Місто уповільненої дії

1

Важкі сутінки осідають на занедбаний парк, в якому ледве видно стовбури дерев, що потопають у суцільній мряці, у невиразній синьо-чорно-зеленій пелені із сивими пасмами; вологі важкі сутінки осідають на туманну річку, другий берег якої губиться у сизій безвісті. Я думаю про непоправне. Нелегко признатися собі, що ми перейшли межу… Досвідчені люди кажуть, що це легко, — важко тільки на перших порах, коли у свідомості, наче бруньки, з'являються різні мульки, від яких свербить совість. Не знаю. Все це не схоже на ту муру, яку показують у кіно. Все це надто довго триває і, здається, кінця йому немає.

Шєт! Ці десять хвилин не скінчаться ніколи.

Тріщать кущі. Всі перешіптуються. Хтось зашпортується — здається Бідон — за невелику колоду і матюкається. На нього одразу сичить Вася Булавка. Обережно йду за ними, озираюся, чи ніхто бува за нами не стежить.

Мене хапає за руку спантеличена Мишка і я відчуваю, як дівчина тремтить, а її серце збуджено калатає. Дивлячись на неї, в її сполохані й розгублені очі, усвідомлюю, що ми зробили страшну помилку, захопивши з собою цих сцикух, краще було б їм сидіти вдома, дивитися телевізор чи слухати магнітофон, в'язати або вишивати, допомагати своїм матерям пекти пиріжки, а не крутитися нам під ногами.

Шєт! І ще в такий непідходящий час! Вони ж рано чи пізно почнуть триндіти. А що буде потім?

— Дауни! Та підіймайте ж його, а не волочіть, — чути сердитий голос Тюлі. Він стоїть трохи осторонь, спостерігає, як вони вовтузяться біля тіла блондина.

— А ми що робимо, ображається Бідон і, зціпивши зуби, лається, але на нього ніхто не звертає уваги. Його масивна, зігнута над ношею постать дурнувато-кумедна. Він тримає мертвого за руки і йде задом, постійно оглядаючись, чи ще далеко до річки. Циркуль і Вася Булавка тягнуть труп за ноги і, певно, поспішають, бо Бідон благає їх йти повільніше. Циркуль дратується: то кидає ногу мертвого на землю, то знову підіймає.

— Сунеш, як черепаха! — гаркає він на Бідона.

Придурки вузьколобі! — лаюся про себе.

Тюля швидко дає розпорядження Васі Булавці, який не може в'їхати, що від нього хочуть. Він дивиться на нього, вилупивши почервонілі, дикі очі, й за старою звичкою, смикає головою.

— Ти шо, тугодум? — запитує Тюля.

Чую стривожений шепіт Роми «що з нами буде?».

Обертаюся і стежу за дівчиною, яка невиразною світлою плямою видніється між деревами. Вона помітно нервує і жадібно курить. Підходжу і забираю в неї цигарку, недопалок загашую об стовбур дерева і ховаю в кишеню, аби викинути подалі від цього місця. У Роми хворобливий, блідий вигляд, очі гаряче світяться у темряві, вона жаліється, що нестерпно болить голова, напевне, підскочив тиск, морозить і злегка нудить. Прошу більше не курити, бо від цього тільки погіршиться самопочуття.

— Нічого не кидайте на землю, — не дуже голосно гукаю до їхніх невиразних силуетів у густій темряві.

— Без тебе знаємо, — огризаються вони.

— Господи, та швидше ви, швидше, — шепоче Рома. її очі злегка поблискують на фоні місячного сяйва, вони виглядають розгубленими, але разом з тим надзвичайно красивими. Розкуйовджене волосся до її юності ще більше додає розкутості й природності.

Важко й незграбно вони — захекані, злі, напружені — волочать труп. Хочу їм допомогти. Раптом, ліва нога мертвого зачіпляється за гілля і з неї злітає білий кросівок. Булавка тримає тіло за рукав, від чого воно, як важкий лантух, волочиться по землі.

Ідіоти! Його треба взяти під руки, аби було зручніше нести, однак настільки ліньки про це говорити, що я лише ліниво позіхаю і намагаюся не думати про ситуацію.

— Он, дивіться, крос, — каже Бідон, показуючи на землю.

Гріша Циркуль повертається і бере взуття, натягує на ногу мертвого, але у нього не виходить. Він поспішає, його руки трусяться, крос не налазить, Циркуль матюкається й пробує ще раз.

От крейзі!

— Ти дебіл чи прикидаєшся? — запитує в нього Тюля, дивлячись йому в очі.

Циркуль розгублено розводить руками, мовляв, нічого не можу зробити, і запихає крос за пазуху.

Рома похлипує. Прошу заспокоїтися, беру холодні дівочі долоні і міцно стискаю. Схоже, це на неї діє: запитливо зиркає і перестає плакати. Мишка носовою хустинкою витирає сльози на обличчі Роми і каже, що треба бути спокійними, бо тільки так вдасться не привернути до себе увагу, багато спалилось саме на дрібничках, а тому купимо пива, морозива і просто блукатимемо вулицями, співаючи пісні чи розповідаючи анекдоти.

Які в дупі анекдоти! — думаю роздратовано. Зграя придурків, які не знають таблиці множення і нічого путнього не добились у своєму гівняному житті, а тепер прагнуть вийти сухими з води, хоча в кожного такий мандраж, що, дивись, за хвилину-другу повсцикаються. Певно, думають, що все це так минеться.

І поки вони вовтузяться з тілом отого дебелого грінго з центру, якого випадково завалили за те, що обізвав нас «бакланами», розумію, що в мені захиталася невідома, а проте колись надійна опора, яка дозволяла впевнено дивитися на світ і не турбуватися про завтра. Гарні діла, нічого не скажеш… Шєт!

— Нас усіх закриють, — шепоче Бідон, звівши очі до неба.

Це ж треба, мабуть, згадав про високі матерії.

— Кинь думати про всяку хуйню, — підходить Тюля.

— Ти не розумієш! — заступається за нього Рома. — Нас усіх… — плаче.

— Рома, перестань, — намагаюся її обійняти та заспокоїти.

— Ми ж не такі… — каже вона з гіркотою в голосі. «Не такі»? — а які? Може, невинні, як немовлята, які слухняно какають у памперси і цим втішають бабусь і матусь?

Серед густого мороку вистежую поглядом силуети друзів, усвідомлюю, що всім нам незабаром буде торба; день, тиждень, місяць — це лише питання часу. Спостерігаю за невиразними фігурами, за тими незграбними рухами, які вони здійснюють, тягнучи тіло блондина, розумію, що це, мабуть, останні миті, коли всі ми разом, можемо пригостити одне одного цигаркою чи пивом, розповісти трохи цинічну історію зі свого життя.

Тишу прорізує страшний звук — тіло скинули у воду. Під магічним впливом цього звуку всі насторожуються, прискіпливо вдивляються у темряву, чи бува ніякий випадковий придурок не стежить за нами.

Чути нервові шепоти. Долітає голос Тюлі:

— Ше раз перевірте все навколо. Шоб потім не виявилося, шо хтось годинник тут загубив чи затички, — недобре зиркає на дівчат.

— Ти з цим кросом спати будеш? — запитую в Циркуля.

— Бля! Я про нього й забув! — витягує з-за пазухи крос мертвого блондина, підбігає до річки й жбурляє.

Бідон і Вася зникають між деревами, бо згадують, що курили і могли ненароком викинути недопалки.

Тюля підходить до нас, довго з підозрою дивиться на Рому і питає в мене:

— Чьо вона соплі розпустила? Пауза.

— Зв'язалися… з с-суками, — каже з притиском крізь зуби.

Рома осудливо змірює його з ніг до голови і відвертається. Мабуть, вона зараз закатає істерику, а тоді не відомо, чи вдасться її заспокоїти.

Тюля напівшепотом лається. Кволо посміхаюся і з сумом кажу, що для дівах такий стан нормальний і виправданий. Булавка сміється — «знаток, на». Тюля кидає на мене в'язкий, тривалий погляд, наче хоче сказати, до чого тут цей галімий базар. Але, певно зваживши на мій спокій, дає розпорядження іншим привести себе в порядок, оглянути одяг, струсити із взуття землю, почистити штани, бо виходимо на вулицю.

— Тут залишатися більше не можна, — сполохано каже захеканий Бідон, щоразу обертаючись і дивлячись навколо.

— Тюля, дуже багато слідів, — підходить Гріша Циркуль.

— Знаю! — роздратовано викрикує.

— Йоб!.. — кричить несподівано Бідон, але Тюля з усієї сили шарпає його, затикає рукою йому рота, а в обличчя сичить «дебіл, ша» і показує пальцем, аби дотримувався тиші. Відпускає і Бідон ображено жаліється, що вступив, здається, у лайно.

— Що за придурок це зробив?! — цідить він крізь зуби. — Я заставив би того козла з'їсти це його задницею!

Вася Булавка позаду нього перелякано белькоче, що нас можуть знайти по слідах від підошов, на що Циркуль роздратовано йому відповідає «пропонуєш нам перекопати до ранку весь парк?» Мишка пирскає зі сміху і мною оволодіває хвиля страху, що прокочується по тілу морозом: це перший — трохи цинічний та недоречний — прояв сміху за цей недолугий і фатальний вечір, коли емоції моїх приятелів стати інакшими від звичайних, ніби загострилися, і в них з'явився гіркий домішок приреченості.

Йдемо густою темрявою парку на найближче світло — виходимо на тиху, невеличку алею з єдиним ліхтарем, що осиротілим, каламутним світлом вириває шматок асфальтної доріжки та дві лавки з лабет вологого мороку.

Бідон зиркає навколо, витягує цигарку, але Тюля зупиняє його і каже, що покуриш пізніше. Всі мовчать. Бідон звертає увагу на Циркуля, пильно його оглядає:

— У тебе кров на футболці.

— Де? — насторожується той.

— На правому плечі.

Він вибухає матюками, скидає з себе футболку, роздивляється пляму, гнівно випалюючи, що той підар якраз був за мене ухопився, коли йому з прямого завалив Булавка, а перед тим, гнида, втирав юшку з носа. Тюля простягає йому свій светр. Циркуль одягається і ще хвилин десять незадоволено базікає про мертвого — якого милого ця сучяра, цей придурок зустрівся нам на дорозі?

— Мені погано, — каже бліда, як вапно, Рома.

— Неподалік є джерело, — пропоную її відвести туди, де могла би сполоснути обличчя й шию.

— Ти з них найдобріший, — мимоволі кидає дівчина. — І спокійний… Думаєш, все минеться?

Пауза.

Вона мовчки дивиться на мене, ніби чекає обнадійливої відповіді.

— Все колись рано чи пізно минеться, — глухо відповідаю і відчуваю, як мною трусить, трусить від страху і від цього туманного, сірого привида недалекого майбутнього. З її губ несподівано злітає «Боже» і вона знову починає плакати.

Я на це ніби не звертаю увагу, теревенячи, що все буде чікі-пакі, маленька, просто не думай про цього мертвого типошу, бо він довго стоятиме перед очима, краще згадай щось приємне і давнє, із дитинства, зрозумій, що зі своїм поганим настроєм можна боротися, — треба тільки зосередитись на чомусь іншому.

Рома каже мені «ходім».

— Тільки не довго, — у спину нам кидає Тюля.

2

Тримаю Рому за руку і відчуваю, як вона вся тремтить.

Обережно пробираємося хащами, за якими ніхто не доглядав років з десять, бо колись за парком пильнували спеціальні господарські служби — збирали сміття, обрізали кущі та гілки, стригли траву, прочищали зарості. Ненароком наступаємо на купу сміття, яке розсипане навколо: скляні та пластмасові пляшки, порожні консерви й целофанові кульки, залишки від газет, лушпиння картоплі, пожмакані цигаркові пачки. Простягаю вперед руку, аби вберегти обличчя Роми від гілля. Говорити до неї не наважуюся, бо знаю, що Тюля її страшенно ревнує, а одного недоумка з сусіднього району два місяці тому навіть ударив ножем у ногу — той телефонував до Роми.

Ми обоє мовчимо, проте ніби нюхом чуємо між собою певну близькість і нам не хочеться втрачати долоні одне одного.

Раптом Рома починає блювати. Судорожно згинається, хапаючись однією рукою за мою сорочку, а іншою за стовбур дерева. На землю падає її струганина і мене мало не вивертає, від найменших натяків на це — завжди стає дурно. Тільки не стругати, тільки не стругати — повторюю про себе. Вона ледве вимовляє, що її нудить і просить бути поруч. Розчепіривши ноги, Рома важко сопе і спльовує. Підходжу ззаду, однією рукою натискаю їй на живіт, а іншою згинаю потилицю ще нижче, від чого дівчина стає переді мною раком.

— Ну, давай!

З неї знову виривається невеликий фонтан.

Шєт! Ще трохи — і стругатиму сам, у ніс б'є жахливий кислуватий сморід.

Рома то напружується, як струна, то знову обм'якає. Коли їй стає легше, підводжу до джерела.

Мою увагу привертає скручений у калачик безпритульний на лаві, який накрив обличчя газетою і, здається, спить. Показую Ромі на доходягу і шепочу, аби нічого не говорила. Вона нагинається до темної води, в якій поблискує місяць. Набираю холодну воду в пригорщі і втираю їй обличчя, лоба, шию. Рома шепоче, що їй дуже холодно, але мої руки подобаються, просить, аби продовжував. Між нами зароджується дивна і незрозуміла домовленість. Виникає відчуття, що навіть такою дрібничці, як доторки до неї, — Рома мені віддається і належить. Від збудження голова йде обертом, ні про що не можу думати, ні на чому не можу зосередитися, наче в моєму житті є лише ця холодна вода і тендітне обличчя дівчини, яке вмиваю. Це триває дуже довго — принаймні у моїй свідомості — це триває, наче в іншому часі, в який ми випали з реальності, де зосталися наші друзі з власними тривогами й страхом після злочину.

Цієї миті — здалося? — моєї долоні торкаються м'які губи. Спершу не надаю цьому жодного значення. Розтираю Ромі шию, область ключиць і раптом вона спрямовує мою руку нижче. Заплющую очі. Серце калатає хутчіше, під руками відчуваю ніжні, м'які овали. Вона осипає моє обличчя поцілунками, відчуваю, як по її щоках течуть теплі сльози.

Здригаюся від шурхоту газети й ніби механічно озираюся — за нами застигло стежать гарячі очі бездомного. Злегка торкаюся плеча дівчини, її шкіра покрилася гусячою шкіркою, кажу, що треба звідси звалювати.

Вже повертаючись до друзів, промовляє:

— Що з нами буде?

— Ти про що? — дивлюся на Рому. Але замість відповіді зустрічаю незбагненний серйозний погляд розширених очей.

Пауза.

— Я не хочу, щоб все так скінчилося.

— ?

Наших застаємо мовчазними, вони нудьгують. Булавка помітно нервує. Побачивши нас, підскакує і обзиває «недоношеними черепахами».

Тюля запитує:

— Чьо так довго? — брутально бере Рому за руку. Холодно втуплюється у мене. Розводжу руками, мовляв, баби і нічого тут не вдієш. Але продовжую дивитися, наче не розумію, до чого тут я. Він уважно оглядає її, потім обертається — бачу його безбарвні очі — і відходить до Бідона й Васі Булавки.

Здається, Тюля Рому ревнує.

До мене!

Довго сперечаємося, як нам краще повертатися. Тюля пропонує пройти квартал в іншому напрямку, потім сісти у тролейбус, поїхати в центр, засвітитися в кількох місцях і пішки йти до свого масиву, адже все одно нема чого робити.

Виходимо на темну вуличку, укриту густими кронами дерев, під якими не видно ані душі, тільки кілька автомобілів кволо прорізують темінь світлом фар. Метрів за двісті попереду видніється самотній нічний кіоск, обвішаний невеликими кольоровими лампочками, де продається пиво, цигарки, алкоголь та дрібний хавчик. Бідон жаліється, що зголоднів і час би вже щось кинути на кишку, а я все думаю про погляд Тюлі, який мені здався поглядом дикого і непередбачуваного суперника.

3

Провештавшись у центрі півгодини, вдушивши на табун два снаряди портвейну, повертаємось. Усе було без ексцесів. Щоправда, біля універмагу до Мишки й Булавки, які повзли позаду і голосно реготали, наче ненормальні, причепився патруль із двох фараонів. Слава Богу, відмазались. Тюля після цього на них наїхав, щоб тримали себе в руках. Настрій у всіх гидотний, а їм тільки ха-ха.

Попри легке сп'яніння всі йдуть понурі, тільки Вася Булавка і Мишка, — от дебіли! — безперестанку базікають про рок-музику.

Вася каже, що краща гітара XX століття — Річі Блекмор, а Мишка обурюється і переконує його, що Блекмор — сцикун у порівнянні з Джимі Хенд-ріксом. Булавка гнівається, мало не виходить із себе, голосно вигукує, що ця негритянська задниця багато халтурила, виїжджала на дешевих технічних понтах, а Блекмор грав від душі. Мишка зневажливо йому кидає: «Ти не шариш у нормальній музиці!»

Всі уважно їх слухають, але не втручаються.

— Йому в носі треба було колупатися, а не на гітарі грати, — не вгамовується Мишка. Булавка від цього звіріє і обзиває її останніми словами.

— Хулі ви пенсіонерів слухаєте? — встряє в їхню суперечку Бідон. — Нада нормальну тєму хавати: хоча б «Red Hot Chili Peppers» або «Gorillaz».

— Заткніться! — виривається з мене страшний крик, всі здригаються й витріщаються на мене, немов на неймовірну істоту.

— Ти чьо? Професор? — підходить здивована Мишка і по-дитячому посміхається. — Ти справді, да? Бідний… — ніби хоче сказати «ти розсердився?».

— Да, я «справді», — від свого крику раптом почувається подавлено, навіть трохи соромно стає.

Невже я «справді»? Не віриться.

— Прікалуєте! — обводить вона поглядом присутніх. — Уперше бачу, щоб цей тихоня гнівався! Я думала, він свою кончєну історію почитує і дрочить, а він, понімаєш, у нас буйний! Капєц!

На її слова не звертаю уваги.

Після півгодинного переходу через темні квартали вбитих хрущовських п'ятиповерхівок, де в цілковитому мороці — у підворіттях, на лавках, у старих похилих альтанках сидять вузьколобі гівнюки і нагадують про себе реготом та вогниками цигарок, — нарешті добираємося до закинутого складу рембази, який так і не збудували і який за останніх кільканадцять років дико заріс травою, кущами та деревами.

Це місце люди здебільшого обминають, бо кілька років тому тут підрізали дільничного міліціонера, який воював з місцевими наркалигами, а ще, подейкують, деколи лунають постріли, відчайдушні дівочі крики, або з випадкових грінго, які люблять вештатись, де не слід, скидають дорогі речі. Тюля ще чотири роки тому, будучи старшокласником, знайшов на першому поверсі приміщення у підлозі невеликий отвір із дверцятами, який вів до підвальних кімнат, а наркоманів зі своїми відморозками, більшість із яких зараз сидить за розбій та пограбування, розігнав, або повибивав їм зуби чи поламав руки. Вхід із стіни, через який він разом із приятелями позносив у схованку старі ліжка, стільці й книжкову шафу, ми невдовзі замурували цеглою, залишивши єдиний шлях — через перший поверх складу.

— Холодно, — каже Рома.

Підходимо до будівлі і через квадратний отвір у стіні, де мали бути двері, заходимо у цілковиту темряву. Бідон клацає запальничкою.

Мишка таємниче перешіптується з Булавкою, рука якого, наче удав, обіймає її шию. Вона тихо регоче і кокетливо відповідає «не знаю» або «поживемо — побачимо».

Це мене дратує, бо вони нагадують тварин, які живуть як прийдеться, поводяться так, наче сьогодні звичайний день, такий, як учора-позавчора, наче нічого не сталося.

Відморозки дебільні!

Навряд чи вони хоча б намагалися розкинути своїми прокуреними макітрами, як живуть і на що витрачають свій час. Хоча не всі. Бідон минулого тижня признався, що почав читати Біблію і мріє життя присвятити бджолам: вивчати їх, розмножувати, доглядати, збирати мед; радісно його підтримав і сказав, що треба поступати в університет і здобувати освіту, а хулі, нада головою думати.

Заходимо в цілковитий морок, де смердить цвіллю, сирістю і ще напівгнилим запахом не знати якого походження. Підступна тиша цього покинутого місця вражає, виразно чую власне дихання.

Все це не серйозно, треба про важливішу тему думати.

У дальньому кутку вовтузяться Тюля й Бідон, відкривають ключем велику колодку на металевому квадратному люкові, що вмонтований у підлозі, потім при світлі тремтливого вогника запальнички один за одним спускаються в невеликий отвір, від чого світло то слабшає, то яскравішає, а через десяток секунд вхід до підвалу починає світитися червоним — внизу запалили свічки. Дівахи першими поспішають туди. Мишка теревенить всіляку белі-берду, прохає Рому піти завтра з нею на базар — допомогти вибрати спортивний костюм, полазимо потім по центру, але та тільки мовчки її слухає.

Циркуль шарпає мене за руку, просить запальничку. Даю. Глибоко затягуючись, говорить до Булавки — і то цілком несподівано, — що вчора Мишка нарешті погодилася.

— Не бреши! — вигукує Вася.

— Бля буду. Вона бере, але просить, щоб нікому не казав.

У Булавки від почутого поблискують очі.

— Чорт! Тут можна скрутити собі голову! — лається Циркуль, обережно опускаючи свою задницю по драбині в нижню кімнату. — Минулого тижня, якраз тільки випав був дощ, я на цьому місці посковзнувся і мало не вбився.

— Де ви пропали? — гукає знизу Мишка, задерши своє симпатичне личко.

— Ще одного придурка завалили, — сміється Циркуль. — Уявляєш, він мені заявив, що тебе вчора трахнув, і я його за це склеїв.

— Ідіот! — стріляє очима Мишка. — І жарти твої придуркуваті.

Тюля запалює ще кілька свічок, розставляє у різних кутках кімнати, каже Бідону, за кілька годин згорять, нада дістати інші, але не таке фуфло, як останнього разу, а товсті, високі і, головне, не смердючі.

Метушня закінчується, усі вмощуються на кріслах, ліжкові. Сідаю на вицвілу тумбочку і придивляюся до контурів облич. Вася порпається у низькому шкафчику, пропонує зварити гречку й перемішати з тушонкою. Мишка його підтримує:

— Я страшенно голодна. Кишки раком стають.

Циркуль наказує Бідонові сходити в найближчий магазин за хлібом і цигарками. Той ображено питає «а чому я?», за що на нього гарчить Тюля. Товстун пригнічено підкоряється і виходить.

Спостерігаю за Ромою: розчісує чорняве волосся, втупившись у підлогу, відсвіти свічок освітлюють тільки половину її лиця, на правій щоці палає густий рум'янець. Вона підводить голову і пристрасно дивиться. Ніяковію. Беру сірникову коробку, кладу на край столу і починаю підбивати пальцем. Рома не зводить погляду. Трохи дивно бачити, як за тобою стежить людина, обличчя якої наполовину освітлене.

Здається, що освітленою частиною лиця Рома залишається спокійною та холодною, а невидимою, показує всю любов і пристрасть, ніжність і надію. За кілька хвилин усвідомлюю, що це повне безглуздя, адже вона не може знати, що власне лице лише на половину освітлене.

На допотопну буржуйку, яку минулого року Тюля вициганив у старшини-алкаша місцевої військової частини, Вася ставить алюмінієву каструлю з гречкою, перед тим збігавши до колонки за водою, яка знаходиться від складу на відстані ста метрів. Він задоволено мурмотить собі під ніс, потирає руки і зізнається, що ніколи ще не хотів так їсти, як сьогодні, апетит — запорука здоров'я. Рома втуплюється у нього й мовчить.

— Нема солі, — каже він Тюлі.

— Нада було товстозадого попередити, аби купив, — встряє Мишка. — Щось він затримується.

Вона прикурює від свічки і рівномірно випускає вгору густий дим, який плавно скупчується під стелею й лагідно розпливається врізнобіч.

— Від свічки не можна прикурювати, — озивається Вася.

— А чьо?

— Кажуть, на біду.

— Ти за мене боїшся? — з насмішкою скоса зиркає на Булавку, але той ніби не чує і хвалиться, що невдовзі каша буде готова.

Тюля відкриває розкладним ножем банку тушонки і звертається до Васі, що до гречки найкраще підходить курятина; не свинина, бо в ній забагато жиру.

— Краще курочка, бо ці дурнуваті епідемії ящура… Береженого Бог береже.

Стежу за присутніми, за їхніми поглядами, які звернені до спини Тюлі. Вони тихо, ніби обм'якло, дивляться на зміни в його поведінці. Він, здається, це відчуває, бо рухи Тюлі набувають особливої повільності, стають більш зваженими, рівними.

Приходить захеканий Бідон.

— Накрапає. Буде гроза.

— Гроза? Це нам на руку, — жує м'ясо Тюля.

— А чьо на руку? — перепитує Мишка.

— Розмиє наші сліди, — кидає Циркуль.

— Дебіли, — невдоволено кидає Тюля. — Менше будете лазити сьогодні, де не нада. — Висипає з банки м'ясо в каструлю і помішує ложкою. — Запах — просто ням-ням.

Мишка підіймається зі стільця, дістає із шкафчика кілька металевих мисок і ложки, розкидає кашу по порціях:

— На всіх не вистачить.

— Що значить «не вистачить»? — запитує Бідон.

— Я не буду їсти, — тихо промовляє Рома. — Моє — поділіть між собою.

Тюля насторожується, пильно придивляється до її гарячого, хворобливого обличчя, яке відрізняється від інших при тьмяному освітленні свічки, що своїм палахкотінням на долю секунди то вириває обличчя із темряви, то знову віддає в її обійми.

Да — у неї мабуть температура. Невже від вражень? Ніколи б не подумав, що на фізичне почування може вплинути душевний стан.

— Шо з тобою? — запитує Тюля.

— Мені погано.

— Балда болить?

— Все болить. Все.

— Їй треба до лікаря, — кажу Тюлі, але він на мої слова не звертає увагу.

— Може пройде? — запитує Булавка. — Я тоже деколи хворію, але це проходить, на, саме по собі. Застуду я навчився лікувати водярою, на: перед сном бухаю, а на ранок встаю нормальним.

— Вася, не кумар! — невдоволено обриває його Тюля.

Рома заплющує очі, тримаючи Тюлю за руку.

Вони кілька хвилин між собою перешіптуються. Тюля обережно кладе Рому на ліжко, дає їй мінеральну воду у маленькій пластмасовій пляшечці. Вона напівлежачи п'є, її горлянка рухається, а по обличчю стікає прозорими краплинами важкий піт.

Мабуть, у неї — серйозно. Треба викликати «швидку» — думаю про себе. Рома тихо каже, що не треба переживати — це скоро мине, треба лише полежати.

Дивлячись, як їдять друзі, в мене несподівано виникає думка, що вони беззахисні, потребують опіки, наче маленькі діти, які втратили батьків. Бідон повагом відправляє ложку каші з вершечком у свій великий, як темна печера, рот. Циркуль працює ложкою швидко, так, наче боїться, що зараз у нього відберуть миску. Мишка їсть мляво, здебільшого порпається, скаржиться, що не може хавати несолене. Дивно спостерігати, коли кілька людей зосереджено мовчать, тільки ложки стукотять об алюмінієві миски. Справді, вони навіть трішки миролюбні і симпатичні, не скажеш, що лише годину тому вбили свого однолітка.

Спокій подібного трапезування лякає і навіює смуток. Тривога несподівано зростає у скаженій прогресії, підскакує, як температура, і простягається в нещодавнє минуле, у той тьмяно-вологий парк, де ми — за куций проміжок часу — стали іншими.

— Придурки.

На мить всі замовкають, на мене з різних кутків дивляться зацікавлені очі.

— Ти щось квакнув, Професор? — запитує Вася Булавка.

— А ти не чув?

— Шо ти мав на увазі? — втручається Тюля.

— Нічого.

— Нічого?

— Не зовсім.

— Професор, не кумар, — знову озивається Булавка. — Хочеш сказати, що не такий, як всі? Да?

— Я цього не говорив.

— Так хулі пантуєшся?

— Я хотів сказати, що всі ми придурки.

Вони ще кілька секунд пережовують мої слова, Бідон несподівано заливається сміхом, який підхоплює Мишка.

— Придурки, — дивним голосом повторює вона. Знову тиша.

їхнє поглинання їжі нагадує сплячку, бо всі сидять наче непритомні. Першим очунює легким покашлюванням Булавка, дістає з пачки губами цигарку. Голодними очима пасе Мишку і збиває попіл на підлогу.

— Чьо не жереш? — запитує у мене.

— Не хочу.

Тюля зводить брову і каже, що є кілька ложок тушонки і хліб. Знизую плечима і відповідаю, що за інших обставин можливо би й прилучився. Присутні насторожуються, а Мишка запитує, про які ще такі обставини йдеться.

— Після парку не хочу.

— Ти що, святий? — озивається Булавка, дебільно посмикуючи головою, і регоче, але під пильним поглядом Тюлі раптово замовкає. Потім підходить зі свічкою в руці до Мишки, наближається устами до її вуха. Вони підводяться і віддаляються у сусідню кімнату, вхід до якої завішаний старим покривалом.

— Обережно, там вода. Від дощу затопило. Ідіть по дошці.

До нас долітає легкий сміх і плюскіт — певно ненароком ступили у калюжу, а потім чути, як риплять пружини — сіли на залізне ліжко.

Думаю про мертвого. Господи, яким лайном ти нас випробовуєш?

Закурюю і дивлюся на Рому.

Вона, втупившись у стелю, облизує язиком губи і тримає Тюлю за руку.

Про що вона думає? Може, також усе розуміє? А що думають ці придурки? Бідон придавлений — боїться, сцикун, — значить ще не пропав, бо коли боїшся — хочеш вижити, тому зважуєш. Вася — на морозі, даун вузьколобий. Тюля… той ніколи не розкриє свого нутра, бо це слабкість. Зрештою, від нього іншого чекати й не треба. Але хіба це має значення?

Чути розмову Булавки і Мишки у сусідній кімнаті (покривало, яке служить дверима, висить поруч). Вася наполегливо, наче маніяк-початківець, ламає мантелепу, здається, настирливо просить… тільки ніяк не можу второпати, про що саме. У мене мало не стає волосся дибки — він просить попестити пісюна, але вона опирається і відмовляє. Кілька хвилин за ширмою вовтузяться, перешіптуються. Вася знову просить «взяти його губами» — у голосі бринять нотки відчаю й жалю, — але Мишка пропонує що завгодно, тільки не це. «Стань на коліна», — досить виразно шепоче він їй і після цього пружини оживають у ритмі рип-рип.

4

— Треба викинути наше взуття, — звертається до всіх Тюля.

— Нафіга? — запитує Циркуль.

— Як «нафіга»? По цих фірмових кросах тебе швидко спалять.

— А до чого тут мої кроси?

— Ти шо, придурок? — дивиться на нього Тюля. Пауза.

Присутні уважно за ними спостерігають. Панує гнітюча атмосфера.

— Тюля, ми так не домовлялися, — гасить цигарку Циркуль.

— Ти про шо?

— Бублики з тачок знімати, чортів на золотішко і шмотки пробивати — це нормально. Але ж якого бена вбивати?

— Ми його не вбивали, — глибоко затягується він.

Рома раптом підводиться, опираючись на лікті, і благає їх припинити, на сьогодні досить цих пригод і розмов, від цього ж може дах поїхати, чуєте, досить, можна вже захлопнути свої хліборізки і помовчати. — Ти його в голову косими[1] копав? Копав. Нахєра, питається? Ти ж йому в око засадив…

Тюля зривається і хапає Циркуля за шкірки, вони голосно й дико лаються, шарпаючи одне одного. Рома, я і Бідон одразу просимо їх заспокоїтися. Несподівано Тюля чіпає Циркуля за праву руку і робить кидок через себе, той з гуркотом падає на підлогу, зачепивши ногами тумбочку з порожніми алюмінієвими мисками та виделками. Намагаємося їх роз'єднати. Проте Тюля з усієї сили копає лежачого в бік, від чого той глухо стогне і хапає ротом повітря, наче рибина, викинута на берег. Потім пропонує Гріші вийти нагору і поговорити, той пасивно підкоряється, важко підводиться, і я бачу на його очах сльози.

Рома, заціпенівши від страху, гаряче просить більше його не бити. Однак Циркуль і Тюля підіймаються по драбині нагору і невдовзі зникають у темряві.

— Я йду за ними, — підскакує Бідон і теж пнеться по драбині. Але з ним діється щось незрозуміле, він зупиняється, наполовину видершись із підвалу і завмерши, наче під час солдафонської муштри. Гнівний голос Тюлі наказує Бідону не пхатися не у свої справи, той виправдовується і замовкає.

Через десять хвилин із сусідньої кімнати виходять Булавка і Мишка, в якої розпатлане волосся. Вона поправляє на собі одяг, підходить до Роми, запитує про самопочуття.

Вася звертається до Бідона:

— Що за двіжуха? Шум, крики…

— Не порозумілися, — відповідаю йому.

— Хулі тут мозги парити, на? Що сталося, то й сталося, — ходить Вася по кімнаті, шукаючи пачку цигарок, і як завжди смикає головою. — Мені лічьно по-барабану: скоро звідси звалюю.

Він ще кілька хвилин несе повну лажу з нахабним переконанням, що йому за той жахливий вчинок у парку нічого не буде. Мені стає сумно.

Хочу сказати, що навіть якщо ти, придурку, уникнеш суду, то це не означатиме, що уникнеш кари. Зло — це така фішка, яка про себе може нагадати через багато років: важкою хворобою або несподіваною трагедією. Але, дивлячись у каламутні очі Булавки, на його зухвалу посмішку, усвідомлюю, що з ним на такі теми краще не говорити, бо це теж саме, що спілкуватися з глухонімим, не маючи при тому рук, якими можна було хоча б жестикулювати. Це ж треба — вродитися таким повним дурбеликом! У його черепі, мабуть, тільки гниди і піндраки. От придурок!

Рома манить мене легким жестом.

— Я брала в Інги книжку для абітурієнтів. Хочу повернути через тебе. Ти не проти?

— З радістю.

— Тоді зателефонуй мені днями. Добре?

— Да.

Рома на мене пристрасно дивиться.

— Завтра знайомлюся з батьками Інги, признатися, почуваю себе не зовсім упевнено, не уявляю, чи сподобаюся їм. Ти ж знаєш, які вони інтелігенти…

— Ти йдеш до неї додому? — підскакує до нас Вася. — Це просто здорово! Знаєш, як би в такій ситуації поступив справжній митьок[2], на? Hoy? Він би чисто вдушив, на, плящину портвейну перед дверима, потім натиснув на дзвінок, його б потім чисто люб'язно запросили, на, до квартири, подали б чай, цукерки, печиво, все те, на що здатні добропорядні господині, а ще через десять хвилин митьок повільно відрубався б і сказав би господарям «від вашого чаю я просто п'янію». Вони на нього глип-глип, а він, ха-ха, — повні дупляки.

Не зовсім тямлю, що хоче сказати цей даун, звичайно, в його задниці ще й досі блукає дитинство і ота безалаберна безтурботність, яка приносить ближнім тільки шкоду, а тим нічого не залишається, лише терпіти примітивні витівки, люб'язно посміхаючись чи зводячи все до жартів. Думаю про те, як би на ці слова відреагувала Інга, яка ніколи з такими покидьками в своєму житті не стикалася, про існування яких вона не підозрює. Тюля вже не раз запитував, чому ховаю від друзів свою мантелепу, наче вона належить до надзвичайних витворів природи. Мене ці слова свого часу застали зненацька.

Навіть не знав, що на них відповісти. «Ми її недостойні», — вставила тоді своїх п'ять копійок п'яненька Мишка, розчепіривши ноги так, що з-під її коротенької спідниці виднілися трусики. Хотів був їй відповісти, що неможливо всіх розуміти, адже народішко хавало різні сосиски, дихало різним повітрям, виховувалось у різних батьків, і взагалі, в кожного різна кількість сірої рідини в макітрі…

Але вона, на превелике щастя для мене, тієї миті відрубалася, і нічого не залишалось, як слухати її кумедне хропіння.

Зверху на залізній драбині помічаємо довгі худющі ноги Циркуля. Згори лунає наказний голос Тюлі. Вони опускаються в кімнату, і я бачу червоне від побоїв обличчя Циркуля. Тюля просить Васю знайти ганчірку, аби перев'язати праву руку, з якої невеликими струмками стікає кров.

Циркуль сідає в кутку, замість верхньої губи у нього суцільна рана, а область правого ока більше схожа на свіже м'ясо.

— За що? — запитує Рома, її очі гаряче світяться. Вона підходить до Циркуля, розглядає його око, з кишені легкої куртки дістає хустинку.

— Втухни! — гаркає на неї Тюля. Він ходить із кутка в куток, ні на кого не звертаючи увагу. Зупиняється. Довго дивиться собі під ноги, наче в умі вирішує складне питання. — Взуття треба викинути. Всі чули?

— Косих шкода, — каже Бідон, дивлячись на ноги Тюлі. — Дорого за них дав?

— Нічого, будуть нові.

— Я кроси не викину. У мене більше нічого нема, — несміливо озивається Циркуль.

Його голос схожий на голос людини, в якої відбирають останнє і яка не може нічим зарадити, оскільки безсила перед обставинами. Стежу за очима Циркуля, на яких виступають ледь помітні сльози приреченості та розгубленості. Трохи дивно дивитися на цього худющого дилду, який забився у кутку, наче перелякане звіря, що відчуває небезпеку чи можливу смерть. Його обличчя набуває невиразного сіруватого кольору страху й відчаю, наче темнішає.

Тюля повільно підходить до нього:

— Грицю, твоя балда не варить? — хапає його за волосся і підводить обличчя до своїх очей.

— Не називай мене так, — зиркає на нього Циркуль.

— Грицю, — повторює Тюля.

— Тюля, не треба, — заступаюся я.

— Сиди!

— Я більше не маю, у що взутися.

— Ти знаєш, шо ти труп? — запитує у нього Тюля. — Тебе запеленгували.

— Хто? — насторожується Вася.

— З Києва їде брат Аревшата.

— Чьо йому нада? — здригається Булавка.

— Винні у смерті брата.

— А до чого тут я? — підводиться Циркуль і ледь не зачіпає головою стелю. — Він же сам здохнув, йому казали більше не мазатися[3] — нікого не послухав.

— Наркалига смердючий! Ти — перегній, об якого навіть неохота витирати ноги. Аревшата ти присадив?

— Яз ним тільки два рази мазався. Ару Вася присадив — ще рік тому!

— Все одно! І цього досить, щоб ти пропав. Я вам казав — не зв'язуйтесь із ними. Це страшні люди, ніхто не врятує.

— Це той Ара, якого знайшли напівзогнилим на горищі будинку Юльки Стрижучки? — перепитує Мишка.

Тюля недобро обмацує її обличчя очима і каже, да, це той ідіот, через нього можливо деяким нашим друзям доведеться навіки закосити, вічна пам'ять, амінь, і прийде царство твоє, чого дивитесь? до цього треба бути готовим усім. Гайки настануть несподівано… Тільки не нада соплі пускати…

Спостерігаю за присутніми і по раптовій зміні їхніх виразів облич, розумію, ці слова вони ковтають уважно й напружено, з великим болем. Бачу, як у них поволі оживає страх, який зиркає навколо полохливими непевними очима, який пробігає по шкірі морозом і змушує малювати в уяві жахливі речі.

— Боже! А це правда, що його очі виїли черви? — продовжує вона далі.

— Заберіть цю вівцю! — несподівано кричить Циркуль. Знервовано підскакує, знову сідає, охоплюючи голову руками. Він подібний до людини, яка втратила ґрунт під ногами і не знає, як далі бути. Кладу руку на його плече і кажу, що тобі треба звідси тікати.

— Здається нам усім… блін… — відчайдушно випалює Вася. — Вони першим ділом будуть нас пробивати.

— Наркалиг тупорилих, — уточнює Тюля. — Почнуть із тебе.

Обличчя Васі тремтить і блідне. Пауза. Перелякано зізнається, що ніколи не примушував нікого із собою варити[4] і мазатися, хіба ж я насильно? Ара сам хотів цього, хулі тут я чи Циркуль, а? хулі? Я нікого не заставляв!

Тюля дивиться на нього, цинічно посміхається і кидає, що цю муру будеш кавказцям пояснювати, вони якраз належать до тих людей, які люблять таке слухати. Ходить узад-уперед, його обличчя то хмурнішає, то світлішає. Раптом голосно регоче, а Вася буквально на очах стає темно-зеленим.

— Кавказці — народ гарячий, — по-філософському промовляє Бідон.

— Ви можете заткнутися! — кричить Циркуль, обводячи нас дикими очима. Ним трусить, наче в лихоманці.

Нестерпна, напружена мовчанка, присутні сидять, наче на голках. Здається, бракує тільки невеличкої іскри, аби знову все запалало. Повільно повзу поглядом по їхніх обличчях, вони схожі на неприкаяних. Пропала самовпевнена, дурнувата радість, яка мене найбільше бісить, зникнула ота дебільна гордовитість, яку люблять напускати на себе вузьколобі, коли корчать із себе не знати що. У мене в горлі пересихає. Таке враження, наче щойно всі почули страшний присуд і перебувають у заціпенілому очікуванні.

5

Далеко за північ повертаємося додому.

Тюля йде мовчазний, швидко потягує цигарку. Наші будинки поруч, майже завжди з'являємося перед сполоханими матерями разом. Давно дійшов до думки, зрештою Тюля також, що між нами дивна дружба. Я поважаю його за непогамовну силу волі і відсутність страху, хоча він не раз зізнавався, що навіть тоді, коли виходиш один на один на швайках, страх завжди є, від нього аж кров стискається. Але треба вміти собою керувати і тоді страх стимулює до протилежного. Тюля цінує мене, як він любить казати, «за мозги», одного разу зізнався, що моє місце не в такому середовищі, не серед цих тупорилих наркоманів циркулів і вась. Через моє надмірне захоплення історією, він деколи називає мене Професором і це поганяло приклеїлося, ніяк не можу позбутися. Або по-п'яній накидається на мене з цілою компанією щодо тієї чи іншої історичної події чи персони, гаряче сперечається, після цього я повертаюся додому виснаженим від балачок.

Тюлю, як і його батька, рано чи пізно закриють. Він має унікальні здібності лідера: тонко відчуває людей, з одного погляду знає, який перед ним стоїть типоша, чи можна ним керувати, чи ні. В Тюлі є своя внутрішня приватна територія, на яку він нікого не підпускає, думаю, якби хтось зважився по нагляку туди залізти, це скінчилося б кров'ю. За це його поважають старші, між собою триндять, що малий повністю вдався у батька. Місяць тому, коли нас двох загнали в глухе підворіття два десятки шакалів із Залізниці, коли я почав думати, де дістати кошти на ремонт мого тіла після побоїв, Тюля спокійно запхав руку за пазуху шкіряної куртки (де носив невеликий викидний ніж), очікуючи, коли вузьколобі наближатимуться. Один із них тихо сказав «волина» і всі вони повільно відступили, а через кілька хвилин, переглядаючись між собою, розсіялися і дали нам можливість піти.

Я довго міркував над цим епізодом, над тим, яке чудо нас врятувало, і не знаходив для себе іншого пояснення, аніж агресивна вдача Тюлі. Його погляд ніколи не повзає, а падає на грінго, як важка брила, і грінго це відчуває — одразу задкує, очі бігають, а серце калатає хутчіше. Тюля знає про моє зневажливе ставлення до фізичної сили, а такі думки — слабкість і легкодухість. Але він ніколи не розумів це буквально, оскільки неодноразово переконувався, що в мене все значно глибше. Проте, деколи бачу, що моя поведінка його парить, його погляд інколи оцінює мене, як істоту, в якої не всі вдома.

Неодноразово себе запитую: чому він мене терпить?

— Мовчиш?

— А про що говорити? — запалюю сірника і кидаю у темряву.

Тюля йде мовчки. Напружено думає, від нього віє зосередженістю. Таке враження, наче м'язи його тіла скорочуються і стають однією пружиною. Раптом говорить про наших друзів, у голосі зростає зневага і насмішкуватість.

— Думаєш, витримають?

Не зовсім розумію, що він має на увазі, але по його примружених очах, яких через темінь добре не можу роздивитися, підозрюю, що йдеться про вбивство і про те, як ми виповземо з цього лайна, коли ненароком виникне галіма ситуація.

— На все воля Божа.

— Не нада базарити, як моя бабуся! Все залежить тільки від нас. Я знаю, як ми поступимо, — зупиняється і дивиться мені в очі.

— Як?

— Повбиваємо.

— ?

— Чьо витріщився? Я не п'яний. Ми вб'ємо Бідона, цих двох доходяг-наріків Циркуля і Васю, які здадуть нас при першій нагоді, коли їх кілька разів менти копнуть по яйцях, — гнівно спльовує і додає: — а на додачу й наших сцикух… зробимо.

По моїй шкірі йде мороз. Пауза.

— Я проти.

— Думаєш, не знаю? Думаєш, не знаю, за кого ти зараз переживаєш?

Це мене насторожує, бо Тюля, мабуть, здогадується, що перед моїми очима стоїть Рома: бачу, як по її обличчю течуть сльози, вона прекрасна, як ніколи. Невже я втрачаю через неї голову і це змінює мою поведінку? Невже помітно? Те, що між нами рано чи пізно трапиться розрив, сумнівів нема. Звичайно, все може скінчитися не зовсім приємно для мене, але це дурниці, хоча Тюля вагаться, як демон (може трьох вирубити), особливо небезпечні його ноги. Втім, коли він із мене робитиме котлету, то в цьому — тільки моя вина, адже так на його місці мусив би поступити кожен, хто себе хоч трохи поважає. Треба бути готовим, цього не вдасться уникнути.

— Ти не думав, що першим ділом карний розшук прийде до нас? Або ще раніше нами займуться всі оті Васіни родичі гарбузові — прокурори, депутати, менти…

— Ти до цього не готовий? — сміється він. Розгублено знизую плечима.

— Чьо втух? Думаєш, я серйозно?

— Хто тебе, маніяка, знає, — намагаюся віджартуватися.

Мабуть, Тюля поступово божеволіє, особливо насторожують його широко розплющені очі, якими він, наче удав, втуплюється у свого супротивника, наче в поглядові криється ще одна його зброя.

— Чьо переживаєш? — дружньо плескає мене по плечу. — Тобі нічого не загрожує, тебе ж з нами не було. Ти ж у нас гуманіст, чи як там! Да? То шо скажеш, Професор?

— Мені шкода…

— Забудь. Я про своє життя наперед все знав ше три роки тому. Мене нічого не здивує. Йдем, аміго, по пивку ковтнемо, — показує на нічний бар, що видніється спереду біля перехрестя вулиць Хвильового і Крушельницької.

6

Підвалюємо до закладу під назвою «Таверна» (останнім часом ці дебіли — срані підприємці — настільки дурнуваті назви для своїх закладів вигадують, що просто смішно: «Таверна» — наче на березі моря знаходиться; до моря — майже шістсот кілометрів!). Два коротко стрижених штемпа, схожих на боксерів, лупцюють товстуна у світлому костюмі, лише чути його важке глибоке крякання і глухі удари кулаків об його боки.

— Боже помагай, — вітається з ними Тюля. Припиняють. Тупо дивляться на нього, тільки один із них, який має заячу губу, сухо кидає «дякую», і вони продовжують.

Заходимо у прокурене приміщення, і до Тюлі одразу підходять дві веселі мантелепи-сестрички напідпитку. Тюля нас знайомить: одну — струнку й довгоногу, якій він одразу погладжує задницю, — звати Оксана, а іншу — смагляву і невелику на зріст, яка, наче так і годиться, безцеремонно бере мене за руку, — Софія.

Софа — джана, Софа — душка, Софа — м'якша, ніж подушка…

Тюля нахиляється до мене і шепоче:

— Хочеш цю пизду?

Заперечливо хитаю головою і кажу, що не сьогодні, почуваюся галімо.

Тюля посміхається і наполягає:

— Бере не дорого. Я можу заплатити, якщо ти на нулі.

Бачу, що Софія не проти навіть просто так — по симпатії. Нам приносять пиво. Роблю великий ковток, кидаю у попільничку недопалок. Не кажучи ні слова, беру Софію за руку і витягую на вулицю. Вона стає серйозною, наче йде на відповідальну і точну, як у інженера-атомника, роботу. Відчуваю у ній цілковиту покору і піддатливість. За приміщенням бару спираю діваху на купу порожніх ящиків. Мама дорогая! який агрегат! — дивлюся на нічне небо, щедро засипане світлими крупинками зірок. Два типоші, здається ті, які схожі на боксерів і недавно товкли тут одного придурка, стоять на відстані тридцяти метрів, лише вогники цигарок підказують, що їхні погляди спрямовані на нас. Софія збуджена й волога, у неї входжу легко і без метушні, яка зазвичай буває у таких випадках. На спостерігачів не звертаю жодної уваги, наче їх зовсім не існує.

Повертаємося мовчазні. Софія тепер не така настирлива, як раніше, в її погляді бачу повагу і незрозумілу сором'язливість.

Оксана розпитує в Тюлі:

— Де пропав на два місяці? — Жаліється, що сумувала і не знати про що думала. Він замовляє дівчатам червоне вино, а сам смакує пивом.

— «Оболонь» — пиво суперове.

Софія кокетливо просить номер мого телефону, але Тюля перебиває бабське муркотіння і каже, що мій номер — 03, «швидка допомога».

Регочу, а Тюля вигукує, що допомагає моментально, особливо тоді, коли дівчинці хочеться. Софія густо червоніє і разом з Оксаною віддаляється в глибину приміщення до своїх подруг, які сидять за крайнім столиком з кількома п'яненькими типошами.

— Сцикухи, — кидає їм услід Тюля. — Так і чекають, щоб їх натягнули.

Раптом мене охоплює почуття безмежної тупої байдужості до всього, що відбувається навколо. З глибини залу за мною пильно стежить Софія. Ця дурепа, певно, чорт зна що думає і будує свої ідіотські плани стосовно мене на завтра, а можливо й на майбутнє. Варто лише трахнути одну з цих мавп, і вона одразу почне мріяти, наче це єдиний стимул для народження (чи чергового відродження) їхніх мрій.

Тюля попиває з великого бокала пиво, а я дивлюся на його перев'язану брудною ганчіркою правицю і згадую розтовчену пику Циркуля.

— Навіщо ти сказав йому про брата Ари?

— ?

— Навіщо було казати Гріші про його смерть? Хай би ще пожив кілька днів чи тижнів безтурботно, ні про що не думаючи. Він нещасний, а ти в нього забрав спокій…

Тюля пригублює бокал, біла піна залишається на його губах.

— Те, шо ти дуже розумний, — я знаю. А ти впевнений, шо його хлопнуть? Я у цьому настільки ж не впевнений, як і в тому, шо його не хлопнуть. Розмови з тобою роблять мене подібним до тебе, — сміється й оглядає присутніх.

— Хочеш сказати, що Циркуль може ще врятуватися?

— Я цього не казав, але все можливо. Всі ми під Господом ходимо.

— Ти говориш, як твоя бабуся.

Тюля ніби не розуміє мого жарту і продовжує:

— Хай утече, далеко-далеко. Але нікому про це не говорить.

— Ти ж хотів його вбити?

— Це я так, «абстрактно» — як ти любиш деколи казати. Зрештою, Циркуль — нормальний типоша, це не той балабол — Вася.

— А Бідон?

— Бідон зашуганий, але добряк. На ньому завжди будуть воду возити. Але все одно, всі оті васі, бідони, циркулі — фуфло. Хоча… Циркуль уміє красти, у нього дар Божий, таких знайдеш рідко. Він постійно з тролейбусів виносить чужі «лопати» [5], іншу хуйню. Циркуль — наш. А всі решта — гниди.

— Чому?

— Бо не на своєму місці. Вони тільки зараз ходять, блатують, показують, які серйозні типоші, але коли прийде до діла, — все стане на свої місця. І вони про це знають. Ти також про це знаєш, мені нема більше шо пояснювати. — Тюля показує правою рукою барменові повторити ще два пива.

Пауза.

Від його несподіваного одкровення у моєму горлі з'являється важкий клубок. Мабуть, важко зневажати бандерлогів і водночас завжди бути біля них, щодня слухати їхні думки, бачити їхню поведінку, як вони жартують, жують чи бухають, бачити все те, що тебе кумарить. Від цього може початися алергія.

Чому Тюля з ними? Навіщо йому Бідон, Циркуль, Вася Булавка, а ще ця шльондра Мишка?… Рома.

Рома!

Я ніколи не бачив, щоб він був із нею ніжним. Тюля певно думає, що вона зможе терпіти таке ставлення до себе й надалі. Він об неї постійно витирає ноги! Хай там що, але баби люблять ніжність, і хто стукатиме в їхні серця, тому вони їх і відчинять.

— Мене дивує одне: ти не прагнеш того, чого прагнуть вони. Ти наперед розкинув свої буйки і сказав: «Ось мої буйки, за них я не запливаю і прошу всіх інших, зі свого боку, не запливати». Це чесно? — чесно. Я це поважаю. А вони цього не доганяють, бо дауни. Вони надивилися крутих фільмів, наслухалися крутих історій про серйозних пацанів і поводяться, як мавпи, в яких немає свого життя. Живуть за чужими розкладами, які їм не під силу, а чужі буйки сприймають як свої. Підари! Та вони мертвими народилися! — говорить Тюля із запалом і багато жестикулює.

— А де, по-твоєму, їхнє місце?

— їхнє місце? В задниці їхнє місце! Ну… хай женяться, по ночах трахають своїх дружин, роблять дітей, а якщо самі не можуть, — хай закривають очі, коли це робитимуть інші; або ж заробляють гроші, зносять до хати меблі й шмаття, закривають на всі замки двері, шоб їх не вставили[6]. А чого їм ше треба? — дивиться він на мене. — Йопересете! Та скоро вже буде ранок! Давай, допивай, пора додому.

— А як дівахи? — запитую про Мишку і Рому.

— Ти про шо?

— Я чув, що їх хтось хоче повбивати?

— Слухай, ти мене вже задрав своєю мораллю. Мишка — тріпло, вона ненадійна, обов'язково буде чесати. А Рома… Рома… Вона тобі подобається? — посміхається Тюля, примружуючи очі.

Мої руки злегка тремтять. Тюля, мабуть, бачить у моїй поведінці раптові зміни, бо обличчя його ніби загострюється, так, наче він щойно дізнався новину, яка вразила своєю непередбаченістю. Аби оволодіти собою — зосереджуюся на цілковитому спокої, відчуваю, як усередині все нуртує, калатає, збуджено тремтить, проте підпорядковується заспокоєнню й тверезій думці.

— У неї є майбутнє, і не треба його нищити. Тюля подумки зважує почуте, неоднозначно киває головою.

— Поговоримо про це іншим разом, — підводиться і допиває пиво. Розраховується з симпатичною дівчиною в охайному білому фартусі, каже, здачі не треба, не тікай, як тебе звати, маленька, я до тебе обов'язково прийду. Потім, не дивлячись у мій бік, киває мені головою, мовляв, пішли.

Наближаючись до виходу, відчуваю руку, яка хапає мене за рукав. Софія. В кишеню моєї куртки ця шлюшка запихає складеного папірця і, нічого не кажучи, йде назад до своєї компанії за крайнім столиком у кутку приміщення. Жмакаю і викидаю. Думає, що мені треба її телефон. Така легкість наших стосунків, які несподівано зародилися і не менш несподівано мають шанс продовжитися, трохи непокоїть. Дивлячись на неї ззаду, як віддаляються її красиві рівні ноги, згадую наш тет-а-тет за нічним баром і мене охоплює жах. Я зовсім забув про пре-зик! Вибігаю з приміщення. Тюля услід кидає «ти куди?». Біжу під темні крони дерев, де мене ніхто б не побачив, і починаю мити болт власної сечею. У неї ж, мабуть, цілий букет! — молюся під стовбуром тополі.

7

Прокидаюся від дзвінка у двері. Що за придурок припхався? Чого йому треба? Насилу підводжуся, йду в коридор, погойдуючись між стінами у лінивих лабетах сну. Відчиняю. На порозі веселий Бідон. Перед самісіньким моїм носом трясе маленьким целофановим пакетиком, набитим травичкою.

— Я приніс атом!

Протираю очі: на годиннику 8. 42. Здивовано думаю, якого бена так рано?

— Рота, підйом! Чи його послати?

Шукаю штани й футболку, одягаюся.

Бідон переминається з ноги на ногу, і це нетерпляче чекання видається справжнісіньким допитом — не менш цинічним, аніж допит невинної людини в слідчому ізоляторі.

— У мене є справжнє щастя, — не вгамовується він. — Малий Мірчук підкинув. Минулого тижня ми з Циркулем вже попробували. Дах підриває і відкидає датеко-далеко, в район Кавказу. То як? А?

— Сьогодні не можу.

— Ти, як маленький, — відразу відчуваю добру вдачу Бідона, який ніколи не відступить у власних намаганнях догодити приятелеві, поки не переконається, що всі його щирі заходи вичерпані.

Бідон належить до тих людей, які за своїм характером невимовно щедрі. Ця християнська душа могла би подарувати аміго сто доларів, якби той почав нарікати на важку матеріальну скруту, або запропонувати свої послуги, якби Бідон знав, що вони потрібні; більшість друганів, яким він допомагав, навіть не знали його імені та прізвища — для них він був просто Бідон (при зустрічі) і Товстозадий (поза очі).

— Йду в гості, буду знайомитися з батьками Інги, а вони ж викладачі, книжки, інтелігенти, літературна мова, словом, всі ці діла. Хочу справити гарне враження.

— Так це в тягу! — знову наполягає він.

— Ти мене вже затрахав. Добре.

Звичайно, можна знайти причину відмовити Бідону, але ж це не я роблю послугу, а він, тому трохи негарно було б змушувати його вмовляти мене далі, тим паче, він міг би навіть не пропонувати.

Бідон просить знайти непотрібну дволітрову пластикову пляшку з-під мінералки. Знаходжу. Пропалює цигаркою збоку унизу невеличку дірку, відкручує корок, одягає на горло пляшки фольгу з-під цигаркової пачки, пальцями робить у ній заглибину і обережно насипає в неї травичку.

— Підпалюй.

Клацаю запальничкою і від синюватого вогника травка починає тліти, а Бідон розкурює ще дужче, від чого у пляшці згущуються сиві кубельця диму. Вдихає велику порцію диму, мало не душиться і передає пляшку.

— Тягни, — відкашлюється він. — Цього разу я насипав, як на два рази. Має гребти по-чорному.

Тягну щосили. Відчуваю, як дим нестерпно дере горло, мало не душуся, але намагаюся не кашляти. Однак не витримую і бухикаю, як ненормальний, наче почався припадок. Харкаю у хустинку.

По колу пускаємо ще раз, я знову бухикаю.

— Чорт, забув… у тебе ж алергія, — забирає пляшку Бідон і каже, що наступного разу попробуємо через відро з водою, холодний дим гребе ще крутіше. Затягується, стискається, як пружина, аби не кашляти і через декілька секунд видихає. — Йо! Мене гребе! Це просто гайки, як мене гребе!

Знову тягну з пляшки, але менше, як попереднього разу, бо остерігаюся обпекти горлянку, яка через постійну алергію в мене подразнена.

— Мені обіцяли гаш принести. Це просто цвинтар! Раз дьорнеш — і тебе більше нема! Будеш зі мною?

— Гашиш? Ні. Він садить пам'ять.

— Тобі треба пам'ять?

— Да. Хочу поступати на історичний.

— Яка в сраці історія? Я краще гаш принесу! Знову тягну, мало не тріскаю від спазм кашлю, які насилу стримую, і відчуваю, що мене трішки веде.

— Уявляєш, я недавно курив удома, а моя сестра дивилася — і під димок, мавпа, попала. Таке почала нести, таке! — Бідон захлинається сміхом і раптом співає:

Сміємося, як повні придурки. Бідон ще раз затягується, затримує дим у легенях, його табло стає схоже на розпечену електричну плиту, раптом душиться і його пробиває на грубий кашель. Знову передає мені, потім ще раз і ще раз.

— Не доганяю я цього Васю й Циркуля. Навіщо мазатися, якщо краще курнути? Так можна присісти. Правда? А тепер ще цей брат Ари. Слухай, — зривається він із місця. — Вони ж їх завалять! Вони ніколи нічого не забувають!

Погоджуюся і простягаю йому пляшку.

Він припадає губами до отвору в пляшці, вдихає залишки диму, який вже не такий густий, як на початку, бурмотить, що скінчилося, відкладає непотрібну пляшку і копирсається в кишенях. Дістає пачку цигарок і простягає мені. Закурюємо, відкинувшись у м'яких кріслах.

— А якщо вони прийдуть сюди?

— Не думай про кінець світу. Це тебе зараз просто гребе.

— Легко тобі казати.

Бідон заплющує очі, тільки цигарка, затиснута у його пальцях, тліє, і рівний, як мотузка, димок плавно тече вгору. Він настільки розслабився, що схожий на блаженного. Через кілька хвилин розплющує очі і довго дивиться на мене:

— Олег.

Слухаю себе: здається, я велика спокійна ріка, але в мені нема риби. Води нікуди не течуть, лише стоять на місці, і те, що в мені думає, гойдається в них, зависає між дном і поверхнею, звідки пробивається тьмяне, ледь зриме світло.

— В мені нема риби.

— Олег, курвий син!

— Да? — зриваюся, бо Бідон прямісінько мені в очі світить невеличким ліхтариком, який носить на зв'язці ключів. — Що таке? Що?

— Скажи щось дуже круте.

— Що саме?

— Дуже розумне. Ну… ти знаєш, що я маю на увазі.

— Навіть не здогадуюся.

— Скажи якесь дуже круте слово, термін там чи ще якусь хуйню.

— Яке слово?

— Та яке завгодно! Ти як маленький! Любе слово, але щоб воно було круте і щоб я міг його запам'ятати.

Глибоко затягуюся і думаю, що саме цьому бовдуру сказати. Про себе перебираю в пам'яті слова, котрі і могли б сподобатись йому: спершу на «А»: «алгебра» — не те, «артилерія» — всім зрозуміло, «бульдозер» — не те, «кратер» — пху, «спіритуалізм»… да!

— Спіритуалізм.

— А? — підводиться Бідон, дико перекосивши обличчя. — Що ти сказав? Що це за хуйня?

Повторюю слово, від чого Бідон ошелешено кліпає очима і продовжує на мене дивитися так, наче щойно побачив марсіянина.

Мабуть, він намагається про себе повторити, бо його губи злегка рухаються. Дивно змигує своїми каламутними очима, зиркає на стелю, показує на павутину, запитує, чи бачу її. Вимагає пояснити значення слова.

— Це те, що ми не можемо зрозуміти. Ця тема з духами пов'язана.

Він знову витріщається на мене булькатими очима і відкриває рота.

— Ой, бля!

— Те, що знаходиться поза нашою свідомістю.

— Поза свідомістю! Ой бля! Поза нами. Я це відчуваю! Як це, як це? — спі.. рі.. суа.. от зараза — спі…ні.. лізм… Пху! Ну і слово! Що за придурок це придумав?

— Мабуть, геній.

— Він курив?

— Не знаю.

Озивається телефон, беру слухавку і чую голос Циркуля. Він подавлений і — здається — вмазаний, насилу говорить, наче жує слова. Просить позичити йому п'ятдесят гривен (звичайно, не віддасть і пустить на ширку), незадоволено погоджуюся і кажу, що завтра можна буде отримати гроші.

— Гріша з другого світу? — запитує Бідон.

— Да. І справи в нього, здається, дуже погані. Бідон сідає і дивиться в підлогу.

— Він ще не закосив?

— Ні.

Пауза.

— Нас усіх повбивають, — каже він, заплющивши очі. — Або закриють.

Бідон нагадує велику миролюбну звірюку з телепередачі «У світі тварин», мені стає його шкода. Дивлячись на нього, деколи думаю, що в минулому житті він був однією з отих рідкісних рептилій, які харчувалися лише рослинами, поїдаючи їх тонами, і які давно-давно загинули через несприятливі природні умови. Не віриться, що в когось здатна піднятися рука на це створіння, яке більшу частину життя проводить активно працюючи щелепами, наче корова.

Пауза.

— Кажеш, духи? — бурмоче він, придивляючись до шафи. — Духи.

Він розтирає обличчя руками, відкриває солодку водичку і п'є її невеликими ковтками.

— А знаєш, я вирішив бджолами займатися. — Каже він серйозно, потім хапає голову руками і киває. — Ой, бля! Як мене ковбасить! Про бджоли я серйозно. Ти що не віриш? Давно за ними спостерігаю. Вони не такі, як люди. Чого либишся? В натурі! У них все якось по-іншому, простіше — чи що? — хулі тут думати — у них все чесно: є обов'язки, робота і навіть користь. Бджоли люблять доброту, охайність і взагалі — правильний спосіб життя. Вони до себе не підпустять якогось недоумка, від якого тхне гниллю із нутра. Нам від них треба багато ще вчитися. Як думаєш? А, Професор?

— Мабуть, твоя правда. — Стежу за його лицем, яке від глибоких роздумів набуває темних відтінків. Його, певно, гребе, як демона.

— Страшно… — несподівано говорить Бідон.

— Щоб заспокоїтися, тобі треба кудись поїхати. Просто поїхати, — намагаюсь повернути йому спокій.

— Поїхати? — замислюється Бідон, ходить по кімнаті, дивиться у вікно, потім несподівано запитує. — Тут можна справді поїхати. Що ти про все це думаєш?

— Не зрозумів.

— Чи думаєш ти про вчорашнє? Про те, що ми зробили?

— Хто «ми»?

— Всі ми, — здивовано зводить очі.

— Я вчора нічого не робив. Не розумію, що ти несеш.

На обличчі Бідона наступає мить прояснення, бо риси його наче гострішають, щоки поволі обвисають, а рот злегка відкривається, так, наче він став свідком сенсації. Бідон довго на мене дивиться, кліпаючи очима:

— А все ж таки…

— Не омине нас чаша сія. Амінь.

— Думаєш, ми далеко зайшли?

— Да.

Пауза.

Бідон раптом посміхається, запихає руку в кишеню штанів і дістає звідти невеликий паперовий пакетик. Акуратно його розкладає і я бачу спресовану у формі чотирикутника купку зелених зернят.

— На догонку. Ти ж ідеш у гості? — застигає його побляклий погляд. — Це ще нікому не зашкодило, особливо там, де почуваєш себе хєрово. Підставляй долоні, — наказує мені і насипає невеличку купку. — Жуй.

— Може, з варенням?

— Яке в пизді варення! Ти що, дівчинка? Жуй. Так тоже нормально.

Засипаю в рот зернята і починаю жувати, відчуваючи терпкий смак. Мовчки дивимося одне на одного. З кухні приношу дві великих кружки компоту, запиваємо.

— Після обіду настануть гайки, — простягає мені цигарку.

Пауза.

— Я звідси звалюю, — розгублено промовляє Бідон. У його голосі нотки страху і безнадії.

— Правильно зробиш, — супроводжую його до коридору і розповідаю про те, якими способами вибивають із підозрюваних свідчення: на голову натягають целофановий кульок і міцно стискають навколо шиї, аби не проходило повітря, або ще краще в таких випадках підходить протигаз, у якому закривають клапан. Щоправда, є такі винахідники, які люблять напустити у прохід хобота слізогінний газ, після чого жертві нічого не залишається, як сказати всю брехню, і всю правду, яку від неї забажають, бо таких тортур витримати неможливо.

Бідон мене уважно слухає і його чоло вкривається потом. Особливо ж поширені допити з молотком, коли по твоїх п'ятках товчуть до того часу, поки з тебе з напівбожевільними криками від неземного болю вилізуть, виповзуть, викарабкаються останні залишки інформації, котра зберігалася у твоїй свідомості; колись чекісти особливо любили допити з випарами молока, це, старий, взагалі дуже тонко, хапають тебе за волосся і твоє рило тримають над казаном з киплячим молоком, його пара потрапляє тобі в носа і рот, ти дихаєш нею і тоді…

— Я звалюю звідси, — каже блідий Бідон, його щоки тремтять, наче від холоду.

Він одягає нові коричневі туфлі, котрі, мабуть з переляку, купив сьогодні зранку, остерігаючись, що його знайдуть по протекторах підошов, якими наслідив у парку. Прощаюся і шепочу йому, щоб тікав негайно.

Бджоли чекають.

8

До зустрічі із батьками Інги, куди мене запросили на день народження її молодшої сестри, маю ще кілька довгих годин. Маман попрасувала сорочку й костюм ще вчора, сильно переживає. На її очах навіть виступили сльози, коли вона говорила «Боженьку, тільки б, дітки, у вас все було добре». Вона переживає від того, що Інга з «непростої сім'ї»: батьки працюють в університеті, вчені, батько, здається, доктор історії, у них грошей кури не клюють, не кажучи вже про ділові зв'язки. Вечорами не раз шепоче мені: «Хочу, щоб ти став великим ученим, щоб тебе всі знали і шанували!» А ще деколи від неї можна почутії й таке: «Уявляєш, твоїм тестем буде учений-історик і він тобі допомагатиме!» У такі хвилини Маман стає просто нестерпна, малює собі радісне майбутнє і каже, що за мене можна буде більше не переживати, що все, синуля, буде гаразд і спокійно можна буде померти. Від цих слів мало не падаю з табуретки, але тільки мовчки посміхаюся і схвально киваю головою, що все буде саме так.

Приймаю холодний душ. Гребе ще сильніше. Заплющую очі. Страшно. Сам у квартирі. Здається, що по сходах мого під'їзду підіймаються вірменські головорізи, аби помститись за Ару. Уявляю, як вони будуть мене різати великими кухонними ножами, заливаючи все навколо моєю кров'ю. Або випустять у моє нещасне тіло кілька автоматних черг, перетворивши його на котлету.

Господи! Який страшний цей світ! Рано чи пізно кожен із нас отримує те, що йому належить.

Вода стікає по моєму тілу. Вода не може зробити мене чистішим. Вона густішає, наче миюся під напором теплого силікатного клею, який тонкою оболонкою вкриває тіло, повільно стікає по ньому, стиха дзюркоче. Немає такого клею… немає такої води, яка змінила б людину.

Часто згадую слова Маман про те, що мені пора змінюватися, замислитися над своїм майбутнім; це просто подарунок долі, що в моєму житті з'явилася така «гарна дівчина» Інга, з такої «знатної та доброї сім'ї» і що мені, аби «все це здійснилося» (?), треба «тільки докласти незначних зусиль» — стати серйознішим, більше сидіти за книгами, не волочитися з непевними друзями, бо вони рано чи пізно здатні підвести під монастир і зіпсувати долю, менше вживати алкоголь, бо перед сусідами соромно, майже щотижня приносять мертвого. З роками Маман все більше дрейфує в бік невизначеної віри. Чому невизначеної? Бо їй до лампочки конфесії і всі оті розборки між ними. Маман любить ходити в різні храми, патякати з місцевими бабусями про добро і зло, про нестачу грошей і корупцію серед чиновників. І в цьому, здається, знаходить для себе заспокоєння. Хоча значно раніше, приблизно п'ять років тому вона призвичаїлася збирати вирізки з газет про життя в інших цивілізаціях, про всю оту космічну муру, включаючи НЛО та інопланетян, а деколи, коли по ящику показували в новинах сюжет, пов'язаний із неземним існуванням, вона радісно казала, що це діти всесвіту шлють нам своє вітання.

«Ja, ja. Richtisch» — киваю у такій ситуації.

Заплющую очі і відчуваю несамовитий сум, навіть розпач. Інга завжди здавалася людиною з іншої планети, якій усе треба пояснювати до найменших подробиць. Коли з нею йду по вулиці і в мене ненароком злітає з уст одне з отих незрозумілих словечок, вона запитливо дивиться і мовчить. Не знаю, чи соромитися свого вчинку, чи пояснювати це слівце. Про що вона думає? Деколи не розумію дитячого виразу її обличчя, яке на кілька хвилин може стати стурбованим, сполоханим чи засмученим.

Та з часом з'являються інші почуття до Інги. Дратує її відірваність від мого життя, неуважність до того, чим живу я. Вона не буває у тих місцях, де люблю відпочивати. Мало тямить у сучасній музиці, а це дуже поганий і невтішний показник. Зате, коли йдеться про культуру, церкву, літературу та всіляку релігійну та інтелектуальну муру, Інга може щебетати без перестанку. Найбільше трафляє її обізнаність у церковному календарі та релігійних святах — таке може знати хіба звихнутий або ненормальний.

Одного разу дав їй послухати цілу обойму касет — «The Doors», Луї Армстронга, Діо, «Плач Єремії», БГ — наступного дня вона принесла платівку Шостаковича, через що я мусів доїти Бідона, аби він позичив свій програвач, якого насилу притарабанив, настільки ця тумба важка.

В мене виникло враження, що цією музикою вона хотіла показати відмінність між нами.

Але хіба маю право звинувачувати її, що вона донечка свого тата й мами? Вона просто інакша від мене — от і все. І це, мабуть, добре. Хоча, без сумніву, їй краще зустрічатися з одним із отих типош, які у школі вчилися на відмінно, яким у портфелики матері клали бутерброди і давали щедру копійку, аби дитина не почувалася знедоленою; мабуть, їй варто поєднати долю з одним із отих маминих сосунків, які ніколи в житті не пробували цигарки (тато повідбиває руки), які ніколи не пиячили, лише після дуже глибокого і запізнілого повноліття (після одруження), не кажучи вже про куріння травички, круту наркоту чи оргії зі шльондрами; справді, їй краще зійтися з одним із отих гондонів у завжди свіжих, випрасуваних сорочках, котрі в кишенях носять дві носові хустинки: одну для себе, іншу — звісно — для дівчини (заради гарних манер, про які їм нагадують їхні матусі), і в які вони дрочать на самоті та потай вночі перуть; їй треба закохатися в одного з отих переляканих сопляків, яких ми з Тюлею гасили вечорами у підворіттях і на вулицях, забираючи в них гроші, годинники, дороге взуття, шкіряні рукавиці, фірмові куртки, хутряні шапки.

Добре, що з цими ділами зав'язав і тепер почуваюся морально краще.

Тюля каже, що злодій повинен завжди страждати, бо тільки так він може стати справжнім профі у своїй роботі, коли після вдалої справи всередині оживає легкий приємний мандраж як винагорода за нервову перенапругу, підготовку і попередні невдачі. Тоді світ змінюється буквально на очах: стає великим, привітним, доброзичливим, а головне — доступним для тебе. Тоді знову почуваєшся повноцінною людиною, яка здатна впливати на своє життя, тоді знову повертається бадьора впевненість у завтрашньому дні. Тоді малюєш собі ілюзорне майбутнє — з гарними довгоногими зайцями[7], у гучних компаніях нормальних пациків, у пристойних закладах, а не в дешевих прокурених забігайлівках для робітників-бандерлогів, де наливають сто грамів сурогатної гидотної горілки за вісімдесят копійок і дають бутерброт із несвіжою ковбасою за гривню, де всіляка дешева шваль безперестанку варнякає про своє сране життя. Тоді собі кажеш: ще кілька серйозних ділюг, аби пристойно піднятися, і після цього можна зав'язати. Тоді, факен шєт, почуваєш себе володарем цього нікчемного світу і дивуєшся, наскільки все в ньому доступне і дешево коштує.

Тюля каже, щоб я з Інгою терміново одружувався, поступав в університет, закінчував його, зрозумій, старий, в житті треба самому брати, ніхто тобі нічого не дасть, використай цю пизду, бо вона на більше не заслуговує, а потім кинь і живи своїм звичним життям, матимеш право на їхнє житло…

Можливо, рік тому так і вчинив би, але зараз не можу, бо не по-людськи все це. Навіть трохи лячно від того, що йду до Інги додому, адже мене будуть оглядати, наче велику рогату худобу на базарі, двозначно примружуючи вії, по мені повзатимуть, наче липкі мухи, уважні, зосереджені погляди.

9

Раптом згадую Рому: сполохане, тендітне личко. Серце моє стискається. З кожною миттю відчуваю — її бракує. Хочу зателефонувати, почути привітний голос і поговорити про всілякі дурниці, аби в слухавці лунав дзвінкий сміх. Але переді мною стоїть озлоблене обличчя Тюлі, його чіпкий, колючий погляд, від якого віє чимсь недобрим і непередбачуваним.

Беру слухавку і вагаюся набирати добре знайомий номер, цифри якого знаю напам'ять. Адже Рома може бути з нимі тоді, коли зателефоную, у нього може виникнути підозра.

Господи, я навіть не наважуюся згадати його ім'я!

Набираю.

Рахую гудки: перший, другий, третій, четвертий, ще один, ще…

«Алло» — народжується сполоханий голос, але не можу розібрати чий. Цей дебільний зв'язок мене завжди дістає. Якби я був Піночетом, то першим же ділом замордував би кілька сотень працівників АТС.

«Рома!»

«Слухаю», — говорить вона, як незнайома людина. Від цього виникає враження, наче пізнаю Рому ніби збоку, відсторонено від нашого знайомства. З'являється дурнувата напружена пауза і я втрачаю контроль над своїм спокоєм.

«Це я».

«Хто?»

«Рома, це я — Олег».

«Привіт», — каже її голос із помітними нотками бадьорості та здивування. Здається, вона зраділа і, можливо, навіть хоче мене бачити. А може, це почалися галюни від хвилювання?

«Ти сама?»

«Сама, — промовляє так, ніби посміхається над моїм запитанням. — А що?»

«Я… я думаю про тебе», — й одразу почуваюся повним ідіотом, бо ця фраза ніби показує мою слабкість і нерішучість. Шєт! Чому я не вмію контролювати свої почуття? Це ж так просто — треба лише не говорити те, про що думаєш. Вони люблять наші слабинки. Треба просто уявити себе бегемотом, якому все по барабану.

«Невже?» — помітно виростає голос на фоні невиразної музики (мабуть слухає магнітофон, або працює телевізор).

Пауза.

«Чому мовчиш? — гукає вона. — Алло!» Між нами виростає море жахливих звуків, якесь мурло вклинюється в розмову, запитує «це Ганя?», але нарешті кладе слухавку.

«Не знаю, що казати».

«Дурненький».

Господи, яке слово! Це слово мені одразу подобається, бо воно просте й привітне. На душі одразу стає легше, почуваюся розкуто.

«Хочу просто тебе слухати».

«Ти мені снився, — каже Рома і сміється. — Такий кумедний, такий хороший, наче слоненятко з мультфільму». Боже, я навіть живу в її снах! Що це може означати? Треба в Маман запитати, вона все про цю психічну муру знає.

«Наче слоненятко?» — перепитую і сміюся, як ненормальний.

«Так. А ще ти пестив моє волосся своїм хобітком і дивився вгору. Чого ти дивився вгору?»

«Не знаю. Чим, ти кажеш, пестив? Хобітком? — регочу ще дужче, мало не падаючи на підлогу. — А хвостик був?»

«Так», — сміється вона.

«Я не про той».

«А про який?» — кокетливо перепитує Рома.

«Ти знаєш про який. Це, мабуть, дуже еротично».

Пауза.

«Алло! Алло! Ти що, мене не чуєш?»

«Я тебе хочу».

«А Інга?»

«Відпочиває. Я хочу тільки тебе».

«А як Тюля?» Одразу пропадає настрій, бо я зовсім забув про його існування, наче він раніше існував просто як фантазія.

«Ми йому нічого не скажемо, між нами все буде по-старому».

Боже, до чого я докотився! Обробляти дівчину свого друга! — за це треба вбивати! Що зі мною діється?

Несподівано уявляю всі ймовірні наслідки цього і мені стає соромно. Не відчуваю страху, настільки глибоко Рома увійшла в моє серце, в мою макітру. І це трапилося за одну тільки добу, від цього я втратив сон уночі, а тепер, здається, ще втрачаю голову.

«Між нами не буде „все по-старому". Дурнику, як ти цього не розумієш?»

«Маленька, я тебе хочу. Хочу до смерті».

Пауза.

«Приходь у п'ятницю», — говорить значно тихіше, аніж раніше, і кладе слухавку.

Не вірю своїм вухам! Руки тремтять, наче від лихоманки, по шкірі бігають мурашки, а серце калатає хутчіше, і здається, що зараз впаде у труси. На мене находить непогамовне збудження, не можу сидіти на місці, тиняюся по квартирі, як очманілий. Падаю на диван, заплющую очі і думаю про те, що зі мною трапиться у майбутньому.

10

До Інги йду, як відморожений. Мене гребе, як демона. Я знаю, чому прямую до неї, але мені важко зрозуміти, що там відбуватиметься. Звичайно, будуть гості, адже день народження сестрички Інги, будуть подарунки, радість батьків, тости розумних дядь і тьоть, смачна холодна й гаряча закуска, інтелектуальні та п'яні балачки, але все це я розумію ніби притуплено, туманно, натомість тільки дорога й тривалість шляху до Інги видаються найбільш важливими.

Я йду. Зосереджуюся на думці, що йду до неї. Бо насправді про це більше знає моє тіло, аніж мозок.

Ковбасить конкретно.

Вона живе за два квартали. Можна проїхати кілька зупинок тролейбусом або автобусом, але волію пройтися, бо так менше на шляху трапляється людей. А ще треба купити квіти для іменинниці, заради них вийшов на годину раніше з дому.

Перед моїм поглядом простягаються невиразні силуети будинків, які непомітно зливаються з небом — сіре з синім. Нечіткі контури дерев поволі потопають у місиві інших предметів. Випадкові бандерлоги хаотичними плямами проповзають по різні боки від мене. Чорні шмати птахів дзвінкоголосо зависають над моєю головою.

Я йду, бля.

У вікні тролейбуса помічаю Мишку. Яка в неї тупа хліборізка, коли вона думає про своє! Дивуюся, як мені вдалося побачити її у здоровій металевій коробці, що стала перед світлофором поруч на дорозі. Через тьмяні вікна бачу розмиті обличчя пасажирів, серед яких нерухома посмішка Мишки: вона, мабуть, цієї миті мріє; силкуюся вхопити її згустком своєї руки, який видовжується у порожнечу.

Як мене ковбасить!

Мишка сходить на зупинці, яка за метрів п'ятдесят попереду від мене. Вона виглядає трохи відмороженою. Підходить до невеликого кіоску, витягує, здається, бабки, простягає у віконце. Очікуючи, блукає поглядом навколо, повертає голову в мій бік і раптом помічає.

Шєт! Я так поспішаю! Мишка махає мені рукою. Відкриває щойно куплену пачку цигарок, прикурює від запальнички. Наближаюся. Вона буквально прилипає до мене зі своїми дурнуватими запитаннями, якими завжди має звичку втомлювати і дратувати. Єдиною причиною такої уваги з її боку було те, що вона хотіла зі мною зустрічатися (зустрічатися?), але на це ніколи не вівся — не вилазив на неї по-п'яній, коли пропонувала свої розчепірені ноги.

— Куди такий нафарширований?

— До Інги, — намагаюся розгледіти її обличчя, але воно раптом втрачає свою реальність і перетворюється в суцільну пляму.

— Давно хотіла запитати, — хижо дивиться своїми хитрими очима. — А вона в тебе бере?

— Чого хвилюєшся? Може, заздриш? Якщо дами про таке запитують, значить… — починаю реготати. — Значить це їх тривожить і в них є деякі проблеми. Єс?

— Дурак!

— Ну, ну, не треба, — хапаю її за руку. — Пробач, я трохи загнався.

— Ти забагато загнався. Від кого, від кого, а від тебе, Професор, я такого не чекала. Ти ж не такий…

— Більше не буду. Ну?

— Добре, так і бути — пробачаю. Але востаннє! Зрозумів?

— Да.

— Слухай, і що ж ти такого в ній знайшов?

— Не догнав…

— Ну, як би тобі це пояснити… У неї ж такі делікатні батьки. І вона вся така… мабуть, не знає, як виглядає… — пирскає Мишка зі сміху і показує очима на мою ширінку. Мацаю руками, чи все гаразд.

— Це все?

— Ти образився?

— Да.

— Пробач, більше не буду, — вона раптом стає серйозною, обличчя попри жахливу невиразність суворішає. — Пригости пивом, я давно з тобою не говорила наодинці. Ну, не будь жмотом, як Вася Булавка, придурок відморожений. Уявляєш, такого жлоба ще не бачила — вчора — якусь кончєну сігарєту — і ту зажав! Чьмо! Прікалуєш? А всім хвалиться, які в нього багаті батьки і родичі, що все можуть купити… Не люблю таких… Тільки про себе думають…

Сідаємо за столик під великою парасолькою літньої кав'ярні, замовляю бокал світлого пива і пляшку мінералки для себе. Дивлюся на повільну роботу продавщиці, як ліниво вона відкручує краник і як ліниво з нього тече темнувата рідина у нахилений бокал, збиваючись у білу-білу піну. Але все раптом втрачає свої контури і зливається у різнокольорову фігуру, в якої ледь помітні ознаки руху. Мене гребе конкретно.

Сидимо мовчки. Мишка крутиться, як ненормальна, головою тільки — туди-сюди, наче виглядає потрібну їй людину. Деколи її погляд затримується на мені.

— Що з тобою?

— А? — ніби повертається вона до тями. — Я просто задумалася.

— Про що?

— А, — махає рукою, ніби не не варто уваги.

— Ну, давай, розповідай, — підштовхую її.

— Словом, я познайомилася з тусньою цікавою…

— Хто такі, з нами щось мутили?

— Ти неправильно зрозумів. Вони не по цих ділах.

— Пенсіонери чи менти?

— Дурак. Це сумирні, тихі люди.

— Це ті, що в морзі?

— А? — ніби не дочуває моїх слів Мишка, не підозрюючи, що я жартую. Із серйозним виглядом прикурює.

— Я кажу — трупи, чи що?

— От дурак! — гнівається вона. — Свідки Єгови. Знаєш, є такі віруючі.

— Знаю. А то подумав, що ти знову в якусь лажу влипла. Вони люблять народішко кидати, особливо на квартири.

— От мудак, — із досадою промовляє вона. Пауза.

— Чьо більше нічого не питаєш?

— Все ясно.

— Що ясно?

— Ну, віра, молитви… віруси.

— Пху, дурак! А ще тебе Професором називають.

— Ти, може, хочеш, щоб я тобі лекцію з історії прочитав? Отаких, як ти, вони й шукають, бо легше на мозги капати і лапшу на вуха вішати. Що вони чесали? Що всі навколо по-ідіотському живуть, тільки вони по правильних розкладах? Да?

— Да ну тебе! — дратується. — Я просто з тобою хотіла поговорити, як з розумною людиною, а ти…

— Мишка… Пауза.

— Мишка, я не навмисне. Зрозумій тільки одне, секти стають популярними тільки тоді, коли людям стає галімо і вони в них радо йдуть, бо тільки там нібито є порятунок. Це як наркота, шариш? От і все, що я хотів тобі сказати. Не ображайся.

— А хіба це погано, якщо тільки там є порятунок?

— Не знаю. Пауза.

Мовчки бавиться запальничкою.

— Чьо ти не з Ромою?

Мало не роззявляю рота від цього несподіваного запитання.

Чому це її хвилює? Хіба вже щось пронюхала…

Пауза.

Мишка прикурює, пригублює пиво й очікуючи оглядає мене.

— А чому я повинен бути з нею?

— Хіба не знаєш?

— Не догнав.

— Ти ще такий маленький? — пирскає вона зі сміху, від чого у виразі її обличчя з'являються хижі неприємні риси; хочеться на неї крикнути, аби стриманіше себе поводила.

Ця загадковість починає трохи дратувати, але я швидко заспокоююся, бо добре знаю кокетливу вдачу Мишки. Спершу поламається трохи, ніби покаже, яка вона крута, що без неї нічого не відбувається і що все їй відомо, а потім сама все викладе, все як є. Знаю її як облуплену.

— Куди, по-твоєму, діти Тюлю? — зумисне розкручую розмову, хоча ця відвертість мені трохи парить.

— А їй потрібний той Тюля? Він же думає тільки про «зараз» і нічого не бачить наперед…

— А я?

— Ти? Ти… не такий. У тебе життя ніби надійне.

— Яке? — насторожуюся, бо не зовсім розумію почуте.

— Надійне. Воно повільне, але йде по безпечній колії, — спирається на бильце пластмасового крісла і трохи дивно додає. — Ти це добре знаєш, тільки реагуєш… Сонний, як черепаха.

Пауза.

Вона розповідає про свої балачки з Ромою, від чого у мене переймає дух (Рома думає про мене!); відчуваю, що ця мавпа не все говорить, наче дразнить мою цікавість, наче зумисне вимотує мене і хоче, аби я розпитував.

Мишка просить купити пакетик солоних горішків.

Купую. Розриває його зубами, кілька кидає до рота і запиває пивом. Дивлюся, як вона п'є, і мені раптом здається, що її обличчя, рука і бокал зливаються в невиразне ціле. Потім Мишка прикурює і з її нутра повільно виповзає густа, сива, липка маса, розпливається перед моїми очима й підіймається вгору, ніби страшний джин із казки. Простягаю руку до неї, аби пробити цю в'язку запону, а Мишка здивовано підводить очі.

— Ти чьо? Отямлююся, забираю руку.

— Нічого б не їла — тільки горішки.

Що для неї є сенсом життя? — думаю про себе і спостерігаю, як блискавично швидко змінюється її табло: губи жваві, ніби непосидющі, завжди рухаються, очі то скачуть, як дітиська, то примружуються, ніс то розширюється, то видовжується. І взагалі — в неї зараз чомусь тупа, коняча пика. Вдивляюся в її обличчя пильніше.

Пальці підносять до рота горішок, уста швидко його поглинають, щоки розтягуються на кілька секунд у посмішці, в очах спалахує легковажний вогник. Вона пирскає зі сміху, робить великий ковток пива. Зацікавлено стежу далі. Мишка запитливо зиркає і каже, що я зараз нагадую її батька. Мабуть, старий теж любив глюки.

До нас підбігає маленьке замурзане дівчатко з чорнявими очима, простягає руку і мовчки стоїть. «Хочеш морозива?» — запитую, але мала заперечливо хитає головою і несподівано починає читати напам'ять віршика «А я у гай ходила». Мишка сміється і дає їй горішки. Витягую дівчинці п'ять гривень, вона радісно цілує мою руку, від чого мене аж кидає в мороз, і біжить геть. Здається, на руці залишився пекучий шматок її губ.

— Професор…

— У мене є ім'я.

— Добре, не буду. Олег, я справді дівчина легкої поведінки?

Повагом ковтаю мінералку, відчуваю, як вода тече по моєму підборіддю. Витираю рукою губи:

— Занадто легкої поведінки.

— А чьо? — ніби ображено запитує вона.

— Ти надто легко підпускаєш до себе кого не слід.

— А порядні дівчата повинні до себе підпускати надто важко?

— Я цього не казав.

— Тоді у чому справи?

— Ти повинна себе берегти.

— Берегти? Хм. Для кого, якщо не секрет? — із помітним роздратуванням запитує вона, ніби зачепив її за живе й потаємне, за ту тендітну ниточку, яку вона береже від сторонніх.

— Звісно, що не для Басі чи Циркуля. Незадоволено хмикає, жадібно п'є пиво і каже, що я нічого не шарю і взагалі — пхаю свого носа, куди не слід.

— Ти хоча й розумний, але не настільки, як я думала раніше. Чьо всі ви, хто вважає себе розумнішим за інших, любите повчати, ніби мені десять років? Я маю своє життя і не лізу зі своїми сраними порадами у ваше. Дивіться на себе, думайте про те, що ви робите, а не пхайте своїх п'ять копійок у чужі справи. В задниці я бачила всі ваші думки! В задниці!

Пауза.

— Поясни.

— А?

— Поясни.

— Що пояснити?

— Поясни, як можна мої думки помістити тобі в задницю? Це якийсь унікальний випадок, да?

— Ти придурок чи курив?

— Курив.

— Ясно, — одразу втихомирюється і войовничий запал спадає. Мишка лише цьмулить пиво і розглядає випадкових бандерлогів, що проходять повз нас. — Але я не про те. Слухай, якщо маєш тягу. Вася, Циркуль, навіть Тюля та інші — це мої друзі, для яких мені нічого не шкода.

Від почутого аж наближаюся до неї, пляма її обличчя знову ніби розпливається з іншими предметами. Ще ніколи не говорив зі сцикухою про такі особисті речі, що стосуються її поведінки та репутації. Мишка не виявляє жодного сорому, наче розповідає про нещодавнє кіно по телевізору, наче міркує про життя якоїсь нецікавої і мало примітної героїні. Вона навіть отримує задоволення від спілкування зі мною про себе, намагаюся не втрачати нитку розмови, хоча дуже треба відлити.

— Чьо витріщився?

— Просто.

— Думаєш, мені важко подарувати частинку свого тепла?

— Що ти називаєш «частинкою свого тепла»?

— І те, що ти подумав, і те, що значно важливіше.

— Але ж тебе за це зневажають!

— Вони козли! Вони не знають моєї душі і думають, що я проста шлюшка, яку хто завгодно може потрахати і передати іншому. Як ти не розумієш!? — я всіх вас люблю і готова дати все, що маю. Бідон має гроші — і ділиться ними, а я грошей не маю. Зате кожному з вас може бути зі мною приємно. Розумієш?

— І тобі завжди приємно? — у мене мало не встає волосся дибки. — Тобі приємно завжди розсувати ноги перед різними мудаками, брати в руки їхні…

— Ідіот! — гаркає вона, але ніби заспокоюється. — Боже, який ти ще наївний! Звичайно, що ні! Просто я до цього ставлюся по-іншому, ніж ті, яких ви кидали на хор. Ще раз кажу: хочеш?

— Мишка! — Від її слів почуваюся зовсім незручно, бо про такі речі говорить настільки невимушено, наче про вечерю чи купівлю продуктів у магазині.

— Ти чьо? З тобою буде навіть кльово — ти мені подобаєшся. З тобою могла б навіть забути про свої принципи. У нас би непогано вийшло, — регоче.

— Ти любиш ззаду, раком? Прікалуєш, як класно раком!

— Ти сказала «принципи»?

— Да.

— ?

— Тобі можу зробити особливо приємно. Пауза.

Тільки тепер усвідомлюю, наскільки недооцінював Мишку.

Яка вона красива! — думаю про себе і боляче відчуваю жаль до неї, адже в Мишки все могло бути зовсім не так. Вона могла б зустрічатися з тим, кого любить, а згодом одружитися… Знайшла б собі якогось правильного типошу, який ніколи не спав із бабою, і все було б гут! Він би заробляв їй гроші, одягав, любив, вона б може його також любила, народила б йому хлопчика й дівчинку і вони разом гуляли б парком, виховували їх…

— Чого ж ти пішла з Булавкою?

— Це не має значення.

— Як?

— Пішла, щоб відчепився. Пауза.

— А з Циркулем?

— Він скоро загине, його мені просто шкода.

— Не в'їхав… — насторожуюся. Розмова здається тільки тепер поволі стає серйозною і в ній з'являється важлива тєма, таке, чого раніше не було.

— Бідака в житті так і нічого не добився. Ти бачив вчора його очі? Бачив?

— ?

— Чьо витріщився? Він уже вмирає! А його смерть — це тільки остання крапка, яка нічого не вирішує в його долі! Боже, як його шкода, він ще дитина! Дитина! — На її очі навертаються сльози.

Пауза.

— Не йди до цієї Інги, — каже Мишка трохи іншим, спокійнішим тоном. — Ти з нею ніколи не будеш разом. Вона зла. І взагалі — ніяка.

— Чому ти так?..

— Я це знаю, — перебиває вона мене. — Але пояснити не можу. Це не твоє, там багато туману, багато прихованого й чужого. Я відчуваю, а інтуїція в мене — ого-ого! Вона нещира. Згадаєш мої слова.

Пауза.

Дивлюся на неї, наче на літню жінку, яка пояснила мені сенс життя. Кажу Мишці, що тобі треба негайно виїжджати звідси і ніколи в цю помийну яму не повертатися, вийти заміж, стати на ноги і згадувати минулі кошмари, як неприємний сон. Сумно сміється і киває головою, що все говорю вірно, тільки одного не розумію — нема куди їхати, бо тут — батьки, дитинство, друзі, рідні вулиці. Пропоную їй поступати зі мною в університет — можна поїхати в далеке-далеке місто і почати нове життя. Не погоджується — каже, що до науки не має особливого тяги, хоча непогано грає на піаніно і навіть скінчила музичну школу.

— Подумай! Чорт би тебе побрав! У тебе все попереду! Тут нема на що сподіватися. Хіба ти не бачиш? Хіба ти не бачиш, що буде через п'ять, десять років? Хіба ти не бачиш? Всі наші «подвиги» — лажа, дешева лажа! У майбутньому цього не буде, а буде в кожного своє нормальне життя. Доганяєш?

— У тебе відкрите серце, але моє життя належить тільки мені, тому я нікого не буду слухати. Прікалуєш, мені навіть пропонували їхати на панель в Арабські емірати, обіцяли гарні гроші.

Аж відкриваю рота: невже знову кудись влипла?

— Відмовилася. Навіщо мені бабки? — пирскає вона зі сміху. — Араби, мабуть, такі смішні, коли трахаються. Заслинені, лисі, смагляві. Гидота!

Легкий вітер несподівано сильнішає і дерева сполохано шелестять листям. Старий дідок неподалік літньої кав'ярні розклав на асфальті саморобні віники. До нього підходить жінка з маленькою дитиною на руках, бере один із віників у руку, розглядає, говорить із дідом і купує. Два міліціонери, здається сержанти, зупиняють ватагу засмаглих виходиш із Середньої Азії і перевіряють їхні документи. Ліниво стежу за ними, неохота йти до Інги.

Замовляю для Мишки ще бокал пива, від чого вона жвавішає і розповідає про минуле літо, коли на пляжі випила аж п'ять пляшок пива, уявляєш, п'ять пляшок! я ж так ніколи багато не пила! а тут за один раз — і стільки!

Позіхаючи, попиваю мінералку і дивуюся: деколи Мишка може стати повною кретинкою, починає втомлювати і дратувати, а деколи слухаєш — очі хочуть повискакувати з орбіт — настільки переконливо сперечається і доводить власну думку. Хоча, якби Мишку забрати з цього міста, добре вимити, одягнути, стерти облуплений лак на нігтях, зробити гарну зачіску, полікувати передній зуб, який темніє, а головне — повністю змінити середовище, примусити її вчитися. Від цього, мабуть, у неї могли виникнути нові захоплення і з'явитися нові позитивні (позитивні? — гарне слово!) друзі, — може тільки тоді б це затаскане і нікому не потрібне дівчатко перетворилося в елегантну леді, яку хотілося б натягнутії і не згадувати про її гаряче й колективне «вчора». А й справді: хто знає минуле цих правильних, бездоганних культурних панн?

— Зателефонуй їй, — повертає мене до реальності Мишка.

— Що? — ніби отямлююся від її несподіваних слів. Вона лукаво на мене дивиться, погрожує вказівним пальчиком.

— Не прикидайся! Ти прекрасно знаєш.

Що я «прекрасно знаю»? Невже вона знову про Рому? Невже помітно, що Рома мені подобається? Мабуть так, якщо це бачить Мишка, яка сприймає все дуже просто й прямолінійно.

— Я люблю її. І нічого не можу зробити. Нічого.

— У тебе нема сили волі. Все можна змінити — треба хотіти. Тільки спершу розберися у собі, бо у тебе, Професор, сам чорт деколи не в'їде. Читаєш багато? Від цього можуть мозги задиміти.

— Ти права.

На проясненому обличчі Мишки з'являється ледь помітна посмішка, так посміхаються переможці, або ж ті, хто бачить чуже безсилля. За себе прикро: дозволив так довго копирсатися в моєму неспокої. Крім того, Мишка тріпло, якого ще світ не бачив.

От гівнючка, залізла, куди не слід! Який я ідіот!

Бідон правду каже: їм нічого не можна розповідати, бо від цього всі нещастя.

11

Спекавшись Мишки і витративши на порожні балачки з цією хвойдою купу часу, розлючений поспішаю до будинку Інги і намагаюся більше ні з ким не бачитися, аби, не дай Боже, знову не встряти в ідіотську розмову з випадковим знайомим, якому раптом закортіло би потеревенити про погоду, про свої мудацькі проблеми чи про чутки з життя наших спільних приятелів. У багатьох людей є погана звичка — звалюватися на голову тоді, коли їх не чекаєш і не хочеш бачити, коли поспішаєш у важливих справах; у такі хвилини ці недоумки, як правило, нічого не підозрюють і ляпають язиками, від чого хочеться їх хлопнути.

На тролейбусній зупинці у літньої жінки із виснаженим обличчям купую невеликий букетик квітів. Вона порпається в нагрудному гаманці, але ніяк не може дорахуватися здачі. Це мене трохи дратує, кажу, аби залишила гроші собі. Вона вдячно бажає здоров'я і щастя і, коли віддаляюся від неї на десяток метрів, виразно чую тихі слова подяки. Я, мабуть, перший покупець у неї за цей день.

Заходжу у під'їзд, кілька бабусь із кобилячими обличчями похитуються на місці, наче рибальські човни на морі. Жовта, як диня, бабуся з червонющим розплющеним носом, запитує «до кого?». На кілька секунд мені віднімає мову, нічого не можу сказати, поки не кладу руку на серце і не зізнаюся, що я — наркоман, проживаю біля смітника на останньому поверсі.

Вони перелякано перешіптуються і не зводять з мене очей, вивчають із ніг до голови, а одна з них — у темній хустині із дурнуватими квіточками — голосно каже «це бандит!».

Гарний початок, нічого не скажеш.

Перед дверима квартири ще раз себе оглядаю, все, здається, на місці, на костюмі нема ніяких плям, ширінка застібнута, штани не пожмакані. Щоправда, по обличчю ніби бігають мурашки. Страшенно чухається ніс і щоки. Сильно розтираю долонями лице. Сіру гидоту схаркую на сходи.

Відчиняє батько Інги — високий охайний чоловік у позолочених окулярах, які дивним чином тримаються на кінчику носа. Злегка схиляє наперед голову й уважно дивиться на мене з-під густих чорних брів. Його зверхній і трохи пихатий погляд, яким, як правило, оцінюють людей, що стоять на кілька сходинок нижче, мені одразу не подобається. Відчуваю, що нервую, здається, він це бачить, бо надто повільно й ретельно оглядає. Батько Інги мляво вимовляє привітання, наче воно відірвало його від нагальної й важливої роботи, потім таким же голосом, здається, запрошує пройти. Не можу второпати: це насправді так, чи просто здалося? Тому й надалі стою, ніби вкопаний.

— Доброго дня, заходьте, — виринає з-за його спини усміхнене обличчя матері Інги, сорокарічної привабливої блондинки з помітно хворобливим виглядом, наче вона кілька ночей не спала. Жінка із надто щирою посмішкою задає ввічливі і трохи банальні запитання про мої справи (ніби маю справи) та іншу муру, зізнається, що чула про мене багато хорошого (?). Одразу дивуюся, бо нічого хорошого у своєму житті ще не встиг зробити.

Почуваюся незграбно і занепадаю духом. Інга так і не вийшла, забігавшись на кухні, а ще цей триклятий костюм, шєт, в якому схожий на ідіота і не можу природно рухатися. Одяг має здатність змінювати людину: якби ходив, приміром, у трусах, то ніколи б не поводився так, як поводишся у костюмі.

Втім невдовзі до мене вибігає сестричка Інги — семилітня, якщо не помиляюсь, Галинка. Поволі звикаю до обстановки. Дарую їй маленький букетик квітів і м'якого ведмедика. Вона радісно вигукує своє захоплення і біжить у дитячу кімнату, де галасують інші дітлахи.

— Проходьте до чоловіків, — запрошує мене мати Інги у вітальню, де стоїть дим коромислом, в Якому сперечаються кілька грубих голосів.

Краєчком ока помічаю на кухні заклопотану Інгу, вона бачить мене, кутиками губ легко посміхається і густо червоніє.

У мене виникає почуття досади від цієї квартири. Куди не глянь всюди купа зайвих речей: всілякі статуетки, сувенірчики, календарики, годинники, вазочки, гумові іграшки, вироби з дерева й скла: хатинки з ялиночками, рибини, слоники, лебеді й метелики, літачки і ще всіляке інше лайно. Розглядати все це вкрай важко, бо предмети мають погану звичку розпливатися й непомітно перетікати в інші, через що змушений зосереджувати на них погляд.

Нестерпно хочу відлити. Нікому нічого не кажучи, забігаю в туалет, дістаю свого вірного друга, тиснуся, але з нього падає тільки кілька краплинок. Тиснуся ще дужче — безрезультатно. Заправляюся, зливаю воду, але почуття нужди не покидає. Гребе ще більше.

Батько Інги представляє мене двом серйозним бандерлогам у темних костюмах, які мляво на кілька секунд повертають свої пластилінові пики, легко кивають головами і кисло подають правиці для потиску. Одразу забуваю, як їх звати, і сідаю в м'яке крісло у кутку просторої вітальні. На стінах висить всіляка народна мура: вишивані рушнички, солом'яний капелюх, здається, старий козацький пояс, портрет Шевченка, щоправда, трохи з косоокими очима (мабуть, мазанина одного з місцевих придурків); на гарнітурі — також купа мотлоху: здається, дерев'яні вироби, які ніяк не можу визначити, бо вони трохи розпливаються.

Як мене гребе! Бля, як мене гребе!

— Ви читали, що той старий йолоп Гладчук написав у своїй останній статті? — звертається до Інгиного батька лисуватий бородань із недобрими очима.

— А що?

— Він пише, що в сімдесятих був у націоналістичному підпіллі! Що читав вірші Маланюка! Але ж це брехня! Він тоді був парторгом і тероризував неблагонадійних студентів, виганяв їх з університету, а кількох здав КГБ. А тепер пхається у сподвижники нації! Що відбувається!? Що діється з людьми? Вони наче з глузду скочуються! Як так можна відверто брехати? Як можна на очах у всіх змінювати свої кольори? Ми ж усі були під більшовиками і займалися своїми улюбленими справами, якими займаємося досі… Нічого не розумію…

— От, нікчема! — вставляє слівце худорлявий завідувач якоїсь кафедри з дуже довгою назвою. — Це ж треба, такі запроданці і в наш час біля керма! Хто б міг подумати…

Жінки поспіхом доносять на святковий стіл страви, під їхніми ногами бігають дітлахи, галасують, через що змушують дорослих робити їм зауваження. Мій ніс відчуває справжнє блаженство. Заплющую очі, аби краще вловлювати запахи страв. Здається, пахне шинкою, м'ясним салатом, червоною ікрою, бутербродами зі шпротами, з кухні лине запах фаршированого перця, здається, голубців і взагалі — смакоти. Нестерпно хочу їсти, але ніхто поки не сідає за стіл: жінки ходять туди-сюди, бандерлоги у випрасуваних костюмах далі базарять.

Яка приємна каторга! — їсти, навіть не їсти, а пожирати, поглинати великими кількостями!

Бля, як мене пре!

12

Нарешті всі сідають. Скриплять крісла, стукотить посуд, руки тягнуться до тарілок із наїдками. Також не відстаю. А хулі? Хапаю велику кришталеву салатницю і накидаю собі велику піраміду салату «мімоза». Інга дивиться здивовано, але не звертаю на неї жодної уваги. Взагалі, стежити за людиною, коли вона їсть, — це просто свинство, це те саме, що підглядати, коли дрочать.

Батько Інги відкриває пляшку шампанського. Карооке симпатичне дитя, статі і віку якого не можу визначити і яке посадили поруч, одразу починає дратувати: ніяк не заспокоїться, погойдує ногами під столом, вдаряючи мене в ногу. Це створіння хочеться задушити, або, принаймні, дати в симпатичного білявого лобика міцного щигля.

Батько Інги виголошує на честь Галинки тост, вона сяє від радості й задоволення. Придивляюся до неї і бачу (хоча табло цієї гівнючки час від часу перетворюється на сіру пляму), що з роками це буде надзвичайно вродлива сцикуха, можливо, красивіша від своєї старшої сестри, яку, признатися, книжки і надмірні знання починають гробити, від чого вона в'яне. Ще кілька років — і серйозність зробить її горбатою.

Худорлява жіночка з кривим носом у червоному платті, яка сидить поруч, запитує, що мені кинути. Чемно дякую.

«Мала баба Миколайка».

Одразу видно — жіночка нудьгує у товаристві набундючених і серйозних науковців, а тому хоче знайти співбесідника. Радо йду на це і ми чєшим про хтозна-що. Придивляюся до неї уважніше: сухоребра, маленькі цицьки висять, з-під тканини плаття випинаються дрібні соски, для них навіть не потрібен бюстгальтер, на тонкій шиї видніється кілька складочок і зморшок. Роки беруть своє, старенька. Тонкі губи розпитують, де навчаюся, які маю плани на майбутнє (язик не повертається признатися у цій квартирі, що прагну стати істориком).

Як на зло, розмову чує Інга і вставляє своїх п'ять копійок.

— Він готується поступати на історичний, — дивиться на мою реакцію, але я нічого не виявляю, ніби й не чув сказаного.

Пауза.

Батько Інги зводить брову, на кілька секунд втуплюється в мене своїм педагогічним поглядом, але мовчить.

— Біда нашої країни в тому, що в ній багато істориків, — каже завідувач якоїсь там кафедри. — Не ображайтесь, колего, — сміється до батька Інги.

— Ми що, повинні по-вашому бути якимись мастодонтами чи дощовими хробаками, яким до лампочки їхнє минуле? — підскакує лисуватий бородань із недобрими очима. У цій незграбній людині деколи прокидається жвава, енергійна істота, яка одразу розмахує руками й швидко рухає бровами.

Нестерпно кортить посцяти. Непомітно підводжуся і йду в туалет, але там знову стара історія — кілька краплин. Лаюся про себе, вмиваю холодною водою обличчя, бо кляті мурашки вже задовбали. Мене ковбасить конкретно. Повертаюся за стіл.

— А чого нас учить історія? — не відступає завідувач якоїсь там кафедри. — Чому, скажіть мені будь ласка?

— Це питання доречно задати історику, — каже лисуватий бородань і дивиться на батька Інги. — Пане професоре?

Худюща з кривим носом запитує, чи давно зустрічаюся з Інгою. Це професійна базіка, якій забагато одного співрозмовника. Відповідаю, що ми просто дружимо, обмінюємося книжками, деколи музичними платівками чи касетами. Лукаво посміхається і показує очима незрозумілі міги Інгі, яка сидить слухняно, наче свята. Вона легко соромиться й опускає голову.

Після кількох тостів, коли присутні добре поїли, чоловіки розпустили краватки, а жінки помітно розпласталися в кріслах, святкове застілля переростає в дискусійний клуб з питань релігії, політики, економіки та іншої лажі.

Дивлюся на бідну Галинку, як вона нудьгує, позіхає і копирсається виделкою в голубцеві.

— Україна сама винна у своїй геополітичній невизначеності, — переконує батька Інги лисуватий бородань. — І у цьому винний ще Хмельницький!

Так-так, Хмельницький. Ми вже були в європейській колисці, у поляків можна було вибити гідні права, і тут… так жахливо все обернулося… А раніше ще цей придурок Сагайдачний масла у вогонь підлив — допоміг висвятити цих православних попів! Навколо цього зростає справжній гамір, згадують все: українців, що розбудовували Росію, національно несвідомого Гоголя та російськомовні твори Шевченка, потім переходять до теми парламенту…

— Мала баба Миколайка… — шепочу серед своєї внутрішньої тиші, за межами якої стукотять виделки об тарілки, лунають голоси, дзеленчать кришталеві чарки, блукає невиразний жіночий сміх.

Стежу за Інгою і бачу, що та почувається, як не в своїй тарілці. її матір — знову з надмірною дурнуватою посмішкою — пропонує скуштувати екзотичні салати і каже, що їх готувала Галинка.

— Ось це я робила, і ось це, — мала демонстративно й задоволено показує на страви. Розповідає, скільки чого треба до того чи іншого салату. Ні на кого не звертає уваги й натхненно щебече про те, хто їй допомагав. Присутні хвалять: «просто золотце», «гарна дитина», «майбутня господиня»…

— У нас тут є майбутній історик! Так би мовити, наступне покоління! — звертає на мене увагу дискутуючих завідувач якоїсь там кафедри. — Ось що ви скажете, юначе, про Хмельницького?

«Клав я на вашого Хмельницького, задовбали». Мене так ковбасить, що не можу нічого путнього сказати, таке враження, наче думки стали раком.

— Він із Переяславською угодою трішки загнався.

Педагогічні лоби морщаться і мені одразу стає соромно за необачне слівце «загнався». Шєт! Потрібно кілька годин, щоб їм пояснити це слово! Вони довго зважують почуте.

— Цікаво-цікаво, — каже батько Інги. Завідувач якоїсь там кафедри іронічно на мене дивиться, потім нахиляється до батька Інги і я ненароком чую те, що він тихо каже йому на вухо:

— Скажу вам, друже, як математик, одну закономірність. У Німеччині 20-х років математиками ставали ті, хто замолоду був зятем впливових учених-математиків. Ви мене розумієте? — знову сміється він. Таке враження, наче без сміху він не може обійтися.

У батька Інги помітно здригається обличчя, я одразу обертаюся до Галинки, аби не бачити його погляду. Завідувач якоїсь там кафедри безцеремонно підморгує мені і розпитує про причини любові до історії. Не знаю що відповісти, лише знизую плечима. Кажу, що історія — це класно.

Господи, як я хочу сцяти!

— Історія це наука, а не забавки, — вставляє батько Інги.

— Так, мій дорогий друже. Але французи знають свою історію не з монографій, а з романів Дюма, — посміхається завідувач якоїсь там кафедри.

— Це тільки примітивні невігласи вчать історію з художніх творів.

— Любий, а хіба ми говоримо про навчання? — раптом промовляє мати Інги серед несподіваної тиші.

Пауза.

Батько Інги дико на неї дивиться, вона одразу переводить балачки на тему сім'ї, звертаючись лише до жінок. Невдовзі між ними зароджується жвава розмова.

Чому, бля, нас учить історія?

У двері дзонять.

— Це Віктор Дмитрович, — підводиться, пожвавлюючись батько Інги.

— О, видатний педагог сучасності зараз нас розсудить, — потирає руки завідувач якоїсь там кафедри. — Він чоловік правдивий і мас прогресивні погляди.

Той, хто має прогресивні погляди, виглядає втомленим і ніби насупленим. Його згаслі очі, як мені здається, говорять, що цей бандерлог давно втратив інтерес до життя. Він ліниво обводить присутніх своїм сумним поглядом, механічно вітається з жінками. Мене знайомлять з гостем, але той одразу зосереджує увагу на Галинці, дарує їй велику, майже метрову ляльку, яку можна одягати-роздягати і яка вміє говорити кілька слів. Усі плескають у долоні, а Галинка з дітьми біжить у дитячу бавитися. Віктор Дмитрович поважно сідає в крісло, робить кілька компліментів жінкам, особливо ж господині, йому наливають, і він проголошує тост за природне виховання дітей та рівноправне ставлення до них дорослих.

— Що ви мали на увазі? — згодом перепитує мати Інги. — Невже ми не так виховуємо наших дітей?

Ну ти, Вікторе Дмитровичу, і загнув — думаю Про себе. Ну ти і типоша!

Бажання відлити розпирає ще дужче. Знову йду до туалету, але нереді мною несподівано виростає матір Інги і стурбовано запитує, чи добре почуваюся.

Якби вона знала, як мене зараз ковбасить!

Кажу — повний гут.

На самоті видавлюю з себе кілька краплин. Бідний мій організм. Повертаюся.

Говорить Віктор Дмитрович. Замовкає. Його губи й щоки рухаються, певно запхав у себе фарширований перець. Він відкладає виделку, витирає серветкою губи і тільки-но хоче відповісти, як його уриває лисуватий бородань:

— Віктор Дмитрович хотів сказати, що сучасна людина повністю здеградована і всі її вчинки, думки, в тому числі й виховання дітей, здійснюється в хибному напрямку. Я правильно вас зрозумів? — запитує у педагога.

— Да-да. Однак треба зробити суттєве уточнення.

— Яке саме? — наполягає худенька жіночка з кривим носом. Вона трохи сп'яніла, бо сидить у кріслі незграбно, напівобертом до чоловіків, поклавши руку на бильце.

— В історії людського інтелекту було двоє мислителів, які збили на манівці подальший розвиток людської думки. Один із них — Руссо, з якого почалася хибна теорія виховання, вірніше, саме після цього rope-філософа відбулася зміна у ставленні до дитини.

— Невже? — перепитує завідувач якоїсь там кафедри.

— Будь ласка, не перебивайте, — озивається повна жінка з обвислими щоками, яка за цей вечір нічого ще не говорила. — Ми вас уважно слухаємо, — звертається до промовця.

— Після Руссо дитина, по суті, втратила природне, віками плекане ставлення батьків до неї. Натомість, вона перетворилася на один із предметів побуту дорослих, так само як посуд, декоративні речі та інші об'єкти розкоші. Дитину ніби позбавлено її власного світу, а колись вона — на рівні з іншими членами сім'ї — мала власні обов'язки, котрі виконувала завжди. Саме звідси почалася тотальна розбещеність дітей, оскільки дорослі, прикрашаючи своє життя дітьми (зауважмо, прикрашаючи, а не відчуваючи внутрішньої потреби у дітонародженні), почали ще й прикрашати життя дітей, купуючи для них велику кількість дорогих іграшок. Батьківська турбота перетворилася на декорацію, а раніше вона завжди виконувала функцію своєрідної життєвої настанови, і була тим єдиним необхідним механізмом, що ми зараз називаємо «вихованням» — у первісному значенні цього слова. Через це діти почали формуватися з усвідомленням свого «дитинства» як автономного вікового статусу, з усвідомленням привілейованості власного віку над старшим. Особливо це виявилося в напівбожевільному і не завжди доречному обожнюванні матерями своїх дітей; вони якомога більше намагаються ізолювати їх від проблем великого світу, в якому живуть. Да-да! Це призвело до суттєвих змін у свідомості сучасних дітей, і гірким прикладом цього є той незаперечний факт, що сучасні діти геть зневажливо ставляться до старших, інша річ раніше, ще до часів Просвітництва… Коли я бачу в тролейбусі чи автобусі маленьке створіння, якому дорослі звільняють місце — це вже зіпсута й пропаща людина. Да!

— Ви хочете сказати, що такі кардинальні зміни відбулися приблизно за доби Французької революції? А до того часу ситуація була іншою? —встряє в дискусію батько Інги.

— Да. Гадаю, що приблизно з того часу все це почалося. Адже на цей період припадає небувалий розвиток побуту, чого раніше не було. І дитина органічно вписалася — да! — в ці процеси, як окрема «складова».

— Любий Вікторе Дмитровичу, але ще єгипетські жерці три тисячі років тому нарікали, що їхня молодь стала жахливою: пиячить, не дотримується батьківських звичаїв, не поважає старших і закони, веде розбещений спосіб життя.

Як мене ковбасить! Мала баба Миколайка…

— Да-да. Звичайно, ви. як історик можете мені заперечити, назвавши ще багато інших промовистих фактів, які суперечать моєму судженню. Втім, певні циклічні ознаки історичної тривалості існують завжди. Але це не означає, що вони є ідентичні стосовно одна одної, таким чином, вони не копіюють одна одну. Я лише наполягаю на тому, що в новітній історії відбуваються фундаментальні зрушення, про які ми ще дуже мало знаємо і до осмислення яких ми, можливо, тільки повільно наближаємося. Да. Наступні покоління після нас знатимуть значно більше про час, в якому ми з вами живемо, і питатимуть у себе, думаючи про нас: «Невже вони цього не бачили».

— Оригінально, — замислюється завідувач якоїсь там кафедри. — Але ви говорили про двох таких діячів. Одного ми вже знаємо. А хто другий?

— Мала баба Миколайка…

— Що ви кажете? — обертається до мене худюща з кривим носом.

— Другий? Да? — перепитує Віктор Дмитрович. — Другим є соціолог XIX століття Міл-молодший.

— А цей чим вам не догодив? — сміється матір Інги.

— Цей добродій відзначився тим, що написав трактат «Про свободу жінок». Да.

— Мабуть, вам жінки добряче насолили, — іронізує худюща жінка з кривим носом.

— Мій життєвий досвід тут ні до чого. В основі моїх думок лежить лише спостереження за певними закономірностями життя.

— І що?

— Саме з Міла, на моє переконання, почалося інше відхилення в розвитку людського інтелекту, навіть певне його викривлення. Да! В його основу лягло гіпертрофоване розуміння призначення жінки у суспільстві, у драмі життя, і навіть, якщо хочете, у житті чоловіка. Жінки після цього, особливо ті, в яких не все добре з головою (ті, яким не поталанило в житті через обставини, але в яких є певні художні та інтелектуальні здібності) — саме ця категорія жінок, а вони переважно всі хворіють на невротичні хвороби, загалом, на сексуальному ґрунті (ну, ви маєте мене розуміти — запізно пізнали чоловіка…), приступає до створення жорсткого, а за своєю суттю антилюдського, міфу про своє привілейоване місце, про своє нібито унікальне призначення в житті. Да-да! Саме з цього часу починає відбуватися дикий, цинічний диктат так званої «жіночої ініціативи» проти отого, що вони називають «чоловічою тупістю», проти так званої «цивілізації сильної статі».

— Це мені подобається! Це просто прекрасно! —плескає в долоні худюща жіночка з кривим носом.

— Мала баба Миколайка, цілувала його в яйка… — бурмочу, заплющивши очі.

— Вам це має сподобатись, — тормошить мене худюща у червоному платті. — Вам погано?

Хочу сцяти — мало не зривається з моїх уст, але завчасно прикушую язика. Відповідаю, що все чудово, а голубці просто прекрасні, три штуки хлопнув. Вона трохи дивно дивиться, але знову відвертається до дискутуючих. Знову беруся за їжу й висипаю собі в тарілку залишки м'ясного салату, кілька шматків нарізаного сиру й ковбаси, дві відбивні й смажену рибу, з десяток оливок і засмажені шампіньйони.

— Хороший хавчик, — бубоню, як на зло, виходить трохи голосно, бо на мене звертають увагу.

— Але ж ми знаємо з багатьох книжок, що більшість здобутків людства здійснювалося заради жінок! — каже Інга. — То чому в такому разі ігнорується присутність жінки, як ви кажете, у цій «чоловічій цивілізації»? Адже це не чесно.

— Да-да! Інго, ви дуже розумна дівчина, я саме до цього питання якраз хотів підійти, — пожвавлюється Віктор Дмитрович. — До такого ідіотизму ніколи б не додумалася жінка, яка знає сімейне тепло й ніжність, яка кохає свого чоловіка і всіляко йому сприяє. Не ображайтесь, — звертається він до присутніх жінок, — тільки ви вмієте найкраще скеровувати розбурхану енергію чоловіка у потрібне річище і в цьому криється, по суті, вирішальна роль жінок у «чоловічій цивілізації». Як не прикро, феміністки, особливо ті, яких я називаю піарними вискочками, про це замовчують, або ж говорять викривлено, мовляв, усталена традиція не давала можливості жінкам керувати, завжди їх тримала на «другому плані», через що вони змушені були з цим змиритися і втілювати свої здібності в таких невигідних умовах. Да. А насправді, якби одна з цих дуреп опинилися біля штурвалу, то не знати ще яких би дров нарубали. Зрештою, були ж видатні королеви, імператриці, героїні, які відзначилися в історії. То яка ж у біса це «чоловіча історія»?

13

Нудно. Балачки зі старшими спершу завжди зацікавлюють, але згодом мають здатність переливатися в звичайнісіньку лажу, якій вже нема кінця-краю: велика ріка лажі поволі охоплює свідомість, з'являється сонливість. Прагну якомога швидше звільнитися від цього.

Нестерпно хочу в туалет, але йти туди нема сенсу, бо знову буде кілька краплин.

Дивлюся на Інгу. Кортить забрати її звідси, пройтися містом, зайти в першу-кращу забігайлівку на каву чи морозиво. Слухаючи цих університетських базік, все більше відчуваю сум, бо вони настільки далекі від реального життя, що за це просто хочеться їм товкти їхні розумні морди, може, після цього протруть свої зачитані баньки і побачать все, що відбувається навколо. Інга, коли дізнається про мої думки, певно образиться і не захоче більше зі мною зустрічатися. З нею справді буде важко. А чому буде? Чи варто мати справи з цією кімнатною рослинкою, яку щодня не забувають підливати свіжою водичкою і витирати з її тендітних листочків пилюку, аби випадково не відчула весь тягар життя? Не просте це слово «буде».

Бідон, мабуть, сказав би: «все це хуйня, старий, повна хуйня».

Так, схоже на це. Не варто зв'язуватися.

Застілля поволі завершується. Господарі пропонують гостям пройти в просторий кабінет батька Інги, де накритий солодкий стіл і де можна буде, як з посмішкою промовила господиня, «посидіти по-дорослому» (наче щойно всі сиділи по-дитячому?). Пропоную Інзіпройтися вулицями, вона знехотя погоджується, але просить зачекати, поки не порадиться з батьками. Справжня батькова доця. Мабуть, настільки вихована, що не може без дозволу перднути, не те що лежати голяком із коханим чи — не дай Боже — бавитися з його болтом до одруження.

До мене підбігає Галинка. Краєм ока через відчинені двері помічаю, як Інга розмовляє з насупленим батьком, якому моя ідея прогулянки з його дочкою, мабуть, не до вподоби. Галинка показує купу своїх малюнків олівцями, акварельними фарбами й фломастерами. Уважно їх розглядаю і гладжу її по голівці, кажу, що обов'язково треба продовжувати малювати, піти навчатися в художнюшколу, на що вона з посмішкою відповідає, що вже більше року там навчається і що Василь Порфирович (мабуть учитель-художник) її завжди хвалить і ставить за приклад іншим дітям. Здуріти можна: у цій сім'ї ціла індустрія виховання дітей! Художня і музична школа, комп'ютерні курси, посилені курси англійської мови, а ще художня гімнастика і плавання (згадую всі секції, організації, які відвідували Галинка та Інга, тільки хто яку саме — ніяк не згадаю, бо в голові все перемішалося).

Мене ще гребе. Проте в туалет більше не хочу. Нарешті! Милість Господня не оминула мійорганізм!

— Мійтато каже, хто не має освіти — для того брудний посуд, — сміється Галинка, показуючи мені ще нові малюнки, на яких високі тонконогі дами ходять із парасольками під фіолетовим дощем.

У тебе, сонечко, дуже далекоглядний татусь, аж трохи страшно від цього робиться.

Нарешті з кабінету батька, де стоїть страшний гул від інтелектуальних балачок та сварок, виходить змучена Інга. По виразу її обличчя помічаю, що в неї зовсім нема настрою. Вона спокійно каже «ходімо» і взувається. Прощаюся з її батьками, матір здивовано запитує «так швидко?», наче не знає, що ми йдемо вештатися вечірнім містом. Завідувач якоїсь там кафедри виходить із кабінету, сильно тисне мені — «майбутньому історику» — на прощання руку, бажає успіхів у коханні (батько Інги морщить лоба), житті і навчанні.

Думаю про цих «дорослих». Чому б їм не вмикну-ти магнітофон, влаштувати скачки-зажиманси без світла, можливо хтось би комусь навіть і зрадив — трахнув у коридорі — від цього їм би стало трішки цікавіше жити, і їхні нудні душі — хоча б на мізер — повеселішали.

14

Виходимо з під'їзду на свіже вечірнє повітря. Відчуваю полегшення. За Інгою помічаю, що як тільки ми покинули її квартиру, вона на очах змінила поведінку, стала більш відкрита й розкута, щільніше горнеться до мене (сама взяла під руку), під носа весело мугикає. Дивуюся, наскільки може впливати на людину спілкування з іншими, наскільки людина до цього призвичаюється, що навіть не помічає у собі змін. Не знаю куди з нею йти, вона ж, мабуть, не звикла до мого способу життя. Втім рано чи пізно треба її привчати. Господи, це сімейне створіння навіть не здогадується про те, що знаходиться за крихкою шкаралупою її скутого інтелігентського, вихованого світу. Може, провести її підворіттями, куди не наважуються поткнутися відмінники зі школи, де їм загрожує в кращому разі — кілька разів отримати по пиці і втратити котли[8]?

Блукаємо між будинками, проходимо квартал і опиняємося на проспекті Шевченка, від якого можна проїхати три зупинки тролейбусом до бару «Меридіан», де, мабуть, зараз висять мої друзі. З одного боку, хочу їх побачити, з іншого, — вони зацікавляться моїми відвідинами сім'ї Інги, а тоді почнуться всі оті підколки й насмішки, які їй можуть не сподобатися, або які вона просто не второпає — не знати що викине такий вузьколобий придурок, як Вася Булавка. Інга як тендітне створіння багато чого може сприйняти близько до серця, особливо мою дружбу з Циркулем чи Мишкою, коли перший буде ділитися своїми наркоманськими проблемами, а друга статевими. її бідолашні оченята тоді певно повискакують з орбіт: це ж так непристойно, це ж так невиховано!

Від легкого подуву вітру холоднішає. На плечі Інги накидаю піджак, і ми плентаємось, не знаючи куди. Вона запитує, чи сподобалося в неї вдома.

Чи сподобалося? Не знаю, що відповісти: брехати не личить, казати правду — також не варто, бо вона може образитись. Обмежуюсь зауваженням, що мало уваги було приділено Галинці, на що Інга кволо посміхається:

— Так у нас майже завжди, ми просто по-іншому жити не вміємо. Приходять друзі батька, і тоді починається конференція. Вони стають як діти, безперестанку говорять, сперечаються, навіть знаю все наперед, знаю чим все скінчиться. Мені це подобається.

Почуваю себе прикро, краще було промовчати, бо інга, мабуть, відчула мою незадоволеність цими балачками.

Хвилин п'ять ідемо мовчки. Усвідомлюю, що між нами виростає психологічна прірва. Інга хмурнішає, певно нудьгує і хоче додому. Справді, невдовзі в її поведінці та рухах проявляється нетерплячка. Очі майже не дивляться на мене, поглядають на ручний годинник, зиркають на затягнуте вечірнє небо. Вона каже, що незабаром йтиме дощ, а може й гроза. Раптом Інга затинається і кривиться від болю, ми сідаємо на першу лавку, яка трапляється по дорозі. Інга оглядає ногу, але невдовзі заспокоюється:

— Нічого серйозного, — прошу дозвіл оглянути її ногу, але вона відсторонюється. Ніби не помічаючи цього, легко торкаюся до неї, Інга здригається, починаю масажувати гомілку, запитуючи, чи не болить. Вона задумано дивиться мені в очі, паче прагне зрозуміти, до чого ці зусилля і що в мене на умі. Не хочу припиняти цього приємного заняття, але під її прискіпливим поглядом розумію, що краще зупинитися, бо вона сприйме це за нав'язливість.

— Ти хочеш додому?

— Ні, — сполохано відповідає вона. Помічаю на собі її стривожені оченята. — Просто батько був проти, щоб я йшла, адже в Галинки, як не як, день народження. А вона у нас капризна. Звикла, щоб їй завжди приділяли увагу.

— Вона ж v цей час вже лягає спати.

Інга нічого не відповідає. Дедалі більше почуваюся незграбно, повним бовдуром. Мені раптом здається, що я показав їй свою нетерплячість. Може, краще холодніше ставитися до неї? Холодніше, ате з повагою. Навіщо було її витягувати з конури, де б сиділа собі у колі старих бандерлогів і розмірковувала на глобальні і нікому не потрібні теми?

Перед моїм поглядом несподівано постає обличчя Роми. Вона радісна, освітлена, розпущене волосся тріпотить на вітрі. Заплющую очі і добре бачу привітне обличчя… бути біля неї, торкатися її долонь і… пррі найпершій можливості — несміливо цілувати її щоки, губи, очі. «Чому ти не з Ромою?» — згадую нинішнє запитання Мишки. Намагаюся хоча б для себе знайти відповідь, але наражаюся тільки на гнітючий страх. Господи, вона ж не моя! Вона належить Тюлі, з яким мене пов'язує частина прожитого життя, а це змушує триматися від Роми на відстані. Закриваю обличчя руками і зізнаюся собі, що я втратив відчуття цієї відстані, що більше не бачу тієї лінії, яка раніше розділяла моє життя і її.

— Що з тобою? — здригаюся від слів Інги.

Раптом приходить прояснення, що тут, на цій лавочці Інга — набридлива й нудна. Мене більше не цікавить ця кімнатна рослинка, від неї треба якомога швидше позбавитися. Але чому, разом із тим, є незрозуміле бажання бути поруч із нею? Навіщо? Хіба мало прекрасних сцикух, з якими можна один за одним спускати вечориу приємних розмовах і не тільки?

15

— Ходімо в «Меридіан», — встаю з лавки.

— Куди? — недовірливо запитує вона. Мабуть, про це місце вона багато чула і знає, яка публіка там зависає, якщо так насторожується.

— В кабак, — дивлюся на неї і трохи цинічно регочу. — Ти що, ніколи не ходила в кабак, де бухають?

— А що ми будемо там робити? — ■ Такі чисті та незворушні очі, що хочеться їй сказати: будемо слухати Бетховена, люба!

— А що там роблять? Бухають! — От буде хохма, коли Вася Булавка, в якого не все гаразд із головою, ляпне непристойне слівце, або ще гірше — розповідатиме, як трахав старшокласницю на випускному вечорі чи як переспав із рідною сестрою. Той приду-рок — неконтрольований, ніколи не відчуває межі.

Пауза.

— Ти зараз змінився, — каже Інга і несміливо скоса стежить за мною. — Тебе ніби щойно підмінили. Що трапилося?

Вона каже обережно: «Що трапилося?». А в нас кажуть трохи не так, посміхаюся про себе: «Чого вмираєш? Член в задниці гниє?»

Навіщо я її туди веду?

— Перестань. Усе нормально, — намагаюся говорити бездоганною мовою.

— Я не винна, що така…

— Не зрозумів… — насторожуюся, бо від неї такого повороту не чекав. Про що вона думає?

Інга просить цигарку. Мало не відкриваю рота, бо раніше ніколи не бачив, щоб вона курила. Вогонь запальнички освітлює її обличчя. Губки витягуються, щоб прикурити, у невеличке коло, з якого виростає фільтр і білий стрижень цигарки.

Буквально на моїх очах з тендітного, домашнього, роками пещеного й доглянутого створіння, вона перетворюється на досвідчену особу, яка вже встигла схавати життя і в погляді якої закарбувалася легка втома. Невже мої думки виникли від того, як вона прикурювала від запальнички? Сцикухи, які пробують цигарку вперше, так себе не поводять: вони незграбні, кумедні. Що ж мене насторожило в Інзі? Досвідченість, з якою вона здійснює ці рухи, що подібне швидше на відпрацьовану механіку? Дивуватися з цього відкриття, чи сприймати як належне? Але Інга — з першого погляду — до таких не належить. Дивлячись на неї, дійдеш до думки, що це дитя батька й матері, які крутяться біля неї щодня, щогодини, щомиті, не залежно від того, чи є для цього підстави, чи нема. Дивлячись на неї, може виникнути жаль: перед тобою бідна істота, що не знала радісної свободи дитинства, з усіма його таємницями й небезпеками, пригодами й мандрами, про що дорослі дуже рідко здогадуються, не знала отієї блаженної приналежності тільки собі — своїм вчинкам, думкам, бажанням. її бліде обличчя, ледь запалі оченята, злегка згорблена постава — все це, певно, результат, батьківського контролю, який проривався у її неспокійне життя, мабуть, фразами та настановами «Донечко, а ти зробила уроки?», «Інго, негайно одягни светрик, на вулиці вітер», «Ходи снідати», «Чому ти сьогодні на годину менше затратила на англійську?», «Не сиди довго біля телевізора, це порожня трата часу», «Ти написала листа бабусі?» Донечко, а ти змінила трусики? а висякала носика? а манну кашку з'їла? чи благополучно покакала? а зубки на ніч почистила? а татка перед сном поцілувала?

Яка нудота!

Такі діти, як правило, дуже швидко таємно ненавидять батьків і домашню обстановку, в якій почуваються, наче жайворонок у клітці, в котрій задихається їхня нерозкрита свобода і бажання казитися, радіти, поводитися природно, забуваючи про оту діловиту серйозність, яка з'являється значно пізніше, коли підсвідомо намагаєшся бути дорослим. Такі діти, як правило, виростають із почуттям внутрішньої образи, з почуттям постійного приниження з боку старших. Це особливо гостро дається взнаки в юності, коли всі ці комплекси, наче лайно, випливають на поверхню.

Раптом усвідомлюю, що в «Меридіані» Інзі, можливо, навпаки, сподобається, а дурнуваті базікання Мишки чи Васі сприймуться як прояв повної свободи й незалежності. Вона може цим захопитися і зробити це стилем подальшого життя! А може, їй треба просто забухати, або відсосати в мене?

Сідаємо в напівпорожній тролейбус, Інга мовчки дивиться на вечірні будинки, наче ніколи їх не бачила. Механічно кладу руку їй на плече, вона згнічується, мабуть, не підозрювала про таку розкутість. Повільно, ледь торкаючись, цілую її в шию, Інга здригається і непоспішно намагається від мене віддалитися. Я цього ніби не помічаю і продовжую. Зрештою, спершу всі вони так поводяться, а потім це закінчується дуже гарячими словами «любий, обійми мене на прощання».

— У тебе приємно пахне волосся, — кажу їй і «хочу тебе трахнути» — думаю про себе. Справді, все більше збуджуюся, в мені прокидається невеликий вулкан, який до цього часу дрімав. Інга, мабуть, відчуває, що я наелектризований, тому поводиться безпристрасно і в'яло. Ніби ненароком беру її долоню і кладу собі на ширінку, аби вона мене краще відчула. Вона висмикує руку і каже, що це її ображає. Опускає голову, насуплюється, відчуваю, що вона вся напружена.

Це її образило? Шєт! Цікаво, як вона в майбутньому буде робити дитину? Через пробірку, аби це, не дай Боже, її не образило?

Запитую в неї:

— У чому справа, рідна?

Вона, натомість, осудливо дивиться і педагогічно чєше (мене мало не нудить, бо цієї миті в симпатичному обличчі впізнаю риси її батька), що «нам не личить це робити», «тим паче, так рано, ми не настільки близькі», «треба, щоб виникнули значно глибші почуття».

Правильно, дівчинко, дякую за урок моралі.

16

Виходимо на потрібній зупинці, і мою увагу привертає згорблена постать, яка сидить на бордюрі тротуару, затиснувши в руці велику пластикову пляшку з мінералкою. Знайомий одяг, знайомі світлі кроси з попелястими смугами.

Циркуль! Що він тут робить?

Придивляюся уважніше і лише зараз помічаю, наскільки він має довгі ноги. Кличу його, Циркуль на мій голос не реагує. Потім намагається підвести голову, але вона не слухається, наче прикріплена до тіла ниточками.

По моїй спині бігають мурашки: з Циркулем біда.

Прошу Інгу негайно бігти в «Меридіан», знайти Тюлю і «наших» — вона дивиться переляканими очима, в яких бачу розгубленість. Хочеться на неї крикнути, щоб швидко рухала своєю задницею, але усвідомлюю, що це нічого не дасть.

— Хай викликають швидку, а мені знайдуть ложку! Він зараз ковтне язика!

— Що? Що? — перелякано белькоче Інга, але я силоміць підштовхую її бігти у бар, який за п'ятдесят метрів від тролейбусної зупинки миготить червоними й жовтими вогнями.

— Бігом! Бігом, бо він здохне в мене на руках! Ну? Давай! Давай!

На Інгу слова діють переконливо, бо вона на високих підборах справді біжить (виглядає кумедно й незграбно).

Беру обличчя Циркуля в руки і жахаюся: воно схоже на жовто-синє лице потопельника, якого щойно витягнули з води. Б'ю його долонями, він невиразно хрипить і замовкає, сіпаю знову, але всі мої дії даремні.

— Йоб! Ну! Ну! — Циркуль не реагує. Хапаю руками його губи і починаю силоміць відкривати рота, але — от, Йосип кобзон! — зуби міцно зціплені.

Механічно порпаюся по кишенях, аби найти підходящий предмет і запхати йому в рота: крім пачки цигарок, невеличкого ножика, ключів і запальнички більше нічого твердого не маю. Тремтячими руками розкриваю ножичка і вставляю йому поміж ряди зубів, починаю підважувати, наче важкий тягар. Здається, кілька зубів від цього кришиться і я чую цей неприємний звук.

— Де ця вівця?! — дивлюся в бік «Меридіану», але звідти ніхто не виходить. — Чорт би вас всіх побрав!

У проміжок між щелепами намагаюся вставити запальничку. Голова Циркуля вислизає з моїх рук і від цього дратуюсь. На правицю намотую носову хустинку і запихаю руку йому в рота, аби витягнути язика.

— Де ж ви, придурки?! — спостерігаю за вхідними дверима бару.

Нікого. От, мавпа! яєчники повириваю! — лаюся подумки на Інгу. Циркуль лежить на землі, наче велика купа неживої плоті. З боку «Меридіану» накочується шум і крики, обертаюся, до мене біжать кілька людей.

— Від'їхав? — чую здалеку голос Тюлі.

— Да! — кричу у відповідь.

Вони підбігають. Вася Булавка вставляє в рот Циркуля ложку, кілька секунд копирсається нею в роззявленій пащеці, потім запихає туди свою руку.

— Нарешті, — каже він, втираючи другою рукою піт на лобі.

— Язик?

— Да.

— Тримаєш?

— Тримаю.

— Рота підйом! — підскакує до Циркуля Тюля і починає товкти його по портрету.

— Боже! — закриває обличчя долонями Інга і відвертається.

Бідон перелякано ходить навколо. Дивлюся на його тремтячі пальці, вони несміливо підносять до рота цигарку; мені стає легше, бо якщо ми разом, то дамо собі раду навіть у цій ситуації.

— «Швидку» викликали? — запитую у Басі.

— Бідон викликав, — відповідає він. Той схвально киває головою.

— Де «швидка», товстозадий? — гаркає до нього Тюля.

— Я… я… щойно… — белькоче Бідон.

Тільки зараз помічаю Рому, вона стоїть осторонь бліда, як стіна. Перешіптується з Інгою, загадково зиркає на мене, мимохідь вітаюся з нею. Мінеральною водою вмиваю обличчя Циркуля, який, схоже, починає приходити до тями. Чую невиразне хрипіння, яке кволо виповзає з його нутра. Бідон несміливо зізнається, що недавно просив його більше не мазатись, прикидаєте, він зранку зарядив собі дві кубишки з братами Яйцями (так, наскільки знаю, Бідон називає близнюків Косовських за те, що вони — як дві краплини води), потім ще варив з ними в обід, а годину тому, коли Циркуль був уже мертвим, його покликав Варений і хлопнув йому кубишку.

— Де цей підар? — зривається Тюля, запитуючи про Вареного.

— Трахає Мишку в туалеті, — з недоброю посмішкою каже Вася. — Десять хвилин тому вони зайняли «окремий кабінет», — регоче він.

— Приведіть їх сюди!

Бідон і Вася йдуть у «Меридіан» за Мишкою і Вареним. Я ніколи не переносив цього тупого і набридливого типошу, який любив крутитися біля Циркуля й Васі, а деколи ще пригощав Бідона шмаллю.

До мене підходить Інга і глухим, здавленим голосом каже, що їй потрібно терміново йти додому, що будуть непокоїтися батьки, Галинка не засне, якщо не розповідатиму їй про Одіссея. Безпристрасно дивлюся на неї, можеш йти, бо манна кашка вистигне, а слухняним доням не личить їсти холодне і лягати спати, не поцілувавши маму й тата на ніч.

— Я тебе не тримаю, — відповідаю. Інга ображено фиркає. Вона ще хвилину ніби винувато крутиться біля нас. Згодом, не поспішаючи, переходить дорогу і йде до тролейбусної зупинки.

— Професор, кинь її, — каже ніби ненароком Тюля. — Це не твоє. Подивись на цю жабу, вона ж корчить із себе чорт знає що. Ти її трахнув?

— Ні.

— Тоже добре.

— Може йому зробити штучне дихання? — запитує Рома, зі сльозами на очах дивлячись на бездиханного Циркуля.

— Обов'язково! — гаркає Тюля. — І не забуть про клізму, йому це допоможе.

За клопотами не помічаємо, як під'їжджає машина «швидкої допомоги». З неї виходять товстун водій, який байдуже втуплюється у присутніх, плавно пливе вузенькими очима по обличчях присутніх і зупиняється на лежачому, злегка позіхає, наче це звичне для нього видовище, одразу закурює. З-за його спини несподівано з'являється тридцятилітній лікар у білому халаті.

— Що тут у нас? — підходить до Циркуля, оглядає його, мацає пульс, пальцями відкриває очі. Бурчить якусь муру собі під носа. Порпається в невеличкому металічному ящичку, якого перед тим поклав на траву біля нерухомого Циркуля. Дістає невеличку ампулу й одноразового шприца. Зриває з нього упаковку, одягає голку.

— Шо це? — запитує Тюля.

— Це не ваші справи, ваша допомога не потрібна, — каже набундючено лікар, беручи руку Циркуля. — Ви можете йти, не затримую.

— У тебе шо — проблеми з мозгами? Шо за фуфло ти хочеш йому колоти?

— Йому треба морфій, — вже стриманіше відповідає той, дивлячись на войовничий запал Тюлі.

— Я тобі зараз дам такий морфій, шо в тебе зуби повилітають! Дай йому глюкозу, придурок! — Лікар ображено дивиться на Тюлю, але під його настирливим поглядом підкоряється і, здається, розуміє, що його пацієнт — просто нарік, якого треба привести до тями.

Водій, якийдо цієї миті крутився поблизу машини, вигукує непристойне слівце на адресу Тюлі і обурено підходить:

— Е, пацан! Зараз міліцію викличу! — валить до нас товста фігура з кругленьким черевом, в якої гнівний вираз обличчя, а густі брови нависають над великими запалими очима.

Вася Булавки від несподіванки аж розкриває рота.

— На кого батон крошиш, сучяра, на! — підбігає до водія. Тюля відривається від нерухомого Циркуля, підбігає до водія і хапає його за шкірки, чого той навіть не сподівався. Він буквально трусить товстуном, вхопивши за одяг, і прямісінько в очі сичить, що тобі, смердючий шоферюга, треба закрити табло і мовчати, бо я не подивлюся, що ти мені в батьки годишся, помалюю, як свиню паршиву! Десять баксів тобі досить, шоб ти був гарним хлопчиком? — запихає йому в кишеню сорочки купюру.

— Я… я… Хлопці, перестаньте! Я просто так, я… я нічого!

— Сунь звідси, придурок! Просто — тільки в попу трахаються! — гаркає на нього Тюля. — Шуруй в машину, шоб я тебе не бачив!

Водій перелякано забігає у «швидку» і зачиняє дверцята. Пауза.

— Як справи, Павлов? — запитує в лікаря Тюля.

— Я не Павлов! — ображено каже той.

— Не все одно. Якшо цей труп помре, — показує Тюля на Циркуля, — я прийду до тебе в лікарню, зґвалтую твою медсестру, після неї тебе, а потім поголю тобі вуса. Зрозумів?

Циркуль нарешті приходить до тями, він кліпає своїми каламутними порожніми очима, але не може говорити, лише хапає губами повітря.

— От мудак! — кажу йому жартуючи. — Будеш довго жити! І це ж треба у такому віці — зустрітися зі смертю! Вона тебе хоч поцілувала?

Тюля також посміхається, після чого відводить переляканого лікаря вбік, довго з ним розмовляє — я бачу, як він запихає йому в кишеню гроші, — і нарешті прощається.

— Слава Богу, — полегшено шепоче Рома і несподівано бере мене під руку, від чого я аж здригаюся. Невже вона не боїться Тюлі?

— Дякуй Професору, — звертається Тюля до Циркуля. — А твоє життя не таке й дороге. У тридцять доларів мені обійшлося.

Тюля довго дивиться в бік «Меридіану», чи бува не виходять звідти Бідон, Вася Булавка з Мишкою і Вареним. Циркуль робить перші рухи, наче щойно народився на світ і який намагається одразу опанувати. Він обводить все навколо очима, ніби бачить місцевість уперше, після силкується зосередитися на присутніх. Його обличчя непомітно набирає здорового відтінку і з нього зникають ті страшні холодні кольори, які нагадують про неприємні речі.

За нашими спинами чути регіт Мишки. Обертаємося і бачимо її — готову в дим, радісного Вареного з пляшкою «Кока-Коли» у руці, а за їхніми спинами мовчазних Бідона і Васю Булавку, які дивляться на них, як на звихнутих. Тюля довго свердлить очима Вареного, який на своє запитання «шо нада?» так і не отримує відповіді.

Шепотом запитую в Бідона, чи не казав він йому, що трапилося з Циркулем. Той заперечливо киває головою і гнівно каже, що вони готові в срачку і дуже важко розуміють те, що відбувається.

Тюля і я хапаємо цього вузьколобого гондона Вареного за шкірки і тягнемо у темряву під дерева, що ростуть за великою клумбою з жовтими квітами. Він пручається, погрожує.

— Шо за понти? — кричить він, як свиня. Цей ти-поша мені давно не подобається, бо в його обличчі, посмішці і в поглядові є неприємні риси, які асоціюються з підлістю та брехнею; по таких одразу бачиш — продасть, сучяра, за першої нагоди, а після цього ще й виправдовуватиметься, що не при ділах, що це, братуха, без моєї вина, бля буду, зуб даю… в натурі, слово пацана; для таких нема нічого святого—з ким вигідно, біля того й кантуються, коли ж відчують, що от-от настануть повні гайки, — по норах. Словом — дешева вузьколоба гнида!

Тюля каже, таких нада давити…

Затягуємо придурка під дерева, аби нас мало хто міг бачити з вулиці чи вікон будинків, і починаємо товкти, як паршиву собаку. Тюля періщить по обличчю, я б'ю в корпус. Він глухо стогне, кілька разів із відчайдушним притиском вигукує, що ми суки недорізані, яких за це повбивають. Схоже, що ці слова надихають Тюлю, бо він одразу робить ногою підсічку і Варений звалюється на землю. Від ударів наших ніг він спершу ривками стогне, наче захлинається, а потім хрипить і все менше захищається руками. Заспокою другана і кажу, що з цього падла вже досить. Тюля ще раз з усієї сили копає його в живіт і злобно випалює, що якщо, гнида, ще раз побачу біля Циркуля — хоча б за сто метрів — руки й ноги поламаю. Потім він розстібає ширінку і починає мочитися на лежачого. Стрімкий струмінь сечі б'є прямісінько у вухо Вареному, той силкується відвернутися. Рідина обливає йому обличчя: заплющені очі, привідкритий рот, ніс, щоки, волосся на голові, потрапляє за шиворіт, заливає сорочку і швидкими струмками тече по землі.

— Ти тепер опущений! Хай всі знають — ти обі-сцяний! — кидає лежачому Тюля.

Повертаємося і одразу вислуховуємо обурення Мишки, що ми, мовляв, дебільні придурки, побили невинну людину, яка навіть не знає, за що її покарано, що через це в нас виникнуть нові проблеми — приїдуть оті відморозки Вареного, особливо той — маленький, який ходить із загостреною спицею і любить нею штрикати; з ними доведеться розбиратися!

— Це підло! — кричить вона, але ми на неї не зважаємо. Тюля наказує їй заткнутися, гаркає, що наступного разу вибирай щось краще, сучка, для тра-хання в туалетах. Вона обзиває його ідіотом і йде геть, викрикаючи услід, що рано чи пізно нам за це повідривають яйця.

— Йдем звідси, — перелякано каже Рома, і я помічаю, що вона кепсько виглядає. Хочеться сказати їй тепле й ніжне слово, але до нас підходить Тюля — «відтепер по одному бажано не ходити, а то ці шакали нас так усіх переб'ють. Треба завжди бути готовими, куди б не йшли». Мовчки слухаємо, але кожен думає про своє.

Пауза.

— Гарно ми цю вівцю зробили, — сміється Тюля, киваючи головою в бік затінку дерева, де поволі намагається підвестися чорна постать.

Фігура Вареного ледве видніється у темряві, здається, встає на коліна, завмирає, потім розмахує руками, вигукує незрозумілі слова, на які не звертаємо уваги і йдемо геть. До цього придурка не відчуваю жалю, йому давно треба було дати в диню.