Легенда про вічне життя

Олександер Великий весь світ звоював

І отеє в Вавілоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив

І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,

Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,

Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»

Аскет мовить:

«Хоч яке се життя і трудне, і сумне.

Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

Богиня мовить:

«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх.

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи

І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно.

Дасть тобі молодим вічно жити воно».

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін

І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом.

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:

«Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба?

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О, богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар!

Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове,

Для добра міліонів хай вічно живе».

Олександер Великий весь світ звоював,

Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса

В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда

Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось

В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги.

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні —

Се бажання пожарів, убійсгва, різні.

їй опертись король не здоліє й на мить:

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?…

День у день із небес його кидає в ад.

Олександер Великий богині моливсь:

«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя,

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

І чи в серці її я паную один?»

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь

І покірно царю до землі поклонивсь.

Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги

Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».

І він все розповів, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Міліонам ти сонце, добродій єси, —

Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси»