, тому що не їси. Пан Ван Ек каже, що, якщо знадобиться, я маю змушувати тебе поїсти.

— А ти спробуй, — озвалася вона, дивлячись на нього з підлоги і вищиряючи зуби. — Проблематично буде навчати когось грати на піаніно без жодного пальця.

Але Баян лише засміявся, зблиснувши білосніжними зубами. Разом з одним із вартових він допоміг їй повернутися на стілець і наказав принести ще одну тацю.

Ван Екові не вдалося б вибрати їй кращого тюремника. Баян був сулієць, усього на кілька років старший за Інеж, із пишним чорним волоссям, що кучерями спадало на комірець, і чорними, схожими на дорогоцінне каміння очима з такими довгими віями, що ними можна було бити мух. Він розповів їй, що служить у Ван Ека вчителем музики, а Інеж здивувалася, що крамар привів у свій дім такого хлопця, зважаючи на те що його нова дружина була вдвічі молодша за нього самого. Ван Ек був або надзвичайно самовпевненим, або надзвичайно дурним. «Він обдурив Каза, — нагадала вона собі. — І щосили намагається прикинутися тупим стовпом».

Коли безлад прибрали (це зробив вартовий; Баян не брався до такої роботи) і принесли нову їжу, тюремник обіперся на стіну і спостерігав, як Інеж їсть. Вона загрібала пальцями грудки каші, дозволивши собі незграбно проковтнути лише кілька шматків.

— Тобі слід їсти більше, — дорікнув їй Баян. — Якщо ти будеш трохи послужливішою, якщо відповіси на його запитання, ти зрозумієш, що Ван Ек — розсудлива людина.

— Розсудливий брехун, шахрай і викрадач людей, — сказала Мара, а потім прокляла себе за те, що озвалася.

Баян не міг приховати свого вдоволення. Кожний прийом їжі мав той самий заведений лад: вона копирсалася в тарілці; він заводив світську розмову, приправляючи балачки уїдливими запитаннями про Каза й Покидьків. Щоразу, коли вона озивалася, він вважав це перемогою. На жаль, що менше вона їла, то слабшою ставала, отже, складніше було стерпіти його глузування з неї.

— Зважаючи на компанію, з якою ти зналася, здається, що брехня й шахрайство — очки на користь містера Ван Ека.

— Шевраті, — чітко сказала Інеж. «Той, хто нічого не знає». Вона неодноразово так називала Каза. Мара подумала про Джаспера, який грається зі своїми пістолетами, про Ніну, яка вичавлює з людей життя одним помахом зап’ястя, про Каза, що зламує замок у своїх чорних рукавичках. Бандити. Злодії. Убивці. І всі вартують більше за тисячу Ван Еків.

«Тоді де ж вони?» Це запитання розірвало якийсь поспіхом заштопаний шов усередині. «Де Каз?» Вона не хотіла занадто глибоко замислюватися над цим запитанням. Каз понад усе був практичним. Навіщо йому приходити по неї, якщо він може втекти від Ван Ека із найціннішим на світі заручником.

Баян зморщив носа.

— Не розмовляймо сулійською. Мені від неї хочеться плакати. — Він був убраний у звужені шовкові штани й елегантний піджак. До вилоги було пришпилено золоту ліру, увінчану лавровим листям і невеличким рубіном, що вказувала водночас на його професію й на будинок, де він служив.

Інеж знала, що не повинна далі розмовляти з ним, але вона досі залишалася збирачем секретів.

— На якому інструменті ти навчаєш грати? — поцікавилася вона. — На арфі? Чи на фортепіано?

— А ще на флейті та вчу панянок співу.

— І як співає Еліс Ван Ек?

Баян ледаче посміхнувся.

— Під моїм керівництвом значно краще, я можу навчити тебе видавати які завгодно приємні звуки.

Інеж закотила очі. Він був точною копією хлопчаків, разом із якими вона росла: голова забита дурницями і повний рот невимушених примовлянь.

— Я зв’язана і стою перед перспективою тортур чи навіть чогось гіршого. Ти насправді зі мною фліртуєш?

Баян вишкірився.

— Пан Ван Ек і твій пан Бреккер дійдуть згоди. Ван Ек бізнесмен. Наскільки я розумію, він просто захищає свої інтереси. Не можу уявити, щоб він удався до тортур.

— Якби тебе зв’язали, а на обличчя щоночі напинали пов’язку, твоя уява, можливо, не зраджувала б тебе так цілковито.

А якби Баян знав Каза, він не був би такий упевнений щодо обміну.

Протягом тривалих годин, залишившись на самоті, Інеж намагалася відпочити й зайняти мозок утечею, проте її думки неминуче поверталися до Каза та решти. Ван Ек хотів виторгувати за неї Кувея Юл-Бо, шуанського хлопчину, якого вони викрали із найсмертоноснішої фортеці на світі. Кувей був єдиною людиною, яка сподівалася відтворити батькову роботу з наркотиком, відомим як юрда парем, а винагорода за його викуп дала б Казові те, чого він завжди прагнув, — усі ті гроші й престиж, яких він потребував, щоб посісти своє законне місце серед босів Бочки, а ще шанс помститися Пецці Роллінзу за смерть свого брата. Ці факти вишиковувалися один за одним і перетворювалися на армію сумнівів проти надії, що її Мара намагалася придушити всередині.

Казів план дій був очевидний: отримати викуп за Кувея, забрати гроші, знайти собі нового павука, що повзатиме стінами Бочки й викрадатиме для нього секрети. Та й хіба вона не казала йому, що планує залишити Кеттердам, щойно їй заплатять. «Залишися зі мною». Чи насправді він це мав на увазі? Яку цінність мало її життя на тлі винагороди, яку Бреккер міг отримати? Ніна ніколи б не дозволила йому покинути її. Вона боролася б із усім, що заважало їй звільнити Інеж, навіть якщо досі перебувала в лещатах парем. А з нею залишився б і Матаяс зі своїм велетенським серцем, сповненим честі. І Джаспер... ну, Джаспер ніколи б не нашкодив їй, але він страшенно потребував грошей, якщо тільки не хотів, щоб його батько втратив свої засоби до існування. Він доклав би всіх зусиль, але це ще не означає, що Інеж вони пішли б на користь. До того ж без Каза жоден із них не зможе протистояти Ван Ековим жорстокості й ресурсам. «Я можу, — казала собі Мара. — Можливо, у мене не такий хитрий розум, як у Каза, але я небезпечна дівчина».

Ван Ек щодня підсилав до неї Баяна, а той був сама люб’язність і приязність, навіть якщо годинами випитував у неї про Казове місцеперебування. Вона підозрювала, що Ван Ек не прийде власною персоною, оскільки знав, що Бреккер пильно стежитиме за його пересуваннями. А може, він гадав, що вона буде вразливіша перед сулійським хлопцем, аніж перед лукавим крамарем. Але цієї ночі щось змінилося.

Баян зазвичай ішов геть, коли Інеж давала зрозуміти, що більше не їстиме — прощальна посмішка, легкий уклін, і ось він, упоравшись зі своїм обов’язком, зникає до наступного ранку. Цієї ночі він затримався.

Замість того щоб зрозуміти натяк і зникнути, коли Інеж відсунула зв’язаними руками свою тарілку, музикант сказав:

— Коли ти востаннє бачилася зі своєю родиною?

«Новий підхід».

— Ван Ек запропонував тобі якусь винагороду, якщо тобі вдасться витягти з мене інформацію?

— Це було звичайне запитання.

— А я — звичайна бранка. Він суворо з тобою поводиться?

Баян зиркнув на вартових і тихенько відповів:

— Ван Ек може відвезти тебе назад до родини. Він може виплатити твій контракт Перу Гаскелю, бо має достатньо коштів.

— Це була твоя ідея чи твого хазяїна?

— Хіба це має значення? — поцікавився Баян. У його голосі чулася така наполегливість, що Інеж одразу наїжачилася. «Якщо надходить страх, незабаром щось мусить статися». Він боявся Ван Ека чи її?

— Ти зможеш піти від Покидьків, Пера Гаскеля і того огидного Каза Бреккера вільною й незаплямованою. Ван Ек може знайти тобі транспорт до Равки й дати грошей на квиток.

Пропозиція чи погроза? Чи міг Ван Ек знайти її батьків? Сулійців було нелегко вистежити, вони остерігалися незнайомців, що ставили запитання. Але що, як Ван Ек підіслав чоловіка, який божився, що має новини про їхню загублену дівчинку? Про дівчинку, що зникла одного прохолодного дня, наче течія наповзла на берег, щоб заявити на неї права.

— Що відомо Ван Екові про мою родину? — запитала Мара; всередині наростав гнів.

— Він знає, що ти далеко від дому. Він знає умови твоєї угоди зі «Звіринцем».

— Тоді йому відомо, що я була рабинею. Чи заарештував він Цьоцю Гелін?

— Я... так не думаю...

— Звісно ж ні. Ван Ека не обходить, що мене купували та продавали, наче рулон бавовни. Він просто шукає важіль.

Але те, що далі запитав Баян, заскочило Інеж зненацька.

— Твоя мама готувала перепічку?

Дівчина насупилася.

— Звичайно.

Це була традиційна сулійська страва. Інеж змогла б приготувати перепічку навіть уві сні.

— Із розмарином?

— Із кропом, якщо він у нас був. — Вона знала, що надумав Баян: він намагається змусити її згадувати про домівку. Проте вона була такою голодною, а спогади такими сильними, що попри все в неї забурчало в животі. Дівчина могла уявити, як мама заливає вогонь, як хутко підкидає хліб пучками пальців, могла відчути аромат смаженого над попелом тіста.

— Твої друзі не прийдуть, — попередив Баян. — Час подумати про власний порятунок. Ти можеш опинитися вдома зі своєю родиною ще до кінця літа. Ван Ек допоможе тобі, якщо ти йому дозволиш.

Усі сирени всередині Інеж волали про небезпеку. Ця гра була занадто очевидною. Під Баяновими чарами, його темними очима й заспокійливими обіцянками ховався страх. Та все ж посеред лементу підозр Інеж чула інший дзвіночок, котрий виспівував: «А що, як?..» А що, як вона дозволить собі заспокоїтися, припинить удавати, що вища за речі, які втратила? А що, як вона просто дозволить Ван Екові посадити себе на корабель і відправити додому? Вона вже відчувала смак перепічки, тепло, яким пашить сковорідка, бачила стрічки, вплетені в темні материні коси, шовкові смужки кольору стиглої хурми.

Але Інеж знала й дещо інше. Це інше навчило її. «Краще гірка правда, ніж солодка брехня». Каз ніколи не пропонував їй щастя, тож Мара не довіряла чоловікам, які тепер обіцяли подати його на тарілочці. Вона недарма страждала. Її Святі мали причину, щоб привести її до Кеттердама, — корабель, що полюватиме на работорговців, місію, яка надасть сенсу всьому, чого вона зазнала. Вона не зрадить цю мету чи своїх друзів через якісь мрії про минуле.

Інеж засичала на Баяна, і той відсахнувся від цього тваринного звуку.

— Скажи своєму хазяїнові, хай спочатку поважає свої давні угоди, а потім укладає нові, — сказала дівчина. — А тепер дай мені спокій.

Баян поспіхом кинувся навтьоки, наче гарно вбраний пацюк, що ним він і був, але Інеж знала: настав час діяти. Нова Баянова наполегливість не віщувала нічого доброго для неї. «Я мушу вибратися із цієї пастки, — думала Мара, — перш ніж ця потвора спокусить мене спогадами та співчуттям». Можливо, Каз разом з іншими прийдуть по неї, але вона не збирається сидіти й чекати, що станеться.

Щойно Баян з вартовими пішли, дівчина дістала зі своєї схованки під мотузками на щиколотках уламок розбитої миски і взялася до роботи. Коли Баян прийшов із запашною мискою каші, вона почувалася дуже слабкою й ледь стояла на ногах, але їй тільки довелося вдати, що вона непритомніє, щоб навмисно скинути тацю зі стола. Якщо Ван Ек дійсно провів дослідження, йому слід було попередити Баяна, що Мара не падає. І точно не гупається незграбною купою на підлогу, де з легкістю може заховати між своїми путами гострий шматочок глиняного посуду.

Здавалося, минуло ціле життя, поки вона пиляла та дряпала, порізавши до крові об гострі краї пучки пальців, аж тоді нарешті дівчина розірвала мотузку і звільнила руки, а потім розв’язала щиколотки й рушила до вентиляційної решітки. Баян із вартовими не повернуться до завтрашнього ранку. Це давало їй цілу ніч, щоб втекти звідси й опинитися так далеко, як їй тільки пощастить.

Шахта була страшенно тісна, повітря всередині затхле від запахів, які Інеж навіть не вдавалося розпізнати, а темрява така щільна, що можна було не знімати з очей пов’язки. Мара й гадки не мала, куди її може привести вентиляція. Вона могла тягнутися ще кілька метрів або кілометр. Інеж потрібно було втекти до ранку, інакше вони знайдуть розхитану на петлях вентиляційну решітку і точно знатимуть, де вона.

«Прихильна вдачо, витягни мене звідси», — похмуро подумала дівчина. Вона сумнівалася, що комусь із Ван Екових вартових удасться протиснутися до цієї повітряної шахти. Їм доведеться знайти якогось кухарчука й добряче намастити його смальцем.

Вона повільно посунулася вперед. Як далеко вона просунулася? Щоразу, коли вона глибоко вдихала, здавалося, наче повітряна шахта стискається навколо ребер. Наскільки Інеж знала, вона могла бути на вершечку будівлі. Вона могла висунути голову на іншому боці й побачити далеко внизу метушливу Кеттердамську вулицю. Із цим Мара могла впоратися. Але що, як шахта просто урветься? Якщо з іншого боку глуха стіна? Їй доведеться проплазувати весь шлях задки і сподіватися, що вдасться заново зав’язати мотузки так, щоб ті, хто тримає її в полоні, не здогадалися, що вона вчинила. Неможливо. Цієї ночі не буде ніяких глухих кутів.

«Швидше», — наказувала вона собі, а на чолі намистинами виступав піт. Важко було не уявляти, що будинок стискається довкола неї, що його стіни вичавлюють з її легень повітря. Інеж не могла скласти справжній план, поки не дістанеться краю тунелю, поки не дізнається, як далеко їй потрібно втекти, щоб вислизнути з лаписьк Ван Екових людей.

А тоді вона відчула його — незначний порух повітря, що торкнувся її вологого чола. Мара прошепотіла коротеньку вдячну молитву. Попереду мусив бути якийсь отвір. Вона принюхалася, намагаючись відчути натяк на вугільний дим або мокрі зелені поля провінційного містечка. Обережно протискалася вперед, аж поки пальці не торкнулися поперечин на вентиляційній шахті. Світло нізвідки не сочилося, і це здалося Інеж гарним знаком. Кімната, до якої вона збиралася зістрибнути, схоже, безлюдна. Святі, а що, як вона у Ван Ековім маєтку? А що, як вона ось-ось приземлиться на сонного крамаря? Вона прислухалася, чи не пролунає людський звук — хропіння, глибоке дихання. Нічого.

Інеж прагнула повернути собі свої ножі, відчути в долонях їхню заспокійливу вагу. Цікаво, чи Ван Ек і досі володіє ними? А може, викинув їх у море? Хай там як, вона знову перелічила їхні імена — Петір, Марія, Анастасія, Лізабета, Сан-Владімір, Санта-Аліна — і відчула мужність у кожному промовленому пошепки слові. Потім дівчина розгойдала вентиляційну решітку й щосили штовхнула її. Та розчахнулася, проте замість того, щоб повиснути на петлях, взагалі відвалилася. Інеж спробувала вхопити її, але решітка прослизнула між пальцями і загуркотіла підлогою.

Дівчина почекала, серце гупало. Хвилина минула в тиші. Ще одна. Ніхто не прийшов. У кімнаті було порожньо. Можливо, у всьому будинку було порожньо. Ван Ек не залишив би її без охорони, тож, мабуть, його люди вишикувалися ззовні. Дівчина знала: якщо це так, спроба прослизнути повз них виявиться невеличким випробуванням. І принаймні зараз вона слабко уявляла, як далеко від неї підлога.

Не існувало способу здійснити вишукано те, до чого вона збиралася вдатися. Інеж ковзнула головою донизу, тримаючись за стіну. Потім, коли дівчина вже висунулася більш ніж наполовину, а тіло почало напинатися, Інеж дозволила інерції потягнути себе вперед, скрутилася калачиком і затулила руками голову, щоб захистити череп і шию під час падіння.

Удар був досить безболісним. Підлога тут була бетонна — так само, як у її камері, — але, вдарившись, Інеж перекотилася і вперлася в щось, що здавалося задньою стінкою чогось твердого. Вона скочила на ноги, вивчаючи руками предмет, у який врізалася. Він був оббитий оксамитом. Рухаючись убік, дівчина відчула під пальцями ще один аналогічний предмет. «Сидіння, — здогадалася Інеж. — Я в театрі».

У Бочці було чимало музичних залів і театрів. Чи могло статися, що вона була так близько від дому? А може, в одному з респектабельних оперних театрів Ліду?

Інеж повільно рухалася, простягнувши руки перед собою, поки не дісталася до стіни, що, як вона подумала, була в затильній частині театру. Дівчина обмацувала її в пошуках дверей, вікна чи хоча б іще одного вентиляційного отвору. Нарешті її пальці наштовхнулися на одвірок і руки лягли на круглу ручку. Та не піддалася. Замкнено. Інеж нерішуче посмикала.

Кімнату залило світло. Інеж притиснулася спиною до дверей, скосивши очі від несподіваної яскравості.

— Якщо вам захотілося здійснити екскурсію, пані Ґхафа, могли б просто попросити, — промовив Ян Ван Ек.

Він стояв на сцені старезного театру в чорному крамарському костюмі строгого крою. Зелені оксамитові театральні стільці були поїдені міллю. Завіса, що обрамлювала сцену, звисала клаптями. Ніхто не доклав зусиль, щоб розібрати декорації останньої п’єси. Вони нагадували жахливе дитяче видіння в операційній хірурга: зі стін звисали гігантські пилки й киянки. Інеж упізнала декорації до «Безумця й лікаря», однієї з коротеньких п’єс «Комеді Бруте».

По периметру кімнати вишикувалися вартові, а Баян стояв поруч із Ван Еком, стискаючи вишукані рученята. Невже вентиляційну решітку не зачинили для того, щоб спокусити її? Невже Ван Ек увесь цей час грався з нею?

— Підведіть її сюди! — наказав вартовим Ван Ек.

Інеж ані миті не вагалася. Вона заскочила на вузьку спинку найближчого театрального стільця, потім рвонула до сцени, перестрибуючи з одного ряду на інший, поки вартові намагалися видертися на сидіння. Мара дугою злетіла на сцену, минула переляканого Ван Ека, обережно обігнула ще двох вартових, ухопила одну зі сценічних мотузок і полізла вгору, подумки промовляючи молитви, щоб та витримала її вагу, поки вона дістанеться вершечку. Вона зможе заховатися в кроквах і знайти шлях на дах.

— Переріжте мотузку! — вигукнув Ван Ек незворушним голосом.

Інеж хутчіш полізла вище. Але наступної миті вона побачила над собою обличчя: один із Ван Екових посіпак із ножем у руці. Він навідлиг розрубав мотузку.

Шворка не витримала, і Мара впала на підлогу, розслабляючи коліна, щоб пом’якшити удар. Перш ніж їй удалося підвестися, троє вартових наскочили на неї, утримуючи дівчину на місці.

— Чесне слово, пані Ґхафа, — дорікнув їй Ван Ек, — ми добре обізнані з вашими талантами. Невже ви гадаєте, що я не вжив запобіжних заходів? — На відповідь він не чекав. — Ви не вийдете звідси без моєї допомоги або допомоги містера Бреккера. Оскільки, схоже, він не збирається потішити нас своєю присутністю, вам, напевно, варто поміркувати про зміну союзників.

Інеж не озвалася.

Ван Ек заклав руки за спину. Дивно було дивитися на нього й бачити тінь Віланового обличчя.

— Місто заполонили чутки про парем. Фієрданська делегація дрюскелле прибула до сектора посольств. Сьогодні до Третьої Гавані припливли два шуанських військових кораблі. Я дав Бреккерові сім днів на те, щоб оцінити угоду щодо вашої безпеки, але всі шукають Кувея Юл-Бо — я ж бо неодмінно вивезу хлопчину з міста, перш ніж його знайдуть.

«Два шуанських військових кораблі». Ось що змінилося. Час Ван Ека спливав. Чи було це відомо Баянові, чи він просто відчув зміну в настрої хазяїна?

— Я сподівався, що Баян зможе згодитися для чогось іще, окрім покращення хисту моєї дружини до гри на фортепіано, — вів далі Ван Ек, — але схоже, що нам із вами доведеться дійти згоди. Де Каз Бреккер тримає хлопця?

— Звідки мені взагалі це знати?

— Вам мають бути відомі адреси явок Покидьків. Бреккер ні до чого не вдається без підготовки. Він мусить мати мурашники для переховування по всьому місту.

— Якщо ви так добре його знаєте, тоді вам відомо, що він ніколи не триматиме Кувея там, куди я можу вас привести.

— Я в це не вірю.

— Нічого не можу вдіяти з тим, у що ви вірите чи не вірите. Ваш шуанський науковець уже, напевно, давно втік.

— Я почув би про це. У мене всюди є шпигуни.

— Очевидно, не всюди.

Баянові вуста примхливо скривилися.

Ван Ек стомлено похитав головою.

— Покладіть її сюди, на стіл.

Інеж знала, що пручатися немає сенсу, але все одно спробувала. Вона могла боротися або піддатися жаху, що охопив її, коли вартові підняли її на стіл і припнули до нього кінцівки. Тепер вона побачила, що один із реквізитних столів був завалений інструментами, що нічим не скидалися на гігантські киянки і пилки, які звисали зі стін. Це були справжні хірургічні інструменти. Скальпелі, пилки й затискачі, що зблискували, не приховуючи своїх похмурих намірів.

— Ви — Мара, пані Ґхафа, легенда Бочки. Ви збирали таємниці суддів, радників, злодіїв і навіть убивць. Сумніваюся, що в цьому місті є щось, що вам невідомо. Ви негайно розповісте мені адреси явок містера Бреккера.

— Я не можу розповісти вам те, чого не знаю.

Ван Ек зітхнув.

— Пам’ятайте, що я намагався поводитися з вами ввічливо. — Він повернувся до одного з вартових, кремезного чолов’яги з гострим, мов бритва, носом.

— Мені б хотілося, щоб це не надто затягнулося. Роби те, що вважаєш за краще.

Рука вартового зависла над столом з інструментами, наче вирішуючи, яка саме жорстокість буде ефективнішою. Інеж відчула, як її мужність похитнулася, від паніки вона хапала повітря ротом. «Якщо надходить страх, незабаром щось мусить статися».

Баян нахилився над дівчиною, його обличчя зблідло, а очі повнилися співчуттям.

— Будь ласка, скажи йому. Бреккер точно не вартує того, щоб тебе вкрили рубцями або скалічили. Скажи крамареві, що тобі відомо.

— Усе, що мені відомо: такі люди, як ти, не заслуговують на повітря, яким вони дихають.

Схоже було, наче музикант страждав від гострого болю.

— Я був до тебе винятково добрим. Я не якась там потвора.

— Ні, ти чоловік, який ледаче сидить поруч і вітає себе, що він такий ввічливий, поки потвора нажирається від пуза. Монстри принаймні мають зуби і хребет.

— Так нечесно!

Інеж не могла повірити в м’якотілість цього створіння, у те, що цієї миті воно домаглося її схвалення.

— Якщо ти досі віриш у чесність, отже, прожив дуже вдале життя. Відійди зі шляху потвори, Баяне. Покладімо цьому край.

Бритвоносий вартовий ступив на крок уперед; у його руках щось зблиснуло. Інеж потяглася до внутрішнього острівця спокою, до місця, яке допомогло їй прослужити ріку «Звіринці», рік, кожна ніч якого була сповнена болю й приниження, а відлік дням вели побої та ще дещо гірше.

— Давай, — заохотила вона чоловіка, і голос її був міцний як сталь.

— Зачекай, — озвався Ван Ек. Він роздивлявся Інеж із таким виразом обличчя, наче читав гросбух, намагаючись підібрати числа. Крамар схилив голову набік і промовив: — Поламай їй ноги.

Інеж відчула, як згасла її мужність. Вона почала молотити ногами, намагаючись вирватися з лещат вартових.

— Ах, — додав Ван Ек. — Ось що я думаю.

Бритвоносий вартовий вибрав важкий шматок труби.

— Ні, — зупинив його Ван Ек. — Я не хочу, щоб це був чистий перелом. Візьми киянку. Розтрощи кістку. — Над нею ширяв погляд його яскравих чисто-синіх очей — Віланових очей, проте до останньої крихти позбавлених Віланової доброти. — Нікому не вдасться скласти вас знову докупи, пані Ґхафа. Можливо, вам пощастить виплатити ваш контракт, просячи милостиню в Східній Клепці, а потім щоночі приповзати до Рейки, якщо, звісно, Бреккер і далі здаватиме вам там кімнату.

— Не треба. — Мара не знала, благає Ван Ека чи себе. Не знала, кого вона більше ненавидить цієї миті.

Вартовий узяв сталевий молоточок.

Інеж скорчилася на столі, тіло вкрилося потом. Вона відчувала запах власного страху.

— Не треба, — повторила вона. — Не треба.

Бритвоносий вартовий зважив молоточок у руках. Ван Ек кивнув. Вартовий замахнувся плавною дугою.

Інеж дивилася, як молоточок здійнявся і досяг найвищої точки, світло мерехтіло на його широкій голівці пласким обличчям мертвого Місяця. Дівчина почула, як тріснув у каміні вогонь, подумала про материне волосся із шовковими стрічками кольору хурми.

— Він ніколи не пристане на пропозицію, якщо ви поламаєте мене! — крикнула вона, слова вихопилися з якихось глибин усередині, голос лунав грубо й беззахисно. — Я йому більше не знадоблюся!

Ван Ек підвів руку. Молоток опустився.

Інеж відчула, як він ковзнув по її штанам, удар розколов поверхню стола за міліметр від її литки, і від цієї сили відламався кутик.

«Моя нога, — подумала дівчина, несамовито здригаючись. — Це мала бути моя нога». Потім вона відчула металевий присмаку роті. Мара прокусила язик. «Святі, захистіть мене. Святі, захистіть мене».

— Ви навели цікавий аргумент, — задумливо озвався Ван Ек. Він постукав пальцем по губах, роздумуючи. — Поміркуйте про свою відданість, пані Ґхафа. Завтра вночі я можу бути не таким милосердним.

Інеж не могла впоратися з тремтінням. «Я тебе розіпну, — заприсяглася вона подумки. — Я вирву з твоїх грудей жалісливі сердечні вибачення». Це була лиха думка, мерзенна думка. Але вона не могла її побороти. Чи схвалять це її Святі? Чи воздається їй пробачення, якщо вона вб’є не для того, щоб вижити, а тому, що палатиме соковитою, яскравою ненавистю? «Мені байдуже, — подумала Інеж, скручена судомою, і вартові підняли її тремтливе тіло зі столу. — Я спокутуватиму до останнього свого дня, якщо це означає, що спроможуся вбити його».

Вони потягли дівчину назад до її кімнати через фойє напівзруйнованого театру, а потім коридором, де, як вона знала, мала б розташовуватися колишня апаратна кімната. Їй знову зв’язали руки й ноги.

Баян повернув на місце пов’язку.

— Перепрошую, — прошепотів він. — Я не знав, що він задумав... Я...

— Кадема мегім.

Баян відсахнувся.

— Не кажи так.

Сулійці були стримані люди, вірні. Їм доводилося бути такими у світі, де вони не мали власної країни і де їх було так мало. Зуби Інеж стукотіли, але вона витиснула із себе слова:

— Ти покинутий. Так само, як ти повернувся спиною до мене, повернуться спинами до тебе. — Це було найгірше із сулійських проклять, яке забороняло предкам радо зустріти звинувачуваного в іншому світі та прирікало душу тинятися, не знайшовши домівки.

Баян зблід.

— Я не вірю в ці забобони.

— Повіриш.

Він щільніше запнув пов’язку на голові. Інеж почула, як зачинилися двері.

Вона лежала на боці, уп’явши стегно й коліна у тверду підлогу, та чекала, поки минеться дрож.

У перші дні перебування у «Звіринці» вона вірила, що хтось прийде по неї. Родина знайде її. Представник закону. Герой із тих історій, що розповідала їй мама. Чоловіки приходили, та не для того, щоб звільнити її, — і врешті-решт надія зів’яла, як листочки під занадто палючим сонцем, і змінилася зачатками смиренності.

Каз урятував її з тієї безнадії, а їхні життя відтоді стали низкою порятунків, вервечкою боргів, що їх вони ніколи не рахували, знову й знову рятуючи одне одному життя. Лежачи в темряві, вона збагнула, що, попри всі свої борги, вірила, що він знову врятує її, що він забуде про свою жадібність і своїх демонів та прийде по неї. Тепер Мара вже не була така певна. Річ була не лише в словах, які вона сказала і які зупинили Ван Екову руку, але в правді, яку вона почула у своєму голосі. «Він ніколи не пристане на пропозицію, якщо ви поламаєте мене». Вона не могла вдавати, наче ці слова були викликані якоюсь стратегією або навіть тваринним лукавством. Магія того, що вони спрацювали, народилася з віри. Потворні чари.

«Завтра вночі я можу бути не таким милосердним». Невже сьогодні вночі відбувся ритуал, що мав налякати її? Чи повернеться Ван Ек, щоб утілити свої погрози? А якщо Каз таки прийде, що тоді залишиться від неї?

Загрузка...