Короп по-чорнобильськи

Передмова

- Сьома, ви єврей?

- А що? Щось сталося?

Колись, дуже-дуже давно, бо ще до Першої Світової війни, в самому центрі Європи була дивовижна, несхожа на інші, країна. Населяв її чудернацький Народ - не вельми багатий, точніше, вельми небагатий. Хоч і працьовитий. Народ вірив у свого Бога і щодня старанно вчащав до своїх храмів.

А оскільки статків, як і старанності, у цій країні вистачало не на всіх, то замість корів мусили тримати кіз, що, як ви розумієте, додає клопоту і дискомфорту. Отож, щоранку спершу пастух заганяв у стадо кози, а потім спеціальний служка ходив по хатах і заганяв на молитву занадто лінивих.

Ви не повірите, але у цій країні не було ланів та лісів. Ні, вони існували, але десь там, вздовж доріг, по яким народ на старих возах, запряжених старими шкапами їздив у гості один до одного. Бо країна ця ще й тим була чудернацька, що складалася з самих містечок. Ні, десь існували міста, і то навіть великі, дехто з Народу часом навіть туди навідувався. Але ця урбаністична цивілізація лежала не те що за кордоном, а просто в іншому світі.

Ну, і нарешті, Народ говорив однією мовою, однаково одягався, бідніший від багатшого відрізнявся тільки кількістю латок та дітей на обійсті. Всі містечка були навдивовижу схожі одне на одне - що на самому заході країни, що на її сході. За єдиною, напевне, різницею: в містечках, котрі на схід від річки Збруч, посеред базару бовваніла постать російського городового з довжелезною шаблюкою, а відповідно, на захід - походжав поміж перекупками австрійський жандарм у форменому картузі, прикрашеному півнячими перами. Проте, ця обставина не дуже бентежила Народ. Як і та, що кордони його країни не були відмічені на жодних картах Європи. Офіційно. Бо відтоді, як у Середні віки Народ, гнаний чужими недобрими вітрами, прибився на ці землі, він вірив, що то лише тимчасова зупинка на довгому шляху Додому - до рідних могил і святинь. На все Божа воля і його ласка.

Окремо взятий представник цього Народу міг мати у школі хронічну двійку з географії і плутати Бойберек із Бойнаресом, себто, Буенос-Айресом. Але розбуди його навіть серед ночі - і він вам безпомилково покаже пальцем у бік Єрусалиму. І майже дві тисячі років на свій Новий рік Народ піднімав обов’язковий тост: “А наступного року - святкуємо в Єрусалимі!”

Ви вже, напевне, здогадалися, про кого йдеться. Так ото ж…

Мав той Народ аж двох правителів - один сидів у Санкт-Петербурзі, а другий тихо маразмів у Відні. Зате не було у цього Народу своєї землі, та й власне держави. Ну і що з того? А от уже історія Народу - то не побрехенька, зліплена вченими мудрагелями з офіційних академій, а таки справжня, записана колись на скрижалях зі слів самого Всевишнього. Сусідні з Народом племена якось призабули, що першими закликали всіх: не убий, не укради, не побажай добра ближнього свого, не давай свідчень неправедних - взагалі то вони, євреї, вимовимо нарешті це слово вголос. Забули… А тому принагідно і свідчили проти них неправдиво, і добро їхнє забирали силоміць… і навіть вбивали. Що по той бік Збручу, що по цей. Хто в Австро-Угорському цісарстві європейський порядок наводив, хто - «Рассею спасал». Народ заробляв і в голову, і нижче, в афедрон, себто, гузно, кректав, стогнав - і кепкував. І з ворогів своїх, і з самих себе. Кепкування ці виливалися в жартівливі оповідки, а вони, в свою чергу, і склали врешті решт унікальну неофіційну новітню історію Народу. І от дивина - її не викладали в хедерах, себто, школах - але всі її знали.

Затямте, до речі, раз і назавжди: самі євреї ніколи не вигадували про себе анекдотів. Це робили і продовжують робити антисеміти. Єврейський жарт - то саме оповідка - смішна, парадоксальна, інколи трошки гірка. Оскільки землі, куди євреї були загнані царськими та цісарськими приписами, простяглися на сотні кілометрів і лежали часто-густо осторонь залізниць, то в різних місцинах ці жарти переповідали по-різному. На Галичині підсміювалися над рабином з Отині, на Поділлі, звичайно ж, бердичівського на кпини брали, а на Берестейщині обезсмертив себе у веселих спогадах нащадків ребе з Хелма.

Але суть не в тому, з кого саме, а в тому, що сміялися. Хорошим, незлим сміхом.

А потім в Росії гегемон з’явився, в Австрії синочок фрау Шикльгрубер підріс. І вийшло, як казали на містечкових базарах - пара цвай. Чим закінчилося все для цих двох імперій - ви прочитаєте в будь-якому підручнику історії. Вмили Європу кров’ю раз - в Першій Світовій. І одразу після цього - ще раз, в незліченних революціях та громадянських війнах. А потім у смак увійшли і вчинили Другу Світову.

Щоправда, першою жертвою цієї вселенської веремії стали єврейські містечка. Бо ще не встигли в Москві облаштуватися товариші Ленін із Троцьким, а у Варшаві маршал Пільсудський, як єврейська молодь рвонула з родинних гнізд. Ті, що по один бік Збручу - у великі міста, в комерцію, а ті, що по цей бік річечки - в революцію. А в 39-му бабахнула війна. І не стало Народу. І його смішної містечкової країни теж.

Ні, євреї, як такі, вціліли і навіть (хоча далеко не всі) повернулися на землі обітовані. Але щось воно таки сталося-зламалося. І, як самі вони визнали, - розучилися сміятися. Ні, звичайно, у численних газетах і журнальчиках все ще фігурують в анекдотах бідолахи Рабинович з Абрамовичем (не плутати з тими двома, котрі олігархи), але то вже не гумор, то глум.

Книга, яку ви взяли до рук, це, образно кажучи, затерті сліди на забутих дорогах історії. Або - пожовклі старі фотографії колись яскравого, барвистого світу.

Розповідають, що найбагатше зібрання єврейського гумору було в Інституті єврейської культури Академії наук УРСР. Але воно не збереглось. А сам інститут ліквідували одразу після 1945-го року. Потім ліквідували тих його співробітників, котрі чудом уціліли в геєні війни… В рамках формування нової історичної спільноти - радянського народу. Але хіба ми про це?

На щастя, жив собі на світі такий собі дивак - Горацій Сафрін. Від свого народження і до 1938-го року мешкав у Станіславі (нині Івано-Франківськ), працював у тамтешньому єврейському театрі “старшим, куди пошлють” - переважно по літературній частині - і підробляв у місцевих газетах. Та головне - що він і зібрав у молоді роки по галицьких, волинських та прикарпатських містечках оті маленькі перлинки справжніх єврейських жартів. Бог хлопа милував, бо у тій страшній круговерті, що почалася в Європі 1-го вересня 139-го року, Сафрін уцілів. Після війни працював у Варшаві, знову ж таки, у єврейському драмтеатрі, але після того, як Польща стала соціалістичною, у бідного фольклориста виникли певні проблеми з виданням свого, справді безцінного на той момент зібрання. Врешті решт, з’явилося воно на світ Божий у провінційному видавництві, лише через рік після смерті Сафріна - в 1981-му.

Спочатку ми хотіли просто перекласти Сафрінову колекцію єврейських оповісток на українську мову. Проте, в процесі роботи помітили, що ту чи іншу історію ми вже колись чули, в дитинстві - один із авторів у себе на Поділлі, а другий - в Чорнобилі. От тільки розповідали їх старі євреї дещо інакше.

Це раз. А друге - водночас зі зникненням Народу забулося, загубилося в непам’яті багато дрібниць, які, власне, і роблять з абсолютно побутової історії філософсько-гумористичну притчу. Тож, хочеш-не хочеш, а довелося нам щось дописувати, щось пояснювати, а там і цілий коментар укладати… І нарешті, ті розповіді, які не довелося колись почути Сафріну, але винесли зі свого дитинства ми - їх що накажете, знехтувати? Наприклад, абсолютно епічну історію про трансформацію єврейської кози в цапа, котру сучасні українські філософи використовують у своїх серйозних наукових працях. Це вам що - жарти?

В результаті вийшла з усього того не стільки весела, стільки тужлива українська мелодія на єврейському кларнеті на мотиви призабутого польськомовного іудея-фольклориста. Недаремно, попри всі жахіття і страхіття, посеред яких жив Сафрін, доля відміряла йому чимало літ. Бог його вже до себе забрав… ну що ж, він зі своїми жартиками і там не пропаде.

А ми почнемо. До речі, чому саме ми, двоє українців, у роду яких єврейської крові ані крапельки? В пам’ять про двох людей, котрим ми зобов’язані. Першого з них, київського чекіста Лавлєрова, сина поважаного чорнобильського єврея Лавлєра ми ніколи не бачили. Кажуть, він загинув ще до нашого народження… але це він, ризикуючи життям, визволив зі страшного київського ГПУ «націоналіста» Якова Пащенка, весь націоналізм якого полягав у тому, що він був схожий на Тараса Шевченка. Казали старі люди, що Лавлєров порятував тоді не тільки вчителя Пащенка. І саме за це його вбили свої ж, чекісти.

А друга людина - колишній фронтовий (!) розвідник Марко Юхимович Смєхов. Уявіть собі, що було би з ним, хрещеним за всіма правилами в київській синагозі, котра на Межигірській, якби він втрапив у полон. А він ходив через фронт усі чотири довгих роки війни. А потім виховав не одне покоління дикторів та журналістів українського радіо, вже як режисер і незрівнянний читець української класики.

Марко Смєхов був учителем Валерія Лапікури.

Яків Пащенко - дід Наталки Лапікурихи.

Висновки робіть самі.