Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

Лихо над лихами

Жив на світі бідний чоловік. Не знав він, за що взятися, щоб якось прожити з сім’єю, не вмерти з голоду.

— Немає кращого ремесла, як ліпити нові горшки й дротувати розбиті! — сказав він якось жінці й вирішив стати гончарем, а заодно й горшки дротувати.

Так і прозвали того чоловіка — Горшкодротар. Влітку чоловік робив з глини горшки, обпалював їх, возив до міста продавати. Зимою ходив по селах, дротував розбиті горшки, глечики та інший посуд. Непогано заробляв: за новий горщик йому насипали такий же горщик зерна, за подротований — півгоршка.

Везе, бувало, Горшкодротар горшки на ринок, весело насвистує та ще й наспівує, щоб люди знали:

— Горшки на продаж, горшки дротувати!

Почув якось цар, як дротар наспівує, й дуже сподобалося йому, що той хоч і бідний, та веселий.

— Чого ти, чоловіче, такий веселий? — питає цар.

— А чому б мені не радіти, не веселитись, коли я в житті ніякого лиха не знаю?

— Скажи, чоловіче добрий, чи ти можеш відповісти на таке запитання: що то за лихо, що над усіма лихами лихо?

— А чому б мені не відповісти? Знаю!

— Отож я своїм міністрам і загадаю таку загадку, хай попробують відгадати. Тільки ти дивись, нічого їм не кажи, якщо тобі добре не заплатять.

Скликав цар всіх міністрів до себе:

— Ви в моїй державі наймудріші люди. Ось я вам загадаю загадку: відгадаєте — будете і далі міністрами, не відгадаєте — ідіть під усі сто вітрів.

— Загадуй, відгадаємо! — закричали міністри, не давши цареві й договорити. Цар і питає:

— Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?

Задумалися міністри.

— Ні, ми так швидко не відгадаємо!

— Приходьте тоді через три дні.

— Світлий царю! Три дні для такої загадки — мало! Дай нам бодай два тижні.

— Хай буде по-вашому! — погодився цар.

Пішли міністри по всій країні наймудріших людей розпитувати, та ніхто не може загадку розгадати. Зібралися вони через тиждень знову в царя.

— Ну що, мої славні і мудрі міністри, відгадали?

— Ще ні! — відповіли в один голос міністри.

Тим часом до палати залетів знадвору веселий приспів Горшкодротаря:

— Горшки продаю, горшки дротую!

— Пресвітлий царю! Дайте такий наказ, який заборонив би всіляким горшкодротарям кричати під царськими вікнами, — каже один із міністрів.

— Хай собі виспівує, коли він лиха не знає! — відповів на це цар.

Тут піднявся ще один міністр і каже:

— А може, він розгадав би загадку?

— Спробуйте! — відповів цар.

Наступного дня найстарший міністр відшукав у місті Горшкодротаря.

— Послухай, Горшкодротарю! Відгадай загадку!

— Яку?

— Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?

— Я й не такі загадки відгадував, а над цією й думати нічого!

Міністр аж очі витріщив.

— Тобі, може, й дурниця, а я вже тиждень ходжу поміж мудрих людей, звідуюся, й ніхто мені не може допомогти відгадати.

— Даси сто золотих — відгадаю! — мовив Горшкодротар.

Бачить міністр, що Горшкодротар не жартує, виплатив сто червінців.

Горшкодротар і каже:

— Хіба може бути більше лихо, як злі сусіди? Це перше лихо на білому світі!

З цим і пішов міністр до царя. По дорозі зустрічає другого міністра. Той питає:

— А що, відгадав Горшкодротар?

— Аякже, відгадав за сто золотих!

— Хай він провалиться, той Горшкодротар, — мовив другий міністр. — Щоб я йому сто золотих платив!

Та хоч і розізлився на Горшкодротаря, все ж хотілося йому залишитися міністром. Довелося піти до Горшкодротаря, поклонитися:

— Скажи мені, що то на світі за лихо, що над усіма лихами лихо?

— Плати сто золотих, скажу.

— Чи не багато це?

— Думаю, що ні!

Виплатив міністр сто золотих і чекає.

— Немає в світі гіршого лиха, як лиха жінка!

Прийшов до Горшкодротаря і третій міністр. І не тільки не поклонився, а набундючився й каже:

— Ей, ти, Горшкодротарю, що то за лихо, що над усіма лихами лихо?

— Плати сто золотих, скажу.

— А ти хіба не бачиш, що я міністр? Я в царя права рука, тому мені всі повинні безплатно відповідати!

— Бідному чоловікові і за спасибі відгадав би, а тобі не скажу. Коли ти міністр, то маєш чим заплатити.

Розізлився міністр на Горшкодротаря й пригрозив:

— Ти, сякий-такий, знаєш, що я можу тебе розорити?

А Горшкодротар йому:

— Воно й видно, що ти і торбу взяв би від жебрака.

— Бачу, що з тобою не дійти до кінця. Даю тобі п’ятдесят золотих! Досить з тебе!

— Я за п’ятдесят і рота не розкрию!

Пішов розлючений міністр, так ні до чого й не договорившись.

На другий день прийшов знову:

— Ну що, дійшов до розуму? Береш п’ятдесят золотих?

— Ні, не беру!

— На вже, на! — шпурнув міністр гаманець на стіл. — Ось тобі сто золотих, кажи швидше!

— О ні, за сотню я сьогодні не скажу!

— А скільки ж тобі?

— Даси двісті — скажу!

Міністр вже і погрожував, і залякував, та нічого не добився.

Приходить на третій день:

— Ну, береш сотню?

— Ні, не беру.

— На, маєш двісті золотих, — шпурнув міністр гаманець Горшкодротарю.

— Ні, пане, тепер хоч би і тисячу давав, не скажу!

— Що, розбагатів надто?

— Не розбагатів, треба було вчора давати, скільки просив.

От прийшов строк, зібрав цар міністрів. Питає третього:

— Як у вас справи? Відгадали загадку?

— Пресвітлий царю, почекайте до полудня.

— Добре, почекаю! — погодився цар.

Прибіг міністр до Горшкодротаря, впав перед ним навколішки й благає:

— Відгадай ту загадку, зглянься! Не відгадаєш — мені кінець. Проси, що хочеш!

— Добре, добре! — каже Горшкодротар. — Коли так просиш, я тобі й без грошей скажу. Тільки ти ось що зроби…

Міністр дуже зрадів, коли почув, що Горшкодротар і загадку відгадає, і грошей не візьме, — і на все погодився:

— Що тільки накажеш, все зроблю!

— Посади мене на візок і вези в царський двір.

— Змилостився! — заблагав міністр. — На десяте село відвезу на собі, тільки не на царський двір! Побачить мене цар в упряжці — я крізь землю провалюсь від сорому!

— Скажу тільки при цій умові. А там роби, як сам знаєш!

Бачить міністр, що немає порятунку, впрігся до візка і везе Горшкодротаря разом з його горшками. Той сидить наверху й на весь голос приспівує:

— Горшки, кому горшки? Горшки дротувати!

— Та ти хоч не кричи! — просить міністр. — Дам тисячу золотих, тільки замовкни.

Та Горшкодротар не слухає, усе наспівує. На його голос вийшов цар з двома міністрами. Бачить — третій міністр тягне візка, а на візку горшки і Горшкодротар сидить, приспівує. Махнув цар рукою, щоб зупинився.

— Хто тебе везе? — питає Горшкодротаря.

— Дурна голова! Гіршого лиха й не знайти, це вже дійсно лихо над лихами!

Цар покликав до себе Горшкодротаря й міністра: — Віднині будеш ти, Горшкодротарю, міністром, а цей хай ліпить горшки і дротує їх.

Багач, що народив теля

Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.

Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:

— Ти за тиждень народиш теля!

— Жартуєш, Леську…

— Ні, бігме.

Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:

— Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.

— Це може бути, чоловіче.

Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!

Жінка побідкалася й каже:

– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.

— Добре, піду.

Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.

«Ади, — подумав багачисько, — вовки з’їли шандаря. Та буду мати чоботи!»

Узяв чоботи в торбу й пішов далі.

Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:

— Пустіть заночувати!

Господар питає:

— А ти хто будеш?

— Подорожній.

— Куди йдеш?

— До Коломиї корову купувати.

— Заходь.

Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.

А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.

«Ади, яку теличку я народив», — подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати — ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п’яти не загубив.

Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.

Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:

— Уставай, чоловіче, бо наше теля з’їло подорожнього!

Господар протер очі.

— Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.

— Відведи в ліс вовкам, — порадила жінка.

Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу.

А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:

— Давай, жінко, їсти!

Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:

— Ну що, чоловіче, було в тебе теля?

— Аякже!

— А яке воно?

— О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.

— А потім?

— Я схопився і — драла додому.

Багачка як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:

— Запрягай коні й — за телям! Я його не подарую!

— Не поїду, жінко. Мені соромно.

— Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?

Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.

Запрягли і — гайда! Під’їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:

— Накрий мене веретою.

Багачка — до хати.

— Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…

— А де ваш чоловік?

Вийшли до фіри. Господар виломив із плота дрючок і почав ним молотити по ряднині.

— А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..

Багачі, похнюпившись, поїхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.

Дурні багачки

В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка замість язика мала бритву в роті.

Продав вола, а жінка нарікає:

— Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.

Чоловік розсердився:

— Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.

— Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.

Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:

— Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?

Чоловік потримав гусака в руках і відповів:

— Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.

Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.

Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:

— Скільки хочете за гусака?

— Одного ринського, дванадцять шусток.

Їй дають ринського, а вона каже:

— Дайте дванадцять шусток.

Дають дванадцять шусток, а вона:

— Дайте ринського.

Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.

— Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.

Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.

Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.

— Що сталося, жінко?

Вона розповіла, як ярмаркувала.

— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.

Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.

— Сідайте, добрий чоловіче, — привітала гостя. — Скажіть, хто ви є і куди йдете.

— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.

— Йой, ми вас чекали! — І жінка дістала з-за образів хустину з великим ґудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей. — Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.

Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.

Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:

— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.

Багач сторопів.

— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…

— А я звідки знала? — сердилася багачка.

Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!

Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:

— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.

— Красно дякую, — поклонилася багачка.

– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.

Багачка навіть не думала довго:

— Най буде, беріть!

— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.

Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.

Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:

— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.

Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо!

Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.

Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:

— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…

На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.

І туди гаряче, і сюди боляче

Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий — усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.

Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.

Почув про це один селянин, пішов до купця:

— Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю — в брехуна потрапиш.

— А ти можеш подовжити день? — питає купець.

— Бігме, що можу! — й оком не моргнув селянин. — Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає…

Радіє купець, аж руки потирає:

— Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, — сто талярів твої.

— Добре, спробую, — дав згоду селянин, — тільки цю машину самому панові доведеться крутити.

— Що ж, — купець почухався за вухом, — як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…

Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав — машина готова!

— Тепер, паночку, крутіть, — і селянин показав на корбу. — Увечері я прийду за грішми.

Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.

Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.

— Ну, паночку, як? — питає й посміхається.

— Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…

— Чому не можна, паночку… — каже селянин. — Але тоді день більшим не буде.

Купець махнув рукою:

– І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!

Як пан гавкав на старого пня

Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:

— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.

— У нашому краї всі мужики розумні.

— А пани?

— На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, — відповів селянин.

Пан подумав і знову спитав:

— А я розумний?

— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.

— Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…

— Най буде, — мовив селянин.

Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:

— Що сталося, чоловіче?

— Тс-с-с… Онде відмідь, ховайтеся!

Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:

— Ой, якби в нас був хоч один пес!

— А то чому? — спитав пан.

— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.

Пан ледве сопів. А потім порадив:

— Ти, чоловіче, сам загавкай.

— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.

Пан трохи подумав і спробував:

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!

— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько.

Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.

Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:

— Що це ви шавкаєте?

— Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.

— На котрого?

— Та на того, що в корчах.

— Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.

Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.

— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин.

Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.

А бідняк реготав.

Ошуканий пан

Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже:

— Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.

— Ех, що ти говориш, — каже пан. — У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам тобі сотку.

— А як не змудрує, — каже орендар, — то я панові дам свою сотку.

— Ану, припровадь того Івана до мене, — каже пан орендареві.

Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:

— Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба.

Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного. Їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:

— Ну, хто буде пасти коні?

— Пан буде пасти, — каже Іван.

— Чому? — пан на те. — Най би Іван пас, не я.

— Ні, я не буду пасти, — каже…