«Священна вiйна»… мiж одеситами i москвичами

Не всі знають, що розпалювання в тилу ворога тотальної війни на знищення безпосередньо диктувалось директивами Кремля. На самому початку війни НКВС УРСР спільно з обкомами КП(б)У залишив на окупованій території або заслав за лінію фронту 30 тисяч партизанів. А на 1 травня 1942 року на зв’язку з «великою землею» знаходилося уже менше двох тисяч бійців. Тобто, десь 28 тисяч десь поділися.

Головний герой першої історії – майор держбезпеки Всеволод Кузнєцов – до війни служив начальником 3-го спецвідділу управління НКВС по Одеській області. Сформований ним загін із 13-ти місцевих чекістів 15 жовтня 1941 р. спустився під землю. Разом з ними опинились і 6 представників Луб’янки, яких відрядили на південь України для проведення операцій в тилу румунів. Столична група в радянських документах носила назву «Спецрезидентура НКВС СРСР». Її очолював майор держбезпеки Володимир Калошин.

Матеріали архіву Служби безпеки України свідчать, що румунські спецслужби виявили і заарештували агентуру, залишену об’єднаним загоном на поверхні. Зв’язок з населенням урвався. При спробі вибратися на поверхню загинув один партизан. І це виявилися єдині бойові втрати загону.

У липні 1942 року одного з москвичів – Миколу Абрамова – кузнєцовці випустили з-під варти, а решту п’ятьох, включно з Калошиним, розстріляли.

28 серпня за підозрою у викраденні булки і декількох сухарів за наказом Кузнєцова був розстріляний уже представник «органів» Одеси.

Незабаром один партизан помер від тифу.

27 вересня було розстріляно ще двох бійців – чоловіка і жінку. Причиною розправи стало «розкрадання продуктів і статева розбещеність». Остання виявилася в тому, що у жінки народилося дитя, що померло через 3 години після появи на світ.

За підозрою в черговій змові Кузнєцов 21 жовтня стратив ще п’ятьох підлеглих. Того ж дня знавіснілого командира двома пострілами в голову відправив на той світ Микола Абрамов. На його прохання партизан Олександр Глущенко застрелив і вірного поплічника Кузнєцова – В. Литвинова.

Поміркувавши, Глущенко убив і передостаннього живого партизана – Абрамова, а потім вийшов в місто. Цікаво, що за цей трагічний період він поставив досі неперевершений світовий рекорд безперервного перебування під землею – 13 місяців. Далі, переховуючись на квартирі у дружини, Глущенко припинив боротьбу.

У день приходу Червоної армії, 10 квітня 1944 року, Глущенко з’явився до НКДБ і все відверто розповів. Два дні опісля у супроводі кількох бійців Червоної армії його направили на місце подій, де, бравуючи перед супутниками, він почав гратись гранатою. Червоноармійці кинулися врізнобіч, і недаремно – з необережності Глущенко підірвався.

Ще більш показова і жахлива доля загону, керованого ровесником століття Олександром Солдатенком, уродженцем села Тросна-Івакіно Ершицькой волості Рославльського повіту Смоленської губернії. Службова картка, що зберігається у Державному архіві Російської Федерації, свідчить, що до революції, здобувши початкову освіту, він працював лампоносом і коногоном на шахті у Горлівці. В роки Громадянської війни воював за червоних, після чого закінчив школу середнього начскладу і продовжив службу в РСЧА. У 1925 році вступив до партії, що дозволило по виході «на гражданку» стати помічником «із спеціальних питань» директора горлівського машинобудівного заводу.

У розпал Голодомору Солдатенко пішов на роботу до Горлівського міського відділу ДПУ на посаду політуповноваженого. Зробивши в «органах» непогану кар’єру, 20 червня 1938 року він відправився командувати в’язнями ГУЛАГу, точніше – розташованим у Читинській області Букачачинського виправно-трудового табору, де займав низку керівних постів. Проте, 29 квітня 1940 року Солдатенка звільнили за порушення робочої дисципліни. Війну він зустрів на посаді завідувача районного фінансового відділу в селищі Фрунзенка Одеської області. Дружина і троє дітей встигли евакуюватися.

При залишенні Червоною армією регіону, НКВС перекинув групу Солдатенка в катакомби. Як зазначали у звіті керівництву співробітники румунської спецслужби Сигуранца, загону поставили «шпигунські і терористичні завдання». На початок листопада в підпорядкуванні Солдатенка знаходилося дев’ятеро бійців – звичайних радянських людей. Командира супроводжувала «похідно-польова жінка» – Олена Малицька (комсомолка з 1935 року), яка до війни була бухгалтером «Держприбутків». Документи Центрального архіву громадських об’єднань України дозволили ідентифікувати інших членів загону: головного кондуктора станції «Одеса Товарна» Опанаса Колоса (1914 р.н., комсомолець з 1935 р.), голову колгоспу ім. Хрущова Михайла Бистрицького (1909 р.н., член КП(б)У з 1939 р.), комсомольця Петра Драчука (1918 р.н.), що до війни працював стрілочником на залізниці, а також безпартійного слюсаря Івана Мельникова (1907 р.н.). На жаль, поки не вдалося встановити біографічні дані ще чотирьох бійців: Михайла Богушевського, Леоніда Чорного, Леонтія Буряка і В. Ніколенка.

Виявивши групу, румуни замурували частину виходів з катакомб, а до решти поставили охорону. Партизанський загін мав солідні запаси зброї і амуніції, а ось шанцевий інструмент був відсутній, як, втім, і достатні запаси продовольства.

Ситуація була безвихідною, і через брак продуктів ставала дедалі критичнішою, проте коли боєць Ніколенко запропонував здатися, Солдатенко його розстріляв. Пізніше командир віддав наказ і про знищення біженців, що прибилися до загону – Бяліка і його дружини Євгенії. Судячи із прізвища жертв, вони рятувалися в катакомбах від антисемітського терору. Оперативники Сигуранци в конфіденційному документі на ім’я маршала Антонеску писали, що рішення «…було прийняте Солдатенком на підставі специфічного більшовицького критерію. Бялік і його дружина не були членами цієї групи і не були членами комуністичної партії». Тіла нещасних «…були розрізані на шматки, покладені в бочки і засолені. Це продовольство споживалося деякий час…».

Потім перед кожним з партизанів постало логічне питання: хто піде під ніж наступним? Четверо бійців зуміли втекти (втім, мінімум трьох з них через неприродно білий колір шкіри сусіди здали поліції, а слід Михайла Бистрицького загубився). Через певний час ще троє жителів підземелля вирішили наслідувати приклад колег, і для надійності убили командира і його подругу. Але вийти на поверхню перешкодили клуби диму, за допомогою яких румуни намагалися викурити групу. За очікуванням, коли смог спаде, партизани частково з’їли трупи Солдатенка і Балицької. Бійці, що вижили таким чином, все ж пробралися на поверхню, але одразу потрапили до рук окупаційних властей, і після допиту разом з трьома колишніми соратниками були страчені.

Довкола цієї історії румуни здійняли гучний пропагандистський галас, змальовуючи всіх комуністичних бійців кровожерливими вбивцями. Тому цей партизанський «бенкет», влаштований начебто з метою збереження загону, призвів до його знищення, і зрештою приніс радянській стороні лише шкоду.

Нерідко по закінченню тієї чи іншої розповіді про події «громових сорокових», від яких студеніє кров, можна почути сумне зітхання: «Це ж була війна…». Проте, обставини і умови збройного протистояння не завжди одинакові. Наприклад, для усобиць раджів в середньовічній Індії, а також для протиборства сьогунів і інших феодалів Японії в XIV-XVI вв. були властиві строга регламентація методів ведення бойових дій і наявність пошани до противника. Для інших конфліктів, скажімо, війн князів-родичів (Рюриковичів) в середньовічній Русі або релігійних побоїщ у Франції Нового часу, притаманними були інші риси – безоглядне винищення прибічників ворожого клану чи віри.

Так і в описаних подіях виявляються не стільки «перегини на місцях», скільки системні прояви особливостей функціонування сталінського режиму.

У збройних силах будь-якої нормальної держави командир підрозділу при вичерпанні можливостей опору зобов’язаний викинути білий прапор – для збереження життів ввірених йому людей. Тогочасні військові устави країн-союзників СРСР навіть регламентували поведінку своїх вояків у полоні: відповіді на допиті, лінія командування, права та обов’язки тощо. А в Радянському Союзі було єдине правило: «У нас військовополонених немає, у нас є зрадники».

Людоїдська за своєю суттю система у черговий раз породила канібалізм.