Краєвиди підглядника

1

Жінки не люблять мене. Бо в мене чорні проникливі очі, і жінкам здається, що я роздягаю їх своїм гострим поглядом. У цьому вони не помиляються. Крім того, моє обличчя — наче сокирою тесане. Схоже на африканську маску. Рівне похиле чоло доходить до брів, а тоді, під різким кутом, падає до ромбоїдних очей. Ніс мій гострий, він справляє враження видовженої трикутної піраміди. А випуклі губи наче спаяні з трикутників. Та коли я часом дивлюся на себе в дзеркалі на повний зріст, то загальне враження від моєї особи не таке вже й погане. Я високий, пропорційно збудований мужчина, а моє кубістичне обличчя, обрамлене довгим чорним волоссям, виглядає навіть цікаво й досить екзотично. Дехто звірявся мені, що воно діє на людей гіпнотизуюче.

Моя мати недолюблювала мене. Весь час дорікала, що я виглядаю, як «чуперадло», коли всі інші діти такі гарні, аж мило глянути на них.

Нарікала також, що я був тягарем для неї, що вона працею своїх рук мусила годувати й зодягати мене. Цим вона натякала, що мій батько не надто цікавився моєю долею. Але, незважаючи на ці нарікання, я завжди був гарно зодягнений і в дитинстві мені не бракувало всяких ласощів. А нарікання матері, що вона працею рук утримувала мене, треба сприймати метафорично. Вона працювала у великій фінансовій фірмі на Волл-стріт і, вочевидь, досить добре заробляла.

Але мені постійно не давала спокою відсутність батька в нашому домі. Я просто впадав у розпач: інших хлопців батьки вчили грати в бейсбол чи софтбол, брали їх на стадіони, а мого батька ніколи не було вдома. Раз, не маючи з ким гратися в парку, я розплакався, прибіг додому й запитав у матері, де наш батько. Мати зворушилася, і з її очей покотилися сльози. З цього я здогадався, що вона любила мого батька. Але я наполягав на своєму, і вона нарешті сказала мені, що наш батько загубився в метро. Мені легко було повірити в таке, бо сам раз був загубився в натовпі нью-йоркського метро. Якась жінка помітила мене й відвела на поліційну дільницю. Звідти моя заплакана мати забрала мене додому. З цього я здогадався, що вона, все-таки, любила й мене.

Найбільшим лихом для мене були мої фотографічні очі. Проходячи мимо, я крізь найменшу щілину в одну мить міг побачити, що діялося за стіною, а побачений образ негайно відбивався на плівці пам'яті, мов фотографія, і залишався там назавжди. Та це саме собою не було аж такою великою бідою, але, на додаток до цього, я мав іще вроджену непереборну цікавість і схильність підглядати. Я не міг пройти повз ледь відхилені двері чи трішки недосунену фіранку у вікні, щоб не заглянути всередину.

Моя мати була дуже гарна жінка: висока, струнка, з великими карими очима та довгою чорною косою на плечах. А найкраща-таки була її усмішка, хоча мати дуже рідко усміхалася до мене. Я дуже любив її, був захоплений до такої міри, що зовсім не цікавився дівчатами у школі, з якими повсякчас теревенили мої друзі.

Щовечора, точно о десятій годині, мама випроводжувала мене спати. Я чистив зуби, роздягався і лягав у ліжко. Я мав окрему кімнату з вузеньким ліжком, столиком і поличками, на які складав книжки, пластикові авта й різні витинки з журналів, особливо спортовців та кінозірок. У цій кімнаті я просиджував майже ввесь час: спав у ній, вчився і мріяв про маму, коли вона була на роботі. Після того, як я вкладався спати, мама ще якийсь час переглядала журнали, тоді стелила собі постіль і йшла до лазнички.

Двері до лазнички не зачинялися щільно, — збоку, між завісами, була велика шпара. Мама, будучи в освітленні, не помічала її. Але я, лежачи в темній кімнаті, давно помітив ту щілину у дверях. Як я вже згадував, у мене був Богом данний дар помічати все крізь найменші шпари. Тож, як тільки мама заходила до лазнички і вмикала світло, я трішечки відхиляв двері до своєї кімнати, ставав на стілець і втуплювався зором у ту щілину.

Мама спершу напускала у ванну воду. Тоді стягала з себе блузочку й кидала на стільчик збоку. Відтак розстібала ззаду ліфчик, стягала його через руки й кидала на блузочку. Ліфчик завжди витискав червоний рубець на маминій спині. Мама мала дуже гарні плечі, які делікатно звужувалися від рамен до стану. А її руки виглядали, мов квіти, коли вона підносила їх, щоб розпустити косу. Розпущене чорне волосся цілком вкривало її плечі. Тоді вона зсувала з себе спідницю й рожеві трусики, недбало переступала через них і нагиналася над раковиною, щоб почистити зуби. Під цим кутом я не міг бачити її ніг, але знав, що у неї гарні ноги — може, трохи заповні литки — бо підглянув їх, коли мама натягала панчохи, вдягаючись ранком до праці.

Коли мама нахилялася над ванною, щоб випробувати рукою воду, її круглий задок розтулювався, і я помічав унизу затиснену дірку й чорне кучеряве волосся. Мама тоді залазила у ванну, підносячи то одну, то другу ногу. Вона не любила загарячої води.

Тепер вона була обернена передом до мене й пальцями відгортала за плечі своє волосся. Коли я перший раз побачив її великі груди з широкими темними сосками, то увесь затрусився від переляку. Мене й досі проймає дрож, коли вона обертається передом до мене. Але її стан був тоненький, як у наших дівчат у школі, а живіт ледь-ледь випуклювався вперед. Під животом, між ногами, вона мала дуже густе кучеряве волосся.

Коли мама лягала у ванну й намилювала тіло, я майже не бачив її під білою піною. Викупавшись, вона спускала воду, ставала на килимок і витиралася грубим рушником. Тоді сідала на край ванни, підстригала нігті на пальцях або намащувала тіло запашним кремом. Інколи вона гладила і стискала свої груди та водила пальцем між кучерями внизу живота. Тоді її очі ставали гарними й великими, тіло корчилося, уста розкривалися й видихали дивні музичні звуки. Я тоді ставав напружений, мов струна, й відчував дивну приємність між ногами. Це були найщасливіші миті моєї юности.

Та невдовзі до нас почав учащати містер Дейвісон, який працював разом із мамою. Він був принадливий і гарний з вигляду мужчина — середнього росту, блондин, із синіми очима і гострим носом. Я відразу незлюбив його. Він завжди приходив пізно. Мати о десятій відправляла мене спати. Я роздягався, гасив у своїй кімнаті світло й лягав у ліжко. А вони йшли тоді до маминого кабінету. Вона мала там столик, друкарську машинку, різні канцелярійні прилади, книжки й формуляри. Дуже часто мама працювала там ночами, коли не встигала завершити якусь термінову роботу на праці. При стіні в її кабінеті стояла софа, де звичайно спали гості, коли приїздили до нас. Та це бувало дуже рідко.

Двері до маминого кабінету були добре припасовані, і я не міг знайти у них жодної щілини. Це доводило мене до розпачу. Бо йти через вітальню й підглядати через замкову дірку було небезпечно, тим більше, що мама часто виходила, щоб заварити чаю, захопити якусь закуску чи принести коньяк і келихи.

На щастя, одна стіна в моїй кімнаті прилягала до маминого кабшету. У тій стіні була вмонтована велика шафа, в якій висіли мої костюми, сорочки, курточки та інші речі. Розглядаючи ту шафу, я помітив, що у правому куті була вузенька тріщина в стіні. Коли мама пішла на працю, я взяв великого кухонного ножа і трохи побільшив ту тріщину. Тоді пішов до маминого кабінету, начисто змів із підлоги порох і відсунув вазон із великою пальмою, який щасливо стояв у тому ж куті, трішки вправо, щоб не було помітно зробленої мною тріщини.

Увечері, коли мама й містер Дейвісон пішли до кабінету, я чекав уже на них у шафі. Вони попивали коньяк, закушували солодощами й гуторили про фінансові справи. Пізніше містер Дейвісон помагав мамі закінчити якийсь проект. Все це було таке нецікаве, що я заснув у шафі. Пробудився щойно вдосвіта й пішов до ліжка. Добре, що моя мама не мала поганої звички заглядати до моєї кімнати.

За кілька днів містер Дейвісон знову зайшов до нас. Цього разу мама з гостем працювали не при столику, як перед тим, а сиділи на софі й теревенили, мабуть, якісь дурниці, бо обоє ввесь час сміялися. Все це починало сердити мене. Несподівано містер Дейвісон наповнив два келихи вином, вони схрестили руки, випили до дна й прилипли устами до уст. Той поцілунок тривав так довго, що мені мало не тріснула чашка від болю. Мати тоді наче злякалася й раптово відсунулася від містера Дейвісона. Після того я цілу ніч не міг заснути, бо дуже боліла голова, а ранком не пішов до школи.

Наступного вечора містера Дейвісона знову принесло до нас. Спершу мама і містер Дейвісон були дуже несмілі: надто формально цокалися келихами, надто чемно подавали одне одному закуски. Раптом вони кинулися в обійми, цілувалися, пестили одне одному волосся й шепотіли щось нерозбірливе. Мама наче ошаліла, рвала на грудях сукню, а містер Дейвісон правою рукою гладив її груди. А тоді взяв у рот лівий сосок і ссав. Мене спершу спаралізувало почуття ревнощів, і страшний біль стиснув усе моє тіло. Відтак я розпалився до тої міри, що змочив піжаму й мусив міняти її.

У суботу ввечері я відразу помітив, що мати була більше схвильована перед приходом містера Дейвісона, ніж звичайно. Вона раніше прийняла душ, помазала парфумами шию й за вушками і вдягла золотистий халат, у якому виглядала особливо гарно. Я не міг також не помітити й того, що під халатом вона не мала нічого. Невже вона аж так хотіла того містера Дейвісона?! Він прийшов по десятій. Я був такий нетерпеливий, що тут же пробурмотів їм «добраніч», хапливо роздягнувся, вимкнув світло й побіг до своєї шафи.

Мама й містер Дейвісон сиділи близько одне біля одного, попивали вино, ніжно заглядали одне одному в очі й раз у раз цілувалися. Я думав, що буду вивергати від того цілування. Та мама несподівано впала на софу, а поли її халата відгорнулися, оголюючи її гарні ноги. Містер Дейвісон цілував мамину шию, груди й живіт, аж застряг головою їй між ногами. Мати була дуже щаслива. її гарні очі стали ще більші, уста розтулилися й видавали такі ж дивні музичні звуки, які я не раз чув із лазнички.

Трохи опам'ятавшись, задоволена мама присіла на софу, розв'язала містеру Дейвісону краватку, стягнула з нього сорочку й розстебнула штани. Містер Дейвісон сам зняв свої черевики і спустив штани. Мене дуже вразило, що він також мав волосся між ногами. Я не мав волосся в тому місці й думав, що всі мужчини його не мають. Член містера Дейвісона був набагато більший за мій, і це неабияк стурбувало мене. Мама раптом лягла на софу, розвела ноги, і містер Дейвісон проколов її тим членом так брутально, що вона аж скрикнула.

Не тямлячи себе, я вискочив із шафи, влетів до кабінету й кинувся стягати містера Дейвісона з мами. Я хотів урятувати її. Та нараз я зо страхом побачив, як мамині очі наповнилися люттю. Вона стрибнула на ноги, запнула однією рукою поли халата, а другою навідліч ударила мене по щоці й викинула з кабінету.

Відтоді я почувався покривдженим. Мамин ляпас не болів, зате боліло усвідомлення, що вона незлюбила мене. Раз навіть вигукнула: «Ти поводишся, як той проклятий»! Вона мала на думці проклятого Марка, бо мене звуть Марком. Таке ім'я підходило мені, позаяк я мав одержиму потребу втручатися в усе, якщо не рукою, то хоч зором. Але, оскільки в наш час не гідно підглядати, — я мушу робити це затаєно. Та в мені прихована ще друга особистість, ліричніша, романтичніша, — тому я подумки часто називаю себе «Ромео».

Містер Дейвісон більше до нас не приходив. Але мама тепер часто поверталася додому пізно. Значить, вони стрічалися у нього. Я міг дуже легко прослідкувати, де він жив, та знайти спосіб підглядати за ними і там. Але я був до глибини душі поранений і ображений, тому не хотів додавати собі більше болю.

Стосунки між матір'ю і мною ніяк не в'язалися. Ми в більшості випадків не розмовляли одне з одним, а якщо й заговорювали, то неодмінно доходило до сварок. Мати була переконана, що я навмисне ставав на дорозі до її щастя. Це було не зовсім так. Я хотів, аби вона була щаслива, але зі мною. А щастя, якого вона прагнула, робило мене дуже нещасливим і самотнім. Я почував, що мати зрадила мене. Це теж було не зовсім так. Закохавшися в містера Дейвісона, вона тільки відсунула мене на другий план. І в такому укладі ми ніяк не могли порозумітися чи простити одне одному.

Я цілими пополуднями і вікендами сидів вдома, жалів себе й переживав заподіяну мені кривду. З товаришами в школі не мав тепер нічого спільного. Усі вони мали батьків, всіх батьки навчали грати у бейсбол чи футбол, — і вони кожної вільної хвилини лупили м'яча. А я не мав навіть матері й був у тій спортовій царині цілковитим невігласом. Єдине, що мене починало трохи цікавити, це — дівчата.

Тож я почав думати над тим, як мені вирватися із своєї пастки. Мати чимраз більше віддалялася від мене, а квартира, яку вона так дбайливо влаштувала, ставала мені осоружною.

Мати, мабуть, відчувала мій настрій. В одній спокійнішій нашій розмові ми разом прийшли до висновку, що мені необхідна зміна обстановки. Мати запропонувала перевести мене до гарної приватної школи поза Нью-Йорком, у Вестчестері. Там я мав жити й харчуватися в гуртожитку. Я запалився цією ідеєю і відразу погодився. Але треба було ще перемучитися вдома ціле літо, бо до тієї школи приймали на початку навчального року, тобто восени. Мені пішов тоді тринадцятий рік.

Моя нова школа складалася із чотирьох кам'яних будинків в англійському готичному стилі. У двох великих будинках провадилося навчання. Там були також розташовані лабораторії, спортивний зал та адміністративні кімнати. У меншому будинку на лівому крилі був хлоп'ячий гуртожиток, а на правому крилі — дівочий. Школа була розташована на горбі, — у великому парку з крислатими деревами. З мого вікна виднілася чудова панорама із рікою Гудзон. Моя кімнатка була дуже маленька, але я був задоволений, бо мав її виключно для себе. Звичайно поселяли по двоє хлопців на кімнату.

Я дуже скоро звик до нової обстановки й не тужив за мамою, ні за Нью-Йорком. Я любив вечорами бродити по парку і вдивлятися, як поступово жовкнуть дерева. Невдовзі цілий парк перетворився на жовтий казковий рай.

2

Наука давалася мені легко, я щороку був у списку найкращих учнів. Мати вряди-годи відвідувала мене, але між нами завжди залишалося щось недомовлене, і ми вже ніколи не могли стати такими близькими, якими були колись. Мати завжди запрошувала мене на свята додому, але я ніколи не приїздив. Навіть улітку, коли в школі не було зайнять, я підшуковував собі якусь роботу — чи то в шкільній адміністрації, чи в містечку Даббс Феррі — й залишався жити у своїй кімнатці в гуртожитку.

Стосунки між матір'ю та містером Дейвісоном, очевидно, були справжні, вони, мабуть, кохали одне одного, — бо через рік після мого від'їзду побралися. Та на їхнє весілля я також не поїхав. За кілька років у них народилася донечка, моя півсестричка, але я знову не поїхав на її хрестини.

Я зовсім не горджуся своєю тодішньою поведінкою, вона була дітвацька й дурнувата. Але почуття ображеного й зрадженого було ще надто сильне в моїй свідомості, і я ніяк не міг переламати себе.

Після всіх тих підглядань і травматичних переживань із матір'ю, я мусив би зненавидіти жінок і назавжди позбутися охоти підглядати за ними. Та ні одне, ні друге не сталося. Я тепер ще більше жадав жінок, шукав їхньої любови, але, одночасно, боявся підступитися до них. А щодо підглядання, то воно стало не лише єдиною моєю розрадою, а й головним способом «стосунків» із дівчатами упродовж мого шестилітнього життя в гуртожитку. З хлопцями я не мав жодних стосунків, хоч багато хто з них намагався зав'язати дружні взаємини зі мною. Справді, я не відчував ні емоційної, ні інтелектуальної потреби в цьому.

На другому році мого перебування в школі, а це було під весну, я безтямно закохався в одну дівчину з нашого класу. Вона була струнка, висока, мала великі карі очі й довге чорне волосся. Була дуже подібна до моєї мами. Тільки набагато гарніша. Називалася Шерї. Я десятки разів на день постановляв підійти до неї, але ніколи не знаходив нічого мудрого, щоб їй сказати. Це доводило мене до розпуки й шалу. Траплялися вечори, коли я не знав, де я опинявся і що зі мною діялося. Врятував мене від неминучого божевілля мій Богом данний комплекс — підглядання.

Будинки в нашій школі були старі й неторкані модернізацією. У хлоп'ячому гуртожитку при кінці коридору була подовгаста кімната. По лівому боці в тій кімнаті був розташований ряд туалетів, а по правому боці — ряд раковин, де можна було помитися до пояса теплою або зимною водою. У задній стіні вибили двері, які вели до кімнати з душами. Цю кімнату домурували недавно до будинку ззовні. Ціла кімната була обкладена білими кахлями в голубі квіти, а по обох боках під стінами були відкриті душі. Хлопці звичайно цілими юрмами приймали душ після спортових ігор або вечорами, бо ранком любили довше поспати. Я приймав душ раненько, щоб упродовж дня почуватися свіжо. Але не це було справжньою причиною, чому я приймав душ ранком. Останніми часами я був надто зайнятий і надто напружений вечорами, — і мені не до душу було.

Не знаю, яке було туалетне облаштування в дівочому гуртожитку. Але зал з душами був добудований точно так, як і в нашому будинку, творячи архітектурну симетричність. І саме ця дівоча добудівка не давала мені спокою. Я цілими ночами думав тільки про те, як би то побачити під одним із дівочих душів жадану Шері, уявляв, як ніжно вона водила милом по делікатних раменах, як гладила пальцем між ногами, як чесала гребенем чорне волосся. Точно як моя мама. Кожного вечора я ходив довкола тієї добудівки й шукав якоїсь щілини. Але мур був солідний, і ніякої тріщини ніде не було. Неможливо також було пробити дірку крізь камінь і цемент. Єдиною моєю надією були вікна. Я відходив, піднімався на різні пагорби, та вузькі вікна були надто високо, і мені вдавалося побачити тільки стелю і встановити, що кахлі були там білі в рожеві квіти. Та це мене не вдоволяло. Найкраще було б видряпатися на високе дерево, але я боявся, бо не вмів лазити по деревах. Зрештою, по парку весь час вечорами вешталися закохані пари й негайно помітили б мене.

Та одного щасливого вечора я забрів геть за гущавину й нагледів там високу башту, на вершку якої була примощена велика цистерна з водою для цілої школи. Місцевина була ідеальна, — ніхто між тими кущами не шлявся. Правда, віддаль до дівочої купальні була таки немала, але я не мав ніякого сумніву, що своїми телескопічними очима побачу всі привабливі форми, які тривожили мою уяву. Треба було тільки знайти спосіб дістатися на балкончик під цистерною. Зовні не було ніякої драбини, а масивні двері до башти були замкнені.

Я скуповував і визбирував ключі, які попадали мені під руку, але жоден із них не підходив до дверей башти. Тоді я купив жмут дротів різної товщини, згинав їх у різні форми, розклепував на різну ширину, — і після кількох тижнів гарячкової праці мені пощастило відчинити ті двері. Не знаю, як я вилетів у темряві на омріяний балкончик, та, заглянувши крізь вікно купальні, побачив під стіною блискучий ряд душів. Другого ряду, тобто під стіною, яка була ближче до мене, не було видно. Значить, мені відкривалося тільки півсвіту. Але й це краще, ніж ніщо. Я потихеньку зійшов вузенькими сходами вниз, замкнув двері й побіг до своєї кімнатки. Вперше задовгі місяці я спав спокійно й міцно.

Тепер щовечора, як тільки темніло, я скрадався кущами, відчиняв двері й вилазив на балкон своєї башти. Дівчата найчастіше купалися між дев'ятою й одинадцятою годинами. Голі, вони справляли приємне враження на мене. Але, коли вони милися між ногами або коли поверталися до мене спинами й, нагнувшися, пхали намилені руки між півкулі сідниць, — мені робилося ніяково. Здебільшого, ті дівчата, які виглядали красиво зодягнені, були також гарні оголеними в купальні. Та були винятки в той чи інший бік. У нашому класі, наприклад, була худа, плоскогруда, нічим не примітна дівчина на ім'я Барбара. Все на ній висіло, як на дошці, й тяжко було сказати, чи в неї були опуклості у відповідних дівочих місцях. Та коли вона прийшла купатися, я був зачарований, її голівка на довгій шиї виглядала, мов біла лілея. А філігранна фігура була наче вилита з ніжної порцеляни. Всі делікатні вигини й опуклості творили бездоганну гармонію, прямо співали й захоплювали мене. Я міг ціле життя стояти й милуватися нею.

Була в нас і висока красуня Джоанна. Всі хлопці закохувалися в неї. Коли вона йшла, спідниці аж шумували на її стегнах. Та тільки-но вона зайшла під душ, я замало не впав від розчарування. Кругом стану вона мала два овальні пасма товщу, а великі груди обвисали аж до живота. Вона мусила дуже старанно стискати свої пишноти, щоб чарувати хлопців.

Багато з-поміж дівчат були присадкуваті й мали заповні ноги. Це, очевидно, тому, що вони були ще дуже молоді, — з віком багато з них виструнчаться.

Якось прийшла приймати душ учителька. Ще досить гарна, середнього віку жінка. Мною нараз оволоділо почуття вини. Я раптом відчув, що це несправедливо — підглядати й порівнювати її з молодими дівчатами. Я зійшов того вечора з башти.

Однак чим довше я підглядав із свого балкону, тим більше охоплювало мене почуття розчарування й розпуки: я ані разу не побачив там Шері! Невже вона купалася ранком? Це було б жахливо. Бо вранці було вже ясно знадвору, і не можна нічого підглянути всередині купальні. А може… може, вона купалася під протилежною стіною, якої мені не було видно? Та це малоймовірно. Мусили ж бути такі вечори, коли всі душі під тою, невидною, стіною були зайняті, і вона була б змушена приймати душ під видною. Одного вечора я був такий зневірений і нещасливий, що мені відпала всяка охота підглядати за голими дівчатами. Схилив на поруччя голову й потонув у мріях про Шері. Пробудив мене із задуми пронизливий вітер, який здув шапку з моєї голови. Я розплющив очі й нараз побачив під душем свою вимріяну Шері. Я так зворушився, що сльози засліпили мені очі і я нічого не міг роздивитися. Була одинадцята тридцять. Виходить, Шері любила купатися пізніше, після всіх дівчат!

Відтоді, я виходив на башту по одинадцятій годині. Я й так переглянув майже всіх дівчат, і вони мене більше не інтригували. Шері, як і моя мама, була висока і граційна. її повні й свіжі губи виглядали під струменем води, мов пелюстки троянди. Вона мала великі й гарних пропорцій груди, тоненький стан і прямо божественно заокруглені стегна. Коли рухала під душем тими стегнами, я клякав, припадав молитовно до поруччя і гладив його. Її волосся між ногами не було таке буйне й розхристане, як у мами, а радше — ніжне й шовково-хвилясте. Її задок теж був менший і гарніший, і вона зовсім не мала волосся між сідницями. Навіть якщо вона милася між ногами, то в неї виходило це ліричніше, ніж в інших дівчат. Її руки між ногами були, мов лілеї, і доводили мене до екстазу. А чорне довге волосся на білому тілі справляло неземне враження. Я, щасливий і зворушений, обожнював її кожного вечора і кожного вечора відкривав у ній новий і новий чар.

Якось раз, коли Шері витиралася великим рушником, увійшла гола Беверлі. Це була дівчина невисокого зросту, з рівним ясним волоссям, синіми очима і гарненьким округлим личком. її повні губи завжди дихали свіжістю. Я вже давніше звернув на неї увагу, бо її тісно обтягаючі сукенки підкреслювали еротичні принади її тіла, які чомусь тривожили мої сни; досі не знаю чому, — вона ж була протилежністю моєї мами. її груди були великі, далеко більші, ніж в інших дівчат, задок був широкий з глибокою провалиною між сідницями, стегна повні, а литки — немов налиті. Але все це було дивно пропорційне й мало своєрідну красу. Можливо тому, що її стан був тоненький і надавав естетичного вивершення її гіперболізованим заокругленням. Вона чарувала і притягала своєю привабливою пухкістю. Ясне волосся між ногами було ріденьке й ледве помітне здалека, але стать її була помітніша й опукліша.

Беверлі приходила приймати душ пізніше просто тому, що, будучи повільнішою в науці, мусила довше за інших готуватися до лекцій. Часом вона купалася сама, часом з іншими дівчатами. Найчастіше ж намагалася приходити так, щоб купатися самій. її приємна пишнотіла краса була така цікава, що я вирішив продовжити своє підглядання до півночі.

Беверлі спершу обмивалася теплою водою, а потім робила енергійну зарядку. Коли вона ритмічно згиналася, досягаючи долонями стіп, її сідниці розтулювалися й виявляли всю глибінь між ними. Мене тоді наче обливало окропом, я розпалювався й не міг відірвати очей від того місця. Після зарядки Беверлі знову ставала під душ і масажувала литки, стегна, задок і груди. Часом так сильно стискала соски, що аж ячала з болю й підносила вгору коліно.

Часом вона сідала на долівку, широко розставляла ноги й погладжувала пальцями рожевий і більший, ніж в інших дівчат, клітор. У якусь мить її тіло починало судомитися, — вона екстатично сміялася і плакала навпереміну. Вкінці затулювала коліна й так сиділа, блаженно усміхнена, а тепла вода розливалася згори по всьому її тілу. Я з нетерпінням чекав на такі хвилини, бо вони безмежно розпалювали мою уяву, і я відчував якусь дивну приємність у напрученому члені.

Відтепер я підглядав тільки за Шері й Беверлі. Шері я кохав і обожнював: її краса зворушувала мене до тої міри, що часто з моїх очей лилися сльози. Милуючись її наготою, я почувався так, наче мене обдихував пахощами прохолодний весняний вітер. Але моя уява була чиста, невинна, то й задоволення ніякого не було. Коли ж приходила Беверлі, мене проймали бурхливі й гарячі почуття.

Невдовзі я почав марити про Беверлі. Часом на лекціях, споглядаючи її пишноту, а найчастіше — в парку на лавочці. Впадав у транс і уявляв найвибагливіші сцени кохання з нею. Навіть ночами снив про неї: ми завжди були голі й віддавалися одне одному з усією силою почувань. Не було між нами ніяких фізичних, ні емоційних перепон, — ми обоє завжди жадали того самого.

Та найдивнішим було те, що я ніколи не мав еротичних марень стосовно Шері. Вона не приходила й у мої сни. Моє кохання до неї було надто прозоре, безтілесне, якщо можна так висловитися. Я не раз хотів приступити до неї і сказати їй про своє кохання, але ніколи не вистачало мені відваги. Я не міг навіть зав'язати з нею дружньої розмови. Мене завжди огортав страх, коли наближався до неї.

Я не їздив додому на літні канікули. Спершу тому, що був ображений на свою маму. Потім це стало просто неможливим, бо мати жила зі своїм чоловіком, містером Дейвісоном, і маленькою донечкою, — і в помешканні не вистачало просто місця. Хоч мати завжди запрошувала мене до себе.

Переді мною був лише рік навчання, і того літа я піднайшов собі роботу в «дайнері», тобто в забігайлівці пані Родіні. Забігайлівка ця стояла при головній дорозі, й літом зупинялося там багато туристів, щоб перекусити. Я доїздив туди автобусом і від дванадцятої до восьмої помагав пані Родіні, бо вона з однією постійною помічницею не давала літом ради. Я найчастіше мив посуд, розкладав тарілки на столики, а часом і кельнерував.[1] Це мене цілком влаштовувало. Бо заробляв собі трохи грошей на особисті видатки і мав безплатні харчі, — шкільна їдальня влітку була закрита.

Одного задушливого вечора я вдягнув короткі штанці, накинув на плечі сорочку, не застібаючи її на грудях, і пішов до парку прохолодитися. Сів під крислатим явором на лавочці й почав мріяти про Шері.

— Гай! — долинув до моєї свідомости жіночий голос.

Я стрепенувся. Підняв голову й побачив перед собою Беверлі. Вона усміхнулася і, мов стара знайома, сіла переді мною на землю. Я відразу занурив зір у повноту таких знайомих мені грудей. Вона зауважила це й усміхнулася.

— Я помітила, що ти не їздиш на канікули додому. Невже ти не маєш родини? — спитала Беверлі.

— Маю матір. Але вона вийшла заміж, у неї маленька донечка, і в домі немає місця. Хоч вона завжди просить мене приїжджати.

— І що ти звичайно робиш влітку?

— Вдень працюю, а вечорами мрію.

— Про дівчат? — Беверлі лукаво усміхнулася.

— Точніше про двох дівчат…

— Чи я є одною з них? — вона глянула мені в очі й оперлася підборіддям об мої коліна.

— У тебе надто розвинена цікавість. А чому ти не поїхала цього літа до батьків?

— Бо не маю батьків. Мною опікується тітка. Але вона поїхала на літо до Франції. А я дістала маленьку роботу в шкільному адміністративному бюро й вирішила залишитися в гуртожитку, надіючися, що тут буде цікавіше, ніж у порожній тітчиній хаті. — Вона знов значуще глянула на мене.

Я нахилився, точно як у своїх мареннях, і погладив рукою її волосся. Тоді торкнув її брови, личко і вказівним пальцем повів по губах. Вона розтулила їх, втягнула мій палець в уста і ссала. Її голова лежала на моєму члені, який вспів уже напручитися. Я вхопив її за рамена, поставив на ноги, і ми, втискаючись клубами одне в одного, подалися до моєї кімнатки. Я правою рукою стискав її стан, а тоді зсунувся на задок, про який цілими ночами марив, аж врешті опинився глибоко між сідницями. Беверлі тяжко дихала й тулила голову до моїх голих грудей.

Як тільки ми зайшли до моєї кімнати, Беверлі зірвала із себе блузочку, стягнула зі стегон спідничку і, зовсім гола, як під душем, простягнула до мене руки. Я нервовим рухом зірвав із себе сорочку, розстебнув і зсунув під ноги штанці, жбурнув під ліжко черевики й кинувся на неї. Ми впали на підлогу, впивалися пальцями в тіла й обціловувалися. Я обома руками міцно стиснув її груди, які будилися, рожевіли на кінчиках і побільшувалися. Вона пищала, копала мене ногами й кусала.

Тоді зсунула мене по животі вниз і закинула мені на плечі ноги. Я прошив її так раптово, що вона почала кричати й кидати головою то в один, то в другий бік. А я з якоюсь чужою для мене жорстокістю впихав у неї члена ще навальніше, ще глибше, аж вона розплакалася, зняла з моїх рамен ноги і, пручаючись усім тілом, стогнала й кричала навпереміну. Нарешті відпружилася, розкинула ноги й руки й усміхнулася задоволено. Взяла в долоні моє обличчя й поцілувала в уста. Я ще лежав на ній і ніжно пестив її тіло. Після того ми довго лежали поруч, не обзиваючись ані словом.

Нарешті вона шепнула:

— Це було чудово. — Відтак швиденько зодягнулася й побігла до дівочого гуртожитка.

Наступного вечора панували спека й задуха. Неможливо було всидіти в кімнаті, тому ми пішли до парку й посідали на лавочці під крислатими деревами на горбку. З Гудзона повіяв легенький вітерець і трішки охолоджував нас. Я скинув із себе сорочку, а Беверлі розстібнула на грудях блузочку. Повний міцяць обливав її блідим сяйвом, і її груди виглядали ще білішими й ніжнішими. Це був дивовижний образ. Я хотів погладити її груди рукою, та вона зупинила мене.

— Не треба… Загаряче. Я зовсім мокра. Можеш тільки пальчиком гладити кінчики. Я це дуже люблю.

Я обводив пальцем навкруг її сосок, а вона ліниво розводила ноги й глибоко дихала. Тоді я почав піднімати її спідничку.

— Ох, як добре! Так гарно повіває, — простогнала Беверлі.

Та коли я поліз рукою вище, вона знову зупинила мене.

— Не треба. Мені там болить. Ти мені, мабуть, щось там порозривав. — Вона розсміялася і припала обличчям до мого рамена.

— Мені дуже прикро.

— А мені ні! Я була дуже задоволена. Але ми мусимо почекати кілька днів, поки мені усе загоїться.

— Добре, перетерпимо. А тоді знов рознесу тебе.

— А я цього тільки й чекаю!

Ми ще посиділи годинку й пішли спати.

Беверлі прийшла до мене в суботу. Надворі лив дощ, — та він хоч трохи прохолодив повітря, і можна було нормально дихати й рухатися. Беверлі вбігла в мою кімнатку з накинутим на голову дощовиком. Я зняв з неї той дощовик, обтрусив на коридорі й повісив на цвяшок. Вона кинулася до мене й почала обціловувати моє лице. Я гладив її плечі, а відтак спустив руки нижче й долонями охопив її сідниці.

— Ти любиш мій задок, правда? — прошепотіла Беверлі.

— Так! Дуже! Він доводить мене до шалу.

— І тобі не соромно?!

— Соромно. А ще більше дивно.

— Чому дивно?

— Бо я досі любив інакших дівчат.

— Яких?

— Подібних до моєї мами.

— А як твоя мама виглядає?

— Чи ти знаєш Шері?

— Знаю.

— Вона дуже подібна до моєї мами.

— І тому ти «закохався» в неї?

— Мабуть.

— А чи мій задок не завеликий?

— Завеликий, але саме настільки, як я люблю! Сенсуальний.

— Сексуальний! — поправила Беверлі, щасливо сміючись.

— Правда. Не можу перечити.

— Попробуй тільки! — погрозила жартома.

— Правди не можна заперечувати.

— Колись покохаєш мене з того боку, добре?

— А чому колись?

— Бо я ще не зовсім одужала. Це був мій перший раз, а ти не був дуже делікатний…

— Вибач.

— Але я хотіла бути сьогодні з тобою. Можеш робити зі мною, що хочеш, тільки не брати.

Я приклякнув перед нею, гладив її стопи й литки, піднімав суконку вище й вище і гладив стегна. Тоді сягнув ще вище й пестив її сідниці, запихаючи руку глибоко між них. З трудом підтягнув її тісну суконку під пахви й обводив язиком кругом сосок. Вона враз стягнула через голову суконку, впала на ліжко й широко розкинула ноги. Її клітор був свіжий і рожевий, — виставав, пробуджений, вгору. Я приліг їй у ногах і стискав губами вібруючий клітор. Беверлі корчилася, кричала, сміялася оргастично, знову корчилася, знову кричала, знову й знову.

Нарешті її тіло обм'якло, вона відхилила мою голову, зсунулася вниз до мене і припала губами до мого рота, наче намагалася виссати з нього свої соки. Та скоро вона принишкла й заснула на моїх грудях. Ми пробудилися на другий день досить пізно. Глянувши на годинник, я вистрибнув із ліжка й почав поспіхом одягатися.

— Чому ти так квапишся? Сьогодні ж неділя.

— Саме тому. Неділями приходить найбільше людей на полуденок. Негайно мушу бігти на працю.

— А я ще трохи полінюхую в тебе.

— Добре. Лінюхуй, скільки хочеш, — я нахилився й поцілував її в уста.

Вона закинула мені на шию руки.

— Вчора було дуже гарно. Я ніколи не мала стільки оргазмів підряд. Це чудове почуття, яке розходиться по цілому тілі. Дякую.

— Завжди готовий послужити! — сказав я, усміхаючись, і вибіг з кімнати.

Я не бачив Беверлі цілий тиждень. Шукав її у парку, кожного вечора крутився біля дівочого гуртожитку, але ніде не зустрічав. Врешті одного вечора вона влетіла до моєї кімнати, кинулася до мене й повисла мені на шиї, обтискаючи мій стан ногами.

— Ох, як добре бути з тобою! Я так тужила за твоїми пестощами, — говорила, цілуючи мене, її слова переходили в оргастичний стогін.

— А де ти була? — спитав я, коли її тіло відпружилося трохи. — Я всюди шукав тебе.

— У товаришки. Вона приїхала автом у неділю пополудні і взяла мене до Нью-Йорка. Я не мала можливосте попередити тебе. А хотіла трохи вирватися з цієї діри.

— І задоволена поїздкою?

— Так. Дуже задоволена. Нью-Йорк надзвичайне місто. Але вечорами я ввесь час думала про тебе. Хотіла, щоб ти мене… — вона доказала мені на вухо й розсміялася.

— Я мав точно такі самі візії ночами.

— Справді? Значить, ми маємо однакові бажання, тому й можемо бути такі відверті одне з одним.

— Ти маєш на думці: такі безстидні…

Вона розсміялася:

— Це також вимагає близькости душ.

— Дуже своєрідної, — додав я іронічним тоном.

— То зробиш мені так?

— Роздягайся!

Вона стягнула з себе тоненьку блузочку і зсунула під ноги спідничку. Я любувався нею й, одночасно, нервово роздягався. Беверлі обернулася до мене спиною, стала колінами на ліжко й оперлася ліктями об подушку. Коли я глянув на її широкі форми, на мене напав справжній шал. Вхопивши долонями її сідниці, я широко розтулив їх і прошив її з усією силою відчувань.

— Ох, добре, добре!

Я проникав у неї все швидше і швидше, — аж вона розплакалася, її коліна тремтіли й розслаблялися, а тіло розпласталося на ліжку. Я ще лежав на ній, обціловував їй плечі та гладив волосся.

— Цим разом було найкраще, — промовила вона, витираючи сльози.

— Я теж сьогодні був у найбільшому піднесенні.

— То через мій сексуальний задок, — сказала Беверлі й розсміялася.

— Це напевно…

Вона перевернулася на спину і втиснула мою голову собі між груди.

— Я хочу цілу ніч бути з тобою.

— Добре.

— Пізніше попробуємо ще таке… — знов шепнула мені на вухо.

— Добре.

— Зможеш?

— Зможу, — відповів я.

— Я така щаслива!

Вона обхопила мене руками й відразу заснула.

Те літо було надзвичайно спекотне. Жара тривала вже третій тиждень і пропікала навіть грубезні мури нашого будинку. В таку спеку важко було рухатися, не те що кохатися. Тому ми вирішили щовечора приймати разом холодний душ. Оскільки у хлоп'ячому гуртожитку, крім мене, не було нікого, — тож ризик, що нас хтось застукає в хлоп'ячій купальні, був невеликий.

Я любив намилювати їй рамена, руки, груди й ноги. Тоді її пухкеньке тіло ставало ще ніжніше. А вона виглядала, наче вкрита білими квітами. Найчастіше я гладив намиленою рукою її стать. Беверлі в такі хвилини доходила до оргастичного екстазу, видавала глибокі стогони, а її очі робилися великі й дуже гарні. В такі хвилини я міг закохатися в неї.

На жаль, літо минуло дуже скоро. Ми сиділи на нашій лавочці між деревами із сумними обличчями. Сьогодні почали з'їздитися учні, а післязавтра починалося навчання.

— Мені жаль, що літо скінчилося… Я вже починаю сприймати його з ностальгією, — промовив я.

— Так. Це було найкраще літо в моєму житті.

— І надто коротке.

— Завтра приїжджає Пітер, мій хлопець.

— Я ніяк не можу збагнути, як ти можеш кохати його. Він безнадійний square,квадратовий, штивний!

— А твоя Шері не є square?

Я хитнув головою:

— Ми ідеально підходимо одне одному. Ти, кохаючи Пітера, а я Шері.

— Як підходимо?

— Як коханці.

— Так! Ми прекрасні коханці!

— Шкода тільки, що не можемо бути ними назавжди.

— Коханці ніколи не є назавжди, а лише на мить. Наша мить минає.

— На жаль. А скажи мені, чи ти така одверта з Пітером, як зі мною?

— Ні. Я ще досі не мала з ним зносин. Ти був моїм першим.

— А чому? Не хотіла?

— Дуже хотіла. Але він якось не наважувався, або соромився. А я не накидалася, щоб не відштовхнути його від себе. Я люблю його, — він дуже гарний.

— Не такий, як я…

— Ти кутастий! — Вона розсміялася.

— То що ви тоді робите разом?

— Ох, розмовляємо. Ми маємо багато спільного.

— Тільки без сексу, — не втримався я, щоб не вколоти її.

— На жаль.

— Я буду тужити за нашими зустрічами, — зітхнув я.

— Я також.

Вона притулилася до мене, а я гладив її волосся й цілував брови. Врешті вона швиденько підхопилася, поправила спідничку й побігла. Та раптом зупинилася, приклала до губ руку, здула для мене поцілунок, крикнула «дякую!» і зникла.

Це був мій останній рік у цій школі. Мені пішов вісімнадцятий. Прямуючи до їдальні, я вперше після канікул побачив Шері, і моя любов до неї пробудилася з неймовірною силою. Я кохав її всім своїм єством, кожним фібром душі, кожною клітиною тіла. Вона виглядала ще гарніше, ніж перед тим. її обличчя було засмагле, груди й стегна виокругленіші, а стан ще тонший і стрункіший. Я намагався зустрітися з нею хоч зором, але вона не бачила мене. Це заболіло до глибини душі. Я існував для неї як порожнє місце, не більше. Я цілу ніч ходив по парку й не міг вгасити болю.

Врятувала мене моя непогамовна пристрасть підглядати. Я знову поліз на свою башту. Та Шері того вечора не було. Мабуть, купалася в інший час або під протилежною стіною. Тож я почав приходити раніше й оглядати всіх дівчат від початку. Переді мною знову відкривався світ різнородних талій, ніжок, вигинів, облич і кіс. Це був наче білий гай найвибагливіших форм. Я бродив уявою в тому гаю й заходив у найінтимніші місця. Часами я мав почуття, що заблуджу там назавжди. Та мене врятувала Шері, яка на третій день появилася під душем о десятій годині. Я на мить завмер. Не міг поворухнути рукою чи ногою. Наче боявся сполохати її. Наче боявся, що вона зникне, мов марево. її тіло було рівномірно засмагле. Видно, вона лежала на сонці зовсім гола. Почуття ревнощів здавило мені горло. Неспроможний спокійно дивитися на її красу, я відвернувся й зійшов униз.

Невдовзі я знову почав марити про Беверлі. Знов почав вилазити на свою башту, але пізніше, о десятій тридцять, щоб не споглядати Шері й не переживати додаткового болю. Беверлі й тепер приходила пізно, як минулого року, робила гімнастику, масажувала тіло, ритмічно погладжувала свого клітора й переживала оргазми. Кожна частина її пухкенького тіла збуджувала мене. Одного вечора вона зігнулася, розтягнула руками сідниці й почала викручувати ними. Мені сперло дух і запаморочилося в голові. Тоді Беверлі обернулася, приклала до уст долоню і здула поцілунок у мій бік.

Мене вдарила хвиля сорому, і я відразу зліз із башти. Коли ніхто не знав про моє підглядання, то це була виключно моя приватна розвага чи манія, і я не мав тут ніяких етичних проблем. Коли ж інші дізнавалися про це, то моє підглядання відразу ставало негідним. Тому я переніс свої мрії й марення про Беверлі до своєї кімнатки. Тут я був зовсім вільний у своїй уяві, — ніхто не міг підглянути за мною.

На другий день Беверлі наздогнала мене в коридорі й привіталася:

— Гай, Марк!

— Беверлі! — скрикнув я захоплено.

— Чи я гарно виглядаю гола під душем? — шепнула мені на вухо.

— Дуже гарно. Ти збуджуєш мене до втрати розуму. Я тільки й про тебе думаю.

— І уявляєш всілякі способи кохання зі мною?

— Точно.

— Я роблю так само.

— Але як ти дізналася, що я підглядаю за тобою?

— Чудом! Пригадуєш, як передучора в цілій школі погасло світло? Ніч була прозора, і мій зір випадково впав на башту. Я відразу упізнала тебе, бо в школі нема другого такого довганя.

— Мені соромно за себе…

— Чому? Я люблю, як ти підглядаєш за мною. Це мене збуджує, легше дістаю оргазм.

— Я дуже тужу за тобою, хочу тебе, — сказав я потихеньку.

— Я, може, прийду до тебе в суботу. Мій хлопець вибирається на вікенд до Бостона. Його мати захворіла.

— Не знаю, як дочекаюся суботи! — сказав я пристрасно.

Вона глянула на мене, усміхнулася й побігла.

У суботу я сидів, хвилювався й чекав на Беверлі. У вікно заглядав повний місяць і ще більше тривожив мене. Вона прибігла щойно після одинадцятої години. Була в нічній сорочці, накинула тільки на плечі велику хустку. Я кинувся їй до ніг, гладив стопи, цілував литки, коліна й стегна. Тоді поліз головою їй під сорочку, цілував стать, живіт і груди. Вона стягнула через голову сорочку, шепнула мені на вухо, чого бажає, і впала на ліжко — обличчям вниз. Я впав на неї і прямо божеволів, кохаючи її. Беверлі залишилася в мене на ніч. Щопівгодини шепотіла мені на вушко, а я кохав її все в іншому змісті і в іншому стилі. Надосвітку, коли ледве почало видніти, вона вдягнула сорочку, закуталася хустиною й побігла до свого гуртожитку. Я впав на ліжко й довго ще мріяв про неї.

Беверлі була протилежністю до того типу жінки, в який я міг закохатися. Іншими словами, не мала ніякої подібности до моєї мами. Але я почувався щасливим з нею. А коли її не було, я порожнів і тужив. Невже я закохувався в неї? Що ж… Ми підходили одне одному в кожному відношенні. Якби не Шері, може, я й закохався б у Беверлі…

Як я вже згадував, це був мій останній рік у середній школі. З цим було пов'язано багато проблем, які я мусив розв'язувати. А це, у свою чергу, відволікало мене від підглядання, від думок про Шері та від марень про Беверлі. Мені треба було подумати про своє майбутнє. Про повернення до мами не було навіть мови. В неї було нове життя. Крім того, я надто віддалився від неї емоційно. Мені треба було вступити до університету й отримати хоч би маленьку стипендію, щоб можна було скромно прожити на неї. Решту я заробляв би собі. Впродовж трьох останніх місяців я заповнював анкети і розсилав їх до різних університетів та різних фундацій разом із рекомендаційними листами, оцінками за останні чотири роки навчання та біографічними даними. Крім того, мусив готуватися до так званих S. А. Т. іспитів, які були обов'язкові для вступу до університету.

Та все це були передбачливі необхідності. Непередбачливим і прямо незрозумілим для мене було те, що мене відкинуло від Шері. Підглядаючи за нею, я вже не відкривав у ній нічого, що дивувало б чи збуджувало б мене. Вона стала асексуальною для мене. До цього привело, мабуть, те, що кожного дня, при кожній зустрічі з нею я бачив, що вона не помічала мене, що я для неї просто не існував. І це безнастанно боліло, — до тої міри боліло, що біль цей повільно випалював Шері з моєї душі, і там вкінці зосталося порожнє місце. Зрештою, як тепер усвідомлюю, моє кохання до неї було ефемерне чи, точніше, переносне. Я безтямно захопився нею тому, що вона була дуже подібна до моєї мами. Але саме це було причиною того, що я не міг встановити нормального ставлення до неї. Я досі не можу уявити, як я міг би торкнути її тіло, не кажучи вже про зносини з нею.

Та я далі мріяв про Беверлі. Все частіше насувалися думки, що ми були б ідеальним подружжям. Ми були цілком відкриті до себе й для себе, мов діти. Висловлювали одне одному кожне своє бажання, кожну примху. Ми не тільки самохіть потопали в спонтанних пристрастях, але й любили погуторити собі чи просто бути разом.

На жаль, Беверлі мала гарного хлопця, і я зі своєю маскою замість обличчя ледве чи міг конкурувати з ним. Все ж, зустрічаючи їх разом, я помітив, що не все між ними ладналося. її Пітер був надто формальним хлопцем, надто зв'язаним усякими етичними й моральними нормами, які існували в родинах із пуританськими традиціями, і йому було дуже тяжко піддаватися мимовільній безпосередності Беверлі. Вони чудово підходили одне одному в духовній площині. Завжди мали про що розмовляти, мали багато речей, якими спільно захоплювалися. Але, без статевого виміру, який був такий важливий для Беверлі, їхні взаємини були калічні й не могли, на мою думку, довго протривати.

Та Беверлі була закохана в Пітера, пишалася його вродою, його родинним аристократичним статусом, і я не входив у її мрії та наміри щодо майбутнього. Все ж, вона й далі прибігала до мене, коли Пітер зникав на кілька днів із нашого горизонту.

Я вчився дуже добре, мав відмінні оцінки з усіх предметів, тому мені пощастило дістати стипендію в Нью-Йоркському університеті. Я не міг уже лишатися влітку у шкільному гуртожитку, а до університетського, на сквері Вашінґтона, міг вселитися лише у вересні, — тож треба було десь перебути ціле літо.

Одного дня я вирішив поїхати автобусом до «дайнера», тобто забігайлівки пані Родіні. Вона вийшла мені назустріч: не тільки радо прийняла мене на працю, але й примостила на літо в кімнатці у підвалі. Вона не мала постійної помічниці, — і мені доводилося працювати по десять годин щоденно. Це мене влаштовувало, бо давало нагоду заробити більше грошей, які мені були дуже потрібні на всякі щоденні витрати з початком університетського року.

Пані Родіні була жінкою понад сороківку. Все ж була ще гарна, як на свій вік, висока, може, трішки заширока в стані. Мала смугляву, типову для італійців шкіру, з гострим поглядом очі та гладко причесане чорне лискуче волосся, її обличчя було трішки видовжене, дещо нагадувало Софію Лорен, із тією різницею, що пані Родіні завжди мала суворий вигляд. У неї було двоє синів, — один був студентом університету, а другий вчився слюсарювати при батькові.

Часом до нашої забігайлівки заходив, після праці чоловік пані Родіні, Альберто. Це був невисокий на зріст плечистий мужчина, добродушний, любив говорити, жартувати й розкотисто сміятися. Я не певний, чи така його поведінка була до вподоби серйозній пані Родіні. Принаймні вона ані заохочувала, ані стримувала його.

Ми тяжко працювали цілий день, а ввечері, втомлені до краю, сходили разом до підвалу; пані Родіні йшла до лазнички, брала душ, перевдягалася, а тоді їхала автом додому. В моїй підвальній кімнаті було приємно й прохолодно. Викупавшися, я лягав на ліжко, деякий час читав, а тоді відразу засинав.

Працюючи, пані Родіні не виявляла до мене ніякої прихильности чи уваги. Завжди була сувора й вимоглива, ніколи не співчувала мені, навіть коли бачила, що я, перепрацювавшися, ледве тягав ноги. Саме ця її суворість і цікавила мене. Я часто захоплено зиркав на неї. Припускаю, що вона мусила помітити це, але не виявляла ніяких почуттів.

Одного вечора стояла велика спека. Клієнтів не було. Ми закрили забігайлівку раніше і збігли вниз до прохолодного підвалу. Пані Родіні, як звичайно, пішла до лазнички приймати душ і перевдягатися, а я поплентався до своєї кімнати, роздягнувся і впав на ліжко. Та раптом заскрипіли двері, й на порозі моєї кімнати стала пані Родіні. Я мало не зомлів. На ній був легкий халат. Вона оперлася об стіну, опустила голову на груди й дивилася в одну точку на підлозі. Я більше відчув, ніж зрозумів, що саме мені випадало щось зробити. Я встав із ліжка і, тремтячи усім тілом, підійшов до неї.

— Я помітила, що ти весь час дивишся на мене, — сказала без емоцій у голосі.

— Так… — зізнався я у гріху, мов на сповіді.

— Чи я подобаюся тобі?

Я тільки потакнув головою, не можучи видобути слова.

Вона підвела голову, глянула мені в очі і зсунула з плечей халат. По моєму тілу розійшлося тепло. Я взяв у долоні її обличчя й безтямно цілував брови, очі, ніс, губи, — аж вона закинула мені на шию руки, міцно стиснула й гарячими устами припала до моїх уст.

Ми впали на ліжко, і вона, раптово збуджена, розкинула ноги, потягнула мене на себе й обпікала гарячими устами. Вдоволившись коханням, випустила мене з тісних обіймів ніг, зсунула набік, встала і вийшла без жодного слова.

Наступного дня поводилася так, наче нічого між нами не сталося. Була, як завжди, сувора і навіть жорсткіша до мене. Але я помітив, що в її погляді вряди-годи спалахувала ясність, і вона прудко підбігала до клієнтів, як дівчина. Увечері вона довго ґуздралася з порядкуванням, і я, не знаючи, як сказати їй, що вона була чудова в коханні, зійшов униз, роздягнувся і впав на ліжко. Але вона не прийшла до мене. Так минуло кілька днів. Нарешті одного вечора, витираючи тарілки, я витиснув із себе:

— Я ввесь час думаю про вас…

— Ну то що! — випалила, наче огризаючись.

— Ви були дуже добрі… Кращі за молоду дівчину.

Її обличчя на якусь мить проясніло. Та тільки на мить.

— Ніколи мені не говори про це! І нікому іншому! — сказала суворо й пішла до підвалу.

Я закінчив роботу й пішов до своєї кімнати. Трохи перегодя пані Родіні прочинила мої двері. Вона знову була в халаті. Цього разу мене кинуло в шал. Я зірвав із себе сорочку й штани, шарпнув із неї халат і кинув її на ліжко. Тоді впав на неї й обціловував кожну частину її тіла. Брав в уста пробуджені тверді груди і ссав так пожадливо, що вона кричала від болю. Вона ж ніжно гладила моє обличчя й пильно заглядала в очі. Вона й далі здавалася суворою, тільки очі її наливалися теплом…

Пані Родіні ще кілька разів заходила до мене, а потім зовсім перестала. Я досі переконаний, що вона не мала ніяких почуттів до мене. Відчуваючи уполовині віку тиск років і вгрузаючи в рутинні буденності зі своїм чоловіком, вона мусила оживити в собі певність у своїй жіночості, їй треба було відчути себе гарною, бажаною й омолодженою. І я, не особливо гарний, але молоденький хлопець, допоміг їй ще раз відчути себе жаданою жінкою.

Напочатку вересня мені треба було зголоситися до університету. Я спакував свою валізу й пішов нагору попрощатися з панею Родіні.

Вона була стримано сувора, подала мені руку й побажала успіху й добра.

— Я буду тужити за вами, — сказав я несміло.

Я вперше побачив усмішку на її устах. її обличчя, опромінене ясністю, було дуже гарне. Вона взяла мене за руку й потягнула вниз. Там ніжно роздягнула мене, тоді повільно роздягнулася сама, і ми лягли на ліжко, любуючись одне одним і кохаючись до пізньої ночі. Я мусив залишитися на ще одну ніч і виїхав до Нью-Йорка щойно ранком. Прощаючися, вона сказала, щоб я не вагався прийти до неї, коли опинюся у фінансовій скруті. Іншими словами, ми стали близькими.

3

Я дістав кімнату в університетському гуртожитку на Західній Четвертій вулиці, якраз на південно-західному розі скверу Вашінгтона. Опинившися в Нью-Йорку, я відразу відчув пульс його життя, і це наповнило мене енергією й життєвістю. Я постановив закінчити в Нью-Йоркському університеті курси на звання бакалавра й магістра, добираючи такі лекції й семінари, які вели б до пізніших докторських студій астрономії, яка заполонила мою уяву.

Паралельно до навантажень в університеті, я відкривав для себе Нью-Йорк. Бо раніше, в хлоп'ячі роки, я його зовсім не пізнав. Мій світ крутився тоді довкола матері та її краси. Я був всеціло захоплений підгляданням її наготи в лазничці, був до тої міри виповнений нею, що світ поза нашим мешканням був мені нецікавий і непотрібний. Тепер же Нью-Йорк став для мене невичерпною скарбницею. І я не маю тут на думці таких щоденних речей, як театри, балети, концерти, опери, музеї й ресторани. В мене не було грошей на такі розкоші. Мене притягала та друга сторона Нью-Йорка, — яку можна було підглянути через ледь відхилені фіранки на вікнах, через прочинені двері, крізь вузькі щілини між будинками, у глухих двориках чи в темних парках.

Я був до тої міри захоплений відкриванням тої невидної частини міста, що починав занедбувати студії. Тому мусив обмежити себе до двох годин вечорами. Мене найбільше притягав парк Вашінгтона. У західній частині парку були розміщені столики, при яких дідки безнастанно грали в шашки чи в шахи. Там також вешталися різні волоцюги й випрошували у перехожих гроша. До мене раз приступив кремезний бородань і попросив «кводра»[2] на чашку кави.

— У мене нема грошей, я бідний студент.

— Ви всі так говорите, але кілька центів завжди знайдете в кишені, — відповів, хитро позираючи на мене.

— Не буду вам заперечувати, але й ви не цілком щирі зі мною, — сказав я. Мене починала бавити ця гра.

— Чим я був нещирий? Я ледве вимовив кілька слів до вас!

— І цього було досить, — сказав я іронічно.

— Що ви маєте на думці?

— Коли ви останній раз пили каву?

— Не пригадую… Тому мене так сьогодні тягне до кави.

— А не до горілки?

— Ви точно вгадали! — вигукнув задоволено. — Я відучора краплі не мав у роті.

— Тому так хитаєтеся на ногах?

— Аби ви знали! Маленька плящина відразу встабілізувала б мене. А чи ви знаєте, що сказав Сократ?

— Ні, не знаю.

— Він сказав: щоб зрозуміти інших, треба знати себе.

— Ви це до мене?

— Не ображайтеся. Я не відповідальний за Сократа.

— А чи ви розумієте інших? — спитав я.

— Де там! Я ж не знаю себе. Бо якщо б знав, то не був би волоцюгою й не жебрав би в людей на чарку.

Я витягнув із кишені «кводра» і кинув йому. Він зловив його в повітрі.

— Хай вас Бог благословить! — крикнув радісно й побіг до бару.

На протилежному боці парку молоді хлопці й дівчата вправлялися у різноманітних фокусах. Це мене найменше цікавило, і я рідко зупинявся коло них. Посередині парку грали різні музиканти й оркестри. Я найдовше вистоював перед групою чорних хлопців, які виконували якусь джазову мелодію і вкладали у свою гру велику енергію. Та не сам джаз притягав мене, хоч я й любив цю музику. Там часто вистоювала також дуже сексуальна мулаточка, від якої я не міг відірвати очей. Вона мала повні губи й видовжені пругкі груди, які щедро відкривала для цілого світу. Назагал була струнка, мала гарні ноги і ще гарнішу усмішку. Вона, мабуть, помітила, що я кожного вечора роздягав її зором, тому якось раз, витягнувши сигаретку, звернулася до мене по сірники.

— Мені дуже прикро, але я не маю при собі сірників.

— Невже ви не палите?

— Ні. Не встиг навчитися.

— То й не вчіться. Я вже кілька разів кидала, але нічого з того не вийшло. Не маю сили волі.

— Я помітив, що ви часто приходите сюди.

— Я теж помітила, що ви мене «помітили», — сказала добродушно, широко усміхаючись і виявляючи ряд білих здорових зубів.

Ох, як я хотів торкнути губами тих зубів, як хотів занурити язик у її рожевий рот!

— Що ви так задивилися на мої уста?

— Я захоплений ними.

— Це я бачу, — розсміялася дзвінко. Тоді витягнула з кишені сірники й прикурила.

— Знаєш, — вона цілком невимушено перейшла на ти, — я завжди мріяла спокусити гарного білого хлопця.

— Я до цього дуже податливий і готовий помогти тобі…

— Але ти не дуже гарний.

— Я вже кілька разів пробував змінити своє обличчя, але нічого з того не вийшло. Не маю достатньої сили волі.

Вона розреготалася:

— Але ти не такий вже й поганий!

— Дякую.

— Твоє обличчя навіть цікаве, коли приглянутися, особливо, коли усміхаєшся.

— То будеш спокушати мене?

— Ще подумаю, — вона глянула лукаво, махнула мені рукою й пішла.

Кілька вечорів її не було. Я кожного дня дві години тинявся по парку і, зневірений, вертався до гуртожитка. Щойно в суботу моя мулаточка наздогнала мене на розі Мекдуґал і Четвертої вулиці, коли я повертався додому.

— Гай, я побачила тебе здалека й ледве наздогнала, — привіталася захекано.

— Добривечір! — відповів я, відчуваючи наплив радости.

— Як тебе звати? Я забула останнього разу спитати.

— Марко.

— А я Джінні.

— Тебе кілька днів не було тут.

— А хіба ти шукав мене?

— Кожного дня — шукав і тужив.

— Дуже гарно. Мені таке подобається. — Вона взяла мене під руку. — Ходім на Блікер, вип'ємо собі еспрессо в кафе.

— А я волію капучіно.

— Добре. Я винятково в гарному гуморі сьогодні, то й дозволю тобі пити капучіно.

— А чому ти в такому доброму настрої?

— Бо ти шукав мене. Я люблю такі речі. Ми попивали каву й перекидалися жартами.

Вона мала особливий дар вдягатися так, щоб доводити мужчин до нестями. Завжди мала прилягаючі до тіла сукенки або штани, груди були наполовину голі, на вухах мала довгі кульчики, а кучеряве волосся сповзало на чоло.

— Чи ти живеш десь тут по сусідству? — спитав я, плекаючи надію провести ніч із нею.

— Ні, я тут тільки працюю.

— Де?

— В ресторані на Юніверсіті й Восьмій вулиці. Офіціанткою.

— А де ж ти живеш?

— На східній частині, між Гаустон і Діленсі.

— Це поганий район.

— Для чорних і порторіканців вважається добрим… А що ти робиш у цих околицях?

— Студіюю й живу в гуртожитку отут за рогом.

— Це дуже погано.

— Чому погано?

— Бо таким дівчатам, як я, тяжко дострибувати до студентів.

— Тим цікавіше спокушати їх.

Вона розсміялася:

— Я бачу, що ти дуже хочеш, щоб я звела тебе.

— Так. Цілими ночами марю про це й не можу заснути.

— Але я не маю особливої охоти. Ти не мій тип.

— Прикро. Та що я можу вдіяти?

— Нічого, любий.

Вона перехилилася й поцілувала мене в щоку. Ми розплатилися і вийшли надвір.

— Я підвезу тебе додому, — запропонував я.

— Ні. Я поїду автобусом.

Її відповідь була така категорична, що я не насмілився наполягати. Підвів її до автобусної зупинки, і там ми попрощалися.

Джінні знову кілька днів не з'являлася в парку. Видно, оминала мене. Тож, почекавши на неї кожного вечора до дев'ятої години, я врешті йшов у місто, яке крізь різні діри й тріщини відкривало мені світ людських таємниць, у які я проникав зором і які фіксував на плівці пам'яті. Це захоплювало мене, втишувало мої пристрасті, і я повертався додому втомлений, але задоволений. Та якось трапилося мені підглянути подію, яку з ностальгією згадую досі. Прогулюючись по Сого, я помітив у темному вузькому проході між двома будинками якийсь рух. Тихенько підкрався ближче, припав до стіни й почав роздивлятися. Під протилежною стіною борюкалися хлопець і дівчина. Хлопець розпалювався й накидався на дівчину, а вона боронилася. Та хлопцеві пощастило прослизнути рукою дівчині між ноги й підняти вгору спідницю, оголивши її клуби. Дівчина нараз сильно вдарила його в обличчя. Хлопець занімів від несподіванки й опустив руки. Тоді дівчина розстебнула його штани, стягнула з себе трусики й кинулася йому на шию.

Я стояв, зворушений, а по моїм обличчі стікали сльози. Раптом згадав зустрічі й кохання з Беверлі, якої досі не міг забути. Мене сповнило почуття теплоти й ностальгії. Мені так стало жаль себе, що я в розпуці кинувся на вулицю, побіг додому і, знесилений, впав на ліжко. Наступного дня відразу пішов до ресторану, де працювала Джінні. Вона помітила мене й відразу підійшла.

— Гай! Що ти тут робиш?

— Шукаю за тобою.

— Це мені подобається! Я люблю, коли хлопці бігають за мною.

— А їх багато?

— Багато.

Мене почали душити ревнощі:

— Значить, мої шанси невеликі.

— Невеликі, але й не безнадійні. При якому столику хочеш сидіти?

— При ніякому.

— А що? Будеш стояти?

— Ні, я йду.

— Не хочеш пообідати?

— Я ж тобі казав, що я студент.

— Хіба студентам заборонено їсти?

— Навпаки. Вони завжди голодні й хочуть їсти. Але рідко коли можуть дозволити собі обід у ресторані.

Я помітив у ній раптову переміну. Вона споважніла, взяла мене за руку й повела в куток.

— Сідай при цьому столику. Тут їдять офіціанти та інші заслужені люди. Я зараз принесу тобі кави й хліба з маслом. On the house, за рахунок закладу.

Я сидів і попивав каву. Трохи згодом Джінні, обслуживши клієнтів, присіла коло мене.

— Приходь завтра до мене. Десь по дев'ятій годині, щоб я мала час викупатися й відпочити після роботи. Добре?

— Ще й як добре! Я цілу ніч буду мріяти про це.

Вона усміхнулася задоволено.

— Ось моя адреса, — подала мені клаптик паперу й побігла до клієнта.

На другий день я купив пляшку червоного вина, одну троянду й подався до Джінні. Вона жила на шостому поверсі в непривітному високому будинку, збудованому міською владою для бідноти. Піднявся нагору ліфтом і постукав у її двері. Джінні негайно відкрила.

— Прошу, заходь. Я вже гарна, як бачиш, причепурена.

Вона справді була гарна. Мала на собі довгу білу шовкову спідницю з розрізом спереду та щось на зразок корсетки, яка закривала тільки її груди, а рамена і стан були оголені. Я подав їй троянду.

— Ох, дякую! Як ти дізнався, що я люблю троянди?

Я подав їй вино.

— Червоне вино! І то французьке! Як ти дізнався, що я люблю червоне вино?

— Інтуїція.

— Чи це значить, що студенти не мають грошей тільки на обід?

— Ні, це значить, що студенти мають гроші тільки для гарних жінок. А після того тиждень недоїдають…

Вона, зворушена, поставила на столик пляшку, підійшла до мене, закинула на шию руки й палко поцілувала. Її повні великі губи виповнили мій рот, наче гарячий м'який трунок. І я пив їх пожадливо й пристрасно. Вона врешті відірвалася від мене.

— Задля таких губ можна й місяць недоїдати, — сказав я захоплено.

— Ти, мабуть, ніколи не мав чорної дівчини.

— Не мав, Джінні. Ти перша й єдина.

— Тому тебе так чарують мої великі губи.

— Ти уся мене чаруєш.

— Ох, я люблю такі компліменти! Але сідай, прошу.

— Я сів на канапі, далі не відводячи очей від її уст. Вона помітила це.

— Хочеш ще? — нахилилася й поцілувала мене ще раз.

— А щодо недоїдання, то приходь кожного дня до ресторану о четвертій годині. Я тоді обідаю, будемо ділитися.

— Якщо буду приходити, то більше задля тебе, ніж задля обіду.

— Тоді приходь задля мене. Я це люблю. Але розкоркуй вино. Вип'ємо за дружбу. Будеш мати подвійну приємність: вино й мої губи!

— Давай чимскоріше коркотяг!

Я розкоркував вино, а Джінні принесла два келихи. Я чомусь забажав, щоб вечір цей був у святковому стилі. Тому спершу налив кілька крапель у свій келих і попробував. Вино було гарне: м'яке й не затерпке. Тоді наповнив келих Джінні, потім свій, і ми, схрестивши руки, цокнулися й випили до дна. Вона пригорнулася до мене і втягнула мої губи в свої уста. Присмак вина та її свіжого, мов чисте джерело між білим камінням, рота розійшовся по моєму тілі. Я ніжно гладив її обличчя й не бажав ніколи відлучуватися від неї.

— Чи ти любиш мої поцілунки? — спитала, розтягаючи губи по моїм обличчі.

— Люблю. Прямо потопаю в них.

— Це мені подобається! — Вона раптово скочила на ноги. — Вибач, я принесу перекуску.

Вона принесла одну тарілку з шинкою й сиром, а другу — з накраяним хлібом. Я цілий день майже нічого не їв, тому з великим апетитом накинувся на закуски.

— Ти голодний чи ненажерливий? — пожартувала Джінні.

— Друге йде з першим.

Коли я трохи вгамував голод, ми далі попивали вино й гуторили. Джінні ліниво розляглася на софі. Її спідниця розсунулася на боки, відкривши гарні довгі ноги.

— Ти маєш чудові ноги! — сказав я захоплено.

— Я знаю.

— Звідки ти знаєш?

— Мені всі про це говорять.

— Значить, я не оригінальний.

— Нітрохи.

Вона простягнула ноги й поклала мені на коліна. Я гладив пальці на її ногах. Нігті на них були довгі й помальовані сріблястим лаком. Далі пестив її делікатні стопи, литки, породисті стегна й живіт. Та коли торкнувся волосся між ногами, вона раптово скочила на ноги й, наче налякана, подивилася прямо на мене. Мною пробіг дрож від того погляду.

— Ти хочеш мене? — спитала суворо.

— Так. І хочу також подивляти тебе, кожну частину твого тіла, — признався я щиро.

Вона пом'якшала й навіть усміхнулася до мене. Тоді розстебнула спереду спідницю, яка, мов плахта, впала їй під ноги. Розстебнула корсетку і також спустила на підлогу. Її ясно-кавове тіло виглядало, як скульптура бездоганної форми. Особливо гіпнотично вражали її груди: довгі з гострими сосками. У білих дівчат, яких я підглядав, груди завжди були заокруглені.

Не тямлячи себе, я кинувся до неї, міцно стис в обіймах і, цілуючи, почав кусати її губи. Вона відштовхнула мене від себе.

— Не накидайся на мене! Якщо хочеш мене мати, то люби моє тіло, будь добрий до нього.

Вона взяла мене за руку, повела до спальні, лягла на ліжко й простягнула до мене руки. Я впав на неї, цілував її брови, очі, груди, живіт і стегна. Тоді вона повернулася на другий бік, і я цілував їй плечі й пестив повні, аж пашіючі, сідниці. Вона широко розвела ноги, і я торкнув рукою між ними, відчуваючи пальцями теплу й густу вологу.

Це розпалило мене ще більше, і я другою рукою почав розшарпувати на грудях свою сорочку. Вона зупинила мене.

— Я це люблю робити сама… — прошепотіла. Підвелася, розстебнула мою сорочку, потім просунула під неї руки і, гладячи мої груди, зняла сорочку через рамена. Тоді розстебнула мої штани й повільно стягнула їх. Відтак почала водити губами по моїх грудях, стискала зубами соски, а правою рукою обгорнула мого члена, наче квітку.

— Твоє тіло добре збудоване і приємне, лише обличчя недопасоване до нього, — промовила.

— Будемо закривати його газетою.

Вона бризнула дзвінким сміхом, лягла навзнак і розкрила ноги.

— Ходи, — простогнала.

Я впав у неї, наче в китицю свіжих пахучих квітів, і втратив відчуття власного існування.

Відтепер ми стрічалися кожного дня о четвертій годині в ресторані. Вона завжди накладала собі повно страв на тарілку і ділилася зі мною. А п'ятницями запрошувала мене до себе. Між нами витворилися дуже гарні, прямо ліричні стосунки. Найкращі, які я мав будь-коли з жінками. Це, можливо, тому, що вона не мала ніяких намірів щодо мене, а я щодо неї. Емоційно ми були цілком вільні й могли віддаватися одне одному без обмежень, без сумнівів щодо своїх почуттів та без непевностей у завтрашньому.

Та все це аж ніяк не притуплювало моєї пристрасти підглядати. Я використовував кожну вільну хвилину, щоб втручатися зором у життя ближніх і дальніх. Здебільшого я не відкривав нічого особливого чи цікавого. Люди найчастіше сиділи по своїх помешканнях перед телевізорами і щось жували. Деякі дрімали під газетами або попивали коктейлі, а дітвора гасала по кімнатах. Зрідка помічав чоловіка зі спущеними штанами на жінці, — їхні обличчя не мали екстатичної осяйносте, а виявляли, радше, знудженість чи зневіру, — начеб вони виконували неприємну щоденну повинність.

Навіть, коли я йшов до Джінні, то, замість їхати ліфтом, піднімався на шостий поверх сходами й через вузькі віконця у сходовій клітці спостерігав на кожному поверсі ряд вікон у будинку напроти. Звичайно нічого цікавого мені не траплялося побачити, зрештою, я спішив до Джінні й не мав часу приглядатися уважніше. Але одного разу побачив таку картину, якої ціле життя не забуду.

У вузькій кімнаті сварилися дві молоді порторіканки: одна худа, з гострими рисами обличчя, а друга привабливо виповнена. Вони кричали, жестикулювали, намагалися якомога більше образити одна одну. їхні голоси долинали аж до мене. На жаль, я не знав іспанської мови, щоб насолодитися їхньою красномовністю. Ця сварка тривала досить довго, та ні одна з них не мала очевидної перемоги. Повненька несподівано висунула язика й піднесла під ніс худій дві дулі. Худа розлютилася, піднесла спідницю, спустила під ноги труси й показала повненькій зад.

Переможена повненька закрила долонями очі й розплакалася. Тієї драматичної миті зайшов чоловік повненької. Збагнувши, що сталося, він аж затрусився з люті. Кинувся на худу, натягнув їй на голову спідницю, перехилив через вікно й наказав своїй дружині тримати її за ноги. А сам розстібнув штани, вийняв члена і всадив у худу. Вона ж, глянувши вниз із п'ятого поверху, перелякалася, почала вити, мов звірина, бити головою об мур і благати, щоб її не спускали вниз. Мужчина безнастанно помпував і помпував, а його жінка тримала худу міцно за ноги й відчувала задоволення від того, що її честь була так наглядно й безсумнівно боронена. Кожного разу, як чоловік доходив до кульмінації, — іржав від сексуального й морального задоволення. Після третього такого іржання, жінка почала відчувати ревнощі і стримала чоловіка. Вони разом підтягнули напівживу худу на підвіконня, поволокли до дверей і викинули з кімнати.

Це був перший і єдиний раз, коли мені доводилося бути свідком сексуального акту як способу оборони родинної чести. Я почувався так погано, що, замість іти до Джінні, побіг сходами вниз і пішов додому.

На початку мого перебування в Нью-Йорку я дуже рідко й неохоче зустрічався з матір'ю. Тепер заходжу частіше. Містер Дейвісон виявився гарною й цікавою людиною, і я любив погуторити з ним. Мати, як виглядало, була щаслива з ним, і це злагіднило мою настороженість до них обох. Та справжньою причиною, чому я частіше заходив до них, була маленька Мері, моя сестричка, яка так прив'язалася до мене, що кожного разу плакала, коли я йшов додому. Вона зовсім не була подібна до матері, а, радше, до батька. Мала ясне кучеряве волоссячко, сині очі, подовгасте личко й гострий носик. їй найбільше імпонувала в мені висота. Коли я саджав її на плечі, вона цупко трималася моєї голови й кричала з радости і страху.

Та найбільше радувало мене в той час і надихало те, що Беверлі підтримувала зв'язок зі мною. Досить часто писала до мене, хоч я не завжди відповідав на її листи. Оскільки батьки Пітера жили в Бостоні, вона вступила до Бостонського університету і студіювала там педагогіку. Мріяла стати доброю вчителькою. Думаю, що вона дуже вдало вибрала собі фах. Бо була відверта, спонтанна, тепла й назагал любила спілкуватися з людьми. А ці риси напевно допомогатимуть їй досягати довіри й любови учнш. Мушу признатися, я часто ще думав про Беверлі й досі мені було жаль, що наші шляхи не зійшлися. Час у Нью-Йорку летів дуже швидко, Бакалавра я здобув за три роки, беручи літні курси, а ось уже наближалися й магістерські іспити. Я був такий зайнятий, що довший час не бачився з Джінні й не вправлявся у своєму улюбленому спорті — підгляданні. Та коли я позбувся найтяжчих іспитів, мені стало так тужно, що я подзвонив до Джінні.

— Добрий вечір, Джінні! — промовив я піднесено, почувши її голос.

— Марко! Long time no see!

— А чому ти така задихана?

— Бо мій хлопець ввесь час товчеться по мені! Він трохи загарячий для мене.

— Вибач, не буду вам заважати…

Мені було так прикро, що сльози навернулися на очі.

— То нічого, мені потрібна передишка.

— Я не знав, що ти маєш хлопця, — ледве промимрив я.

— Мала, потім не мала, а тепер знову маю. Прийди завтра о четвертій до ресторану, я все тобі розповім.

— Гаразд, — відповів я й повісив слухагку.

Коли наступного дня я зайшов до ресторану, Джінні палко поцілувала мене й посадила при столику в кутку. За деякий" час з'явилася з горою страв на тарілці. Ми їли мовчки й ніяк не могли почати розмову. Врешті вона перемогла себе й заговорила:

— Я мушу висповідатися перед тобою.

— Але я не маю ласки давати розгрішення, — спробував я пожартувати.

— Я не шукаю розгрішення, тільки зрозуміння.

— У цьому я дуже добрий…

— Отож, кілька років тому я мала дуже гарного хлопця. Була безтямно закохана в нього. Прямо голову втратила. Він також був закоханий у мене й хотів одружитися зі мною. Та не мав тоді роботи й не дуже шукав її. Ввесь час тільки те й робив, що волочився по Нью-Йорку. А я не мала бажання утримувати його. Зрештою, в такій ситуації я не могла ані шанувати його, ані кохати. Так йому й сказала. Ми тоді посварилися, і він зник на три роки. Це були ці чудові три роки з тобою. Два тижні тому він несподівано з'явився знову. Виявляється, він поїхав на південь до родини, навчився від батька столярського ремесла, повернувся назад, дістав роботу — столярі в Нью-Йорку потрібні й добре заробляють — і знов хоче одружитися зі мною. Моє кохання до нього вибухнуло з новою силою.

— Думаєш виходити за нього заміж?

— Так.

— Мені жаль, що так склалося… Я полюбив тебе.

— Полюбити й покохати — не те саме, — сказала Джінні.

Я сумно похитав головою, погоджуючись з нею.

— Ми були тільки добрі друзі, Марку. Ну, трохи більше, ніж друзі. Бо добрі друзі не йдуть разом до ліжка. Але ти ніколи не мріяв про мене як дружину. Принаймні не говорив мені про це. Я також не уявляла тебе своїм чоловіком.

— Це правда, — погодився я.

— Не гніваєшся?

— Ні. Бажаю тобі щастя, Джінні.

Вона знову щиро поцілувала мене в уста й побігла обслуговувати клієнтів.

Скоро Джінні вийшла заміж, і ми більше не сходилися.

Мою уяву знову полонила Беверлі. Я ночами марив про неї, переживав наші колишні зустрічі, а днями прямо тужив за нею. Але віддаль між нами все збільшувалася, і ми, мабуть, ніколи вже не змогли б бути такими близькими, як колись. Вона писала мені, що в червні, як тільки здасть магістерські іспити, одружиться з Пітером. Тоді буде шукати роботу в Нью-Гейвені, де Пітер почав студіювати право в Єль. Вона особливо наголошувала, що конче хоче працювати в якійсь середній школі, щоб не бути на утриманні Пітерової родини. З цього я відчув, що ця «аристократична» родина не особливо доброзичливо ставилася до неї.

Наміри студіювати астрономію й далі не покидали мене. Після багатьох спроб мені пощастило дістатися до Гарварду. Кембрідж, маленьке містечко з багатьма студентськими забігайлівками, не відповідало моїм метрополітальним потребам. Можливості підглядання тут були надто обмежені. Але тепер я мав нагоду підглядати цілий всесвіт через телескоп. Тому й, мабуть, мене так тягнуло до астрономії.

Сам університетський кампус — із старими забудовами, великими деревами й підстриженими газонами — виглядав дуже гарно. Але містечко нічим особливим не вирізнялося, деякі секції його були навіть сірі й нецікаві. Я піднайшов собі неподалік університету щось на зразок «студіо апартменту», тобто одну кімнатку з кухонькою, ліжком, столиком і поличкою для книжок. Це влаштування було дуже вигідне, — за кілька хвилин я був в університеті. Лекції докторської програми, сказати правду, не дуже мене надихали, але я працював інтенсивно, щоб якнайскоріше скінчити так званий course work, тобто обов'язкові курси і засісти за працю над дисертацією. Я найбільше любив сидіти ночами при телескопі й вивчати різні констеляції. Це ж бо було ще одним різновидом моєї великої пристрасті — підглядання.

Я був зовсім самотнім у Гарварді, бо, з одного боку, не мав потягу до так званого студентського життя, а з другого боку, нові знайомства ніколи не давалися мені легко. Тому й ніколи не мав багато друзів. У мене була своя лавочка під крислатим кленом на кампусі й у присмеркові години любив сидіти на ній і згадувати приємні часи з Беверлі, панею Родіні та Джінні.

Одного недільного вечора мене пробудили від задуми — жіночий скрик та шурхіт паперу. Я глянув убік і побачив дівчину, яка намагалася позбирати аркуші паперу, які розвіяв вітер. Вона була така непомітна, що я не звернув на неї уваги, коли вона раніше сіла побіч мене на лавочці. Дівчина була худа, в окулярях і з коротко підстриженим волоссям. Не встигала вона схопити кілька аркушів, як вітер здував ще більше зі жмуту на лавці. Я прикрив стосик карток книжкою, яку мав при собі, позбирав розвіяні вітром і простягнув дівчині.

— Дякую, — промовила вона, збентежена.

— Бачу, що ваші папери не слухаються вас.

— Ви хочете сказати, що я незграбна, — вона глянула на мене крізь скельця окулярів, її очі були темно-сині й глибокі.

— Я так далеко не заходив би… Скажімо, радше, що розсіяна.

— По-професорському.

— Хіба ви професор? — здивувався я.

— Чому ви так здивувалися?

— Бо ви ще замолода на професорство.

— Це непоганий комплімент. Я не думала, що ви зі своєю суворістю здатні на компліменти.

— А хіба ви знаєте мене? — знову здивувався я.

— Не раз бачила вас на цій лавочці. А сьогодні вирішила присісти. А ви й не помітили мене… Все-таки приємніше мати хоч когось поблизу, аніж бути самою. Але вітер, як бачите, відразу виявив мою незграбність чи розсіяність, як ви великодушно сказали.

— Невже ви самотні в цьому багатолюдному муравлиську? — спитав я.

— Як це вам сказати? У мене обмаль часу на самотність. Але бувають хвилини, як от ця, коли відчуваю потребу перекинутися словом з живою людиною.

— А чим ви так зайняті?

— Це мій останній рік у Гарварді. Мушу взяти ще кілька курсів, а тоді треба буде готуватися до докторських іспитів.

— З якого предмету?

— Математики.

— Чому ви тоді розсіяні, коли ви не професор? Вона розсміялася:

— Напевно ще ним буду! Після іспитів планую повернутися до Філадельфії. Це моє рідне місто. Хочу викладати у Пенсильванському університеті й працювати над дисертацією.

— Ви все дуже логічно розпланували…

— По-математичному. А звідки ви?

— З Нью-Йорка.

— То ми майже сусіди. Я Анджела, — вона подала мені маленьку, мов пташка, руку.

— А я Марко.

— Ви завжди сидите на цій лавочці самі, як я помітила.

— Бо я недавно приїхав сюди й не мав ще нагоди зустріти вас…

Вона усміхнулася задоволено. Мушу сказати, що усмішка в неї була досить приваблива.

— Крім того, мене не вабить студентське життя, — додав я.

— Мене також! — скрикнула захоплено. — Це витрата часу.

— Ну, витрата часу може бути гарна й приємна. Але діяльність студентських гуртків та організацій, на мій смак, трохи дітвацька.

— Я маю подібну настанову. Ми, мабуть, заскоро постарілися.

Скажімо, заскоро дозріли. Це звучить гарніше.

— Я згодна! Але, вибачте, я мушу бігти додому, — вона почала збирати свої папери.

— Значить, я вас не переконав.

— У чому? — спитала здивовано.

— Що витрата часу може бути гарна й приємна. Вона засміялася:

— Ні, я мушу підготуватися до завтрашніх лекцій. Але не здавайте позицій, продовжуйте переконувати мене! — вона махнула мені рукою й побігла.

Ми зустрічалися зрідка і завжди на моїй лавочці. Анджела приходила звичайно тоді, коли була перевтомлена працею й потребувала поговорити з «живою людиною», як вона казала. Я був для неї такою живою людиною. На більше вона, очевидно, не мала часу чи потреби. Зі свого боку, я теж не робив ніяких заходів, щоб зав'язати з нею інтимніші стосунки. Вона не цікавила мене як жінка. У неї були тільки приємне личко й усмішка, а все інше нічим притягаючим не виділялося.

Особливо її худа фігура не підходила під мій ренуарівський смак. Правда, вона завжди модно зодягалася, а її тендітна й елегантна фігура могла імпонувати багатьом мужчинам. Та не мені. Мене притягала пишніша краса в жінок. Зате розмови з Анджелою були вишукані й надихаючі. Тому я завжди щиро вітав її появу на лавочці.

Протягом останнього місяця я отримав аж три листи від Беверлі. З одного боку, вона тепло згадувала наші взаємини, тужила за мною й дуже прагнула зустрітися, але, з другого боку, лякалася ближчих стосунків зі мною, щоб не віддалитися емоційно від Пітера. Такі коливання в її почуттях потверджували тільки мою підозру, що їхнє подружжя не було особливо гармонійне й щасливе, і Беверлі мусила посвячувати дуже багато, щоб втримати його. Видно, закон притягання протилежних полюсів стосується тільки фізики, а в людських взаєминах діють інакші гравітаційні сили. Я останнім часом дуже тужив за Беверлі. Але не намагався притягати її до себе, бо в глибині душі не був переконаний, що вона змогла б покохати мене. А Пітер, мабуть, старався навертати її до етикету й етики своєї старинної й консервативної родини. А це була помилка. Бо, в кінцевому рахунку, Беверлі ніхто не наверне. Та був іще один фактор, який стримував мене: я не був упевнений у своїх почуттях до неї. Я взагалі не був упевнений, чи спроможний по-справжньому закохатися в яку-небудь жінку. Всі мої взаємини з жінками, включно з матір'ю, лишалися тільки на сексуальному рівні. Жінки це, мабуть, відчували і не зв'язувалися глибше зі мною. Щойно тепер у взаєминах з Анджелою зароджувався натяк на щось духовне. Але це не мало нічого спільного з коханням. Для справжнього кохання потрібні обидві сторони медалі: духовна й сексуальна, — а може, й більше, може, ще щось чуттєве, чого не можна схопити словами.

Наші зустрічі з Анджелою якось зовсім припинилися, так раптово, як і почалися. Надворі було холодно й сльотаво, віяли північні листопадові вітри, а безлистий клен не давав нашій лавочці ніякого захистку. Я ввесь час носився з думкою запросити Анджелу до себе, але моя кімнатка не була особливо романтична для зустрічей з жінкою. Та не в кімнаті справа. Я сам не був відповідно настроєний для цього. Нормально, після таких зустрічей, двоє людей, в той чи інший спосіб, опиняються в ліжку. А такої можливости з Анджелою я не міг навіть уявити. Ми якось не надавалися для цього. Вона теж не запрошувала мене до себе.

Під час різдвяних канікул Анджела поїхала до Філадельфії. Я залишився в Кембріджі, не хотів робити ще тіснішою квартиру матері в Нью-Йорку, хоча мати радо вітала б мене, й особливо зраділа б сестричка Мері. Я цілий тиждень не знав, що з собою робити. Не мав особливої охоти заглиблюватися у книжки, не цікавило мене також містечко. На щастя, Анджела повернулася скоріше, зателефонувала мені й запросила до себе на опізнені свята. Я був украй здивований, але й радий цьому запрошенню.

Вона жила трішки подалі від університету, на Массачуссетс авеню, якихось десять хвилин ходу від мене. Я купив букет квітів і подався до неї. Вона мала досить гарне мешкання: простору вітальню, маленьку спальню и кухоньку. Я подав їй квіти. Анджела поцілувала мене в щоку й подякувала. Глянувши навколо, я остовпів. Все в помешканні блищало, все було елегантно уладжене.

— Я очам своїм не вірю! Як це можливо? — спитав я, глянувши на неї.

— Що вас так дивує?

— Порядок і стиль цілого мешкання. Майбутньому розсіяному професорові це ніяк не підходить.

Вона засміялася:

— Я цілий вечір вчора порядкувала.

— То у вас не завжди так гарно?

— О, ні! У мене завжди повно книжок на підлозі. Але назагал я люблю гарно втримувати мешкання. Дбаю, щоб воно було елегантне.

— Я розумію. Це відповідає вашому вигляду.

— Дякую. Я не часто чую компліменти від людей.

— Бо ви не часто бачите людей.

— Це теж правда. Я живу з книжками.

— А я вже пересичений книжками. Тягне мене до людей.

— Я не помітила, шоб ви так дуже спілкувалися з людьми.

— Як вам сказати… Я люблю людей здалека, люблю бачити їх в інтимних ситуаціях.

— Це суперечні тенденції: інтимність і здалека.

— Але досяжні, повірте мені.

— Вірю. Та чому ми стоїмо серед кімнати? Сідайте. Щось вип'єте?

— А що ви маєте?

— Нічого.

— Чудовий вибір! Тоді давайте нічого.

Вона знову розсміялася:

— Я п'ю тільки на великі свята, як їду додому. Але тато вклав мені в торбу трохи віскі й пляшку коньяку. Курвуаз'є. Чи це гарний коньяк?

— Мій улюблений.

— То, значить, коньяк?

— Так, прошу.

Вона налила келих коньяку й подала мені.

— А собі не наливаєте? — спитав я.

— Я звичайно не п'ю. Ви сидіть і попивайте собі. Я тим часом підігрію вечерю. А тоді згрішу й цокнуся з вами.

— Добре. Якщо є перспективи до гріхопадіння, я терпеливо чекатиму.

— Я зовсім безпорадна в куховаренні. Але мама дала мені різдвяного індика, солодкої картоплі, салатику з креветок і горіхового торта. Я скоренько все підігрію й будемо обідати.

— Тільки не підігрівайте торта.

— Аж такою нездарою в кулінарії я не є!

Вона застелила білою скатертиною столик, подала страви, і ми по-справжньому бенкетували. Анджела згодом випила зі мною келих коньяку, стала балакучою і час від часу з теплотою позирала мені в очі. Ми засиділися допізна. А коли настала хвилина якогось інтимнішого рішення, я просто не знав, що і як вчинити. Вона також була наче сама не своя. Я встав і почав прощатися. Вона, така маленька супроти мене, стояла несміла й розгублена, мов дитина, і дивилася на мене. Не знаю, що на мене найшло. Але я вхопив її попід пахви, підніс угору, поцілував в уста і вийшов. Вона була приголомшена, не могла й слова вимовити.

Деякий час Анджела оминала мене. Та одного пополудня сонце так гарно пригрівало, що я всівся на свою лавочку й замріявся. Невдовзі поруч мене сіла Анджела.

— Не захолодно вам тут вигріватися? — спитала глузливо.

— Трохи холоднувато. Але де краще зігріюся?

— Прийдіть до мене на коньячок. Моє мешкання приємне й тепленьке. Напевно зігрієтеся.

— Все ж я маю деякі сумніви. Мешкання ваше тепле, але ви холодна…

— Це така вже математична прикмета. То зайдете?

— З приємністю. А коли?

— В суботу, тобто завтра.

— На математика ви дуже неточні. Рано? Увечері?

Вона засміялася:

— О восьмій годині вечора! А тепер бувайте, я за п'ять хвилин маю лекцію.

Вона підібрала свою торбинку з книжками й побігла.

На другий день увечері я пішов до Анджели. Коли постукав у двері, вона відразу відчинила. Глянувши на мене, знітилася, не знала, як мене привітати. Була в шовковій блакитній сукенці, яка підкреслювала її філігранну фігуру й дуже їй пасувала. Я усміхнувся і сказав:

— Ви дуже гарно виглядаєте сьогодні.

Вона зашарілася, взяла мене за руку і, мов дівчинка, повела за собою.

— Сідайте отут на софі. Ближче до столика.

Я підсунувся ближче.

— Добре. Так легше буде діставати.

— Але ж на столику нічого нема!

Вона нарешті відпружилася і засміялася.

— Бачите, яка я господиня?

Поспіхом побігла до кухоньки, принесла пляшку коньяку й два келихи, побігла ще раз і принесла дві таці із сирами, ковбасками та накраяним хлібом.

— Вибачте, що не запросила вас на обід, але я не вмію варити, — виправдовувалась, наливаючи.

— То вип'ємо? — спитала непевно..

— Звичайно! Але за що? — спитав я.

Вона змішалася:

— Може, може, за наше знайомство.

— Це трохи заформальний тост. Запиймо дружбу. Як довго будемо «викати» одне одному?

Анджела засоромлено опустила голову, але несміло схрестила зі мною келих і випила. Коли ми торкнулися устами, я відчув тремтіння її губ. Вони були вогкі, свіжі й приємні на дотик. Деякий час ми не знали, як почати розмову.

— Пригощайтеся, прошу…

— Ми відтепер не сміємо «викати»! — я перебив її.

— Добре. Я ще не звикла. Отож, пригощайте… пригощайся, прошу. Бери сир чи ковбаски — я не вмію припрошувати.

— А я не люблю, коли мене припрошують, — сказав я, відрізуючи шматок голландського сиру.

— То й чудово!

— Чи тобі багато ще треба брати курсів?

— Ні. Я вже скінчила всі курси. Цього семестру буду тільки готуватися до іспитів. Дуже тяжкий це буде час.

— І далі плануєш повертатися до Філадельфії?

— Так. Я вже дістала посаду інструктора в Пенсильванському університеті. Це мені пристарав мій старенький професор.

Буду вчити, писати дисертацію й робити собі ім'я в математиці.

— Мені цікаво, чому ти вибрала саме математику?

— Бо люблю її. Вона абсорбує мене до тої міри, що не хочу в'язати себе ні подружжям, ні родиною.

— Хіба це заважало б?

— На початку кар'єри заважало б. Я розхристана й не можу займатися кількома справами нараз.

— Мені здається, що ти досить методична й організована.

— Тільки в науці. У житті я безпорадна.

— Чи кохання також заважало б тобі в кар'єрі? Вона замислилася:

— Я багато думала над цим. І завжди боялася давати волю почуттям, щоб не відволікатися від науки.

— Значить, ти ніколи не була закохана.

— Мабуть, ні…

— А чи я заважаю тобі?

— Ні. Чому? — спитала здивовано.

Я відразу зрозумів, що наші принагідні зустрічі не мають нічого спільного з коханням в її розумінні. І це мене цілком улаштовувало. Ми гуторили до пізньої ночі. А коли назріла пора або щось робити, або прощатися, між нами запала мовчанка. Ніхто з нас, видно, не хотів прощатися і не знав, як переступити до кохання. Ми все-таки були далекі одне одному. Врешті все вийшло досить незугарно. Анджела пішла до спальні й розстелила ліжко. Тоді повернулася назад і, розгублена, стояла посеред вітальні, не знаючи, як повестися. А мене не дуже тягнуло до того ліжка. Вона зовсім не збуджувала мене як жінка.

Але, щоб не ставити її в прикре становище, я підійшов до неї, взяв у долоні її личко й поцілував в уста. Вона розплакалася. Я тоді несподівано відчув жадання. Ніжно пестив її, стягнув з неї сукню, взяв на руки й поніс до ліжка. її голе тіло вразило мене особливою красою. Я захоплено милувався нею, мов незвичайним скульптурним шедевром. Кожна лінія її фігури була в чудовій гармонії з рештою форм. Я роздягнувся й нахилився над нею.

— Ти дуже гарна. Я не знав, що ти така гарна, — прошепотів я зворушено.

Вона закинула мені на шию руки, притягнула до себе, втиснулася губами в мої уста й виповнила мій рот теплим і свіжим, як помаранча, язиком. Я пестив і цілував її личко, шию й рамена. її груди були маленькі, округлі й тверді, а гострі соски аж червоніли. Я гладив рукою її стегна, живіт і м'якеньке волосся між ногами. Вона раптово скрикнула, розкинула ноги й потягнула мене на себе. Це збудило мене, і я, опираючись ліктями об постіль, щоб не розплющити її, тендітну, проникнув у неї.

— Ой, ой, не так глибоко!

Вона обтиснула мене ногами, кричала, обціловувала моє обличчя й обмазувала його сльозами. Ми провели разом цілу ніч, а над ранок покохалися ще раз.

Анджела була дуже чутлива й віддана в коханні. І я цілими ночами мріяв про зустріч із нею. Та вона була настільки зайнята читанням і дослідами, що дуже рідко запрошувала мене до себе. Лише коли не могла уже концентруватися, телефонувала й питала, чи міг би я зайти до неї. Я завжди міг. На кожній зустрічі вона мала коньяк і гарну перекуску. З цього, та з її дорогих фасонових сукенок, я додумувався, що вона мусила походити з багатої родини. Ми попивали, гуторили й проводили приємно ніч. Але при кожній нагоді Анджела делікатно давала мені зрозуміти, що в календарі її життя перше місце займала наука. Мені було трохи прикро, бо я починав любити її, але, з другого боку, вона не полонила мене аж до тієї міри, щоб я втягав її в глибші й інтимніші стосунки, тобто не виявляв своїх почуттів і не робив жодних заходів, щоб вона закохалася в мене.

Анджела, зрозуміло, склала іспити блискуче. Ми гучно відсвяткували ту подію, випивши кілька пляшок коньяку й провівши разом кілька ночей підряд. Після того Анджела поїхала до Філадельфії. Я ніколи не мав вісток від неї. Видно, математика легко заступила мене.

Я не мав більше ніяких взаємин із жінками в Кембріджі. По-перше, тому, що мій вигляд радше лякав, ніж притягав дівчат. По-друге, я сам не хотів робити жодних заходів у тому напрямку, бо завжди, коли я тільки починав звикати до жінки й закохуватися в неї, вона неодмінно залишала мене. І тоді пустка в душі боліла ще більше.

Не захоплювали мене також курси в університеті. Та я був упертою й працьовитою людиною, гриз книжки днями й ночами, відбув усі курси до кінця і склав докторські іспити, — якщо не блискуче, то досить успішно. Про дисертацію взагалі ще не думав. Мені пропонували роботу в обсерваторії славного Смистонського інституту, але я відмовився. Мене тягнуло назад до Нью-Йорка. Кілька днів по іспитах я спакував свої речі, сів на поїзд і поїхав.

4

Я досить скоро знайшов собі роботу в Нью-Йорку. Посприяв мені у цьому, без сумніву, диплом із Гарварду. Мені пощастило дістати таку роботу, яка відповідала моїм інтелектуальним потребам і вдоволяла мої емоційні особливості й комплекси. Влаштувався я в планетарії при Музеї природничої історії між 78-ю і 81-ю вулицями, напроти Центрального парку.

Мешкання винайняв собі на Перрістріт в Ґрінич Віллідж, за два квартали від ріки Гудзону, — воно було досить просторе, але не дуже приємне, бо вікна виходили на стіну сусіднього будинку. Та я винайняв його все одно, бо мусив десь притулитися. Згодом планував знайти щось краще. Та невдоволення квартирою компенсувала мистецько-богемська дільниця Ґрінич Віллідж, якою я завжди захоплювався. Найрізнорідніші й найдикіші моди, найдавніші люди і найнеймовірніші ситуації — творили невичерпну панораму для мого споглядання й підглядання. Я щовечора годинами ходив вузькими, обтиканими кав'ярнями й ресторанчиками вулицями й набирав на плівку пам'яті найінтимніші прояви людських взаємин. Відчував дивне піднесення у великій гущі людей, яких я міг спостерігати, в інтимності яких міг проникати зором, але не мусив емоційно включатися в їхнє життя, — міг залишатися цілком самотнім між людьми і з людьми.

Я був самотній також вдома. Ніхто до мене не приходив, ніхто не дзвонив. Час від часу телефонувала тільки мати. Та й хто міг приходити чи дзвонити? Я ніколи не міг зав'язати ближчих товариських взаємин із хлопцями в школі. Можливо, моє перверзійне відношення до матері виповнювало мене до тої міри, що не відчував потреби в товаришах. Не дружив я також згодом ні зі студентами в університеті, ні тепер з колегами по праці. Можливо, на таку мою вдачу вплинула відсутність батька в моєму житті.

Не мав я тепер і товариських чи любовних взаємин з жінками. Прямо боявся входити в якісь ближчі стосунки з ними. Бо досі всі мої афери з жінками кінчалися розчаруванням для мене. Мені дотепер здається, що всі мої жінки використовували мене, щоб задоволити якісь свої потреби. Я, видно, надавався для цього, бо не було ніякої загрози, що вони, у взаєминах зі мною, зв'яжуть себе в який-небудь спосіб. Я мусив бути для них суто ужитковою особою. Єдиним винятком була Беверлі, цілком щира й одверта: любила бути й кохатися зі мною, хоч і не кохала мене. Вона єдина також втримувала зі мною хоч далекий зв'язок. Зі свого боку, єдину Беверлі я насправді покохав і досі тужив за нею. Та, додумуючи речі до кінця, я почуваю, що обманюю себе. Бо якою ужитковою особою я міг бути для Анджели? Я переконаний, що Анджела радо ділила б зі мною життя, якщо б я хоч натякнув, що кохав її. Можливо, пані Родіні й Джінні використовували мене до якоїсь міри, та й це проблематично. За такою самою логікою можна сказати, що я використовував їх.

Моя робота, на диво, цілком захопила мене. Я працював із комп'ютерами й програмував моделі різних небесних констеляцій. Дослівно днями й ночами сидів у планетарії й відтворював зоряне небо. Тяжко працюючи, я за кілька років вибився на голову комп'ютерно-моделювальної групи. Відтоді відповідав за всі проекти й мав можливість переключити свої підглядальні перверзії на проникання у всесвіт і моделювання його. Справді, я не вважаю вже, що мої намагання прозирнути в людське буття було надто первертне. Я ніколи не намагався використовувати людей, підглянутих у голих, так би мовити, ситуаціях, ні сам не вдавався до хоч би якого збоченства. У мене це був просто вияв надмірної цікавости та своєрідної «тихої» авантюрности.

Тепер я часто їздив до обсерваторії Смістонського інституту, цілими тижнями працював зі славетними астрономами й вивчав найновіші відкриття у всесвіті. Зрозуміло, найприємніше було сидіти при телескопі й підглядати поведінку зір і констеляцій. Після кількох таких візитів до Смістонського інституту, мені спало на думку створити динамічну модель всесвіту, тобто спрограмувати не тільки рух окремих планет в даній констеляції, але й динамічне співвідношення між самими констеляціями. Я мав намір також включити в цю схему такі аномалії, як вмирання зірок і падіння метеорів. Від ранку до півночі я сидів при комп'ютерах і, мов ошалілий, працював над своїм проектом. Але нічого не клеїлося. Окремі елементи вдавалися дуже добре, та коли я пробував синтезувати їх в загальну систему, все розліталося. Я випробовував різні способи, щоб осягнути цілісний ефект, — результат був завжди той самий: тотальна невдача.

Одного вечора, вичерпаний до краю, я зачинив лабораторію раніше й поїхав додому. Та, вийшовши на Західній Четвертій з метро, замість іти до Перрі, повернув на Блікер і вступив до кафе на розі МекДугал. Була середа, й у кафе було порожньо. Притемнене світло, побляклі картини на стінах і порожні столики, мов завішені в повітрі, справляли сюрреалістичне враження. Лише при одному столику в кутку сиділа якась жінка.

Я ніяк не міг переконати себе сісти при порожньому столику та ще в такій моторошній тиші. Це тільки поглибило б мою самотність. Мене, проти власної волі, потягнуло до столика в кутку.

— Можна? — спитав я, вітаючись кивком голови з жінкою.

— Будь ласка. Я й так сама.

— Сама чи самотня? — спитав я, сідаючи напроти неї.

— А хіба це не те саме?

— Ні. Ви, наприклад, були самі, заки я присів. Тепер ви не самі. А самотнім можна бути і в товаристві іншої особи.

— Значить, я звичайно сама й самотня.

— Я теж. Щось вип'єте?

— Спасибі, нічого.

— Дозвольте ж бути джентельменом. Мені це так рідко вдається.

— Не буду відмовляти вам у такій рідкісній нагоді… Я вже мала еспрессо, то замовте мені чарочку коньяку.

Я замовив два келихи коньяку.

— Ви виглядаєте дуже втомлено, — сказала, цокаючись зі мною.

— Так. Бо я тижнями намагався вмістити цілий всесвіт на екран купола планетарію.

— Це звучить, як Сізіфова праця.

— Точно! Результати абсолютно сізіфівські.

Жінці було, я сказав би, під сороківку. Та її екзотичний вигляд робив її значно молодшою. Вона мала темно-зелену довгу спідницю в вишневі квіти, зелену курточку, скроєну під військовий піджак, та зелений ширококрисий капелюх. її чорне рівне волосся було коротко підстрижене, а на вухах висіли довгі кульчики ручної роботи із різних камінців. Подібного стилю біжутерія була також на її шиї та на зап'ястях. Обличчя жінки було видовжене, а над великими чорними очима вимальовувалися дві тоненькі смужки брів.

— Значить, ви працюєте в планетарії, — озвалася після задуми жінка, допиваючи коньяк.

— Так. І, назагал, люблю свою роботу. Та останнім часом невдачі доводять мене до розпуки.

— Може, ви забагато прагнете?

— Це одна можливість, над якою я думав. Ще по коньячку?

— Так. Може, трохи розігріюся.

Я покликав офіціантку й замовив ще два коньяки.

— А ви що робите? — спитав я, щоб порушити мовчанку, яка запала між нами.

— Нічого. Дослівно нічого. Намагаюся лише втриматися молодою. Але це теж Сізіфова праця.

— Чому? Ви виглядаєте чудово. Екзотично.

— Ви хочете сказати: дивовижно.

— Ні, навпаки, мене інтригують незвичайні жінки.

— І що з того? Коли мене не інтригують мужчини вашого типу. Не гнівайтеся. В мене така дурнувата натура.

— Я не гніваюся. Люблю відвертість у взаєминах.

— А хіба це взаємини?

— Звичайно. Я сказав би, взаємини з віддаллю між нами.

— Я на такі й тільки спроможна.

— Тому й ви самотні.

— Так. Так. Тому.

Ми випили ще по одному келиху, я розплатився, і ми вийшли на вулицю.

— Де ви живете? Дозвольте провести вас, — запропонував я.

— Я живу дуже далеко, на другому кінці Брукліна. Туди мене не проведете. Зрештою, я не хочу їхати додому, не можу бути сама вночі. У мене бувають такі ночі, що я лякаюся свого мешкання і себе самої.

— Я теж не хочу бути сьогодні сам, — сказав я.

— Тоді я вас проведу!

Вона взяла мене під руку, і ми подалися до мого мешкання на Перрі. Коли зайшли до квартири, то довший час стояли мовчки посеред вітальні. Між нами далі бовваніла холодна віддаль. І кожне з нас боялося переступити ту віддаль. Жінка не мала ніяких почуттів до мене й не знала, як зробити перший крок. Мене дивно зворушувала її байдужість, але цього було замало, щоб кинутися до неї і вхопити в обійми.

Нарешті вона почала роздягатися. Я також нервово стягав із себе одяг. Гола, без чудного капелюха, без біжутерії, вона виглядала старшою і безборонною. Мені стало жаль її. Я взяв її на руки й поніс до темної спальні.

— Не засвічуйте світла, — попросила.

— Добре, — сказав я, поклав її на ліжко й приліг коло неї.

Спочатку ми лежали, не торкаючись. Тоді я повів рукою по її бровах і ніжно погладив її обличчя. А коли торкнув пальцями її губи, вона розтулила їх і язиком звогчила мої пучки. Раптово ми кинулися одне до одного і втратили відчуття дійсності.

— То було дуже добре, — прошепотіла, коли ми повернулися до притомності.

Після численних недоспаних і неспокійних ночей, я спав міцно й пробудився щойно о дев'ятій годині ранку. В цей час я мав би бути на роботі. Але я почувався так гарно й відпружено, що вирішив не йти на роботу і хоч на один день забути про свої експерименти. Та насправді я хотів провести ще один день і ніч з цією жінкою, яка починала подобатися мені своїми дивними звичками.

Вискочив із ліжка, натягнув на себе халат і ступив до вітальні. Жінки там не було. Відхилив двері до лазнички, її там не було також. Мені стало прикро. Я хотів мати з нею якийсь зв'язок, відчував потребу тепліших взаємин. Та жінка зникла з мого життя, заки я пробудився. Після того, я часто вступав до того кафе на Блікер-стріт, шукав її на вулицях, але так ніколи й не зустрів її. Вона ж знала, де я живу, та ніколи не зайшла. Видно, мій тип таки насправді відпихав її.

Ґрінич Віллідж захоплювало мене якраз такими несподіваними зустрічами та колоритними й чимось особливими подіями. Та цього року на розі вулиць Перрі й Вашінґтона, якраз неподалік від нашого будинку, побудували величезний житловий комплекс. Крім того, перетворили кілька старих будинків, у яких містилися колись швейні майстерні, на так звані житлові «лофти»,[3] і стало дуже тісно. Не було навіть де припаркувати авто. Цілими ночами по вулицях снували групи наркоманів, бездомних чи просто галасливої молоді, яка шукала в екзотичному Ґрінич Віллідж нагоди пережити емоційний і сексуальний катарсис. Оскільки я тепер цілком захоплювався своєю працею, потреба проникати в таємниці міста слабшала, і я починав мріяти про затишніший куток.

Та одержимість моїм проектом не покидала мене. Я запросив групу інженерів із комп'ютерної компанії IBM і детально представив їм свій проект. Вивчивши проблему, інженери поінформували мене, що для такого складного моделювання потрібний сильніший і спеціалізований комп'ютер із пам'яттю на кілька ґиабайтів. Такий комп'ютер коштував понад чверть мільйона доларів.

Тож ми вирішили влаштувати бенкет у планетарії, запросити найбагатших спонсорів нашого музею і спробувати зібрати необхідні кошти. Ми вишукано вдекорували зал в астрономічному стилі, тобто рухомими небесними тілами, а відомий французький ресторан «Jean Jacques Rachou» доставив нам делікатесні страви — гратіс. Бенкет вдався чудовий. Майже всі запрошені гості прибули і щедро підтримали наш проект. Вступне слово виголосив президент планетарії, д-р. Гюберт Геннінґ, а я мав головну доповідь, в якій з'ясував ціль нашого проекту. Я намагався зробити свою доповідь не лише інформативною, але й цікавою, ілюструючи її маловідомими констеляціями на стелі купола планетарію та пересипаючи тонким гумором (у гарвардському стилі). Моя доповідь мусила справити на присутніх гарне враження, бо вони підходили до мене, ґратулювали і, щонайважніше, склали понад 250 тисяч доларів, щоб придбати комп'ютер. Правда, це не була надто висока сума, як на спроможності наших гостей, але й не низька.

Після формальної частини бенкету почав грати оркестр і гості розійшлися по залу: деякі знайомилися й заводили розмови, деякі танцювали, деякі пригощалися вишуканими французькими стравами, а деякі просто проходжувалися з келихами й чарками в руках. Бал завершувався об одинадцятій тридцять. Я почувався вже досить втомленим, то й узяв собі келих білого бордо, сів при маленькому столику і спостерігав за гостями. Несподівано помітив у більшому гурті постать моєї матері. Мене сповнила радість. Я навіть не мав гадки, що вона може прийти на таку багату імпрезу. Не пригадував до того ж, чи висилав їй запрошення. Але мусив вислати, бо як інакше вона могла б опинитися тут? Я залишив свій келих на столику і, пропихаючися крізь натовп, підбіг до неї, обняв за рамено й гукнув радісно:

— Мамо! Приємно бачити тебе тут!

Жінка різко обернулася й суворо глянула на мене. Я отетерів. Це не була моя матір. Та подібність була неймовірна. Точно те саме обличчя, великі карі очі й довга, до стану, коса. Жінка не мала лише гарної усмішки моєї матері. її вуста були міцно зціплені й чимось неприємні. Не була вона також така висока й струнка, як моя мати.

У своєму збентеженні я вмить помітив, що обличчя жінки було перекошене спазмою невдоволення.

— Вибачте, — промимрив я. — Я не хотів ні вразити, ні образити вас. Але ви дуже схожі на мою матір.

Жінка протинала мене недобрими очима.

— Повірте мені, моя мати дуже гарна…

Обличчя жінки стало нормальним.

— До чого ви мені все це говорите? — спитала холодно.

— Сам не знаю до чого. Можливо, щоб оправдатися за помилку.

— Чи ви збоченець? — знов спитала жорстоко жінка.

— А до чого ви це говорите?! — крикнув я, не приховуючи люті.

— Бо ви висловлюєтеся про свою матір так захоплено, наче про коханку.

Ця жінка починала дратувати мене, особливо тим, що торкала болючу струну моєї юності.

— Пані, я зробив звичайну помилку, прийнявши вас за свою матір! Це хіба злочин! А якщо я образив вас, то ще раз прошу пробачення! — я кидав словами їй прямо в обличчя. Тоді обернувся різко й пішов геть. Мене супроводив її зневажливий сміх.

Зустріч із цією жінкою схитнула мою духовну рівновагу. Я чомусь панічно боявся думати про неї. Та її образ ввесь час виринав на поверхню пам'яті. Найбільше непокоїла мене подібність і неподібність цієї незнайомої до моєї матері. Схожість була лише поверхова, але нутрішній світ цієї жінки був темний і, мені здавалося, недобрий. Вона не мала тієї ясності й добродушності моєї матері. Але саме ця її внутрішня темнота найбільше притягала мене. Цілими ночами мене роздирали марення, що я, нібито, ґвалтував цю жінку, а вона завжди виявлялася матір'ю. Ці жорстокі марення приносили також якусь садистичну й зловісну насолоду. Та коли я пробуджувався, падав у розпуку. Я любив свою матір, ставився до неї з теплим зрозумінням. І от ця невідома жінка витягала з мене почуття й жадання, яких я не був свідомий і яких лякався.

Щоб відсторонитися від таких болючих марень, я вглиблювався в роботу.

Та це тільки вичерпувало мене фізично й емоційно ще більше і, тим самим, ще ширше відкривало двері до нових жахіть і марень. Навіть в обсерваторії, сидячи при столику, я часто втрачав обриси реальності й занурювався в едіпівські візії; але ці візії були якісь роздвоєні: їхнім об'єктом була не моя мати, а її подоба в тій лиховісній жінці.

Одного разу в п'ятницю, точно о сьомій годині, зайшла до мого бюро секретарка й повідомила, що мене хоче побачити пані Джуліана ДуПонт. Я не знав такої жінки, тому відповів секретарці, щоб пані ДуПонт прийняв Джіммі, мій заступник, бо я дуже зайнятий. За кілька хвилин секретарка повернулася знову.

— Пані ДуПонт хоче говорити тільки з вами.

— Про яку справу?

— Не знаю. Каже, що вона фундаторка вашого проекту.

Як я вже згадував, за останні роки я навчився шанувати багатих жертводавців.

— У такому разі запросіть її сюди, — сказав я і знову занурився в папери.

— Чому ви уникаєте мене!

Мною аж стрясло, коли почув той неприємний голос. Вона стояла переді мною й суворо пронизувала мене очима. Якась сила підвела мене з крісла.

— Добридень… Вибачте, але я не знав, що Джуліана ДуПонт — це ви. Ми не познайомилися на бенкеті. Сідайте, прошу.

— Так, я — Джуліана ДуПонт, — жінка подала мені руку, а потім сіла.

— ДуПонт… Це ті…

— Так. З хімічними та всякими іншими фабриками. Ті, що знайомі зі мною ближче звуть мене Джульєттою, Чорною Джульєттою.

— Тому, що ви смугляві?

— Ні. Вони мають на увазі щось інше, ніж вигляд.

Мене пронизало зловісне передчуття.

— Ви виглядаєте втомлено. Завжди так довго працюєте? — спитала по-діловому, без найменшого співчуття у голосі.

— Звичайно працюю далеко довше. Часто до півночі.

— Втікаєте від чогось? — її тон тепер був іронічний.

— Так.

— Від себе не втечете.

Мене знову пронизав острах.

— Чому ви мовчите?

— Думаю над вашими словами.

— Вони правдиві.

— На жаль. Моє життя підтверджувало їх не раз, — сказав я, замислившись.

Її обличчя затьмарило невдоволення.

— Але чим можу служити? — спитав я нарешті.

— Собою.

Я запитливо глянув на неї.

— Мужчина, який жив у мене, покінчив самогубством. Тож я не маю товариства чи, радше, нової жертви. Запросіть мене до ресторану.

— Я не дуже знаюся на ресторанах… Хіба що в Ґрінич Віллідж.

— Ви там живете?

— Так.

— На Перрі-стріт?

Мене обморозило:

— А звідки ви це знаєте?

— За гроші я взнаю все, що мені потрібне.

Мене лякала ця жінка. Я був би радий випровадити її з бюро, та не знав, як це зробити. Вона все-таки давала гроші на наш планетарій. Хоча не в грошах справа. Я не зважав би аж так дуже на її гроші. Ми зібрали більше ніж достатньо на мій проект. Справа була в тому, що ця жінка накидала мені свою волю, а я чомусь не міг протистояти.

— Я знаю один добрий ресторан у Ґрінич Віллідж. Якраз там, де ви живете. Пішли, — промовила владним голосом.

Перед музеєм чекав її лімузин. Ми всілися, і вона сказала шоферові куди їхати. Ресторан «Au Troquer» був якраз за рогом від мого мешкання: на 12-й вулиці й Ґрінич-стріт. Був він цілком непомітний ззовні, і я жодного разу не звернув на нього увагу. Всередині ресторан був невеликий, але елегантно уладжений. Власник і всі офіціанти знали пані ДуПонт і танцювали довкола неї. Та це не мало для неї ніякого значення. Вона, не питаючи, де можна сісти, попрямувала до більшого, на чотири особи, столика в кутку й безцеремонно сіла. Я поплентався за нею.

Меню було написане французькою мовою, в якій я не дуже розбирався. Та це й не було потрібне. Пані ДуПонт замовляла для себе й для мене, навіть не спитавши, що мені до смаку. В її поведінці було щось зверхнє й принизливе, але я не виявляв свого невдоволення, бо не хотів загострювати і так напружену ситуацію. Крім того, мене почала цікавити така дивна поведінка цієї жінки, і я спостерігав її в усіх нюансах. Біле вино, яке вона замовила, було надзвичайне, ледь-ледь сухувате й м'яке, я такого вина досі не пив. Страви також не відставали у вишуканості. Слимачки в соусі, крабовий суп і приправлена цитриною щука були витвором кулінарного мистецтва.

— Вже не бунтуєтеся, що я на власний смак замовила страви? — несподівано спитала, поглянувши на мене злорадним зором.

Мені стало дуже незручно. Ця жінка читала мене, як розкриту книгу.

— Бунтуюся, але трохи менше, бо страви справді дуже смачні.

— Я бачила, що ви були невдоволені, коли я, не спитавши вас, замовляла.

— Бачу, що ви вмієте читати думки, — зіронізував я.

— Ваші думки написані на обличчі. Зрештою, я все про вас знаю.

Мене все це дуже хвилювало й тривожило. Я поклав собі ніколи більше не зустрічатися з цією жінкою. Чому вона цікавилася мною, чому і де вивідувала про мене?

— Невже ви любите тут жити? — несподівано змінила тему моя співрозмовниця.

— Досі я дуже любив Ґрінич Віллідж. Та тепер тут стало тісно й галасливо. Набудували багато нових будинків, крім того звідкілясь набрело повно наркоманів і сумнівної молоді. Тож колишній чар цієї дільниці пропав назавжди.

— У мене є вільне мешкання, як я вам згадувала. Мужчина, який жив у ньому, вчинив самогубство. І мужчина перед ним. Тому я й розшукувала вас. Щоб запропонувати вам це мешкання. Я маю дуже гарний будиночок над Гудзоном, до того ж — там багато дерев.

— То я мав би бути наступним самогубцем?

— Це справа вашого вибору.

— А чому той ваш приятель покінчив із собою?

— Він не був мій приятель! — відповіла надто гостро.

— А хто він був тоді?

— Просто присутній. Це все. Мені треба, щоб хтось був присутній. Та попереджаю вас, не плекайте ніяких ілюзій і надій відносно мене.

Єдиною надією, яку я плекав, було чимскоріше позбутися цієї жінки. Вона замовила ще десерт і каву для нас обох. Потім розплатилася, і ми вийшли надвір. Лімузин чекав перед рестораном.

— Дякую за гарний обід, — промовив я ніяково.

Вона ніяк не зреагувала на мою подяку, наче не чула мене.

— То коли переїдете до мого мешкання? — спитала різко. Це звучало більше як вимога, ніж питання.

Мені стало погано.

— Але ж ми не домовилися про ціну. Я ледве чи зможу дозволити собі люксусове мешкання.

— Ніякої ціни не буде.

— А як тоді…

— Моєю платою буде ваша присутність.

— Я не розумію…

— І моїм задоволенням, — додала холодно.

— Я ще боюся, що там буде заспокійно на мій темперамент, — я пробував якось викрутитися від неї.

— Спокою вам не буде ані хвилини.

— Мені треба подумати…

— Ось моя адреса й телефон, — вона подала мені візитівку.

— Дякую.

Я боявся, що вона тепер захоче піти зі мною до моєї квартири. Така можливість на мить спаралізувала мої думки, почуття й тіло. Я стояв блідий і не рухався. Та вона попрямувала до лімузина. Шофер швиденько відчинив для неї двері. Жінка сіла й поїхала, не сказавши ні слова на прощання.

Я глянув на візитівку: пані ДуПонт жила у Вашінґтон Гайте і малд два номери телефону. Я порвав візитівку на шматки, кинув у сміття і з полегкістю пішов додому. Та полегшення тривало недовго. Цілу ніч я кидався в мареннях: мене, з одного боку, лякало її недобре обличчя, а, з другого боку, притягала її темна, незбагненна душа і краса чи, радше, подібність до моєї мами. Я бачив себе то у зляганні з нею — тоді обличчя пані ДуПонт перетворювалося на обличчя моєї матері — то жертвою жорстокости, коли Джуліана, доведена до звіринного екстазу, зубами вгризалася в моє горло. Тоді я прокидався в холодному поті й до ранку не міг заснути.

Чорна Джульєтта, як вона себе назвала, не то що не любила, а просто, як мені здавалося, чомусь ненавиділа мене. Це було видно з кожного її слова, з кожного руху. Значить, вона не тягнула мене до себе для любовних зносин. Можливо, вона була просто німфоманка й мусила мати когось «присутнього» для сексуальних оргій. Можливо, вона була садистка й любила знущатися над вибраними жертвами й доводити їх до самогубства. Можливо, була некроманка й доводила своїх «присутніх» до самогубства, щоб вдоволятися їхніми трупами. Не виключено також, що в ній нуртувала жадоба помсти за якусь образу, яку я несвідомо вчинив їй. Або все це були просто примхи багатої розбещеної дами.

Я цілими днями й ночами бився з цими питаннями й не знаходив ніякої відповіді. Вона мусила мати якийсь задум щодо мене, але я ніяк не міг розгадати — який. Навіть тепер, після всього жахливого, що між нами сталося, я перекидаю в пам'яті всі ці питання і не знаходжу єдиної задовільної відповіді чи причини.

А в той час, мушу признатися, та темна й зловісна сторона душі Чорної Джульєтти заволоділа мною з такою силою, що важко було опиратися їй. Та ще непогамовніше тягнуло мене до неї жадання сексуальних зносин. То не було жадання Джуліани як такої, а, радше, жадання її як відбитку моєї матері. Значить, мої хлоп'ячі едіпівські комплекси були останнім часом лише притуплені в мені, але не мертві. Тепер вони вибухали в моїх почуттях, і я не давав їм ради.

Та події, спровоковані Джуліаною, кинули мене вкінці в її холодні обійми… Господиня, в якої я винаймав помешкання, якось зайшла одного вечора до мене і відмовила мені в квартируванні, ввесь час вибачаючися при тому. Мовляв, її дочка закінчила студії й повертається назад додому. Я стрічав її дочку під час різдвяних канікул і знав від неї, що вона мала ще два роки докторських студій у Чикаґському університеті й зовсім не думала повертатися до Нью-Йорка, бо мала там хлопця, за якого планувала вийти заміж. Я не мав сумніву, що це була робота Джуліани, яка, мабуть, змусила господиню відмовити мені або купила її, запропонувавши вищу ціну за квартиру. Як би там не було, я при кінці місяця мусив вибратися з помешкання.

Все це мене влаштовувало, бо я і так хотів піднайти собі квартиру в тихішій дільниці міста. Досить скоро я знайшов розкішну квартиру на 77-й вулиці, неподалік від мого планетарію. Але за кілька днів до мене зателефонував господар того будинку й повідомив, що моє мешкання вже винайняте однією дамою. Я все зрозумів. Але, не маючи ще підписаного контракту, не міг нічого зробити.

Мов заскочений зненацька звір, я два тижні бився в тенетах думок: ясніший бік моєї душі відпихав мене від тої жінки, але темінь у мені з усією міццю тягнула мене до неї. Зрештою, воювати з великою силою її багатства я не мав снаги. Та в цьому я не цілком чесний із собою. Я міг легко поселитися на деякий час у своєї мами. Мене тягнуло до Джуліани, я жадав її. В останній день місяця я спакував валізку, сів у машину й поїхав до Вашінгтон Гайте. Я не сумнівався, що моя фотографічна пам'ять правильно зберегла адресу.

5

Джуліана жила на північно-західній окраїні Мангеттену, поблизу «Клойстера», тобто музею-монастиря. Її дім, який стояв на узбіччі гори, обступали старі дерева. А з західного боку відкривалася чудова панорама з видом на ріку Гудзон, на міст Вашінґтона та на стрімкий, скелястий берег по другий бік ріки. Двоповерховий будинок був збудований у модерному стилі, обкладений ззовні каменем і кедром. Довкола росли рододендрони, гірські лаври, акуратно підстрижені азалії, троянди та інші екзотичні кущі, назви яких я навіть не знав.

Все це було надто вишукане, надто багате й надто контрольоване, як на мій смак. Я дав задній хід, щоб обернутися й погнати назад до міста. Та у дверях раптом появилася Джуліана, і я занімів — так і не зміг натиснути на газ. Мов робот, який виконує чужу волю, я вимкнув мотор, вийшов із машини й підійшов до жінки.

— Добридень, — ледве витиснув із себе.

Вона не відповіла.

— Я приїхав розвідати, чи мешкання, про яке ви говорили, ще порожнє.

— Ви приїхали з речами, значить, поселитися. Ваша господиня винайняла вашу квартиру за подвійну ціну.

Її цинічна й жорстока одвертість розсердила мене. Вона гралася людьми, немов ляльками. Я враз став самим собою й люто глянув на неї.

— Я мусила так робити, бо ви противилися моїй волі. А я цього не зношу, — пояснила холодно.

— Я також не терплю, коли хтось втручається в моє життя! — крикнув я.

— Але ви маєте певні одержимі проблеми…

— Це не ваше діло! — далі кричав я.

— Моє. Бо ваше збоченство спрямоване на мене.

— Звідки ви це взяли?

— Я такі речі відчуваю. Тому ви мені дуже підходите.

— До чого підходжу?

— Побачите.

— О, ні! Дякую за приємність! Бувайте здорові.

— Ви не маєте вибору. Ви не контролюєте себе.

— А хто тоді контролює мене?

Її впевнені сентенції дратували.

— Ваше збоченське жадання мене володіє вами.

Я, лютий на неї, бо вона говорила правду, обернувся й подався до машини.

— Невже ви аж так боїтеся мене?

Цим глузливим питанням вона до глибини вразила моє себелюбство. Я зупинився, підійшов до неї і глянув їй прямо в очі:

— Я не з м'якої глини ліплений, — процідив крізь зуби.

— То добре. Йдіть за мною. Я покажу вам ваше помешкання.

Вона повела мене сходами на другий поверх і повернула у відкриті двері ліворуч. Ми зайшли до великої вітальні, з правого боку двері вели до спальні, а напроти був вихід на балкончик, де можна було сидіти в кріслі й милуватися рікою. Мешкання було умебльоване з великим смаком у модерному стилі. Напевно, все це компонував фаховий дизайнер. Я ніколи не жив у такому розкішному мешканні. Все це було вище мого стилю життя і понад мої спроможності.

— Вибачте, але це мешкання — не для мене, — промовив я з притиском.

— Я приготувала його саме для вас.

— Я не почуватимуся добре в такому мешканні, й чим платитиму за таку розкіш?

— Заплатите мені все разом вкінці, як ваші попередники.

— Самогубством?

— Це лише одна з можливостей, — сказала спокійно.

— А є ще інші можливості?

— Є, — відповіла коротко і вийшла.

Я забрав з авта свої речі й заніс нагору. Розвісив у шафі костюми, розклав по шухлядах сорочки та білизну, а декілька книжок, які привіз із собою, поклав на столик при ліжку. Насправді, я мав велику бібліотеку, але тримав її у своєму бюро в планетарії. Тоді вирішив вийти надвір і пройтися парком до Клойстера, щоб трохи заспокоїтися.

Вийшовши на коридорчик, не міг не помітити, що скляні двері й стіна напроти мого помешкання були зовсім нові. Мене потягнуло туди, мов магнітом. Крізь скляну стіну я побачив велику лазничку, облицьовану кахлями з модерними візерунками та вистелену килимами. Двері, що були зліва від стіни, вели, очевидно, до спальні. Я заглянув і туди, але не встиг як слід роздивитися, бо раптом відчув на собі чийсь погляд. Я різко обернувся, і мій зір зустрівся із глумливими очима Джуліани. Вона чудово розуміла всі мої слабості, і саме це мене найбільше тривожило й одночасно тягнуло до неї. Я відчував, що між нами зачиналася якась небезпечна гра.

Я перейшов парк Форт Трайон і опинився під Клойстером. Всюди барвисто буяли кущі та квіти, по мурах і по узбіччі гори спливала соковита зелень, а гарно зодягнені жінки купали лиця й рамена в теплому сонячному світлі. Я зайшов досередини. Прохолода келій, старовинні картини святих та григоріанські напіви виповнювали мене спокоєм. Відзискавши душевну гармонію, я пішов назад додому. Коли підіймався сходами нагору, почув іронічний голос Джуліани, і моя внутрішня злагода розбилася на дрібні друзки.

— Чого ви шукали в Клойстері?

— А звідки ви знаєте, де я був?

— Відтепер я все про вас знатиму.

— Значить, будете підглядати.

— Чом би й ні? В мене очі не згірші за ваші.

— Далеко ліпші! Я не зміг би прозирнути звідси аж до Клойстера.

— Я проходжалася позаду за вами, оскільки ви не запросили мене пройтися з вами.

— Вибачте. Мені не прийшло на думку, що ви хотіли б пройтися зі мною.

— Але ви не відповіли на моє питання. Що ви шукали в Клойстері?

— Може, відчуття вічного.

— Ви не того роду людина. Мені здається, що ваша вічність починається й кінчається на голій жінці.

— А чи не здається вам, що ви надто спрощуєте мене?

— Це також можливо. А, може, ви шукали сховку між святими? — перейшла на в'їдливий тон.

— Від чого?

— Від мене, зрозуміло.

— Це вже правдоподібніше, — кинув я напівіронічно й напівроздратовано і пішов до своєї кімнати.

З доїздом на роботу не виникало ніяких проблем, я сідав у метро на Форт Вашінґтон, на лінії А, й доїздив до 81-ї вулиці, прямо під планетарій. Джуліана запропонувала одного разу свого шофера, який міг би возити мене на роботу, та я категорично відмовився, бо не хотів бути ще більше залежний від неї. Сидів на роботі до пізньої ночі, щоб якнайменше зустрічатися зі своєю господинею.

Вона очевидно розуміла моє непевне становище в неї і з нею, тому й зникла з дому на кілька тижнів, щоб дати мені нагоду освоїтися. Спочатку я справді відчув відпруження, але після одного тижня її відсутности усвідомив раптом, що почав тужити за нею. Це було найдивніше для мене. Я ніяк не міг збагнути цього дивного почуття.

У п'ятницю був особливо гарний весняний день, і я вийшов із праці раніше, ніж звичайно. Поїхав собі на Ґрінич Віллідж, повештався вулицями й нарешті зайшов до того ресторану, де працювала Джінні. Побачивши мене, вона відразу підбігла, кинулася мені на шию й поцілувала в уста.

— Марко! Як ти схуд!

— Це, мабуть, через любовні переживання… — пожартував я.

— Що, знову безнадійно закохався?

— Як ти сама знаєш, кожне моє кохання безнадійне.

Вона щиро розсміялася:

— Сідай коло свого столика в кутку.

— Але я вже не студент, можу платити.

— Приємно почути.

— А ти, Джінні, виглядаєш, як завжди, красиво.

— Я вже маю трирічну донечку!

— Вітаю! У тебе все гаразд?

— О, так! Мій чоловік працює столяром, я підробляю в ресторані, — так і живемо. Але вибач, я мушу підійти до отого столика.

Я повечеряв, розплатився, а коли виходив, Джінні знов підбігла до мене попрощатися.

— Бажаю тобі успіху, Марку!

— Успіх, особливо в коханні, не зашкодив би мені, — пожартував я.

— Ти натрапиш на правильну жінку, побачиш! Так, як я натрапила на свого хлопця.

— Добраніч, Джінні, ти мене трохи розрадила.

— Бай, бай, Марку!

Коли опівночі я приїхав додому, Джуліана чекала на мене у вітальні внизу. Вона була люта.

— Добривечір! — привітався я, зрадівши її поверненню.

Джуліана не відповіла. Я здвигнув плечима й подався сходами нагору.

— Чому ви зраджуєте мене! — вигукнула голосно й роздратовано.

Я обернувся:

— Що ви маєте на думці?

— Ви стрічалися сьогодні з жінкою.

Я остовпів. Не міг кроку ступити далі. Вона таки стежить за мною.

— Це не зовсім так, — промовив я гугняво. — А якби й був з якоюсь жінкою, то що? Яка тут зрада? Між нами нічого немає. Ви ненавидите мене.

— Ненависть також вимагає вірности. Ви належите мені. До кінця!

— До якого й чийого кінця? Мого чи вашого? Хто це буде визначати?

— Ви!

Я знизав плечима й пішов нагору.

Через кілька днів я побачив її в місячному світлі з молодим хлопчиною на лавочці між деревами. Я не мав сумніву, що все це було розігруване для мене. Я вимкнув у спальні світло, вийшов на балкон, сів у крісло і спостерігав за ними. Я усвідомлював, що добровільно ліз у пастку, яку вона наставила мені, але не мав достатньої сили волі перемогти себе. її темна душа, мов провалля, вабила мене в зловісну глибину, і я йшов туди, немов у смерть.

Хлопець був стрункий, високий, з ніжними, майже дитячими, рисами обличчя й ясним кучерявим волоссям. Особливо гарні були його руки з довгими делікатними пальцями. Він єдиний був у ролі й виглядав точно, як шекспірівський Ромео. Чорна Джульєтта в усьому була не в ролі: надто повнотіла, надто дозріла (їй було понад тридцять років) й темна душею. Ситуація також була гротесково обернена навиворіт: на балконі стояв я, підглядач, із негарним, кубістично тесаним обличчям, — а сумнівного вигляду Джульєтта була під балконом і намагалася позбавити невинносте молоденького хлопця. Та не я режисерував цю п'єсу. Я був поки що тільки статистом.

Вони сиділи, не торкаючися тілами. Ромео майже ввесь час мовчав, подеколи відповідав тільки на питання Джуліани. Вона теж говорила скупо, була напружена й, мені здавалося, чимсь невдоволена. Раз торкнула ненароком його рамено, і хлопець наче зіштивнів. Раз погладила його довге волосся, і він мимохіть відхилився від неї. Я ніяк не міг збагнути, чи він був невинний і наївний до тої міри, що соромився жінки, чи лякався сексуальних зазіхань Джуліани, чи прямо боявся її. Джуліана, видно, зрозуміла його проблеми, бо не робила більше спроб встановити інтимність. Повернулася тільки до нього боком і щось говорила. То мусила бути дивна любовна розмова: обличчя Джуліани було ввесь час напружене, і вона ні разу не усміхнулася до нього.

Десь коло півночі Джуліана була очевидно вичерпана. Вона шепнула щось хлопцеві на вухо, встала й пішла у дім. Щасливий хлопець побіг на вулицю, підстрибуючи щокілька кроків. Я не міг додуматися, що означала ця його радість. Чи Джуліана шепнула йому, щоб пізніше прийшов до неї в ліжко, і тим піднесла його на сьоме небо, чи він просто був щасливий, що вирвався від неї.

Наступного дня я вийшов з роботи раніше, щоб бути вдома, як тільки почне темніти. Та цього вечора на лавочці їх не було. Я відчував неспокій і невдоволення. Ходив по кімнаті й не знав, що з собою вдіяти. Підглядання в якийсь анормальний спосіб виповнювало мене. А тепер я почувався, наче пограбований, наче опинився в пустці.

Та ось я почув шум води. Відхилив двері й крізь скляну стіну побачив Джуліану під струменями душу. Я застиг і не міг ступити ані кроку назад. З одного боку, я усвідомлював, що вона якимось чином дізналася про мій комплекс підглядання і вже заздалегідь розвалила нормальну стіну до лазнички і вставила скляну. Та, з другого боку, я не міг причинити двері й відірвати від неї зору. Тіло Джуліани було вкрите мильною піною і справляло сюрреальне враження. Тепла вода повільно змивала з неї мило, а вона енергійно натиралася долонями. Потому вийшла з-під душу, стала перед дзеркалом і витиралася рушником, її довге волосся вкривало плечі й сягало аж за талію. А коли вона нахилилася, щоб витерти ноги, волосся затікало їй між сідниці. Я був зачарований і відчував приплив неймовірного збудження. Хотів упасти на коліна й обожнювати її від ніг до голови. Фігура Джуліани нагадувала мені матір, з тим, що опуклості її були повніші, а волосся довше. Найбільше вражали мене її груди: прозорі, тверді й рожеві на кінчиках, як у дівчинки. Невже вона була ще неторканою? Мені годі було таке навіть уявити.

Її тіло було чуттєве й ліричне, мов орієнтальна музика. Але суворе, завжди напружене й недобре обличчя ніяк не пасувало до такого тіла. Тому я намагався не дивитися на те обличчя, а впивався очима в нижню частину тіла й переживав екстатичне піднесення. Розчесавши волосся й заплівши його в косу, Джуліана вийшла з лазнички, несподівано відчинила двері й рушила прямо на мене. Я тремтів усім тілом і не зміг вчасно заступити за двері. Боявся також глянути на її гнівне обличчя. Утупився тільки в одну чорну пляму між її ногами. Джуліана зупинилася переді мною, підвела пальцями лівої руки моє обличчя, а правою дала мені такий сильний поличник, що я впав на стіну. Тоді обернулася й пішла до своєї спальні.

Кілька днів підряд Джуліана ходила по спальні гола, а я, майже безпритомний, розглядав її крізь ледь прочинені двері. Я цілими годинами був у стані такого сексуального збудження, так жадав її, що хвилинами тратив розум. Одного вечора, вже не володіючи собою, мов ошалілий, я з грюкотом увірвався до спальні Джульєтти, жбурнув її голу на ліжко і впав на неї.

Вона била мене кулаками, кусала, а тоді вдарила коліном нижче живота з такою несамовитою силою, що я скотився на підлогу, корчився, вив з болю і на вкарачках повз до свого помешкання.

Наступного дня Джуліана сиділа у вітальні, коли я повернувся з роботи. Не привітавшися з нею, я поплентався сходами нагору.

— Добрий вечір! — наздогнав мене її іронічний голос.

Я нічого не відповів.

— Я хочу поговорити з вами.

Я зупинився:

— Слухаю.

— Я не буду гукати через цілу кімнату. Сідайте, прошу, коло мене.

Я зійшов униз і сів у крісло напроти неї.

— Те, що сталося вчора, не сміє ніколи повторитися! — промовила Джульєтта з притиском.

Я мовчав. Але відчував, як у мені наростала лють.

— Чому ви не відзиваєтеся?

— Щоб не наговорити вам непристойностей! Бо те, що вчора сталося, було спровоковане вами!

— Що ви маєте на думці?

— Ви точно знаєте, що я маю на думці: те, що ви парадуєте по дому голі, що доводите мене тим до безтями.

— У своєму домі я можу ходити, як хочу.

— Звичайно. Але, в такому разі, я не можу відповідати за свої вчинки.

— Ви хочете сказати, що кидаєтеся на кожну голу жінку?

— Так. Хіба що та жінка потворна.

— Виходить, я не належу до цієї категорії.

— На жаль.

— У такому разі, чи ви хотіли злягатися з матір'ю, яку напевно мусили бачити голою хлопчиною.

Мені стало погано. Я встав і подався до сходів.

— Відповідайте на моє питання! — крикнула мені услід.

— Хотів.

— А тепер жадаєте мене чи матері! Я подібна до неї. Ха-ха-ха!

Щоб не чути її жорстоких слів і божевільного реготу, я заткав долонями вуха, побіг сходами вгору й зачинився у своїй кімнаті.

Наступного вечора Джуліана знову сиділа зі своїм Ромео на лавочці в саду. Я пробував читати, дивитися телевізор, але потяг підглядати був такий великий, що ніяка сила не могла втримати мене в кімнаті. Я вийшов на балкон, сів у крісло й стежив за тим, що вони робили.

Довгий час вони сиділи мовчки й дивилися на Гудзон. Виглядало, що вони не були близькими одне для одного й не мали чогось спільного між собою. Джуліана раптово оглянулася, наче відчула на собі мій погляд. Тоді повернулася до хлопця і довго щось йому втовкмачувала, її обличчя було суворе й, мені здавалося, сердите. Хлопець весь час тільки потакував головою, наче боявся вимовити й слово. Після того, вона притулилася обличчям до його рамена, вкривши його плечі своїм хвилястим волоссям. Він мимохіть, навіть різко відхилив від неї голову й деякий час сидів, мов закам'янілий. Тоді штивно, наче не своєю рукою, почав гладити її волосся.

Невдоволена Джуліана пригорнулася до хлопця й занурила ліву руку в його довгі кучері. Одночасно правою рукою гладила його коліно, а відтак посунула руку трохи вище, а потім ще вище. Я не мав сумніву, що ця мізансцена була задумана для мене. Тим більше, що хлопець то підіймався вгору, то корчився від кожного її дотику. Нарешті зірвався з лавки й почав втікати. Вона різко крикнула до нього, і він застиг на півдорозі. Кивнула пальцем, і він повернувся назад і сів поруч з нею…

Вона приклякнула перед хлопцем на коліна, розшарпнула його штани і схилила голову йому між ноги. Він сидів плечима до мене, і я не міг бачити, що вона чинила з ним. Я тільки бачив, як він ввесь час стрясав плечима, наче сміявся чи ридав. Я відчув у собі наплив жорстокости й люті, а моє тіло скрутив спазматичний корч болю. Щоб не заревіти по-тваринному, я вп'явся зубами в зап'ястя і стискав щелепи так міцно, аж кров потекла.

Я раптом збагнув, що вона знущалася не тільки над молодим хлопчиною, а й наді мною, переживаючи подвійну насолоду. А, може, й подвійний біль? Не знаю, я ніколи не міг зрозуміти її.

Після цього усвідомлення біль мій трохи вщух, і я вернувся в кімнату. Роздягнувся, впав на ліжко й, закусивши подушку, знепритомнів.

Вночі почув легенький скрип вхідних дверей до мого мешкання і скрадливі кроки, які наближалися до спальні. Я насторожився, широко розплющив очі й намагався проглянути крізь густу темряву. Я знав, що це Джульєтта. її кроки на мить застигли, і я почув, як вона руками обмацувала меблі, шукаючи в темряві дорогу. Мені стало гаряче. За мить знов почулися кроки. Тихенько відхилилися двері до спальні, і в них появилася гола Джульєтта. Довге волосся закривало їй груди. Мені перехопило дух.

Вона ступила ще два кроки. Я раптово стрибнув на неї й кинув її на ліжко. Вона вхопила мене обома руками за шию, стискала й відпихала мене від себе. Та раптовий наплив енергії збудив моє тіло. Я вдарив її коліном, і вона впала навзнак. Я кинувся на неї, розкрив руки й пришпилив своїми руками до ліжка. Розкинув колінами її ноги і впхав між них свого члена. Розп'ята піді мною, Джуліана корчилася, вищала, але я жорстоко розпластав її своїм великим тілом і впився губами в її уста. Вона кусала мої губи, та я не відчував болю. Розпалений, намагався тільки впхати в неї члена. Але вона кидала стегнами, і я ніяк не міг проникнути в неї. Раптом побачив, що її обличчя було залите кров ю й відразу усвідомив, що це моя кров — із покусаних губ.

Я мимохіть притулив до губ одну руку, а вона, використавши мить, вхопила звільненою рукою мого члена й шарпнула так несамовито, що я заревів з болю, кинувся вбік і впав із ліжка. Вона, мов навіжена, вхопила зі столика ножа і гострим вістрям била мого збудженого члена з такою люттю, що кров бризкала по стінах. Коли мій член впав мені між коліна, вона з огидою кинула на підлогу ножа і вийшла, гримнувши дверима з такою силою, що мене стряснуло.

Я раптово сів на підлогу й деякий час не міг прийти до тями. Увімкнув світло, притулив руку до губ, та губи були цілі. Глянув на долоні, озирнувся довкола, та ніде не було жодних ознак крови. Щойно тоді я усвідомив, що все це були марення, і я, кидаючись у сні, злетів із ліжка. Я полегшено зітхнув.

Цей сон був до великої міри образом наших стосунків із Джуліаною. І я ніяк не міг заснути. Болючі думки ввесь час насувалися на мене. Чому наші стосунки такі жорстокі? Чому ми діємо проти себе? Чому хочемо знищити одне одного? Я не заподіяв їй ніякого лиха, ані вона мені. Насправді, вона манила мене як жінка, я починав захоплюватися нею. А, може, я тільки жадав її, тому з такою люттю реагував на її почини. Крім того, я ввесь час мав відчуття, що вона безнастанно намагалася довести мене до крайності, і мій дивний сон міг бути також осторогою.

Але таке логічне усвідомлення проблем нічим мені не помогло й нічого не змінило у моїх стосунках з Джуліаною. А марення й далі приходили і траплялися все частіше й частіше. Врешті доходило до того, що я боявся лягати спати. Невиспаний і знеможений, волочився по дому, мов тінь. Кожного вечора, замість іти до ліжка, сідав у крісло на балконі й чекав на Джуліану та її Ромео. Та Джуліана наче вгадувала мої думки й не виходила на лавочку. Це доводило мене до шалу. Я не міг знайти собі ні хвилини спокою.

Нарешті одного гарного місячного вечора вони з'явилися в саду. Я, увесь напружений, сидів на балконі й чекав.

Вони, сидячи віддалік одне від одного, по-дружньому гуторили. Це впливало на мене заспокоююче, мов бальзам. Я поступово відпружувався й відчував душевну полегкість. Опер голову об стінку крісла, заплющив очі й не думав ні про що. Я давно не почувався так гарно. Мріяв продрімати в такому стані до ранку. Але Джуліана мала здатність вгадувати мій душевний стан. Нічну тишу раптово розбив голосний звук ляпаса. Я відкрив очі й побачив, як Джуліана обхопила обома долонями обличчя хлопця, притягнула до себе і прилипла губами до його уст. Хлопець у розпуці розкинув руки. Тоді вона оперлася спиною об поруччя лавки, вхопила хлопцеву руку й притиснула до своїх грудей. Хлопець, мов обпарений, зірвався на ноги й вишарпнув свою руку.

Вона щось просичала до нього, і він слухняно сів. Джуліана розстебнула на грудях блузочку й оголила свої груди. Вона знов засичала, і хлопець припав губами до грудей і смоктав, як дитина. Вперше я помітив на його обличчі задоволення, — вона, мабуть, перевтілилася в його уяві в матір. Ревнощі й лють стиснули мені горло. Потреба боронити честь матері й жадання її роздирали мене навпіл. Я, знервований, збіг сходами вниз, не можучи спокійно дивитися на ту сцену. Став неподалік під дубом і чекав на неї.

Вона заплющила очі й тиснула хлопцеву голову до грудей. Але на її обличчі не було задоволення, а, радше, не то терпіння, не то огида. Мені здавалося, що час розтягався у вічність. Нарешті вона розплющила очі, глянула на балкон і, не помітивши там мене, грубо відштовхнула хлопця від себе, і він негайно щез. Встала і, застібаючи блузочку, побігла в напрямі дому. Я несподівано заступив їй дорогу, і вона зіштовхнулася зі мною. Глянувши на мене — злякалася. Це був перший раз, що я помітив страх у її очах. Я обома руками розірвав її блузочку, вхопив у долоні її груди і стискав з якоюсь дикою насолодою. Екстаз пронизав усі мої чуття. Я, хлопчиною, кожного вечора, підглядаючи маму в лазничці, хотів торкнутися цих грудей. Почуття задоволення розпирало мені груди. Та коли я глянув на Джульєтту, відразу охолов. Вона несамовито дивилася на мене, а її обличчя було мов скам'яніле, на ньому не ворохнулася жодна рисочка. Мені нараз стало ніяково. Мої руки ослабли й опустилися вниз. Вона обійшла мене боком і подалася до дверей. Я наздогнав її, вхопив за лікоть, шарпнув до себе і припав до її уст. її губи були холодні й непіддатливі. Я відчув відразу до них і відштовхнув її від себе.

— Чого ви хочете від мене? — почув її гугнявий голос.

— Я сам не знаю. Хочу вас.

— Я скоріше уб'ю вас, ніж віддамся вам.

— Або навпаки, — сказав я.

— Так. Або навпаки. Іншого виходу нема.

Вона, мабуть, думала про вбивство. Я в ту мить під «навпаки» думав, радше, про насилування її, не про вбивство.

— Міг би бути й інший вихід, якщо б я пізнав вас як людину й наб…

— Ще пізнаєте, — перебила мене.

— Добре, ви кажете, що скоріше уб'єте мене, ніж віддастеся мені. То чому тоді віддаєтеся тому хлопчині. Ви не маєте з ним нічого спільного.

— Я нікому ніколи не віддавалася і не віддаюся! — вигукнула Джуліана роздратовано.

— Але ви відкривалися йому, а мене тільки жорстоко відкидаєте.

— Бо він не мужчина, а я, можливо, не жінка. А ви мужчина, ви є загрозою для мене.

Вона різко обернулася й побігла до хати. Я стояв остовпілий і нічого не розумів із нашої розмови. Одне тільки було ясно: вона не хотіла мене. А я все більше й більше жадав її. Побродивши ще по саду, я пішов нагору, прийняв душ і вклався в ліжко, з надією, що хоч цієї ночі спатиму спокійніше. Але марення знову роздирали мене, і я кидався з боку на бік до самого ранку.

На другий день, після праці, замість їхати додому, я зателефонував до матері й напросився на кілька днів до неї.

Мати була дуже щаслива, що я врешті навідався до них. Вона мала вже п'ятдесят три роки, і зморшки починали підповзати під її вуста. Та вона й досі трималася дуже гарно, дещо схудла і стала ще елегантнішою. Сестричка Мері була вже майже доросла — гарна дівчина, струнка й синьоока блондинка. Вона, як і раніше, любила мене й щебетала біля мене цілий вечір.

Після вечері, я і містер Дейвісон попивали коньяк і бесідували до пізньої ночі. Мама постелила для мене ліжко, поцілувала в щоку й пішла спати. Я ще трохи посидів і також пішов до ліжка. Спав міцно й пробудився перед полуднем. Всі марення і всі жорстокості Джуліани зосталися в її самотньому будинку на схилі монастирської гори.

Я побув у матері цілий тиждень. Приємна родинна атмосфера та спокійні ночі повернули мені душевну рівновагу. Часом, після роботи, я блукав по місту й передумував свої взаємини з Шері, Беверлі, пані Родіні, Джінні та Анджелою, щоб краще зрозуміти себе. Це завдавало або солодкого болю, або навівало солодке щастя. Але не було в тих взаєминах ані завершення, ані повноти. А саме цього я найбільше потребував. Джуліана зовсім не спадала мені на думку, і це сповняло мене надією.

Та коли настала неділя, я відчув у собі якийсь дивний неспокій. Не усвідомлюючи цілковито, що роблю, я зійшов у метро і сів у поїзд до Вашінгтон Гайте.

Будинок Джуліани між густими деревами огортала така тиша, що прямо глушила мене. Мені стало моторошно. Ступаючи всередину, я мав враження, що в будинку не було живої душі, хіба що недобрі духи.

— Чому ви такі перелякані? — почув я непривітний голос і здригнувся.

— Вибачте, але я думав, що тут нікого нема, — промимрив я, невдоволений її присутністю.

— Я саме тепер чекала на вас.

— Як ви могли чекати на мене, і то саме сьогодні, коли я сам не знав, чи поїду й куди поїду.

— Я знала.

Мене обдало холодом. Ця жінка мала зловісне володіння наді мною. Вона смикала невидні нитки, і я, мов маріонетка, рухався відповідно до її волі.

— Це неприємно чути… — сказав я.

— Ви мусили приїхати, — промовила з притиском.

— За чим? Я тут нічого приємного досі не пережив.

— І не переживете.

— Тоді я виберуся звідси. Чим скорше, тим краще. Для нас обох.

— Ви ще не дійшли до кінця, — сказала глухо.

— Ах, до кінця! Ви хочете сказати, що не довели ще мене до самогубства!

— Це одна з можливостей, як я вам говорила спочатку.

— А яка друга можливість? Цього ви мені не сказали.

— І не скажу. Вона стосується тільки мене. Ви самі мусите її відкрити, або…

— Або загинути, — докінчив я.

— Добраніч, — промовила, ставши на ноги, і пішла.