Курва

У тебе в руках нова книжка Христини Лукащук – урбаністична, цілком європейська проза, хоч і не без нашарування гендерних особливостей пострадянської малооб’єктивної реальності.

Ти читатимеш цей роман на одному подиху, бо персонажі такі непідробно життєві, що аж подумки роззираєшся: про кого із твоїх знайомих це написано? І голос авторки такий… правдивий, першоособовий, що навіть тембр його уявляється під час прочитання.

Я, звісно, спойлером не виступатиму і не розкажу, що «убійцей бил дварєцкій», – сам отримуй своє задоволення. Чи від щедрих описів еротичних сцен, чи від чужої щирості. Ти ж явно не належиш до поглиначів постановочних ток-шоу, про яких героїня риторично зітхає: «Кому цікавий твій щирий біль? От якби ти щось приховувала, то одразу б знайшлися люди, готові за будь-яку ціну цю таємницю з тебе вичавити».

«Курва» написана з легким гумором та іронією, котрі компенсують дещо наївні, виправдовувальні інтонації в коментарях до прямої мови героїв. Тож рівнів прочитання книги вистачить на всіх: потішаться і фанатки серіалу «Секс і місто», і шкільні психологи.

Легкою ходою ніг, обтягнених щільними червоними капроновими колготами, героїня простує на територію постфемінізму. Її історія – це історія заварювання чесного бізнесу молодою жінкою в корумпованій країні, розривання між бажанням бути успішною, незалежною – й такою, котрій чоловіки купують мандрівки, картини і будинки. Якоїсь миті, несвідомо перефразуючи слова Шерон Стоун про те, що всі ми стали тими хлопцями, за котрих в юності мріяли вийти заміж, Марта міркує про одну з подруг: «Такій, як вона, можна довіритися, поруч із такими, як вона, спокійно і затишно. Ще мить – і я попросила б її вийти за мене заміж». Не знаю, як тебе, а мене страшенно тішать моменти апелювання до «простонародного»: «Знаєш, як у народі кажуть: “Lepiej pani rozwódka, niz. pani kurva” (“Краще розлучена, ніж хвойда” (польськ.))». Скромний шарм галицької буржуазії… А ще – зворушливі родинні легенди і купа цілком практичних подробиць штибу рецепта приготування соковитої печінки в яблуках. Пахне дещо смачніше за джойсівську смажену нирку, скажи?…

Проблема героїні знайома не одній із наших сучасниць. Марта добре розуміє: найкращі її роки витрачені на примару, на ілюзію, на розжовану глянцем і кінематографом надію на те, що от-от Він покине дружину і прийде до неї, коханки, бо хто, як не вона, зробить Його щасливим. І після одного «героя» приходить наступний, тільки щастям щось мало кому пахне. Та й взагалі, спостерігаючи за одруженими й самотніми подругами, героїня мимоволі зважує, що ж страшніше: «ущербність» існування самотою чи «сірі будні» сімейного життя? Утім, у своїй родині Марта сірості не зауважила: були виїзди на природу, спорт, спільне дозвілля – усе це конфліктує з її дитячою образою на батьків і класичною недолюбленістю, що нібито спричиняє проблеми в побудові дорослих стосунків.

Усвідомлювати, прощати, приймати. І інших, і себе саму. Чи буває на світі робота, важча за цю?

P. S. Автор – молодець. А вбивця – дружина коханця.

Ірена Карпа

Я – курва. Ні-ні, я цього не стверджую, але й не заперечую. Не маю права, сили, бажання. У жодному разі.

Курва… Чомусь саме це слово постійно лунало в моїй голові з раннього дитинства й особливо голосно звучить сьогодні. Але вже не в голові, а з уст найближчих і найдорожчих людей.

Мені б дуже хотілося, аби згодом можна було сказати, що це такий ефектний хід, поштовх, аби заінтригувати, зачепити і змусити читати далі. Як ото в романі полячки Моніки Шваї «Я – зануда». Там уже через кілька сторінок розумієш, що героїня аніскілечки не зануда. Просто навколо неї такі люди, що ніяк не доберуть, яка ж вона насправді приваблива, чесна, справедлива…

От і я могла б інтригувати, це було б, мабуть, гарно, але вже не цікаво. Нічого в житті не буває просто так, випадково. Усе сплановано, закономірно, справедливо, та про це я довідалася згодом, значно пізніше. А сьогодні я – курва…

…Ми з Павлом на декілька хвилин заскочили в нашу улюблену кав’ярню «Світ кави», що на площі Катедральній. Ну, це надто голосно сказано – наша улюблена кав’ярня. Моя – так, його – так, але не наша вдвох. Одне на двох у нас тільки кохання, що знекровлює, виснажує і забирає всі сили. А чи бувають інші? Мабуть, таки бувають. Мусять бути. Бо якби не було, то люди виглядали б, як ми: вимотані, схудлі, під очима – синці від утоми, розгублений, зацькований погляд загнаного звіра. І поводилися б, як ми: з острахом озиралися б навсібіч, тільки-но майне чиясь тінь чи силует, ховали б погляди в разі зустрічі зі знайомими, переходили б на інший бік вулиці, якщо встигли зауважити їх раніше.

Львів – не Київ. Тут імовірність зустріти того, кого знаєш, набагато більша, ніж у великому місті. Тим паче, що всі люди вештаються приблизно тими ж маршрутами, адже, попри й справді велику пропозицію, вибір невеликий. А коли прикипиш до чогось серцем, то вже надовго. Отак і заробляють у Львові кав’ярні та невеличкі крамнички на надмірній сентиментальності.

– Давай на другий поверх, – пропонує підкреслено уважно.

Саме ця уважність і виказує в ньому розгубленість, яку він будь-що намагається приховати. У такі миті мені його шкода. Доводиться вдавати, ніби нічого не бачиш, не розумієш, не відчуваєш. Коротким кивком голови погоджуюся. А що буде, коли одного разу спробувати?… Зауважити, зрозуміти, відчути. Що тоді?… Не сьогодні, не зараз, не цієї миті. Не в переддень нашого першого спільного відпочинку.

Насправді я люблю цей другий поверх. Значно світліший, ніж перший, і створює відчуття не просто кав’ярні, а чиєїсь зі смаком оформленої вітальні.

Я люблю ходити в гості, зустрічати різних людей. Це в мене своєрідне хобі. Весь час гостини я уважно спостерігаю, слухаю розмови, ловлю погляди і наприкінці вже маю образ – готове чуже життя з усіма його кольорами-нюансами. Іноді мені вдається розгледіти між людьми зв’язки, які ті вдало приховують роками. Навіщо воно мені? Не знаю.

Я про це досі нікому не розповідала. Павло – перший, кому зізналася. Не тому, що була впевнена: йому це сподобається, він зрозуміє, долучиться і можна буде разом тішитися, розкодовувати, забавлятися. Не через те, що надіялася: це нас зблизить, зріднить, з’єднає. Ні, аж ніяк.

Я знала, що він у кращому випадку зниже плечима, усміхнеться і залишить все як є – без осуду чи схвалення, без уваги, коротко кажучи. Зізналася лиш тому, що це я, це моє, тільки моє, персональне, приховане, виплекане. Бо хотілося мені, аби серед десятків, сотень дівчат-жінок міг вирізнити, ідентифікувати мене – єдину і неповторну для нього. Саме через це кортіло зізнатися геть-чисто в усьому, щоб міг він іще сильніше мене полюбити. Полюбити власне мене, а не образ жінки, який переслідує його роками…

Ніжний відтінок лимонного кольору на стінах, ледь проявлена пастель чудового ручного розпису, який здалеку нагадує старовинну фреску. Багато теплого натурального полірованого дерева, поверхні якого тягне торкнутися. Та попри все це, мене другий поверх приваблює іншим. І тут, і на третьому (так, є ще й третій) завжди експонують картини місцевих художників. Для мене це особливо цікаво, бо кілька останніх років я працюю дизайнером. Скромним і дуже вузької спеціалізації – кераміка. Я розписую керамічну плитку в тому стилі, який запропонує керівник проекту.

– Як завжди? – знову Павло, і знову неймовірно уважний.

– Так, – усе-таки всміхаюся. Намагаюся приховати усмішку схиленою вперед головою. До біса приємно, коли знають твої вподобання.

Я сідаю біля найближчого до вікна столика. Тут можна, адже у вітрини другого поверху не так просто зазирнути, тим паче, що навпроти – катедра. Катедральний собор – як німий докір нашому коханню.

– Доброго дня, одну каву середньоміцну і сильнокислу… Так, ви добре почули, – терпляче, – сильнокислу, і одну… – розгублено, – каву дня попрошу.

У цій кав’ярні важко прийняти рішення навіть гурманам, якими, до речі, у нашому місті себе вважають мало не всі. Що вже казати про дилетантів, до яких зараховую і себе. Саме тому давно завчила напам’ять і за потреби вистрілюю, не задумуючись, про оту середньоміцну та сильнокислу.

– Трафив?[1] – просто в очі.

– Як завжди… – Я вмію визнавати очевидні речі.

– Гарно тут. – Роззирається, наче вперше.

Я ж бачу – нервується. Ми на другому поверсі, подалі від людського ока, а він таки нервується. Раптом мені стає прикро за нього – дорослого, самодостатнього заможного чоловіка, власника однієї з найпотужніших мереж супермаркетів у нашому місті. Бере досада за себе, за своє почуття до нього. Він мене соромиться, бо інакше чого б озирався полохливо, як злодій?…

Дошкульні слова готові зірватися з уст, але я стримуюся. Лише день, один-єдиний день – і ми вдвох на пляжі з традиційним коктейлем у руці. Самі-самісінькі на весь готель, себто без знайомих, друзів, родини. Можливо, саме цього нам уже майже два роки не вистачало, то можна й зачекати той один день.

– Так, – промовляю ледве чутно.

Зле приховую своє розчарування. Але я можу не перейматися – він не побачить. А якщо й помітить, то не зреагує, не спитає. Бо нащо то йому? А раптом ще розплачуся… Отак, просто в кав’ярні, прилюдно, як, зрештою, вже було не раз.

Хлопи стають дітьми, коли бачать жіночі сльози. І саме в той момент, коли жінка потребує його міцного, надійного плеча, чоловік стає безпораднішим за малюка. Я, на жаль, про це відала давно.

– Ти знаєш художницю? – Переконаний, що мені ця тема є близькою.

– Так, Анна Булкіна – дружина мого одногрупника. Тобі подобається? – Мені й справді цікаво, бо я давно шаленію від її робіт.

– Хто? Авторка чи живопис? – пробує жартувати.

Недолуга спроба.

Відмовчуюся. Вдаю, що не розчула. Даю шанс реабілітуватися.

– Не все. Ось ця графіка подобається, наприклад, – киває на невелику роботу. Живопис на склі, синє тло, дівчинка на фоні будиночка пригортає до себе кошеня з такими ж, як і в маленької господині, наляканими і широко розплющеними очима.

Пробує бути відвертим і розкутим. Дивно, вказав на одну з кращих робіт. Назагал він нічого не тямить у мистецтві, але зараз серед багатих модно колекціонувати живопис і розумітися на ньому. Він не те щоб розуміється, але достатньо тямущий, аби слухати тих, хто в цьому розбирається. Завчив напам’ять кілька прізвищ майстерних живописців і пару відомих шкіл, тож серед собі подібних виглядає інтелектуалом. Поруч зі мною губиться і дещо ніяковіє: в мене-бо спеціальна освіта. Не любить виглядати дилетантом у будь-якій сфері. Не вміє визнавати того, що помиляється або не має рації.

Це й справді чи не найкраща робота Анни. Поряд висить велике полотно з аналогічним сюжетом. Але та, менша картина вабить, бо холодна, колюча. Такої колючості можна досягти лише завдяки властивостям скла – недорогого й крихкого, але такого ефектного матеріалу. Коли довго дивитися на цю фігурку за склом (бо мальована вона зі зворотного боку), то виникає бажання простягнути руку і забрати з тієї морозяної синяви дівчинку з розпущеним волоссям. Притулити її до себе, як вона тулить свого котика, і більше ніколи не відпускати…

Я його ненавиджу. Адже встигаю зловити, пережити те саме відчуття, що й він. Я давно зауважила, що в нас із ним схожі імпульси.

– Мені також ця робота одразу впала в око, – резюмую коротко.

– Справді? – дивується наче щиро.

Не звик, що я так швидко з ним погоджуюся.

– Так. Це виняткова графіка. Купиш? – раптово, сама від себе не очікуючи такого зухвальства.

– Звичайно! – миттєво, наче переймався тим, аби не передумала.

Отакої! Що це з ним? Іноді, аби Павло щось мені купив, доводилося довго і нудно теревенити. Переконувати, як та чи інша річ мені вкрай потрібна, ба навіть життєво необхідна. Часом вдаватися й до розмаїтих жіночих хитрощів… Можливо, хтось і має ілюзії щодо купівельної спроможності багатих чоловіків, тільки не я. Давно переконалася, що всі вони як один – скнари. Це не жарт і не нарікання, це факт. Тішило лише те, що моїх заробітків зазвичай вистачало на всі забаганки.

– Справді? – розчулююсь я.

– А чому б і ні? – задоволено.

Нечасто йому вдається мене заскочити. Краєм ока глянув на свій годинник. Усередині мене все заніміло. Раптово, несподівано, брутально, наче в найцікавіший момент порвалася кіноплівка. Я не любила, коли він дивився на свій годинник. По-перше, його подарувала Павлові дружина на якусь там річницю їхнього шлюбу, і відтоді годинник завжди при ньому. Чого не скажеш про дружину, хоч її не назвеш і колишньою: рівно два роки тому вони вирішили пожити нарізно, «у сепарації»… По-друге, той приховуваний погляд віщував, що в нього обмаль часу й сьогодні опинюся у своєму ліжку сама.

– Дякую… – тихо, бо в ту мить, коли зиркнув на годинника, я втратила будь-який інтерес до картини.

– Уявляєш, уже завтра ми будемо безтурботно валятися на пляжі і ніжитися на сонці… – старається перевести розмову в інше русло, встигнувши зауважити, що втрачає контроль над ситуацією.

– Уявляю… – приймаю правила його гри.

Я, саме я це роблю першою. Він – ніколи. Та й взагалі мені здається, що коли б не я, то наші стосунки давно вже залишилися б у минулому…

– А хочеш іще якусь роботу. Живопис?

Не вірю своїм вухам. Краще б хай дивився на свій годинник. Принаймні все, що відбувається згодом, можна спрогнозувати. Не розумію, що він затіяв, але ясно, що другого шансу в мене не буде.

– Ось ця червона робота навпроти дверей! – без передиху.

– З дівчинкою на ровері?[2]

– Так.

– Мені вона не дуже подобається.

Невже капітулює?…

– Зате вона подобається мені, – я не відступаю.

– Добре.

Отак просто?

Раптом мій погляд наштовхується на молоду жінку, яка щойно ввійшла до зали. Я її не знаю. Уперше бачу, але не можу відвести від неї очей. Вона гарна. Страшенно. Аннині роботи з витонченими дівчатками, тихий спів маловідомої француженки з динаміків, вишуканий стиль інтер’єру кав’ярні роблять її в моїх очах героїнею фільму з Каннського фестивалю.

– Гарна? – запитую, не дивлячись на Павла.

– Так… – Навіть не затнувся, не зніяковів для годиться.

Його погляд зачепився за незнайомку так само несподівано, як і мій. Тепер ми однаково зухвало і відверто розглядаємо молоду жінку, не відводячи очей. Вона, напевне, це відчула й озирнулася. Всміхнулася. Ми по черзі, мов загіпнотизовані, всміхнулися до неї. Вона взяла біля стійки каву і залишила залу, де для неї не було місця.

Хоч як це дивно, дівчина нас об’єднала. Він узяв мене за руку. Я не опиралася. Нахилився устами до моїх скронь і обпалив, обеззброїв сумішшю гарячого подиху і таким рідним, бажаним, збудливим запахом свого одеколону.

– Мені час іти. Завтра зранку заїду за тобою. Зумієш спакувати валізу сама?

– Так.

Наче я до тебе ніколи не подорожувала.

– Доберешся додому сама чи викликати таксі?

– Дякую, доберусь.

Добре знав, що до мого помешкання не більше двадцяти хвилин неквапної ходи.

– Я розрахувався за каву, роботи зараз зарезервую. Забереш, як повернемося з відпочинку. Бувай. Вище хвіст!

Забереш? Чому забереш, а не заберемо?… Тут таки й справді щось не так.

– І тобі гарного дня.

Це все, на що мене стало в цю мить. Іноді розмови проходили у ввічливо-діловому тоні, і саме тоді зрозуміла – я не маю на нього впливу.

– Ти ще не йдеш? – радше чемно, ніж турботливо.

– Ні, я ще посиджу.

Він усміхнувся і пішов, не озираючись. Я проводжала поглядом аж до дверей високу постать і з подивом відчувала, якими сильними, бурхливими емоціями супроводжується в мені його присутність.

Сьогодні середа, середина робочого тижня, плідний день, а мені не хочеться нікуди йти. Ще є кілька справ перед від’їздом: зняти трохи грошей із банкомату (про всяк випадок, а раптом залишуся сама), зробити пару дзвінків, забігти в офіс і передати ескізи останнього замовлення. Нащо вони шефу, адже однаково ніхто не втілить їх у життя, у матеріал так, як я задумала?… Ну, керівник є керівник. Мушу слухатися вказівок, хоч би якими абсурдними вони були. Такі речі, правду кажучи, ніколи не викликали в мене ні невдоволення, ні злості. Я просто запам’ятовувала всі промахи шефа, бо давно вже собі постановила: якщо буду директором, то такого безглуздя уникатиму.

Вирішила ще трохи посидіти. А раптом когось знайомого зустріну. Чи з кимось познайомлюся. Ось уже два роки, як я повідлякувала і розгубила своїх друзів.

– Ти з нами їдеш? – телефонує шкільна подруга.

– Куди? – мляво, бо й так знаю, що нікуди не поїду.

– Що з тобою, ти ніколи не питала, куди і коли. Завжди мала одну відповідь – «так». У тебе все гаразд?

– Так. Усе добре.

– Їдемо у Свірж – святкуємо мій день народження.

– О-о-о, – протягнула я, бо геть-чисто забула про це. – Вітаю! А з поїздкою ще не знаю, роботи багато, – не кліпнувши оком, брешу я в трубку.

Уже два роки я це роблю мало не щодень. Брешу себто. Навчилася.

– Як знаєш. Якщо надумаєш – телефонуй. Завжди раді тебе бачити, – поспішає закінчити розмову Ірка.

Клацнуло у слухавці. «Вона непосидюча», – кажу сама до себе, наче виправдовую її поспішність. Та хіба ж вона мала забути про свої уродини[3] і допитуватися, чи справді в мене все гаразд, чи дійсно я не хочу з ними їхати, чи, може, таки чогось не договорюю?… Це не перша розмова, яка закінчується порожнім клацанням у слухавці. Я давно ні з ким нікуди не їжджу, давно нікуди не виходжу з дому, бо що, як раптом у Павла з’явиться трохи часу і він захоче мене побачити, а я з друзями біля замку і мені весело?…

«Ти сама зробила свій вибір, дівчино», – почую я наступного тижня. У якийсь момент вирішила, що він. Ніяких друзів, жодних подруг, тільки він. Як же мені мусило бути зле, гірко, непроглядно тужно, аби прийняти таке рішення. Донині дивуюся.

Десь дуже-дуже глибоко всередині розуміла: те його «життя нарізно», та сепарація може закінчитися для мене повним провалом. Я ніколи не бачила його дружини, хоч надто часто про неї чула.

Ми з Павлом однокласники. Я знала про нього, а він про мене таки чимало. Не знаю, як то вийшло, але в школі ми особливо одне одного увагою не балували, а от недавно зустрівшись…

– Ти як? – він, усміхаючись.

Він умів усміхатися. Огортав своєю усмішкою, наче брав в обійми і гойдав тебе, гойдав, допоки тобі не паморочилося в голові і доки ти… не опинялася в його ліжку. Або у своєму разом із ним.

– Я згодна. – Навіть не робила спроби боронитися.

Навіщо себе обманювати?… У мене вистачало сили й розуму визнати себе цілковитою дурепою. Тоді я переживала страшну депресію, викликану невдалим коханням. Та ні, кохання не буває вдалим чи невдалим – бувають дурепи, які пхаються туди, де їх ніхто не потребує…

Мені раптом кортить, аби та дівчина, наче з фільму, повернулася й сіла за мій столик. Упевнена, ми б із нею потоваришували.

Це вдруге я бачу жінку, краса якої мене справді схвилювала. Вона залишила по собі приємний присмак у вигляді шлейфу дорогих парфумів.

Уперше я побачила таку, тільки трохи старшу (а може, то я була молодшою), у нас на вулиці. Пам’ятаю, ми втрьох – я, мати і батько – чекали біля під’їзду на материну подругу, яка, як завжди, барилася. Ми мешкали в сусідніх квартирах. Назустріч ішла жінка. Мабуть, вона тоді була віку моїх батьків. Висока, тендітна, з неабияким смаком вбрана. Довга джинсова спідниця з відвертою розпіркою спереду, світлої шкіри м’який широкий пасок із великою пряжкою, біла, гаптована білими нитками блузка, через плече перекинута велика шкіряна торба і шовкова шаль глибокого зеленого, як морське дно перед штормом, кольору, що розвівалася, змішуючись із її розпущеним світлим, як ніжна скоринка білого хліба, волоссям… Делікатна засмага магнітила погляди. Притягнула і мій. Я, не зумівши його втримати при собі, відпустила, і він летів поряд із цією дивовижною жінкою, якої досі в нашому районі не бачила.

– К-у-р-в-а, – зневажливо, смакуючи кожну літеру, викотила те слово з уст моя мати, від чого воно стало ще круглішим і переконливішим.

– Ти її знаєш? – здивовано спитав батько, погляд якого також прикипів до незнайомки.

– А хто тої курви не знає, – побагровівши раптово, трохи заголосно відповіла мати.

Ми з батьком мовчали, мов пристиджені тим, що не знаємо тієї курви, яку всі решта знають, і мимоволі порівнювали її з нашою матір’ю. Порівняння були не на материну користь. Колись красива, тепер вона втратила всю свою звабу, розповніла й обстригла спалене хімією волосся. Виглядала так, як більшість жінок її віку. Навіть дорогий одяг не ховав зайвої ваги, надміру широких стегон, набряклих від навантаження ніг. Друге підборіддя, обвислі щоки, обважнілі повіки з підмальованими чорним олівцем стрілками. Втомлені очі, розгублений погляд.

Вона мовчала. Бо мовчали ми.

Нам із батьком було цікаво, хто ж усе-таки та жінка, яка мимоволі зачепила наші погляди, і тепер вони тріпотіли їй услід, як кольорові гелеві кульки. Але ні він, ні я не насмілилися спитати. Ситуацію прояснила сусідка.

– Зоню, а чи знаєш, кого щойно побачила? – першою до подруги звернулася мати.

– Кого? – щиро зацікавлено, бо перед нею – наші з батьком обличчя, що виглядали, певно, так, наче ми вздріли примару.

– А ту курву з дванадцятого дому. Ту, що в Славіка Оробця оселилась після того, як він прогнав дружину з донькою, – аж радісно, бо нарешті є з ким поділитися наболілим.

– А-а-а, ту-у-у-ю, – багатозначно проспівала пані Зоня, згідливо киваючи головою.

Була такою ж обважнілою, як і моя мати. Це їх об’єднувало й додавало сил. Натомість я зрозуміла, що бути красивою, стильно вбраною означало бути курвою…

– Будете щось замовляти? – мене не виганяли, але ввічливо натякали, що я займаю столик.

– Ні, дякую, – розуміюче всміхнулась я і вийшла на вулицю.

Місто робить мені подарунки. Іноді один, а буває, що й кілька разів на день. Часом це відбитий сонячний зайчик, часом – загорнутий у вранішній туман шпиль церкви святого Андрія, подеколи – вдало підібрані квітки на доглянутих балконах. Так, у Львові є й такі…

Літо закінчується, як невмолимо кінчається гарний сон. Ти будь-що прагнеш його затримати, хапаєш за поли, прохально тягнеш руки, благально складаєш долоні… А він таки полишає тебе під солодку мелодію будильника (десь читала, що вона має бути якомога лагідніша, тоді менше стресу зазнає крихка в перші миті пробудження психіка), уже кілька десятків років (завидна стабільність) наставленого рівно на сьому ранку… Крізь прозорі гардини (нащо вони взагалі, коли прозорі?) помалу проникає матове світло нового дня. Долинає запах ранкової сигарети, яку сусід із нижнього поверху викурює в себе на балконі, і має на це право… Прокидатися не хочеться. Єдина рятівна думка, що день може видатися доволі цікавим, зганяє тебе з постелі. А можливо, просто звичка. Рефлекс. Так само і з літом…

Сьогодні мені пощастило, мабуть, найбільше за останні кілька місяців. Багато світла, квітів, сонячних плям. Як завжди, не йшла – летіла. Результат лету – складний пірует із чолобиттям перед королем Данилом Галицьким, точніше, перед його пам’ятником. Я зненацька зашпортнулася за підвищення на тротуарі.

Якщо мати хоча б елементарні знання в галузі архітектури, то можна впевнено зауважити, що це таки був не тротуар, а частина мощення вертикального планування. Хтозна, для чого його придумав віртуоз-архітектор, – чи хотів здивувати, чи по-іншому не виходило… На самому тротуарі розмістився літній майданчик від кафе-бару «Старенький трамвай», – не без погодження архітекторів-невдах, бо як їх після цього назвеш?…

Сиджу на тротуарі чи пак казна на чому. Перед очима пливуть темні, густі, як венозна кров (благо, її хоч ніде не видно), кола, і я гойдаюся посеред них, як абортований із теплої і безпечної матки зародок. Думаю не про те, що завтра маю відлітати до довгоочікуваного моря; не про те, чи мені вдасться відновити рівновагу, якої й так не було багато і яку в мить падіння остаточно згубила; не про те, чи скоро відновлять свою функцію органи сприйняття: зір, слух, нюх, дотик. Одна-єдина думка про те, чи ніхто не поцупить моєї торби. У ній – мало не все моє багатство: документи і гроші (зняла з банкомату півхвилини тому), мобільний телефон, де всі номери, – єдиний і незамінний зв’язок зі світом (номери, як і слід було очікувати, ніде не продубльовані). Окуляри покинули мене в мить фатального зближення з ажурним чудернацьким покриттям із бетону, у заглибинах якого застрягають шпильки, що надають безсумнівної витонченості жіночим ніжкам…

Доходжу висновку, що архітектор, який розробив вертикальне планування, – патологічний женоненависник. Та це згодом, а зараз, продовжуючи гойдатися, раптом відчула, що якийсь чолов’яга (ні, неправда, не якийсь, а саме той, котрий роками неподалік від монумента продає засоби проти щурів, молі, тарганів) ззаду хапає мене за цицьки. І хоч пошкодженим, збовтаним мозком розумію, що він не залицяється, а намагається мене підняти, – пручаюся. Якби могла, то ще і вкусила б його, але не можу, бо нічого не бачу. У ту мить я, наче вовчиця, загнана в глухий кут, наїжачилася і покусала б увесь світ, кожного, хто простягнув би до мене руку. Не знаю, чи я гарчала, бо мову відняло: скаламучений мозок продукував слова, фрази, уривки думок, якісь цитати, а рот відмовлявся цей потік свідомості оприлюднити.

– Де мій тттееллллеефон? – перше, що вичавила із себе і розридалася.

Від безсилля. Як же то: я, в якої язик завжди підвішений, яку ще нікому не вдалося переговорити, – і не можу нічого сказати?! Не можу ні пожалітися на ті кляті кола, які гойдають і гойдають мою свідомість, аж здається – зараз виблюю; не можу вилаяти архітектора-женоненависника, бездарних чиновників, неуважну до людей країну, несправедливий світ; зрештою, не можу просто пожалітися, бо мені від удару в скроню відібрало мову. Можу тільки плакати. Гірко, голосно, відверто і неприховано чесно.

Від тієї відвертості всі роззяви, що зібралися були поруч, розступилися. Саме вона погнала їх геть. Кому цікавий твій щирий біль? От якби ти щось приховувала, то одразу б знайшлися люди, готові за будь-яку ціну цю таємницю з тебе вичавити. А так ну які секрети? У мене їх більше нема. Вони всі розлетілися врізнобіч, як розлетілося-розповзлося гаддя з ненароком розбитого яйця-райця в казці.

– Не хвилюйтесь. Усі ваші речі є. Я позбирала. Ви трохи отямтесь, і я вам усе поверну, – промовила чужа, незнайома мені пані.

Була трохи старшою від мене. Доглянута, все в гармонії: зачіска, манікюр, торба, вираз обличчя. Курва? О Господи, до чого тут це? Такій, як вона, можна довіритися, поруч із такими, як вона, спокійно і затишно. Ще мить – і я попросила б її вийти за мене заміж. Певно, вона б і тоді не розсміялася, а терпляче чекала, доки мої надміру струшені мізки вляжуться на своє місце…

Мене розбудив дзвінок мобільного телефону.

– Алло, ти що, спиш? – сміється, аж заходиться.

Він уміє прокидатися зранку цілковито свіжим і, на відміну від мене, бадьорим. Бо я, розплющивши очі і звівшись на ноги, ще якийсь час нипаю по своєму помешканні мов уві сні. Від ліжка – в лазничку,[4] з лазнички – на кухню, поставлю на плиту чайник, поллю квіти, приготую каву. І тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логічному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.

– Ні, не сплю, – розуміючи, що це безглуздя, брешу, бо ж не хочеться, щоб із тебе спозарання кпили. Тільки-но розплющила очі і намагаюся зрозуміти, де я. Вчорашні поклони королю Данилу Галицькому даються взнаки.

– Тоді скажи, на якому етапі свого маршруту ти перебуваєш: ставиш чайник чи поливаєш квітки? – регоче ще голосніше.

Ото є з чого сміятися! Можна й образитися. А чому б і ні? Він сміється з того, що мені дороге, з моїх звичок, уподобань. Себто з мене. Можна сказати, з найінтимнішого, бо тільки він про це знає, бо тільки він ось уже два роки час від часу ночує в моєму ліжку. Він цього не цінує, очевидно. Він, мабуть, не зауважує або не надає значення тому, що він у мене один. А може, прагне не зауважувати. Бо тоді виходить так, що я в нього також повинна бути одна?… А це вже дещо інше. Це як мінімум обмеження свободи.

– Тебе чекаю, – солодко, бо, поки реготав, згадала, що в мене канікули.

– Ов-ва! Тоді відчиняй двері.

– Ти що, тут? Під дверима? Вже?

– Може, усе-таки впустиш чи так і будемо розмовляти, мов засуджені?

– Пущу, пущу… – бурмочу собі під ніс.

Люблю несподіванки, але не такі.

На ходу взуваю капці, намагаюся втрапити в рукав халата. Наполовину вбрана, з одним капцем на босих ногах – той, другий, наче випарувався – відчиняю двері.

– Ого!

Павлова усмішка сходить з уст, очі округлюються, стають твердими і лупатими, як у тваринки, якій спочатку дали, а за мить відібрали їжу. Мимоволі простягає до мене руки, але майже відразу їх опускає.

Я не розумію, що є причиною такої різкої зміни його поведінки. Так, відомо, що ранок – це не найкращий час для жінок, особливо коли вони щойно з ліжка – невмивані, незачесані. Та Павло безліч разів мене бачив такою. Ще й безсоромно жартував, що, хоч як дивно, впізнає мене, бо свою дружину, яка на ніч знімала макіяж, зранку не одразу признавав.

– Що «ого»?

Про всяк випадок я озирнулася. Можливо, його так збентежило те, що за мною?… Ні, все як завжди, все, до чого він звик чи принаймні мав би звикнути, – я так цього хотіла.

– Що з тобою? – Кидається до мене, наче я от-от раптом зникну. Хапає в обійми, тулить, цілує, гладить просто в дверях. – Тебе хтось побив? – ніжно. – Хтось тебе образив? – холодно, діловито.

– Ні, коханий… – Я тулюся до нього, бо таким чуйним і дбайливим бачу вперше.

Усе повинно прояснитися, я не сумніваюся, бо не може Павло ні з того, ні з сього отак узяти й бути ніжним, схопити мене в обійми і, наче порцелянову ляльку, тримати-оберігати, не з’їхав же він із глузду. Поки все проясниться, буду відчайдушно насолоджуватися теплом, яке струменить від цього чоловіка, і купатися в омріяному відчутті сили і затишку, якого так бракує і заради якого можна стерпіти багато чого. Хоч оте незрозуміле «ого»…

Павло здогадується першим.

– Ти на себе в дзеркало дивилась?

– Ні. Я одразу побігла відчиняти тобі двері. До речі, у тебе ж є свої ключі… – Раптовий здогад послаблює обійми і відсуває омріяну стіну. – Загубив?

– Ні. Не загубив… Не хотів будити.

– А-а-а…

А що інше я мала сказати? Про «загубив» я придумала в останню мить, коли обвинувачення, що він просто прагне дистанціюватися, мало не зірвалися мені з уст… Але ні, не сьогодні.

Тим часом він обернув мене до великого – на повен зріст – люстрá. Я оторопіла. Ліва частина мого обличчя, від скроні до вилиці, була вкрита суцільним синцем традиційного темно-фіолетового кольору (слава архітекторам-женоненависникам та чиновникам, які ненавидять усіх загалом).

Мені стало прикро. Ото й усе. Ті обійми, та ніжність – це нормальна реакція на синець, звичайнісіньке бажання захистити слабшого. Воно постійно домінує в чоловіків, робить їх у власних очах сильними, мужніми, героями, і розумні жінки вміло ним користаються.

Хутко, поки героїзм із мого мужчини не вивітрився, розповідаю про своє «поклоніння» королеві. Сподіваюся продовжити собі таким чином ті ніжність і турботливість, про які марила-снила. Спрацювало. Навіть не всміхнувся. Перейнявся. Вжився в роль героя.

А мене від тієї легкості, з якою добилася бажаного, ледве не знудило. Чи це залишкове явище від удару?

– Може…

– Ніяких може – їдемо! – я, тоном, який не підлягає апеляції.

– Тоді потрібно в когось запитати, що робити… – Невпевнено.

– О п’ятій ранку?

Бачу, він про щось подумав, але не наважується сказати.

– Кохана, зробиш кави?

– Еге ж. Нам пора виходити? О котрій виліт?

– О сьомій.

Поки я роззиралася та запарювала каву, Павло кудись щез.

– Троксивазинова мазь. Запиши.

– Про що ти?

– Мазь від синців. За день-два перейде, якщо вчасно застосувати. Ти ж не хочеш на пляжі привертати до себе зайву увагу?

– А просто увагу можна?

Павлові подобалося, коли чоловіки озиралися за мною, коли, іноді незважаючи на його присутність, обдаровували знаками уваги. Та й мене це тішило, ніде правди діти. Але якби мене хто запитав, то я б зізналася, що проміняю, не роздумуючи, погляди всіх чоловіків світу на увагу того одного-єдиного, що поруч. Але не в той час, поки сепарація, поки триває з’ясування стосунків із дружиною й зі своїм еґо.

Яким чином я опинилася поруч із Павлом, досі не могла второпати. Усі чи майже всі мої однокласники давно вже одружені або заміжні, а я так і не можу знайти свого. Зустрічалася то з одним, то з другим… А коли нарешті вирішила – він, то виявилося, що в нього двоє дітей і дружина.

Як я про це не знала? Сліпа була. Таких речей неможливо не бачити, не розуміти, не відчувати. Тільки не для жінки. Я саме закінчувала інститут, а Остап був директором із виробництва на одній фірмі, що спеціалізувалася на виготовленні металопластикових вікон. Мав солідну машину, винаймав гарне трикімнатне помешкання неподалік від центру і щиро всміхався.

Я закохалася. Це були найбезтурботніші дні мого життя, наповнені романтичними вечерями, поїздками на природу, подарунками. Не те, щоб дорогими, але доволі часто. Він добре розумівся лише на вікнах. Двокамерних, трикамерних, п’ятикамерних. Їжа, музика, кіно, театр були для нього недоступними. Він слухав групу «Тік» і щиро дивувався, як можна її не любити. «„Вчителько, мікрорайону нашого жителька…” Скільки ніжності, скільки ностальгії в цих словах!» – часто повторював він.

Чому я залишалася з ним? Мені виповнилося двадцять шість, жоден чоловік добровільно не прагнув поєднати зі мною життя. Ні, мені нічого не бракувало. Висока, добре збудована, з невеликими (другий розмір), зате пружними цицьками, з тугими сосками, які самі готові скочити до рота. Я не мамина доця, не пуританка. Правда, про секс більше знаю з книжок, але все ж таки теоретично підкована і готова до всього, аби лиш вийти заміж.

Думаю, якби ця нав’язлива ідея не діймала мене, як страшний сон, а перед тим не переслідувала мою матір, а ще перед тим і бабцю, і прабабцю, то, можливо, я б не наробила стільки дурниць у своєму житті. Нема хлопа, то й що? Не нині, то завтра обов’язково з’явиться. А так доводиться хапати те, що під руками, а це означає, що він або нікому не потрібний, або вже побував у вжитку. Як у «секонд хенді»: якісне трапляється вкрай рідко, гору того непотребу треба перелопатити, аби знайти більш-менш пристойну річ. Та й це ще не перемога: потрібно прийти додому, замочити, випрати, висушити, випрасувати, де треба – петельку зловити чи ґудзик пришити, аж тоді диви – сидить річ, як влита.

Але скільки ж праці, скільки часу… А де в нормальної дівчини, якій мати сказала, що вийти заміж – понад усе, є час по чоловіках вештатися, приглядатися, примірятися, прицінюватися?… Нема. Підібрала, що під руками було, аби хтось інший не вхопив, бо декотрі примудряються чоловіка просто тобі з рук вирвати і гайда до каси, перепрошую – до вівтаря…

А тут іще дідусь, який зібрався помирати, покликав якось мене до себе і висловив усе, що за життя накипіло.

– Ти, дитинцю, на хлопів вважай. То такі створіння, що з ними треба очі завжди відкритими мати. Одним словом, всі вони… наволочі… – Вмовк.

Не хотілося цих міркувань тоді, у моєму віці, слухати. Навіть якщо це правда. Навіть якщо згодом ці слова згадуватиму і каятимуся. А тим паче перед тим, як я заміж зібралася. Ось коли вийду, стану як усі, отоді й зможу на такі теми пащекувати, ще й сама молодших залюбки повчатиму… Та в ту мить вирішила дідусеві за турботу подякувати і якомога непомітніше щезнути. У нього інсульт, прикутий до ліжка, не ходить.

– Ось на мене, старого, поглянь. Ти ж знаєш, що я хлоп був ого-го!

Він намагався стиснути правицю в кулак і потрясти нею в повітрі, щоб проілюструвати, яким він був козарлюгою. Рука кволо впала на простирадло і немічно лежала вздовж колись богатирського тіла. Настрій йому зіпсувався, і без усякої бравади й повчання закінчив він свою промову:

– Я сам таким був. Знаєш, дитинцю, скількох жінок я перепсував? Не одна голову через мене втратила і життя занапастила… А тепер що? Лежу спаралізований, і єдина твоя бабця з-під мене судно виносить, миє, порається, не гордує. А я їй скільки болю завдав… Слів таких нема, аби тую кривду описати…

Стою, дивлюся на цього чужого мені чоловіка (коли зчужів – не зауважила) і ловлю себе на тому, що жодної емоції в мене не викликає ні знечулене старече тіло, ні зізнання його, ні спогади. А от остання репліка, яка наздогнала мене біля дверей, таки зачепила. Зачепила і повисла на шиї мертвою хваткою, як в утопленика.

– І ще… Ти… ото… – не міг ніяк почати. – Ти заміж обов’язково вийди. А згодом роби, що захочеш: покинь, розлучися… Знаєш, як у народі кажуть: «Lepiej pani rozwódka, niz pani kurva».[5]

Мій Остап, із яким ми вибирали ділянку (куплену, до речі, на моє ім’я), їздили до архітектора, що проектував нам двоповерховий будиночок із терасою для гостей, вибирали штори, дитячу колиску, – раптом зник. Отак. Ні сіло ні впало – пропав. Телефон не відповідає, на роботі кажуть – не знають, що з ним, начебто лікарняний узяв, помешкання зачинене. Випарувався.

Тиждень я себе заспокоювала, переконувала, що все ще виправиться, і заручини, які минулого місяця відсвяткували, переростуть у велелюдне, масштабне щастя для всієї родини – моє весілля. Може, до батьків поїхав, може, не доведи Господи, хтось заслаб несподівано, може, хто з друзів потребував його допомоги… Поїхав, не встиг подзвонити, телефон розрядився, не до того було… Марно. З кожним прийдешнім днем розуміла, що все марно. Сподіватися марно, чекати марно, надіятися нема на що. І не помилилася. Рівно через півроку, коли основний біль ущух, коли потроху почала приходити до тями, випадково зустріла Остапового друга, з яким не раз їздили за місто.

– Привіт, – щиро зрадів він, але одразу похопився.

– Привіт, як життя?

Петро перший, кого зустріла з дня, коли пропав Остап. Мов окропом обдало. Усе, що зрослося, загоїлося, раптом заятрило, занило від нового болю. Не думала, що знову доведеться пережити той розпач, той синій відчай і подих безкінечної прірви, який манив-заманював своїм холодом і неосяжною глибиною.

– Та все начебто гаразд… – І заглядає на мене так, одним боком, як сорока в кістку. – А в тебе? Добре виглядаєш. Зачіску змінила?

– Ні, пофарбувала у світліший тон. Ти зауважив?

От не думала, що це комусь може впасти у вічі, особливо чоловікові. «Приємно», – з якимось жалем подумала я, і раптом спогади про спільні веселощі лягли мені на плечі, як опускаються різнобарвні кульки на якомусь святі. Тільки в тих кульках не повітря, а всі мої сподівання, надії, розбите кохання. Може, якби я хоч знала, де він, що з ним, то легше б це пережила…

Петро наче підслухав мої думки.

– А знаєш що? А давай вип’ємо кави! – начебто щиро.

Я розгублено обвела поглядом довкола. Ми стояли посеред супермаркету, в одному кутку якого готували каву. Чому ні? Наче й магазин, а наче й кав’ярня – жодних зобов’язань, жодних правил.

– Охоче, тим паче, що сьогодні я ще кави не пила… – Це була щира правда.

– Ну ти даєш! Це потрібно виправити. – Він тішився, бо розмова зав’язувалася сама собою. – Тобі яку?

– А будь-яку, – всміхнулася я.

Просто так. Без будь-якої причини. Петро не метушився, приніс каву, дві цукерки і, зручно вмостившись, приготувався уважно мене слухати.

– Ти начебто почала розповідати, що хочеш змінити роботу? – Знову глянув на мене, схиливши набік голову. Так мимоволі виказують щирий інтерес до співбесідника.

– Ні. Я такого не казала, але… подумаю над тим. Ти краще скажи, що з Остапом?

Я боялася, що він зараз зірветься на рівні і, глянувши на годинник, втече, пославшись на важливу зустріч. Якнайменше – закине ногу на ногу і перехрестить руки на грудях, замкнувшись таким чином від мене. Але ні. Виявляється, погано я знаю чоловіків.

– Знаєш, я чекав, що ти мене про це спитаєш. Так-так, не роби таких круглих очей. Не так добре ти виглядаєш, як я тобі казав і як хотілося б.

– Хіба так можна? – Ледве вичавила із себе криву посмішку.

Геть не хотілося, аби бачив, як мені зле.

– Можна, можна, коли людина тобі не байдужа. – Зашарівся.

– А я тобі не байдужа? – байдуже.

– Не те щоб ти як жінка, ні. Ти не в моєму смаку. Але як людина ти мені подобаєшся і подобалася давно, – витримуючи паузи після кожного твердження.

– Справді? Хоч хтось валить мені всю правду, – іронізую я.

– Зачекай, не іронізуй. Буде ще тобі правда. Вся правда.

Якісь незрозумілі нотки обурення в його голосі. Петро, завжди такий спокійний і виважений, Петро, на якого завжди можна покластися, як невтомно повторював Остап, раптом обурюється…

Навіть якби я й хотіла щось спитати, хай би від того запитання залежало моє життя, я б не змогла вичавити із себе ні звуку. Слова застрягли мені в горлі. Я боялася почути щось таке, від чого не змогла б оговтатися.

Петро сам продовжив:

– Мені дуже дивно, що він тобі цього не сказав… Спочатку, коли ви тільки познайомилися – нехай. Мовчав, бо не знав, чи будуть ваші стосунки мати продовження. Але ніяк не второпаю, чому мовчав, коли купував ділянку під будинок, коли замовляв проект, коли… заручини.

Мені здавалося, що я перетворилася на заціпенілий соляний стовп. Здавалося, достатньо одного невластивого слова – і я розсиплюся, перетворюся на рівну гірку кришталево-білого порошку. Я забула дихати, розуміла: зараз почую те, через що моє серце розбите.

– Ти не знала, що в нього дружина і двоє маленьких дітей?

– Де? – Здається, він таки почув.

– На селі, вдома.

Далі я не знала, що запитувати і що ще мало для мене значення. Чи гарна його дружина? Чи має вищу освіту? Чи дуже малі діти? Хто? Хлопчики, дівчатка чи хлопчик і дівчинка? Любив її? Вона його?

– Ти знав?

– Усі знали.

Отакої. То як же це виходить? Я бавлюся в наречену, складаю плани на майбутнє, проектую будиночок своєї мрії, а навколо всі знають, що він одружений, і продовжують мовчати. То що ж це таке має бути?

– Як так? Чому ніхто не сказав? Чому ти не сказав?

– Чоловіча солідарність.

Матінко рідна, що ж це таке – та чоловіча солідарність?! Я знала, хто такі чоловіки, принаймні, досі я думала, що знаю. Знала, що таке солідарність, але це словосполучення після щойно почутого не знаходило місця в моїй голові.

– Ти впевнений, що саме це і є чоловічою солідарністю?

– Ні.

Здивовано дивлюся на нього і розумію, що Петро хвилюється чи не більше від мене. У нього ледь помітно тремтить голос, дрібно трусяться руки, коли невидющими очима роззирається навколо в пошуках знаку, що забороняє курити. Витягує з початої пачки цигарку, яку так і не підносить до рота, хоч знаку не видно. Крутить її в тонких штивних пальцях, ламає і, з тамованою злістю скришивши у стиснутому кулаку, висипає в чорну скляну попільничку.

– Через те сам і зачепив тебе. Я не вперше зустрічаю тебе в місті, але досі не насмілювався підійти. Не міг, і все. Не подумай, я з того не мучусь, мене не мучать жахіття, і твої особисті справи мене не обходять, але якось це не по-людськи було. З тобою.

– Навіщо тоді розповів?

– Вирішив, що ти повинна про це знати.

– І що тепер?

– Не знаю. Принаймні тепер ти маєш вибір.

– Спасибі.

– Та нема за що. Справді нема за що. Потрібно було тобі одразу розповісти, але, видно, так мало статись… – Він стояв уже вдягнутий і чекав, поки я застібну свою торбинку.

– Мабуть. Як він?

– Хто?

– Остап?

– Ти що, цілковита дурепа, чи це і є та любов, про яку в книжках пишуть?

– Мабуть, перше.

– Гаразд. Твій Остап…

Слово «твій» боляче різонуло слух, але я втрималася, бо вирішила почути все до кінця. Люди іноді вміють бути найстрашнішими мучителями для себе самих.

– Твій Остап кілька років тому приїхав до Львова з якогось села Волинської області. У нього не було нічого, крім обручки на пальці і шаленого бажання зробити кар’єру. Спочатку в нього наче й непогано виходило, але справи посувалися не так швидко, як він хотів. А тут ще й ти з’явилася. Як сніг на голову. Молода, амбітна, львівська. От він і втратив голову. Ще коли з тобою не познайомився, щотижня їздив до дружини та дітей, казав, дочекатися не може, поки купить квартиру у Львові, щоб забрати їх до себе.

– Чому ж не забирав у ту, що винаймав? – не витримую, бо не бачу жодної логіки.

– Казав, що в чужу не хоче. Казав, що його дружина повинна бути господинею на власній кухні.

– Добре казав, – думаючи про залитий фундамент на ділянці, зауважила я.

Петро здивовано озирнувся, ми якраз ішли вулицею до його машини. Я погодилася, щоб він мене підвіз, тим більше, що руки обривала важка торба із закупами.

– Мабуть, – знизавши плечима, погодився він. – А далі все сталося ніби само собою. Він почав усе глибше і глибше залазити в якісь фінансові операції з конкуруючою фірмою. Ти потребувала уваги, дружина і діти чекали грошей на життя, перший пай в новобудову, фундамент у передмісті… Усе це разом вимагало від простого хлопця в чужому місті надзусиль. Остап зламався. Щось не врахував, десь помилився – і все: кінець кар’єрі, кінець амбіціям, кінець стосункам із тобою.

– Ти хочеш сказати, що він і не збирався зі мною одружуватись?

– Я нічого не хочу сказати, бо не знаю. Це ти в нього колись спитаєш.

– Не спитаю.

– Як хочеш… – Він нарешті всміхнувся. – Я добре пам’ятаю, це твій будинок.

– Так, мій.

Я вже майже зачинила дверцята його авто, аж раптом запитання само зірвалося мені з уст:

– Як мислиш, що я маю робити з ділянкою і залитим фундаментом?

– Ділянка записана на тебе?

– Умгу.

– Тоді залиш собі. Як компенсацію. – Він іще раз усміхнувся і підморгнув мені.

Мені хотілося ревіти, але було нестерпно залишатися на самоті. До Ірки не поїду, бо в неї двоє дітей, яких по черзі потрібно годувати і вкладати спати, годувати і вкладати спати, і так по колу – голова обертом іде. До Ростика, мого давнього друга зі студентських років, іти не хочеться, та його може й не бути вдома. Ноги самі понесли до Мілі Семенівни з другого поверху.

Їй близько вісімдесяти, і вона, скільки себе пам’ятаю, жила сама. Я й не знаю, чи було колись інакше.

– А, це ти? Заходь, заходь. – Поправляє дешеві, з прозорої пластмаси окуляри. – Я якраз намагаюсь горіхів до пляцка[6] налущити. От і допоможеш.

Я ледве стримую сльози. Шморгаю носом, навпомацки, бо у вузькому коридорі темно, шукаю паперову серветку.

– Він того не вартий.

Я перестаю шморгати і застигаю, мов укопана.

– Жоден чоловік не вартий сліз. Повір мені, старій.

Хочеться, ой як хочеться їй повірити, але не вдається.

– Ви впевнені? – з надією перепитую я.

– Впевнена, аякже. Твій не ліпший. Правда ж, не ліпший? – до мене.

– Ні, – погоджуюся я. – У нього дружина і двійко малих дітей, – випалюю на одному подиху, бо якщо затнусь, то не зумію продовжити. Соромно.

– Отакої. Мушу сісти.

Старенька поволеньки обережно вмощується на табуретці біля кухонного столу, на якому місила тісто і вкладала його до бритванки.[7] Механічним рухом тильним боком долоні відсуває від себе залишки борошна, так само механічно струшує, потираючи руки одна об одну. Такі звичні і заспокійливі жести. Цих кілька хвилин цілковитої тиші повертають її до тями.

– Двійко дітей, кажеш, – раптом якось дуже тихо, наче про себе, повторює за мною: – Двійко дітей… – вмовкає.

– Горіхи сюди складати? – киваю на порожню мисочку.

Жінка стріпнула головою, що була запнута хустиною, наче хотіла відігнати від себе якийсь спомин. Але за мить уже погодилася сама із собою.

– Хай. Нікому не розповідала, а тобі розповім. Іноді історії все життя мовчать – чекають свого слухача. Мабуть, ця історія твоя, раз я її так несподівано згадала. Мій брат одружився з дуже красивою жінкою. Усі, хто його знав, казали, що вона не для нього, що йому її не втримати, але він був упертим і закоханим. Робив для неї все, що міг. Дбав про неї, любив понад усе. Вона ж дозволяла себе любити. Багато жінок заздрили їй: мала чоловіка, котрий сам, власноручно підніс її на п’єдестал і вклонявся.

Усе було начебто нічого, поки не померла наша мати. Степан мав особливий із матір’ю зв’язок. Ніяк не вмів змиритися з тим, що вона відійшла в інший, кращий світ. За клопотами з похованням не міг як слід попрощатися з померлою, не міг усвідомити, що її більше нема поруч, що ми вже не зберемося всією сім’єю навколо її гостинного і завжди багатого на наїдки столу. Не міг, як усі, прийти до неї на могилу.

Одного дня зустрів свою колишню співробітницю. Слово за слово, розповів їй про свою втрату. А що в жінки недавно помер батько, то вона добре розуміла засмученого чоловіка.

– Степане, мусиш до неї піти. Мусиш, – казала.

– Я намагаюсь, але в мене не виходить. Ноги не несуть, – виправдовувався він.

– Степане, ти повинен. Ти мусиш її відпустити. Померлих потрібно відпускати. Їй там краще, повір… – Взяла його за руку.

Отак за руку, як малого хлопчиська, завела на цвинтар, підвела до могили. Стояла осторонь доти, доки плакав, доки прощався з матір’ю, доки звів до неба чистий вдячний погляд втомленого чоловіка.

Саме тоді, коли стояв біля могили матері, раптом прийшла до нього думка: «Чому не дружина, чому не та, яку звів на п’єдестал, яку обожнював, пестив, любив? Чому вона, якій поклав до ніг своє кохання, не привела до матері і не допомогла попрощатися з нею?» Знав, що не має права звинувачувати, просити, вимагати, але ця думка більше не полишала його.

Довго не міг наважитися на цей крок. Немолоді обоє, довге життя позаду. І хто його знає, що там попереду. Та все-таки зумів. З дружиною розлучився, залишив їй помешкання і пішов жити до тієї, що в скрутну мить була поруч.

Навколо всі дивувалися. Як таке могло статися? Така сильна, всеосяжна любов, такий вірний, надійний чоловік – і покинув. Та ще й до кого пішов? Не до молодої, а до так само в літах, як він. Без особливої краси, зваб, статків…

За кілька років помер батько колишньої дружини, і несподівано для всіх на похорон приїхала нікому не відома жінка, майже вдвічі старша від Галини – так звали нашу першу невістку. Представилася її сестрою. По батькові. Усім мову відняло. Як таке може бути?

Ось тоді ця жінка скрупульозно, рік за роком описала своє життя. Говорила про війну, про злидні, біду, розпач, про струджену і посоловілу від натуги матір, яка своїх чотирьох діток намагалася спершу прогодувати, далі звести на ноги, дати хоч якусь освіту. Розповіла й про батька, що подався до міста на заробітки, але якого так більше й не бачили. Не вернувся. І гроші слати перестав. Кілька років тому жінка про нього довідалася, бо хтось із села його упізнав, але не наважувалася приїхати. Оце зібралася та якраз на похорон потрапила.

Мій брат учепився в колишню тещу: «Як ви так могли вчинити? Як?» Та спочатку пручалася, відкараскувалася, казала, що нічого про ту жінку та чотирьох дітей не знала. Згодом не витримала Степанового натиску і виплюнула йому просто в обличчя: «Дитя я його під серцем носила, в тяжі була, розумієш чи ні?»

Чи зрозумів тоді Степан, чи ні, але полишив жінку сам на сам із важкими думками. Не раз я по тому думала, чи не через те такий хороший чоловік від Галі пішов, що мати її колись із одруженим зійшлася, – закінчила розповідь Міля Семенівна і втерла непрохану сльозу.

Я намагалася не думати про Остапа. Але іноді таки згадувала його, коли остаточно заплутувалася у здогадах, що тримає мене поруч із Павлом. Як я міркувала, на що розраховувала? Мабуть, на те, що Павла я все-таки знаю і сюрпризів більше не буде.

– Ходи сюди, люба. – Павло розлігся на великому двоспальному ліжку, за яке доплатив на рецепції п’ять доларів. Понад усе любив комфорт і вигоди.

Я не мала ні найменшого бажання тулитися, тим паче кохатися з ним. З моменту, як він продиктував мені назву мазі від синців, минуло не більше п’яти годин. Він телефонував дружині. Бо кому міг подзвонити о такій порі, не маючи жодних душевних мук? Тільки їй. Вона лікарка і до того ж розумна жінка, якщо він знає, що може телефонувати о будь-якій порі дня і ночі.

– Ходи, я так скучив за тобою… – награно, аби розвеселити мене. – Ходи, торкнись, сама відчуєш, яка велика у мене скука.

Так, усе покинула й побігла. Чому чоловіки все вирішують за жінок? Вважають, що коли в нас немає однозначного показника наявності бажання, то ми можемо займатися сексом коли, де і з ким завгодно. «А що, – не раз доводилося мені чути, – що тут такого: розкинула собі ноги, лежиш, нічого не робиш і отримуєш задоволення». А ти сам спробуй, коли ти без доброго слова, ніжних пестощів затиснутий, наче грудка пересохлої землі, коли з тебе ні росинки, коли чужа, збурена тваринним інстинктом плоть силоміць проривається крізь твою душу, розкинути ноги, нічого не робити й отримати задоволення. Ех, що там говорити…

– Кохана… – Павло уже поруч зі мною і тягне-веде мене до лазнички.

Йду.

Поволі, ґудзик за ґудзиком знімає мій одяг, штани, трусики, бюстик. На повні груди вдихає мій запах. Я трохи соромлюся, бо в дорозі завжди пахну якось по-іншому, особливо пряно.

– Ти неймовірно пахнеш… – Заплющивши очі.

– Тобі й справді подобається? – Намагаюся повірити.

– Так, так, так… Я тобі це повторював і не втомлюся повторювати: ти жінка, яка пахне найкраще в цілому світі… – Не розплющує очей.

Я млію від його слів. Я вірю йому, я вірю собі. Розчулююсь та м’якну, як зігрітий у дитячих долонях пластилін, і дозволяю йому ліпити з мене та мого тіла все, що йому заманеться.

Він миттєво відчуває зміну в моєму настрої і намагається, як справжній воїн, закріпити свої позиції.

– У тебе таке ніжне, податливе тіло. Його хочеться м’яти-зминати, з нього хочеться вичавити всі соки, якими воно здатне тебе дивувати.

Однією рукою обіймає мене за плечі, іншою знаходить кран і вмикає душ. Пробує воду і тільки тоді направляє на мене широкий пестливий струмінь. Я заплющую очі і беззастережно ніжуся в теплі, яким просякнуті його долоні.

Його долоні… Вони в мене на стегнах, передпліччі, шиї. Його долоні стають такими лагідними і зворушливими, як вода, що ллється тепер уже згори, обіймає, обволікає моє тіло, змушує його цілковито розпружитися й отримувати насолоду. Його долоні пливуть моїм тілом так трепетно і ледве вловимо, що я на мить забуваю про них. Крилами чуттєвих птахів вони торкаються моїх грудей. Пестять їх спочатку великими широкими колами. Далі танок поволі звужує свою траєкторію. Перса мимоволі округлюються, соски тужавіють від найменшого дотику і прагнуть… сили.

Його долоні раптово стискають ледве порожевілі півкулі персів. Чи він мене чує? Чи він уміє мене слухати?

– Боляче… – видихаю кудись у простір, бо вже не можу розплющити очей, не годна повернутися у світ із його сумнівами, одвічними запитаннями-відповідями…

– Я знаю… – впевнено, вміло.

Від отієї впевненості втрачаю дар мови, паморочиться голова, тіло наливається новими соками.

– Так, так, кохана… – настирливо і захланно[8] зминає перса, вичавлюючи з них перші краплини насолоди.

Мені мало його рук. Із заплющеними очима шукаю його уста, а знаходжу настовбурчену і до краю набубнявілу плоть. Цілую. Мене збуджує його мовчазність. Цілую ще. Обсипаю його короткими пристрасними поцілунками, які, знаю, страшенно Павла збуджують. Він відгукується ледве помітним ритмічним погойдуванням, намагається продовжити мій поцілунок. Він хоче вологого, довгого, такого, що обволікає. Я хочу, щоб він попросив.

– Візьми його до рота.

Таки чує.

Пручаюся.

Павло відпускає мої перса й обома руками намагається схопити мене за голову. Однією збирає у хвіст мокре волосся і міцно стискає. Іншою тримає свого ошалілого від поцілунків прутня, назустріч якому мої уста тепер розтуляються повністю, і вкладає мені його до рота.

Разом зі смаком води вловлюю його власний солоний присмак, що збуджує мене ще більше. Я стаю на коліна, аби бути якомога ближче до нього. Самими устами поглинаю його крок за кроком, допоки він геть-чисто весь не зникає в мені. Павло не стримує стогін вдоволення. Намагається рухатися. Намагається ще трішечки просунутися вперед. У мене виступають сльози. Його прутень занадто великий, аби отак запросто водити ним туди-сюди. Так само помаленьку відпускаю його на волю. Він пручається і, мов мале цуценя, проситься назад. Знову заковтую, але при цьому пещу його язиком. Він того вартий. Він виплескується неймовірною насолодою просто мені в обличчя. Те, що сягаю язиком, злизую сама, решту облизує він.

– А ти?

– Я зачекаю.

– Дякую.

– Це тобі дякую.

Засинаємо, як є, – оголені, з нерозпакованими валізами.

Тепле повітря, вода, багато сонця, пряна, насичена особливими присмаками їжа, екзотична зелень, фантастичні квіти – усе, геть усе навколо кидало, штовхало нас в обійми одне одного. Ми не пручалися.

Я прокидалася від єдвабних дотиків його уст на своїх повіках, скронях, вилицях. Він зупинявся, стишував темп у тому місці, де починалися уста. Він ніжно вилизував їх. Наче вивчав на міцність тонку і прозору шкіру кольору моїх мрій. Павло збирав залишки сновидінь, що намагалися сховатись, затриматися у м’яких, вимощених оксамитом кутиках.

Мимоволі я й сама уже підставляла для поцілунків обличчя, бо непокоїлася, що за мить доведеться все ж таки прокидатися, так і не спізнавши насолоди до кінця. Та хіба насолоду можна пізнати до кінця? Тільки-но ти вирішуєш, визнаєш, що ось є, саме це і є тією насолодою, як наступного разу з тобою коїться щось зовсім інше і непередбачуване. Він не спішив. Цілував доти, допоки мої уста самі жадібно не розкривалися і не починали шукати його.

Стояв наді мною, спершись на руки. Не торкався мене своїм тілом. Дивовижне відчуття. Поцілунки, мов легкокрилі пурпурові метелики, які щойно покинули мою свідомість, витають наді мною і то по одному, то одразу по двоє опускаються на спрагле насолоди тіло. Досі не знаю, як він цього досягав, але від здогадок паморочилося в голові, і я поринала в новий, сповнений чуттєвості сон.

У моїх долонях по черзі опинялися то його руки, то обличчя, то стегна, то сідниці. Він сам переміщував мої долоні туди, де йому хотілося відчувати їхню присутність. Він сильніше стискав їх, коли йому кортіло міцніших, іще міцніших, ритмічніших відчуттів.

У моїх долонях його прутень. Коли очі заплющені, він видається значно більшим, ніж насправді. Він – наче окреме живе створіння. Наче впійманий птах. Він пульсує, здригається, прагне вирватися.

Павло стискає мою долоню сильніше і проводить нею вгору і вниз, задаючи власний ритм. Мені хочеться по-своєму. Мені кортить довести його до того стану, аби не тямив, де він, із ким він, що відбувається. Хочеться визволити в ньому звіра. Міцного, хтивого, чуттєвого.

Здається, він здогадався про мої наміри. Відпустив руку. Тепер він у цілковитій моїй владі. Він належить тільки мені, тільки моїм долоням, пальцям. На якусь мить ухиляюся від його поцілунків – коротких, сухих, ритмічних, збудливих. Щедро слиню долоню і повертаюся до нього. Його настовбурчена плоть палахкотить жаром і нетерпеливістю. Я його розумію.

Пестячи його вже обома руками, спрагло шукаю уста. Мені хочеться поцілунку – вологого, довгого, потойбічного, у якому можна розчинитися, згубитися й поринути в сон наяву.

Долоню лоскоче його волосся нижче живота. Я знаю, що воно в нього золотисте, але зараз, мокре від слини, бажання, очікування, воно потемніло. Як небо темніє перед бурею, перед грозою.

Забирає мої долоні і розпинає мене посеред ліжка. Лежачи із заплющеними очима, намагаюся збагнути, що він задумав. Іноді мені хочеться, аби він зав’язав мені очі, прикував кайданками до билець ліжка і робив усе, геть усе, що заманеться. Кінець його прутня впирається мені в уста. Настирливо, владно, солодко. Його обличчя занурюється в моє лоно, нахабно розгортаючи одну за одною всі пелюстки, за якими сховане сокровенне, за якими – я. Оголена, розкрита, безпорадна, доступна кожному…

Цілую його стверділу до неможливого плоть, захоплюю його устами. Павло на мить зупиняється, перестає мене цілувати. Слухає. Свою насолоду. Штовхальним рухом проникає глибоко, заштовхує в мене себе всього. Стогне. Його серце голосно стугонить у грудях, скронях, у моєму роті. Я задихаюся. Намагаюсь визволитися з-під його враз скам’янілого тіла.

Ми міняємося місцями. Тепер я згори. Тепер я контролюю глибину, ритм. З насолодою вилизую його всього від основи догори і в зворотному напрямку. Так безліч разів. Павло, здається, забув про свого прутня, бо цілковито поринув у довгий солодкий поцілунок межи моїх ніг. Мені мало його язика, мало пальців, якими намагається собі допомогти. Нічого, абсолютно нічого не може зрівнятися з насолодою входження його випещеної-вилюбованої мною плоті.

Лягаю на спину і даю йому право ввійти в мене. Так уміє тільки він один. Владно, рвучко, хмільно.

Іноді мені видається, що Павло мене ненавидить – з такою настирливістю, затятістю, силою він входить у мене, виштовхуючи на берег насолоди. Здається, тієї миті нічого важливішого у світі від насолоди, яка от-от прорветься і заполонить собою моє тіло, мене саму, весь світ, не існує і не може існувати.

– Доброго ранку, коханий… – Лише зараз розплющую очі.

– Доброго ранку, люба… – Наче крізь сон.

Він лежить поруч – великий, мокрий, спустошений. Він дивовижно красивий у своєму безсиллі. Він розчулює мене чи не вперше, відколи його знаю. Нахиляюся і дарую йому вдячний поцілунок у плече, що найближче до мене.

Сьогодні неділя. Минає четвертий день нашого перебування в готелі. Ми мало спали, багато плавали, цілувалися, трималися за руки. Нічого не віщувало бурі. Я здалася першою. Не стрималася.

– Скільки часу ще триватиме твоя сепарація?

Павло наповнює білим сухим вином мій келих. Це вже втретє.

– Ти про що? – вдає, що не розуміє.

– Про тебе і твою дружину.

Я не п’яна, але думки вже не слухають мене. Пруть із мене одна наперед одної, наче школярі на перерву.

– Ти мусиш?

Він іще надіється, що я схаменуся, адже я вмію. Мені не раз вдавалося змовчати. Він таки це бачив.

– Так.

Павло розчаровано зітхнув.

– Ми про це вже не раз розмовляли. Я б не хотів зараз повертатися до цієї теми. Не зараз, не тут, не сьогодні. Я нічого нового не маю тобі сказати. Ти це знаєш, – розмовляє, наче з хворою. Ніжно, без емоцій. Благає.

– Я так більше не можу. – Це правда.

– Я знаю.

– І що?

– З чим?

– З нами. З тобою, з твоєю дружиною. Ти її залишиш?

– Не знаю.

– А що ти знаєш?

– Що мені з тобою добре.

– І це все?

– Так.

Я не можу втримати сліз. Вони рікою, двома стрімкими потоками течуть-скапують мені на руки, на білосніжний обрус в італійському ресторані, куди ми пішли з нагоди неділі. Вже посиділи, вже відпочили. Настрій зіпсутий, вечеря також. Павло не встав, не обернувся, не пішов. Він вихований. Він приречено сидить навпроти мене й очима, повними жалю, дивиться в мій бік. Руки безвільно лежать на колінах. На великій білій тарілці непочатий кальмар.

– Тобі краще?

– Ні. Мене виводить із себе твій спокій. Мені хочеться схопити оці кляті тарілки і розтрощити всі до одної, мені хочеться кричати, тупати ногами, зачати істерику, зчинити шум…

– Добре, що ти цього не робиш.

– Ми можемо бути разом?

– Ми разом.

Мене вражає той спокій, із яким він промовляє останню фразу.

– Я хочу вийти за тебе заміж.

– Я знаю.

Дивлюся просто йому в очі. Він не відводить погляду.

– Ти ж знаєш, я не можу тобі цього запропонувати.

– Але чому?

– Я одружений. Ми з дружиною вирішили пожити окремо, аби прийняти рішення, чи варто зберігати шлюб. Я про це тобі говорив.

– Ти вже вирішив?

– Ні.

– Але ж ти казав, що дружина не потребує тебе, що їй достатньо, аби ти заробляв гроші. Ти ж казав, що вже сам не знаєш, чи любиш її. Ти казав…

– Так, я знаю, що я казав. Але в нас із нею є син.

– Він за кілька років виросте…

– За кілька років…

Цього вечора ми також кохалися. Павло ніколи не відмовляв мені, коли я просила. Ні для кого не є таємницею, що це найкращі ліки для закоханих. Але полегшення не прийшло. Павло заснув одразу, не побажавши мені доброї ночі. Я довго безгучно плакала і не могла зрозуміти, де він, той біль, у мені.

Наші стосунки не охололи і не ослабли. Ми жили наче у двох світах. Був світ реальний, де Павло мав тимчасову свободу і де все ж таки існували його дружина і син, яких він відвідував, дбав частіше і більше, ніж того вимагалося і ніж того хотіла б я. Та був ще й інший світ – чуттєвий, шалений, безмежний і солодкий, де ми з Павлом однаково добре чулися і втратити який боялися.

– Поки тебе не було, я взяла почитати кілька книжок, – моя мати.

– Щось цікаве? – питаю, аби підтримати розмову.

Наші смаки ніколи не збігалися. Те, що вона читала, насправді мене не цікавило. Але я мусила проявити хоч краплину ввічливості, бо ж мати доглядала моє помешкання, поки ми з Павлом їздили на відпочинок.

– Не знаю. Ще не читала. Узяла те, що лежало біля ліжка.

Жодного натяку на ніяковість чи жаль. Мати безсоромно позгрібала всі до однієї книжки, які я паралельно, залежно від настрою та емоційного стану, читала.

– Мам!.. – мені бракувало слів.

– Мені цікаво, чим ти живеш, врешті-решт я твоя мати, я маю право це знати, – вправно відвойовувала вона свої позиції.

І завжди робила це так упевнено і безапеляційно, що нам із батьком і на думку ніколи б не спало з нею сперечатися.

– Могла б мене про це спитати віч-на-віч, – усе ж таки пробую відвоювати своє право на приватність.

– У тебе ж ніколи немає часу. Ти завжди зайнята, працюєш, – говорить те, що найлегше.

Оця простота, ця впевненість, з якою проголошує речі, яких не існує, а якщо й існують, то тільки в її уяві, мене обеззброює і відбирає дар мови.

– Мамо, але ж ти ніколи не намагалася мене почути. Ти навіть не годна дослухати до кінця те, чим із тобою ділюся, якщо, звичайно, це не чергова плітка про котрусь знайому чи знайомого! – запізнілі аргументи.

– Про що ти? – здивовано.

– Ет, – махаю рукою, бо розумію: у мене жодних шансів.

Сьогодні нічим не краще і не гірше, ніж учора. З якого дива мати повинна змінити свою думку, яку так дбайливо плекала більшу частину свого життя?

– І ще я подивилася фільм «Кармен».

– Вінсенте Аранди?

Мовчить.

– Той, що отримав премію «Гойя»? – намагаюся уточнити.

– Не знаю. Той, що стояв у тебе на полиці.

– І що? Сподобався?

Цей фільм я дивилася із завмиранням серця кілька разів. Жінка, з якою ніхто не міг зрівнятися, жінка, народжена, аби підкорювати. Чоловік, готовий на все заради жінки. Пас Вега в головній ролі.

– Курва – вона завжди курва, – мелодійно, влучно, лаконічно.

– Мам, але ж це шість номінацій на премію «Гойя»! – не стримуюся, підвищую голос.

– То й що?

– Але ж це екранізація на весь світ відомої новели Проспера Меріме! – Думки плутаються, пхаються одна наперед одної, і я не вмію відшукати слів, аби властиво обуритися таким однобоким баченням.

Чомусь стає боляче. Не за світове кіно, не за премію «Гойя», не за Проспера Меріме і навіть не за Пас Вегу, бо вони тут ні до чого. Чомусь болить за себе. Болить за почуття, яких не знала, але яким у глибині душі заздрила.

Кожен залишається при своєму.

Повертатися до праці не хочеться. З кожним днем робота стає викликом, тортурою. Не так сама праця, як атмосфера в колективі. Він у нас невеликий – лише одинадцять людей. Усе, що відбувається, мов на долоні, немов на сцені.

Та ще з якогось дива до нас віднедавна внадилася ходити дружина шефа. Так, звісно, кожен має право на дружину і на те, аби вона приходила на роботу. Та краще б ходила на свою. Вона такої не мала, бо зовсім недавно він прийняв рішення, що годі. Годі працювати його другій половинці! На те він і чоловік, аби забезпечити та прогодувати сім’ю. Погоджуюся. Це також його право.

Було сумно дивитися на жінку, яка в один момент залишилася ні з чим. Ще вчора вона була дружиною, матір’ю, викладачем університету, рівноправним членом родини, суспільства. А сьогодні безробітна. Не так-то легко наші люди, яких совєцька власть навчила працювати, дають собі раду з вільним часом, якого раптом виявляється забагато.

Це тільки працюючи за графіком чи розкладом, нарікаючи на ту ж таки роботу і свого таки шефа, можна дивуватися й заздрити закордонним безробітним, яким ще й виплачують соціальну допомогу у цілком пристойному розмірі. Бо не доведи Господи нашим людям лишитися без праці. І не має значення – зі згоди чоловіка, чи з власного бажання, чи з необхідності. Не має значення, що він, твій чоловік, і справді справно забезпечує тебе й сім’ю. Ні, не в тому річ.

Аби це зрозуміти, потрібно бачити її очі. Великі, блакитні, криво підмальовані синім олівцем. Тремтіла рука, вимкнули в районі світло, поспішала? Зі свого раю? Чи пекла? У тих очах, як і в її душі, – геть усе: радість, що чоловік нарешті заробляє достатньо грошей; гордість за свій вибір, бо від якогось часу почала було шкодувати, що так легко віддалася саме йому. У тих двох блакитних озерах – щем за дітьми, які повиростали і не потребують її пильної опіки, жаль за колишніми співробітниками, подругами, студентами, страх перед невідомим і самотністю.

Вона й не знала, що така одинока, нікому не цікава. Тільки-но припинилися виробничі стосунки, усе закінчилося, обірвалося… Може, і справді нічого не було, а можливо, проявилася в усій красі горезвісна заздрість. Тільки одна літня жіночка, з якою вона пропрацювала кілька років і торік пішла на пенсію, уважно вислухала її і запропонувала коли що – приходити на чай. А решта? Тамара Миколаївна – так звали дружину шефа – цілком розгубилася.

Вона не звикла сидіти вдома, не могла так багато часу, який раптово вивільнився, проводити сам на сам із собою. Чулася, наче засуджена в камері. Кілька стін, один і той самий до болю знайомий інтер’єр. Розмаїті думки, яких уникала все своє життя, раптом із непереборною силою почали свій наступ.

Одразу нагадали їй про вік. Про зморшки біля очей, порушений контур обличчя, відвислі перса, целюліт на стегнах, живіт, який давно не може втягнути, і не рятують ні еластичні колготи зі зміцненою структурою, ні пояси. Нагадали про незакінчену дисертацію, про закинуту працю, дослідження, статті. Нахлинули спогади-думки про Михайла, який так і не одружився, чекаючи на її згоду. Про Петра, який погодився на одруження, коли була вже вагітна від нього на третьому місяці. Тільки через погрози її батька, що на той час був водієм високопосадовця, поспішно, поки не народила, справили весілля… Пощо їй це все? У її сорок три…

За перший тиждень встигла поприбирати, випрати і повипрасовувати геть усе, навіть те, що валялося з минулого року. Бо ж досі вона працювала на двох роботах, аби хоч якось кінці з кінцями звести. Вона завжди примудрялася дати лад господі між працею, ходінням на батьківські збори до старшого, забиранням із шахів молодшого. А що тепер?

Тамара приносила до нас свої очі й думки, що переповнювали її єство і з якими вона не могла впоратися самотужки. Намагалася знайти собі місце серед нас. Робила чай, готувала канапки. Дружньо. По-домашньому. Та здебільшого її уникали.

Жінка викликала дивні, нудотні відчуття. Наче оскома на зубах. Найперше – вона була дружиною шефа, Петра Никифоровича, тобто людини, яка твердо стояла на ногах і впевнено дивилася в майбутнє. Позавчора наша компанія уклала договір з іноземною фірмою на кілька років уперед і тепер ні в чому не відчувала потреби. Ну і якось так склалося, що жінки, які працювали в Петра Никифоровича, були всі як одна незалежними, гордими, впевненими в собі, привабливими, доглянутими і… одинокими. Себто кожна могла без особливих труднощів скласти конкуренцію Тамарі Миколаївні. Та ще й яку.

Це трапилося напередодні новорічного свята. Працівниці нашого невеличкого колективу надумали над Тамарою Миколаївною пожартувати. Десь у глибині душі мали надію, що після свят у жінки пропаде бажання вчащати на фірму та відволікати від звичного ритму праці свого чоловіка та й усіх решту. Удома у кожного були свої клопоти, тож спостерігати за чужим приватним життям не хотілося.

Жінка хмеліла з кожним келишком усе більше й більше, а мої колежанки навіть закусити як годиться не давали – підливали та підливали. Я помітила, що дружина шефа втрачає контроль над рухами, її очі скляніють, повіки важчають, ноги мимоволі розсуваються і на загальний огляд відкривається величезна, розміром із долоню, діра з десятками стрілок врізнобіч. Отаке собі сонце зі стрільчастими променями на внутрішній частині стегон, зазвичай закритій від чужого ока. Я бачила, як, натхнена тими ж працівницями, Тамара потяглася цілуватися до чужого чоловіка, що сидів ліворуч від неї. Шеф спізнювався, вона ставала дедалі неконтрольованішою. Я знала, що мене буде покарано за те, що мовчки спостерігала за сценою, яка відбувалася за столом. Але не знала, що так швидко.

Спочатку я впріла, а за мить похолола. У маршрутному таксі, яким добиралася додому, покинувши вечірку в розпалі (напевне, надіялася на пом’якшення покарання), раптом стало напрочуд просторо. Поряд зі мною скрикнула жіночка. З її гострого, наче шпиця, зойку я зрозуміла все швидше, ніж вона встигла озвучити.

– Йой, людоньки, як же я тепер?! – той лемент нестримно переростав у плач.

Усі мовчали, та кожному стало цікаво, скільки поцупили. Я стерпла чомусь іще перед тим, як жінка почала квилити, і до того, як зрозуміла, що сама стала жертвою кишенькового злодія. Похапцем засунула руку в торбу. Так і є. Гаманець розкритий і… порожній. Немає ні грошей, ні ключів від броньованих дверей нового помешкання, яке тільки-но купила.

– Пане водій, ви… ви… співучасник злочину, – мусила з чогось розпочати і я свій зойк.

Заголосити традиційно в мене бракувало зухвальства. Я розуміла, що покарана заслужено, але в глибині підсвідомості все-таки вважала це несправедливим. Могло б бути щось у вигляді попередження, адже не я виступала ініціатором споювання шефової.

– Що ви від мене хочете, пані? Чому причепились? Я вам що, сторож? Треба було пильнувати свої торби, а то постають, роти пороззявляють, а ти винен, що їх обікрали, – наступав він замість того, аби вибачитися.

Його поведінка розпалила мене ще більше.

– Чому ви не попередили, що на маршруті злодії?! – не вгавала я. – А якби це була ваша донька, а в неї останні гроші, ви б так само у вус посміхались?!

Водій чомусь мовчав. Мовчала обікрадена жіночка. Мовчали нечисленні пасажири маршрутного таксі. Тоді я нарешті по-справжньому розревілася. Гірко, безутішно, голосно схлипуючи і не турбуючись ні про потворну гримасу, ні про соплі і сльози, розмазані по всьому обличчі, ні про елементарні правила пристойності. Я згадувала. Згадувала розповідь однієї з подруг, яка залишилася там, на вечірці, про її матір.

Стефці, моїй співробітниці, тоді було чотири роки, і вона лежала в лікарні. Лікарям не вдавалося поставити діагноз, Стефка згорала у високій температурі, мати безгучно плакала біля її ліжка.

– Хочу до татка, – висохлими губами лепетало дитя.

Стефчина мати заходилася ще більшими сльозами, бо у Стефки ніякого батька не було. Себто він, звичайно, був, але Стефка його не знала – він поїхав із країни ще до того, як народилася дівчинка.

Як і кожна мати, жінка готова була небо прихилити, зіроньку дістати для своєї донечки, але що може вдіяти з її бажанням побачити батька? Чоловік – навіть не зірка, його дістати ще важче. Отак, залита сльозами, ішла вона додому, аби змінити одяг і прихопити якусь книжечку для Стефки – а раптом вдасться відволікти.

– Ви чому плачете? Вас хтось образив? – за спиною.

Жінка і не зауважила, як пройшла повз молодого чоловіка у військовому однострої, який очей із неї не зводив. Розгублено зупинилася. Стала мов укопана. Одразу й не зрозуміла, про що її запитують, але… голос. Такий лагідний, низький, рідний…

– Щось сталось? – допитувався хлопець.

– А-а-а-а… – начебто до себе.

Знову не розчула запитання. Та й не хотіла розмовляти ні з ким. Економила сили, бо за годину знову мусить повертатися до палати, де горить її донька з великими, блискучими від високої температури очима, запалими щоками, злиплим волоссячком на мокрому чолі. Але… голос.

– Можна, я вас проведу? – Молодий чоловік не зважав на її дивну поведінку.

Вона не відповіла, але покірно рушила вперед. Незнайомець обережно підтримував її за лікоть. Була такою тендітною, невисокого росту, що легко міг взяти її на руки і нести наперед себе.

– Донечка хоче батька. Хоче, аби я привела до неї батька. У лікарню… – Жінці захотілося виговоритися.

– Якщо вам важко або ви не хочете його бачити, я сам піду до нього. Скажіть лишень куди, і я приведу його до вашої доньки, – трактував по-своєму її слова.

Жінка всміхнулася. Невже таке буває? Та ж він… він значно молодший від неї… він сам майже дитина…

– Ні-ні, що ви! Непотрібно. У Стефи… у дівчинки… нема батька, – вперше сказала про це вголос.

– Загинув? – зі співчуттям.

Заперечливо захитала головою.

– Покинув, – тихо.

Також уперше сказала це вголос. Сльози знову набігли на очі, і стало раптом так гірко-гірко від спогадів і солодко від чужої руки, на яку спиралася.

– Не плач, не плач…

Хлопець пригорнув її до себе і трепетно та неймовірно ніжно гладив чорне смоляне волосся, заплетене у грубі коси. Вона голосно схлипувала, здригаючись усім тілом. Але він тулив так міцно, так бережно, що поволі кудись пропадав відчай, висихали сльози, втамовувався біль.

– Веди, – тихо, у саму маківку. Якраз сягала йому підборіддя.

– Куди? – Звела на нього глибокі, як ніч, очі.

– До малої веди, до Стефки.

Жінка завмерла. Як то? Півгодини тому зустріла його на вулиці, а тепер має вести до дитини? Що скаже їй?

Наче почув.

– Скажеш, що я її батько.

– А далі? Що буде далі?

– Далі буде так, як ти захочеш, – всміхнувся.

Жінка раптом здитиніла. У неї було таке відчуття, що сама раптом знайшла свого батька, якого також не знала. Було відчуття, що раптом усе стало на свої місця, враження, що саме так усе і мало відбутися. Хлопець бачив, як вона вагалася, бачив, як борються в ній страх пережитого й острах перед майбутнім, бачив розпач жінки і… надію.

– Як хоч тебе звати? – всміхнулася й вона. Крізь сльози.

– Михайло.

– Гарне ім’я. Так звали мого діда. По матері.

Моя співробітниця при нагоді казала, що це була найщасливіша пара, яку вона у своєму житті бачила.

А я? Чому ніхто не спитав, звідки сльози? Чи, може, я не досить гірко плакала?

Уже два тижні, як нікуди не виходжу з дому. Один маршрут: робота – домівка, домівка – робота, пряма дорога до цілковитого й остаточного зубожіння. Духовного, звісно. Депресія. Вона, мабуть. Жаль, що ніхто не видає лікарняного з таким діагнозом, та й не кожен ескулап його встановить.

У матері на всі мої нарікання одна відповідь: «Заміж потрібно виходити». Так, начебто те заміжжя – панацея від усіх недуг. І, як на зло, обов’язково тоді, коли намагаюся матері заперечити, що, мовляв, і без чоловіка життя прекрасне, назустріч закохана пара. Її долоня в його, і такий вигляд щасливий в обох, що й аргументи всі розсипаються.

Телефоную до Ірки. Хай підтвердить або заперечить одне з тверджень про заміжжя. Кому, як не їй, краще про це знати. Вона ще зі школи мріяла про кар’єру науковця, про вчений ступінь, доповіді, поїздки, конференції, закордон. А що має? Чоловіка, двох дітей, затишне помешкання, велику кухню.

– Приїзди до мене… – мало не плачу в слухавку.

– Що трапилось? – стурбовано.

Вона – мати, тож усім намагається допомогти по-своєму. Того нагодувати, тому соплі витерти, тому казку на ніч…

– Нічого. Давно не зустрічались. Скучила. – Майже правда.

Раптом усвідомлюю, що й справді скучила – за нею, за нашими безтурботними посиденьками, коли ще ніхто нікого не мав, ні за що не думав і не відповідав. Ми були молодими, належали всьому світові, а весь світ належав нам.

– Юльку кличемо?

– То ти згодна? – не можу приховати своєї радості.

– Так! Якраз думала, що б таке вигадати, аби вирватись хоч ненадовго від того прання, куховарення, миття начиння. Бо інакше совість не дозволяє, – тішиться.

– Ти це серйозно?

– Про що? Про начиння?

– Про совість.

– Та так. Навіть не знаю. Начебто… А ти? У тебе ж також є стримувальний… еее… фактор… Чи я помиляюсь? – обережно.

– Ти знаєш? Звідки? – Все ще не вірю.

– А ти думала, що можна два роки прожити з хлопом і про це ніхто не дізнається? Навіть краща подруга?

– Юльці подзвониш чи мені самій? – намагаюся перевести розмову в інше русло.

– Подзвоню. Я й сама її давно не бачила. А що, зовсім кепсько?

– З чого ти взяла? – я таки не здаюся.

– Звучиш паскудно. А про Павла Юлька розповіла. Бачила вас разом. У тебе з ним справді все гаразд? Де він, до речі?

– У відрядженні, – довелося-таки визнати очевидне, але розповідати щось більше не хотілося.

Ірка чудово розуміла, що якби Павло був на місці, я б нізащо у світі не проміняла його присутність на посиденьки з подругами. І річ не в Павлові. Вона добре знала мою натуру і моє ставлення до чоловіків: спочатку хлоп, а потім усе решта.

– Не хочеш по телефону, то хай. Скоро все одно побачимось. Щось із собою прихопити?

– Ні-ні, що ти? Це ж я запрошую… – Всміхнулася, бо мені вже наперед було приємно.

Юлька жила в сусідньому будинку з Іриною. Вони зналися давно, ще з дитинства, хоч були зовсім різними.

Ірина – висока, струнка, з довгими ногами і тонкими, наче ліани, руками. Мала розкішну копу неслухняного волосся кольору горіха. Ніяк не давала собі ради з нею, тож віднедавна дозволила тій копі набути свого природного вигляду. Стала схожою на кульбабу. Було непросто стриматися від бажання дмухнути в її бік. Доводилося чекати, що хтось зробить це першим. Занадто лаконічні риси обличчя робили Ірину на позір строгою та відстороненою. Уста тонкі, складені в майже правильну лінію. Дивно було бачити, як вона сміялася і ту правильність порушувала. А що сміялася вона часто, то дивно було завжди. Її чоловік та діти абсолютно не пасували їй. Важко повірити, що ця молода жінка зараз нахилиться до котрогось дитинчати і дасть пипку, витре сльози, змінить підгузок. Але ні. Вона це робила. Та ще й як справно!

Юлька була цілковитою протилежністю Ірини. Середнього зросту, з надто округлими стегнами… Коротко кажучи, в Юльки все було надміру. На відміну від лаконічності Ірки, у неї були майстерно промальовані уста, які коли не всміхалися – складались у візерунок, що нагадував метелика, котрий от-от стріпне крильцями і полетить. Можливо, саме це змушувало уважно слухати Юльку ще до того, як вона починала розмову. Очі були, мов у сарни: великі, синюваті, вкриті поволокою таємничості. Рівно засмагле обличчя створювало ілюзію, що Юлька щойно із солярію, хоч ним не користувалася принципово. Зовсім не вживала косметики. Господарське мило, натуральні олії – ось і всі засоби догляду за тілом. Її мальовниче живе обличчя незбагненно дисгармоніювало з великим, позбавленим привабливої форми тілом. Наче злий, але вправний маг позбиткувався над нею, причепивши красиве обличчя до чужого тулуба. А ще, на відміну від моєї подруги, у неї не було ні дітей, ні чоловіка. Навіть потенційного.

Дівчата прийшли разом, мабуть, домовилися. Точно як у школі. Вони роззуваються, хапають перші-ліпші капці й одна за одною шмигають на кухню.

– Ще скажи, що ти це сама готувала… – Юлька.

– Ні, не сама. Півгодини тому привезли здоровенні хлопи з оголеним торсом, як ото в рекламі, – пробую жартувати, але в останню мить застановлююсь,[9] бо не знаю, чи ті хлопи Юльці подобаються, та й чи комусь таке взагалі може сподобатися – голий впрілий хлоп на кухні.

Ні-ні, я не проти голизни. Але все-таки жіночої.

– Справді? – тихо, аби я не почула, перепитує в Ірки.

– Та яке там! – голосно регоче та.

Ірина ніколи не вирізнялася особливим тактом. Юлька від такої поведінки зашарілася. А мені таки було приємно. Нечасто вдається когось здивувати кулінарними здібностями. Усі все знають, усі все вміють.

– Як же ти це робиш? – Юлька не здається.

– Просто беру і роблю, – сміюся, бо спробуй на пальцях поясни, як робити суші.

Дівчата швиденько всілися до столу й завмерли. З непідробним інтересом розглядають вміст тарілок.

– Вони всі різні? – з надією в голосі Юлька.

– Ні, однакові, – знехотя відповідаю.

От ніколи так не буває, щоб усе добре. Самими ролами здивувала, а що всі однакові – недопрацювала… Настрій зіпсувався. Але в хаті гості, тож титанічним зусиллям волі натягую на уста гумову посмішку, яка от-от зісковзне і зникне назавжди.

Ірка не стрималася першою.

– Розповідай!

– Та нема про що розповідати…

А що, я гірша від них обох? В Ірки чоловік, який її любить, на руках носить, в Юльки нікого, але таке враження, що одній і другій такий стан речей пасує. А в мене Павло, з яким нічого певного. Живеш, як на вулкані. І статус невідомо який. Зайнята ти чи вільна. Жодної визначеності. Ні краплини певності в тому, що буде завтра. Але це все тільки збоку. А коли вслухатися, вдуматися, придивитися…

– Та як нема? – Ірина не приховує подиву. – У тебе то одне, то інше… кіно, одним словом. Не те, що в мене: дім, діти, кухня, чоловік… і так по колу…

Вона якось дивно зітхнула, наче подумки перенеслася в те місце, не вельми для неї приємне.

– Хочеш сказати, що ти б воліла жити так, як я? Без впевненості у завтрашньому дні? Порахуй, скільки мені років, а в мене ні сім’ї, ні дітей… – мало не плачу.

– Ти думаєш, сім’я додає впевненості? – втрутилася в наш діалог Юлька.

У неї освіта психолога. Вона завжди сидить, слухає, вичікує, а за мить як рубоне…

– Не знаю… – Я справді вже нічого не знала. – Але ж усі ж чомусь хочуть заміж…

– Можливо, й хочуть. Згодна. Але не всі, – Юлька вправно взяла віжки розмови у свої руки. – Ось я, наприклад, не хочу. – Повільно обвела нас обох промовистим поглядом і продовжила, проте не так переконливо, але таки доволі упевнено: – Через цю позицію нажила собі ворогів, і кого – найдорожчих мені людей – батьків, брата… Особливо важко з матір’ю. Ніяк не хоче погодитися з моїм правом бути самій.

Ми з Іркою перезирнулися. Попри жаль, який висловлювала Юлька, вона не виглядала розчарованою.

– А як же фізіологія? Доросла жінка потребує бодай час від часу… випустити пару, – з якимось непідробним жалем заквилила Ірина, доливаючи у наші склянки залишки вина з непомітно спорожнілої пляшки.

– Можливо, й слушне запитання… Але коли добре над цим поміркувати, то, мабуть, потреба у відповіді відпаде сама собою. За коротку мить задоволення – а ні для кого не таємниця, що оргазм триває всього кілька митей, які до того ж годі затримати чи контролювати без спеціальних тренувань, – поправила сама себе, – але хто ж то з простих смертних тренується? – Знову обвела переможним поглядом нас обох і, впевнившись, що ми не маємо чим заперечити, продовжила: – І за це потрібно непомірну ціну заплатити. Тим паче, що скільки там тих митей жінці випадає посеред буднів, стресів, проблем, загального безробіття і тотальної екологічної катастрофи. Ось ти, – хитнула головою в бік Ірки, яка, нахнюпившись, розвузькувала[10] соєвий соус китайськими паличками по тарілці, – часто отримуєш свої оргазми?

Від несподіванки та здригнулася.

– Один чи два рази на місяць, – чомусь винувато підрахувала вона, наче наперед вибачалася, що когось підвела чи не виправдала сподівань.

– А ти? – це вже до мене.

– Буває, що два-три рази… в день… – я, також винувато. – Але це тоді, коли ми бачимось. – Щоб пом’якшити сказане.

– А я взагалі не знаю, що це таке і про що всі говорять, – Юлька.

Ми всі троє перезирнулися.

– То що ж тоді виходить? Варто заміж вийти, прати і церувати[11] шкарпетки, прасувати сорочки, варити їсти, безконечно тих дітей виховувати, соплі втирати, ґулі зеленкою замазувати, аби отримати свій законний один на місяць оргазм? – підсумувала Юлька на диво тверезим після другої відкоркованої пляшки вина голосом.

– Два.

– Що два? – Юлька спантеличено глянула на Ірину.

– Два оргазми…

– Ет, та яка там різниця?! Один? Два? Цього замало, аби виправдати заміжжя.

Ірка знітилася.

– Я не про тебе. Я в цілому про жінок. Що доброго в тому, що Марта гризеться через хлопа, який їй не належить і належати не буде? – Сторожко подивилася на мене.

Хай дивиться. Байдуже. Теж мені, Америку відкрила. Тут і психологом не потрібно бути. Усім відомо, що тільки один відсоток чоловіків наважується покинути своїх дружин першими. І шансів, що твій належатиме до того одного відсотка, рівно стільки, як дочекатися прогулянок на Марс.

– Нічого, – я тяжко зітхнула. – Так само нічого доброго в тому, що хлопи, які товчуться поруч зі мною, не виявляють зацікавлення щось поміняти. Нічого доброго і в тому, що Остап, із яким я нарешті почала будувати-вити своє гніздечко, мені не сказав про дружину і двох діток. Зауважте, не брехав, а саме забув уточнити. – Я раптом осміліла, бо відчула, що за довгий час можу про це говорити вільно, без сліз.

– Справді?! – хором.

– Так. Нічого доброго і в тому, що я зараз із Павлом, а він у сепарації зі своєю дружиною. І в тих оргазмах, якими я, наче верблюд, намагаюся запастися на майбутнє, бо не знаю, що мене чекає попереду…

– Кіно-о-о-о, – протягнула Ірка, в якої раптом заіскрилися очі, – таки справді кіно…

Вона сиділа, підперши голову руками, і їла мене поїдом.

– Ір, ти що, справді можеш мені заздрити? – Я б нізащо не повірила подрузі, коли б не бачила її завороженого погляду, якого не зводила з мене, поки я не закінчила розповідь про свої пригоди.

– Так, – коротко відповіла та.

– Ось. А я про що? Усі вірять, що в іншого життя краще. Кожному видається, що в іншого мед солодший. Але це все неправда, – знову підсумувала Юлька.

Здавалося, її моя розповідь аніскілечки не зачепила.

– Можливо. Але чому до Марти липнуть однакові чоловіки? Маю на увазі – одружені, а до мене ніхто, уявляєте, ніхто-о-о-о-о-о взагалі не проявляє жодного інтересу, – не вгавала Ірина, обернувшись до Юльки всім тілом.

– О-о-о, дівчата. Оце і є основне запитання. Знайдете відповідь – зрозумієте причину.

– Маєш на увазі, що я якимось чином приваблюю саме одружених чоловіків? – Тепер і я розвернулася до Юльки. Що може бути цікавіше, ніж почути про себе з чужих уст?

– Саме це і маю на увазі.

– Але ж чому? Насправді я дуже хочу вийти заміж. Я добре готую, у мене завжди чисто, випрано, я добре виглядаю, маю дві освіти, широке коло…

– Спинись, – перебила вона мене. – Річ не в тім, що в тебе є, а в тому, чого в тебе нема.

– «Біда не в тім, що ти мене не любиш, а в тім, що я тебе не можу розлюбити», – проспівала Ірка, відставляючи під шафку другу пляшку. – А ще є?

– Може, досить? – Юлька.

І таке те її «може» кволе і невиразне, що я поставила на стіл третю пляшку.

– І чого ж у мене нема? – Я сподівалася сьогодні отримати відповіді на всі запитання.

– Не знаю.

– То навіщо почала? – Я не на жарт розійшлася, бо мені видавалося, що синя птиця мого щастя ось тут, поруч, на відстані простягненої руки, і що вона… в Юльки.

– Ти сама маєш знайти відповідь.

– Бо що? Що, якщо ти мені скажеш?

– Це не матиме для тебе того значення, якого ти очікуєш. – Юлька вміла бути терплячою, коли треба. – Та й я не можу тобі нічого сказати, бо не знаю тебе так добре, як ти сама. Усі відповіді на запитання є всередині кожного. Потрібно лише наважитися і зуміти їх знайти.

– Юлько, звідки ти така мудра? – Ірка тепер захоплювалася нашою спільною подругою.

Погоджуюся, Юлька таки викликала подив. Самодостатня, спокійна, виважена. Знає, чого хоче. Впевнена у своєму виборі. Та й, зрештою, вона просто його зробила, цей вибір. Одного разу їй вдалося заробити кругленьку суму і купити кілька квартир. Тепер вона здає в оренду помешкання, живе у своє задоволення, їздить по різних семінарах знаних психологів і пише працю. Тільки іноді з’являються агресивні нотки в голосі – коли йдеться про представників сильної статі. Як сьогодні.

– Я не мудра. Я грамотна, начитана, якщо хочеш. Якби була мудра, то не носила б за собою зайвих тридцять п’ять кілограмів. Чи ви думаєте, мені не хочеться, аби хлопи проводжали мене поглядами? Та про що я кажу? Вони мене проводжають, але… А ви все «чоловіки» та «чоловіки»…

Тільки-но дівчата порозходилися, я взялася до посуду – незмінного фіналу будь-якої вечірки. Але мені й на думку не спало нарікати. Миючи начиння, могла відволіктися від роботи і заглибитися в роздуми. Виходить, у Юльки також не все гаразд. Таке відкриття не те щоб тішило, але додавало оптимізму.

– Юлько, привіт! Не спиш? – я не втрималася і подзвонила, домивши останню тарілку.

– Та де там! Заснеш тут… – вдавала вона роздратовану.

– Скажи, а чому в мене так виходить?

– Як так?

– Не виходить…

– Хто тебе знає. Тут думати потрібно, аналізувати, так із наскоку й не скажеш. Може, ти звикла до такого…

– До якого? – я не діждалася, поки вона закінчить думку.

Дівчина не звернула на це уваги.

– До того, що тобі завжди потрібні біль, розчарування…

– Про що ти? – майже сухими устами, бо раптом те, про що вона говорила, зробилося таким… рідним.

– Марто, я ж не практикуючий психолог. Я от собі не годна дати ради, не те, що… Давай завтра? – аж благально.

– Юлю, Юлечко, останнє скажи, як то «потрібний»…

– Дуже просто: ти живеш із дитинства в сім’ї, де з тебе постійно знущаються, кплять[12] і так далі…

– І що? – пересохлими устами.

– І ти до цього звикаєш. Навіть якщо йдеш із дому, то все одно шукаєш когось, хто б із тебе знущався. Це такий тандем. Жертва – тиран. Жертва знаходить свого тирана, а тиран без жертви також не може. Іноді такі союзи бувають дуже міцними. Тебе в дитинстві ображали?

– Ні. Так. Не знаю… – Я розгубилася остаточно. Вмовкла.

– Ей, ти ще там? З тобою все гаразд?

– Так, усе добре. Дякую тобі…

– За що?

– За те, що вислухала.

– Та це я більше говорила. Але…

– Так, добраніч.

– Бувай.

Раптом спогади дитинства навалилися непосильним тягарем. Я ніколи не думала над тим, чи з мене знущалися, чи хтось кпив і ображав. Мабуть, ні. Зате… Якась одинока думка загубленим птахом билася об шибку моєї свідомості, прагнучи вирватися на волю. Мене просто ігнорували. Цуралися. Ось воно! Не знаю, що краще, – коли з тебе знущаються (тоді ти все ж таки є) чи коли тебе цілковито ігнорують (тоді тебе нема). Тоді ти звикаєш жити поруч з іншими, жити чужим життям, чужими емоціями. Бо в тебе твоїх нема. У тебе твої забрали. То що ж виходить? Я шукаю в чоловіках продовження отого впертого ігнорування? Виходить… я живу чужим життям, чужими емоціями… вприглядку…

Я плакала. Гірко, тихо схлипуючи в подушку. Плакала, захлинаючись жалем до себе – малої дівчинки, до себе – кострубатого підлітка, до себе – молодої і невпевненої в собі дівчини. У ту мить я розуміла, що десь, колись, у далекому дитинстві, загубила саму себе на догоду батькам, яких любила. Ох, як же я їх любила… Могла годинами, так, щоб ніхто мене не бачив, стояти у дверях чи сидіти під столом і милуватися ними – молодими, красивими, упевненими в собі…

Засинаючи, я згадала фрагмент річної давнини. Ми святкували батькові уродини на дачі за містом. Як стемніло, розпалили багаття і давай співати. Я люблю співи, та й репертуар маю чималий. Ще в школі мені подобався хлопчик, який грав на гітарі і співав. Про всяк випадок я вивчила напам’ять усе. Випадку не сталося, а пісні залишилися. Усі до єдиної. Я чула краєм вуха, коли співала про Довбуша, як співробітник батька, не зводячи з мене очей, запитував, чому той приховував мене від усіх. Чула, як казав, що в нього є син, який недавно одружився, але він би охочіше мав за невістку саме мене. Батько дивився на нього скоса і не вірив. Я доспівала «Довбуша», але раптом мені чомусь захотілося піти геть. Прикро, коли тебе цураються. А ще прикріше, якщо це твої батьки.

– Ти обідала?

– Ні. Не встигла. Багато роботи.

– Чому ж ти так мало заробляєш, коли так багато працюєш?

– Ти смієшся чи знущаєшся?

Після вчорашньої вечірки я схильна була в усьому бачити причинно-наслідковий зв’язок. Проте Павло про зустріч не знав, тому спокійнісінько провадив далі:

– Ні те, ні друге. Я б на твоєму місці щось робив, щось змінював.

– Що? Відкрив би свою фірму?

– Якнайменше. – Він не жартував.

– Домовились.

– Не дуйся. Подумай. Що тобі потрібно? Що таке робиться у твоїй фірмі, чого б ти не могла робити самотужки?

А й справді. Іноді виявлялося, що мої пропозиції більше подобаються і підходять замовникам, аніж ті, які висловлює племінник шефа. Але перспектива чогось нового та зовсім невідомого лякала і паралізувала.

– Начебто нічого такого…

– От бачиш. А поїмо – взагалі просвітліє. Маєш настрій на піцу?

– Суші? – вдаю, що не розчула.

Але напрочуд добре знаю Павла – водорості, китайські гриби й сира риба не для нього. Дивлюся на нього прохально з-під брів, імітуючи дитя, але він невблаганний.

– «Опера пасаж»? – натомість.

Звичайно, не кожен забереться на п’ятий поверх, та ще й серед білого дня. Ми продовжуємо переховуватися, скрадатися. Це стає нормальним. Іноді питаю себе, як жила до цього? Часом дивують люди, які п’ють каву посеред міста, не шифруючись і не соромлячись. Невже вони нічого не приховують?

– Ні, тільки не «Опера пасаж», – я, твердо, хоч зазвичай намагаюся не суперечити.

– То ж чому? Там доволі смачна кухня. Не надто різноманітна, зате швидко готують, – дивується.

– Чарлі Чаплін, – видушую із себе.

Мені хочеться мовчати. Мені хочеться, аби він перестав мене розпитувати і запропонував щось інше. «Піцу Челентано», наприклад. На вулиці Князя Романа навіть шкірку з огірків знімають перед тим, як додати до салату.

– Що з ним не так?

– Фільми з ним там крутять без перерви.

– То й що?

– Він педофіл.

Я думала, Павло зараз накинеться на мене, накричить, розвернеться і піде. Але він спочатку став як укопаний, а потім розреготався. Щиро, на всю вулицю, аж сльози йому виступили.

– З чого ти взяла?

– У «Поступі» написано, у рубриці «Полуничка». Там ішлося про те, що в нього було безліч молодесеньких дівчат, яких він безугавно спокушав, не переймаючись ні протестами обдурених батьків, ні судовими позовами про розбещення малолітніх. Та найбільше мене вразив той факт, що одну – я забула, як її звали, – він таки й справді любив, але коли в неї з’явились перші зморщечки у віці двадцяти років, вона перестала його збуджувати і він її покинув.

– То й що? Зате який із нього актор!

– Який?

– Неперевершений.

Обідати ми пішли в «Піцу Челентано» на салат із почищеними огірками.

– Як ти думаєш? Чи ти з мене знущаєшся?

– Марто, що знову? Ти щось собі намислила, і тепер ця думка гнітить тебе?

– Майже так. А як тоді назвати те, що ти зі мною робиш?

– Я тебе люблю.

– Якась дивна в тебе любов… Я завжди поступаюсь, завжди мовчу, а ти поводишся так, як тобі хочеться.

– То поводься й ти так, як тобі хочеться.

– Тоді наші стосунки припиняться.

Почула, як кров шугонула мені в обличчя.

– Можливо.

– Ти можеш отак спокійно про це говорити? – Я мало не плакала.

Два роки. Два роки, а він про це говорить так, наче ми тільки вчора познайомилися. У якусь мить я чітко усвідомила: ще одне слово – і повернення назад не буде. Підуть нанівець усі наші романтичні вечері, поїздки на море, секс на порожньому пляжі. Кануть у вічність, розтануть, мов дим, його палкі обійми, його вологі поцілунки на моїх устах, його пружна шкіра під моїми пальцями, його…

Дивно, я ще не прийняла остаточного рішення, але вже бачила нас наче збоку і ніби в минулому. Ми могли б бути непоганою парою. Доповнювали одне одного, завмирали під час одних і тих самих сцен у фільмах, сміялися з однакових жартів, кохалися під ту саму музику.

Сльози жалю, ні, мабуть-таки, прощання, виступили на очі і повільно, аби був час усвідомити їх реальність, стікали по щоках. Павло принишк. Раптом зробився таким, як кілька тижнів тому, коли побачив мене із синцем на скроні. Які ж ті чоловіки вразливі! Достатньо сльози, аби вони розтопилися, попливли…

– Марто, ти чого? Мартухо… – Павло намагався своєю долонею накрити мою руку.

Я відсахнулася. Мимоволі. Немов побачила перед собою огидного тарантула.

– А як тоді назвати те, як ти до мене ставишся? Ти користаєшся мною, моїм тілом, моїм теплом, моєю довірою, зрештою, а що я отримую навзаєм? Страх, невпевненість, відчуття ущербності?

Я знову за своє. Розумію, що більше мене з цим чоловіком нічого не зв’язує. Розумію раптом, що він не має більше на мене впливу. Розумію, що мій біль сильніший від страху бути самою.

– Марто, але ж я не ображав тебе ніколи… Ти сама погодилася на такі стосунки, де ніхто нікому нічим не зобов’язаний. Та й те, що ми з дружиною в сепарації, ти також знала… – Чоловік виглядав розгубленим, здивованим і… ображеним.

– Можливо. Але невже ти думав, що коли я погодилася ділити з тобою своє життя, ліжко, зрештою, то це так, для забави, для експерименту, від нудьги?

Він тільки звів догори плечі. Мабуть, хотів ними знизати, бо розумів, що жодні аргументи мене не переконають, але так і завмер. Ні. Зіщулився.

– Ти думав, що поки ви з дружиною вирішуєте, бути чи не бути, а ваш син тим часом росте, ти зберігаєш своє право в будь-який момент, раптом усвідомивши недоцільність самотності, яку, до речі, не без задоволення розділив зі мною, повернутися до неї? Ти вважав, що коли повернешся, то матимеш знову так звану повноцінну сім’ю, а мені залишиться, як справжньому другові, тішитися за тебе і щиросердно переживати, аби у вас усе склалось? Ти уявив себе настільки неперевершеним, багатим, вродливим, що мені так і кортіло найкращі молоді роки покласти тобі до ніг? Невже ти справді на мить у це повірив?

На нас почали оглядатися. Але для розлюченої жінки така увага є дріб’язком.

– Марто, не починай. Ходімо прогуляємось…

– Ні. Не чіпай мене, – я гнівливо відкинула його долоню, сховавши руки під столом на колінах. – Дай я хоч раз скажу тобі те, що думаю. Так от. Ти себе у дзеркалі бачив? Смішні мультибрендові шмати, які невідомо хто тобі порадив. Ти як клоун у твоїй рожевій ультрамодній сорочці з такою ж ультрамодною фіолетовою краваткою. А ті вузькі штани. Ти ж чоловік! Чи, може, змінив орієнтацію? А твій шаличок, петлею зав’язаний на шиї? Ти що, бавишся в поета, художника, піжона? Павле! Ти ж з Лапаївки, мать його, – не витримую. – У вас досі каналізації нема…

– До чого тут каналізація? – Павло помітно нервувався.

– Ти маєш рацію. Ні до чого. Бувай.

Я встала і пішла. Він мене не наздоганяв. Навіть не зателефонував. Від Ірки я довідалася, що повернувся до дружини. Може мені подякувати.

Два дні я лежала, мов викидень, якому обірвали пуповину, що живила його, зв’язувала з матір’ю, зі світом. Два дні видалися вічністю. Чомусь боліло все тіло і було враження, що я після наркозу і мені ампутували якийсь дуже важливий орган. Кажуть, те, що нас не вбиває, робить сильнішими. Брехня! Я відчула, як змаліла. Як зблякли навколо кольори, наче на афіші цирку, який уже давно покинув місто.

Чому Павло? А чому ні? Він мав рацію. Я про все знала. На що я сподівалася? Думала: можливо, збагне, що я саме та, яка йому потрібна. Гадала, що коли буду правильною, ідеальною, то він осягне, що я для нього створена, і це переважить на шальках його вагання щодо спільного життя з дружиною. Що зробить вибір на мою користь… Та я помилялася. Очевидно, він і справді вважав, що на це все заслуговує.

Чому ж мовчала? Чому не говорила про свої сподівання вголос? Чому не сказала так само чесно і відверто про те, що хочу вийти заміж і народити дитину, на його чесне і відверте зізнання, що не зовсім вільний і живе в тимчасовому відлученні від сім’ї? Можливо, він так само щиро ще тоді б визнав, що в нього інші плани, одруження зі мною і спільна дитина в них не входить…

Я боялася. Боялася, що коли отак, як сніг на голову, скажу про свої мрії, то він утече. Бо прийнято, що представник сильної половини людства має сам зробити пропозицію, зініціювати стосунки, переїзд до спільного помешкання… А ким це прийнято? Коли? Для чого? Усі прекрасно знають, що навіть найзаможнішими, найвладнішими і наймудрішими, навіть одіозними постатями керували жінки, та все одно визнають право першого голосу за чоловіками. Це що? Привселюдне глузування з них чи визнання їхньої неповноцінності?

Я втомилася. Втомилася вдавати, терпіти, заплющувати на все очі. Може, і справді так, як Юлька, краще. Самій.

До нищівної самооцінки, невпевненості в собі, постійного відчуття страху і провини, безпорадності, потоптаного почуття власної гідності, які затято тягла за собою з дитинства, додалося ще й відчуття ущербності. Зі мною таки й справді щось не так.

Я боялася мати свою думку, бо вона вирізняла мене серед інших і могла виставити в не найвигіднішому світлі. Що ж тоді скажуть батьки? Мати? Вона завжди наводила мені за взірець сусідських дівчаток чи донечок її подруг та співробітниць, тягатися з ними в носінні чепурних бантиків та закочуванні очок під час декламування усілякої дитсадівської банальності в мене не було шансів. Та я таки намагалася, адже боялася, що коли буду іншою, то мати перестане мене любити. Згодом страшилася виказувати свої бажання, боялася стати схожою на красиву жінку в джинсовій спідниці із сусіднього будинку, бо страх почути соковите, викочене в мій бік із материних уст слово «курва» паралізував.

І раптом, як палючий промінь, – спогад. Я загубилася у великому місті, бо розрили дорогу, якою я звично добиралася на танцювальний гурток. Мені сім років. Так і не потрапивши до Будинку піонерів, пробую повернутися додому. У цей час у моїй сім’ї починається паніка. Стає ясно, що я пропала. Випарувалася. Ірка – остання, хто могла мене бачити, бо ж ми ходимо до одного класу і сидимо за однією партою. Навіть додому вертаємося тією самою вулицею. Батьки з надією, що Ірця знає більше від них, подалися до її дому.

– Доброго вечора, чи можна Ірцю? – моя мама пересохлими устами.

– Доброго-о-о-о, а що це у вас? – без особливого ентузіазму, прочиняючи двері до квартири.

– Ми батьки Марти. Наші діти в одному класі навчаються… – це вже батько, бо матері мову мовби відняло від тонкої, наче вкраденої, смужки світла з ледве прочинених дверей.

– Так-так, ми знаємо. Ми ж із вами у батьківському комітеті, – Ірчина мати.

Дверей усе-таки ширше не відчиняє.

– То можна нам Іринку? – Це знову мама, сяк-так віднайшовши голос.

– А що, властиво, сталось?

Батько знервовано переступає з ноги на ногу. На вулиці геть стемніло, а вони тупцюють під чужими дверима, марно надіючись на крихту інформації про їхню донечку.

– Марта не прийшла додому, – випалив скоромовкою батько, начебто це йому гарантувало таку ж швидку відповідь.

– У нас її нема, співчуваю. – Ірчина мати готова була й тої благої шпарки позбавити.

– Ми знаємо, але швидше за все ваша Ірця останньою її бачила, то, може, вона їй щось сказала… куди йде чи… То можна нам до вашої доньки? – батько, усім тілом нахилившись вперед.

Жінка в прочинених дверях мовчала, наче над чимось розмірковувала чи щось згадувала. Мої батьки, мов реп’яхи, пристали поглядами їй до уст й очікували після такої паузи якнайменше дива.

– А чи не могли б ви прийти пізніше? Ірочка спить…

Батькові довелося притримати за лікоть матір, щоб та від несподіванки не впала.

– Але ж… надворі ніч… коли пізніше? Прошу вас під милість Божу, пустіть нас до неї… – мати вже не стримувала розпачу.

Жінка мимоволі відступила під натиском сліз.

– Чекайте тут.

Ірчина мама зникла в нетрях чималенького помешкання. Мої ж батьки, мов загіпнотизовані, залишалися по той бік порога, наче перед ними магічне коло. За кілька хвилин жінка вивела за руку Ірку. Розпатлана, в розхристаній піжамці, сонна дівчинка поволі приходила до тями, обіруч протираючи очиці, які ну ніяк не хотіли розплющуватися.

– Іринко, Ірцю! – Моя мати впала перед наляканою дівчинкою на коліна. – Тобі Марта нічого не казала? Не казала, куди вона збирається після школи?

Дівчинка перестала терти очі, опустила рученята, задумалася.

– На танці! – Світилася на всі зуби, що були в її ротику, адже вона згадала.

– І все? – моя мати розчаровано.

– Так, – закивала на знак згоди дівчинка, – все.

– Ти справді більше нічого не пам’ятаєш? – Моя мати вхопилася обома руками за дівчинку і трясла її невеличке тільце в надії, що, можливо, ще таки щось витрясе з нього.

– Не пам’ятає, вона ж вам уже все розповіла, що знає. – Жінка силоміць вирвала доньку з чіпких обіймів моєї матері і повела до однієї з кімнат.

Мати ще якийсь час постояла на колінах у чужому коридорі, встала і, не обтріпуючись, поплелася додому. Вдома чекала я.

Згодом, коли мати комусь оповідала цю історію, то обов’язково звертала увагу на жорстокість і черствість Ірчиної матері. А як на мене, це свідчило лише про те, що та страшенно Ірку… любила.

Чи не тому її всі продовжують любити? Чоловік, діти, друзі… Навіть я.

Промені вечірнього сонця м’яко освітлюють велике дзеркало при вході. Я стою перед ним і купаюся в жовто-багряних кольорах, наче проходжу обряд очищення вогнем. Мені хочеться пізнати себе. Зрозуміти жінку в собі. Жінку, яка прагне любові, прагне бути бажаною і відкритою чоловіком. Зрозуміти в собі дитину. Дитину, якою пишаються батьки. Дитину викохану і випещену. А також ту частку себе, яка вимагає певної свободи, незалежності, поваги до власного простору.