Латинізація в Українській Католицькій Церкві

С. СОФІЯ СЕНИК ВАСИЛІЯНКА

Під словом «латинізація» ми розуміємо впровадження латинських елементів у богослужебні обряди, церковне законодавство та в саму ментальність вірних, зокрема єрархії й духовенства, будь-якої Східної Церкви. У цьому знаменні термін «латинізація» має неґативний відтінок, бо означає засвоєння чогось чужого, супротивного духові Східної Церкви.

Ця розвідка про латинізацію обмежується періодом існування Київської Католицької митрополії, тобто від 1596 року до початків 19-го століття. У ній маю на меті прослідити процес латинізації на тлі історичного розвитку Української (точніше: Українсько-Білоруської) Католицької Церкви, проаналізувати причини та вияви того процесу й дати йому відповідну історичну оцінку.

Немало авторів представляють латинізаційний процес у Київскій митрополії приблизно так: єпископи, що приступили до з'єднання з Римом, зовсім піддалися впливові вороже наставлених до українського народу й його культури осіб, які намагалися відірвати Українську Церкву від її рідних традицій та якнайбільше наблизити її до польсько-латинської і, тим самим, ополячити її вірних. Вони твердять, що латинські практики вводилися від самого Берестейського собору, тобто від 1596 р.

Ще перед затвердженням З'єднання на подібні закиди мусів відповідати єпископ, а згодом митрополит, Іпатій Потій. У червні 1596 року зараз після собору, який вирішив з'єднати Українську Церкву з Римом, у листі до свого давнього приятеля, князя Костянтина Острозького, він писав:

«Люде тими часи непевне новини о нас всіх розсівали, яко бихмо вже до римської віри на всем пристать, мшу служить і опріснока їх заживати міли.» А далі: «не обрушайся гнівом, але с спокойним і умиленним умислом прочитай тиє артикули (мова про Артикули з'єднання з Римським престолом, виготовлені єрархією, які Потій переслав кн. Остозькому); обачишь, іж ничого зле з сторони віри нашоє ніт опріч только єдиного календара, і тот не єсть артикул віри але церемоня такая, которую без нарушенья сумнінья церков божая отмінити может»

Також і нам треба «с спокойним умислом» розглянути, котрий погляд правильніший – той, що приписує творцям Берестейського поєднання та їхнім наступникам латинізацію власного обряду, чи той, який твердить, що Берестя саме собою нічого не змінило.

Це питання складне, і воно в собі включає ряд інших питань, як наприклад: які наміри мали творці З'єднання (Унії), тобто єрархія, і як вони поводилися після її завершення? Подібно треба запитати й про їхніх наступників: в якому напрямі пішла Церква після З'єднання? З цими питаннями пов'язані ще й інші міркування. Вияви церковно-релігійного життя, як і всякого людського життя, постійно, хом може непомітно, міняються. Чи зміни в житті Українсько-Католицької Церкви були, в якійсь мірі, свідомим впровадженням латинських елементів? Тут виринає ще основніше питання. Щоб говорити про впливи однієї культури на іншу, треба перше добре знати, що та інша культура собою представляє. Далі, щоб могти закинути якійсь культурі запозичення від іншої, у нашому випадку запозичення латинських елементів, слід призадуматися над питанням, які можливості існували тоді для розвитку Української Церкви.

Отож, спершу треба змалювати, бодай загально, тло культури часів Берестейського З'єднання. Щоб не повторяти загальновідомих речей, нагадаю тільки те, що безпосередньо стосується моєї теми. Наприкінці 16-го сторіччя, після довгого занепаду, в Україні пробудилося культурне життя. У нас культурне відродження було стисло пов'язане з відродженням релігійного й церковного життя. Творці того відродження почали шукати за джерелами-основами того життя. А тому, що джерела були грецькі, то й перші школи, які засновувалися (братські чи магнатські), були слов'яно-грецькими. Тим самим шляхом пішли і єпископи перед і після з'єднання з Римом. Потій, ще як Берестейський каштелян, заснував у Бересті братство й школу, а ставши єпископом Берестя й Володимира, – також школу у Володимирі. Він хотів, щоб священики училися грецької мови. Під час свого перебування у Римі (1595-1596 р.), єп. Потій пізнав там ученого грецького священика – Петра Аркудія, якого він узяв з собою, як учителя грецької мови, бо єрархія планувала заснувати власну духовну семінарію.

Потій не сподівався, що доля школи в Бересті, яку він описав 1595 р., за неповний рік повториться і в заплянованій семінарії та в інших подібних школах. Він скаржився Острозькому, що в Бересті «школа разорила ся через самих же професоров школьних, коториє за лакомством удавши ся до Вильни на ситниє пироги отбігли (до латинників), а тут к большей ганьбі і жалю убогого хрестіянства, на уруганье противников наших все покинули без жадної слушної причини».

У тих часах єпископам, що прийняли З'єднання, подібно як і братствам, які його поборювали, найбільшою трудністю у веденні «грецьких» шкіл було знайти, приманити та втримати кваліфікованих професорів. Хоч Петро Аркудій пробув на Русі близько 12 років (з перервами), то з різних причин до сталої, добре поставленої семінарії не дійшло.

Але була й ґрунтовніша причина, чому слов'яно-грецькі школи не росли й не розвивалися в З'єднаній Церкві та й поза нею. Щоб полемізувати на тему «грецької віри» та її обороняти перед латинниками (а це доводилось робити не тільки православним, але й з'єднаним), потрібно було вживати спільної мови. Це означало не тільки вивчити тодішню наукову мову – латину, але також засвоїти здобутки латинської науки, тобто систему, ідеї та терміни латинського богослов'я, щоб зрозуміти противника та й до речі відповісти на його закиди. Що ж до грецької мови, то вона служила тільки деяким внутрішнім потребам Української Церкви, як напр., до видавання літургічних текстів, коли їх треба було порівняти з грецьким оригіналом. А слов'янська мова, яку вчили в школах, була зовсім непридатною, бо не була вона ані церковною, ані народною, а штучним витвором. Нею ніхто не думав, ані не розмовляв. Не знаю, чи в тих часах знайшовся б хтось, навіть між православними, що погодився б з митрополитом Рутським, який ще в 1624 році писав до Риму: «Маємо стільки слов'янських термінів, що нам зовсім не потрібно їх жебрати з чужих книжок».

У всякому разі, навіть як і були всі потрібні слов'янські терміни, то у школах необхідно було пристосуватися до західного способу навчання, щоб тримати крок з панівною польсько-латинською культурою. Послання Івана Вишенського з Атону могли викликувати ентузіязм, але чи можна було серйозно приймати його пораду – залишити західне мудрування і триматися традицінного навчання, яке зводилося до вивчення «Часословца, Псалтиря та Октоіха»?

Перш ніж приступити до закладання власних шкіл на західний лад, треба було вишколити професорів, а це означало – висилати їх до латинських, зокрема Єзуїтських шкіл, що тоді були найкращими. Так зробили з'єднані ченці у Вільні ще перед організацією Василіянського Чину. Висилання ченців до латинських шкіл викликало серед православних деякі побоювання як про це довідуємося з твору Віленського архимандрита Льва Кревзи «Оборона єдности»:

У школі людина не набуває тільки самого знання, але й певну ментальність – спосіб мислення, переконання й звичаї. Тому навчання латинських релігійних предметів, у латинському релігійному оточені, мало вплив на погляди й практику самих учнів. Ті учні пізніше, може й несвідомо, вводли латинські елементи в ширшу, практику Українсько-Католицької Церкви.

Василіяни, з яких тод і вибиралися всі єпископи отримали богословську освіту також у закордонних колеґіяах. Хоч відсоток закордонних учнів був невеликий, та вони, коли поверталися на Русь, ставали професорами у Василіянських школах і таким чином поширювали вплив свого західного виховання.

Під час закордонних студій Василіяни, були відірвані від власного обряду і в чужих колегіях мусіли практикувати латинській обряд. Таким чином вони набували латинських обрядових практик, брали участь у латинських набоженствах, читали латинські духовні книжки. Повернувшись на батьківщину і стававши учителями чи душпастирями, вони учили інших того, чого самі навчилися.

В єдиній семінарії для українського клиру у 18-му сторіччі, що була тоді у Львові, провід був латинський, і ректор домагався, щоб українські питомці й прислуга святкували латинські свята й постили згідно з приписами Латинської Церкви. Митр. Атанасій Шептицький рішуче тому спротивився, і Апостолська Столиця, зі свого боку, на таке введення латинських практик не дозволила. Але що східного могла дати питомцям цілком західна наука, яку тоді викладали оо. Театини у Львівській семінарії?...

Але як повернемося до першого 50-річчя після Берестянського Поєднання, то побачимо інший настрій, інший дух, ще не знеохочений неуспішною боротьбою з політичними й суспільними чинниками, які перешкоджали розвиватися руській культурі. Зближення з латинством (у школах, чи деіноді) ще не мало від'ємних впливів, тобто не усувало ані не змінювало східних літургійних практик і традицій, бо тоді було ще тверде переконання, що Українська Церква досить скоро піднесеться з занепаду, та, що внутрі Східної Церкви на Україні зберігаються духовні багатства, рівноцінні з західними. Лев Кревза, відповідаючи (в 1620-х роках) православним, які побоювалися, що «хоч змін ще не видно, то вони виявляться пізніше», каже, що треба мати довір'я, що з'єднані дають щиро, а ще більше довір'я до Господа Бога, «який досить могутній, щоб дозволити розвиватися нашому обрядові і так його утвердити, що він буде тривати до судного дня».

Єпископи, що приступили до З'єднання і перші митрополити 17-го сг., зокрема Потій і Рутський, бачили в З'єднанні з Римом єдиний рятунок «руської віри» від неминучої загибелі. В Артикулах до з'єднання з Римським престолом єрархія шукала запевнення, що від них не вимагатимуть змін в устрою й обрядах їхньої Церкви.

Що збереження східних традицій справді лежало на серці тодішнім єпископам та їхнім безпосереднім наступникам, то ми це бачимо з їхніх слів та поведінки. Тільки сліпе упередження російських істориків, праці яких витворили ще далі панівний погляд на З'єднання, могло цього не добачувати. З'єднані єпископи першої половини 17-го сторіччя не тільки не цуралися свого, але навіть мріяли про ширший вплив їхньої Церкви на інші землі християнського Сходу. Митр. Рутський докладав величезних зусиль, хоч на жаль безуспішно, щоб заснувати кілька руських шкіл, в яких могла б учитися руська шляхта, замість іти до чужих і там пропадати для свого народу. Про школу засновану в Новгородку, він писав (1624 р.): «Ми взяли св. Івана Дамаскина по-слов'янськи; читаються його чотири книжки Про православну віру, у яких можна вичитати не тільки всі контроверзи, коментуючи текст, але й цілу Сумму св. Томи». Далі мова про богословську термінологію, про що ми вже згадали вище, а потім Рутський додає: «І так Русь побачить, що ми справжня Русь, що ми прикрашуємо рідну мову».

Ці цитати добре насвітлюють настрій і ментальність не тільки самого Рутського, але й цілого його оточення. Що стосується богослужебних обрядів, то в тих роках, коли Рутський намагався прийти до порозуміння з нез'єднаними, звертати пильну увагу на те, щоб їх не відштовхнути якоюсь дрібницею, бо вже тоді ходили поголоски про латинізацію, а то й про перехід на латинський обряд. Крім того, нез'єднані пильно слідкували за літургійними практиками у З'єднаній Церкві.

Подибуємо й смішні приклади тієї надмірної чутливости. Наприклад, коли на початку січня 1630 року митр. Рутський відвідав Київ, то на празник св. Василія не правив торжественної Служби Божої у св. Софії тільки тому, що залишив свою митру у Звягелі. Він побоювався, що козаки його вб'ють, якщо він відправлятиме без митри. Того дня він тільки виголосив проповідь наприкінці Служби Божої. Але наступної неділі йому пощастило знайти якусь митру. Тоді до св. Софії збіглася сила людей, щоб приглянутися до його богослужіння, чи, не дай Боже, чогось не змінено. Рутський і тим разом залишився в живих, значить, ніяких нововведень ніхто не помітив.

У 1644 році Холмськиий єпископ Методій Терлецький, у зв'язку зі своєю місією між сербами, радив їм вислати кілька здібніших хлопців до своєї школи-гімназії, яку він заснував у Холмі, «у якій вони, – писав він – зможуть не тільки вивчити різні предмети, але й чистий грецький обряд, який у них дотепер зіпсований і насичений забобонами». А школа, яку планувалося заснувати для сербів у Відні, мала бути під керівництвом Василіян, які мали їх учити «святих обрядів Східної Церкви».

Не можна замовчувати й того, що від самих початків З'єднаної Церкви були й такі одиниці, що вводили латинські практики. Хоч у закидах полемічної літератури ясно видно велику мірку пересади, то в 1636 році це підтвердив сам митр.

Рутський, який писав: «від відновленого З'єднання вже пройшло сорок років, а вони (нез'єднані) бачать, що ми з'єднані тримаємося нашого обряду, хоч дехто з наших, приватні особи, латинізують».

Латинізація, у її негативнім значенні, прийшла щойно тоді, коли серед з'єднаних почали щезати вищезгадані переконання. Тоді вони пасивно піддавалися чужим впливам. А цей корінний перелом настав саме в часах Хмельниччини.

Весною 1648 р. почалось повстання Хмельницького проти польської шляхти, яке швидко перетворилося у визвольну боротьбу всієї України. 1654 року Хмельницький підписав договір з Москвою. Внаслідок того московські війська зайняли Білорусь. Тоді Українсько-Білоруська Католицька Церква опинилася у великій небезпеці, бо їй загрожувало і московське військо, яке нищило й відбирало церкви й монастирі, і козаки, які в своїх переговорах з польським урядом домагалися її скасування. Крім того, у ті тяжкі роки (від 1655 до 1665р.) з'єднана Церква не мала митрополита. Коли врешті найбільша небезпека минула, у З'єднаній Церкві не було вже тієї самопевности, яка панувала раніше, але було виразне відчуття неповноцінности власного обряду.

Як приклад можна запитувати Пахомія Огілевича, протоігумена (провінціяла) Василіян, який наприкінці 1664 р. вручив Конгрегації Поширення Віри в Римі звіт про стан З'єднаної Церкви, а зокрема про Василіанський Чин. Він повідомив, ідо ченці зберігають «грецький обряд щодо суті, але в практиці намагаються зблизитися, як тільки можуть, до латинського», і твердив, що це подобається навідь і нез'єднаним. Це твердження Огілевича здивувало римських конгреґаційних урядовців, і вони просили його, щоб ясніше пояснив що він тим хоче сказати. Бо, як може бути по суті чистим грецький обряд, який у практиці якнайбільше зближується до латинського? Далі Огілевич просить, щоб Конгрегація Поширення Віри дозволила ченцям правити в латинському обряді, але зараз же, непослідовно, скаржиться на тих же латинників, які нехтують грецьким обрядом, а вихваляють тільки латинський.

Однак, не всі з'єднані впали в таку зневіру. Холмський єп. Яків Суша, – а слід пам'ятати, що він, як і всі єпископи, був Василіянином. – скаржився на самовільні зміни в обрядах, що їх увели деякі Василіяни без жодної потреби. Все ж таки, коли читаємо документи тих часів, тобто другої половини 17-го сторіччя, бачимо, що серед з'єднаних було досить поширене переконання, що наближення до латинського обряду корисне для збереження Церкви.

На це склалось багато причин. П'ятдесят років наполегливих старань, щоб зробити деякі конечні реформи внутрі Церкви залишились безуспішними (напр., духовної семінарії для вишколу священиків не було). З'єднані єпископи не добилися тих прав і почестей, що їх мали латинські єпископи, які були державними сенаторами. Війни знищили надбання Українсько-Білоруської Католицької Церкви. А до того ще бракувало провідників широких поглядів.

Поділ України після 1654 р. між Московщиною і Польщею дуже негативно вплинув на розвиток обох Церков – Католицької і Православної. Спроба «поєднати Русь з Руссю» тепер стала неможливою, за винятком тих єпархій, які залишились у Польській державі. Побоювання, щоб не відштовхувати православних від З'єднання введенням латинських практик, тоді вже не грало жодної ролі. Крім того, політичний і територіяльний поділ України не тільки ослабив обидві частини, але й перешкоджав зберігати й плекати народні й церковні традиції. Наступ з московського боку мав на меті викоренити притаманні українцям звичаї

Намагання зовсім знищити З'єднану Церкву під час війни, домагання козаків на Гадяцькому договорі (1659 р.) скасувати її, готовість короля й сейму пожертвувати нею на користь державної справи, коли-то тільки Апостольський Нунцій її завзято обороняв, – сильно вплинули на свідоміших осіб (єрархію, Василіян). Відтоді вони почали добачати запевнення дальшого існування З'єднаної Церкви тільки в ще тіснішій злущ з Латинсь ою Церквою, культуру й освіту якої вони поділяли. З боку Східної Церкви, з якою їх єднав обряд, традиції й народність, вони відчували тільки загрозу.

І слід вказати ще на один важливий фактор, а саме – на сильний натиск з боку латинського оточення, що дуже зближував з'єднаних у релігійних практиках до латинників. Самовпевненість та почуття вищости латинських духовних осіб, – а ті почуття були закріплені у суспільних відносинах шляхетської держави, – показують, як то глузування з неосвіченого руського духовенства та з незрозумілих практик Східної Церкви приводило з'єднаних не до оборони власного обряду, а до засоромлення й почуття власної неповноцінності!.

У 1788 році на це звертає увагу протоархимандрит Василіанського Чину, Порфірій Важинський, який 1790 року став Холмським єпископом. У своєму посланні до ченців він вказує на відхилення в Українсько-Білоруській Католицькій Церкві від східних звичаїв, зокрема у служінні Божественної Літургії. Ось що він пише:

Однак латинники спричинилися до латинізації не тільки дорогою нападів і підозрінь, але навіть з доброї волі, якій товаришив брак розуміння особливостей Східної Церкви. Латинська шляхта не була завжди і всюди вороже наставлена до Руської Церкви. Можна знайти дуже багато прикладав фундацій парафіяльних церков та Васнліянських монастирів латинськими ктиторами. Вони будували храми та їх утримували з релігійних спонук. З таких же релігійних мотивів вони просили за себе й за свою родину молитов і богослужб. І часто саме тут криється зерно введення латинських практик. Так, наприклад, один шляхтич збудував нову церкву на своїх добрах (то значить, заснував нову парафію), досить щедро наділив її землею (як це видно з докладного опису) і навіть не застеріг собі права на т.зв. подавання. Він тільки просив, щоб раз на тиждень правити Службу Божу за його родину. Але, наприкінці запису, він додає зобов'язання, щоб дяк чи співаки, які будуть при церкві, після кожної Служби Божої в його намірі співали по-слов'янськи латинський заупокійний гімн: «Дієс іре».

Або можна взяти й інший приклад (з 1756 р.), також з фундаційиого документу парафіяльної церкви. У ньому латинський ктитор, між іншим, виразно зазначує, що він спорудив нову церкву, щоб його піддані уніяти, які не мали парафії у своєму селі, не мусіли ходити до різних віддалених церков і парафій. Вони часто залишалися без належної духовної науки, основ святої віри та без святих тайн, крім хрищения. Тут також ктитор надає землі, доручає священикові дбати про свїх вірних і визначує намірення Служб Божих за своїх рідних, а крім того доручає священикові допильновувати, щоб кожного дня, вполудне і ввечері, в церкві дзвонили на «Анлгел Господній».

Проте єпископи не перестають обороняти свою Східну Церкву. У довгій відповіді з 1753 року на польський памфлет, який на різні лади нападав на З'єднану Церкву, з'єднані єпископи запитують: «Хотіли б ми знати, хто в Польщі установляє вищість латинського обряду над грецьким?» Але спосіб мислення тих єпископів і сама оборона східних обрядів не була католицька (в ширшому значенні цього слова), але латинська.

Такий спосіб мислення ясно проявляється у постановах Замойського Собору з 1720 року, який, і це треба зазначити, не ввів латинських практик в Українську Церкву, а тільки затвердив кілька відхилень чи змін, які вже всюди практикувалися (напр., скасував теплоту). Навпаки, цей синод обороняв східні традиції, але та оборона доказує, що й для отців синоду латинський обряд був закономірний. Наприклад, про миропомазання вони кажуть: «Тайна миропомазання, установлена Господом Ісусом Христом, яку в Східній Церкві парохи, надзвичайним правом і делегованим уповноваженням від єпископа, з диспенси Апостольської Столиці, уділяють зараз після хрищення...» (Титул III, ч. 2).

Ще яскравіший вислів їхнього несвідомого переконання про вищість латинського обряду проявляється в постановах про тайну подружжя: «Тому, що обряд уділения цієї тайни в нашій церкві є майже той самий, що й в Латинській Церкві, він не потребує якихсь поправок чи змін» (Тит. III, ч. 8).

До такого мислення могла довести тільки справжня відсталість руської культури тих часів у порівнянні з польською. Знаємо, що майже неможливо не скоритись впливові більш високорозвиненої культури.

Таке було тло, на якому латинізація входила в ментальність і практику Української Католицької Церкви. Слід відмітити, що більшість латинських запозичень вводилася самовільно, одиницями. Урядових нововведень, апробованих єрархією, було мало. Очевидно, у практиці й не апробовані запозичення глибого вкоренилися.

Але повернімося тепер до вступного питання: чим, властиво, є латинізація? Чи нею є кожне запозичення зі Заходу? На це ми вже відповіли, що ним є кожне запозичення, яке є чуже духові Східної Церкви. Але слід додати, що кожне сторіччя це розуміє по-своєму.

Щоб правильно міркувати над латинізацією Української Церкви, насамперед треба собі усвідомити, що релігійно-обрядові питання нерозривні від цілости складного культурного життя. Україна, яка лежить між Сходом і Заходом, завжди сприймала впливи з обох сторін. Це стосується і впливів, які так чи інакше торкалися її духовної культури й релігійних практик. До того, більшість українських земель довший чи коротший час була під владою католицької Польщі. Впливів Заходу – латинізації, до деякої міри, у таких обставинах годі уникнути, хіба що ціною спорудження китайського муру чи встановлення залізної куртини, фізичної чи інтелектуальної.

Тут також потрібне розуміння іншої доби, тобто іншої історичної перспективи (того, що німці називають «Зіц ім Лібен»). Нововведення, які нам сьогодні видаються разючими прикладами латинізації, нашим предкам кілька сторіч тому такими не здавалися, бо вони їх уважали елементами загальної тодішньої культури, а не чимось чужим у східній церковній практиці. Ось приклад. Після повстання Хмельницького залишились латинські костели з органами. Архидиякон Павло з Алепу (Сирії), який переїжджав через Україну 1654 року, описує як православні співають з органами під час богослужень, і він цьому зовсім не дивується, ані не засуджує того очевидного латинського звичаю. Однак органи, які появляються у 18-му сторіччі по василіянських церквах, – на Львівщині вони були в Гошеві та по деяких невасиліянських церквах до кінця минулого сторіччя, – це вже очевидне наслідування латинників.

Яким складним культурним явищем є латинізація і як тяжко дати йому належну оцінку, найкраще видно на конкретному прикладі врочистої коронації чудотворної ікони в Почаєві, що відбулася на свято Різдва Богородиці, 8 вересня 1773 року.

Перший, хто піддав думку коронації вищезгаданої ікони, був великий добродій Почаївського монастиря, Микола Потоцький, сам латинник. І тут ще раз бачимо вплив багатих латинських ктиторів, які – і це слід ще раз зазначити – зовсім не мали на меті нищити чи спотворювати звичаїв Української Церкви. Їм навіть на думку не спадало, що побожні практики, які їх в Латинській Католицькій Церкві релігійно підносили на дусі, не годиться впроваджуваити в східнім обряді тієї ж самої Католицької Церкви.

Щодо самої коронації ікони, що є західною практикою, можна дискутувати, чи вона дійсно супротивна духові Східної Церкви. Інша справа, коли мова про сам обряд. З огляду на велике число священиків, присутніх на тому святі, поставлено близько тридцять бічних престолів, щоб кожний священик міг відслужити тиху-читану Службу Божу, не перешкоджуючи іншим. Таку деталь тяжко виправдати з погляду східних традицій. Але сам обряд коронування випав якнайкраще, зокрема коли дивитися на піднесення релігійної свідомости між людьми. Під час святкування зібралося понад сто тисяч людей з довколишніх містечок і сіл, і багато з них пробули там кілька днів. Вони мали нагоду брати участь у богослужіннях (Службі Божій, Вечірні, Утрені, Акафістах), слухати катехитичні проповіді та приступити до святих Тайн. З пасторального погляду, свято було надзвичайно успішним.

Уведення латинських практик, правдоподібно, найчастіше виникало з пасторальних потреб. Хоч як високо ми не ставили б консерватизм і традиційність Східної Церкви, то таки мусимо признати, що той консерватизм з бігом часу та у змінених обставинах є перешкодою для плекання релігійного духа між народом. (І тут можна подати різні приклади, навіть з нашої Служби Божої, на якій ми ще кажемо: «Двері, двері», а вірні вже цього не розуміють). Корисно воно поглянути, які засоби вживаються для цього на Заході. Один із найуспішніших запозичень у цьому напрямку також пов'язаний з Почаєвом. Маю на думці збірник релігійних пісень під заголовком Богогласник (перше видання 1790 р.). Нелітургійні побожні пісні до співу в церкві прийшли в Україну зі Заходу в 16- 17-му сторіччях. Перші були переклади з польської мови, а потому зачали їх укладати і свої (переважно ченці й дяки). Богогласник, що є збіркою таких пісень, удався понад усяке сподівання. Він поширився по всій Україні у трьох виданнях та в різних переробках.

Латинізація – це не всяке запозичення зі Заходу, але радше пасивне та нерозважне сприймання всього чужого, занедбуючи й забуваючи своє власне. В Українсько-Католицькій Церкві можна спостерегти обидва роди запозичень: і сліпе наслідування, і засвоєння корисного. Для прикладу першого можуть послужити деякі богослужбові практики, як виставлення найсв. Тайн при плащаниці, свято Співстрадання Богородиці тощо, а як приклад другого, тобто корисного, а то й конечного запозичення можна навести реформу чернечого життя, що її здійснив митр. Й. В. Рутський.

Коли мова про латинізацію в З'єднаній Церкві, а зокрема у Василіян, то слід мати на увазі, що та Церква складалася з двох народів – українського й білоруського. Приклади латинських введень, що їх часто наводять автори (напр., відсутність іконостасів по церквах), стосуються, переважно, якщо не виключно, до білоруських земель. Латинські практики чи то в Київській Католицькій митрополії, чи в Василіянському Чині, були далеко більше розповсюджені в Білорусії, ніж в Україні.

Три українські єпархії вповні приступили до З'єднання аж під кінець 17-го сторіччя. Ченці там жили, переважно, по маленьких монастирках і не мали жодної освіти, не згадуючи вже про латинську. У тих єпархіях ченці жили ще майже півстоліття своїм давнім життям і щойно 1743 року об'єдналися з білоруськими Василіянами.

Прийняття латинських звичаїв та загальне зближення обряду в Українсько-Білоруській Церкві до латинського, яке так часто в популярно-історичній літературі приписується українським Василіянам, треба в більшості випадків, віднести до білоруських. Там, в Білорусії, латинізаційний процес проявився скоро й пішов дуже далеко.

У документах 17 і 18 сторіччя знаходимо безліч прикладав латинізації між Василіянами в Білорусії. Наводжу лише кілька, які можуть дати бодай сяку-таку уяву, різнорідних видів того процесу. У 1660 році архимандрит Мінський і Мстиславський Варлаам Косинський у своєму заповіті, призначуючи до яких церков мають бути передані його ризи, книжки та посуд, згадує також і монстранцію. Якщо він мав монстранцію, то значить, що він – і не тільки він – перебрав також латинський чин виставлення Святих Тайн.

Але були й Василіяни сильно прив'язані до свого обряду й народу, які уболівали, коли бачили щораз то більшу латинізацію, а тим самим і польонізацію в Чині. Чернець Самійло Піліховський, ще наприкінці 17-го сторіччя, часто повторяв: «Вічная пам'ять Русі!» І саме його приклад повинен звернути увагу на факт, що його не помічують різні автори. Піліховський (1652-1693) походив з Уманьщини, а до василіянського монастиря він вступив у Холмі, де прожив понад 20 років (один рік був на студіях у Римі). 1687 року він виїхав в Білорусію, перше до Битеня, а відтак до Вільна. І саме там, у Вільні, йому доводилось бути свідком поступової втрати руської ідентичности між Василіянами.

По білоруських монастирях, крім впливу латинського оточення та латинської освіти, був ще й вплив тих латинників, які ставали членами Василіянського Чину. Такі особи, звичайно, дуже поверховио вивчали східний обряд (якщо його взагалі вивчали). Вони, звичайно, походили з давньоруських родин, які зовсім ополячилися. Це завважуємо у звітах з візитацій білоруських василіянських монастирів у половині 18-го сторіччя, де протоігумен при кожному ченцеві зазначував, чи він говорить по-руськи. Якщо навіть зареєстровано, що чернець говорить по-руськи «лише задовільно», то це означає, що те велике число ченців, при чиїх іменах не подано жодної завваги, говорили по-українськи дуже слабо, або й взагалі не говорили. Певно, питання мови не можна ототожнювати з церковними обрядами, але якийсь зв'язок напевно існував. Наприкінці 18-го сторіччя були між білоруськими Василіянами поляки й литовці, які після всіуплення до Чину залишалися в латинському обряді. Легко собі уявити, що велика кількість латинників мусіла не тільки довести до латинізації, але н до погорди східним обрядом.

Крім того, в Білорусії народ був багато менше свідомий своєї національної ідентичносте (і це до найновіших часів), ніж на Україні. Тут і пам'ять про княжий Київ, і присутність київських святинь, і недавня козацька слава не дозволяли завмерти національній свідомості так, як в Білорусії, де бракувало народної історії й давніх пам'яток.

Тож не дивно, що домагання латинських ктиторів, які несвідомо вводили латинські звичаї в практику Українсько-Білоруської Церкви, багато частіше трапляються в Білорусії, ніж на українських землях. Вищенаведені причини довели до загладження границь між латинським і східним обрядом до тієї міри, що настоятель василіянського монастиря в Мохиреві (Полоцька єпархія) просить відпусту на святкування зовсім латинського свята Пречистої Діви з Кармелю, і то з восьмиденним посвяттям. Однак, несправедливо було б з таких і їм подібних фактів робите висновок, що цілий Василіянський Чин, чи ціла З'єднана Церква, були златинізовані.

Та, правди ради, треба відзначити, що приклади, подібні до вищенаведених, можна знайти і на українських землях, де багато церковних ктиторів були латинниками. Ми бачимо, наприклад, приписи про трикратне щоденне дзвонення на «Ангел Господній». Єпископ Фелідіян Володковин увів таку практику в Київській єпархії 1758 р.

Усі Східні Церкви – католицькі й православні – уводили (і уводять) у практику деякі речі, що перше появилися у Західній (Латинській) Церкві. І це природно, бо обставини міняються і з'являються потреби, яких давніше не було. У латинській Церкві витворилися популярні набоженства, які скріплювали релігійний дух у народі. Що ж до Української Католицької Церкви, то в ній, – частково, щоб мати щось подібне і в себе, а частково, щоб запобігти участі своїх вірних у латинських богослуженнях, – витворилися власні. Молебень до Матері Божої – це приклад розумного й корисного введення популярної відправи, бо вповні в дусі Східної Церкви, зі східною структурою і змістом, хоч він був викликаний популярними набоженствами Заходу. Душпастирські потреби також викликали деякі зміни в Українсько-Католицькій Церкві (наприклад, служіння більше як однієї Служби Божої в міських церквах, зокрема в неділі).

Без сумніву, у практиці Українсько-Католицької Церкви існували – і, до деякої міри, ще існують – латинські запозичення, які не відповідають традиціям Східної Церкви. Не щоб їх оправдати, але, щоб бути справедливими, треба собі пригадати, що і в грецькій та в російській Церкві існували, і ще існують такі самі, якщо не більші, викривлення східних традицій.

Однак, чомусь застосовується інший критерій до запозичень Української, а інший до Російської, чи Грецької Церков. Подам один приклад. Під час однієї наукової дискусії згадалось, що у Василіянському Чині, у другій половині 18-го сторіччя, був звичай, що протоархимандрит, якого тоді обиралося на вісім років, діставав архимандричі відзнаки (митру, нагрудний хрест, перстень), а після закінчення свого реченця їх складав (тобто більше не носив). Це очевидно, було зразу осуджене, як чуже східним традиціям і як явний доказ латинізації в Українській Католицькій Церкві. Але один науковець тоді собі пригадав два випадки, як архимандрити, зрікаючись свого уряду, також склали і відзнаки свого уряду. Обидва випадки з найновіших часів, – один у Росії, а другий у Греції, – переконливо довели, що таке зречення відзнак не чуже Східній Церкві.

З вищесказаного висновок: якщо українці щось нового вводять, то це латинізація, а коли це роблять москалі (росіяни) або греки, то це стає законним східним звичаєм. На це можна навести і приклади з устрою Церкви. Які зміни не ввійшли б у практику Українсько-Католицької Церкви, то ні одна з них, навіть і найбільш латинська, не була така чужа духові Східної Церкви і така супротивна канонам сімох вселенських соборів, як синодальний устрій Російської Православної Церкви, що його завів цар Петро І, залишаючи Церкву без єрархічного голови. Цей устрій не був зовсім скасований з відновленням патріархату, і мав вплив на інші православні Церкви.

Звинувачення в латинізації УКЦеркви, з боку чужих, а то й своїх, нерідко походять із незнання традицій Української Церкви та, взагалі, обрядів Грецької Церкви. Якщо Українська Церква має щось таке, чого не мають Російська чи Грецька Церкви, то без глибшого дослідження, вішається на ній ярлик «латинізації».

Хочу навести один приклад, який, сам у собі, може й неважливий, але типовий. Маю на увазі чорні ризи на похоронах та на заупокійних богослужіннях. Прикладав уживання чорних риз, з давніх часів, можна навести дуже багато, і то з усіх закутків українських і білоруських земель. Ось кілька принагідних прикладав: Супрасльський монастир, половина 16-го ст.; Київська Лавра, половина 17-го ст.; Успенська церква Львівського Ставропігійного братства, кінець 17-го. Усі ці приклади, як видно, не «уніятські». Може бути, що чорні ризи ввійшли в практику Української Церкви через західні впливи, але це сталось давно і вони ввійшли так глибоко, що сьогодні годі твердити, що це латинізація українського обряду. До речі, мені не відома якась заборона чорних риз у східних канонах. Якщо кожна річ, що існує в нашому обряді і, паралельно, у Західній Церкві зараз є латинізацією, то що ж тоді нам залишається?

Протягом кількох сторіч на Україні або не було вищих церковних шкіл, або вони були під чужими впливами (винятків мало і вони короткотривалі). Звідси-то, наш народ не мав змоги вивчити й оцінити своїх традицій. А незнання свого доводило, і доводить, до двох протилежних проявів, одного ж і того ж самого відчуття власної неповноцінності, а саме: до нерозбірливого прийняття чужих обрядів, латинських, чи російських.

Щойно глибші студії над розвитком українського обряду в конкретних історичних обставинах, – яких у нас досі нема, – висвітлять грецькі, російські та латинські впливи, та покажуть що своє, а що чуже.

На кінець можна згадати ще одну прикмету Української Церкви, яка не дозволила їй відцуратися від усього західного. На Сході, говорячи загально, існує схильність переоцінювати обрядову сторінку церковно-релігійного життя. Це найбільш помітне в Росії, де воно довело до розколу, тому, що для обох сторін обрядовість рівнялася з правдами віри. В Україні, загально кажучи, обрядовість не доходила до крайности; маловажні приписи не ототожнювалися з навчанням Христа. Петро Могила у вступі до свого Требника, доручаючи своє виправлене видання, згадує й про ті попередні, що вийшли друком, і оцінює ті різниці, які між ними знаходяться, ось як:

Кінчаючи, хочу висловити особистий погляд на латинізацію одним реченням з 17-го сторіччя. У відповідь на один із закидів Касіяна Саковича щодо східної літургійної практики, автори Літосу пишуть ось що (мова про агнця на Службі Божій): «А різниця форм, що Східна Церква має квадратову, а Римська округлу, – зовсім не противні правильності, бо в обрядах кожна Церква повинна дотримуватися свого старовинного звичаю».