Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

МАРСІАНСЬКІ ХРОНІКИ Повість

Хвилину тому в Огайо стояла зима. Двері в будинках були щільно причинені, і ніхто не насмілився б відчинити густо помережані морозом вікна. Зима була справжня: з усіх дахів звисали бурульки, на сніговій гірці галасувала дітвора, а навантажені покупками домашні господарки, кутаючись у свої шуби, незграбно, наче ведмеді, брели тротуарами, що взялися кригою.

І враз тепла хвиля прокотилася над містечком. Не хвиля — море гарячого повітря ринуло на місто і вмить залило все навкруги. Здавалося, хтось одчинив двері велетенської пекарні. Літня спека огорнула і чепурні котеджі, і голі садки, і малих лижників. Крижані бурульки танули на очах. Люди розчиняли навстіж вікна. Діти метушилися, скидаючи свої пальта. Домашні господарки тут-таки, на вулиці, знімали шуби. Сніг розтав за кілька хвилин, і на газонах визирнула прим’ята торішня трава.

Ракетне літо. Ці слова переходили з уст в уста.

Ракетне літо. Воно прилетіло в містечко, наче вітер пустелі, і своїм палючим диханням розтопило на шибках химерні зимові візерунки. Діти покидали лижі й санки. З холодних хмар сіявся сніг, але на землю він падав гарячим дощем.

Ракетне літо. Люди поглядали з-під критих ґанків на червоне від заграви небо.

Ракета лежала на космодромі, вивергаючи рожеві хмари вогняного диму. Це ракета перетворила зиму на літо гарячим подихом своїх потужних двигунів. Ракеті були підвладні пори року, і в Огайо на короткий час запанувало літо.

Їхній дім з кришталевими колонами стояв на березі порожнього марсіанського моря. Щоранку Ілла К зривала золотаві плоди, які росли просто на кришталевих стінах, а потім починала прибирати в кімнатах, розсипаючи жменями магнітний порошок. Цей порошок збирав увесь пил та бруд і, наче дим, зникав за вікном, розвіяний гарячим марсіанським вітром.

Удень, коли стародавнє море дихало спокоєм і в садку стихав шелест виноградних лоз, коли завмирало в полуденній тиші далеке марсіанське місто, господар будинку К сидів у себе в кімнаті і читав металеві книги з опуклими ієрогліфами. Він водив рукою по сторінці, немов грав на арфі, а з книги линув голос. Тихий голос далекої старовини співав повість тих часів, коли море билося в берег хвилями червоної пари, коли стародавні люди вели у бій хмари металевих комах і загони смертоносних електричних павуків.

Уже двадцять років подружжя К жило біля мертвого моря. А цей будинок, що, ніби соняшник, повертався фасадом до сонця, цілих десять століть давав притулок їхньому роду.

І він, і вона були ще не старі. Як у всіх марсіан, у них була брунатна шкіра і схожі на золоті монети очі. Голос тихий, співучий.

Ще недавно вони знаходили відраду в своїх улюблених заняттях: малювали вогняні картини, тішилися довгими розмовами, що тривали аж до світанку в кімнаті для бесід під портретами, які світилися блакитним фосфоричним сяйвом, а коли достигав виноград, вони плавали в каналах, наповнених зеленим вином.

Та нараз щастя покинуло їх.

Цього ранку Ілла К стояла між колонами і слухала розпечену пустелю, яка, мов безкрає море, сягала далекого обрію.

Вона знала: щось має трапитись.

І вона чекала.

Ілла вдивлялась у блакитне небо Марса, немов сподіваючись, що воно от-от пожолобиться в потугах і викине на пісок пустелі якесь блискуче диво.

Але нічого не сталося.

Стомлена чеканням, вона пішла до дверей. Дрібненький дощик падав з вершечків колон, охолоджуючи повітря. На мить хмара вологи огорнула її, і жінка наче занурилася в струмок. На підлозі в кімнатах блищали потоки холодної води. Вона чула, як тихо співає книга під руками чоловіка. Його пальці ніколи не втомлювались грати стародавніх пісень. Якби ж то він іще хоч раз узяв її, як бере свої книги, вона сама забриніла б у нього в руках, наче арфа.

Марні мрії! Жінка похитала головою і заплющила золотаві очі. Ні, вона не дорікала своєму чоловікові, бо знала, що одружені люди зрештою звикають одне до одного і старішають серцем.

Вона лягла в крісло, яке відразу набрало зручної для її тіла форми, і заплющила очі.

І зразу ж їй приснився дивний сон. Пальці у неї затремтіли, напружилися й почали судомно хапати повітря. За мить жінка прокинулась і сіла, важко дихаючи, в кріслі. В її очах світився переляк.

Вона швидко озирнулася, ніби шукала когось очима. Але марні сподівання: між колонами не було нікого.

В трикутних дверях стояв чоловік — Ілл К.

— Ти мене кликала? — роздратовано спитав він.

— Ні, ні! — вигукнула вона.

— Мені здалося, ти щось кричала.

— Невже? Я задрімала на хвильку і бачила сон.

— Сон удень? Удень тобі не часто видяться сни.

Жінка випросталася, наче її хтось ударив по обличчю.

— Який дивний сон, — прошепотіла вона. — Дуже дивний.

— Справді? — знехотя мовив чоловік, бажаючи швидше повернутися до своєї книги.

— Мені приснився якийсь чоловік.

— Чоловік?

— Високий чоловік. Сантиметрів сто вісімдесят на зріст.

— Що за нісенітниця! Тобі приснився якийсь виродок-велетень!

— Проте він здався мені… вродливим, — вела вона далі, затинаючись, повільно підбираючи потрібні слова. — Хоч і надто високим. І в нього були… О, я знаю, ти скажеш, що це дурна фантазія. Але в нього були сині очі!

— Сині очі?! Оце сон! Ти, може, ще скажеш, що він мав чорне волосся?

— Як ти вгадав? — схвильовано вигукнула вона.

— Я просто взяв найнеймовірніший колір, — холодно відповів він.

— І справді, волосся було чорне! А шкіра дуже біла! Вигляд у нього був незвичайний! І одяг якийсь чудернацький. Він прилетів з неба і так приязно розмовляв зі мною.

— Прилетів з неба? Ну, це вже дурниця!

— Він прилетів у блискучій металевій оболонці, — пригадувала вона, заплющивши очі. — Мені снилося, що в чистому небі заблищало щось кругле, наче монета, яку підкинули вгору. Воно ставало чимраз більшим і нарешті впало. Це був довгастий сріблястий предмет-такого я ще ніколи не бачила. В ньому розчинилися двері, і вийшов цей високий чоловік.

— Якби ти більше уваги приділяла своїй роботі, то дурні сни не лізли б тобі в голову.

— Для мене це був цікавий сон, — зауважила жінка, лягаючи в крісло. — Я й не підозрювала, що в мене така багата уява. Подумати тільки: чорне волосся, сині очі й біла шкіра! Який дивний чоловік і водночас — гарний!

— Це свідчить, що в тебе на думці гарні чоловіки.

— Який ти недобрий! Я ж його не вигадала. Він несподівано виник переді мною — ніби наяву. Подивився на мене й сказав: “Я прилетів у своєму кораблі з третьої планети. Мене звуть Натаніел Йорк…”

— Яке дурне ім’я! Хіба воно схоже на людське? — заперечив чоловік.

— Я згодна, що ім’я дурне. Але ж це сон. Так-от, він сказав: “Ми перші здійснили міжпланетний політ. Нас двоє в кораблі — я і мій товариш Берт”.

— Ще одне дурне ім’я.

— Далі він сказав: “Ми прибули з міста, що лежить на Землі — це назва планети”. Він саме так і назвав: Земля. Взагалі розмовляв він якоюсь чужою мовою. Проте я розуміла його. Мабуть, за допомогою телепатії.

К повернувся до дверей. Але дружина зупинила його:

— Ілле, ти коли-небудь думав про те, чи є люди на третій планеті?

— На третій планеті від Сонця життя неможливе, — терпляче пояснив чоловік. — Наші вчені встановили, що там в атмосфері забагато кисню.

— От цікаво було б, коли б там жили люди! І щоб вони прилетіли до нас у космічному кораблі!

— Слухай, Ілло, ти ж знаєш, як я не люблю, коли базікають про те, чого нема на світі. Давай-но працювати.

Сонце стояло на вечірньому прузі, коли Ілла заспівала цю дивну пісню. Вона саме готувала надворі вечерю.

Тихо шурхотів дощ, спадаючи водограєм з колон, а жінка знову й знову бездумно наспівувала незнайомі слова невідомої пісні.

— Що це за пісня? — роздратовано вигукнув чоловік, виходячи з своєї кімнати і підсідаючи до вогняного столу.

— Не знаю, — жінка аж застигла від здивування і мимоволі затулила рукою рот. За пустельним обрієм сідало сонце. Надходив вечір, і будинок закривався сам собою, наче велетенська квітка, що згасає разом із сонцем. Між колонами повівав вітерець, на вогняному столі кипіла срібна лава. Вітерець ворушив червонясте волосся Ілли, щось тихо муркотів їй на вухо. Жінка мовчки втупилася своїми золотавими вологими очима в неозорі простори жовтого морського дна — ніби намагалася щось збагнути.

тихо, спокійно й поволі заспівала вона.

Вона проспівала пісню до кінця, заплющивши очі, легенько помахуючи в такт рукою. Пісня була дуже гарна.

— Вперше її чую. Ти що, сама її склала? — запитав чоловік, дивлячись просто в очі дружині.

— Ні… Так. Ой, ні!.. Сказати правду, я й сама не знаю, — затинаючись, пояснювала вона. — Я навіть не розумію слів: це якась чужа мова.

— Яка мова?

— Не знаю, — тихо відказала вона, кидаючи шматок м’яса в киплячу лаву. За мить жінка витягла готове вже м’ясо і поклала перед чоловіком на тарілку. — Мабуть, на мене щось найшло, і я, сама того не відаючи, склала цю дивну пісню.

Чоловік мовчав. Він стежив, як вона кидала нові шматки м’яса в кипляче озерце вогняної лави. Сонце вже зайшло. Поволі нічна темрява поглинула все навкруги — і колони, і чоловіка з жінкою, — ніби чорним вином виповнилася кімната. І тільки відблиски срібної лави раз у раз освітлювали їхні обличчя.

Ілла знову заспівала дивну пісню. Чоловік схопився з місця і сердито вибіг з кімнати. Довечерював він у себе в кабінеті. Коли дружина зайшла до кабінету, він підвівся їй назустріч і, позіхаючи, промовив:

— Давай зараз поїдемо на полум’яних птахах у місто, в театр.

— Ти не жартуєш? — недовірливо спитала вона. — Невже тобі хочеться туди їхати?

— Що ж тут дивного?

— Шість місяців ми з тобою нікуди не виїздили, і раптом — цілий вечір у місті.

— Що ж, це добра ідея.

— Ти став такий уважливий, — мовила жінка.

— Навіщо починати непотрібні розмови? — роздратовано відповів чоловік. — Скажи: ти хочеш їхати чи ні?

За вікном у блідому сяйві тяглася пустеля. Над нею сходили два білі марсіанські брати місяці. На підлозі кімнати біля ніг Ілли блищав холодний струмок. Легкий дрож пройняв її. Вона прагнула лише одного: сидіти на місці непорушне, беззвучно, аж поки станеться те, чого вона чекала весь день. Це могло трапитися будь-якої хвилини. І в пам’яті у неї знову спливла мелодія пісні.

— Я… — почала вона нерішуче.

— Тобі буде корисно побути серед людей, — перебив чоловік. — Збирайся, поїдемо.

— Сьогодні я стомилася. Може, іншим разом?

— Бери свій шарф, — рішуче мовив він, подаючи їй фіал. — Засиділися ми вдома.

— Але ж ти їздиш двічі на тиждень у місто Ксай, — зауважила вона, не дивлячись на чоловіка.

— То ж у справах, — сказав він.

— У яких справах? — прошепотіла жінка сама до себе. Вона перехилила фіал, і струмінь рідини перетворився на блакитний туман, який огорнув їй шию.

Полум’яні птахи жевріли на холодному піску, наче купа жарин. Нічний вітерець надимав білий купол, і той тихо лопотів, прип’ятий тисячею зелених стрічок до вогняних птахів.

Ілла лягла в купол, і, почувши наказ чоловіка, птахи злетіли полум’яними грудками в нічне небо. Натяглися стрічки, і купол помчав у височінь. За ним знявся піщаний вихор.

Далеко позаду лишився їхній дім з дощовими колонами, живими квітами, що, мов чудернацькі звірі, росли за ґратами клітки, співучими книгами, шепотінням холодних струмочків. Внизу миготіли сині пагорби. Ілла не дивилася на чоловіка, який сидів поруч неї. Він раз у раз підганяв криком птахів, і вони злітали вище і вище. Каскадом жовтогарячих іскор мчали вони, несучи купол, ніби пелюстку квітки.

Ілла не звертала уваги ні на мертві стародавні міста, ні на старі сухі канали, сповнені снами про минуле. Внизу миготіли річища колишніх річок і безводні озера, а вони линули далі й далі, як місячний промінь за палаючим смолоскипом.

Ілла дивилася тільки на небо.

Чоловік щось їй говорив, але вона не відривала погляду від неба.

— Чи чуєш, що я тобі кажу?

— А що?

— Чому ти така неуважна?

— Я замислилась.

— Мені здавалося, що досі ти не замислювалася над таємницями природи, а сьогодні тільки те й робиш, що дивишся на небо.

— Воно дуже гарне.

— Я міркував оце, чи не зайти мені сьогодні до Галле, — повільно мовив чоловік. — Хочу поговорити з ним про нашу подорож у Блакитні гори. Непогано б відпочити там якийсь тиждень.

— Зараз у Блакитні гори?! — вигукнула вона, враз схопившись за край купола і обертаючись до чоловіка.

— Ти незадоволена?

— Коли ти хочеш вирушати?

— Можна навіть завтра вранці. Що раніше, то краще, — сказав він, ніби не помічаючи тривоги в її голосі.

— Але ж ми ніколи не їздили відпочивати цієї пори!

— А тепер спробуємо, — зауважив чоловік, посміхнувшись. — Нам корисно буде пожити десь далі від дому. Там ми знайдемо тишу й спокій. Якщо в тебе немає якихось інших планів, то поїдемо. Згода?

Жінка глибоко вдихнула повітря, почекала якусь мить, а потім видихнула:

— Ні!

— Що?! — вигукнув чоловік. Птахи злякано рвонули, і купол підкинуло.

— Ні, — твердо сказала вона. — Я нікуди не поїду.

Чоловік позирнув на неї, але нічого не промовив. Жінка відвернулася. Запала мовчанка. А птахи мчали далі, ніби тисячі омахів полум’я.

На світанку сонце крізь кришталеві колони розтопило туман, який підтримував Іллу у сні. Всю ніч вона провисіла над підлогою на м’якому килимі туману, що лився із стін, коли жінка лягала відпочивати. Всю ніч вона спала на цій мовчазній річці, погойдуючись, як човен на тихих хвилях. Тепер туман щезав, наче дим, і плавуче ложе спускалося нижче й нижче.

Ілла розплющила очі.

Над нею стояв чоловік, їй здалося, що він стоїть тут уже давно, стежачи за її сном. Не знати чому, вона не сміла глянути йому в очі.

— Ти знову бачила сон, — нарешті мовив він. — Цілу ніч ти щось вигукувала і не давала мені спати. Доведеться тобі звернутися до лікаря.

— Це минеться.

— Ти розмовляла у сні.

— Справді? — насторожилася жінка. Вона й досі відчувала холод ночі, і сірі тіні гнітили їй душу.

— Що тобі снилося?

Напруживши пам’ять, Ілла почала пригадувати:

— Мені снився той самий корабель. Він знову прилетів до нас з неба, з нього вийшов той високий чоловік, і ми почали розмовляти. Він жартував, сміявся; мені приємно було його слухати.

К торкнув колону, і з неї вистрибнули, паруючи, гарячі водограї. В кімнаті враз стало тепло.

Удаючи, ніби йому байдуже те, що говорить жінка, К чекав.

— А потім, — вела вона далі, — потім цей високий чоловік, який мав дивне ім’я Натаніел Йорк, сказав мені, що я гарна, і… і поцілував мене.

— Ха! — вигукнув чоловік і, зціпивши зуби, одвернувся.

— Та це ж тільки сон! — сказала вона, тішачись його гнівом.

— Можеш тримати при собі свої дурні жіночі сни!

— Ти гніваєшся, наче мала дитина, — спокійно зауважила жінка і одхилилася на рештки туманного килиму. Полежавши хвилину, вона тихо засміялась. — Я пригадала ще деякі подробиці мого сну.

— Ну, кажи, що там іще! — гарикнув чоловік.

— Слухай, Ілле, ти став дуже дратівливий.

— Кажи все! Не смій нічого приховувати од мене! — вигукнув він, дивлячись згори на дружину. Його темне обличчя пополотніло від гніву.

— Я ще ніколи не бачила тебе таким, — мовила вона, вражена і потішена його ревнощами. — Врешті цей Натаніел Йорк сказав мені… ну, він сказав, що забере мене в корабель, і ми полетимо з ним на його планету. Подумай тільки, яка нісенітниця.

— Нісенітниця! Це зараз ти кажеш нісенітниця! — закричав чоловік. — Ти б послухала, що ти говорила у сні! Як ти любенько розмовляла, кокетувала з ним, як співала йому, — і так цілісіньку ніч!

— Ілле!

— Коли він прилетить? Де сідає цей клятий корабель?

— Ілле, що це за тон!

— До біса тон! — Він нагнувся до дружини, зазираючи їй в очі. — А чи в цьому сні, — почав він, стиснувши її руку, — а чи в цьому сні корабель не сідає часом у Зеленій долині? Відповідай!

— Так, справді…

— І він прилітає сьогодні вдень? Так чи ні?

— Здається, так. Але ж усе це вві сні!

Чоловік відштовхнув її руку.

— Ну, щастя твоє, що ти принаймні сказала правду! Ти багато наговорила вві сні, і я чув кожнісіньке твоє слово. Ти назвала і долину, де сяде корабель, і час прибуття.

Важко дихаючи, він ходив між колонами. Здавалося, його осліпив яскравий спалах блискавки. Жінка дивилася на нього як на божевільного. Нарешті зважилася, підвелась і підійшла до нього.

— Ілле, — прошепотіла вона.

— Нічого, все гаразд.

— Але ж ти заслаб.

— Зовсім ні, — силувано посміхнувся він. — Просто на мене щось найшло. Вибач, моя люба. Останнім часом у мене було стільки роботи. Отож не дивно, що я розклеївся. Треба трохи полежати — і все минеться.

— Ти був такий збуджений.

— Нічого, тепер усе гаразд. Слухай-но, я вчора чув анекдот про Юела. Хотів розповісти тобі, та забув. Ти готуй сніданок, а я розповім анекдот. І давай не згадувати того, що було.

— Це був лише сон.

— Атож, — погодився він, механічно цілуючи її в щоку. — Це був тільки сон.

Настав полудень. Пекло сонце, і у важкому, гарячому повітрі мерехтіли далекі пагорби.

— Ти сьогодні не збираєшся до міста? — запитала Ілла.

— До міста? — чоловік звів брови.

— Адже цього дня ти завжди їздиш до міста, — пояснила вона, ставлячи на столик клітку з квітами. Квітки заворушились і роззявили свої жадібні жовті роти.

Чоловік згорнув книгу:

— Ні, сьогодні я не їду. Занадто пече, та й пізно вже.

Жінка прибрала в кімнаті й попрямувала до дверей.

— Я скоро повернуся.

— Стривай. Куди це ти?

— Провідаю Пао. Вона запрошувала мене, — відповіла Ілла вже з порога.

— Саме на сьогодні?

— Я давно вже обіцяла зайти до неї. Це ж зовсім поряд.

— Вона живе в Зеленій долині? Правда?

— Так. Туди навіть пішки можна піти. Я зараз — туди й назад.

Ілла вже хотіла вибігти за двері, але чоловік враз підійшов до неї і стурбовано сказав:

— Вибач, люба. Дуже шкодую, що забув попередити тебе, але я запросив на сьогодні доктора Нлле.

— Доктора Нлле! — вигукнула вона, роблячи крок до дверей.

Чоловік схопив її за лікоть і рішуче потяг у кімнату:

— Так, доктора Нлле.

— Але ж Пао…

— Пао трохи почекає. Ми повинні зустріти доктора Нлле як годиться.

— Я миттю повернусь.

— Ні, Ілло.

— Отже, мені не йти?

Чоловік похитав головою.

— Ні. Крім усього іншого, до Пао не так уже й близько. Це ж через усю Зелену долину, а потім аж за великий канал. А сьогодні буде страшна спека. Та й доктор Нлле радий буде тебе бачити. Ну, що ти скажеш на це?

Жінка не відповіла. Вирватися і втекти! Їй хотілося голосно плакати. Але вона тільки сиділа в кріслі і крутила пальцем навколо пальця. Обличчя її збайдужіло. Вона потрапила в пастку.

— Ілло, — промуркотів чоловік. — Ти залишишся, правда?

— Так, — мовила вона після довгої паузи, — я залишуся.

— Ти будеш вдома цілий день?

— Цілий день, — голос її прозвучав глухо.

Час минав, а доктора Нлле не було. Проте чоловік Ілли не дуже дивувався з цього. Вже десь надвечір він щось промимрив, пішов у комірчину і дістав смертоносну зброю-довгу жовту рурку, на кінці якої був міх і гашетка. На обличчі в нього жінка побачила маску з сріблястого металу. Він завжди надягав цю маску, коли хотів приховати свій настрій. Вона щільно облягала його худорляве лице, повторюючи всі вигини щік, підборіддя та лоба. Чоловік розглядав страшну зброю. Зброя гула, наче вулик. І справді — тисячі золотих бджіл готові були вирватися із зловісним вереском на волю, щоб жалити на смерть ворога і самим безживне падати на пісок.

— Куди ти? — спитала жінка.

— Що? — перепитав він, дослухаючись до страшного дзижчання. — Коли доктор Нлле зводить запізнюватися, то я, чорт забирай, не маю наміру чекати його цілісінький день. Піду трохи походжу. А ти сиди вдома. Чуєш?

— Гаразд, — відповіла жінка, дивлячись на блискучу маску.

— Скажеш докторові Нлле, що я незабаром повернусь. Вийшов, скажеш, на полювання.

Трикутні двері зачинились. Ілла стежила за ним поглядом, аж поки він зник у сонячній далині. Потім вона знову взялася прибирати кімнати за допомогою магнітного пилу і збирати з кришталевих стін плоди, що вистигли за день. Спочатку робота кипіла у неї в руках, але незабаром жінку опанувала якась дивна знемога. Вона, сама того не помічаючи, почала наспівувати ту загадкову пісню. Очі її раз у раз зверталися до неба.

І раптом Ілла застигла на місці, затамувавши подих.

Те, чого вона чекала, наближалося.

Воно могло статися щомиті.

Їй був знайомий цей стан тривожного чекання. Це Траплялося, коли надходила гроза і навколо западала напружена тиша. Тоді було чути, як над землею повзли зловісні тіні. Від напруження дзвеніло у вухах, і здавалося, що навіть час зупинився. Жінка починала мимоволі тремтіти. Хмари клубочилися над головою, мінячись похмурими барвами. На гори лягала сіра тінь. Ув’язнені у клітці квіти ледь чутно зітхали, ніби попереджаючи про близьку небезпеку. Напруження чимдалі зростало, аж волосся починало ворушитися на голові. А десь у глибині кімнат тихесенько звучав чийсь голосок: “Час, час, час, час…” — наче на м’який оксамит падали краплини води,

І враз розверзалося небо. Злива світла, а потім завіса темряви, чергуючись, спадали на землю разом із потоками дощу.

Щось схоже вона відчувала і тепер. Наближалася гроза, але навколо сяяла блакить. Кожної хвилини могла креснути блискавка, хоч небо було безхмарне.

Тепер Ілла без упину ходила по мовчазних кімнатах. Ось-ось проріже небо блискавка, вдарить грім, над пустелею звисне клубок диму, а потім настане тиша і на доріжці почуються кроки. Пролунає стукіт, і вона побіжить відчиняти кришталеві двері.

“Ти збожеволіла, Ілло, — докоряла вона сама собі. — Навіщо ти тішишся фантастичними мріями?”

І ось це сталося!

Повітря сколихнула тепла хвиля, наче десь поруч промчала величезна вогняна куля. Щось просвистіло, заблищало і зникло за пагорбами.

З грудей у Ілли вихопився крик. Вона вискочила за двері і стала дивитися туди, де зникло оте “щось”. Жінка вже хотіла бігти за горб, але пригадала свою обіцянку сидіти вдома і нікуди не ходити. Адже до них мав завітати доктор, і чоловік розсердиться, коли вона втече з дому.

Вона чекала на порозі, важко дихаючи і простягнувши вперед руки. Що робиться там, у Зеленій долині? Вона напружувала зір, але за пагорбами нічого не було видно. Врешті зайшла в кімнату. “Яка ти все-таки дурненька, — думала вона. — Віриш усьому, що підказує твоя уява. Там, мабуть, пролетів птах, а може, прошумів вітер. Сядь та заспокойся”.

І жінка сіла.

Раптом пролунав постріл. Дуже виразний постріл з рушниці, зарядженої смертоносними комахами.

Ілла конвульсивне здригнулася. Стріляли ніби далеко. Пролунав один постріл, і долинуло дзижчання бджоли. Один постріл. А потім чітко і невблаганно вдарив другий.

Знову сіпнулося її тіло. Сама не розуміючи чому, вона схопилася і пронизливо закричала. Ілла кричала й кричала, їй здавалося, вона кричатиме так до кінця життя. Кричачи, вона підбігла до дверей і розчинила їх навстіж.

За далекими пагорбами завмирала луна.

Запала тиша.

Хвилин із п’ять жінка постояла у дворі, бліда й розгублена. Потім, схиливши голову, вона попленталася кімнатами, торкаючись мимохідь руками речей, які траплялися їй дорогою. Губи її тремтіли. Нарешті жінка опинилась у винній кімнаті і почала механічно витирати своїм шарфом бурштиновий келих.

Раптом вона почула шурхіт камінців. Хтось спускався схилом до будинку.

Жінка підвелася з крісла, стала посеред кімнати. Келих випав з рук і розбився на скалки. Кроки завмерли перед дверима.

Що робити? Може, закричати: “Заходь! Швидше заходь!”

Жінка ступила до дверей.

Кроки залунали на східцях. Чиясь рука повернула ручку.

Жінка посміхнулася до дверей.

Двері одчинилися, і усмішка зникла в неї з обличчя.

Перед нею стояв її чоловік. На його обличчі блищала маска.

Він зайшов до кімнати, мимохідь глянув на дружину. Відтак, не кажучи й слова, одкрив міх рушниці, і з нього випали на підлогу дві мертві бджоли. Роздушивши їх ногою, чоловік поставив у куток рушницю, а Ілла нахилилась і почала, ніби сліпа, обмацувати підлогу, шукаючи шматочки розбитого келиха.

— Що ти там робив? — нарешті спитала вона.

— Нічого, — відповів чоловік, стоячи до неї спиною і знімаючи маску.

— Але я чула постріли. Ти двічі стріляв.

— Полював. Ти ж знала, що я пішов на полювання. А що, доктор Нлле не приходив?

— Ні.

— Постривай! — вигукнув чоловік, ляскаючи пальцями. — Ну, звичайно, тепер я пригадую. Він має прийти завтра, а не сьогодні. От дурна моя голова! І як я міг забути?!

Вони сіли вечеряти. Жінка навіть не доторкнулася до їжі.

— Що це з тобою? — запитав чоловік, зосереджено вмочаючи шматочки м’яса в киплячу лаву.

— Не хочеться їсти.

— Чому не хочеться?

— Не знаю. Просто не голодна.

Знявся вітер. Заходило сонце. Іллі здалося, що кімната поменшала і в ній потягнуло холодом.

— Ніяк не можу пригадати, — сказала вона, дослухаючись до тиші мовчазної кімнати.

— Що саме? — запитав через стіл, незворушно присьорбуючи вино, її золотоокий чоловік.

— Пісню. Оту гарну пісню. — Ілла заплющила очі і спробувала згадати мелодію. — Забула зовсім. І в той же час мені страшенно не хочеться забути її. Я хотіла б назавжди зберегти ту пісню.

Вона почала водити в повітрі руками, сподіваючись пригадати ритм. Та даремно. Тоді жінка відкинулася в кріслі й заплакала.

— Я не можу пригадати, — повторювала вона крізь сльози.

— То чого ж ти плачеш?

— Сама не знаю. Не знаю, але нічого не можу вдіяти з собою. Мені сумно — сама не знаю чому, хочеться плакати — невідомо чому. От я й плачу.

Жінка охопила руками голову, її плечі здригалися від беззвучних ридань.

— Нічого, — нарешті мовив чоловік. — Завтра все буде гаразд.

Жінка не ворухнулась. Вона дивилася тільки на порожню пустелю і на зорі, що яскравими цятками жевріли на чорному небосхилі. Десь далеко над пустелею мчав вихор, і в довгих каналах плюскотіла холодна вода. Жінку пройняв дрож, і вона заплющила очі.

— Твоя правда, — сказала вона. — Завтра все буде гаразд.

У кам’яних галереях збиралися марсіани, а потім гурт за гуртом зникали в тіні синіх пагорбів, залитих тихим світлом зірок та братів місяців. За величезним мармуровим амфітеатром лежали в сутінках містечка і вілли, сріблилися нерухомі озера, і канали яскріли від обрію до обрію.

На безжурну планету Марс спустився літній вечір. По наповнених зеленим вином каналах линули стрункі й красиві, ніби бронзова квітка, човни. У довгих нескінченних будівлях, що вигиналися на пагорбах, наче змії, на прохолодних ложах лежали, перешіптуючись, коханці. Запізнілі діти бігали по провулках, освітлених смолоскипами, і золоті павуки в їхніх руках викидали пасма павутиння. Подекуди сім’ї ще готували вечерю на вогняних столах, на яких тихо кипіла срібна лава.

В амфітеатрах сотень міст з того боку Марса, де панувала ніч, збиралися на дозвіллі брунатні золотоокі марсіани. І ніби пахощі квітів, линула зі сцен мрійлива музика.

Того вечора в одному театрі на сцену вийшла співачка і заспівала пісню. За мить увесь зал заворушився. Розгублена жінка урвала спів. Вона схопилася рукою за горло. Потім кивнула музикантам, і ті знову взялися за інструменти.

Знову заграв оркестр, і пісня полилася знову. Зал зітхнув. Люди подалися вперед у своїх кріслах, дехто здивовано схопився з місця. Дивну, не знану тут пісню співала жінка. Вона намагалася спинити потік невідомих слів, що линули з вуст, але вони зривалися проти її волі:

Вкрай збентежена співачка затулила руками рот, і пісня змовкла.

— Що це за слова? — питалися музиканти.

— Звідки ця пісня?

— Яка це мова?

А коли вони знову піднесли до вуст свої золоті ріжки, над залом знову полинула дивна мелодія. Слухачі підводилися з крісел і голосно гомоніли.

— Що це з тобою сталося? — питали один одного музиканти.

— Яку це ти грав мелодію?

— А ти? Яку ти грав?

Співачка заплакала і побігла зі сцени. Слухачі потоком ринули з театру. Того вечора в усіх марсіанських містах діялися дивні речі. Холодна тривога спадала на планету, наче білий сніг. У темних провулках, збираючись під смолоскипами, діти співали:

— Гей, малюки! — кричали люди, визираючи з будинків. — Яку це пісеньку ви співаєте? Де ви її почули?

— Ми її ніде не чули. Вона наче сама співається. А слів ми теж не розуміємо.

З грюкотом зачинялися двері. Вулиці спорожніли. Над синіми горбами сходила зелена зірка.

І на тім боці планети, що поринула в тінь, скрізь у нічній темряві прокидалися коханці і прислухалися до чудної пісні, яку наспівували крізь сон їхні кохані.

Жінки раптом прокидались у своїх віллах і пронизливо кричали.

— Ну ж бо, заспокойся. Засни, — умовляли їх чоловіки. — Що з тобою? Певно, наснився поганий сон?

— Зранку станеться щось жахливе!

— Не бійся. Нічого не станеться. У нас усе гаразд.

— Воно ближче й ближче, — істерично схлипувала жінка.

— Та не бійся! Нам нічого не загрожує. Спи спокійно.

Наближався ранок. Тиша і морок панували на Марсі, ніби в глибокому колодязі. В темних каналах відбивалися зорі. Діти спали, згорнувшись калачиком у своїх ліжках, затиснувши в руках золотих павуків. Побравшися за руки, спали коханці. Давно вже зайшли місяці, на вулицях погасли смолоскипи, темрява огорнула порожні амфітеатри.

І тільки перед світанком якийсь далекий звук порушив тишу. То нічний сторож, ходячи безлюдними вулицями міста, мугикав чудну пісню.

Хтось безперестану стукав у двері. Врешті стукіт надокучив Ттт. Вона підійшла до дверей і розчинила їх.

— Ну, чого вам?

— Ви розмовляєте англійською мовою! — здивовано вигукнув чоловік, що стояв на порозі.

— Я розмовляю тією мовою, яку ви чуєте, — сухо відказала жінка.

— У вас чудова англійська мова! — нетямився від здивування чоловік. За ним стояло троє інших. Одягнені всі були однаково. Захекані, брудні, вони щасливо посміхалися.

— Чого вам треба? — запитала Ттт.

— Ми вперше бачимо живого марсіанина, — посміхнувся у відповідь чоловік. — Звичайно, ви не знаєте цього слова. Ми прибули з Землі, — пояснив він, киваючи на своїх людей. — Я — капітан Вільямс. Ми лише годину тому опустилися на Марс. Друга експедиція досягла своєї мети. Перед нами сюди вирушила перша експедиція, але ми не знаємо, що з нею сталося. В усякому разі, ми завершили політ успішно. І ви перша марсіанка, яку ми зустріли.

— Марсіанка? — перепитала вона, зводячи брови.

— Ну, коли хочете, ви жителька четвертої від Сонця планети. Правильно я кажу?

— Це загальновідома істина, — відрізала жінка, нетерпляче поглядаючи на гостей.

— А ми, — товкмачив їй капітан, прикладаючи собі до грудей рожеву пухку руку, — ми прибули з Землі. Чи правду я кажу, хлопці?

— Істинну правду, сері-відказали ті хором.

— Наша планета має своє ім’я, — сказала жінка. — Називайте її Тірр.

— Тірр, Тірр, — втомлено засміявся капітан. — Яке гарне ім’я! Але, люба моя, де ви навчилися розмовляти по-англійськи?

— Я не розмовляю, а думаю, — сказала вона. — Телепатія! Бувайте здорові! — і жінка зачинила двері.

Але за мить отой грубіян знову почав стукати. Жінка одчинила двері й сердито спитала:

— Чого вам іще треба?

Спантеличений чоловік стояв на порозі і вимушено посміхався.

— Мабуть, ви мене не зрозуміли… — почав він, простягаючи до неї руки.

— Що таке?! — роздратовано вигукнула жінка. Чоловік розгублено дивився на неї.

— Та ми з Землі! — нарешті спромігся вимовити він.

— У мене немає часу, — сказала вона. — Сьогодні багато роботи на кухні, а ще треба прибирати в кімнатах, шити. Ви, напевно, хочете зустрітися з містером Ттт. Він нагорі, у своєму кабінеті.

— Авжеж хочемо, — промовив чоловік з Землі, ніяково блимаючи очима. — Коли так, то ведіть нас до містера Ттт.

— Він зайнятий, — відповіла жінка і знову зачинила двері. Цього разу нахабний гість почав грюкати щосили.

— Послухайте-но! — вигукнув він, стрибнувши через поріг, щойно жінка розчинила двері. — Хіба ж можна так поводитися з гістьми!

— Ви забруднили мені підлогу! — закричала жінка. — Геть звідси! Коли вже заходите до мене в дім, то вимийте спершу свої брудні черевики.

Чоловік кинув розпачливий погляд на забруднені глиною черевики.

— Не варто зараз звертати увагу на такі дрібниці, — відказав він. — Гадаю, слід якось відзначити цю радісну подію. — І капітан довго дивився жінці у вічі, ніби намагаючись пояснити поглядом, як важливо те, що вони зробили.

— Якщо через вас у духовці підгоріли мої кришталеві пампушки, — вигукнула нарешті жінка, — то я вас усіх відлупцюю поліном!

Вона нахилилася над гарячою духовкою і за мить випросталась. Обличчя в неї розчервонілося, вкрилося потом. Очі її були жовтогарячі, а шкіра світло-брунатна. Сама вона була тоненька і вертка, мов дзиґа. Голос її звучав різко, наче дзвін металу:

— Зачекайте тут. Я піду до містера Ттт і дізнаюся, чи може він прийняти вас. Ви у якій справі?

Капітан круто вилаявся-ніби вона вдарила його по руці молотком.

— Скажіть йому, що ми з Землі і ми зробили те, що нікому ще не вдавалося.

— Що не вдавалося? — перепитала вона і відразу застережливо піднесла руку. — Мені це байдуже. Я скоро повернуся.

Тупотіння її маленьких ніг луною прокотилося по кам’яному будинку.

За розчиненими дверима синіло неозоре марсіанське небо, гаряче й незворушне, мов тропічна морська глибінь. Марсіанська пустеля лежала під сонцем, як велетенське доісторичне болото, і над нею коливалися хвилі гарячих випарів. На сусідньому пагорбі стояла невелика ракета. Ланцюжок слідів тягнувся од ракети просто до дверей будинку.

Згори почулася голосна суперечка. Хлопці на порозі перезиралися, переступали з ноги на ногу. Чоловік нагорі щось кричав. Йому відповідав жіночий голос. Почекавши хвилин п’ятнадцять, земляни почали ходити по кухні, виходити за поріг.

— Закуримо? — запропонував хтось, витягаючи пачку сигарет. Усі запалили, видихаючи цівки білого тютюнового диму. Хлопці обтрусили одяг, поправили комірці. А голоси нагорі то дужчали, то завмирали. Врешті капітан глянув на свій годинник.

— Двадцять п’ять хвилин, — констатував він. — Хотів би я знати, що вони там роблять. — Він підійшов до вікна і визирнув надвір.

— Ну й спека сьогодні, — зауважив хтось із хлопців.

— Атож, — озвався інший.

Голоси нагорі стишились, а потім і зовсім змовкли. Тепер ніщо не порушувало тиші в будинку. Люди нічого не чули, крім власного дихання.

Так минула година.

— Сподіваюсь, у них усе гаразд, — мовив нарешті капітан. Він прочинив двері, зазирнув у сусідню кімнату і побачив Ттт. Вона спокійно поливала квіти, що росли посеред кімнати.

— Недарма у мене таке відчуття, ніби я щось забула, — сказала жінка, помітивши капітана, і вийшла на кухню. — Вибачте, будь ласка, — вела вона далі, подаючи йому клаптик паперу. — Містер Ттт дуже зайнятий і не зможе вас прийняти. — Жінка вернулася до плити й додала:-До того ж вам слід звернутися не до містера Ттт, а до містера Ааа. Ідіть із запискою до сусідньої ферми — тієї, що на синьому каналі, — і містер Ааа пояснить вам усе, що ви хочете дізнатися.

— Та ми нічого не хочемо дізнатися, — почав був капітан ображено. — Ми самі все добре знаємо.

— Ви одержали записку — чого ж вам іще треба? — запитала жінка і рішуче взялася до роботи. Видно було, що це її останнє слово.

— Ну, що ж, — сказав капітан, вагаючись і не знаючи, йти чи не йти. Здавалося, він сподівався зовсім іншого. Мабуть, такий буває вигляд у дитини, яка замість розкішної новорічної ялинки побачила голе дерево — без цукерок і прикрас. — Ну, що ж, — повторив він. — Ходімо, хлопці.

Четверо вийшли з будинку і опинилися під гарячим мовчазним марсіанським небом.

За півгодини Ааа, сидячи в своїй бібліотеці й сьорбаючи електричне полум’я з металевого кубка, почув під вікном голоси. Він перехилився через підвіконня і побачив чотирьох людей в однаковому вбранні, що стояли на кам’яній доріжці й, примруживши очі, дивилися на нього.

— Це ви містер Ааа? — гукнули вони.

— Так, я.

— Нас послав до вас містер Ттт! — крикнув капітан.

— Чому він послав вас до мене? — запитав Ааа.

— Йому було ніколи!

— Ну, це вже нікуди не годиться, — роздратовано мовив Ааа. — Невже він гадає, що я сиджу тут без роботи і чекаю, поки він пришле до мене людей, з якими йому ніколи возитися?

— Зараз це не так важливо, сер! — крикнув йому знизу капітан.

— Для вас, може, й ні, але для мене важливо. Сьогодні мені треба багато прочитати. Містер Ттт дуже нерозважлива особа. Вже не вперше він так робить, аби йому було зручніше, зовсім не рахуючись із моїм часом. Не махайте руками, сер. Почекайте, поки я закінчу. Слухайте мене уважно. Всі завжди уважно слухають кожне моє слово. І поводьтеся ввічливіше, інакше я взагалі з вами не розмовлятиму.

Люди у дворі незграбно тупцювалися. Капітан аж почервонів, і на очах у нього виступили сльози.

— А тепер скажіть мені, — питав їх Ааа учительським тоном, — чи личать містерові Ттт такі вчинки?

Четверо землян дивилися вгору, знемагаючи від спеки.

— Ми прибули з Землі! — нарешті обізвався капітан.

— Гадаю, його поведінка не гідна вихованої люди — роздумував уголос Ааа.

— Ми прибули в ракеті. Вона там, на пагорбі.

— Як ви вже знаєте, Ттт не вперше таке робить.

— Ми прилетіли в ракеті з самої Землі!

— Мабуть, таки піду і скажу йому все, що я про нього думаю.

— Ми прилетіли вчотирьох: я і ці троє хлопців, мій екіпаж.

— Ні, ні, це треба зробити зараз-таки. Я йду.

— Земля!.. Ракета!.. Люди!.. Подорож!.. Космос!..

— Піду й дам йому доброго прочухана! — гукнув Ааа і зник з підвіконня, ніби лялька зі сцени. За хвилину в кімнаті почулися сердиті голоси. Це Ааа розмовляв із своїм противником за допомогою якогось невідомого пристрою. Тим часом каштан і його команда сумно поглядали на ракету, що бовваніла вдалині, на свою милу й рідну, як батьківський дім, ракету.

Ааа знову з’явився у вікні. Обличчя в нього світилося тріумфом.

— Сто чортів! Я його викликав на дуель!

— Містере Ааа… — спокійним голосом промовив капітан.

— Я застрелю його, як собаку! От побачите, застрелю!

— Містере Ааа, вислухайте мене. Ми пролетіли шістдесят мільйонів миль.

Ааа вперше уважно подивився на каштана.

— То звідки ви, кажете, прибули?

Капітан щасливо посміхнувся. “Нарешті ми підійшли до суті справи”, — шепнув він своїм супутникам. А вголос сказав:

— Наш корабель пролетів шістдесят мільйонів миль. Ми з Землі!

Ааа позіхнув:

— У серпні цього року відстань до Землі дорівнює п’ятдесяти мільйонам миль. — Він узяв якусь не бачену досі землянами страшну рушницю і сказав. — Ну що ж, треба йти. А ви беріть свою дурну записку — не знаю, чи матимете з неї хоч якусь користь — і йдіть через отой пагорб у містечко Іопр і розкажіть усе містерові Ііі. Саме він вам і потрібен. Не містер Ттт! Ні, він несусвітний дурень, і я таки вб’ю його. Я теж не можу стати вам у пригоді, бо працюю зовсім в іншій галузі.

— В іншій галузі, в іншій галузі! — передражнив його капітан. — Невже слід працювати в якійсь певній галузі, щоб гостинно прийняти людей з Землі?

— Розкажіть комусь іншому! Всі знають, хто ви такі. — Ааа збіг сходами вниз, кинув: “Бувайте здорові!” — й помчав доріжкою, розставляючи ноги, як циркуль.

Четверо мандрівників стояли ні в сих ні в тих. Врешті капітан сказав:

— Ні, ми таки знайдемо когось, хто нас вислухає.

— Може, нам слід знятися з цієї планети, політати, а потім знову сісти, — тоскно зауважив один із них. — Може, їм потрібен час, щоб влаштувати гідну зустріч?!

— Непогана думка, — пробурмотів стомлений капітан. На вулицях містечка була сила людей. Вони заходили й виходили з будинків, віталися одне з одним, розмовляли. На обличчях у них були золоті маски, сині маски й малинові маски із срібними губами й бронзовими лобами, маски усміхнені й маски похмурі — відповідно до настрою власника.

Четверо землян, спітнілі від довгої ходи, зупинилися біля дівчинки, що гралася на вулиці, і запитали, де будинок містера Ііі.

— Он там, — кивнула дівчинка головою. Капітан присів біля неї навпочіпки, подивився на гарненьке личко й сказав:

— Дівчинко, мені треба поговорити з тобою. Він посадовив її на коліно і взяв маленькі брунатні рученята у свої великі, білі. Здавалося, він хоче розповісти їй імпровізовану казку — одну з тих, що їх діти люблять слухати перед сном, — і не поспішаючи обмірковує подробиці.

— Послухай-но, дівчинко. Шість місяців тому на Марс прилетіла ракета. В ній був чоловік на ім’я Йорк, він був зі своїм помічником. Ми не знаємо, що з ними сталося. Може, вони розбилися при посадці. Ми прибули сюди так само, як і вони, — на ракеті. От якби ти побачила нашу ракету! Вона в нас дуже велика. Наша експедиція називається Другою міжпланетною експедицією. Ми прибули до вас із планети Земля…

Тим часом дівчинка механічно вивільнила одну руку і наділа собі на обличчя золоту маску без ніякого виразу. Потім вона витягла золотого іграшкового павука і кинула його на землю. Павук слухняно зліз їй на ногу, і вона стежила за ним холодним поглядом крізь щілини маски.

Капітан легенько струснув дівчинку, щоб привернути її увагу до своєї розповіді.

— Ми з Землі, — сказав він. — Ти віриш мені чи ні?

— Так, — відповіло дівча, не відриваючи погляду од великих пальців своїх ніг, якими копирсалося в пилюці.

— От і гаразд, — промовив капітан і вщипнув дівчину за руку-жартома, а також для того, щоб вона повернула до нього своє обличчя. — Слухай далі. Ми побудували собі велику ракету. Ти віриш цьому?

— Авжеж, — сказала дівчинка і почала колупати пальцем у носі.

— І я — вийми, дівчинко, палець із носа! — і я — капітан цієї ракети, і…

— Ще ніколи за всю історію людству не вдавалося здійснити міжпланетного польоту, — процитувало дівча, заплющивши очі.

— Неймовірно! Як ти догадалася, що я хочу це сказати?

— О, дуже просто. Телепатія. — І дівчинка недбало витерла об коліно свій палець.

— Невже це тобі байдуже? — вигукнув капітан. — Чому ти не радієш?

— Вам слід негайно звернутися до містера Ііі, — промовила дівчинка, опускаючи на землю свого павука. — Містер Ііі буде радий поговорити з вами.

Дівчинка побігла геть, а іграшковий павук слухняно поліз за нею.

Капітан так і залишився сидіти навпочіпки, дивлячись їй услід вологими очима. Потім він перевів погляд на свої порожні руки. Щелепа у нього відвисла. Інші троє непорушне стояли біля свого командира, і їхні тіні ховались у них під ногами. Потім вони плюнули на кам’яний тротуар.

Зачувши стукіт, Ііі сам одчинив двері. Він збирався на лекцію, але міг приділити їм якусь хвилину, коли вони одразу зайдуть у кімнату і скажуть прямо, чого від нього хочуть.

— Трошечки уваги, — відказав капітан, дивлячись на господаря почервонілими втомленими очима. — Ми прибули з Землі у ракеті, нас четверо, троє чоловік команди і капітан, ми виснажені й голодні, нам треба поспати. Ми сподівалися, що нас зустрінуть, піднесуть нам ключі від міста або виявлять свою повагу якимсь іншим способом. Нам було б приємно, якби хтось потиснув нам руки, сказав: “Слава вам! Вітаємо вас!” Оце, мабуть, і все.

Ііі був високий худорлявий марсіанин, його жовтуваті очі ховалися під товстими синіми кристалами. Він нахилився над письмовим столом і почав переглядати свої папери, час від часу кидаючи на гостей пронизливий погляд.

— Де ж це мої бланки? Тут їх немає, — говорив Ііі сам до себе і почав заглядати в ящики, бурмочучи щось під ніс. — Куди я міг запроторити бланки? Вони десь мають бути. Але де? Ага, ось вони, нарешті! — і марсіанин подав гостям якісь папірці. — Вам доведеться поставити внизу свої підписи.

— Невже не можна обійтися без оцих безглуздих формальностей?

Ііі позирнув на нього крізь товсті кристали.

— Ви кажете, що прибули з Землі? Коли так, то для вас немає іншого виходу. Доведеться підписати.

— А члени команди? Їм теж треба поставити свої підписи? — запитав капітан, підписуючи бланк.

Ііі подивився на капітана, зміряв поглядом трьох хлопців і глумливо зареготав:

— Ха-ха-ха! Їхні підписи! Це мені подобається! Щоб вони поставили свої підписи! — Він так реготав, що сльози виступили у нього на очах. Він ляпав себе по коліну і аж лягав, знемагаючи від сміху. Нарешті йому вдалося стати на ноги, вчепитися руками за край столу. — Свої підписи! — повторював він.

Четверо землян насупилися.

— Що ж тут смішного? — спитав капітан.

— Вони — і підписи! — зітхнув ослабілий від веселощів Ііі. — Я просто не можу! Обов’язково розповім про це містерові Ккк. — Все ще посміюючись, він узяв у руки підписаний бланк. — Здається, все гаразд. Є навіть згода на евтаназію, якщо доведеться вжити такого крайнього засобу.

Ііі задоволене хихикнув.

— Згода на що? — перепитав капітан.

— Не розмовляйте. Я повинен вручити вам одну річ. Візьміть оцей ключ.

Капітан аж зашарівся від задоволення.

— Для мене це велика честь, — почав він.

— Це не ключ од міста, дурню! — одрізав Ііі. — Просто ключ від дверей будинку. Ідіть коридором до кінця й одімкніть великі двері. Коли зайдете всередину, двері за собою зачиніть. Переночуєте там, а зранку я пришлю до вас містера Ккк.

Капітан нерішуче взяв ключа. Хвилину він стояв, утупивши очі в підлогу. Хлопці теж не ворушилися. Здавалося, в їхньому тілі не лишилося жодної кровинки і ані краплини того запалу, який наснажив їх на міжпланетну подорож.

— Що таке? Що з вами сталося? — запитав Ііі. — Чого ви чекаєте? — він підійшов до капітана й почав вдивлятися йому в обличчя своїм пронизливим поглядом. — Що там у вас, кажіть!

— Все ж таки, я гадаю, можна було б… — почав, затинаючись, капітан. — Я маю на увазі, що коли подумати про те, як ми… Бачите, це була дуже небезпечна подорож, ми подолали величезну відстань. То чи не могли б ви потиснути нам руки і сказати: “Ви, хлопці, молодці!” Як на вашу думку?.. — капітанів голос завмер.

Ііі простяг йому свою руку.

— Вітаю вас! — промовив він з холодною посмішкою. — Вітаю! А тепер мушу залишити вас. Ідіть з ключем туди, куди я наказав.

І, вже не звертаючи на гостей ніякої уваги — так, ніби вони провалилися крізь підлогу, — Ііі почав ходити по кімнаті, шукаючи потрібні йому папери і складаючи їх у маленьку папку. Він пробув у кімнаті ще хвилин п’ять, але не сказав жодного слова четвірці людей, що стояли, схиливши голови. Ноги у них підгиналися, в головах наморочилося. Коли Ііі виходив з кімнати, він пильно вивчав свої нігті…

Земляни мовчки побрели світлим коридором до великих дверей, що сяяли сріблом. Одімкнули їх срібним ключем, переступили через поріг і щільно причинили Двері.

Вони опинились у величезній залі, залитій сонячним світлом. У залі було багато марсіан. Чоловіки й жінки сиділи за столами або стояли групами, ведучи жваві розмови. Зачувши стукіт дверей, усі повернулися до новоприбулих.

Один марсіанин вийшов наперед і вклонився.

— Я містер Ууу, — відрекомендувався він.

— А я капітан Джонатан Вільямс із Землі, з міста Нью-Йорка, — без особливого ентузіазму відповів капітан.

І зразу зал вибухнув вітальними вигуками. Від крику задрижало склепіння. Всі кинулися до землян, вимахуючи руками, радісно галасуючи, перекидаючи столи. Марсіани схопили чотирьох гостей і посадовили їх собі на плечі. Шість разів пронесли їх галопом навколо залу, шість разів усі зробили повне коло, підстрибуючи й співаючи.

Земляни були такі приголомшені, що якусь хвилину безтямно дивилися на вируючий за ними натовп і аж потім почали сміятися й перегукуватися:

— Ого-го! Це вже по-моєму!

— Оце, хлопці, зустріч! Ура!

Щасливі, вони моргали один одному, плескали в долоні, знявши над головою руки.

— Слава! — ревів натовп.

Нарешті земляни опинилися на столі. Крики завмерли, і в залі стало тихо.

Капітан від зворушення мало не плакав.

— Дякую вам. Мені дуже-дуже приємно, що ви нас щиро привітали.

— Ми хочемо почути вашу розповідь, — сказав Ууу.

Капітан відкашлявся й почав.

Зал охав і ахав, слухаючи про те, як вони потрапили на Марс. В кінці свого виступу капітан одрекомендував членів своєї команди. Кожен з них виголосив невеличку промову і був винагороджений громовими оплесками.

Ууу поплескав капітана по плечу.

— Як приємно зустріти земляка. Адже я теж прибув із Землі.

— Яким чином?

— Нас тут багато з Землі.

— Ви? З Землі? — капітан здивовано витріщив очі. — Чи ж це можливо? Ви прилетіли сюди на ракеті? Невже міжпланетні подорожі здійснювалися протягом багатьох сторіч? — розчаровано допитувався він. — А звідкіля… з якої ви країни?

— З Туїереол. Я перенісся сюди багато років тому за допомогою духовної енергії мого тіла.

— Туїереол? Такої країни я не знаю. А що це за духовна енергія тіла?

— І міс Ррр теж із Землі. Чи правду я кажу, міс Ррр?

Міс Ррр хитнула головою і якось дивно засміялася.

— Тут є й інші вихідці з Землі: містер Ввв, і містер Ггг, і містер Ффф.

— А я з Юпітера, — заявив один, кокетливо підморгуючи.

— А я з Сатурна, — озвався інший, лукаво позираючи на капітана.

— Юпітер, Сатурн, — пробурмотів капітан, збентежено блимаючи очима.

У залі запала тиша. Капітан обвів поглядом людей, що стояли навколо нього і сиділи за столами, їхні жовті очі гарячкове блищали, щоки у них позападали. Не зауважив капітан ніяких готувань до бенкету: столи були порожні. Зате помітив він, що в залі немає вікон-світло, здавалося, проникало крізь стіни — і були тільки одні двері.

Капітан наморщив лоба:

— Нічого не розумію. В якій частині земної кулі розташована країна Туїереол? Чи далеко вона від Америки?

— А що таке Америка?

— Невже ви ніколи не чули про Америку? Ви кажете, що прибули з Землі, — і не знаєте Америки.

Ууу сердито випростався:

— Землю вкривають моря, і тільки моря. На ній жодного клаптика суходолу. Я сам із Землі, і я це добре знаю.

— Чекайте-но, — промовив капітан, втомлено сідаючи на стілець. — На вигляд ви справжній марсіанин. У вас жовті очі, брунатна шкіра.

— Землю вкривають не моря, а джунглі, — гордо заявила Ррр. — Я з країни Оррі, що на Землі. Цивілізація досягла там срібної доби.

Капітан подивився на обличчя людей, що оточували його: на Ввв і Ззз, на Ннн, і Ххх, і Ббб. Їхні жовті очі то спалахували, то гасли, зіниці в них то звужувались, то розширялися. І, дивлячись на них, він відчув, що його проймає дрож. Врешті капітан повернувся до своїх супутників.

— Чи знаєте ви, куди ми з вами потрапили? — похмуро запитав він.

— Куди, сер?

— Не на свято з приводу нашого прибуття. І не на бенкет. Тут немає представників від уряду. Не думайте, що нам приготували зустріч-сюрприз. Подивіться на їхні очі. Прислухайтесь до їхньої мови!

Зал завмер. Чудні господарі застигли нерухомо і тільки глипали очима.

— Тепер мені зрозуміло, чому нам давали записки і посилали від одного до іншого, — лунав ніби здаля голос капітана, — аж поки ми не потрапили до містера Ііі, який наказав нам пройти коридором до дверей і зачинити їх за собою. І от ми з вами тут…

— Де, сер? — Капітан глибоко вдихнув повітря.

— У божевільні.

Настала ніч. У залі панувала тиша. Сховані в прозорих стінах лампи випромінювали тьмяне світло. Четверо землян сиділи за дерев’яним столом і перешіптувалися. Скрізь на підлозі безладно лежали чоловіки й жінки. Вони спали. В темних кутках ворушилися тіні — там хтось і досі бурмотів, жестикулював. Приблизно кожні півгодини хтось із членів команди йшов до срібних дверей і за мить повертався до столу: “Нічого не вдієш, сер. Двері замкнено”.

— Невже вони справді вважають, що ми божевільні, сер?

— Безперечно. Саме тому марсіани зустрічали нас без ніякого ентузіазму. Вони насилу терпіли непроханих гостей, вважаючи, що бачать звичайнісіньких психопатів. І от ми потрапили до шизофреніків. Тільки вони привітали нас по-справжньому. Якусь хвилину — поки тривали вигуки, співи й промови — я гадав, що нам влаштували довгождану зустріч. Зустріч і справді була грандіозна.

— Скільки часу нас тут триматимуть, сер?

— Поки не доведемо, що ми цілком здорові.

— Це неважко довести.

— Сподіваюсь, що так.

— Ви, здається, не дуже цього певні, сер.

— Ні, не дуже. Подивіться-но в той куток.

У темному кутку навпочіпки стояв чоловік. З його рота пашіло синє полум’я, яке поступово набирало форми голої жінки. Привид тихо погойдувався в повітрі, щось шепочучи й зітхаючи.

Капітан кивнув головою в інший бік. Там стояла жінка, вигляд якої безнастанно змінювався. Спочатку вона перетворилася на кришталеву колону, потім на золоту статую, нарешті, на полірований кедровий стовп — і знову на жінку.

В усіх кінцях зади люди викидали синювате полум’я, змінювали свій вигляд, зазнавали різних перетворень.

— Та вони чарівники, — прошепотів один землянин.

— Зовсім ні. Вони під владою галюцинацій. Свої видіння можуть передавати іншим, і ми їх бачимо так само ясно, як і вони. Це те, що вчені у нас називають телепатією, тобто передачею думок на відстані. Телепатією і автосугестією.

— Вас турбує, сер, саме ця телепатія?

— Саме вона. Якщо їхні галюцинації стають для нас “реальними”, якщо ними можна заразитися, навіть повірити їм, та нема нічого дивного в тому, що марсіани вважають нас за психічнохворих. Якщо чоловік здатний відтворити перед нами продукт своєї уяви — жінку з синього вогню, і якщо он та жінка враз стає колоною, то нормальний марсіанин цілком природно вважатиме, що ракета, на якій ми прилетіли, — витвір нашої уяви.

Супутники капітана спохмурніли і замислились.

А навколо них у тьмяній глибині зали вистрибували сині язики полум’я. Червоні чортики шугали з вуст заснулих людей. Жінки перетворювалися на слизьких змій. Від різних тварин і плазунів залою ширився важкий дух.

Вранці усі ці люди здавалися цілком нормальними. Сон їх освіжив, і вони прокинулися радісні й веселі. Не видно було ні полум’я, ні чортиків.

З раннього ранку капітан зі своїми супутниками стояв біля срібних дверей. Але чекати, поки вони одчиняться, їм довелося довгенько: Ккк з’явився аж через чотири години. Правда, земляни були майже певні, що він години зо три стояв під дверима, стежачи за ними крізь невидиме їм віконце, і лише потім зайшов до зали і поманив їх за собою у свій невеликий кабінет.

Вдачі він був веселої, якщо вірити масці, на якій красувалася не одна усмішка, а цілих три. Проте його голос свідчив, що за маскою ховається серйозне обличчя справжнього психіатра.

— На що ви скаржитеся?

— Ви гадаєте, що перед вами божевільні, а насправді ми здорові.

— Навпаки, я зовсім не гадаю, що всі ви божевільні, — і лікар вказав жезлом на капітана. — Ні, божевільний ви, сер. А вони — породження вашої уяви, вторинні галюцинації.

Капітан ляснув себе рукою по коліну.

— Так ось чому реготав містер Ііі, коли я запитав, чи треба моїм людям підписувати отой папір!

— Я чув од містера Ііі про цей анекдотичний випадок, — промовив психіатр, хихикнувши крізь усміхнений рот маски. — Але на чому ми зупинилися? Ага, на витворах хворої уяви. Так-от, коли деякі жінки приходять у лікарню, з їхніх вух виповзають змії. Якщо лікування йде успішно, змії зникають.

— Що ж, ми тільки радітимемо, коли ви нас вилікуєте. Починайте хоч зараз.

Ккк був, очевидно, здивований.

— Рідкісний випадок. Як правило, пацієнти не виявляють бажання видужувати. Щоб ви знали, у боротьбі вашою хворобою доводиться вдаватися до рішучих засобів.

— Нічого, лікуйте. Ви враз пересвідчитеся, що ми цілком здорові.

— Зараз я знайду ваш бланк, — зауважив Ккк, перегортаючи папери в папці. — Так, згоду ви дали. Розумієте, ваша хвороба потребує спеціальних методів лікування, це особливо серйозна форма. У пацієнтів, що були з вами в залі, хвороба проходить значно простіше. Але я повинен відверто сказати, що з вами — за наявності первинних, вторинних, слухових, нюхових і смакових галюцинацій, за наявності видінь, що сприймаються зором і на дотик, — справа дуже серйозна. В таких випадках доводиться вдаватися до евтаназії.

Капітан схопився з місця.

— Досить з нас цих розмов! — ревнув він. — Починайте перевірку. Стукайте нас по колінах, слухайте наші серця, випробуйте розумові здібності, ставте нам будь-які запитання!

— Говоріть. Я вас слухаю.

Цілу годину капітан із запалом розповідав про себе та своїх товаришів. Лікар уважно слухав.

— Просто неймовірно, — нарешті промовив він. — Такого правдоподібного в усіх подробицях марення я ще ніколи не зустрічав.

— Прокляття! — нестямно закричав капітан. — Коли не вірите, ми вам покажемо ракету!

— Прошу, покажіть. Чи можете ви її відтворити в цій кімнаті?

— Звичайно, можу. Вона у вашій папці під літерою Р.

Ккк розгорнув папку, серйозно прицмокнув язиком і поважно згорнув її.

— Навіщо ви сказали неправду? Ракети там немає.

— Та хіба ж вона може там бути, дурню! Я пожартував. Чи бачили ви коли, щоб божевільний жартував?

— Ви маєте своєрідне почуття гумору. Ну, що ж, ведіть мене до своєї ракети. Вона мене дуже цікавить.

Надворі стояла спека. Коли вони підійшли до ракети, був уже полудень.

Психіатр підступив до корабля і постукав пальцем. Ракета відповіла металевим дзвоном.

— Можна зайти всередину? — лукаво запитав він.

— Будь ласка.

Ккк надовго зник у ракеті.

— Ця дурна історія страшенно лютить мене, — говорив своїм супутникам капітан, посмоктуючи сигару. — Я б залюбки повернувся на Землю і порадив би всім людям не марнувати часу на Марс. Хіба можна мати справу з цими підозріливими дурнями?!

— Очевидно, сер, у них значна частина населення хворіє на голову. Саме тому вони так ретельно перевіряють нас.

— Може, й так, але їхня недовірливість починає мене дратувати.

Півгодини психіатр никав по ракеті, стукаючи, слухаючи, нюхаючи, куштуючи все, що траплялося йому на очі. Врешті він з’явився на порозі.

— Ну як, тепер ви нам повірили? — крикнув капітан, наче до глухого. Психіатр заплющив очі й почухав носа:

— Досі мені не доводилося бачити такого довершеного зразка чуттєвої галюцинації та гіпнотичної сугестії. Я дослідив вашу, як ви її називаєте, ракету, — і він постукав по металевому корпусу. — Я чую її. Це слухова ілюзія. — Він потягнув носом повітря. — Я відчуваю запах. Це нюхова галюцинація, що передається за допомогою чуттєвої телепатії. — Він торкнувся ракети губами. — Я відчуваю її смак. Це смакова ілюзія.

Психіатр шанобливо потиснув капітанові руку.

— Дозвольте мені поздоровити вас. Ви геніальна особа. Вами створено небачений досі шедевр. Проектування цілого комплексу образів, що існують у вашій свідомості, в свідомість інших людей, створення галюцинацій, що постійно сприймаються почуттями як цілком реальні речі, вважається майже неможливим. Наші пацієнти, як правило, створюють зорові або в кращому разі зорові й слухові ілюзії. Вам пощастило з’єднати й збалансувати всі можливі види ілюзій. Ваше безумство прекрасне в своїй довершеності.

— Моє безумство! — вигукнув капітан, полотніючи.

— Так, так, безумство. І яке гарне безумство! У вашій ракеті є все: метал, гума, гравітатори, харчі, одежа, паливо, зброя, трапи, гайки, болти, ложки. Десять тисяч окремих речей нарахував я на вашому кораблі. Ніколи ще я не зустрічав такої складної галюцинації. У вас є навіть тінь — під койками і під іншими речами, де їй і належить бути! Яка потрібна концентрація волі, щоб створити таку довершену галюцинацію і щоб в будь-який момент усі речі мали запах, твердість, смак і звук! Дозвольте мені обняти вас.

Ккк притиснув капітана до грудей, ступив крок назад заговорив знову:

— Я опишу ваш випадок у моїй найбільшій монографії. Я розповім про нього наступного місяця на сесії Марсіанської академії наук. Подивіться на себе! Ви навіть змінили колір очей — з жовтих вони стали синіми — і колір шкіри — з брунатного на рожевий. А цей одяг, ваші руки з п’ятьма пальцями замість шести! Психологічна неурівноваженість спричинилася до біологічних метаморфоз! А чого варті ваші троє друзів!.. Ккк витяг маленький пістолет.

— Випадок, звичайно, невиліковний. Мій бідолашний друже, вам краще померти, ніж отак страждати. Чи маєте щось сказати перед смертю?

— Почекайте! Ради бога не стріляйте!

— Нещасний! Я вас визволю од страшної хвороби, внаслідок якої ви вигадали цю ракету й оцих трьох чоловіків. Як цікаво буде спостерігати зникнення ваших друзів і вашої ракети! Адже вони зникнуть, коли я вб’ю вас. На грунті своїх спостережень я напишу чудову статтю про зникнення витворів хворої уяви.

— Повірте, я з Землі! Мене звуть Джонатан Вільямс, а це…

— Так, я знаю, — заспокійливо мовив Ккк і вистрілив з пістолета.

— Капітан упав з кулею в серці. Троє землян закричали від жаху.

— Не стріляйте!

Ккк широко розплющив очі.

— Ви й досі існуєте? Надзвичайне явище! Слухові галюцинації, які тривають навіть після смерті пацієнта, — зауважив Ккк і тричі натиснув гашетку.

Трупи на піску не рухались, але й не зникали. Ккк почав бити їх ногою, потім затарабанив кулаком по ракеті.

— Вона не зникає! І вони теж! — кричав він, пускаючи кулю за кулею в мертві тіла. — Та за хвилину Ккк спинився. Усміхнена маска спала з його обличчя, і воно скривилося від жаху. Нижня щелепа одвисла, очі оскліли. Пістолет випав у нього з пальців. Психіатр підняв руки догори й закрутився між трупами. Потім кинувся їх обмацувати.

— Галюцинація триває, — бурмотів він. — Смак, зір, нюх, слух, дотик — усе сприймає їх.

Ккк замахав руками. Очі в нього застигли, ва губах виступила піна.

— Геть! — закричав він до трупів. — Геть! — загорлав на ракету.

Враз йому сяйнула нова думка. Він почав оглядати свої тремтячі руки.

— Я заразився, — в нестямі шепотів психіатр. — Божевілля перейшло до мене. Телепатія. Гіпноз. Тепер збожеволів я. У мене галюцинація в усіх чуттєвих формах. Тепер мені ніщо не допоможе. Залишається тільки один спосіб розвіяти ці примари. — І Ккк почав мацати навколо себе онімілими руками, розшукуючи пістолет.

Пролунав постріл. Психіатр упав на пісок.

Четверо трупів лежали разом, п’ятий — окремо. Ракета стояла на осонні й не збиралася зникати.

Місцеві жителі знайшли її надвечір. Вони довго сушили голову, міркуючи, звідкіля взялася ця дивна річ. Оскільки ніхто нічого не знав, її продали на брухт.

Тієї ночі дощ ішов безперестану, але наступного дця знову засяяло сонце.

Він хотів летіти на Марс. Ще на світанку прийшов на космодром і почав кричати крізь дротяну огорожу, що хоче на Марс. Він, Прічард, такий самий платник податків, як і інші, і має право летіти на ракеті. Хіба він не уродженець Огайо? Хіба він поганий громадянин? То чому ж його не пускають на Марс? Він вимахував кулаками й горлав, що хоче втекти з Землі. Кожен, у кого лишилася хоч краплина здорового глузду, повинен тікати з цієї планети. Років за два на Землі розпочнеться атомна війна, і йому тут робити нічого. Разом з ним на Марс полетять тисячі інших людей, які ще не втратили здатності тверезо оцінювати становище. Вони таки полетять! От побачите, полетять! Досить з них воєн, цензури, військової повинності, урядового контролю над усім і кожним, навіть над мистецтвом і наукою! Хай його вороги лишаються на Землі! А він готовий віддати свою праву руку, своє серце й голову, аби його тільки пустили на Марс. Що треба робити, що треба підписати, з ким треба поговорити, щоб йому дозволили сісти в ракету?

Люди у формі по той бік дротяної огорожі сміялися з нього. Кому хочеться летіти на Марс? Хіба він не знає, що перша й друга експедиції були невдалі! Вони зникли безслідно, і люди, очевидно, загинули.

— А хто може це довести? — кричав він, чіпляючись за дріт. — Хто знає напевно, що з ними сталося? Може, на Марсі течуть молочні та медові ріки, і капітан Йорк з капітаном Вільямсом просто вирішили не вертатися на Землю. То чи збираються вони відчинити ворота і пустити його в ракету третьої експедиції? Коли ні, він розтрощить ворота!

У відповідь йому порадили заткнути пельку. І враз він побачив, що екіпаж простує полем до ракети.

— Пождіть трохи! — загукав він. — Не кидайте мене на цій страшній планеті! Тут незабаром буде атомна війна! Візьміть мене з собою!

З’явилася поліція і потягла його до машини. Грюкнули дверцята, завила сирена, і поліцейська машина помчала до міста. В’язень стояв, притулившись обличчям до заднього віконця. І коли вони з’їхали на пагорб, він побачив рожевий спалах. Земля затремтіла від страшенного вибуху, і срібляста ракета зникла в небі.

Був звичайний ранок звичайного понеділка, і він залишився на звичайній планеті Земля.

До Марса наближався корабель. Він виринув з космічних глибин, з царства чорних швидкостей, сяючих рухів і мовчазних прірв. Могутній корабель, вивергаючи вогонь, у гордовитій мовчанці мчав крізь простір, несучи в металевих відсіках людей, їх було сімнадцять, разом з капітаном.

Давно лишився позаду той сонячний ранок, коли натовп на Огайському космодромі вибухнув криками, замахав руками, коли під ракетою розквітли рожеві пелюстки полум’я і розпочалася третя подорож на Марс.

Слухняно виконуючи волю капітана, потужний корабель зменшив швидкість у верхніх шарах атмосфери Марса. Як могутній левіафан, мчав він у нічному просторі. Ось лишився позаду марсіанський місяць, а корабель усе падав і падав. Страшна сила інерції плющила людей, кидала на стіни, мов м’ячики. Поступово вони поверталися до свідомості. Один з них помер, а решта — шістнадцятеро — відбулися страхом. Притулившись обличчям до товстого скла ілюмінатора, вони блискучими від збудження очима дивилися на поверхню Марса, що колихалася під ними.

— Ось він, Марс! — вигукнув штурман Ластіг.

— Добрий старий Марс! — озвався Семюел Гінкстон, археолог.

— Так-так, — промовив капітан Джон Блек.

Ракета приземлилася на зеленому моріжку. Перше, що вони побачили, була залізна фігура оленя. Далі стояв залитий сонцем високий рудий будинок у вікторіанському стилі. Фасад його прикрашали ліплені закрутки й мушлі, вікна виблискували синім, рожевим, жовтим і зеленим кольоровим склом. На ґанку стояли вазони з волохатою геранню і висіла стара гойдалка, прив’язана до гаків у стелі. Вітрець легенько погойдував її туди-сюди. Будинок завершувався гостроверхою банею із дзеркальними освинцьованими вікнами. Крізь одне вікно видно було ноти на підставці якогось музичного інструмента. В телескоп можна було навіть прочитати назву — “Прекрасна Огайо”.

Навколо ракети під марсіанським весняним сонцем лежало містечко, зелене й непорушне. Білі будиночки чергувалися з червоними, цегляними. Вітер ворушив листя на високих в’язах, кленах і каштанах. З-за дерев витикалися шпилі церкви з мовчазними позолоченими дзвонами. Люди все охопили поглядом крізь ілюмінатори ракети і все помітили. Вони мовчки перезирнулися й знову припали до ілюмінаторів, раз у раз хапаючи один одного за лікті, їхні обличчя зблідли. Здавалося, їм раптом забракло повітря.

— Хай мене поб’є лиха година, — прошепотів Ластіг, ізтираючи затерплими пальцями обличчя. — Хай мене б’є лиха година, коли я що-небудь розумію.

— Це просто неможливо, — мовив Семюел Гінкстон.

— О боже! — сказав капітан Джон Блек.

В цю мить почувся голос хіміка:

— Сер, тутешня атмосфера розріджена, але кисню в ній досить. Дихати можна.

— Тоді давайте вийдемо! — вигукнув Ластіг.

— Стривайте, — сказав капітан Джон Блек. — Ще не відомо, куди ми потрапили.

— В містечко з розрідженим, але придатним для дихання повітрям, сер.

— І це містечко як дві краплі води схоже на земне, — зауважив археолог Гінкстон. — Неймовірно, але факт.

Капітан Джон Блек глянув на нього.

— Ви, Гінкстоне, гадаєте, що цивілізація на обох планетах може розвиватися в одному напрямі та ще й однаковими темпами?

— Досі я дотримувався іншої думки, сер.

— Подивіться на ґанок, — сказав капітан, підступаючи до ілюмінатора, — Там стоїть герань, специфічна хатня рослина. Оця різновидність герані з’явилася на землі років п’ятдесят тому. Згадайте, що еволюція рослини триває тисячі років. А тепер скажіть мені, чи можна науково пояснити той факт, що у марсіан є: по-перше, освинцьовані вікна, по-друге, будинки з куполами, по-третє, гойдалки на ґанках, по-четверте, інструмент, що являє собою точну копію піаніно — це, напевно, і є піаніно, — по-п’яте, якщо ви подивитеся в мій телескоп, то побачите назву нот. Чи не дивує вас те, що марсіанський композитор назвав свій твір “Прекрасна Огайо”? З цього ми повинні зробити висновок, що на Марсі є своя річка Огайо!

— Це, звичайно, капітан Вільямс! — вигукнув Гінкстон.

— Що ви хочете сказати?

— Це зробив капітан Вільямс і троє членів його команди! Або Натаніел Йорк та його супутник. Ось вам і пояснення!

— Таке пояснення нічогісінько не пояснює. Наскільки нам відомо, ракета Йорка вибухнула того самого дня, коли вона досягла Марса, Йорк зі своїм супутником, очевидно, загинули. Корабель капітана Вільямса вибухнув на другий день по прибутті на Марс. Власне кажучи, ми знаємо лише те, що пульсація їхніх радіостанцій враз припинилася. Якби люди лишилися живі, вони б знайшли спосіб зв’язатися з Землею. До того ж експедиція Йорка приземлилася тут лише рік тому, а капітан Вільямс зі своїми людьми — ще пізніше, аж у серпні. Припустімо, що вони живі. Чи під силу їм — навіть за допомогою розумних істот, які, може, живуть на цій планеті, — збудувати таке місто? А головне-це ж старе місто! Подивіться на нього. Воно стоїть тут уже років сімдесят. Подивіться, який старий отой дерев’яний стояк на ґанку. А дерева! Та кожному з них не менше як сто років! Ні Йорк, ні Вільямс тут ні при чому. Що це за місто, я не знаю, але воно мені не подобається. І я не вийду з корабля, поки не довідаюся, в чім тут річ.

— До того ж Вільямс із своїми людьми, так само, як і Йорк, — озвався Ластіг, — висадилися на протилежному боці Марса. А ми навмисне приземлилися тут.

— Прекрасний доказ. Враховуючи можливість того, що Йорк з Вільямсом стали жертвою нападу якихось марсіанських племен, нам дали вказівку висадитися в іншій місцевості, щоб з нами не трапилося такого ж лиха. Отож ми з вами опинилися, наскільки це нам відомо, там, де Вільямсу і Йорку ніколи не доводилося бувати.

— Прокляття! — вигукнув Гінкстон. — З вашого дозволу, сер, я хотів би швидше ознайомитися з цим містом. Можливо, на всіх планетах Сонячної системи діють якісь однакові психологічні закони, що спрямовують розвиток цивілізації по одному руслу. Мені здається, ми стоїмо на порозі найбільшого філософського відкриття нашої епохи!

— Я гадаю, що це відкриття може хвилину почекати, — сказав капітан Джон Блек.

— Цілком можливо, сер, що перед нами явище, яке дасть перший незаперечний доказ існування бога.

— На Землі є багато людей, які щиро вірять в бога навіть без такого доказу.

— Я сам належу до таких людей, сер. Але, безумовно, це місто не могло виникнути без божественного втручання. Це той штрих, який надає правдоподібності всій картині. І зараз мене сповнюють такі почуття, що я просто не знаю, сміятися мені чи плакати.

— В такому разі почекайте і з тим і з другим, поки ми довідаємося, що це за штука!

— Що за штука? — запально втрутився Ластіг.

— Ніяка це не штука, капітане! Просто хороше, тихе, зелене місто, дуже схоже на те старосвітське містечко, в якому я народився. Мені воно, правду кажучи, подобається.

— Коли ви народилися, Ластігу?

— В дев’ятсот п’ятдесятому, сер.

— А ви, Гінкстоне?

— В дев’ятсот п’ятдесят п’ятому. В Гріннелі, штат Айова. І це місто здається мені зовсім рідним.

— Послухайте-но, Гінкстоне і Ластігу. Я міг би бути вашим батьком. Адже я народився в 1920 році в Іллінойсі, проте, дякуючи богові та науці, яка за останні п’ятдесят років навчилася омолоджувати деяких стариганів, опинився з вами, молодими, на Марсі. Втоми в моєму тілі не більше, ніж у вашому, зате у мене далеко більше обережності. Це місто має такий мирний, спокійний вигляд, воно таке схоже на Грін-Блаф у штаті Іллінойс, що мені аж страшно. Воно занадто схоже на Грін-Блаф. — Капітан обернувся до радиста. — Зв’яжіться по радіо з Землею. Повідомте лише, що ми приземлилися, і все. А докладний рапорт, скажіть, ми надішлемо завтра.

— Слухаю, сер.

Капітан Блек притулився обличчям до ілюмінатора. Ніхто не сказав би, що це обличчя належить не сорокарічному чоловікові, а вісімдесятирічному дідові.

— Ось що ми зробимо, Ластігу. Ви, я і Гінкстон підемо в місто. Всі інші залишаються в ракеті. Коли з нами щось трапиться, вони принаймні помстяться за нас. Краще хай гинуть троє, ніж увесь екіпаж. До того ж вони зможуть попередити наступну ракету. На різдво вилітає, здається, ракета каштана Уайльдера. Якщо місцеві жителі вороже поставляться до нас, наступну ракету треба буде як слід озброїти.

— Та ми теж непогано озброєні. Ми взяли з собою цілий арсенал.

— Накажіть людям стати біля гармат. Ластіг і Гінкстон, за мною. Усі троє пішли у нижній відсік, до зовнішнього люка.

Надворі стояв чудовий весняний день. На квітучій яблуні щебетала якась пташка. Коли вітер колихнув зелені віти, на землю посипався дощ білих пелюсток, і повітря сповнилося ніжними пахощами. Десь у місті хтось грав на піаніно. Приємна лагідна музика звучала то голосніше, то зовсім затихала. Капітан одразу впізнав мелодію пісні “Прекрасна мрійниця”. Ще десь рипів старий грамофон. Гаррі Лодер співав “Блукаючи в сутінках”.

Троє землян стояли біля корабля. Вони на повні груди ковтали ріденьке повітря, а коли нарешті рушили, то пішли повільно — щоб не втомитися.

На грамофоні перемінили пластинку:

Ластіг затремтів, мов у пропасниці. Дрож пройняв і Семюела Гінкстона.

Безхмарне небо дихало спокоєм. Десь поряд у тінявому ярку дзюркотів струмок. Чути було, як дорогою поторохкотів віз.

— Слухайте, сер, — порушив мовчанку Семюел Гінк-стон. — Мабуть, це правда, що польоти ракет на Марс мали місце ще перед першою світовою війною!

— Ні.

— А як ви інакше поясните, що тут є оці будинки, залізні олені, піаніно, музика? — питав Гінкстон, беручи для переконливості капітана за лікоть і зазираючи йому в лице. — Чи не могло статися, що десь року дев’ятсот п’ятого люди, які ненавиділи війну, таємно домовилися з ученими, збудували ракету та й переселилися на Марс?

— Ні, ні, Гінкстоне.

— Чому ж ні? Тодішній світ дуже відрізнявся од нашого. Таку експедицію можна було спорядити потай, тоді зробити це було значно легше, ніж тепер.

— Ні, вони не могли збудувати таємно від усіх таку складну річ, як ракета.

— Люди тут обжилися і, цілком природно, спорудили собі будинки, подібні до тих, у яких вони жили на Землі. Адже вони привезли з собою і земну культуру.

— І вони жили на Марсі всі оці довгі роки? — запитав капітан.

— Так, жили в мирі й спокої. Можливо, вони здійснили кілька польотів, щоб одразу можна було заселити ціле містечко, а потім перестали літати, боячись, щоб на Землі не дізналися про їхню таємницю. Ось чому містечко має такий старосвітський вигляд. Проте не знаю, як ви, а я не помітив жодної речі, яка була б зроблена після 1927 року. А може, сер, ракетні подорожі відбувалися значно раніше, ніж ми думаємо? Чого доброго, вони розпочалися кілька століть тому в якійсь глухій частині земної кулі, і про них знала тільки жменька людей, які перелетіли на Марс, а потім протягом століть час від часу навідувалися на Землю.

— Коли я слухаю вас, ця теорія здається мені майже прийнятною.

— Це цілком природно. А докази матимемо незабаром. Нам залишається знайти людей, і ми про все довідаємося.

Густа зелена трава заглушала їхні кроки. Її щойно скосили, і від неї йшли приємні пахощі. Незважаючи на свої сумніви, капітан Джон Блек відчував, як його душу обіймає великий спокій. Вже років із тридцять йому не доводилося бувати в такому містечку, і дзижчання весняних бджіл видалося йому наймилішою музикою, а оновлена весною природа була наче бальзамом для його душі.

Вони ступили на ґанок. Кроки луною відбились од дощаної стелі. Крізь двері видно було бісерну завісу, кришталеву люстру і картину Мексфілда Періша, що висіла в рамці над зручним кріслом. У будинку затишно пахло старими речами й горищем. Чути було, як подзвонювали шматочки льоду об стінки глечика для лимонаду. Була спека, і десь на кухні готували холодний ленч. Високий приємний жіночий голос щось наспівував.

Капітан Блек потягнув шнурок дзвінка.

В холі почулася легка жіноча хода, і з-за бісерної завіси визирнуло добродушне обличчя сорокарічної жінки, одягненої в сукню фасону, мабуть, року 1909.

— Ви щось хотіли? — запитала вона.

— Вибачте, будь ласка, — невпевнено почав капітан Блек. — Але ми шукаємо… тобто, чи не могли б ви нам допомогти… — Капітан збентежився і замовк.

Жінка зачудовано дивилася на нього своїми темними очима.

— Коли ви хочете що-небудь продати… — почала вона.

— Ні, постривайте! — вигукнув він. — Яке це місто? Жінка зміряла його поглядом.

— Не розумію, про що ви питаєте. Як можна бути в місті і не знати його назви?

Здавалося, у капітана було одне бажання: сісти під гіллястою яблунею в затінку і трохи прийти до тями.

— Ми не місцеві, — нарешті промовив він. — Ми хочемо знати, як утворилося це місто і як ви сюди потрапили.

— А ви що, провадите перепис населеня?

— Ні.

— Всім відомо, що це місто виникло 1868 року, — нетерпляче сказала жінка. — Може, ви граєте в якусь гру?

— Ні, це не гра! — вигукнув капітан. — Ми з Землі.

— Ви хочете сказати: з-під землі? — перепитала, не розуміючи, жінка.

— Ні, ми прибули на кораблі з третьої планети, з Землі. І приземлилися на четвертій планеті, на Марсі…

— Це місто зветься Грін-Блаф, — почала пояснювати жінка, ніби малій дитині. — Воно лежить в штаті Іллінойс на американському континенті, оточеному Атлантичним і Тихим океанами. Наш світ люди називають Землею. А тепер ідіть собі з богом. Бувайте.

І жінка пішла з холу, провівши пальцями по бісерній завісі. Троє мовчки перезирнулися.

— Давайте подивимося, що там за завісою, — запропонував Ластіг.

— Та що ви! Ми ж у приватному домі. О боже, це просто неймовірно!

Вони вийшли на ґанок і сіли на східцях.

— Як ви гадаєте, Гінкстоне, може, ми якимсь чином збилися з дороги і прилетіли назад на Землю?

— Як це могло бути?

— Не знаю. Я сам нічого не знаю. О боже, я скоро збожеволію від різних думок. Наші хронометри безперестану реєстрували пройдену відстань. Ми проминули Місяць і взяли курс на Марс. Ми на Марсі, це безперечно.

— А що, коли ми випадково заблудилися в чотирьох вимірах, у часі й просторі, і приземлилися на Землі тридцять чи сорок років тому?

— Та ну вас, Ластігу!

Ластіг підійшов до дверей, подзвонив і гукнув у прохолодну сутінь кімнат:

— Який зараз рік?

— Тисяча дев’ятсот двадцять шостий, звичайно, — відповіла жінка, сидячи в кріслі-гойдалці й сьорбаючи лимонад.

— Ви чули? — обернувся до своїх супутників Ластіг. — Дев’ятсот двадцять шостий рік! — несамовито вигукнув він. — Ми прибули назад у минуле! Це — Земля!

Троє людей сиділи на східцях, охоплені подивом і жахом. Руки конвульсивне сіпались у них на колінах. Нарешті капітан сказав:

— Чого-чого, а такого я не сподівався. Зараз я відчуваю звичайнісінький страх. Як усе це могло статися? От якби нам сюди Ейнштейна!

— Чи хоч одна людина в місті повірить нам? — озвався Гінкстон. — Може, ми граємося з чимсь небезпечним? Я маю на увазі — з часом. Чи не краще нам знятися одразу й полетіти додому?

— Ні. Спробуймо зайти ще в один дім.

Вони зупинили свій вибір на біленькому котеджі, що стояв під великим дубом через три будинки.

— Я прагну мислити якомога логічніше, — мовив дорогою капітан, — бо, на мою думку, наші здогади ще далекі від істини. Припустімо, Гінкстоне, що ви маєте рацію і міжпланетну подорож було здійснено багато років тому. І коли земляни прожили на Марсі якийсь час, їх охопила туга за рідною Землею. Спочатку вони заслабли на невроз, а потім і на справжній психоз. Люди стояли перед загрозою масового божевілля. Що б ви робили як психолог, коли б перед вами постала така проблема?

— Гадаю, я доклав би всіх зусиль, щоб Марс поступово став схожий на Землю. Якби була можливість, я б відтворив тут кожну земну рослину, кожну дорогу, кожне озеро і навіть кожен океан. Потім за допомогою якогось масового гіпнозу я переконав би кожного жителя такого міста, що вони живуть на Землі, а не на Марсі.

— Що ж, непогано, Гінкстоне. Мабуть, ми натрапили на правильний слід. Ота жінка лише вважає, що живе на Землі. Це рятує її від божевілля. І вона, і всі інші жителі цього міста стали об’єктом не баченого досі за масштабами гіпнотичного експерименту.

— Саме так, сер! — вигукнув Ластіг.

— Правильно! — сказав Гінкстон.

— Ну от, — зітхнув капітан. — Тепер, коли ми знайшли якесь більш-менш логічне пояснення, стало легше на душі. А то мене аж занудило від цих розмов про час і про те, що ми летіли вперед, а прилетіли назад, і про те, що наша ракета мандрувала в часі. Тепер зовсім інша річ. — Капітан посміхнувся й додав:-Здається, ми завоюємо тут неабияку популярність.

— Ви гадаєте? — кинув Ластіг. — Не забувайте, що ці люди втекли з Землі так, як тікали зі своєї батьківщини перші американські колоністи. Може статися, вони зустрінуть нас без особливого ентузіазму. А може, навіть спробують прогнати або вбити нас.

— Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять. Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.

Але не встигли вони перейти газон, як Ластіг враз застиг на місці, дивлячись кудись удалину.

— Сер… — промовив він.

— Що там таке, Ластігу?

— О сер, що я бачу… — тільки й спромігся сказати Ластіг і заплакав. Пальці у нього конвульсивне стискалися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя. Ластіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи: “Дивіться, дивіться!”

— Не пускайте його! — вигукнув капітан і кинувся навздогін.

Ластіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь двір і скочив на ґанок великого будинку з залізним флюгером.

Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Ластіг щосили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.

Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.

— Бабусю! Дідусю! — скрикнув Ластіг.

— Дейвіде! — запищали старі й кинулися йому в обійми. — Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися! Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як же ти поживаєш? — говорили вони, ляскаючи його по спині й оглядаючи з усіх боків.

— Бабусю, дідусю! — схлипнув Дейвід Ластіг. — У вас чудовий вигляд, просто чудовий!

Він брав їх за плечі, повертав, цілував, плачучи рясними сльозами, знову одхиляв їх і, моргаючи червоними повіками, вдивлявся в сухеньких старих. У небі сяяло сонце, повівав вітерець, навкруги зеленіла трава, і двері до будинку були широко відчинені.

— Заходь же, хлопчику, заходь. У нас саме свіжий чай з льодом. Нап’єшся досхочу.

— Я тут з друзями, — Ластіг обернувся і, сміючись, несамовито замахав рукою до капітана з Гінкстоном. — Капітане, ідіть сюди.

— Добридень вам, — привітали їх старі. — Просимо до господи. Дейвідові друзі — наші друзі. Чого ви там стоїте?

У вітальні старого будинку панувала прохолода. В кутку поважно цокав високий бронзовий дідівський годинник. На широких канапах лежали м’які подушки, а вздовж стін на полицях стояли книжки й висів пухнастий рожевий килим. Крижаний чай з запітнілих склянок приємно холодив спраглі уста.

— За ваше здоров’я, — сказала бабуся, підносячи склянку до своїх сліпучо-білих зубів.

— Чи давно ви сюди потрапили, бабусю? — запитав Ластіг.

— Відразу після смерті, — різко відказала вона.

— Відразу після чого? — перепитав капітан і поставив склянку.

— Так, так, — кивнув Ластіг. — Вони померли тридцять років тому.

— Ви сидите так, ніби нічого й не трапилося! — загорлав капітан.

— Тихше, не кричіть, — підморгнула йому стара, і очі у неї лукаво засвітилися. — Хто ви такі, щоб вимагати пояснення, чого в світі все буває так, а не інакше? Ось ми тут, перед вами, і цього досить. Що таке життя? Хто ним керує, для чого, чому і де саме? Ніхто цього не знає. Нам відомо лише, що ми живемо знов, і з нас цього досить. — Жінка підійшла до капітана і простягнула свою тонку руку. — Помацайте-но. — Капітан взяв її за зап’ястя. — Правда, живе тіло? — запитала вона.

Капітан ствердно хитнув головою.

— Ну, то навіщо ставити непотрібні запитання? — з тріумфом мовила вона.

— Ми просто ніколи не думали, що побачимо таке на Марсі, — сказав капітан.

— А от довелося побачити. Не помилюся, коли скажу, що кожна планета ховає в собі дива, які свідчать про те, що путі господні недовідомі.

— Оце і є небо? — запитав Гінкстон.

— Яка дурниця! Звичайно, ні! Нам просто дозволили пожити ще раз на білому світі. Ніхто не сказав нам — навіщо. Але ніхто не говорив нам цього й на Землі. На тій, звідки ви прилетіли. Може, перед дим ми жили ще на якійсь Землі?

— Доречне запитання, — зауважив капітан.

З обличчя Ластіга не сходила посмішка.

— Господи, як приємно вас бачити, — повторював він.

Капітан підвівся і недбало кинув:

— Ну що ж, треба йти. Спасибі за частування.

— Але ви, звичайно, ще завітаєте до нас, — сказали старі. — Приходьте сьогодні вечеряти.

— Дякую, ми постараємося… У нас сила роботи. Мої люди чекають в ракеті і…

Капітан враз замовк і обернувся до дверей. Знадвору долинув людський гомін, вітальні вигуки.

— Що там таке? — запитав Гінкстон.

— Зараз дізнаємося.

Мить — і капітан Джон Блек вискочив з дверей, перебіг через газон і опинився на вулиці марсіанського міста.

Люки ракети були відчинені навстіж, і весь екіпаж ринув надвір, вимахуючи руками. Перед ракетою зібрався натовп місцевих жителів, з якими змішалися члени екіпажу. Усі розмовляли, сміялися, потискали одне одному руки. Люди танцювали з радощів. Натовп вирував. Ракета лежала порожня, всіма забута.

На сонячній галявині духовий оркестр вдарив марш. Весело басували підняті вгору труби, вигравали сурми, гули барабани, висвистували флейти. Золотоволосі дівчатка підстрибували од захвату. Хлопчаки гукали “ура”. Гладкі джентльмени частували всіх десятицентовими сигарами. Мер міста виголосив промову. Потім усіх членів екіпажу захопили в полон родичі. Батько брав сина за одну руку, а мати чи сестра за другу, і розводили їх по малих котеджах та великих будинках.

— Стійте! — закричав капітан Блек.

Але двері з грюкотом позачинялися.

Чисте весняне небо пашіло спекою. Десь за рогом завмерли останні звуки оркестру, і все стихло. Лише ракета самотньо виблискувала на сонці.

— Залишили! — сказав капітан. — Вони залишили корабель! Ну, я ж їм покажу! Порушити мій наказ!

— Не судіть їх надто суворо, сер, — озвався Ластіг. — Адже всі вони зустріли своїх давніх друзів і родичів.

— Це їх зовсім не виправдовує!

— Подумайте, що вони відчули, побачивши біля корабля знайомі обличчя!

— Їм було наказано сидіти в кораблі, дідько б їх узяв!

— Але що б ви самі робили на їхньому місці, капітане?

— Я б виконав наказ… — капітан завмер з роззявленим ротом.

По залитому сонцем тротуару до них широким кроком прямував, посміхаючись, високий молодик років двадцяти шести з чистими синіми очима.

— Джоне! — вигукнув він і побіг до капітана.

— Що?! — аж похитнувся капітан Джон Блек.

— Джоне, ах ти ж, бісів сину! Хлопець підбіг до Блека, міцно схопив його руку і почав ляскати по спині.

— Це ти? — промовив капітан Блек.

— Звичайно, я. А ти думав хто?

— Едвард! — скрикнув капітан і, тримаючи незнайомця за руки, повернувся до Ластіга і Гінкстона. — Це мій брат Едвард. Еде, познайомся з членами моєї команди. Ластіг, Гінкстон! Мій брат!

Брати ляскали один одного по спині, потім обнялися.

— Еде!

— Джоне! Ах ти ж, гультіпако!

— У тебе чудовий вигляд, Еде! Але як це так? Ти зовсім не змінився протягом цих років. Ти ж помер, я пригадую, коли тобі було двадцять шість, а мені дев’ятнадцять. Боже милостивий, як це давно було! І ось ми знову зустрілися. Та що ж воно робиться!

— Матуся тебе чекає, — сказав, широко посміхаючись, Едвард Блек.

— Матуся?

— Так. І тато теж.

— Тато? — капітан мало не впав, наче його хтось ударив по голові обухом. Він, як сліпий, зробив кілька кроків. — Матуся з батьком живі? Де вони?

— У нашому старому будинку на Оук-Нол-авеню.

— У старому будинку, — капітан аж очманів од здивування й захвату. — Ви чуєте, Ластігу, Гінкстоне?

Та Гінкстона вже не було. Він помітив на вулиці свій власний дім і мчав туди щодуху. А Ластіг реготав:

— Бачите, капітане, що трапилося з тими, хто був у ракеті? Вони нічого не могли вдіяти з собою.

— Так-так, — капітан заплющив очі. — Коли я їх розплющу, тебе не буде. — Він блимнув очима. — Ні, ти ще тут! Боже мій, Еде, у тебе справді чудовий вигляд!

— Ходімо снідати. Я вже попередив матусю.

— В разі потреби, сер, ви знайдете мене у моїх старих, — сказав Ластіг.

— Що таке? А, гаразд, Ластігу. До побачення… Едвард узяв його за руку й потягнув за собою.

— Он і будинок. Пригадуєш його?

— Сто чортів! Закладаюся, що добіжу перший до ґанку!

Вони побігли наввипередки. Дерева зашуміли над головою капітана Блека, земля загула у нього під ногами. Наче в чудесному сні, він побачив, як засмагла постать Едварда Блека вирвалася наперед. Він побачив, як дім кинувся йому назустріч і за дверима широко розсунулася завіса.

— Я перший! — вигукнув Едвард.

— Що ж, я стара людина, — відповів захеканий капітан. — А втім, пригадую, ти завжди був перший!

На порозі стояла рожева, кругленька, сяюча матуся. За нею — сивий татусь з люлькою в руці.

— Мамо! Тату!

Мов дитина, він помчав угору сходами назустріч батькам.

Який чудовий був цей довгий день! Після сніданку вони розташувались у вітальні. Він розповів їм усе про свою ракету, а вони хитали головами, усміхалися до нього, і мати була точнісінько така, як колись, і батько за своїм давнім звичаєм відкусив кінчик сигари й задумливо запалив її. Увечері вони сіли за святковий стіл, на якому красувався індик. Час збігав непомітно. Коли на тарілках лишилися тільки обгризені й потрощені кісточки, капітан відхилився на спинку стільця й задоволено зітхнув. Був вечір, і лампи сяяли рожевим світлом у тихому домі. Чути було, як в інших будинках гриміла музика, грали на піаніно, грюкали двері.

Матуся поставила пластинку на грамофон і пішла танцювати з капітаном Джоном Блеком. Він відчував запах знайомих парфумів, тих самих, що вона полюбляла того літа, коли загинула разом з чоловіком у залізничній катастрофі. Він легко танцював з нею під музику грамофона і відчував, що в обіймах у нього справжня, жива матуся.

— Не щодня людина дістає можливість пожити вдруге, — промовила вона.

— Я прокинуся вранці, — сказав капітан, — і виявиться, що я лечу у своїй ракеті крізь космос, а оце все щезне.

— Ні, не думай так, — тихо промовила вона. — Не треба брати під сумнів ласку божу. Бог милостивий до нас. Тож будьмо щасливі.

— Вибач мені, матусю.

Пластинка закінчилась, і грамофон зашипів.

— Ти втомився, сину, — промовив батько, вказуючи люлькою на двері. — Твоя спальня чекає на тебе. Ти знайдеш там своє старе ліжко й усі інші речі.

— Але я ще повинен зробити перекличку своїм людям.

— Навіщо?

— Навіщо? Сам не знаю. Гадаю, що в цьому немає потреби. Та й справді немає. Вони зараз вечеряють або вже й спочивають. Хай добре виспляться — це їм не завадить.

— На добраніч, синку, — сказала мати, цілуючи його в щоку. — Як добре, що ти вдома!

— Так, добре бути вдома!

Він залишив світ сигарного диму та парфумів, книг та м’якого світла і пішов угору сходами, розмовляючи з Едвардом. Брат одчинив двері. Все було на своєму місці: і жовте мідне ліжко, і старі сигнальні прапорці з коледжу, і єнотовий кожух, що відгонив цвіллю. Джон Блек погладив його з мовчазною ніжністю.

— Це вже знадто, — сказав він. — Мені аж мову одібрало. Надто багато подій для одного дня. У мене таке відчуття, немовби я пробув сорок вісім годин під зливою без плаща й без парасольки. Я до кісток вимок під різними переживаннями.

Едвард постелив білосніжні простирадла й кинув на ліжко подушки. Потім відчинив вікно, і кімнату сповнили пахощі нічного жасмину. За вікном сяяв місяць, десь далі гриміла танцювальна музика, чулося чиєсь шепотіння.

— Он який він, Марс, — зауважив, роздягаючись, капітан.

— Так, оце він такий, — озвався Едвард. Він роздягався спроквола, не поспішаючи скинув сорочку і оголив засмаглі плечі та гарну м’язисту шию.

Світло погасло. Вони лежали поруч, як колись давно, хтозна-скільки десятків років тому. Капітан розкинувся на ліжку і на повні груди вдихав напоєне пахощами повітря. Тихо коливалися мереживні завіски на розчинених вікнах. На моріжку між дерев хтось завів грамофон, і він тихенько награвав “Завжди”.

І раптом капітан згадав Мерілін.

— А Мерілін тут? — запитав він. Брат лежав у місячному світлі, що падало з вікна. Він якусь мить мовчав, а потім сказав:

— Так, тут. Але її саме немає в місті. Вона буде завтра вранці.

Капітан заплющив очі:

— Я дуже хочу побачити Мерілін. В кімнаті панувала тиша. Чути було лише їхнє дихання.

— На добраніч, Еде. Пауза.

— На добраніч, Джоне.

Капітан мирно лежав, давши волю своїм думкам. Нарешті спало напруження, яке цілий день стискало його мозок, і він міг мислити логічно. Удень була музика, знайомі обличчя. Але зараз…

“Як? — чудувався він. — Яким чином? І навіщо? З якою метою? Чи мало тут місце божественне втручання? В такому разі, бог, може, й справді милостивий до своїх дітей? Як, і чому, і навіщо?”

Він роздумував над різноманітними гіпотезами, висунутими зопалу Гінкстоном і Ластігом. Ліниво перебирав усілякі нові теорії, і вони, ніби камінці, падали, тьмяно виблискуючи, в печери його пам’яті. Матуся. Батько. Едвард. Марс. Земля. Марс. Марсіани.

Хто жив тут, на Марсі, тисячу років тому? Марсіани? Чи, може, завжди було так, як сьогодні?

Марсіани. Він повторював і повторював собі це слово.

Раптом Джон Блек мало не засміявся вголос, йому враз спала на думку вкрай сміховинна теорія. Капітанові навіть стало трохи моторошно. Звичайно, сприймати серйозно її не варто. Вона зовсім неправдоподібна. І дурна до того ж. Забути її, та й годі. Навіть смішно!..

“Але припустімо… — думав він. — Припустімо на хвилину, що Марс заселений марсіанами, які заздалегідь помітили наш корабель, помітили всередині людей і пройнялися до них ненавистю. Припустімо навіть, хай йому біс, що вони хотіли знищити нас як загарбників, як непроханих гостей і вирішили зробити це без зайвого галасу, застукати нас зненацька. То яку зброю в такому разі міг би застосувати марсіанин проти людей, що мають атомну зброю?”

Відповідь виявилася цікавою: телепатію, гіпноз, пам’ять і уяву.

“А що, коли ці будинки не справжні, це ліжко не справжнє, і все це лише результат моєї уяви, матеріалізований марсіанами за допомогою телепатії та гіпнозу? Що, коли ці будинки насправді мають інший вигляд, властивий усім марсіанським будівлям, але, прочитавши мої думки, марсіани зробили так, що місто видається мені рідним містом, будинок — старим батьківським домом? Що, коли вони таким чином приспали мої підозри? Хіба ж не найлегше обдурити людину, використавши як принаду її власних батька та матір?

Цікаво, що це місто живе в 1926 році, отже, до народження будь-кого з моїх людей. В той час мені минуло шість років, і саме тоді були в моді пластинки Гаррі Лодера, картини Мексфілда Періша та бісерні завіси, всі співали “Прекрасну Огайо” і процвітала архітектура початку XX століття. Що, коли марсіани створили місто за зразками, взятими виключно з моєї пам’яті? Адже недарма кажуть, що найчіткіші спогади — це спогади дитинства. І, збудувавши місто за моїми спогадами, вони заселили його найдорожчими для екіпажу ракети людьми, що жили в пам’яті кожного з нас.

Що, коли оті двоє у сусідній кімнаті зовсім не батько й мати, а марсіани, які весь час тримають мене під гіпнозом?

А отой духовий оркестр? Якщо це справді підступний план, то його задумано і здійснено блискуче. Спочатку заморочили голови цьому дурневі Ластігу, потім Гінкстону, далі зібрали натовп, і весь екіпаж ракети, уздрівши матерів, тіток, дядьків, коханих, які померли років десять — двадцять тому, цілком природно, забув усі накази і вискочив надвір, залишивши ракету напризволяще. Що може бути природніше? Що може бути невинніше? Що може бути простіше? Тобі не до запитань, коли раптом бачиш живою свою небіжчицю-матір: ти надто щасливий у цю хвилину. Отак нас сьогодні розрізнили, і ми опинилися в різних будинках, у чужих ліжках, беззбройні, а ракета тим часом лежить порожня під місячним сяйвом. Який був би жах, коли б виявилося, що мій здогад щодо хитрого плану марсіан: розрізнивши, полонити нас і вбити — справедливий! Можливо, десь серед ночі мій брат, який лежить поряд у ліжку, змінить свій вигляд і стане зовсім іншою, страшною істотою, марсіанином. Що може бути для нього простіше — обернутися і встромити ножа мені в серце? І в усіх інших будинках на цій вулиці десяток-другий інших братів чи батьків раптом змінять свою подобу, візьмуться за ножі та й спровадять на той світ земних гостей, які, нічого не підозрюючи, спокійно сплять…”

У капітана затремтіли під ковдрою руки. Він увесь похолов. Раптом усе це перестало бути теорією. Раптом його охопив справжній жах.

Він сів у ліжку й почав прислухатися. Кругом панувала нічна тиша. Музика затихла. Вітер ущух. Брат спав поряд з ним.

Він обережно підняв ковдру. В цю мить пролунав братів голос:

— Ти куди?

— Що?

— Я питаю, куди це ти зібрався йти? — холодно промовив брат.

— Вип’ю води.

— Але ж ти не хочеш пити.

— Та ні, хочу.

— Ні, ти не хочеш.

Нерви капітана Джона Блека не витримали, і він кинувся бігти. Він скрикнув. Він скрикнув двічі. До дверей він так і не добіг.

Зранку духовий оркестр почав грати жалобні мелодії. З кожного будинку виходили невеликі процесії, на чолі яких люди несли довгі ящики. Залитою сонцем вулицею йшли, ридаючи, бабусі й матері, сестри й брати, дядьки й батьки. Вони прямували до цвинтаря, де вже чекали щойно викопані ями й нові кам’яні надгробки. Всього шістнадцять ям і шістнадцять надгробків.

Мер виголосив коротеньку жалобну промову. Його лице якось дивно змінювалося: часом це було лице мера, а часом — невідомо чиє.

Мати й батько Блека теж були на цвинтарі разом із братом Едвардом. Вони плакали, їхні обличчя теж часом втрачали знайомі риси й набували зовсім інших.

Дідусь та бабуся Ластіги теж були тут, і риси їхніх облич плавилися, наче віск, і мерехтіли, як у гарячий день мерехтить усе навкруги.

Трупи опустили в могили. Один із присутніх промимрив кілька слів про “несподівану раптову смерть, яка у розквіті сил спіткала шістнадцять чоловік протягом ночі”…

Духовий оркестр, граючи “Колумбія, перлина океану”, помарширував до міста, і всі взяли на один день відпустку.

Тієї ночі було так холодно, що, коли вони вперше вийшли з ракети, Спендер назбирав сухого хмизу і запалив багаття. Він не сказав ні слова про те, що треба якось відзначити щасливе прибуття на Марс, просто назбирав хмизу, запалив його і втупився у вогонь.

Потім він озирнувся назад і у відблисках багаття, що слабенько палахкотіло в рідкому повітрі на дні висохлого марсіанського моря, побачив ракету, яка перенесла їх усіх — і капітана Уайльдера, і Черока, і Гетевея, і Сема Паркхіла, і його самого, і всіх інших-через мовчазний чорний зоряний простір у цей мертвий мрійливий світ.

Джеф Спендер чекав галасу. Він стежив за іншими, гадаючи, що вони от-от почнуть стрибати й кричати. Це станеться відразу, як тільки мине шок від думки, що вони — перші люди на Марсі. Жоден з них нічого не говорив, але багато хто сподівався, що інші експедиції не досягли мети і що їхня, четверта, буде першою. Вони не бажали лихого своїм попередникам, а проте думали про це. Вони стояли й думали про почесті та славу, поки їхні легені звикали до розрідженої атмосфери, від якої людина майже п’яніла, якщо рухалася надто швидко.

Джібз підійшов до багаття й запитав:

— Чому не взяти з корабля хімічного вогню, щоб не збирати цей хмиз?

— Хай собі горить, — сказав Спендер, не відводячи голови.

Цієї ночі — першої ночі на Марсі — не годиться зчиняти гармидер або виносити надвір таку дурну річ, як палаюча пічка. Це було б схоже на блюзнірство.

Для цього ще буде час, час шпурляти бляшанки з-під згущеного молока в горді марсіанські канали, час, коли вітер шелестітиме сторінками “Нью-Йорк Таймс”, ганяючи їх по сірому дну порожнього марсіанського моря, час влаштовувати пікніки серед струнких руїн стародавніх марсіанських долинних міст і засмічувати їх банановими шкуринками та масними папірцями. Так, часу буде доволі. І від цієї думки він затремтів.

Спендер підкладав у вогонь хмизу, ніби приносив жертву мертвому велетневі. Адже вони приземлилися на величезній домовині. Цивілізація тут загинула. Отож проста чемність вимагала, щоб першу ніч вони провели пристойно.

— Не до вподоби мені таке святкування, — сказав Джібз, повертаючись до капітана Уайльдера. — На мою думку, сер, можна було б відкрити запас джину й м’яса та трохи розважити душу.

Капітан Уайльдер подивився в бік мертвого міста, що було за милю від ракети.

— Ми потомилися, — сказав він, ні до кого не звертаючись, ніби вся його увага була зосереджена на місті, а підлеглі забули про це. — Може, завтра увечері. Сьогодні треба радіти з того, що нам пощастило подолати таку відстань, що ніякий метеор не влучив у корпус нашого корабля і всі ми лишилися живі.

Люди блукали без діла. Їх було двадцятеро. Вони ходили, обнявшись за плечі, поправляли пояси. Спендер стежив за ними. Вони були незадоволені. Адже вони здійснили подвиг, ризикуючи своїм життям. Тепер їм кортіло напитися, погорлати, постріляти згору з гвинтівок, щоб показати які-то вони молодці, що пробили дірку в космосі й примчали ракетою аж на Марс.

Але ніхто не здіймав галасу.

Капітан тихо віддав наказ. Один з людей побіг у ракету і приніс консервні бляшанки. Без зайвого шуму відкрили і розподілили їжу між членами екіпажу. У людей розв’язувалися язики. Капітан підсів до них і почав розповідати про мандрівку. Вони й самі знали її в усіх подробицях, але їм приємно було почути про неї як про минулу і щасливо завершену справу. Про подорож назад, на Землю, говорити не хотілося. Хтось згадав був про неї, але йому порадили прикусити язика. Ложки виблискували в подвійному місячному світлі, їжа здавалася на диво смачною, а вино ще смачнішим.

У небі щось спалахнуло, і за хвилину біля табору приземлилася допоміжна ракета, залишивши за собою вогняний слід. Спендер бачив, як одчинився невеликий люк і з нього виліз Гетевей, лікар-геолог — щоб заощадити місце в кораблі, всі вони мали по дві професії. Він поволі попрямував до капітана.

— Ну що? — запитав капітан Уайльдер.

Гетевей дивився вдалину, де в зоряному світлі мерехтіли міста. Ковтнувши слину, він перевів погляд на капітана і промовив:

— Це місто, капітане, мертве, мертве вже не одну тисячу років. Те саме можна сказати й про оті три міста на пагорбі. Але п’яте місто, за дві сотні миль звідси, сер…

— Що там?

— Ще минулого тижня в ньому жили люди, сер.

Спендер схопився на ноги.

— Марсіани, — додав Гетевей.

— Куди ж вони поділися?

— Померли, — сказав Гетевей. — Я зайшов у будинок на одній з вулиць. Доти я гадав, що це місто, як і інші, мертве вже сотні років. Та ба! В будинку були трупи. Я наче опинився серед купи осіннього листя. Щось подібне до перепалених газет, з-під яких стирчить біле цурпалля — от і все, що лишилося від них. Але трупи свіжі. Судячи з усього, ці марсіани померли днів десять тому.

— А ви розвідали інші міста? Чи трапилося вам щонебудь живе?

— Нічогісінько. Я побував і в інших містах. Чотири з п’яти лежали пусткою протягом тисячоліть. Що сталося з їхніми жителями — не маю ніякісінького уявлення. Але в п’ятому місті я всюди бачив одне й те саме. Трупи. Тисячі трупів.

— Від чого вони загинули? — запитав Спендер, ступивши вперед.

— Ніколи не повірите.

— Що їх убило?

— Вітряна віспа, — просто відповів Гетевей.

— Та невже?

— Абсолютно точно. Я зробив аналізи. То була вітряна віспа. На марсіан вона діяла страшенно, зовсім не так, як на землян. Причина, гадаю, в тому, що обмін речовин у них інший. Тіла в них чорні, наче спалені, й сухі, мов пластівці. Але все-таки це вітряна віспа. Отже, і Йорк, і капітан Вільямс, і капітан Блек — усі три експедиції — досягли Марса. Лише богові відомо, що з ними сталося. Ми ж принаймні знаємо, яке зло вони ненароком заподіяли марсіанам.

— І ви не помітили ніяких ознак життя?

— Можливо, дехто з марсіан виявився досить спритним і втік у гори. Проте б’юся об заклад, їх надто мало, щоб виникло тубільне питання. Планета мертва.

Спендер повернувся й пішов до багаття. Сів знову, втупив очі в огонь. Подумати тільки, вітряна віспа! Мільйони років цей народ розвивався, удосконалювався, споруджував міста, як оті на пагорбі, докладав зусиль, щоб люди жили, досягали всіляких благ, — і раптом загинув. Частина його поступово вимерла свого часу, ще до нашого приходу, загинула з гідністю. Але решта! Коли б решта марсіан померли хоч від хвороби з гарною назвою або із страшною чи величною назвою. Ні, трясця його матері! Їм довелося померти од вітрянки, дитячої хвороби, хвороби, од якої на Землі не вмирають навіть діти! Де ж правда і де справедливість? Це все одно, що греки вимерли б од свинки або римляни загинули на своїх прекрасних семи пагорбах од лишаю! Треба було дати марсіанам час надягнути савани, лягти, набрати пристойної пози й придумати якийсь інший привід для смерті. Хіба ж може бути причиною загибелі цілого народу така бридка, дурна річ, як вітрянка? Та це ж зовсім не пасує до архітектури, не пасує до всього їхнього світу!

— Гаразд, Гетевею, беріть консерви.

— Дякую, капітане.

І одразу ж усі забули про марсіан. Люди почали балакати про своє.

Спендер не зводив з них очей. Він забув про тарілку з м’ясом, яку тримав у руках. Від землі повіяло холодом. Зорі пояснішали, наче присунулися ближче.

Коли хтось із людей щось питав надто голосно, капітан навмисне відповідав стиха, і тоді всі починали розмовляти тихіше.

Чисте повітря пахло зовсім не так, як на Землі. Спендер довго сидів, з насолодою вдихаючи нові запахи. Щось було в них таке, чого він не міг визначити: квіти, хімікати, пил, вітер.

— А ще одного разу в Нью-Йорку у мене була одна білявенька, як це її звали? Ага, Джінні! — вигукнув Бігз.

Спендер весь напружився. Руки його затремтіли, очі забігали.

— Якось Джінні мені й каже… — горлав Бігз.

Усі заревли від захвату.

— А я її як лясну! — скрикнув Бігз, тримаючи в руці пляшку.

Спендер поставив на землю тарілку. Він дослухався до подувів прохолодного вітерця, що шепотів йому щось у вухо, дивився на білі марсіанські будівлі там, на дні порожнього моря.

— Яка жінка, яка жінка! — вигукував Бігз, перехиляючи пляшку в свій широкий рот. — Найкрасивіша з усіх, кого я мав.

Од Бігза тхнуло потом. Спендер уже не підкидав хмизу в умираючий вогонь.

— Гей, Спендере, копни його ногою! — сказав Бігз, позирнувши на археолога, і знову перехилив пляшку. — Так-от, одної ночі ми з Джінні…

Хлопець на прізвище Шенке виніс свій акордеон і почав хвацько витанцьовувати, знімаючи хмару куряви.

— Агу-у, я живий! — вигукував він.

— Агей! — ревли інші, шпурляючи на землю порожні тарілки. Вони вишикувалися в ряд і, пускаючи дотепи, почали високо підкидати ноги, наче дівчата з кордебалету. Хлопці заплескали в долоні, весело загукали. Черок скинув сорочку і закрутився в танці. Його мокрий від поту короткий чуб і чисто виголене юне обличчя блищали проти місяців.

Вітер колихав прозорі випари, що підіймалися з дна порожнього моря. Кам’яне громаддя гір незворушно дивилося на сріблясту ракету і згасаючий вогонь.

Галас зростав. Все більше хлопців ішло в танець. Хтось щосили награвав на губній гармонії, хтось обгорнув цигарковим папером гребінець і теж видобував з нього якусь мелодію. Відкоркували ще двадцять пляшок джину. Бігз хитався й вимахував руками — диригував танцями.

— Ідіть до нас, сер! — гукнув Черок до капітана, затягуючи пісню.

Капітан неохоче приєднався до танцюристів. Обличчя його лишилося серйозним. Спендер стежив за ним. “Тяжкий для тебе вечір, бідолахо, — думав він. — Твої підлеглі не знають, що творять. Перш ніж посилати їх на Марс, треба було прочитати їм спеціальний курс, навчити їх правил доброї поведінки і наказати їм хоч кілька днів поводитись пристойно.

— З мене досить, більше не можу, — сказав нарешті капітан і сів на землю.

Спендер уважно глянув на нього. Капітан не задихався, обличчя в нього навіть не спітніло.

Акордеон, гармонія, питво, вигуки, танці, співи, п’яна карусель, бряжчання каструль, сміх.

Бігз побрів хитаючись до берега марсіанського каналу. Він поніс із собою шість порожніх пляшок і шпурнув їх одну за одною в темно-синю воду. Пляшки глухо бовкали й тонули.

— Я нарікаю тебе, нарікаю тебе, нарікаю тебе іменем… — язик у Бігза заплітався. — Нарікаю іменем Бігза. Віднині ти зватимешся каналом Бігза.

Не встиг ніхто зрушити з місця, як Спендер схопився на ноги, перестрибнув через вогонь і враз опинився перед Бігзом. Він затопив його раз у вухо і вдруге в зуби. Бігз полетів шкереберть і ляпнувся в канал. Спендер мовчки стояв, чекаючи, поки Бігз видереться на кам’янистий берег. Але хлопці вже міцно тримали його за руки.

— Спендере, яка вас муха вкусила? — допитувались вони. Бігз виліз на берег мокрий як хлющ.

— Ну, чекай! — мовив він, побачивши археолога в руках у хлопців, і рушив до нього.

— Досить! — гукнув капітан Уайльдер. Хлопці відійшли од Спендера. Бігз зупинився й глянув на капітана.

— Переодягніться в сухе! А ви, хлопці, гуляйте собі далі! Спендере, ідіть за мною!

Гулянка відновилася. Уайльдер віджнюв убік і обернувся до Спендера.

— Може, ви поясните, що сталося? — спитав він.

— Не знаю, — відповів той, дивлячись на канал. — Мені стало соромно. Соромно за Бігза, за всіх нас і за цей галас. Боже, яке ганебне видовище!

— Ви знаєте, яка довга була ця подорож. Треба ж їм якось розважити душу.

— Де ж їхня гідність, сер? Людська гідність?

— Ви перевтомилися, Спендере, і у вас зовсім інший погляд на речі. Штрафую вас на п’ятдесят доларів.

— Слухаю, сер. Мені не давала спокою думка, що вони стежать, як ми тут клеїмо дурня.

— Хто?

— Марсіани — мертві вони чи живі.

— Напевно, мертві, — сказав капітан. — Ви гадаєте, вони знають, що ми тут?

— А хіба все старе не відчуває приходу нового?

— Мабуть, що так. Схоже на те, що ви вірите в духів.

— Я вірю в те, що було створено, а на Марсі було створено чимало. Тут є вулиці, будинки, напевно, є книги, є великі канали, і годинники, і стайні, якщо не для коней, то для якихось інших домашніх тварин — хтозна, може, з дванадцятьма ногами. Я скрізь тут бачу речі, які були в ужитку. Протягом багатьох століть їх торкалися руки розумних істот. Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю. Ось вони перед нами. Всі ці речі комусь служили. Усі гори мали імена. І ми, люди, володіючи ними, завжди почуватимемо себе якось незручно. Ми дамо горам нові назви, та вони ніколи не звучатимуть для нас природно, бо старі імена житимуть і далі: адже гори народилися з ними. Назви, що їх ми дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, як стікає з качки вода. Хоча б скільки ми мацали Марса, ми ніколи не зможемо його торкнутися. А потім зненавидимо його і, знаєте, що тоді зробимо? Здеремо з нього шкіру і напнемо таку, яка буде нам до вподоби.

— Ми не спустошимо Марса, — мовив капітан. — Надто він великий і надто гарний.

— Ви так думаєте? Ми, земні люди, маємо справжній талант до руйнування всього визначного, прекрасного. Ми не поставили ятки з гарячими сосисками посеред стародавнього єгипетського храму в Карнаку тільки тому, що там не зробиш великого бізнесу: місце там малолюдне. І Єгипет — це все-таки частка Землі. Але ця планета з усією її старовиною — зовсім інша річ. Ми тут десь сядемо та й почнемо паскудити. Канал ми назвемо каналом Рокфеллера, гору — горою короля Георга, а море — морем Дюпона. Міста називатимуться іменами Рузвельта, Лінкольна та Куліджа, хоч це й буде несправедливо, бо всі вони мають свої власні імена.

— Ви як археолог відтворите старі назви, і ми повернемо їх Марсу.

— Жменька людей таких, як ми, безсила проти світу комерції, — сказав Спендер, дивлячись на залізні гори. — Вони знають, що ми тут, що ми прийшли плювати в їхні канали, і я уявляю, як вони нас ненавидять.

Капітан похитав головою.

— Тут немає ненависті, — промовив він, дослухаючись до вітру. — Вигляд цих міст свідчить, що марсіани були народом із витонченим, прекрасним і філософським світоглядом. Вони приймали все, що несло їм життя. Наскільки нам відомо, вони навіть вимирали спокійно, без того відчаю, який спонукає людей в останню хвилину нищити міста. Кожне з бачених нами міст лишилося цілим. Можливо, вони нічого не мають проти нашої присутності, так само, як не мали б нічого проти дітей, які гралися б на моріжку, — знаючи й розуміючи, що діти лишаються дітьми… А може, Марс зробить нас кращими… Чи помітили ви, Спендере, як притихли були хлопці, аж поки Бігз присилував їх до веселощів? Вигляд у них був досить-таки збентежений і наляканий. Бачачи все це, починаєш розуміти, що не такі ми вже хоробрі, як нам здається. Насправді ми ще ходимо в дитячих штанцях і, наче діти, галасуємо, граючись ракетами й атомами. Та одного дня Земля може перетворитися на те, чим є сьогодні Марс! Те, що ми бачимо тут, мусить протверезити нас, стати наукою нашій цивілізації. Марс дечого нас навчить. А тепер — вище голову. Ходімо до гурту. Та вдавайте, що вам весело. І не забудьте про п’ятдесят доларів штрафу.

Вечірка не дуже клеїлась. З мертвого моря повівав вітер. Він здіймав пилюку й обсипав нею блискучу ракету, заганяв її в губну гармонію, термосив акордеон. Пил запорошував очі, а вітер тоненько наспівував свою пісеньку. Потім вітер ущух — так само раптово, як і знявся.

Але веселощі теж ущухли. Люди стояли випроставшись під темним холодним небом.

— Давайте, хлопці, шкварте далі! — закричав Бігз, вискакуючи з корабля в новому мундирі. Він навіть не глянув на Спендера. Голос його пролунав ніби в порожній аудиторії — зовсім самотньо. — Ну ж бо, давайте!

Ніхто не ворухнувся.

— Гей, Уайті, де твоя гармонія?!

Уайті видобув акорд. Він прозвучав якось чудно й фальшиво. Уайті витрусив з гармонії слину й поклав інструмент у кишеню.

— Та що це, врешті, гуляння чи ні? — не вгамовувався Бігз.

Хтось притулив до грудей акордеон, і він застогнав, ніби вмираюча тварина. І все.

— Гаразд, ми з пляшечкою влаштуємо собі свою гульню, — мовив Бігз, сідаючи навпочіпки спиною до ракети і витягаючи флягу.

Спендер довго стежив за ним, не рухаючись. Потім його тремтячі пальці поволі намацали пістолет і погладили шкіряну кобуру.

— Всі, хто хоче, можуть піти зі мною до міста, — оголосив капітан. — Ми залишимо біля ракети варту і про всяк випадок візьмемо з собою зброю.

Люди поділилися. До міста пішло чотирнадцять чоловік, в тому числі й Бігз, який приєднався до гурту, з реготом вимахуючи пляшкою. Шестеро лишилися біля ракети.

— Поїхали! — кричав Бігз.

Загін вирушив. Люди мовчки прямували до мертвого міста в сяйві двох братів місяців, що мчали наввипередки по небосхилу. Людей супроводжували подвійні тіні. Досягнувши околиці міста, земляни на якусь хвилину затамували подих. Вони чекали — може, щось заворушиться в мертвому місті, і перед ними постане якась сіра примара, якийсь стародавній предковічний вершник виїде з порожнього моря на велетенському, закутому в панцир коні немислимої, неймовірної породи.

Спендер оком і думкою охоплював вулиці. Брукованими проспектами рухалися постаті, немовби зіткані з синього туманного світла, чувся тихий гомін, по сіро-червоному піску сновигали чудернацькі тварини. Хтось визирав з кожного вікна, повільно, наче в мінливій воді, махаючи рукою примарам, які рухалися десь у глибині вулиць, під посрібленими місячним світлом вежами. У вухах Спендера звучала музика, і він намагався уявити інструменти, що породжували ці звуки. Місто було наповнене привидами.

— Гей! — загорлав Бігз, випростуючись і складаючи руки біля рота рупором. — Гей, ви, чуєте мене?!

— Бігзе! — застережливо промовив капітан.

Бігз замовк.

Люди рушили забрукованим кахлями проспектом. Усі розмовляли пошепки, ніби потрапили у величезну бібліотеку просто неба, або в мавзолей, де панували вітри і над яким сяяли зорі. Капітан говорив стиха. Він міркував, де поділися люди, який вони мали вигляд, хто були їхні королі і як вони загинули. А ще він думав, коли і як було побудоване це стародавнє місто і чи не прилітали колись його жителі на Землю. Можливо, десять тисяч років тому вони стали предками землян? І чи вони любили й ненавиділи так само, як ми, люди, чи робили ті самі дурниці?

Всі спинилися. Місяці чіпляли їх своїми променями і ніби заморожували; вітер повільно бив крилом.

— Лорд Байрон, — промовив Джеф Спендер.

— Який лорд? — обернувся до археолога капітан.

— Лорд Байрон, поет дев’ятнадцятого століття. Колись давно він написав вірш — про це місто і про те, що повинні відчувати марсіани. Цей вірш міг бути написаний останнім марсіанським поетом.

Люди стояли непорушно. Їхні тіні застигли під ними.

— Прочитайте вірш, — сказав капітан.

Спендер переступив з ноги на ногу, силкуючись пригадати початок, на мить примружився і почав тихо й повільно декламувати. Люди уважно слухали.

Сіре місто височіло навколо них. Люди повернулись обличчям до світла.

Земляни мовчки стояли посеред міста, їх огортала ясна ніч. Повівав вітер. Навколо панувала тиша. Під ними тяглася кахляна бруківка з зображеннями стародавніх тварин та людей.

Бігз враз п’яно гикнув. Очі йому помутніли. Ніхто не зрушив з місця, щоб допомогти Бігзові. Його нудило. Він почав блювати.

Якусь хвилину Спендер спостерігав цю сцену, потім повернувся й пішов геть. Жодного разу він не спинився й не озирнувся на купку людей. Його самотня, освітлена місячним сяйвом постать зникла в лабіринті вулиць мертвого міста.

Вони повернулися до ракети о четвертій ранку. Люди полягали на ковдри й заплющили очі. Капітан Уайльдер сів біля вогню й почав підкидати хмиз.

Через дві години Мак Клюр розплющив очі.

— Ви й досі не спите, сер? — спитав він.

— Чекаю Спендера, — кволо посміхнувся капітан.

— Знаєте, що я думаю, сер, — сказав, помовчавши, Мак Клюр. — Він ніколи вже не прийде. Я певен цього, хоч сам не знаю, чому. Він ніколи не прийде.

Мак Клюр повернувся на другий бік і заснув. Потріскуючи, згасало багаття.

Минув тиждень, а Спендера не було. Капітан послав людей на розшуки, але вони повернулися ні з чим. “Він сам прийде, коли очумається. Йому бракує клепки в голові, — казали вони. — Хай йому біс!”

Капітан нічого не сказав, але зробив відповідні записи в своєму журналі…

Був ранок понеділка чи вівторка, а може, ще якогось марсіанського дня. Бігз сидів на березі каналу. Звісивши ноги в холодну воду, він підставив обличчя сонячним променям.

Хтось ішов понад берегом. Коли на Бігза лягла тінь, він звів очі.

— Чорт забирай! — вигукнув він.

— Я останній марсіанин, — сказав чоловік і витяг пістолет.

— Що таке? — перепитав Бігз.

— Я зараз тебе вб’ю.

— Годі жартувати, Спендере.

— Вставай, я прострелю тобі пузо.

— Сховай, ради бога, свій пістолет…

Спендер натиснув на гашетку, і пістолет ледве чутно загув. Якусь мить Бігз сидів непорушне, а потім нахилився і впав у воду. Тіло повільно й байдуже попливло за слабкою течією каналу. Почулося глухе булькання, і за мить усе стихло.

Спендер засунув пістолет у кобуру і пішов геть. Пекло сонце. Він відчував, як гаряче проміння обпалювало його руки, напружене обличчя. Він ішов, не прискорюючи ходи, наче йому все було байдуже, наче він бачив тільки світло сонця. Спендер прямував до ракети, де кілька чоловік сиділи під навісом, що його Кукі збудував для екіпажу, і готувалися снідати.

— Ось іде наш самітник, — промовив хтось.

— Галло, Спендере! Давно тебе не бачили!

Четверо за столом з цікавістю розглядали чоловіка, який мовчки дивився на них.

— Видно, кляті руїни припали тобі до вподоби, — засміявся Кукі, помішуючи в горщику якесь чорне вариво. — Ти наче той собака, що потрапив на звалище кісток.

— Може, воно й так, — відповів Спендер. — А взагалі я провадив розшуки. Що б ви сказали, коли б я розповів про марсіанина, який блукає тут поблизу?

Всі четверо поклали виделки.

— Справді? Де саме?

— Байдуже де. Дозвольте мені поставити вам одне запитання. Що б ви почували, якби були марсіанами, а до вас прийшли чужинці і почали плюндрувати вашу землю?

— Можу сказати напевне, що б почував я, — відповів Черок. — У моїх жилах тече трохи черокської крові. Мій дід розповідав мені, що робилося колись на оклахомській території. Якщо тут справді є марсіанин, я на його боці.

— А ви, хлопці? — допитувався Спендер. Ніхто не відповів, але їхнє мовчання немовби промовляло: хапай, що можеш; що знайшов, те й твоє; якщо ближній підставить щоку, бий щосили, і т. д.

— Так-от, — сказав Спендер. — Я знайшов марсіанина. Хлопці дивилися на нього, примруживши очі.

— Там, у мертвому місті. Я не сподівався знайти його і не збирався шукати. Не знаю, що він там робив. Я з тиждень жив у містечку, що лежить у долині, вчився читати стародавні книги, споглядав їхні витвори мистецтва. Одного дня я побачив цього марсіанина. Хвилину він стояв на місці, а потім зник. Наступного дня він не прийшов. Я сидів день за днем, вивчаючи стародавні письмена, і ось марсіанин знову почав приходити. Того дня, коли я знайшов ключ до марсіанської мови — вона на диво проста, до того ж існують піктограми, які допомагають її засвоїти, — переді мною став марсіанин і сказав: “Дай мені свої черевики”. Я віддав йому черевики, а він сказав: “Дай мені свій мундир і всю одежу”. І я дав йому все, що він просив. Тоді він сказав: “Дай мені свій пістолет”. І я дав йому пістолет. Тоді він промовив:

“А тепер іди слідом за мною і подивися, що буде”. Отож марсіанин пішов у табір, і зараз він тут.

— Я не бачу ніякого марсіанина, — сказав Черок.

— Що ж, дуже шкодую.

Спендер вийняв пістолет. Зброя тихо загула. Перша куля прошила хлопця, що сидів ліворуч, друга влучила того, що сидів праворуч, третя — того, що в центрі. Кукі з жахом в очах кинувся від вогню й дістав четверту кулю. Він упав у вогонь, і одяг на ньому спалахнув.

Ракета лежала на сонці. Троє мертвих непорушне сиділи за столом, і їжа холола перед ними. Черок мовчки, не вірячи своїм очам, дивився на Спендера.

— Ти можеш піти зі мною, — сказав Спендер.

Черок нічого не відповів.

— Можеш приєднатися до мене, — повторив Спендер.

Врешті до Черока повернулася мова.

— Ти їх убив, — промовив він і з жахом глянув на мертвих.

— Вони заслужили це.

— Ти збожеволів!

— Може, й так. Ти підеш зі мною?

— Піти з тобою? Навіщо! — вигукнув Черок, полотніючи. — Іди геть звідси!

Лице у Спендера скам’яніло;

— Я гадав, ти мене зрозумієш.

— Іди геть! — вигукнув Черок, простягаючи руку до пістолета.

Спендер вистрелив ще раз, востаннє. Черок закляк на місці.

Тепер Спендер похитнувся. Він притулив долоню до спітнілого чола. Подивився на ракету, і враз його пройняв страшний дрож, він поточився. На його обличчі був такий вираз, наче він приходив до тями після гіпнозу, прокидався од важкого сну. Спендер сів.

— Перестань, перестань! — наказував він своєму тілу. Кожна його жилка тремтіла й тіпалась. — Перестань же!

Він зробив страшне зусилля, і тіло перестало тремтіти. Тепер його руки спокійно лежали на колінах.

Спендер устав і вправно пристебнув собі на спину переносний контейнер з продуктами. Рука раптом знову затремтіла, але він твердо сказав: “Ні!” — і тремтіння вщухло. Тоді, незграбно ступаючи, він пішов між гарячими червоними пагорбами. Пішов один.

Розпечене сонце підіймалося вище й вище. Через годину капітан валіз із ракети, щоб узяти собі яєчні з шинкою. Він уже розкрив рота — хотів гукнути тих чотирьох, що сиділи за столом, але спинився, бо відчув слабкий запах порохових газів. Наступної миті він побачив кухаря, що лежав на землі, накривши тілом вогнище. Четверо сиділи за столом, на якому стояв прохололий сніданок.

За хвилину з ракети вилізли Паркхіл та ще двоє хлопців. Капітан не рухався з місця, втупивши заворожений погляд у мовчазних людей за столом.

— Покличте сюди всіх, — сказав капітан. Він ступив кілька кроків і торкнув рукою Черока. Той похитнувся і впав із стільця. Сонце палало в його наїжаченому короткому чубі, виблискувало на гострих вилицях.

Люди зібралися біля ракети.

— Кого нема?

— Того ж таки Спендера, сер. Бігза ми знайшли в каналі.

— Спендер! — капітан дивився на осяяні сонцем горби. Сонце скривилося в гримасі й вищирило зуби. — Прокляття, — промовив він стомлено. — Чому він не прийшов і не поговорив зі мною?

— Краще б він зі мною поговорив, — закричав Паркхіл, люто блимаючи очима. — Я б вибив кулею його клятий мозок! Їй-богу, вибив би!

Капітан Уайльдер кивнув двом хлопцям.

— Візьміть лопати, — наказав він.

Вони копали могили, обливаючись потом. Від порожнього моря повівав теплий вітер. Він кидав пилюку в обличчя людей, а капітан гортав, читаючи, сторінки Біблії. Коли він згорнув книгу, закутані тіла опустили в ями і засипали піском.

Вони повернулися до ракети, поклацали затворами рушниць, прив’язали на спини товсті в’язки гранат і перевірили, чи легко виймаються з кобур їхні пістолети. Кожному було виділено певний сектор на горбастій місцевості. Капітан віддавав накази, не підвищуючи голосу і не піднімаючи рук, які, мов неживі, звисали вздовж тіла.

— Ходімо, — сказав він.

Спендер побачив, як у кількох місцях долини знялися хмарки пилу, і зрозумів, що почалося організоване переслідування. Він відклав тоненьку срібну книгу, яку читав, зручно вмостившись на плескатому камені. Аркуші книги були зроблені з тонкого, як цигарковий папір, срібла, заголовні літери розмальовані чорною й золотою фарбами. Книга була з філософії, їй налічувалось принаймні десять тисяч років. Спендер знайшов її в одній віллі.

“Чи варто чинити опір? — міркував він. — Буду сидіти тут і читати, аж поки вони підійдуть і застрелять мене”.

Того ранку, коли Спендер убив шістьох чоловік, він ходив душевно спустошений і приголомшений. Далі його занудило, а тепер він відчував якесь дивне умиротворення. Але це почуття почало зникати, відтоді як він побачив хмарки куряви, що їх здіймали переслідувачі, і до нього знову поверталася злість.

Спендер ковтнув холодної води з фляги, що висіла на поясі. Потім підвівся, потягнувся, позіхнув і прислухався до мирної тиші чудової долини. От якби оселитися тут з кількома близькими друзями, які лишилися на Землі, та й прожити все життя в мирі і спокої!

Він узяв книгу в одну руку, в другу — заряджений пістолет і пішов до швидкого струмочка, що дзюркотів по камінню. Роздягнувшись, зайшов у воду, щоб трохи помитися. Він досхочу похлюпався, стоячи посеред струмка, потім одягнувся і знову взяв пістолет.

Стрілянина почалася десь близько третьої години дня. На той час Спендер уже був далеко серед пагорбів. Наздоганяючи його, переслідувачі минули три марсіанські містечка. Над містечками лежали вілли, розкидані, наче рінь, по схилах пагорбів: тут колись сім’ї відпочивали на зеленому моріжку коло струмка. Біля кожної вілли можна було побачити вимощений кахлями басейн, бібліотеку і дворик з фонтаном. В одному з таких басейнів, наповненому дощовою водою, Спендер півгодини поплавав, чекаючи, поки переслідувачі наздоженуть його.

Постріли пролунали, коли він виходив з невеликої вілли. Позаду, футів за двадцять від нього, куля дзьобнула кахлю, і та розсипалася на друзки. Спендер побіг, потім трохи пройшов, ховаючись за невисокими скелями, обернувся й першим же пострілом поклав на місці одного з переслідувачів.

Спендер знав, що скоро вони візьмуть його в кліщі, оточать з усіх боків, коло замкнеться, і він буде в їхніх руках.

“Дивно, чому вони не скористалися гранатами, — думав Спендер. — Мабуть, надто я гарний, щоб пошматувати мене на клапті. Так, певне, гадає капітан. Я потрібен йому лише з одною діркою. Хіба не дивне бажання? Він прагне, щоб я помер красиво. Ніякого бруду. Чому? Бо він розуміє мене. І, розуміючи, ладен ризикувати своїми людьми, аби тільки пробити мені в голові чистеньку дірочку. Хіба не правда?”

Дев’ять-десять пострілів прогриміло підряд. Біля нього застрибали кам’яні скалки. Спендер стріляв через рівні проміжки, часом натискаючи гашетку, навіть не відриваючи погляду від книги, яку весь час тримав перед собою.

Капітан вибіг з гвинтівкою в руках на залиту гарячим сонцем відкриту галявину. Якийсь час Спендер тримав його на мушці, проте не вистрілив. Він одвів пістолет убік і, збивши вершечок скелі, за якою заліг Уайті, почув сердитий окрик.

Раптом капітан зупинився і почав вимахувати білою хусточкою. Він щось сказав своїм людям і пішов угору схилом, поклавши гвинтівку на землю. Спендер, лежачи, стежив за ним, потім схопився на ноги, тримаючи пістолет напоготові.

Капітан підійшов і сів на теплий камінь. На Спендера він не дивився.

За мить капітан засунув руку в кишеню сорочки. Спендерові пальці, що стискали пістолет, здригнулися.

— Хочете сигарету? — запитав капітан.

— Дякую, — відповів Спендер і взяв сигарету.

— Дати вогню?

— У мене є свій.

Вони мовчки затягнулися димом.

— Тепло, — промовив капітан.

— Атож.

— Вам тут зручно?

— Цілком.

— Довго думаєте воювати?

— Чоловік на дванадцять мене вистачить.

— Чому ви не повбивали нас усіх сьогодні вранці? Адже ви могли це зробити.

— Знаю. Мене занудило. Я почав убивати людей, але скоро зрозумів, що вони просто дурні і вбивати їх не слід. Та було пізно. Я вже не міг довершити почате, тому й прийшов сюди, де можу ятрити свою злість і сповнюватись рішучістю.

— Вже сповнилися?

— Ще не зовсім. Але й цього досить.

— Навіщо ви це зробили? — спитав капітан, розглядаючи сигарету.

Спендер спокійно поклав пістолет.

— Я побачив, що ми можемо лише мріяти про те, чого досягли марсіани. Вони вже давно зупинилися там, де треба було зупинитися нам років сто тому. Я ходив по їхніх містах і знаю, який це був народ. Я був би радий, якби мав право називати марсіан своїми предками.

— Місто справді гарне, — сказав капітан, киваючи на одне з мертвих міст.

— Не в цьому річ. Так, міста в них хороші. Вони вміли поєднувати мистецтво з життям. У американців ці дві речі завжди існували окремо. Мистецтво тримали десь нагорі, в кімнаті причинного сина. Мистецтво приймали малими дозами в неділю, часом змішане з релігією. А в марсіан було мистецтво, була релігія, було все.

— Ви гадаєте, вони розуміли їх?

— Ручуся, що розуміли.

— І тому ви почали стріляти в людей?

— Коли я був хлопчаком, батьки взяли в мене в Мехіко-сіті. Я завжди пам’ятатиму, як поводився там мій батько — зарозуміло й пихато. І моїй матері тамтешні люди не подобались, тому що вони були смагляві й не завжди охайні. Сестра ж взагалі майже ні з ким не розмовляла. Лише мені вони подобались. Отож в уяві я вже бачу, як батько з матір’ю приїздять на Марс, бачу, як вони тут поводяться — так само зарозуміло. Для середнього американця все чуже нікуди не годиться. Немає чікагської марки — отже, погане. Гидко навіть згадувати! О боже, як гидко! А візьміть війну. Ви ж чули, які промови виголошують у конгресі. Вони сподіваються, якщо все буде гаразд, побудувати на Марсі три атомні дослідні центри з складами атомних бомб. А це означає, що Марсу настав кінець: всі оці чудеса будуть сплюндровані.

Капітан мовчав.

— А потім почнуть діяти інші сили. Прибудуть шукачі корисних копалин і шукачі нових земель. Ви пригадуєте, що сталося з Мексікою, коли з Іспанії прийшов Кортес зі своїми хорошими любими друзями? Ці зажерливі лицемірні фанатики знищили цілу цивілізацію. Історія ніколи не простить цього Кортесові.

— Але ви самі сьогодні діяли всупереч моральним нормам, — зауважив капітан.

— А що я мав робити? Починати з вами дискусію? Я один проти зажерливої зграї всемогутніх шахраїв, які керують нами на Землі. Вони шпурлятимуть тут свої паршиві атомні бомби, гризтимуться за бази, готуватимуть війни. Невже їм мало однієї планети? Ні, їм ще кортить наплювати в кашу сусідові. А наші простодушні базіки! Коли я потрапив сюди, то відчув, що звільнився не лише від їхньої так званої культури, а й від їхньої етики та звичаїв. Я гадав, що остаточно вирвався з їхнього кола. Залишалося тільки повбивати вас і жити далі справді по-людському.

— Але план виявився нереальним, — сказав капітан.

— Так. Застреливши останнього з тієї п’ятірки, я виявив, що зовсім не став іншою істотою, марсіанином. Я не міг враз відкинути все, чого мене вчили на Землі. Але тепер я знову відчуваю в собі рішучість. Я вас таки повбиваю усіх. Це затримає наступну ракетну подорож на добрих п’ять років. Адже інших ракет, крім цієї, вже немає. Там, на Землі, почекають років зо два, і, не одержавши від вас жодної звістки, почнуть готувати нову космічну подорож. Але будувати таку саму ракету не наважаться. Новий корабель будуватимуть удвоє довше і споруджувати його почнуть лише після того, як конструктори виготовлять із сотню експериментальних моделей, щоб застрахуватися від ще однієї невдачі.

— Маєте рацію.

— В іншому випадку, якщо ви щасливо повернетесь, ваша доповідь наблизить масові вторгнення на Марс. Коли мені поталанить, я проживу років до шістдесяти. Я зустрічатиму кожну експедицію, що приземлиться на Діарсі. Сюди щороку прибуватиме не більше одного корабля, екіпаж якого не перевищуватиме двадцяти чоловік. Я потоваришую з новоприбулими, пояснивши, що наша ракета загинула од вибуху, — я маю намір висадити її в повітря цього ж тижня — а потім їх повбиваю, всіх до одного, як і вас. Протягом півстоліття Марс буде в безпеці. А з часом люди, може, відмовляться од своїх спроб. Згадайте, як вони глузували з ідеї побудувати цепелін, бо кожний новий корабель падав, охоплений полум’ям.

— Ви все зважили, — визнав капітан.

— Атож.

— Проте сила на нашому боці. За годину ми вас оточимо і знищимо.

— Я знайшов тут підземні переходи і житиму в схованці, її ви ніколи не знайдете. На кілька тижнів я зникну. Поки ви не послабите пильності. А тоді вийду й перестріляю вас одного за одним.

Капітан похитав головою.

— Розкажіть-но мені про їхню цивілізацію, — промовив він, махнувши рукою на гірські міста.

— Вони вміли жити в злагоді з природою. Вони не прагнули будь-що відмежуватися від тварин. А саме цієї помилки ми допустилися після появи теорії Дарвіна. Ми радісно кинулися йому в обійми, йому та Гекслі з Фрейдом. А потім виявилося, що Дарвіна не приліпиш до нашої релігії. Нам принаймні здавалося так. Ми були дурні. Спробували потіснити Дарвіна, Гекслі й Фрейда. Але вони не піддавалися. Тоді ми з дурного розуму накинулись на релігію. І чого ж ми досягли? Ми втратили віру і почали роздумувати, навіщо живемо на світі. Якщо мистецтво є лише витвір наших розбитих бажань, якщо релігія є лише самообман, то навіщо ж тоді життя? Досі віра завжди давала відповіді на всі запитання. Але після Дарвіна й Фрейда її викинули на смітник. Ми були й лишаємося заблуканими людьми.

— Виходить, що ці марсіани — люди, які знайшли істину?

— Саме так. Вони вміли сполучати науку з релігією, і ті існували поряд, не заперечуючи одна одну, а збагачуючи.

— Це звучить ідеально.

— Так воно й було. Я залюбки показав би вам, як марсіани все це робили.

— Мене чекають люди.

— Це забере не більш як півгодини. Скажіть їм про це, сер.

Капітан якусь мить вагався, потім підвівся і гукнув своїм, щоб вони почекали.

Спендер повів його в марсіанське селище, збудоване з прекрасного прохолодного мармуру. На будинках були широкі фризи з зображеннями красивих тварин та жовторуких символів сонця, статуї чоловіків і жінок, а також схожих на биків тварин та величезних собак з людськими обличчями.

— Ось вам відповідь, капітане.

— Не розумію.

— Марсіани відкрили таємницю життя, спостерігаючи тварин. Тварина не допитується, що таке життя. Вона живе. І живе задля самого життя, втішається ним. Бачите — знову й знову статуї, символи тварин.

— Вони схожі на поганські символи.

— Навпаки, це символи бога, символи життя. Колись давно людина і на Марсі стала занадто мудрою. Та марсіани збагнули, що виживуть лише тоді, коли перестануть домагатися відповіді на одвічне запитання: навіщо жити? Життя, прекрасне життя саме по собі — було відповіддю. Марсіани зрозуміли, що запитання: “Навіщо взагалі жити?” — постає в кульмінаційний період війн та зневіри саме тоді, коли на нього немає відповіді. Але як тільки знову починається поступ цивілізації, а війни припиняються, це запитання під новим кутом зору виявляється безглуздим. Життя стає прекрасним і не викликає суперечок.

— Слухаючи вас, я починаю думати, що марсіани були дуже наївні.

— Лише тоді, коли це мало сенс. Вони облишили спроби все знищити й усе принизити. Вони злили в одне релігію, мистецтво й науку, бо в своїй основі наука — не тільки дослідження чуда, якого нам ніколи не пояснити, а мистецтво — тлумачення цього чуда. Вони ніколи не дозволяли науці придушити естетичне й прекрасне. Адже тут уся справа в тому, як сприймати те чи інше явище. Землянин, наприклад, міркує: “В цій картині кольору насправді не існує. Науковець може довести, що колір — це лише певний порядок розміщення найдрібніших часток певної речовини для відбиття світла. Отож насправді колір не є частиною речі, на яку я зараз дивлюся”. А значно розумніший марсіанин сказав би: “Це гарна картина. Вона — творіння рук і розуму натхненної людини. Її ідею й кольори було запозичено з життя. Прекрасна річ”.

Запала мовчанка. Сидячи під гарячим полудневим сонцем, капітан зацікавлено озирнув мовчазне селище, що немовби випромінювало прохолоду.

— Я хотів би жити тут, — озвався він.

— Можете жити, якщо хочете.

— Ви пропонуєте це тільки мені?

— А хіба хтось із ваших підлеглих здатен оцінити всі ці скарби? Вони непоправні циніки, їх уже не перевиховаєш. Нащо вам вертатися до них? Щоб жити так, як живуть “порядні люди”? Щоб купити собі вертоліт, “такий, як у Сміта”? Щоб найкращою музикою для вас стало бряжчання монет? Он там, у внутрішньому дворику вілли, є записи марсіанської музики, зроблені принаймні п’ятдесят тисяч років тому, їх і досі можна програвати. Ви могли б слухати цю музику. Тут є книги. Я вже читаю їх. Ви теж могли б читати.

— Все це дуже привабливо, Спендере.

— Але ви не залишитесь?

— Ні. Дякую за запрошення.

— І ви, звичайно, самі не погодитесь дати мені спокій. Я буду змушений вас повбивати.

— Ви оптиміст.

— Я знаю, за що борюся і нащо живу, тому я сильніший. Зараз у мене є те, що дорівнює релігії. Це вчення, як дихати по-новому. І як лежати на сонці, всотуючи його промені всім тілом. І як слухати музику, як читати книги. А що може дати ваша цивілізація?

Капітан переступив з ноги на ногу і похитав головою.

— Я шкодую, що все так сталося. Дуже шкодую.

— Я теж. Мабуть, краще відвести вас назад, щоб ви могли розпочати наступ.

— Що ж, відведіть.

— Капітане, вас я не вб’ю. Усіх, крім вас.

— Що таке?!

— Я з самого початку вирішив.

— Ну, знаєте…

— Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви передумаєте.

— Ні, — сказав капітан. — У мені все-таки тече земна кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.

— Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут назавжди?

— Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не думав над цим. Ну, от ми й прийшли. — Вони підходили до місця їхньої зустрічі. — Ходімо зі мною, Спендере. Це моя остання пропозиція.

— Ні, дякую, — відповів Спендер, простягаючи на прощання руку. — Маю до вас прохання. Якщо ви переможете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети принаймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають свою роботу.

— Гаразд.

— І ще одне — якщо це хоч трохи допоможе вам, згадуйте про мене як про страшенного дивака, що одного літнього дня зовсім збожеволів. Вам буде трохи легше.

— Подумаю над цим. Бувайте, Спендере. Щасти вам.

— Чудний ви, — сказав Спендер, коли капітан уже рушив назад.

Закурені люди вирячилися на капітана, немовби несподівано уздріли давно загублену річ. А він мружився на сонце і важко дихав.

— У вас є що випити? — нарешті спитав він. Відчувши в руці чиюсь прохолодну флягу, подякував і притулив її до губів. — Усе гаразд. Бережіть себе. Часу досить. Втрати мені не потрібні. Вам доведеться його застрелити. Він не погодився піти зі мною. Якщо можна, зробіть це чисто. Кінчайте одним пострілом.

— Я виб’ю його клятий мозок, — сказав Сем Паркхіл.

— Ні, стріляти в груди, — сказав капітан.

Перед його очима постало сильне вольове обличчя Спендера.

— Виб’ю паскудний мозок, — повторив Паркхіл.

Капітан рвучко простягнув йому флягу.

— Ви чули, що я сказав. У груди.

Паркхіл пробурмотів щось собі під ніс.

— Ну, що ж, — сказав капітан.

Вони знову розтяглися по місцевості, йшли повільно, потім бігли, потім знову йшли гарячими схилами пагорбів де траплялися несподівані прохолодні гроти, що пахли мохом, і несподівані згубні відкриті місця, що пахли розпеченим камінням.

“Яка мука бути хитромудрим, — думав капітан, — коли знаєш, що ти не мудрий і коли не хочеш бути хитрим. Доводиться підкрадатися, винаходити плани й пишатися перед самим собою. Ненавиджу отак запевняти себе, що я дію правильно, в той час як насправді я зовсім не певний цього. Хто ми такі? Більшість? Чи це ж відповідь? Більшість завжди права, хіба ні? Завжди-завжди, і ніколи не буває так, що вона схибить, хай хоч трошечки, але схибить? Не схибить жодного разу за десять мільйонів років? Що таке ця більшість, і хто до неї належить? І що вони думають, і як вони знаходять той шлях, і чи змінюються вони, і як, чорт забирай, потрапив я до цієї клятої більшості? Я не відчуваю задоволення. Що це — кластрофобія, страх перед натовпом чи здоровий розум? Чи може одна людина бути права, в той час як увесь світ вважає правим себе? Краще не думати про це. Буду повзти і натискати гашетку. Раз і ще раз!”

Люди бігли, припадали до землі, знову бігли, спочивали навпочіпки в затінку, вишкіряли зуби, відсапуючись, бо повітря було розріджене, бігти було важко, і їм доводилося сидіти щоразу хвилин по п’ять, хрипко дихаючи, бачачи перед собою чорні плями, хапаючи рідке повітря. Потім вони схоплювались, піднімали свої рушниці і пробивали в рідкому літньому повітрі лункі вогненні дірки.

Спендер залишався на місці і теж стріляв час від часу.

— З твоєї довбешки тільки бризки полетять? — горлав Паркхіл, біжачи вгору схилом.

Якусь мить капітан цілився з рушниці в Сема Паркхіла. Потім, жахнувшись, враз опустив зброю. “Що це зі мною?” — запитав він, дивлячись на свою обм’яклу руку і на гвинтівку. Ще мить — і він би застрелив Паркхіла. В спину.

— О боже, допоможи мені!

Коли він звів погляд, Паркхіл ще біг, потім упав на землю й заліг.

Рухливий ланцюжок людей вигнувся дугою — Спендера брали в кліщі. Він лежав виснажений на вершині пагорба за двома каменями, хапаючи ротом розріджене повітря, мокрий од поту. Капітан бачив ті два камені. Між ними була щілина дюймів на чотири — досить, щоб пробити Спендерові груди.

— Гей, ти! — гукнув Паркхіл. — Ось тобі льодяник у макітру!

Капітан Уайльдер завмер. “Та ну ж бо, Спендере, тікай, — думав він. — Тобі лишилося всього кілька хвилин для втечі. Сховайся, а потім знову вийдеш. Ти ж казав, що так зробиш, то чого ж ти чекаєш! Іди в тунелі, які ти знайшов, щезни там, живи місяці, роки, читаючи свої прекрасні книги, купаючись у басейнах храмів. Тікай, чоловіче, поки не пізно”.

Але Спендер не рухався.

— Що з ним сталося? — запитав капітан.

За хвилину капітан узяв свою гвинтівку. Він подивився на своїх людей, які перебігали схилом і час від часу залягали, глянув на вежі чепурного марсіанського селища, що височіли на тлі ясного неба, ніби різьблені шахові фігури. Потім знову побачив два камені і широку щілину між ними.

Паркхіл, люто репетуючи, поривався вперед.

— Ні, Паркхіле, — мовив капітан. — Тобі я цього не можу дозволити. Іншим теж. Нікому з вас не дозволю. Я сам це зроблю.

Він звів гвинтівку і націлився. “Чи моє сумління буде чисте? — думав він. — Чи правильно, що це роблю саме я? Так, правильно. Я знаю, що роблю і навіщо, я роблю правильно, бо зважаю себе правим. Сподіваюся, що й надалі, все життя робитиму так, як велить сумління”.

Він кивнув головою Спендерові.

— Тікай, — гукнув він голосним шепотом. — Даю тобі ще тридцять секунд. Тридцять секунд!

На руці цокотів годинник. Капітан стежив за секундною стрілкою. Хлопці перебігали, щоразу наближаючись. Спендер не рухався. Цокання годинника голосно відлунювало в капітанових вухах.

— Ну ж бо, Спендере, тікай! Тридцять секунд минуло.

Капітан глибоко вдихнув і натиснув гашетку. З каменя знялася легенька хмарка пилу. І все. За пагорбами завмерла луна.

Капітан підвівся і гукнув своїм людям:

— Він мертвий.

Йому повірили не зразу, їм не видно було щілини між каменями. Вони бачили, як капітан побіг угору і вирішили, що він або дуже хоробрий, або збожеволів.

Через якийсь час вони пішли слідом за ним, скупчилися біля тіла, і хтось запитав: “У груди?”

Капітан глянув на землю.

— У груди, — сказав він і помітив, як камінь під Спендером змінив свій колір. — Хотів би я знати, чого він чекав. Хотів би я знати, чому він не втік, адже він мав намір утекти. Чому він залишився і дав себе вбити?

Спендер лежав, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в другій — срібну книгу, яка виблискувала на сонці.

“Може, причина цього — я, — думав капітан. — Може, він зробив це тому, що я не схотів поступитися? Може, Спендер не хотів, не міг убити мене? Може, я не такий, як оці люди? Чи не це було причиною? Чи не вважав він, що на мене можна звіритися? Він повірив у мене”.

Капітан сів навпочіпки біля німого тіла.

“Я мушу всім своїм життям виправдати його віру, — думав він. — Тепер я не можу його зрадити. Коли він вважав, що я розумію його, і через це не зміг убити мене, то я мушу тепер зробити все, щоб виправдати його віру. Тепер я — Спендер, але я зопалу не вистрелю. Я зовсім не стрілятиму, не вбиватиму. Я діятиму спільно з людьми. І він не міг убити мене, бо я — це він у трохи зміненому вигляді”.

Капітан відчував, як сонце пече йому в потилицю. Він почув свої власні слова: “Якби ж то він прийшов до мене й поговорив про це зі мною, перш ніж почав стріляти, ми б з ним якось дійшли згоди”.

— Якої згоди? — обізвався Паркхіл. — Якої згоди ми могли б дійти з таким, як він?

Над Марсом дзвеніла піснею спека, її спів лунав у скелях і в блакиті неба.

— Гадаю, ви маєте рацію, — сказав капітан. — Ми ніколи б не змогли порозумітися. Спендер і я, може, й змогли б. Але Спендер і ви, та й усі інші — ніколи. Зараз він щасливіший. Дайте мені ковтнути з вашої фляги.

Сам капітан запропонував, щоб могилою Спендера став порожній саркофаг, який вони знайшли на стародавньому марсіанському кладовищі. Склавши Спендеру руки на грудях, вони поклали його в срібну скриню. Останнє, що вони бачили, було його спокійне, умиротворене обличчя.

Люди постояли хвилину в склепі.

— Гадаю, вам буде корисно час від часу згадувати Спендера, — сказав капітан.

Вони вийшли зі склепу й зачинили мармурові двері.

Наступного дня Паркхіл вправлявся у стрільбі серед одного мертвого марсіанського міста, влучаючи в кришталеві вікна і збиваючи вершечки тендітних шпилів. Капітан застукав Паркхіла на гарячому і вибив йому зуби.

На Марс прийшли земляни.

Вони летіли сюди тому, що чогось боялися або нічого не боялися, що були щасливі або нещасливі, що прагнули стати першими поселенцями або нічого не прагнули. Кожен мав свої причини летіти на Марс. Вони залишали поганих дружин, або погану роботу, або погані міста; вони летіли, щоб знайти щось, або покинути щось, або здобути щось, викопати щось, або поховати щось. Вони прибували, плекаючи дрібні мрії, або великі мрії, або й без ніяких мрій. Адже палець на чотириколірному урядовому оголошенні закликав на вулицях багатьох міст: У НЕБІ ДЛЯ ВАС Є РОБОТА: ПОБУВАЙТЕ НА МАРСІ! — і люди зголошувалися спочатку лише одиницями й десятками, бо більшість космічних мандрівників страждала на тяжку хворобу, яка починалася ще до того, як ракета зникала в зоряному безмежжі. Хвороба називалася самотністю. Коли ви бачили, як ваше рідне місто зменшується до розмірів кулака, потім до розмірів яблука, нарешті стає завбільшки з макове зернятко і зникає за вогняним хвостом ракети, у вас з’являлося відчуття, ніби ви ніколи не народжувалися на світ, ніби міста взагалі не існувало, а навколо лише темна порожнеча і немає нічого знайомого, лише кілька чужих людей поряд з вами. А коли штат — Іллінойс, Айова, Міссурі чи Монтана — зникав під морями хмар, і особливо коли Сполучені Штати ставали туманним острівцем і вся планета Земля перетворювалась на бейсбольний м’ячик, пошпурений у простір, тоді ви почували себе зовсім самотніми, блукаючи космічними лугами, шукаючи дороги до того, що не могли собі уявити.

Отож не було нічого незвичайного в тому, що перших людей було мало. Однак процент новоприбулих невпинно зростав. Цифри приносили розраду. Але першим Самотнім довелося все витримати самим…

Коли зайшло сонце, він сів біля стежки й зготував скромну вечерю. Дослухаючись до тріскотіння вогню, клав їжу в рот і задумливо жував її. Цей день не відрізнявся од тридцяти попередніх: зранку чоловік викопав багато акуратних ямок, покидав у них насіння й полив водою з каналів, що виблискували на сонці. Тепер, коли його тендітне тіло налилося свинцевою втомою, він лежав на землі, стежачи, як небо міниться всіма відтінками темряви.

Його звали Бенджамін Дріскол, йому минув тридцять один рік. Він мріяв про те, щоб весь Марс вкрився деревами, зазеленів листям, яке подарує людям повітря, і з кожним літом буйнішатиме й буйнішатиме. Гарячого літа дерева даватимуть містам прохолоду, холодної зими затримуватимуть пронизливі вітри. Дерево… Воно утворює затінок, дарує смачні плоди або стає дитячим царством — цілий небесний світ, де можна лазити, гратися, висіти на руках… Архітектурний витвір, що дає їжу й радість, — ось що таке дерево. Але насамперед дерево — це свіже, густе повітря для легенів і тихий шелест для слуху, що заколисує вночі, коли лежиш у білосніжній постелі.

Він лежав і слухав, як темна земля збирається з силами, чекаючи сонця, дощів, яких нема та й нема… Припавши вухом до землі, він слухав ходу прийдешніх років, він бачив в уяві, як зеленими паростками підводиться посаджене сьогодні насіння, як гілки пориваються в небо, чіпляються за нього, і весь Марс стає сонячним гаєм, радісним плодоносним садом.

Рано-вранці він устане разом з малим сонцем, що повільно підніматиметься між хвилястих пагорбів, за кілька хвилин проковтне сніданок, що відгонитиме димком, і, затоптавши присок від багаття, рушить далі з рюкзаком за плечима, випробовуючи дорогою грунт, копаючи, садовлячи насіння або саджанці; притоптавши легенько розпушену землю і поливши її, піде далі, посвистуючи, позираючи на чисте небо, яке щохвилини теплішатиме.

— Тобі потрібне повітря, — звернувся він до нічного вогнища. Вогонь — рожевощокий, жвавий товариш, який жартома може вкусити тебе за палець, який дрімає поруч протягом довгої стуленої ночі, мружачи сонні рожеві очі. — Нам усім потрібне повітря. На Марсі повітря рідке. Тут так швидко стомлюєшся. Живеш, наче на вершинах Анд, у Південній Америці. Вдихнеш і нічого не відчуєш. Ніяк не надихаєшся.

Він помацав грудну клітку. Яка широка стала вона за тридцять днів! Доведеться розвивати легені, щоб можна було вдихати більше повітря. Або садити дерева.

— Зрозумів, нащо я тут? — промовив він. — У школі нам розповідали про Джонні Яблучне Зерня, який ходив по Америці і саджав яблуні. Що ж, я роблю більше. Я саджу дуби, в’язи і клени, всі породи дерев: і осики, і кедри, й каштани. Замість того, щоб вирощувати лише фрукти для шлунка, я вирощую повітря для легень. Коли через багато років ці дерева стануть дорослими, подумати лише, скільки вони дадуть кисню!

Він пригадав день прибуття на Марс. Як і тисячі інших людей, він вслухався в тихий марсіанський ранок і думав: “Чи зможу я тут жити? Що я робитиму? Чи знайдеться тут для мене діло?”

Потім він знепритомнів.

Хтось підніс йому до носа пляшечку з нашатирем, він кашлянув і розплющив очі.

— Все буде гаразд, — сказав лікар.

— Що сталося?

— Повітря дуже розріджене. Дехто звикає. А вам, на мою думку, краще повернутися на Землю.

— Ні! — Він сів і майже зразу відчув, як потемніло йому в очах і Марс двічі перекрутився під ним. Його ніздрі розширились, і він примусив легені ковтати ніщо. — Я звикну! Мені треба лишитися тут!

Потім він лежав сам, страшно, мов риба на піску, роззявляючи рота… “Повітря, повітря, повітря, — думав він. — Мене відсилають назад через те, що тут мало повітря”. Він повернув голову, щоб побачити марсіанські пагорби й долини. Придивився і відразу помітив, що там не було жодного дерева — жодного, скільки сягало око! Навколо земля, чорна родюча земля, але на ній нічого не було, навіть трави… “Повітря, повітря”. Ні на вершинах пагорбів, ні під ними, в затінку, ні навіть біля струмочків — жодного дерева, жодної зеленої стеблини!

Рішення народилося не в мозкові, а в легенях та горлянці. І він враз підвівся, немовби вдихнув раптом чистого кисню. Дерева й трава! Він подивився на свої руки, перевернув їх догори долонями. Він садитиме дерева й траву. Це буде його робота — боротися проти того, що заважає йому залишитися тут. Він вестиме свою “садову” війну з Марсом. Планету вкривав древній грунт, марсіанські рослини прожили стільки тисячоліть, що вимерли від старості. А що, коли привезти нові види? Земні дерева: гіллясті мімози і плакучі верби, магнолії і пишні евкаліпти. Що тоді? В цьому грунті повинні лежати величезні незаймані мінеральні багатства.

— Дозвольте мені встати! — закричав він. — Мені треба побачити Координатора!

Цілий ранок проговорили вони з Координатором про те, які рослини із зеленим листям могли б рости в цьому грунті. Початку організованого насадження дерев треба було чекати місяці, якщо не роки. Досі продовольство приставляють із Землі замороженим. Лише деякі громади вирощували хлорелу.

— Отже, поки що, — сказав Координатор, — будете діяти самі. Дістанемо що можна з насіння, а також деяке знаряддя. Зараз скрутно з місцем на ракетах, і оскільки перші наші поселення — це гірські селища, то, боюсь, ви не зустрінете великого співчуття…

— Але ви дозволите мені?

Йому дозволили і видали мотоцикл з коляскою. Наповнивши коляску насінням і саджанцями, він виїхав у пустельну долину, залишив машину і рушив далі пішки.

Це було тридцять днів тому, і відтоді він жодного разу не озирнувся назад. Озирнутися — значить завдати серцю болю. Стояла надто суха погода, і навряд щоб насіння проросло. Цілком можливо, що весь цей похід, це безупинне нагинання й копання виявиться маркою роботою. Він дивився просто себе, прямуючи сонячною широкою долиною далі й далі від Першого Міста, чекаючи приходу дощів.

Дріскол натягнув на плечі ковдру: над сухими горами купчилися хмари. Він відчував, як нагріті сонцем горби випромінюють тепло в морозяну ніч, і думав про жирний і чорний, мов сажа, грунт, такий чорний і лиснючий, що, здавалося, він от-от заворушиться й поповзе у тебе на долоні, родючий грунт, з якого виростуть велетенські стебла квасолі, а потім із стиглих стручків падатимуть униз, гупаючи об землю, величезні важкі зерна.

Вогонь затріпотів і сховався в сонний присок. Повітря затремтіло: десь далеко прогуркотів велетенський віз. Грім! Враз запахло вологою. “Сьогодні вночі, — подумав він і виставив руку, чи не йде дощ. — Сьогодні вночі”.

Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся. Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя. Дощ!

Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, дорогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повітрям, а на смак скидався на старий херес.

Дощ!

Він сів, ковдра сповзла на ноги, і його синя сорочка взялася темними плямами. Краплини дедалі важчали. Здавалося, немов по вогнищу танцювала невидима тварина, аж поки вогонь перетворився на сердитий дим.

Дощ! Величезне чорне склепіння раптом розкололося, і сині уламки упали вниз. Він побачив десять мільярдів дощових кришталиків, які на мить завмерли в повітрі, щоб їх міг сфотографувати електричний фотограф. І — темрява й вода.

Він змок як хлющ, проте підставляв краплям усміхнене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплескав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого маленького табору. Була година ночі.

Дощ лив дві години, а потім перестав. На небо вийшли вмиті зорі, ясніші, ніж будь-коли.

Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в целофановому мішечку, містер Бенджамін Дріскол ліг і заснув щасливий.

Між пагорбами повільно сходило сонце. Воно кинуло на землю жмут проміння й розбудило містера Дріскола.

Він полежав якусь мить, перш ніж устати. Довгий місяць він працював під гарячим сонцем, терпляче ждучи цього дня, і тепер, схопившись на ноги, обернувся, нарешті, обличчям туди, звідки прийшов.

Ранок був зелений!

Скільки сягало око, скрізь проти неба зеленіли дерева. Не одне дерево, не два, не десяток, а тисячі. Тисячі дерев, які він посадив, опускаючи в землю насіння і саджанці. І не малі деревця, не тоненькі, ніжні пагони, а велетенські, могутні дерева — зелені-презелені, великі, крислаті й пишні, із сріблястим листям. Дерева щось шепотіли, довгі ряди дерев на схилах пагорбів: цитринові дерева, липи, секвойї і мімози, дуби і в’язи, осики, вишні, клени, ясени, яблуні, апельсинові дерева, евкаліпти, — підхльоснуті буйним дощем, вигодувані чужим чародійним грунтом. У нього на очах тяглося вгору нове гілля, розпукувалися бруньки.

— Просто неймовірно! — вигукнув Бенджамін Дріскол.

Але долина й ранок зеленіли.

А повітря!

Кругом, ніби течія гірської річки, струмувало свіже повітря, кисень, що його видихала зелень дерев. Здавалося, око бачить, як він мерехтить угорі кришталевими хвилями. Кисень, свіжий, чистий, зелений, прохолодний кисень перетворив долину на дельту ріки. Ще мить, і в селищі розчиняться навстіж усі двері, люди вибіжать назустріч чуду, вдихатимуть повітря на повні груди, їхні щоки порожевіють, оживуть легені, частіше почнуть битися серця, і втомлене тіло саме піде в танок.

Містер Бенджамін Дріскол глибоко вдихнув зелене вологе повітря й зомлів.

Поки він опритомнів, п’ять тисяч нових дерев потяглися до жовтого сонця.

Ракети палили зелені луги, перетворювали дерева на вугіль, воду на пару, камінь на магму, пісок та кварц на скло, що лежало скрізь, наче розбите дзеркало, відбиваючи картини вторгнення. Ракети звучали, як барабани, що б’ють уночі. Ракети прилітали, мов сарана, кружляючи роями й сідаючи в квіти рожевого диму. А з ракет вибігали люди з молотками в руках, щоб перекувати чужий світ, надати йому звичної для їхніх очей форми, вибити з нього все незнайоме. З рота в них стриміли цвяхи, і вони скидалися на сталевозубих хижаків. Вони раз у раз випльовували цвяхи в мозолясті долоні, споруджуючи каркаси котеджів, квапливо настилали дахи, щоб сховатися від моторошного світла зірок, вішали на вікна зелені фіранки, щоб відгородитися од ночі. А коли теслярі, скінчивши роботу, поспішали далі, приходили жінки з горщиками квітів, ситцем, каструлями і здіймали гармидер, щоб відігнати тишу, яка чатувала за дверима та запнутими вікнами.

За шість місяців на голій планеті з’явився десяток містечок з вулицями, освітленими шиплячими неоновими трубками та жовтими електричними ліхтарями. Загалом близько дев’яноста тисяч людей прибуло на Марс, а ще більше на Землі пакували свої манатки…

Перш ніж виїхати на сині пагорби, Томас Гомец зупинився біля самотньої бензоколонки, щоб заправити машину.

— Нуднувато тут самому, голубе? — запитав Томас.

— Нічого, — відповів старий, витираючи вітрове скло невеликої вантажної машини.

— Як же тобі Марс, голубе?

— Подобається. Тут завжди щось нове. Коли я потрапив сюди минулого року, то вирішив нічого не чекати, нічого не просити й ні з чого не дивуватися. Треба забувати Землю й роздивлятися, що це за місце і як воно тут. Сама тутешня погода, як на мене, кумедна штука. Це марсіанська погода. Вдень спека, як у пеклі, вночі пекельний холод. А взагалі цікаво: квіти зовсім інші, і дощ зовсім інший. Я прилетів на Марс, щоб відпочити тут нарешті, а я хочу спочивати в такому місці, де все зовсім інше, ніж у нас. Старому просто необхідно міняти оточення. Молодь не хоче розмовляти з ним, а із старими йому нудно. Отож я й вирішив — найкраще знайти таке місце, де тільки розплющиш очі, і вже бачиш щось цікаве й незвичне. Тому я придбав оцю колонку. Коли тут буде забагато клопоту, я переберуся на якусь стару дорогу, де менше їздять, щоб заробляти на шматок хліба і мати час роздивлятися навколо.

— Правильно міркуєш, голубе, — сказав Томас, тримаючи засмаглі руки на кермі. Настрій у нього був чудовий. Десять днів підряд попрацював він в одній з нових колоній, а зараз мав два вільні дні і їхав на вечірку.

— Мене вже нічого не дивує, — вів далі старий. — Я тільки дивлюся й роблю висновки. Якщо людина не може прийняти Марс таким, як він є, то краще хай вертається на Землю. Все тут чудернацьке: грунт, повітря, канали, тубільці (я ще їх не бачив, але чув, що вони є десь поблизу), годинники. Навіть мій годинник поводиться дивно. Навіть час тут чудернацький. Іноді мені здається, наче я тут сам-один і на всій планеті, крім мене, немає жодної людини. Я тоді можу заприсягтися, що це справді так. Часом я відчуваю себе восьмирічним хлопцем, тіло моє немовби стискається, а все навколо виростає. Що й казати, це хороше місце для старого. Я тут завжди на сторожі й завжди щасливий. Знаєш, на що схожий Марс? Він схожий на одну річ, яку мені подарували на різдво сімдесят років тому — не знаю, чи доводилося тобі мати таку. Вона називалася калейдоскоп: така собі рурка, а всередині кристали, намистинки, шматочки кольорового скла. Тримаєш її проти сонця, дивишся, обертаєш поволі, а тобі аж дух забиває, так красиво! От і Марс. Милуйся ним. Нехай він лишається такий, який є. Мати божа. А чи знаєш ти, що оце шосе марсіани побудували більш як шістнадцять століть тому? З тебе один долар і п’ятдесят центів. Дякую і на добраніч!

Томас поїхав далі стародавнім шосе, усміхаючись сам до себе.

Довга дорога мчала крізь темряву й гори. Він тримався за кермо, час від часу простягаючи руку до бляшанки з харчами, щоб узяти цукерку. Годину він мчав порожнім шосе: жодної машини, жодного вогника, тільки дорога під ним, тільки мотор гуде, а навколо Марс — тихий-тихий. Марс був завжди тихий, але цієї ночі особливо. Поряд тяглися пустелі й порожні моря, і гори погойдувались проти зоряного неба.

Цієї ночі в повітрі пахло Часом. Томас посміхнувся.

Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинниками й людьми. А коли подумати над тим, як звучить Час, то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у темній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які падають на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну кімнату, або на німий фільм, який демонструється в античному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз, у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах, вигляд і голос має Час. А цієї ночі — Томас вистромив руку за вікно кабіни — цієї ночі можна майже відчути його на дотик.

Він вів машину між пагорбами Часу. В нього заболіла шия, і він сів рівно, дивлячись вперед.

В’їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши подих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Століттями безлюдні. Вивершені, бездоганні витвори мистецтва — в руїнах.

Він знову ввімкнув мотор і проїхав ще з милю, а тоді знову став, вийшов із кабіни і, захопивши свою бляшанку з харчами, пішов на невеликий пагорб, звідки можна було охопити поглядом те закурене містечко. Відкрив термос, налив собі кави. Повз нього пролетів нічний птах. Настрій був гарний, на душі спокійно.

Хвилин за п’ять пролунав якийсь звук. Щось рухалося між пагорбами, за поворотом стародавнього шосе блиснуло тьмяне світло, почулося дзижчання.

Томас поволі обернувся, тримаючи в руці чашку.

Поміж пагорбів з’явилася дивна річ.

Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка граціозно мчала по шосе крізь холодне повітря. Незліченні тьмяні зелені діаманти мерехтіли на всьому її корпусі, тисячами очей блищали червоні самоцвіти, її шестеро ніг цокотіли по стародавньому шосе, наче завмираючий ріденький дощ, а ззаду сидів марсіанин, дивлячись згори на Томаса розтопленим золотом очей — ніби зазирав у колодязь.

Томас підвів руку і автоматично сказав: “Привіт!” Сказав у думці, не ворухнувши губами, бо це ж був марсіанин. Томас довго плавав у блакитних річках на Землі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним столом з чужинцями, і завжди його зброєю була усмішка. Пістолета він не носив. І тепер не відчував у ньому потреби, хоч під серцем заворушився страх.

В руках у марсіанина теж не було нічого. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного. Перший крок зробив Томас.

— Привіт! — мовив він.

— Привіт! — відгукнувся марсіанин своєю мовою. Вони не зрозуміли один одного.

— Ви, мабуть, сказали “привіт”? — промовили вони вдночас.

— Що ви кажете? — спитали вони різними мовами і, діставши відповіді, насупились.

— Хто ви такий? — спитав по-англійському Томас.

— Що ви тут робите? — в свою чергу поцікавився марсіанин.

— Куди ви йдете? — водночас запитали вони.

— Я Томас Гомец.

— Я Муге Ка.

Жоден з них не зрозумів іншого, але, коли вони повторили імена, стукаючи себе в груди, все стало ясно. Враз марсіанин засміявся.

— Чекайте-но! — вигукнув він, і Томас відчув, як щось торкнулося його голови, хоч він нічого не побачив.

— Ну от! — сказав марсіанин по-англійському. — Так буде краще!

— Це ви так швидко вивчили мою мову?

— Зовсім ні!

Вони стояли, збентежені новою мовчанкою, і дивилися на чашку з кавою, що її Томас тримав у руці.

— Якась дивовижа? — спитав марсіанин, позираючи на Томаса й на каву і, можливо, маючи на увазі їх обох.

— Дозвольте вас почастувати? — сказав Томас.

— Прошу.

Марсіанин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну чашку, налив кави і простягнув марсіанинові.

Їхні руки зустрілися і — наче туман — пройшли одна крізь одну.

— Боже милостивий! — скрикнув Томас і випустив чашку.

— Ймення боже! — вигукнув по-марсіанському Муге Ка.

— Ви бачили? — прошепотіли обоє. Їм стало холодно й страшно. Марсіанин нахилився до чашки, але не міг доторкнутися до неї.

— Боже! — сказав Томас.

— Оце так! — відгукнувся марсіанин, знову й знову марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на якусь мить замислився, потім зняв з пояса ножа.

— Гей! — скрикнув Томас.

— Ви не зрозуміли мене. Ловіть, — сказав марсіанин і кинув ножа.

Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не міг доторкнутися до нього і злякано відсахнувся. Тоді він глянув на марсіанина, що стояв на тлі нічного неба.

— Зірки! — сказав він.

— Зірки! — сказав марсіанин, дивлячись у свою чергу на Томаса.

Крізь тіло марсіанина яскріли білі зорі. Вони впліталися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фосфоресцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула прозора, мов холодець, морська рибина. Видно було, як зорі мерехтять, наче фіолетові очі, в животі й грудях марсіанина, а на його зап’ястку вони блищали самоцвітами.

— Я бачу все крізь вас! — промовив Томас.

— А я крізь вас! — відказав марсіанин, ступаючи крок назад.

Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспокоївся. “Я справді існую”, — подумав він. Марсіанин торкнувся свого носа й губ.

— У мене жива плоть, — тихо сказав він. — Я живий.

Томас дивився на незнайомця широко розплющеними очима.

— Але якщо я справді існую, то, виходить, ви мертвий.

— Ні, ви!

— Мара!

— Привид!

Вони вказували один на одного пальцями, а зорі палали в їхніх руках, наче кинджали, крижані бурульки і світляки, потім вони знову почали обмацувати себе. Розпалений, збуджений, приголомшений, переляканий, кожен з них переконувався, що він цілий і живий. А інший, — той інший, несправжній, примарна призма, що виблискує, відбиваючи сяйво далеких світів.

— Я п’яний, — думав Томас. — Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні!

Так вони й стояли на стародавньому шосе, не рухаючись з місця.

— Звідкіля ви? — нарешті запитав марсіанин.

— З Землі.

— А що це?

— Вона там. — Томас показав на небо.

— Коли?

— Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?

— Ні.

— І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?

— Неправда.

— Так, ви усі вимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл!

— Але ж це смішно. Ми живі!

— На вашу планету відбулося вторгнення, містере, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.

— Я не тікав. Чого мені було тікати? Що ви маєте на увазі? Зараз я їду на свято, що відбудеться біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не бачили міста? — і марсіанин вказав на нього рукою.

Томас озирнувся й побачив руїни.

— Та це місто вже тисячі років як мертве!

— Мертве? — засміявся марсіанин. — Учора я там спав!

— А я був у ньому тиждень тому й ще за тиждень до того, я щойно проїхав через нього — це купа руїн. Бачите розбиті колони?

— Розбиті? Я чудово їх бачу. Їх добре видно в місячному світлі. Колони стоять цілісінькі.

— Вулиці вкриті пилом, — сказав Томас.

— Вулиці чисті!

— А канали порожні.

— В каналах повно лілового вина!

— Все мертве.

— Все живе! — заперечив марсіанин, сміючись іще голосніше. — О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карнавальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і прекрасні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску, жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші маленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду оце на свято. Ми всю ніч будемо плавати по каналах, співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите?

— Містере, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз у Грін-Сіті — це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми перевезли мільйон кубічних футів орегонського лісу, зо два десятки тонн стальних гвіздків та й спорудили двоє гарненьких містечок, яких вам зроду ще не доводилось бачити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них. Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дівчатами. Будуть танці й віскі…

Марсіанин враз занепокоївся.

— Ви кажете, що все де он там?

— Звідси видно ракети. — Томас підвів його до схилу і показав униз. — Бачите?

— Ні.

— Отуди к бісу! Вони ж там стоять. Оті довгі сріблясті штуки.

— Ні, не бачу.

— Та ви сліпий! — засміявся в свою чергу Томас.

— Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.

— Але ж ви бачите нове містечко, правда?

— Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.

— Містере марсіанине, той океан висох сорок століть тому.

— Ну, годі вже, годі.

— Кажу вам, це правда.

Марсіанин враз став серйозний.

— Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста таким, як я його змальовую? Дуже білі колони, дуже стрункі човни, святкові вогні… О, я бачу їх так виразної Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко!

Томас прислухався й похитав головою.

— Ні, не чую.

— А я в свою чергу, — вів марсіанин, — не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!

Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними.

— Невже це…

— Що саме?

— Кажете, ви з неба?

— З Землі.

— Земля — це назва. Вона нічого не означає, — сказав марсіанин. — Але… коли я піднімався на перевал годину тому… — він торкнувся потилиці… — я відчув…

— Холод?

— Так.

— А зараз?

— Знову холод. Дивно. Щось сталося зі світлом, з горами, з дорогою, — розповідав марсіанин. — Я тоді відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі…

— Те саме було й зі мною! — відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом, звіряючи йому свої думки.

Марсіанин на мить заплющив очі.

— Це може означати лише одне. Тут щось зв’язане і часом. Так. Ви фікція минулого! — заявив він.

— Ні, це ви з минулого, — заперечив землянин, який щойно обміркував це ж саме питання.

— Звідки така певність? Як ви можете довести, хто з минулого, а хто з майбутнього? Який зараз рік?

— Дві тисячі перший!

— Що ця дата говорить мені?

Томас подумав і знизав плечима:

— Нічого.

— Це все одно, якби я вам сказав, що зараз 4 462 853 рік нашої ери. Для вас ця цифра не означає нічого, зовсім нічого. Де той годинник, який покаже нам розташування зірок на небі?

— Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що я — майбутнє, що я живий, а ви мертвий!

— Все моє єство заперечує це. Моє серце б’ється, мій шлунок відчуває голод, уста хочуть пити. Ні, ні, жоден з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. Двоє незнайомих, що зустрілися вночі, — ось хто ми такі. То ви кажете, там руїни?

— Так. Вам страшно?

— Кому з нас хочеться побачити майбутнє, бодай раз у житті? Людина може повернутися в минуле, але подумати про майбутнє? То ви кажете, колони розвалились? І море порожнє, і канали повисихали, і дівчата повмирали, і зів’яли квіти? — Марсіанин помовчав, а потім ще раз глянув просто себе. — Але ж вони є, он вони. Я їх бачу. Вони чекають мене зараз, хай би що ви казали.

А Томаса чекали ракети, що бовваніли вдалині, і містечко, і жінки з Землі.

— Ми ніколи не дійдемо згоди, — промовив він.

— То хай кожен залишається при своїй думці, — сказав марсіанин. — Хіба не все одно, хто з нас минуле, а хто-майбутнє, коли ми обоє живі. Адже майбутнє завжди прийде, завтра чи через десять тисяч років. Звідки ви знаєте, що ці храми не є вашою власною цивілізацією через сто століть, розбитою і зруйнованою? Вам це невідомо. Отож не ставте ніяких запитань. Адже ніч дуже коротка. Он злітають у небо святкові вогні і птахи.

Томас простягнув руку. Марсіанин зробив те саме, наслідуючи його рух. Їхні руки, не торкнувшись одна одної, розтанули.

— Чи зустрінемось ми знову?

— Хтозна. Може, коли й зустрінемось.

— Я б хотів побувати з вами на тому фестивалі.

— А я б залюбки поїхав з вами до вашого нового міста, щоб побачити той корабель, про який ви розповідали, подивитись на людей.

— До побачення, — сказав Томас.

— На добраніч.

Марсіанин повільно поїхав далі в гори на своєму зеленому металевому екіпажі. Землянин завернув машину на шосе і рушив у протилежному напрямку.

— Боже милосердний, який чудовий був сон, — зітхнув Томас, стискаючи кермо і думаючи про ракети, про жінок, нерозведене віскі, віргінський ріл[3], про веселе товариство.

— Яке дивне було те видіння, — згадував марсіанин, прямуючи до свого міста й думаючи про свято, канали, човни, жінок з золотавими очима та мелодійні пісні.

Ніч була темна. Місяці позаходили. Мерехтіли далекі зорі. Ні звуку, ні машини, ні живої душі на порожньому шосе — нічого. Так усе й лишалося до кінця холодної темної ночі.

Марс був далекий берег, і людей виносили на нього хвилі. Кожна наступна хвиля була не така, як попередня, а неодмінно сильніша. Перша хвиля принесла людей, звиклих до безлюддя й холоду, людей самотніх, наче койоти або пастухи. В їхньому тілі не було жиру, роки висушили їм обличчя, очі в них були, як голівки цвяхів, а руки — немовби зшиті зі старих рукавиць — готові братись до будь-якої роботи. Марс був безсилий проти них, бо вони зростали на рівнинах і в преріях, безкраїх, як і марсіанські поля. Вони прибули й трохи заповнили порожнечу, щоб інші знайшли в собі мужність іти слідом за ними. Вони вставили шибки в порожні вікна і засвітили світло.

Вони були першими чоловіками. Усі знали, хто будуть перші жінки. Друга хвиля мала прилинути з інших країн, принести інші мови та інші ідеї. Але ракети були американські, і поселенці були американці.

Отож поселенцями другої черги теж були американці. Вони прийшли з нетрів і кам’яниць великого міста й знайшли спокій та відпочинок у товаристві мовчазних вихідців з пустельних західних штатів, які вміли мовчати їй знали ціну тиші.

Серед поселенців другої хвилі часто траплялися люди, в очах яких був такий вираз, наче вони прямували до бога…

Вони привезли п’ятнадцять тисяч кубічних футів орегонської сосни для будівництва Десятого міста і сімдесят дев’ять тисяч футів каліфорнійського червоного дерева та й вимахали чистеньке гарненьке містечко на берегах висохлих каналів. Недільними вечорами видно було, як світяться червоні, сині й зелені вітражі церков, і чути було голоси, що співали нумеровані гімни. “Зараз ми проспіваємо № 79”, “Зараз ми проспіваємо № 94”. А в деяких будинках а — чути було стукіт друкарської машинки-то працював романіст-або шкряботіння пера — то писав поет, або не чути було нічого — то працював шукач легкої наживи. Дуже скидалося на те, що великий землетрус висмикнув із корінням це містечко в штаті Айова, а потім якийсь чарівник, з тих, що трапляються в країні Оз[4], легенько переніс його на Марс і пересадив у місцевий грунт…

Хлопці часто робили далекі прогулянки, розвідуючи навколишню місцевість. Вони несли з собою запашні паперові мішечки, в які під час довгих переходів встромляли носи, щоб відчути розкішний дух шинки й огірків з майонезом та послухати булькання апельсинового напою в термосах. Вимахуючи своїми мішками з соковитою зеленою цибулею, ліверною ковбасою й білим хлібом, вони підохочували один одного вийти за межі, визначені їхніми суворими матерями. Вони мчали, репетуючи.

— Хто добіжить перший, дасть іншим щигля!

Вони робили вилазки влітку, восени або взимку. Восени було найвеселіше, бо тоді вони уявляли, ніби бігають на Землі й шарудять осіннім листям.

Вони розсипалися, наче жменька камінців, по мармурових майданчиках біля каналів, ці хлопчаки з замурзаними щоками, з синьо-агатовими очима; вони чітко вимовляли слова команди, і від них ішов дух цибулі. Адже зараз, коли вони потрапили в мертве заборонене місто, річ була вже не в тому, що “Хто добіжить останній, той дівчина!” або “Хто добіжить перший, той буде музика”. Тепер їх оточували відчинені двері мертвого міста і їм здавалося, що ось-ось вони почують звідти ледве чутне шарудіння, — таке, як шарудіння осіннього листя. З палицями в руках вони підштовхували один одного ліктями, одночасно стримуючи й спонукаючи просуватися вперед. Вони добре пам’ятали, як батьки казали їм: “Щоб туди не йшов! Ні, тільки не в старі міста! Ми з тебе дух виб’ємо, коли підеш туди! Ми перевіримо твої черевики, як повернешся додому”.

І от хлопчаки стояли купкою серед мертвого міста зі своїми напівз’їденими сніданками, заохочуючи один одного пронизливим шепотінніям: “Та нічого страшного!”

І враз один з них кидався прожогом до найближчого будинку, просто в двері, біг через загальну кімнату до спочивальні і починав футболити все навколо. В повітря здіймалося чорне листя, ламке, тонке, як вирізаний клапоть опівнічного неба. За ним бігло шестеро інших, і перший хлопець ставав музикою: він грав на ксилофоні з білих кісток, що ховалися під покривом чорних пластівців. А як усі кричали, коли викочувався великий череп, наче снігова куля! Павукові лапи ребер звучали, ніби приглушена арфа, і чорні пластівці зітлілої плоті кружляли навколо них у буйному танку. Хлопці пхали один одного, борюкалися й падали в листя, в смерть, що перетворила мертвих на пластівці, на сухий хмиз, на забавку для дітлахів, у чиїх шлунках булькотіла апельсинова шипучка.

А потім вони бігли з будинку в будинок. Вони пам’ятали, що всі міста на Марсі одне за одним очищають від всіх страхіть пожежники, ці воїни-антисептики, озброєні лопатами та відрами, які згрібали чорні, наче ебенове дерево, клапті й білі, наче м’ятні палички, кістки, поволі, але впевнено відокремлюючи страшне від нормального. Отож хай граються ці хлопчаки. Скоро сюди прийдуть пожежники!

Потім з блискучими від поту обличчями вони накидалися на свої останні сендвічі. Потім останній наскок, останній ксилофонний концерт, останній осінній пробіг по купах листя — і вони йшли додому. Матері пильно оглядали їхні черевики, шукаючи слідів чорних пластівців, а коли знаходили, — хлопці діставали доброї прочуханки.

На кінець року пожежники скрізь позгрібали осіннє листя та білі ксилофони, і розвагам настав кінець.

— Чи чули?

— Що?

— Та про негрів же, про негрів!

— Що з ними таке?

— Вони залишають нас, вибираються, тікають.

— Як то вибираються? Як вони можуть вибратися?

— Вони такі, що можуть. Виберуться. Вони вже зараз вибираються.

— Якесь подружжя?

— Та всі чисто, принаймні у нас на Півдні.

— Не може бути!

— Справді!

— Поки не побачу на власні очі, не повірю. Куди вони зібралися — в Африку?

Мовчанка.

— На Марс.

— Ви хочете сказати — на планету Марс?

— Атож.

Люди стояли в гарячій тіні, на танку невеликої крамниці. Хтось завмер з незапаленою люлькою. Хтось інший плюнув у розпечений полуденним сонцем пил.

— Та не можуть вони виїхати всі. Не можуть.

— А проте вони виїжджають.

— Де ви таке чули?

— Про це скрізь кажуть. Хвилину тому передали по радіо.

Люди, що стояли, мов закурені статуї, почали оживати.

Семюел Тіс, власник крамниці, вимушено засміявся.

— А я вже подумав, що таке трапилося з Сіллі. Годину тому він поїхав на моєму велосипеді до місіс Бордмен і досі ще не повернувся. То ви гадаєте, що цей чорний дурень гайнув велосипедом просто на Марс?

Чоловіки пирхнули.

— Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не подарую!

— Тихше! Чуєте?

Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.

Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чоловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт собак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпинний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, насторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позирали по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла. З незліченних приток, барвистими швидкими струмками й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну течію й плинули далі. А на поверхні повноводної ріки пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли будильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися криком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти, часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й набивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики, корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а люди сиділи, ніби знервовані пси, на ґанку крамнички. Їхні руки були порожні, й вони відчували, що греблю лагодити пізно.

Семюел Тіс відмовлявся цьому вірити.

— Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають потрапити на Марс?

— На ракетах, — сказав дідусь Квотермейн.

— Дурні вигадки. Де вони візьмуть ракети?

— Вони спорудили їх на заощаджені гроші.

— Ніколи не чув про це.

— Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі будували ракети. Де? Може, в Африці. — А чи мали вони право це робити? — запитав Семюел Тіс, міряючи кроками ґанок. — Куди ж дивився закон?

— Вони ж не збираються оголосити нам війну, — спокійно відповів дідусь.

— От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують змови! — закричав Тіс. — То звідки ж вони вилітають?

— Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть на Марс.

— Подзвоніть губернаторові, в поліцію! — лютував Тіс. — Вони повинні були попередити нас!

— Ось іде твоя стара, Тісе.

Чоловіки озирнулися. Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд. Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Деякі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоловіків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині. Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці. Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Клара Тіс, зупинилася біля ґанку крамниці, де стояла група чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосеного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла за її спиною.

— З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.

— Не піду я додому через якусь там чорнопику.

— Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?

— Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не збираюся ставати перед нею навколішки.

— Але ж вона ніби член сім’ї, — простогнала місіс Тіс.

— Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на людях через якусь кляту…

Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини.

Вона витирала хусткою очі.

— Я казала їй: “Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі платню. Хочеш — можеш взяти собі два вихідні вечори на тиждень”. Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не бачила її такою затятою. Я спитала її: “Невже ти не любиш мене, Люсіндо?” А вона відповіла, що любить, але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку біля кожної ноги, потиснула мені руку і… і сказала: “Прощайте, місіс Тіс”. І вийшла за двері. А сніданок її лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб з’їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола.

Тіс мало не вдарив її.

— Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе на посміх людям!

— Але ж, татусю…

Містер Тіс зник у гарячих сутінках крамниці. За кілька секунд він з’явився знову, тримаючи в руці пістолет. Його дружина тим часом щезла.

Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шаруділа, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокійна, і в ній відчувалася велика впевненість — ні сміху, ні шаленства, лише непохитний; рішучий, невпинний плин. Тіс сів на край свого стільця з твердого дерева.

— Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом, я їх повбиваю. Чоловіки чекали. Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.

— Схоже на те, що тобі самому доведеться сапати ріпу, Семе, — захихотів дідусь.

— А я й білого поцілю не гірше, — процідив, не дивлячись на нього, Тіс.

Старий одвернувся й замовк.

— Ану, стривай-но! — гукнув Семюел Тіс, стрибаючи з ґанку, й схопив за вуздечку коня, на якому їхав високий негр. — Злізай, Белтере. Що це ти собі надумав? — питав Тіс, озираючи його з ніг до голови.

— Річ у тім, містере Тіс…

— Ти, здається, гадаєш, що поїдеш… як це там співається у вашій пісні — “Дорогою вгору, в височінь”, правда?

— Так, сер, — сказав, вичікуючи, негр.

— А чи пам’ятаєш, що ти винен мені п’ятдесят доларів, Белтере?

— Так, сер.

— То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені? Присягаюся богом, не вийде!

— Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.

— Вилетіло йому з голови, — насмішкувато промовив Тіс, зловтішне підморгуючи чоловікам на ґанку. — Знаєш, що тобі доведеться зробити?

— Ні, сер.

— Ти залишишся тут, поки відробиш оті п’ятдесят монет інакше моє ім’я не Семюел Тіс.

І він з самовпевненою посмішкою повернувся до чоловіків, що стояли в холодку.

Белтер поглянув на річку, яка затопила вулицю, ту саму річку, яка плинула й плинула між крамницями, темну ріку на колесах, конях і в закурених черевиках, темну ріку, з плину якої його вихопили.

Він затремтів.

— Відпустіть мене, містере Тіс. Я вишлю гроші звідти. Обіцяю вам!

— Слухай-но, Белтере. — Тіс схопив негра за підтяжки, що натягайся, наче струни арфи, і, бринькаючи ними, тицьнув кощавим пальцем у небо. — Чи ти маєш хоч яке-небудь уявлення, Белтере, що там угорі?

— Я знаю лише те, що мені розказували.

— Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули таке? Що йому розказували! — Він розгойдував негра, тримаючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував пальцем перед чорним обличчям. — Белтере, ти полетиш угору і вгору, наче ракета на Четверте липня[5], а потім ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічному простору. Оті придуркуваті вчені — вони ж нічого не знають, вони вас усіх повбивають!

— Мені байдуже.

— Радий почути це від тебе. Та чи ти уявляєш, що на тій планеті Марс? Там живуть потвори з очиськами з парасольку завбільшки. Ти ж бачив малюнки на обкладинках науково-фантастичних журналів, які ти купуєш у закусочній по десять центів за номер, правда? Ну, так-от! Ті потвори накинуться на тебе й проковтнуть разом з кістками.

— Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та й годі. Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й плинула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от знепритомніє. На темному чолі виступив піт.

— А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б’єшся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся, задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?

— Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пустіть мене. Я запізнююсь.

— Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любенько розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, правда? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вертаєшся додому й відробляєш оті п’ятдесят монет, що завинив мені! Це забере в тебе два місяці.

— Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить без мене, сер!

— Оце вже прикро, правда? — сказав Тіс, намагаючись прибрати засмученого вигляду.

— Я віддам вам коня, сер.

— Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей, — заперечив Тіс. На душі в нього було тепло й приємно.

Невеликий натовп чорних зібрався поблизу й прислухався до розмови. Белтер стояв похнюпившись і весь тремтів. Наперед виступив старий негр.

— Пане!

Тіс кинув на нього швидкий погляд.

— Ну, що?

— Скільки заборгував вам цей чоловік?

— Не твоє собаче діло!

— Скільки, синку? — старий обернувся до Белтера.

— П’ятдесят доларів.

Старий простягнув чорні руки до людей, що оточували його.

— Вас тут двадцять п’ять чоловік. Хай кожен дасть два долари. Тільки швидко.

— Гей, ви! — вигукнув Тіс. З несподіванки він наче остовпів.

Усі простягли гроші. Старий збирав їх, кидав у свій капелюх, а потім подав його Белтерові.

— Синку, — сказав він, — ти не пропустиш ракети.

— Ні, сер, тепер напевно не пропущу! — посміхнувся в капелюх Белтер.

— Поверни їм назад ті гроші! — ревнув Тіс. Белтер поштиво вклонився, передаючи йому гроші, а коли Тіс не взяв, він поклав їх біля Тісових ніг, просто в пилюку.

— Ось ваші гроші, сер, — промовив він. — Щиро вам вдячний.

Посміхаючись, негри — старий і молодий — сіли на коней, і за хвилину їх уже не було видно.

— Сучий син, — прошепотів Тіс, втупивши сліпий погляд у сонце. — Сучий син.

— Підніми гроші, Семюелю, — сказав хтось із ґанку.

Подібні випадки траплялися скрізь. Босоногі білі хлоп’ята бігали вулицею, розносячи новини.

— Ті, в кого є гроші, допомагають тим, у кого немає! Отак вони всі звільнились од боргів! Ми бачили, як багатий дав одному бідному двісті доларів, щоб той сплатив комусь борг! А ще ми бачили, як вони давали один одному по десять, по п’ять, по шістнадцять доларів! Багато хто дає, скрізь усі дають!

Обличчя білих перекривились, очі позапухали, ніби в лице їм бив гарячий вітер і пісок.

Семюела Тіса охопила лють. Він зійшов на ґанок і пік очима натовп, що пропливав мимо нього. Він вимахував своїм пістолетом. А трохи згодом, коли йому стало нестерпно отак сидіти й дивитися, він почав кричати на кожного негра, що позирав на нього.

— Бах! Ось іще одна ракета в космосі! — горлав він так, щоб усім було чути. — Бах! Ой лишенько!

Кучеряві голови не поверталися, ніби й не чули, але білі очі на чорних обличчях дивилися сторожко й тривожно.

— Трах! Усі ракети падають! Негри кричать, помирають! Бах! Всесильний боже, який я радий, що стою тут, на нашій матінці твердій землі!

Коні цокотіли копитами, здіймаючи куряву. Торохтіли на розбитих ресорах фургони.

— Бах! — У гарячому повітрі голос звучав самотньо, його байдуже слухали курява й сонячне небо. — Трах! Негри в космосі! Присягаюся богом, метеор влучив у ракети, і вони розсипалися, наче порох! У космосі повно метеорів. Ви це знаєте? Авжеж! Їх там як дробу! Вони збивають бляшанки ракет, ніби качок, ніби глиняні люльки! Старі бляшанки з-під сардин. Чорна тріска розлітається з бляшанок на всі боки, наче фейєрверк. Тут десять тисяч трупів, там десять тисяч. Далеко в просторі вони пливуть холодні як крига навколо Землі. О господи! Ви чуєте це? Гей, ви!

Мовчанка. Ріка плинула широко й безнастанно. Лише годину тому вона залила халупи на бавовняних плантаціях, вимила всі більш-менш цінні речі й несла тепер на собі стінні годинники й пральні дошки, відрізки шовку й пруття для завіс, несла до якогось далекого чорного моря.

Повінь минула. Було дві години. Далі пішла мала вода. Невдовзі річка висохла, місто затихло. Курява товстим шаром лягала на крамниці, на людей, що сиділи надворі, на високі нагріті сонцем дерева. Тиша.

Чоловіки на ґанку напружували слух.

Нічого не чуючи, вони линули думками на довколишні луги. День у день вранці над землею линула звичайна мішанина звуків. То тут, то там, вперто дотримуючись звичаїв, негри заводили пісень, з-під мімоз чувся дзвінкий сміх, негренята кидалися в чистий водяний сміх струмка, з мазанок, обплетених зеленим виноградом, долинали жарти й веселі вигуки.

А тепер здавалося, що великий вітер вимів геть-чисто всі звуки. Не лишилося нічого. Розчинені двері звисали на шкіряних завісах. Дитячі гойдалки ледь похитувалися в сонному повітрі. На річці, на кладках для прання білизни було порожньо й тихо. Павуки заходилися плести нове павутиння в покинутих хатах, крізь діряві дахи золотими сонячними конусами сіялася курява. То тут, то там жевріючий вогонь, забутий у поспіху останньої хвилини, враз набирався сили і кидався жерти сухі кістки якоїсь халупи, де валялися кинуті, вже нікому не потрібні речі. Тоді в сторожкій тиші чути було тріск полум’я.

Чоловіки сиділи на ґанку крамниці, поглядаючи один на одного.

— Навіть уявити не можу, чому вони посунули тепер. Саме тепер, коли їхні справи щодень кращі. Адже вони дістають усе більше прав, нарівні з білими. Чого їм ще треба? Ось уже зняли податок на виборців, нові й нові штати приймають закони, спрямовані проти судів Лінча. Чого ж їм іще? Заробляють вони майже стільки, як і білі, і все ж таки вони тікають.

Далеко, в кінці безлюдної вулиці, з’явився велосипедист.

— Хай мене грім уб’є, Тісе, коли це не твій Сіллі мчить сюди.

— Отже, ти совісний хлопець і вирішив повернутися? — промовив Тіс.

— Ні, сер. Я тільки привіз велосипед.

— Що, не можна було взяти в ракету?

— Ні, не в тім річ, сер.

— Мені байдуже, в чому там річ! Злізай, все одно тобі не вдасться його вкрасти! — Тіс штовхнув хлопця, і велосипед упав. — Іди в крамницю і берися до роботи.

— Прошу, сер? — Очі у хлопця злякано розширилися.

— Ти чув, що я сказав. Он треба розпакувати рушниці, і ящик цвяхів щойно прибув з Нетшеза…

— Містере Тіс, сер!

— Ти й досі стоїш? — люто вирячився на нього Тіс.

— Містере Тіс, ви не будете заперечувати, коли я візьму на сьогодні вихідний? — винувато промовив хлопець.

— І на завтра, й на післязавтра, і на всі дні, що будуть потім?

— Боюся, що так, сер.

— Що ж, боятися тобі треба, хлопче. Ходи-но сюди. — Він повів хлопця через ґанок і витяг з письмового столу якийсь папір. — Ти це пам’ятаєш?

— Що це, сер?

— Це трудова угода, підписана тобою. Ось твій хрестик, бачиш? Ну, чого мовчиш?

— Я не підписував, містере Тіс, — відказав, тремтячи, хлопець. — Хрестик може поставити кожен!

— Слухай-но, Сіллі. Ось що написано в контракті: “Я працюватиму на містера Семюела Тіса протягом двох років, починаючи з п’ятнадцятого липня дві тисячі першого року, і якщо матиму намір залишити роботу, то попереджу про це за чотири тижні й працюватиму, поки на моє місце підшукають іншого робітника”. Ось маєш, — Тіс ляснув долонею по паперу, очі в нього блищали. — Коли не хочеш по-доброму, передамо справу до суду.

— Я не можу залишитися, — заголосив хлопець, і по його щоках покотилися сльози. — Якщо я сьогодні не полечу, то вже не полечу ніколи.

— Я розумію твої почуття, Сіллі. Так, сер, розумію. Я тобі співчуваю, хлопче. Але тобі і тут буде зовсім непогано, хлопче, матимеш добрі харчі. А тепер берися за роботу і забудь усі оті дурниці. Га, Сіллі? Забудеш, правда ж?

Тіс посміхнувся й поплескав хлопця по плечу. Сіллі обернувся й глянув на старих, що сиділи на ґанку. За сльозами він ледве міг їх бачити.

— А може… може, хтось із цих джентельменів… Чоловіки підвели очі — спершу вони подивилися на хлопця, а потім на Тіса.

— Ти хочеш сказати, хлопче, що білий повинен зайняти твоє місце? — холодно запитав Тіс.

Старий Квотермейн зняв з колін свої червоні руки. Він задумливо глянув на обрій і сказав:

— Тісе, а що, коли я?..

— Що?

— Коли я заступлю Сіллі?

Ґанок мовчав. Тіс сіпнувся всім тілом.

— Діду! — сказав він застережливо.

— Пусти хлопця. Я все робитиму за нього.

— Справді? Ви не жартуєте? — закричав Сіллі й кинувся до діда з слізьми на щоках, ще не вірячи своєму щастю.

— Авжеж.

— Діду, — сказав Тіс, — не лізьте в чужі справи.

— Хай він летить разом з усіма, Тісе.

Тіс підійшов і схопив хлопця за руку.

— Він мій. Я його замкну до вечора в комірчині.

— Не треба, містере Тіс!

Хлопець почав схлипувати. Очі його були заплющені. В кінці вулиці запирхав автомобіль: їхав старенький “фордик”, везучи останню групу негрів.

— Ось моя сім’я, містере Тіс. О, будь ласка, благаю вас, ради бога, будь ласка!

— Тісе, — обізвався, підводячись, іще один на ґанку, — пусти його. За ним підвівся інший:

— Я кажу те саме.

— Пусти його! — мовив ще один.

— Пусти його! — загомоніли всі.

Тіс помацав у кишені пістолет. Він глянув в обличчя чоловікам, вийняв з кишені руки й сказав:

— Он воно як?

— Саме так, — промовив хтось.

Тіс випустив руку хлопця.

— Гаразд. Вимітайся звідси, — сказав він і рвучко вказав рукою назад. — Сподіваюся, ти не збираєшся кинути свій мотлох у моїй крамниці.

— Ні, сер!

— То повикидай його й спали. Сіллі похитав головою.

— Я все візьму з собою.

— Тобі не дозволять його брати в оту кляту ракету.

— Я все візьму з собою, — м’яко, але наполегливо повторив хлопець.

Він прожогом кинувся до своєї комірчини. Чути було, як він прибирає там. За хвилину хлопець з’явився з оберемком дзиґ і мармурових кульок, старих закурених зміїв і залізяччя, зібраного протягом років. Саме в цю мить під’їхав старенький “фордик”, Сіллі заліз усередину, й дверцята зачинилися.

Тіс, гірко посміхаючись, стояв на ґанку.

— Що ти збираєшся там робити?

— Почну нове життя, — відповів Сіллі. — Відкрию власну крамницю.

— От гаспид! То ти вивчив моє ремесло, щоб утекти від мене й самому почати діло?

— Ні, сер. Я й гадки не мав, що так станеться, сер.

Але воно сталось. Я ж не винен, що вивчив ваше ремесло, містере Тіс.

— Ви, гадаю, дали ракетам назви?

Негри позирнули на свій єдиний годинник, що був на щитку автомобіля.

— Дали, сер.

— Мабуть, “Ілля”, “Колісниця”, “Велике колесо”, “Мале колесо”, “Віра”, “Надія”, “Милосердя”, га?

— Кораблі повинні мати свої назви, містере Тіс.

— Я не здивуюсь, якщо у вас є “Бог-син” і “Святий дух”. Скажи-но, хлопче, а ви не назвали часом ракету “Церквою Першого Хрестителя”?

— Нам час їхати, містере Тіс.

Тіс зареготав.

— Одну з них ви, мабуть, назвали “Гойдайся низько”, а ще одну — “Солодка колісниця”, чи не так?

Машина рушила.

— Прощайте, містере Тіс.

— А “Гойдай їхні кістки” у вас є?

— Прощайте, містере!

— І “За Йорданом” теж є? Ха! Що ж, жени ракету, хлопче, веди її вгору, давай вибухай разом з нею! Мені байдуже, можеш бути певен!

За машиною знялася хмара куряви. Хлопець підвівся, притулив до рота руки і востаннє гукнув:

— Містере Тіс, містере Тіс, що ви тепер робитимете ночами? Що ви робитимете ночами, містере Тіс?

Запала тиша. Машина вже була далеко, десь у кінці вулиці. Ще мить, і вона зникла.

— Що він у біса хотів сказати? — міркував Тіс. — Що я робитиму ночами?

Він стежив, як спадає курява, і раптом йому сяйнула догадка. Він пригадав ночі, коли до його будинку під’їздили в машинах чоловіки. У них гостро випиналися коліна, а ще гостріше — рушниці. Очі в цих людей були скляні. Сурмив сигнал, і він ляскав дверима, виходячи з рушницею в руці, сміючись сам до себе, а серце в нього калатало, наче в десятирічного хлопчака. Вони мчали по нічній літній дорозі, конопляна мотузка звивалася на підлозі машини, і в кожного під піджаком випинався пояс з патронами. Скільки ночей на рік, скільки ночей, напоєних вітром, що вдирався в машину, здуваючи волосся на їхні осклілі очі! З ревом вони вибирали дерево, добре міцне дерево, і стукали в двері халупи.

— Так от що ти хотів сказати, сучий сину! — Тіс стрибнув на залиту сонцем вулицю. — Що я робитиму ночами? То це паршиве ледащо…

Запитання було слушне. Йому враз стало тоскно. “Так, що ми робитимемо ночами? — думав він. — Тепер, коли їх немає, що?”

Він витяг із кишені пістолета, перевірив заряд.

— Що ти збираєшся робити, Семе? — запитав хтось,

— Уб’ю того сучого сина.

— Не гарячися, — сказав дідусь. Але Семюел Тіс уже побіг за крамницю і за мить виїхав у своєму автомобілі з одкидним верхом.

— Хто-небудь поїде зі мною?

— Я б хотів прокататися, — сказав дідусь і підвівся.

— Ще хто?

Ніхто не відповів.

Старий сів у машину. Клацнули дверцята. Семюел Тіс вивів машину на вулицю, знявши хмару куряви. Вони мовчки мчали під ясним небом. Над сухими лугами мерехтіло гаряче повітря.

На роздоріжжі Тіс зупинив машину.

— Якою дорогою вони подалися, діду?

Дідусь примружився:

— Мабуть, прямо.

Вони рушили далі. Під високими деревами самотньо гула їхня машина. Дорога була безлюдна, але часом їхню увагу привертали якісь предмети обабіч дороги. Тіс уповільнив хід і висунувся з машини, люто поблискуючи своїми жовтими очима.

— От кляті байстрюки! Діду, ви бачите, що вони зробили!

— А що? — спитав старий і визирнув з машини й собі.

Там, де їх поставили й залишили, за кілька футів одне від одного вздовж шляху акуратно стояли й лежали старі самокати, яскраві хустки з різними дрібничками, гарі черевики, колесо від воза, купи старих штанів, піджаків і капелюхів, різні брязкальця, що колись подзвонювали на вітрі, бляшанки з рожевими геранями, тарелі восковими фруктами, картонні коробки з конфедератськими[6] грошима, балії, пральні дошки, шворки для білизни, мило, дитячий триколісний велосипед, ножиці для підстригання газонів, якась іграшка, вітраж із негритянської баптистської церкви, ціла колекція ободів, матраци, канапи, крісла-гойдалки, баночки кольдкрему, люстерка. Ці речі не викидали, ні, їх ставили — обережно, дбайливо — в куряву край дороги. Глянувши на них, можна було подумати, ніби ціле місто йшло тут з повними руками і в ту мить; коли просурмила величезна бронзова сурма, всі речі було передано мовчазній пилюці і всі до одного мешканці помчали просто в сині небеса.

— Так от чому вони казали, що нічого не палитимуть! — люто кричав Тіс. — Вони не хотіли палити свій мотлох, бо їм, бач, треба було взяти його з собою, щоб, помилувавшись ним востаннє, лишити тут цілим і непошкодженим. От бестії!

Миля за милею він шалено гнав машину по дорозі, перекидаючи; розбиваючи, ламаючи, розкидаючи скриньки з прикрасами, люстри, стільці, стоси паперу.

— Ось вам, кляті, ось!

Передня шина пронизливо засвистіла. Машина скажено рвонула з дороги в кювет, і Тіс з розмаху стукнувся об вітрове скло.

— От суча дочка!

Він обтрусився й вийшов з машини, ледве не плачучи з люті.

— Тепер ми ніколи їх не спіймаємо. Ніколи, ніколи, — мовив він, дивлячись на мовчазну дорогу.

Скільки сягало око, нічого не було видно, крім вузлів, куп старої одежі і знову вузлів, що тяглися вдалину й бовваніли там, ніби маленькі гробниці під теплим вітром.

За годину втомлені Тіс і старий Квотермейн дісталися до крамниці. Чоловіки й досі сиділи на ґанку, до чогось прислухаючись і поглядаючи на небо. Щойно Тіс сів і, щоб дати ногам відпочинок, скинув тісні черевики, як хтось скрикнув:

— Дивіться!

— Хай мене чорти візьмуть, якщо я подивлюся, — сказав Тіс.

Але інші дивилися. І вони побачили в далекому небі золоті веретена, що зникали у високості, залишаючи за собою полум’я.

На бавовняних полях вітер смикав сніжно-білі грона, а ще далі, на баштанах, вилежувалися кавуни без жодного відбитку людських пальців. Смугасті й гладенькі, вони скидалися на вгодованих котів, що ніжаться на сонці.

Чоловіки на ґанку знову сіли, перезирнулися, потім подивились на мотки жовтої вірьовки, дбайливо складені на полицях, глянули на рушничні набої, що жевріли в картонних коробках, побачили пістолети й довгі чорні дробовики, які спокійно висіли на гаках. Один почав кусати соломинку, другий — креслити щось у пилюці.

Нарешті Семюел Тіс з переможним виглядом підняв черевика, перевернув його, зазирнув усередину й сказав:

— А ви помітили? Присягаюся богом, він до кінця казав “містер”!

Люди приходили на нові блакитні землі й нав’язували землям свої назви. Так з’явилися Гінкстонів струмок і Ластігове урочище, Блекова річка, Перегрінові гори і місто Уайльдер. Назви прославляли відомих людей і те, що вони зробили. Там, де марсіани вбили перших землян, стояло Червоне місто, нагадуючи про пролиту кров. А місцевість, де була знищена друга експедиція, назвали Другою Спробою; і на всіх інших місцях, де люди, випалюючи грунт, приземлялися на своїх вогняних бляшанках, залишалися імена, ніби попіл. І, звичайно, з’явилася гора Спендера й місто Натаніел Йорк…

Старі марсіанські назви… Це були назви води, повітря, гір. Це були назви снігів і криги, що стікала водою на південь по кам’яних каналах, щоб заповнити порожні моря. Лишилися також імена чарівників, похованих у замурованих гробницях, назви веж та обелісків. І ракети били по цих назвах, наче молоти, кришили мармур, дробили ламкі придорожні стовпи з назвами старих міст, перетворюючи їх на купи щебеню. Згодом були встановлені величезні пілони з новими назвами: місто Залізне, місто Сталеве, місто Алюмінієве, село Електричне, місто Хлібне, вілла Зернова, Детройт II — механічні імена й металеві імена, завезені з Землі.

А після того як збудували і назвали міста, з’явилися кладовища: Зелений Горб, Мохове Місто, Місто Новаків, відпочинь Трошки. І перші мертві лягли в свої могили…

Але після того як усе було влаштовано, налагоджено, стало на своє місце, коли все стало безпечним і надійним, тоді з Землі прилетіли розумники, що тверезо дивилися на життя. Вони прилітали в гості у відпустку, шукали сувенірів і “екзотики”, фотографували, подорожували, щоб вивчати й застосовувати соціологічні закони; вони прибували зі своїми зірками й значками на рукавах, з правилами та інструкціями, привозячи з собою паростки бюрократизму, який витким бур’яном обплутав Землю, й висаджували їх на Марсі скрізь, де вони могли прийнятися. Вони взялися повчати та підштовхувати тих самих людей, які повтікали на Марс, щоб уникнути настанов, команд та підштовхувань.

І, природна річ, дехто з цих людей на штурхан відповідав штурханом…

“Протягом усього тоскного, тьмяного, німого осіннього дня, коли хмари висіли гнітюче низько над головою, я їхав сам верхи по вельми сумній місцевості, і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер…”

Містер Вільям Стендал замовк. Перед ним на низькому чорному горбі стояв дім, на наріжному камені якого було вирізьблено дату: “2005 н. е.”.

Містер Байджлоу, архітектор, промовив:

— Він готовий. Ось ключ, містере Стендал.

Двоє чоловіків стояли мовчки. Був тихий осінній день. Біля ніг на почорнілій траві шаруділи аркуші з проектом.

— Дім Ашер, — сказав задоволене містер Стендал. — Його сплановано, збудовано й куплено. Навіть містер По був би задоволений, га?

Містер Байджлоу скоса позирнув на нього:

— Чи все так, як ви хотіли, сер?

— Усе так!

— Чи колір той, що треба? Похмурий і жахний?

— Дуже похмурий, дуже жахний!

— Стіни холодні?

— На диво холодні!

— А озеро, чи досить воно “чорне й зловісне”?

— Страшенно чорне й зловісне.

— А осока — ви ж знаєте, ми її пофарбували — чи вона таки сіро-чорна?

— Вона жахлива!

Містер Байджлоу зазирнув у проект і спитав, цитуючи звідти:

— Чи в цілому від цього всього “холоне й болісно стискається серце, туга охоплює душу”? Від дому, озера, околиць?

— Містере Байджлоу, жодне моє пенні не змарновано? Боже мій, яка краса!

— Дякую. Адже я працював, не зовсім точно уявляючи, чого ви бажаєте. Ваше щастя, що маєте власні ракети, а то б нам не дозволили перевезти все потрібне спорядження. Ви ж бачите, тут завжди присмерк, завжди осінь, скрізь гола, мертва земля. Ми таки добряче попрацювали. Ми повбивали все. Десять тисяч тонн ДДТ! Не залишилося жодної гадюки, жаби чи марсіанської мухи! Завжди присмерк, містере Стендал! Я пишаюся цим. Ми встановили прилади, які вбирають сонячне проміння. Тут завжди “тоскне”, як і належить.

Стендал тішився всім цим — тоскним, гнітючим краєвидом, смердючими випарами, так тонко розробленою і втіленою загальною “атмосферою”. А сам дім! Ця жахлива будівля, це моторошне озеро, цвіль, тлін! Хто догадається, що все це пластмасове, а не справжнє?

Він подивився на осіннє небо. Десь там далі, високо-високо, було сонце. Десь був квітень на планеті Марс, жовтий місяць з блакитним небом. Десь угорі пропалювали собі шлях ракети, несучи цивілізацію на прекрасну мертву планету, їхнє ревіння поглиналося цим тьмяним звуконепроникним світлом, цим прадавнім осіннім світлом.

— Тепер, коли моя праця скінчена, — несподівано промовив містер Байджлоу, — я хотів би спитати, що ви збираєтеся робити з оцим усім.

— З Ашер? Ви не догадалися?

— Ні.

— Невже вам нічого не говорить назва Ашер?

— Нічого.

— Ну, а таке ім’я, як Едгар Алан По?

Містер Байджлоу похитав головою.

— Авжеж! — пирхнув Стендал, висловивши цим одночасно розпач і презирство. — Чи можна було сподіватися, щоб ви знали якогось містера По? Він помер давно. Всі його книги спалили у Великому Вогні. Тобто тридцять років тому — 1975 року.

— Ага, — сказав містер Байджлоу, набираючи мудрого вигляду. — Один з тих!

— Еге ж, один з тих, Байджлоу. Він і Лавкрафт, і Готорн, і Амброз Бірс[8], — усі твори, що лякали, фантастичні й жахливі, а значить, і твори про майбутнє були спалені. Спалені — і край! Був прийнятий закон. О, все почалося з малого. В п’ятдесятих та шістдесятих роках це була піщинка. Вони почали з контролю над коміксами, а потім над детективними книгами і, звичайно, над фільмами. То та, то інша групи робили це. Для цього використовувалися політичні упередження, релігійні забобони, тиск з боку профспілок. Завжди знаходилася меншість, яка чогось боялася, і величезна більшість, яка боялася невідомості, боялася майбутнього, боялася минулого, боялася сучасного, боялася себе і своєї власної тіні.

— Розумію.

— Боялася слова “політика” (яке, врешті, я чув, стало синонімом комунізму серед найреакційніших елементів і коштувало життя тим, хто вживав його). Вони закручували гайку тут, загвинчували болт там, штовхали, тягнули, сіпали, і от мистецтво та література незабаром перетворилися у величезну солодку тягучку, сплетену й зв’язану вузлами, витягнену в усі боки, прісну й нудотну. Потім пощезали кіноапарати й потонули в темряві театри, а з друкарських пресів замість великої Ніагари друкованого слова тонесенькою цівочкою тік цілком безневинний “фактичний” матеріал. О, фраза “втеча від дійсності” була, мушу сказати, аж надто дійовою!

— Справді?

— Ще б пак! Кожна людина, казали вони, повинна стояти лицем до дійсності. Мусить зазирнути їй в очі негайно! А все, що не відповідало дійсності — всяка літературна брехня й польоти фантазії, — підлягало розстрілу на місці. Отож одного недільного ранку тридцять років тому вони вишикували їх під бібліотечними стінами — Діда Мороза й Вершника без голови. Білосніжну, й Румпельстілтскін, і Матусю Гуску — о, як вони голосили! — та й розстріляли їх. А потім вони спалили чарівні замки, й жаб-принцес, і старих королів, і Десь Колись стало Більше Ніде й Ніколи! І вони закидали попіл Рикші-привида руїнами країни Оз; вони перев’язали стрічкою кістки Доброї Глінди та Озми[9], потовкли кольорові вази, а Джека Гарбузову Голову подали до столу на балу біологів. Чарівний біб засох у бюрокатичних хащах! Спляча Красуня прокинулася від поцілунку вченого, щоб померти від смертельного уколу його шприца. І вони примусили Алісу пити з пляшечки рідину, яка зменшила її зріст настільки, що вже не чути було її крику: “Все дивніше й дивніше”, і вони вдарили молотком по Дзеркалу, щоб розбити на друзки і його, і всіх Червоних Королів та Устриць!

Він стиснув кулаки. Боже, які свіжі були спогади! Обличчя його почервоніло, він задихався.

Що ж до містера Байджлоу, то його цей вибух спантеличив. Він закліпав очима і нарешті промовив:

— Даруйте. Я вас не розумію. Ці імена мені нічого не говорять. З ваших слів я роблю висновок, що уряд добре зробив, спаливши оті книги.

— Забирайтеся геть! — загорлав Стендал. — Ви закінчили свою роботу, а тепер дайте мені спокій, дурню!

Містер Стендал залишився сам перед своїм домом.

— Слухайте-но, ви, — звернувся він до невидимих ракет. — Я прибув на Марс, щоб сховатися від вас, добромисних громадян, але вас тут щодень то густіше, наче мух на падлі. Ну, я ж вам покажу. Я віддячу вам за те, що ви вчинили з Едгаром По на Землі! То ж бережіться! Дім Ашер відкрито!

І він погрозив кулаком у небо.

Ракета приземлилася. З неї впевненим кроком вийшов чоловік. Він подивився на дім, і його сірі очі звузилися.

Він перейшов через рів, що оточував дім, і опинився перед невисоким чоловіком.

— Ваше прізвище Стендал?

— Так.

— Я Герет, слідчий Бюро Громадської Моралі.

— Отже, ви, представники Громадської Моралі, дісталися, нарешті, й до Марса. А я саме думав, коли ви вже з’явитеся.

— Ми прибули минулого тижня. Скоро ми наведемо тут порядок, як і на Землі. — Чоловік роздратовано помахав своєю посвідкою, вказуючи на дім. — То, може, ви розкажете мені, що це за штука?

— Замок з привидами, якщо це вам до вподоби.

— Мені не до вподоби, Стендале, зовсім не до вподоби. Слово “привиди” мені не подобається.

— Все досить просто. Літа божого 2005 я збудував механічне святилище. В ньому мідні кажани літають на електронних променях, бронзові пацюки ганяють по пластмасових льохах, танцюють скелети-роботи. Там живуть роботи-вампіри, арлекіни, вовки й білі привиди, створені за допомогою хімії й винахідливості.

— Саме цього я й побоювався, — зауважив, спокійно посміхаючись, Герет. — Боюся, нам доведеться знести вашу оселю.

— Я знав, що ви навідаєтеся відразу, як тільки пронюхаєте, що тут діється.

— Я прилетів би сюди раніше, але ми — в Бюро Громадської Моралі — хотіли точніше довідатися про ваші наміри. Демонтажники й бригада паліїв Бюро будуть тут ще перед вечерею. За кілька годин від вашого дому нічого не лишиться. Містере Стендал, я вважаю, що ви все-таки дурень, сер. Витрачати зароблені грошики на безглузду примху! Адже це, напевно, коштувало вам мільйонів зо три доларів…

— Чотири мільйони! Містере Герет, ще юнаком я успадкував двадцять п’ять мільйонів, а тому можу дозволити собі невелику примху. Тільки яка прикрість: будівництво закінчилося лише годину тому, а ви зі своїми демонтажниками вже тут! Чи не дозволите мені погратися цією іграшкою, ну, хоча б двадцять чотири години?

— Ви ж знаєте закон. Його треба виконувати негайно. Не можна створювати нічого — ні книг, ні будинків — що будь-яким чином нагадувало б про привидів, вампірів, фей або інші витвори людської фантазії.

— Скоро ви почнете палити й такі книги, як “Беббіт”[10].

— Ви нам завдали чимало клопоту, містере Стендал. У нас усе зареєстровано. Двадцять років тому. На Землі. Історія з вами й вашою бібліотекою.

— Так, зі мною й моєю бібліотекою. І ще з кількома іншими такими, як я. По вже був забутий десятки років, а також країна Оз та багато іншого. Але я мав свою невелику схованку. Ми, кілька приватних громадян, зберігали свої бібліотеки, аж поки ви розіслали в усі кінці озброєних смолоскипами людей, які пошматували й спалили мої п’ятдесят тисяч книг. В такий же спосіб ви встромили кілок у серце Гелоуїна[11] і попередили своїх кінорежисерів, що коли вони виявлять намір іще щось робити, то їм доведеться знов і знов ставити лише ті самі речі Ернста Хемінгуея. Боже мій, скільки я бачив інсценізацій “По кому подзвін”! Тридцять варіантів! Усі реалістичні. О, цей наш реалізм, чорт би його забрав!

— Не варто гніватися! Це вам нічого не дасть!

— Містере Герет, вам доведеться подати докладний звіт, правда?

— Еге ж.

— Тоді, може, ви зайдете і роздивитесь усе як слід? Це не забере багато часу.

— Гаразд. Показуйте. Та глядіть мені, без вибриків. У мене пістолет.

Двері дому Ашер зарипіли й розчинилися. Війнуло вогкістю. Почулися гучні зітхання й стогін, ніби у старих катакомбах дихав підземний міх.

По кам’яній підлозі пробіг пацюк. Герет, зойкнувши, копнув його ногою. Пацюк перекинувся, і з його нейлонової шерсті вискочила ціла хмара металевих бліх.

— Оце дивина! — вигукнув Герет, нагинаючись, щоб роздивитися.

Стара відьма сиділа в ніші, її воскові руки тремтіли над жовтогарячими й синіми таротовими картами[12]. Вона сіпнула головою й засичала своїм беззубим ротом на Герета, стукаючи пальцем по засмальцьованих картах.

— Смерть! — крикнула вона.

— Саме такі речі я й маю на увазі, — сказав Герет. — Який сором!.

— Я дозволю вам особисто спалити її.

— Справді? — зрадів Герет. Потім він насупився. — Мушу сказати, мене дивує, що ви так благодушно сприймаєте все це.

— Для мене вже досить того, що я створив такий куточок. Тепер я маю право сказати, що зробив це. Сказати, що я створив середньовічну атмосферу в сучасному недовірливому світі.

— Я вже й сам мимохіть починаю захоплюватись вашим генієм, сер.

Герет дивився, як пливли повз нього, клубочачись і поступово набираючи форми прекрасної жінки, пасма туману. В кінці вогкого коридору загула машина. Густий, наче біла піка, туман піднявся і поплив у мовчазні зали.

З нічого виникла мавпа.

— Ну-ну! — скрикнув Герет.

— Не бійтеся, — заспокоїв його Стендал, постукуючи по чорних грудях тварини. — Робот. Мідний кістяк і все, як у відьми. Бачите?

Він погладив шерсть, і з-під неї прозирнув метал.

— Бачу, — обізвався Герет, і собі боязко простягаючи руку до тварини. — Але навіщо, містере Стендал, навіщо все це? Що вам допекло?

— Бюрократія, містере Герет. Але я не маю часу пояснювати. Уряд незабаром про все довідається. — Він кивнув мавпі. — Гаразд. Давай.

Мавпа вбила містера Герета.

— Ну що, ви майже готові, Пайксе?

— Так, сер, — відповів Пайкс, підводячи голову від столу.

— Ви добре знаєте своє діло.

— Але ж я одержую за це платню, містере Стендал, — тихо зауважив Пайкс, піднімаючи пластмасову повіку робота й вставляючи скляне око так, щоб його як слід стиснули гумові м’язи. — Готово.

— Викапаний містер Герет.

— Що нам з ним робити, сер? — кивнув Пайкс на плиту, де лежало тіло справжнього містера Герета.

— Найкраще спалити. Нам ні до чого два містери Герети, правда ж?

Пайкс повіз містера Герета до цегляної печі.

— Прощавайте, — мовив він, вштовхуючи його в піч, і зачинив дверцята.

Стендал став перед роботом Геретом.

— Ви дістали розпорядження, Герете?

— Так, сер, — відповів, сідаючи, робот. — Я повинен повернутися до Бюро Громадської Моралі. Я подам рапорт. Треба відкласти операцію принаймні на сорок вісім годин. Скажу, що я маю детальніше розслідувати все це.

— Правильно, Герете. Бувайте.

Робот поспішив до Геретової ракети, зайшов у неї і полетів геть.

Стендал повернувся до свого помічника.

— Тепер, Пайксе, ми відішлемо решту запрошень на сьогоднішній вечір. Гадаю, буде весело, га?

— Дуже весело, якщо зважити на те, що ми чекали двадцять років!

І вони переморгнулися.

Стендал глянув на годинника. Сім. Уже скоро. Він покрутив у руці чарку для хересу й на якусь мить наче завмер. Згори, з дубових балок, моргали на нього очицями й верещали кажани, їхні ніжні мідні кістяки були сховані під гумовим тілом. Він підняв до них чарку.

— За наш успіх, — проголосив він, потім відхилився на спинку крісла, заплющив очі й заглибився в думки. Йому буде що згадувати, коли прийде старість — свою помсту антисептичному уряду за його літературний терор і за вогнища! О, як зростали його гнів і ненависть протягом цих років! О, як повільно визрівав цей план у його занімілій душі аж до того дня, коли три роки тому він стрівся з Пайксом!

Ах так, Пайкс. Пайкс, чиє озлоблення було таке глибоке, як почорнілий обвуглений колодязь із зеленою кислотою. Хто був Пайкс? Лише найбільший з усіх артистів! Пайкс, людина з десятьма тисячами облич, фурія, дим, блакитний туман, білий дощ, кажан, страховище з середньовічного собору, потвора — ось ким був Пайкс! Чи не кращий він за знаменитого Лон Чейні-батька? — міркував Стендал. День у день він спостерігав Чейні в старих-престарих фільмах. Так, кращий за Чейні. Чи не кращий за того другого старого лицедія? Як це його прізвище? Карлов? Далеко кращий! А за Лугозі? Не можна навіть порівнювати! Ні, на світі був лише один такий актор, як Пайкс, і тепер, коли в нього відібрали все, що він мав-його мистецтво, — йому нічого було робити на Землі. Йому забороняли навіть грати для самого себе перед дзеркалом! Бідний, неможливий, розбитий Пайкс! Як ти почував і себе тієї ночі, коли вони тягли стрічки твоїх фільмів, що висіли з кіноапаратів, ніби кишки, ніби твої власні нутрощі, і несли їх мотками й жмутами, щоб запхати у піч і спалити? Чи це так само боляче, як коли знищують п’ятдесят тисяч книжок, безцінних книжок?

Так. Так.

Стендал відчув, як холонуть його руки від безтямного гніву. Тож чи не природно було, що одного дня вони почали розмову за кавою і що ця розмова страшенно затяглася — на багато вечорів. З цієї розмови і з гіркої кави народився оцей дім Ашер.

Задзвонив великий церковний дзвін. Прибули перші гості. Посміхаючись, він вийшов їм назустріч.

Роботи, що виросли без спогадів, чекали. Вони чекали, одягнені в зелений шовк кольору лісових озер, у шовк кольору жаб і папороті. З жовтим волоссям, кольору сонця й піску, вони лежали змащені, з трубчастими бронзовими кістками в желатині. В трунах і не для мертвих і не для живих, у дощаних ящиках з поки що не ввімкнутими метрономами, роботи чекали. Пахло мастилом і латунню. Було тихо, як на кладовищі. Роботи чоловіки й жінки, але без статі. З іменами, але безіменні, запозичивши від людини все, крім людяності, роботи витріщилися на забиті цвяхами віка ящиків з етикетками, мертві, без смерті, бо в них ніколи не було життя. Та ось завищали цвяхи, які витягали з дерева. Ось почали підніматися віка. Ось на ящики лягли тіні, і почулося тихеньке цокання. Ще один і ще, і ось уже весь склад цокає і видзвонює, наче велетенська годинникова майстерня. Мармурові очі викотилися з-під гумових повік. Затремтіли ніздрі. Підвелися роботи, вдягнені в хутро мавпи й білу шерсть кролика: Близнюк ішов за Близняком, а за ними Фальшива Черепаха і Вовчок[13]; похитуючись брели, повиті водоростями, утопленики; чимчикували повішені, з синіми горлянками й закоченими догори очима схожими на м’якуш молюска; створені з глазурі й блискучої сухозлітки, йшли гноми й ельфи, Тік-Ток, Дід Мороз у супроводі Лютої Завірюхи, Синя Борода з бурцями, наче ацетиленове полум’я. З хмар сірчаного диму між язиків зеленого вогню з’явився дракон і, вдаривши велетенським лускатим хвостом, ревучи і виючи, вибив двері.

Потім настала тиша, юрба кинулася до дверей, подув вітер. Десять тисяч вік упали на своє місце. Годинникова майстерня рушила в дім Ашер. Настала ніч чудес,

Над землею повіяв теплий вітерець; обпалюючи небо, перетворюючи осінь на весну, прибули ракети з гостями. З ракет повиходили чоловіки у вечірніх убраннях, а за ними жінки з вишуканими зачісками.

— То оце і є Ашер!

— Але де ж двері?

В цю мить з’явився Стендал. Жінки сміялися й цокотіли між собою. Містер Стендал підняв руки, вимагаючи тиші. Обернувшись до замку, він подивився на вікно високої вежі й гукнув:

— Рапунцел, Рапунцел, спусти свої коси!

І з вікна, підставляючи своє прекрасне обличчя подувам нічного вітру, перехилилася дівчина і спустила пасма золотого волосся. Його підхопив вітер, сплів драбину, якою гості, сміючись, полізли в дім.

Які видатні соціологи! Які розумні психологи! Які страшенно впливові політики, бактеріологи, неврологи! Ось вони стоять між вогких стін,

— Прошу всіх до господи!

Тут були містер Трайон, містер Оуен, містер Дан, містер Ленч, містер Стівенс, містер Флетчер і ще кілька десятків гостей.

— Заходьте, заходьте!

Тут були місіс Джіб, міс Поуп, міс Черчіль, міс Блант, міс Драмонд і десятків зо два інших блискучих жінок.

Видатні, дуже видатні люди, і всі до одного члени “Товариства боротьби з фантастикою”, прибічники заборони святкування Гелоуїна та Дня Гая Фокса[14], вбивці кажанів, палії книг, смолоскипоносці. Всі вони з числа тих бездоганних громадян, які терпляче ждали, поки на новоосвоювану планету прибудуть робітники і поховають трупи марсіан, проведуть дезинфекцію в старих містах, побудують нові, відремонтують шосейні шляхи й зроблять життя безпечним. А потім, коли вже все налагоджувалось, ці гасителі веселощів, люди з хромованою ртуттю замість крові та з пофарбованими йодом очима з’явилися тут, щоб установити свою Громадську Мораль і причастити всіх своєю благодаттю. І вони були його друзі! Так, обережно, дуже обережно й хитро знайомився він з ними на Землі минулого року!

— Ласкаво прошу до просторих залів смерті! — вигукнув він.

— Гей, Стендале, що все це означає?

— Самі побачите. Всім скинути одяг. Он кабіни. Переодягніться в костюми, які ви знайдете там. Чоловіки — на цей бік, жінки на той.

Гості стурбовано тупцяли на місці.

— Може, краще піти звідси, — сказала міс Поуд. — Не подобається мені все це. Воно межує з… святотатством.

— Дурниці! Звичайний костюмований бал.

— Здається, тут тхне протизаконними діями, — покрутив носом містер Стівенс.

— Та годі вже вам, — засміявся Стендал. — Розважайтеся. Завтра все це стане руїною. Заходьте до кабін!

Палац завирував. На ковпаках арлекінів подзвонювали бубонці, і білі миші танцювали кадриль під музику карликів, які цигикали на крихітних скрипках крихітними смичками, і прапори струменіли, звисаючи з обвуглених балок, а кажани хмарами літали біля ринв, кінці яких були зроблені у вигляді страховищ. З ротів у страховищ текло вино, прохолодне і піняве. Через усі сім залів палацу дзюркотів струмок. Скоро гості виявили, що то не вода, а херес. Гості виходили з кабін, змінивши свій вік, сховавши обличчя під масками доміно. І, вже надіваючи маску, вони порушували свої зобов’язання — скрізь і завжди боротися з фантазією, з усім тим, що породжує жах. Жінки, сміючись, виступали в червоних сукнях. Навколо них запобігливо крутилися чоловіки. А на стінах танцювали тіні, що були нічиїми, і подекуди гості натрапляли на дзеркала, в яких нічого не було видно.

— Ми всі вампіри! — зареготав містер Флетчер. — Ми померли!

До їхніх послуг було сім залів, кожен різного кольору: один синій, один пурпуровий, один зелений, один жовтогарячий, ще один білий, шостий фіолетовий, а сьомий був задрапірований чорним оксамитом. І в чорному залі був годинник з ебенового дерева, який гучно вибивав години. По всіх кімнатах гасали п’яні гості — серед фантастичних істот-роботів, серед Вовчків і Божевільних Капелюшників, тролів і велетнів, чорних котів і Білих Королев[15], а під ногами танцюристів підлога здригалася од важких пульсуючих ударів, що виказували схована під нею серце.

— Містере Стендал! — почувся шепіт. — Містере Стендал!

Поряд з ним стояло страховище з обличчям Смерті. Це був Пайкс.

— Мені треба поговорити з вами наодинці.

— В чім річ?

— Ось погляньте.

Пайкс простягнув руку — руку скелета. В ній було кілька напіврозплавлених коліщат, гайок, зубців, болтів.

Стендал якусь мить — довгу мить — дивився на них. Потім він потягнув Пайкса в коридор.

— Герет? — прошепотів він. Пайкс ствердно хитнув головою.

— Він послав замість себе робота. Хвилину тому, вичищаючи піч, я виявив оце.

Обоє не відривали очей від фатальних коліщат.

— Це означає, що поліція може бути тут кожної миті, — сказав Пайкс. — Наш план піде нанівець.

— Не знаю, — Стендал подивився на жовтих, синіх і жовтогарячих танцюристів. У похмурих залах лунала музика. — Я мусив би догадатися, що Герет не такий дурень, щоб прибути власною персоною. Але стривайте!

— Що таке?

— Нічого. То нічого. Герет послав до нас робота. А ми надіслали йому свого. Якщо він не придивлятиметься надто пильно, то й не помітить заміни.

— Авжеж.

— Наступного разу він прилетить сам. Адже тепер він вважатиме себе в безпеці, його появи можна чекати кожної хвилини! Хочете ще вина, Пайксе?

Вдарив великий дзвін.

— Закладаюся, що це він. Впустіть містера Герета.

Рапунцел спустила свої золоті коси.

— Містер Стендал?

— Містер Герет? Справжній містер Герет?

— Саме він, — Герет розглядав мокрі стіни й людей, що крутилися в танці. — Мені спало на думку, що краще побачити все на власні очі. Не можна покладатися на роботів. Тим більше на чужих роботів. До того ж я вжив застережних заходів і викликав демонтажників. Вони прибудуть за годину, щоб підрубати коріння цій гидоті.

Стендал вклонився.

— Дякую за люб’язне попередження. А тим часом ви можете трохи розважитися, — сказав він, зробивши рукою широкий жест. — Вип’єте вина?

— Ні, дякую. Що тут робиться? Боже, до чого може дійти людина!

— Подивіться самі, містере Герет.

— Та це вбивство, — сказав Герет.

— Найпідступніше вбивство, — сказав Стендал.

Пролунав жіночий вереск. До них підбігла міс Поуп з блідим як крейда обличчям.

— Ой, який жах! На моїх очах мавпа задушила міс Блант і запхнула її в димохід.

Чоловіки глянули на камін і побачила пасма золотавого волосся, що звисало з димоходу. Герет скрикнув.

— Це жахливо! — схлипнула міс Поуп. Раптом вона змовкла, обернулась і закліпала очима. — Міс Блант!

— Авжеж, — сказала міс Блант. Живісінька, вона стояла поряд з ними.

— Але я щойно бачила, як вас запхнули в димохід!

— Ні, — засміялася міс Блант. — То була не я, а робот. Моя точна копія!

— Але ж, але…

— Та не плачте, голубонько. Я жива й здорова. Дайте-но, гляну… Так, справді, це я в димоході. Ваша правда. Кумедна штука, га?

І міс Блант одійшла від них, сміючись.

— Може, вип’єте, містере Герет?

— Мабуть, вип’ю. Все це нервує мене. Боже, що за місце! Його треба знищити негайно, щоб і сліду не було. На мить мені здалося…

Герет вихилив склянку вина.

Знову хтось заверещав. Четверо білих кроликів потягли на собі містера Стівенса кудись униз східцями, які самі собою раптом з’явилися посеред зали. Містер Стівенс потрапив на дно глибокого колодязя. Зв’язаний по руках і ногах, він опинився віч-на-віч з гострим як бритва сталевим маятником, який, гойдаючись, щоразу наближався до його зведеного корчами тіла.

— Це я там унизу? — запитав містер Стівенс, з’являючись поряд з містером Геретом і схиляючись над колодязем. — Як дивно, як чудно бути свідком власної смерті.

Маятник гойднувся востаннє…

— Як правдоподібно, — промовив, одвертаючись, містер Стівенс.

— Вип’єте ще, містере Герет?

— Так, будь ласка.

— Це ненадовго. Скоро демонтажники будуть тут.

— Слава богу!

Вереск пролунав утретє.

— Що ж тепер? — тривожно спитав Герет.

— Тепер моя черга, — озвалася міс Драмонд. — Гляньте-но.

І другу міс Драмонд, яка нестямно верещала, поклали живою в домовину, забили цвяшками віко й опустили у викопану під підлогою в землі могилу.

— Тепер я пригадую, — важко дихаючи, промимрив інспектор Громадської Моралі. — Все це було в старих заборонених книгах. Поховання живцем. І все інше. Колодязь, маятник, мавпа, димохід, убивство на вулиці Морг. Так, це було в одній з книг, які я спалив!

— Випийте ще, містере Герет. Та тримайте міцніше вашу склянку.

— Мати божа, у вас багата уява!

Вони стояли й стежили, як гинули ще п’ятеро — одного проковтнув дракон, інших кинули у чорну смолу, де вони й потонули.

— Хочете побачити, що ми приготували для вас? — спитав Стендал.

— Авжеж, — відповів Герет. — Чому б не подивитися? Все одно ми висадимо в повітря це чортовиння. Ви небезпечна особа.

— Тоді ходімо. Прошу сюди.

І він повів Герета вниз під залу, нескінченними переходами, і далі вниз і вниз спіральними сходами — в підземні катакомби.

— Що ви збираєтеся показати мені? — спитав Герет.

— Як вас уб’ють.

— Мого двійника?

— Еге ж. А крім цього, ще дещо.

— Що саме?

— Амонтільядо, — відказав Стендал, ідучи попереду з високо піднятим ліхтарем. Під стінами застигли, підвівшися з трун, скелети. Герет з огидою скривився й затиснув пальцями носа.

— Що таке?

— Хіба ви ніколи не чули про Амонтільядо?

— Ні!

— Не впізнаєте? — спитав Стендал, вказуючи на підземелля.

— Як я можу впізнати?

— А це? — Стендал, посміхаючись, витяг з-під плаща лопатку.

— Що це за штука?

— Ідіть сюди, — сказав Стендал.

Вони ввійшли в підземелля. У темряві Стендал прип’яв ланцюгом сп’янілого інспектора.

— Ради бога, що це ви робите? — закричав Герет, побрязкуючи ланцюгом.

— Я іронізую. Не перебивайте людину, коли вона іронізує, — це нечемно. Готово!

— Ви скували мене ланцюгом!

— Саме так.

— Що ви збираєтесь робити?

— Лишити вас тут.

— Ви жартуєте.

— Дуже вдалий жарт.

— Де мій двійник? Чи ми побачимо, як його вб’ють?

— Двійника немає.

— Але ж у інших були!

— Всі інші мертві. Всі, кого повбивали на ваших очах, були живі люди. Двійники-роботи стояли і спостерігали, як убивали тих, живих.

Герет мовчав.

— А тепер ви маєте сказати: “Ради любові всевишнього бога, Монтрезоре!” — промовив Стендал. — А я відповім: “Так, заради любові всевишнього бога”. Ви скажете, правда? Ну ж бо, кажіть.

— Ви дурень!

— Не примушуйте мене умовляти вас. Кажіть-бо. Кажіть: “Заради любові Всевишнього бога, Монтрезоре!”

— Не скажу я, дурню. Випустіть мене звідси, — інспектор швидко тверезішав.

— Ось візьміть. Надіньте собі на голову, — провадив Стендал, кидаючи йому до ніг якусь річ, що дзвеніла й брязкотіла.

— Що це таке?

— Ковпак з бубонцями. Надіньте його, і, може, я вас випущу.

— Стендале!

— Кажу вам, надіньте!

Герет послухався. Бубонці задзвеніли.

— Хіба ви не відчуваєте, що все це вже колись було? — запитав Стендал, беручись до роботи.

— Що ви робите?

— Замуровую вас. Ось один ряд цегли. Ось другий.

— Ви збожеволіли!

— Не варто сперечатися з цього приводу.

— Вас судитимуть!

Стендал, мугикаючи якусь мелодію, постукав пальцем по цеглині і поклав її на вогкий шар розчину.

З-за муру, що виростав на очах, чувся стукіт, гупання кулаків, крики.

— Будь ласка, стукайте ще, — обізвався Стендал. — Хай буде справжня вистава.

— Випустіть мене, випустіть!

Залишилося покласти останню цеглину. В’язень дико репетував.

— Герете, — сказав Стендал, — ви знаєте, чому я так покарав вас? Бо ви спалили книги містера По, майже не читаючи їх. Ви на слово повірили, що їх треба спалити. Інакше ви зрозуміли б мій намір, коли ми спускалися сюди хвилину тому. Неуцтво спричиняється до фатальних наслідків, містере Герет.

Герет мовчав.

— Я хочу, щоб вистава була довершена, — сказав Стендал, піднімаючи свій ліхтар і скеровуючи світло на скоцюрблену постать. — Дзенькніть тихенько бубонцями.

Бубонці забряжчали.

— А тепер, якщо ви скажете: “Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре”, — то, може, я вас і випущу.

В променях світла з’явилося обличчя Герета. Хвилина мовчання, і глухий голос проказав: “Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре”.

— Ах, — промовив Стендал, заплющивши очі. Він поклав на місце останню цеглину і замастив її розчином вапна. — Спочивай у мирі, любий друже.

Він швидко пішов з підземелля.

У семи залах опівнічний бій годинника примусив усіх скам’яніти на місці.

З’явилася Червона Смерть.

Стендал спинився на хвилину біля дверей, щоб подивитися на цю сцену. Потім вискочив з великого Дому і побіг через рів туди, де на нього чекав вертоліт.

— Готово, Пайксе?

— Готово.

— Ось воно!

Вони дивились, усміхаючись, на великий Дім. Він почав тріскатися зсередини, наче од землетрусу, і, спостерігаючи це величне видовище, Стендал чув, як позад нього декламував Пайкс тихим розміреним голосом:

— “…мій розум похитнувся, коли я побачив, як падають могутні стіни… розлігся протяжний шалений крик, ніби голос тисячі вод… і глибоке темне озеро, що лежало біля моїх ніг, похмуро й мовчазно зімкнулося над уламками дому Ашер”.

Вертоліт знявся над паруючим озером і взяв курс на захід.

І чи не цілком природним явищем було те, що нарешті на Марс прибули старі люди, йдучи по сліду, прокладеному галасливими поселенцями з необжитих окраїн Америки, напахченими розумаками, професійними мандрівниками й романтично настроєними лекторами в пошуках нових джерел прибутків.

Отож висхлі на сухар старі люди, котрі проводили свій час, дослухаючись до своїх сердець, мацаючи пульси і доправляючи ложками декокти в свої перекошені роти, ті самі, які їздили в безплацкартних вагонах до Каліфорнії в листопаді місяці й у третьому класі пароплавів до Італії в квітні, зморщені, як урюк, схожі на мумії старики нарешті з’явилися на Марсі…

Сині гори здіймалися в дощове небо, і дощ плюскотів у довгих каналах, коли старий Лафарж зі своєю дружиною вийшли з хати подивитися на божий світ.

— Перший дощ цієї осені, — зауважив Лафарж.

— Це добре, — сказала дружина.

— Дуже на часі.

Вони зачинили двері і, зайшовши в кімнату, заходилися гріти біля вогню руки. Їх брала дрож. Крізь вікно видно було, як віддалік поблискувала дощовими патьоками ракета, що доставила їх з Землі.

— Я хотів би лише одного, — сказав Лафарж, дивлячись на свої руки.

— Чого саме? — спитала дружина.

— Щоб можна було привезти з собою Тома.

— Не треба, Лейфе!

— Пробач мені, більше не буду.

— Ми прибули сюди мирно доживати віку, а не думати про Тома. Він помер так давно, що нам слід забути його і все, що було на Землі.

— Маєш рацію, — сказав він і знову простягнув до тепла руки, втупивши очі у вогонь. — Не буду більше говорити про це. Мені просто не вистачає наших щонедільних поїздок до Грін Лон парку, де ми клали квіти на його могилу. Це була наша єдина прогулянка. Блакитний дощ тихо спадав на будинок. О дев’ятій вони пішли спочивати і лежали непорушне в дощовій темряві, побравшись за руки, йому було п’ятдесят п’ять, а їй шістдесят років.

— Анно? — тихо погукав він.

— Чого? — озвалась вона.

— Ти що-небудь чуєш?

Обоє прислухались до вітру та дощу.

— Нічого, — сказала вона.

— Хтось посвистує, — мовив він.

— Ні, я нічого не почула.

— Все-таки я встану та подивлюся.

Він надягнув халат і пройшов до надвірних дверей. Нерішуче розчинив їх, і холодний дощ бризнув йому в обличчя. Надворі дув вітер.

На порозі стояла маленька постать.

Блискавка розщепила небо, і біла злива освітила обличчя, звернене до старого Лафаржа.

— Хто тут? — тремтячи, спитав Лафарж. Ніякої відповіді.

— Хто це? Чого тобі треба?

Жодного слова.

Лафаржа охопила велика слабість і втома.

— Хто ти? — скрикнув він.

Дружина підійшла, стала позад нього й узяла за руку.

— Чого ти кричиш?

— Тут у дворі хлопчина, стоїть і не відповідає, — відповів, тремтячи, старий. — Він схожий на Тома!

— Лягай у ліжко, тобі щось сниться.

— Але ж він тут. Поглянь сама.

Він одчинив двері ширше, щоб їй було видно.

Дув холодний вітер, і дрібний дощ, сіявся на землю, а хтось стояв і дивився на них далеким поглядом. Стара жінка вхопилася за одвірок.

— Іди геть! — сказала вона, махаючи рукою. — Іди геть!

— Хіба не схожий на Тома? — спитав старий.

Постать не рухалася.

— Я боюсь, — сказала стара жінка. — Замкни двері та лягай у ліжко. Не хочу я мати з ним жодних справ.

І вона, постогнуючи, зникла в спочивальні. Старий стояв, а дощовий вітер холодив йому руки.

— Томе, — півголосом погукав він. — Томе, якщо це ти, якщо якимсь випадком це ти, Томе, я не візьму двері на клямку. А якщо ти змерз і схочеш погрітися, зайди пізніше і ляж біля каміна — там є хутряні килимки.

Він причинив двері, не замикаючи їх.

Дружина почула, що він повертається, і затремтіла.

— Яка жахлива ніч, — схлипуючи, мовила вона. — Я почуваю себе такою старою.

— Цить, цить, — заспокоїв він її ніжно й пригорнув до себе. — Ну ж бо, засни.

Немало часу минуло, перш ніж вона заснула.

А незабаром він почув, як дуже тихо відчинилися надвірні двері, в будинок увірвалися дощ та вітер, і двері зачинилися. Він почув легенькі кроки перед каміном і тихе дихання. “Том”, — сказав він сам до себе.

Блискавка влучила в небо і роздерла темряву надвоє.

Зранку дуже пекло сонце.

Містер Лафарж одчинив двері в їдальню і швидко озирнув кімнату.

На килимках перед каміном нікого не було. Лафарж зітхнув.

— Я старішаю, — мовив він.

Він вийшов надвір, щоб принести з каналу відро чистої води для вмивання. Біля дверей він мало не збив з ніг малого Тома, котрий ніс відро, вже повне по самі вінця.

— Доброго ранку, тату!

— Доброго ранку, Томе.

Старий відступив убік. Босоногий хлопчина пробіг через кімнату, поставив відро і обернувся з посмішкою.

— Гарний сьогодні день!

— Атож, — недовірливо сказав старий.

Хлопець поводився зовсім звичайно. Він почав умиватися.

Старий ступив наперед.

— Томе, як ти сюди потрапив? Ти живий?

— А чому ні? — відмовив хлопець, кидаючи на нього погляд.

— Але ж, Томе, Грін Лон парк, щонеділі квіти і…

Лафаржу довелося сісти. Хлопець підступив до нього і взяв за руку. Старий відчув його пальці, теплі й тверді.

— Ти справді тут, це не сон?

— Адже ти хочеш, щоб я був тут, правда? — спитав стривожено хлопець.

— Так, так, Томе!

— То навіщо ж тоді допитуватися? Прийми мене без запитань!

— Але твоя мати… адже зворушення…

— Не турбуйся за неї. Вночі я заколисував вас обох піснею, і через це ви приймете мене ще з більшою охотою, а особливо вона. Я знаю, що таке зворушення. Зажди, поки вона прийде, побачиш сам.

Він засміявся, струснувши своїм мідяним кучерявим волоссям.

Його очі були сині-сині і ясні.

— Доброго ранку, Лейфе й Томе, — промовила мати, виходячи зі спочивальні й збираючи волосся у вузол. — Правда ж, сьогодні гарний день?

Том повернувся і засміявся батькові в обличчя.

— Бачиш?

Вони дуже смачно поснідали всі троє в тіні за будинком. Місіс Лафарж знайшла пляшку, яку вона колись сховала, і вони випили соняшникового вина. Містер Лафарж ще ніколи не бачив, щоб обличчя дружини було таким веселим. Якщо вона й мала якісь сумніви відносно Тома, то не висловлювала їх. Для неї його поява була цілком природною. Та й самому Лафаржеві присутність сина почала здаватися природною.

Коли мати забрала зі столу посуд, Лафарж нахиливсея до сина і конфіденційно спитав:

— Скільки тобі зараз років, сину?

— Тату, хіба ти не знаєш? Звичайно, чотирнадцять.

— Хто ти є насправді? Ти не Том, а хтось інший. Хто саме?

— Не треба, — злякано мовив хлопець, затуляючи руками обличчя.

— Мені ти можеш розповісти, — провадив старий. — Я все розумію. Ти марсіанин, правда? Я чув різні історії про марсіан, а проте не знаю про них нічого певного. Люди розповідають, що марсіан зараз обмаль, і коли вони з’являються серед нас, то набирають вигляду землян. Щось у тобі є незрозуміле — ти Том і в той же час не Том.

— Чому ти не приймеш мене й не припиниш цих розмов? — закричав хлопець. Він зовсім затулив руками обличчя. — Не сумнівайся, прошу, не сумнівайся в мені!

Він одвернувся й вибіг із-за столу.

— Томе, вернися!

Але хлопець побіг уздовж каналу туди, де вдалині маячіло місто.

— Куди це подався Том? — спитала Анна, прийшовши, щоб забрати ще посуд. — Ти, мабуть, щось йому таке сказав?

— Анно, — сказав чоловік, беручи її за руку, — Анно, чи пам’ятаєш Грін Лон парк, базар і те, що Том захворів був пневмонією?

— Про що ти балакаєш? — засміялася вона.

— Не зважай на це, — мовив він спокійно.

Вдалині, там, де Том пробіг понад берегом каналу, сідала курява.

О п’ятій, коли вже сідало сонце, Том повернувся. Він насторожено подивився на батька.

— Чи ти хочеш мене про щось питати? — звернувся він до батька.

— Не маю жодних запитань, — сказав Лафарж.

Хлопець посміхнувся своєю сліпучою посмішкою.

— Чудово.

— Де ти був?

— Біля міста. Я замалим не лишився там. Ще трохи, і я, — хлопець затнувся, шукаючи потрібного слова, — потрапив би в пастку.

— Як це “потрапив би в пастку”?

— Я саме проходив повз бляшану хатину біля каналу. Ще трохи, і я був би змушений ніколи не приходити сюди й не бачити тебе. Я не вмію це тобі пояснити, цього ніяк не поясниш. Не можу сказати, що воно було, бо навіть сам не знаю. Трапилося щось дивне, не хочу говорити про це.

— Тоді не будемо говорити. Піди краще вмийся, хлопчику. Час вечеряти.

Хлопець побіг умиватися.

Хвилин за десять по тому на гладенькій поверхні каналу з’явився човен. Високий худорлявий чоловік вів його, спроквола налягаючи на жердину.

— Добривечір, брате Лафарже, — сказав він, даючи перепочинок рукам.

— Добривечір, Сауле. Що там нового?

— Сьогодні новин доволі. Ти знаєш отого Номленда, котрий живе біля каналу в бляшаній хатині?

Лафарж скам’янів.

— Так.

— Ти знаєш, яким він був негідником?

— Люди кажуть, що він залишив Землю, бо вбив там чоловіка.

Саул сперся на свою мокру жердину, втупивши очі у Лафаржа.

— Пригадуєш, як звали того чоловіка, що він убив?

— Джілінгз, еге ж?

— Правильно. Джілінгз. Ну-от, години зо дві тому містер Номленд прибіг до міста, кричачи, що він бачив Джілінгза, живого, тут, на Марсі, сьогодні вдень! Він благав тюремника, щоб той замкнув його у в’язниці. Але тюремник відмовився. Отож Номленд пішов додому і двадцять хвилин тому, як розповідали мені, прострелив собі голову з рушниці. Я саме пливу звідтіля.

— Ну й ну, — мовив Лафарж.

— З біса дивний випадок, — сказав Саул. — Ну, добраніч, Лафарже.

— Добраніч.

Човен поплив далі гладенькими водами каналу.

— Вечеря на столі, — погукала дружина.

Містер Лафарж сів вечеряти і, взявши в руку ножа, глянув на Тома.

— Томе, — спитав він, — що ти робив сьогодні вдень?

— Нічого, — відповів Том з повним ротом. — А що

— Просто мені цікаво.

І старий заткнув собі за комір серветку.

Того вечора о сьомій годині старій жінці закортіло піти до міста.

— Вже кілька місяців не була там, — сказала вона.

Але Том відмовлявся.

— Я боюся міста, — заявив він. — Там люди. Не хочеться мені туди.

— Не до лиця дорослому хлопцеві така мова, — зауважила Анна. — Не хочу навіть слухати тебе. Ти підеш з нами. Це я тобі кажу.

— Анно, якщо хлопець не хоче… — почав був старий.

Але сперечатися було марно. Вона погнала їх до човна, і вони попливли каналом під вечірніми зорями. Том лежав горілиць із заплющеними очима, і не можна було з певністю сказати, спить він чи ні. Старий чоловік невідривно дивився на нього, думаючи свою думу.

“Хто він такий, — міркував він, — що йому потрібна любов так само, як і нам. Що це за створіння, котре, тікаючи від самотності, приходить у табір до чужинців і запозичує голос, обличчя, запозичує їх з чужої пам’яті і живе між нас, знайшовши нарешті щастя в чужій сім’ї. З якої він гори, з якої печери, до якої належить раси тих вимираючих істот, що населяли цей світ, перш ніж з Землі прибули наші ракети?

Старий похитав головою. Годі про це допитуватися. Взявши все до уваги, слід вважати його Томом”.

Старий подивився на місто, що маячіло попереду, і відчув до нього відразу. Але потім знову повернувся думкою до Тома й Анни. Може, й негаразд затримувати надовго Тома, якщо все це завдасть лише прикрощів і жалю. Та яке ми маємо право відмовлятися саме від того, чого так прагнули — хай навіть воно втішатиме нас лише вдень, а потім, щезне, ще дужче спустошивши порожнечу, зробивши ще непрогляднішими темні ночі і ще вологішими дощові? Це все одно, що відірвати від нашого рота шматок хліба.

І він подивився на хлопця, який спав на дні човна. Хлопець пхикав, бачачи якийсь сон. “Люди, — мурмотів він. — Вони змінюються й змінюються. Це пастка”.

— Ну, заспокойся, мій хлопчику, — промовив Лафарж гладячи м’які хлоп’ячі кучері. Том стих.

Лафарж допоміг дружині й синові вийти з човна.

— От ми й приїхали, — сказала Анна, усміхаючись до вогнів міста, дослухаючись до музики, що линула з пивних, дивлячись на пари, які гуляли людними вулицями, взявшись попідруки.

— Мені хочеться додому, — сказав Том.

— Ніколи від тебе цього не чула, — мовила мати. — Ти завжди любив їздити до міста в суботу ввечері.

— Не відходьте од мене, — прошепотів Том. — Я не хочу потрапити в пастку.

Анна почула ці слова.

— Не говори дурниць. Ходімо!

Лафарж зауважив, що хлопець тримається за його руку. Лафарж стиснув йому руку.

— Я тебе не залишу, Томмі, мій хлопчику. — Він подивився на юрби людей, що снували вулицями, і його теж охопила тривога. — Ми ненадовго.

— Ні, ми проведемо тут цілий вечір, — заперечила Анна.

Коли вони переходили вулицю, на них наскочили троє п’яних. Якусь мить тривало загальне замішання їх роз’єднали, вони обминали зустрічних, і раптом Лафарж зупинився приголомшений.

Тома не стало.

— Де це він? — спитала роздратовано Анна. — Він завжди тікає при першій нагоді. Томе! — погукала вона.

Містер Лафарж побіг шукати хлопця в натовпі, але його ніде не було.

— Він знайдеться. Коли ми вертатимемося, він буде біля човна, — сказала переконано Анна, тягнучи чоловіка назад, до кінотеатру.

Зненацька в юрбі зчинилося сум’яття, і повз Лафаржа пробігли чоловік із жінкою. Він упізнав їх. Це був Джо Сполдінг з дружиною. Не встиг він заговорити з ними, як вони зникли.

Стурбовано озираючись, він купив квитки в кіно і дозволив дружині потягти себе в непривітну темряву.

Об одинадцятій годині Тома біля причалу не було. Місіс Лафарж враз пополотніла.

— Не турбуйся, матусю, — сказав Лафарж. — а його знайду. Почекай-но мене тут.

— Швидше вертайся.

Голос злився з плюскотінням води.

Тримаючи руки в кишенях, він пішов нічними вулицями. Один за одним гасли вогні. Дехто з мешканців ще й досі визирав з вікна, бо ніч була тепла, хоч небо раз у раз вивішувало між зірками грозові хмари. Дорогою він пригадував, як хлопець весь час говорив, що боїться пастки, його острах перед юрбою й містами. “Не бачу в цьому ніякого сенсу, — втомлено думав старий. — Може, хлопець пішов назавжди, можливо, його ніколи й не було”. Лафарж завернув у один провулок і почав дивитися на номери будинків.

— Здоров, Лафарже.

На порозі одного дому сидів чоловік, покурюючи люльку.

— Здрастуй, Майку.

— Ти що, посварився з жінкою? Остуджуєш свій гнів?

— Ні, просто гуляю.

— У тебе такий вигляд, ніби ти щось загубив. До речі, — сказав Майк, — сьогодні знайшлася одна людина. Ти знаєш Джо Сполдінга? Пригадуєш його дочку Лавінію?

— Так, — відповів Лафарж, обливаючись холодним потом. Йому здалося, що це сниться вже бачений сон. Він знав, які слова буде сказано далі.

— Лавінія сьогодні вернулася, — провадив Майк, затягуючись люлькою. — Ти пригадуєш, що вона пропала на дні мертвого моря десь близько місяця тому? Тоді знайшли дуже спотворений труп, який вважали її тілом, і з тих пір сім’я Сполдінгів була наче не при собі. Джо ходив і казав усім, що вона жива, що насправді це не її тіло. Уяви собі, він мав рацію. Сьогодні ввечері Лавінія знайшлася.

— Де? — спитав Лафарж, відчуваючи, що дихає часто-часто й що серце в нього калатає, мало не розірветься.

— На головній вулиці. Сполдінги саме купували квитки в кіно. І тут зненацька в юрбі з’явилася Лавінія. Ото, мабуть, була сцена! Вона їх спершу не впізнала. Вони Пройшли за нею піввулиці, а потім заговорили до неї. Лише тоді вона їх пригадала.

— Ти її бачив?

— Ні, але чув, як вона співала. Пам’ятаєш, як вона бувало виводила “Дорогі моєму серцю Лох Ломонда береги”? Так-от, вона нещодавно співала цю пісню батькові. Приємно почути її голос: вона ж така вродлива дівчина. Яка несправедливість, думав я, що вона померла. Отож приємно дізнатися, що вона вернулася жива й здорова. Послухай-но, у тебе нездоровий вигляд. Ходи до мене, вип’єш ковток віскі…

— Ні, дякую, Майку, — відказав старий і рушив далі. Він почув, як Майк побажав йому спокійної ночі, але сам не відповів, бо вп’явся поглядом у двоповерховий будинок, де виткі марсіанські рослини розкидали по високому кришталевому даху китиці темно-червоних квітів. З протилежного боку, над садом, був балкон з химерними залізними ґратами; у вікнах світилося. Було вже дуже пізно, а проте він питав себе: “Що станеться з Анною, якщо я не приведу додому Тома? Цей другий удар, друга смерть, як вона перенесе їх? Чи пригадає вона першу смерть, і цей сон, і раптове зникнення? О боже, я мушу знайти Тома, інакше що буде з Анною? Бідна Анна чекає біля причалу”. Він зупинився й підняв голову. Десь нагорі голоси бажали іншим тихим голосам спокійної ночі, двері одчинялись і зачинялися, світло потьмарилося, а ніжний спів тривав. За мить дуже гарна дівчина років вісімнадцяти вийшла на балкон.

Лафарж погукав крізь пориви вітру.

Дівчина обернулась і поглянула вниз.

— Хто там? — вигукнула вона.

— Це я, — сказав старий, але, зрозумівши, наскільки недолуга й чудна ця відповідь, замовк і тільки ворушив губами. Може, йому слід крикнути: “Томе, сину мій, це твій батько”. Як заговорити з нею? Вона, чого доброго, подумає, що він божевільний, і покличе батьків.

Дівчина перехилилась, осяяна блідим місячним світлом.

— Я тебе знаю, — тихо промовила вона. — Будь ласка, йди звідси. Я нічого не можу зробити.

— Ти мусиш повернутися! — вирвалось у Лафаржа перш, ніж він міг себе стримати.

Освітлена місяцем постать сховалася в тінь, так що від неї не лишилося нічого, лише голос,

— Я більше не твій син, — сказала вона. — Не треба було ніколи приїздити до міста.

— Анна чекає біля причалу!

— Мені жаль, — промовив спокійний голос. — Але що можу вдіяти? Я щаслива тут, мене люблять не менше, ніж ви любили мене. Я є тим, чим я є, і я беру те, що можна взяти. Тепер запізно, мене вже спіймано.

— Але ж Анна… яке це буде для неї горе. Подумай-но про це.

— В цьому домі надто багато про мене думають; я наче ув’язнена. Не можу я стати тим, ким була.

— Ти Том, ти ж був Томом, правда? Ти не жартуєш зі старим. Насправді ти ж не Лавінія Сполдінг?

— Я ніхто, бо я — це я. Хоч де б я була, я є чимсь, а тепер я стала такою, що ти вже нічого не вдієш.

— Тобі небезпечно лишатися в місті. Краще тобі жити на березі каналу, де ніхто тобі не заподіє ніякої шкоди, — благав старий.

— Це так, — сказав, вагаючись, голос. — Але ж тепер я мушу зважати на цих людей. Як вони страждатимуть, коли зранку виявиться, що вони мене втратили, цього разу назавжди? В усякому випадку, мати знає, що я таке; вона догадалася так само, як і ти. Гадаю, вони всі догадались, але не висловлюють своїх сумнівів. Ніхто не сумнівається в провидінні. Якщо не можна мати чогось у дійсності, її з успіхом заміняє мрія. Може, я не стала воскреслою покійницею, але зате стала чимсь майже кращим для них: ідеалом, породженим їхніми мріями. Передо мною вибір — вразити їх чи твою дружину.

— Їх п’ятеро в сім’ї. Вони зможуть легше перенести втрату.

— Прошу тебе, годі, — сказав голос. — Я втомилася.

Голос старого прозвучав твердіше.

— Ти мусиш повернутись. Я не можу допустити, щоб Анна пережила ще одне потрясіння. Ти наш син. Ти мій син і належиш нам.

— Ні, прошу тебе! — промовила, тремтячи, тінь.

— І дім, і ці люди для тебе чужі!

— Ні, не треба цього робити!

— Томе, синку мій! Томе, послухай-но мене. Вертайся до нас, злізай з балкону лозами, хлопчику. Ходімо, Анна чекає тебе. Ми дамо тобі рідний дім, усе, що ти захочеш.

Старий напружено вдивлявся вгору, бажаючи, щоб усе було так, як він каже.

Тіні заколихалися, зашелестіла виноградна лоза.

Нарешті тихий голос промовив:

— Гаразд, тату.

— Томе!

У місячному світлі з’явилася хлопчача постать, яка моторно спустилася виноградними лозами. Лафарж простягнув руки, щоб підхопити хлопця. В кімнаті нагорі спалахнуло світло. З-за одного заґратованого вікна пролунав голос:

— Хто там унизу?

— Швидше, хлопчику!

Ще позасвічувалося світло, почулися нові голоси.

— Стій, у мене рушниця! З тобою все гаразд, Вінні?

Зачувся тупіт ніг.

Старий разом із хлопцем кинулися бігти через сад. Коли вони грюкнули фірткою, пролунав постріл. Куля вдарилася об мур.

— Томе, біжи тудою! Я побіжу сюди, щоб відвернути їхню увагу! Прямуй до каналу, я зустріну тебе там за десять хвилин, хлопчику!

Вони розбіглися.

Місяць сховався за хмарою. Старий біг крізь темряву.

— Анно, я тут!

Стара жінка, тремтячи, допомогла йому сісти в човен.

— Де Том?

— Він буде тут за хвилину, — задихано відповів Лафарж.

Вони обернулися до провулків і сплячого міста. На вулицях ще й досі були запізнілі перехожі: полісмен, нічний сторож, пілот ракети, кілька самотніх чоловіків, що поверталися додому з якогось нічного побачення, четвірка чоловіків та жінок, які вийшли, регочучи, з бару. Десь тихо награвала музика.

— Чому він не йде? — спитала дружина.

— Він прийде, прийде.

Але Лафарж не був у цьому певен. А що, коли хлопця знову спіймано дорогою до пристані, десь на північних вулицях між темними будинками. Відстань була чимала, навіть для хлопця. Але ж він мав добігти перший.

І тут вдалині з’явилася постать, що мчала залитим місячним сяйвом провулком.

У Лафаржа вирвався крик, але він зразу ж стримав себе, бо вдалині почувся людський гомін і тупіт ніг. У вікнах один за одним спалахували вогні. На відкритий майдан, що підходив до пристані, вибігла людська постать. Це був не Том, до них мчав лише обрис із обличчям, ніби срібло, яке блищало від сяйва світил, які повисли над майданом. І в міру того, як він підбігав ближче й ближче, воно набувало знайомих рис, а коли він домчав до пристані, це був Том! Анна простягла до нього руки. Лафарж поспішав відчалити од берега.

Але вже було запізно.

З провулка на безлюдний майдан вибіг один чоловік, за ним другий, потім жінка, ще двоє чоловіків, містер Сполдінг. Вони спантеличено спинились. Озираючися навкруги, вони вже хотіли були вертатись назад, бо це могло бути лише маревом, просто-таки божевільною маячнею. Однак вони нерішуче попрямували до пристані, зупинялися й знову йшли далі.

Тікати було запізно. Битва скінчилася, змагання було програно. Лафарж крутив пальцями швартову линву. Йому було дуже холодно й самотньо. Люди піднімали й ставили ноги у місячному світлі, вони наближалися дуже швидко, широко розплющивши очі, аж поки весь натовп з десяти чоловік не спинився біля пристані. Вони шаленими поглядами дивилися в човен. У них вирвався зойк.

— Ні з місця, Лафарже! — вигукнув Сполдінг, тримаючи рушницю.

Тепер було ясно, що сталося. Том мчав сам місячними вулицями, минаючи людей.

Полісмен побачив, як гулькнула повз нього його постать.

Полісмен крутнувся, втупив свій зір у обличчя, вигукнув ім’я і кинувся навздогін: “Стій-но!” Він побачив обличчя злочинця. Скрізь на шляху траплялося те ж саме. Стрічалися то чоловіки, то жінки, нічні сторожі, пілоти ракети. Прудка постать була для них усім, вона була тотожна всьому, всім людям, усім іменам. Скільки різних імен було вимовлено за останні п’ять хвилин? Скільки різних облич зосередилися в Томовому обличчі — всі несправжні?

Так бігли дорогою втікач і переслідувач, мрія і мрійники, здобич і пси. І скрізь дорогою людям раптом з’являлися знайомі обличчя, виблискували знайомі очі, люди вигукували давнє-давнє ім’я, їх охоплювали згадки про інші часи, і юрба збільшувалася. Кожен кидався вперед, коли, наче образ, відбитий у десяти тисячах дзеркал, десяти тисячах очей, повз них пробігала мрія, що мала різне обличчя для тих, хто був попереду, і для тих, хто лишався позаду, для тих, кого вона ще мала зустріти, і для тих, котрі не бачили її в очі.

“І ось тепер усі вони опинилися тут, біля човна, і кожен прагне сам оволодіти мрією так само, як і ми хочемо, щоб він був Томом, а не Лавінією, або Вільямом, чи Роджером, чи ще кимсь, — думав Лафарж. — Але цьому тепер настав кінець. Ми зайшли надто далеко”.

— Підійдіть-но всі сюди! — наказав Сполдінг.

Том вийшов із човна. Сполдінг схопив його за зап’ясток.

— Ти підеш зі мною додому. Я знаю.

— Стривайте, — мовив полісмен. — Я його арештую. Його прізвище Декстер. Він звинувачується в убивстві.

— Ні! — захлипала якась жінка. — Це мій чоловік! І Кому як не мені впізнати свого чоловіка!

Інші почали заперечувати. Юрба присунулася ближче. Місіс Лафарж заступила Тома.

— Це мій син. Ви ні в чому не маєте права його звинувачувати. Ми зараз же рушаємо додому!

А Том тремтів і шалено трусився. В нього був такий вигляд, ніби його дуже нудило. Юрба щільно обступила його. Люди несамовито простягали руки, хапали його, кожен вимагав його собі.

Том зойкнув.

На їхніх очах він змінився. Він був Томом, і Джеймсом, і чоловіком на прізвище Світчмен, й іншим чоловіком на прізвище Батерфілд; він був мером міста і дівчиною Джудіт, і чоловіком Вільямом, і дружиною Кларисою. Він був наче розтоплений віск, що набирав будь-якої форми, виконуючи бажання їхнього розуму. Вони кричали, вони напирали, благаючи його. Він зойкнув, виставив перед себе руки, і його обличчя змінювалося на кожну вимогу. “Томе!” — кричав Лафарж. “Алісо!” — хтось інший. “Вільяме!” Вони хапали його за руки, крутили його, аж поки з останнім зойком жаху він упав.

Він лежав на бруку, ніби холонучий віск; його обличчя було всіми обличчями, одне око синє, друге золотаве, волосся було каштанове, червоне, жовте, чорне, одна брова широка, друга тонка, одна рука дебела, друга мала.

Вони стояли над ним, затуливши пальцями роти. Потім нахилилися.

— Він мертвий, — хтось сказав нарешті.

Пішов дощ.

Дощ крапав на людей, і вони підвели обличчя до неба.

Поволі, а що далі, то швидше вони поверталися, відходили, а потім бігли врозтіч від цього місця. За хвилину майдан спорожнів. Лишилися тільки містер та місіс Лафарж. Вони стояли, побравшися за руки, і з жахом дивилися вниз. Дощ крапав на звернене до неба невпізнанне обличчя.

Анна нічого не промовила, тільки заплакала.

— Ходімо додому, Анно. Тут ми нічого не вдіємо, — сказав чоловік.

Вони сіли в човен і попливли назад каналом у темряві. Вони прийшли додому, розпалили невеликий вогонь у каміні й погріли руки. Потім лягли в ліжко і лежали поряд, холодні й немічні, слухаючи, як знову над ними стукотить по даху дощ.

— Анно, — сказав Лафарж опівночі. — Ти чула що-небудь?

— Ні, нічого.

— Все-таки я піду подивлюся.

Він пробрався навпомацки через темну кімнату й довго чекав перед дверима, перш ніж одчинити їх.

Він розчинив настіж двері й визирнув надвір.

Дощ лив із чорного неба на порожнє подвір’я, в канал, шумів серед синіх гір.

Він чекав хвилин із п’ять, а потім тихо мокрими руками зачинив двері й замкнув на засув.

Усе це здавалося дуже віддаленим, коли власник крамниці дорожніх речей почув уночі по радіо новину. Вона дійшла аж із Землі на звуко-світловому промені. Крамар відчув, яке далеке все це. На Землі мала розпочатися війна. Він вийшов надвір, щоб глянути на небо. Так, вона була там. Земля блищала у вечірньому небі, спускаючись слідом за Сонцем у гори. Слова по радіо й ота зелена зірка — то було одне ціле.

— Не вірю цьому, — промовив крамар.

— Не вірите, тому що ви не там, — озвався отець Перегрін, який затримався в крамниці.

— Що ви маєте на увазі, отче?

— Коли я був хлопцем, — відповів отець Перегрін, — ми чули про війни в Китаї, але ніколи не вірили в них. Вони були надто далеко від нас. І там гинуло надто багато людей. Це здавалося неможливим. Навіть коли ми бачили кінокартини, ми їм не вірили. Отак воно й зараз. Земля — це Китай. Вона так далеко, що ми в неї не віримо. Вона не тут. Ви не можете торкнутись її. Ви навіть не можете побачити її. Ви бачите лише зелений вогник. Два мільярди чоловік живуть на тому вогнику? Неймовірно! Війна? Ми не чуємо вибухів.

— Почуємо, — сказав крамар. — Я тільки й думаю про всіх отих людей, що мали прибути на Марс цього тижня. Скільки їх там? Тисяч сто з гаком збиралися прилетіти десь протягом наступного місяця. Якщо почнеться війна, то що ж буде з ними?

— Гадаю, вони залишаться на Землі. Вони будуть потрібні там.

— Ну, — мовив крамар, — тоді мені краще витерти куряву з моїх валіз. Я передчуваю, що от-от сюди ринуть покупці.

— Ви вважаєте, що всі люди, які живуть зараз на Марсі, повернуться на Землю, коли там справді вибухне Велика війна, якої ми чекаємо багато років?

— Це здається дивним, отче, але воно так і буде. Гадаю, ми всі повернемось. Я знаю, ми прилетіли сюди, щоб утекти від багатьох речей — політики, атомної бомби, війни, від різних угруповань, які тиснуть на нас, забобонів, законів — це я знаю. Та, незважаючи на це, там наш дім. Підождіть, самі побачите. Коли на Америку впаде перша бомба, тутешні люди замисляться. Вони пробули на Марсі не дуже довго. Два-три роки, не більше. Якби вони прожили тут сорок років, справа стояла б інакше. Але у них там залишились рідні люди й рідні домівки. Що ж до мене, то я більше не вірю в Землю: не можу її навіть уявити як слід. Але я старий. На мене можна не зважати. Я міг би лишитися й тут.

— Навряд.

— Що ж, ви, мабуть, маєте рацію.

Вони стояли на ґанку, дивлячись на зорі. Нарешті отець Перегрін витяг з кишені гроші й подав їх крамареві.

— Я оце поміркував і вирішив: дайте-но мені краще нову валізу. Моя надто вже стара.

Сем Паркхіл махав мітлою, вимітаючи блакитний марсіанський пісок.

— А от і ми, — сказав він. — Так, сер, гляньте сюди! — він вказав пальцем. — Гляньте на вивіску. СЕМОВІ ГАРЯЧІ СОСИСКИ! Хіба ж це не чудово, Ельмо?

— Авжеж, Семе, — відказала дружина.

— Люди добрі, ну й пощастило ж мені! От якби хлопці з Четвертої експедиції могли мене тепер побачити! Хіба не радісно мати власний заклад, у той час як інші ще досі в солдатських чоботях? Ми зароблятимемо тисячі, Ельмо, тисячі.

Дружина довго мовчки дивилася на нього.

— А що сталося з капітаном Уайльдером? — врешті спитала вона. — 3 тим капітаном, що вбив хлопця, який збирався знищити на Марсі всіх землян — забула, як його звали.

— Того дурня звали Спендером. Він до всіх чіплявся.

— А капітан Уайльдер?

— О, він, я чув, летить десь на ракеті до Юпітера. Його випровадили в небо. Здається, йому теж не подобалося, що ми так активно освоюємо Марс. Знаєш, є такі люди. Він повернеться з Юпітера та Плутона років за двадцять — якщо йому пощастить. От що він дістав за те, що багато базікав. І в той час, як він там на смерть замерзає, подивись на мене, подивись на цей будинок!

Це місце було перехрестям двох мертвих шосе, які виникали й зникали у темряві. Сем Паркхіл звів тут алюмінієву споруду, що сліпила білими вогнями й тремтіла від мелодій радіоли. Він нахилився, щоб поправити бордюр з битого скла, який відгороджував доріжку. Скло він побив у якомусь старому марсіанському домі, що стояв між пагорбами.

— Найкращі сосиски двох світів! Перша людина на Марсі відкриває сосисочну! Найкраща цибуля, перець і гірчиця! Хіба ж можна назвати мене необачним? Ось магістральні шосе, там мертве місто й поклади мінералів. Вантажні машини з селища 101 їздитимуть тут двадцять чотири години на добу!

Дружина розглядала свої нігті.

— Ти гадаєш, що ті десять тисяч робочих ракет нового типу прибудуть на Марс? — нарешті обізвалася вона.

— За місяць, — відповів він. — У тебе якийсь чудний вигляд.

— Не вірю я землянам, — мовила вона. — Я повірю лише тоді, коли побачу, що ті десять тисяч ракет привезла сто тисяч мексіканців і китайців.

— Покупців, — він зробив наголос на цьому слові. — Сто тисяч голодних людей.

— Якщо, — поволі мовила дружина, дивлячись на небо, — якщо не буде атомної війни. Не довіряю я атомним бомбам. Зараз їх так багато на Землі, що ніхто не може ручитися за майбутнє.

— Ет, — сказав Сем і знову взявся за мітлу.

Краєм ока він помітив якесь блакитне мерехтіння.

Щось тихо пливло у повітрі позад нього. Він почув, як дружина сказала:

— Семе. Тебе хоче бачити твій приятель.

Сем обернувся й побачив маску, яка ніби пливла по вітру.

— То ти знову тут! — вигукнув Сем, тримаючи мітлу, наче зброю.

Маска кивнула. Вона була вирізана з блідого блакитного скла й трималася над тонкою шиєю, нижче якої роздувалися пишні шати з тонкого жовтого шовку. З шовку вистромилися дві срібні руки. З вузького отвору на масці чулися музичні звуки, коли шати, маска, руки здіймалися вгору або опускалися вниз.

— Містер Паркхіл, я повернувся, щоб знову поговорити з вами, — промовив з-під маски голос.

— Здається, я вже казав, щоб ти сюди не ходив! — закричав Сем. — Іди собі, а то я тебе заражу хворобою!

— Я вже нею перехворів, — промовив голос. — Я один з тих небагатьох, що вижили. Я хворів довго.

— Тікай до своїх пагорбів. Там твоє місце. Чому ти ходиш, надокучаєш мені? Ось і зараз з’явився мов привид. Вдруге за день.

— Ми не зробимо вам ніякої шкоди.

— А я вам зроблю! — сказав, задкуючи, Сем. — Я не люблю чужих. Я не люблю марсіан. Досі я не бачив жодного. Всі ці роки ви собі ховались, а тепер раптом прискіпалися до мене. Дайте мені спокій.

— Ми у важливій справі, — сказала благальне маска.

— Якщо це стосується землі, то вона моя. Я побудував цю сосисочну власними руками.

— Якоюсь мірою це стосується землі.

— Послухай-но, — мовив Сем. — Я з міста Нью-Йорк. Там десять мільйонів людей, таких самих, як я. Вас, марсіан, лишилося кілька десятків, у вас немає міст, і ви блукаєте на пагорбах; у вас немає проводирів, законів і ви ще приходите морочити мені голову. Старе має поступитися місцем новому. Кожному свій час — такий закон життя. При мені пістолет. Вранці, після того як ти пішов, я зарядив його.

— Ми, марсіани, володіємо телепатією, — мовила холодна блакитна маска. — Ми маємо зв’язок з одним вашим містом по той бік мертвого моря. Ви слухали своє радіо?

— Моє радіо зіпсоване.

— Тоді ви нічого не знаєте. Є велика новина. Вона стосується Землі…

Срібна рука ворухнулася. В ній з’явилася бронзова трубка.

— Дозвольте показати вам оце.

— Пістолет! — скрикнув Сем Паркхіл.

Наступної миті він вихопив з кобури свій пістолет і вистрелив у присмерк, у жовті шати, в блакитну маску.

Одну хвилину маска ще трималася. Потім, ніби невеликий цирковий намет, з-під якого висмикнули підпори, її шати почали осідати, зборка за зборкою, шовк зашелестів, і маска опустилася, срібні кігті шкрябнули об кам’яну доріжку. Маска лежала на купці білих кісток і жовтого шовку.

Сем стояв, важко дихаючи. Його дружина нахилилася над зібганою купою.

— Це зовсім не зброя, — мовила вона, піднімаючи бронзову трубку. — Він хотів показати тобі повідомлення. Воно записане змієподібним письмом — бачиш, блакитні змії замість літер. Я не вмію читати це. А ти?

— Ну, марсіанські малюнки не така проста штука. Викинь їх, — Сем озирнувся на всі боки. — Тут можуть бути інші! Треба його кудись прибрати. Принеси лопату!

— Що ти хочеш робити?

— Звичайно, поховати його!

— Не треба було стріляти.

— Це була помилка. Швидше!

Вона мовчки принесла лопату.

О восьмій він повернувся і почав чистити алюмінієву стойку. Дружина стояла, схрестивши руки, на дверях, з яких лилося яскраве світло.

— Шкода, що так сталося, — він глянув на неї і швидко відвів очі. — Ти ж бачиш, фатальний збіг обставин.

— Так, — сказала дружина.

— Я вже не мав часу зважити все, коли побачив, що він виймає ту зброю.

— Яку зброю?

— Ну, я думав, то була зброя. Я жалкую, дуже жалкую! Скільки разів казати це тобі!

— Тсс-с, — Ельма притулила палець до губ. — Т-с-с-с!

— Я не боюся, — сказав він. — За моєю спиною стоїть уся Компанія Земних Поселень! — Сем зневажливо пирхнув. — Ці марсіани не наважаться.

— Дивись-но, — сказала Ельма.

Сем подивився на дно мертвого моря і випустив з рук свою мітлу. Коли він підняв її, щелепа у нього одвисла, він затремтів.

— Ельмо, Ельмо, Ельмо! — промовив він.

— Ось вони, — сказала Ельма.

По дну стародавнього моря пливло з десяток високих марсіанських піщаних кораблів з блакитними вітрилами — немов блакитні привиди, немов блакитний дим.

— Піщані кораблі! Та їх же більше немає, Ельмо, більше немає піщаних кораблів.

— Здається, то піщані кораблі, — сказала вона.

— Але ж влада конфіскувала їх усі! Їх знищили, а деякі продали з аукціону. Один лише я в цьому клятому місці маю корабель і вмію ним керувати.

— Більше ніхто, — промовила вона, киваючи на море.

— Швидше тікаймо звідси!

— Чому? — вона не рухалася з місця, не зводячи з марсіанських суден зачарованого погляду.

— Вони уб’ють мене! Швидше в машину!

Ельма не рухалася.

Йому довелося силоміць тягти її за павільйон, де стояли дві машини — вантажна, якою він користувався ще місяць тому, і старий марсіанський піщаний корабель, куплений на аукціоні, яким він протягом останніх трьох тижнів возив припаси по скляному дну моря. Він глянув на свою вантажну машину й раптом згадав: мотор лежав на землі, він морочився над ним уже два дні.

— Навряд чи ми зможемо поїхати на грузовику, — сказала Ельма.

— Є піщаний корабель. Сідай!

— Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О ні.

— Сідай. Я вмію керувати.

Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув руль і підняв кобальтово-сині вітрила. Блищали зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали мерехтливими пісками. Семів корабель не рухався, але згадав про піщаний якір і одним рухом втягнув його на судно.

— Нарешті!

Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном мертвого моря, над давно занесеними піском містами, повз повалені колони, повз старі доки з мармуру та бронзи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фігури, повз пурпурові підніжжя гір — удалину. Обриси марсіанських кораблів зменшилися.

— Оце я їм показав клас — закричав Сем. — Я доповім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить! Я ж казав, що нам нічого їх боятися.

— Вони б спинили тебе, якби хотіли, — сказала втомлено Ельма.

Сем засміявся.

— Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук? Ні, вони просто не досить спритні, от і все.

— Справді? — мовила Ельма, кивнувши назад.

Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся обернутися. Він відчув, що позаду щось сидить, щось легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.

Почувся звук, ніби розбилася пластинка тонкого скла — сміх. Потім тиша. Він обернувся.

На лавці біля румпеля сиділа молода жінка, її зап’ястки були тонкі, мов крижані бурульки, її очі чисті, як місяці, і такі ж великі, спокійні й білі. На неї повівав вітер, і вона струменіла й мінилася, немов течія води, і шовки відпливали од її тендітного тіла блакитним дощем.

— Вернися, — сказала вона.

— Ні. — Сема трусив дрібний дрож страху, як шершня, який висить у повітрі в нерішучості між страхом і ненавистю. — Тікай з мого корабля!

— Це не твій корабель, — мовило видіння. — Він старий, як наш світ. Він плавав по піщаних морях десять тисяч років тому, коли відступили моря й спорожніли доки. А ти прийшов і забрав його, украв. Повертай його назад до перехрестя доріг. Нам треба поговорити з тобою. Це дуже важливо.

— Геть з мого корабля! — повторив Сем. Рипнула шкіра кобури — він вийняв пістолет і старанно націлився. — Стрибай, перш ніж я порахую до трьох, інакше…

— Не треба! — скрикнула дівчина. — Я не зроблю тобі нічого лихого. Та й інші теж не зроблять. Ми прийшли з миром!

— Раз, — сказав Сем.

— Семе! — мовила Ельма.

— Послухай же мене, — благала дівчина.

— Два, — сказав твердо Сем, зводячи курок.

— Семе! — вигукнула Ельма.

— Три, — сказав Сем.

— Ми тільки… — промовила дівчина.

Пролунав постріл.

На сонці сніг тане, кристали перетворюються в пару, стають нічим. У вогні пара танцює й зникає. У вогнедишному жерлі вулкана спалахують і щезають нетривкі речі. Від пострілу, від гарячого подиху, від поштовху дівчина згорнулася, ніби м’який шарф, розтанула, як статуетка з льоду. Те, що залишилося від неї — сніжинки, дим — розвіяв вітер. Заднє сидіння спорожніло.

Сем сховав пістолет у кобуру, ні разу не глянувши на дружину.

— Семе, — обізвалася вона після того, як вони з хвилину мовчали, шурхочучи по осяяному двома місяцями піщаному морю, — зупини корабель.

Він, бліднучи, запитливо подивився на неї.

— Ні, не треба. Невже після всього, що сталося, ти залишиш мене?

Вона подивилася на його руку, що лежала на кобурі.

— Ти спиниш, — мовила вона. — Ти таки спиниш.

Він заперечливо похитав головою, міцно тримаючи румпель.

— Ельмо, ти збожеволіла. За хвилину ми будемо в місті, в безпеці!

— Атож, — байдуже сказала дружина, лягаючи на дно корабля.

— Ельмо, послухай мене.

— Нічого слухати, Семе.

— Ельмо!

Вони якраз минали біле шахове містечко, і з розпачу, з люті він послав шість куль у кришталеві вежі. Місто щезло у зливі уламків стародавнього скла і кварцу. Воно луснуло, наче мильна бульбашка. Його не стало.

Сем зареготав і вистрелив знову. Остання вежа, остання шахова фігура взялася вогнем, спалахнула й синіми уламками злетіла до зірок.

— Я їм покажу! Я всім покажу, хто я такий!

— Давай, Семе, покажи, — промовила вона, лежачи в тіні.

— А ось іще одне місто! — вигукнув Сем, перезаряджаючи пістолет. — Глянь, як я його помережу.

Позаду замаячіли блакитні кораблі-привиди, поступово наздоганяючи їхній корабель. Спочатку Сем їх не бачив, лише чув якийсь свист і вереск, немовби криця розтинала пісок. Це гострі, як бритва, носи піщаних кораблів різали морське дно. Над ними майоріли червоні вимпеїли, сині вимпели. На світло-блакитних кораблях бовваніли темно-сині постаті, люди в масках, люди з срібними обличчями, люди з синіми зорями замість очей, люди з вирізаними із золота вухами, люди з щоками із сухозлітки і обсипаними рубінами губами, люди, що гналися за ним, — марсіани.

— Один, два, три, — рахував Сем. Марсіанські кораблі наближалися.

— Ельмо, Ельмо, я не можу їх усіх одігнати!

Ельма не озивалась і не вставала зі свого місця. Сем вистрілив вісім разів. Один з піщаних кораблів розлетівся на шматки: вітрило, смарагдовий корпус, бронзовий кіль, румпель кольору місячного сяйва. Всі люди в масках попадали на пісок і зникли в жовтогарячому полум’ї, яке поступово перетворилося на дим. Але інші кораблі наближалися.

— Я один, а їх багато, Ельмо! — закричав він. — Вони вб’ють мене!

Він кинув якір. Все одно не втечеш. Парус затріпотів на вітрі й, зітхнувши, безсило звис. Корабель спинився. Вітер ущух. Плавання скінчилося. Марс затих, а величні марсіанські кораблі оточили землянина й стояли над ним, наче вагаючись…

— Людино з Землі! — долинув з високого сидіння голос. Срібляста маска заворушилась, і облямовані рубінами вуста замерехтіли словами.

— Я нічого не вчинив! — вигукнув Сем, обводячи поглядом усі обличчя — цілу сотню облич, — які оточували його.

На Марсі лишилося небагато марсіан, загалом сотня чи півтори. І більшість їх була тут, на мертвих морях, у своїх воскреслих кораблях, біля своїх мертвих шахових міст, одне з яких щойно розсипалося на друзки, ніби крихка ваза, в яку влучив камінець. Сріблясті маски тьмяно поблискували.

— Це була помилка, — виправдовувався він, сходячи зі свого корабля, на дні якого, ніби мертва, лежала його дружина. — Я прибув на Марс як чесний бізнесмен. З ракети, що розбилася при посадці, я взяв нікому не потрібний матеріал і збудував собі гарненьку сосисочну — такої вам ще не доводилося бачити — біля перехрестя шосейних доріг. Ви знаєте, в якому саме місці. Ви не можете заперечувати, що то чудова будівля. — Сем засміявся й обвів поглядом кораблі. — А тут прийшов до мене той марісанин — я знаю, він був ваш друг. Запевняю вас, він загинув випадково. Я хотів тільки мати сосисочну, першу і єдину на Марсі. Ви розумієте мене? Я хотів тільки продавати найкращі гарячі сосиски на Марсі разом з перцем, цибулею й апельсиновим соком.

Срібні маски не поворухнулися. Вони блищали в місячному сяйві. Спрямовані на Сема жовті очі світилися. Він відчув, як його шлунок стиснувся, висох, став наче камінь. Він кинув пістолет у пісок.

— Я здаюся.

— Підніми свій пістолет, — сказали хором марсіани.

— Що?

— Пістолет. — Вкрита коштовними прикрасами рука махнула з блакитного корабля. — Підніми його. Забери.

Він недовірливо підняв пістолет.

— А тепер, — промовив голос, — повертай свій корабель і пливи назад, до своєї сосисочної.

— Зараз?

— Так, зараз, — сказав голос. — Ми тобі не заподіємо зла. Ти втік, перш ніж ми встигли пояснити тобі, чого ми хочемо. Повертай.

І ось великі кораблі крутнулися на місці-легко, як пушинки, їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо аплодували. Маски виблискували, поверталися, підпалювали тіні.

— Ельмо! — вигукнув Сем, залазячи в корабель. — Вставай, Ельмо. Ми пливемо назад, — говорив він збуджено, відчуваючи невимовне полегшення. — Вони мені не заподіють шкоди, не вб’ють мене, Ельмо. Встань же, люба, встань.

— Щ-що? — Ельма заблимала очима, поволі, наче уві сні підвелася, попленталася на своє місце і, не кажучи більше й слова, важко опустилася на лаву, в той час як корабель знову помчав за вітром.

За півгодини вони знову були біля перехрестя. Всі вийшли з кораблів, поставивши їх на якір.

Вождь став перед Семом та Ельмою. Його маска була вирізана з полірованої бронзи, на місці очей синіли порожні прорізи, замість рота — теж проріз, крізь який по вітру пливли слова.

— Відкривай свою сосисочну, — сказав голос, і рука у вкритій діамантами рукавичці рвучко гойднулася. — Готуй їства, готуй страви, готуй дорогі вина, бо ця ніч воістину велика ніч!

— Ви хочете сказати, — мовив Сем, — що дозволяєте мені залишитися тут?

— Так.

— Ви не сердитеся на мене?

Маска лишалася незворушна, ніби висічена з каменю, холодна й сліпа.

— Відкривай свою харчевню, — сказав тихо голос. — І візьми оце.

— Що це таке?

Сем зиркнув на срібний сувій, на якому танцювали зображення змій — ієрогліфи.

— Це дарча грамота на землю, на всю територію від срібних гір до блакитних горбів, від отого мертвого солоного моря до далеких долин місячного каменю та смарагду, — сказав вождь.

— М-мені? — спитав недовірливо Сем.

— Тобі.

— Сто тисяч миль землі?

— Вона твоя.

— Ти чуєш, Ельмо?

Ельма стояла, спершись на алюмінієвий сосисочний павільйон, заплющивши очі.

— Але чому ви даєте мені все це? — спитав Сем, намагаючись зазирнути в щілини-очі.

— Це ще не все. Ось, візьми.

З’явилося ще шість сувоїв. Виголошувалися назви — ще і ще, назви нових територій.

— Та це ж половина Марса! Я володію половиною Марса! — вигукнув Сем, стискаючи в руці сувої.

Він помахав ними перед обличчям Ельми, охоплений божевільною радістю.

— Ельмо, ти чуєш?

— Чую, — відповіла Ельма, вдивляючись у небо. Жінка, здавалося, шукала там чогось. Вона була якось дивно стривожена.

— Дякую, о, дякую, — говорив Сем до бронзової маски.

— Сьогодні знаменна ніч, — сказала маска. — Тож будь напоготові.

— Авжеж буду. Мене чекає сюрприз? Мабуть, ракета з Землі прибувають раніше, ніж ми думали, на цілий місяць раніше? Всі десять тисяч ракет з поселенцями — шахтарями, робітниками і їхніми дружинами! Разом їх буде сто тисяч. Хіба ж не здорово, Ельмо? Бачиш, я казав тобі. Я казав тобі, що в отому місті не завжди буде лише тисяча жителів. Прибуде ще п’ятдесят тисяч, а за місяць ще сто тисяч, а на кінець року там буде п’ять мільйонів землян. І мені належить єдина сосисочна на дорозі до копалень, на перехресті шосе!

Маска попливла за вітром.

— Ми залишаємо тебе. Готуйся. Це все твоє.

В розсіяному місячному світлі, наче металеві пелюстки якоїсь доісторичної квітки, наче величезні голубі пера, наче гігантські кобальтові метелики, старі кораблі повернулися й попливли по шурхітливих пісках, а маски виблискували й мерехтіли, аж поки останній відблиск, останній спалах блакиті не зник між пагорбів.

— Ельмо, чому вони це зробили? Чому вони не вбили мене? Може, вони щось знають? Що з ними таке? Ельмо, ти розумієш? — Він струснув її за плечі. — Я володію половиною Марса!

Вона стежила за нічним небом і чекала.

— Ходімо, — сказав він. — Треба все підготувати. Гарячі сосиски, теплі булочки, смачна приправа, серветки, і скрізь бездоганна чистота! Гей! — Він пішов у танець, хвицяючи ногами. — Ой людоньки, який я щасливий! Так, сер, щасливий я! — фальшиво заспівав він. — Це мій щасливий день!

Він зварив сосиски, нарізав булочки, покришив цибулю — весь час прискорюючи темп.

— Подумати тільки, той марсіанин сказав, що мене чекає сюрприз. Це може означати лише одне, Ельмо. Оті сто тисяч прибувають раніше, ніж планувалося — саме цієї ночі! Це буде справжня повінь! Доведеться працювати не складаючи рук. До того ж сюди понаїжджають туристи, Ельмо. Ми заробимо силу грошей!

Він вийшов надвір і глянув на небо, але нічого не побачив.

— Вони можуть бути тут кожної хвилини, — сказав він, жадібно вдихаючи холодне повітря. — Ах!

Ельма мовчала. Вона почистила картоплю для печені, не одриваючи очей від неба.

— Семе, — обізвалась вона перегодом. — Ось вона. Подивись-но.

Він підвів очі.

Земля. Вона піднялася над пагорбами, зелена, ніби одшліфований коштовний камінь.

— Добра стара Земле, — любовно прошепотів він. — Добра стара чудова Земле. Своїх зголоднілих синів надішли мені. Як це говориться в тому вірші? Пришли мені своїх голодних. Земле-мамо. Тут на них чекає Сем Паркхіл, сосиски в нього гарячі, булочки теплі, в світлиці заметено. Ну ж бо, Земле, присилай мені свої ракети!

Він вийшов, щоб поглянути на свою оселю. Ось вона перед ним, на дні мертвого моря, красується, ніби щойно знесене яєчко, єдиний осередок світла й тепла на сотні миль безлюдної пустелі. Вона була наче серце, що б’ється у великому темному тілі.

Він дивився на неї вогкими очима, відчуваючи, як до горла йому підкочується клубок.

— Підходьте, — запросив він небесні зорі. — Хто перший в черзі?

— Семе, — сказала Ельма.

В чорному небі щось яскраво спалахнуло.

Спалахнула Земля.

Частина її, здавалося, розлетілась на мільйони шматочків, ніби вибухнула велетенська мозаїка. Хвилину вона горіла, капаючи вогнем, втроє більша проти звичайного, а потім пригасла.

— Що воно таке було? — спитав Сем, вдивляючись у зелений вогонь на небі.

— Земля, — відповіла Ельма, згорнувши руки.

— Не може цього бути, це не Земля! Ні, це не Земля! Це неможливо.

— Ти хочеш сказати, це не могла бути Земля? — сказала Ельма, дивлячись на чоловіка. — Зараз це вже не Земля. Ні, це не Земля. Ти це хочеш сказати?

— Не Земля — о ні, це не могла бути Земля! — голосив він.

Він стояв, узявшися в боки, роззявивши рота, втупивши в небо широко розплющені осклілі очі.

— Семе! — гукнула дружина і вперше за ці дні її очі заблищали. — Семе!

Він тупо подивився на неї.

— Ну, що ж, — сказала вона і на мить змовкла, оглядаючись навкруги. Потім жваво кинула собі на руку мокрого рушника. — Більше світла, ввімкни музику, повідчиняй усі двері, Семе. До нас мають прибути нові, клієнти десь за мільйон років. Так, сер, треба бути напоготові.

Сем не поворухнувся.

— Яке вдале місце для сосисочної, — мовила вона, беручи із баночки зубочистку. — Відкрию тобі невеличкий секрет, — прошепотіла вона, нахиляючись до чоловіка. — За всіма ознаками тут має розпочатися мертвий сезон.

Того вечора всі повиходили надвір і задерли голови. Вони залишили все — хто вечерю, хто прання, навіть ті, хто готувався дивитись кіно, — всі повиходили на свої вже не нові ґанки й почали стежити за зеленою зіркою Землі. Вони зробили це підсвідомо, як тільки почули по радіо новину. Там була Земля, на яку насувалася війна, і там були сотні тисяч матерів або бабусь, батьків або братів, тіток, дядьків або двоюрідних братів і сестер. Вони стояли на ґанках і намагались повірити в існування Землі, так само як колись намагались повірити в існування Марса — питання тепер ставилося навпаки. З усіх поглядів Земля для них була мертва: вони не бачили її по три, по чотири роки. Простір був добрим анестезуючим засобом, сімдесят мільйонів миль простору притупляли почуття, присипляли пам’ять, робили Землю безлюдною, стирали минуле, давали цим людям змогу працювати. Але тепер, цього вечора, мертві воскресли. Земля знову залюднилася, прокинулася пам’ять, був званий мільйон імен: що воно робить такий-то на Землі цього вечора? Що там з тим або з іншим? Люди на ганках скоса позирали один на одного.

О дев’ятій годині Земля, здавалося, вибухнула, спалахнула, загорілася.

Люди на ґанках сховали обличчя в долоні, наче намагаючись пригасити полум’я. Вони чекали.

Десь опівночі полум’я згасло. Земля була на місці. По ґанках, ніби осінній вітер, прокотилося зітхання.

— Давно ми не мали звісток од Гаррі.

— Він живий і здоровий.

— Треба буде послати телеграму матері.

— Вона жива й здорова.

— Справді?

— Тільки не хвилюйся.

— Ти гадаєш, вона жива й здорова?

— Авжеж, авжеж. Ходімо спати.

Але ніхто не рушав з місця. Люди повиносили на нічні моріжки пізні вечері, розставили хиткі столи і поволі длубали в тарілках до двох годин, коли заблищало з Землі світлове радіо — азбука Морзе. Люди стежили за могутніми спалахами, які виблискували в далекій космічній далині.

Австралійський континент знищено внаслідок вибуху складів атомних боєприпасів. На Лос-Анджелес, Лондон скинуто бомби. Війна. Вертайтеся додому. Вертайтеся додому.

Усі повиходили з-за столів.

Вертайтеся додому. Вертайтеся додому. Вертайтеся додому. Вертайтеся додому.

— Чи ви одержували що-небудь від вашого брата Теда цього року?

— Ви ж знаєте наші поштові тарифи — п’ять доларів за лист на Землю. Не дуже розженешся.

Вертайтеся додому.

— У мене не виходить з голови Джейн. Ви ж пам’ятаєте Джейн, мою малу сестричку!

Вертайтеся додому.

О третій годині холодної ночі власник крамниці дорожніх речей підвів голову. Вулицею йшли люди, багато людей.

— Я навмисно досі не зачиняв крамниці. Що бажає пане?

До світанку всі валізи зникли з полиць.

Край мертвого марсіанського моря стояло біленьке мовчазне містечко. Воно було порожнє. На вулицях жодної живої душі. Цілий день в крамницях горіло світло. Двері крамниць були відчинені навстіж, немовби люди вибігали з них, забувши про все. Ніким не читані журнали, приставлені місяць тому з Землі на сріблястій ракеті, жовкли проти сонця на дротяних вітринах перед мовчазними кав’ярнями. Сторінки журналів перегортав вітер.

Місто було мертве. Ліжка в будинках стали порожні й холодні. Тишу порушувало лише гудіння електричних дротів та динамо-машин, що й досі жили самі по собі. Вода бігла у вщерть повні ванни, струменіла по кімнатах на ґанки й лилася вниз на маленькі грядки, напоюючи занедбані квіти. В темних театрах під сидіннями тужавіла жувальна, гумка з відбитками зубів.

З ракетодрому за містом ще й досі тхнуло пальним — недавно звідти злетіла остання ракета на Землю. Якби ви кинули в телескоп-автомат десять центів, то, може, побачили б велику війну, що точилася на тій планеті. Може, ви побачили б, як вибухає Нью-Йорк. Може, видно було б Лондон, вкритий радіоактивним туманом. Може, тоді б вам стало зрозуміло, чому знелюділо це марсіанське містечко. Як швидко люди залишили його? Зайдіть у будь-яку крамницю, натисніть клавіш, і з кас миттю вискочать шухляди, засяють і забряжчать монетами. Ота війна на Землі, очевидно, страшна й затяжна.

Порожніми вулицями містечка, тихо насвистуючи й женучи ногами порожню бляшанку, йшов у глибокій задумі високий худий чоловік. В його очах світилася самотність. Він ворушив у кишенях кістлявими руками, подзвонюючи новенькими десятицентовими монетками. Час від часу він шпурляв монетку додолу. При цьому стримано посміювався й простував далі, сіючи блискучі монети.

Його звали Уолтером Гріпом. Він розробляв золотоносну жилу, живучи в самотній хатині далеко серед блакитних марсіанських гір. Раз на два тижні приходив до міста і шукав спокійну й розумну жінку, яка могла б стати йому за дружину. Вже кілька років він повертався до своєї хатини самотній і розчарований. Тиждень тому він знову прийшов до міста й побачив його безлюдним і покинутим.

Вражений, він ускочив тоді в закусочну, відчинив холодильник і замовив собі потрійний сендвіч з телятиною.

— Одну хвилину! — крикнув він сам собі, кидаючи на руку рушника.

Він щедро нарізав м’яса й хліба, витер стола, запросив себе сісти і довго їв. Потім розшукав магазин безалкогольних напоїв і замовив газованої води. Продавець — Уолтер Гріп — був на диво чемний і відразу ж подав повну склянку.

Він напхав кишені штанів грошима, взяв усі, які знайшов, навантажив дитячий візочок десятидоларовими банкнотами й помчав щодуху містом. Добігши до околиці, Уолтер раптом зрозумів, який він дурень. Гроші йому були непотрібні. Він одвіз їх туди, де взяв, витяг із власного гаманця долар, щоб заплатити за сендвічі, опустив його в касу закусочної і додав двадцять п’ять центів чайових.

Того вечора Гріп побував у турецькій лазні, скуштував соковитого філе з чудовою грибною підливою, імпортного сухого хересу й суниць у вині. Він підібрав собі новий фланелевий костюм і дорогий сірий капелюх, який смішно крутився на його голові. Він опустив монету в автоматичний патефон і послухав “Де ви, старі друзі, любе товариство?”. Потім йшов містом і кидав монети в усі автоматичні патефони. Мертві вулиці й ніч сповнилися сумною мелодією, а він гуляв вулицями — високий, худий і самотній, — заклавши руки в кишені, і його кроки озивалися луною в порожніх вулицях.

Але все це було минулого тижня. Він спав у гарному будинку на Марсіанській вулиці, встав о дев’ятій ранку, прийняв ванну і повагом подався до міста — снідати яєчнею з шинкою. Кожного ранку він заморожував тонну м’яса, городини й тістечок з лимонним кремом — такої купи їства йому вистачило б на десять років, аж поки з Землі прилетять ракети, якщо вони коли-небудь прилетять.

А цього вечора він тинявся вулицями, розглядаючи рожевощоких гарних воскових жінок у сяючих вітринах.

Гріп вперше по-справжньому зрозумів, яке мертве місто. Він налив собі кухоль пива і тихо заплакав.

— Та я ж зовсім самотній, — промовив він.

Гріп зайшов до кінотеатру “Еліта”, — показати собі фільм, щоб хоч ненадовго відігнати думки про самотність. Порожній кінотеатр скидався на гробницю, сірі чорні привиди ворушилися на широкому екрані. Здригнувшись, він вискочив із цього страшного місця.

Він вирішив повернутися додому, і тепер ішов, майже біг серединою якоїсь вулиці, коли враз почув телефонний дзвінок.

Гріп прислухався.

— В чиємусь домі дзвонить телефон, — сказав вії прямуючи далі. — Комусь треба було б зняти трубку.

Він сів на край тротуару і спроквола зняв черевика щоб викинути камінець.

— Комусь! — вигукнув вій, схопившись на ноги. — Мені! Господи милосердний, що це таке зі мною! — несамовито скрикнув і крутнувся, озираючись на всі боки. — В якому домі? В тому!

Гріп помчав через газон, збіг сходами, вбіг у темний хол.

Схопив телефонну трубку.

— Алло! — гукнув він.

Ту-у-у.

— Алло, алло!

Трубку вже повісили.

— Алло! — він кинув трубку на місце. — Дурню, дурню! — люто вилаяв сам себе. — Сидів як блазень на тротуарі! Ах ти ж, несусвітний дурню! — Він стиснув руками телефон. — Ну ж бо, подзвони ще! Ну ж бо!

Йому ніколи й на думку не спадало, що, крім нього, на Марсі могли залишитись інші люди. Цілий тиждень він нікого не бачив. У нього склалося враження, що всі міста були такі ж безлюдні, як і це.

Тепер Гріп тремтів, дивлячись на страшний маленький чорний апарат. Автоматична система сполучала всі тридцять міст Марса. Звідки дзвонив телефон?

Цього він не знав.

Він чекав. Подався в чужу кухню, розморозив якісь ягоди і сумно почав їсти.

— На тому кінці нікого не було, — пробурмотів він. — Може, десь од вітру повалився стовп, і телефон задзвонив сам.

Але ж хіба він не почув, як клацнуло в трубці? А це означало, що хтось далеко повісив свою трубку.

Він просидів у холі всю ніч.

— Не через телефон, — говорив сам собі. — Просто мені більше нічого робити.

Він слухав цокання свого годинника.

— Вона вже сюди не подзвонить, — сказав він. — Вона ніколи не подзвонить по номеру, який не відповідає. Може, вона саме зараз дзвонить в інші будинки міста? А я сиджу тут… Стривай! — засміявся він. — Чому я кажу “вона”?

Він заморгав очима.

— Адже це може бути “він”, хіба ні?

Серце його завмерло. Він увесь похолов. Йому дуже хотілося, щоб це була “вона”.

Гріп вийшов з дому і став посеред вулиці. Прислухався. Жодного звуку. Жодної пташки. Жодної автомашини. Тільки калатає серце. Удар, пауза і знов удар. Від напруження заболіло обличчя.

Тихесенько повівав вітер.

— Ш-ш-ш, — прошепотів він. — Слухай.

Він поволі ступав по колу, повертаючи голову від одного мовчазного будинку до іншого.

“Вона набиратиме нові й нові номери, — думав він. — Це повинна бути жінка. Чому? Тільки жінка дзвонитиме й дзвонитиме. Чоловік — той ні. Чоловік самостійний. Хіба я кому-небудь дзвонив? Ні! Навіть не подумав про це. Це має бути жінка, присягаюся богом”.

Десь далеко під зорями задзвонив телефон. Він побіг. Потім спинився й послухав. Дзвонить. Пробіг ще кілька кроків. Чути краще. Він побіг провулком. Ще голосніше! Проминув шість будинків, ще шість. Значно голосніше! Він знайшов будинок, але двері були замкнені.

Телефон дзвонив. — Щоб тебе чорт забрав! — крикнув він, сіпаючи за ручку.

Телефон дзвонив щосили. Він шпурнув у вікно вітальні стілець, що стояв на ґанку, і стрибнув сам слідом.

Не встиг торкнутися трубки, як телефон замовк.

Тоді він обійшов будинок, побив дзеркала, позривав портьєри і засунув їх жужмом у піч на кухні.

Нарешті, знесилившись, узяв тоненьку телефонну книгу, де були номери всіх телефонів на Марсі. П’ятдесят тисяч прізвищ.

Він почав з першого.

Емілія Еймс. Вона мешкала в Новому Чікаго, за сто миль звідси, на тім боці мертвого моря. Він набрав номер її телефону.

Немає відповіді.

Номер другий мешкав Новому Нью-Йорку, за п’ять тисяч миль, аж за блакитними горами.

Нема відповіді.

Він набрав третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий номер: пальці в нього судорожно здригалися, і він не міг стиснути трубки.

І тут жіночий голос відповів.

— Алло?

— Алло, о господи, алло! — закричав у відповідь Уолтер.

— Це запис на плівці, — декламував жіночий голос. — Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати на плівку те, що ви хотіли б передати їй, щоб вона могла подзвонити вам, коли прийде додому? Алло! Це запис на плівці. Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати…

Він поклав трубку. Якийсь час сидів нерухомо, лише губи часто-часто сіпалися.

Поміркувавши, знову набрав той самий номер.

— Коли міс Гелен Аразумян прийде додому, — сказав він, — передайте їй, хай забирається під три чорти.

Він подзвонив на телефонні станції Марс-Джанкшна, Нового Бостона, Аркадії та Рузвельт-Сіті, міркуючи, що люди дзвонитимуть саме звідти; потім він зв’язався з ратушами та іншими громадськими установами кожного міста. Обдзвонив найкращі готелі. Хто-хто, а жінка влаштується там, де є розкіш.

Раптом він перестав дзвонити, сплеснув руками й зареготав. Звичайно! Він подивився в телефонну книгу і подзвонив по міжміському телефону в найбільший салон краси в Нове Техас-Сіті. Якщо є якесь місце, де жінка залюбки вештатиметься цілими днями, прикладаючи до обличчя грязеві маски, сидячи під сушильним апаратом, то це буде драпірований м’яким оксамитом, прикрашений діамантами салон краси!

Телефон задзвонив. Хтось на другому кінці проводу зняв трубку. Жіночий голос промовив:

— Алло!

— Якщо це запис, — проголосив Уолтер Гріп, — я приїду і висаджу в повітря будинок.

— Це не запис, — озвався, — озвався жіночий голос. — Алло! Алло, тут є хтось живий? Де ви? — І жінка радісно зойкнула.

Уолтер мало не зомлів.

— Ви? — скрикнув він і рвучко схопився на ноги. Очі в нього засвітилися дикою радістю. — Боже милий, яке щастя, як вас звати?

— Женев’єва Селсор! — відповіла вона, плачучи в трубку. — О, яка я рада, що вас чую, байдуже, хто ви!

— Уолтер Гріп!

— Уолтере, привіт вам, Уолтере!

— Привіт, Женев’єво!

— Уолтер. Таке гарне ім’я. Уолтер, Уолтер!

— Дякую.

— Уолтере, де ви є?

Її голос був такий ласкавий, милий і гарний. Уолтер щільно притулив до вуха трубку. Він відчув, що підлога пливе у нього під ногами. Щоки його палали.

— Я в Марлін Вілідж, — сказав він. — Я…

Ту-у-у…

— Алло? — гукнув він.

Ту-у-у. Він посіпав штепсельну вилку. Нічого.

Десь вітер звалив стовпа. Женев’єва Селсор зникла так само раптово, як і з’явилася.

Він знову набрав номер, але лінія мовчала.

— В усякому разі, я знаю, де вона.

Він вибіг з будинку. Сходило сонце, коли він вивів заднім ходом з чужого гаража схожу на жука машину, навантажив на заднє сидіння харчі з будинку і помчав з швидкістю вісімдесят миль на годину по шосе, що вело в Нове Техас-Сіті.

“Тисяча миль, — думав він. — Женев’єво Селсор, потерпи, ти ще побачиш мене”.

За містом він сигналив на кожному повороті. Після неймовірного дня напруженої їзди, коли сонце вже заходило, спинився край дороги, скинув тісні черевики, простягся на сидінні й насунув на втомлені очі сірого капелюха. Дихання його стало повільним і рівним. Дув легенький вітер, і в сутінках ніжно сяяли над ним зорі. Навколо височіли марсіанські гори. Їм було мільйони років. Сяйво зір мерехтіло на шпилях марсіанського містечка — воно нагадувало шахову дошку з фігурами, що примостилася серед блакитних пагорбів.

Він спав і не спав. “О Женев’єво, мила Женев’єво, — тихо шепотів-наспівував він, — хай проходять роки, хай минають роки. Але, Женев’єво, мила Женев’єво…” — Він був налитий теплом. Він чув зітхання її тихого милого свіжого голосу: “Алло, алло, Уолтере! Це не запис. Де ти, Уолтере, де ти є?”

Він зітхнув, простягаючи руки, щоб торкнутися її, осяяної місячним світлом. Довгі темні коси колихалися на вітрі, це було чудесно. А її губи, наче червоні м’ятні крижинки-цукерки. А її щоки, наче щойно зрізані вологі троянди. А її тіло, наче чистий прозорий туман… І її лагідний, свіжий, милий голос знову наспівував йому слова давньої сумної пісні: “О Женев’єво, мила Женев’єво, хай проходять роки, хай минають роки…”

Гріп заснув.

До Нового Техас-Сіті він приїхав опівночі.

Спинився перед салоном краси “Де-люкс” і щосили загукав.

Він сподівався, що вона вибіжить надвір, вся — парфуми, вся — сміх.

Але ніхто не вибігав.

— Вона спить, — пояснив він собі, прямуючи до дверей. — Ось я! — гукнув він. — Привіт, Женев’єво!

Місто лежало в мовчазному сяйві подвійного місяця. Вітер десь лопотів парусиновим тентом.

Він розчинив навстіж скляні двері й зайшов усередину.

— Гей! — гукнув він і невпевнено засміявся. — Не ховайся! Я знаю, ти тут!

Він обшукав кожну кабіну.

На підлозі знайшов маленьку хусточку. Вона так гарно пахла, що він аж захитався.

— Женев’єво! — покликав Гріп.

Він поїхав машиною порожніми вулицями, але нічого не побачив.

— Якщо це жарт… — почав він і враз сповільнив хід. — Стривай-но. Нас щось роз’єднало. Може, вона поїхала до Марлін Вілідж, поки я їхав сюди! Вона, напевно, вибрала стародавню Морську дорогу. Ми розминулися. Звідки вона знає, що я поїду до неї? Я цього не сказав. А вона так перелякалася, коли телефон замовк, що кинулася розшукувати мене в Марлін Вілідж! А я тут, і, присягаюся богом, який же я дурень!

І вдаривши по кнопці сигналу, він стрілою помчав із міста.

Їхав цілу ніч і все думав: “А що, коли я не застану її в Марлін Вілідж?”

Але він гнав цю думку геть. Вона має бути там. І він підбіжить, схопить її і, може, навіть поцілує раз у губи.

“Женев’єво, мила Женев’єво”, — насвистував він доводячи швидкість до ста миль на годину.

На світанку в Марлін Вілідж панувала тиша. Жовте світло ще горіло в кількох крамницях, але автоматичний патефон, який грав сто годин без перерви, нарешті зіпсувався, і тиша стала цілковитою. Сонце гріло вулиці й холодне порожнє небо.

Уолтер звернув на головну вулицю і, все ще світячи фарами, засигналив — шість разів на одному розі, шість разів на другому. Він придивлявся до вивісок крамниць. Його обличчя було бліде і втомлене, а руки ковзали по мокрому від поту керму.

— Женев’єво! — гукнув він у порожню вулицю.

Двері салону краси відчинилися.

— Женев’єво! — крикнув він, зупиняючи машину.

Він кинувся через вулицю до Женев’єви Селсор, яка стояла у відчинених дверях салону. В руках вона тримала відкриту коробку шоколадних цукерок з кремом. Пальці, що стискали коробку, були опецькуваті й бліді. Коли вона вийшла на світло, виявилося, що обличчя в неї округле й м’ясисте, а очі — наче двоє величезних яєць, втиснутих у біле пухке тісто. Ноги її були товсті, як колоди, і вона ходила, незграбно човгаючи ними. Волосся її мало якийсь дивний брунатний відтінок. Вона, очевидно, пробувала робити різні зачіски, і на голові було щось схоже на пташине гніздо. Губ у неї не було зовсім, і замість них вона намалювала собі помадою великі червоні уста, які то розкривалися, то закривалися. Вона вищипала собі брови, залишивши над очима дві тоненькі лінії — наче дві антени.

Уолтер спинився. Усмішка зійшла з його обличчя. Він стояв і дивився на неї.

Вона впустила коробку на тротуар.

— Ви… Женев’єва Селсор?

В нього дзвеніло у вухах.

— Ви Уолтер Гріф? — запитала вона.

— Гріп.

— Гріп, — виправилася вона.

— Здрастуйте, — стримано мовив він.

— Здрастуйте, — вона простягла йому руку. Пальці її були липкі від шоколаду.

— Ну, — сказав Уолтер Гріп.

— Що? — спитала Женев’єва Селсор.

— Я просто сказав: “Ну”, — відповів Уолтер.

— Ага.

Була дев’ята вечора. День вони провели, наче на пікніку, а на вечерю він приготував філе міньйон, яке їй не сподобалося, бо було недосмажене. Отож він його підсмажив ще, і воно вийшло пересмажене, чи перепряжене, чи бозна-яке.

Він засміявся і сказав:

— Ми подивимося картину!

Вона погодилась і вчепилася своїми шоколадними пальцями за його лікоть. Але дивитися вона хотіла тільки п’ятдесятирічної давності фільм з Кларком Гейблом.

— Ну й сміхота, правда? — хихотіла вона. — А зараз, гляньте-но, от кумедія! — Фільм скінчився. — Пустіть йо-його знову, — скомандувала вона.

— Знову? — перепитав він.

— Знову.

А коли він повернувся, вона притиснулася до нього, оповила своїми лапами.

— Ви не зовсім такий, як я сподівалася, проте ви милий, — призналася вона.

— Дякую, — відповів він, ковтаючи образу.

— Ох, цей Гейбл, — сказала вона і вщипнула його за ногу.

— Ой! — скрикнув він.

Після фільму вони вийшли на мовчазну вулицю. Вона зайшла в магазин, розбила вітрину, нап’яла на себе якесь строкате ганчір’я. Потім вилила собі на голову пляшку парфумів і стала схожа на вівчарку, що скупалася в річці.

— Скільки вам років? — запитав він.

— Угадайте. — Спливаючи парфумами, вона вела його вулицею.

— Тридцять, — сказав він.

— Не вгадали, — вона вимушено засміялася. — Мені всього двадцять сім!..

— Ось іще одна кондитерська, — зауважила вона. — Слово честі, відколи все це сталося, я просто купаюся в розкошах. Моя рідня мені ніколи не подобалася. Всі вони були дурні. Вони полетіли на Землю два місяці тому. Було домовлено, що я вирушу останньою ракетою, але я лишилася. Знаєте чому?

— Чому?

— Тому що всі вони чіплялися до мене. Отож я й залишилася. Тут я можу обливатися парфумами, пити хоч десять тисяч кухлів пива і їсти досхочу цукерки, не слухаючи їхнього бурчання. Тому я тут!

— Так, ви тут, — мовив Уолтер, заплющуючи очі.

— Вже пізно, — сказала вона, кидаючи на нього погляд.

— Еге ж.

— Я втомилася, — сказала вона.

— Дивно. А мені зовсім не хочеться спати.

— Он як, — сказала вона.

— Я б не лягав цілу ніч, — мовив він. — Знаєте що, у Майка є хороша платівка. Ходімте, я вам її програю.

— Я втомилася. — Вона лукаво позирнула на нього блискучими очима.

— А я почуваю себе бадьоро, як ніколи. — Він помовчав. — Мені аж чудно.

— Вернімося до салону краси, — сказала вона. — Я хочу вам щось показати.

Вона потягла його в скляні двері й підвела до великої білої коробки.

— Я взяла це з собою, коли їхала з Техас-Сіті, — пояснила вона, розв’язуючи рожеву стьожку. — Я подумала: що ж, я єдина жінка на Марсі, а він — єдиний чоловік, і ось… — Вона підняла кришку, відгорнула шурхітливий рожевий цигарковий папір і ляпнула по ньому рукою. — Ось воно.

Уолтер Гріп витріщив очі.

— Що це? — спитав він, починаючи тремтіти.

— А ти й не знаєш, дурнику? Воно все в мереживах, усе біле, усе ніжне й таке інше.

— Ні, я не знаю, що це таке.

— Це весільне вбрання, дурнику.

— Справді? — Голос у нього зірвався.

Він заплющив очі. Її голос був такий самий м’який, свіжий і милий, як і по телефону. Але коли він розплющив очі й подивився на неї…

Він позадкував.

— Яка краса, — сказав він.

— Правда?

— Женев’єво, — сказав він, позираючи на двері.

— Що?

— Женев’єво, я маю тобі щось сказати.

— Що саме?

Вона попливла до нього, і він відчув густий запах парфумів.

— Я хотів тобі сказати ось що…

— Я слухаю…

— До побачення!

І перш ніж вона встигла скрикнути, він вискочив за двері і стрибнув у свою машину.

Коли вона вибігла на вулицю й спинилася на краю тротуару, він уже рушив.

— Уолтере Гріф, верніться! — заволала вона, простягаючи руки.

— Гріп! — гукнув він їй.

— Гріп! — закричала вона.

Машина майнула мовчазною вулицею.

Гази з вихлопної труби колихнули жмут білого вбрання, яке вона стискала своїми пухкими руками.

Він їхав три дні і три ночі. Одного разу йому здалося, що його переслідує машина. Він затремтів і вкрився холодним потом. Звернувши на іншу дорогу, помчав повз мертві містечка мертвого марсіанського світу. Він їхав і їхав — тиждень і ще один день, аж поки між ним і Мартін Вілідж пролягли десять тисяч миль. Тоді він звернув у невелике місто Готвіл Спрінгз, де були крамнички, які він міг увечері освітити електрикою, і ресторани, в яких міг посидіти, замовляючи різні страви. І з того часу він жив там з двома холодильниками, заповненими харчами, яких йому вистачить на сто років, із запасом сигар на десять тисяч днів і гарним ліжком з м’яким матрацом.

А коли раз на кілька років, буває, задзвонить телефон — він не знімає трубки.

Коли в небесах знімався вітер, він зі своєю невеликою сім’єю сидів у кам’яній хатині і грів руки над вогнем. Вітер хвилював у каналах воду і мало не здував з неба зорі, але містер Гетевей сидів собі спокійнісінько, розмовляючи з дружиною, двома дочками й сином про давні дні на Землі, і всі вони залюбки відповідали йому.

Минав двадцятий рік після Великої війни. Марс був велетенською гробницею. Питання, чи Земля теж мертва, було предметом частих мовчазних роздумів для Гетевея та його родини протягом довгих марсіанських вечорів.

Цього вечора люта марсіанська піщана буря промчала над низенькими марсіанськими цвинтарями, над стародавніми містами. Вітер відривав тоненькі стіни пластмасових будинків у спорудженому американцями місті, яке повільно щезало в пісках.

Буря вщухла. Гетевей вийшов, щоб подивитися на Землю, яка зеленим вогником палала у вітряному небі. Він звів над головою руки, немовби тягнувся до лампи, що висіла під стелею темної кімнати. Обвів поглядом дно мертвого моря. “Жодної живої істоти на цілій планеті, — подумав він. — Тільки я. І вони”. Він обернувся й зазирнув у кам’яну хатину.

Що воно діється зараз на Землі? Він не помічав ніяких видимих змін на поверхні Землі, коли дивився в свій тридцятидюймовий телескоп. “Що ж, — думав він, — я можу прожити ще двадцять років, якщо буду обережний. За цей час хтось може нагодитися. Або прибуде з-за мертвого моря, або прилетить ракетою з космосу на маленькій ниточці червоного полум’я”.

Він крикнув до хати:

— Я трохи пройдуся.

— Гаразд, — відповіла дружина.

Гетевей поволі йшов між руїнами.

“Made in New York”[16], — прочитав він дорогою на уламку металу. “І всі ці речі з Землі щезнуть набагато раніше за старі марсіанські міста”. Він кинув погляд на селище, що лежало між синіх гір і було збудоване п’ятдесят сторіч тому.

Підійшов до самотнього марсіанського кладовища — рівних рядів шестикутних невеликих надгробків на схилі, відкритому всім вітрам.

Він стояв, дивлячись на чотири могили з грубо витесаними дерев’яними хрестами, вимовляючи в думці імена, написані на хрестах. Очі його були сухі. Вони вже давно висохли.

— Чи пробачите мені те, що я вчинив? — спитав від хрести. — Я був дуже самотній. Ви ж розумієте мене, адже розумієте?

Він повернувся до кам’яної хатини і, перш ніж зайти ще раз притулив до лоба долоню, оглядаючи чорне небо.

— Чекай, і чекай, і виглядай, — сказав сам собі, — і, може, одного вечора…

На небі засвітився малесенький червоний вогник. Він одступив від світла, що падало з вікна.

— …А ти подивися ще раз, — прошепотів він.

Маленький вогник був на тому ж місці.

— Минулого вечора його не було, — прошепотів він. Гетевей спіткнувся і впав, схопився, побіг за хату, повернув телескоп і спрямував його в небо. За хвилину, після довгого, напруженого вивчення вогника, він став у низьких дверях хатини. Дружина, дві дочки й син обернулися до нього. Нарешті він спромігся заговорити.

— Я маю добру звістку, — сказав він. — Я дивився на небо. Наближається ракета, яка забере нас усіх додому. Вранці вона буде тут.

Він поклав руки на стіл, сховав обличчя в долоні й тихо заплакав.

Тієї ночі о третій годині Гетевей спалив усе, що лишилося від Нового Нью-Йорка.

Він узяв смолоскип, пішов у пластмасове місто й торкнувся полум’ям однієї стіни, потім другої, третьої… Місто розцвіло величезними вогненними квітами. Цю ілюмінацію, безперечно, помітять з неба. Ракета забере містера Гетевея та його сім’ю.

Коли він вертався до хати, його серце шалено калатало.

— Бачите? — він підніс до світла вкриту шаром пилу пляшку. — Вино! Я зберіг його саме для цієї ночі. Я знав, що хтось колись нас таки знайде! Тож відсвяткуймо цю подію!

Він налив п’ять склянок по самі вінця.

— Це було давно, — сказав він, зосереджено розглядаючи свою склянку. — Пригадуєш той день, коли почалася війна? Двадцять років і сім місяців тому. І всі ракети були відкликані з Марса додому. А ти, і я, і діти перебували в горах, провадячи археологічні дослідження, вивчаючи стародавні хірургічні методи марсіан. Ми гнали щодуху наші коні, мало не загнали їх на смерть, пам’ятаєш? Та все одно ми запізнилися на цілий тиждень. Усі вони вже вилетіли. На Марсі не лишилося жодної ракети. Ти пам’ятаєш, пам’ятаєш? Ми самі на цілій планеті. Боже, боже, як минають роки! Я б не витримав, якби тут не було тебе, всіх вас. Без вас я укоротив би собі віку. Лише з вами чекати було варто. Тож вип’ємо за нас, — він підняв склянку. — І за наше довге пильне чекання.

Він випив.

Дружина, дві дочки й син піднесли до уст свої склянки.

Вино побігло всім чотирьом по підборіддю.

На ранок від міста лишилася купа попелу. Вітер ганяв по дну мертвого моря великі чорні пластівці. Вогонь згас, але він зробив своє діло: червона плямка на небі зросла.

З кам’яної хатини запахло імбирними пряниками. Коли Гетевей зайшов до кімнати, дружина стояла біля столу — вона щойно вийняла з печі лист з гарячими пряниками. Дочки підмітали тугими віниками голу кам’яну підлогу, а син чистив столове срібло.

— Ми їм приготуємо розкішний сніданок, — засміявся Гетевей. — Одягніть своє найкраще вбрання!

Він вийшов надвір і попростував до великої металевої споруди. Всередині були холодильник і електростанція. Їх він протягом років одремонтував і налагодив своїми вправними тонкими пальцями, так само як у вільний час відремонтував годинники, телефони й магнітофони. Тут було повно речей, зроблених ним самим, і всіляких пристроїв та механізмів, призначення яких було загадкою навіть для нього.

З глибин холодильника він витяг вкриті памороззю картонні коробки з квасолею й суницями, які простояли тут двадцять років. “Вийди, Лазарю”, — в думці сказав він і витяг заморожене курча.

Коли ракета приземлилася, домівка Гетевея пахла всіма ароматами кухні.

Гетевей помчав з горба, як хлопчик. Раз він спинився: гострий біль раптом прошив йому груди. Він сів на камінь, трохи перепочив, потім знову побіг.

Гаряче повітря струменіло від огнистої ракети. Відчинився люк. З нього визирнув чоловік.

Гетевей прикрив долонею очі, придивився й вигукнув:

— Капітан Уайльдер!

— Хто це? — капітан Уайльдер стрибнув на землю й спинився вражений. За мить він простягнув руку. — Великий боже, та це ж Гетевей.

— Атож.

Вони дивились один на одного.

— Гетевей, з моєї старої команди, з Четвертої експедиції!

— Багато часу збігло, капітане.

— Багато… Мені приємно знову бачити вас.

— Я старий, — просто сказав Гетевей.

— Та я й сам уже немолодий. Двадцять років у польоті: Юпітер, Сатурн і Нептун.

— Я чув, що вони вас випровадили в небеса, щоб ви не заважали їм здійснювати колоніальну політику тут, на Марсі. — Старий озирнувся навколо. — Ви мандрували так довго, що навіть не знаєте, що тут було.

— Не важко догадатися, — відказав Уайльдер. — Ми двічі облетіли Марс. І знайшли тільки одного чоловіка на ймення Уолтер Гріп, тисяч за десять миль звідси. Ми хотіли взяти його з собою, але він сказав: “Ні”. Коли ми востаннє бачили його, він сидів посеред шосе у кріслі-гойдалці, курив люльку й махав нам рукою. Марс мертвий, не лишилося навіть жодного живого марсіанина. А як Земля?

— Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю передачі радіо з Землі. Його ледве чути. Але воно завжди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійської, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів. Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?

— Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали радіозв’язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер будь-що хочемо побачити Землю.

— А нас візьмете з собою? Капітан здригнувся.

— Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було двадцять п’ять років тому, правда? Коли збудували Перше місто, ви залишили службу і привезли її. У вас були й діти…

— Син і дві дочки.

— Авжеж, я пригадую. Вони тут?

— Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. Завітаєте до нас?

— Ви робите нам честь, містере Гетевей. — І капітан Уайльдер обернувся до ракети. — Вийти з корабля!

Вони виходили на пагорб — Гетевей, капітан Уайльдер і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаючи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.

— Ви пригадуєте Спендера, капітане?

— Я його ніколи не забував.

— Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми приводили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут нікого нема.

— А що з тим… як його?.. Паркхілом, із Семом Паркхілом?

— Він одкрив був сосисочну.

— Схоже на нього.

— А наступного тижня полетів на Землю воювати. — Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь. — Пробачте. Це від хвилювання… Адже стільки років… Трохи спочину.

Він намацав у себе пульс. Полічив удари. Серце працювало погано.

— У нас є лікар, — сказав Уайльдер. — Даруйте мені, Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас огляне наш…

Покликали лікаря.

— Це нічого, — говорив Гетевей, — Це від чекання, від хвилювання. — Він задихався. Губи його посиніли. — Знаєте, — сказав він, коли лікар схилився над ним із стетоскопом, — можна подумати, що я жив усі ці роки лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди, щоб забрати мене на Землю, ніщо не заважає мені спокійно лягти й померти.

— Ось візьміть, — лікар подав йому жовту таблетку. — Вам краще відпочити.

— Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові голоси.

— Як таблетка? Вам краще?

— Все гаразд. Ходімо.

І вони пішли на пагорб.

— Алісо, іди-но подивися, хто прийшов!

Гетевей насупився й нахилився до дверей хатини.

— Алісо, чуєш?

З’явилася дружина. За мить вийшли дочки, високі гарні дівчата, а за ними ще вищий син.

— Алісо, ти пригадуєш капітана Уайльдера?

Вона, вагаючись, подивилася на Гетевея, ніби чекала його вказівок, а потім усміхнулася:

— Аякже, капітан Уайльдер!

— Пригадую, ми обідали разом увечері напередодні мого польоту на Юпітер, місіс Гетевей.

Жінка енергійно потиснула йому руку.

— Мої дочки, Маргарита й Сюзана. Мій син, Джон. Ви, звичайно, пам’ятаєте капітана?

Потиски рук, сміх, жваві розмови.

Капітан Уайльдер потягнув носом повітря:

— Невже імбирні пряники?

— Хочете покуштувати?

Всі заметушились. У хату внесли складані столи, розставили тарілки з гарячими стравами, розіклали серветки й столове срібло. Капітан Уайльдер стояв, переводячи погляд з місіс Гетевей на її сина та двох високих неквапливих дочок. Він заглянув їм у лице, коли вони пробігали повз нього, і стежив за кожним рухом їхніх юних рук, намагався вловити вираз їхніх облич, облич без жодної зморшки. Він сів на принесений сином Гетевея стілець.

— Джоне, скільки тобі років?

— Двадцять три, — відповів той.

Уайльдер незграбно пересунув свій прибор. Його сусід прошепотів:

— Капітане, цього не може бути.

— У чому річ, Вільямсоне?

— Мені самому сорок три, капітане. Я вчився у школі в один час з юним Джоном Гетевеєм, двадцять років тому. Він каже, що йому двадцять три роки. Це неправда. Двадцять три йому тільки на вигляд. Йому має бути принаймні сорок два. Що це означає, сер?

— Не знаю.

— Мене турбує ваш вигляд, сер.

— Мені справді трохи нездужається. До того ж ці дочки — я бачив їх десь років двадцять тому, і вони абсолютно не змінилися, жодної зморшки на обличчі. Маю до вас одне прохання, Вільямсоне. Я скажу вам, куди піти і що подивитися. Перед кінцем сніданку вийдіть непомітно з хати. Ви встигнете все зробити за десять хвилин. Те місце недалеко звідси. Коли ми йшли на посадку, я бачив його з ракети.

— Про що це ви так серйозно розмовляєте? — перебила їх місіс Гетевей, вправно насипаючи ополоником суп у тарілки. — Ну ж бо, усміхніться: ми зібралися всі пазом, подорож закінчена, і вважайте себе вдома!

— Атож, — засміявся капітан Уайльдер. — А ви виглядаєте напрочуд молодо, місіс Гетевей!

— Мужчина не може без компліментів!

Він не зводив з неї очей; рожеве обличчя її було без зморщок, наче гладеньке рум’яне яблучко. Вона дзвінко сміялася на кожний жарт і швидкими акуратними рухами розкладала салат. І худорлявий син, і гарні дочки не згірше батька сипали дотепами, розповідаючи, як добре жили вони тут, а батько гордо кивав головою, підтакуючи їм.

Вільямсон вислизнув з кімнати й подався в долину.

— Куди це він пішов? — спитав Гетевей.

— Навідатися до ракети, — відповів Уайльдер. — Так от, як я вам казав, Гетевей, на Юпітері немає нічого; нічогісінько, що могло б зацікавити людей. Те саме можна сказати про Сатурн і Плутон. — Уайльдер говорив механічно, не чуючи власних слів, думаючи лише про те, як Вільямсон збігає з пагорба й вертається назад, щоб розповісти про те, що він виявив.

— Дякую, — мовив він Маргариті Гетевей, яка подала йому склянку води. Він немовби ненароком торкнувся її руки. Вона навіть не звернула на це уваги. Тіло її було тепле й м’яке. Гетевей, що сидів на протилежному боці столу, кілька разів переставав їсти, торкався пальцями грудей, потім знову брався за їжу, прислухаючись до розмови і раз у раз занепокоєно позираючи на Уайльдера, який, здавалося, жував пряники, зовсім не відчуваючи їхнього смаку.

Незабаром Вільямсон повернувся. Він сидів, колупаючись у своїй тарілці, аж поки капітан прошепотів до нього:

— Ну?

— Знайшов, сер!

— І що?

Вільямсон зблід. Він не відривав погляду від людей за столом, що сміялися з якогось жарту. Дочки посміхались, а син щось говорив. Вільямсон сказав:

— Я був на кладовищі.

— Бачив хрести?

— Чотири хрести, сер. На них іще збереглися імена. Я записав їх. — Він витяг білого папірця і прочитав: — “Аліса, Маргарита, Сюзана і Джон Гетевей. Померли од невідомої хвороби. Липень 2007”.

— Дякую, Вільямсоне, — сказав Уайльдер, заплющуючи очі.

— Дев’ятнадцять років тому, сер. — Вільямсонова рука тремтіла.

— Так.

— Хто ж тоді оці?

— Не знаю.

— Що ви думаєте робити?

— Цього я теж не знаю.

— Може, нам слід сказати іншим?

— Потім, їжте, ніби нічого не трапилося.

— Щось у мене пропав апетит, сер. На закінчення сніданку подали вино, принесене з ракети. Гетевей підвівся й проголосив тост.

— За всіх вас! Адже добре бути знову серед друзів. І за мою дружину й дітей, без яких я б не пережив самотності. Лише завдяки їм я зміг жити й дочекатися вашого прибуття.

Він підняв свою склянку, а дружина й діти відповіли йому теплими поглядами. Коли всі почали пити, вони опустили очі.

Гетевей випив до дна. Падаючи на стіл, він навіть не скрикнув. Зі столу він повільно сповз на підлогу. Кілька чоловік кинулися до нього. Лікар схилився над старим і припав вухом до його грудей. Уайльдер торкнув лікаря за плече. Той підвів голову й похитав головою. Уайльдер став на коліна й узяв Гетевея за руку.

— Це ви, Уайльдере? — Гетевеїв голос було ледве чутно. — Я зіпсував сніданок.

— Дурниці.

— Попрощайтеся за мене з Алісою й дітьми.

— Чекайте, я їх покличу.

— Ні, ні, не треба! — задихаючись, мовив Гетевей. — Вони не зрозуміють. Я б не хотів, щоб вони зрозуміли! Не треба!

Уайльдер лишився на місці.

Гетевей був мертвий.

Уайльдер якийсь час чекав. Потім підвівся, глянув на приголомшених людей, що зібралися круг Гетевея, і підійшов до Аліси Гетевей.

— Ви знаєте, що трапилося?

— Щось з моїм чоловіком?

— Він щойно помер: серце, — сказав Уайльдер, стежачи за нею.

— Шкода.

— Що ви відчуваєте?

— Він не хотів, щоб ми відчували сум. Він нам казав, що це колись трапиться, і не хотів, щоб ми плакали. Розумієте, він нас цього не навчив. Не хотів, щоб ми вміли плакати. Найгірше, що може спіткати людину, говорив він, це знати самотність, знати смуток і вміти плакати. Тому ми не повинні знати, що таке плач або смуток.

Уайльдер глянув на її руки, м’які теплі руки, рожеві наманікюрені нігті й тонкі зап’ястки. Він побачив її ніжну білу шию й розумні очі. Нарешті він сказав:

— Містер Гетевей, створивши вас, виявив себе як талановитий митець.

— Йому було б приємно почути ваші слова. Він так пишався нами. Зрештою він навіть забув, що сам створив нас. Він любив нас, як справжню дружину й дітей. І якоюсь мірою ми ними і є.

— Йому було б дуже важко без вас.

— Авжеж. Останні роки ми дуже часто сиділи разом і розмовляли. Він так полюбляв ці розмови. Він любив нашу кам’яну хату й надвірне вогнище. Ми могли б оселитися в звичайному будинку в місті, але йому більше подобалося тут. Він розповів мені все про свою лабораторію і про те, що він робив у ній. Він встановив гучномовці по всьому мертвому американському місту, що лежало там, у долині. Коли він натискав кнопку, в місті спалахували вогні й починався такий гармидер, ніби там жило десять тисяч чоловік. Ревли літаки, гуркотіли машини, гомоніла юрба. А він сидів, запаливши сигару, і розмовляв з нами. Часом у кімнаті дзвонив телефон, і записаний на плівці голос ставив містерові Гетевею запитання — щось із галузі техніки чи медицини, — на яке він давав вичерпну віповідь. Телефонні виклики, і ми, його рідні, що були з ним, і гомін міста, і його сигара… Так, містер Гетевей був щасливий. Одного лише він не міг від нас домогтися, — сказала вона. — Щоб ми старішали. Він старішав з кожним днем, а ми — ні. Мабуть, він нічого не мав проти цього. Гадаю, він навіть хотів, щоб ми були такими, як є.

— Ми поховаємо його на кладовищі, там, де стоять інші чотири хрести. Мені здається, він би сам цього бажав.

Вона злегка торкнулася його руки.

— Авжеж.

Капітан віддав наказ. Родина небіжчика йшла слідом за нечисленною процесією, яка спускалася з пагорба. Двоє несли Гетевея на критих ношах. Вони минули кам’яну хатину й склад, де Гетевей багато років тому розпочав свою роботу. Уайльдер спинився перед дверима лабораторії.

“Що б відчував ти, — питав він себе, — якби жив на безлюдній планеті з дружиною й трьома дітьми, а вони повмирали й лишили тебе самого з вітром і мовчанням? Що тоді робити? Поховати їх, поставити на кладовищі хрести, а потім вернутися в лабораторію і, покликавши на допомогу розум, пам’ять і вправні пальці, зробити те, що зробив Гетевей”.

Їхні кроки приглушував пісок. Коли вони повернули на кладовище, двоє чоловіків уже копали там могилу.

Вони повернулися до ракети надвечір. Вільямсон кивнув на кам’яну хатину.

— Що нам робити з ними?

— Не знаю, — відповів капітан.

— Ви не збираєтеся їх виключити?

— Виключити? — На обличчі капітана відбилося здивування. — Мені це ніколи не спадало на думку.

— Може, ви заберете їх з собою?

— Ні, це ні до чого.

— Ви хочете сказати, що збираєтесь залишити їх тут такими, як вони є?

Капітан подав Вільямсонові пістолет.

— Якщо ви зможете це зробити, я визнаю вашу перевагу.

За п’ять хвилин Вільямсон, розгублений, повернувся.

— Візьміть ваш пістолет. Тепер я вас розумію. Я зайшов з пістолетом до хати. Одна з дочок посміхнулася до мене. Всі інші теж. Дружина запропонувала мені склянку чаю. Боже мій, це було б убивством!

Уайльдер ствердно хитнув головою.

— Це витвір генія. Вони зроблені досконало: витримають десять, п’ятдесят, двісті років. Вони мають таке саме право на… життя, як і ви, і я, і будь-хто з нас. — Він вибив свою люльку. — Ну, сідайте в ракету. Ми відлітаємо.

Кінчався день. Знявся холодний вітер. Люди піднялися на борт ракети. Капітан вагався. Вільямсон мовив:

— Невже ви вернетесь… попрощатися з ними?

Капітан холодно глянув на нього.

— Хай це вас не турбує.

Уайльдер в сутінках попрямував до хатини. Люди в ракеті побачили його силует на порозі хати. Потім побачили силует жінки. Капітан потиснув жінці руку. За кілька секунд він бігом повернувся до ракети.

Вечорами, коли з-над мертвого моря прилітає вітер і гуляє між шестикутними надгробками, над чотирма старими хрестами й одним новим, у низенькій кам’яній хаті горить світло. І коли надворі гуде вітер, шурхотить пісок і миготять холодні зорі, в хаті видно чотири постаті — жінка, дві дівчини і парубок — які, невідомо нащо, підтримують невеликий вогонь і розмовляють, сміються.

Вечір за вечором і рік за роком, невідомо нащо, жінка виходить надвір і дивиться на небо, здійнявши руки. Якусь довгу мить вона дивиться на зелений вогник Землі, сама не знаючи нащо, потім вертається в хату і підкидає у вогонь хмизу, а за вікном гуляє вітер і сіріє мертве море.

У їдальні заспівав годинник: “Тін-тін, сім годин, час уставати, час уставати, сім годин!” — наче боявся, що ніхто не встане. Дім був безлюдний. А годинник собі цокав, час від часу співаючи в порожнечу. “Сім годин дев’ять хвилин, снідати час, сім годин дев’ять хвилин!”

Плита засичала, зітхнула й викинула із свого теплого нутра вісім ідеально підсмажених грінок, яєчню з восьми яєць, шістнадцять шматочків бекону, дві кави й дві холодні склянки молока.

“Сьогодні четверте серпня дві тисячі двадцять шостого року, — промовив інший голос з кухонної стелі, — у місті Елендейл, Каліфорнія. — Голос повторив дату тричі. — Сьогодні день народження містера Фезерстоуна. Сьогодні роковини одруження Тіліти. Треба сплатити страховий внесок, а також оплатити рахунки за воду, газ та світло”.

Десь у стіні клацали реле, і під електричним оком рухалася стрічка пам’яті.

“Вісім годин, тін-тін, вісім годин, нумо до школи, нумо на роботу, швидше, швидше, вісім годин!” Але в домі не грюкали двері, і килими не вгиналися під гумовими підборами. Надворі пішов дощ. І барометр біля вхідних дверей тихенько заспівав: “Іде дощ, іде дощ; надівай калоші й плащ…” А дощ лунко стукотів по даху порожнього будинку.

Надворі в гаражі задзвонив дзвінок. Ворота гаража піднялися, за ними стояв автомобіль. Почекавши якийсь час, ворота знову опустилися.

О восьмій тридцять яєчня вже була зовсім суха, а грінки стали як камінь. Алюмінієвий совок викинув сніданок у раковину, де гаряча вода змила його й понесла металевим горлом у далеке море. Брудні тарілки потрапили в апарат для миття посуду й вийшли звідти блискучі й сухі.

“Чверть на десяту, — заспівав годинник, — час прибирати”.

У стінах відчинилися маленькі люки, і звідти вискочили мишки-роботи. Кімнати заполонили крихітні тваринки-прибиральниці, зроблені з гуми й металу. Вони стукалися об стільці, повертаючи свої ходові ролики з вусиками, прочісували ворсу килимів, обережно висмоктуючи куряву. Потім, ніби казкові гноми, вони шугнули у свої нірки, їхні рожеві електричні очі погасли. Будинок був чистий.

Десять годин. З-за дощових хмар визирнуло сонце. Будинок самотньо височів серед міста, що лежало в руїнах. Він стояв один-однісінький. Ночами зруйноване місто немовби жевріло — радіоактивне випромінювання було видно за багато миль.

Десять п’ятнадцять. Поливальні пристрої в саду вибухли золотими водограями, сповнюючи вранішнє повітря водяними блискітками. Вода покропила шибки, збігаючи по обпаленій західній стіні, колись пофарбованій білою фарбою. Вся західна сторона будинку була чорна, крім п’яти плям. Ось силует чоловіка, що стриже газон. Ось ніби фотографія жінки, яка нахилилася, рвучи квіти. Ще далі — випалені на дереві в якусь невловиму мить силуети — хлопчика, що здійняв угору руки, а над головою кинутий м’яч, проти нього підняла руки дівчинка, ловлячи м’яч, який так і не впав донизу.

П’ять плям на стіні — от і все, що лишилося від чоловіка, жінки, двох дітей і м’яча. Плями на стіні, вкритій тонким шаром обвугленого дерева.

Поливальні пристрої розбризкували воду, і по саду пливла веселка.

Як пильно оберігав свій спокій дім аж по цей день! Як насторожено він допитувався: “Хто йде? Скажи гасло!” — і, не діставши відповіді од лисиць і виючих котів, зачиняв свої вікна й спускав штори. Дбаючи про свою безпеку, наче стара діва, він це робив з упертістю, що межувала з механічною паранойєю.

Він здригався від кожного звуку, цей дім. Якщо горобець торкався крилом вікна, штора враз підстрибувала. Злякана пташина тікала. Ні, навіть птахам не дозволялося чіпати будинок!

Дім був олтарем з десятьма тисячами служок, великих і малих, вони обслуговували й прислужували. Але боги зникли, і релігійний ритуал утратив сенс, став даремним.

Дванадцять. Полудень.

На парадному ґанку завив, трусячись, пес.

Двері впізнали собачий голос і одчинилися. Хазяйський пес був колись здоровий і міцний, але зараз він зовсім перевівся і вкрився болячками. Він пройшов через будинок, залишаючи брудні плями на підлозі. Услід йому дзижчали сердиті миші, — сердиті, бо їм доводилося прибирати за ним, сердиті, бо порушили їхній спокій. Адже коли навіть вітром у щілину під дверима заносило якийсь листочок, враз одчинялися стінні панелі й звідти прожогом вискакували мідні пацюки-сміттярі, хапали листочок, волосину або папірець і мчали їх у нору. Там їх підхоплював повітряний потік і тягнув трубами у підвал до спеціальної печі, яка стояла в темному кутку, наче злий Ваал.

Собака побіг сходами нагору, істерично гавкаючи на кожні двері, хоч він уже усвідомив, як усвідомив увесь дім, що за дверима — лише тиша.

Він нюхнув повітря й пошкрябав кухонні двері. У кухні пічка пекла млинці, і будинок сповнювався густим духом смаженого.

Собака лежав біля дверей, принюхуючись, і з рота в нього текла піна. Потім він почав несамовито кружляти по кімнаті, кусаючи власний хвіст. Врешті закрутився в скаженому танці й здох. Годину лежав у вітальні.

“Дві години”, — заспівав голос.

Нарешті, почувши запах розкладу, миші-цілі полки — вилізли з нірок і з тихим шелестінням, немовби сіре листя під вітром, покотилися по підлозі.

Дві п’ятнадцять.

Собака зник.

У підвалі раптом запалахкотіла піч, і з димаря вихопився вихор іскор.

Дві тридцять п’ять.

Із стін внутрішнього дворика вистрибнули столи для бриджу. Складаючись у колоди, замиготіли карти. На дубовій лаві з’явився коньяк і сендвічі з яєчним салатом. Заграла музика.

Але за столами панувала тиша, і нічиї руки не торкнулися карт.

О четвертій годині столи склалися, наче величезні метелики, і знову зникли у панелях стін.

Чотири тридцять.

Стіни дитячої кімнати засвітилися веселими барвами.

На стінах ожили звірі: жовті жирафи, сині леви, рожеві антилопи. Бузкові пантери застрибали в прозорому повітрі. Стіни були скляні. Вони відкрилися для барв і фантазії. Сховані в стіні, добре змащені механізми крутили кінострічки. Підлога дитячої кімнати нагадувала зелений квітучий луг. По ньому бігали алюмінієві жуки й залізні цвіркуни, а в гарячому непорушному повітрі гойдалися метелики з ніжної червоної тканини. Гостро пахли сліди різних звірів. Чути було дзижчання рою золотих бджіл у темному вулику і ліниве рикання лева. Десь лунко тупотіли копита окапі, тропічний дощ теж дріботів, як копита, по випаленій літнім сонцем траві. Потім стіни зникли у безмежних степових просторах які тяглися аж до обрію. Тварини поховалися в колючих чагарниках і ямах з водою.

Це була дитяча година.

П’ять годин. Ванна наповнилась чистою гарячою водою.

Шість, сім, вісім годин. Обідній посуд з’явився і зник, ніби за помахом чарівної палички, а в кабінеті щось клацнуло. На металевій підставці напроти каміна, в якому вже весело палахкотів вогонь, з’явилася сигара. Вона диміла й чекала, і шар сірого попелу на кінці зростав.

Дев’ять годин. Ліжка ввімкнули свої сховані нагрівачі, бо ночі в цій місцевості були холодні.

Дев’ять п’ять. Зі стелі кабінету обізвався голос:

— Місіс Макклелан, який би ви хотіли послухати сьогодні вірш?

Дім мовчав.

Врешті голос промовив:

— Оскільки ви вагаєтесь, я виберу вірш на власний розсуд. — Заграла тиха музика, що супроводжувала голос. — Сара Тісдейл. Наскільки пригадую, ваша улюблена поетеса…

У каміні палав вогонь, і сигара на підставці перетворилася на купу мертвого попелу. Порожні стільці стояли один проти одного між мовчазними стінами, і грала музика.

О десятій будинок почав завмирати.

Знявся вітер. Зламана гілка, падаючи з дерева, потрапила в кухонне вікно. Пляшка з розчином для чищення ножів та виделок розбилася, й рідина потекла на плиту.

Кімната враз запалала.

— Пожежа! — скрикнув голос. У будинку засвітилося світло, пожежні помпи пустили із стелі струмені води. Але розчин розплився по лінолеуму, пожираючи його, поповз під кухонні двері, а голоси кричали хором:

— Пожежа, пожежа, пожежа!

Дім пробував рятуватися. Двері наглухо зачинилися, а шибки у вікнах тріскались від жару, і вітер, вриваючись, роздмухував огонь.

Дім одступав, а вогонь з сердитим гудінням легко займав кімнату за кімнатою, а потім рушив угору сходами. Метушливі пацюки-пожежники з писком вискакували із стін, вистрілювали свій заряд води і мерщій бігли його поновлювати. А стінні розбризкувачі вибухнули цілою зливою штучного дощу.

Та пізно. Помпа, зітхаючи, знизала плечима й схлипнула востаннє. Штучний дощ припинився. Скінчився запас води: протягом багатьох мертвих днів у домі наповнювалися ванни, мився посуд.

Вогонь затріщав сходами. Він пожирав, як делікатеси, картини Пікассо й Матісса у верхніх кімнатах, підсмажуючи їхнє масне тіло, ніжно лижучи полотно й перетворюючи його на чорні хрусткі сувої.

Тепер вогонь лежав у ліжках, стояв у вікнах, забарвлював у червоне білі завіси. І тут надійшла підмога.

З дверей горища визирнули сліпі обличчя роботів з ротами-кранами, з яких лилася зелена хімічна рідина.

Вогонь позадкував, як позадкував би слон, побачивши мертву змію. Тепер проти вогню було двадцять живих змій, що звивалися на підлозі, вбиваючи полум’я холодною отрутою зеленої піни.

Але вогонь був хитрий. Він подався поза домом, через горище до помп. Вибух! Металевий мозок, який керував помпами, бронзовою шрапнеллю врізався в балки.

Вогонь кинувся до шаф і почав жерти одяг, що висів там.

Дім здригнувся, його голий кістяк скулився від жару, його дроти-нерви оголилися, наче якийсь хірург зняв з них шкіру. “На поміч, на поміч! Пожежа, рятуйтесь, рятуйтесь!” Жар ламав дзеркала, наче перший ламкий грудневий льодок. А голоси репетували: “Пожежа, пожежа, рятуйтесь, рятуйтесь!” — немовби декламували трагічний дитячий вірш десятки голосів високих і низьких, наче діти гинули у лісі, зовсім самотні. І коли оболонка дротів тріскалась, як гарячі каштани, голоси завмирали. Один, два, три, чотири, п’ять голосів завмерли.

В дитячій кімнаті горіли джунглі. Ревли сині леви, бігали пурпурові жирафи, шалено стрибали пантери, і десять мільйонів тварин, тікаючи від вогню, помчали до далекої річки…

Завмерло ще десять голосів. В останню хвилину у вогняному вирі зазвучали інші голоси. Втративши пам’ять, вони оголошували час. Заграла музика, робот-косарка почав підстригати газон, парасолька раз у раз вискакувала за парадні двері, що все відчинялися й зачинялися, як у годинниковій майстерні, коли всі годинники з божевільним завзяттям один за одним починають видзвонювати години. Лунали співи, а кілька останніх мишей-прибиральниць хоробро вискочили зі своїх нірок, щоб прибрати ненависний попіл. А в палаючому кабінеті байдужий до всього голос героїчно читав вірші, — аж поки не згоріли всі бобіни, не зів’яли всі дроти й не перегоріли пробки.

Вогонь підточив будинок, і той важко осів, розкинувши подоли з іскор та диму.

А в цей час збожеволіла плита готувала в кухні велетенські сніданки з десяти дюжин яєць, кількасот грінок, двадцяти дюжин шматків бекону і, коли їх пожирав вогонь, починала працювати знову з істеричним сичанням.

Розлігся страшенний гуркіт. Горище провалилося в кухню й вітальню, вітальня в підвал, підвал у нижній склеп. Холодильник, крісло, кінострічки, електричні дроти, ліжка — все це, ніби купа скелетів, провалилося в глибоку могилу. Дим і тиша. Величезна хмара диму. На сході почало сіріти. Між руїнами лишалася стояти одна стіна. І коли зійшло сонце й освітило купу димних руїн, із стіни все ще чувся голос, який оголошував знову й знову:

— Сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого року, сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого року, сьогодні…

Мама перша висунула цю пропозицію. Вона сказала, що не завадило б поїхати ловити рибу всією родиною. Але Тімоті догадався: це була не мамина пропозиція. Це була татова пропозиція, і мама чомусь висунула її замість нього.

Тато почовгав ногами, зашарудів марсіанськими камінцями й погодився. Зразу ж знявся гармидер, табір було спаковано в капсули й контейнери, мама швиденько надівала дорожній джемпер і блузу, тато тремтячими руками набив свою люльку, не відриваючи очей од марсіанського неба, а троє хлопців, галасуючи, вскочили в човен, і жоден з них, крім Тімоті, по-справжньому не стежив за мамою й татом.

Тато натиснув кнопку. Моторний човен гучно заторохкотів — мабуть, чути було аж на небі. Вода здригнулась позадкувала, човен рушив уперед, і всі закричали: “Ура!”

Тімоті сидів з батьком на задньому сидінні, поклавши свої малі пальці на волохаті батькові, і стежив, як звивався канал і як дедалі меншала їхня сімейна ракета на якій вони приземлилися тут після довгої подорожі. Він пригадав вечір на Землі напередодні вильоту, метушню, квапливі готування, ракету, що її десь знайшов тато, розмови про канікули на Марсі. Неблизький світ для канікул, але Тімоті тоді нічого не сказав. Вони прибули на Марс і ось відразу ж їдуть ловити рибу.

Відтоді як човен поплив каналом, у татових очах з’явився якийсь незрозумілий вираз. Тімоті не знав, у чому річ. Татові очі якось дивно блищали, і в них світилася полегкість.

Нарешті вони круто звернули, і ракета, що бовваніла вдалині, зникла з поля зору.

— Чи далеко ми попливемо? — спитав Роберт, плескаючись рукою в каналі. Здавалося, ніби маленький краб стрибав у фіолетовій воді.

— За мільйон років, — відповів тато, видихаючи дим.

— Оце здорово, — вигукнув Роберт.

— Подивіться, діти, — обізвалася мама, простягаючи свою довгу ніжну руку. — Он мертве місто.

Вони повернули голови з жвавою цікавістю. Мертве місто лежало перед ними, дрімаючи в гарячій тиші марсіанського літа.

У тата був такий вигляд, ніби він дуже задоволений, що воно мертве.

Місто було безладним нагромадженням рожевих уламків на піщаних пагорбах; кілька перекинутих колон, самотня гробниця, а потім знову піски — скільки сягало око. Біла пустеля навколо каналу, і блакитна пустеля над ним.

І раптом вгору злетіла пташка. Наче камінь, кинутий над ставом, вона впала у блакить і потонула там.

У тата на обличчі відбився переляк.

— Здається, це була ракета.

Тімоті зазирнув у глибокий океан неба, силкуючись побачити Землю, й війну, і зруйновані міста, і людей, що вбивали одне одного з дня його народження. Але він нічого не побачив. Війна була така ж далека й недосяжна, як дві мухи, що билися на смерть під склепінням височезного й мовчазного собору. І здавалася вона такою ж безглуздою, як та мушина баталія.

Вільям Томас витер з лоба піт і відчув дотик дитячої руки, що тремтіла, як молодий тарантул. Він усміхнувся до сина.

— Ну як, Тімі?

— Чудово, тату.

Тімоті не міг до кінця збагнути, що відбувається в складному механізмі — мозку дорослої людини, що сиділа поряд з ним. Великий орлиний ніс, обпалений сонцем, з облущеною шкірою, гарячі сині очі, ніби агатові кульки, якими граються школярі на Землі влітку після уроків, схожі на колони довгі товсті ноги в просторих бриджах для їзди верхи…

— Куди ти так пильно дивишся, тату?

— Я шукав земної логіки, здорового глузду, доброго уряду, миру й відповідальності.

— Все це там, угорі?

— Ні, я нічого не знайшов, їх там більше немає. Може, ніколи й не буде вже. Можливе, ніколи й не було.

Тімоті мовчав.

— Дивись, риба, — показав тато.

Троє хлопців зняли галас, розхитуючи човен і витягаючи свої тонкі шиї, щоб краще бачити. Вони ойкали й охали. Поряд з човном пливла срібляста кільцеподібна риба. Тіло її хвилеподібне коливалося, а коли вона натрапляла на якусь поживу, то закривалася, мов квітка, щоб перетравити її.

Тато дивився на рибу. Його голос був глибокий і спокійний:

— Отак і війна. Війна теж пливе, бачить поживу, хапає її. А за мить — немає Землі.

— Вільяме, — озвалася мама.

— Вибач, — сказав тато.

Вони сиділи й дивилися, як струмує під ними холодна й прозора, мов скло, вода каналу. І тільки гудіння мотора порушувало тишу.

— А коли ми побачимо марсіан? — закричав Майкл.

— Мабуть, уже скоро, — відповів батько. — Може, ввечері.

— Але ж марсіани вимерли, — зауважила мама.

— Ні, не вимерли. Я вам обов’язково покажу марсіан.

Тімоті насупився, але промовчав. Усе було дивне тут. Канікули, риболовля, погляди, якими обмінювалися батьки.

Його брати притулили до лоба свої маленькі руки, як козирки, і дивилися з-під них на кам’яні береги каналу виглядаючи марсіан.

— Які ж вони з себе? — допитувався Майкл.

— А ти їх упізнаєш, коли побачиш, — якось чудно засміявся тато, і Тімоті побачив, що на щоці в нього пульсує жилка.

Мати була струнка жінка з ніжною шкірою, золотистою косою, викладеною на голові, як тіара, й очима кольору глибокої прохолодної води в каналі, там, де вона тече у тіні, майже пурпурова, з бурштиновими іскорками. Було видно, як плавали в її очах думки, наче рибки, — деякі яскраві, деякі темні, деякі прудкі, моторні, деякі повільні й спокійні, а часом, коли вона поглядала вгору, де лишилася Земля, в очах її не було нічого. Вона сиділа на носі човна, однією рукою трималася за борт, а другу поклала на коліна темно-синіх бриджів, над білою блузкою темніла ніжна засмагла шия.

Вона весь час дивилася вперед — хотіла побачити, що там, і, не бачачи нічого певного, озиралася на свого чоловіка. В його очах, як у дзеркалі, відбивалося те, що чекало їх попереду, а оскільки він до цього відображення додавав дещо від себе — тверду рішучість, — то її лице ясніло, і вона одверталася, враз усвідомивши, чого шукати.

Тімоті й собі дивився вперед. Але він бачив лише пряму, мов олівець, фіолетову стрічку каналу, яка тяглася через широку долину, оточену низькими вивітреними пагорбами, і зникала на обрії. А канал плинув і плинув через міста, які, коли б їх струсонути, заторохкотіли, наче жуки у висохлому черепі. Сто, а може, двісті міст, які спали і пекучого літнього дня, і прохолодної літньої ночі…

Вони пролетіли мільйони миль, щоб зробити собі приємне, щоб порибалити на Марсі. Але на ракеті чомусь була гармата. Це були канікули. Але навіщо такий запас харчів, що їх вони залишили в схованці біля ракети, запас, якого вистачить на багато років? Канікули. Десь за завісою канікул виднілося не веселе обличчя Розваги, а щось тверде, кістляве і, може, жахливе. Тімоті не міг підняти завісу, а двом молодшим братам було не до неї.

— Поки що жодного марсіанина. Оце так. — Роберт поклав своє гостре підборіддя на руки і втупився в канал.

Батько взяв з собою атомний радіоприймач, що був прикріплений до зап’ястка. Це був приймач застарілої системи; його притуляли до вуха, і він починав вібрувати.

Зараз батькове обличчя скидалося на одне з тих зруйнованих марсіанських міст: запале, висохле, майже мертве.

Потім він дав послухати мамі. Губи її розтулилися.

— Що… — почав був Тімоті, але так і не закінчив.

Один за одним пролунали вибухи, від яких кров поколола в жилах, а за ним з півдесятка не таких сильних. Батько в ту ж мить пустив човен на повну швидкість. Човен стрибнув, здригнувся і помчав уперед. Це привело до тями Роберта і викликало зляканий, але захоплений вереск у Майкла, котрий притулився до маминих ніг і дивився, як біля його носа вирує вода.

Батько круто повернув човен, зменшив швидкість і спрямував його в маленький бічний канал під вищерблену кам’яну стіну стародавньої пристані, де жили краби. Човен з розгону вдарився носом об стіну — всі аж поточилися, а тато дивився, як повільно зникає на воді слід до їхньої схованки. Хвилі лизнули кам’яні береги, ринули назад, щоб зустрітися одна з одною, заспокоїлися й підставили свої боки сонячним зайчикам. Слід зник.

Тато прислухався. Інші теж. Мамині очі невідривне стежили за батьком: що робити далі?

Він видихнув з глибини легень повітря і засміявся:

— Та це ж ракета. Я стаю нервовий. Це ракета.

— Що це, тату, з ракетою? — спитав Майкл.

— Ми просто підірвали нашу ракету, от і все, — обізвався Тімоті, намагаючись говорити так, ніби нічого особливого не сталося. — Я вже чув, як вибухали ракети. Наша теж вибухнула.

— А навіщо ми підірвали нашу ракету? — спитав Майкл. — Га, тату?

— Цього вимагають правила гри, дурнику! — пояснив Тімоті.

— Гри! — Майклові і Роберту це слово сподобалось.

— Тато зробив так, щоб вона вибухнула, і ніхто тепер не дізнається, де ми сіли й куди втекли. В тому разі коли нас розшукуватимуть, розумієш?

— Таємниця! Оце здорово!

— Перелякався власної ракети, — признався батько мамі. — Я таки нервовий. Лише дурень може припустити що сюди прилетять іще якісь ракети. Хіба що одна, коли Едвардсові з дружиною пощастить подолати цю відстань на своєму кораблі.

Він знову підніс до вуха свій крихітний радіоприймач. За хвилину опустив руку.

— Кінець, — сказав він мамі. — Радіоприймач уже не ловить атомного променя. Мовчать усі радіостанції Землі. За останні роки їх лишилося не більше двох-трьох. Тепер в ефірі панує цілковита тиша. Може, вона пануватиме й надалі.

— Довго? — спитав Роберт.

— Можливо, твої правнуки знову почують щось в ефірі, — відповів тато. Він сидів нерухомо, і дітям передалися його настрій, його почуття — страх, безнадія, покірність долі й смирення.

Врешті він знову вивів човен у канал, і вони рушили далі — в тому ж напрямі.

День кінчався. У світлі призахідного сонця перед ними лежали мертві міста.

Батько спокійно й тихо розмовляв з синами. Раніше вони часто бачили його жвавим і веселим, але водночас він був далекий і чужий; тепер він тільки легенько гладив їх по голівках, але вони все розуміли з одного слова.

— Майкле, вибери місто.

— Місто, тату?

— Вибери якесь місто, сину. Одне з тих, повз які ми пропливаємо.

— Гаразд, — сказав Майкл. — А як мені вибирати?

— Вибери те, яке тобі найбільше сподобається. І ви теж, Роберте й Тіме. Виберіть місто, що найбільше припаде вам до смаку.

— Я хочу місто з марсіанами, — промовив Майкл.

— Марсіани будуть, — сказав тато. — Я тобі обіцяю.

Його уста промовляли до дітей, але очі говорили з мамою.

За двадцять хвилин вони минули шестеро міст. Тато вже не згадував про вибухи; здавалося, він більше думав про те, щоб побавитися з синами, розважити їх, ніж про щось інше.

Майклові сподобалося перше ж місто, повз яке вони поспливали, але інші взяли його під сумнів: мовляв, швидкий вибір не може бути вдалим. Друге місто не сподобалося нікому. Це було селище землян, побудоване з дерева, яке вже зовсім струхнявіло. Тімоті сподобалося третє місто, бо воно було велике. Четверте й п’яте були надто малі, зате шосте викликало бурхливе захоплення у всіх, у тому числі й у матері, яка теж приєдналася до вигуків: “Здорово! Ну й ну! Подивіться он туди!” В місті ще й досі височіло кілька десятків великих споруд, вулиці припали пилом, але були забруковані, на площах виднілися відцентрові колеса водограїв, які ще пульсували вологою.

— Оце і є те місто, — сказав хтось. Підвівши човен до пристані, батько вистрибнув на берег.

— От ми й приїхали. Все це наше. Віднині й назавжди ми житимемо тут!

— Віднині й назавжди? — перепитав недовірливо Майкл. Він устав, озирнувся, а потім, моргаючи очима, глянув у той бік, де залишилася їхня ракета. — А ракета? А Міннесота?

— Ось вони, — повторив тато і притулив маленький приймач до білявої голівки Майкла. — Послухай-но… Майкл прислухався.

— Нічого не чути.

— Справді. Нічого. Більше немає нічого. Немає ні Міннеаполіса, ні ракет, ні Землі.

Майкл трохи подумав над татовими словами, що ставили хрест на минулому, і почав тихесенько схлипувати.

— Зажди-но, — швидко промовив тато. — Натомість я даю тобі багато більше, Майку!

— Що? — обізвався цікавий Майкл, на мить стримуючи сльози, але готовий плакати далі, коли те, що скаже батько зараз, буде таке ж неприємне.

— Я даю тобі це місто, Майку. Воно твоє.

— Моє?

— Я віддаю його тобі, Робертові й Тімоті, вам трьом, щоб ви володіли ним.

Тімоті вискочив з човна.

— Дивіться, хлопці, все наше!

Він грав у ту саму гру, що й батько, грав сумлінно і щиро. Пізніше, коли все стане на своє місце, він зможе піти кудись і поплакати хвилин із десять на самоті. Але зараз це була гра в сімейну прогулянку, і хлопці мусили брати в ній участь.

Майкл вистрибнув із човна разом з Робертом. Вони допомогли вийти на берег мамі.

— Пильнуйте своєї сестри, — сказав тато, і ніхто з них тоді не зрозумів, що він мав на увазі.

Всі поспішили у велике місто з рожевого каменю. Вони йшли, розмовляючи пошепки, бо щось у мертвих містах примушує людину стишити голос до шепоту, примушує стежити за заходом сонця.

— Десь днів за п’ять, — сказав спокійно тато, — я поїду назад, туди, де була наша ракета, заберу сховані в руїнах харчі й перевезу їх сюди; крім того, я пошукаю там Берта Едвардса, його дружину й дочок.

— Дочки? — спитав Тімоті. — Скільки їх?

— Чотири.

— Я вже бачу, що через це буде клопіт, — сказала мама, поволі киваючи головою.

— Дівчата? — Майкл скривився і став схожий на кам’яне марсіанське страховище. — Пхе, дівчата…

— Вони теж прилетять у ракеті?

— Так. Якщо їм пощастить. Сімейні ракети призначені для подорожей на Місяць, а не на Марс. Ми ледве подолали цю відстань.

— А де ти взяв ракету? — тихо спитав Тімоті.

Брати бігли попереду.

— Я зберігав її двадцять років, Тіме. Ховав, сподіваючись, що ніколи не доведеться скористатися нею. Моїм обов’язком було здати її урядові для воєнних потреб, але я весь час думав про Марс…

— І про пікнік!

— Авжеж. Це я кажу тобі одному. Я чекав до останнього, а готуватися до відльоту почав тільки тоді, коли побачив, що все на Землі гине. У Берта Едвардса теж був схований корабель, але ми вирішили, що безпечніше летіти окремо, на випадок, коли хто-небудь спробує нас збити.

— Тату, а навіщо ти підірвав ракету?

— Щоб ми ніколи не змогли повернутись. І якщо коли-небудь у майбутньому лихі люди прилетять на Марс, вони не знатимуть, що ми тут.

— Чому ти весь час поглядав угору?

— Просто так. Хоч я й знав, що за нами ніхто не поженеться, бо нема на чому. Я надто обережний, от і все.

Майкл бігом вертався до них.

— Чи це справді наше місто, тату?

— Вся оця бісова планета належить нам, діти. Вся бісова планета.

Вони стояли серед міста — Король Гори, Володар Верховини, Правитель Всього Виднокола, Абсолютні Монарха і Президенти, намагаючись збагнути, що то значить володіти світом і який він насправді великий, цей світ.

У рідкій атмосфері ніч настає швидко. Тато залишив їх на площі біля пульсуючого водограю, зійшов до човна й незабаром вернувся, несучи в руках стос паперів. Він склав папери купою в дворику й підпалив їх. Усі сиділи навпочіпки круг багаття, грілися й сміялися, і Тімоті бачив, як маленькі літери підстрибують, наче злякані тваринки, коли полум’я торкалося й поглинало їх. Папери зморщувалися, немов стареча шкіра. Кремації підлягала безліч слів.

УРЯДОВІ ОБЛІГАЦІЇ; ДІАГРАМА КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 1999 РОКУ; РЕЛІГІЙНІ УПЕРЕДЖЕННЯ; КЕРІВНИЦТВО ТИЛОМ ЯК НАУКА; ПРОБЛЕМИ ПАН-АМЕРИКАНСЬКОЇ ЄДНОСТІ; БІРЖОВИЙ ЗВІТ ЗА 3 ЛИПНЯ 1998 РОКУ; ОГЛЯД ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ…

Тато недаремно взяв ці папери з собою. Він сидів біля багаття, з видимим задоволенням кидав їх один за одним у вогонь і розповідав дітям, що це все означає.

— Настав час дещо вам пояснити. Гадаю, навряд чи справедливо було б приховувати од вас так багато. Не знаю, чи все буде для вас зрозуміло, але я повинен говорити.

Він кинув у вогонь кілька паперів.

— Я палю певний спосіб життя, подібно до того, як цей самий спосіб життя спалюється зараз на Землі. Даруйте мені, коли я говоритиму як політик. Врешті-решт я колишній губернатор штату, я робив усе чесно, і за це мене зненавиділи. Наука розвивалася надто швидко, і люди заблудили в механічних нетрях; вони, наче діти, робили й переробляли всілякі хитромудрі іграшки: технічне приладдя, вертольоти, ракети; вони спрямували всю увагу на вдосконалення машин, замість того, щоб думати, як ними керувати. Війни розросталися й розросталися і, зрештою, вбили Землю. Ось що означає мовчанка радіо. Ось від чого ми втекли. Нам пощастило. На Землі вже не лишилося ракет. Тепер я можу вам сказати, що ми виїхали зовсім не на риболовлю. Цивілізації на Землі не існує. Міжпланетні подорожі не відновлюватимуться протягом сторіч, а може, не відновляться й ніколи. Ви ще молоді. І я вам це повторюватиму щодня, поки воно не западе вам у душу.

Він спинився, щоб підкласти у вогонь паперу.

— Тепер ми самі. Ми та жменька інших, котрі прилетять за кілька днів. Нас досить, щоб розпочати все заново. Досить, щоб відвернутися від того, що було там, на Землі, й стати на новий шлях.

Вогонь спалахнув, ніби підтверджуючи його слова. Всі закони й вірування Землі перетворилися на купку гарячого попелу, рештки якого незабаром розвіє вітер.

Батько кинув у вогонь останній папірець. Це була карта світу. Вона зморщилася, скоцюрбилась і — пах! — злетіла вгору чорним метеликом.

Тімоті одвернувся.

— А тепер я хочу показати вам марсіан, — сказав тато. — Ходімте всі. І ти, Алісо. — Він узяв її за руку.

Майкл голосно плакав, і тато взяв його на руки й поніс. Вони пройшли зруйнованим містом до каналу.

Канал. Завтра або післязавтра цим каналом у човні припливуть їхні майбутні дружини, ще малі дівчатка-реготухи зі своїм батьком та матір’ю.

Навколо вже була ніч, на небі висипали зорі. Але Тімоті не міг знайти Землю. Вона вже зайшла. І над цим теж треба буде подумати.

Нічний птах обізвався серед руїн. Тато промовив:

— Мама і я спробуємо навчити вас. Може, у нас це не вийде. Але я сподіваюся, що вийде. Ми самі мали нагоду багато чого бачити й багато чого навчитися. Ми задумали цю подорож чимало років тому, ще до твого народження, Майкле. Навіть коли б не було війни, ми, гадаю, все одно прилетіли б на Марс, щоб оселитися тут і будувати життя за власними уподобаннями.

Вони підійшли до каналу. Вночі він був довгий, рівний, тихий і відбивав усе, як дзеркало.

— Я завжди хотів побачити марсіанина, — промовив Майкл. — Де ж вони, тату? Ти обіцяв.

— Ось вони, — сказав тато, посадив Майкла на плече і показав просто вниз.

Марсіани були там. Тімоті затремтів.

Марсіани були там — у каналі — відбиті у воді. Тімоті, Майкл, Роберт, мама й тато.

Марсіани мовчки дивилися на них з пожмуреної поверхні води…

451° ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ Повість

Частина третя ВОГОНЬ ГОРИТЬ ЯСНО

У будинках по всій вулиці засвітилися вікна, загрюкали двері — люди вибігали побачити виставу. Бітті й Монтег дивились, один зі стриманим задоволенням, — другий — не вірячи власним очам, на будинок — головну арену дійства, де жонглюватимуть смолоскипами й ковтатимуть вогонь.

— Ну, — сказав Бітті, — ось ви й маєте те, що хотіли. Друзяка Монтег хотів долетіти до сонця, а тепер, коли обпалив крильця, дивується, як це могло трапитися. Хіба вам не досить було того натяку, коли я прислав механічного пса до ваших дверей?

На застиглому обличчі Монтега не проступало нічого, голова його важко й повільно, ніби кам’яна, обернулася до сусіднього будинку — темного й похмурого в обрамленні яскравих квітників.

Бітті зневажливо пирхнув.

— Ет, облиште! Невже вас обдурила та маленька зайдиголова зі своїм заяложеним репертуаром? Га, Монтег? Квіточки, метелики, листячко, заходи сонця, хай їм чорт! Усе це занотовано в її картці. Хай мене дідько вхопить, коли я не вцілив у самісіньку точку! Досить подивитися на ваше розгублене обличчя. Кілька травинок і місяць-молодик! Яка нісенітниця! І що доброго вона цим зробила?

Монтег сів на холодне крило “саламандри”, кілька разів крутнув головою праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч…

— Вона все бачила. Вона нічого нікому не зробила. Вона нікого не чіпала…

— Не чіпала! Авжеж! А коло вас не крутилася? Ох, ці вже мені благодійники з їхніми витягнутими, святенними пиками, з їхнім пісним мовчанням і з єдиним талантом — примушувати людину відчувати себе в чомусь винною. Хай би їх усіх чорти взяли! Наче ото сонце зійшло опівночі, аби і в ліжку не дати людині супокою!

Двері відчинилися; по сходах збігла Мілдред, наче в кошмарному сні, тримаючи в закляклій руці валізу. Біля тротуару тієї ж миті з шурхотом зупинилося таксі.

— Мілдред!

Вона пробігла повз нього, вся напружена, обличчя біле від пудри, рота не видно — забула підфарбувати губи.

— Мілдред, невже це ти подала сигнал тривоги? Вона засунула валізу в машину і, сама опустившись на сидіння, пробурмотіла:

— Бідолашні мої “родичі”, бідолашні! Все загинуло, все, все тепер загинуло…

Бітті вчепився Монтегові в плече. Таксі рвонулося з місця і зі швидкістю сімдесят миль на годину зникло в кінці вулиці.

Почувся дзвін, ніби на скалки розбилася мрія, створена з фігурного скла, дзеркал і кришталевих призм. Монтег зненацька озирнувся — його мов підштовхнув порив вітру, що налетів не знати звідки. І він побачив, що Стоунмен і Блек, махаючи сокирами, трощать віконні рами, щоб був протяг.

Почувся шерех крилець метелика, що б’ється в холодну чорну перепону.

“Монтег, це я, Фабер. Ви чуєте мене? Що там скоїлось?”

— Тепер це вже скоїлося зі мною, — відповів Монтег.

— Яка прикрість! — вигукнув Бітті. — В наш час кожен чомусь вважає, навіть цілком певен, що з ним не може статися ніякого лиха. Інші вмирають, а я живу. Для мене не існує ані наслідків, ані відповідальності. Але ж вони є! Та годі про це. Коли вже дійшло до наслідків, то не до балачок, чи не так, Монтег?

“Монтег, ви можете врятуватися? Втекти?” — запитав Фабер.

Монтег повільно йшов до будинку, але не відчував, як ноги ступали спершу по цементній доріжці, потім по росяній нічній траві. Десь поруч клацнув запальничкою Бітті, і Монтег зачаровано втупився в жовтогарячий язичок полум’я.

— Чому вогонь сповнений для нас таких чарів? Чому, байдуже про вік, нас завжди тягне до нього? — Бітті загасив маленьке полум’я і знову видобув його. — Вогонь — це вічний рух; це те, що людина завжди прагнула знайти, але так і не знайшла. Або майже вічний рух. Якщо його не гасити, він горів би протягом усього нашого життя. Що таке вогонь? Це таїна. Вчені щось белькочуть про тертя й молекули. Але вони й самі нічого до ладу не знають. Справжня принадність вогню в тому: що він знищує відповідальність і наслідки. Якщо певна проблема надто обтяжлива — в піч її. Зараз, Монтег, такий тягар — ви. Вогонь зніме цей тягар з моїх плечей швидко, чисто й певно. Гігієнічно, естетично, практично.

Монтег дивився на свій дім, який здавався йому тепер чужим і дивним: пізня нічна година, шепіт сусідів, скалки скла, там, на підлозі, — книжки з подертими палітурками й розірваними сторінками, що розліталися, мов лебединий пух; небезпечні книжки, які набули зараз такого безглуздого вигляду, мабуть, не заслуговують, щоб заради них хвилюватися, бо це всього-на-всього пожовклий папір, чорні букви й пошарпані обкладинки.

Звичайно, Мілдред. Вона, певно, бачила, як він ховав; книжки в саду, і знову внесла їх у дім. Мілдред, Мілдред.

— Я хочу, щоб ви особисто виконали цю роботу. Але не з гасом і сірником, а з вогнеметом. Ваш дім — вам і прибирати.

“Монтег, хіба ви не можете втекти, сховатися?”

— Ні! — розпачливо вигукнув Монтег. — Механічний пес! Через нього не можна!

Фабер почув, але почув і брандмейстер; він подумав, що ці слова стосуються до нього.

— Авжеж, пес тут поблизу, тож не наробіть дурниць. Готові?

— Так. — Монтег клацнув запобіжником вогнемета.

— Вогонь.

Довгий язик полум’я вирвався з вогнемета, вдарив у книжки, відкинув їх до стіни. Монтег увійшов до спальні й двічі вистрілив по широких ліжках; вони, голосно засичавши, запалали так люто, аж Монтег здивувався: хто б міг подумати, що в них стільки вогню й пристрасті! Він попалив стіни спальні й туалетний столик дружини, бо жадав усе це змінити; попалив стільці, столи, а в їдальні — столові прибори й пластмасовий посуд, усе, що нагадувало про його життя в цьому порожньому домі поруч із чужою жінкою, яка забуде його завтра, врешті, вона вже забула його і мчить зараз самотньо по місту, чуючи лише те, що нашіптує їй у вуха радіо-“черепашка”. Так як і раніше, палити було насолодою — приємно було дати волю своєму гніву, палити, рвати, руйнувати, дерти на шматки, нищити безглузду проблему. Нема виходу — то не буде й проблеми!

— Книжки, Монтег!

Книжки підстрибували й танцювали, наче обпалені птахи, їхні крила пломеніли червоним і жовтим пір’ям.

Нарешті він увійшов до вітальні, де в стінах спали велетенські безмовні чудовиська, занурившись у порожні білі думки й холодні сніжні сни. Він вистрілив у кожну з трьох голих стін, і вакуумні колби, засичавши, вибухнули. Порожнеча відгукнулася ще дужчим сичанням, безглуздим криком. Він намагався уявити порожнечу, яка народжувала такі самі порожні образи — і не міг. Він затамував подих, щоб та порожнеча не всоталася в його легені. Він розтяв її, відступивши назад і пославши в подарунок вітальні ще одну велетенську яскраво-жовту квітку. Вогнетривкий шар на стінах тріснув, і полум’я струсонуло будинок.

— Коли закінчите, знайте, що ви заарештовані, — пролунав позаду голос Бітті.

Будинок завалився купою чорного жару й чорної золи. Він лежав, укритий ковдрою сонного рожево-сірого попелу, і султан диму хитався над ним, здіймаючись високо в небо. Було пів на четверту ранку. Люди порозходились по домівках; від циркового балагану залишилася тільки купа головешок і щебінки. Вистава закінчилась.

Монтег завмер, тримаючи вогнемет у безживних руках; великі плями поту розповзлися під пахвами, обличчя було вимазане сажею. Пожежники мовчки стояли позаду нього; тьмяний відблиск тліючих жарин освітлював їхні лиця.

Монтег двічі пробував заговорити і, нарешті зосередившись, він спитав:

— Це моя дружина подала сигнал тривоги? Бітті кивнув.

— А ще раніше це зробили її приятельки, та я не хотів поспішати. Так чи інакше, ви все одно попались би. Яка дурість — читати вірші кожному стрічному! Це міг зробити лише безнадійний дурень. Дайте комусь прочитати кілька римованих рядків — і він уже вважає себе володарем Всесвіту. Ви уявили собі, що можете творити чудеса вашими книжками. Але ні, світ залюбки обходиться без них. Дивіться, до чого вони вас призвели — загрузли в трясовині. Досить мені торкнутися мізинцем — і ви втопитесь!

Монтег навіть не поворухнувся. Шалений землетруси вогняна буря зрівняли його дім з землею; десь під тими уламками була похована Мілдред і все його життя. Він не міг зрушити з місця. Відлуння землетрусу ще гомоніло в ньому, — в душі кипіло, переверталося, тремтіло коліна підкошувалися від надмірного тягаря втоми, пені диву, гніву. Він покірно дозволив Бітті завдавати удару за ударом.

— Монтег, ви ідіот, Монтег, ви несосвітенний дурень! Ну, навіщо ви це зробили?

Монтег не чув, він був далеко звідси, подумки тікав, рятувався, залишивши своє мертве, замащене сажею тіло на поталу цьому божевільному.

“Монтег, тікайте!” — наполягав Фабер.

Монтег прислухався.

Бітті щосили вдарив його в голову — і Монтег, заточившись, подався назад. Зеленава куля, в якій шепотів і кричав Фаберів голос, випала на доріжку. Бітті, посміхаючись, підняв її, приклав до вуха.

Монтег почув далекий голос:

“Монтег, що з вами? Чи все гаразд?”

Бітті відняв кульку від вуха і поклав до кишені.

— Он воно що! Значить, тут щось більше, ніж я думав. Я бачив, як ви нахиляєте голову, до чогось прислухаєтесь. Мені спершу здавалося, ніби то “черепашка”. — Але коли ви раптом порозумнішали, мене це зацікавило. Гаразд, ми вистежимо вашого приятеля, і тоді йому буде непереливки.

— Ні! — скрикнув Монтег.

Він посунув запобіжник вогнемета. Бітті кинув бистрий погляд на Монтегові пальці; очі його ледь розширилися. Монтег побачив у них подив і сам мимохіть глянув на свої руки — що вони ще наробили. Згодом, пригадуючи минулі події, він ніяк не міг збагнути, що його спонукало вбити — самі руки чи реакція Бітті на їхню поведінку. Лавиною прогуркотіли останні розкоти грому, торкнувшись його слуху, але не свідомості.

Бітті глузливо посміхався.

— Еге ж, це таки спосіб примусити себе слухати. Наставте пістолет на чоловіка — і він вас хоч-не-хоч вислухає. Ну, давайте. Що ви скажете цього разу? Чому ж ви не частуєте мене Шекспіром, ви, жалюгідний вискочню? “Твоїх погроз я не боюся, Кассій. Вони, як марний вітер, пролітають мимо, мене-бо захищає честь моя”. Здається, так? Ну, мерщій, ви, нікчемний літераторе! Натискайте на спуск!

Він ступив до Монтега.

— Ми завжди палили не те, що треба… — тільки й спромігся вимовити Монтег.

— Дайте сюди вогнемет, Гаю, — сказав Бітті.

Усмішка застигла на його вустах.

Але за мить він перетворився на вогняний клубок, на ляльку, що стрибала, корчилася, лементувала; в ній не залишилося нічого людського — вогняна куля качалася по лужку, бо Монтег випустив у неї довгий струмінь рідкого полум’я. Щось засичало, ніби хтось смачно плюнув на розжарену грубку, забулькотіло, запінилося, наче пригорщу солі кинули на величезного чорного равлика, і він перетворився на гидкий слиз, закипівши жовтою піною. Монтег заплющив очі, закричав, він намагався заткнути вуха руками, щоб не чути цих звуків. Бітті підстрибував, падав, знову підводився, підстрибував, знову падав і нарешті скоцюрбився, обм’як, мов воскова лялька на вогні, й затих.

Два інших пожежники закам’яніли, мов бовдури.

Монтег, насилу подолавши напад нудоти, наставив на них вогнемет.

— Поверніться!

Вони підкорилися; піт струменів по їхніх посірілих, мов виварене м’ясо, обличчях; Монтег ударив по голові одного, другого, збив каски, повалив їх один на одного. Вони впали і застигли.

Легкий шерех, мов упав осінній лист.

Монтег озирнувся й побачив механічного пса. Той був уже десь посередині лужка і мчав легко й нечутно, ніби густа хмара чорно-сірого диму, яку підганяв вітер.

Пес стрибнув, злетів футів на три над головою Монтега, розчепіривши павучі лаписька, вистромивши свій єдиний зуб — прокаїнову голку. Монтег зустрів його спалахом полум’я, чудовою вогненною квіткою — її жовті, сині й жовтогарячі пелюстки закрутилися навколо металевого собаки, вдягли його в нову одіж, і він ударив Монтега всім тілом, відкинув його разом з вогнеметом кроків на десять, до підніжжя дерев. Монтег відчув, як пес хапає його за ногу, встромляє голку — і тієї ж миті полум’я відкинуло пса в повітря, викрутило з суглобів металеві кістки, вивернуло розпечені нутрощі й вони всі бухнули червоними бризками, наче ракета. Монтег Лежав, дивлячись, як це мертве і водночас живе тіло перекинулося в повітрі і, впавши, затихло. Здавалося, навіть тепер ладен кинутися на нього і впорснути всю отруту, яка вже почала діяти на ногу. Він відчув полм’якість і страх, наче людина, що встигла відскочити від машини, яка мчала з швидкістю дев’яносто миль на годину і лише зачепила її крилом. Він боявся підвестися, боявся, що не зможе зовсім ступати на занімілу ногу. Все його тіло почало потроху ціпеніти.

Вулиця безлюдна, будинок згорів, як стара театральне декорація, інші будинки занурилися в пітьму, поруч — рештки механічного пса, трохи далі — труп Бітті, ще далі — двоє пожежників і “саламандра”. Він глянув наш велетенську машину, її теж слід знищити.

“Ну, — подумав, — побачимо, чи дуже тобі перепало. Спробуй-но стати на ноги. Обережно, обережно… отак!”

Він стояв, але в нього була тільки одна нога. Замість другої — мертвий оцупок, обвуглений шматок дерева, що його він мусив тягти за собою, мов покару за якийсь потаємний гріх. Коли він ступав на неї, спочатку в литку, а потім у стегно вгороджувалися тисячі срібних голок. Він заплакав. Ні, йди! Іди, тобі не можна залишатися тут.

Подекуди в будинках знову засвітилися вогні — чи то недавні події розбурхали людей, чи їх тривожила незвичайна тиша, Монтег не знав.

Припадаючи на ушкоджену ногу, підтягуючи її руками, він розмовляв з нею, схлипував, наказував їй, проклинав її, благав допомогти йому врятувати життя. В темряві чулися крики й голоси людей. Він дошкутильгав до заднього двору, що виходив на глухий провулок.

“Бітті, — думав він, — тепер ви вже не проблема. Ви завжди говорили: “Навіщо розв’язувати проблему, коли можна спалити її”. Так-от, я й зробив і те, й те. Прощайте, брандмейстере”.

Спотикаючись, він шкандибав у нічній пітьмі.

Гострий біль пронизував ногу щораз, як він ступав на неї, і Монтег думав: дурень ти, дурень, жахливий дурень, чортів дурень, ідіот, дурень проклятущий і ще тричі дурень… Дивись, що ти накоїв, і як тепер це розплутувати, і що тепер робити? Гордість, будь вона проклята, і гнів, — а відтак він усе зіпсував, усе згубив і наплював на всіх і на себе. Але ж і на нього стільки навалилося — Бітті, й ті жінки, і Мілдред, і Кларіс — все відразу. І все-таки немає тобі прощення, нема. Дурень, клятий дурень, так себе виказати!

Ні, ми ще врятуємо, що можна, зробимо, що можна. А коли вже доведеться горіти, то прихопимо декого з собою.

Раптом він згадав про книжки і повернув назад. Так, про всякий випадок.

Він знайшов книжки там, де залишив, біля садового паркану. Мілдред, хвалити бога, забрала не всі. Чотири ще лежали там, де він їх заховав. У пітьмі чулися крики, спалахували вогні. Десь удалині гуркотіли інші “саламандри”, ревіння їхніх сирен зливалося з ревінням поліційних автомобілів, які мчали нічним містом.

Монтег узяв чотири книжки, знов застрибав, зашкутильгав провулком і раптом упав, наче йому відтяли голову й залишили саме тіло. Щось несвідоме спонукало його зупинитися, жбурнуло на землю. Він лежав там, де впав, і плакав, скоцюбившись і вткнувшись обличчям у рінь.

Бітті хотів померти!

Плачучи, Монтег зрозумів, що це було саме так. Бітті хотів померти. Адже він стояв, навіть не намагаючись захиститися, стояв собі, знущаючись із нього, під’юджуючи його. Від цієї думки Монтег раптом перестав ридати, йому перехопило подих. Як дивно так прагнути смерті, щоб дозволити вбивці ходити круг тебе зі зброєю в руках і, замість мовчати і тим зберегти собі життя, кричати на нього, висміювати, доки він розлютиться, і тоді…

Здалеку долинув тупіт ніг.

Монтег сів. Треба тікати. Підводься, мерщій, не можна сидіти! Але він ще схлипував; треба заспокоїтися. Ось уже напад плачу минає. Він нікого не хотів убивати, навіть Бітті. Тіло його скорчилося, наче на нього линули кислотою. Він затулив рот рукою. Перед очима стояв Бітті — спочатку непорушний, потім весь у вогні, як смолоскип, а тоді — на траві, зсудомлений. Монтег кусав собі пальці. “Я не хотів, боже мій, я не хотів цього…”

Він намагався все скласти докупи, пригадати своє звичне життя за кілька днів до того, як у нього вдерлися решето й пісок, зубна паста “Денем”, дзижчання джмеля в вусі, світлячки пожежі, сигнали тривоги і ще надто багато чого для кількох коротких днів, надто навіть для цілого життя!

Тупіт ніг чувся вже в кінці провулка.

“Вставай! — сказав він собі. — Вставай, хай тобі чорт!”-наказав він хворій нозі й підвівся. Біль гострими шипами шпигонув у коліно, потім кольнув тисячами голок, тоді тупими шпильками і, нарешті, коли він прошкандибав кроків із п’ятдесят під дерев’яним парканом, подряпавши руки й загнавши в них скалки, ногу вже не кололо, а пекло, наче її хтось ошпарив окропом. Але тепер нога вже підкорялась йому. Бігти він, однак, не зважився, щоб не вивихнути слабкого суглоба. Хапаючи нічне повітря широко розкритим ротом, відчуваючи, як пітьма важко осідає десь усередині, він рішуче, хоч і шкутильгаючи, рушив уперед. Книжки він ніс у руках.

Він думав про Фабера.

Фабер залишився там, у паруючому згустку, що не мав тепер ні ймення, ні назви. Адже він спалив і Фабера! Ця думка так його вразила, що здалося, ніби Фабер справді вмер, засмажився, мов плотвичка, в цій зеленавій кульці, а ту кульку засунув до кишені чоловік, що перетворився на кістяк, обплутаний обвугленими сухожилками, — і кулька загинула назавжди.

“Запам’ятай: їх треба спалити, щоб вони не спалили тебе, — подумав він. — Саме так”.

Він понишпорив у кишенях — гроші були при ньому. В одній із кишень він знайшов звичайну радіо-“черепашку” — холодного похмурого ранку місто в ній розмовляло саме з собою.

— Увага! Поліція розшукує втікача. Вчинив убивство і кілька злочинів проти держави. Звати: Гай Монтег. Фах: пожежник. Востаннє його бачили…

Кварталів із шість він біг, не зупиняючись. Провулок вивів його на автостраду, разів у десять ширшу за звичайну вулицю. В різкому білому світлі дугових ліхтарів вона нагадувала застиглу річку, на якій не було жодного суденця; він розумів, що небезпечно перетинати її — надто вона широка, надто відкрита. Наче велика сцена без декорацій, вона заманювала його на освітлений обшир, де втікача легко було помітити, спіймати, застрелити.

“Черепашка” дзижчала в вусі.

— …Стежте за чоловіком, що втікає… стежте за чоловіком, що втікає… він сам, пересувається пішки… стежте…

Монтег позадкував у тінь. Просто перед ним була заправна станція, величезна брила, що сяяла білосніжними кахлями; біля неї зупинилися заправитись два сріблясті автомобілі. Так, коли хочеш перейти, не перебігти, а спокійно” перейти цей широкий бульвар, треба мати охайний, пристойний вигляд. Більше шансів урятуватися, коли причешешся і вмиєшся, перш ніж іти далі… Іти куди?

“Справді, — подумав він, — куди я біжу?”

Нікуди. Тікати не було куди, він не мав друзів, до яких можна було б звернутися. Крім Фабера. І раптом Монтег збагнув, що весь час підсвідомо біг до Фаберового дому. Але Фабер не міг сховати його; навіть спроба переховати була б рівнозначна самогубству. Однак йому треба зустрітися з Фабером, бодай на кілька хвилин. Саме Фабер підтримає в ньому віру в порятунок, яка майже вичерпалася. Він просто хотів пересвідчитися, що є на світі така людина. Він хотів переконатися, що Фабер живий, не згорів і не обвуглився разом з тим, іншим тілом. Крім того, треба залишити йому частину грошей, щоб він міг їх використати потім, коли Монтег піде… Може, пощастить вибратися з міста, сховатися й жити десь біля річки, біля великих доріг, серед полів і пагорбів.

Пронизливий звук примусив його глянути вгору.

В небо один за одним зі свистом злітали поліційні вертольоти, їх було багато: здавалося, хтось здмухнув суху шапку кульбаби. Не менше двох десятків машин ширяли в повітрі милі за три від Монтега, нерішуче гойдалися на місці, наче метелики, яких зненацька заскочила осінь. Потім вони почали поодинці приземлятися то тут, то там, сідали на вулицях, перетворившись на “жуки”-автомобілі, з ревінням мчали по бульварах, щоб знову знятися в повітря й продовжувати пошуки.

Перед ним була заправна станція. Робітників ніде не видно, — мабуть, обслуговували клієнтів. Обігнувши будівлю ззаду, Монтег зайшов до чоловічого туалету. Крізь алюмінієву стіну до нього долинув голос диктора: “Оголошено війну”. Надворі біля колонки накачували бензин. Люди в автомобілях говорили з обслугою про двигуни, бензин, вартість заправки. Монтег стояв, намагаючись збагнути важливість почутого по радіо стислого повідомлення, і не міг. Гаразд, хай війна почекає, для нього вона почнеться за годину чи дві.

Він вимив руки й лице, витерся рушником, намагаючись не здіймати шуму. Вийшовши з туалету, дбайливо причинив двері, ступнув у пітьму й за хвилину вже знову стояв на розі безлюдного бульвару.

Ось вона, ця гра, яку він має виграти: широкий майданчик кегельбану, застиглий у холодному передранішньому повітрі. Бульвар був чистий, як гладіаторська арена за мить до виходу безіменних убивць. Повітря над широченною асфальтовою річкою тремтіло від тепла, що я його випромінювало Монтегове тіло; неймовірно, але тепло його тіла примусило коливатися довколишній світ! Монтег був світляною мішенню; він знав, відчував це… А тепер йому треба подолати цей короткий шлях через вулицю.

Кварталів за три від нього сяйнули автомобільні фари. Монтег глибоко зітхнув. Легені дряпнуло, наче гарячою щіткою. Горло пересохло. В роті відчувався неприємний металевий присмак, ноги мов свинцеві…

Що це за фари? Якщо почати переходити вулицю зараз, треба розрахувати, коли автомобіль буде тут. Чи далеко до протилежного тротуару? Мабуть, ярдів зі сто. Гаразд, хай сто. Коли йти повільно, спокійною ходою, то треба секунд із тридцять чи сорок, щоб подолати цю відстань. А автомобіль? Набравши швидкість, він промчить ці три квартали секунд за п’ятнадцять. Отже, якщо навіть уже на середині дороги побігти…

Він ступив правою ногою, потім лівою, тоді знов правою. Вийшов на пустельну вулицю.

Хай вулиця й цілком пустельна, ніколи не скажеш напевне, чи перейдеш її благополучно; машина може зненацька вигулькнути на підйомі, за чотири квартали звідси, і не встигнеш оком змигнути, як вона наскочить на тебе й помчить далі.

Він вирішив не рахувати кроків. Не озирався ні ліворуч, ні праворуч. Світло вуличних ліхтарів здавалося таким самим підступно яскравим і гарячим, як проміння опівднього сонця.

Він прислухався до шуму машини, що набирала швидкості; гуркіт долинав справа, за два квартали від нього. Вогні фар підстрибували, то спалахували, то згасали, і нарешті освітили Монтега.

Йди, не зупиняйся.

Монтег на мить загаявся, міцніше стис у руках книжки і примусив себе зрушити з місця. Його ноги мимохіть заквапилися, побігли, але він уголос присоромив себе і далі пішов спокійно. Він був уже на середині вулиці, проте й ревіння автомобіля наростало — машина набирала швидкості.

Безперечно, поліція. Побачили мене. Байдуже, спокійніше, не озирайся, не показуй, що це тебе тривожить. Іди, йди, от і все.

Машина мчала. Машина ревіла. Машина дедалі пришвидшувала лет. Машина завивала. Машина гуркотіла. Вона летіла, майже не торкаючись дороги. Вона мчала зі свистом, мов куля, випущена з невидимої рушниці. Сто двадцять миль на годину. Сто тридцять. Монтег зціпив зуби. Здавалося, рухливе світло фар обпікає йому легені, від нього смикаються повіки, липким потом вкривається тіло.

Монтег безглуздо човгав ногами, почав говорити сам до себе, нараз не витримав і побіг. Він викидав ноги якомога далі, одну, другу, вперед, уперед!. Господи! Господи! Він упустив книжку, зупинився, повернув був назад, передумав, знову кинувся вперед, закричав в асфальтову порожнечу, а “жук”-автомобіль мчав по свою здобич — ось уже між ними двісті футів, сто, дев’яносто, вісімдесят, сімдесят… Монтег задихався, розмахував руками, високо підкидав ноги, викидав їх уперед, біг, біг, а машина дедалі ближче, ближче, реве, сигналить… Монтег повернув голову назустріч сяйву фар — машини не було, вона потонула у власному світлі, лише сліпучий факел врізався в Монтега, ревіння, полум’я! Зараз, зараз вона наскочить на нього!..

Монтег спіткнувся і впав.

Я загинув! Усе, кінець!

Але падіння врятувало його. За мить до того, як наскочити на Монтега, шалений “жук” раптом різко завернув, обминув його і щез. Монтег лежав долілиць, вткнувшись обличчям в асфальт. Вибухи реготу долинули до нього разом із синім димом відпрацьованих газів.

Його права рука простягнута уперед. Він підвів її й побачив — на самісінькій пучці середнього пальця чорніла вузенька смужка: автомобіль, промчавши повз нього, торкнувся пучки шиною. З недовірою дивлячись на чорну смужку, Монтег повільно підвівся.

Отже, це не поліція?

Він глянув на бульвар. Порожньо. Ні, не поліція, а просто машина, напхана підлітками, певне, років Дванадцяти-шістнадцяти. Галаслива, криклива, вересклива ватага дітей вирушила на прогулянку; діти побачили чоловіка — він ішов пішки, а це так незвичайно, піша людина в наші дні, й вирішили: “Нумо, зіб’ємо його!” І Вони навіть не підозрювали, що це той самий утікач Монтег. Так, просто собі зграя підлітків — надумали покататися місячної ночі, зі свистом промчати миль п’ятсот і чи шістсот з такою швидкістю, що обличчя замерзає од вітру. Хтозна, чи повернуться вони додому на світанні, і чи будуть живі — в цьому й полягала принадність таких пригод.

“Вони хотіли вбити мене, — подумав Монтег. Він стояв, похитуючись; потривожене повітря й пилюга ще вирували навколо нього. Він помацав садно на щоці. — Еге ж, вони хотіли вбити мене, просто так, ні сіло ні впало”.

Монтег побрів до ще далекого тротуару, наказуючи ногам рухатись. Якимось дивом він підняв розкидані книжки, але не пам’ятав, як нахилявся, як збирав їх. Тепер він перекладав їх з однієї руки в другу, наче гравець карти перед складним ходом.

Може, це вони вбили Кларіс?

Він зупинився й подумки повторив: “Може, це вони вбили Кларіс?”

Йому захотілося закричати й кинутися за ними навздогін.

На очах виступили сльози.

Він урятувався тому, що впав. Водій вчасно збагнув, навіть не збагнув, а відчув, побачивши розпростерте тіло, що машина, наскочивши на нього на такій швидкості, перекинеться і всі пасажири вилетять геть. А якби Монтег не впав?

Він затамував подих.

У кінці бульвару, за чотири квартали від нього, “жук” зменшив швидкість, круто розвернувся на двох колесах і тепер мчав назад, тим самим боком вулиці, порушуючи правила руху.

Але Монтег був уже в безпеці, сховавшись у темному, провулку; саме сюди він і йшов — годину чи, може, хвилину. Здригаючись од нічної прохолоди, він озирнувся. “Жук” промчав повз нього, вискочив на середину бульвару і щез; знову вибухнув сміх, потривоживши нічну тишу, і вщух.

Йдучи в пітьмі провулком, Монтег бачив, як падали й падали з неба вертольоти, мов перші сніжинки майбутньої довгої зими.

Будинок оповивала тиша.

Монтег підійшов із саду, вдихаючи густий нічний росяний запах нарцисів, троянд і вологої трави. Доторкнувся до засклених дверей чорного ходу, — вони були незамкнені, — прислухався і прослизнув усередину…

“Місіс Блек, ви спите? — думав він. — Я знаю, що роблю зле, але ваш чоловік чинив так само з іншими й ніколи не питав себе, добре це чи ні, ніколи не замислювався й не картав себе. А тепер, оскільки ви дружина пожежника, настав і ваш час, вогонь знищить ваш дім за всі будинки, які спалив ваш чоловік, за всіх людей, яких він, не задумуючись, робив нещасними”.

Будинок німував.

Монтег сховав книжки на кухні й знову щезнув у провулку. Озирнувшись, побачив: будинок спав, як і досі, темний і спокійний.

Він ішов через місто; в небі, наче клапті подертого паперу, кружляли вертольоти. Монтег зайшов у телефонну кабіну, що самотньо стояла біля якоїсь зачиненої на ніч крамниці, й подав сигнал тривоги. Потім стояв, щулячись від нічного холоду, і чекав, коли вдалині завиють пожежні сирени і “саламандри” з гуркотом помчать палити дім Блека. Сам Блек зараз на роботі, але його дружина, тремтячи від ранішнього повітря, стоятиме й дивитиметься, як палає й завалюється дах її будинку. А поки що вона спокійно спить.

На добраніч, місіс Блек.

— Фабер!

Стук у двері, ще, потім шепіт і чекання. Нарешті, після довгої хвилини, в маленькому будинку Фабера блимнув вогник. Ще хвилина, і задні двері прочинилися.

Вони мовчки дивились один на одного в напівмороці, Фабер і Монтег, наче не вірили власним очам. Потім Фабер поворухнувся, вхопив Монтега, втяг його всередину, посадив на стілець, знову підійшов до дверей і постояв там, прислухаючись. У передранішній тиші вили сирени.

Фабер зачинив двері й повернувся до кімнати.

Монтег сказав:

— Я поводився, наче дурень, з самого початку й до кінця. Мені не можна довго залишатися тут. Я йду Бог зна-куди.

— Принаймні, ви натворили дурниць, намагаючись зробити добре діло, — відповів Фабер. — Я думав, ви померли. Пристрій, який я вам дав…

— Згорів.

— Я чув, як брандмейстер розмовляв з вами, а потім раптом запала тиша. Я мало не пішов розшукувати вас.

— Брандмейстер мертвий. Він побачив кульку, почув ваш голос, хотів вистежити вас. Я вбив його з вогнемета.

Фабер сів і якийсь час мовчав.

— Боже, як усе це могло статися? — заговорив Монтег. — Адже лише вчора все було гаразд, а сьогодні я відчуваю, що гину. Скільки разів людина може гинути і все одно залишатися живою? Мені важко дихати. Бітті мертвий, а колись же він був моїм другом; Міллі покинула мене, а я вважав її своєю дружиною; тепер я нічого не знаю. Мій будинок згорів, у мене немає роботи, я сам мушу втікати… По дорозі сюди я підклав книжки в будинок пожежника. Господи боже мій, скільки я накоїв за один тиждень!

— Ви зробили те, що мали зробити. Так мало статися.

— Мабуть, так воно і є. Хоч у це я вірю, бо більше мені нема в що вірити. Я знав, що так станеться. Я вже давно відчував, як щось у мені закипає, я робив одне, а думав зовсім інше. Боже, це назрівало в мені. Дивно, як воно досі не вихлюпнуло назовні. І ось я тут, щоб зруйнувати й ваше життя. Адже вони можуть прийти сюди!

— Вперше за багато років я відчуваю, що знов живу, — відповів Фабер. — Відчуваю: зроблю те, що слід було б зробити дуже давно. А от страху поки що немає. Може, тому, що нарешті роблю те, що треба. А може, наважившись ризикнути один раз, я вже не хочу здаватися вам боягузом. Певне, мені й надалі доведеться робити ще сміливіші речі, ще більше ризикувати, аби не було вороття назад, аби знову не бути легкодухим. Що ви збираєтесь робити?

— Тікати.

— Ви знаєте, що оголошено війну?

— Чув.

— Господи, як дивно! — вигукнув старий. — Війна здається чимсь далеким через ваші власні турботи.

— Я не мав часу думати про неї. — Монтег витяг з кишені стодоларовий папірець. — Ось, візьміть, хай буде у вас, витрачайте ці гроші, як вважатимете за потрібне, коли я піду.

— Але…

— Може, до обіду мене вже не буде живого; використайте їх для вашої справи.

Фабер кивнув.

— Спробуйте дістатися до річки, якщо зможете; потім ідіть берегом, там є покинута залізнична колія, вона веде з міста в глиб країни, отож тримайтеся її. Тепер шляхи сполучення в основному повітряні, більшість залізниць занедбані, однак ця залишилась, іржавіє потроху. Я чув, нібито в глушині подекуди ще є табори бродяг. Мандрівні табори, як їх називають. Треба тільки відійти далі від міста й добре придивлятися. Кажуть, ніби вздовж залізничної колії до Лос-Анджелеса можна зустріти чимало колишніх вихованців Гарвардського університету. Багатьох із них розшукує поліція, їм не можна жити в містах. Але їм усе-таки пощастило вижити. Їх небагато, уряд, очевидно, не вважає їх такими небезпечними, щоб розшукувати за містом. Певний час ви можете переховуватися в них, а потім спробуйте знайти мене в Сент-Луїсі. Я вирушу туди сьогодні о п’ятій годині ранку, автобусом, хочу зустрітися з тим старим друкарем. Боже, і я нарешті почав ворушитися. Ваші гроші підуть на добру справу. Спасибі, Монтег, хай вас береже бог. Може, хочете трохи поспати?

— Ні, краще піду.

— Давайте подивимось, що воно там робиться. Фабер квапливо провів Монтега до спальні й відсунув одну з картин на стіні; під нею був невеличкий телевізійний екран, розміром з поштову листівку.

— Мені завжди хотілося мати маленький екран, щоб можна було, коли захочу, затуляти його долонею, а не ці величезні стіни, які приголомшують тебе криком. Ось дивіться.

Він увімкнув екран.

— Монтег, — промовив телевізор і засвітився. — МОН-ТЕГ, — виразно повторив голос диктора. — Гай Монтег. Усе ще на волі. Пошук провадять поліцейські вертольоти. З сусіднього району привезено іншого механічного пса… Монтег і Фабер перезирнулися.

— …Механічний пес діє бездоганно. Цей чудовий пристрій жодного разу не помилився відтоді, як його вперше застосували для розшуку злочинців. Наша телевізійна компанія пишається тим, що їй надана можливість з телевізійною камерою, встановленою на вертольоті, стежити за механічним шукачем, як тільки він вирушить по сліду злочинця…

Фабер налив у склянки віскі.

— Нам зараз не завадить випити. Вони випили.

— …Нюх механічного собаки такий чутливий, що він може запам’ятати десять тисяч індивідуальних запахів і вистежити будь-кого з цих десяти тисяч людей без додаткового настроювання!

Легкий дрож перебіг по тілу Фабера. Він обвів поглядом стіни, двері, дверну ручку, стілець, на якому сидів Монтег. Той помітив погляд. Вони обидва поквапливо оглянули кімнату, і Монтег відчув, як розширилися його ніздрі, наче він сам намагався вистежити себе, наче його нюх настільки загострився, що він сам міг по запаху знайти свій слід, залишений у повітрі, наче раптом стало видно мікроскопічні крапельки поту на дверній ручці, там, де він узявся рукою, — їх було дуже багато, вони виблискували, мов підвіски маленької люстри; він, Монтег, був повсюди, в усьому, на всьому, всередині й назовні, він був світляною хмарою, привидом, — і від нього важко було дихати. Він бачив, як Фабер затамував подих, мов боявся разом з повітрям втягнути в себе тінь утікача, чи може, боявся перейнятися його випарами й запахами.

— Зараз механічного пса висадять з вертольота на місці пожежі!

На екранчику виник спалений будинок, юрба і щось на землі, прикрите простирадлом, а в небі — вертоліт, який коливався, наче химерна квітка.

“Отже, вони вирішили будь-що виграти, — подумав Монтег. — Вистава триває, за годину може розпочатися війна…”

Як зачарований, боячись поворухнутися, Монтег стежив за подіями. Все це здавалось йому дуже далеким і ніяк його не стосувалося; ніби він дивився якусь драму, чиюсь драму, досить цікаву, але чужу, хоч і відчував дивне задоволення. “Адже все це робиться через мене, — подумав нараз, — Боже мій, це ж усе через мене!”

Якби він захотів, то міг би залишитися тут і, зручно влаштувавшись, простежити гонитву до кінця, крок за кроком, по провулках і вулицях, по широких безлюдних бульварах, через лужки та ігрові майданчики, затримуючись подекуди разом із диктором для необхідних пояснень, і знову по провулках аж до охопленого полум’ям будинку Блеків, і нарешті знову сюди, до цього помешкання, де вони з Фабером сидять і п’ють віскі, а електронне чудовисько, безмовне, як сама смерть, тим часом уже обнюхує його недавній слід, зупинившись он під тим вікном. Тепер Монтег може, якщо схоче, підвестись і, не зводячи очей з телевізора, підійти до вікна, висунутися, потім озирнутись і побачити себе на яскравому екрані як головного героя драми, як знаменитість, про котру всі говорять, на котру всі дивляться, — в інших вітальнях його бачитимуть об’ємним, в повний зріст, у кольоровому зображенні! І якщо він не забариться тієї останньої хвилини, то зможе за мить до того, як піти в небуття, побачити: прокаїнова голка пронизує його заради блага й щастя тих багатьох людей, яких усього кілька хвилин тому збудило нестямне виття сирен, і тепер вони втупилися в телевізорні стіни, стежачи за незвичайними ловами, за полюванням на великого звіра, за драмою з єдиною дійовою особою.

Чи встигне він сказати своє останнє слово? Коли на очах у двадцяти чи тридцяти мільйонів глядачів пес ухопить його, чи не має він, Монтег, однією фразою чи одним словом підсумувати все своє життя так, щоб ці слова ще довго залишалися з ними після того, як пес, зімкнувши й розімкнувши свої металеві щелепи, відскочить і побіжить геть у пітьму, а телевізійні камери, завмерши, стежитимуть за звіром, що, зменшуючись, зникає вдалині — чудовий кінець! Як йому знайти таке слово, кілька слів, щоб обпалити вогнем обличчя цих людей, збудити їх?

— Дивіться, — прошепотів Фабер.

З вертольота повільно спускалося щось, не схоже ні на машину, ані на тварину, не мертве й не живе, воно випромінювало бліде зеленаве світло. Ось воно стоїть біля димучих руїн Монтегового будинку, під ніс йому тицяють вогнемет, покинутий Монтегом. Чується дзижчання, клацання, гудіння.

Монтег струснув головою, підвівся, допив віскі.

— Час іти. Шкода, що все так трапилося.

— Шкода? Чого? Мене? Мого будинку? Я все це заслужив. Тікайте, бога ради. Може, мені пощастить затримати їх тут…

— Стривайте. Яка користь, коли й вас вони знайдуть? Після того, як я піду, спаліть покривало з цього ліжка — я доторкався до нього. Спаліть у печі стілець — я сидів на ньому. Протріть спиртом меблі, ручки на дверях. Спаліть доріжку в вітальні. Ввімкніть повністю вентиляцію… у всіх кімнатах, посипте все нафталіном, якщо він у вас є. Потім увімкніть на всю потужність вашу поливальну систему в саду, а доріжки полийте з шланга. Може, пощастить знищити слід…

Фабер потис йому руку.

— Я все зроблю. Хай вам щастить. Якщо ми обидва залишимося живими, то наступного тижня чи ще за тиждень зв’яжіться зі мною. Сент-Луїс, центральний поштамт, до запитання. Шкода, що не можу тепер підтримувати з вами зв’язок — це було б добре для нас обох, але, на жаль, немає другої слухової кульки. Розумієте, я ніколи не сподівався, що мій прилад знадобиться. От старий дурень! Навіть і не подумав! Нерозумно, вельми нерозумно. І зараз, коли ця зелена кулька вкрай потрібна, у мене її нема. А тепер — ідіть!

— Ще одне. Дайте мені чимшвидше валізу, покладіть у неї який-небудь свій старий одяг — зношений костюм, сорочку, старі черевики, шкарпетки, всякий непотріб…

Фабер пішов і за хвилину повернувся. Вони заклеїли шпарини картонної валізи липкою стрічкою.

— Щоб не вивітрився старий запах Фабера, — промовив Фабер, спітнівши від зусиль.

Монтег узяв віскі й побризкав ним поверхню валізи.

— Зовсім не треба, щоб пес одразу почув два запахи. Можна мені взяти з собою решту віскі? Воно мені ще придасться пізніше… Хоч би наша робота не пропала марно!..

Вони знов потисли один одному руки і, рушивши до дверей, ще раз поглянули на телевізор. Пес ішов по сліду повільно, безшумно, принюхувався до нічного вітру. Над ним ширяли вертольоти з телевізійними камерами. Пес дістався до першого провулка.

— Прощайте!

Монтег тихенько шмигнув на двір і побіг, стискаючи в руці напівпорожню валізу. Він чув, як запрацювала поливальна система, сповнюючи передранішнє повітря шумом дощу, — спочатку тихим, потім дедалі сильнішим і рівнішим. Вода лилась на садові доріжки і струмками жебоніла на вулицю. Кілька краплин упали на Монтегове обличчя. Йому почулось, ніби старий щось крикнув йому на прощання, чи, може, це тільки здалося?

Він швидко біг від будинку до річки.

Монтег тікав.

Він відчував наближення механічого пса — немов подих осені, холодний, сухий і легкий, наче подув вітру, від якого навіть не хитається трава, не грюкають віконниці, не тремтить тінь від листя на білих плитках тротуарів. Своїм бігом механічний пес не порушував спокою навколишнього світу. Він ніс із собою тишу, і Монтег, тікаючи з міста, відчував, як ця тиша нагромаджується, тисне на нього. Тягар тиші ставав важчий — і Монтег ще прудкіше кинувся вперед.

Дорогою до річки він кілька разів зупинявся перевести подих, заглядав у тьмяно освітлені вікна розбуджених будинків, бачив обриси людей, які у своїх вітальнях дивилися на стіни, де, наче хмарка неонових випарів, то з’являвся, то зникав механічний пес, вихоплюючись то тут, то там на своїх павучих лаписьках. Ось він на Елм-террас, на вулиці Лінкольна, в Дубовій, у Парковій алеї, ось у провулку, що веде до Фаберового будинку!

“Біжи, — наказував собі Монтег, — не зупиняйся, біжи, не барися!”

На екрані — будинок Фабера; поливальна система на повну потужність розбризкувала водяні струмені в нічному повітрі.

Пес, затремтівши, зупинився.

Ні, Монтег розпачливо вчепився в підвіконня. Тільки не туди! Я тут, сюди!

Прокаїнова голка вистромилась і сховалася, знову вистромилась і знов сховалася. З вістря впала прозора краплина дурману, що породжує сни, від яких нема пробудження; голка зникла в пащі собаки.

Монтегові перехопило подих, наче його вдарили кулаком під груди.

Механічний пес повернув і кинувся бігти провулком, геть від Фаберового дому.

Монтег глянув на небо. Вертольоти наближалися щільною зграєю, наче мошва, що злітається на світло.

Монтег насилу змусив себе пригадати: це ж не якась вигадана сценка, що привернула його увагу на шляху до річки; це він сам дивиться, як розігрується його власна шахова партія.

Він голосно закричав, щоб прийти до тями і відірватись од вікна останнього будинку на цій вулиці, від того, що він бачив там. До дідька! І він побіг. Провулок, вулиця, провулок, вулиця, і, нарешті, запах річки. Підняв ногу, опустив, лівою, правою. Якщо зараз на нього наведуть телевізійні камери, глядачі побачать двадцять мільйонів Монтенгів, що біжать, — як у давньому кіно-водевілі з поліцаями і злочинцями, з переслідувачами й переслідуваними, з мисливцями й звіриною: він бачив цей водевіль тисячу разів. За Монтегом женуться зараз двадцять мільйонів гончаків; вони перескакують у вітальнях з правої стіни на середню, з неї — на ліву, щоб щезнути, а тоді знову вискочити на праву стіну, перейти на середню, на ліву — і так без кінця.

Монтег встромив у вухо “черепашку”.

— Поліція пропонує жителям Елм-террас зробити так: хай кожен, хто живе в будь-якому будинку на будь-якій вулиці цього району, відчинить двері свого дому чи визирне у вікно. Втікачеві не вдасться сховатись, якщо всі одночасно виглянуть зі своїх будинків. Приготуйтеся!

Авжеж! І як це вони раніше не додумалися до цього? Чому досі так не зробили? Всім підвестися, всім виглянути разом! Втікачеві не сховатись! Єдиний чоловік, що біжить нічним містом, єдиний чоловік, що випробовує зараз міць своїх ніг!

— Лічимо до десяти. Один! Два! Він відчув, як усе місто підвелось.

— Три!

Все місто повернулося до тисяч своїх дверей. Скоріше! Лівою, правою!

— Чотири!

Люди, мов сновиди, рушили до виходу.

— П’ять!

Їхні руки доторкнулися до дверних ручок.

Від річки віяло прохолодою, як після зливи. Горло в Монтега пересохло, очі запалилися від бігу. Він закричав, наче цей крик міг підштовхнути його, допомогти пробігти останню сотню кроків.

— Шість, сім, вісім!

На тисячах дверей повернулися ручки.

— Дев’ять!

Він проминув останній ряд будинків, побіг схилом униз, до темної рухливої маси.

— Десять!

Двері в усіх будинках розчахнулися.

Він уявив собі тисячі й тисячі облич, що вдивляються в темряву дворів, провулків, у небо; бліді, перелякані, вони ховаються за фіранками; наче сірі звірки, визирають вони зі своїх електричних нір; обличчя з сірими безбарвними очицями, сірими губами й сірими думками, що ледь пробиваються крізь задубілу плоть.

Але Монтег був уже біля річки.

Він занурив руки у воду, аби пересвідчитись, що це йому не мариться. Роздягся у пітьмі догола, сполоснув тіло, руки, ноги й голову холодною водою, пив її, дихав нею. Потім натягнув на себе старий Фаберів одяг, взув його черевики, а свій одяг кинув у річку й дивився, як вода несе його геть. Тримаючи в руках валізу, пішов по воді від берега, поки відчував під ногами дно; а тоді його підхопила течія й понесла в темряву. Він уже проплив ярдів із триста за течією, коли механічний пес прибіг до річки. Вгорі свистіли величезні пропелери вертольотів. Снопи світла падали на воду, і Монтег пірнув, рятуючись од сліпучого блиску, схожого на сяйво сонця, що раптом проглянуло крізь хмари. Він відчув, як річка м’яко несе його далі й далі, в пітьму. Зненацька промені прожекторів перекинулися на берег, вертольоти повернули до міста, наче натрапили на новий слід, і незабаром зникли. Зник і пес. Залишилися тільки холодна річка і Монтег, який плив серед раптової тиші, віддаляючись од міста, вогнів і погоні, віддаляючись геть від усього.

Йому ввижалося, ніби він щойно спустився зі сцени, полишивши там юрбу акторів, чи прийшов з надзвичайного спіритичного сеансу з балакучими привидами. Із страшного нереального світу він поступово переходив у світ реальний, але поки що не міг сприйняти його реальності, бо світ той був ще не знаний.

Повз нього пропливали темні береги: річка несла його тепер серед пагорбів. Уперше за багато літ він бачив над собою зірки, безкінечний кругообіг сяйливих вогнів.

Велетенська колісниця Джаггернаута[24] котилася по небу, погрожуючи розчавити і знищити Монтега.

Коли валіза наповнилася водою і потонула, Монтег перевернувся на спину. Річка ліниво й лагідно несла свої води, віддаляючись від людей, які снідали тінями, обідали димом, а вечеряли туманом. Річка була справжня; вона легенько обіймала Монтега, не квапила його, давала час обміркувати події цього місяця, цього року, всього, життя. Він прислухався до спокійного биття серця. Його думки також були спокійні, вони не мчали, як досі, наввипередки з шаленими потоками крові в його судинах.

Місяць низько висів у небі. Місяць і місячне світло. Звідки воно? Гаразд, від сонця. А сонце звідки бере своє світло? Воно палає власним вогнем. Горить і горить, день у день, вічно. Сонце і час. Сонце, час, вогонь. Палючий вогонь. Річка ніжно колисала Монтега. Палючий вогонь. Сонце й годинники на землі, що відраховують час. Все це злилось у свідомості Монтега, стало єдністю. Після багатьох років плавання у житейських хвилях і кількох хвилин плавання у цій річці він зрозумів, чому більше ніколи нічого не повинен спалювати.

Сонце горить щодня. Воно спалює Час. Всесвіт мчить по колу і обертається круг своєї осі, а Час спалює роки й людей, спалює сам, без допомоги Монтега. Отже, якщо він, Монтег, разом з іншими пожежниками спалюватиме те, що створене людьми, а Сонце спалюватиме Час, то згорить геть усе!

Хтось із них має зупинитися. Сонце, звичайно, не зупиниться. Отже, виходить, повинен зупинитися він, Монтег, і повинні зупинитися люди, з якими він працював пліч-о-пліч ще кілька годин тому. Десь ізнову має початися процес збереження й накопичення духовних цінностей, хтось має знову зібрати й зберегти все, що створила людина, зберегти в книжках, платівках, в людських умах, будь-якою ціною вберегти від молі, плісняви, іржі, гниття і паліїв. Світ повен людей, великих і малих. Незабаром народиться новий фах — фах людей, що виготовляють вогнетривку одежу для людства.

Він відчув, що ноги торкнулися дна, встеленого рінню з піском. Течія прибила його до берега.

Він огледівся — перед ним лежала темна рівнина, схожа на величезну безформну чорну істоту, безоку та безлику, що мала тільки довжину і простяглася на тисячі безконечних миль; зелені пагорби й ліси чекали до себе Монтега.

Йому не хотілося покидати лагідні води річки. Він боявся, що на березі його спостигне механічний пес. Боявся, що шалений вітер од вертолітних гвинтів виверне з корінням дерева.

Але повіяв лише звичайний осінній вітерець, спокійний і лагідний, як річка, що текла поруч. Чому пес не переслідує його? Чому погоня повернула до міста? Монтег прислухався. Тиша. Тиша.

“Міллі, — подумав він. — Подивись навколо. Прислухайся! Нікого й нічого. Як тихо, Міллі! Цікаво, як ти повелася б. Либонь, закричала б: “Замовкни! Замовкни! Міллі, Міллі”. Йому стало сумно.

Міллі не було, не було й механічного пса. З далеких лук долинав сухий запах сіна, нагадував йому про давно минуле. Монтег раптом пригадав, як у дитинстві побував на фермі. То був один з найщасливіших днів у його житті: він відкрив для себе, що за сімома завісами нереальності, за телевізорними стінами віталень і за бляшаним міським валом є світ, де на луках пасуться корови, гавкають і ганяються за білими вівцями собаки, в теплому мулі ставків опівдні хлюпаються свині.

Сухий запах сіна і плюскіт води навіяли дивне відчуття, ніби він спить на свіжому сіні в порожньому сараї за самітньою фермою, далеко від галасливих доріг, коло старосвітського вітряка, крила якого тихо порипують над головою, наче рахують пролітаючі роки. Ото й справді полежати б на сіні, як тоді, дослухаючись до нічного шереху звірів і комах, до шелесту дерев, до найменших порухів і звуків.

Уночі, думалося, він, може, почує внизу чиюсь ходу. Він стрепенеться і сяде. Кроки віддаляться. Він знов ляже й почне дивитись у віконце сінника. І тієї нічної години побачить, як гаснуть вогні в будинку фермера, і прекрасна дівчина сяде біля темного вікна й почне розчісувати коси. Її важко буде розгледіти, але її лице нагадає йому лице тієї дівчини, яку він знав колись, у далекому-далекому минулому: та дівчина раділа дощу, вона не боялася вогненних світляків, вона знала, що буде, коли потерти кульбабою підборіддя. Дівчина одійде од вікна, потім з’явиться нагорі, у своїй залитій місячним сяйвом.; світлиці. А він, прислухаючись до голосу смерті, до гуркоту реактивних літаків, що розколюють темне небо навпіл аж до обрію, лежатиме у своєму безпечному сховищі, дивитиметься на дивні, незнані зірки, що опускаються за крайнебо, відступаючи перед ніжними барвами світання.

Вранці йому б не хотілося спати, бо теплі запахи й дива заміської ночі наповнили б його тіло снагою, воно відпочило б, хоч він цілу ніч не заплющив очей, і цілу ніч на вустах у нього вигравала б усмішка.

А внизу, біля драбини, його підстерігатиме ще одне і диво, зовсім неймовірне. Він обережно спуститься з сінника, освітлений рожевим світлом молодого ранку, сповнений радості, що живе в цьому світі, й застигне, побачивши це маленьке диво, і, схилившись, торкнеться його.

Коло підніжжя драбини він побачить кухоль свіжого молока, кілька яблук і грушу.

Більше йому нічого не треба. Ознака того, що величезний світ готовий прийняти його і дати йому час подумати про все, про що він повинен подумати.

Кухоль молока, яблуко, груша.

Він вийшов з води.

Берег ринув на нього, мов величезна хвиля прибою. Темрява, і ця місцевість, і мільйон запахів, які долинали з вітром, що холодив мокре тіло, — все це разом навалилося на Монтега. Він сахнувся від приголомшливої пітьми, звуків, запахів. У вухах дзвеніло, в голові паморочилося. Зірки полум’яними метеорами летіли йому назустріч. Монтегові захотілося знов пірнути в річку, і хай лінива течія несе його кудись, байдуже куди. Темне громаддя берега нагадало йому випадок із дитинства, коли він купався, а велетенська хвиля (найбільша хвиля, яку він будь-коли бачив), що взялася не знати звідки, збила його з ніг, оглушила, жбурнула в зелену темряву, обпалила рот, ніс, шлунок солоною водою. Надто багато води!

А тут було надто багато землі.

І раптом у пітьмі, що стіною стояла перед ним, — шурхіт, чиясь тінь, двоє очей. Наче сама ніч дивилася на нього. Наче ліс бачив його.

Механічний пес!

Стільки пробігти, так намучитися, так утомитися, мало не втопитись, стільки перестраждати — і, коли вже думаєш, що ти в безпеці й з легким серцем виходиш на берег, раптом… Механічний пес!

Монтег несамовито закричав, закричав передсмертним криком: він уже більше не міг цього витримати…

Тінь метнулась вбік. Очі щезли. Сухим дощем посипалося листя.

Монтег був сам у пущі.

Олень. Монтег почув різкий запах мускусу, змішаний із запахом крові й дихання звіра, запах кардамону, моху, амброзії; дерева бігли на нього з глупої ночі, відступали, знов кидалися вперед і знову відходили в такт його серцебиттю, що відлунювало в скронях.

Земля була встелена листям. Тут, мабуть, мільйони листків. Монтег ішов, наче вбрід переходив суху річку, що пахла гвоздиками й теплим пилом. Скільки різних запахів! Ось наче запах сирої картоплини, коли її розріжеш, холодну, білу від місячного сяйва, під яким вона пролежала майже цілу ніч. Ось пахощі маринованих огірків, ось запах петрушки, що лежить на кухонному столі. Слабкий дух жовтої гірчиці зі слоїка. Запах повних гвоздик із сусіднього саду. Він опустив руку; стеблина торкнулась його долоні, мов дитина, погладила. Монтег понюхав пальці — вони пахли локрицею.

Він зупинився, вдихаючи запахи землі; що глибше він їх удихав, то відчутнішим ставав для нього навколишній світ. Порожнечі в Монтегові вже не було. Тут є чим наповнити себе. І тепер завжди так буде.

Спотикаючись, він брів по сухому прибою листя.

І раптом у цьому світі незвичайного — щось знайоме. Нога зачепилася за щось — воно глухо задзвеніло.

Він провів рукою по землі — праворуч, ліворуч.

Залізнична колія.

Покинута колія бігла від міста по країні, крізь гаї та ліси, вздовж річки.

Дорога, якою треба йти, хоч би куди вона привела. Це була єдина знайома річ серед новизни, той чарівний талісман, який ще знадобиться йому, до якого він може Доторкнутися рукою, відчути під ногами, поки йтиме крізь зарості ожини, крізь моря запахів, доторків, відчуттів, крізь шелести й зітхання лісу.

Він рушив по шпалах.

І, здивувавшись, раптом відчув, що напевне знає щось таке, чого, однак, не зміг би довести: колись давно Кларіс теж проходила тут.

Через півгодини, змерзлий, обережно ступаючи по шпалах, гостро відчуваючи, як весь він — тіло, обличчя, рот, очі — всотує пітьму, як у вухах гудуть лісові звуки, а ноги кровоточать від колючок і горять од кропиви, він побачив попереду вогонь.

Вогонь блиснув, щез, знову з’явився-блимав, наче око. Монтег завмер: здавалося, цей вогник можна загасити одним подихом. Але вогник горів, і Монтег почав підкрадатися до нього. Минуло не менше п’ятнадцяти хвилин, перш ніж йому вдалося підійти досить близько — він зупинився і, причаївшись, почав дивитися на вогонь. Полум’я повільно коливалося, вигравало білим і червоним; воно здалося Монтегу якимсь дивним, бо було зовсім не таке, до якого він звик.

Вогонь нічого не спалював: він грів!

Монтег бачив руки — вони простягалися до вогню; видно тільки руки людей — тіла тонули в темряві. Над руками — застиглі обличчя; їх оживляли лише тремтливі виблиски полум’я. Монтег і не уявляв, що вогонь може бути таким. Він і не гадав, що вогонь може не тільки забирати, а й давати. Навіть запах у нього був інший.

Монтег стояв отак бозна-скільки, охоплений безглуздим, але приємним почуттям, ніби він — лісовий звір, світло вогнища виманило його з пущі. У нього були вологі очі, густі вії, гладенька шкіра, шершавий ніс, ратиці, гіллясті роги, а кров, якби пролилася на землю, запахла б осінню. Він довго стояв, дослухаючись до теплого тріскоту полум’я.

Навколо вогнища панував спокій, спокій проступав на обличчях людей, і було доволі часу посидіти під деревами біля покинутої залізничної колії й подивитись на світ, охопити його поглядом, наче він скупчився отут, коло цього багаття, наче світ — це шматок сталі, а люди мусять перекувати його. І не тільки вогонь здавався інакшим. Тиша також була інакша. Монтег рушив до цієї особливої тиші, від якої, здавалося, залежала доля світу.

Потім почулися голоси; люди про щось балакали, але він не міг добрати, про що саме. Голоси то злітали, то плавно спадали — перед людьми був цілий світ, і вони розглядали його; вони знали землю, дерева й місто, що лежало за річкою, в кінці залізничної колії. Вони говорили про все, не було нічого такого, про що б вони не могли розмовляти. — Монтег відчув це по жвавих інтонаціях їхніх голосів, по зацікавленості, пристрасті й подиву, з якими вони говорили.

Монтег відступив у темряву.

І тоді один з них підвів очі й побачив Монтега; побачив уперше (а може, всьоме), і чийсь голос озвався до прибулого:

— Гаразд, виходьте вже!

— Та не бійтеся, — пролунав той самий голос. — Ласкаво просимо до нашого товариства.

Монтег повільно підійшов до вогнища; круг нього сиділи п’ятеро літніх чоловіків у синіх бавовняних штанях і таких самих сорочках та куртках. Він не знав, що їм сказати.

— Сідайте, — мовив старий, що, певне, був і за старшого. — Хочете кави?

Монтег дивився, як темна паруюча рідина ллється в складаний бляшаний кухоль, хтось подав йому цей кухоль. Він боязко сьорбнув — люди зацікавлено поглядали на нього. Гаряча кава обпікала губи, але це було приємно. Обличчя людей, що сиділи біля вогнища, заросли бородами, але бороди охайні. Руки в цих людей чисті. Вітаючи гостя, всі підвелись, а тепер знов сиділи. Монтег пив каву.

— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.

— Просимо ласкаво, Монтег. Моє прізвище Гренджер. — Ватажок простяг йому невеличку пляшечку з якоюсь безбарвною рідиною. — Це теж випийте. Воно змінить хімічний склад вашого поту. Через півгодини ви пахнутимете не собою, а запахами двох інших людей. А що за вами женеться механічний пес, то не завадить випити цю рідину до дна.

Монтег випив гіркий напій.

— Від вас тхнутиме, як від цапа, але то байдуже, — мовив Гренджер.

— Ви знаєте, як мене звуть? — здивовано запитав Монтег.

Гренджер кивнув на портативний телевізор біля вогнища.

— Ми стежили за погонею. Ми так і думали, що ви подастеся по річці на південь. Коли почули, як ви продираєтеся крізь пущу, наче захмелілий лось, то не сховались, як це звичайно робимо. Ми здогадалися, що це ви пірнули в річку, коли вертольоти раптом повернули до міста. Там відбувається щось дивне. Погоня триває, але в іншому напрямку.

— В іншому?

— Давайте подивимося.

Гренджер увімкнув телевізор. На екрані замигтіли, закружляли барви й тіні, наче в цій скриньці завертівся якийсь кошмарний сон; і дивно було, що тут, у лісі, його можна було взяти в руки, передати іншому. Диктор, кричав:

— Погоня триває в північній частині міста! Поліцейські вертольоти скупчуються в районі Вісімдесят сьомої вулиці і Елм Гроув парку!

Гренджер кивнув.

— Так-так, вони тепер просто розігрують погоню. Вам пощастило збити їх зі сліду ще біля річки. Але вони не можуть про це сказати. Знають, що цікавість глядачів не безмежна. Отже, чим швидше потрібна розв’язка! Якщо обшукувати річку, то й до ранку не впораєшся. Ось вони і вистежують жертву, щоб ефектно завершити цей балаган. Дивіться! Хвилин через п’ять Монтега зловлять!

— Але як?..

— Дивіться.

Око телевізійної камери, схованої в череві вертольота, втупилося тепер у безлюдну вулицю.

— Бачите? — прошепотів Гренджер. — Зараз появитесь ви — он там, у кінці вулиці. Призначена жертва. Дивіться, як знімає камера. Створюють ефектну сцену. Тривожне очікування. Вулиця в перспективі. От зараз який-небудь бідолаха вийде на прогулянку. Якийсь химерник, дивак. Не думайте, що поліція не знає таких диваків, що полюбляють гуляти вдосвіта, просто так чи з безсоння. Поліція стежить за ними місяцями, роками. Ніколи не знаєш, коли й для чого це може згодитися. От сьогодні, приміром, це дуже до речі! Вихід із скрутного становища. О боже, дивіться!

Люди біля вогнища подалися вперед.

На екрані з-за рогу вулиці з’явився чоловік. Раптом об’єктив телекамери вихопив механічного пса. Вертольоти спрямували на чоловіка десятки прожекторів, обгородивши його частоколом із білих сліпучих стовпів світла.

Диктор закричав:

— Це Монтег! Погоню завершено!

Ні в чому не винний чоловік спантеличено зупинився, тримаючи в руці запалену сигарету. Він дивився на пса й не міг збагнути, що це таке. Либонь, він так нічого й не зрозумів. Чоловік глянув на небо, прислухався до виття сирен. Тепер телекамери показували згори. Пес піднявся в повітря — ритм і координація його рухів були просто чудові. Блиснула голка. На мить камери завмерли, щоб глядачі могли краще розгледіти це видовище: ошелешену жертву, безлюдну вулицю, сталеве чудовисько — цю величезну кулю, що летіла до мішені.

— Монтег, стійте на місці! — пролунав голос з неба.

Тієї ж миті пес і телекамера впали на чоловіка. Вони схопили одночасно, схопили, мов павуки, у свої цупкі обійми. Чоловік закричав. Він кричав, кричав, кричав!..

Широкий план.

Тиша.

Темрява.

Монтег скрикнув, порушивши цю тишу, і відвернувся.

Знов тиша.

Заціпенілі люди мовчки сиділи біля вогнища, нарешті з темного екрана пролунав голос диктора.

— Пошук завершено, Монтег мертвий. Злочин проти суспільства покарано.

Темрява.

— А тепер ми запрошуємо вас до “Зали під небом” у готелі “Люкс”. Півгодинна передача “Досвітня пора”. В нашій програмі…

Гренджер вимкнув телевізор.

— Ви завважили, як вони показали його обличчя? Навіть ваші близькі друзі не змогли б сказати напевне, чи це справді ви. Оператори лише дали загальну картину — решту доповнить уява глядача. Бодай їх усіх чорти взяли, — прошепотів він.

Монтег нічого не відповів; він здригався всім тілом і не зводив очей з порожнього екрана. Гренджер легенько доторкнувся до його плеча.

— Вітаю з воскресінням.

Монтег кивнув.

Тепер не завадить познайомитися з нами, — вів далі і Гренджер. — Це Френд Клемент, колишній завідувач кафедри Томаса Гарді[25] в Кембриджському університеті, ще до того, як Кембрідж перетворили на атомно-інженерне — училище. А це доктор Сіммонс з Каліфорнійського університету, знавець творчості Ортега-І-Гассета[26], ось професор Уест — багато років тому в Колумбійському університеті він зробив чималий внесок у тепер забуту науку про етику… Превелебний отець Падовер тридцять років тому виголосив кілька проповідей і протягом одного тижня втратив усіх парафіян через свої погляди. Він давно вже бродить із нами. Ну, а я написав книжку під назвою “Пальці однієї руки. Належні стосунки між особою і суспільством” — і ось я тут! Ласкаво просимо до нас, Монтег!

— Мені не місце серед вас, — ледве спромігся вимовити, нарешті, Монтег. — Протягом усього свого життя я тільки й знав, що робив дурниці.

— Ну, ми до цього звикли. Всі ми робили дурниці, але заради справжнього діла. Інакше не опинились би тут. Поки ми діяли поодинці, гнів був нашою єдиною зброєю. Багато років тому я вдарив пожежника, коли він прийшов палити мою бібліотеку. Відтоді мені доводиться переховуватись. Хочете пристати до нас, Монтег?

— Так.

— Що ви можете нам запропонувати?

— Нічого. Я думав, у мене є частина Екклезіаста і, може, трохи з “Одкровень Іоанна Богослова”, але тепер у мене навіть цього нема.

— Екклезіаст — це непогано. Де ви його зберігали?

— Тут, — Монтег доторкнувся рукою до чола.

— А, — усміхнувся Гренджер і кивнув головою.

— Що? Хіба це погано? — запитав Монтег.

— Ні, це дуже добре. Це чудово! — Гренджер обернувся до священика. — Є в нас Екклезіаст?

— Так. Чоловік на ймення Гарріс з Янгстауна.

— Монтег, — Гренджер міцно стис Монтегове плече, — будьте обережні. Бережіть себе. Коли скоїться щось з Гаррісом, ви будете Екклезіаст. Бачите, за хвилину ви стали такою потрібною людиною!

— Але я все забув!

— Ніщо не зникає безслідно. У нас є спосіб струснути вашу пам’ять.

— Але я вже намагався пригадати!

— Не намагайтеся. Це прийде само собою, коли треба буде. Людська пам’ять схожа на фотоплівку, і ми ціле життя тільки й робимо, що намагаємося стерти відбите на ній. Сіммонс двадцять років працював над тим, як поновити в пам’яті колись прочитане й забуте. Монтег, хотіли б ви прочитати “Республіку” Платона?

— Звичайно!

— Так ось, я — це “Республіка” Платона. Хочете почитати Марка Аврелія? Сіммонс — це Марк Аврелій.

— Моє шанування! — промовив Сіммонс.

— Здрастуйте, — відповів Монтег.

— Дозвольте познайомити вас з Джонатаном Свіфтом, автором гострої політичної сатири “Подорожі Гуллівера”. А цей добродій — Чарлз Дарвін. Ось Шопенгауер, це — Ейнштейн, а цей, поруч зі мною, Альберт Швейцер, добрий філософ. Ось ми всі перед вами — Арістофан і Махатма Ганді, Гаутама Будда і Конфуцій, Томас Джефферсон і Лінкольн — до ваших послуг. Ми також Матфей, Марко, Лука та Іоанн.

Вони засміялися.

— Цього не може бути! — вигукнув Монтег.

— Ні, це так, — відповів, усміхаючись, Гренджер. — Ми також спалюємо книжки. Прочитаємо книжку — і спалюємо, щоб її у нас не знайшли. Мікрофільми не виправдовують себе. Ми весь час мандруємо, плівку довелось би десь закопувати, а потім повертатися до неї. Це ризиковано — нас можуть викрити. Отож ліпше все зберігати в голові, де ніхто нічого не побачить, нічого не запідозрить. Ми всі — уривки і шматки історії, літератури, міжнародного права; Байрон, Том Пейн[27], Макіавеллі[28], Христос — усе тут, у наших головах. Але вже пізня година. І почалася війна. Ми тут, а місто там, у своїх різнобарвних шатах. Про що ви думаєте, Монтег?

— Думаю, який же я був дурний, коли намагався щось зробити самотужки, — підкидав книжки в будинки пожежників і подавав сигнал тривоги.

— Ви робили, що могли. Якби це робили по всій країні, наслідки були б чудові. Але наш шлях простіший і, на нашу думку, кращий. Ми прагнемо зберегти знання, які нам ще будуть потрібні, зберегти їх повністю. Поки Що ми не хочемо нікого зачіпати чи підбурювати. Бо якщо нас знищать, то загинуть і всі знання, що ми зберігаємо, загинуть, може, назавжди. Ми з певного погляду мирні громадяни: мандруємо собі занедбаними коліями, ночуємо в горах. І місто дало нам спокій. Часом нас зупиняють, обшукують, але у нас нема нічого недозволеного. Наша організація вельми гнучка, розгалужена, розкидана по всій країні. Декотрі з нас поробили собі пластичні операції, змінили свою зовнішність. Тепер нам дуже важко; ми чекаємо, щоб скоріше почалась і закінчилася війна. Це жахливо, але ми нічим не можемо зарадити, бо не ми керуємо країною, — ми лише незначна меншість, голос волаючого в пустелі. Коли закінчиться війна, тоді, може, придамося й ми для чогось.

— І ви справді вважаєте, що вас слухатимуть?

— Якщо ні, доведеться знову чекати. Ми передамо книжки з вуст у вуста нашим дітям, а ті, в свою чергу, передадуть їх іншим. Багато, звісно, загубиться. Але не можна людей примусити слухати. Вони повинні самі збагнути, що трапилося, чому світ вибухнув під ними. Вічно так тривати не може.

— Чи багато вас?

— Тисячі на дорогах, занедбаних залізничних коліях, з вигляду ми інєтяги, але в головах у нас цілі бібліотеки. Спочатку все було стихійно. В кожного була якась книжка, котру він хотів запам’ятати. Ми зустрічались один з одним і впродовж двадцяти чи більше років створили щось на зразок товариства, розробили план. Нам потрібно було зрозуміти найголовніше — те, що ми самі по собі ніщо, ми не повинні бути педантами чи зверхніми стосовно інших людей. Ми всього-на-всього обкладинки, які захищають книжки від пошкоджень, і нічого більше. Декотрі з нас живуть у невеличких містах. Розділ перший з книжки Торо “Уолден” живе в Грін Рівер, розділ другий — в Уїллоу Фарм, штат Мен. У штаті Меріленд є містечко, що налічує всього двадцять дев’ять чоловік; навряд чи на те містечко коли-небудь кидатимуть бомби; там зберігається повне зібрання творів Бертрана Рассела. Це містечко можна взяти в руки, наче книжку, перегорнути сторінки — от скільки сторінок у голові кожного жителя. А коли закінчиться війна, тоді якогось дня якогось року книжки можна буде написати знову; ми скличемо всіх цих людей, і вони прочитають напам’ять усе, що знають, а ми все надрукуємо на папері. Може, колись знову настане доба пітьми і доведеться все починати спочатку. Але в людини є чудова риса: якщо треба починати все з самого початку, вона не зневірюється і не втрачає мужності, бо знає, що це дуже важливо і варто зусиль.

— А що ми робитимемо зараз? — спитав Монтег.

— Чекатимемо, — відповів Гренджер. — І про всяк випадок підемо далі, за течією.

Він почав закидати багаття піском і землею. Всі допомагали йому, Монтег теж. Люди мовчки гасили багаття.

В зоряному світлі вони стояли біля річки.

Монтег поглянув на світляний циферблат свого водонепроникного годинника. П’ята година ранку. Минула тільки година, але ця година була для нього наче рік. Над протилежним берегом річки займалася зоря.

— Чому ви мені довіряєте? — запитав Монтег. Чоловік поворухнувся у пітьмі.

— Досить одного погляду на вас. Ви давно не дивилися в дзеркало. Крім того, місто ніколи так не вшановувало нас і не влаштовувало такої погоні за нами. Кілька диваків з головами, напханими віршами, — це не дуже небезпечно для них; вони це знають, і ми знаємо. Всі знають. Поки весь народ не цитує “Великої хартії вільності й конституції”, все гаразд. Досить того, що пожежники час від часу наглядають за порядком. Ні, городяни нас не чіпають. А вам від них добряче перепало.

Вони йшли берегом річки на південь. Монтег намагався розгледіти обличчя своїх супутників, старі, втомлені, покреслені зморшками, які він бачив при світлі багаття. Він шукав на них радісного виразу, рішучості, торжества над майбутнім, але нічого такого не бачив. Він, мабуть, сподівався, що від тих знань, які вони несли в собі, їхні обличчя світитимуться, наче ліхтарі, рівним світлом. Але ні — там, біля вогнища, їх освітлював відблиск полум’я, а тепер ці люди нічим не відрізнялися від інших, що так само мандрували шляхами-дорогами, так само шукали чогось упродовж багатьох років, так само бачили, як гине прекрасне; і ось тепер, уже постарілі, вони зібралися разом, щоб подивитись, як закінчиться вистава й погаснуть вогні. Вони зовсім не були певні, що ті речі, які вони зберігали в пам’яті, примусять зорю майбуття засяяти чистим полум’ям; вони не були певні нічого, крім одного — вони бачили книжки; ті книжки стояли на полицях перед їхніми спокійними поглядами, ще не розрізані, вони чекали читачів, котрі колись прийдуть і візьмуть їх, хто чистими, а хто й брудними руками. Монтег пильно вдивлявся в обличчя своїх супутників.

— Не намагайтеся скласти собі враження про книжки по їхніх обкладинках, — сказав хтось.

Усі неголосно засміялись і пішли далі, вниз за течією.

Почувся оглушливий скрегіт — у небі промчали реактивні літаки й зникли, перш ніж подорожани встигли глянути вгору. Монтег подивився туди, де за річкою лежало місто; зараз там була тільки слабка заграва.

— Там залишилася моя дружина.

— Співчуваю. Найближчими днями всім містам доведеться зазнати лиха, — мовив Гренджер.

— Дивно, я зовсім не сумую за нею. Дивно, але я ніби нічого не відчуваю, — сказав Монтег. — Щойно я подумав — якщо вона навіть помре, мене це не засмутить. Це недобре. Щось, певне, зі мною коїться.

— Послухайте, — відповів Гренджер, взявши його за руку; тепер він ішов поруч і помагав Монтегові пробиратися крізь зарості кущів, відхиляючи гілки. — Коли я ще був хлопчиком, помер мій дід, скульптор. Він був добрий чоловік, дуже любив людей, це він допоміг очистити наше місто від нетрів; нам, дітям, він майстрував іграшки, і взагалі за своє життя, певне, створив мільйон різних речей. Він завжди щось робив власноручно. І коли він помер, я раптом зрозумів: я плачу не за ним, а за тими речами, які він створював. Я плакав, бо знав: він ніколи більше нічого не зробить, не вирізьбить дерев’яної фігурки, не годуватиме з нами голубів на подвір’ї, не гратиме на скрипці й не розповідатиме смішних оповідок так, як умів лише він. Він був часткою нас, і коли він помер, все це пішло з нашого життя: не було нікого, хто б міг усе робити так, як він. Він був особистістю. Дуже потрібною для життя людиною. Я ніколи не міг примиритися з його смертю й часто думав, яких прекрасних витворів не побачив світ, яких смішних історій не почув, скільки голубів, повернувшись додому, не відчули доторку його руки! Він перетворював світ. Він дарував світові нове. Тієї ночі, коли він помер, світ утратив десять мільйонів прекрасних вчинків.

Монтег ішов мовчки.

— Міллі, Міллі, — шепотів він сам до себе. — Міллі…

— Що ви сказали?

— Моя дружина… моя дружина. Бідолашна, бідолашна Міллі. Я нічого не можу пригадати… Думаю про її руки, але не бачу, щоб вони робили що-небудь. Вони просто звисають уздовж тіла, чи лежать на колінах, чи тримають сигарету — от і все.

Монтег озирнувся на місто.

Що ти дав місту, Монтег?

Попіл.

Що давали люди одне одному?

Нічого.

Гренджер стояв поруч і теж дивився на місто.

— Мій дід казав: “Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них”. Мій дід казав: “Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто косить траву на лузі, і справжнім садівником. Той, що косить траву на лузі, помре — і його ніби й не було, а садівник житиме багато поколінь”.

Гренджер махнув рукою.

— Колись, років п’ятдесят тому, мій дід показав мені кілька фільмів про реактивні снаряди ФАУ-2. Вам доводилось коли-небудь з відстані двісті миль бачити грибовидну хмару після вибуху атомної бомби? Це — марниця, укол шпильки для пустелі, що лежить навкруги. Мій дід разів десять прокрутив цей фільм, а потім сказав: може, настане день, коли міста розширять свої межі і впустять до себе ліси, поля й незайману природу. Людям треба нагадувати, що на землі їм відведено дуже мало місця, що вони живуть серед природи, яка легко може забрати назад усе, що дала людині; їй не важко здмухнути нас з лиця землі одним подихом чи затопити водами океану — просто так, аби показати людині: вона не така вже могутня, якою себе вважає. Мій дід казав: коли ми постійно не відчуватимемо її поряд з собою вночі, ми забудемо, яка вона грізна й могутня. І тоді природа одного чудового дня прийде і поглине нас. Розумієте? — Гренджер повернувся до Монтега. — Дід давно мертвий, але якби можна було придивитися до мого мозку, то в його звивинах ви побачили б відбитки дідових пальців. Він торкнувся мене своєю рукою. Я уже казав, він був скульптор. “Ненавиджу римлянина на ймення Статус-Кво[29], — говорив він мені. — Дивися на все з подивом, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці й оплачену грішми. Не проси гарантій, не шукай спокою — його зараз не існує на білому світі. А коли і є, то він родич мавпи-лінивця, що висить день і ніч на дереві вниз головою і спить, спить протягом усього життя. До дідька! — казав він. — Струсони дерево, хай те ледащо гепнеться об землю!”

— Дивіться! — вигукнув Монтег.

Цієї миті почалася й закінчилась війна.

Пізніше ніхто з Монтегових супутників не міг пригадати, чи він взагалі щось бачив. Миттєвий спалах і ледь чутний рух. Протягом цієї миті там, нагорі, на висоті десяти, п’яти, однієї милі промчали, певне, реактивні літаки, наче пригорща зерна, розсипана велетенською рукою сівача, і відразу дуже швидко й водночас жахливо повільно почали падати на ще заспане місто бомби. Власне кажучи, бомбардування закінчилося, щойно літаки, які мчали зі швидкістю п’ять тисяч миль на годину, вийшли на ціль і прилади попередили про це пілотів; і так само блискавично, мов змах коси, закінчилася війна. Вона закінчилась, щойно пілоти натисли на бомбоскидачі. А за наступні три секунди — короткі три секунди, поки бомби падали на ціль, — ворожі літаки вже зникли ген за небокраєм, невидимі, наче куля, в яку не вірить дикун, бо не бачить її; але його серце вже пробите, тіло, наче підтяте, падає на землю, з жил бухає кров, мозок марно намагається втримати останні уривки дорогих спогадів і, не встигнувши збагнути, що трапилося, вмирає.

Так, у це важко повірити. То був один-єдиний миттєвий порух. Але Монтег бачив змах величезного сталевого кулака, підведеного над далеким містом для удару; він знав — зараз почується скрегіт реактивних літаків, який, після всього, скаже: руйнуй, не залишай каменя на камені, загинь. Помри.

Монтег на якусь мить затримав бомби в повітрі, затримав розумом і руками, безпорадно простягнутими до них. “Тікайте!” — кричав він до Фабера. “Тікайте!” — кричав до Кларіс. “Рятуйся, тікай звідти!” — кричав до Мілдред. Та раптом пригадав: Кларіс мертва. А Фабер поїхав з міста — десь глибокими міжгір’ями мчить по країні автобус від одних руїн до інших. Хоч руйнування ще не почалось, але воно висіло в повітрі, воно неминуче. Перш ніж автобус пробіжить ще п’ятдесят ярдів по шосе, місто, куди він поспішає, перестане існувати, а місто, звідки він їде, перетвориться зі столиці на величезну купу сміття.

А Мілдред?..

“Рятуйся, тікай!”

На якусь частку секунди, поки ще бомби висіли в повітрі на відстані ярда, фута, дюйма від даху готелю, в одній з кімнат він побачив Мілдред. Вона, нахилившись уперед, вдивлялась у миготливі кольорові стіни, з яких до неї говорили, говорили, говорили “родичі”; вони торохтіли, патякали, називали її на ймення, всміхалися до неї й нічого не казали про бомбу, що повисла над готелем, — ось уже півдюйма, чверть дюйма… Мілдред жадібно вдивлялась у стіни, наче шукала там відгадку своїх тривожних безсонних ночей. Вона стривожено, неспокійно тяглася до стін, мов прагнула пірнути в цю барвисту круговерть, зануритися в неї, потонути в її щасливій яскравості.

Впала перша бомба.

— Мілдред!

Може, — та чи знатиме хто про це? — може, величезні радіо — й телевізійні станції з їхніми променистими кольорами, грою світла, порожньою балаканиною найперші підуть у небуття?

Монтег, падаючи долілиць, побачив, відчув, — чи йому здалося, що бачить, відчуває? — як у кімнаті Мілдред погасли стіни, як вони з чарівного кристала перетворилися на звичайне дзеркало; він почув, як Мілдред закричала, бо тієї мільйонної частки секунди, що їй залишилося жити, побачила на стінах відбиток свого обличчя; воно жахало своєю порожнечею; самотнє в порожній кімнаті, пожирало очима само себе. Вона зрозуміла, нарешті, що це її власне обличчя, і швидко глянула на стелю, і тієї ж миті весь готель завалився, впав на неї і разом з тоннами цегли, металу, тиньку й дерева потяг її вниз, на голови інших людей, а потім разом з ними — нижче нижче, до самого підвалу, де могутній вибух безглуздо розправився з усіма, раз і назавжди.

— Я пригадав! — Монтег вчепився в землю. — Пригадав! Чікаго! Це було в Чікаго, давно-давно. Міллі і я. Ось де ми зустрілися! Тепер пам’ятаю. В Чікаго. Давно-давно.

Оглушливий вибух струсонув повітря. Вибухова хвиля прокотилася над річкою, перекинула людей, наче камінці доміно, збурила річку водяними смерчами, здійняла стовп куряви і, застогнавши у кронах дерев, помчала далі, на південь. Монтег ще сильніше притиснувся до землі ніби хотів урости в неї, і міцно заплющив очі. Тільки мить розплющивши їх, побачив, що місто злетіло в повітря. Бомби й місто помінялися місцями. Ще одна неймовірна мить — і нове, невпізнанне місто, з незвичайної високими будівлями, яких ніколи не було, про які ніколи не мріяв і яких ніколи не зводив жоден будівничий, з будинками, що їх створили бризки розпорошеного бетону та виблиски роздробленого металу, в плутанині уламків, де двері стали вікнами, а покрівлі — підмурівками, сяючи мільйонами кольорів, наче лавина, що здійнялася вгору, замість спадати вниз, — це місто, мов химерна фреска, застигло в повітрі, перекинулось і впало на землю.

Оглушливий гуркіт сповістив про його загибель.

Монтег лежав; цементна пилюка запорошила йому очі, набилася в рот крізь міцно стулені губи. Монтег задихався і плакав. І раптом пригадав, пригадав ще щось. Що це? Так, так, розділи з Екклезіаста і “Одкровень”. Частина однієї книжки, частина другої… Мерщій, мерщій, щоб не забути, поки мине цей струс, поки вщухне вітер! Екклезіаст, ось він. Притиснувшись до землі, що здригалась від вибухів, він подумки повторював слова, повторював знову й знову, і вони були прекрасні й довершені, тепер реклама зубної пасти “Денем” не заважала йому, ніби провідник стояв перед його уявним зором, дивився на нього…

— От і все, — промовив хтось.

Люди лежали, судомно ковтаючи повітря, мов риби на березі. Вони чіплялися за землю, так дитина підсвідомо чіпляється за знайомі речі, дарма що вони мертві й холодні, байдуже що трапилося чи трапиться; вчепившись пальцями в землю, широко пороззявлявши роти, люди кричали, — щоб у них не полопалися барабанні перетинки, щоб не збожеволіти. Кричав і Монтег, чинячи опір вітру, що різав обличчя, шматував губи, вимушував текти кров з носа.

Монтег дивився, як поволі влягається густа хмара пилу, як разом з нею на світ опускається велике безгоміння. Йому здавалося — він бачить кожну порошинку, кожну травинку, чує кожен крик, шерех, шепіт, що народжувались у цьому світі. Разом із хмарою на землю осідала тиша, даючи живим спокій і час, щоб роздивитися, зрозуміти й відчути реальність нового дня.

Монтег глянув на річку. Мабуть, ми підемо берегом. Він позирнув на занедбану залізничну колію. А може, підемо цим шляхом. Чи великими дорогами. І матимемо час усе обміркувати. А згодом, коли все вляжеться, зосередиться в нас, воно знову вихлюпнеться назовні в наших словах і наших вчинках. Багато що буде неправильно, але багато що буде так, як треба. Тепер ми починаємо свій шлях; ми споглядатимемо світ, бачитимемо, як він живе, говорить, який він насправді. Тепер я хочу бачити все. І хоч те, що я побачу, не буде ще моїм, колись воно зіллється зі мною в єдине ціле і стане мною. Тож подивись на світ, що лежить перед тобою, господи, подивись на те, що навкруг тебе тут, ген там! Лише тоді ти зможеш по-справжньому доторкнутися до цього світу, коли він усмоктається в тебе, в твою кров, і разом з нею мільйон разів на день обернеться в твоїх жилах. Я так міцно вхоплю його, що він уже більше не випручається. Колись я міцно його вхоплю. Тепер я лише доторкнуся до нього одним пальцем, але це тільки початок.

Вітер ущух.

Люди ще лежали в напівзабутті, неспроможні підвестися й почати новий день з його турботами: розпалювати вогнище, куховарити, рухатися, йти. Вони лежали, блимаючи запорошеними очима. Чулося дихання, спершу уривчасте, потім спокійніше…

Монтег сів, але пробував устати. Його супутники теж заворушилися. На чорному прузі небокраю забовваніли перші слабкі відблиски сонця. Повітря було холодне й: пахло вологою.

Мовчки підвівся Гренджер; лаючись, обмацав руки й ноги; по його щоках котилися сльози. Важко човгаючи, він спустився до річки й подивився вгору проти течії.

— Все зрівняли з землею, — сказав він після тривалої мовчанки. — Міста нема, лише жменя попелу. Місто щезло. — Він знов помовчав. — Цікаво, чи багато хто розумів, що так буде? Чи багатьох це заскочило зненацька?

Хтось дістав з кишені шматок паперу, чиркнув сірником, підпалив його, на вогник поклали суху траву й листя, потім підкинули гілочок. Вологе віття сичало й тріскотіло, але зрештою зайнялось, і вогнище розгорілося в ранішньому повітрі. Зійшло сонце. Люди мовчки присунулися до багаття, незграбно схиляючись над вогнем. Перші промені сонця торкнулись їхніх потилиць.

Гренджер розгорнув промаслений папір і вийняв шматок бекону.

— Поснідаємо, а тоді повернемо назад і подамося проти течії. Ми там будемо потрібні.

Хтось подав невеличку сковорідку, на неї поклали бекон і поставили на вогонь. За хвилину бекон уже шкварчав і підстрибував, сповнюючи ранкове повітря смачним запахом. Люди мовчки спостерігали за цим дійством.

— Фенікс, — раптом сказав Гренджер.

— Що?

— Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, поставав з попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але маємо одну перевагу — ми знаємо, яку дурницю робимо. Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років. А що ми це знаємо й завжди можемо озирнутись на них, то можна сподіватися: коли-небудь ми перестанемо розпалювати ці погребальні багаття і стрибати в вогонь. Кожне покоління залишає нам людей, які пам’ятають про помилки людства.

Він зняв сковорідку з вогню; почекавши, поки бекон трохи остигне, всі заходилися їсти.

— Тепер підемо проти течії, — вів далі Гренджер. — І пам’ятайте одну важливу річ: самі ми нічого не варті. Ми — ніщо. Але те, що ми зберігаємо в собі, колись може допомогти людям. Проте навіть тоді, коли ми вільно мали в руках книжки, то не користувалися з усього, що вони нам давали. Ми й далі паплюжили пам’ять померлих. Ми плювали на могили тих, хто жив до нас. Невдовзі — за тиждень, місяць, за рік — ми зустрінемо багатьох самотніх людей. І коли вони нас запитають, що ми робимо, ми скажемо: згадуємо. І тому зрештою переможемо. Колись ми згадаємо так багато, що зробимо найбільший в історії екскаватор, викопаємо найглибшу з усіх могилу і навіки поховаємо в ній війну. А тепер готуймося в дорогу. Насамперед ми повинні побудувати фабрику дзеркал і цілий рік випускати дзеркала, дзеркала й нічого більше, щоб люди могли добре роздивитися себе в них.

Вони поснідали й загасили багаття. День розгорявся дедалі яскравіше, наче хтось підкручував гніт у величезній лампі. В кронах дерев влаштовувалися птахи, які покинули були свої гнізда, а тепер повернулись назад.

Монтег рушив на північ. Озирнувшись, він побачив, що всі йдуть слідом за ним. Здивований, він ступив убік, щоб пропустити Гренджера, але той лише подивився на нього й кивнув. Монтег пішов уперед. Він глянув на річку, на небо, на іржаву колію, що бігла назад, туди, де були ферми й сараї, повні сіна, куди вночі приходили втікачі з міста. Колись, потім, через місяць чи через півроку, але не пізніше ніж через рік, він знову, вже сам, пройде по цих місцях і йтиме доти, доки наздожене тих, хто пройшов цим шляхом раніше за нього.

А тепер перед ним лежала довга дорога; вони йтимуть Цілий ранок, до полудня; і коли вони йшли мовчки, то тільки з однієї причини: кожному було про що подумати, кожному було що згадати. Пізніше, коли сонце підіб’ється високо й зігріє їх, вони почнуть розмовляти чи просто розказувати про те, що вони запам’ятали, щоб пересвідчитися: все це збереглося в їхніх головах. Монтег відчув, що і в ньому повільно прокидаються, оживають слова. І коли настане його черга, що він скаже? Що він цього дня може сказати таке, щоб хоч трохи полегшити їм шлях? На все свій час. Так. Час руйнувати і час будувати. Так. Час мовчати і час говорити. Авжеж, це так. Але що це? Що? Є щось таке, щось є, є…

“…І по цей бік, і по той бік ріки — дерево життя, що родить дванадцять разів, кожного місяця приносячи плід свій; а листя дерева зцілює народи”.

Так, думав Монтег, ось що я скажу їм опівдні. Опівдні… Коли ми прийдемо до міста.

КУЛЬБАБОВЕ ВИНО Повість

Був тихий ранній ранок, і містечко, ще оповите темрявою, безтурботно спочивало. У повітрі вчувалося літо, і вітрець віяв по-літньому, і все навколо повільно й розмірено дихало теплом. Досить було встати з ліжка й визирнути у вікно, щоб побачити: це ж і є початок справжнього вільного життя, перший ранок літа.

Дванадцятирічний Дуглас Сполдінг, щойно прокинувшись, залюбки віддався неквапному плинові літнього ранку. Він лежав у склепінчастій кімнатці на третьому поверсі, відчуваючи, як ця найвища в містечку вежа, линучи у високості за червневим вітерцем, наснажує його незмірною силою. Увечері, коли в’язи, дуби й клени зливалися в суцільну масу, він, мов променем маяка, обводив поглядом те колихливе темне море. А тепер…

— Ох ти ж!.. — прошепотів Дуглас.

Попереду було ціле літо, безліч днів, безліч цифр у календарі. І він уявив собі, як його руки снуватимуть на всі боки, наче в бога Шіви з книжок про далекі мандри, зриваючи з дерев недостиглі яблука, персики, чорні як ніч сливи. Як він порине в ліс, у чагарі, в річку. Як утішатиметься холодом за вкритими памороззю дверима льодовні. І як радітиме, смажачись у бабусиній кухні разом з численними курчатами…

А тепер на нього чекало звичне діло.

Раз на тиждень йому дозволяли ночувати не в будиночку поряд, разом з батьком, матір’ю та меншим братом Томом, а вибиратися темними крученими сходами сюди, в дідову вежу, і спати в цій оселі чародія серед громовиць і примар, щоб прокинутись удосвіта, поки ще не задзвеніли на вулицях молочні пляшки, і взятися до свого заповітного чаклування.

Він став у темряві перед відчиненим вікном, набрав у груди повітря і чимдуж дмухнув.

Вуличні ліхтарі миттю згасли, наче свічки на шоколадному торті до дня народження. Він дмухнув ще й ще раз, і в небі почали зникати зірки.

Дуглас усміхнувся. Тоді показав пальцем.

Отам і отам. А тепер отут і отут…

На оповитій вранішнім серпанком вулиці прорізалися жовті прямокутники — люди вмикали світло в будинках. І ось уже на цілі милі довкруг засвітилися незліченні вікна.

— Усі позіхніть! Усі вставайте!

Внизу прокинувся до життя великий будинок.

— Дідусю, виймай із склянки свої зуби! — Дуглас почекав, даючи дідові час. — Бабусю й прабабусю, смажте млинці!

Легенький протяг поніс по коридорах теплий дух смаженого тіста, і в кімнатах будинку заворушились усі його тимчасові пожильці — тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри, що з’їхалися на літо.

— Вулиця Старих Людей, прокидайся! Міс Гелен Луміс, полковнику Фрійлі, місіс Бентлі! Прокашляйтесь, уставайте, приймайте свої таблетки, не баріться! Містере Джонас, запрягайте конячину, вивозьте свій фургон і гайда по мотлох!

По той бік яру, що врізався в містечко, розплющили свої драконячі очі похмурі особняки. Невдовзі на ранкові вулиці виїдуть своєю електричною Зеленою машиною дві бабусі, махаючи руками до кожного зустрічного собаки.

— Містере Трідден, ану, бігом до трамвайного депо! І незабаром річищами брукованих вулиць попливе трамвай, розкидаючи над собою гарячі блакитні іскри.

— Джоне Хафф і Чарлі Вудмен, ви готові? — пошепки спитав Дуглас, звертаючись до вулиці Дітей. — Готові? — Це вже до бейсбольних м’ячів, намоклих у густій траві на зарошених лужках, до мотузяних гойдалок, що нерухомо звисали з дерев.

— Мамо, тату, Томе, прокидайтеся!

Тихенько задзвонили будильники. Лунко забамкав годинник на міській управі. Немов від помаху Дугласової руки, з дерев із щебетанням пурхнуло птаство. А він, диригуючи своїм оркестром, показав на східний небокрай.

І з-за обрію показалося сонце.

Дуглас склав руки на грудях і всміхнувся, мов справжній чудодій. “Отож-бо, — подумав він. — Досить було мені звеліти — і всі підхопилися, всі забігали. Літо буде чудове”.

І він наостанок клацнув пальцями до містечка.

Рвучко розчинилися двері будинків — люди виходили надвір.

Літо 1928 року почалося.

Ідучи того ранку лужком, Дуглас Сиолдінг наразився на павутинку. Невидима в повітрі нитка торкнулась його чола й безгучно урвалася.

І хоч яка незначуща була та пригода, він збагнув: цей день різнитиметься від інших. Різнитиметься ще й тому, що є дні, які складаються із самих запахів, коли ти відчуваєш цілий світ нюхом, удихаючи й видихаючи його крізь ніс, — так пояснював батько, везучи Дугласа та його десятирічного братика Том а машиною за місто. А в інші дні, сказав він, можна тільки вухом почути, як гримить і бринить усесвіт. Є такі дні, що їх треба куштувати на смак, і такі, що краще відчутні на дотик. Випадають і такі, які належить сприймати всіма чуттями разом. А оце сьогодні, кивнув головою батько, пахне так, неначе десь там за пагорбами звечора не знати як виріс великий сад і сповнив усю околицю свіжими теплими пахощами. У повітрі вчувається дощ — але на небі не видно й хмаринки. Здається, ген серед лісу ось-ось розляжеться сміх якогось таємничого зайди — але там стоїть тиша…

Дуглас пильно видивлявся на краєвид, що пропливав обабіч дороги. Він не вчував ні пахощів саду, ні близького дощу, бо знав, що без яблунь чи хмар не може бути ні того, ні того. А що там за таємничий зайда міг сміятися в лісі?..

Та все одно, — і Дугласа аж дрож пройняв, — цей день, не знати чому, був якийсь особливий.

Машина зупинилася в самому осередку тихого лісу.

— Ану, хлопці, вгамуйтеся.

Вони штурхали один одного ліктями.

— Гаразд, тату.

Усі троє вилізли з машини і, прихопивши голубі бляшані відра, зійшли з глухого розгрузлого путівця у вологий дух, що лишився після недавнього дощу.

— Шукайте бджіл, — сказав батько. — Бджоли завжди в’ються коло ягід, як хлопчиська коло кухні. Правда ж, Дуг?

Дуглас здригнувся и підвів голову.

— Знову ти хтозна-де, — мовив батько. — Прочнися.

Ходімо з нами.

— Гаразд, тату.

І вони рушили лісом — попереду батько, дуже високий і ставний, за ним слід у слід ступав Дуглас, а слідком за братом дріботів зовсім малий на зріст Том. Вони піднялися на невеликий пагорок і подивились уперед. Онде, бачите, показав рукою батько, ген там оселя великих і лагідних літніх вітрів. Вони гуляють по тих зелених глибинах, невидимі, мов примарні кити.

Дуглас швидко позирнув туди, нічого не побачив і відчув себе ошуканим — батько, так само, як і дідусь, завжди говорив загадками. А проте… А проте… Дуглас завмер і прислухався.

“Атож, щось таки має статися, — подумав він. — Я це знаю!”

— А осьде папороть, що зветься венерині коси. — Батько простував далі, і бляшане відро в його руці раз у раз побрязкувало. — А оце відчуваєте? — Він посовав ногою по землі. — Ця листяна подушка накопичувалася з мільйон років. Подумайте-но, скільки треба було листя, щоб вона стала така м’яка.

— Ох ти ж, я ступаю, наче індіанець, — озвався Том. — Ані шелесне.

Дуглас і собі помацав ногою землю, але не відчув її пругкості, бо весь час сторожко дослухався. “Нас оточили! — думав він. — Щось таки станеться. Але що?.. — Він спинився. — Ану, виходьте, хто й де б ви не були!” — подумки гукнув він.

Том та батько простували далі по безгучній м’якій землі.

— А ось найкраще в світі мереживо, — тихо мовив батько. І показав рукою нагору, де крони дерев перепліталися з небом чи, може, то небо впліталося в них, хтозна. Та так чи так, а це зелено-блакитне мереживо існувало, і батько всміхався, і досить було придивитися, Щоб добачити, як ліс і далі невпинно плете його, мов великий гомінкий верстат. Батько стояв невимушено, говорив про се й про те, і мова його линула вільно й жваво. Раз у раз він сам сміявся зі своїх слів, і це ще Дужче пожвавлювало його розповідь. Він любить дослухатися до тиші, казав батько, якщо можна до неї дослухатися; адже серед тиші випадає почути, як у повітрі, що аж кишить бджолами — слово честі, просто-таки кишить! — легко сіється донизу пилок диких квітів. А онде, прислухайтесь, за отими деревами — там гучить і справжній водоспад пташиного щебетання!

“Ось воно, — подумав Дуглас, — наближається! Суне просто на мене! А я його не бачу! Ось уже зовсім близько, десь тут!”

— А ось і брусниці! — сказав батько. — Дивіться, нам пощастило.

“Не треба!” — аж зайшовся мовчазним криком Дуглас. Але Том та батько нахилились і встромили руки в шурхітливі кущики. Мана розвіялась. Жахлива примара, І що підкрадалася все ближче, ладна чимдуж накинутись, навалитись, витрусити з нього душу, миттю зникла без сліду.

Розгублений і спустошений, Дуглас упав навколішки. Він бачив, як його пальці занурились у зелену сутінь, а тоді виринули звідти, забарвлені в такий колір, ніби він у якийсь спосіб розітнув ліс ножем і застромив руку у відкриту рану.

— Хлопці, час підживитися!

З відрами, вже до половини повними брусниць і суниць, серед гудіння бджіл, що злетілися слідом, — а це ж бо, сказав батько, не що інше, як затаєний спів навколишнього світу, — вони сиділи на замшілий колоді, жували бутерброди й намагалися дочути в лісовій тиші те, що чув батько. Дуглас відчував на собі батьків усміхнений погляд. Ось батько хотів був щось сказати, але передумав і, відкусивши ще шматок бутерброда, на хвилю замислився.

— Бутерброд у лісі — зовсім інша річ. Інакше смакує, ніж удома, ви помітили? Наче його чимось присмачили. Пахне м’ятою і живицею. Чудово збуджує апетит.

Дуглас перестав жувати й поторкав язиком хліб і підсмажену шинку. Та ні… бутерброд як бутерброд. Том, і далі жуючи, кивнув головою.

— Я зрозумів, про що ти кажеш, тату.

“Було вже майже сталося, — думав Дуглас. — Хоч би що воно там таке, але ж величезне, ой яке величезне! Щось його сполохало. А де ж воно тепер? Мабуть, за отим кущем!.. Ні, десь позад мене!.. Та ні, воно тут… отут, зовсім поруч…”

Він нишком потер під грудьми.

“Треба тільки почекати, і воно повернеться. Воно не зробить мені боляче, я знаю, не для того воно тут. А що ж тоді воно зробить? Що? Що?..”

— А ви знаєте, скільки разів ми грали в бейсбол цього року, і минулого, і позаминулого? — раптом ні з сього ні з того спитав Том.

Дуглас дивився, як швидко ворушаться його губи.

— Я записав! Тисячу п’ятсот шістдесят вісім разів! А скільки разів я чистив зуби за десять років? Шість тисяч разів! А руки мив п’ятнадцять тисяч разів. Спав чотири тисячі з чимось разів, не рахуючи того, що вдень. З’їв шістсот персиків і вісімсот яблук. А груш — двісті, я не дуже до них охочий. Про що завгодно запитайте, в мене все записано! Як скласти разом усе, що я зробив за десять років, вийде мільярд мільйонів усяких речей.

“Ось тепер воно знов наближається, — думав Дуглас. — Але чому? Через те, що Том базікає? А до чого тут Том? Він собі торохтить з напханим ротом, батько сидить на колоді, насторожений, мов дикий кіт, а з Тома все валують і валують слова, наче бульбашки із содової води”.

— Книжок я прочитав чотириста. В кіно бачив сорок картин з Баком Джонсом, тридцять з Джеком Хоксі, сорок п’ять з Томом Міксом, тридцять дев’ять з Хутом Гібсоном, десять з Дугласом Фербенксом, сто дев’яносто два мультики про кота Фелікса, вісім разів дивився “Привид в опері” з Лоном Чані, чотири рази Мілтона Сіллза і раз Адольфа Менжу, про кохання, але тоді я просидів з дев’яносто годин у вбиральні, там-таки в кіно, чекав, поки скінчиться та мура й пустять “Кота і канарку” або “Кажана”, а то ж такі дива, що всі аж хапались одне за одного й дві години верещали не вмовкаючи. І за весь той час я з’їв чотириста цукерок, триста рогаликів і сімсот трубочок з морозивом…

Том ще хвилин із п’ять правив своєї, аж поки батько спитав:

— А скільки ягід ти зібрав сьогодні, Томе?

— Двісті п’ятдесят шість, точно, як в аптеці! — миттю випалив Том.

Батько засміявся. З бутербродами було покінчено, і всі троє знову заглибились у лісову сутінь збирати брусниці й крихітні сунички. Вони нахилялись аж до землі, руки їхні швидко ходили туди-сюди, відра дедалі важчали, а Дуглас сторожко дослухався й думав: “Атож, воно знову поруч! Просто в мене за спиною!.. Тільки не озирайся! Роби своє діло. Зривай ягоди, кидай у відро. Якщо озирнешся — сполохаєш його. Не пропусти цієї нагоди! Але ж як підманити його сюди, щоб побачити, глянути йому в лице? Як? Як?..”

— А в мене є сніжинка в сірниковій коробочці, — обізвався Том, з усмішкою дивлячись на свою руку, що від соку ягід була наче в червоній рукавичці.

“Та помовч ти!” — мало не закричав Дуглас. Але ні — кричати було не можна, бо пішла б луна й сполохала оте не знати що.

А втім, стривай… Дарма що Том базікає — воно однаково наближається, не боїться Тома, а навпаки, той своїм голосом принаджує його, то, виходить, і сам Том якось причетний до нього.

— Ще з лютого місяця, — захихотів Том. — Була хурделиця, і я зловив одну велику сніжинку в коробочку, зачинив її там, а тоді мерщій додому і сховав у холодильник!

Ось воно, вже зовсім близько… Дуглас невідривно дивився на Томові губи, що не спинялись ні на мить. Його поривало дременути геть, бо за деревами здіймалася якась грізна велетенська хвиля. Ось зараз вона впаде й розтрощить їх…

— Атож, — замислено провадив Том, обриваючи з куща ягоди, — я єдиний у цілому штаті Іллінойс, хто має влітку справжню сніжинку. Що там проти неї ті діаманти! Ось я завтра відкрию її. І тобі, Дуг, теж покажу…

Іншим разом Дуглас, може б, глузливо пирхнув чи відмахнувся від цієї нісенітниці. Але тепер, коли стрімко насувалося оте грізне “щось”, уже нависнувши над ним у тихому повітрі, він заплющив очі й тільки головою кивнув.

Том, украй здивований, перестав рвати ягоди, обернувся і втупив очі у брата. Дуглас, що аж скулився, сидячи навпочіпки, являв собою чудовий об’єкт для нападу. І Том з войовничим погуком стрибнув на нього. Обидва повалилися додолу й, молотячи один одного кулаками, покотилися по траві.

“Ні! — звелів собі Дуглас, силкуючись не думати ні про що інше. — Ні!..” Аж раптом… Так, усе було гаразд! Атож! Їхня сутичка, вся та колотнеча не відстрашила грізну хвилю, і ось вона вже вдарила, захлюпнула їх і понесла по травах у глиб лісу. Томів кулак влучив йому по губах. Він відчув у роті теплий іржавий присмак крові, чимдуж обхопив Тома, міцно стиснув його, і так вони мовчки завмерли, чуючи тільки, як калатають їхні серця й зі свистом вихоплюється з ніздрів повітря. Нарешті повільно, боячись, що нічого не побачить, Дуглас розплющив одне око.

Але все, геть усе, було там-таки!

Мов величезна зіниця ще більшого, незмірно більшого ока, яке теж щойно розплющилось і вражено озирало все довкола, на нього дивився цілий світ.

І він зрозумів: оце ж і є те, що наринуло на нього, й тепер залишиться з ним, і ніколи нікуди не дінеться.

“Я живий”, — подумав він.

Його замазані кров’ю пальці тремтіли, скидаючись на клаптики якогось дивовижного, невідомого йому раніше й тільки щойно побаченого прапора, і Дуглас не знав, якому краю той прапор належить і кому він має присягати на вірність. Сам того не усвідомлюючи, він і досі стискав Тома, та водночас доторкнувся вільною рукою до закривавлених пальців, немов хотів стерти кров, а тоді підняв їх вище і повернув долоню тильним боком до очей. Нарешті він пустив Тома й ліг горілиць, тримаючи руку проти неба, і все його єство зосередилось у голові, звідки його очі, мов двоє вартових крізь бійниці незнаної фортеці, видивлялися на міст — його власну руку з випростаними пальцями, що кривавим прапором майоріли в ясному світлі.

— Ти не забився, Дуг? — спитав Том.

Голос його долинув наче з дна замшілої криниці, звідкись ген з-під води, і звучав глухо й таємниче.

Під Дугласом шепотіла трава. Він опустив руку й відчув нею пухнасті зелені піхви. Десь далеко внизу ворухнулися в черевиках пальці його ніг. У вухах, наче в мушлях, зітхав вітрець. По блискучих опуклостях його очей перебігали яскраві відбитки навколишнього світу, наче миготливі образки в кришталевій кулі. Барвисті квітки, розкидані по зеленому лісовому килиму, пломеніли, ніби маленькі сонця й вогнисті клаптики неба. По неозорому, перекинутому догори дном озеру небесного склепіння, мов пущені вистрибом камінці, гасали птахи. Дуглас надсадно дихав крізь зціплені зуби, вбираючи в себе крижаний холод, а видихаючи жар. Комахи електричними іскрами пронизували повітря. Десять тисяч волосин на Дугласовій голові виросли на одну мільйонну частку дюйма. Він чув, як у кожній його скроні б’ється по серцю, третє калатає в горлі, ще двоє пульсують у зап’ястках, а справжнє серце лунко гупає в грудях. Усе його тіло дихало крізь мільйони відкритих пор.

“Я справді живий! — думав він. — Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам’ятав!”

Він голосно вигукував це подумки ще і ще, разів із десять! Подумати лишень! Ось уже дванадцять років живе — і тільки збагнув! Тільки тепер, зчепившись із Томом, знайшов отут, під деревом, цей рідкісний хронометр, цей злотосяйний годинник з гарантією безупинного ходу років на сімдесят.

— Дуг, тобі не болить?

Дуглас дико зойкнув, обхопив Тома руками й покотився з ним по траві

— Дуг, ти що, здурів?

— Здурів!

Вони котилися схилом пагорба, і їхні очі й роти були повні сонця, що яскріло скалками жовтого скла; вони хапали повітря, наче викинуті на берег форелі, і реготали до сліз.

— Дуг, ти не збожеволів?

— Ні, ні, ні, ні! І Дуглас заплющив очі й побачив плямистих леопардів, що м’яко ступали в темряві.

— Томе! — мовив він. А тоді тихіше: — Томе… Чи всі і люди на світі… знають, що вони живі?

— Та певне. Аякже! Леопарди нечутно зникли у глибшій темряві, куди вже не сягало око.

— Сподіваюся, що так, — прошепотів Дуглас. — Атож, сподіваюся, що знають.

Він розплющив очі. Батько стояв на пагорку високо над ним, на тлі помережаного зеленим листям неба, і, взявшись руками в боки, сміявся. Їхні очі зустрілись, і Дуглас ураз нашорошився. “Тато знає, — подумав він. — Усе це замислено наперед. Він зумисне привіз нас сюди, щоб зі мною таке сталося. Це його витівка, він усе розуміє. І тепер знає, що і я здогадався”.

Зверху спустилася дужа рука й підняла його в повітря. Похитуючись на непевних ногах між батьком і Томом, подряпаний, розпашілий, усе ще вражений і сповнений побожного остраху, Дуглас обережно поторгав свої і мовби не свої лікті і вдоволено облизнув розбиту губу. Потім звів очі на батька й Тома.

— Я понесу всі відра, — сказав він. — Цього разу дайте мені самому.

Лукаво посміхаючись, вони віддали йому відра.

Дуглас стояв, злегка похитуючись, руки йому відтягував важкий від соку, солодкий лісовий вантаж. “Мені треба відчути все до кінця, — думав він. — Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра”.

За ним линули бджоли, і дух ягід, і золоте проміння літа, а він ішов зі своєю важкою ношею, ніби сп’янілий, долоні його вкривалися втішними пухирями, руки затерпли, ноги спотикалися, так що батько зрештою схопив його за плече.

— Ні, ні, — пробурмотів Дуглас. — Мені не важко. Зовсім не важко…

Уже з півгодини його не покидало відчуття трави, коріння, камінців, замшілої колоди — так ніби все те залишило свої відбитки на його руках, ногах, спині, і лише тепер це відчуття почало притуплюватися. Дуглас ішов і розмірковував про нього, і воно дедалі тануло, розвіювалося, зникало, а тим часом брат і на диво мовчазний батько ступали слідом, даючи йому змогу самому вести їх крізь ліс до невидимої, майже нереальної дороги, якою вони мали дістатися назад до міста…

У місті — згодом того ж таки дня.

І знову збирання врожаю.

Дідусь стояв на широкій чільній веранді і, мов капітан, озирав по-літньому незворушний простір, що розлягався перед ним. Він звертався із запитанням до вітерцю, до неосяжного неба, до моріжка, де стояли Дуглас і Том, звертаючись із запитанням тільки до нього:

— Дідусю, а вони вже достигли? Справді?

Дідусь почухав підборіддя.

— П’ятсот, тисяча, а то й дві тисячі напевне. Атож, добрий буде ужинок. І збирати легко, тож не залишайте нічого. Даю по десять центів за кожен мішок, який принесете до преса.

— Ого!

Радісно усміхнені хлопці нахилилися над моріжком. Вони зривали золотисті квітки — квітки, що затоплюють цілий світ, перебираються з моріжка на бруковані вулиці, тихенько стукають у віконця підвалів і в своєму невтримному буянні виповнюють усе довкола сліпучим сяйвом розплавленого сонця.

— І отак щороку, — сказав дідусь. — Справжня навала. Та й нехай собі. Бач, заполонили все подвір’я, горді, мов леви. Якщо довго на них дивитися — і очі пропалять. Начебто звичайнісінька квітка, бур’ян, якого ніхто не помічає. А от для нас — благородна рослина, кульбаба.

Назбиравши повні мішки квіток, понесли їх у підвал. І підвальна сутінь одразу відступила перед квітковим сяйвом. Винний прес стояв відкритий, холодний. Золота злива квіток зігріла і його. Дідусь крутнув корбу, гвинт почав обертатися, і тоді гніт зрушив й легенько стиснув квіткову масу.

— Ану, ну… отак…

І ось по жолобу в дні преса потекла у глиняний глек спершу струминка, а там і буйний струмінь золотої рідини, що ввібрала у себе весь той прекрасний літній місяць. Потім їй дадуть перебродити, знімуть шумовиння, розіллють у чисті пляшки від томатної підливи й поставлять ті пляшки лискучими рядами на полицю в темному підвалі.

Кульбабове вино.

У самих цих словах учувався смак літа. Те вино й було спіймане і закорковане в пляшках літо. І тепер, коли Дуглас знав — достеменно знав, — що він живий, що на те він і ходить по землі, аби бачити й відчувати увесь навколишній світ, йому здавалося цілком слушним запечатати й зберегти бодай частку свого нового знання і цього особливого врожайного дня, — щоб десь у січні, зимової днини, коли валитиме рясний сніг, тижнями не прозиратиме сонце і, можливо, сьогоднішнє чудо трохи призабудеться, відкоркувати пляшку і враз усе пригадати. Адже це літо мало стати літом нежданих чудес, і йому хотілося всі їх зберегти й позначити, так щоб потім, як тільки забагнеться, він міг спуститися навшпиньки в цю вогку сутінь і сягнути рукою до полиці…

І там рівними рядами стоятимуть пляшки з кульбабовим вином, яке жеврітиме м’яким сяйвом, наче квіти на світанку, і з-під ледь припорошеного скла зблисне сонце нинішнього червня. Поглянеш крізь це вино на холодний зимовий день — і враз розтане сніг, зазеленіє трава, на деревах зацвірінчать птахи й затріпоче на вітерці, мов сила-силенна метеликів, листя і цвіт. А похмуре сіре небо заясніє блакиттю.

Візьмеш літо в руку, націдиш літа в келишок (звісна річ, у манюсінький, у найменший, який є, щоб тільки крапелиночка вмістилася), а тоді піднесеш до рота, скуштуєш — і воно враз розтопить зимовий холод у твоїх жилах…

— Ну а тепер — дощової води!

Атож, ніяка інша тут не годилася б — тільки найчистіша вода з далеких озер та вмитих солодкою вранішньою росою зелених лук, яка здійнялася в розкрите небо і там, у холоднуватій високості, зібралася в чисто вимиті грона й мало не тисячу миль линула, гнана вітром, насичуючись небесною електрикою. А ще більше неба всотала вона в кожну свою краплину, коли пролилася на землю. Надихавшись східним і західним, північним і південним вітрами, вона зрештою обернулася на дощ, і сам дощ у заповітну годину цього перетворення був уже готовий до того, щоб стати вином.

Дуглас схопив кухля, побіг надвір і глибоко занурив його в бочку з дощовою водою.

— Несу!

Вода в кухлі була наче шовк, прозорий, ледь голубуватий шовк. Якби її випити, вона б пестливо торкнулася губів, горлянки, серця. Набравши кухоль і відро, її треба було віднести в підвал, щоб залити кульбабовий врожай живлющою вологою гірських струмків.

Навіть бабуся котрогось лютневого дня, коли надворі бурхатиме завірюха, забиваючи дух і заліплюючи вікна снігом, — навіть бабуся тихенько вислизне за двері и спуститься в підвал.

Нагорі, у великому будинку, кашлятимуть, чхатимуть, хрипітимуть, стогнатимуть, у дітей буде жар, дертиме в запалених горлянках, носи їхні стануть немов вишні в наливці, і по всіх кутках чатуватимуть підступні мікроби.

І тоді, наче богиня літа, з підвалу з’явиться бабуся, ховаючи щось під своєю плетеною шаллю. Вона обійде кімнати всіх недужих, і внизу, й нагорі, і кожному наллє в чисту склянку запашної прозорої рідини, щоб той випив її одним духом. Ліки інших часів, бальзам із сонця й дозвільних серпневих надвечір’їв, ледь чутне бряжчання візка з морозивом на брукованих вулицях, сріблясті стріли фейєрверка в темному небі й злива трави з-під газонокосарки, що суне мурашиними володіннями, — і все це, все в одній склянці.

Атож, навіть бабуся, спустившись узимку в підвал по червневу снагу, мабуть, тихенько постоїть там одинцем у таємному спілкуванні з власною душею, — так само, як і дідусь, і батько, і дядечко Берт, і хтось іще з домочадців, — і полине уявою в давноминулі дні, з далекими прогулянками за місто, з теплими дощами, з духом пшеничних ланів, смаженої кукурудзи, свіжоскошеного сіна. Навіть бабуся знов і знов повторюватиме ці прекрасні, золоті слова, так само, як їх сказано щойно, коли квіти висипали в прес, так само, як їх буде повторювано кожної зими, кожної білої зими ще багато років по тому. Знов і знов злітатимуть вони з уст, мов усмішка, мов несподіваний сонячний промінчик серед темряви.

Кульбабове вино. Кульбабове вино. Кульбабове вино.

Годі було почути, як вони з’являлись. І майже не чути, як зникали. Тільки трава хилилася додолу, а потім знову підводилась. Вони бігли вниз схилами пагорба, наче тіні від хмаринок, — прудконогі хлопчаки літа.

Дуглас відстав від інших і заблукав. Відсапуючись, він спинився над яром, на самому краю темного провалля, звідки віяло холодом. Нашорошивши вуха, мов сполоханий олень, він зачув небезпеку, грізну й давню як світ. Там місто розпадалося на дві половини. Там кінчалася цивілізація. Там була лише вічко жива земля, і щогодини на ній відбувалися мільйони смертей і народжень.

І були там стежки, протоптані чи ще не протоптані, які свідчили про потяг хлопців до мандрів, безнастанних мандрів, потрібних їм, щоб вирости справжніми чоловіками.

Дуглас обернувся. Одна стежка великою припалою порохом змією повзла до льодовні, де в золоті літні дні жила зима. Друга збігала до розжареного піщаного берега липневого озера. Третя вела до дерев, де хлопці, сховавшись серед рясного листя, могли рости й достигати разом з іще зеленими яблуками-кисличками. Ще одна — до персикового садка, до шпалер винограду, до кавунів, що, приспані сонцем, дрімали на грядках, мов великі смугасті коти. Ота, дарма що запустіла й звивиста, вперто тяглася до школи. Оця, пряма, мов стріла, бігла просто до кіно, де в суботу на ранкових сеансах показували ковбойські фільми. А ота, що понад струмком, виводила за місто, в зелений обшир. Дуглас звернув очі туди.

Хто б міг сказати, де кінчалося місто й починався той обшир чи навпаки? Хто б міг сказати, що до чого належить — місто до нього чи він до міста? Завжди існувала й існуватиме невизначена межа, де ці два суперники сходились у двобої і один з них на певний час брав гору, заволодіваючи то якоюсь стежиною, то видолинком, то галявиною, то деревом чи кущем. Неозоре суходільне море трав і квітів розливалося в далеких безлюдних полях, серед яких лише подекуди траплялися поодинокі ферми, і в пору літнього буяння наринало на місто. Кожної ночі зелений простір лук і далеких полів вливався яром до міста, несучи з собою вологий трав’яний дух, і місто немов порожніло, мертвіло і знов погрузало в землю. І кожного ранку виявлялося, що яр ще трохи вклинився в місто, погрожуючи затягти в себе гаражі, так, наче то діряві, затоплені водою човни, і поглинути старезні автомобілі, залишені на поталу дощам та іржі.

— Гей! Гей! — То мчали крізь таємниці яру, міста її часу Джон Хафф і Чарлі Вудмен. — Егей!

Дуглас поволі рушив стежкою, що вела за місто. Справді-бо, треба було прийти сюди, до яру, щоб побачити дві найважливіші в житті речі — як ведеться у світі людей і як ведеться у світі природи. Зрештою, місто являло собою лише великий корабель, повний люду, що вижив у знегодах, і весь той люд без кінця метушився, очищаючи свою плавучу оселю від бур’яну та іржі. Час від часу якась шлюпка-халупа, рідна дитина того корабля, змита безгучною бурею часу, потопала в німотних хвилях термітників і мурашників, провалювалася в невситиму пащу яру, щоб відчути, як у гарячих бур’янах мигтять і шарудять, мов сухий папір, міріади коників; щоб геть заглухнути під пеленою пороху та павутиння і врешті розсипатись купою закіптюжених уламків, немов гробниця в нищівному вогні, запаленому блакитною блискавкою, що миттєвим фотоспалахом осяває цей тріумф природи.

То ось що вабило сюди Дугласа — оте потаємне змагання, в якому людина уривала щось у природи, а природа знов і знов відвойовувала своє, і так з року в рік; у одначе він знав, що місто ніколи не здобуває справжньої перемоги — воно живе в постійній прихованій небезпеці, озброївшись газонокосарками, обприскувачами, садовими ножицями, і вперто пливе вперед, поки його спонукає до цього цивілізація; але кожний будинок у ньому можуть одного дня захлюпнути й поховати навіки зелені хвилі, і тоді згине без сліду й останній городянин, а його газонокосарки, сапки й лопати, з’їдені іржею, розсиплються на порох.

Місто. Зелений простір… Будинки. Яр… Дуглас розгублено позирав то туди, то туди. Як же поєднати між собою цих двох суперників, як збагнути взаємозв’язок між ними, коли…

Очі його втупились у землю.

Перший літній обряд — збирання кульбабового цвіту й заготівля вина — лишився позаду. Тепер треба було братися до другого, але Дуглас наче закляк і не зрушав з місця.

— Дуг!.. Доганяй!.. Ду-у-уг!.. — Голоси хлопців затихли вдалині.

— Я живий, — промовив Дуглас. — Але що з того? Вони живіші, ніж я. Чому ж так? Чому?

Та отак стоячи сам-один, дивлячись на свої нерухомі ноги, він зрозумів, у чому річ…

Того вечора, повертаючись додому з кіно разом з батьками та братом Томом, Дуглас побачив у ясно освітленій вітрині крамниці тенісні туфлі. Він квапливо відвів очі, але його ноги вже були в тих туфлях і відірвалися від землі, а тоді чимдуж помчали вперед. Закрутилася земля, залопотіли, мов крила, полотняні піддашки над вітринами — такий вихор зняв він за собою. А його батьки та брат спокійнісінько простували далі. Дуглас задкував між ними, не відриваючи очей від тенісних туфель в опівнічній вітрині, яку вони щойно поминули.

— Гарна була картина, — сказала мати.

— Еге ж, — промимрив Дуглас.

Був уже червень, і давно минув час купувати на літо парусинові туфлі, легкі й тихі, наче теплий дощик, що шелестить по тротуарах. Червень, коли земля сповнена первісної сили і все довкола в розвої. Трави все ще припливали в місто з околиць, обтікали тротуари, насувалися на будинки. У першу-ліпшу мить місто могло перехилитись на борт і піти на дно, не лишивши по собі й сліду в зеленому морі конюшини та бур’янів. І Дуглас нараз зупинився, немов прикипівши до намертво злютованої цементом червоної цегли тротуару, неспроможний ступити ні кроку далі.

— Тату! — вихопилося в нього. — Отам позаду у вітрині — тенісні туфлі, оті легкоступи “Парра”…

Батько навіть не обернувся.

— А чи не скажеш ти, до чого тобі нові туфлі? Можеш пояснити?

— Ну…

А до того, що в них почуваєш себе так, наче ти вперше цього літа скинув черевики й побіг босоніж по траві. Так, наче зимової ночі вистромив ноги з-під теплої ковдри і на них війнуло холодним вітром з відчиненого вікна, а ти все тримаєш їх назовні й ховаєш назад під ковдру аж тоді, коли вони стануть мовби зліплені із снігу. У тенісних туфлях ти маєш таке відчуття, ніби вперше цього літа побрів по тихому струмку й бачиш у прозорій воді, як твої ноги, немов заломившись, ступають трохи попереду тебе самого.

— Тату, — мовив Дуглас, — це важко пояснити.

Люди, які робили тенісні туфлі, звідкись та знали, чого хочуть і потребують хлопці. Вони підмощували під устілки м’яку болотяну траву й особливі пружини, а верх ткали з волокон рослин, вибілених і обпалених сонцем У безкраїх полях. А десь глибоко в м’якому нутрі були заховані тонкі й тугі оленячі сухожилки. Люди, які робили ці туфлі, напевне, бачили багато вітрів у розбурханих кронах дерев і багато річок, що несуть свої води в озера. І все воно було в цих туфлях, і то було літо.

Дуглас спробував переказати все це словами.

— Ну нехай, — мовив батько, — але хіба ж не такі твої торішні туфлі? Чом би тобі не витягти з комори їх?

А Дугласові раптом стало жаль хлопців, що жили в Каліфорнії і ходили в тенісних туфлях цілий рік, — вони ж бо й не знали, як приємно скинути з ніг зиму, стягти з себе важкі й грубі шкіряні черевики, повні снігу та дощу, і від рана до темна бігати босоніж, а потім уперше зашнурувати на собі новісінькі літні туфлі, в яких бігається ще краще, ніж босому. І головне — щоб вони були нові, у цьому весь чар. До першого вересня цей чар може розвіятись, але тепер, наприкінці червня, він ще в повній силі, і такі туфлі здатні понести тебе над деревами, над річками, над будинками. У них, коли захочеш, перестрибнеш і через паркан, і через тротуар, і через будинок.

— Невже ти не розумієш? — відказав Дуглас. — Торішні просто не годяться.

Адже торішні туфлі були вже мертві всередині. Вони мали чар лише торік, коли їх уперше взуто. Але на кінець кожного літа виявлялося, що ти вже не можеш перестрибувати в них через річки, дерева й будинки, що вони мертві. А тепер був саме початок літа, і Дуглас знав, що в нових туфлях він зможе все, що завгодно.

Вони піднялися на ґанок свого будиночка.

— Ну, то збирай гроші, — сказав батько. — Через місяць-півтора…

— Тоді вже й літо скінчиться!..

Погасили світло, Том заснув, а Дуглас лежав і дивився на свої освітлені місяцем ноги, далеко на другому кінці ліжка, вільні від важких грубих черевиків: нарешті з них спали ті залізні кайдани зими.

“Треба придумати якусь причину. Пояснення, чому потрібні нові туфлі”.

А хто не знає, що на пагорбах за містом у нього безліч друзів, — вони розполохують корів, граються в завбачання погоди, смажаться на сонці, так що з них день у день злазять клапті шкіри, наче аркушики відривного календаря, а вони й далі смажаться. Якщо хочеш не відставати від них, треба бігати прудкіше за лисиць та білок. А тут, у місті, самі вороги, роздрочені спекою, і через те вони не можуть забути зимових незгод і кривд. Уперед за друзями, і геть ворогів! Такий був девіз цих чудових туфель. Час біжить надто швидко? Ти хочеш його наздогнати? Хочеш завжди бути прудконогий? Тоді придбай собі тенісні туфлі-легкоступи “Парра”! Легкоступи “Парра”!

Дуглас труснув скарбничку, і в ній ледь брязнуло — ото були й усі його гроші.

“Коли тобі чогось треба, — подумав він, — сам шукай до цього шляхів. Ну що ж, попереду ціла ніч, спробуємо знайти ту стежку крізь ліс…”

У центрі містечка одна по одній згасали вітрини крамниць. У вікно повіяв вітер. Немов річкова течія — аж ногам закортіло податися за нею.

Уві сні Дугласові вчувалося, як у високій теплій траві біжить, біжить, біжить кролик.

Старий містер Сендерсон походжав по своїй взуттєвій крамниці, наче торговець хатніми тваринами, привезеними з усіх кінців світу, що сидять в окремих загородочках, а він на ходу лагідно доторкається до кожної з них. Ось містер Сендерсон погладив черевики й туфлі, виставлені у вітрині, — декотрі здавались йому котиками, декотрі собачками, і він дбайливо проводив по кожній парі рукою, там поправляючи шнурки, там підтягуючи язичок. А тоді зупинився посередині килима, що лежав на підлозі крамниці, озирнувся навколо й задоволено кивнув головою. Десь далеко загуркотів грім.

Ще мить тому в дверях Сендерсонового “Салону взуття” нікого не було. Та ось на порозі незграбно став Дуглас Сполдінг, утупивши очі в свої шкіряні черевики, наче вони були такі важенні, що він не мав сили відірвати їх від цементної приступки. Як тільки він там спинився, грім одразу замовк. І тоді повільно, так, ніби кожний рух завдавав йому болю, і не зважуючись підвести очі від складеної чашечкою долоні, в якій тримав гроші, Дуглас ступив з яскравого полудневого осоння в затінок крамниці. Тоді ретельно виклав стовпчиками на прилавок монети по п’ять, десять, двадцять п’ять центів і став чекати занепокоєно, мов шахіст, який не знає, що спостигне його після цього ходу — слава чи ганьба.

— Можеш нічого не казати! — мовив містер Сендерсон.

Дуглас прикипів до місця.

— По-перше, я знаю, що ти хочеш купити, — провадив містер Сендерсон. — По-друге, я щодня бачу тебе біля моєї вітрини. Думаєш, я не помітив? Помиляєшся. По-третє, тобі потрібні, якщо назвати їх повним ім’ям”: “незрівнянні, найвищого гатунку тенісні туфлі-легкоступи “Парра”, виробництва фірми “Корона”. М’які, як масло, й прохолодні, як м’ята!”. По-четверте, тобі потрібен кредит.

— Ні! — вигукнув Дуглас, важко дихаючи, так, наче цілу ніч бігав уві сні. — Не треба мені кредиту, я маю кращу пропозицію! — одним духом випалив він. — Я вам усе скажу, містере Сендерсон, тільки спершу дозвольте вас про щось запитати. Чи не могли б ви пригадати, сер, коли ви самі востаннє взували легкоступи “Парра?”

На обличчя містера Сендерсона набігла тінь.

— Ну, років десять чи двадцять тому, а може, й тридцять… А що?

— Містере Сендерсон, а вам не здається, що в інтересах вашої торгівлі ви, сер, мали б і самі поносити оці тенісні туфлі, котрі ви продаєте, бодай наміряти на хвилину, щоб знати, які вони на нозі? Коли довго не звідуєш чогось на собі, то хоч-не-хоч забуваєш, що воно таке. Он власник “Тютюнових виробів” курить сигари, правда ж? І кондитер, я думаю, куштує свій товар. Отож…

— Ти мав би помітити, — зауважив старий, — що і в мене на ногах щось є.

— Але ж не легкоступи, сер! Як ви будете продавати ці легкоступи, не вихваляючи їх покупцям? А як ви зможете їх вихваляти, коли не знаєте, які вони?

Дуглас говорив з таким запалом, що містер Сендерсон аж відступив назад і потер рукою підборіддя.

— Ну знаєш…

— Містере Сендерсон, — не вгавав Дуглас, — ви продайте мені одну річ, а я теж продам вам щось, не менш вартісне.

— Слухай, хлопче, невже для цього так конче потрібно, щоб я взув на себе ті легкоступи? — запитав старий.

— Я дуже хотів би, щоб ви це зробили, сер! Старий зітхнув. А за хвилину вже сидів і, тихенько сопучи, зашнуровував на своїх довгих вузьких ногах тенісні туфлі. Поряд з темними холошами його штанів вони здавалися чужими й недоречними. Нарешті містер Сендерсон підвівся.

— Ну, як вони на нозі? — спитав Дуглас.

— Він ще питає! Чудово. — І старий хотів був знову сісти.

— Ні, прошу вас! — жестом спинив його Дуглас. — Містере Сендерсон, а тепер, будь ласка, попереступайте трохи з п’ят на носки, попереминайтеся, потупайте, ніби скачете, а я докажу вам те, що хотів. Ось що я придумав: я віддаю вам ці гроші, ви віддаєте мені туфлі, і я лишаюся винен вам ще долар. Але, містере Сендерсон, але… тільки-но я взую ці туфлі, ви знаєте, що буде?

— Що?

— Бам! Я пакую покупки, я розношу пакунки покупцям, я приношу вам каву, я прибираю і палю сміття, я біжу для вас на пошту, на телеграф, до бібліотеки! Я сюди, я туди, сюди, туди — аж у вас в очах мигтить. Ви ж тепер відчуваєте, які це туфлі, містере Сендерсон? Відчуваєте, як шпарко вони носитимуть мене сюди-туди? Які тугі пружини в них усередині? Як вони аж пориваються бігти? Як вони заволодівають вашими ногами, і не дають вам спокою, і терпіти не можуть, щоб ви стояли на місці? Відчуваєте, як швидко я робитиму для вас усе, чого ви самі не захочете робити? Ви сидітимете собі тут у холодку, а я ганятиму по всьому місту! Та насправді і не я, а оці туфлі. Вони гасатимуть по вулицях, мов навіжені: шась за ріг, шась назад! І вже он вони аж де!..

Містер Сендерсон стояв, приголомшений такою зливою слів. Цей невтримний потік підхопив його й поніс, і він ще глибше засунув ноги в туфлі, поворушив пальцями, вигнув ступні, наважив на п’яти. Так він стояв і тихенько, непомітно погойдувався назад і вперед на легенькому вітерці, що повівав у розчинені двері. Тенісні туфлі нечутно грузли в м’якому килимі, наче в густій траві джунглів чи в масній глині. Старий поважно звівся навшпиньки й знову вперся п’ятами в те пругке тісто, в приязну, піддатливу землю. На обличчі в нього відбивалися всі його відчуття, так, ніби по ньому перебігали миготливі різноколірні відсвіти. Рот його трохи розтулився. Та ось він помалу перестав погойдуватись, хлопець також замовк, і тепер вони стояли в глибокій, первісній тиші й дивились один на одного.

Час від часу, простуючи тротуаром під пекучим сонцем, крамницю поминали поодинокі перехожі. А старий чоловік і хлопець усе стояли нерухомо: хлопець — розпашілий, старий — з таким виразом обличчя, ніби щойно зробив якесь відкриття.

— Слухай, хлопче, — нарешті озвався він. — Чи не хотів би ти десь років через п’ять продавати взуття в цій крамниці?

— Ой, що ви, містере Сендерсон, дякую, але я ще не надумав, ким мені стати.

— Станеш ким захочеш, синку, — сказав старий, — неодмінно станеш. Тебе ніхто не спинить.

Легкою ходою він перейшов до стіни, де було не менш як з десять тисяч коробок із взуттям, і повернувся з туфлями для хлопця, а тоді взявся писати на аркушику паперу якийсь список. Тим часом Дуглас узув і зашнурував туфлі й тепер стояв чекаючи.

Старий подав йому список.

— Ось тобі десяток доручень, які ти маєш виконати до вечора. Зробиш усе — і ми з тобою квити, і ти мені більш не слуга.

— Дякую, містере Сендерсон! — І Дуглас порвався бігти.

— Стривай! — гукнув старий.

Дуглас спинився і обернувся до нього.

Містер Сендерсон перехилився через прилавок.

— Ну, як вони на нозі?

Хлопець подивився на свої ноги, які були вже ген на річці, серед пшеничних ланів, на вітрі, що чимдуж ніс його геть з міста. Тоді звів погляд на старого — очі його палали, губи ворушились, але з них не злетіло ані звуку.

— Антилопи? — запитав старий, переводячи погляд з обличчя хлопця на туфлі. — Газелі?

Дуглас подумав, повагався, тоді швидко кивнув головою. І майже в ту ж таки мить зник. Щось прошепотів, рвучко повернувся — і наче й не було його. І за дверима ані знаку. Тільки ледь чувся, завмираючи в тропічній спекоті, шурхіт підошов.

Містер Сендерсон стояв у залитих сліпучим сонцем дверях і дослухався. Він пам’ятав цей шурхіт від давніх-давен, ще відтоді, як його самого захоплювали хлоп’ячі мрії. Під ясним небом вистрибом неслися прегарні створіння й зникали в чагарях під деревами, усе віддаляючись і лишаючи по собі тільки легку луну.

— Антилопи… — мовив містер Сендерсон. — Газелі…

Він нахилився й підняв з підлоги покинуті хлопцем зимові черевики, важкі від уже забутих дощів і давно розталого снігу. Потім, легко, м’яко і неквапливо ступаючи, вийшов із сліпучого осоння й знов опинився у світі цивілізації…

Дуглас дістав п’ятицентовий записник у жовтій обкладинці. Дістав жовтий олівець “Тайкондерога”. Розгорнув записник. Лизнув олівця.

— Слухай, Томе, — сказав він. — Ти зі своїми підрахунками та записами напровадив мене на одну думку. Тепер і я так робитиму — вестиму облік різних подій. Ось чи думав ти, приміром, що ми кожного літа знов і знов робимо те саме, що робили й торік, і позаторік?

— Це ти про що, Дуг?

— А про те, що ми кожного літа робимо кульбабове вино, купуємо нові тенісні туфлі, пускаємо перший фейєрверк, робимо лимонад, витягаємо з ніг скабки, збираємо лісові ягоди. Щороку те саме й так само, ніякої переміни, ніякої різниці. Але ж це тільки одна половина літа, Томе.

— А друга?

— Друга — це те, що ми робимо вперше у житті. — Як от їмо маслини?

— Ні, я про важливіші речі. Ось, приміром, якби раптом виявилося, що дідусь чи тато знають не все на світі.

— Та ти що! Вони ж знають геть усе, що тільки можна знати!

— Не сперечайся, Томе. Я вже записав це у свої “Відкриття і одкровення”. Вони знають не все. Але це не такий уже й гріх. І це я теж відкрив.

— А які ще дурниці ти там записав?

— Що я живий.

— Ха, оце відкриття! Та всі ж знають…

— Те, що я думаю про це, усвідомлюю це, — ось у чому відкриття. Отак живеш собі, щось робиш — і сам того не помічаєш. А потім раптом бачиш: ага, я живу, я роблю те й те, — і це справді уперше в житті. Ось я й поділю у своєму записнику літо на дві половини. Спочатку в мене йдуть “Звичайні справи і події”. Вперше Цього року пив шипучку. Вперше пробіг босий по траві. Вперше мало не потонув у озері. Вперше їв кавун. Убив першого москіта. Вперше збирав кульбаби. Усе це ми робимо з року в рік і ніколи про таке не думаємо.

А отут, у другій половині, будуть “Відкриття і одкровення”. Чи, може, краще “і осяяння” — теж гарне слово, — чи “усвідомлення”, га?.. А загалом так: коли робиш щось уже відоме й звичне — ну, розливаєш у пляшки кульбабове вино абощо, — то це йде у “Звичайні справи і події”. Та коли потім про це думаєш, то свої думки, дурні вони там чи ні, записуєш у “Відкриття і одкровення”. Ось що я записав про кульбабове вино: “Кожна його пляшка — це закоркована й збережена про запас частка літа дев’ятсот двадцять восьмого року”. Ну як воно тобі, Томе?

— Та я вже давно за тобою не встигаю.

— То я прочитаю тобі ще. Отут, у “Звичайних справах і подіях”, у мене записано: “Вранці двадцять четвертого червня уперше цього літа посперечався з татом, і мені добре перепало”. А у “Відкриттях і одкровеннях” я написав про це так: “Дорослі й діти не можуть жити, мирно тому, що це два різні народи. Вони не такі, як ми. Ми не такі, як вони. Справді, різні народи — “і ніколи цим двом не зійтись”[30]. Зарубай це собі на носі, Томе!

— А таки правда, Дуг, твоя правда! Так воно і є. Оце ж тому ми й не миримо з мамою і татом. Завжди все негаразд, з ранку до вечора. Ну й голова ж у тебе, хлопче!

— Отож тепер, як побачиш за ці три місяці щось таке, що вже робилось і робиться знов, скажи мені. І що ти про це думаєш, теж скажи. А на День праці[31] ми прочитаємо все, що набереться за літо, і побачимо, як воно вийшло.

— А я хоч зараз можу тобі щось сказати, Дуг. Бери олівця… Так от, на світі п’ять мільярдів дерев. Про це я вичитав у книжці. І під кожним деревом лежить тінь, правда ж? Виходить, звідки береться ніч? А ось я тобі скажу. Ніч — це і є вся ота тінь, що розповзається з-під п’яти мільярдів дерев! Поміркуй сам! Можна сказати, тінь затемнює повітря, неначе бруд воду. Отож якби придумати такий спосіб, щоб затримати її під тими п’ятьма мільярдами дерев, то не було б і ночі, і нам не доводилося б лягати спати! Оце ж воно і є, Дуг, — щось відоме, звичайне, і щось нове.

— Справді, тут є і відоме, і нове. — Дуглас лизнув свій жовтий олівець “Тайкондерога”, який страшенно подобався йому оцією своєю назвою. — Ану, повтори те, що ти сказав.

— На світі п’ять мільярдів дерев, і під кожним лежить тінь…

Атож, літо складалось із звичних обрядів, і кожен обряд мав свій час і своє місце. Час і місце робити лимонад, або чай з льодом, або кульбабове вино, купувати літнє взуття чи бігати босоніж; і, нарешті, невдовзі по всьому тому наставав час урочисто чіпляти на веранді гойдалку.

Третього літнього дня, десь надвечір, дідусь виходив на веранду й наче знічев’я починав роздивлятися два порожні кільця під стелею. Тоді повагом підходив до балюстради, заставленої вазонами з геранню, мов капітан Ахаз[32], що оглядає пильним оком ясний погідний день і ясне небо, слинив палець, щоб перевірити, чи немає вітру, й скидав піджак — чи не холодно буде цієї призахідної години в самій сорочці. Потім поважно кивав головою, відповідаючи на вітання інших капітанів, що також повиходили власними персонами на свої заквітчані веранди подивитися на тихе: лагідне надвечір’я, полишивши своїх дружин цвірінькати чи сердито дзявкати на манір болонок за темними протимоскітними сітками в розчинених дверях.

— Гаразд, Дугласе, будемо чіпляти. Вони відшукували в гаражі й переносили на веранду запорошене сидіння на ланцюгах, яке могло б правити й за парадне сідло для слона і на якому так добре було розкошувати тихими літніми вечорами, і дідусь чіпляв його на кільця під стелею.

Дуглас, як легший вагою, сідав на гойдалку перший. А вже потім і опасистий дідусь обережно вмощувався поруч нього. І вони, мовчки всміхаючись і киваючи один До одного, помалу погойдувалися вперед-назад, вперед-назад.

Хвилин через десять на веранді з’являлася бабуся з відром води та щітками й бралася мести, мити і шарувати підлогу. Потім з кімнат виносили стільці та плетені й полотняні крісельця, щоб усім вистачило.

— Люблю посидіти на веранді раннього літа, — казав дідусь, — поки москіти ще не заїдають…

Десь годині о сьомій, ставши під розчиненим вікном першого-ліпшого будинку, можна було почути, як у їдальні відсувають стільці від столів, а потім хтось починає бренькати на старому, з пожовклими клавішами піаніно. В кухнях черкали сірники, булькотіла в мийницях гаряча вода, і перші вимиті тарілки з брязкотом ставали сушитися на дротяні полички. Звідкись долинали приглушені відстанню звуки грамофона. А ще за годину на оповитих присмерком вулицях під величезними дубами й в’язами одна по одній оживали затінені веранди будинків, і на них, мов фігурки, що показують ту чи ту погоду в годиннику з барометром, з’являлися люди.

Перший виходив у густу й солодку вечірню сутінь дядько Берт, а часом дідусь, потім батько, потім хтось із двоюрідних братів, усе самі чоловіки, в хмарках тютюнового диму, — жінки ще залишалися в трохи прохололій кухні давати лад своєму жіночому світові, і звідти долинали їхні голоси. А під дахом веранди вже перемовлялися чоловіки, що посідали, задерши ноги, хто куди міг, тим часом як хлопці вмощувалися поряд на вичовганих східцях або на дерев’яній балюстраді, звідки протягом вечора неодмінно щось падало — чи то вазон з геранню, чи то котрийсь із хлопчаків.

Аж ось за москітною сіткою в дверях виникали примарні постаті бабусі, прабабусі й матері, і тоді чоловіки підхоплювалися й метушилися, пропонуючи їм, де сісти. Жінки приносили з собою всілякі віяла — хто згорнуту газету, хто бамбуковий віничок, хто напахчену хустинку — і, розмовляючи, обмахували ними обличчя.

Про що вони цілий вечір балакали, наступного дня вже ніхто не пам’ятав. Та ні для кого й не важило, про що ті розмови дорослих, — важило тільки те, що звуки їхніх голосів, то гучніючи, то затихаючи, линули над тендітною папороттю, яка облямовувала веранду з трьох боків; важило тільки те, що містечко помалу затоплювала темрява, спадаючи на будинки, мов чорна вода, і що в цій темряві жевріли вогники сигар, і що розмова все точилася й точилася. Сокотіння жінок линуло надвір, полохаючи перших москітів, і ті знавісніло танцювали в повітрі. Мову чоловіків убирала в себе деревина старого будинку, і, заплющивши очі й притуливши вухо до мостин підлоги, можна було почути безугавний глухий гуркіт чоловічих голосів, який то гучнішав, то затихав, мов далекий землетрус десь у політичних сферах.

Дуглас притулявся спиною до сухих дощок веранди, потішений і заспокоєний усіма тими голосами, сподіваючись, що вони ніколи не змовкнуть і їх неквапний плин з тихим жебонінням струменітиме по його тілу, по приплющених повіках, вливатиметься в сонні вуха. Порипування крісел-гойдалок скидалося на сюрчання цвіркунів, сюрчання цвіркунів скидалося на порипування крісел-гойдалок, а замшіла бочка під ринвою біля вікна їдальні плодила вже котре покоління москітів, обіцяючи поживу для розмов ще на багато літ надалі.

Так хороше було сидіти літнього вечора на веранді, так безтурботно й спокійно, аж хотілося, щоб він тривав без кінця. То все були приємні, усталені звичаї: чоловіки розкурювали люльки, у блідих руках жінок мигтіли в присмерку в’язальні спиці, потім усі бралися до морозива-ескімо в сріблястих обгортках, хтось приходив, хтось ішов. Бо протягом вечора там устигало погостювати мало не все містечко: заглядали сусіди з суміжних будинків і з того боку вулиці; спинялися по дорозі, проїжджаючи в своєму басовитому електричному автовізку, міс Ферн та міс Роберта і часом прокочували Том а чи Дугласа навколо кварталу, а потім заходили посидіти хвилинку, обмахнути віялами розшарілі обличчя; а то Ще містер Джонас, скупник мотлоху, залишивши свою конячину та фургон десь поблизу під деревами, квапливо піднімався східцями на веранду з таким нетерплячим виглядом, наче його розпирало від слів і він мав сказати щось нове, чого ніхто ще не чув, — і якось так виходило, що про це й справді ніхто доти не чув. І нарешті — Дітлахи, що дотемна пропадали хтозна-де, граючи в хованки чи ганяючи ногами порожню бляшанку, а тоді, засапані, розпашілі, нечутно, як бумеранги, поверталися тихим лужком до веранди й одразу ж починали куняти під нескінченне заколисливе жебоніння голосів…

О, яка то була розкіш — лежати там вечорами, напоєними духом папороті й трави, вечорами, сповненими шелесливих сонних голосів, які немовби снували навколишню темряву. Дуглас лежав так тихенько й незворушно, що дорослі забували про його присутність і гомоніли собі далі, обмірковуючи плани, які стосувались його і їхнього власного майбутнього. І голоси їхні все жебоніли й пливли геть з освітленими місяцем хмарками тютюнового диму, а нічні метелики, схожі на пізній яблуневий цвіт, легенько билися у вуличні ліхтарі, і голоси все пливли й пливли у майбуття…

Того вечора чоловіки зібралися перед тютюновою крамницею і ну палити дирижаблі, топити бойові кораблі, висаджувати в повітря динамітні заводи — одне слово, напихати свої тлінні роти тими самими бацилами, від яких вони одного дня заклякнуть навіки. Смертоносні хмари клубочилися разом з димом їхніх сигар і линули геть, оповиваючи знервованого чоловіка, що непомітно стояв збоку, дослухаючись до їхньої мови, в і якій скреготіли лопати гробокопів і раз у раз вчувалося: “на порох і попіл”. То був Лео Ауфмен, міський ювелір, що стояв, розширивши великі й блискучі чорні очі, але врешті змахнув тендітними, наче в дитини, руками і злякано вигукнув:

— Та годі вам! Бога ради, облиште цю панахиду!

— Діло кажете, Лео, — мовив дідусь Сполдінг, що саме проходив там, прогулюючись, як і кожного вечора, зі своїми онуками Дугласом і Томом. — Але ж кому, як не вам, Лео, погамувати цих віщунів. Змайструйте щось таке, що зробить майбутнє яснішим, безтурботним, сповненим радощів. Ви ж власноручно складали велосипеди, лагодили автомати в Галереї, були міським кіномеханіком, хіба ні?

— Авжеж! — докинув Дуглас. — Змайструйте нам Машину щастя!

Усі засміялися.

— А ви не смійтесь, — сказав Лео Ауфмен. — Як ми досі застосовували машини? Тільки людям на горе? Отож-бо! Скільки разів здавалося, що ось уже людина й машина поладнають, аж раптом — бабах! Хтось там десь підмахлює — і літаки починають скидати на нас бомби, а автомобілі летять шкереберть з урвища. То хіба погано, що хлопець просить Машину щастя? Ні! Ажніяк…

Голос Лео Ауфмена притих, бо він уже одійшов на край тротуару й лагідно, мов до живої істоти, доторкнувся до свого велосипеда.

— А що я втрачу? — бурмотів він. — Зіб’ю там чи там клаптик шкіри на пальцях, докладу кілька фунтів заліза, трохи недосплю… І змайструю, їй-богу!

— Лео, — сказав дідусь, — ми ж не до того…

Та Лео Ауфмен уже їхав теплим літнім вечором, натискаючи на педалі свого велосипеда, і звіддалік долинув його голос:

— Візьму та й змайструю…

— А знаєте, — шанобливо мовив Том, — він таки змайструє, будьте певні.

Коли б ви побачили, як Лео Ауфмен легко, за інерцією, котить на велосипеді вимощеними цеглою вечірніми вулицями, то зрозуміли б, що цей чоловік завжди в злагоді із світом і його однаково тішить і шурхіт будяків у розігрітій траві під подмухами гарячого, наче з топки, вітру, і гудіння електричних дротів на мокрих від дощу стовпах. Він був з тих людей, для яких і безсонна ніч — не мука, а благословенна пора, коли можна залюбки поміркувати про велетенський годинниковий механізм Всесвіту: чи не розкрутиться колись до кінця його пружина, чи, може, вона підкручується сама собою, хто знає? Та хоч скільки ночей він про це передумав, дослухаючись до темряви, проте певного висновку дійти не міг і схилявся то до однієї думки, то до другої…

Ось і тепер, їдучи велосипедом вулицями містечка, він думав: а які головні струси в нашому житті? Людина народжується, росте, старіє, вмирає… Ну, народження — тут годі щось вдіяти. А от як щодо інших трьох етапів?

У голові в нього, виблискуючи легкими золотими спицями, крутилися колеса його Машини щастя. Це мала бути машина, яка допомогла б хлопцям змінити ніжний персиковий пушок на шорстку парость, а дівчатам розвинутися з непримітних пуп’янків у яскраві квітки. Та й у похилих літах, коли твоя тінь немовби тягне тебе додолу, і ти лежиш серед ночі без сну, і серце твоє відлічує мільярди ударів, — його винахід дасть людині змогу спокійно заснути разом з опалим листям, як ото засинають восени хлопчаки, зручно простягтись на копиці сухого сіна й залюбки стаючи часткою природи, що поринає в мертвий сон…

— Тату!.. — Через лужок назустріч йому бігли всі шестеро його дітей: Сол, Маршалл, Джозеф, Ребекка, Рут, Ноемі, — віком від п’яти до п’ятнадцяти, і всі разом тяглися взяти в нього велосипеда, і всі водночас торсали його за рукави.

— Ми на тебе чекаємо. В нас сьогодні морозиво! Простуючи до веранди, Лео відчував десь там у темряві усмішку дружини.

Усі взялися їсти, і п’ять хвилин минули в блаженній мовчанці. А тоді Лео підняв у руці повну ложку сріблястого, як місячне світло, морозива, неначе воно містило в собі всі таємниці Всесвіту і їх належало торкатись обережно, і промовив:

— Слухай, Ліно, а що ти скажеш, як я спробую винайти Машину щастя?

— Щось сталося? — швидко запитала дружина.

Дідусь вів Дугласа й Тома додому. На півдорозі повз них градом метеорів промчала ватага хлопчаків на чолі з Чарлі Вудменом та Джоном Хаффом, і сила її тяжіння була така велика, що відірвала Дугласа від дідуся й Тома і потягла за ними до яру.

— Не заблукай, хлопче!

— Ні, дідусю, ні…

І хлопці поринули в темряву.

Том і дідусь пройшли решту дороги додому мовчки, і тільки тоді, коли вони вже підступили до веранди, Том, сказав:

— Ти ба, Машина щастя! Це ж треба!

— Відсапайся, — мовив дідусь. Годинник на міській управі вибив восьму.

Годинник на міській управі вибив дев’яту. Ставало вже пізно, а на цій вуличці маленького містечка у великому штаті величезного краю на планеті Земля, що стрімко падала в темне провалля Всесвіту, кудись там чи нікуди, була вже справжня ніч, і Том відчував кожну милю цього падіння. Він сидів біля надвірних дверей і видивлявся крізь протимоскітну сітку в летючу темряву, що з невинним виглядом удавала, ніби вона зовсім нерухома. Тільки якщо лягти й заплющити очі, то відчуєш, як обертається під твоїм ліжком Земля, а темне море вдаряє тобі у вуха, напливаючи й розбиваючись об невидимі скелі.

У повітрі пахло дощем. Мати прасувала білизну, і Том чув, як вона бризкає позад нього з пляшечки від томату на хрустке сухе полотно.

А за квартал звідти ще була відчинена одна крамничка — та, що належала місіс Сінгер.

Нарешті, коли місіс Сінгер уже ось-ось мала зачинити свою крамничку, мати зглянулася на Тома й сказала:

— Збігай купи пінту[33] морозива, та дивись, щоб вона добре натоптала.

Том спитав, чи не можна взяти з шоколадною підливкою, бо він не любив ванільної, і мати дозволила. Він затиснув гроші в кулаці й побіг босоніж по темному цементу вечірнього тротуару під яблунями й дубами. У містечку стояла така тиша, що здавалося, ніби воно відступило ген у далину, і чути було тільки сюрчання цвіркунів десь за розпашілими темно-синіми деревами, що підпирали всіяне зорями небо.

Хляпаючи босими ногами по бруківці, Том перебіг вулицю. Місіс Сінгер важко чапала по крамничці, наспівуючи якісь єврейські мелодії.

— Пінту морозива? — перепитала вона. — 3 шоколадною підливкою? Можна!

Том дивився, як вона із зусиллям знімає з морожениці тугу металеву покришку, орудує ложкою, щільно натоптуючи морозиво в пінтову коробку, а тоді поливає його зверху: “З шоколадною підливкою? Можна!” Він віддав гроші, взяв холодний пакунок, потерся об нього лобом і щокою, засміявся і, хляпаючи босими ногами, бігцем подавсь додому. Позаду блимнуло й згасло світло в останній відчиненій крамничці, і тепер на цілій вулиці лишився тільки мерехтливий ліхтар на розі, і здавалося, все містечко поринає в сон.

Відхиливши сітчасті двері веранди, Том побачив, що мати й досі прасує. Було видно, що їй жарко і вона чимось невдоволена, та все ж вона всміхнулася до нього.

— А коли тато повернеться з тих своїх зборів? — спитав Том.

— Годині об одинадцятій чи о пів на дванадцяту, — відказала мати.

Вона понесла морозиво до кухні й поділила його. Щедро поливши Томову порцію шоколадом, вона почала трохи морозива собі, а решту сховала “Дугласові й татові, коли повернуться”.

Вони сиділи, ласуючи морозивом, у самому осередді глибокої тиші літнього вечора. Тільки він, мати і вечір — самі в усьому їхньому невеличкому будиночку на невеликій вулиці. Том щоразу ретельно облизував ложку, перш ніж знову набрати в неї морозива, а мати, відсунувши прасувальну дошку й полишивши гарячу праску; холонути, сиділа в кріслі біля грамофона, помалу їла морозиво й казала:

— Ой, ну й пекло ж сьогодні! Цілий день земля всотувала жар, а тепер віддає його повітрю. Парко буде спати.

Обоє сиділи й дослухалися до темряви, мовби напакованої в усі вікна та двері, і до глибокої тиші — радіоприймач не працював, бо треба було замінити батареї, а платівки квартету “Нікербокери”, Ела Джонсона й “Двох граків” усі були грані-переграні, аж з душі вернуло. Отож Том просто сидів на дерев’яній підлозі веранди й дивився у темну-претемну темряву, притиснувшись обличчям до протимоскітної сітки, так що зрештою на кінчику його носа відбилися маленькі темні квадратики.

— Де ж це Дуг? Уже майже пів на десяту.

— Прийде, — сказав Том, цілком певний, що нікуди Дуглас не дінеться.

Мати пішла мити тарілки, і він подався за нею. Кожен звук, найменший брязкіт ложки чи тарілки гучно лунав у жаркому вечірньому повітрі. Потім вони мовчки перейшли до великої кімнати, зняли з канапи валики й разом розсунули її так, що вийшло справжнє двоспальне ліжко. Мати послала постіль і гарненько підбила подушки, щоб хлопцям зручно було лежати. Том уже взявся розстібати сорочку, але мати сказала:

— Постривай, Томе.

— Чого?

— Того, що я так кажу.

— Якась ти дивна, мамо.

Мати на хвильку сіла, тоді підвелася, пішла до надвірних дверей і стала гукати Дугласа. Том чув, як вона знов і знов гукає: “Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-уг!.. Дуг-ласе-е-е!..” її голос линув у теплу літню темряву й пропадав без вороття. Навіть луна не озивалася.

— Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-гла-а-се-!

Том сидів на підлозі, і його проймало холодом, але не від морозива, не від зимової остуди й не від денного жару. Він бачив, як мати роззирається навсібіч і кліпає очима, яка вона розгублена й стривожена. Усе те одразу впадало в око.

Вона відхилила сітчасті двері веранди. Ступила в темряву, спустилася східцями й пішла доріжкою між кущами бузку. Том прислухався до її ходи.

Біля хвіртки вона знов погукала.

Ніхто не озвався.

Вона погукала ще двічі. Том усе так само сидів у кімнаті. Він чекав, що з довгої вузької вулиці ось-ось відгукнеться Дуглас: “Я тут, мамо! Все гаразд! Іду!”

Але Дуглас не відгукувався. Хвилини зо дві Том сидів, дивлячись на розіслане ліжко, на мовчазний радіоприймач, на мовчазний грамофон, на люстру, де незворушно жевріли кришталеві висульки, на килим з червоними й ліловими візерунками. Він зумисне стукнув ногою об ліжко — щоб перевірити, чи буде боляче. Виявилося, що боляче.

Рипнули двері веранди, і мати сказала:

— Ходім, Томе. Прогуляємося.

— Куди?

— Просто по вулиці. Ходімо.

Том узяв її за руку. Вони разом рушили по Сент-Джеймс-стріт. Цементований тротуар під ногами був і досі теплий, і в дедалі густішій темряві ще гучніше сюрчали цвіркуни. Том з матір’ю вийшли на ріг вулиці й повернули до Західного яру.

Десь віддалік, сяйнувши фарами, проплив автомобіль. А більш ніде не було жодних ознак життя — ні світла, ні руху. Лише ген позаду, далеко за їхнім домом, подекуди виднілися тьмяно освітлені прямокутники вікон, де люди ще не полягали спати. Та більшість будинків стояли темні — їхні мешканці вже спочивали, а ті, які не обляглися, сиділи на верандах своїх темних осель і вели тихі неквапливі вечірні розмови. Проходячи повз ті будинки, можна було почути, як на веранді порипують лави-гойдалки.

— І батька, як на те, немає вдома, — сказала мати. Своєю великою рукою вона стискала малу руку Тома. — Ну, постривай, негідний хлопчисько, я тобі покажу! По околицях знову вештається отой Нелюд і вбиває людей. Тепер ніхто не може почувати себе в безпеці. Бо невідомо, де й коли він з’явиться. Отож хай тільки Дуг вернеться — шкуру з нього злуплю!

Тим часом вони пройшли ще квартал і тепер стояли: перед чорним силуетом німецької баптистської церкви на розі Чепел-стріт і Глен-Рок. За церквою, кроків за сто далі, починався яр. Том уже чув його нюхом. Звідти тхнуло стічними водами, прілим листям, густим духом зелених хащів. Яр був широкий, звивистий, він перетинав усе містечко, і мати часто казала, що там і завидна дикі нетрі, а поночі його краще обминати десятою дорогою.

Хоча поруч була церква і це мало б додавати Томові сміливості, проте він однаково боявся, бо церква стояла темна й здавалася холодною, нікому не потрібною руїною на краю яру.

Йому було всього десять років. Він ще мало знав про смерть, страх, жахіття. Смерть була для нього восковою подобою, яку він бачив у шість років, коли помер його прадідусь і лежав у труні, наче величезний підбитий яструб, німотно й відчужено, вже не в змозі ніколи сказати Томові, щоб він шанувався, чи докинути слівце до розмови про політику. Смерть була його малою сестричкою, коли він, уже семирічний, прокинувшись одного ранку, зазирнув у її колиску й побачив утуплений в нього застиглий, невидющий погляд її мертвих блакитних очей; а потім прийшли дорослі, поклали її в плетений лозовий кошик і винесли з кімнати. Смерть нагадала йому про себе й через місяць по тому, коли він спинився перед сестриччиним високим стільчиком і раптом збагнув, що вона вже ніколи там не сидітиме, ніколи не засміється, не заплаче, а він сам уже ніколи не приревнує до неї батьків і не нарікне, що вона з’явилася на світ. Отак він уявляв собі смерть. А ще смерть була Нелюдом, який невидимо скрадався за деревами, чигав десь по околицях, щоб раз чи два на рік прийти в це містечко, на ці вулиці, де не бракувало темних закапелків, і когось убити, — за останні три роки він убив у такий спосіб трьох жінок. Ото все була смерть.

Але тепер ішлося про щось більше, ніж просто смерть. Цей літній вечір ген унизу під високими зорями ввібрав усе, що Том звідав, побачив чи почув у своєму житті, і все те враз наринуло й захлюпнуло його з головою.

Вони зійшли з тротуару й рушили втоптаною, всіяною дрібним камінням стежкою між бур’янами, в яких лунко, на повен голос гучав хор цвіркунів. Том покірливо ступав за матір’ю — сміливою, гарною, дужою, його заступницею від усього світу. Отак разом вони пройшли ще далі й спинилися на самому краю цивілізації.

Яр…

Там, у глибокій чорній хащі, в цю мить зосередилось усе, чого йому не судилося пізнати чи збагнути, усе те, що ке мало назви й ховалося в темряві безладних заростей, серед важкого духу гнилизни.

Аж раптом він усвідомив, що вони з матір’ю самі-самісінькі.

І що рука її тремтить.

Він справді відчував це тремтіння. Але чому? Мати ж була більша, дужча, розумніша за нього, хіба ні? Невже й вона зачула ту невиразну загрозу, оту лиху силу, що зачаїлася там унизу й шукала виходу з темряви? То, виходить, людина, дорослішаючи, не стає дужою? І бути дорослим — це ніяка не втіха? І немає в житті жодного захистку? Нема такої твердині, що встояла б перед чіпкими страхіттями ночі?

Тома обсідали сумніви. У горлянці, в шлунку, по спині, по руках та ногах мовби знов розтеклося морозиво, і його пройняло холодом, так наче раптом повіяв із забутого грудня зимовий вітер.

І в нього сяйнула думка: це ж усі люди такі, для кожної людини існує тільки вона сама. Одна-єдина, і хоч вона й живе серед великої громади, проте завжди чогось боїться. Як оце й тепер, стоячи тут. Марно кричати, марно кликати на допомогу — яка з того користь? Темрява нарине враз і поглине тебе: одна жахлива крижана мить — і буде по всьому. Задовго до світанку, задовго до того, як полісмени почнуть присвічувати ліхтариками на темну розворушену стежку, задовго до того, як зашурхотять камінці під ногами розгублених людей, що поспішать на допомогу. Навіть якби вони були оце тепер за п’ятсот кроків і напевне зарадили б, усе одно тій чорній хвилі вистачило б і трьох секунд, щоб здійнятися й забрати в нього всі десять літ його життя і…

Це усвідомлення самотності людського життя впало на Тома навальним ударом, і він весь затремтів. І мати теж була самотня. В цю хвилину вона не могла сподіватися ні на святість шлюбу, ні на захист люблячої родини, ні на конституцію Сполучених Штатів, ні на поліцію, не мала до кого звернутися, крім власного серця, та й у ньому знайшла б хіба тільки нездоланну відразу і страх. У цю хвилину кожне з них опинилося віч-на-віч із власною скрутою і мусило шукати ради самотужки. Отож йому треба було змиритися з цим і діяти на власний розсуд.

Том проковтнув тугий клубок у горлі й притулився до матері. “О боже, не дай їй померти, прошу тебе! — подумки благав він. — Не завдавай нам ніякої кривди. За годину тато повернеться зі зборів, і якщо вдома нікого не буде…”

Мати рушила стежкою в дикі нетрі.

— Мамо, з Дугом нічого не станеться. — Голос Тома тремтів. — Нічого з ним не станеться… Він прийде. Неодмінно прийде!

Мати відказала високим, напруженим голосом:

— Він завжди вертається цією дорогою. Скільки разів я йому казала не ходити тут, але ті бісові хлопчиська однаково лізуть навпростець. А колись він піде сюди й більше не повернеться.

Більше не повернеться. Це могло означати все що завгодно. Бродяги. Злочинці. Темрява. Лиха пригода. А над усе — смерть!

Сам-один у цілому світі…

На світі з мільйон таких містечок. І в кожному так само темно й самотньо, кожне живе так само відрубно, в кожному так само повно страхіть і незбагненних речей. Пронизливі й тужливі звуки скрипок — ось музика цих містечок, де немає світла, але багато тіней. А яка безмежна, неосяжна в них самотність! Які там глухі, провологлі яри! І на який жах обертається життя в тих містечках уночі, коли твоєму розуму, подружжю, дітям, щастю звідусіль загрожує лиха, кровожерна потвора на ім’я Смерть!..

Мати знову голосно погукала в темряву:

— Ду-у-уг! Дугласе!

І раптом обоє збагнули: щось довкола не те.

Чомусь замовкли цвіркуни.

Скрізь панувала цілковита тиша.

Ще ніколи в Томовому житті не було такої тиші. Такої глибокої й безшелесної. Чому ж це замовкли цвіркуни? Чому? З якої причини? Раніше вони ніколи не вгавали. Ніколи.

Отже… Отже…

Щось мало статися!

Здавалося, яр увесь напружується, напинає свої чорні жили, вбирає в себе міць із поснулої округи, на багато миль навколо. З просяклих росою лісів і долин, з хвилястих пагорбів, де собаки, задерши морди, вили на місяць, з усіх усюд стікалась в одне місце велика тиша, і Том з матір’ю були в самому її осередді. Ось-ось, за кілька секунд, щось мало статися, доконче мало статися. Цвіркуни й далі не озивались, а зорі спустилися так низько, що ще трохи — і Том міг би змести з них сухозлітку. І була їх сила-силенна, гарячих і гранчастих.

А тиша все наростала й наростала. І все наростала й наростала напруга. Ой, як було темно, як пустельно й самотньо! Ой леле!

Аж раптом ген-ген із-за яру долинуло:

— Я тут, мамо! Іду, мамо! Потім знову:

— Гей, мамо! Іду-у-у!

А потім часто-часто захляпали підошви тенісних туфель по дну яру, де чимдуж, весело регочучи, бігли троє хлопчаків — Томів брат Дуглас, Чак Вудмен і Джон Хафф. Бігли й весело реготали…

Зорі миттю знялися вгору, так ніби десять мільйонів сполоханих равликів разом утягли свої ріжки.

І знов заспівали цвіркуни!

Темрява відступала, налякана, приголомшена, люта. Відступала, втративши апетит, — так грубо їй завадили, коли вона саме наготувалася поживитись. А коли темрява відлинула, наче хвиля від берега, з неї зі сміхом виринули троє дітлахів.

— Гей, мамо! Гей, Томе! Ось і ми!

І одразу запахло Дугласом. То був справді його дух — Дух поту і трави, листя дерев і струмка.

— Ось я тобі полатаю боки, юначе, — пообіцяла мати. Де й подівся враз увесь її страх. Том знав: вона нікому про це не розкаже, нізащо в світі. Одначе воно назавждй залишиться в її душі, так само, як і в його, Томовій, душі. Пізнього літнього вечора вони йшли додому спати. Том радів, що Дуглас лишився живий. Дуже радів. Бо там, біля яру, була хвилина, коли він уже подумав…

Далеко на оповитій тьмяним місячним світлом околиці, над віадуком і далі, за долиною, промчав поїзді з таким гуркотом і гудінням, наче то якась величезна залізна істота заблукала в лісі й жене напролом. Том ліг у ліжко поряд з Дугласом і аж тремтів, дослухаючись до того гудіння й думаючи про їхнього двоюрідного брата, що жив колись на околиці містечка, там, де тепер мчав поїзд, а потім однієї давньої ночі помер від запалення легень…

Від Дугласа, що лежав поряд, пахло потом. То був чудодійний запах. І Том перестав тремтіти.

— Тільки дві речі я знаю напевне, Дуг, — прошепотів він.

— Які?

— Що вночі страшенно темно, це одне…

— А друге?

— А друге: навіть якщо містер Ауфмен колись збудує оту Машину щастя, з яром вона однаково нічого не вдіє.

Дуглас якусь мить міркував над Томовими словами.

— У цьому щось є…

Вони замовкли, нараз почувши на вулиці чиюсь ходу — спершу віддалік під деревами, потім на тротуарі біля самого будинку. Зі свого ліжка тихо озвалася мати;

— Це тато йде. То був справді він.

Пізно ввечері на веранді сидів Лео Ауфмен і писав список, якого й сам не бачив у густій сутіні. Час від часу він вигукував: “Так-так!..” або “І це теж!” — коли йому спадало на думку ще щось цікаве. Раптом від дверей на веранду до нього долинув глухий звук — так ніби нічний метелик налетів на протимоскітну сітку.

— Ліно, ти? — пошепки спитав він.

Дружина сіла поруч нього на лаву-гойдалку, в самій нічній сорочці, не надто худа, якими бувають сімнадцятирічні дівчата, коли їх ще не люблять, і не надто повна, якими бувають п’ятдесятирічні жінки, коли їх уже не люблять, — а саме в міру, налита й міцна; такий вигляд мають жінки будь-якого віку, подумав Лео, якщо їм нема чого про це тривожитись.

Вона була дивовижна жінка. Її тіло, як і його власне, завжди думало за неї, але по-іншому: воно виношувало дітей або з’являлося поперед чоловіка в кожній кімнаті, щоб змінити там атмосферу відповідно до того, в якому він настрої у цю хвилину. Здавалося, вона ніколи не замислювалась ні над чим надовго: думка одразу ж ішла з голови в руки і оберталася в дію так природно, невимушено, що чоловік навіть якби й захотів, то не зміг би накреслити схему того процесу.

— Ця машина… — мовила Ліна зрештою. — Нам вона не потрібна.

— Не потрібна, — погодився Лео, — але часом слід зробити щось і для інших. Я оце саме міркував, що туди прилаштувати. Кіно? Радіо? Стереоскоп? Поєднати все це разом, щоб кожен помацав, усміхнувся і сказав: “Еге ж, оце і є щастя”.

Атож, подумав він, змайструвати таку хитромудру машинерію, яка, хай там з тобою хоч що — промокли ноги, болить виразка, мучить безсоння, і ти до ранку соваєшся в ліжку, і душу твою точать нічні страхіття, — а вділить тобі щастя, немов ота магічна дрібка солі, вкинута в океан, що без кінця народжувала нову сіль і перетворила морську воду в солону ропу. “Хто б не виліз із шкури, аби здійснити такий винахід?” — запитував він цілий світ, запитував містечко, запитував свою Дружину.

Сидячи поруч нього на лаві-гойдалці, Ліна напружено мовчала, і то була її відповідь.

Замовк і він і, задерши голову, став дослухатися, як шелестить на вітрі листя великого в’яза.

“Не забудь, — сказав він собі подумки, — цей шелест листя теж має бути в твоїй машині”.

А наступної хвилини на лаві-гойдалці і на веранді вже не було нікого.

Дідусь усміхнувся вві сні.

Відчувши цю усмішку, він не міг збагнути, що її викликало, і прокинувся. Якусь хвилю полежав, наслухаючи, а тоді зрозумів, чому він усміхнувся.

Тому, що почув звук, куди важливіший, ніж співи пташок чи шелест молодого листя. Щороку був день, коли він так само прокидався й чекав цього звуку, який означав, що тепер літо й справді настало. А наставало воно саме отакого ранку, коли хтось із пожильців, племінник чи двоюрідний брат, син чи онук, виходив з газонокосаркою на лужок під вікном і, керуючи від країв до середини — на північ, на схід, на південь, на захід — починав виписувати нею чимраз менші прямокутники, і металева машинка із дзижчанням і стрекотом посувалася по духмяній літній траві. З-під ножів вилітали кульки конюшини, золоті зірочки поодиноких уцілілих після збирання кульбаб, мурахи, сухі стеблинки, камінці, обгорілі рештки торішнього святкового фейєрверку на Четверте липня[34], але все те переважав суцільний зелений трав’яний потік. То був чистий і прохолодний потік, і дідусь уявив собі, як свіжоскошена трава пестливо лоскоче йому ноги, освіжає розпашіле обличчя, сповнює ніздрі одвічними пахощами нового літа й немов обіцяє: усі ми — атож, усі — проживемо ще один рік.

Благословенна річ — газонокосарка, думав дідусь. Який це дурень вигадав, щоб новий рік починався першого січня? Ні, слід би виставляти дозорців, щоб спостерігали, як росте трава на мільйонах лужків Іллінойсу, Огайо та Айови, і того ранку, коли вона стане придатна до косьби, хай повсюди гряне велична бравурна симфонія газонокосарок, що стинатимуть свіжу соковиту траву на лугових обширах. І того єдиного дня на рік, що насправді знаменує собою Початок, хай би люди обсипали одне одного не конфетті й серпантином, а свіжоскошеною травою!..

Дідусь насмішкувато фиркнув на ті свої роздумування, а тоді підійшов до вікна й висунувся в лагідне осоння. Авжеж, на лужку був один з пожильців, молодий газетяр на прізвище Форрестер, — він саме докінчував рядок.

— Доброго ранку, містере Сполдінг!

— Так-так, не давайте їй попуску, Білле! — жваво вигукнув дідусь.

Трохи згодом він уже сидів унизу, їв поданий бабусею сніданок, а за розчиненим широким вікном, скрашуючи йому трапезу, дзижчала й стрекотіла косарка.

— Добре заспокоює нерви, — мовив дідусь. — Це я про косарку. Ось послухай-но!

— Недовго їй лишилося торохтіти, — сказала бабуся, ставлячи на стіл тарілку з пшеничними млинцями. — Сьогодні Білл Форрестер посадить якусь нову траву, то її не треба буде косити. Не знаю, як вона зветься, але виростає на скількись там і далі не росте.

Дідусь невдоволено подивився на неї.

— Не дуже вдало ти сьогодні жартуєш.

— Іди сам подивися, — відповіла бабуся. — Це піде на користь землі, вважає Білл Форрестер. Розсада тієї нової трави стоїть у лоточках під бічною стіною — Треба тільки викопати по всьому лужку невеличкі ямки й посадити її. На кінець року нова трава заглушить усю стару, і, тоді ти зможеш продати свою газонокосарку.

Дідусь підхопився зі стільця, швидко перейшов передпокій і за кілька секунд був уже надворі.

Білл Форрестер спинив косарку і, мружачись від сонця, з усмішкою підійшов до нього.

— Так, — підтвердив він. — Учора купив розсаду. Я ж у відпустці, от і подумав: засаджу-но вам лужок!

— А чому ви в мене не спиталися? Це ж мій лужок! — вигукнув дідусь.

— Я думав, ви будете задоволені, містере Сполдінг.

— Ні, я не задоволений. Ану, дайте гляну на ту вашу бісову траву.

Вони підійшли до прямокутних лоточків з розсадою. Дідусь недовірливо торкнув її носаком черевика.

— Як на мене, то звичайнісінька собі трава. Ви певні, що вам не накинули кота в мішку?

— Я бачив у Каліфорнії, як вона росте. Отака заввишки виростає, і край. Якщо вона приживеться в нашому кліматі, наступного року нам не доведеться щотижня морочитися з косьбою.

— Отож-то й біда з вашим поколінням, — сказав дідусь. — Мені соромно за вас, Білле, а ви ж іще й газетяр. Ви ладні знищити все, що надає життю чарівливості. Вам аби тільки заощадити час і працю. — Він зневажливо копнув ногою лоточок з розсадою. — А доживете до моїх літ, Білле, то зрозумієте, що малі втіхи варті більше, ніж великі. Прогулятися пішки весняним ранком куди приємніше, ніж мчати з швидкістю вісімдесят миль на годину в найпотужнішому автомобілі. А знаєте чому? Тому що все довкола сповнене пахощів, усе росте й буяє. І ти маєш час роздивитися навкруги і все те добачити. Я знаю, вам тепер хочеться осягти якнайбільше, і, як на мене, це цілком природно для молодої людини. Одначе як газетяр ви повинні вміти розгледіти й дрібні ягідки, а не тільки кавуни. Вас захоплює цілий кістяк, а мені любіший легкий слід пальців, і нічого тут не вдієш. Сьогодні такі дрібниці наганяють на вас нудьгу, а чи не в тому річ, що ви просто ще не навчилися цінувати їх? Коли б на те ваша воля, ви б ухвалили закон, який скасував би всі малі справи, всі дрібниці. Але тоді б ви не мали чого робити у проміжках між великими справами і мусили б сушити собі голову над тим, до чого докласти руки, щоб не збожеволіти від безділля. То чи не краще було б повчитися дечого в самої природи? Адже косити траву й виполювати бур’ян — це теж потрібні речі, синку.

Білл Форрестер дивився на нього з лагідною усмішкою.

— Розумію, — сказав дідусь, — я надто розбазікався.

— Та що ви, вас я ладен слухати скільки завгодно.

— Тоді продовжимо лекцію. Бузковий кущ корисніший за орхідеї. І кульбаби, і конюшина корисніші! Чому? А тому, що вони схиляють нас до себе, змушують бодай ненадовго віддалитися від решти людей, від міста, трохи попріти, привертають нас до землі, де ми віднаходимо свої втрачені природні чуття. І коли залишаєшся отак на самоті, то на якусь часинку стаєш справді самим собою, і ніщо не заважає тобі вдаватися в роздуми про всяку всячину. Праця в садку — найкраща нагода зробитися філософом. Ніхто про це й гадки не має, ніхто тебе не осудить, ніхто не дізнається, а ти — ось він, такий собі Платон серед півоній, Сократ, що вирощує сам для себе цикуту. Людина, яка тягне на собі через лужок лантух добрива, доводиться ріднею Атласові, на чиїх плечах обертається земна куля. Як сказав колись покійний господар Семюел Сполдінг, “Копаючи землю, ти копаєшся і в своїй душі”. Тож наддайте обертів цій газонокосарці, Білле, і на вас проллється живлющий струмінь Фонтана юності. Лекцію закінчено. Крім того, час від часу дуже корисно поїсти салату з кульбабового листя.

— А скільки років тому ви востаннє вечеряли кульбабовим салатом, добродію?

— Ну, не будемо вдаватися в такі деталі!

Білл кивнув і злегка штурхнув ногою лоточок з розсадою.

— І ще одне про цю траву. Я не встиг доказати. Вона росте так густо, що геть заглушить і конюшину, і кульбаби.

— Милий боже! То це, виходить, наступного року в нас не буде кульбабового вина! І бджіл над лужком не буде. Ні, ви просто з глузду з’їхали, синку! До речі, скільки все це вам коштувало?

— По долару за лоточок. Я купив десяток, щоб піднести вам сюрприз.

Дідусь засунув руку до кишені, дістав старомодного гаманця, розстебнув срібну застібку й витяг три папірці по п’ять доларів.

— Білле, на цій операції ви маєте добрячий зиск — п’ять доларів. А тепер зробіть ласку, заберіть усю цю, непоетичну траву й викиньте її в яр, чи на смітник, чи куди хочете, але уклінно прошу вас не садити її на моєму подвір’ї. Ваш намір гідний всілякої похвали, одначе з огляду на мій похилий вік, мабуть, слід усе-таки віддати перевагу моїй думці.

— Гаразд, сер. — І Білл знехотя поклав гроші в кишеню,

— Слухайте, Білле, а цю траву ви посадите згодом. Коли я помру, другого ж дня можете перекопати к бісу цей лужок. То як, зачекаєте років п’ять, поки старий балакун дасть дуба?

— Та певно, що зачекаю, — відказав Білл.

— Не знаю навіть, як вам пояснити, але дзижчання цієї косарки — то для мене найчарівніший звук у світі, найсолодша пісня літа, і я страшенно тужив би за нею, так само як і за пахощами свіжоскошеної трави.

Білл нахилився й підняв лоток з розсадою.

— Ну, я йду до яру.

— Ви добрий, тямущий юнак, Білле, і з вас вийде чудовий і розумний репортер, — сказав дідусь, допомагаючи йому піднімати лотки. — Оце таке вам моє пророцтво!

Минув ранок, настав полудень. Після обіду дідусь пішов до своєї кімнати, трохи почитав Уїтьєра[35], а тоді заснув і міцно спав до третьої. Коли він прокинувся, у вікно струменіло яскраве й веселе сонячне проміння. Він лежав у ліжку і раптом стрепенувся, почувши той самий знайомий, незабутній звук.

— Отакої! — мовив він сам до себе. — Хто ж це там орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку викошено!

Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно, розмірено дзижчала й стрекотіла косарка. Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.

— Та це ж Білл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що — голову напекло? Ви ж косите по кошеному!

Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.

— Я знаю! Та, здається, я не дуже чисто викосив.

Дідусь ще хвилин п’ять полежав у ліжку, потішено всміхаючись, а Білл Форрестер і далі походжав по лужку з косаркою — на північ, на схід, на південь, на захід, — і з-під ножів снопами зелених бризок бив фонтан скошеної трави.

У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: “Почни з мене!” Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.

“Яка вона має бути, та Машина щастя? — запитував себе Лео. — Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..”

— Одначе я знаю напевне, — мовив він уголос. — Вона має бути яскрава!

Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.

— Ліно! — Він зазирнув у словник. — Чи ти “вдоволена, потішена, рада, весела”? Чи тобі “щастить, таланить, фортунить”? Чи все, по-твоєму, йде “гаразд, як слід, добре, чудово”?

Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.

— Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. Лео згорнув словника.

— Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить сказати лише “так” чи “ні”. То ти не вдоволена, не потішена, не рада?

— Вдоволені бувають корови, потішені — малі діти й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа, — відказала дружина. — А чи я рада, Лео?.. Можеш сам побачити, як я радію, коли шарую оцю мийницю…

Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його проясніло.

— Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують таких речей. Та дарма, може, десь за місяць усе в нас поверне на краще.

— Та я й не нарікаю! — вигукнула вона. — Я ж не приходжу до тебе із словником у руках і не кажу: “Ану, висунь язика!” Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе серце б’ється і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб? Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли людина отак до всього докопується — а як це, а як те, як п’яте та як десяте? — в неї починає паморочитися в голові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то задихається на смерть, пробуючи з’ясувати, як там рухаються м’язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..

Ліна Ауфмен раптом прикипіла до місця й нюхнула повітря.

— Ой лишенько, ось що через тебе скоїлось!

Вона смикнула до себе заслінку печі. По кухні попливла хмара диму.

— Оце тобі щастя! — скрушно вигукнула вона. — Вперше за півроку ми посварилися! І вперше за двадцять років маємо до обіду не хліб, а вугіль!

Коли дим розвіявся, Лео Ауфмена в кухні вже не було.

Погрозливо брязкав метал, стинались у двобої людина і натхнення, летіли на всі боки шматки заліза й дерева, молоток, цвяхи, рейсшина, викрутка — і так чимало днів підряд. Часом Лео Ауфмен зневірявся в собі, і тоді йшов блукати по вулицях, знервований, насторожений, рвучко обертаючись на ледь чутний сміх поодаль, прислухаючись до веселого гомону дітлахів і намагаючись вловити, що викликає в них усмішки. А вечорами приставав до гурту на сусідських верандах, сидів і слухав, як старі люди повагом ведуть мову про життя, і тільки-но десь виникали веселощі, він ураз оживав, наче генерал, який на власні очі пересвідчився, що темні ворожі сили розгромлено й що його стратегія виправдала себе. Дорогою додому Лео почував себе переможцем, аж поки знов опинявся у своєму гаражі віч-на-віч з мертвими інструментами й бездушним деревом. Тоді на його радісне обличчя миттю набігала чорна тінь безнадії, і, щоб притлумити почуття поразки, він заходжувався люто бити й ламати готові деталі своєї машини, ніби все лихо й справді було в них. Та зрештою машина все-таки почала набирати форми, і через десять днів та ночей, геть змучений, занурений у себе, змарнілий від недоїдання, насилу переставляючи ноги й маючи такий вигляд, неначе в нього вдарила блискавка, Лео Ауфмен поплентав у дім.

Його діти, що перед тим сварились і страшенно репетували, вмить замовкли, так ніби з першим ударом годинника на порозі з’явилася сама смерть.

— Машина щастя готова, — хрипко мовив Лео Ауфмен.

— А Лео Ауфмен схуд на п’ятнадцять фунтів, — сказала його дружина. — Ось уже два тижні він не озивався до своїх дітей, і вони собі місця не знаходять. Вони мало не б’ються, ви тільки послухайте! І його дружина місця собі не знаходить. Вона набрала десять фунтів, ви тільки погляньте, і тепер їй будуть потрібні нові сукні! Авжеж, машина готова. Та де те щастя? Хто мені скаже? Облишив би ти, Лео, той свій годинник. Де ти візьмеш таку велику зозулю, щоб туди посадити? Не годиться людині братися до такого діла. Богові, звісно, шкоди від цього не буде, а от Лео Ауфменові то напевне сама шкода й нічого більше. Ще з тиждень цієї мороки — і ми поховаємо його в тій-таки машині!

Та Лео Ауфмен уже не слухав, бо кімната раптом зметнулася вгору.

“Ну й чудасія!” — подумав він, уже лежачи на підлозі.

А в наступну мить на нього наринула темрява і водночас хтось тричі прокричав щось там про “оту кляту Машину щастя”.

Найперше, що він побачив, прокинувшись наступного ранку, були птахи — зграйки птахів, що пурхали в повітрі, збиваючи легенькі брижі, мов різноколірні камінці, вкинуті в неймовірно чистий струмок, і з ледь чутним дзеньканням сідали на бляшаний дах гаража.

Собаки найрізноманітніших порід один по одному боязким підтюпцем забігали на подвір’я і, тихенько повискуючи, заглядали в гараж. Четверо хлопчаків, дві дівчинки й кілька літніх чоловіків нерішуче спинилися біля хвіртки, а тоді помалу підступили ближче й стали під вишнями.

Лео Ауфмен прислухався й зрозумів, що досягло їхніх вух і принадило їх усіх на його подвір’я.

То був звук Машини щастя.

Такий звук міг би долинати літнього дня з кухні якоїсь велетки. В ньому поєднувалось різноголосе гудіння, низьке й високе, яке то звучало одноманітно, то раптом змінювалось. Здавалося, там над небувалими стравами в’ються роєм величезні золотисті бджоли, кожна завбільшки з чайну чашку. А сама велетка-господиня задоволено мугиче собі під ніс, неосяжна, як ціле літо, з обличчям, наче схожий на персик місяць уповні, і в першу-ліпшу мить може підійти до розчинених дверей і спокійно виглянути на подвір’я — на усміхнених собак, білявих хлоп’ят і сивоголових дідів.

— Стривайте! — голосно мовив Лео Ауфмен. — Я ж сьогодні ще не запускав машини. Соле!

Сол, що також стояв на подвір’ї, підвів очі.

— Соле, це ти її запустив?

— Ти ж сам півгодини тому сказав мені розігріти її.

— А-а, ну звісно, Соле, забув. Я ще не зовсім прокинувся. — І Лео знову простягся на ліжку.

Дружина принесла йому сніданок і стала біля вікна, дивлячись униз, на гараж.

— Скажи мені ось що, — мовила вона тихо. — Коли та твоя машина й справді така, як ти кажеш, то чи не знає вона засобу, щоб не плодити стільки дітей? А чи не може вона зробити з сімдесятирічного діда двадцятирічного юнака? І ще одне-чи можна не зважати на смерть, якщо сховатись у твоїй напханій щастям машині?

— Сховатись?

— Якби ти помер від надсади, то що б я мала сьогодні робити? Залізти в той великий ящик у гаражі й почувати себе щасливою? І ще скажи мені, Лео: як ти дивишся на наше життя? Ти ж знаєш, як у нас ведеться. О сьомій ранку я вже на ногах, готую сніданок, виряджаю дітей, і до пів на дев’яту ви всі розходитесь. А я лишаюся сама — перу, куховарю, а треба ж іще й шкарпетки поштопати, й грядки прополоти, й до крамниці збігати, й посуд почистити. Та я хіба нарікаю? Я просто нагадую тобі, Лео, як воно давати лад у домі й скільки всього треба зробити. То скажи мені тепер: чи вміститься вся ця купа справ у одну твою машину?

— Та вона ж зовсім не так побудована!

— Дуже шкода. Тоді я не матиму часу й роздивитися на неї.

Вона поцілувала чоловіка в щоку й пішла з кімнати, а він лежав і принюхувався до вітерцю, що повівав від гаража, де була схована машина, й доносив запах смажених каштанів, що їх продають на осінніх вулицях Парижа, якого Лео ніколи не бачив…

Між зачудованими собаками й хлопчаками непомітно прослизнув кіт, замуркотів біля воріт гаража, і звідти полинув звук, схожий на шурхіт білопінних хвиль, що, розмірено, зітхаючи, розтікалися по якомусь далекому невідомому берегу.

“Завтра, — подумав Лео Ауфмен, — ми випробуємо мою машину, всі разом”.

Серед ночі він прокинувся й зрозумів: щось його збудило. Десь віддалік, в іншій кімнаті, чувся чийсь плач.

— Сол? — прошепотів Лео, встаючи з ліжка.

У своїй кімнаті хлопець гірко плакав, сховавши обличчя в подушку.

— Ні… ні… — схлипував він. — Це кінець… кінець…

— Соле, тобі наснилося якесь страхіття? Розкажи мені, синку!

Та хлопець і далі гірко плакав.

І тоді, сидячи на краєчку його ліжка, Лео Ауфмен раптом надумав виглянути у вікно. Ворота гаража стояли розчинені навстіж.

Він відчув, як на голові в нього підіймається волосся.

Коли Сол, хлипаючи й здригаючись, знову заснув, Лео спустився вниз, зайшов у гараж і, затамувавши віддих, простяг руку перед себе.

Ніч була холоднувата, але металевий бік Машини щастя обпік йому пальці.

Отже, Сол приходив сюди вночі, подумав він.

Але навіщо? Хіба він нещасливий і потребує допомоги машини? Ні, він щасливий — просто хоче зберегти щастя назавжди. Чи можна ганити хлопця за те, що він розважливий, задоволений своїм життям і прагне жити так і далі? Звісно, що ні! І все ж таки…

Раптом нагорі із Солового вікна вихопилося щось біле. Серце в Лео Ауфмена мало не вискочило з грудей. Та він одразу збагнув, що то просто винесло вітром віконну завіску. А йому здалося, ніби з кімнати вилетіло щось живе, тріпотливе, і то цілком могла бути хлоп’яча душа. І Лео Ауфмен аж зметнув угору руки, так наче хотів перехопити її і заштовхнути назад у сонний будинок.

Тремтячи від ознобу, він повернувся до Солової кімнати, втягнув усередину колихливу завіску й міцно зачинив вікно, так щоб легка біла тканина більш не змогла вихопитися надвір. Тоді сів на край ліжка й поклав руку на синове плече.

— “Повість про двоє міст”? Моя… “Крамниця старожитностей”? Ха, це Лео Ауфмена, а то чия ж!.. “Великі сподівання”? Колись були мої, але тепер хай “Великі сповідання” залишаються йому!..

— Що це означає? — спитав Лео Ауфмен, заходячи до кімнати.

— Це означає, — відказала його дружина, — розподіл спільного майна. Коли син з батькової ласки лякається вночі до істерики, то саме час ділити все пополам. Геть з дороги, “Холодний дім” і “Крамниця старожитностей”! В усіх цих книжках немає такого божевільного мудрагеля, як Лео Ауфмен!

— Ти хочеш піти від мене, навіть не звідавши, що воно за Машина щастя! — заволав Лео Ауфмен. — А ти спробуй, то враз розпакуєш речі й залишишся!

— “Том Свіфт і його електричний нищитель” — а це чиє? — спитала Ліна. — Ну, тут нема чого й гадати.

І, зневажливо фиркнувши, тицьнула “Тома Свіфта” Лео Ауфменові.

На кінець дня всі книжки, посуд, одежу, білизну було поділено: одне сюди — одне туди, чотири сюди — чотири туди, десять сюди — десять туди. Ліна Ауфмен, геть заморочена тими підрахунками, мусила сісти перепочити.

— Ну гаразд, Лео, — засапано мовила вона. — Поки я ще тут, доведи мені, що це не ти наганяєш уночі кошмари на невинних дітей.

Лео Ауфмен мовчки повів дружину в сутінки. Вона стала перед великим, вісім футів заввишки, оранжевим ящиком.

— Оце таке щастя? — спитала вона. — То яку ж кнопку я маю натиснути, щоб відчути себе вдоволеною, радою і сповненою вдячності?

Тим часом коло них уже зібралися всі діти.

— Мамо, — сказав Сол, — не треба!

— Мені потрібно знати, на що я нападаюся, Соле. Вона залізла в машину, сіла і, хитаючи головою, подивилася звідти на чоловіка.

— Це важливо не так для мене, як для тебе, психований крикуне.

— Зроби ласку, — сказав Лео. — Ось ти сама побачиш! — Він зачинив дверці машини. — Натисни кнопку! — гукнув до вже невидимої дружини.

Усередині клацнуло. Машина легенько здригнулася, наче великий собака вві сні.

— Тату!.. — занепокоєно мовив Сол.

— Ти слухай! — звелів Лео Ауфмен.

Спершу не чути було нічого, тільки злегка дрижала машина від потаємного руху схованих усередині зубчиків і коліщат.

— Мамі там не погано? — спитала Ноемі.

— Ні-ні, їй дуже добре! Ось зараз… Ось воно! З машини почувся голос Ліни Ауфмен:

— Ой!.. — А тоді знову, вражено: — Ого!.. Ви тільки гляньте! — вигукнула схована всередині машини Ліна. — Це ж Париж!.. А це Лондон!.. А тепер Рим!.. Піраміди! Сфінкс!..

— Сфінкс! Ви чуєте, діти? — прошепотів Лео Ауфмен і засміявся.

— Запахло парфумами! — здивовано вигукнула Ліна. Невидимий грамофон заграв вальс “Голубий Дунай”.

— Музика! Я танцюю!

— То їй тільки здається, ніби вона танцює, — повідомив присутніх Лео Ауфмен.

— Просто чудо! — сказала його невидима дружина. Обличчя Лео Ауфмена засяяло.

— Оце дружина — все розуміє!

Та раптом Ліна Ауфмен заплакала в Машині щастя.

Усмішка на устах винахідника миттю згасла.

— Вона плаче, — сказала Ноемі.

— Не може бути!

— Плаче, — сказав Сол.

— Та ні, не може бути, щоб вона плакала! — Здивовано кліпаючи очима, Лео Ауфмен притулив вухо до машини. — А проте… таки плаче… як мала дитина…

Йому лишилося тільки відчинити дверці.

— Зажди. — Його дружина сиділа в машині, і по її щоках текли сльози. — Дай мені доплакати. І вона поплакала ще трохи. Приголомшений Лео Ауфмен вимкнув машину.

— Ой, ця машина — найсумніше місце в світі! — тужливо промовила Ліна. — Як мені тяжко на душі, просто жах! — Вона вилізла крізь дверцята. — Спершу там був Париж…

— А що ж негаразд із Парижем?

— Я ніколи в житті,і не мріяла побувати в Парижі. А тепер ти змусив мене думати про нього. Париж! Раптом мені так захотілося туди, а я ж знала, що все те не насправді!

— У машині майже так само гарно.

— Ні. Я сиділа там і все розуміла. Це тільки облуда, думала я.

— Ну не плач, матінко.

Ліна подивилася на нього великими чорними очима, в яких блищали сльози.

— Ти змусив мене танцювати. А ми ж не танцювали вже двадцять років.

— Завтра ввечері поведу тебе на танці.

— Ні, ні! Це нічого не важить, не повинно важити. Але твоя машина твердить: це важливо! І я несамохіть вірю їй. Ти не турбуйся, Лео, ось я ще трохи поплачу, і все це минеться.

— А що ж іще негаразд?

— Що іще? Твоя машина твердить: ти молода. А я ж не молода. Вона бреше, ця Машина смутку!

— Чому смутку?

Ліна вже трохи заспокоїлась.

— Твоя помилка, Лео, ось у чому: ти забув, що зрештою, рано чи пізно, всім нам доводиться вилізти з цього ящика й повернутися до брудного посуду та незасланих ліжок. Звісно, поки сидиш там усередині, то й сонце заходить довго-довго, і повітря приємно пахне, і не холодно там, і не жарко. І все, що тобі хотілося б продовжити, триває скільки завгодно. Але вдома діти чекають обіду, їм треба попришивати ґудзики. Та й, щиро кажучи, Лео, скільки можна дивитись, як заходить сонце? Кому це потрібно, щоб воно заходило так довго? Кому потрібно, щоб завжди було не холодно й не жарко? І щоб повітря завжди приємно пахло? До всього цього скоро звикаєш і просто перестаєш помічати його. Сонце має заходити хвилину чи дві. А потім хочеться чогось іншого. Так уже влаштована людина, Лео. Як ти міг про це забути?

— Та хіба я забув?

— Тим-то ми й милуємося заходом сонця, що він буває тільки раз на день.

— Але ж це сумно, Ліно.

— Ні. Якби він тривав без кінця, це набридло б нам, і отоді було б справді сумно. Тож виходить, що ти припустився двох великих помилок. Ти зупинив і розтяг у часі те, що завжди минає швидко. А ще ти переніс сюди, на наше подвір’я, такі далекі картини, яких тут ніколи не було й не має бути. І вони неначе промовляють: “Ні, Ліно Ауфмен, нікуди ти не поїдеш. Ні Парижа тобі не бачити, ні Рима!” А я й сама це добре знаю, то навіщо мені нагадувати? Краще не думати про це, Лео, і жити як живеться. Жити як живеться, зрозумів?

Лео Ауфмен похитнувся і прихиливсь до машини. Але в ту ж мить здивовано відсмикнув обпечену руку.

— То що ж робити, Ліно?

— А я звідки знаю? Я знаю тільки одне: поки цей ящик стоятиме тут, мене весь час тягтиме до нього, та й Сола теж, як ото вночі, і ми, супроти здорового глузду, захочемо сидіти в ньому й дивитись на всі ті далекі, недосяжні для нас краї, і щоразу литимемо сльози, і все у твоїй сім’ї піде шкереберть.

— Не розумію, — мовив Лео, — як же це я так схибив? Ану, погляну-но я сам, чи правда те, що ти кажеш. — Він заліз у машину. — Ти почекаєш?

Дружина кивнула головою.

— Ми будемо тут, Лео.

Лео зачинив дверці. Опинившись у теплій темряві, він якусь хвилю вагався, а потім натиснув кнопку й приготувався тішитись барвами та музикою, коли раптом почув знадвору крик:

— Тату, вогонь!.. Машина горить!

Хтось затарабанив у дверці. Лео підхопився, гупнувся головою і впав, дверці розчинились, а тоді хлопці витягли його з машини. Позад нього щось глухо вибухнуло. Все сімейство кинулося навтіки. Лео Ауфмен озирнувся й гукнув:

— Соле, викликай пожежну команду!

Сол побіг у дім, одначе Ліна схопила його за рукав.

— Ні, Соле, — мовила вона, — зажди.

З машини шугнуло полум’я, почувся ще один приглушений вибух. А коли машина розгорілася буйним вогнем, Ліна Ауфмен кивнула головою.

— Гаразд, Соле, — сказала вона. — Тепер викликай пожежну команду.

Усі, хто тільки мав очі, збіглися на пожежу. Були там і дідусь Сполдінг, і Дуглас, і Том, і більшість пожильців їхнього будинку, і кілька дідів із-за яру, і всі хлопчиська з шести навколишніх кварталів. А діти Лео Ауфмена стояли попереду всіх і страшенно пишалися тим, як чудово шугає полум’я з-під покрівлі їхнього гаража.

Дідусь Сполдінг пильно подивився на хмару диму, що сягнула неба, і тихо спитав:

— Лео, це була вона? Ваша Машина щастя?

— Десь за рік, — відповів Лео Ауфмен, — я розміркую, що воно було, і тоді скажу вам.

Ліна Ауфмен стояла в сутіні й дивилась, як никають сюди-туди пожежники. Аж ось гараж із гуркотом завалився.

— Лео, — мовила вона, — тобі нема чого розмірковувати цілий рік. Розглянься навколо. Подумай. Трохи помовч. А тоді прийдеш і скажеш мені. Я буду в домі, розставлятиму книжки назад на полиці, складатиму одяг назад у шафи, готуватиму вечерю — і так уже припізнилася, дивись, як темно надворі. Ходімо, діти, допоможете мамі.

Коли поїхали пожежники й розійшлися сусіди, Лео Ауфмен залишився на подвір’ї з дідусем Сполдінгом, Дугласом і Томом. Вони сумно стояли над курним згарищем. Лео поворушив ногою мокрий попіл і повільно висловив те, що доконче мав висловити:

— Найперше, про що дізнаєшся в житті, — це що ти дурень. І найостанніше, про що дізнаєшся, — це що ти той же таки дурень. За одну цю годину я хтозна-скільки всякого передумав. І я дійшов висновку: Лео Ауфмен — сліпець!.. Ви хочете побачити справжню Машину щастя? Її винайдено зо дві тисячі років тому, і вона й досі працює-не весь час однаково добре, ні, але працює. І вона завжди тут, при тобі.

— Але ж пожежа… — мовив Дуглас.

— Ну звісно, пожежа, гараж! Але, як сказала Ліна, тут нема чого розмірковувати цілий рік: те, що згоріло в гаражі, не рахується.

Він піднявся східцями на веранду, і всі троє подалися за ним.

— Осьде, — прошепотів Лео Ауфмен. — Загляньте тихенько у це вікно, і ви побачите.

Дідусь, Дуглас і Том нерішуче подивилися крізь широку шибу.

І там, у теплих озерцях світла від лампочок, побачили те, що хотів показати Лео Ауфмен. За невеликим столиком Сол і Маршалл грали в шахи. У їдальні Ребекка розставляла на столі посуд до вечері. Ноемі вирізувала з кольорового паперу лялькову одіж. Рут малювала акварельними фарбами, Джозеф грався електричною залізницею. За відчиненими дверима кухні Ліна Ауфмен витягала з гарячої печі сковороду зі смажениною. Всі руки, всі голови, всі роти так чи так щось робили. За склом чути було голоси. Хтось дзвінко виспівував пісню. Долинав дух свіжоспеченого хліба, і було зрозуміло, що то справжній хліб і його скоро маститимуть справжнім маслом. Там було все, і все те було при ділі.

Дідусь, Дуглас і Том обернулись і поглянули на Лео Ауфмена, а той зосереджено дивився у вікно, і на обличчя йому падали рожеві відсвіти від лампи.

— Атож, — мовив він пошепки. — Оце вона і є. — Він і далі спостерігав, як рухаються, зчеплюються, на мить зупиняються і знов невтомно крутяться всі коліщатка його господи, і на обличчі його відбивався то легкий смуток, то миттєва втіха, а потім — спокійна вдоволеність. — Машина щастя, — сказав він. — Справжня Машина щастя.

А в наступну мить його вже не було на веранді. Дідусь, Дуглас і Том побачили, як він узявся до діла в домі: там щось трохи підправить чи підкрутить, там розгладить якийсь рубчик, — заклопотана частка всього того живого, дивовижного, неймовірно тонкого, незмінно загадкового й вічно невпинного механізму.

А потім, усе ще всміхаючись, вони спустилися східцями з веранди у прохолодну літню ніч.

Двічі на різ з дому виносили великі, важко провислі килими й розстеляли їх на лужку, де вони були зовсім недоречні, мов якісь безлюдні острівці. Потім надвір виходили бабуся й мати, несучи щось подібне до спинок гарних, плетених з грубого дроту крісел у павільйоні з газованою водою в центрі містечка. Кожному давали таке дротяне знаряддя, і всі вони — Дуглас, Том, бабуся, прабабуся й мати — ставали колом над запрошеними візерунками давньої Вірменії, наче гурт відьом і домовиків. Потім, за знаком прабабусі — тільки-но вона моргне чи підібгає губи, — здіймали ті свої ціпи, і їх дротяне плетиво з гучним ляскотом падало на килим, а потім знов і знов.

— Так його! Отак! — примовляла прабабуся. — Бийте, хлопці, бийте і блішок, і вошок!

— Ну ти й скажеш! — докоряла їй бабуся.

Усі сміялися. Навколо них клубочилася курява, і від сміху вони закашлювались.

Хмари ворси, бризки піску, золотисті крихти люлькового тютюну злітали догори й тріпотіли у повітрі, сколошкуваному все новими й новими ударами. Спиняючись звести дух, хлопці бачили сліди своїх черевиків і черевиків дорослих, що тисячі разів відбилися на килимі від ворси до основи, а тепер помалу зникали з очей, неначе змиті хвилями ударів, що раз у раз набігали на візерунчасті береги.

— Отут твій чоловік розлив тоді каву! — І бабуся чимдуж молоснула по килиму.

— А ось сюди ти вивернула вершки! — І прабабуся вибила з килима ще більший стовп куряви.

— А тут он як вичовгано, погляньте! Ой, хлопці, хлопці!

— Прабабусю, а осьде чорнило з твоєї ручки!

— Дурниці! В мене фіолетове чорнило, а тут звичайне синє.

Лясь!

— А гляньте, яку стежку протоптали з передпокою до кухні. Туди, де пахне їжею. Отак і левів тягне до водопою. Треба буде покласти його іншим боком до дверей.

— Краще не пускати нікого до кухні.

— Або хай роззуваються за дверима.

Лясь! Лясь!

Та ось килими розвішано на мотузках, щоб вибити начисто. Том став і задивився на химерні візерунки — вигадливі завитки й петлі, квіти, таємничі фігури, звивисті розводи.

— Томе, ти чого став? Ану, хлопче, до діла!

— Цікаво подивитися на всякі такі речі. Дуглас недовірливо поглянув на килим.

— І що ж ти там бачиш?

— Усеньке наше місто, людей, будинки… а осьде й наш! — Лясь! — І наша вулиця. — Лясь! — А оте чорне — то яр. — Лясь! — А онде й школа. — Лясь! — А оця кумедна фігура — це ти, Дуг! — Лясь! — Он і прабабуся, бабуся, мама… — Лясь! — Скільки вже років цьому килиму?.

— П’ятнадцять.

— І п’ятнадцять років усі топчуться по ньому. І я бачу кожей слід від черевиків! — вигукнув Том.

— Ну й мастак ти, хлопче, язиком молоти! — зауважила прабабуся.

— На ньому видно все, що діялося в цьому домі за стільки років. — Лясь! — Усе те, звісно, минуло, але я можу побачити й майбутнє. Ось тільки примружу очі, добре придивлюся до цих візерунків — отак — і побачу, де ми завтра будемо гуляти й бігати.

Дуглас перестав орудувати вибивачкою.

— А щось іще ти там бачиш?

— Хіба що нитки, — докинула прабабуся. — Майже все витерлося до основи. Видно навіть, як його виткано.

— Атож! — загадково мовив Том. — Нитки сюди, нитки туди. Я все бачу. Лихих чортів. Запеклих грішників. То погану погоду, то гарну. Прогулянки за місто. Святкові столи. Суничне морозиво. — Він поважно тицяв вибивачкою в різні місця на килимі.

— Тебе послухати, то в мене тут справжній пансіон, — сказала бабуся, розпашіла й засапана від роботи.

— Усе воно тут, тільки наче в тумані. Ось нахили голову вбік, Дуг, і приплющ одне око, майже зовсім. Звичайно, увечері в домі видно краще, коли килим лежить на підлозі, світить лампа і все таке. Тоді багато всяких тіней, темних і світліших, і видно, як розбігаються нитки, а погладиш ворсу, то вона мов хутро якогось звіра. І пахне пустелею, слово честі. Жаром і піском — так, мабуть, пахне в гробницях, де лежать мумії. А онде бачиш червону пляму? То горить Машина щастя!

— Напевне, то просто томатна підлива з чиєїсь тарілки, — сказала мати.

— Ні, то Машина щастя, — заперечив Дуглас, і йому стало жаль, що й тут вона горить. Він дуже сподівався на Лео Ауфмена, думав, той зробить так, щоб усе завжди було гаразд, щоб люди весь час усміхалися і щоб кожного разу, коли Земля нахиляється на своїй осі до чорної безодні Всесвіту, маленький гіроскоп[36], що його Дуглас відчував у собі, повертав її назад до сонця. Аж ні, Лео Ауфмен утнув дурницю, і лишилася тільки купа попелу й недогарків.

Лясь! Лясь! Дуглас молоснув вибивачкою.

— Дивіться, а ось і зелений електричний автомобільчик! І міс Ферн! І міс Роберта! — вигукнув Том. — Бі-бі-і! — Лясь!

Усі засміялися.

— А онде твої лінії життя, Дуг, геть заплутані вузлами. Забагато зелених яблук. І мариновані огірки перед сном.

— Де вони, де? — закричав Дуглас, придивляючись до килима.

— Оця — через рік, ця — через два, а осьде — через три, чотири і п’ять років.

Лясь! Дротяна вибивачка просичала в повітрі, мов змія.

— А оця — на все доросле життя! — сказав Том.

І ляснув по килиму з такою силою, що весь порох п’яти тисяч століть шугнув із сколошканої основи килима, на якусь моторошну мить завис у повітрі, а тоді на Дугласа, що й далі стояв, удивляючись примруженими очима в плетиво ниток і неясних візерунків, безгучно наринула темна лавина того вірменського пороху, щільно огорнула його зверху, спереду, ззаду, з боків і поховала навіки перед очима всіх, хто був поруч…

Як почалися ті розмови з дітворою, стара місіс Бентлі й сама до ладу не пам’ятала. Вона часто бачила дітлахів у бакалійній крамниці, де вони, мов ті метелики чи мавпочки, снували серед качанів капусти та в’язок бананів, і всміхалася до них, і вони всміхались їй у відповідь. Узимку вона спостерігала здаля, як діти бродять по снігу, залишаючи в ньому глибокі сліди, восени вони залюбки всотують гіркуватий дим від паленого листя, а навесні весело струшують із себе рясну порошу яблуневих пелюсток, — але місіс Бентлі ніколи не боялася їх. Сама вона завжди підтримувала в своєму домі бездоганний лад, кожна річ там мала своє місце, підлоги були ретельно підметені, їстівні припаси розкладено в акуратні бляшанки, шпильки застромлено в подушечки, а шухляди комоду в спальні напаковано всіляким дріб’язком, що назбирався за довгі роки.

Місіс Бентлі була жінка бережлива. Вона зберігала старі квитки, театральні програмки, мережива, шарфики, залізничні прямі плацкарти — усі ті знаки й пам’ятки людського життя.

— У мене багато платівок, — часто казала вона. — Оце Карузо. Їх куплено у тисяча дев’ятсот шістнадцятому році в Нью-Йорку. Мені було тоді шістдесят, і Джон ще був живий. А оце Джун Мун — здається, двадцять четвертого року, невдовзі як помер Джон.

То був чи не найбільший жаль у її житті. Саме те, що вона найдужче любила мати поруч, слухати й бачити, вона зберегти не змогла. Джон зостався далеко в зеленому луговому краю, схований у труні, під травою та надгробком з датами, і від нього лишилися тільки шовковий циліндр, тростина й вихідний костюм у шафі. А решту давно пожерла міль.

Але те, що можна було зберегти, вона зберегла. Приїхавши п’ять років тому в це містечко, вона привезла з собою великі чорні скрині, в яких напхом лежали перекладені кульками нафталіну зім’яті плаття в рожевих квіточках і кришталеві вазочки з її дитинства. Чоловікові місіс Бентлі належало нерухоме майно в різних містах, і після його смерті вона, мов пожовкла від часу шахова фігура із слонової кістки, пересувалася з місця на місце, розпродуючи все підряд, аж поки опинилась у цьому зовсім чужому їй містечку, сама-одна зі своїми скринями й темними неоковирними меблями, що оточували її зі всіх боків, закляклі, мов доісторичні істоти в зоологічному музеї.

Знайомство з дітьми відбулося в середині літа. Місіс Бентлі вийшла з дому полити плющ біля веранди й побачила двох дівчаток і хлопчика, що нахабно простяглися посеред її лужка й розкошували на шорсткій, коротко підстриженій траві.

Місіс Бентлі приязно всміхнулася до них усім своїм жовтим, схожим на маску обличчям, і саме в цю мить із-за рогу викотився візок морозивника. Наче оркестр крихітних ельфів, він видзвонював крижані мелодії, чисті й сріблясті, як дзенькіт кришталевих келихів під рукою знавця, скликаючи всіх до себе. Дітлахи враз сіли на траві й усі троє, мов соняшники до сонця, повернули голови туди.

— Хочете морозива? — гукнула до них місіс Бентлі. — Ідіть сюди!

Візок зупинився, і місіс Бентлі заплатила за три порції льодовикової доби. Набравши у роти солодкого снігу, дітлахи подякували і швидкими поглядами зміряли її від сивої голови до черевиків на ґудзиках.

— А ви не хочете відкусити? — спитав хлопчик.

— Ні, дитино. Я вже стара, і кров у мене й так холодна. Не розтану і в найспекотніший день, — засміялася місіс Бентлі.

Вони перенесли свої льодовички на тінясту веранду й умостилися рядочком на канапі-гойдалці.

— Мене звуть Еліс, її Джейн, а це Том Сполдінг.

— Дуже мило. Я місіс Бентлі. Колись мене звали Елен.

Дітлахи вражено витріщилися на неї.

— Ви не вірите, що мене звали Елен? — спитала стара.

— Я й не знав, що в бабусь бувають імена, — кліпаючи очима, відказав Том.

Місіс Бентлі сухо засміялася.

— Він хотів сказати, що бабусь ніколи не звуть на ім’я, — докинула Джейн.

— Моя люба, коли тобі буде стільки років, скільки мені тепер, тебе теж не зватимуть Джейн. Зі старою жінкою всі страшенно чемні. Вона тільки “місіс”. Ніхто з молодих не скаже на неї “Елен”. Це здається надто легковажним.

— А скільки вам років? — спитала Еліс.

— О, я ще пам’ятаю птеродактилів, — усміхнулася місіс Бентлі.

— Та ні, насправді, скільки?

— Сімдесят два.

Усі троє замислено посмоктали свої крижані солодощі.

— Багато, — мовив Том.

— А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені було стільки ж, скільки вам, — сказала стара.

— Скільки нам?

— Атож. Колись я була такою самою гарненькою дівчинкою, як ти, Джейн, і ти, Еліс.

Дітлахи мовчали.

— Що це з вами?

— Нічого. — Джейн підвелася.

— Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й морозиво не доїли… Чи щось не гаразд?

— Моя мама каже, що говорити неправду негарно, — промовила Джейн.

— Звісно, що негарно. Це дуже погано, — погодилася місіс Бентлі.

— І слухати, коли говорять неправду.

— А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн? Джейн подивилася на неї і збентежено відвела очі.

— Ви сказали.

— Я? — Місіс Бентлі засміялась і приклала суху, кощаву руку до худих грудей. — Що ж я таке сказала?

— Про себе. Ніби ви були малою дівчинкою. Місіс Бентлі застигла на місці.

— Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти, багато років тому.

— Еліс, Томе, ходімо.

— Стривай, — мовила місіс Бентлі. — Ти не віриш мені?

— Не знаю, — відповіла Джейн. — Ні, не вірю.

— Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди були колись молодими!

— А ви — ні, — не зводячи очей, наче сама до себе, прошепотіла Джейн. Її паличка від морозива впала у ванільну калюжку на підлозі веранди.

— Та певне ж, що мені було й вісім, і дев’ять, і десять років, як і вам усім.

Дівчатка захихотіли, але враз замовкли. Місіс Бентлі блиснула очима.

— Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно сперечатися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені було десять років і я була така ж дурненька.

Дівчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.

— Ви жартуєте над нами, — крізь сміх промовила Джейн. — А насправді вам ніколи не було десять років, місіс Бентлі, хіба не так?

— Ану, марш додому! — раптом крикнула стара, якій стало вже несила бачити їхні насмішкуваті очі. — Нема чого тут реготатися.

— І насправді вас не звуть Елен?

— Та певна річ, що мене таки звуть Елен!

— До побачення! — зі сміхом гукнули дівчатка, біжачи через лужок, по озерцях тіні від дерев. За ними поплентався й Том. — Дякуємо за морозиво!

— Колись і я в “класики” грала! — гукнула їм навздогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.

Решту дня місіс Бентлі сердито грюкала чайниками й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій нехитрий обід і час від часу підходила до надвірних дверей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що напевне шастали десь поблизу й посміювались. Та якби вони й з’явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого їй було взагалі усім цим перейматися?..

— Подумати тільки! — мовила місіс Бентлі до своєї вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим вінчиком. — Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого часу і я була дівчинкою. Це ж така жахлива дурниця! Я зовсім не журюся тим, що я стара, — справді ні, — але позбавити мене дитинства нікому не дозволю!

І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.

Після вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара примарних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.

Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурхнули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спинилися на льоту.

— Що, місіс Бентлі?

— Ідіть-но сюди, на веранду! — звеліла вона.

Дівчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.

— Що, місіс Бентлі?

Вони аж надто натискали на оте “місіс”, так наче то було справжнє ім’я старої, і воно звучало, як басова струна.

— Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.

Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спершу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блискучими камінчиками.

— Я носила його в косах, коли мені було дев’ять років, — сказала вона.

Джейн повертіла гребінця в руках і промовила:

— Гарненька штучка!

— Ану, покажи! — вигукнула Еліс.

— А оце маленький персник, який я носила у вісім років, — провадила місіс Бентлі. — Тепер він уже не налазить мені на палець. Коли подивитися проти світла, там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось упаде.

— Ой, дайте глянути!

Дівчатка передавали персник одна одній, аж поки він опинився на пальці в Джейн.

— Та він же якраз на мене! — вигукнула вона.

— А гребінець підходить мені! — вихопилося в Еліс. Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких камінців.

— А оцими камінцями я колись гралася.

Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу таким собі сузір’ям.

— І ще ось! — Вона переможно відкрила свою козирну карту — фотографію, на якій її було знято в сім років, у жовтому, розширеному внизу, мов крила метелика, платтячку, з пишними золотистими кучерями, ясними блакитними очима й пухкими ангельськими губенятами-.

— Що це за дівчинка? — спитала Джейн.

— Це я!

Дівчатка прикипіли очима до фотографії.

— Та вона ж зовсім на вас не схожа, — відрубала Джейн. — Таку картку може дістати хто захоче.

Вони звели очі й довго роздивлялись обличчя місіс Бентлі.

— А ще якісь фотографії у вас є? — запитала Еліс. — Де вам більше років? Ну, на одній там п’ятнадцять, на другій двадцять, потім сорок, п’ятдесят — є такі?

Дівчатка в’їдливо зихихотіли.

— Я зовсім не повинна нічого вам показувати, — відповіла місіс Бентлі.

— А ми не повинні вам вірити, — сказала Джейн.

— Але ж ця фотокартка доводить, що колись я була дівчинкою!

— То якась інша дівчинка, як-от ми. Ви цю картку взяли у когось.

— І одружена я була!

— А де ж містер Бентлі?

— Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то сказав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять два роки.

— Але його тут нема, і він не може сказати, то як ви це доведете?

— Я маю шлюбне свідоцтво.

— Ви могли б і його в когось узяти. А я тільки тоді повірю, що ви колись були молоді, — і Джейн аж очі приплющила, так упевнено себе почувала, — якщо хтось мені скаже, що бачив вас, коли вам було десять років!

— Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти дитина, але вони або померли, або вже немічні й живуть по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю, приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.

— А, он воно як! — Джейн підморгнула Еліс і Томові. — Ніхто не бачив!

— Та ти послухай! — Місіс Бентлі схопила дівчинку за руку. — Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви будете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. Скажуть: “Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги синичками”. Постривайте, станете й ви такі, як я!

— Ні, не будемо ми такі! — вигукнули дівчатка. — Правда ж, не будемо? — запитували вони одна одну.

— Поживете — побачите! — сказала місіс Бентлі.

А сама собі подумала: “О боже, діти є діти, бабусі є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі”.

— А твоя мама? — мовила вона до Джейн. — Хіба ти не помічала, як вона змінюється з роками?

— Ні, — відказала Джейн. — Вона завжди однакова.

І то була правда. Коли живеш разом з людиною день у день, вона анітрохи не змінюється. І тільки коли вона кудись надовго від’їжджає і ви знов зустрічаєтеся через багато років, тебе вражають переміни в її зовнішності, бтож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось нарешті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї; “Елен Бентлі, та невже це ти?”

— Мабуть, ми вже підемо додому, — сказала Джейн. — Дякую за персника. Він якраз на мене.

— Дякую за гребінця. Він справді гарненький.

— Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.

— Стривайте! — гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз. — Я не дозволяю! Це мої речі!

— Не треба! — сказав Том, і собі подавшись слідом за дівчатками. — Віддайте!

— Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а вона їх украла… Дякуємо! — крикнула Еліс, обернувшись назад.

І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка зникли в темряві, мов нічні метелики.

— Пробачте, — сказав Том, уже з лужка дивлячись на місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.

“Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фотографію, — думала стара, стоячи на східцях веранди й тремтячи від хвилювання. — І нічого, нічогісінько в мене не лишилося. А то ж були частки мого життя”.

Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам’яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір’ї і промовила вголос:

— А чи справді все воно моє?

Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. Її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш.

До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, коли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм м’яким, сумовитим і розважливим голосом.

“Ті дівчатка мають рацію, — сказав би він тепер. — Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно”.

“Ой лишенько”, — подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:

“Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба”.

Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам’ятки. “Цим ти нічого не зарадиш, — провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай. — Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев’ять років людина вважає, що вона завжди була дев’ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує”.

То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам’ятки.

“Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло, — казав він. — Старі квитки — облуда. Зберігати всілякий мотлох — це щось ніби отой фокус із дзеркалами”.

Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?

“Ти зберігаєш порожні кокони, — сказав би він. — Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода… Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка”.

“А письмові свідчення під присягою?”

“Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти — це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти”.

Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.

“Авжеж, я розумію. Розумію”.

Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.

— Вранці, — мовила до неї місіс Бентлі, — я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож, так я й зроблю.

І вона заснула…

Настав ранок — сонячний, зелений, — і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з’явились обоє дівчаток.

— Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь інші речі тієї дівчинки?

Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.

— Ось бери. — Вона дала Джейн сукенку, в якій у п’ятнадцять років грала роль дочки мандарина. — І оце, і оце, — віддала калейдоскоп і збільшувальне скло. — Усе беріть, що хочете, — сказала вона. — Книжки, ковзани, ляльки, все… Усе воно ваше.

— Наше?..

— Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.

— Ми допоможемо, — сказали дівчатка.

Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.

І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.

— Скільки вам років, місіс Бентлі?

— Сімдесят два.

— А скільки було п’ятдесят років тому?

— Сімдесят два.

— І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрічок у кісках і отаких платтячок?

— Ні.

— А як вас звуть на ім’я?

— Мене звуть місіс Бентлі.

— І ви завжди мешкали тут, у цьому-от будинку?

— Завжди.

— І ніколи не були гарненькою?

— Ніколи.

— Ніколи — ні мільйон, ні мільярд років тому?

У задушній тиші літнього надвечір’я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.

— Ніколи, — відказувала місіс Бентлі, — ні мільйон, ні мільярд років тому.

— Ти наготував свого записника, Дуг?

— Авжеж. — І Дуглас лизнув олівця.

— Що там у тебе вже записано?

— Усі звичайні справи і події.

— А, Четверте липня і все таке… Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?

— Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року.

— То ще не справжнє літо.

— Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі — двадцять п’ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, нумо — раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове “вперше”, якусь чудасію про канікули — як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?

— Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, подумай!

— Я думаю.

— Ну й що?

— Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не зловить. Надто вже вони прудкі.

— Не в тому річ. Просто їх немає, — сказав Том. Тоді трохи подумав і ствердно кивнув головою. — Атож, їх просто ніколи на світі не було й немає… А записати я хочу ось що… — Він нахилився і щось зашепотів братові на вухо.

Дуглас записав.

Обидва прочитали записане.

— Щоб я пропав! — вигукнув Дуглас. — Я ж ніколи про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки правда: старі люди ніколи не були дітьми.

— Але це трохи сумно, — тихо мовив Том. — А ми нічим не можемо їм зарадити.

— Схоже на те, що в місті повно машин, — сказав Дуглас біжачи. — У містера Ауфмена — Машина щастя, у міс Ферн і міс Роберти — Зелена машина. А в тебе, Чарлі, що?

— Машина часу! — засапано відповів Чарлі Вудмен, не відстаючи від нього. — Слово честі, три слова честі!

— Возить у минуле і майбутнє? — спитав Джон Хафф, легко випереджаючи їх обох.

— Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й тут.

Чарлі Вудмен зупинився біля живоплоту. Дуглас придивився до старого будинку.

— Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник, а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б давно вже про це знали.

Чарлі та Джон навшпиньки піднялися східцями веранди. Дуглас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти внизу.

— Гаразд, Дугласе, — сказав Чарлі. — Лишайся тут, коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрійлі не винайшов цю Машину часу. Але він ніби її власник, і вона вже давно тут. Ми були просто дурні, що не додивилися раніше. Тож бувай здоровий, Дугласе Сполдінг!

Чарлі взяв Джона під лікоть, так наче супроводив даму, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг. Двері зачинились не одразу. Дуглас притримав їх і мовчки рушив слідом.

Чарлі перейшов веранду, постукав у двері будинку й відчинив їх. Усі троє зазирнули в довгий темний передпокій, що вів до кімнати, звідки линуло тьмаве, зеленкувате й водянисте, наче в підводній печері, світло.

— Полковнику Фрійлі! Ані звуку.

— Він погано чує, — прошепотів Чарлі. — Але казав мені, щоб я просто заходив і гукав. Полковнику!

У відповідь лише звідкись ізгори посипалася курява, кружляючи в повітрі навколо кручених сходів. Потім з підводної печери в кінці передпокою долинув якийсь шерех.

Хлопці обережно пройшли через передпокій і заглянули до кімнати, де було всього два предмети вмеблювання — старий чоловік і крісло. Ті предмети були дуже схожі на вигляд: обидва такі худі, що одразу впадало в око, як і з чого вони стулені, де в них суглоби, а де м’язи й сухожилки. Решту кімнати становила груба дощана підлога, голі стіни й нерухоме німотне повітря.

— Він наче мертвий, — прошепотів Дуглас.

— Ні, то він обмірковує, куди б йому ще помандрувати, — тихо, але гордо пояснив Чарлі. — Полковнику!

Один з темних предметів поворухнувся — то й був полковник. Він покліпав очима, видивляючись до дверей, і на його обличчі розпливалася широчезна беззуба усмішка.

— Чарлі!

— Полковнику, а це Дуглас і Джон, вони теж прийшли, щоб…

— Заходьте, хлопці. Сідайте, сідайте. Хлопці ніяково вмостилися на підлозі.

— А чому нема… — почав був Дуглас.

Чарлі миттю штурхонув його ліктем під ребра.

— Нема чого? — запитав полковник Фрійлі.

— Він має на думці, що нема сенсу говорити нам самим. — Чарлі нишком зробив промовисту гримасу Дугласові, тоді всміхнувся до старого. — Нам же нічого сказати. Розкажіть щось ви, полковнику.

— Стережися, Чарлі. Старі люди тільки й чекають нагоди побазікати. Їх лише попрохай — то як почнуть торохтіти, чисто мов старий іржавий ліфт, що зрушив з місця та й поповз нагору.

— Чін Лінсу, — наче ненароком кинув Чарлі.

— Що? — спитав полковник.

— Бостон, — підказав Чарлі. — Тисяча дев’ятсот десятий рік.

— Бостон, тисяча дев’ятсот десятий… — Полковник нахмурив брови. — А, Чін Лінсу, ну звісно!

— Саме так, полковнику.

— Дайте подумати, зараз… — Голос полковника став невиразний, мовби полинув ген над водами тихого озера. — Зараз пригадаю…

Хлопці чекали.

Полковник Фрійлі заплющив очі.

— Перше жовтня дев’ятсот десятого року, гарний і тихий прохолодний вечір, театр вар’єте в Бостоні… Атож, оце воно. Повно людей, усі чекають. Оркестр, сурми, завіса! Чін Лінсу, великий східний маг і чародій! Онде він на сцені. А ось і я, посередині першого ряду. “Трюк з кулею! — оголошує він. — Запрошую охочих!” Чоловік поруч зі мною піднімається на сцену. “Огляньте рушницю! — каже Чін. — Позначте кулю!.. А тепер стріляйте з цієї рушниці позначеною кулею, поціляючи мені в обличчя, а я, — каже, — стоятиму на тому кінці сцени й зловлю кулю зубами!”

Полковник Фрійлі важко звів дух і замовк.

Дуглас прикипів до нього очима, вражений і зачудований. Джон і Чарлі теж забули про все на світі.

Аж ось старий заговорив знову, сидячи нерухомо, мов скам’янілий, і тільки губи його ворушилися.

— “Готуйсь, цілься, плі!” — гукає Чін Лінсу. Бабах! — гримить постріл. Бабах! Чін Лінсу зойкає, заточується і падає, обличчя його залляте кров’ю. У залі ґвалт. Усі схоплюються з місць. Щось там негаразд із рушницею. “Він мертвий”, — каже хтось. І справді, він мертвий. Жах, просто жах… ніколи цього не забуду… Обличчя його, мов кривава маска, завіса падає, жінки плачуть… Тисяча дев’ятсот десятий рік… Бостон… Театр вар’єте… Бідолаха… бідолаха… Полковник Фрійлі поволі розплющив очі.

— Ох ти ж! — озвався Чарлі. — Чудова історія, полковнику. А тепер, може, про Індіанця Білла?

— Про Індіанця Білла?

— Про те, як ви були з ним у прерії, давно-давно, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятому році.

— Індіанець Білл… — Полковник занурився у темряву минулого. — Вісімсот сімдесят п’ятий рік… Атож, я й Індіанець Білл на узгірку посеред прерії, чекаємо. “Цс-с! — каже мені Індіанець Білл. — Слухай”. А прерія — наче величезна сцена, і все напоготові до початку грози. Ось загриміло. Ще негучно. Знов загриміло. Вже гучніше. А над усією прерією, скільки сягає око, — величезна й лиховісна руда хмара, повна чорних блискавиць, нависла над самою землею, миль п’ятдесят завширшки, миль п’ятдесят завдовжки, з милю заввишки і не більш як на дюйм від землі. “О боже! — волаю я на тому своєму узгірку. — О боже!” Земля гупає, мов знавісніле серце, атож, хлопці, мов серце, охоплене жахом. Я весь трушуся, ось-ось розсиплюся на кістки. Земля двигтить: торох! торох! бам! Громовиця. Тепер мало хто так каже — громовиця. О, як вона гримотіла, та страшна громовиця, як перекочувалась узгірками й видолинками, і як усе довкола вкрила та руда хмара, так що нічого іншого й видно не було! “Онде вони!” — вигукнув Індіанець Білл. А хмара та була суцільна курява! Не пара, не дощ, ні — курява, зметена з усієї прерії, з пересохлої порохнявої трави, і була вона як найдрібніше борошно, як квітковий пилок, і аж яскріла проти сонця, бо на той час і сонце прозирнуло в небі. І тоді я знов як закричу! Чому? А тому, що серед тієї пекельної куряви раптом наче завіса відхилилась, і тут я побачив їх, богом присягаюся! Побачив велике військо прадавньої прерії — бізонів і буйволів!..

Полковник надовго змовк, потім озвався знову.

— Голови — наче кулаки велета негра, тулуби — наче паровози! Двадцять, п’ятдесят, двісті тисяч величезних чавунних снарядів, що вихопились із гарматних жерл десь на заході, збилися з дороги й тепер летіли чимдуж, з палючими, як жар, очима, здіймаючи снопи вогненних іскор і гримко тупочучи, летіли світ за очі!..

Зметнулася до неба курява, і в коротку мить просвітку я побачив ціле море горбатих карків та розмаяних грив, і ті чорні волохаті хвилі то здіймалися, то опадали… “Стріляй! — гукає мені Індіанець Білл. — Стріляй!” Я зводжу курок і прицілююсь. “Стріляй же!” — кричить він. А я стою, почуваючи себе правицею божою, дивлюсь, як шалено мчить повз мене вся та люта сила, все мчить та мчить, мов темна ніч серед дня, мов чорна й лискуча, довжелезна й сумна безконечна похоронна процесія, а не можна ж стріляти в похоронну процесію, правда ж, хлопці, не можна? І мені хотілося тоді тільки одного: щоб курява знов осіла й сховала від мене ті чорні образи фатальної долі, що товклися й колотилися в дикому сум’ятті. І курява таки осіла, хлопці. Її руда хмара вкрила весь той мільйон копит, що зняли таку страхітливу громовицю й бурю. Я почув, як Індіанець Білл вилаявся і вдарив мене по руці. Але я був радий, що не зачепив тієї хмари чи сили, яка в ній була, не зачепив ані дрібкою свинцю. Мною володіло єдине бажання: стояти отак і дивитись, як сам час поминає мене на величезних колісницях під покровом бурі, збитої бізонами, і разом з ними спливає у вічність.

Година, три, шість годин минуло, поки та буря перейшла за обрій, до людей не таких добрих, як я. Індіанець Білл тим часом зник, і я лишився один, оглушений і приголомшений. Сам не свій я подався геть, добрів до якогось містечка за сотню миль на південь, та навіть і там не чув людських голосів і радий був, що не чую. Мені хотілося зберегти в пам’яті гук тієї громовиці. Я й тепер часом чую його, літніми надвечір’ями, як оце сьогодні, коли над озером збирається на дощ… той страхітливий дивовижний гук… добре б і вам колись його почути…

Тьмаве світло просотувалося крізь полковників великий ніс, і він скидався на білу порцелянову чашку, в яку налито дуже ріденького й ледь теплого чаю.

— Він що — заснув? — спитав зрештою Дуглас.

— Ні, — відказав Чарлі. — Просто перезаряджає свої батареї.

Полковник Фрійлі дихав часто й уривчасто, неначе перед тим довго біг. Нарешті він розплющив очі.

— Слухаю вас, сер! — захоплено мовив Чарлі.

— А, Чарлі, привіт! — І полковник здивовано всміхнувся до двох інших хлопців.

— Це Дуг, а оце Джон, — пояснив Чарлі.

— Здорові були, хлопці. Хлопці привіталися.

— А де ж… — знов почав був Дуглас.

— Ну й дурень же ти! — Чарлі ляснув Дугласа по руці. Тоді обернувся до полковника. — То ви казали, сер…

— Я щось казав? — пробурмотів старий.

— Хай розповість про Громадянську війну[37], — тихенько підказав Джон Хафф. — Він її пам’ятає?

— Чи я пам’ятаю? — мовив полковник. — Пам’ятаю, аякже! — Голос його затремтів, і він знову заплющив очі. — Все пам’ятаю! От забув тільки… на чиєму боці я воював…

— Може, колір мундира… — почав був Чарлі.

— Кольори починають зливатися, — прошепотів полковник. — Неначе тьмяніють. Я бачу поруч себе солдатів, але давно вже не розрізняю, якого кольору на них мундири й кашкети. Я народився в штаті Іллінойс, зростав у Віргінії, одружився в Нью-Йорку, збудував собі дім у Теннесі, а оце тепер, на схилі віку, хвалити бога, знову тут, у Грінтауні. Отож розумієте, чому зливаються і тьмяніють кольори…

— А ви пам’ятаєте, з якого боку гір воювали? — Чарлі говорив тихо, не підвищуючи голосу. — Де сходило сонце — ліворуч чи праворуч? У якому напрямку ви йшли — до Канади чи до Мексіки?

— Іноді сонце начебто сходило з боку моєї здорової, правої руки, а іноді начебто за лівим плечем. А йшли ми в різних напрямках. Відтоді минуло майже сімдесят років. То де вже там пригадати, з якого боку сходило сонце.

— Ви ж, певно, пам’ятаєте якісь перемоги? Якусь виграну битву?

— Ні, — відказав старий наче звідкись іздалеку. — Не пригадую, щоб хтось колись де-небудь вигравав. У війні взагалі не виграють, Чарлі. Завжди тільки програють, і хто програє останній, той просить миру. Я пам’ятаю самі незліченні поразки й гіркоту, а добре було лише тоді, коли все те скінчилося. От кінець, Чарлі, це таки справді виграш, але гармати тут ні до чого. Та ви, хлопці, мабуть, не про таку перемогу хотіли від мене почути.

— Антайтем, — озвався Джон Хафф. — Спитай його про Антайтем.

— Я там був.

Очі в хлопців заблищали.

— Булл-Ран, спитай про Булл-Ран…

— І там був, — тихо мовив полковник.

— А під Шайло?

— Усе життя пригадую його і думаю: який жаль, що така гарна назва збереглася тільки у воєнній хроніці.

— Тоді про Шайло… А форт Самтер?

— Я бачив там перші клубки порохового диму, — замріяно сказав полковник. — Так багато всякого спадає на пам’ять, так багато… Пригадуються пісні. “В цю ніч над Потомаком тихо, солдати наші мирно сплять, лише над місяцем осіннім намети тьмяно мерехтять…” І далі пам’ятаю, аякже… “В цю ніч над Потомаком тихо, струмить потік між берегів, не встануть більш солдати вбиті, в бій не підуть на ворогів”. А коли ті капітулювали, містер Лінкольн, стоячи на балконі Білого дому, звелів оркестрові заграти “Пильнуй, пильнуй, Південний краю!”. А потім одна жінка в Бостоні склала пісню, яка житиме тисячу років: “Уздріли мої очі, як господь іде до нас, він топче грона гніву, що визріли в серцях”. Серед ночі я часом починаю ворушити губами й безгучно співати ті давні пісні. “Славні воїни-південці, варта рідних берегів”… “Коли з перемогою вернуться наші солдати, ми лаврами їх увінчаємо, брате”… Скільки було пісень! Співали й ті, і ті, і нічний вітер ніс їхні пісні то на північ, то на південь. “Ми йдемо, наш батьку Аврааме, триста тисяч воїнів твоїх”… “Напнімо намети, напнімо намети, напнімо намети на бранному полі”… “Ура, ура, ура, святкуймо перемогу, ура, ура, ура, під прапором свободи”…

Голос старого помалу завмер.

Хлопці довго сиділи нерухомо. Потім Чарлі обернувся до Дугласа й запитав:

— Ну, скажеш, він не те?

Дуглас двічі глибоко зітхнув і відповів:

— Ні таки те.

Полковник розплющив очі.

— Що там я “таки те”?

— Машина часу, — промимрив Дуглас. — Машина часу.

Кілька секунд полковник пильно дивився на хлопців. А коли озвався знов, у голосі його бринів острах.

— То оце так ви мене називаєте?

— Так, полковнику.

— Так, сер.

Полковник повільно відхилився на спинку крісла, поглянув на хлопців, поглянув на свої руки, а тоді втупив очі в голу стіну над хлоп’ячими головами.

Чарлі підвівся.

— Ну, ми вже, мабуть, підемо. Бувайте здорові, дякуємо, полковнику.

— Що?.. А-а, до побачення, хлопці.

Дуглас, Джон і Чарлі навшпиньки вийшли за двері. Полковник Фрійлі вже не бачив їх, хоч вони пройшли просто в нього перед очима.

І вже на вулиці вони аж здригнулись, почувши з вікна другого поверху:

— Гей!

Хлопці задерли голови.

— Що, полковнику, сер?

Полковник висунувся з вікна й помахав їм рукою.

— Я оце думав, хлопці, про те, що ви сказали.

— Еге, сер.

— І… таки ваша правда! Як це мені самому не спало на думку! Машина часу, справжня Машина часу, їй-богу!

— Атож, сер.

— До побачення, хлопці. Приходьте коли тільки захочете!

У кінці вулиці вони обернулися. Полковник усе ще махав їм рукою. Вони помахали йому у відповідь, а на душі в них було тепло й хороше. Тоді рушили далі.

— Чах-чах-чах, — озвався Джон. — Іду в минуле, на дванадцять років назад. Дзень-дзень, чах-чах!

— Еге ж, — мовив Чарлі, озирнувшись на тихий будинок позаду. — А от на сто років не заїдеш.

— Ні, — розважливо відказав Джон, — на сто не заїду. А ото справді мандрівка! Справді Машина часу.

З хвилину вони йшли мовчки, дивлячись собі під ноги. Потім побачили попереду огорожу.

— Хто перестрибне останній, — сказав Дуглас, — той дівчисько.

Решту дороги додому Чарлі і Джон називали його Дорою.

Було вже далеко за північ, коли Том прокинувся й побачив, що Дуглас швидко щось пише у своєму записнику при світлі кишенькового ліхтарика.

— Дуг, що сталося?

— Що? Багато чого сталося! Я підраховую свої здобутки, Томе. Ось дивися: з Машиною щастя нічого не вийшло, так? Ну й нехай! У мене однаково вже цілий рік розписаний. Треба поснувати головними вулицями, щоб роздивитися навсібіч і розвідати, що де діється, — на те є міський трамвай. Треба податися кудись далі, на околиці, — я стукаю в двері до міс Роберти і міс Ферн, вони заряджають батареї свого електромобіля, і ми вирушаємо в дорогу. Треба поникати по завулках, пострибати через огорожі, подивитися на те, чого не видно зовні, — я маю свої новісінькі туфлі-легкоступи. Отже, туфлі, електромобіль, трамвай! Усе для мене! Та навіть більше, Томе, навіть більше, ось ти послухай. Якщо я захочу помандрувати аж туди, куди ніхто не помандрує, бо й не додумається до такого, — скажімо, перенестися в тисяча вісімсот дев’яностий рік, потім ще далі, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятий, а потім у вісімсот шістдесятий, — мені досить скочити в експрес старого полковника Фрійлі! Ось що я тут собі записую: “Може, старі люди й не були ніколи дітьми, як ми вирішили щодо місіс Бентлі, та хоч які вони були, великі чи малі, а хтось із них таки стояв коло Аппоматокса влітку тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року”. А зір у них, Томе, наче в індіанців, і назад вони бачать куди далі, ніж ми з тобою будь-коли побачимо вперед.

— Звучить чудово, Дуг. Але що воно означає? Дуглас знов заходився писати.

— Це означає, що вони справжні далекі мандрівники, і нам ніколи з ними не зрівнятися. Якщо пощастить, ми наберемо років сорок, сорок п’ять, ну, може, п’ятдесят, а для них це сущий дріб’язок. Ось коли ти набрав дев’яносто, дев’яносто п’ять, а то й сто — тоді ти справжнісінький далекий мандрівник.

Ліхтарик раптом згас.

Брати лежали в місячному світлі.

— Томе, — прошепотів Дуглас, — мені доконче треба помандрувати всіма тими дорогами. Побачити все, що можна побачити. А найдужче треба навідувати полковника Фрійлі — раз, чи два, чи навіть три рази на тиждень. Куди до нього всім іншим машинам! Він говорить, а ти слухаєш. І що більше він говорить, то дужче тобі хочеться придивитися до всього навколо, все як є побачити. Він каже тобі, що ти їдеш в такому собі особливому, немов чарівному поїзді, і, їй-богу, це правда. Він уже наприкінці дороги, отож знає, що каже. А тепер і ми з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обійтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовхне нас і скаже: пильнуйте добре, щоб запам’ятали кожну мить! Щоб запам’ятали кожну дрібницю! А коли ми теж станемо зовсім старі й до нас прийдуть якісь дітлахи, ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись для нас полковник. Ось чому, Томе, мені треба навідувати його якнайчастіше, дослухатися до нього й, коли він тільки може, разом з ним вирушати в ті далекі мандри.

Том якусь хвилю мовчав. Потім подивився в сутіні на Дугласа.

— Далекі мандри. Це ти сам придумав?

— Може, так, а може, й ні.

— Далекі мандри… — прошепотів Том.

— Тільки одне я знаю напевне, — сказав Дуглас, заплющуючи очі. — Від цих слів якось самотньо стає на душі.

Торох!

Грюкнули двері. З древніх конторок і книжкових шаф шугнула вгору пилюка. Дві старі жінки чимдуж наважили на двері горища, щоб міцніше, якнайміцніше замкнути їх. Обом здалося, ніби з даху над їхніми головами раптом знялася тисяча голубів. Під тим оглушливим хляпанням безлічі крил жінки аж зігнулися, так наче на них навалили якийсь тягар. Потім випростались і здивовано розтулили роти. Те, що вони почули, було лише панічним калатанням їхніх власних сердець. Намагаючись перекрити той стугін, вони заговорили одна до одної:

— Що ми накоїли! Бідолашний містер Квотермейн!

— Певне, ми вбили його. І, певне, хтось побачив це й погнався за нами. Ану, гляньмо…

Міс Ферн і міс Роберта визирнули крізь засноване павутинням горищне віконце. Унизу, на осонні, і далі росли собі дуби та в’язи, наче й не сталося ніякої трагедії. Тротуаром пройшов якийсь хлопчина, тоді повернувся і, дивлячись угору, ще раз поминув будинок.

Дві жінки на горищі пильно поглянули одна на одну, немов намагаючись роздивитися свої обличчя в швидкоплинному струмку.

— Поліція!

Та ніхто не грюкав у надвірні двері, не гукав: “Ім’ям закону!”

— Що то за хлопець там унизу?

— Та то ж Дуглас! Дуглас Сполдінг. Боже мій, він прийшов, щоб ми покатали його на Зеленій машині! Він ще нічого не знає… Це наш власний гонор нас згубив. Гонор і ота електрична тарадайка!

— І отой жахливий роз’їзний агент із Гампорт-Фолза. То все він і його балачки.

Балачки, балачки — мов лопотіння літнього дощика по покрівлі.

І раптом — зовсім інший день, інший полудень…

Сестри сиділи на своїй затіненій веранді, з білими віялами в руках, а перед ними стояли вазочки з холодним тремтливим лимонним желе.

Аж ось із сліпучого сяева, із золотавого сонячного проміння з’явилася блискуча й прекрасна, наче карета чарівного принца…

Зелена машина!

Вона пливла. Вона шелестіла, як лагідний морський вітрець. Схожа на вишуканий кленовий листок, ясніша від джерельної води, вона поважно вуркотіла, наче кицька на полудневому осонні. А в машині — той агент із Гампорт-Фолза, у солом’яній панамі на масному від брильянтину волоссі. Взуті в гуму колеса машини м’яко й зграбно покотилися по розжареній білій доріжці, і ось уже вона з басовитим дзижчанням під’їхала до самих східців веранди, круто повернула й стала. Агент вискочив з машини й насунув на чоло панаму, захищаючи очі від сонця. В тому невеличкому затінку сяйнула його широка усмішка.

— Мене звуть Вільям Тара! А оце… — Він натиснув гумову грушу, і вона лунко рявкнула. — Це сигнал. — Тоді підняв чорні, лискучі, як шовк, шкіряні подушки. — Отут — акумуляторні батареї. — У гарячому повітрі війнуло свіжим духом блискавиці… — Ось кермо. Ось приступка для ніг. Ось тент від сонця. А все разом — Зелена машина!..

Пригадавши все те у сутіні горища, із заплющеними очима, сестри аж здригнулися.

— Було б нам заколоти його спицями!

— Цсс!.. Слухай!

Унизу хтось стукав у надвірні двері. Потім перестав стукати. Вони побачили, як подвір’я перетнула жінка і зайшла в сусідній будинок.

— Та то ж Лавінія Неббс, із порожньою чашкою в руках. Мабуть, приходила позичити цукру.

— Обніми мене, я боюся.

Вони знову заплющили очі. І знову попливли спогади. Старий солом’яний капелюх ворухнувся, так наче ним махнув той чоловік із Гампорт-Фолза.

— Дякую, чаю з льодом вип’ю залюбки.

Серед тиші було чути, як холодна рідина плине йому в шлунок. Потім він утупився у двох старих жінок, ніби лікар, що, присвічуючи собі круглим дзеркальцем, заглядає пацієнткам в очі, в ніздрі і в горло.

— Шановні дами, як я бачу, ви обидві — жінки заповзятливі. Це видно з першого погляду. Вісімдесят років для вас ніщо! — Він клацнув пальцями. — Але зважте, настане час, коли на вас навалиться сила-силенна всякого клопоту, і тоді вам буде потрібен друг. Як то кажуть, вірного друга пізнаєш у лиху годину. Отаким другом і стане для нас оця двомісна Зелена машина.

І він перевів погляд своїх блискучих, склисто-зеленкуватих, як в опудала лисиці, очей на ту виставлену на продаж дивовижу. Машина стояла на гарячому осонні, нова-новісінька, пахнучи свіжою фарбою, і чекала на них, мов диванчик у вітальні, поставлений на колеса.

— Тиха, як лебедячий пух. — Його віддих злегенька долинав до їхніх облич. — Ось послухайте…

Жінки прислухались.

— Акумуляторні батареї заряджені на всю потужність ї готові до дії. Послухайте. Ані шелесне, не шарпне. Усе на електриці, шановні дами. А ви тільки щовечора перезаряджаєте в гаражі батареї.

— А не може статися… я хочу сказати… — Молодша сестра відсьорбнула холодного чаю. — Нас не може вбити струмом?

— І в голову цього не беріть!

Він знову скочив у машину, і зуби його зблиснули в широкій усмішці, мов дві величезні щелепи у вітрині дантиста, що вишкіряються на тебе, коли проходиш мимо пізно ввечері.

— На чай до знайомих! — Він виписав машиною коло, наче у вальсі. — До клубу пограти в бридж. На вечірку. На святкування. На званий обід. На день народження. На сніданок “Дочок американської революції”[38]… — Він погнав машину геть, так наче й не думав вертатися. Та за хвилю знову підкотив до веранди на безгучних гумових шинах. — На вечерю в “Материнській лізі”!.. — Агент сидів дуже гордий тим, що так тонко знається на жіночій вдачі. — Керувати машиною за іграшку. Рушає з місця і зупиняється тихо й зграбно. Водійські права не потрібні. У гарячі дні вас обвіває вітерцем… Ну просто чудо… — І, захоплено приплющивши очі, ще раз плавно проїхався повз веранду, так що вітер розітнув його намащене волосся рівним проділом.

Потім, тримаючи в руці капелюха, він шанобливо піднявся східцями, обернувсь і скинув на випробувану машину таким поглядом, неначе то був вівтар віддавна знайомої церкви.

— Шановні дами, — тихо мовив він, — двадцять п’ять доларів завдатку, а потім по десять доларів щомісяця протягом двох років.

Ферн перша зійшла з веранди й сіла на м’яке подвійне сидіння. Вигляд вона мала трохи зляканий. Але руки в неї свербіли. І ось вона звела руку й наважилась натиснути гумову грушу сигналу.

Машина рявкнула.

Роберта, стоячи на веранді, радісно скрикнула й перехилилася через бильця.

Агент приєднався до їхніх радощів. Палко щось вигукуючи, він допоміг старшій сестрі зійти з веранди, а сам уже витягав з кишені авторучку й нишпорив у своєму капелюсі в пошуках якогось клаптика паперу.

— Отак ми її й купили! — пригадувала тепер на горищі міс Роберта, жахаючись з власного зухвальства. — І ніхто нас не остеріг! А сама я завжди вважала, що вона немов іграшкова, як оті автомобільчики на ярмаркових катальних гірках.

— Але ж у мене вже стільки років ноги болять, — ніби виправдовуючись, сказала Ферн, — та й ти завжди стомлюєшся ходити пішки. А їздити машиною здавалося так вишукано, так гідно! Наче за давніх часів, коли жінки носили криноліни. Вони не йшли, а пливли! Отак пливла й наша Зелена машина — тихо, рівно. Чисто тобі прогулянковий човник, яким керувати за іграшку — повертай собі стерно, ото й тільки.

О, який чудовий і захоплюючий був той перший тиждень, ті чарівні, сповнені золотого світла надвечір’я, коли машина з тихим дзижчанням пливла тінястим містечком, мов безконечною сонною річкою, а вони сиділи, гордовито випроставшись, усміхалися до знайомих перехожих, перед кожним поворотом статечно показували кощавими зморшкуватими руками вбік, а виїжджаючи на перехрестя, витискали з чорної гумової груші хрипкий гавкучий звук. Часом дозволяли трохи проїхатися з ними Дугласові чи Томові Сполдінгам або й котромусь іншому хлопчиську з тих, що з веселим щебетом бігли підтюпцем поряд з машиною. Гранична швидкість була п’ятнадцять неквапливих і втішних миль на годину. І вони їхали собі крізь літнє осоння і затінок, поминаючи дерева, що відкидали на їхні обличчя хисткі плями світла й тіні, їхали, зникаючи й знов виникаючи, мов стародавні привиддя, тільки на колесах.

— І ось, — прошепотіла Ферн, — сьогодні… Ой, страх навіть подумати!

— То був нещасливий випадок.

— Але ж ми втекли, а це вже злочин!

Сьогодні… Вони їхали своєю безгучною Зеленою машиною по розімлілому від спеки містечку, залишаючи по собі дух шкіряних подушок сидіння і невиразні, задавнені пахощі сухих парфумів від їхнього одягу.

Усе сталося дуже швидко. Вулиці були розпечені полудневим сонцем, тільки попід парканами лежала вузенька смужка затінку від дерев у садибах, і тому вони м’яко виїхали на тротуар і так посувалися до рогу, чимдуж натискаючи свою гавкучу гумову грушу. Аж раптом, не знати звідки, мов чортик з коробочки, перед машиною вигулькнув містер Квотермейн.

— Стережися! — зойкнула міс Ферн.

— Стережися! — зойкнула міс Роберта.

— Стережися! — крикнув містер Квотермейн. Замість ухопитися за кермо, сестри вхопились одна за одну.

Почувся страхітливий глухий удар. Зелена машина попливла далі гарячим полуднем, під тінястими каштанами, повз яблуні, на яких достигали плоди. Тільки раз жінки озирнулись, і очі їхні сповнилися жахом.

Старий Квотермейн лежав на тротуарі безмовний і нерухомий…

— Доїздилися, — скрушно мовила міс Ферн у сутіні горища. — Ой, ну чому ми не спинилися? Чому втекли?

— Цс-с!

Обидві прислухались. Унизу хтось знову стукав у двері. Потім стукіт змовк, і в неясному надвечірньому світлі вони побачили хлопчину, що йшов через лужок.

— А, знов Дуглас Сполдінг. Думав, ми його покатаємо.

І обидві зітхнули.

Минали години. Сонце хилилося до обрію.

— Ми сидимо тут уже від полудня, — стомлено сказала Роберта. — Але не можемо ж ми тижнями ховатися на горищі, поки всі забудуть.

— Ми помремо з голоду.

— Що ж робити? Ти думаєш, хтось бачив і пішов слідом за нами?

Вони подивились одна на одну.

— Ні. Ніхто не бачив.

У містечку було тихо, в будинках починало світитися. Знизу долинав дух политої трави й гарячої їжі — скрізь уже готували вечерю.

— Час би вже смажити м’ясо, — сказала міс Ферн. — Хвилин за десять повернеться Френк.

— Як же ми можемо зійти вниз?

— Якщо Френк побачить, що в домі нікого немає, він викличе поліцію. Так буде ще гірше.

Сонце швидко сідало. Тепер у затхлій густій сутіні горища лише ледь бовваніли дві темні жіночі постаті.

— Як по-твоєму, — спитала міс Ферн, — він помер?

— Містер Квотермейн? І після паузи:

— Так.

Роберта не знала, що відповісти.

— Подивимось у вечірній газеті.

Вони відчинили двері горища й насторожено визирнули на сходи, що вели вниз.

— Ой, якщо Френк дізнається, він забере в нас нашу Зелену машину. А як же хороше в ній їздити — сидиш собі, бачиш усеньке місто, ще й вітрець тебе обвіває.

— А ми йому не скажемо.

— Не скажемо?

Підтримуючи одна одну, раз у раз спиняючись, вони спустилися рипучими східцями на другий поверх. Тоді дісталися до кухні, заглянули в комору, з острахом визирнули у вікна й нарешті взялися смажити м’ясо. Хвилин із п’ять минуло в заклопотаній мовчанці, потім Ферн сумно подивилася на Роберту й сказала:

— Я оце думала… Ми вже старі й немічні, а признатися в цьому не хочемо. Ми стали небезпечні. І завинили перед людьми тим, що втекли…

— То що ж тепер?..

У кухні запала мовчанка, лише м’ясо шкварчало на сковороді. Сестри, опустивши руки, дивились одна на одну.

— Я вважаю… — Ферн на довгу хвилю втупилась поглядом у стіну. — Я вважаю, нам більше не можна їздити Зеленою машиною.

Роберта взяла тарілку й тримала її в тендітній руці.

— Більш… ніколи? — спитала вона.

— Ніколи.

— Але ж… — мовила Роберта. — Але ж ми не повинні… зовсім позбутись її? Хіба не можна залишити її в себе?

Ферн подумала.

— Та, мабуть, можна.

— Принаймні хай хоч так. Я піду від’єднаю батареї. Роберта рушила до дверей, та в цю мить на порозі з’явився Френк, їхній молодший брат, — йому було всього п’ятдесят сім років.

— Привіт, сестрички! — гукнув він.

Роберта, не озиваючись і словом, прослизнула повз нього і вийшла в літні сутінки. Френк тримав у руках газету, і Ферн миттю вихопила її, Вся тремтячи, вона гарячково перебігала очима сторінку за сторінкою, а тоді зітхнула й віддала газету братові.

— Я оце щойно бачив на вулиці Дуга Сполдінга. Він просив переказати вам, щоб-ви не тривожилися: він усе бачив, і все гаразд. Про що це він?

— І гадки не маю.

Ферн повернулася до нього спиною і почала шукати хусточку.

— Ох, ті вже мені хлопчиська!

Френк довго дивився у спину сестрі, тоді знизав плечима.

— Я бачу, вечеря майже готова?

— Так.

Ферн накрила на стіл.

Знадвору долинув звук автомобільного сигналу. Потім ще і ще — глухо, ніби здалеку.

— А це що таке? — Френк виглянув з кухонного вікна в сутінки. — Що там робить Роберта? Ти глянь: сидить у Зеленій машині й тицяє пальцем у ріжок!

Ще раз, ще і ще в сутінках почувся жалісний, наче стогін якоїсь скривдженої тварини, звук гумової груші.

— Що це їй набрело в голову? — запитав Френк.

— Дай їй спокій, бога ради! — крикнула Ферн. Френк здивовано розширив очі.

За хвилину тихо, ні на кого не дивлячись, до кухні зайшла Роберта, і всі троє сіли вечеряти.

Ранній ранок. Дахи за вікном ледь сіріють у світанковому серпанку. Листя на деревах тихо тріпоче від найлегшого подуву вранішнього вітерцю. Аж ось ген з-за повороту сріблястої колії, похитуючись на невеликих сталево-голубих колесах, випливає трамвай, жовтогарячий, як мандарин. Його мідний дах мерехтить, мов еполети, оздоблені золотою облямівкою, а блискучий дзвоник лунко дзенькає, щоразу як старезний вагоновод стукне по ньому ногою в стоптаному черевику. Номери спереду й по боках вагона ясніють лимонною барвою. Його зелені плюшеві сидіння немовби вкриті прохолодним шорстким мохом. А на даху стримить щось ніби довга мітла, що мете по павутинці, напнутій високо між дерев, і бере з неї живлющий струм. З усіх вікон лине всепроникний, мов ладан, таємничо-блакитний дух літніх гроз та блискавиць.

Трамвай біжить усе далі довгими вулицями поміж в’язів, і рука вагоновода в сірій рукавичці раз у раз легко торкається важелів керування.

Опівдні вагоновод зупинив трамвай посеред кварталу й висунувся у вікно.

— Усі сюди!

І, побачивши, як він заклично махнув рукою в сірій рукавичці, і Дуглас, і Чарлі, і Том, і всі хлопчиська та дівчатка з цілого кварталу поскочувалися з дерев, покидали на траву білі змійки скакалок, а тоді чимдуж побігли до трамвая й повсідалися на зелених плюшевих сидіннях — і то зовсім безплатно. Містер Трідден, вагоновод, накрив отвір каси своєю сірою рукавичкою, і трамвай, лунко видзвонюючи, рушив далі тінястою вулицею.

— Гей, — мовив Чарлі, — а куди ми їдемо?

— Останній рейс, — відгукнувся містер Трідден, не спускаючи очей з електричного дроту, що тягся попереду. — Не буде більш трамвая. Від завтра почне ходити автобус. А мене пошлють на пенсію. Отож сьогодні безплатно для всіх!.. Постережися!..

Він шарпнув убік мідну рукоятку, трамвай застогнав і круто повернув, виписуючи величезну зелену криву, і, здавалося, раптом зупинився час у цілому світі, й тільки містер Трідден і дітлахи пливли на тому чарівному кораблі безконечною річкою не знати куди.

— Останній рейс? — вражено перепитав Дуглас. — Та хіба ж так можна! Досить того, що більш немає Зеленої машини, її замкнули в гаражі, і ніякі умовляння не помагають. Досить того, що мої нові тенісні туфлі старіють і вже не такі прудкі, як були. То як же мені тепер?.. Ні… ні… не можна знімати трамвай! Хай там хто що каже, а автобус — це не трамвай. І звук у нього не той, і рейок нема, і дротів. І іскри від нього не летять, і колію він піском не посипає, і колір зовсім не такий, і дзвоника нема, і приступка не спускається, як у трамвая.

— А таки правда, — докинув Чарлі. — Я страшенно люблю дивитись, як спускають приступку — ну чисто тобі міхи в гармонії розтягують!

— Авжеж, — мовив Дуглас.

Скоро вони доїхали до кінцевої зупинки; проте трамвайна колія, ось уже вісімнадцять років як занедбана, тяглася й далі пагористою місцевістю. У 1910 році люди ще їздили трамваєм до Чессмен-Парку на заміські прогулянки, везучи із собою великі кошики, напаковані провізією. Відтоді ті рейки так ніхто й не зняв, і вони лежали й іржавіли серед пагорбів.

— Ось нам і повертати назад, — сказав Чарлі.

— Ось ти й помиляєшся. — Містер Трідден клацнув перемикачем аварійного генератора. — Гайда!

Трамвай шарпнувся, плавно виїхав за околицю міста, а там звернув з вулиці й покотився далі, то вихоплюючись на духмяні сонячні галявини, то пірнаючи в густу тінь дерев, де пахло мухоморами. Подекуди колію перетинали струмочки, а сонячне сяйво пробивалося крізь листя дерев, наче крізь зелене скло. Трамвай із шелестом перепливав луки, затоплені дикими соняшниками, поминав давно безлюдні зупинки, де про минуле нагадували лише розкидані довкола, мов конфетті, старі трамвайні квитки, потім їхав далі понад лісовим струмком, заглиблюючись у літній ліс, а Дуглас усе не міг заспокоїтись.

— Та що казати, у трамваї навіть пахне особливо. У Чікаго я їздив в автобусах, то в них якийсь чудний Дух.

— У трамвая замало швидкості, — сказав містер Трідден. — Ось вони й надумали пустити автобуси. Загальні, для всіх, і шкільні, що возитимуть вас до школи.

Трамвай протягло зойкнув і спинився. Містер Трідден зняв згори чималі кошики. Дітлахи радісно закричали й разом з ним понесли ті кошики туди, де лісовий струмок впадав у тихе озеро. Колись там стояв поміст для оркестру, але за довгі роки, підточений комахами, він майже розсипався на порох.

Вони сиділи, їли бутерброди з шинкою, свіжі полуниці й лискучі, мов навосковані, апельсини, і містер Трідден розповідав, як усе там було двадцять років тому: ввечері на прикрашеній естраді грав оркестр, музиканти старанно дмухали в мідні труби, і товстенький диригент, спливаючи потом, чимдуж вимахував своєю паличкою; у буйній траві ганяли діти й мерехтіли світляки, по дерев’яних хідниках-ксилофонах, лунко цокаючи підборами, прогулювалися дами в довгих сукнях і з високими зачісками в супроводі чоловіків у тісних, давлючих комірцях. Осьде, показав містер Трідден, рештки одного такого хідника, що перетворився на суцільну трухлятину. Озеро лежало німотне, голубе й незворушне, риба ліниво хлюпалася серед білястого очерету, а вагоновод усе говорив та говорив, і дітям здавалося, ніби вони перенеслись у зовсім інший час, і містер Трідден став тепер навдивовижу молодим, і очі його світилися, мов дві голубі електричні лампочки. День спливав тихо, непомітно, ніхто нікуди не поспішав, довкола стіною стояв ліс, і навіть сонце неначе зупинилося на місці; голос містера Тріддена то гучнів, то затихав, а в повітрі меткою голкою невпинно снувала бабка, гаптуючи невидимі золоті візерунки. Якась бджола забилася в квітку й дзижчала не вмовкаючи. А трамвай стояв мовчазний, наче зачароване механічне піаніно, лише зблискували на ньому то там, то там, пробившись крізь листя, сонячні промені. Зате мідний дух трамвая вчувався на руках дітей навіть тоді, коли вони їли стиглі вишні. І коли теплий літній вітрець обвівав їхній одяг, від нього теж виразно пахло трамваєм.

По небу з криком пролетіла гагара.

Хтось із дітей здригнувся.

Містер Трідден натяг свої рукавички.

— Ну, час додому. А то ваші батьки ще подумають, що я викрав вас назовсім.

У вагоні було сутінно, тихо й прохолодно, мов у аптеці-закусочній, де подають морозиво. Примовклі дітлахи повернули шурхітливі плюшеві сидіння й посідали спинами до тихого озера, до занедбаної естради та дерев’яних хідників, що мелодійно гучали під ногами, коли хтось ішов ними понад озером у невідомі краї.

“Дзень!” — негучно озвався дзвоник під ногою містера Тріддена, і трамвай полинув назад, через уже посутенілі луки з прив’ялими квітами, через зелені гайки, назад до міста, де цегла, асфальт і дерево враз немов затисли його з усіх боків. Містер Трідден зупинив вагон і випустив дітвору на оповиту тінню вулицю.

Чарлі й Дуглас останні спинилися перед схожою на висунутий язик складною приступкою вагона, вбираючи в себе гострий дух електрики й дивлячись на рукавичку містера Тріддена на мідній рукоятці важеля.

Дуглас провів пальцями по шорсткому зеленому моху сидіння, обвів поглядом срібло, мідь, вишневого кольору стелю.

— Ну що ж… бувайте здорові, містере Трідден.

— На все добре, хлопці.

— Ми ще побачимося, містере Трідден.

— Неодмінно побачимося.

Стиха зітхнули, зачиняючись, двері, сховався гофрований язик приступки. Трамвай рушив і поволі поплив у надвечір’я, ясніший за сонце, весь жовтогарячий, як мандарин, виблискуючи золотою і лимонною барвами, а потім завернув за далекий ріг і пропав, зник з очей.

— Шкільні автобуси! — мовив Чарлі, йдучи до бровки тротуару. — Так і до школи ніколи не спізнишся. Приїздитимуть і забиратимуть тебе від самого дому. Більш ніколи в житті не спізнишся. Який жах, Дуг, ти тільки подумай!

Але Дуглас, уже стоячи на лужку, уявляв собі, що буде завтра: сріблясті рейки заллють гарячою смолою, і потім ніхто й не знатиме, що тут колись ходив трамвай. Та він сам ще багато років, скільки може сьогодні осягти думкою, не забуде цієї колії, хоч би як глибоко її поховали. І якось уранці, чи то восени, чи взимку, чи навесні, прокинувшись від сну, він не підійде до вікна, а залишиться лежати у м’якому, теплому й затишному ліжку, — і тоді знов почує, як десь далеко, ще невидимий, по місту їде трамвай.

І ось із-за їхнього будинку, з-за повороту вранішньої вулиці, з широкого проїзду між рівними рядами платанів, в’язів і кленів, серед тиші, що передує початку звичного денного життя, до нього долинуть знайомі звуки. Так ніби зацокає годинник, ніби покотиться з гуркотом десяток залізних бочок, ніби задзижчить на світанні од-на-єдина велетенська бабка. Наче карусель, наче маленький електричний вихор з голубою блискавицею, промайне і зникне з очей трамвай. Тільки дзвоник дзенькне! І засичить, як сифон з газованою водою, пневматична втулка, опускаючи й піднімаючи складну приступку, і знов почнеться сон, а трамвай попливе собі далі своєю потаємною, похованою колією до якоїсь потаємної, похованої мети…

— Поганяємо м’яча після вечері? — спитав Чарлі.

— Аякже, — відказав Дуглас. — Поганяємо.

Відомості про Джона Хаффа, дванадцяти років, дуже прості, і викласти їх не довго. Він умів читати сліди краще за будь-якого індіанця з племені чокто або черокі, вмів стрибнути з-під самого неба, мов шимпанзе з ліани, міг цілі дві хвилини залишатися під водою та ще й проплисти за цей час ярдів п’ятдесят за течією. Коли у грі на нього йшов м’яч, Джон відбивав його аж ген у яблуневі крони, так що сипалися додолу стиглі яблука. Він міг спритно перескочити через шестифутову садову огорожу, швидше за будь-кого з хлоп’ячої ватаги опинитися на дереві, наїстися по зав’язку солодких персиків і так само швидко зіслизнути вниз. Бігав він сміючись, сідав легко, мов птах. Ніколи ні до кого не задирався. Мав добре серце. Чуприна в нього була темна й кучерява, а зуби білі як молоко. Він знав напам’ять слова всіх ковбойських пісень і залюбки навчав їх кожного, хто просив його про це. Знав назви всіх польових і лісових квітів, знав, коли зійде і зайде місяць, коли має бути приплив, а коли відплив. Одне слово, в очах Дугласа Сполдінга він був єдиним божеством у цілому Грінтауні, штат Іллінойс, яке жило в двадцятому столітті.

І ось Джон і Дуглас бродять поза містом, день знову теплий і якийсь зграбний, наче мармурова кулька, високо над головою здіймається блакитна скляна чаша неба, а під ногами, виблискуючи проти сонця, розбігаються по білому камінні прозорі струмки. Погідний день, досконалий, мов вогник свічки.

Дуглас ішов крізь цей день, і йому здавалося, що отак усе й триватиме вічно. І оця досконалість, зграбність, і дух трави, що лине ген поперед тебе зі швидкістю світла. І так само йтиме поруч вірний друг, який висвистує оце шпаком і підбиває ногою м’ячика, а ти тим часом хвацько гарцюєш тут-таки курною стежкою і більш нічого тобі не треба, до всього можна доторкнутися рукою — так воно близько, напохваті, — і все воно таким залишиться.

Навдивовижу гарний був той день, і раптом на ясне небо набігла хмара, закрила сонце і далі ані руш.

Джон Хафф уже кілька хвилин щось неголосно говорив. Аж ось Дуглас зупинився на стежці й звів на нього очі.

— Джоне, повтори, що ти сказав.

— Та ти ж чув, Дуг.

— Ти сказав, що… їдеш звідси?

— Ось і квиток уже в кишені. Ту-ту-у, бам! Чах-чах-чах-чах! Ту-ту-у-у… — Голос його завмер.

Потім Джон урочисто видобув з кишені жовто-зелений залізничний квиток, і обидва хлопці почали його розглядати.

— Сьогодні ввечері! — вигукнув Дуглас. — Оце маєш! Ми ж збиралися пограти ввечері у світлофор, у статуї! Як же це, отак зненацька? Усе моє життя ти був тут, у Грінтауні. Не можна ж раптом просто взяти та й поїхати!

— Так вирішив батько, — сказав Джон. — Він знайшов роботу в Мілвокі. Але ще до сьогодні ми не були певні…

— Ах ти ж чорт, а тут на тому тижні баптисти влаштовують виїзд у ліс, а потім буде великий карнавал на День праці, а там і День усіх святих… Невже твій батько не може почекати? Джон похитав головою.

— Ну й халепа, — сказав Дуглас. — Дай я сяду…

Вони сиділи під старим дубом на зверненому до міста схилі пагорба, навколо них колихалися розлогі тіні, і під деревом було прохолодно, як у печері. А вдалині на осонні лежало місто, немов розфарбоване пекучим промінням, і вікна всіх будинків були розчинені навстіж. Дугласові захотілося мерщій бігти туди — може, місто всім своїм громаддям, усіма будинками навалиться на Джона, зімкнеться довкруг і не дасть йому звестись і втекти.

— Але ж ми друзі… — безпорадно мовив Дуглас.

— І завжди будемо друзями, — сказав Джон.

— Ти приїздитимеш сюди на кінець кожного тижня чи десь так, еге?

— Батько каже: лише раз чи два на рік. Це ж вісімдесят миль.

— Вісімдесят миль — зовсім недалеко! — вигукнув Дуглас.

— Так, справді недалеко, — погодився Джон.

— У бабусі є телефон. Я тобі дзвонитиму. А може, й ми колись виберемося туди до вас. Ото буде чудово!

Джон довго не озивався.

— Ну то побалакаймо про щось, — сказав Дуглас.

— Про що?

— Отакої! Ти ж їдеш звідси, то ми маємо побалакати про мільйон усяких речей! Про все, про що балакали б наступного місяця і ще через місяць. Про богомолів, про цепеліни, про акробатів і шаблековтачів. Так наче ми про щось не добалакали — ну, приміром, про те, чому в коників слина жовта, як тютюнова жуйка.

— Дивно, але мені не хочеться балакати про коників.

— А раніше завжди хотілося!

— Авжеж. — Джон невідривно дивився на містечко, що лежало віддалік. — Та, мабуть, тепер просто не час про це.

— Джоне, що з тобою? Ти якийсь дивний.

За мить перед тим Джон заплющив очі, і обличчя його скривилося.

— Дуг, ти знаєш Терлів будинок? Пам’ятаєш, який він нагорі?

— Звісно, пам’ятаю.

— Там такі малі круглі віконця з кольоровими шибками. Вони завжди там були?

— Ну звісно.

— Ти певен?

— Та тим віконцям більше років, ніж нам із тобою. А чому ти питаєш?

— Я їх ніколи раніше не бачив. А сьогодні проходив там, аж глядь — оті віконця. Дуг, як же це я стільки років їх не помічав?

— Ти й без того мав що робити.

— Справді? — Джон повернувся і трохи розгублено подививсь на Дугласа. — От чортівня, чого це ті віконця так мене налякали? Я хочу сказати… цього зовсім нема чого боятися, правда ж? Просто… — Він говорив непевно, затинаючись. — Просто коли я досі не помічав тих віконець, то, виходить, не помічав і ще чогось? А як з усім тим, що я помічав у нашому місті? Чи зможу я пригадати його, коли поїду звідси?

— Усе, що захочеш пригадати, завжди пригадаєш. Он позаминулого літа я був у таборі. То там я все як є пригадував.

— Ні, не все! Ти сам казав мені. Вночі ти прокидався й не міг пригадати обличчя своєї матері.

— Неправда!

— Так і зі мною буває вночі, навіть удома, це просто жах! Я встаю, іду в спальню батьків і дивлюся. Вони сплять, а я дивлюся на їхні обличчя, щоб добре запам’ятати. А тоді повертаюся до своєї кімнати й знов не можу пригадати їх. Ой Дуг, як це страшно! — Він міцно обхопив руками коліна. — Слухай, Дуг, пообіцяй мені одну річ. Пообіцяй, що ти пам’ятатимеш мене, пам’ятатимеш моє обличчя і все інше? Обіцяєш?

— Нема нічого легшого. У мене ж не голова, а справжній кіноапарат. Ось я лежу поночі в ліжку, і досить мені повернути вимикач, як на стіні враз усе стане видно, чисто мов у кіно, і там будеш ти, гукатимеш до мене й махатимеш рукою.

— Ану, зажмурся, Дуг. А тепер скажи: якого кольору в мене очі? Не підглядай! Якого кольору в мене очі?

Дугласа пройняв піт. Повіки його затремтіли.

— Та ну тебе, Джоне, так нечесно!

— Ти скажи!

— Карі!

Джон відвернувся.

— Ні, сер.

— Як це ні?

— Нічого схожого. — І Джон заплющив очі.

— Ану, повернися, — зажадав Дуглас. — Розплющ очі, дай я побачу.

— Ні до чого, — відповів Джон. — Ти вже забув. Точнісінько, як я оце казав.

— Ні, ти повернися!

Дуглас ухопив його за чуприну й помалу повернув обличчям до себе.

— Гаразд, Дуг. — Джон розплющив очі.

— Зелені… — скрушно мовив Дуглас, і рука його впала. — Вони в тебе зелені… Ну то й що, все одно схожі на карі. Майже ясно-карі!

— Дуг, не треба мені брехати.

— Гаразд, — тихо сказав Дуглас. — Не буду.

Вони й далі сиділи під деревом і чули, як гасали по пагорбу інші хлопці, гукаючи їх.

Вони бігли наввипередки залізничним полотном, потім спинилися, відгорнули краї пакетів з цупкого паперу й смаковито понюхали свій підобідок — бутерброди з пряною шинкою, мариновані корнішони та різноколірні м’ятні цукерки. Потім вони бігли далі й далі, а тоді Дуглас нахилився, припав вухом до гарячої сталевої рейки й почув, як десь далеко, в інших краях, біжать коліями невидимі поїзди, посилаючи йому азбукою Морзе звістки про себе аж ген сюди, під це палюче сонце. Він приголомшено випростався.

— Джоне!

А Джон біг собі далі, і це було жахливо. Бо коли ти біжиш, разом з тобою біжить і час. Галасуєш, верещиш, ганяєш чимдуж, качаєшся по траві, перекидаєшся, аж раптом глядь — а сонце вже сіло, гуде вечірній поїзд, і ти плентаєш додому вечеряти. Ганяв-ганяв і не помітив, як сонце зайшло тобі за спину!.. І єдиний спосіб уповільнити плин часу — це спостерігати, що діється довкола, а самому нічого не робити. Так можна запевне розтягти день на цілих три — тільки спостерігати!

— Джоне!

Ні, тепер годі було й сподіватися від нього якоїсь допомоги, от хіба що схитрувати.

— Джоне, звертай з колії! Хай вони біжать далі!

Дуглас і Джон з криком кинулися вниз по схилу, аж здіймаючи вітер, прискорювані силою земного тяжіння, а тоді подалися далі луками, за стодоли, аж поки голоси хлопців, що гналися за ними, затихли далеко позаду.

Тоді вони залізли в стіг сіна, що потріскувало під ними, наче хмиз у багатті.

— І нічого не робімо, — мовив Джон.

— Оце ж саме і я хотів сказати, — озвався Дуглас. Вони посиділи нерухомо, зводячи дух.

Щось тихенько цокотіло, немов комаха в сіні.

Обидва чули той звук, але не додивлялися, звідки він долинає. Коли Дуглас пересунув руку, зацокотіло в іншому місці. Він поклав руку на коліно — і зацокотіло на коліні. Тоді він мигцем позирнув туди. Годинник показував третю годину.

Дуглас нишком простяг праву руку до годинника й перевів стрілки назад.

Тепер вони мали вдосталь часу, щоб як слід, не кваплячись, придивитися до навколишнього світу, відчути, як швидко, наче вогненний вітер, біжить по небу сонце.

Та зрештою Джон, мабуть, помітив, як посунулись і подовшали їхні безплотні тіні, й запитав:

— Котра там година, Дуг?

— Пів на третю. Джон поглянув на небо.

“Не дивись!” — подумав Дуглас.

— Швидше схоже на те, що пів на четверту, а то й четверта, — сказав Джон. — Бойскаутів навчають таких речей.

Дуглас зітхнув і поволі поставив стрілки як належало. Джон мовчки дивився, як він це робить. Дуглас підвів очі. Джон легенько стуснув його в плече.

Навально, мов буревій, не знати звідки вихопився поїзд і пронісся так швидко, що хлопці, серед яких були й Дуглас та Джон, ледь устигли відскочити вбік і з криком замахали руками йому навздогін. А поїзд зі своїми двомастами пасажирами вже гуркотів оддалік і за хвилю зник з очей. Шлейф куряви потягся за ним на південь, а потім, коли знов запала золотава надвечірня тиша, влігся між голубими рейками.

Хлопці поверталися додому.

— Коли мені сповниться сімнадцять, я поїзду в Цінціннаті й стану кочегаром на паровозі, — сказав Чарлі Вудмен.

— А в мене є дядько в Нью-Йорку, — озвався Джім. — Я поїду туди й стану друкарем.

Дуглас не спитав, що збираються робити інші хлопці. Він уже чув, як гудуть поїзди, й бачив обличчя друзів, що швидко віддалялися за шибками вагонних вікон чи на задніх гальмівних площадках. Одне по одному вони зникали вдалині. Залишалися тільки голі рейки, ясне літнє небо і він сам — в іншому поїзді, що йшов у протилежний бік.

Дуглас відчув, як земля попливла в нього під ногами, й побачив, що тіні хлопців зметнулися з трави й затьмарили простір перед очима.

Він натужно проковтнув клубок, що застряг у горлі, щодуху гигикнув і, широко замахнувшись, відбив у небо уявний м’яч.

— Хто останній добіжить додому, той носороговий хвіст!

Регочучи й вимахуючи руками, хлопці чимдуж погналися колією. Попереду мчав Джон Хафф — легко, майже не торкаючись землі ногами. А Дуглас біг так, наче ноги його весь час прилипали до землі.

Настала сьома, усі вже повечеряли, і хлопці почали сходитися до гурту, один по одному грюкаючи дверима, своїх домівок і чуючи, як батьки гукають навздогін, щоб вони так не грюкали.

Невдовзі Дуглас, Том, Чарлі та Джон стояли разом з десятком інших хлопців, готові до гри в хованки й статуї.

— Тільки в щось одне, — сказав Джон. — А потім мені треба додому. Поїзд відходить о дев’ятій… Ну, хто водитиме?

— Я, — мовив Дуглас.

— Зроду не чув, щоб хтось сам зголосився водити, — озвався Том.

Дуглас пильно подивився на Джона.

— Ну, розбігайтеся! — гукнув він.

Хлопці з криком кинулися хто куди. Джон позадкував, тоді повернувся й вистрибом подався геть. Дуглас лічив повільно. Він давав хлопцям час забігти якнайдалі, відбитися від гурту, залишитись на самоті в своєму маленькому світі. А коли вони взяли такий розгін, що вже, здавалося, й не зупиняться і ось-ось зникнуть з очей, він набрав у груди повітря й гукнув:

— Статуї, стій!

Усі заклякли на місці.

Дуже повільно Дуглас попростував лужком туди, де стояв у присмерку, мов залізний олень, Джон Хафф.

Ген віддалік у різних місцях завмерли інші хлопці, з піднятими руками, з гримасами на обличчях, і тільки очі їхні яскріли, як у білячих опудал.

А Джон стояв тут, сам-один, нерухомий, і ніхто не міг підбігти, щось загорлати й зіпсувати цю хвилину.

Дуглас обійшов статую з одного боку, потім з другого. Статуя не ворухнулася. Не озвалась і словом. Вона дивилася в простір, на устах її застигла ледь помітна усмішка.

Щось подібне було багато років тому в Чікаго, коли батьки повели його у якийсь великий будинок, де скрізь стояли незворушні мармурові фігури, і він боязко ходив серед них у тій мертвій тиші. А тепер перед ним стояв Джон Хафф, його коліна та штанці ззаду були замащені травою, руки подряпані, на ліктях підсохлі садна. Джон Хафф, у тенісних туфлях, які теж завмерли, і здавалося, ніби його ноги поринули в тишу. А ось його рот, що перемолов цього літа хтозна-скільки пиріжків з абрикосами й висловив чимало розважливих міркувань про життя та про все довкола. Ось очі — не сліпі, як у статуй, а сповнені розтопленого зеленого золота. Темна чуприна, яку легенько ворушить з боку в бік лагідний вітрець. Руки, що немовби зібрали на себе все, що можна зібрати в місті, — і куряву з доріг, і лусочки кори з дерев, і дух конопель, виноградного листя, недостиглих яблук, старих мідяків, зелених жабок. Ось вуха — вони тепло світяться проти сонця, схожі на рожеві персики, — а в повітрі невидимо лине його віддих, ніби присмачений м’ятою.

— Ану, Джоне, — сказав Дуглас, — гляди мені, й оком не змигни. Наказую тобі стояти тут і не зрушати з місця цілі три години!

— Дуг… — ворухнулися Джонові губи.

— Заклякни! — звелів Дуглас.

Джон знову втупив очі в простір, але губи його вже не усміхались.

— Мені треба йти, — прошепотів він.

— Ані руш! Таке правило.

— Та мені ж уже час додому, — не вгавав Джон.

Статуя заворушилася, опустила руки й повернула голову до Дугласа. Вони стояли й дивились один на одного. Інші хлопці й собі поопускали руки.

— Гаразд, зіграймо ще раз, — сказав Джон. — Тільки тепер водитиму я. Розбігайтесь!

Хлопці кинулися врозтіч.

— Стій!

Хлопці завмерли. Дуглас також.

— Ані руш! — гукнув Джон. — Ні на волосинку! — Тоді підійшов до Дугласа й став проти нього. — Дуг, інакше нічого не вийде, — мовив він тихо.

Дуглас дивився ген у сутінкове небо.

— Статуї, всі до одної, заклякніть на три хвилини! — звелів Джон.

Дуглас відчував, що Джон обходить його, точнісінько так, як він сам щойно обходив Джона. Потім відчув, як той легенько стуснув його ззаду під лікоть.

— Ну, бувай, — сказав Джон.

Позаду щось шурхнуло, і Дуглас, навіть не дивлячись, зрозумів, що там уже нікого немає.

Десь далеко загудів паровоз.

Дуглас простояв нерухомо ще цілу хвилину, чекаючи, поки затихне позаду тупотіння Джонових ніг, але воно не затихало. “Як це він — біжить, біжить, а все наче на місці? — подумав Дуглас. — Чому не віддаляється?”

А тоді збагнув, що то калатає в грудях його власне серце.

Годі! Він рвучко приклав руку до грудей. Не калатайї Я не хочу цього чути!

Потім він усвідомлював, що йде через лужок повз інші статуї, але не знав, чи й вони вже ожили. Йому здавалося, що вони й досі стоять непорушно. Та й сам він тільки переставляв ноги, а решта його тіла була заклякла, холодна й важка, наче камінь.

Уже піднімаючись східцями на свою веранду, він раптом озирнувся на лужки, що лишились позаду.

Там не було ні душі.

У повітрі залунали звуки, схожі на рушничні постріли. То грюкали, зачиняючись одна по одній, надвірні двері будинків обабіч вулиці — такий собі прощальний вечірній салют.

“Нема нічого кращого за статуї, — думав Дуглас. — Тільки їх і можна втримати на своєму лужку. Головне — не дозволяти їм рухатись. Бо як хоч раз дозволиш, то вже нічого з ними не вдієш”.

Зненацька його кулак метнувся вгору, наче вистрелений, і люто погрозив лужкам, вулиці, дедалі густішим сутінкам. До обличчя Дугласові прилила кров, очі його палали.

— Джоне! — гукнув він. — Гей, Джоне! Ти мені ворог, чуєш? Ти не друг мені! І не вертайся сюди, ніколи! Забирайся геть! Ти мені ворог, чуєш? Ось ти хто! Все між нами кінчено, ти погань, та й годі, погань! Джоне, ти мене чуєш? Джоне!..

Небо ще дужче потьмяніло, ніби хтось трохи прикрутив донизу ґнота величезної ясної лампи над містечком. Дуглас стояв на веранді, важко сапаючи, губи його тіпалися. Кулак і далі був погрозливо простягнутий в напрямі будинку по той бік вулиці. Дуглас подивився на свій кулак, але не побачив його: він потонув у темряві, і все навколо потонуло.

Потемки піднімаючись нагору, він тільки відчував своє обличчя, але не бачив нічого, навіть власних рук, і знай повторював подумки: “Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його, ненавиджу!.. Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його!..”

Минуло хвилин із десять, поки він помалу добувся в темряві нагору, на верхню площадку сходів…

— Томе, — сказав Дуглас, — пообіцяй мені одну річ, гаразд?

— Обіцяю. А що?

— Ти мій брат, і, може я часом буваю лихий до тебе, але ти завжди тримайся мене, гаразд?

— Ти хочеш сказати, мені можна бути коло тебе, коли ви з більшими хлопцями кудись ідете?

— Ну… звісно… навіть і тоді. Але я мав на думці, щоб ти взагалі нікуди не подівся, зрозумів? Гляди не вскоч під якусь машину, не впади десь зі скелі.

— Таке скажеш! Що я тобі — недоумок який, чи що?

— І тоді, як і станеться найгірше й ми обидва постаріємо, десь років у сорок чи сорок п’ять, ми зможемо придбати на Заході золоту копальню, сидіти собі там, палити люльки й відрощувати бороди.

— Бороди! Ох ти ж!..

— От я й — кажу, завжди тримайся мене і пильнуй, щоб нічого з тобою не сталося.

— За мене будь певен, — відказав Том.

— Та я не так за тебе турбуюся, — мовив Дуглас. — Більше за те, як бог порядкує світом.

Том на хвильку замислився.

— Ну, не так уже й погано, Дуг, — сказав він зрештою. — Він робить усе, що може.

Вона вийшла з ванної, мастячи йодом палець, що його глибоко, майже до кістки, полоснула ножем, відрізаючи собі скибку кокосового торта. Саме в цю мить східцями веранди піднявся листоноша, відчинив двері і зайшов. Двері грюкнули. Елміра Браун аж підскочила.

— Семе! — гукнула вона, махаючи пальцем у повітрі, щоб не так пекло. — Ніяк не звикну, що мій чоловік листоноша. Щоразу як ти заходиш у дім, лякаюся мало не до смерті!

Сем Браун стояв з напівпорожньою поштовою сумкою і збентежено чухав потилицю. Тоді озирнувся на двері, так наче погідний літній ранок нараз затопило туманом.

— Раненько ти сьогодні, Семе, — мовила його дружина.

— Я тільки на хвилину, — відказав він заклопотано.

— Ну, то розказуй, що там сталося. — Елміра підійшла і глянула йому в обличчя.

— Може, й нічого, а може, неабищо. Я оце щойно приніс пошту Кларі Гудвотер, що живе на нашій вулиці…

— Кларі Гудвотер? Он як!

— Та ти не розходься, послухай. То були книжки від фірми “Джонсон — Сміт” з Расіна, що в штаті Вісконсін. Одна з них називається… стривай, пригадаю… — Він наморщив чоло, потім воно розгладилось. — “Альбертус Маґнус”, ось як. “Схвалені, перевірені, добротворні й природні єгипетські таємниці, або ж… — Він утупив очі в стелю й провадив, немовби читаючи звідти: — …або ж біла й чорна магія в застосуванні до людей і тварин, що розкриває заборонені відомості та секрети стародавніх філософів”!

— Ти кажеш, це прислали Кларі Гудвотер?

— Поки дійшов до неї, я мав час перебігти очима перші сторінки, нічого поганого в тому немає. “Приховані таємниці життя, розгадані славнозвісним ученим, філософом, хіміком, природознавцем, психологом, астрологом, алхіміком, металознавцем, магом і тлумачем таємниць чародійства і чаклунства, а також роз’яснення незбагненних поглядів у численних науках і мистецтвах — елементарних, складних, практичних і таке інше”. Отак! Ій-богу, не голова в мене, а справжня скарбничка. Все до слова запам’ятав, дарма що нічого не второпав.

Елміра стояла й дивилася на свій намащений йодом палець так, наче ним тицьнув на неї хтось чужий.

— Клара Гудвотер… — пробурмотіла вона,

— А коли я віддав їй книжки, вона поглянула мені просто в очі та й каже: “Тепер я вже напевне стану неперевершеною чаклункою. Враз дістану диплом і почну практикувати. Заворожуватиму гуртом і поодинці, старих і молодих, великих і малих”. А тоді ніби засміялася, встромила носа в ту книжку й пішла в дім.

Елміра уважно оглянула синець на руці, обережно поторкала язиком розхитаний зуб.

Грюкнули двері. Том Сполдінг, що саме стояв навколішки на лужку перед будинком Елміри Браун, підвів очі. Перед тим він никав довкола, спостерігаючи, як живуть по різних місцях мурахи, коли оце натрапив на особливо примітний мурашник — великий, з широченним отвором, де просто-таки кишіли вогненно-руді мурахи, хто чимдуж кудись біжачи, хто насилу тягнучи в свою підземну домівку шматочок мертвого коника чи малесеньку дрібку якоїсь бідолашної пташини. Аж раптом на веранду вискочила місіс Браун і стала, хитаючись, на краю сходів, неначе тільки-но виявила, що земна куля летить крізь усесвітній простір зі швидкістю шістдесят трильйонів миль на секунду. А за нею з’явився й містер Браун, який і сном-духом не відав про ті милі на секунду, а коли б і відав, йому однаково було б до того байдужісінько.

— Гей, Томе! — гукнула місіс Браун. — Мені потрібна моральна підтримка, ти будеш у мене за жертовне ягня. Ходімо!

І стрімголов подалася до хвіртки, чавлячи по дорозі мурахів, збиваючи головки з кульбаб і залишаючи на квітниках глибокі ямки від гострих підборів.

Том ще хвильку постояв навколішки, роздивляючись на кощаві лопатки та хребет місіс Браун, яка вже розгонисто ступала вулицею. Ті кістки промовисто дали йому наздогад, що заноситься на якусь драматичну пригоду, і, хоч у Томовій свідомості такі речі ніколи не пов’язувалися з жінками, — щоправда, місіс Браун мала над верхньою губою темні вусики, які цілком могли належати й піратові, — наступної хвилини він і собі тюпав поруч неї.

— Ну й люті ж ви сьогодні, місіс Браун!

— Е, хлопче, ти ще не бачив мене люту!

— Стережіться! — гукнув Том.

Місіс Елміра Браун з розгону повалилася на залізну фігуру сплячого собаки, що прикрашала зелений моріжок.

— Місіс Браун!

— Ось бачиш! — Місіс Браун сіла на траві. — Це наслала на мене Клара Гудвотер! Її чаклування!

— Чаклування?

— Та ти не зважай, хлопче. Ось і її ґанок. Іди вперед і відкидай з дороги всі невидимі перепони. Онде дзвоник, подзвони, але одразу ж відсмикни руку, а то тебе спалить струмом на попіл.

Том і не подумав торкнутися дзвоника.

— Кларо Гудвотер! — Місіс Браун сама тицьнула в кнопку дзвоника темним від йоду пальцем.

Десь віддалік, у сутінних прохолодних кімнатах великого старого будинку, дзенькнув і замовк сріблястий дзвоник.

Том прислухався. Десь ще далі почувся шурхіт, наче там пробігла миша. У далекій вітальні майнула тінь — мабуть, хитнуло вітром завісу.

— Добридень, — мовив спокійний голос.

І за сітчастими дверима нараз з’явилася місіс Гудвотер, свіжа, як м’ятна цукерка.

— А-а, це ти, Томе, і ви, Елміро… Чого це…

— Не квапте мене! Ми прийшли, бо дізналися, що ви збираєтеся стати справжньою чаклункою.

Місіс Гудвотер посміхнулася.

— Ваш чоловік не просто листоноша, а ще й охоронець закону. І сюди стромив свого носа!

— Він ніколи не заглядає в чужу пошту.

— Тільки по десять хвилин тягнеться від будинку до будинку і сміється, читаючи листівки, а то й наміряє чиїсь замовлені поштою черевики.

— Нічого він не бачив, ви самі сказали йому про ті книжки.

— Я ж просто пожартувала. Сказала: “Тепер стану, чаклункою”. Аж глядь — Сем як дремене, наче я блискавку в нього метнула. Б’юсь об заклад, що в того чоловіка жодної звивини в мозку!

— Ви й учора хвалилися своїм чаклунством, в іншому місці…

— А, це ви, мабуть, про Сандвіч-Клуб?..

— Куди мене зумисне не запросили.

— Та ви ж, добродійко, цього дня завжди навідуєте свою бабусю.

— Якби мене хтось кудись запросив, я б могла навідати бабусю й іншого дня.

— А в клубі тільки того й було, що я сиділа, їла бутерброд із шинкою та маринованим огірком і просто так промовила вголос: “Нарешті вже я отримаю диплом чаклунки. Стільки років учуся!”,

— Оце мені й переказали по телефону!

— Ну чи не диво ці новітні винаходи! — мовила місіс Гудвотер.

— А що ви в нас голова жіночої спілки “Жимолость” мало не від Громадянської війни, то хочу запитати вас руба: усі ці роки ви здобували голоси на виборах з допомогою чаклування?

— А ви ще сумніваєтеся в цьому, добродійко?

— Завтра в нас чергові вибори, то я хотіла б знати: невже ви знову будете балотуватися і невже вам анітрохи не соромно?

— Так, буду, і ні, не соромно. А тепер послухайте мене, добродійко. Я замовила ті книжки для свого племінника Рауля. Йому всього десять років, і він у кожному капелюсі шукає кролика. Я сказала йому, що шукати кроликів у капелюхах — марна праця, так само як шукати розуму в головах декотрих людей, і я могла б їх назвати. Але він затявся на своєму, то оце я й купила йому в подарунок такі книжки.

— Хоч богом присягніться, однаково не повірю.

— А проте це щира правда. Ну, а сама я просто люблю побазікати про всякі такі речі. Наші дами аж заверещали, коли я розказала їм про свою відьомську силу. Шкода, що вас там не було.

— Я прийду завтра й стану проти вас із золотим хрестом і всіма силами добра, які тільки зможу зібрати, — відрубала Елміра. — А поки що скажіть мені: яке ще чаклунське причандалля ви маєте в домі?

— Я купую всіляке чарівницьке зілля. Воно чудно пахне й дуже до вподоби Раулеві. Онде в торбинці духмяна рута, ото корінь копитника, а отам ебенова трава. Ще я маю чорну сірку, а ото, як мені сказали, товчені людські кістки.

— Людські кістки! — Елміра відсахнулася назад і боляче зачепила ногою Томову щиколотку. Том аж зойкнув.

— А отут — гіркий полин і листя папороті. Полин заворожує будь-яку рушницю, а від папороті людина стає здатна літати вві сні, як кажан, — так сказано в розділі десятому оцієї книжечки. Як на мене, то десятирічним хлопцям дуже корисно забивати собі голову такими речами. Та я бачу, ви так і не вірите, що Рауль існує насправді. Ну, то я дам вам його адресу, він живе у Спрінгфілді.

— Де ж пак, — сказала Елміра, — і того ж таки дня, як я йому напишу, ви сядете у спрінгфілдський автобус, доїдете до тамтешньої поштової контори, заберете мого листа й відпишете мені хлоп’ячою рукою. Знаю я вас!

— Місіс Браун, скажіть по щирості: ви хочете стати головою “Жимолості”, правда ж? Ось уже десять років ви виставляєте свою кандидатуру. На кожних виборах. І щоразу здобуваєте один-єдиний голос “за”. Свій власний. Та якби решта жінок хотіли вас обрати, вони б теж голосували за вас. А так я бачу, що ніхто, крім вас самої, і пальцем за вас не ворухне. Слухайте, то, може, мені самій висунути вас на завтрашніх виборах і проголосувати за вас першій? Що ви на це скажете?

— Тоді вже я напевне провалюся, — відказала Елміра. — Торік я перед самими виборами страшенно застудилася, так що й з дому вийти не могла, аби позмагатися з вами віч-на-віч. А позаторік під цю ж пору зламала ногу. Дивина, та й годі. — Вона злісно зиркнула крізь сітчасті двері на місіс Гудвотер. — Та це ще не все. Минулого місяця я шість разів порізала палець, десять разів забила коліно, двічі впала з заднього ґанку — чуєте, двічі! Крім того, я розбила шибку, впустила на підлогу чотири тарілки й вазу, за яку заплатила в Бікс-бі аж долар і сорок дев’ять центів! Отож від сьогодні я виставлятиму вам рахунок за кожну тарілку, яка розіб’ється у мене в домі чи коло нього!

— Так я до Різдва зовсім зубожію, — сказала місіс Гудвотер. Потім відчинила сітчасті двері, швидко вийшла, і двері позад неї грюкнули. — Елміро Браун, скільки вам років?

— Та у вас же, мабуть, це записано в котрійсь із чорних книг. Тридцять п’ять!

— Подумати тільки — тридцять п’ять років… — Місіс Гудвотер підібгала губи й закліпала очима, щось підраховуючи. — Це ж приблизно дванадцять тисяч сімсот вісімдесят п’ять днів. Якщо взяти по три випадки на день, це буде дванадцять тисяч і так далі струсів, дванадцять тисяч галасів з нічого й дванадцять тисяч усіляких нещасть. Багате й змістовне у вас життя, Елміро Браун, Дозвольте вас привітати!

— Та хай вам абищо! — огризнулась Елміра.

— Не журіться, добродійко, ви все-таки не найнезграбніша жінка у Грінтауні, штат Іллінойс. Хоч ви й не можете сісти, щоб не зламати стільця. Не можете встати й не наступити на кота. Не можете пройти лужком і не впасти у криницю. Усе своє життя, Елміро Еліс Браун, ви котитеся вниз, то чом би не визнати цього відверто?

— Усі ті нещастя валяться на мене не через мою незграбність, а через вас. Досить вам опинитися ближче ніж за милю від мого будинку, як у мене чи то каструля з бобами із рук упаде, чи то мене струмом торохне.

— Добродійко, в такому малому містечку хочеш не хочеш, а за день не раз опинишся ближче ніж за милю то від того, то від того.

— То ви підтверджуєте, що в такі хвилини були десь поблизу?

— Я підтверджую, що я народилася тут, і це справді так, хоч тепер я дорого заплатила б, щоб народитися в Кеноші чи Зіоні. Слухайте, Елміро, пішли б ви до зубного лікаря, може б, він щось удіяв з вашим зміїним жалом.

— Ага! — вигукнула Елміра. — То он ви як!

— Ви самі мене до цього довели. Раніше я ніяким чаклунством не цікавилась, а ось тепер, мабуть, справді візьмуся до цього діла. Слухайте! Та вас же вже не видно! Поки ви отут стояли, я вас зачарувала. Ви зовсім зникли з очей.

— Не може бути!

— Щоправда, — визнала відьма, — я й досі ніколи не бачила вас, добродійка.

Елміра швидко видобула з кишені дзеркальце.

— Та ось же я! — А коли придивилася ближче, їй аж дух забило. Вона підняла руку до голови, тоді обережно, мовби пробуючи струну арфи, висмикнула волосину й виставила її на огляд як важливий речовий доказ. — Дивіться! До цієї хвилини в мене зроду не було жодної волосинки сивої!

Відьма мило всміхнулася.

— Вкиньте її у глечик із стоячою водою, і до ранку вона стане дощовим черв’яком. Ой, Елміро, та погляньте ж ви на себе зрештою! Вже стільки років ви звинувачуєте інших у тому, що у вас за кожним кроком затинаються ноги і все падає з рук. Ви коли-небудь читали Шекспіра? У нього в п’єсах трапляються такі-от ремарки: “На сцені метушня і галас”. То оце наче про вас писано, Елміро: метушня і галас! А тепер ідіть додому, поки я не обкидала вам голову ґулями і не накликала проти ночі вітрів у живіт. Киш! — І замахала руками в повітрі, неначе Елміра була хмарою комашні. — О боже, стільки мух цього літа! — сказала вона.

А потім зайшла в дім і взяла двері на засувку.

— Ну що ж, місіс Гудвотер, усьому є межа, — промовила Елміра, згорнувши руки на грудях. — Даю вам останню нагоду. Зніміть свою кандидатуру в “Жимолості”, а ні — то виходьте завтра віч-на-віч проти мене, і я здолаю вас у чесному двобої. Я й Тома з собою приведу. Він безхитра, добра душа. Отож безхитрість і доброта візьмуть гору.

— Ви на мою безхитрість не дуже сподівайтеся, місіс Браун, — озвався хлопець. — Моя мама каже…

— Помовч, Томе, що добре те добре! Завтра ти будеш там поруч мене.

— Гаразд, мем, — сказав Том.

— Звісно, якщо я переживу наступну ніч, — додала Елміра. — Адже ця лиходійка наліпить з воску фігурок, що зображатимуть мене, й повстромляє їм просто в серце іржаві шпильки. І якщо завтра вранці ти побачиш у моєму ліжку тільки величезну геть зів’ялу фігу, Томе, то знатимеш, чиїх то рук діло. Отоді вже місіс Гудвотер головуватиме в “Жимолості” до ста дев’яноста п’яти років, згадаєш моє слово!

— Помиляєтесь, добродійко, озвалася з-за сітчастих дверей місіс Гудвотер. — Мені вже тепер триста п’ять. За давніх часів люди й імені мого боялися, казали “вона”. — І махнула рукою в бік вулиці. — Абра-кадабра-зімміті-зел! Як вам таке?

Елміра стрімголов збігла з ґанку.

— Завтра побачимо! — гукнула вона.

— До завтра, добродійко! — відказала місіс Гудвотер.

Том знизав плечима й подався за Елмірою, на ходу скидаючи з тротуару мурахів.

Перебігаючи чиюсь під’їзну доріжку, Елміра раптом голосно зойкнула.

— Місіс Браун! — гукнув Том.

Автомобіль, що саме виїжджав задом із гаража, проїхав просто по великому пальцю Елміриної правої ноги.

Серед ночі нога в місіс Елміри Браун так розболілася, що вона встала з ліжка, пішла до кухні, з’їла там шматок-холодної курятини, а тоді заходилася складати точний і повний список своїх кривд.

По-перше, всі її недуги за минулий рік. Три застуди, чотири розлади шлунка, один флюс, артрит, простріл (вона вважала його за подагру), тяжкий бронхіт з кашлем, початкова стадія астми, якісь плями на руках, запалення середнього вуха (від якого вона кілька днів ходила хитаючись, наче п’яна), а до того ще напади болю в попереку, головного болю й нудоти. Вартість ліків: дев’яносто вісім доларів сімдесят вісім центів.

По-друге, речі, зламані й розбиті в домі за той же таки останній рік: дві лампи, шість ваз, десять тарілок, одна супниця, дві віконні шиби, один стілець, одна диванна подушка, шість склянок, одна кришталева підвіска від люстри. Загальна вартість: дванадцять доларів десять центів.

По-третє, її сьогоднішні страждання. Пошкоджено палець на нозі, на який наїхала машина. Розладнався шлунок. Спини не зігнути, ноги страшенно болять. Очі ріже й пече як вогнем. Язик у роті наче брудна ганчірка. У вухах гуде і дзвенить. Скільки воно варте? Міркуючи про це, вона повернулася до спальні. За такі страждання — не менш як десять тисяч доларів.

— Тут без суду не обійдешся! — мовила вона півголосом.

— Га? — озвався, прокидаючись, її чоловік.

Вона лягла в ліжко.

— Я не збираюся помирати.

— Що-що? — перепитав він.

— Я нізащо не помру, — відповіла Елміра, дивлячись у стелю.

— А я що завжди казав, — мовив її чоловік і знову захропів.

Другого дня Елміра встала раненько й подалася до бібліотеки, потім зайшла в аптеку, а тоді повернулася додому, і коли її чоловік Сем опівдні прийшов з порожньою поштовою сумкою підобідати, вона вже змішувала у великій склянці всяку всячину.

— Їжа в холодильнику, — сказала йому Елміра, розмішуючи якусь зеленкувату бурду.

— Боже милий, що воно таке? — запитав чоловік. — Скидається на молочний коктейль, що років сорок стояв на сонці. Онде вже начебто й пліснявою взявся.

— Чар проти чару.

— Ти збираєшся пити оце?

— Вип’ю перед тим, як піти до спілки “Жимолость” на великі звершення.

Семюел Браун понюхав суміш.

— Ось що я тобі пораджу. Ти спершу піднімися сходами туди, а тоді вже пий. Чого тут наколочено?

— Сніг з ангельських крил — ну, власне, це ментол, — щоб остудити пекельний вогонь, який вас пожирає. Так Написано в оцій книжці, я взяла її в бібліотеці. Сік із свіжого винограду, тільки-но з куща, — щоб мати супроти темних привидь ясні й чисті думки, це теж там сказано. А ще червоний ревінь, винний камінь, білий цукор, яєчний білок, джерельна вода, пуп’янки конюшини — в них добра сила землі… Та всього й не злічиш. Отут воно все, в оцьому списку, — добро супроти зла, біле супроти чорного. Тепер я неодмінно візьму гору!..

— Та певно, що візьмеш, — сказав чоловік. — Ось тільки чи вже дізнаєшся про це?

— Я проймуся ясними, добрими думками. І поведу з собою Тома, він буде мені за талісман.

— Бідолашний хлопчина, — зітхнув чоловік. — Він же безхитра душа, ти сама кажеш, а там, на тому вашому базарі, його на шматки роздеруть.

— Том залишиться живий-здоровий, — відказала Елміра, тоді сховала свою пузиристу суміш у коробку від вівсяних пластівців, узяла ту коробку в руки й вийшла з дому, навіть не зачепившись ні за що подолом сукні й не подерши нових дев’яностовосьмицентових панчіх. І страшенно тішилася цим усю дорогу до будинку Сполдінгів, де на неї вже чекав Том, одягнений, за її настановою, в білий костюмчик.

— Фу! — сказав Том. — Що там таке у вашій коробці?

— Сама доля, — мовила Елміра.

— Ну, коли доля, то нехай, — сказав Том, тримаючись кроків на два попереду неї.

У приміщенні спілки “Жимолость” було вже повно, жінок; вони роздивлялися на себе у дзеркальця, обсмикували спідниці й питали одна одну, чи не видніє з-під; подолу спідня сорочка.

О першій годині дня місіс Елміра Браун піднялася сходами, в супроводі хлопчика у білому. Він затискав двома пальцями ніс і гидливо кривився, мружачи одне око, так що ледве бачив, куди йде.

Місіс Браун обвела поглядом зібрання, тоді подивилася на свою коробку від вівсянки, розкрила її і зазирнула всередину, але судомно хапнула ротом повітря і миттю закрила коробку, не відпивши із склянки ані краплі. Вона пішла по залу, а слідом за нею немов парча зашурхотіла — то шепотілися за її спиною жінки.

Разом із Томом вона сіла в самому кінці залу, і вигляд у Тома став ще нещасніший, ніж перед тим. Він поглянув одним розплющеним оком на всю ту юрму жінок, а тоді заплющив і його. Тим часом Елміра дістала з коробки своє зілля й поволі випила все до дна.

О пів на другу голова спілки, місіс Гудвотер, стукнула молотком по столу, і всі жінки, за винятком хіба якихось двох десятків, замовкли.

— Шановні дами, — полинув її голос понад морем шовків і мережив, серед якого то там, то там виднілися білі чи сірі капелюшки. — Настав час чергових виборів. Та перш ніж ми почнемо, я гадаю, що місіс Елміра Браун, дружина нашого видатного графолога…

По залу перебігло хихотіння…

— Що таке “графолог”? — Елміра двічі штурхнула Тома ліктем у бік.

— Не знаю, — із злістю прошепотів Том, що сидів із заплющеними очима, і ті штурхани увігнались йому в бік просто з темряви.

Тим часом місіс Гудвотер говорила далі: — …дружина, як я вже сказала, нашого видатного дослідника почерків Семюела Брауна… (знову сміх у залі)…службовця поштового відомства Сполучених Штатів, місіс Браун хоче сказати нам кілька слів. Так, місіс Браун?

Елміра підвелася. Складаний стілець, на якому вона сиділа, впав назад і сам собою захряснувся, наче капкан на ведмедя. А вона підскочила з переляку й захиталася так, що аж затріщали підбори черевиків, мало не вломившись під нею.

— Я маю багато чого сказати, — заявила Елміра, притискаючи рукою до грудей коробку з-під вівсянки та Біблію. Другою рукою вона схопила Тома за плече і разом з ним посунула вперед, чіпляючись за чужі лікті й сердито гиркаючи: — Ви що, не бачите?.. Не штовхайтеся!.. Обережно!..

Нарешті вона зійшла на підвищення, повернулась і, зачепивши на столі склянку з водою, перекинула її. Вода розтеклася по столу. Елміра злісно зиркнула на місіс Гудвотер і дала їй змогу самій витирати воду крихітним носовичком. А тим часом з переможним виглядом вийняла з коробки порожню склянку від чарівного зілля, тицьнула її перед очі місіс Гудвотер і просичала:

— Знаєте, що тут було? Тепер воно уже в мені, добродійко. Мене оточує зачароване коло. Його не проб’є жоден ніж, жодна сокира.

Жінки в залі жваво гомоніли, і ніхто не почув її слів.

Місіс Гудвотер кивнула головою і звела руки перед себе, закликаючи присутніх до тиші. Усі замовкли.

Елміра міцно стиснула Томову руку. Том і далі не розплющував очей і тільки кривився.

— Шановні дами, — сказала Елміра. — Я співчуваю вам. Я ж знаю, чого ви натерпілися за останні десять років. І знаю, чому ви голосували за оцю місіс Гудвотер. Ви ж повинні годувати своїх чоловіків, синів, дочок. Ви повинні жити на ті кошти, які маєте. Отож ви не могли дозволити собі, щоб у вас прокисало молоко, не сходило тісто на хліб, згорали пироги. Ви не хотіли, щоб ваші діти захворіли в один місяць на свинку, вітряну віспу й коклюш. Не хотіли, щоб ваш чоловік розбив свій автомобіль чи наразився десь поза містом на електричний дріт високої напруги. Але тепер усе те скінчилося. Тепер ви можете нічого не боятися. Вас більш не мучитиме ні печія, ні біль у попереку, бо я принесла добре слово, і ми зараз виженемо нечисту силу з оцієї відьми, що зачаїлася серед нас!

Усі роззирнулися навколо, проте не побачили ніякої відьми.

— Я кажу про вашу голову! — крикнула Елміра.

— Це про мене! — озвалася місіс Гудвотер і помахала рукою до присутніх.

— Сьогодні, — важко дихаючи, провадила Елміра й для певності сперлася руками на стіл, — я пішла до бібліотеки. Пошукати способів, як протидіяти злу. Як позбутися людей, що ошукують інших і верховодять ними, і як розвіяти відьомські чари. І я таки знайшла спосіб відстояти всі наші права. Я відчуваю, як у мені наростає могутня сила. Добра сила всілякого чарівного зілля та хімічних речовин. У мене всередині… — Вона замовкла й похитнулася. Кліпнула очима. — У мене всередині винний камінь, і… той, як його… нечуйвітер, і молоко, заквашене при місячному світлі, і…

Елміра знову змовкла й замислилась. Потім стулила рота і з глибини її нутра раптом вихопився якийсь чудний тоненький звук. Вона на мить заплющила очі, немов заглянувши в себе, щоб побачити, де там та її сила.

— Місіс Браун, вам недобре? — спитала місіс Гудвотер.

— Мені дуже добре, — повільно промовила Елміра. — А ще там морквяний сік, і дрібно покришений корінь петрушки, і ягоди ялівцю…

І знову затнулася, так наче якийсь внутрішній голос звелів їй: “Замовкни!” — а тоді обвела поглядом жіночі обличчя в залі.

Аж раптом увесь зал поплив у неї перед очима, спершу ліворуч, а тоді праворуч.

— Корінь розмарину і цвіт жовтецю… — мов уві сні промовила Елміра й пустила Томову руку.

Том розплющив одне око й поглянув на неї.

— Лавровий лист і пелюстки квасолі… — провадила вона.

— Може б, вам краще сісти, — мовила місіс Гудвотер. Одна з жінок, що сиділи збоку, встала й відчинила вікно.

— Сухе сім’я бетелю, лаванда, товчені зернятка з яблук-кисличок… — сказала Елміра Браун і замовкла.

А тепер мерщій починаймо вибори. Мені потрібні ваші голоси. Я сама рахуватиму.

— Нема куди так поспішати, Елміро, — зауважила місіс Гудвотер.

— Ні, є куди. — Елміра глибоко, уривано зітхнула. — Пам’ятайте, шановні дами, вам більш нема чого боятися. Голосуйте так, як ви завжди хотіли. Голосуйте за мене і… — Усе знов захиталося перед її очима тепер уже вгору і вниз. — Я головуватиму чесно. Отож усі, хто за місіс Гудвотер, скажіть “за”.

— За, — сказав увесь зал.

— А тепер усі, хто за місіс Елміру Браун… — кволим голосом мовила Елміра.

Вона судомно ковтнула слину. А тоді сказала одна-єдина:

— За.

Та так і заклякла на трибуні, геть приголомшена.

У залі запала цілковита тиша. І серед цієї тиші в місіс Елміри Браун вирвався такий звук, наче ворона каркнула. Вона схопилася рукою за горло. Тоді повернулась і нестямно глянула на місіс Гудвотер. А та спокійнісінько дістала із сумочки воскову фігурку, втикану іржавими канцелярськими кнопками.

— Томе, — мовила Елміра, — проведи мене до жіночого туалету.

— Гаразд, мем.

Вони пішли через зал — спершу неквапливо, потім наддали ходи і зрештою припустили бігом. Елміра бігла попереду вузьким проходом, розтинаючи юрму… Нарешті вона дісталася до дверей і повернула ліворуч.

— Ні, Елміро, праворуч, праворуч! — гукнула місіс Гудвотер.

Елміра повернула праворуч і зникла з очей. Раптом розлігся гуркіт, неначе в похилий жолоб посипалось вугілля.

— Елміро!

Дами заметушилися, забігали по колу, наштовхуючись одна на одну, — точнісінько мов жіноча баскетбольна команда.

Тільки місіс Гудвотер подалася просто до дверей. На сходовій площадці стояв Том і, вчепившись руками в поруччя, дивився вниз.

— Сорок східців! — простогнав він. — Донизу аж сорок східців!..

Ще багато місяців і навіть років по тому в місті згадували, як Елміра Браун, мов найпослідущий п’яничка, котилася тими східцями, не проминувши жодного на своєму довгому шляху донизу. Казали, нібито вона на самому початку сходів зомліла від нападу нудоти й усе її тіло обм’якло, отож не підстрибувало на східцях, а перекочувалось, наче неживе. Так чи так, а вона опинилася внизу, кліпаючи очима й почуваючи неабияку полегкість, бо все, від чого їй було так кепсько, лишилося на тому шляху згори вниз. Щоправда, побилася вона таки добряче і якийсь час ходила вся в синцях, немов татуйована. Але руки-ноги були цілі, ніде нічого не звихнуто й не розтягнуто. Хіба що днів зо три вона не могла ворухнути головою і, замість обернутись і подивитися на когось, тільки чудно косувала на нього очима. Та найістотніше було те, що, поки жіноцтво з лементом спускалося сходами, місіс Гудвотер уже сиділа біля Елміри, тримаючи її голову в себе на колінах і поливаючи її слізьми.

— Елміро, обіцяю вам, присягаюся, Елміро: якщо ви тільки виживете, якщо не помрете… Ви чуєте мене, Елміро? Ось послухайте!.. Від сьогодні я вживатиму свою відьомську силу тільки на добрі діла. Ніякої чорної магії — лише біла! Як буде на те моя воля, ви більш ніколи не впадете на залізного собаку, не перечепитесь через поріг, не поріжете пальця, не звалитеся зі сходів. Вас чекає райське життя, Елміро, обіцяю вам! Тільки не помирайте! Погляньте, я виймаю з цієї фігурки всі кнопки! Озвіться до мене, Елміро! Озвіться і сядьте! І мерщій ходімо нагору, переголосуємо. Ви будете головою “Жимолості”, обіцяю вам, не треба й голосувати, і так усі за вас, правда ж, шановні дами?

У відповідь на це всі дами ридма заридали й мусили спертись одна на одну, щоб не попадати з ніг.

Том, який і далі стояв нагорі, почувши ті ридання, вирішив, що місіс Браун таки сконала.

Він був уже на півдорозі донизу, коли зустрівся з юрбою жінок, що поверталися назад з таким виглядом, ніби щойно побували в осередді страшного вибуху.

— Ану, дай дорогу, хлопче!

Перша йшла місіс Гудвотер, сміючись і плачучи водночас.

За нею плентала місіс Елміра Браун, так само плачучи і сміючись.

А далі виступали всі сто двадцять три учасниці зборів, самі не тямлячи, чи то вони повертаються з похорону, чи то йдуть на бал.

Том провів їх очима й похитав головою.

— Я тут більше не потрібен, — мовив він сам до себе. — Зовсім не потрібен.

І, поки за ним не похопилися, навшпиньки подався сходами вниз, міцно тримаючись за поруччя.

— Хоч вір, хоч ні, — сказав Том, — а все воно достоту так і було. Усі тітоньки наче з глузду з’їхали. Стоять навколо й носами шморгають. А Елміра Браун сидить унизу біля сходів цілісінька — кістки в неї гумові, чи що, — і відьма плаче в неї на плечі, а тоді раптом усі вони сунуть нагору і вже сміються. От і зрозумій, що до чого. То я швиденько ходу звідти!

Том розстебнув комір сорочки й зняв краватку.

— То, кажеш, чари? — спитав Дуглас.

— Чари, а що ж би ще.

— І ти цьому віриш?

— І вірю, й не вірю.

— Ох ти ж, скільки всякої всячини в цьому місті! — Дуглас поглянув удалину, де над обрієм клубочилися величезні хмари, схожі своїми обрисами на стародавніх богів і воїнів. — І замови, й воскові подоби, й голки, й чарівне зілля — так ти казав?

— Ну, зілля, може, й не дуже чарівне, а от що блювотне, то це таки так. Р-раз — і е-е-е!.. — Том ухопився за живіт і вивалив язика.

— Відьми… — мовив Дуглас і загадково повів очима вбік.

А потім настає день, коли скрізь, скрізь довкола ти чуєш, як падають з дерев яблука. Спершу то там, то там, одне по одному, далі по три, по чотири разом, ще далі — по дев’ять, по двадцять, і ось уже посипалися градом, глухо гупаючи, мов кінські копита по м’якій темній траві, а ти сам — останнє яблуко на дереві, чекаєш, поки вітер поволі розхитає тебе, відірве від твоєї піднебесної гілки і ти полетиш униз, униз, аж до самого долу. І задовго до того, як упадеш у траву, ти забудеш, що було колись і дерево, й інші яблука, й літо, й зелений моріжок унизу. Ти падатимеш у темряву…

— Ні!

Полковник Фрійлі швидко розплющив очі й випростався у своєму кріслі на колесах. Тоді сягнув холодною рукою туди, де мав бути телефон. Телефон був на місці. Полковник на мить притис його до грудей і покліпав очима.

— Не до вподоби мені цей сон, — мовив він до порожньої кімнати.

Нарешті підняв тремтливими пальцями трубку, подзвонив на міжміську станцію, назвав телефоністці номер і став чекати, втупивши очі в двері своєї спальні, так наче боявся, що в першу-ліпшу мить туди може вдертись юрба його синів, дочок, онуків, доглядальниць, лікарів і позбавити його тієї останньої в житті втіхи, яку він дозволяв своїй напівзгаслій душі. Багато днів — чи, може, й років — тому, коли його серце вдарило, мов кинджалом, у ребра й тіло, він почув унизу тих хлопчаків… Як же це їх звали?.. Чарлі… Чарлі, Чак, атож! І Дуглас! І Том! Він таки пригадав!.. Вони покликали його звідти, з вестибюля, але перед ними зачинили двері, і вони повернули назад. Йому не можна збуджуватися, сказав лікар. Ніяких відвідувачів, нікогісінько не пускати. І він чув, як хлопчаки переходили вулицю, і бачив їх, і помахав їм рукою. І вони помахали йому у відповідь: “…полковнику… полковнику…” Отож тепер він сидить сам-один, і серце його, наче сіре жабеня, вряди-годи мляво хляпає в грудях.

— Полковнику Фрійлі, — озвалась у трубці телефоністка. — Даю замовлений номер. Мехіко, Еріксон, тридцять вісім дев’яносто дев’ять.

А тоді почувся далекий, але напрочуд виразний голос:

— Bueno[39].

— Хорхе! — гукнув старий.

— Сеньйор Фрійлі! Знову ви? Це ж так дорого коштує…

— Хай собі!.. Ви знаєте, що потрібно.

— Si[40]. Вікно?

— Вікно, Хорхе, зробіть ласку.

— Зараз, — сказав голос.

І ось за тисячі миль, далеко в південному краї, в одному із службових приміщень великого ділового будинку почулися кроки людини, що відійшла від телефону. Старий аж подався вперед, притиснувши до зморщеного вуха телефонну трубку, і до болю напружив слух, щоб не пропустити дальших звуків.

Аж ось там відчинили вікно.

— О-о, — зітхнув старий.

Крізь відчинене вікно у трубку полинув гомін гарячого золотого полудня в Мехіко. Полковник ніби навіч побачив Хорхе, що стояв біля вікна, простягти трубку надвір, на яскраве осоння.

— Сеньйоре…

— Ні, ні, будь ласка. Я хочу послухати. Полковник Фрійлі дослухався, як гудуть ріжки безлічі автомобілів, як вищать гальма, як кричать у своїх рундуках вуличні торговці, пропонуючи перехожим червонясті банани й апельсини. Ноги його, що звисали з крісла, почали рухатись, так ніби й він ішов тією вулицею. Очі були міцно заплющені. Він жадібно вбирав ніздрями повітря, ніби хотів почути дух м’ясних туш, що висіли проти сонця на залізних гаках, геть обліплені мушвою, наче величезні грона родзинок, і запах бруківки у провулках, ще мокрої після вранішнього дощу. Він відчував на своїх зарослих колючою щетиною щоках гаряче південне сонце, і йому знов було двадцять п’ять років, і він усе йшов та йшов, роздивляючись навколо, усміхаючись, щасливий з того, що живе, що такий бадьорий і чутливий, що всотує в себе барви й пахощі.

Хтось постукав у двері. Полковник квапливо сховав телефон під плед.

Увішла доглядальниця.

— Ну як ви тут? — спитала вона. — Добре поводились?

— Так, — машинально відповів старий. Він майже не бачив нічого довкола. Той стукіт у двері захопив його зненацька, і частина його єства й досі залишалася далеко звідси, в іншому місті. Він чекав, поки до нього повернеться свідомість, — без цього він не міг відповідати на запитання, поводитись розважливо, бути чемним.

— Я прийшла зміряти вам пульс.

— Не тепер, — відказав старий.

— Чи не надумали ви кудись піти, га? — посміхнулася доглядальниця.

Полковник незворушно поглянув на неї. Ось уже десять років він не виходив з дому.

— Ану, дайте руку.

Її тверді, вправні пальці, мов точний прилад, шукали в його пульсі приховану недугу.

— Ви чимось збуджені. Що ви робите? — запитала вона.

— Нічого.

Її пильний погляд спинився на порожньому телефонному столику. І саме в цю мить за дві тисячі миль долинув ледь чутний гудок автомобіля.

Доглядальниця дістала з-під пледа телефон і тримала його проти полковникового обличчя.

— Ну навіщо ви самі собі шкодите? Ви ж обіцяли не робити цього. Виходить, ви ворог власному здоров’ю, еге ж? Збуджуєтесь, забагато говорите. А ще оті хлопчиська товчуться довкола…

— Вони сиділи собі тихенько й слухали, — сказав полковник. — А я розповідав їм про таке, про що вони ще ніколи не чули. Про буйволів, про бізонів. Це була справа варта заходу. І я не шкодую. Я наче горів увесь і відчував, що я живий. І нехай таке збудження вкорочує віку — дарма, краще швидко згоріти, ніж коптити небо. А тепер віддайте мені телефон. Коли вже ви не пускаєте хлопців, щоб вони чемно посиділи коло мене, то я хоч побалакаю з кимось на відстані.

— Вибачайте, полковнику, але я буду змушена розказати про це вашому онукові. На тому тижні я сама відмовила його забрати у вас телефон. Та, мабуть, тепер не стану заперечувати.

— Це мій дім і мій телефон. І гроші вам плачу я! — сказав полковник.

— За те, щоб я доглядала вас і не давала вам збуджуватись. — Вона відкотила крісло у протилежний кінець кімнати. — А тепер, молодий чоловіче, до ліжка!

Але й у ліжку він обернувся до телефону й не спускав з нього очей.

— Я на кілька хвилин вийду до крамниці, — сказала доглядальниця. — А щоб ви знов не надумали дзвонити по телефону, вивезу ваше крісло в передпокій.

І викотила порожнє крісло за двері. Потім полковник почув, як вона набирає номер на телефонному апараті внизу, у вестибюлі.

Чи не в Мехіко вона дзвонить? Та ні, не наважиться!

Грюкнули надвірні двері.

Полковник пригадав собі минулий тиждень, що його провів тут, у цій кімнаті, сам-один… і свої таємні — наркотично-п’янкі телефонні дзвінки, такі собі місточки, перекинуті через хащі вмитих дощем тропічних лісів, через голубувато-лілові плоскогір’я, через озера й гори… і розмови, розмови… з Буенос-Айресом… з Лімою… з Ріо-де-Жанейро…

Він звівся у своєму холодному ліжку. А завтра телефон заберуть! Яким же він був жадібним дурнем!.. Спустив з ліжка кволі й бліді, мов із слонової кістки, ноги і аж сам здивувався, як вони всохли. Здавалося, ці диби приладнали йому колись уночі, поки він спав, а його справжні, молодші ноги забрали й спалили у топці в підвалі. І отак протягом років зруйнували все його тіло, розтягли тулуб, руки, ноги, залишивши йому натомість оці замінники, жалюгідні й нікчемні, як шахові пішаки. А тепер зазіхають і на зовсім недоторканне — на його пам’ять, намагаються урвати нитки, що простяглися назад, у минулі літа.

Хитаючись і спотикаючись, полковник підтюпцем перетнув кімнату. Тоді схопив телефон і поніс до ліжка, але не втримався на ногах і зсунувся по стіні на підлогу. Сяк-так сівши, він подзвонив на міжміську станцію, а серце щораз наче вибухало у нього в грудях, усе частіш і частіш, і очі застилала темрява.

— Швидше, швидше! Він чекав.

— Bueno.

— Хорхе, нас перервали.

— Вам більш не можна цього робити, сеньйоре, — сказав далекий голос. — Мені дзвонила ваша доглядальниця. Вона каже, що ви дуже хворі. Я мушу покласти трубку.

— Ні, Хорхе! Прошу вас! — благально вигукнув старий. — Це останній раз, послухайте. Завтра в мене заберуть телефон. Я більш ніколи не зможу подзвонити.

Хорхе мовчав.

— Бога ради, Хорхе! — не вгавав старий. — В ім’я нашої дружби, в ім’я минулого! Ви собі не уявляєте, як це важливо для мене. Хоч ми однолітки, але ви можете рухатись! А я ось уже десять років не виходжу з дому.

Він упустив трубку на підлогу й насилу підняв її, груди йому звело від болю.

— Хорхе! Ви чуєте мене, чуєте?..

— І це буде востаннє? — спитав Хорхе.

— Востаннє, обіцяю!

За тисячі миль поклали трубку на стіл. І знову виразно почулися знайомі звуки ходи, тоді на хвильку запала тиша й нарешті відчинилося вікно.

— Слухай, — пошепки мовив сам до себе старий.

І почув гомін тисячі людей під іншим сонцем і кволе тринькання катеринки, що награвала “Марімбу” — таку гарну, веселу танцювальну мелодію!..

Міцно заплющивши очі, полковник звів руку, неначе хотів сфотографувати старий собор, і все його тіло ніби зміцніло, помолодшало, і він відчув під ногами гарячу бруківку.

Його поривало сказати: “Ви й досі там, правда ж? Усі ви, жителі того міста, де саме починається сієста[41], крамниці зачиняються, і хлопчаки на вулицях кричать: “Loteria nacional para hoy!”[42] — і тицяють перехожим лотерейні квитки. Усі ви там, у своєму місті. Мені аж не віриться, що і я колись був там, серед вас. Коли ти далеко від якогось міста, то здається, його й немає насправді. Будь-яке місто, чи то Чікаго, чи то Нью-Йорк, з усім своїм людом, здаля видається нереальним. Так само, як нереальний і я отут, у невеликому містечку в штаті Іллінойс, біля тихого озера. Усі ми видаємося одне одному нереальними, бо нас розділяє відстань. Отож так приємно чути цей гомін і знати, що Мехіко досі на місці й що люди там живуть і ходять по вулицях…”

Він сидів на підлозі, міцно притиснувши до вуха телефонну трубку.

Аж ось до нього долинув і зовсім неймовірний звук — на повороті заскреготів зелений трамвай, повний смаглявих і гарних чужинців, а декотрі бігли слідом за ним і, скочивши на приступку, радісно кричали, й зрештою скрегіт коліс на рейках затих, і трамвай зник за рогом, везучи всіх тих людей у сліпучий від сонця простір, і лишилося тільки шкварчання кукурудзяних коржів на базарних жаровнях, чи, може, то просто гули й потріскували від атмосферних розрядів протягнуті на дві тисячі миль мідні дроти…

Старий сидів на підлозі.

Час минав.

Унизу повільно прочинилися двері. Долинули звуки обережної ходи, на хвильку нерішуче завмерли, а /годі почали наближатися сходами. Почулися притишені-голоси:

— Даремно ми прийшли!

— Кажу ж тобі, він сам подзвонив мені по телефону. Страшенно скучив за людьми. Не можна ж йому відмовити.

— Він хворий!

— Авжеж. Але він сказав, щоб ми приходили, коли немає доглядальниці. Ми ж тільки на хвилину, привітаємось і…

Двері спальні широко розчинилися. Троє хлопців зазирнули до кімнати й побачили, що старий сидить на підлозі під стіною.

— Полковнику Фрійлі… — тихо мовив Дуглас. Старий мовчав, і було в тій мовчанці щось таке, що хлопцям ураз забило дух.

Вони обережно, мало не навшпиньки підійшли ближче.

Дуглас нахилився і вийняв телефонну трубку з уже захололих пальців старого. Тоді підніс її до вуха й прислухався. І за гудінням та потріскуванням дротів почув далекий і дивний останній звук.

За дві тисячі миль зачинили вікно.

— Ба-бах! — вигукнув Том. — Бабах! Бабах! Бабах! Він сидів на лужку перед міською управою верхи на гарматі часів громадянської війни.

Дуглас, що стояв перед гарматою, вхопився за груди і впав на траву. Але не встав, а так і лишився лежати із замисленим виразом на обличчі.

— У тебе такий вигляд, наче ти зараз дістанеш із кишені свого олівця й щось запишеш, — сказав Том.

— Помовч, дай мені подумати! — відказав Дуглас, дивлячись на гармату. Потім перевернувся горілиць і втупив очі в небо та верхівки дерев над собою. — Томе, — я оце тільки-но збагнув…

— Що?

— Вчора помер Чін Лінсу. Вчора тут, у нашому містечку, назавжди закінчилася Громадянська війна. Вчора тут-таки померли президент Лінкольн, і генерал Лі, і генерал Грант, і сто тисяч інших людей, хто лицем на північ, хто на південь. І вчора ж таки пополудні в домі полковника Фрійлі бухнуло зі скелі в самісіньке нікуди величезне стадо буйволів та бізонів, завбільшки з увесь Грінтаун, що в штаті Іллінойс. І вляглася навіки неозора хмара куряви. А я й не подумав учора, що воно все означає. Це жахливо, Томе, просто жахливо. Як же ми тепер житимемо без усіх тих солдатів, без генерала Лі й генерала Гранта, без Доброчесного Ейба[43] як ми житимемо без Чін Лінсу? Мені й на думку ніколи не спадало, Томе, що стільки людей може померти отак ураз. А вони померли. Атож, таки померли!

Том сидів верхи на гарматі й дивився вниз на Дугласа, аж поки той замовк.

— Твій записник при тобі? Дуглас похитав головою.

— То катай додому й запиши все це, поки не забув. Дуглас сів на моріжку, тоді звівся на ноги. І повільно побрів через лужок, покусуючи нижню губу.

— Бабах, — стиха мовив Том. — Бабах. Бабах… — А тоді гукнув на повний голос: — Дуг! Поки ти йшов лужком, я тебе тричі вбив. Чуєш, Дуг? Гей, Дуг!.. Ну нехай, іди собі… — Він простягся на гарматі, заплющив одне око й, неначе прицілюючись, повів поглядом уподовж зашкарублого ствола. — Бабах! — пошепки мовив услід братовій постаті віддалік. — Бабах!

— Тримай!

— Двадцять дев’ять!

— Тримай!

— Тридцять!

— Тримай!

— Тридцять одна!

Важіль сіпнувся вниз. Бляшані ковпачки на закупорених пляшках виблискували ясною жовтизною. Дідусь подав Дугласові останню пляшку.

— Другий урожай цього літа. Червневий уже на полицях. А ось і липневий. Тепер лишається тільки серпень.

Дуглас підняв пляшку ще теплого кульбабового вина, але на полицю не поставив. Там уже стояло багато таких самих нумерованих пляшок, усі однакові на вигляд, усі лискучі, акуратні, кожна сама по собі.

Онде пляшка з того дня, коли він збагнув, що живе, подумав Дуглас. То чому вона не яскравіша від інших?

А он — з того дня, коли Джон Хафф зник за краєм світу, наче у воду впав. Чому ж вона не темніша від інших?

Де воно все? Де ті веселі гончаки, що літніми днями гарцювали, мов дельфіни, у хвилях колиханої вітром пшениці? Де грозовий електричний дух Зеленої машини і трамвая? Чи зберегло ці спомини вино? Ні! Мабуть, таки ні.

Колись він прочитав в одній книжці, що всі вимовлені на світі слова, всі проспівані пісні залишаються жити й дотепер бринять десь ген у всесвітньому просторі, і якби хтось долетів до сузір’я Центавра, то зміг би почути, що говорив уві сні Джордж Вашінгтон або як скрикнув Цезар, коли йому зненацька ввігнали у спину ніж. Отак воно із звуками. А як щодо світла? Не може ж зникнути без сліду все, що ти колись побачив, просто не може. І, мабуть, десь у світі, якщо добре пошукати, — ну, хоча б у повних меду стільниках, де світло зберігається в бурштинових краплях, припасених запорошеними квітковим пилком бджолами, або ж у тридцяти тисячах кришталиків, якими оздоблена голова полудневої бабки, — можна віднайти всі навколишні барви та образи будь-якого з минулих літ. Чи, може, покласти під мікроскоп одну-єдину крапелиночку оцього кульбабового вина — і враз, наче виверження Везувію, шугнуть у небо всі фейєрверки Четвертого липня. Доведеться йому в це повірити.

А проте… Дивлячись на пляшку, номер якої позначав той день, коли полковник Фрійлі спіткнувся і впав на шість футів у землю, Дуглас не міг добачити ані дрібки темного осаду, ані порошинки з-під копит величезних буйволів, ані сліду сірки з рушниць, що гриміли в битві під Шайло…

— Лишається серпень, — мовив Дуглас. — Атож. Та коли так піде й далі, то в останньому врожаї не буде більш ні машин, ні друзів, та й самих кульбаб і на вино не набереться.

— Бам… Вам… Не мова, а жалобний подзвін, — сказав дідусь. — Це ще гірше, ніж лайка. Та я не стану мити тобі рота з милом. Тут краще зарадить краплина кульбабового вина. На ось, ковтни… Ну, як воно на смак?

— Xy! Чистий вогонь!

— А тепер мерщій надвір, тричі оббіжи навколо кварталу, п’ять разів перекинься через голову, шість разів відіжмися від землі, залізь на два дерева — і замість головного плакальника станеш веселим барабанщиком. Ну ж бо!

Біжачи сходами з підвалу, Дуглас подумав: “Відіжмуся чотири рази, перекинуся два, залізу на одне дерево — та й досить!”

Тоді ж таки, першого серпня серед дня, Білл Форрестер сів у свою машину й загукав, що їде до центру поласувати якимсь найрідкіснішим морозивом, то чи не хоче хто поїхати з ним. І не минуло й п’яти хвилин, як Дуглас, що вже витрусив із себе всі свої печалі, ступив з розжареної вулиці у півсутінь просякнутого свіжим духом содової води та ванілі павільйону “Води — морозиво” і разом з Біллом Форрестером сів перед сніжно-білим мармуровим прилавком. Вони попросили, щоб їм назвали всі, які є, незвичайні сорти морозива, і, коли продавець за прилавком сказав: “Старожитнє цитринове з ваніллю…” — Білл Форрестер вигукнув:

— Оце воно!

— Так, сер, — докинув Дуглас.

Поки їм готували морозиво, вони поволі крутились на своїх обертових стільчиках. Перед очима в них пропливали сріблясті крани, блискучі дзеркала, безгучні лопаті вентиляторів під стелею, зелені шторки на невеличких вікнах, плетені з грубого дроту стільці із схожими на арфи спинками. Потім їхні погляди впали на міс Гелен Луміс. Їй було дев’яносто п’ять років, вона сиділа за столиком і залюбки їла морозиво.

— Молодий чоловіче, — звернулася вона до Білла Форрестера, — ви, як я бачу, людина зі смаком та уявою. Та й сили волі вам не позичати. А то б ви не зважилися отак просто знехтувати звичайне морозиво, що є в меню, й рішуче, без найменшого вагання, замовити таке неабищо, як цитринове з ваніллю.

Білл Форрестер шанобливо вклонився.

— Ідіть сюди обидва, сідайте зі мною, — сказала міс Луміс. — Поговоримо про рідкісне морозиво й про інші речі, до яких у нас начебто однаково лежить душа. Не бійтеся, за столик платитиму я.

Усміхаючись, вони перенесли свої вазочки до її столика й сіли.

— Ти, напевне, із Сполдінгів, — мовила міс Луміс до Дугласа. — Голова в тебе точнісінько як у твого дідуся. А ви — Вільям Форрестер. Ви пишете для “Кронікл”, і то досить пристойно. Я про вас чимало чула, але переказувати вам усього не стану.

— І я вас знаю, — сказав Білл Форрестер. — Ви — Гелен Луміс. — Він завагався, тоді додав: — Колись я був у вас закоханий.

— Ну що ж, такий початок мені до вподоби. — Стара спокійно набрала ще ложечку морозива. — Він створює ґрунт для наступної зустрічі. Ні, тільки не кажіть мені, де, коли й як ви закохалися в мене. Про це ми поговоримо іншим разом. А то ви відіб’єте мені апетит своєю балаканиною. Знаєте що? Зараз мені так чи так треба додому. А оскільки ви репортер, то приходьте завтра до мене на чай, десь між третьою і четвертою, і, може, я повідаю вам у загальних рисах історію цього міста, ще від тих часів, коли воно було всього-на-всього факторією. Отож ми обоє матимемо поживу для своєї цікавості. А ви, містере Форрестер, нагадуєте мені одного джентльмена, з яким я водила дружбу сімдесят… атож, сімдесят років тому.

Вона сиділа по той бік столика, і їм здавалося, ніби вони розмовляють з великою сірою міллю, що не знати як забилася туди й безпорадно тріпоче крильцями. Голос її долинав з далекої глибини бляклої старості, огорнутої порохом висхлих квітів і давно струхлявілих метеликів.

— Отак воно. — І міс Луміс підвелася. — То прийдете завтра?

— Неодмінно прийду, — сказав Білл Форрестер. Вона пішла собі в місто, де її чекали якісь справи, а хлопець і молодик лишилися сидіти за столиком і, дивлячись їй услід, помалу доїдали своє морозиво.

Наступного дня Вільям Форрестер зранку обробляв місцеву інформацію до газети, потім устиг з’їздити за місто порибалити в річці, де зловив усього кілька дрібних рибинок і з легкою душею вкинув їх назад у воду, а о третій пополудні, зовсім не думаючи про це — чи принаймні начебто не думаючи, — спіймав себе на тому, що їде в своїй машині певною вулицею. Він з цікавістю дивився, як його руки крутять кермо, повертаючи на широку заокруглену під’їзну алею, і як машина зупиняється біля повитого плющем ґанку. А коли вийшов з машини, то передусім завважив, яка вона в нього пошарпана й занедбана — достоту як і його старезна, пожована люлька, — це особливо впадало в око на тлі величезного зеленого саду та свіжопофарбованого триповерхового вікторіанського будинку. В дальшому кінці саду щось злегка, примарно колихнулося, звідти долинув ледь чутний поклик, і він побачив міс Луміс, що сиділа там сама-одна, віддалена в часі й просторі, серед м’яких відсвітів срібного чайного сервізу, — вона сиділа й чекала на нього.

— Уперше в житті бачу, щоб жінка була готова вчасно й чекала, — сказав Білл Форрестер, підходячи. — Та й сам я, — визнав він, — уперше в житті з’явився на побачення точно в призначений час.

— А це чому? — спитала міс Луміс, відхилившись на спинку плетеного крісла.

— Сам не знаю, — щиро відказав він.

— Ну гаразд. — Вона взялася наливати чай. — Почнімо з такого запитання: якої ви думки про наш світ?

— Я нічого про нього не знаю.

— Як кажуть, це вже початок мудрості. Коли людині сімнадцять років, вона знає все. Та коли вона й у двадцять сім знає все, то їй так і лишилося сімнадцять.

— Ви, певно, багато чого навчилися за стільки років.

— Така вже перевага старих людей — вони нібито знають усе на світі. Та насправді це всього лише лицедійство, маскарад, як і всяке інше лицедійство. А проміж себе ми, старизна, підморгуєм одне одному й посміхаємось: мовляв, як тобі моя маска, моє лицедійство, моя самовпевненість? Адже життя — це гра, чи не так? То хіба не добре я граю?

Обоє тихо засміялися. Білл відхилився в кріслі й уперше за багато місяців сміх його звучав природно й невимушено. Потім міс Луміс узяла свою чашку обома руками й зазирнула в неї.

— А знаєте, це добре, що ми так пізно зустрілися. Я не хотіла б познайомитися з вами в двадцять один рік, коли була ще зовсім дурнятком.

— До гарненьких дівчат двадцяти одного року підходять з іншою міркою.

— То ви гадаєте, я була гарненька? Він потішено кивнув головою.

— Та звідки вам знати? — спитала стара. — Коли бачиш дракона, який щойно зжер лебедя, то де там уявити собі того лебедя з кількох пір’їнок, що лишилися навколо драконової пащі! А це ж бо справді так, і воно перед вами, те страховидло, все в зморшках та брижах. Дракон, що поглинув білу лебідоньку. Я вже багато років її не бачу. Не можу навіть пригадати, яка вона була з себе. А проте відчуваю її. Десь там усередині вона й досі жива, та лебідонька, і пір’їнки на ній не змінилося. Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли я прокидаюсь і думаю: ось зараз гайну полем до лісу й назбираю суниць! Або поплаваю в озері, або танцюватиму цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю згадую: та мене ж поглинув цей старезний потворний дракон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає виходу, і лишається тільки чекати чарівного принца.

— Вам слід би книжки писати.

— Мій любий юначе, а я й писала. Що було робити іншого старій діві? До тридцяти років у мене вітер у голові гуляв, тільки й думала про втіхи та розваги, аж поки єдиному чоловікові, до якого мені було справді небайдуже, набридло чекати і він одружився з іншою. І тоді, озлившись на себе, що не пішла за нього, коли випадала щаслива нагода, я вирішила: так тобі, дурній, і треба! І подалася в мандри. Мої валізи вкрилися розмаїтими наклейками. Я побувала в Парижі, у Відні, у Лондоні, скрізь сама-одна і кінець кінцем дійшла висновку, що все це не набагато краще, ніж бути самій-одній у Грінтауні, штат Іллінойс. Річ-бо не в тому, де ти є, а в тому, що ти сама. Хоч, звісно, так ти маєш задосить часу думати, поліпшувати свої манери, вигострювати мову. Та іноді я лювлю себе на думці, що радо віддала б і дотепність, і вміння зробити гарний реверанс за те, щоб хтось приїхав до мене погостювати на кінець тижня та й лишився б років на тридцять.

Вони знов узялися до чаю.

— Ач який приплив жалю до власної персони, — добродушно мовила міс Луміс. — А тепер розкажіть мені трохи про себе. Вам тридцять один рік, і ви досі не одружені?

— Я можу пояснити це так, — сказав Білл. — Надто рідко трапляються жінки, що чинять, думають і говорять, як ви.

— Отакої! — поважно заперечила вона. — Та де ж би то молодим жінкам говорити так, як я! Це приходить з віком. По-перше, вони ще зовсім юні. А по-друге, коли чоловік помічає, що жінка має в голові сякі-такі мізки, він звичайно мерщій дає ходу. Певно, вам не раз траплялися розумні жінки, але вони вміло ховали від вас свій розум. Щоб знайти рідкісну комаху, треба добре пошукати. Позазирати в темні щілини.

Вони знову засміялися.

— Мабуть, з мене буде дуже перебірливий старий парубок, — сказав Білл.

— Ні, ні, не треба. Це було б неправильно. Ви й сюди даремно сьогодні прийшли. Ця вулиця нікуди не веде, вона впирається в єгипетську піраміду. І хоч піраміди самі собою гарні, проте мумії — навряд чи підхоже для вас товариство. Куди б ви хотіли поїхати, як розпорядитися своїм життям?

— Хотів би побачити Стамбул, Найробі, Порт-Саїд, Будапешт. Написати книжку. Викурити безліч сигарет. Упасти зі скелі, але на півдорозі вниз зачепитися за дерево. Бути обстріляним десь у Марокко, опівночі, у темному завулку. Покохати прегарну жінку.

— Ну, всього цього я надати вам не зможу, — сказала міс Луміс. — Але світу я таки побачила і маю що розповісти про багато з тих місць. А якщо ви сьогодні десь за годину до півночі завдасте собі клопоту пробігтися через мій лужок, я, може, ще не спатиму й охоче пальну по вас із мушкета часів Громадянської війни. Чи вдовольнить це ваше чоловіче поривання до пригод?

— Це було б просто чудово!

— Ну, а куди б ви воліли вирушити для початку? Я можу повезти вас туди, так і знайте. Можу наслати на вас чари. Тільки назвіть місце. Лондон? Каїр?.. Ага, на згадку про Каїр у вас спалахнули очі. Отож їдемо до Каїра. Забудьте про все навколо. Набийте свою люльку цим запашним тютюном, зручненько всядьтеся.

Білл відхилився на спинку крісла, запалив люльку, відігнав від себе всі думки й, ледь помітно всміхаючись, наготувався слухати.

— Каїр… — почала міс Луміс.

Година минула серед коштовного каміння, глухих завулків та вітрів з єгипетської пустелі. Світило золоте сонце, плинув своїм річищем каламутний Ніл, а на вершині піраміди стояла молоденька, напрочуд жвава дівчина й, сміючись, кликала його із затінку нагору, на сонце, і він побрався крутим схилом туди, до неї, і ось уже вона простягла йому руку й допомогла здолати останню приступку; а потім вони вдвох зі сміхом трусилися на спині верблюда, наближаючись до кам’яного громаддя сфінкса; а пізно ввечері в тубільному кварталі лунав дзвінкий перестук молоточків по бронзі й сріблу, линула тиха музика якихось струнних інструментів, линула й завмирала десь ген, ген, ген…

Вільям Форрестер розплющив очі. Міс Гелен Луміс закінчила мандрівку, вони обоє знов були в своєму місті, в саду, і їм здавалося, ніби вони знайомі вже хтозна-відколи, давні добрі друзі, — а тим часом чай у срібному чайнику зовсім охолов і надвечірнє сонце висушило бісквіти. Білл зітхнув, випростав спину й знову зітхнув.

— Ще ніколи в житті не було мені так хороше.

— Та й мені.

— Я забрав у вас стільки часу. Мав би піти з годину тому.

— Ви ж знаєте, які втішні були для мене ці хвилини, всі до одної. А от вам яка охота марнувати час із недолугою старою?..

Білл знову відхилився в кріслі, примружився й поглянув на неї. Тоді майже зовсім замружив очі, так що між повіками ледь проходило світло. Злегенька нахилив голову в один бік, потім у другий.

— Що це ви робите? — зніяковіло запитала міс Луміс. Нічого не відповівши, він і далі роздивлявся на неї.

— Якщо знайти відповідне положення, — пробурмотів він, — так щоб пристосуватися, обмежити поле зору… — А подумки провадив: “…тоді можна затерти зморшки, відкинути нашарування часу, повернути літа назад…”

І раптом аж стенувся.

— Що з вами? — спитала міс Луміс.

Але все вже минуло. Щоб ухопити те видиво, він розплющив очі. І то була похибка. Він мав і далі сидіти відхилившись і мляво дивитися крізь приплющені повіки, так щоб усе трохи розпливалося.

— І все ж таки, — мовив він, — якусь мить я бачив.

— Що ви бачили?

“Ту лебідоньку, звісно”, — подумав він. І, мабуть, на цю думку ворухнулись і його губи.

Міс Луміс рвучко випросталась на стільці. Руки її мов заклякли на колінах. Очі втупилися в нього, і він з безпорадним розпачем побачив, як на них набігають сльози.

— Пробачте мені, — мовив він, — будь ласка, пробачте.

— Та ні, що ви… — Вона й далі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах, і не намагалася втерти очі. — А тепер вам краще піти… Так, завтра можна, але зараз ідіть, прошу вас, і нічого більше не кажіть.

Білл пішов садом, залишивши її в затінку біля столу. Озирнутися він не наважився.

Минуло чотири дні, вісім днів, дванадцять днів… Його запрошували то на чай, то на вечерю, то на обід. Довгими зеленими надвечір’ями вони сиділи й розмовляли — про мистецтво, про літературу, про життя, про суспільство й політику. Їли морозиво, смажених голубів, пили добрі вина.

— Мені завжди було байдуже до всяких пересудів, — сказала якось міс Луміс. — А пересуди вже таки пішли, правда ж?

Білл Форрестер збентежено засовався на стільці.

— Так я й знала. Жодній жінці не вберегтися від пліток, навіть коли їй дев’яносто п’ять років.

— Я можу більш не приходити.

— Та ні, ні! — вигукнула вона і враз опанувала себе. Тоді вже спокійніше повела далі: — Ви й самі добре знаєте, що так не можна. Та й вам має бути байдуже до того, хто там що подумає, хіба ні? Ми ж бо знаємо, що нічого негожого в цьому немає.

— Певно, що мені байдуже, — підтвердив Білл.

— А тепер, — і міс Луміс відхилилася назад, — пограймо в нашу гру. Куди ми вирушимо цього разу? В Париж? Хай буде Париж.

— У Париж, — погодився Білл і злегка кивнув головою.

— Так от, — почала вона, — нині в нас тисяча вісімсот вісімдесят п’ятий рік, і ми сідаємо на пароплав у нью-йоркській гавані. Ось наш багаж, ось наші квитки, отам — лінія обрію. Тепер ми вже пливемо через океан. А тепер наближаємося до Марселя…

І ось вона стоїть на мосту й дивиться у прозору воду Сени, коли це раптом і він опиняється поруч і теж звертає погляд униз, на хвилі літа, що спливають за течією. Ось вона тримає в білій руці келишок з аперитивом, а ось і він тут як уродився, нахиляється до неї і торкається її келишка своїм. Він бачить себе у дзеркальних залах Версальського палацу, за ресторанним столиком у Стокгольмі, вони разом лічать червоно-білі стовпчики цирулень уздовж каналів Венеції. Усе, що вона колись звідала сама, тепер вони звідують разом.

Якось надвечір у середині серпня вони сиділи в саду й дивились одне на одного.

— А ви знаєте, — сказав Білл Форрестер, — що я ось уже півмісяця майже щодня буваю у вас?

— Та не може бути!

— І це для мене величезна втіха.

— Воно-то так, але ж навколо стільки молодих дівчат…

— У вас я знаходжу все те, чого бракує їм, — доброту, розум, дотепність.

— Дурниці. Доброта й розум притаманні старості. А в двадцять років жінці більш до вподоби бути безжальною і легковажною. — Міс Луміс замовкла й глибоко зітхнула. — А тепер я хочу збентежити вас. Пригадуєте, того разу, коли ми вперше зустрілись у павільйоні “Води — морозиво”, ви обмовилися, що свого часу почували до мене щось ніби… ну, скажімо, прихильність. А потім більш і словом про це не прохопилися, сподіваючись, що я забуду. То ось я змушена просити, щоб ви прояснили мені цю делікатну обставину.

Білл видимо розгубився.

— Ви мене таки збентежили, — спробував ухилитися він.

— Ну ж бо, кажіть!

— Багато років тому мені потрапила на очі ваша фотографія.

— Я ніколи не дозволяю себе фотографувати.

— То був дуже давній знімок, вам там років двадцять.

— А-а, ви он про що. Та то ж чиста сміхота. Щоразу, як я даю якісь гроші на доброчинність або відвідую бал, вони відкопують ту фотографію, здувають з неї порох і друкують у газеті. І всі у місті сміються, навіть я сама.

— Газета чинить досить жорстоко.

— Та ні. Я сама їм сказала: коли вам потрібна моя фотографія, друкуйте ту, що зроблена тисяча вісімсот п’ятдесят третього року. Хай люди пам’ятають мене такою. І, бога ради, під час похорону не знімайте віка з труни.

— Я розповім вам, як усе те було…

Білл Форрестер склав руки на грудях, тоді подивився на них і трохи помовчав. Він пригадував собі ту фотографію, і вона виразно поставала в нього перед очима. Тут, у саду, він мав час відновити в уяві кожну рисочку Гелен Луміс на давній фотографії — ще зовсім юної прекрасної дівчини, що вперше позувала перед фотоапаратом сама: Він ніби навіч бачив перед собою її ясне, спокійне обличчя, осяяне сором’язливою усмішкою.

То було обличчя весни, обличчя літа, від нього віяло теплим духом цвіту конюшини. Уста рожевіли, мов гранатові зернята, в очах відбивалося полудневе небо. Діткнутися до цього обличчя було однаково що спізнати оте незмінно нове відчуття, коли раннього грудневого ранку розчиняєш вікно й підставляєш руку під перші холодні білі порошинки тихого снігу, що неждано-негадано пішов уночі. І все воно — і теплий подих, і звабна ніжність — назавжди збереглось у цьому чудесному витворі оптики й хімії, якого ні на годину, ані на секунду не зможе зістарити невпинний плин часу: цей дрібний і легкий перший сніг ніколи не розтане й переживе ще тисячі гарячих літніх місяців.

Отака була та фотографія, і отак він уперше дізнався про міс Луміс. І тепер, пригадавши все те, знову викликавши й закарбувавши у своїй уяві призабутий образ, він заговорив знов:

— Коли я вперше побачив ту фотографію — невигадливу, зроблену без підготовки, з простою зачіскою, — я не знав, що вона така давня. У газеті повідомлялося, що того вечора міс Луміс відкриє міський бал. Я вирізав фотографію й цілий день носив її при собі. І вирішив неодмінно піти на бал. Та потім, уже надвечір, хтось побачив, як я дивлюся на той знімок, і розказав мені, що й до чого. Що знімок зроблено багато літ тому і тепер газета з року в рік його передруковує. І що не треба мені йти на міський бал і шукати вас за тією фотографією.

Довгу хвилю обоє сиділи мовчки. Білл нишком позирнув на міс Луміс. Вона дивилася в кінець саду, на повитий рожевими трояндами паркан. Годі було вгадати, про що вона думає. На обличчі її не відбивалося нічого. Потім вона кілька разів гойднулась у кріслі й тихо мовила:

— Ну що, вип’ємо ще чаю?.. Оце, виходить, так… Вони сиділи й пили чай. Потім вона нахилилася вперед і легенько поплескала Білла по руці.

— Дякую вам.

— За що?

— За те, що хотіли знайти мене на балу, за те, що вирізали мою фотографію, за все. Дуже-дуже дякую.

Вони пішли прогулятися по саду.

— А тепер, — сказала міс Луміс, — моя черга. Пам’ятаєте, я згадала якось про одного молодика, що сімдесят років тому залицявся до мене. Він уже років п’ятдесят, не менше, як помер, але тоді був зовсім молодий, дуже гарний із себе і цілими днями, а влітку й вечорами скакав на баскому коні по околишніх луках. Від нього пашіло здоров’ям і буйним норовом, з обличчя ніколи не сходила засмага, з рук — садна та подряпини, а рухався він так рвучко, що, здавалося, ось-ось розірветься на частини, і аж наче дим за ним стелився. На жодній посаді довго не затримувався: коли йому десь набридало, то кидав усе й подавався куди-інде, — а одного дня подався геть і від мене, бо я була ще норовливіша за нього й ніяк не давала себе приборкати. Ото й по всьому. Я навіть подумати не могла, що колись знов побачу його живого. Одначе ви цілком живий, і так само аж жаром сиплете довкола, і такий самий незграбний і водночас граційний, і я знаю наперед усе, що ви зараз зробите, а проте щоразу дивуюся з цього. Я завжди вважала балачки про всякі там перевтілення чистою маячнею, але оце днями подумала собі — а що, як я гукну до вас на вулиці: “Роберте, Роберте”? Чи обернеться на мій погук Вільям Форрестер?

— Не знаю, — відказав Білл.

— І я не знаю. Оцим і цікаве життя.

Серпень доходив кінця. По місту поволі пливла перша осіння прохолода, крони дерев трохи потьмяніли, а потім почали братися вогнисто-гарячою барвою, навколишні пагорби зажевріли й вкрилися багрянцем, а пшеничні лани прибрали кольору лев’ячої гриви. Дні потяглися звичною одноманітною низкою, так наче хтось, вправляючись у каліграфії, знов і знов старанно виписував по рядку тих самих літер, і вони повторювались день у день в однаковій послідовності.

Одного з останніх днів серпня Вільям Форрестер пройшов у глиб саду й побачив, що Гелен Луміс, сидячи за чайним столом, щось старанно пише.

Помітивши його, вона відсунула ручку й чорнило.

— Я писала листа вам, — сказала вона.

— Ну, а я вже тут, і це позбавляє вас зайвого клопоту.

— Ні, це лист особливий. Ось погляньте. — Вона показала голубий конверт, щойно заклеєний і пригладжений рукою. — Запам’ятайте, який він на вигляд. Коли листоноша принесе його вам, ви будете знати, що я померла.

— Не треба такого казати.

— Сядьте й послухайте мене. Він сів.

— Мій любий Вільяме, — почала міс Луміс, сидячи в затінку парасоля. — За кілька днів я помру… Ні-ні! — Вона застережливо звела руку. — Ви помовчте… Так от, я цього не боюся. Коли живеш так довго, то втрачаєш і почуття страху. Я ніколи в житті не любила печеного омара — а власне, тільки тому, що ні разу його не їла. А на свій вісімдесятий день народження взяла та й покуштувала. Не скажу, щоб він мені так уже сподобався, але тепер я принаймні знаю, який він на смак, і більше не боюся. То я б сказала, що й смерть наче той омар, і я вже якось дам собі з нею раду. — І махнула рукою. — Та годі про це. Найгірше те, що я більш не зможу бачитися з вами. Ніяких панахид не буде. Я вважаю, що за тими дверима жінка має таке саме право лишитися на самоті, як і за дверима своєї спальні.

— Ніхто не може знати, коли його спостигне смерть, — нарешті озвався Білл.

— Вільяме, ось уже п’ятдесят років я наглядаю за дідівським годинником у передпокої. І коли накрутять пружину, я можу сказати наперед, о котрій годині він зупиниться. Отак і зі старими людьми. Вони відчувають, як у них розкручується пружина й поступово спиняється механізм… Ой, та не дивіться ви на мене так сумно… прошу вас, не треба.

— Це я мимоволі, — сказав Білл.

— Ми ж так гарно проводили час, хіба ні? Наші щоденні розмови — це було щось надзвичайне. До них дуже підходить ота утерта, заяложена фраза: “Зустрілися споріднені душі”. — Вона покрутила в руках голубий конверт. — Я завжди вважала, що любов — це передусім властивість людського духу, хоч тіло часом не хоче цього визнавати. Тіло живе лише задля себе. Воно тільки те й робить, що їсть, п’є і чекає, коли настане ніч. Бо самою своєю суттю належить ночі. А дух, Вільяме, народжений від сонця, і йому призначено бути невсипущим і допитливим багато тисяч годин нашого життя. То чи можна віддати перевагу тілу, цьому жалюгідному, себелюбному створінню, перед усеосяжним, сповненим ясного світла розумом? Не знаю. Я знаю тільки, що ті дні, коли мій дух спілкувався з вашим, були найпрекрасніші в усьому моєму житті. А ми ж іще не встигли поговорити про стільки речей! Та доведеться знайти для цього інший час.

— Здається, часу в нас лишилося не так багато.

— Атож, але, може, все-таки випаде ще нагода. Час — дивовижна річ, а життя — ще дивовижніша. Десь там заскочить якийсь зубчик, не так обернуться коліщатка — і людські долі сходяться або зарано, або запізно. Що я зажилася надто довго — це напевне. А от ви народилися чи то зарано, чи то запізно. І ця розбіжність у часі просто жахлива. А може, це покара мені за те, що я була замолоду така легковажна. Та дарма, наступного разу ті коліщатка можуть обернутися як належить. А вам тим часом треба знайти собі милу дівчину, одружитись і бути щасливим. Але пообіцяйте мені одну річ.

— Що завгодно.

— Пообіцяйте не заживатися до похилого віку, Вільяме. Як буде змога, постарайтеся вмерти, перш ніж вам стукне п’ятдесят. Можливо, це потребуватиме чималого зусилля. Але я раджу вам це просто тому, що хто знає, коли ще з’явиться на світ нова Гелен Луміс. Подумайте тільки, що то був би за жах, якби ви дожили до глибокої старості й одного чудового дня у якомусь там тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятому році, шкандибаючи Головною вулицею, раптом побачили мене, двадцятирічну, і все знову геть розбіглося б у часі. Думаю, ми більше не змогли б зустрічатись і розмовляти так, як тепер, хоч це й було вельми приємно. Тисячі чашок чаю і п’ятисот бісквітів для однієї дружби цілком досить, ви згодні? Отож десь років через двадцять спробуйте захворіти на запалення легень. Бо я ж не знаю, чи довго вас там затримають, на тому світі. А може, одразу ж відішлють назад. Та я зроблю все, що зможу, Вільяме, обіцяю вам. І якщо все складеться належним чином, без отих розбіжностей, то знаєте, що може статись?

— Скажіть мені.

— Якось надвечір, року десь так тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого чи дев’яностого, молодий чоловік на ім’я Том Сміт, або Джон Грін, або щось подібне, прогулюючись по місту, загляне до павільйону і, як йому й належиться, замовить собі якесь рідкісне морозиво. А там саме сидітиме молода дівчина, його однолітка, і, коли вона почує, яке морозиво він замовляє, щось неодмінно станеться. Я не знаю напевне, що і як. А вона й поготів не знатиме. І молодий чоловік також. Просто на саму згадку про те морозиво їм обом стане хороше на душі. Вони заведуть розмову. А потім познайомляться і підуть звідти разом. — Вона всміхнулася до Білла. — Ось як гарненько я все пов’язала, ви вже пробачте старій жінці її невинні фантазії. Це така собі дрібничка вам на згадку… А тепер поговорімо про щось інше. Про що б нам поговорити? Чи лишилося в світі таке місце, де ми не побували? У Стокгольмі ми були?

— Так, чудове місто.

— А в Глазго?.. Теж були? Куди ж нам помандрувати?

— А чом би не в Грінтаун, що в штаті Іллінойс? — сказав Білл. — Ось куди. Ми ж, по суті, не побували разом у нашому рідному місті.

Міс Луміс відхилилася на спинку крісла, Білл також, і вона почала:

— Я розповім вам, як тут велося в ті давні часи, коли мені було всього дев’ятнадцять…

Був зимовий вечір, і вона легко пливла на ковзанах по сріблясто-білому в місячному світлі крижаному ставку, а попереду мелькало під ковзанами її відображення і щось нашіптувало їй. Був і літній вечір, коли в цьому місті не згасає жар ні в повітрі, ні на щоках, ні в серці і скрізь, хоч куди глянь, перед очима в тебе мерехтять рої світлячків. Був і вітряний жовтневий вечір, за вікном шурхотіло сухе листя, а вона стояла в кухні й, весело наспівуючи, сотала тягучки; потім, весняного вечора, бігла по моху берегом річки й плавала в глибокій теплій воді етарого гранітного кар’єру; а там настало й Четверте липня, і затріщали, злітаючи в небо, ракети, і обличчя всіх, хто висипав на веранди, запалахкотіли то червоною, то блакитною, то білою барвою, а коли згас останній спалах, її обличчя і далі світилося ясніше від інших.

— Ви бачите все це? — спитала Гелен Луміс. — Бачите мене там, серед них?

— Так, — відказав Вільям Форрестер із заплющеними очима. — Я бачу вас.

— А потім, — сказала вона, — а потім…

Її голос усе звучав та звучав, а тим часом заходив вечір, сутінки швидко густішали, проте голос її не вмовкав, і кожен, ідучи вулицею повз садибу, й здаля міг почути той звук, тихий-тихий, наче лопотіння крилець нічного метелика…

Через два дні, коли Вільям Форрестер сидів за письмовим столом у своїй кімнаті, він отримав листа. Його приніс нагору Дуглас і подав Біллові з таким виразом обличчя, наче знав, що в тому листі.

Вільям Форрестер упізнав голубий конверт, але не розпечатав його. Він просто засунув листа у нагрудну кишеню сорочки, на якусь хвильку спинив погляд на хлопцеві, а тоді сказав:

— Ходімо, Дуг. Я тебе запрошую.

Вони йшли до центру міста, майже не озиваючись один до одного: Дуглас відчув, що треба помовчати. Осінь, яка насунула була за кілька днів перед тим, відступила. Знов повернулося справжнє літо, запінило хмарки, начистило до блиску метал небесного склепіння. Вони зайшли в павільйон і сіли біля мармурового прилавка. Вільям Форрестер витяг з кишені листа, поклав його перед собою, але й тепер не розпечатав.

Він повів очима за двері, де скрізь сяяло жовте сонячне світло — на цементованому тротуарі, на зелених полотняних навісах, на блискучих золотих літерах на склі вітрин по той бік вулиці; потім звернув погляд на календар на стіні. 27 серпня 1928 року. Подивився на свій наручний годинник і, відчуваючи, як повільно б’ється серце, побачив, що секундна стрілка ледь-ледь повзе по циферблату; та й календар на стіні, здавалось, навіки застиг на цьому числі, і навіть сонце вже не посувалося до заходу, неначе хтось прибив його до неба цвяхами.

Лопаті вентиляторів над головою, зітхаючи, колошкали тепле повітря. За відчиненими дверима стояли й сміялися кілька жінок, але він їх не бачив — його погляд був спрямований повз них, на дальші будинки, на годинник на високій вежі над міською управою. Нарешті він розірвав конверт і став читати листа.

Тоді поволі повернувся на обертовому стільчику. Він знов і знов безгучно проказував ці слова, та зрештою вимовив їх уголос і повторив ще раз.

— Цитринове морозиво з ваніллю… Цитринове морозиво з ваніллю.

Дуглас, Том і Чарлі, голосно хекаючи, бігли сонячною вулицею.

— Томе, скажи мені одну річ, тільки чесно.

— Яку таку річ?

— Чи бувають коли-небудь щасливі кінці?

— Аякже. В кіно на суботніх ранкових сеансах.

— Та звісно. А от у житті?

— Я знаю тільки ось що, Дуг: мені дуже хороше, коли я ввечері лягаю спати. Оце тобі справді щасливий кінець кожного дня. А вранці прокинусь і думаю: хтозна, який він буде, цей день, — може, геть поганий. Та досить тільки згадати, що ввечері я знову ляжу спати, як усе стає гаразд.

— Я про інше — про містера Форрестера й про стару міс Луміс.

— А що тут удієш? Вона ж померла.

— Та знаю! А не здається тобі, що все воно якось не туди?

— Це ти про те, що він усе уявляв собі, ніби вона така ж молода, як на фотографії, а насправді їй був цілий мільйон років? Ну ні, сер, як на мене, то це пречудово!

— Що ж тут такого пречудового?

— Останніми днями містер Форрестер розказав мені потроху то про се, то про те, а я потім склав усе докупи — та як розревуся! І сам не знаю чого. Але я не хотів би, щоб було хоч на крихту не так. Бо якби було не так, то хіба мали б ми про що балакати? Не мали б. Та й поплакати я люблю. Як поплачеш добре, то одразу здається, ніби знову настав ранок і попереду новий день.

— Он воно як!

— Ти просто не хочеш зізнатися, що й сам любиш поплакати. А спробуй поплач довше — і все стає добре. Ось тобі й щасливий кінець. І ти можеш знову бігти на вулицю й гратися з хлопцями. А там і починаються всякі-такі-хтозна-які дива! То, може, й містер Форрестер як подумає добре, як зміркує, що це єдиний спосіб, та як поплаче гарненько, а тоді глядь — уже знову ранок, хоча б насправді була й п’ята година дня.

— Чогось воно не схоже на щасливий кінець.

— Треба добряче виспатись, або хвилин десять поревти, або з’їсти п’ять порцій шоколадного морозива, або ж усе це разом — і ось тобі найкращі ліки, Дуг. Можеш повірити великому медикові Тому Сполдінгу.

— Годі базікати, хлопці! — озвався Чарлі. — Ми вже майже прийшли.

Вони повернули за ріг.

Серед зими вони шукали решток літа й знаходили їх у підвальних топках чи у вечірніх вогнищах край замерзлих ставків, що правили за ковзанки. А тепер, улітку, дошукувались якоїсь, бодай найменшої, пам’ятки про забуту зиму.

Ще тільки заходячи за ріг, вони відчули, як у їхні розпашілі обличчя війнуло свіжою прохолодою, так, ніби від великої кам’яної будівлі назустріч їм сіялась легка мжичка; і прочитали давно вже завчену напам’ять вивіску, яка сповіщала про те, чого вони шукали.

Літня льодовня.

Літня льодовня літнього дня! Вони радісно сміялись і повторювали ці слова, а тоді підступили ближче, щоб заглянути в ту величезну печеру, де серед аміачних випарів і кришталевих крапель спочивали п’ятдесяти, сто — й двохсотфунтові крижані бруси, що колись були льодовиками, айсбергами, давніми, але не забутими січневими снігами.

— Оце ж воно, — зітхнув Чарлі. — Чого ще треба?

Вони стояли на гарячому осонні, а їх знов і знов обвівало холодним подихом зими, і в ніздрі линув дух мокрого дерев’яного помосту, над яким завжди стелився райдужний туман від машинерії, що десь там нагорі виробляла холод.

Хлопці гризли бурульки, від яких дубіли пальці, так що вони мусили загортати крижинки в носовики й смоктати їх крізь матерію.

— Скрізь там лід, скрізь туман… — прошепотів Том. — Снігова Королева… Пам’ятаєте ту казку? Тепер уже ніхто, звісно, не вірить у такі дурниці, у всяких там снігових королев. Та не дивуйтеся, якщо вона саме тут і заховалась, бо ніхто в неї більше не вірить.

Вони подивилися вгору й побачили, як здіймаються випари і пливуть довгими пасмами холодного диму.

— Ні, — сказав Чарлі. — Знаєте, хто тут живе? Тільки він один. Той, про кого лише згадаєш, як ураз мороз поза шкірою йде. — Він стишив голос мало не до шепоту. — Нелюд.

— Нелюд?

— Він тут уродився, виріс і тут-таки живе! Скрізь мороз, Томе, скрізь зима, Дуг! Звідки б йому ще приходити, щоб наганяти на нас дрижаки найжаркішими ночами серед літа? Та тут он і дух його, хіба ні? Ви ж самі добре чуєте. Нелюд… Нелюд…

У сутіні клубочились туманні випари. Раптом Том вереснув.

— Пусте, Дуг, — мовив Чарлі. — Просто я вкинув йому за комір шматочок бурульки, ото й усе.

Годинник на вежі міської управи вибив сьому. Дзвін прокотився луною і завмер.

Невелике віддалене містечко в штаті Іллінойс, що відгородилося від світу річкою, лісом, лугом і озером, огортали теплі сутінки. Від тротуарів ще пашіло жаром. Одна по одній зачинялися крамниці, і на вулицях ставало дедалі темніше. Зате було аж два місяці — годинник над урочистою чорною будівлею управи, що дивився навсібіч своїми чотирма циферблатами, і справжній місяць, який піднімався в молочно-білому серпанку над темним небокраєм на сході.

В аптеці-закусочній під високою стелею шурхотіли лопаті вентиляторів. На оповитих сутінню пишних верандах будинків сиділи невидимі знадвору люди. Лише вряди-годи то там, то там жевріли рожеві вогники сигар. Час від часу рипіли й грюкали сітчасті двері. По червоних цеглинах бруківки біг Дуглас Сполдінг, за ним слідкували собаки й хлопчаки.

— Добривечір, міс Лавініє!

Хлопці погнали далі. Лавінія Неббс недбало помахала рукою їм навздогін і лишилася сидіти на веранді, сама-одна, з високою склянкою холодного лимонаду в білій руці. Час від часу вона підносила склянку до рота, відпивала ковток, а тоді знов сиділа й чекала.

— А ось і я, Лавініє!

Лавінія Неббс обернулась і побачила Франсіну — вся в білому, вона стояла біля сходів на веранду, серед пахощів циній і рожин.

Залишивши недопиту склянку з лимонадом на веранді, Лавінія замкнула надвірні двері й сказала:

— Гарний вечір, саме йти в кіно. Вони рушили вулицею.

— Дівчата, куди це ви? — гукнули міс Ферн і міс Роберта зі своєї веранди.

Через м’який океан сутіні Лавінія гукнула у відповідь:

— В кіно “Еліт”, на нову картину Чарлі Чапліна!

— Ну, нас у таку темінь з дому не виманиш, — жалісно сказала міс Ферн. — Та ще тепер, коли той Нелюд знову душить жінок. Ми візьмемо рушницю й замкнемось у коморі.

— Ет, вигадки! — відрубала Лавінія і, почувши, як за сестрами грюкнули двері й клацнув замок, пішла собі далі крізь хвилі теплого вечірнього повітря, що здіймалися над розжареним за день тротуаром. Здавалося, ступаєш по твердій скорині свіжоспеченого хліба. Тепло линуло вгору по ногах, заповзало під плаття, скрадливо, але приємно огортало все тіло.

— Лавініє, то ти не віриш усім тим балачкам про Нелюда?

— Цим двом бабусям аби тільки язиками молоти.

— Але ж два місяці тому хтось таки вбив Хетті Макдолліс, ще через місяць — Роберту Феррі, а ось тепер і Елізабет Ремселл пропала хтозна-де…

— Хетті Макдолліс не мала клепки в голові. Закладаюся, що вона втекла з якимсь роз’їзним агентом.

— А інші? Кажуть, їх усіх знайшли задушених, із прикушеними язиками.

Вони зупинилися на краю яру, що переділяв містечко на дві половини. Позаду них були освітлені будинки й музика, попереду — провалля, вогкість, світляки і темрява.

— Може, не треба нам було йти сьогодні в кіно, — сказала Франсіна. — А що, як той Нелюд вистежить нас і вб’є? Боюся я цього яру. Ти тільки поглянь!

Лавінія поглянула, і яр видався їй динамо-машиною, що й на мить не спиняється ні вдень, ні вночі; там весь час щось дзижчало, шелестіло, ворушилось — точилося якесь приховане життя тваринного й рослинного світу. Звідти несло духом теплиці, якимись незнаними випарами, розмитими прадавніми сланцями й сипучими пісками. І завжди те чорне динамо стугоніло без угаву, і в повітря злітали електричні іскри світляків.

— Не мені ж вертатися пізно ввечері цим бісовим яром, а тобі, Лавініє. Отими східцями й через місток. А може, десь там і чигатиме Нелюд.

— Дурниці! — відказала Лавінія Неббс.

— І ти, а не я, ітимеш сама стежкою і дослухатимешся до власної ходи. Всю дорогу, аж до дому, ітимеш сама… Лавініє, а тобі не страшно жити одній у тому твоєму будинку?

— Старі діви полюбляють самотину. — Лавінія показала на вузеньку стежку між чагарів, що вела вниз, у темряву. — Ходім отак навпростець.

— Я боюся!

— Таж іще зовсім рано. Нелюд вилазить тільки десь проти ночі.

Лавінія взяла подругу під руку й повела звивистою стежкою, все вниз і вниз, у теплу сутінь, сповнену сюрчання цвіркунів, кумкання жаб і ледь чутного дзижчання москітів. Вони ступали крізь висушені літом бур’яни, і колючки будяків упиналися в їхні голі ноги.

— Біжімо! — захекано мовила Франсіна.

— Ні!

Стежка звернула вбік — і вони побачили…

У співучій вечірній сутіні під покровом ще теплих від сонця дерев лежала Елізабет Ремселл! Здавалося, вона прилягла там на часинку потішитися лагідними зорями й легким вітерцем, і руки її були випростані з обох боків, мов весла якогось вутлого суденця.

Франсіна зойкнула.

— Не кричи! — Лавінія обіруч обхопила подругу, що хлипала й похлиналася слізьми. — Ну цить, цить!

Елізабет Ремселл лежала так, ніби її винесло туди припливом. В обличчя її світив місяць, очі були широко розплющені й закляклі, мов два камінці-голяки, з рота випинався прикушений язик.

— Вона мертва! — вигукнула Франсіна. — Ой, вона мертва, мертва! Мертва!

Лавінія мовчки стояла серед тисячі чорних теплих тіней, а навколо голосно сюрчали цвіркуни й кумкали жаби.

— Треба повідомити поліцію, — озвалася вона нарешті.

— Тримай мене, Лавініє, тримай, мені холодно… Ой, ще ніколи в житті мені не було так холодно!..

Лавінія пригортала до себе Франсіну, а тим часом по хрусткій траві до них уже наближалися полісмени. Мигтіли кишенькові ліхтарики, перемовлялися голоси, а було вже десь близько половини на дев’яту,

— Холодно, наче в грудні. Мені б зараз светра, — провадила Франсіна, не розплющуючи очей і горнучись до Лавінії.

Полісмен сказав:

— Тепер, шановні дами, ви можете йти. А завтра попрошу вас до відділка, треба буде відповісти ще на деякі запитання.

Лавінія та Франсіна рушили геть від полісменів і від простирадла, яким було тепер накрито заклякле на траві тендітне тіло.

Лавінія чула, як лунко калатає в її грудях серце, її теж морозило, мов узимку, раз у раз наче снігом обсипало, а її тонкі пальці в місячному світлі стали ще біліші; і вона пригадувала потім, що цілу дорогу говорила сама, а Франсіна тільки плакала й тулилася до неї.

Ззаду долинув голос:

— Може, вас провести, дами?

— Ні, дійдемо самі, — відказала Лавінія не знати кому, і вони пішли далі. Йшли сторожким, зачаєним яром, сповненим таємничого шепоту й потріскування, і невеличкий острівець, де велося слідство, світили ліхтарики й лунали голоси людей, лишався все далі позаду.

— Я ще ніколи не бачила мерців, — сказала Франсіна.

Лавінія придивилася до свого годинника, так наче її рука простяглась у неосяжну далеч і він опинився за тисячу миль від очей.

— Усього пів на дев’яту. Зараз зайдемо по Гелен і ще встигнемо в кіно.

— В кіно?! — аж сахнулася Франсіна.

— Нам це якраз до речі. Треба забути про те страхіття.

Не можна думати про нього. А якщо ми зараз вернемося додому, то тільки про те й думатимемо. Отож ходімо у кіно, ніби нічого й не сталося.

— Лавініє, та невже ти це серйозно?!

— У житті не казала нічого серйознішого. Нам треба посміятися, про все забути.

— Але ж там Елізабет… твоя подруга… і моя теж…

— Ми їй уже нічим не зарадимо, тож подбаймо про себе. Ходім.

Вони рушили потемки кам’янистою стежкою, що вела вгору протилежним схилом яру. І раптом попереду, заступаючи їм дорогу й не помічаючи їх, бо вся його увага була прикута до того місця внизу, де лежало мертве тіло, танцювали плями світла й перемовлялися полісмени, виник Дуглас Сполдінг.

Він стояв білий, мов привид, руки його звисали вздовж тулуба, а очі невідривно дивилися вниз, у яр.

— Ану, йди додому! — гукнула до нього Франсіна. Він не почув її.

— Гей ти! — закричала Франсіна. — Йди додому, забирайся звідси, чуєш?! Зараз же додому, додому, додому!

Дуглас шарпнув головою і втупився в них невидющим поглядом. Губи його заворушилися. Та вихопилося з них тільки якесь мугикання. Потім він мовчки повернувся й побіг геть. Мовчки побіг у теплу темряву до віддалених пагорбів.

Франсіна знову хлипнула, заплакала і, плачучи, пішла далі з Лавінією Неббс.

— Ось ви нарешті! А я вже думала, добродійки, ви зовсім не прийдете! — Гелен Грір стояла на східцях веранди й нетерпляче потупувала ногою. — Усього на годину спізнились, ото й тільки. Що сталося?

— Та ми… — почала була Франсіна. Лавінія міцно стиснула її руку.

— Там такий переполох… Хтось знайшов у яру Елізабет Ремселл.

— Мертву? Вона… мертва?

Лавінія кивнула головою. Гелен судомно хапнула ротом повітря й схопилася рукою за горло.

— Хто її знайшов?

Лавінія міцно стискала Франсінин зап’ясток.

— Ми не знаємо.

Три подруги стояли в сутіні літнього вечора й дивились одна на одну.

— Мені захотілося піти в дім і позамикати всі двері, — перша порушила мовчанку Гелен.

Та зрештою вона тільки пішла надягти светр, бо хоч надворі було ще тепло, її теж раптом пройняв зимовий холод.

Поки вона ходила, Франсіна гарячково прошепотіла до Лавінії:

— Чому ти не сказала їй?

— Навіщо її засмучувати? — відказала Лавінія. — Дізнається завтра. Ще встигне.

Три подруги пішли вулицею під чорними деревами, повз будинки, де враз позачинялися всі двері. Як швидко поширилася новина — від яру, від будинку до будинку, від ґанку до ґанку, від телефону до телефону! Ідучи, вони відчували на собі погляди з-за спущених завіс, чули, як клацають засуви на дверях. Як дивно: був собі вечір, пахло ваніллю й маззю проти москітів, скрізь їли морозиво, дітлахи гралися надворі, гасали з паличками солодкого льоду в руках, — аж раптом усіх їх наче вітром змело й занесло між дерев’яні стіни, за позавішанї вікна, і тільки покинуті льодяники плавали в калюжках розталого лимонного й суничного сиропу. Таки дивно: люди позабивалися в задушні кімнати і там, за бронзовими шишками й кільцями на дверях, упрівали в тисняві. На безлюдних лужках валялися бейсбольні м’ячі та битки. На розжареному й розпареному за день тротуарі біліли недомальовані крейдою “класи”. Здавалося, хвилину тому хтось оголосив, що зненацька вдарить лютий мороз.

— Ми просто розум стеряли, що ходимо поза домом такого вечора, — мовила Гелен.

— Одразу трьох Нелюд не вб’є, — заперечила Лавінія. — Гуртом ходити безпечно. До того ж іще не час. Він знов виходить на полювання не раніш як через місяць.

Раптом на їхні перелякані обличчя впала якась тінь. За деревом бовваніла темна постать. І так, наче хтось угатив кулаком по клавішах органа, всі три разом вереснули на різні голоси.

— А-а, попалися! — гарикнув грубий голос. І до них метнувся якийсь чоловік. Вискочив на світло й зареготав.

А тоді прихилився спиною до дерева, тицьнув пальцем на подруг і зареготав ще дужче. — Гей! Ось він я, Нелюд! То був Френк Діллон.

— Френк Діллон!

— Френк!

— Френк!

— Ну, Френку, — сказала Лавінія, — якщо ви ще колись утнете таку дурницю, хай вас усього подірявлять кулями!

— Таке вигадали! — І Франсіна істерично заридала. Френк Діллон перестав усміхатись.

— Та ви мені пробачте…

— Ідіть геть! — сказала Лавінія. — Ви що, не чули про Елізабет Ремселл? Її знайшли в яру мертву. А ви шастаєте тюночі й лякаєте жінок! Мовчіть, і слухати вас більше не хочемо!

— Стривайте, та я ж…

Дівчата подалися своєю дорогою. Він рушив був за ними.

— Ні, залишайтеся тут, містере Нелюд, і лякайте самого себе. Підіть погляньте на обличчя Елізабет Ремселл, побачите, який то сміх. На добраніч!

І Лавінія, підхопивши під руки подруг, пішла далі вулицею під деревами й зорями. Франсіна все ще притискала до обличчя хусточку.

— Та ну, Франсіно, він же просто пожартував, — сказала Гелен і обернулася до Лавінії. — Чому вона так плаче?

— Потім розкажемо, коли дійдемо до центру. Хай там що, а ми однаково ідем у кіно! І годі про це. Ану, наготуйте гроші, ми вже майже прийшли!

В аптеці-закусочній, мов у великому резервуарі, застоялося тепле повітря, і великі дерев’яні лопаті вентиляторів гнали на забруковану цеглою вулицю хвилі різних запахів — то арніки, то тоніку, то содової води.

— Мені на п’ять центів зелених м’ятних карамельок, — сказала Лавінія аптекареві.

Обличчя його було бліде й застигле, як і в усіх, кого вони бачили того вечора на малолюдних вулицях.

— Пожуємо в кіно, — додала вона, тимчасом як аптекар срібним совочком насипав у паперовий мішечок на вагах зелені карамельки.

— Ви всі сьогодні дуже гарненькі, дівчата. А ви, міс Лавініє, коли заходили вдень випити шоколадного коктейлю, то така вже були неприступна краля, що тут один навіть став розпитувати про вас.

— Он як?

— Сидів отут, біля прилавка, а коли ви пішли, провів вас очима й питає: “Хто це така?” А я йому: “Та це ж Лавінія Неббс, найперша красуня в місті”. “Справді красуня, — каже він. — А де вона живе?..” — І тут аптекар знітився й замовк.

— Та ви що! — вигукнула Франсіна. — Невже ви сказали йому адресу? Не може бути!

— Та я ж нічого такого не подумав. “На Парк-стріт, — кажу, — знаєте, біля яру”. Отак просто вихопилось у розмові. А тепер, уже ввечері, як почув, що знайшли тіло, то враз схаменувся: ой, боже, що ж я наробив! — І він подав Лавінії мішечок з карамельками куди повніший, ніж належало.

— Який же ви дурень! — крикнула Франсіна, і на очі їй знову набігли сльози.

— Ви вже пробачте. Та, може, й нема чого боятися.

Усі троє дивилися на Лавінію, дивилися, не відводячи очей. А вона стояла й нічого не відчувала. Хіба що легенько задряпало в горлі. Тоді машинально простягла аптекареві гроші.

— Ні, грошей я з вас не візьму, — сказав той і, відвернувшись, став перебирати якісь папірці.

— Ну, а я зроблю ось що! — Гелен рішуче ступила до дверей. — Зараз гукну таксі, хай розвезе нас усіх по домівках. Я не маю бажання розшукувати твій труп, Лавініє. Від того типа добра не жди. Недарма ж він розпитував про тебе. Чи ти хочеш, щоб наступного разу в яру знайшли тебе?

— То був просто собі чоловік, — відказала Лавінія і, вже стоячи на ґанку, повільно обвела поглядом вулицю та навколишні будинки.

— Он і Френк Діллон просто чоловік, та, може, він і є Нелюд.

Тут вони помітили, що Франсіна з ними не вийшла, і, обернувшись, побачили її в дверях.

— Я наполягла, щоб аптекар розказав мені, який він був із себе, той один. Нібито нетутешній, у темному костюмі. Худий, з блідим обличчям.

— Усі ми надміру збуджені, — мовила Лавінія. — І навіть якщо ви візьмете таксі, я нікуди не поїду. Якщо мені судилося стати наступною жертвою, то й нехай. У цьому житті так мало хвилюючих подій, а надто коли дівчині вже тридцять три, тож дайте мені хоч у такий спосіб потішитись. А загалом усе це дурниці, і ніяка я не красуня.

— Ой, та що ти, Лавініє, ти ж справді гарна, другої такої і в місті нема, особливо тепер, коли Елізабет… — Франсіна прикусила язика. — Просто ти не підпускаєш до себе чоловіків. А якби була не така сувора, то давно б уже вийшла заміж.

— Годі тобі словоблудити, Франсіно! Онде каса, я плачу сорок один цент і йду дивитися Чарлі Чапліна. А ви, коли хочете, їдьте собі в таксі. Я піду в кіно сама і додому сама дійду.

— Лавініє, та ти що! Хіба ж ми можемо покинути тебе на таке…

Вони ввійшли до кінотеатру.

Перший сеанс уже закінчився, була перерва, і людей у тьмяно освітленому залі лишилося зовсім мало. Подруги сіли в середньому ряду, відчуваючи дух начищеної старовинної бронзи, що прикрашала зал. Тоді побачили, як із-за потертої червоної оксамитової завіси вийшов адміністратор.

— Поліція попросила нас закінчити сьогодні раніше, — оголосив він, — щоб усі ви потрапили додому до півночі. Тому ми не показуватимемо кінохроніки, а одразу пустимо фільм. Сеанс закінчиться об одинадцятій. Усім радять іти просто додому. Не затримуйтесь на вулицях.

— Це стосується нас, Лавініє! — прошепотіла Франсіна.

Світло згасло. Замерехтів екран.

— Лавініє, — пошепки мовила Гелен.

— Що.

— Коли ми заходили в кіно, якийсь чоловік у темному костюмі перейшов вулицю. А оце щойно він з’явився у залі й тепер сидить у першому за нами ряду.

— Ой, Гелен!

— Просто позад нас!

Усі три по черзі озирнулися.

— Я йду до адміністратора! — Гелен підвелась і рушила проходом. — Зупиніть картину! Дайте світло!

— Гелен, повернися! — гукнула Лавінія, і собі підводячись…

Вони поставили на столик порожні склянки від содової і, сміючись, злизали з-над губ рештки ванільного морозива.

— Бачте, яка дурниця вийшла! — сказала Лавінія. — Стільки галасу з нічого. Сором, та й годі.

— Атож, я винна, — тихо озвалася Гелен.

Годинник показував уже пів на дванадцяту. З кінотеатру подруги вийшли останні, коли там уже погасили світло і колихливий потік глядачів квапливо розтікався на всі боки, хто куди. Опинившись на вулиці, вони почали кепкувати з Гелен. Вона й сама намагалася підсміюватись із себе.

— Ой, Гелен, а як ти бігла проходом і репетувала: “Дайте світло!” Я думала, зараз умру! А той бідолашний чоловік!..

— Уявляєте собі — брат адміністратора, приїхав із Рейсіна!

— Та я ж вибачилась… — сказала Гелен, дивлячись на великі лопаті вентилятора під стелею, що все крутився, крутився, розмішуючи тепле вечірнє повітря й знов і знов сколихуючи хвилі запахів — ванілі, малини, м’яти, лізолу.

— Даремно ми сюди зайшли. Поліція ж застерігала…

— А, що там поліція! — засміялася Лавінія. — Я нічого не боюся. Той Нелюд уже, мабуть, десь за тисячі миль звідси. І повернеться не раніш як за місяць, а тоді поліція враз його зловить, будьте певні. А правда ж, гарний був фільм?

— Я вже зачиняю, добродійки. — І аптекар погасив світло в тихому обкладеному прохолодним білим кахлем приміщенні.

На вулицях була пустка — ні людей, ні машин, скрізь наче виметено. Тільки світилися вітрини невеликої крамниці, і в тому теплому світлі воскові манекени простягали рожеві воскові руки з голубувато-білими діамантовими перснями на пальцях чи виставляли напоказ оранжеві воскові ноги в гарних дорогих панчохах. Яскраві блакитні очі манекенів пильно стежили за подругами, а ті йшли собі схожою на пересохле річище вулицею, їхні постаті невиразно відбивались у склі вітрин, наче водорості, ледь видимі у темній воді.

— А цікаво — якби ми зараз закричали, вони б щось удіяли?

— Хто?

— Оті, що у вітринах, манекени.

— Ой, Франсіно!

— Та я ж…

У вітринах було безліч чоловіків і жінок, а на вулиці тільки три жінки, і стукіт їхніх підборів по нагрітій за день бруківці, відлунюючи від фасадів крамниць, скидався на рушничну стрілянину.

Вони поминули червону неонову вивіску, що тьмяно блимала в темряві й зумкотіла, наче прибита комаха. А попереду тяглися довгі вулиці, білясті від спеки. З обох боків над трьома тендітними жіночими постатями височіли великі дерева, і вітер ворушив лише верхівки їх густих крон. Якби подивитися з вежі над міською управою, подруги видалися б під ними трьома далекими легкими пір’їнками.

— Спершу ми проведемо додому тебе, Франсіно, — сказала Лавінія.

— Ні, я сама проведу вас.

— Не кажи дурниць. До твого Електричного парку он який світ. Якщо підеш мене проводжати, потім муситимеш вертатися яром сама-одна. А там хай тільки-но якийсь листочок на тебе впаде, то ти враз духу пустишся.

— Я можу переночувати в тебе, — сказала Франсіна. — А найпривабніша з нас усе-таки ти!

Отак вони й ішли, мов три вичепурені манекени, посуваючись уперед морем зелених лужків і цементованих тротуарів, залитих місячним світлом, і Лавінія сторожко додивлялася до мелькання дерев обабіч себе, прислухалась до голосів подруг, що тихо перемовлялися й навіть пробували сміятись, — і навколишня ніч немовби поспішала й підганяла їх, і ось вони вже, здавалося, припустили бігом, хоч насправді йшли так само повільно, і все довкруг кудись мчало, забарвлюючись у колір гарячого снігу.

— Заспіваймо, чи що, — сказала Лавінія.

Вони заспівали “Світи, світи нам, місяцю осінній…”.

Співали тихо, мелодійно, узявшись під руки й не озираючись назад. Під ногами в них помалу холов нагрітий тротуар, а вони усе йшли та йшли.

— Послухайте! — мовила Лавінія.

Вони прислухалися до літньої ночі. Сюрчали цвіркуни, далеко на вежі годинник вибив чверть до півночі. — Слухайте!

Лавінія напружила слух. У темряві порипувала лава-гойдалка — то містер Терл мовчки сидів собі сам-один на веранді й курив останню перед сном сигару. Подруги побачили рожевий вогник, що помалу хилитався сюди-туди.

Та всі вогні один по одному гасли, гасли, аж поки згасли зовсім. І в невеликих будиночках, і у високих кам’яницях, і жовті ліхтарі, і зеленкуваті “блискавки”, і свічки, і гасові лампи, і світильники на верандах. “Усе живе, — подумала Лавінія, — замкнулося на мідні, залізні, сталеві запори, усе сховалося, відгородилося, укрилося, заслонилося”. Вона уявила собі, як люди, освітлені місяцем, лежать у своїх ліжках, загорнувшись в укривала. І дихають рівно й спокійно, бо їм нема чого там боятися, всім укупі. “А ми ось тут, — подумала Лавінія, — ступаємо по напеченому сонцем нічному тротуару. І над нами лише поодинокі вуличні ліхтарі, що відкидають униз непевні, наче п’яні, тіні”.

— Ось ти й удома, Франсіно. На добраніч.

— Лавініє, Гелен, залишайтеся ночувати. Уже пізно, майже північ. Ви можете лягти у вітальні. Я зварю какао — ото буде втіха! — Франсіна тримала подруг за руки, не відпускаючи від себе.

— Ні, дякую, — відказала Лавінія. Тоді Франсіна заплакала.

— Ой, Франсіно, не заводься знову, — сказала Лавінія.

— Я не хочу, щоб ти вмерла! — хлипала Франсіна, і по щоках її текли сльози. — Ти така гарна, така мила, я хочу, щоб ти жила! Ну, зроби мені ласку, прошу тебе!

— Франсіно, я й не думала, що все це так на тебе вплинуло. Обіцяю, я подзвоню тобі, тільки-но прийду додому.

— Справді подзвониш?

— Авжеж, і скажу тобі, що я жива й цілісінька. А завтра ми вирушимо на весь день в Електричний парк. Я сама наготую бутербродів із шинкою. Ну як? Ось побачиш, я житиму ще сто років!

— То ти подзвониш?

— Я ж пообіцяла, хіба ні?

— Ну, на добраніч, на добраніч!

Франсіна прожогом збігла східцями, прошмигнула в двері і в ту ж мить захряснула їх за собою й засунула засувом.

— А тепер, — обернулася Лавінія до Гелен, — я проведу додому тебе.

Годинник на вежі вибив північ, його бамкання линуло над пусткою — таким місто ще ніколи не було. Линуло й завмирало над безлюдними вулицями, над безлюдними подвір’ями й безлюдними лужками.

— …дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, — лічила Лавінія, тримаючи під руку Гелен.

— Ти не почуваєш себе якось дивно? — спитала Гелен.

— Про що це ти?

— Ну, коли подумаєш, що ми з тобою отут, на вулиці, під деревами, а всі ті люди лежать собі в ліжках, за замкненими дверима, і ніщо їм не загрожує. Я певна, тільки ми вдвох і лишилися в цю ніч просто неба на тисячу миль навколо.

До них уже долинали таємничі звуки із задушної темної глибини недалекого яру.

За хвилину обидві вже стояли перед домом Гелен і дивились одна на одну довгим поглядом. Вітер віяв на них свіжим духом скошеної трави. Небо почало хмаритись, і світло місяця помалу мерхло.

— То що, марно просити тебе, щоб ти залишилася ночувати, Лавініє?

— Я піду додому.

— Іноді…

— Що “іноді”?

— Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти. Ти цілий вечір поводишся дуже дивно.

— Просто я не боюся, — відказала Лавінія. — І, мабуть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Судячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь поблизу. Кругом поліція і все таке інше.

— Вся поліція давно вдома і хропе собі в подушку.

— Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризиковано, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало, я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.

— А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі ховається нехіть до життя?

— Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу!

— Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой місток.

— Випий чашку й за мене. На добраніч.

Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вікнами, десь далеко гавкав собака. “За п’ять хвилин, — подумала вона, — і я буду вдома. За п’ять хвилин уже дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім…”

Раптом вона почула чоловічий голос.

Віддалік, між деревами, хтось співав:

— Де ж літня ніч, місяць і ти…

Лавінія наддала ходи.

Голос співав:

— В обіймах моїх… дівоча краса…

У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.

“Якщо припече, — подумала Лавінія, — побіжу й постукаю в чиїсь двері”.

— Де ж літня ніч… — виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця, — місяць і ти… Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!

— Полісмен Кеннеді!

Авжеж, то був не хто інший, як він.

— Проведу-но я вас додому.

— Дякую, я дійду сама.

— Та вам же на той бік яру…

“Так, — подумала Лавінія, — але з чоловіком я через яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати, хто з них Нелюд?..”

— Не треба мене проводжати, — сказала вона. — Я швидко перейду.

— Тоді я почекаю тут, — сказав полісмен. — В разі чого гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.

— Дякую.

Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, мугикаючи свою пісеньку. “Ну, ось воно”, — подумки мовила вона сама до себе.

Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. “Через три хвилини, — подумала Лавінія, — я встромлю ключа у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімдесят секунд”.

І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибокий яр.

— Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… — лічила вона пошепки.

Їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.

— …п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять… Це вже п’ята частина сходів! — захекано підбадьорила вона себе.

А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх ліжках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліхтарі, — все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї існував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.

Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема… двадцять чотири, двадцять п’ять… Пригадуєш оту моторошну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?.. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях…Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім, коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на другому… на третьому, четвертому, п’ятому!.. Ой, як усі завжди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось уже той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому, останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже стоїть біля твого ліжка. А-а, попалася!..

Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев’яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те нажахане бухання лунало на весь світ.

“Онде, онде! — беззвучно вигукувала вона сама до себе. — Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене!”

Лавінія прислухалась.

Усе тихо.

На містку — ані душі.

“Нічого там немає, — подумала вона. — Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?..”

Серце її вже не бухало так шалено. “Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?”

Вона знову прислухалась. Ніде нічого.

“Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію”.

Вона рушила далі й знов почала лічити східці:

— …Тридцять п’ять, тридцять шість… Обережно, не впади. Ну й дурна ж ти… Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок… і ще два, це вже сорок два — майже півдороги.

І раптом знову заклякла.

“Зажди”, — звеліла собі подумки.

Ступила крок. Звук відгукнувся луною.

Ступила ще крок.

І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму мить.

— Хтось скрадається за мною, — прошепотіла вона до яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чорного потічка внизу. — Мало на п’яти не наступає. А я боюсь озирнутися.

Ще крок — і знов луна.

— Щоразу як я ступлю, ступає і він.

Крок — луна.

Вона ледь чутно запитала в яру:

— Полісмене Кеннеді, це ви?

Цвіркуни мовчали.

Цвіркуни дослухалися. Сама ніч дослухалася до неї. Усе довкола — й віддалені нічні луки, й близькі нічні дерева — проти свого звичаю завмерло нерухомо, перестали тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в небі, гілочки на кущах — усе дослухалося, як калатає серце Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти, на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів у цю мить голову й запитав себе: “Що воно таке?” — а тоді подумав: “Та, певне, просто дятел довбе струхлявілий усередині стовбур”. Але то був не дятел, а Лавінія Неббс, то лунко калатало її серце.

Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.

Швидше, швидше.

Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.

Бігом!..

І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя — на неї враз наринула могутня хвиля музики, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним жахом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди; а музика гучала все виразніше, все навальніше і гнала її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.

“Ну, ще трохи, ще, — благала вона подумки. — Сто вісім, сто дев’ять, сто десять!.. Усе! А тепер — бігом через місток!”

У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх, квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мостинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.

“Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися, бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від такого жахіття. Тікай, тікай!” І вона мчала містком.

“О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись нагору! Ось вона, стежка, тепер між ті пагорки… О боже, як темно і як далеко ще бігти… Навіть як я тепер закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вже несила… Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця… О боже, дай мені врятуватися… якщо я тільки добудуся жива додому, то вже ніколи не вийду сама… Дурна я була, справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер — на той бік!”

Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.

“Ось і ґанок! Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку — ввійти, замкнутись — і я в безпеці!”

А онде… яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу впало в око, дорога ж кожна мить… а проте онде вона, блищить на балюстраді веранди, недопита склянка лимонаду, залишена там хтозна-коли — рік тому, аж пів-вечора тому! Склянка з лимонадом, стоїть собі спокійнісінько на балюстраді, мов нічого й не сталось… і…

Лавінія чула, як її ноги незграбно ступають по веранді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї всередині усе аж кричить.

Та ось ключ уже в замку.

“Відмикай же, хутчій!”

Двері відчинилися.

“Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!”

Вона захряснула двері.

— Тепер на ключ, на засув, швидше! — знесилено, мало не зомліваючи, прошепотіла вона. — Замикай міцніш, міцніш!

Двері замкнено і взято на засув.

Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до серця — його стукіт помалу затихав.

“Удома! О боже, удома, в безпеці! Усе минуло, минуло, минуло!.. — Вона важко, знеможено припала спиною до замкнених дверей. — Минуло, минуло. Ану, прислухайся. Ніде ані звуку. Хвалити бога, все позаду, я вдома, у, безпеці. Більш ніколи не вийду на вулицю поночі. Сидітиму вдома. І в той яр більш ані ногою. Ой, як добре, так добре, що я уже вдома, що все минулося! Я в безпеці, двері замкнені… Стривай!.. Ану, визирни у вікно”.

Вона визирнула.

“Та ні, нікого там нема! Анікогісінько. І ніхто за мною не йшов. Ніхто не гнався…”

Вона звела дух і мало не засміялась сама із себе.

“Ну звісно, що ні. Якби за мною хтось гнався, то вже давно схопив би мене. Не така я прудконога… Ніде нікого, ні на веранді, ні на подвір’ї. По-дурному я наполохалась. Тікала ні від чого. А там, у яру, так само безпечно, як і будь-де. Та все одно добре бути вдома. Тут так тепло, так хороше, що нічого в світі більш не треба”.

Вона простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом завмерла.

— Що там? — мовила тихо. — Що там таке? Що?

У вітальні позад неї хтось прокашлявся.

— От чортівня, завжди вони все зіпсують!

— Та не переймайся ти так, Чарлі.

— А про що ж нам тепер балакати? Марно балакати про Нелюда, коли його й живого нема! Отож і боятися більше нічого!

— Не знаю, як ти, Чарлі, — сказав Том, — а я знов подамся до літньої льодовні, сяду біля дверей і уявлятиму, собі, що він живий, от і піде мороз поза шкірою.

— Це виходить — самого себе дурити.

— Як хочеш дрижаків похапати, то мусиш щось вигадати, Чарлі.

Дуглас не слухав, про що говорять Том і Чарлі. Він дивився на будинок Лавінії Неббс і тихо бурмотів сам до себе:

— Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину лишалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би допити його… І в яру я був, і тут був — скрізь, де все те діялося…..

Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.

— А знаєш, — сказав Том, — я не вірю, що Нелюд і справді помер.

— Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?

— Звісно, що був, — відказав Том.

— Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!

— А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?

— Та ні, але хай би там вискочила з дому, — побігла вулицею, кричала б: “Нелюд! Нелюд!” — а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.

— А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?

— Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.

— Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?

— Та я… — почав був Дуглас і замовк. Секунд із п’ять лише сонце шкварчало на небі.

— Оце-то так… — нарешті прошепотів Чарлі. Том посміхався й чекав.

— Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішечки, — збуджено сказав Чарлі. — Звичайний собі чоловік.

— Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де, він більше скидався на продавця солодощів, отого, що торгує ввечері біля кіно “Еліт”.

— То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? Йшов собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз туди, а міс Неббс його вбила, так?

— Ну звісно!

— Та ні, постривай. Ніхто ж з нас не знає, який той Нелюд із себе. Портретів його немає. А тих, хто його бачив, він повбивав.

— Знаєш ти добре, який він із себе, і Дуг знає, і я. Він має бути високий на зріст, правда ж?

— Правда…

— Блідий з обличчя, так?

— Блідий, атож.

— І худющий, як кістяк, і з довгим чорним волоссям, еге ж?

— Еге ж, я завжди так казав.

— Із великими вилупатими очима, зеленими, наче в кота?

— Оце він достоту і є.

— Отож-бо, — чмихнув Том. — Ну, а той бідолаха, котрого витягли вранці з будинку міс Неббс, — який він був?

— Малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий, волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде… Томе, ну ти й дав! Ходім! Гукнемо хлопців! Розтлумач їм усе так, як мені. Виходить, Нелюд живий. І сьогодні вночі знову никатиме по місту.

— Еге… — мовив Том і раптом замислився.

— Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не пішло прахом. А ти раз — і відвернув лихо, поки ще не пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлопці!..

І Чарлі дременув геть, радісно волаючи й вимахуючи руками.

А Том, побліднувши на виду, лишився стояти на тротуарі перед будинком Лавінії Неббс.

— Ой-ой-ой! — прошепотів він. — І що ж це я накоїв! — А тоді обернувся до Дугласа. — Слухай, Дуг, що ж це я накоїв!

Дуглас невідривно дивився на будинок. Губи його ворушились.

— Я ж був учора ввечері в яру. І бачив Елізабет Ремселл. А потім вертався додому і проходив тут. І бачив отам на веранді склянку з лимонадом. Ще тільки вчора ввечері. І навіть подумав, чи не випити його… і таки міг випити…

Вона була з тих жінок, чиї руки завжди при ділі — то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь вариво. Бувало, зранку, тихенько щось мугикаючи, вона розкачувала тісто, десь над полудень виймала з духовки й ставила прохолонути гарячі пироги, а ближче до вечора подавала їх на стіл. Розставляла порцелянові чайні чашки, і вони тихенько дзвеніли, наче дзвоники у швейцарському годиннику. Вона без упину снувала по дому таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші порошинки, і скрізь давала лад. Віконні шибки начищала, так, що вони блищали, мов дзеркала, й самі притягували сонячне проміння. Досить їй було пройтися садком з лопаткою в руці, як усі квіти підводили свої тріпотливі вогнисті віночки на теплій хвилі повітря, що линула позад неї. Спала вона напрочуд спокійно, щонайбільше тричі за цілу ніч перевертаючись з боку на бік, уся обм’якла, наче біла рукавичка, яку на світанку знову напне на себе моторна рука. А коли вставала, то легенько доторкалася до всіх навколо, так ніби поправляла картини, що трохи покосились на стіні.

Та що ж тепер?..

— Бабуся… — тільки й чути було в домі. — Прабабуся…

Тепер немовби доходив кінця довжелезний стовпчик чисел в арифметичному прикладі на додавання. Безліч разів начиняла вона всякою всячиною індичок, курчат, голубів, дорослих чоловіків і малих хлопців. Безліч разів мила стелі, стіни, хворих і дітлахів. Настилала лінолеум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, підтримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болючих ранок та подряпин. Її невтомні руки не знали спокою — то вони заспокійливо гладили когось, то щось тримали, то кидали бейсбольний м’ячик, то орудували крокетним молотком, то загортали якесь насіння в чорну землю, то вкривали запечені в тісті яблука, чи казанок з тушкованим м’ясом, чи малих, що кидались уві сні. Безліч разів вона спускала штори, гасила свічки, повертала електричні вимикачі — і старіла. Озираючись назад, вона бачила мільйони всіх тих справ, що їх починала, робила й закінчувала на своєму довгому віку, — усе підсумовано, підведено риску, виписано під нею останні цифри, і ось уже поволі поставлено в рядок завершальний нуль. І тепер вона мовчки стояла з крейдою в руці вже поодаль від дошки життя, в цю останню годину перед тим, як узяти ганчірку й стерти з неї геть усе.

— Ану, дай-но ще гляну, — сказала прабабуся, — дай-но гляну…

Без метушні й зайвого слова вона, як звичайно, обійшла і доскіпливо оглянула весь дім, а вже тоді рушила до сходів і, не привертаючи нічиєї уваги, подолала три марші нагору, до своєї кімнати, де безмовно, як тінь, лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала вмирати.

І знов по дому покотилося:

— Бабуся!.. Прабабуся!..

Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж в’язів аж до краю зеленого яру.

— Нагору… нагору!..

Уся родина обступила її ліжко.

— Ідіть собі, я полежу сама, — прошепотіла зона.

Визначити її недугу не допоміг би ніякий мікроскоп — то була тиха, але непоборна, дедалі тяжча втома, що скрадливо сковувала її худеньке, наче в горобчика, тіло, і воно помалу поринало в сон — усе глибше й глибше.

Що ж до її дітей та дітей її дітей, то вони й подумати ніколи не могли, що це мирне згасання, така природна в світі річ, викличе в них стільки тривоги і страху.

— Бабусю, послухай… не можна ж залишати нас отак зненацька. Без тебе тут усе розвалиться. Дай нам час підготуватися, поживи ще хоч рік!

Прабабуся розплющила одне око. І, наче запорошений привид з дахового віконця спустілого будинку, на родичів глянули всі її дев’яносто літ.

— Томе…

Хлопця підштовхнули самого до ліжка, звідки долинув шепіт.

— Томе, — ледь чутно, наче звідкись іздаля, заговорила прабабуся, — у південних морях у житті кожного чоловіка настає такий день, коли він розуміє, що прийшла пора попрощатися з усіма друзями, сісти в човен і пливти геть. Так він і робить, і це цілком природно, бо настав його день. Отак і сьогодні. Ми з тобою дечим дуже схожі: часом ти йдеш у кіно на суботній ранковий сеанс і сидиш там аж до дев’ятої вечора, так що доводиться посилати по тебе тата. Але, Томе, коли ті самі ковбої починають стріляти в тих самих індіанців на тій самій горі, то найкраще встати й піти з кіно, не шкодуючи й не повертаючи назад. Ось і я йду від вас, поки ще почуваю себе щасливою і можу тішитися життям.

Потім вона покликала до себе Дугласа.

— Бабусю, а хто ж наступної весни лататиме покрівлю?

Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квітня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злетілись дятли й почали довбати ґонт. Аж ні — то була прабабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові дощечки.

— Дугласе, — прошепотіла вона, — ніколи не давай латати покрівлю тому, кому це не в радість.

— Гаразд, ба.

— Як настане квітень, озирнися і спитай: “Хто хоче латати покрівлю?” І в кого засвітяться очі, той тобі й потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто, аж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташок на деревах унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флюгер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити її… — Голос прабабусин поступово затих.

Дуглас плакав.

Прабабуся знову прочнулася.

— Ну-ну, ти чого це?

— Того, — відказав він, — що завтра тебе вже тут не буде.

Вона піднесла до обличчя невелике ручне дзеркальце, а тоді повернула його до хлопця. Він подивився на її обличчя, потім на своє обличчя в дзеркалі і знов на прабабусине. А вона сказала:

— Завтра я встану о сьомій ранку, вмиюся і разом з Чарлі Вудменом побіжу до церкви, а потім ми вирушимо на гуляння в Електричний парк, там я плаватиму, бігатиму босоніж, падатиму з дерев, жуватиму м’ятну гумку… Дугласе, Дугласе, посоромся! Ти ж підстригаєш нігті, правда?

— Так, ба.

— І не плачеш, коли що сім років твоє тіло оновлюється, коли в тебе на пальцях і в серці відмирають старі клітини й народжуються нові. Тобі ж це не вадить, га?

— Ні, ба.

— Ну, то поміркуй, хлопче. Ніхто ж не зберігає зістрижених нігтів, хіба що якийсь дурень. А чи бачив ти коли, щоб змія потягла кудись ховати свою скинуту шкіру? От і в цьому ліжку нема вже нічого, крім нігтів та висхлої шкіри. Досить натужитись і добре зітхнути, як я розсиплюся на порох. Важлива не оця я, що лежить під укривалами, а оця, що сидить скраєчку ліжка й дивиться на мене, і ота я, що готує внизу вечерю, або клопочеться в гаражі коло машини, або сидить у бібліотеці й читає книжку. Нова парость — ось що важливе. І насправді я сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу років мої паростки, яких буде на той час із ціле містечко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліптів. Оце моя відповідь тим, хто питає про такі поважні речі. А тепер біжи мерщій і клич сюди всіх!

Нарешті всі родичі зібрались у кімнаті й стояли в чеканні, як стоять люди, що прийшли на вокзал провести когось у дорогу.

— Ну от, — сказала прабабуся, — настав мій час. Я не смиренниця, і мені приємно бачити вас усіх коло мого ліжка. На тому тижні вас чекає чимало справ: треба опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити дітям теплий одяг. А що оцієї мене, яку задля зручності кличуть прабабуся, тут уже не буде, то всі оті я, яких звуть дядечко Берт, Лео, Том, Дуглас і так далі, повинні взяти дещо на себе й робити хто що може.

— Гаразд, бабусю.

— І не треба тут завтра ніяких пишних церемоній. Не хочу, щоб мені співали хвалу — свого часу я й сама сказала про себе доволі втішних слів. Нема такої їжі, якої б я не їла, нема такого танцю, якого б не станцювала, і тепер лишилося тільки скуштувати останнього пирога й проспівати останню пісню. Але я не боюся. Як по правді, то мені навіть цікаво. І хай смерть не сподівається мене обділити — я жодної крихти повз рота, не пропущу. Отож за мене не турбуйтесь. А тепер усі йдіть і дайте мені заснути…

Десь тихенько зачинилися двері.

— Отак воно краще…

Лишившись сама, прабабуся зручно вмостилася в теплій кучугурі полотна та вовни, простирадл та укривал, і клаптикова ковдра вигравала над нею всіма кольорами, наче циркові прапорці в давні літа. А вона лежала й почувала себе такою ж маленькою і загадковою, як вісімдесят з чимось років тому, коли, прокинувшись уранці в своєму ліжечку, з приємністю розправляла тендітні кісточки.

Колись дуже давно, пригадувала вона, мені снився сон, страшенно гарний, та раптом мене хтось збудив, і то був день, коли я народилася. А тепер? Стривай, треба прикинути… Вона повернулася думкою до дійсності. Де ж це я була? Дев’яносто років… Як віднайти нитку того давнього сну й відновити його?.. Вона вистромила з-під укривал маленьку кощаву руку. Осьде… Атож, оце воно й є. Вона всміхнулася. Занурившись іще глибше в теплий сніговий замет, повернула голову на подушці. Тепер було гаразд. І ось уже… так, так, ось уже той сон почав помалу зринати в її свідомості, заколисливий, наче тихе море, що хлюпочеться вподовж безконечного, вічно молодого берега. Тоді накотився теплою хвилею, підняв її із снігу й поніс кудись над майже забутим дитячим ліжечком.

А внизу, подумала вона, зараз чистять столове срібло, прибирають у підвалі, витирають порох у кімнатах. Їй було чути, як у всьому домі триває життя.

— От і добре, — прошепотіла прабабуся, линучи на хвилі сну. — Життя є життя, так і має бути.

І хвиля понесла її від берега.

— Ой, привид! — зойкнув Том.

— Ні, — озвався голос. — Це я.

У темну спальню, де пахло яблуками, влилося примарне світло. Скляна літрова банка немовби висіла в повітрі, і в ній мерехтіли десятки тьмяних вогників. І в цьому блідому посвіті урочисто блищали Дугласові очі. Він так засмаг, що його обличчя й руки ніби розчинились у темряві і нічна сорочка здавалася безплотною примарою.

— Ох ти ж! — вихопилось у Тома. — Скільки світлячків! Двадцять, тридцять?

— Цить, не кричи!

— Навіщо вони тобі?

— Нас полаяли за те, що ми читали допізна з ліхтариками під укривалом, хіба ні? А коли тут буде банка зі світлячками, ніхто й слова не скаже — подумають, що це просто колекція.

— Дуг, ну ти ж і голова!

Але Дуглас нічого на це не відповів. Він поважно поставив той мерехтливий світильник на нічну тумбочку, взяв олівця й заходився ревно писати щось у своєму блокноті. Світлячки спалахували, пригасали, знову спалахували й пригасали, і в його очах раз по раз зблискували три десятки мигтючих зеленкувато-блідих вогників, а він усе писав та писав — десять, двадцять хвилин, — нанизував рядок за рядком, закреслював і виправляв, записував і переписував усе те, що назбирав похапцем протягом літа. Том лежав і, мов заворожений, дивився на маленьке живе вогнище, що тріпотіло й блимало всередині банки, аж поки так і заснув, спираючись на лікоть, а Дуглас тим часом і далі писав. Нарешті на останній сторінці він підсумував уже записане:

“НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА РЕЧІ, БО:

— коли це, приміром, машини, вони розвалюються, або іржавіють, або гниють, або й узагалі залишаються недороблені… або ж їх назавжди замикають у гаражі…

— коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе знову притягає до землі…

— коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте завжди доїжджає тільки до кінця колії…

НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА ЛЮДЕЙ, БО:

— вони кудись від’їздять…

— незнайомі вмирають…

— знайомі так само вмирають…

— друзі вмирають…

— одні вбивають інших, як ото в книжках…

— і твої родичі теж можуть умерти”.

Отже…

Він глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря, а тоді поволі, з шумом випустив його; потім удихнув знову й так само повільно відітхнув крізь зчеплені зуби.

Отже…

І дописав великими й жирними друкованими літерами:

“ОТЖЕ, КОЛИ ТРАМВАЇ, І БРОДЯГИ, І ЗНАЙОМІ, І ДРУЗІ МОЖУТЬ ПІТИ НА ЧАС ЧИ ПІТИ НАЗАВЖДИ, АБО РОЗВАЛИТИСЬ, АБО ВМЕРТИ, І КОЛИ ЛЮДЕЙ МОЖУТЬ УБИВАТИ, І КОЛИ ТАКІ ЛЮДИ, ЯК ПРАБАБУСЯ, ЩО МАЛИ Б ЖИТИ ВІЧНО, ТЕЖ МОЖУТЬ УМЕРТИ… КОЛИ ВСЕ ЦЕ ПРАВДА… ТО І Я, ДУГЛАС СПОЛДІНГ, КОЛИСЬ… МАЮ…”

Але в цю мить світлячки, немов притлумені його похмурими думками, потемніли й згасли.

“Усе одно я не можу зараз писати далі, — подумав Дуглас. — Не хочу більш писати сьогодні. От не хочу — і край”.

Він озирнувся на Тома, що так і спав собі, зіпершись на лікоть. Тоді торкнув його за руку, і Том, зітхнувши уві сні, важко повалився на подушку.

Дуглас узяв банку з холодними згаслими комахами, і вони знов заблимали блідими вогниками, неначе тепло його руки повернуло їх до життя. Він підніс банку так, щоб освітлити написане на останній сторінці блокнота, де лишилося дописати кілька завершальних слів. Але натомість пішов до вікна й відхилив назовні раму з протимоскітною сіткою. Потім відкрутив з банки покришку й вивернув розсип блідих іскор у безвітряну ніч. Світлячки розправили крильця й полетіли геть.

Хлопець провів їх очима. Вони зникли, наче тьмяні клаптики останніх сутінків в історії вмирущого світу. Вислизнули з його рук, як останні дрібки згаслої надії, їх не стало — і його обличчя, і тіло і все його нутро враз затопила темрява. Він лишився геть спустошений, мов ота банка, в якій були світлячки і яку він, сам того не помітивши, поклав поруч себе на ліжко, коли спробував заснути…

Так вона й сиділа день за днем і ніч за ніччю у своїй скляній труні, сиділа й чекала, і тіло її тануло в карнавальному сяйві літа, мерзло на жаских зимових вітрах, а з обличчя не сходила застигла широка усмішка, і гачкуватий восковий ніс усе так само нависав над блідо-рожевими зморшкуватими восковими руками, що навіки заклякли над розкладеною віялом колодою старовинних ворожильних карт. Чаклунка Таро. Яке дивовижне ім’я! Чаклунка Таро. Вкинеш у срібний проріз один цент, і десь далеко внизу, в потаємній глибині, рипне, скреготне машинерія, заклацають якісь важільці, закрутяться коліщатка. І тоді чаклунка в прозорому ящику підведе своє лискуче обличчя й засліпить тебе гострим, як голка, поглядом. Її невблаганна ліва рука сягне вниз і, дрібно здригаючись, ковзне по картах — по всіх тих загадкових черепах, чортах, повішених, пустельниках, кардиналах і блазнях, — а голова низько похилиться, видивляючись, що тобі судилося: горе чи вбивство, надія чи здоров’я, нове народження щоранку чи нова смерть щовечора. Потім чаклунка уривчасто поводить каліграфічним пером по звороті карти й упустить її в похилий жолоб, звідки вона випорсне тобі в руки. А сама чаклунка востаннє блимне на тебе вже пригаслими очима й знову застигне в чеканні у своїй вічній скляній оболонці — на тиждень, місяць чи рік, — аж поки нова мідна монетка відродить її до життя.

І ось тепер ця мертва воскова подоба з нехіттю дивилась, як до неї наближаються двоє хлопчаків.

Дуглас приклав долоню до скла.

— Ось вона.

— Та це ж просто воскова лялька, — сказав Том. — І чого ти привів мене дивитись на неї?

— Завжди в тебе “чого” та “чого”! — закричав Дуглас. — Того що того, ось чого!

Того що… Світло в Галереї розваг нараз потьмяніло… Того що…

Одного дня виявляється, що ти живий.

Вибух! Струс! Осяяння! Захват!

Ти радісно смієшся, танцюєш, кричиш.

Та невдовзі сонце заходить за хмари. Ясного серпневого полудня валить сніг, тільки ніхто його не бачить.

Минулої суботи в ранковому ковбойському фільмі на розжареному до білого екрані впав мертвий один чоловік. Дуглас аж скрикнув. За ті роки, що він себе пам’ятав, він бачив з мільйон разів, як убивають, вішають, спалюють, знищують екранних ковбоїв. Але тепер, той один чоловік…

Ніколи вже не буде він ходити, бігати, сідити, сміятися, плакати, не буде анічогісінько, думав Дуглас. Ось у цю мить він уже холоне… Зуби в Дугласа цокотіли, серце важко калатало в грудях. Він міцно заплющив очі, відчуваючи, як його всього судомить і трусить.

Довелось йому втекти від решти хлопців, яких не тривожила думка про смерть, і вони сміялися й тюкали на вбитого, так наче він був ще живий. А Дуглас і той мертвий чоловік уже пливли в човні не знати куди, тим часом як усі інші зосталися позаду на ясно освітленому березі й бігали, скакали, шаліли, і гадки не маючи, що човен з Дугласом та мерцем пливе, пливе і ось уже поринає в темряву… Похлинаючись слізьми, Дуглас побіг до пропахлої лимонним духом чоловічої вбиральні, і там його вивернуло трьома потужними, наче з пожежного гідранта, струменями.

Він чекав, поки минеться нудота, й думав: “Скільки людей, яких я знав, померли цього літа! Полковник Фрійлі — помер. А я досі й не усвідомлював цього. Чому?.. Прабабуся — теж померла. Справді-насправді. І важить не тільки це, але й… — Він затнувся на цій думці. — Але й я!.. Ні, мене вони вбити не можуть!..” — “Ще й як можуть, — заперечив якийсь голос у ньому самому. — Досить їм тільки захотіти, і хоч би як ти відбивався, хоч би як кричав, тебе накривають величезним ручиськом — і все…” — “Я не хочу вмирати!” — безгучно заволав Дуглас. “Хочеш чи не хочеш, а доведеться, — не вгавав той голос, — усе одно доведеться…”

За вікном кінотеатру сонце заливало сліпучим сяйвом якусь наче несправжню вулицю, несправжні будинки, людей, що рухались неприродно повільно, так ніби їх притискало до землі важке вогненне море палаючого газу, і Дуглас подумав, що тепер уже він таки повинен піти додому й докінчити отой останній рядок у своєму п’ятицентовому записнику: “…і я, Дуглас Сполдінг, колись маю померти”.

Хвилин із десять він усе не зважувався перейти вулицю, чекаючи, поки трохи заспокоїться серце, а на тому боці була Галерея розваг, і він бачив дивовижну воскову чаклунку, що сиділа, як завжди, у прохолодному запорошеному присмерку, тримаючи під рукою людські долі. Якась машина, проїжджаючи вулицею, кинула яскравий відсвіт у Галерею, там гойднулися тіні, і Дугласові здалося, що воскова жінка швидко кивнула головою, щоб він зайшов.

Він слухняно рушив на той поклик, а за п’ять хвилин вийшов з Галереї твердо впевнений, що не помре. Тепер, вирішив він, треба неодмінно показати чаклунку Томові…

— Зовсім як жива, — сказав Том.

— А вона й справді жива. Ось зараз побачиш. Дуглас проштовхнув у проріз монетку. Нічого не сталося.

Він загукав через усю Галерею до її власника, містера Чорні, що сидів на перевернутому дротяному ящику від содової води і саме підніс до рота вже спорожнену на дві третини пляшку з коричнево-жовтою рідиною.

— Гей! Щось негаразд із чаклункою!

Містер Чорні почвалав до них; очі його були сонно приплющені, віддих хрипкий і уривчастий.

— І з китайським більярдом негаразд, і з кінемаскопом, і з електричними стільцем “Страть себе за пенс”… — Він грюкнув кулаком по скляному ящику. — Гей, ти тамі Ану, оживай!

Чаклунка сиділа незворушно.

— Кожен місяць дорожче коштує її лагодити, ніж я на ній заробляю. — Містер Чорні витяг із-за ящика дощечку з написом “Несправна” й почепив її просто проти чаклунчиного обличчя. — Та негаразд не тільки з нею. Негаразд і зі мною, і з вами, з цим містом, з країною, з цілим світом! Пропади воно все пропадом! — І насварився кулаком на воскову жінку. — На смітник тебе! Чуєш, на смітник!

Він почовгав геть, важко опустився на свій ящик і помацав монетки в кишені фартуха, так ніби там у нього боліло в животі.

— Та ні, не може бути… не може вона зіпсуватися, — вражено мовив Дуглас.

— Вона ж стара, — заперечив Том. — Дідусь каже, вона стояла тут ще тоді, як він був малий, та й раніше теж. То колись же має вона гигнути…

— Ну прошу тебе, — пошепки звернувся Дуглас до чаклунки, — будь ласка, напиши що-небудь, хай Том побачить! — І нишком засунув у проріз ще одну монетку. — Будь ласка…

Хлопці припали до скла, і від їхнього віддиху воно взялося туманними плямами.

І раптом у глибині ящика зашурхотіло, задзижчало.

Чаклунка повільно підвела голову й подивилася на хлопців таким поглядом, що вони аж похололи, і водночас її ліва рука несамовито засіпалась над картами, то спиняючись на мить, то знов пориваючись далі. Та ось голова її похилилась, рука завмерла, машину затрусило, права рука почала соватися туди-сюди, шкрябаючи пером по карті, спиняючись і знову шкрябаючи, а перед тим, як остаточно заклякнути, так шалено шарпнулася, що аж забряжчали скляні стінки ящика. Потім з машини вихопився такий звук, наче вона задихнулась, ковзнуло якесь коліщатко, і в підставлені Дугласові долоні вилетіла малесенька ворожильна карта.

— Вона ожила! Вона знову ворожить!

— А що там на карті, Дуг?

— Те саме, що вона написала мені в суботу. Ось слухай…

І Дуглас прочитав:

— І оце все? — спитав Том.

— А внизу приписано: “Віщування: довге, веселе життя”.

— Ну, це вже краще! А мені вона поворожить? Дуглас укинув монетку. Чаклунка задвигтіла. В руки хлопцеві впала карта.

— Хто вибіжить звідси останній, той відьмине гузно, — недбало мовив Том.

Вони вилетіли з Галереї так швидко, що містер Чорні аж хекнув і затис у кулаках мідні центи — сорок п’ять в одному й тридцять шість у другому.

Надворі, у незатишному світлі вуличних ліхтарів, Дуглас і Том зробили жахливе відкриття. Карта була чиста — жодного напису.

— Не може бути!

— Заспокойся, Дуг. Просто випала чиста карта, а втратили ми всього один цент.

— Це ж не просто чиста карта й не просто один цент — ідеться про життя і смерть!

Ставши під самим ліхтарем, навколо якого тріпотіли нічні метелики, поблідлий від хвилювання Дуглас пильно розглядав карту, з шурхотом повертав її то так, то так, намагаючись добачити на ній якісь слова.

— У неї кінчилося чорнило.

— У неї ніколи не кінчається чорнило!

Дуглас кинув погляд на містера Чорні, що сидів у присмерку, допиваючи свою пляшку й клянучи все на світі, і навіть гадки не мав, який він щасливий, що живе в Галереї розваг. “Не дай боже, подумав Дуглас, щоб і Галерея розвалилась. На цьому світі й так досить лиха: зникають друзі, людей убивають і ховають, — то хай хоч Галерея залишиться така, як є, ну, будь ласка…”

Тепер Дуглас збагнув, чому його так вабило до Галереї цілий попередній тиждень та й цього вечора. Бо все там було раз і назавжди усталене, все на своїх місцях, наперед відоме, певне й непорушне: блискучі срібні прорізи для монет; жахлива горила за склом, яку вічно вбиває кинджалом восковий герой, рятуючи ще восковішу героїню; все ті самі втікачі з Пенсільванської в’язниці на незмінній стрічці кінемаскопа, що, приведена в рух тим-таки мідним пенсом, з шурхотом і потріскуванням крутиться на котушках під голою електричною лампочкою, і за маленьким віконцем розгортається шалена гонитва: втікачі щоразу наражаються чи мало не наражаються то на поїзд, то на автофургон, то на трамвай, щоразу летять з пірса в океан, але ніколи не потопають, бо їм призначено знов і знов наражатися на поїзди, автофургони й трамваї і летіти шкереберть з того самого знайомого до дрібниць пірса. Тісні, замкнені в самих собі світи, дешеві хвилинні видовища, що їх пускаєш у хід за пенс, аби знов повторилися давні й незмінні дійства та картини. Досить лиш забажати — і, підхоплені піщаним вітром, зніматимуться в небо на своєму “Соколику” брати Райти[44], і показуватиме зуби в осяйній усмішці Тедді Рузвельт[45], і будуватиметься й горітиме, горітиме й будуватиметься Сан-Франціско, і все те повторюватиметься, аж поки падатимуть у прорізи байдужих машин вологі від спітнілих долонь монетки.

Дуглас обвів поглядом вечірнє місто, де в першу-ліпшу мить могло статися що завгодно. Тут і ввечері, і вдень було надто мало прорізів, щоб укинути в них свої монетки, надто мало випадало тобі карт з віщуваннями, а коли й випадали, то надто мало було в тих віщуваннях сенсу. Тут, у світі людей, ти міг віддати свій час, гроші, молитву і не дістати нічого натомість.

А там, у Галереї, можна було потримати в руках блискавку в електричній машині “Чи довго втерпиш?”: розсунеш убоки хромовані рукоятки — і палючий струм гострим жалом прошиє зсудомлені пальці. Можна було торохнути кулаком по мішку з тирсою і побачити на силомірі, скільки сотень фунтів ти маєш у м’язах, щоб торохнути, як буде треба, по цілому світу. А ще ти міг позмагатися силою з роботом, і чимдуж наваживши на його руку, засвітити лампочки десь посередині стояка з цифрами, а якби здолав суперника, то на самому вершечку спалахнув би справжній фейєрверк.

Отож у Галереї ти знав напевне: зробиш те й те — матимеш те й те. І виходив звідти вмиротворений, мов з якогось уперше відвіданого храму.

Але тепер… Що ж тепер?

Чаклунка ще ворушиться, але нічого не віщує і, як видно, скоро сконає в своїй скляній труні. Дуглас знову подивився на містера Чорні: той куняв, і йому було начхати на всі світи, навіть на свій власний. Настане день, коли вся ця чудова машинерія без дбайливого догляду геть поіржавіє, втікачі з в’язниці навіки застигнуть, чи то не долетівши до води, чи то майже схоплені, чи то мало не збиті паровозом, а брати Райти більш не піднімуть у повітря овій схожий на повітряного змія літак…

— Томе, — сказав Дуглас, — треба піти посидіти в бібліотеці й добре все це обмізкувати.

Вони рушили вулицею, передаючи один одному й роздивляючись чисту білу карту.

Вони посиділи в бібліотеці у м’якому світлі ламп під зеленими абажурами, а тоді вийшли і вмостилися на спині кам’яного лева, похмуро гойдаючи ногами.

— Той старий Чорні знай кричить на неї, погрожує вбити.

— Не можна її вбити, Дуг, вона ж ніколи не була жива.

— А поводиться він з нею так, наче вона жива, або колись була жива абощо. Весь час кричить, от їй, мабуть, і урвався терпець. А може, й ні, може, то вона в такий спосіб попереджає нас, що її життя в небезпеці. Написала невидимим чорнилом… або лимонним соком! Атож, тут напевне написано щось таке, чого вона не хотіла, щоб побачив містер Чорні, якби глянув на карту, поки ми ще були в Галереї. Ану, потримай карту. В мене є сірники.

— Чого б то їй писати нам, Дуг?

— Тримай карту. Отак!

Дуглас запалив сірника й швидко поводив ним під картою.

— Ой! Не печи мені пальці, Дуг, на них же нічого не написано.

— Дивись! — вигукнув Дуглас.

І справді, на білій картці проступили тонкі, мов павутиння, кручені лінії, схожі на химерні завитки літер, що складалися в слова… одне… два… три…

— Горить! — крикнув Том і упустив карту.

— Наступи ногою!

Та поки вони підхопились і стали топтати кам’яну спину старого лева, карта вже догоріла.

— Дуг! Тепер ми ніколи не дізнаємося, що там було написано!

Дуглас тримав на долоні ще теплі чорні пластівці.

— Ні, я бачив. І запам’ятав слова.

Пластівці ледь чутно зашелестіли в його руці й розсипалися на попіл.

— Пригадуєш, навесні ми бачили комедію “Чарлі-втікач”, то там потопав один француз і весь час гукав по-французькому: “Secours, secours!”[46] — а Чарлі ніяк не міг зрозуміти. А потім хтось сказав йому, що це означає, і Чарлі стрибнув у воду й врятував того чоловіка. Так от, на карті було це слово — secours, я своїми очима бачив!

— А чому вона написала по-французькому?

— Та щоб містер Чорні не зрозумів, дурний ти!

— Дуг, то був просто водяний знак, його й стало видно, коли ти нагрів карту… — Та, помітивши вираз братового обличчя, Том замовк. — Ну гаразд, не сердься. Щось там наче було схоже на те слово чи на якесь інше. Але ж були й ще якісь слова…

— Були — “мадам Таро”… Томе, тепер я зрозумів! Колись дуже давно і справді була така мадам Таро, відома віщунка. Я навіть бачив її портрет в енциклопедії. До неї приїздили люди з усієї Європи. Ну як, дійшло до тебе? Думай, Томе, думай!

Том знову сів левові на спину й подивився в кінець вулиці, де мерехтіли вогні Галереї.

— Та невже вона і є справжня мадам Таро?

— Авжеж! Сидить собі в скляному ящику під усіма тими червоними та блакитними шовками й під старим напіврозтопленим воском! Може, давно-давно хтось її приревнував чи зненавидів, отож і залив воском та замкнув навіки в цій в’язниці, а потім вона переходила від лиходія до лиходія й нарешті через сотні років опинилася тут, у Грінтауні, в штаті Іллінойс, і, замість ворожити європейським королям, мусить працювати за нікчемні мідяки!

— Ти кажеш — лиходії? То й містер Чорні?..

— Прізвище — Чорні, сорочка в нього чорна, штани чорні, краватка теж чорна. І в кіно всі лиходії завжди в чорному, хіба ні?

— Чого ж вона не покликала на допомогу ще торік чи позаторік?

— А хто знає, може, вона вже сто років пише на картах лимонним соком, а всі читають тільки написане чорнилом, і тільки ми додумалися нагріти карту сірником і побачити, що там насправді. І добре, що я знаю, як перекласти оте secours.

— Ну гаразд, вона просить допомоги. То й що?

— Звісно, ми її врятуємо.

— Викрадемо з-під носа в містера Чорні, еге? А скінчиться це там, що ми самі опинимось у скляних ящиках, залиті воском, наче два чаклуни, й будемо сидіти в них десять тисяч років.

— Томе, та ось же бібліотека. Ми озброїмося проти містера Чорні всякою магією та чарівними зіллями.

— Є лиш одне чарівне зілля, яке може здолати містера Чорні, — сказав Том. — Кожного вечора, як тільки в нього набирається досить пенсів, він… Ану, дай гляну… — Том видобув з кишені жменьку мідяків. — Може, й вистачить. Слухай, Дуг, ти поки що йди читай книжки. А я побіжу й п’ятнадцять разів подивлюся “Втечу з Пенсільванської в’язниці”, вона мені ніколи не набридає.

Потім зустрінемося біля Галереї. Мабуть, на той час чарівне зілля вже діятиме нам на руку.

— Томе, ти повинен знати, на що йдеш.

— Слухай, Дуг, ти хочеш визволити ту принцесу чи ні?

Дуглас рвучко обернувся й побіг.

Том подивився, як за ним захряснулись двері бібліотеки. А тоді перемахнув через левову спину й поринув у темряву. На сходах бібліотеки затріпотіли рештки згорілої карти, і вітер змів їх геть.

У Галереї було темно, і покручені доріжки китайського більярду лежали ледь видимі й загадкові, мов незгарбні літери, нашкрябані на вкритій порохом долівці у печері якогось велета. За віконцями кінемаскопа самовдоволено щирив зуби Тедді Рузвельт, а брати Райти тільки-но починали обертати дерев’яний пропелер. Чаклунка сиділа у своєму ящику, і її воскові очі були тьмяні й каламутні. Аж раптом одне око зблиснуло. То сягнув знадвору крізь запорошені шиби промінь кишенькового ліхтарика. До замкнених дверей привалилася чиясь хитка громіздка постать, у замку заскреготів ключ. Двері рвучко розчахнулись і лишилися відчинені. Почулося хрипке сапання.

— Не бійся, стара, це я, — заточуючись, мовив містер Чорні.

Тим часом з вулиці до Галереї, уткнувши носа в якусь книжку, підійшов Дуглас, тоді роззирнувся й побачив Тома, що принишк у сусідньому під’їзді.

— Цс-с! — прошепотів Том. — Усе гаразд. “Втеча з в’язниці”, п’ятнадцять разів… А містер Чорні як почув, що я стільки накидав, то аж очі вирячив. Відкрив машину, вигріб усі ті пенси, нагнав мене з Галереї і мерщій подався до підвальчика по чарівне зілля.

Дуглас підкрався до вікна, зазирнув у сутінь Галереї і побачив там дві горили: одна завмерла нерухомо з восковою красунею в лапах, друга стояла посередині й злегка похитувалася з боку в бік.

— Ну, Томе, ти просто геній! — прошепотів Дуглас — Це ж він геть упився тим зіллям, еге?

— Атож, будь певен! Ну, а ти що вивідав?

Дуглас поплескав рукою по книжці й тихенько почав розповідати:

— Ця мадам Таро, як я й казав, справді провіщала багатіям долю, смерть і всяке таке, але одного разу вона дуже схибила: провістила Наполеонові поразку й смерть, та ще просто у вічі! Отож…

Він замовк і знову подивився крізь запорошену шибу на невиразну постать чаклунки, що нерухомо сиділа в своєму скляному ящику.

— Secours, — прошепотів Дуглас. — Отож Наполеон згадав про музей мадам Тюссо[47] і звелів кинути чаклунку Таро в розтоплений віск, і оце тепер…

— Диви, Дуг, що він там робить!.. Якась у нього палиця в руках, чи що.

Так воно й було. Громіздка постать містера Чорні погрозливо метнулася до скляного ящика. Брутально лаючись, він почав вимахувати великим мисливським ножем перед обличям чаклунки.

— Він напався на неї тому, що вона одна в цьому бісовому вертепі схожа на живу людину, — сказав Том. — Але він нічого їй не зробить. Ось-ось сам упаде й засне.

— Е ні, — відказав Дуглас. — Він знає, що вона попередила нас і що ми прийдемо її рятувати. А йому страх як не хочеться, щоб ми викрили його таємне лиходійство, ото він, мабуть, і надумав знищити її раз і назавжди.

— Звідки йому знати, що вона нас попередила? Ми ж і самі цього не знали, поки не пішли звідти.

— Він кидав у проріз монети й примусив її зізнатися. Вона ж не може збрехати на тих картах з черепами та кістками. Хоч-не-хоч, а мусить казати правду, отож, напевне, й дала йому карту з двома маленькими рицарями, такими собі хлопчиками, зрозумів? А це ж ми і є, з дубцями в руках, і йдемо просто сюди.

— Остання монета! — гримнув містер Чорні в Галереї. — Ось я вкидаю її і востаннє питаю тебе. Кажи, хай тобі чорт! Чи матиму я бодай якийсь зиск з цієї клятої Галереї, чи мушу визнати, що збанкрутував? Ти така ж, як і вся бісова жінота, сидиш і мовчиш, наче риба, а людина тут конає з голоду! Ану, дай карту!.. Ага! Зараз подивимось… — І він підніс карту до світла.

— Ой, Томе! — видихнув Дуглас. — Готуйсь!

— Ні! — гарикнув містер Чорні. — Брешеш ти! Брешеш! Ось тобі! — І торохнув кулаком по ящику.

Дощем сипонули скалки, сяйнули, мов падучі зірки, і поринули в темряву. Тепер чаклунка сиділа беззахисна, спокійно і незворушно чекаючи другого удару.

— Не треба! — заволав Дуглас і стрімголов кинувся у двері. — Містере Чорні!..

— Дуг! — крикнув Том.

Почувши крик, містер Чорні рвучко обернувся. Безтямно звів руку з ножем, немовби замірився вдарити. Дуглас заціпенів. Та містер Чорні тільки блимнув витріщеними очима, а тоді крутнувся й повільно повалився горілиць на підлогу — так повільно, що, здавалося, падав цілу вічність, — і з правої його руки випав ліхтарик, а з лівої сріблястою рибиною вислизнув ніж.

Том обережно ввійшов до темної Галереї і втупився очима в простерте на підлозі тіло.

— Дуг, він що — помер?

— Ні, просто його так вразило віщування мадам Таро. Бачиш, він увесь наче ошпарений. Певно, на тих картах було щось жахливе.

Власник Галереї хропів на підлозі. Дуглас позбирав розкидані ворожильні карти й, тремтячи, сховав їх до кишені.

— Нумо, Томе, треба забрати її звідси, поки не пізно,

— Украсти? Ти що, здурів?

— А ти хочеш стати співучасником ще гіршого злочину? Скажімо, вбивства?

— Та ти що, як же можна вбити це старе опудало? Та Дуглас уже не слухав. Він підійшов до розбитого скляного ящика, і воскова чаклунка Таро із шерехом, схожим на зітхання, так наче й справді чекала цього багато літ, похилилась уперед і впала йому на руки.

Годинник на вежі міської управи вибив чверть до десятої. Місяць стояв уже високо й заливав усе небо м’яким, але холодним світлом. На суцільній сріблястій смузі тротуару колихалися чорні тіні. Дуглас ішов сам, несучи на руках угорнуту в оксамит воскову ляльку, і раз у раз сторожко зупинявся в затінку тремтливих дерев. Прислухався, озирався назад. Ось почув легенький шурхіт, наче десь там бігли миші. З-за рогу вигулькнув Том і вмить опинився поруч.

— Дуг, я там трохи затримався. Боявся, щоб містер Чорні не… ну, розумієш… А потім він ожив… почав лаятись…

Ой, Дуг, а що, як він спіймає тебе з цим опудалом? Що скажуть удома? Це ж крадіжка!

— Ану тихо!

Вони прислухались, озирнулися назад, де місячною річкою текла вулиця.

— Слухай, Томе, як хочеш допомогти мені врятувати її, то допомагай, але не називай її опудалом, не репетуй і не повзи, мов неживий.

— Звісно, допоможу! — І Том теж узявся за ношу. — Ох ти, ну й важенна!

— Вона була зовсім молода, коли Наполеон… — Дуглас урвав себе на півслові. — Старі люди завжди важкі. З цього й дізнаєшся про їхній вік.

— Але навіщо ми це робимо, Дуг? Скажи мені, ну навіщо нам стільки мороки через неї? Навіщо?

Навіщо? Дуглас кліпнув очима й зупинився. Усе відбулося так швидко, він сягнув так далеко й був такий збуджений, що вже й забув навіщо. І тільки тепер, коли вони знову простували тротуаром і на їхніх повіках тріпотіли чорні метелики тіней, а від рук тхнуло порохом і воском, він мав час поміркувати над цим і повільно, якимсь дивним голосом, непевним, мов місячне світло, заговорив:

— Знаєш, кілька тижнів тому я збагнув, що я живий. Ой, як я радів і танцював! А потім, це було минулої суботи в кіно, я зрозумів, що колись маю померти. Раніше я ніколи про це не думав. І раптом мені стало не по собі, так ніби я дізнався, що назавжди закривають Спілку молодих християн чи там нашу школу, — а вона ж не така вже й погана, як ми собі уявляємо, — або що всохнуть усі персикові дерева в околиці, або що засиплють яр і більш не буде де гратися, або що я захворію і хтозна-скільки лежатиму в ліжку серед темряви, — і тоді я страшенно злякався. От і не знаю тепер, як воно все буде, але чого я справді хочу, то це допомогти мадам Таро. Сховаю її на кілька тижнів чи місяців, а тим часом почитаю в бібліотеці книжки з чорної магії і довідаюсь, як зняти з неї чари й визволити її з цього воску, щоб вона після стількох років знов зажила по-людському. А вона, звісно, буде дуже мені вдячна, отож розкладе свої карти з усіма отими чортами, чашами, мечами й кістками і наворожить мені, яку яму я маю обминати або в який четвер краще не вставати з ліжка, і тоді я житиму вічно чи десь близько того.

— Ти ж і сам у це не віриш.

— Ні, вірю, майже вірю… А тепер пильнуй, ось уже й яр. Ми підемо навпростець через звалище і…

Том нараз зупинився. Його зупинив Дуглас. Хлопці не обертались, проте виразно чули позаду важке тупання ніг, і кожен звук відлунював так гучно, мовби на дні пересохлого озера неподалік стріляли з рушниці. Хтось голосно сипав прокльонами.

— Томе, це ти навів його на слід!

Вони пустилися були навтіки, але велетенська рука схопила їх> розкидала в різні боки, і вони з криком повалилися на траву, а знавіснілий містер Чорні клацав зубами й бризкав слиною. Він тримав чаклунку за шию й за лікоть і люто блимав очима на хлопців.

— Вона моя! Що хочу, те з нею і зроблю! Навіщо ви її забрали? Від неї всі мої біди — й безгрішшя, й занепад, геть усе! Ось я її зараз…

— Ні! — вереснув Дуглас.

Та величезні залізні ручиська вже підняли нетривку воскову фігуру проти місяця та зір, розгойдали, розкрутили й з прокльоном метнули, наче з катапульти, — аж у повітрі засвистіло, — просто в яр, і вона гепнулася на звалище, збивши лавину смітя й хмару білої куряви та попелу.

— Ні! — гукнув Дуглас, сидячи на траві й дивлячись туди. — Ні!

Громіздка постать містера Чорні заточилася на самому краю урвища, і йому аж дух забило.

— Хваліть бога, що я не вас туди пожбурив! — гримнув він і непевною ходою подався геть, тоді спіткнувся і впав, зіп’явся на ноги, то бурмочучи щось сам до себе, то регочучи, то лаючись, і врешті зник з очей.

Дуглас сидів край яру і плакав. Потім висякав носа й подивився на брата.

— Вже пізно, Томе. Тато піде нас шукати. Ми мали б бути вдома ще годину тому. Біжи йому назустріч по Вашінгтон-стріт і приведи сюди.

— Невже ти полізеш у яр?

— Тепер, на звалищі, вона вже не належить нікому, і всім до неї байдуже, навіть містерові Чорні. Скажеш татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не знатиме.

— Яка тобі тепер з неї користь, машина ж уся побилася.

— Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі, як ти не розумієш, Томе!

— Та певне.

І Том поволі пішов геть.

Дуглас почав спускатися схилом, між купами попелу, брудного паперу та порожніх консервних бляшанок. На півдорозі донизу він спинився й прислухався. Тоді втупив погляд у райдужну сутінь, що оповивала крутосхил попереду.

— Мадам Таро! — погукував він ледь чутно. — Мадам Таро!

Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що ворухнувся на вітрі. Але Дуглас усе одно подавсь туди…

Міський годинник вибив північ. Майже в усіх будинках уже згасло світло. У домашній майстерні при гаражі двоє хлопців та батько відступили від чаклунки, що сиділа тепер незворушно, як і раніш, у старому лозовому кріслі, а перед нею на покритому цератою ломберному столику були розкладені химерними віялами ченці й блазні, кардинали й кістяки, сонця й комети — старовинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася восковою рукою. Говорив батько.

— …добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і з нашого міста від’їжджав цирк, я гасав по всіх усюдах і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і потім не міг витягти їх звідти. — Він кивнув головою до чаклунки. — Пригадую, років тридцять тому вона провістила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціальний ящик.

Він рушив був до дверей гаража, але Дуглас тихо озвався до нього:

— Тату… Дякую тобі. За дорогу додому. Дякую.

— Ет, пусте, — мовив батько й пішов. Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один на одного.

— Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо — ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!

— Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів, — сказав Дуглас. — Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.

— Авжеж. — Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі. — Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?

— Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від мадам Таро з наполеонівський часів…

— І ніякої механіки? А може, розріжемо й подивимось?

— Ще встигнемо, Томе. — Коли?

— Ну, через рік, через два… коли мені буде чотирнадцять або й п’ятнадцять, отоді й подивимось. А поки з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавжди. І колись ти почуєш, що в нашому місті з’явилася прекрасна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід, а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й куди поїхала… Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з тобою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде, то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, коліщатка й усяке таке. Ось воно як.

Дуглас підняв чаклунчину руку й почав водити нею над коловоротом життя, над примхами кощавої смерті, над строками й вироками, над долями й химерами, і воскова рука легенько перебігала по картах, ледь чутно черкаючи по них пересохлими нігтями. Зрушене якоюсь прихованою силою рівноваги, обличчя чаклунки нахилилося до хлопців, і застиглі очі яскраво зблиснули в різкому світлі голої лампочки.

— Провістити тобі долю, Томе?

— Авжеж.

Із широкого чаклунчиного рукава випала карта.

— Бачиш, Томе? В неї була схована карта, і вона віддала її нам! — Дуглас повернув карту до світла. — Чиста… Я покладу її на ніч у коробку з хімікатами. Завтра відкриємо коробку, і там буде щось написано.

— А що?

Дуглас заплющив очі, щоб краще побачити слова.

— Там буде написано: “Ваша покірна слуга й щирий друг мадам Флорістан Маріані Таро, хіромантка, зцілителька душ і провісниця долі, красно дякує вам”.

Том засміявся й труснув брата за плече.

— Ну-ну, Дуг, а ще що?

— Стривай, зараз скажу… А ще там буде написано ось що: “Гей-егей, круть-верть!.. Чи не краще танцювати, ніж в землі сирій лежати… І крутитись, і вертітись, і співати “Гей-егей!” А далі: “Томе й Дугласе Сполдінги, усе, чого ви забажаєте в житті, збудеться”. І ще буде сказано, що ми з тобою, Томе, житимемо вічно… ти чуєш, вічно!

— І все те на одній оцій карті?

— Усе як є, Томе.

У ясному світлі електричної лампочки всі троє — два хлопчаки і стара чаклунка — нахилили голови й усе дивились та дивились на ще чисту, але таку багатонадійну карту, і їхні блискучі очі прозирали кожне з тих незбагненно прихованих слів, що невдовзі мали випливти із туманного небуття.

— Гей-егей! — мовив Том як міг тихіше.

І Дуглас, так само пошепки, переможно підхопив:

— Гей-егей!..

Під гарячою полудневою зеленню дерев тихий голос монотонно тягнув:

— …дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять… Дуглас повільно рушив через лужок.

— Томе, що це ти там лічиш?

— …тринадцять, чотирнадцять… помовч… шістнадцять, сімнадцять… Цикади… вісімнадцять, дев’ятнадцять…

— Цикади?

— А чорт! — Том забрав руки від очей. — Чорт, чорт, чорт!

— Стережись, почують, як ти лаєшся.

— Чорт, чорт, чорт, нечиста сила! — крикнув Том. — Тепер мушу починати все з початку. Я рахував, скільки разів сюркнуть цикади за п’ятнадцять секунд. — Він підняв свого дводоларового годинника. — Треба порахувати, додати тридцять дев’ять, і дізнаєшся, скільки в цю хвилину градусів тепла. — Він подивився на годинник, заплющив одне око, нахилив голову вбік і знову зашепотів: — Раз, два, три…

Дуглас ліниво повернув голову й прислухався. Здавалось, у розжареному білястому небі здригався й бринів напнутий мідний дріт. Знов і знов, наче електричні розряди, падали з оглушених дерев і потужно били у вуха ті пронизливі металічні звуки.

— …сім, — лічив Том, — вісім…

Дуглас поплентав на веранду. Болісно мружачи очі, зайшов у передпокій. Постояв трохи, тоді повернувся на веранду й мляво гукнув Тома.

— Зараз рівно вісімдесят сім градусів за Фаренгейтом.

— …двадцять сім, двадцять вісім…

— Гей, Томе, ти чуєш?

— Чую… тридцять, тридцять один… Іди геть!.. Тридцять три, тридцять чотири…

— Можеш далі не рахувати, осьде на градуснику за дверима вісімдесят сім, і ще піднімається, то й не потрібні ніякі цвіркуни.

— Цикади!.. Тридцять дев’ять, сорок… Не цвіркуни!.. Сорок два…

— Вісімдесят сім градусів. Я думав, тобі цікаво знати.

— …сорок п’ять… це ж у домі, а не надворі!.. Сорок дев’ять, п’ятдесят! П’ятдесят один, п’ятдесят два, п’ятдесят три! П’ятдесят три плюс тридцять дев’ять буде… дев’яносто два градуси!

— Хто сказав?

— Я сказав! Не вісімдесят сім за Фаренгейтом, а дев’яносто два за Сполдінгом!

— Ну ти, а ще хто?

Том підхопився і став, звернувши розпашіле обличчя до сонця.

— Я і цикади, ось хто! Я і цикади! А ти сам-один! Дев’яносто два, дев’яносто два, дев’яносто два за Сполдінгом — і край!

Обидва стояли й дивилися в нещадне безхмарне небо, що, мов зіпсований фотоапарат з розсунутим затвором, витріщалося на непорушне, прибите лютою спекою, напівживе місто.

Дуглас заплющив очі, і на внутрішньому боці рожевих просвічених наскрізь повік перед ним безглуздо затанцювали одразу двоє сонць.

— Раз… два… три… — заворушились його губи, — …чотири, п’ять, шість…

Тепер цикади сюрчали ще шаленіше.

Від полудня до заходу сонця й від півночі до світанку на вулицях Грінтауна, штат Іллінойс, можна було побачити чоловіка, коня й фургон, що їх знали всі двадцять шість тисяч триста сорок дев’ять жителів містечка.

Часто серед дня непосидющі дітлахи зненацька, без усякої видимої причини, спинялися, затихали й казали:

— Он їде містер Джонас!

— Он їде Нед!

— Он їде фургон!

І хай би дорослі хоч скільки видивлялися на північ чи на південь, на схід чи на захід — вони однаково не побачили б ні чоловіка на прізвище Джонас, ні коня на ім’я Нед, ні великого критого воза, такого, як оті, що трусилися колись по зелених хвилях дикої прерії.

Одначе коли б ви мали такі чуткі вуха, які мають собаки, і пильно нашорошили їх, та ще й настроїли на високі й далекі звуки, то дочули б за багато миль, десь на протилежному краю містечка, монотонний спів, наче то молився десь у пустелі старий рабин чи правив намаз мулла. Голос містера Джонаса завжди набагато випереджав його появу, і люди мали з півгодини або й з годину, щоб приготуватись і зустріти його. І на той час, як його фургон в’їжджав на вулицю, на тротуарах уже стояли шпалерами дітлахи, немов чекали параду.

І ось з’являвся фургон, і на високих козлах під парасолем кольору хурми, тримаючи віжки, що весело струміли в його лагідних руках, сидів містер Джонас і співав:

Кожен, хто хоч раз почув ті співи містера Джонаса, який придумував слова просто на ходу, одразу сказав би, що він не звичайний собі лахмітник. На вигляд — так. Пошарпані, геть вицвілі вельветові штани, на голові — старезний повстяний кашкет, прикрашений значками з часів давніх президентських виборів… А відрізняло його від інших лахмітників те, що промишляв він не тільки за ясного дня, — ви могли побачити його і вночі, на залитих місячним світлом вулицях, і фургон його до світанку колував містом, об’їжджаючи острови кварталів, де мешкали люди, яких він знав усе своє життя. І возив він у своєму фургоні всяку всячину, назбирану по всьому місту, — возив днями, тижнями, а то й місяцями, аж поки виявлялося, що та чи та річ комусь потрібна. Тоді треба було тільки сказати: “Мені хотілося б оцей годинник” або “А отой матрац можна?” — і містер Джонас віддавав їх, не взявши ні цента, і їхав собі далі, придумуючи слова до нового співу.

Часто траплялося так, що десь годині о третій ночі він єдиний у тому містечку не спав, і не раз ті, кого мучив головний біль, забачивши на вулиці його осяяний місяцем фургон, вибігали з дому й питали, чи нема в нього часом аспірину, і аспірин у нього завжди був. Не раз годині о четвертій йому випадало приймати пологи, і тільки тоді люди помічали, які неймовірно чисті в нього руки й нігті. То були руки заможної людини, котра, певне, жила ще й якимсь іншим, нікому не відомим життям.

Та хоч хто б він був, і хоч як би жив, і хоч яким би здавався дивним і навіть схибнутим, здорового глузду містерові Джонасові не бракувало. Як він часом лагідно пояснював сам, йому вже багато років тому набридло орудувати справами в Чікаго, і він вирішив пошукати собі якогось іншого діла, щоб спокійно доживати віку. Церкви він не любив, хоча й схвалював її ідеї, проте сам мав нахил до проповідництва та поширення знань, отож зрештою придбав коня та фургон і тепер проводив решту життя, дбаючи про те, щоб одні люди мали змогу скористатися з речей, що їх інші люди викидали як непотріб. Містер Джонас вважав себе своєрідним фільтром, крізь який відбувається матеріальний і культурний обмін між різними верствами місцевого населення. Він терпіти не міг, коли щось пропадало марно, бо знав: те, що для одного мотлох, для іншого — розкіш.

Тим-то й дорослі, і особливо діти залюбки спинялися на приступку й зазирали в задок фургона, де громадились усілякі скарби.

— Затямте собі одне, — казав містер Джонас. — Ви можете взяти що завгодно, коли воно справді вам потрібне. Отож запитайте себе: чи прагнете ви мати цю річ усім єством? Чи проживете ви без неї до кінця дня? І якщо впевнитеся, що не проживете, то хапайте й біжіть собі. Я радо віддам вам цю річ, хоч би що воно було,

І дітлахи копирсалися в тих завалах, де були й якісь давні папери, й подерті парчові халати, й сувої шпалер, і старі жилетки, й мармурові попільниці, й роликові ковзани, й просиджені м’які крісла, й приставні столики, й скляні люстри. Якийсь час у фургоні чулося лише перешіптування, брязкіт і дзенькіт. Містер Джонас сидів собі, спокійно попахкував люлькою, і малі знали, що він не спускає їх з ока. Час від часу хтось простягав руку до шахівниці, чи до разка намиста, чи до старого стільця і, торкнувшись уподобаної речі, зводив очі й бачив звернений на нього лагідний допитливий погляд містера Джонаса. І тоді швидко відсмикував руку й брався шукати далі. Так тривало доти, доки кожен урешті знаходив щось єдине, найбажаніше, і вже не забирав руки. Голови підводились, і обличчя так сяяли, що містер Джонас не міг стримати добродушного сміху. І навіть прикривав очі долонею, вдаючи, ніби це сяйво засліплює його. Прикривав на якусь хвильку, і саме в цю хвильку дітлахи вигукували слова подяки, хапали роликові ковзани, кольорові кахлі чи парасольку, вискакували з фургона й бігли геть.

Та за хвилину вони поверталися, несучи натомість щось своє: ляльку чи гру, що ними вже натішилися донесхочу, забавки, з яких уж звітрилася принадність, мов солодкий дух із жувальної гумки, і настав час віддати їх кудись, де їх побачать уперше й де вони знов оживуть і потішать когось іншого. Дітлахи сором’язливо вкидали ті принесені в обмін речі у задок фургона, до вже не видних їм багатств, а тоді фургон помалу рушав далі, зблискуючи великими, схожими на соняшники колесами, і містер Джонас знову заводив:

І ось уже фургон зникав з очей, і тільки собаки, лежачи в затінку під деревами, чули ту молитву рабина в пустелі й злеґка посіпували хвостами.

— …мотлох… — завмираючи, долинало здаля, — мотлох…

А ось уже ледь чутної

— …мотлох…

І западала тиша.

І собаки засинали.

Цілу ніч по тротуарах шугали примарні вихори куряви, що їх здіймав палючий, наче з топки, вітер, і гнав у різні боки, і легко опускав на теплі духмяні лужки. Від ходи поодиноких нічних перехожих тремтіли крони дерев, і з них лавинами сипався порох. Здавалось, опівночі прокидався десь в околиці вулкан, і з нього вихоплювався навсібіч розжарений до червоного попіл і обліплював грубим шаром невсипущих нічних сторожів та збуджених собак. А десь над ранок, годині о третій, дахи всіх будинків немовби займалися жовтим вогнем.

Справді-бо, на світанку все навколо зазнавало перемін. Струмені повітря неначе розтікалися з гарячих джерел і безгучно линули в нікуди. Озеро зависало величезною нерухомою масою білої пари над рибою та піском у глибочині і обдавало їх своїм пекучим подихом. Гудрон на вулицях розпливався чорною патокою, червона цегла бралася міддю й золотом, а верхівки дахів — бронзою. Дроти високої напруги із замкненою в них блискавкою погрозливо яскріли над безсонними будинками.

Цикади сюрчали все гучніше й гучніше.

Сонце не випливло з-за обрію, як звичайно, а враз затопило сяєвом цілий світ.

Лежачи на ліжку в своїй кімнаті, Дуглас аж наче-плавився, обличчя його було рясно зарошене потом.

— Ну й пекло, — сказав Том, заходячи до кімнати. — Вставай, Дуг, підемо на річку й цілий день не вилазитимемо з води.

Дуглас судомно вдихнув, видихнув. По шиї в нього стікали цівки поту.

— Дуг, ти не спиш?

Ледь помітний заперечливий порух головою.

— Тобі, мабуть, недобре? Та вже ж, весь будинок такий розжарений, ніби ось-ось спалахне.

Він поклав руку Дугласові на чоло. То було майже однаково, що доторкнутися до гарячої плити. Том злякано відсмикнув руку, повернувся й побіг сходами наниз.

— Мамо, — сказав він, — Дуг дуже захворів.

Мати, що саме діставала яйця з льодовні, на мить спинилась, і на обличчя їй набігла тінь тривоги. Швидко поклавши яйця назад, вона пішла слідом за Томом нагору.

Дуглас за цей час і не зворухнувся.

Цикади вже аж верещали.

Опівдні, примчавши так швидко, наче сонце гналося за ним, щоб спалити на місці, лікар зупинив автомобіль перед чільним ґанком, виліз, засапаний, із стомленими очима, і мовчки віддав Томові свою валізку.

О першій годині лікар вийшов з будинку, скрушно хитаючи головою. Том і мати лишилися стояти за сітчастими дверима, і лікар, обернувшись, тихо повторив їм знов і знов, що не може сказати нічого певного… не може… нічого певного… Потім надів солом’яного капелюха, подивився, як в’яне й сохне під пекучим сонцем листя дерев, трохи повагався, наче перед ним розверзлося пекло, а тоді шаснув до автомобіля. З вихлопника машини шугнула хмара сизого диму й ще хвилин із п’ять колихалась у повітрі.

Том узяв у кухні колунчика, поколов на грудочки фунт льоду й відніс нагору. Мати сиділа на краєчку ліжка, і в кімнаті було чути лише Дугласове дихання: вдихав він пару, а видихав вогонь. Вони позагортали грудочки льоду в чисті носовики й поклали Дугласові на чоло і вздовж тіла. Тоді опустили штору, і в кімнаті стало як у печері. Так вони сиділи до другої години, час від часу приносячи йому свіжого льоду. Потім знов помацали Дугласове чоло — воно було гаряче, мов лампа, що світила цілу ніч. Торкнувшись його, хотілося поглянути собі на пальці: чи не спеклися вони до кісток.

Мати розтулила була рота сказати щось, але цикади сюрчали так гучно, що зі стелі сипався вапняний пил.

Угорнутий у непроглядний червоний туман, Дуглас лежав і слухав, як глухо гупає його серце й мляво, щомить затинаючись, лине потік крові у руках та ногах.

Губи були важкі, неслухняні. Такі ж важкі й забарні були думки, що повільно змінювали одна одну, як ото падають, легенько цокаючи, поодинокі піщинки в забитому пісковому годиннику. Цок…

По блискучому сталевому пругу колії з-за повороту вимчав трамвай, сипонув дугою шипучих іскор, і його пронизливий дзвоник видзвонив десять тисяч разів підряд, аж поки злився із стрекотінням цикад. Містер Трідден помахав рукою. Трамвай прогуркотів, мов канонада, і зник з очей за рогом. Містер Трідден!..

Цок. Упала піщинка. Цок…

— Чах-чах-чах! Ту-ту-у-у!

Високо на даху якийсь хлопчина вдавав паровоз, смикав невидиму шворку гудка і раптом завмер, обернувся на статую.

— Джоне! Гей, Джоне Хафф! Я тебе ненавиджу, Джоне!.. Та ні, Джоне, ми ж друзі. Я не ненавиджу тебе, ні!..

Джон упав у вузький коридор між в’язами, наче в бездонний літній колодязь, і, швидко меншаючи, зник.

Цок. Джон Хафф. Цок. Падають піщинки. Цок. Джон…

Дуглас повернув голову, і її пронизав гострий біль, так наче вона розкололася на білій-білій, моторошно білій подушці.

Пропливли у своїй Зеленій машині дві старі жінки, зарявкав гумовий сигнал, вітально здійнялися білі руки, неначе замахали крилами голуби. Та ось машина вже поринула в зелену глибочінь лужка, і тільки білі руки ще махали Дугласові, аж поки над ними зімкнулася густа трава…

Міс Ферн! Міс Роберта!

Цок… Цок…

І раптом з вікна в будинку навпроти висунувся полковник Фрійлі з обличчям у вигляді годинникового циферблата, і по вулиці завихорилась курява з-під копит буйволів. Полковник Фрійлі хитнувся, щось у ньому заторохтіло, нижня щелепа відвалилась, і замість язика з рота вигулькнула годинникова пружина й захилиталася в повітрі. Він упав на підвіконня, мов ганчір’яна лялька, та одна рука все махала Дугласові…

Проїхав містер Ауфмен у якійсь чудній яскравій машині, схожій і на трамвай, і на зелений електромобіль, що сліпила очі, як сонце, й тягла за собою пишний шлейф диму.

— Містере Ауфмен, то ви все-таки винайшли її? — закричав Дуглас. — Збудували кінець кінцем Машину щастя?

І раптом він побачив, що машина не має дна. Містер Ауфмен біг вулицею, а вся та неймовірна споруда трималась у нього на плечах.

— Щастя, Дуг, ось тобі щастя! — І він зник з очей так само, як зникли перед тим трамвай, Джон Хафф і дві старі жінки з голубинокрилими руками.

Згори; з даху, долинув дрібний стукіт, Тук-тук-тук, Пауза. Тук-тук-тук. Цвях і молоток. Молоток і цвях, Щебіт птахів. І старечий жіночий голос, тремтливий, але ще бадьорий:

— Бабусю! Прабабусю!

Тук — тихенько — тук. Тук — тихенько — тук,

— …річки… річки…

І ось уже тільки птахи перебирають по покрівлі тоненькими лапками. Цок-цок. Черк. Цвірінь. Цвірінь. Тихенько, ледь чутно.

— …річки…

Дуглас глибоко вдихнув, ураз швидко видихнув і заплакав уголос.

Він не чув, як у кімнату вбігла мати.

На його безживну руку дрібкою гарячого попелу з сигарети впала муха, задзижчала, мов обпечена, й шугнула геть.

Четверта година пополудні. Бруківка всіяна здохлими мухами. У будах пріють мокрі в своїх кудлах собаки. Під деревами туляться куці тіні. Крамниці на Головній вулиці зачинено, двері замкнено. На березі озера ні душі. Тисячі людей позалазили аж по шию в теплу воду — все ж якась полегкість.

Чверть на п’яту. По цегляній бруківці посувається фургон лахмітника, містер Джонас співає на козлах.

Тим часом Том, аби лиш не бачити Дугласового спаленілого обличчя, вийшов з дому й поволі побрів краєм тротуару, коли це поряд зупинився фургон.

— Добридень, містере Джонас.

— Здоров, Томе.

Вони були на вудиці самі, тільки вони двоє і повен фургон чудових речей, на які б дивитись та дивитись, але жоден і не глянув на ниx. Містер Джонас не квапився почати розмову. Запалив люльку, попахкав димом, похитав головою, так наче знав, що сталася якась біда, і аж тоді спитав:

— Що, Томе?

— З братом погано, — відповів Том. — З Дугласом…

Містер Джонас звів очі на будинок, звідки щойно вийшов Том.

— Він захворів, — провадив хлопець. — Він помирає.

— Та ну, не може цього бути, — сказав містер Джонас і похмуро поглянув навколо на такий сталий, такий ґрунтовний світ, де цього тихого дня просто не було місця нічому схожому на смерть.

— Він помирає, — повторив Том. — І лікар не знає, що з ним таке. Каже, спека винна, тільки спека. Може таке бути, містере Джонас? Хіба може спека вбити людину, та ще й у темній кімнаті?

— Ну… — почав був містер Джонас і враз замовк. Бо Том уже плакав.

— Я завжди думав, що ненавиджу його, завжди так думав… Ми ж майже весь час б’ємося… мабуть, я таки й ненавидів його… іноді… але тепер… тепер… Ой, містере Джонас, якби ж то…

— Що “якби ж то”, хлопче?

— Якби ж то у вашому фургоні знайшлося щось таке, що допомогло б… Таке, щоб я взяв, одніс йому і він одужав.

І Том знову заплакав.

Містер Джонас дістав свою червону носову хустинку й подав йому. Том утер носа й очі.

— Ще й літо цього року таке погане, — мовив він. — То те на Дуга звалиться, то те.

— Ану, розкажи, — попросив лахмітник.

— Ну, — почав Том, шморгаючи носом, бо ще не зовсім здолав сльози, — по-перше, він загубив свою найкращу скляну кульку, ну просто чудову… А на додачу хтось поцупив його ловецьку бейсбольну рукавичку, дуже дорогу, за долар дев’яносто п’ять. Потім він нагрівся на обміні: віддав Чарлі Вудмену свою колекцію камінців і черепашок за глиняного Тарзана — такого, як ото дають у крамниці, коли принесеш скількись там кришок від макаронних коробок. Та другого ж дня упустив того Тарзана на тротуар, і він розбився.

— Який жаль, — сказав лахмітник і ніби навіч побачив Тарзанові уламки на цементі тротуару.

— І ще — на день народження він дуже хотів книжку про магів і про фокуси, а йому подарували штани та сорочку. Самого цього досить, щоб зіпсувати все літо.

— Батьки часом забувають, що таке дитинство, — зауважив містер Джонас.

— А гіісля того, — провадив Том, стишивши голос, — з горя Дуг забув надворі “справжнісінькі ручні кайдани з лондонського Тауера[48] і за ніч вони взялись іржею. Та найприкріше йому те, що я підріс на дюйм і майже зрівнявся з ним.

— Оце і все? — спокійно запитав лахмітник.

— Ні, були ще сотні всяких таких бід, а то й гірших, усього не пригадати. Мабуть, це такий рік випав, що як уже не щастить, то не щастить. То в його коміксах міль завелася, то нові тенісні туфлі запліснявіли.

— Я теж пригадую такі роки, — сказав лахмітник. Він подивився ген на небокрай і побачив там усі ті роки.

— Ось воно як, містере Джонас. У тім-то й річ. Через те він і помирає… — Том замовк і відвів очі.

— Стривай, дай мені подумати.

— Ви зможете допомогти, містере Джонас? Зможете?

Містер Джонас заглянув усередину свого старого фургона й похитав головою. Тепер, у ясному сонячному світлі, його обличчя мало стомлений вигляд, на чолі блищали росинки поту. Він пильно вдивлявся в завали ваз, обшарпаних абажурів, мармурових німф, позеленілих бронзових сатирів. Потім зітхнув, обернувся й, підібравши віжки, легенько труснув ними в повітрі.

— Томе, — сказав він, утупивши очі в спину коня, — ми побачимося пізніше. Мені треба поміркувати. Роздивитися, що й до чого. Після вечері я приїду знов. Але й тоді… хто знає… А поки що… — Він сягнув рукою у фургон і дістав низочку японських кришталевих висульок. — Почепи їх у нього на вікні. Вони дуже гарно дзвенять на вітерці, аж наче холодять.

Фургон поїхав, а Том лишився стояти з японськими кришталиками в руці. Тоді підняв їх за кінець нитки, але вітру не було, і вони й не зворухнулися. Отож і задзвеніти не могли.

Сьома година вечора. Місто скидалося на величезну жаровню, на яку із заходу знов і знов накочувались хвилі гарячого повітря. Від кожного будинку, кожного дерева тяглися тремтливі вугільно-чорні тіні. Вулицею під вікном пройшов чоловік з рудою чуприною. Пригасле, але ще палюче сонце заливало його своїм багряним промінням, і Томові здавалося, ніби там, унизу, гордо виступає чи то живий смолоскип, чи то вогненний лис, чи то сам володар пекла у власній стихії.

О пів на восьму місіс Сполдінг вийшла на задній ґанок викинути в помийне відро кірки від кавуна й побачила, що на подвір’ї стоїть містер Джонас.

— Як там ваш хлопчик? — спитав він.

Місіс Сполдінг хотіла щось відповісти, але губи її затремтіли і вона промовчала.

— Мені можна з ним побачитися? — спитав містер Джонас.

Вона й тепер не здобулася на слово.

— Ми з ним добрі знайомі, — сказав містер Джонас. — Мало не щодня зустрічалися, відколи він почав бігати самостійно. Я йому дещо привіз — там, у фургоні.

— Він… — Місіс Сполдінг хотіла сказати “непритомний”, але не змогла. — Він спить, містере Джонас. Лікар сказав, щоб його не турбували. Ой, і самі не знаємо, що з ним таке!

— Навіть якщо він спить, — не вгавав містер Джонас, — я однаково хотів би сказати йому дещо. Часом те, що почуєш уві сні, ще й більше важить, його краще чути, і воно доходить до глибини душі.

— Пробачте, містере Джонас, я просто не можу так ризикувати. — Місіс Сполдінг узялася за ручку дверей і не пускала її. — Але все одно дякую вам за те, що прийшли. Дякую.

— Еге ж, мем, — мовив містер Джонас.

Але не зрушив з місця. Стояв і дивився вгору, на Дугласове вікно.

Місіс Сполдінг зайшла в дім і зачинила за собою двері.

Нагорі в своєму ліжку сипло дихав Дуглас. Звук був такий, наче хтось то витягав із піхов, то вкладав назад гострого ножа.

О восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому, знову хитав головою. Він був без піджака, у попущеній краватці, і вигляд мав такий, ніби за один той день схуд фунтів на тридцять.

О дев’ятій Том, мати й батько поставили надворі під яблунею складане ліжко, знесли Дугласа вниз і поклали спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай найменший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну кімнату нагорі. До одинадцятої вони раз по раз виходили до хворого, а тоді поставили будильник на третю годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і пішли спати.

Нарешті в домі стало темно й тихо, всі поснули.

О пів на першу повіки в Дугласа здригнулися. Зійшов місяць.

І десь далеко хтось заспівав.

Тужний високий голос то підносився, то завмирав у чистому й мелодійному співі. Слів було не розібрати.

Місяць піднявся над краєм озера, подивився на місто Грінтаун у штаті Іллінойс, побачив його як на долоні й немовби виставив на огляд — з усіма його будинками, всіма деревами, всіма наділеними предковічною пам’яттю собаками, що неспокійно стеналися, дивлячись свої нехитрі сни.

І, здавалося, чим вище підбивався місяць, тим ближчим, гучнішим і дзвінкішим ставав голос співака.

І Дуглас у гарячковому забутті засовався на ліжку й глибоко зітхнув.

Може, це було за годину до того, як місяць затопив своїм промінням цілий світ, а може, й раніше. Але таємничий голос усе наближався, і тепер разом з ним стало чути щось ніби калатання серця — а насправді то був стукіт кінських копит по цегляній бруківці, приглушений гарячим рясним листям дерев.

Чути було й ще один звук: час від часу щось тихенько, чи то квилило, чи то вищало, наче десь там відчинялися й зачинялися двері. То порипував старий фургон.

І ось на залитій місячним світлом вулиці показався кінь, що тяг за собою фургон, а на високих козлах звично похитувалась худа постать містера Джонаса. Він був у капелюсі, так ніби й тепер пекло літне сонце, і зрідка перебирав руками віжки, що струміли в повітрі над спиною коня, мов тихий потічок. Фургон ледь-ледь посувався вулицею, містер Джонас співав, і Дуглас уві сні неначе затамував подих і прислухався.

— Повітря, повітря… Кому повітря?.. Чисте, мов сльозинка, прохолодне, мов крижинка… Повітря з квітневих Лугів, з осінніх садів, з Антільських островів… Свіже, духмяне, чисте, прозоре, з-за гір і з-за моря… В пляшку налите, корком закрите… Раз купиш і знов прибіжиш… Дихай не хочу — і все те за гріш!

З останніми словами фургон зупинився біля бровки тротуару. І ось уже на подвір’ї тінню став чоловік, тримаючи в руках дві зелені пляшки, що зблискували в темряві, як котячі очі.

Містер Джонас подивився на ліжко під яблунею і тихенько гукнув хлопця на ім’я — раз, потім ще і ще. Нерішуче переступив з ноги на ногу, поглянув на пляшки у своїх руках, а тоді зважився, обережно підійшов ближче, сів на траву і втупив погляд у хлопця, знеможе-ного величезним тягарем літньої спеки.

— Дуг, — мовив він, — ти лежи собі спокійно. Не треба нічого казати, не треба розплющувати очей. Можеш навіть не вдавати, що слухаєш. Ти мене чуєш, і цього досить. Я старий Джонас, твій друг. Твій друг, — повторив він і кивнув головою.

Потім сягнув рукою вгору, зірвав з гілки яблуко, покрутив у руках, відкусив шматок, прожував і повів далі;

— Є люди, що надто молодими впадають у зажуру. Начебто й причини ніякої нема, але такі вже вони, мабуть, уродилися. Від усіх інших вони різняться тим, що їх легше вразити, довести до сліз, вони швидше занепадають духом, довше пам’ятають кривди і, як я сказав, надто рано починають журитися. Я це знаю, бо й сам із таких.

Він одкусив і з’їв ще шматок яблука.

— Ну, то що ми маємо? — запитав потому. І сам собі відповів: — Гарячу серпневу ніч, ані найменшого вітерцю. Просто дихати нічим. Та й літо було таке довге, і стільки всякого сталось, еге? Аж занадто. І ось уже майже перша година, а ні вітерцем, ні дощиком і не пахне. Зараз я встану й піду. Та перед тим — ти це добре запам’ятай — я залишу в тебе на ліжку оці дві пляшки. І коли я піду, ти трохи почекай, а тоді помалу розплющ очі, сядь, візьми ці пляшки й випий з них усе до дна. Тільки пий не ротом, ні, — пити треба носом. Нахили пляшку, відкоркуй її і втягни в себе усе, що в ній є, аби пішло просто в голову. Та спершу, звісно, прочитай, що написано на етикетці. А втім, краще я сам тобі прочитаю…

Містер Джонас підняв одну пляшку до світла.

— “Зелена сутінь — дає змогу подихати вві сні добірно чистим повітрям з Півночі, — почав читати він. — Зібрана над вічними снігами Арктики навесні тисяча дев’ятсотого року й змішана з квітневим вітром тисяча дев’ятсот десятого року над долиною у верхів’ях Гудзону, із золотистим пилком, що сяяв одного дня при заході сонця в лугах навколо Гріннелла, штат Айова, і з прохолодою від озера, струмків та лісових джерел, уловленою там-таки й тоді ж таки”…

А тепер те, що дрібними літерами, — сказав містер Джонас і, примруживши очі, став читати далі: — “Містить також молекули запахів м’яти, цитрини, папайї, кавуна та всіх інших просякнутих духом вологи, прохолодних на смак плодів і рослин, зокрема камфори й зимолюбки, з домішкою вітру з-над самої Міссісіпі. Приймати літніми ночами, коли температура повітря сягає понад дев’яносто градусів”.

Він підняв до світла другу пляшку.

— Тут те саме, тільки я додав ще вітру з Аранських островів, солоного бризу з Дублінської затоки та пасемце сизого туману з узбережжя Ісландії.

Містер Джонас поклав обидві пляшки Дугласові на ліжко.

— І ще одна, остання настанова. — Він нахилився над ліжком і тихо промовив: — Коли питимеш цей трунок, пам’ятай: його зробив для тебе друг. Виробництво компанії С. Дж. Джонас, Грінтаун, штат Іллінойс, серпень тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року. Доброго року, хлопче, доброго року.

За хвилину легенько ляснули віжки по спині коня, і на залитій місячним світлом вулиці заторохтів, віддаляючись фургон.

А в наступну мить Дуглас ворухнув повіками й помалу, дуже повільно розплющив очі.

— Мамо! — пошепки покликав Том. — Тату!.. Дуг… чуєте, Дуг… Він одужує. Я оце спустився вниз подивитись, а він… Ну йдіть же!

Том вибіг надвір. Батьки поспішили за ним.

Дуглас спав. Том нахилився до нього і, широко всміхаючись, махнув рукою батькам. Вони підійшли і теж нахилились над ліжком.

Віддих — пауза, віддих — пауза. Усі троє стояли й слухали.

Рот Дугласа був трохи розтулений, і з губ та тонких ніздрів піднімався легкий дух прохолодної ночі й прохолодної вологи, прохолодного білого снігу й прохолодного зеленого моху, прохолодного місячного світла на сріблястому камінні на дні тихого струмка й прохолодної води на дні невеликої кринички, обкладеної білим каменем.

То було так, наче вони на мить схилилися над висхідними струменями фонтана, і прохолодні, просякнуті яблуневим духом бризки, злітаючи вгору, зросили їхні обличчя.

Вони довго стояли там і не могли зрушити з місця.

Другого ранку пропала вся гусінь. Ті невеличкі чорні й руді волохаті черв’яки, що заполонили були все довкола й лізли вгору по тремтливих билинках трави, кишіли на зеленому листі дерев, тепер раптом зникли без сліду. Завмерли звуки, яких і звуками не назвеш, — оте нечутне лопотіння мільярдів гусениць, що без угаву-тупцяли у своєму зеленому світі. І Том, який завжди запевняв, ніби чує ті невловні звуки, тепер вражено роздивлявся кругом, не бачачи ніде в місті жодного птаха з поживою у дзьобі. Замовкли й цикади.

Аж ось серед цієї тиші прокотився схожий на зітхання шурхіт, і всі зрозуміли, чому так раптово зникла гусінь і нараз замовкли цикади.

Літній дощ.

Він почався непомітно, мов легкий дотик. Потім посилився й линув рясніше. Застукотів по тротуарах і покрівлях, як по клавішах величезного фортепіано.

А нагорі, вже знов у своїй кімнаті, у прохолодному сніжно-білому ліжку, Дуглас повернув голову, розплющив очі, побачив, як проливається на землю посвіжіле небо, — і повільно-повільно потягся рукою до свого п’яти-центового жовтого записника та жовтого олівця марки “Тайкондерога”…

Як ведеться, з приїздом гостей, у великому будинку запанувало неабияке пожвавлення. Звідкись долинали гучні голоси. Там, у кімнатах, зібралося до надвечірнього чаю повно пожильців і сусідів. Приїхала тітка Роуз, голос її здіймався звуком сурми над іншими голосами, і здавалося, ніби вона заповнює собою всю кімнату, величезна, розпашіла, мов теплична рожева троянда, про яку нагадувало саме її ім’я. Та Дугласові в цю хвилину було байдужісінько й до тітчиного голосу, й до всього того шарварку. Він щойно прийшов із свого флігеля і стояв перед дверима бабусиної кухні, а сама бабуся якраз перед тим, вибачившись перед гостями, залишила гомінку, мов курник, вітальню й подалася в свої володіння готувати вечерю. Помітивши за сітчастими дверима Дугласа, вона впустила його, поцілувала в чоло, відхилила в нього з-над очей звисле біляве пасмо й уважно придивилася до обличчя — чи вже зовсім минув жар, — а впевнившись, що таки минув, замугикала щось собі під ніс і взялася до роботи.

Дугласові не раз кортіло запитати: “Бабусю, чи не тут і починається світ?” Бо ж напевне тільки в такому місці йому й належало починатися. Атож, саме кухня була центром світобудови, все оберталося навколо неї, вона являла собою той наріжний камінь, на якому тримався весь храм.

Заплющивши очі, щоб краще чути, Дуглас утягнув носом повітря. З одного боку на нього віяло пекельним жаром від плити, з другого раптом сипнуло хурделицею борошна, а серед того дивовижного клімату орудувала бабуся, і в погляді її очей було щось чаклунське, під корсетом сукні немовби ховалися дві вгодовані теплі курки, а руки так і мигтіли, наче їх було не дві, а тисяча, — щось просівали, колотили, збивали, різали, кришили, чистили, ліпили, солили, помішували.

Не розплющуючи очей, Дуглас навпомацки рушив до дверей комори. З вітальні долинув вибух сміху та брязкіт чайних чашок. Але він простував далі, до прохолодної, мов підводна печера, царини їстівного зілля та дикої хурми, де йому одразу вдарив у ніс густий дух вершково-жовтавих бананів, що тихо достигали на полиці. Над пляшками з оцтом знялася дрібна мошва й сердито задзижчала йому у вуха.

Він розплющив очі. І побачив свіжі хлібини, що лежали, чекаючи, коли їх наріжуть скибками теплої літньої хмари, а довкола, мов їстівні обручики в якійсь грі, розкотилися смаглі пампушки. У Дугласа аж слина потекла. Тут, за затіненою сливовими деревами стіною будинку, де кленове листя проти вікна мовби дзюрчало струмком на гарячому вітрі, хлопець узявся читати на бляшанках у шафі назви різних спецій.

“Як же віддячити містерові Джонасу за те, що він для мене зробив? — думав Дуглас. — Як відплатити йому за добро? Нема чим, ну просто нема чим. Таке не відплачується. А що ж тоді вдіяти? Що?.. Може, зробити добро комусь іншому? — подумав він. — Передати його по колу. Оглядітися довкруг, знайти когось, хто цього потребує, та й до діла. Мабуть, це єдиний спосіб…”

Перець із Кайєнни, майоран, цинамон…

Назви загублених казкових міст, де знялись і розлетілися по світу насичені прянощами бурі.

Дуглас підкинув на руці сухі цибулинки, привезені з якогось невідомого континенту, де колись вони падали на молочно-білий мармур з коричневих рук тамтешніх дітлахів, правлячи їм у грі за камінці.

Він зупинив погляд на наклейці однієї з банок і полинув уявою у зворотний бік календаря, до того заповітного дня на початку літа, коли, озирнувшись довкруг, порочив, що весь світ обертається навколо нього.

На наклейці було написано: “Смакота”.

І Дуглас зрадів, що вирішив повернутися до життя.

Смакота! Як підходило це слово до дрібно порізаних маринованих овочів, гарненько укладених у велику скляну банку з білою кришкою. Той, хто дав цьому припасу таку назву, мав голову на в’язах. Завзятий і невтомний, він, певне, потоптав чимало рясту, назбирав зі всього світу різних утіх, напакував їх у банку, й, вигукуючи це слово, написав його великими літерами. Смакота! Воно ж бо так звучить, ніби качаєшся на зеленій луці разом з пустотливими гнідими лошатами, а в роті у тебе жмуток солодкої трави, або поринаєш з головою у глибоку воду і хвилі хлюпочуть тобі у вуха. Смакота!

Дуглас простяг руку. А отут — прянощі…

— Що там бабуся готує нам на вечерю? — почувся з реального надвечірнього світу вітальні голос тітки Роуз.

— Ніхто ніколи не знає, що вона готує, поки не сядемо за стіл, — відказав дідусь, який сьогодні раніше повернувся з роботи, щоб гідно зустріти цю величезну рожеву квітку. — Це завжди таємниця, і ми можемо тільки гадати.

— Ну, а я люблю знати наперед, чим мене годуватимуть! — вигукнула тітка Роуз і засміялася. Кришталеві підвіски на люстрі у вітальні жалісно задзвеніли.

Дуглас забився ще глибше в сутінь комори.

Прянощі… Теж чудове слово. Та й базилік, і бетель. І естрагон. І кері. Все дуже гарні слова. Але смакота… ні, Смакота, з великої літери, — безперечно, найкраще!

Оповита серпанком пари, бабуся приходила, йшла і знову приходила, приносячи з кухні накриті покришками страви, а всі, хто був за столом, мовчки чекали. Ніхто не зважувався підняти покришку й глянути на сховані під нею наїдки. Нарешті сіла й бабуся, дідусь проказав подячну молитву, і тоді срібні покришки вмить злетіли вгору, наче зграйка сарани.

А коли всі роти були напхом напхані тими куховарськими дивами, бабуся випросталась на стільці й запитала:

— Ну як, смакує?

І всі родичі та пожильці, включаючи й тітку Роуз, що залюбки працювали щелепами, враз опинилися перед важким вибором. Озватись і порушити чари чи й далі втішатися цією солодкою поживою богів, що сама танула в роті? Здавалося, неспроможні зробити вибір, вони от-от заплачуть чи засміються. Судячи з вигляду, вони ладні були сидіти там довіку, і їх не зрушила б з місця ні пожежа, ні землетрус, ні вулична стрілянина, ні розправа над невинними на подвір’ї за вікном, — так заволоділи ними ті неземні пахощі, що немовби обіцяли безсмертя. У ці хвилини, присмачені ніжними травичками, солодкою селерою, духмяними корінцями, навіть найчорніший негідник видався б їм божим ягням. Усі очі перебігали по сніжній рівнині столу, заставленого всілякими фрикасе, салатами, солодкою квасолею, свининою з кукурудзою та бобами, тушкованою рибою, м’ясним рагу. І чути було лише одвічне булькання варива у кухні та цокання виделок об тарілки, що немовби відлічувало секунди замість годинника.

Та ось тітка Роуз за одним глибоким вдихом зібрала докупи всю свою непогамовну рожевість, здоров’я, силу і, високо піднісши виделку з настромленою на неї дивовижею, аж надто голосно промовила:

— О, це й справді страшенно смачно. Але що воно таке?

Холодний лимонад перестав шумувати в запітнілих склянках, а виделки, що перед тим так і мигтіли в повітрі, тихо лягли на стіл поруч з тарілками.

Дуглас кинув на тітку Роуз такий погляд, яким дивиться на мисливця вражений кулею олень, перш ніж упасти мертвим. На всіх обличчях за столом відбились подив і образа. Хіба ж їжа не говорить сама за себе? Адже в ній і своя філософія, і свої запитання, і відповіді на них. Чи не досить того, що все твоє єство вдоволене цією миттю мало не побожного дійства і невимовного блаженства?

— Як я бачу, — знов озвалася тітка Роуз, — ніхто не почув, про що я спитала.

Нарешті бабуся, ледь розтуляючи рота, відповіла:

— Я називаю цю страву четверговою. Ми їмо її щочетверга.

То була неправда.

За всі роки жодна страва ніколи не скидалася на іншу. Оця, приміром, — звідки вона походила? Чи не з зелених морських глибин? А ота — чи не кулею здобуто її в блакитному літньому небі? Плавала вона чи літала, повнилася кров’ю чи хлорофілом, ходила по землі чи тяглася до сонця, не зрушаючи з місця? Ніхто не знав. Ніхто не питав. Нікого це не обходило.

Найбільше, що дозволяли собі домочадці, — це постояти в дверях кухні, коли там здіймалися хмари борошна, щось гриміло, брязкало, стукотіло, — так наче то була якась знавісніла фабрика, — а бабуся підсліпувато мружила очі, і руки її самі знаходили потрібну банку чи миску.

Чи усвідомлювала вона сама цей свій особливий дар? Навряд. Коли в неї питали про її куховарські секрети, бабуся тільки опускала очі на свої руки, наділені якимсь чудесним чуттям, що самі собою чаклували з борошном чи занурювались у нутро випатраної індички, мовби шукаючи там сховану пташину душу. Її сірі очі безпорадно кліпали за помутнілими від порошинок перцю й шавлії скельцями окулярів, оправа яких за сорок років біля плити теж зазнала руйнівної дії жару, — і часом бабуся зосліпу посипала біфштекси крохмалем, але які то виходили ніжні, соковиті біфштекси! А то раптом вкидала у м’ясний фарш абрикоси чи, анітрохи не зважаючи на куховарські приписи й рецепти, створювала найнесподіваніші гібриди м’яса, трав, садовини, городини — аби тільки, ледь побачивши їх на столі, кожен проковтнув слину й відчув приплив завзяття. Отож бабусині руки, як раніше й прабабусині, були її незбагненною таємницею, постійною втіхою, сенсом її існування. Вона й сама дивилася на них зачудовано, але не заважала їм жити своїм життям, таким, якого їм було просто не минути.

А тепер, уперше за довгі роки, хтось вихопився із запитаннями, неначе доскіпливий лабораторний дослідник, почав розводитися про те, про що годилося б мовчати.

— Гаразд, але з чого вона зроблена, ця четвергова страва?

— Ну, — ухильно відказала бабуся, — а що ти там відчуваєш на смак?

Тітка Роуз понюхала шматок на своїй виделці.

— Яловичина… чи це баранина?.. Імбир… чи, може, кориця?.. Шинкова підлива? Чорниці? Мелені сухарики? Часник? Мигдаль?

— Достеменно так, — мовила бабуся. — Кому покласти ще?.. Всім?

За столом зчинився гамір, забряжчали тарілки, замелькали руки, всі заговорили разом, ніби хотіли назавжди поховати ті блюзнірські запитання, а найголосніше говорив і найбільше метушився Дуглас. Та з облич усіх, хто сидів за столом, було видно, що їхній світ похитнувся і над загальним благоденством нависла загроза. Тут зібралося тісне коло домочадців, що звикли, ледь зачувши обідній гонг, кидати все — чи то роботу, чи гру — й поспішати до столу. Вже хтозна-відколи їдальня стала для них чи не найпожаданішим місцем у домі, і, опинившись у ній, вони миттю розгортали тріпотливі білі серветки й хапалися за виделки та ножі, так ніби довго терпіли лютий голод в одиночному ув’язненні і тільки й чекали сигналу, щоб стрімголов, тиснучись і штовхаючись, бігти сходами наниз і займати місця за столом. І ось тепер вони збуджено гомоніли, намагалися жартувати, а самі нишком позирали на тітку Роуз, неначе вона ховала на своїх пишних грудях бомбу з годинниковим механізмом, що невпинно відлічував секунди до їхньої загибелі.

А тітка Роуз, мабуть, згадавши, що мовчання — це золото, заходилася коло третьої порції того хтозна-чого, докінчила її і подалася нагору, до своєї кімнати, щоб рошнурувати корсет.

— Бабусю, — сказала тітка Роуз, коли знову спустилася наниз, — яке ж безладдя у вас на кухні! Справжній розгардіяш, зізнайтеся. Скрізь пляшки, миски, коробки, все жужмом, наклейки поодривалися. То як ви знаєте, де у вас що? Я повік собі не прощу, якщо не допоможу вам навести лад, поки я тут. Ось зараз засукаю рукава — і до діла.

— Ні-ні, дякую, не треба, — сказала бабуся. Сидячи за стіною в бібліотеці, Дуглас почув їхню розмову, і серце його тривожно забилося.

— Та й задушно тут, як у турецькій лазні, — не вгавала тітка Роуз. — Треба відчинити вікно, підняти жалюзі, а то й не видно, що робиш.

— Світло ріже мені очі, — мовила бабуся.

— Ось щітка, зараз я перемию посуд і гарненько все розставлю. Я просто повинна вам допомогти, і не перечте.

— Ти сядь посидь, — сказала бабуся.

— Та що ви, бабусю, подумайте самі — вам же куди легше стане тут поратися. Куховарка з вас знаменита, нічого не скажеш, та коли ви так добре готуєте серед усього цього шарварку, то уявіть собі, наскільки краще у бас виходитиме, коли все тут буде на місці, все напохваті.

— Я про це ніколи не думала… — пробурмотіла бабуся.

— А от подумайте. Скажімо, сучасні методи куховарства допоможуть вам готувати на десять чи п’ятнадцять відсотків краще. Ваші чоловіки й тепер наминають так, що аж за вухами лящить. А за якийсь тиждень і з-за столу встати не зможуть: така гарна й смачна стане їжа, що їм просто несила буде покласти ножа та виделку.

— Ти справді так гадаєш? — уже зацікавившись, спитала бабуся.

— Бабуся, не піддавайся! — прошепотів Дуглас у бібліотеці.

Але вже наступної хвилини з жахом почув, як за стіною взялися мести й шкребти, викидати напівпорожні паперові торбинки, наліплювати на банки нові наклейки, складати миски, каструлі й сковорідки на полиці, що роками, стояли порожні. Навіть ножі, які звичайно поблискували на столах, мов щойно виловлені сріблясті рибинки, опинилися в шухляді.

Дідусь, стоячи позад Дугласа, вже хвилин п’ять і собі дослухався до того, що діялося в кухні. Потім стурбовано почухав підборіддя.

— Як подумати, то в кухні й справді завжди був страшенний розгардіяш. Трохи прибрати там, звісно, не вадило. І якщо обіцянки тітоньки Роуз справдяться, то завтра нас із тобою, Дуг, чекає така вечеря, якої ще ніхто не куштував.

— Атож, сер, — озвався Дуглас, — якої ніхто не куштував.

— Що там у тебе? — спитала бабуся.

Тітка Роуз подала їй якийсь пакунок, що його тримала за спиною.

Бабуся розгорнула його.

— Куховарська книга! — вигукнула вона й упустила книгу на стіл. — Не треба мені цих мудрощів! Я беру жменьку цього, пучку того, дрібку ще чогось — і оце все…

— Я допоможу вам закупити припаси, — сказала тітка Роуз. — І ще, бабусю, я помітила, які у вас окуляри. Невже ви стільки років носите отаке казна-що? Скельця геть потерті, оправа покривлена. І як ви тільки в них щось бачите й досі не впали у засік із борошном? Зараз же ходімо по нові окуляри.

Бабуся приголомшено вхопилася за лікоть тітки Роуз, і обидві вийшли на пополудневе осоння.

Повернулися вони з покупками: всякою бакалією, новими окулярами й шампунем для бабусі. Вигляд бабуся мала такий, наче хтось ганявся за нею по всьому місту. Вона насилу зводила дух, і тітка Роуз мусила допомогти їй піднятися на веранду.

— Ну, ось ми й удома, бабусю. Тепер у вас усе на своєму місці, і кожну річ легко знайти. До того ж ви тепер бачите!

— Ходімо, Дуг, — сказав дідусь. — Обійдемо свій квартал, нагуляємо апетит. Сьогодні буде вікопомний вечір. Закладаюся на свою жилетку: нас нагодують такою вечерею, якої ще світ не бачив.

Година вечері.

Ніхто уже не всміхався. Дуглас хвилини зо три жував один шматок, а тоді, вдавши, ніби втирає рота, виплюнув його в серветку. Він побачив, як Том і батько зробили те саме. Інші теж сиділи ні в сих ні в тих: хто згрібав їжу на тарілці в одну купу, хто виписував виделкою якісь смуги й візерунки, малював щось у підливі, споруджував картопляні фортеці, а хто нишком кидав собаці шматки м’яса.

Перший підвівся з-за столу дідусь.

— Наївся, — сказав він.

Решта домочадців сиділи понурі й мовчазні. Бабуся знервовано колупалась у своїй тарілці.

— Смачно, правда ж? — звернулася до всіх тітка Роуз. — До того ж і подали на стіл на півгодини раніше!

А інші думали про те, що за неділею настане понеділок, за понеділком вівторок, і так далі — цілий тиждень сумних сніданків, безрадісних обідів і жалобних вечер.

За кілька хвилин їдальня спорожніла. Розійшовшись по своїх кімнатах, усі впали в тужливу задуму.

Вражена бабуся поплентала до кухні.

— Ну, — сказав дідусь, — це вже занадто! — А тоді підійшов до сходів і гукнув нагору, де в сонячному світлі плавали незліченні порошинки: — Гей, спускатеся всі сюди!

Усі мешканці будинку зачинилися в сутінній затишній бібліотеці й стали неголосно радитись. Дідусь спокійно пустив по колу капелюха.

— Для нашої киці, — сказав він. Потім важко поклав руку Дугласові на плече. — Ми доручаємо тобі важливу справу, хлопче. Ось послухай… — І, дихаючи теплом онукові у вухо, щось приязно зашепотів.

Другого дня по обіді Дуглас знайшов тітку Роуз саму в садку — вона зрізала квіти.

— Тітонько Роуз, — поважно мовив він, — може, підемо прогуляємось? Я покажу вам яр, там багато метеликів, і це якраз по дорозі до центру.

Вони обійшли разом усе місто. Дуглас без упину щось квапливо й збуджено говорив, проте на тітку не дивився, а тільки щораз дослухався до бамкання годинника на міській управі.

Коли вони під нагрітими літнім сонцем в’язами повернулися назад до будинку, тітка Роуз раптом охнула й схопилася рукою за горло.

На нижньому східці веранди стояв, ретельно спакований, весь її багаж. На одній з валіз тріпотів на літньому вітерці рожевий залізничний квиток.

Усі десятеро мешканців будинку незворушно сиділи на веранді. Дідусь урочисто, мов поїзний провідник, чи мер міста, чи добрий друг, спустився східцями.

— Роуз, — мовив він, узявши тітчину руку й трусячи її вгору-вниз, — я маю щось тобі сказати.

— Що це означає? — запитала тітка Роуз.

— До побачення, Роуз, — сказав дідусь.

У надвечірній тиші вони почули, як загудів, віддаляючись, поїзд. На веранді нікого не було, валізи зникли, кімната тітки Роуз стояла вільна. У бібліотеці дідусь понишпорив рукою за творами Едгара По й, хитрувато посміхаючись, видобув звідти невеличку пляшку, схожу на аптечну.

В цей час повернулася додому бабуся, що ходила сама до міста дещо прикупити.

— А де ж тітонька Роуз?

— Ми провели її на станцію і попрощалися, — відказав дідусь. — Усі гірко плакали. Їй страшенно не хотілось їхати, але вона попросила переказати тобі найсердечніше вітання й пообіцяла, що приїде ще, років через десять. — Він дістав з кишеньки масивний золотий годинник. — А тепер пропоную всім піти до бібліотеки й випити по скляночці вишнівки, поки бабуся готуватиме нам свою звичайну розкішну вечерю.

Бабуся подалась до кухні.

У бібліотеці домочадці й дідусь із Дугласом жваво балакали, сміялись, але всі чули приглушені звуки, що долинали з кухні. А коли бабуся вдарила в гонг, усі наввипередки, штовхаючись ліктями, посунули до їдальні.

Кожен відкусив по величезному шматку.

Бабуся допитливо придивлялася до облич за столом. А всі присутні втупили очі в свої тарілки, поклали руки на коліна й тримали за щоками непрожовані шматки їжі.

— Я розучилася готувати! — сказала бабуся. — Втратила свій хист…

Вона заплакала.

Потім підвелась і поплентала в свою ретельно опоряджену, обліплену наклейками кухню, опустивши перед собою безпорадні руки.

Спати лягли голодні.

Дуглас чув, як годинник на вежі міської управи вибив пів на одинадцяту, одинадцяту, потім північ, чув, як усі в домі неспокійно совались на ліжках, так наче під осяяною місяцем покрівлею великого будинку напливали морські хвилі. Він знав, що ніхто не спить, бо не дають заснути невеселі думи. Лежав довго й зрештою сів на ліжку. Всміхнувся до стіни, до дзеркала. Усміхнувся й тоді, коли відчиняв двері й скрадався сходами наниз. У вітальні було темно, пахло старістю і самотністю. Дуглас затамував віддих.

Потім він навпомацки дістався до кухні, трохи постояв, ніби чогось чекаючи…

І нарешті взявся до діла.

Пересипав млинцеве борошно з гарної нової бляшанки в стару торбину, де воно було завжди. Повернув-крохмаль у щербатий глиняний горщик. Висипав цукор з великої бляшанки з написом “Цукор” і розіклав його по звичних менших коробках, призначених, згідно з наклейками, для прянощів, ножів і шворок. Порозкидав гвоздику по півдесятку шухляд, де вона лежала роками.

Познімав з полиць миски й тарілки, дістав із шухляд ножі, виделки, ложки й позалишав усе те, як було раніше, — на столах.

Він знайшов на полиці каміна у вітальні нові бабусині окуляри й сховав їх у коморі. А потім розпалив у старій дров’яній плиті величезний вогонь, пустивши в діло аркуші, видерті з нової куховарської книги. І на першу годину серед нічної тиші в закіптюженому комині загуло буйне полум’я, так загуло, що підняло на ноги всіх у будинку, спали вони там чи не спали. Дуглас почув, як на сходах зачовгали бабусині капці. А за хвилю й сама вона стала на порозі і, розгублено кліпаючи очима, подивилася на розгардіяш у кухні. Тим часом Дуглас уже встиг сховатися за дверима комори.

І ось о пів на другу глупої темної ночі легенький протяг поніс по коридорах смаковиті пахощі. Згори одне по одному почали спускатися жінки з накрученим на бігуді волоссям, чоловіки в купальних халатах — усі вони навшпиньки підходили до дверей кухні й зазирали всередину, де темряву осявали тільки нерівні спалахи червонястого вогню в розжареній до шкварчання плиті. І там, у тій теплій темряві, близько другої години ночі серед брязкання й дзвону посуду невиразним привиддям снувала бабуся, знов підсліпувато мружачи очі, і руки її самі непомильно знаходили все, що треба, посипали духмяними спеціями вариво, що булькало в каструлях і парувало в казанках, щось хапали, мішали, переливали, і її розшаріле обличчя над тими принадними дивами червоніло у відсвітах вогню, мов у справжньої чаклунки, натхненої магічними чарами.

Тихенько, мовчки домочадці накрили стіл найкращою скатертю, розіклали серветки та мерехтливе столове срібло, а щоб не порушити чарів, засвітили замість електричних ламп свічки.

Повернувшись додому з нічної роботи в друкарні, дідусь аж собі не повірив, коли почув, що в освітленій свічками їдальні проказують застільну молитву.

Ну, а сама їжа? М’ясо було присмачене прянощами, в соусах відчувався гострий дух кері, зелень прикрашали розетки з масла, печиво зблискувало золотистими краплями меду, і все те так вабило око й так просилось до рота, що над столом розглягалося тихе протягле мукання, неначе стадо худоби, вдершись на лужок, допалося до солодкої конюшини. А далі з усіх уст посипалися радісні вигуки: як, мовляв, добре, що простора нічна одіж не спирає нікому живота.

О пів на четверту проти неділі, коли весь дім сповнило тепле відчуття ситості й умиротворення, дідусь відсунув свого стільця й велично махнув рукою. Тоді пішов до бібліотеки й повернувся з величезним томом Шекспіра. Поклав його на дерев’яний таріль і урочисто підніс дружині.

— Бабусю, — сказав він, — прошу тебе, приготуй нам завтра на вечерю цю чудову книгу. Я певен, — та, мабуть, і всі ми, — що завтра ввечері, коли ти подаси її на стіл, вона буде така ж ніжна, соковита, присмажена й м’яка, як груднинка осіннього фазана.

Бабуся взяла книгу обома руками й заплакала з радості.

Вони сиділи за столом аж до світанку: їли то те, то те на десерт, попивали настоянку з диких квітів, що росли на лужку перед будинком, — і тільки тоді, коли прокинулись перші птахи й зажеврів небокрай на сході, всі потяглися нагору, по своїх кімнатах. Дуглас лежав і дослухався, як далеко в кухні холоне плита. А ось пішла спати й бабуся.

“Містере Джонас, — подумки звернувся він до лахмітника, — хоч би де ви тепер були, а я сьогодні віддячив вам, відплатив за добро. Я передав його далі по колу, атож, таки передав…”

Він заснув і побачив сон.

У тому сні бамкав гонг і всі домочадці з радісними вигуками мчали до їдальні снідати.

А потім, зненацька, літо скінчилося.

Дуглас уперше збагнув це, коли вони якось ішли вулицею в центрі міста. Нараз Том схопив його за руку і вражено показав на вітрину крамниці дрібного товару. Обидва прикипіли до місця: у вітрині рівними рядами, з моторошною незворушністю красувалися речі із зовсім іншого, такого далекого світу.

— Олівці, Дуг, десять тисяч олівців!

— Ох ти ж чорт!

— Записники, по п’ять центів, по десять центів, зошити, гумки, акварельні фарби, лінійки, компаси… Сто тисяч штук!

— Не дивися. Може, то просто мана.

— Ні, — в розпачі простогнав Том. — То школа. Вже на носі школа! І чого б ото я виставляв такі речі, поки ще не скінчилося літо! Половину канікул зіпсували!

Вони рушили далі і, прийшовши додому, побачили на всохлому, полисілому лужку дідуся — він збирав поодинокі останні кульбаби. Якийсь час хлопці мовчки допомагали йому, а потім Дуглас, схилившись над власною тінню, сказав:

— Томе, коли цей рік отак кінчається, то який буде наступний — кращий чи гірший?

— Не питай мене. — Том дмухнув, наче в дудочку, у стеблину кульбаби. — Не я ж створив цей світ. — Він трохи подумав. — Хоч часом мені здається, ніби таки я. — І смачно плюнув.

— А я щось передчуваю, — мовив Дуглас.

— Що?

— Наступний рік буде ще більший, дні будуть ясніші, а ночі довші й темніші, люди так само вмиратимуть, і так само народжуватимуться нові, і посеред усього того буду я.

— Атож, Дуг, ти і ще мільярди людей, не забувай.

— У такі дні, як оце сьогодні, — тихо промовив Дуглас, — мені здається, що я… що я буду сам-один!

— Як потрібна буде допомога, — сказав Том, — ти тільки гукни.

— Що може вдіяти десятирічний братик?

— Десятирічному братикові на те літо буде вже одинадцять. Щоранку я розмотуватиму світ, наче клубок гумової стрічки в м’ячику для гольфу, а ввечері знову змотуватиму. Попросиш — покажу, як це робиться.

— Дурнуватий.

— Завжди був такий. — Том скосив очі й висунув язика. — І завжди буду.

Дуглас засміявся. Разом з дідусем вони спустилися в підвал і, поки він обривав голівки кульбаб, дивилися на полиці, де застиглими потоками, закорковане в пляшки з кульбабовим вином, виблискувало ціле літо. Ті пляшки, пронумеровані від одного до дев’яноста з чимось, — по одній на кожний літній день, — уже майже всі були повні й неначе світилися жаром у підвальному присмерку.

— Це ж треба, — сказав Том. — Отак зберегти і червень, і липень, і серпень. Чудово придумано.

Дідусь звів очі, подумав і усміхнувся.

— Куди краще, ніж складати на горище речі, які більш ніколи не знадобляться. А так цілу зиму час від часу на хвилину чи дві повертатимешся в літо, а коли пляшки спорожніють і літо дійде кінця, то й не буде про що шкодувати, й не доведеться ще сорок років спотикатися об усякий зворушливий мотлох. Чистий продукт, ні тобі диму, ні куряви, сама тільки користь — ось що таке кульбабове вино.

Хлопці почали водити пальцями по рядах пляшок.

— Оце — перший день літа.

— А це — той день, коли я купив нові тенісні туфлі.

— Атож. А оце — Зелена машина!

— Курява з-під копит буйволів! Чін Лінсу!

— Чаклунка Таро!.. Нелюд!

— Але ж насправді літо ще не скінчилося, — сказав Том. — І ніколи не скінчиться. Я пам’ятатиму весь цей рік, усе, що сталося кожного дня, завжди пам’ятатиму.

— Воно скінчилося ще перед тим, як почалося, — промовив дідусь, розкручуючи гвинт винного преса. — Я нічогісінько не пам’ятаю, хіба тільки якусь там нову траву, що її не треба косити.

— Ти жартуєш!

— Ні, хлопці, ні. Колись ви й самі пересвідчитесь, що під старість дні немовби розпливаються… їх уже не відрізняєш один від одного…

— Та де! — заперечив Том. — Ось цього тижня я в понеділок катався на роликах в Електричному парку, у вівторок їв шоколадний торт, у середу впав і розтягнув сухожилок, у четвер зірвався в яру з виноградної ліани — он скільки всякого за один тиждень! Та й сьогодні — цей день я теж запам’ятаю, бо на деревах уже почало жовкнути й червоніти листя. Скоро воно засипле весь лужок, ми позгрібаємо його в купи й плигатимемо на них, а потім спалимо. Ні, цього дня я ніколи не забуду! Завжди пам’ятатиму його, я певен!

Дідусь подивився вгору, де за підвальним віконцем шелестіло на холоднуватому вітрі вже торкнуте осінню листя дерев.

— Ну звісно, пам’ятатимеш, Томе, — сказав він. — Неодмінно пам’ятатимеш.

І, залишивши у підвалі просякнуте м’яким світлом кульбабове вино, всі троє вийшли надвір, щоб справити останні літні обряди, бо відчували: це завершальний день чи, власне, вже вечір. А коли почало сутеніти, вони згадали, що ось уже два чи три дні о цій ще не пізній годині всі сусідні веранди стають безлюдні. І в повітрі з’явився якийсь інший, сухіший дух; і бабуся натякала, що краще б замість чаю з льодом попити гарячої кави; і скрізь зачинялися вікна, в яких тріпотіли білі завіски; і холодне м’ясо за вечірнім столом поступалося місцем гарячій печені. З веранд зникли москіти, а коли вже й вони здалися, то війні з Часом справді настав кінець, і людям також не лишалося нічого іншого, як покинути поле бою.

І ось тепер, як і три місяці тому, — чи, може, три довгих століття? — Дуглас, Том і дідусь стояли на чільній веранді, що порипувала, наче сонний нічний корабель на легких хвилях, і втягували в ніздрі повітря. Хлопцям здавалося, ніби кістки їхні, що на початку літа були наче зелені стебла м’яти й гнучкі пагони солодцю, стали тепер грубі, як слонові ікла, й крихкі, як крейда. Та найперше холодний подих осені дався взнаки дідусевим кісткам — так ніби чиясь незграбна рука вдарила по зжовклих басових клавішах старого піаніно, що стояло у вітальні.

Наче стрілка компаса, дідусь повернувся лицем на північ.

— Мабуть, — сказав він, трохи повагавшись, — ми вже не виходитимемо сюди ввечері.

І вони втрьох відчепили ланцюги від кілець під стелею веранди й занесли до гаража схожу на старі, пошарпані ноші лаву-гойдалку, а за ними летіли перші сухі листки, зірвані вітром з дерев. Чути було, як у бібліотеці бабуся шурує кочергою в камінному димоході. Від раптового подуву вітру забряжчали шибки у вікнах.

Дуглас востаннє прийшов ночувати в склепінчасту вежу великого будинку, над кімнатою дідуся та бабусі. Того вечора він записав у своєму блокноті:

“Усе тепер іде задом наперед. Як ото в кіно, коли стрічку крутять не в той бік і люди вискакують з води назад на вишку. Настає вересень, отож зачиняй вікно, що ціле літо стояло відчинене, знімай тенісні туфлі й назувай важкі черевики, які закинув кудись у червні. Тепер люди мерщій тікають у теплий дім, наче зозулі назад у годинник. Ось іще хвилину тому на веранді було повно людей, і кожен хотів перекричати інших. Аж глядь — двері захряснулись, голоси вмовкли, і тільки листя падає і падає з дерев”.

Він виглянув з високого вікна на околицю, де в річищах струмків сіріли, мов висхлі смокви, здохлі цвіркуни; подививсь на небо, де скоро вже під жалісний крик гагар потягнуться на південь перелітні птахи, а з верхівок дерев шугне до сизих хмар буйна заграва осіннього багрецю. Від далеких полів пахло гарбузами, що достигали, чекаючи того дня, коли в них проріжуть ножем трикутники очей і вставлять усередину запалену свічку. А тут, у місті, над деякими коминами вже здіймалися перші пасма диму, десь оддалік гуркотіло залізо — то ринули жолобами тверді потоки вугілля, утворюючи в підвальних засіках високі чорні кучугури.

Але година була вже пізня.

І Дуглас зі своєї високої вежі над містом махнув рукою.

— Усі роздягайтеся!

Почекав. Холодний вечірній вітер студив віконну шибу.

— Почистьте зуби. Знову почекав.

— А тепер, — мовив нарешті, — гасіть світло!

І моргнув. І місто сонно заморгало у відповідь — то там, то там гасли вогні. А тим часом годинник на міській управі вибив десяту, пів на одинадцяту, одинадцяту й, нарешті, дрімучу північ.

— Ану, останні… отам… і отам…

І ось він уже лежав у ліжку, а навколо спало місто, і завмер темний яр, і нечутно колихалось біля берега озеро, і всі спочивали — його родичі й друзі, старі люди й зовсім юні, на тій чи на тій вулиці, в тому чи в тому будинку, та й на кладовищах далеко за містом.

Він заплющив очі.

Червневі світанки, липневі полудні, серпневі вечори — все те минуло, скінчилося, згинуло без вороття і залишилось тільки в його пам’яті. Тепер попереду довга осінь, біла зима, свіжа зелена весна — досить часу, щоб пригадати собі все минуле літо й підбити його підсумки. А коли він щось і забуде, то в підвалі стоять перенумеровані пляшки з кульбабовим вином, і в них — кожен літній день, усі до одного. Він часто спускатиметься туди й дивитиметься на них, як на сонце, доки зможе терпіти, а потім заплющить очі й розглядатиме пропечені плями, ті скороминущі карби, що мигтітимуть у його теплих повіках, і повертатиме то сяк, то так кожний вогник, кожний відбиток, аж поки вони складуться у виразну картину…

З цією думкою він і заснув.

І отак, заснувши, поклав кінець літу 1928 року.

ПРОЩАВАЙ, ЛІТО!

Прощавай, літо!

Це промовляли очі бабусі.

Це повторював сам до себе дідусь.

Це відчував і Дуглас.

Прощавай, літо!

Ці слова ворушилися на дідусевих устах — він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов’яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі.

— Що? — перепитав Дуглас.

Але вже й сам почув.

— Прощавай, літо! — Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю. — Знаєш, Дуг, що це таке? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати навіщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось сумно стає на душі. А потім знову весело. Прощавай, літо!

Висхла папороть під верандою впала на курну землю.

Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону “Тигр”. У грудях хлопця немов крутилася дзига — то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу.

— Піду з’їм пампушку та ляжу посплю, — сказав він.

— Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі — напакувати живота й лягти спати.

Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору.

Дорога до пампушок була вимощена радістю.

Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м’яко вчепився в нього.

О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь.

Потім, уже вві сні, він стріпнувся.

Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани.

Дуглас підвів голову, прислухався.

Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння.

Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів.

— Процесія! — прошепотів Дуглас. — Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?..

I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.

Увесь тремтячи, Дуглас чекав.

Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.

Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу.

Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.

І побачив усе знайомі обличчя.

Він закліпав очима.

На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт — вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і… ану, постривай!..

Дуглас прислухався.

У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.

Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.

Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.

Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою.

Тільки-но Дуглас з’явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.

Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.

— Слухайте, — спитав нарешті Дуглас, — що воно за день сьогодні?

— Що за день? — перепитала бабуся. — Твій день, Дугласе.

— Мій?

— Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! — Це вже говорив мер, він виголошував промову.

— Але ж…

— Дуг, — і дідусь показав на величезний кошик, — отут для тебе суничний пиріг.

— І суничний торт, — докинула бабуся. — І суничне морозиво!

Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому здавалося, ніби він сам — величезний торт із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.

— А коли потемніє, буде фейєрверк, — озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. — І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.

— Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?

— Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.

“Хлопцям квітів не приносять, — подумав Дуглас, — навіть до лікарні”.

Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:

— Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.

— Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?

— Я б назвав це мандрівкою. — Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом’яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців. — Ось послухай!

Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.

— Кроком руш! — скомандував дідусь. — Раз-два… Дуг, ну ж бо… раз-два!

— Але ж…

Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю “Грінтаун” хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю, — але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко.

Коли вони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр.

Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку.

— Ну, хлопче, мерщій до пристані, — тихо мовив дідусь.

— Ану, хто перший! — Живчик кинувся вперед.

Дуглас і з місця не зрушив.

Бо пароплав уже випливав з туману — шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором — і ось уже став край пристані й скинув сходні.

— А чому… — Дуглас утупив очі в пароплав. — Чому він не має назви?

Усі подивились — і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було.

— Ну… розумієш, Дуг…

Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень.

— Дуг, іди ти перший!

— Грайте, хай він іде під музику!

І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів дзвонів та литавр, тричі підряд заграв “Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!” Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань…

Бам-м!

Сходні забрали.

Дуглас рвучко обернувся й скрикнув.

Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані.

— Зачекайте, зачекайте!.. Сходні забрали не випадково.

Їх забрали навмисне.

— Зачекайте! — злякано закричав Дуглас.

— Атож, — неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані. — Зачекайте.

І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці.

Він кліпнув очима.

Це він був у пастці, на пароплаві.

Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав “Колумбіє, перлино океану”.

— Та стривайте ж, стривайте!

— Прощавай, Дуг!

— Стривайте!

— До побачення, Дуг, до побачення! — гукали обидві бібліотекарки.

— Прощавай, — шепотіли всі, хто був на пристані.

Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єгипетське гробовище, де навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висхлою від часу їжею. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав.

— Прощавай, Дуг, прощавай!..

Жінки махали білими хусточками, чоловіки — солом’яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним.

А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів.

— Стривайте! — гукав він. — Ще не пізно! Звеліть їм повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! А й справді, попливемо всі разом!

— Ні, Дуг, тільки ти один, — почув він ген з берега голос дідуся. — Пливи сам, хлопче.

І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі, життям.

Дуглас механічно пішов до носу судна. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву.

Чому погода розминулася з порою року? Чому знову так потепліло?

Відповідь була проста. Пароплав називався “Прощавай, літо”. А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа.

— Ду-у-г!.. — Голоси з берега було вже ледве чути. — До побачення… прощавай… прощавай…

— Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі, ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте!

Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні:

— Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-можі-і-іть!

І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його кидало то в жар, то в холод.

Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло. Надвечір’я безгучно розмішувало в повітрі кімнати лимонадні тони.

Дуглас перестав плакати.

Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її — вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик.

Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір’я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, — а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись.

На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.

— Дідусю, це ти тут!

— Ну звісно, Дуг.

— Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.

— Та й ти ж начебто тут, хлопче.

— Тут я, справді тут!

Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:

— Не кажи!

— Чого не казати, хлопче?

“Не кажи, — думав Дуглас, — не кажи того, що збирався сказати!”

Дідусь чекав.

Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.

— Дідусю…

— Що, Дуг?

Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:

— Смерть — це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?

Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.

— Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?

— Та просто захотілося знати.

Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.

— Що ти хотів сказати, дідусю?

— Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?

— Так, сер, — прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову — такою собі короною для молодого короля.

Прощавай, літо!

ДРУГ НІКОЛАСА НІКЛБІ — МІЙ ДРУГ

Уявіть собі літо, якому немає кінця. Літо тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року. Уявіть собі хлопця, що не хоче ніколи ставати дорослим. Це я.

Уявіть собі перукаря, що ніколи не був молодим. Це містер Вінескі.

Уявіть собі собаку, що житиме вічно. Це мій Пес. Уявіть собі невелике містечко — таке, в яких тепер ніхто вже не живе.

Уявили? То почнімо…

Грінтаун, штат Іллінойс. Останній тиждень червня.

На порозі маленької, на одне крісло, перукарні час від часу гавкає мій Пес.

Усередині містер Вінескі тупцяє навколо своєї жертви — випадкового клієнта, що куняє в кріслі, розморений полудневою задухою.

Там-таки всередині, непорушний, мов чавунна статуя часів Громадянської війни, стою і я, Дуг Сполдінг, дванадцятирічний хлопчина, — стою, дослухаюся до гарячого вітру надворі й чую, як він здіймає хмари гарячої куряви в розжареному, наче пекарня, навколишньому світі, де вже нікому не погано й не добре, а тільки нестерпно жарко, де під деревами лежать хлопці, прилиплі до собак, і собаки — головами на хлопцях, як на подушках, і дерева заколисують їх, безнадійно шепочучи листям: “Більш ніколи нічого не станеться”.

І ніщо ніде не рухається, коли не рахувати важких, повільних крапель із величезної, завбільшки з труну, брили льоду, що помалу розтає у вітрині крамниці господарських товарів. І єдина людина, яка тішиться прохолодою, — це міс Фростбайт, помічниця мандрівного чудодія, засунута в порожнину, видовбану за формою її тіла в тій крижині, де її ось уже третій день виставлено на загальний огляд, і, як кажуть люди, весь цей час вона не дихає, не їсть і не говорить. Оця остання мука, як на мене, для жінки найстрашніша.

Ніщо не рухалось і на вулиці за дверима, крім смугастого рекламного стовпчика на тротуарі перед перукарнею, що поволі обертався, показуючи то білу, то червону грань — вони виникали нізвідки й зникали в нікуди, мовби зблиски між двома таємницями.

— Ану… — Я нашорошив вуха. — Щось наближається…

— То всього-на-всього поїзд, Дуг. — Містер Вінескі клацнув ножицями й зазирнув у вухо клієнтові. — Всього лише поїзд, що проходить опівдні.

— Ні… — Я аж рота розтулив і, заплющивши очі, витяг шию до дверей. — Справді, щось таке наближається…

Здаля долинув пронизливий гудок, самотній і смутний, що аж душу вивертав.

— Ти теж відчуваєш це, правда, Пес?

Пес гавкнув.

Містер Вінескі зневажливо чмихнув.

— Що може відчувати собака?

— Важливі речі. Значні речі. Збіги обставин. Зіткнення, яких не минути. Так каже Пес. І я так кажу. Ми обидва.

— І він, і ти, і ви обидва. Це вже аж четверо, цілий гурт. — Містер Вінескі одвернувся од напівмертвого від літньої спеки чоловіка в білому фаянсовому кріслі. — А мене, Дуг, більше турбує волосся на підлозі. Підмети-но.

Я заходився вимітати з тонну волосся.

— Ох ти ж… Можна подумати, що воно просто з підлоги виростає.

Містер Вінескі подивився на щітку в моїх руках.

— Атож! Я стільки не настриг. Їй-богу, воно таки саме росте, лежачи на підлозі. Залиш його отак на тиждень, а тоді повернись — і доведеться назувати мисливські чоботи, щоб протоптати тут стежку. — Він показав ножицями на підлогу. — Поглянь. Чи бачив ти коли стільки різних кольорів і відтінків волосся? Оте — з потилиці містера Томкінса. Онде — частина чуба Чарлі Сміта. А оце… оце все, що лишилося від містера Гаррі Джо Флінна.

Я витріщився на містера Вінескі так, наче все те він вичитав з Апокаліпсиса.

— Ну, містере Вінескі, ви, мабуть, усе на світі знаєте!

— Та десь близько того.

— І я… я теж, коли виросту, буду… перукарем! Містер Вінескі, приховуючи втіху, заклопотано повернувся до клієнта.

— Тоді пильнуй, як це робиться, Дуг, очей не спускай. Лікті отак, кисті отак! А ножиці мають промовляти! Клієнти це люблять. Так ніби ти робиш удвоє більше, ніж насправді. Клац-клац, хлопче, клац-клац!.. Я навчився цього від французів. О, ті французи! Вони пурхають-навколо крісла навшпиньки, і їхні гострісінькі ножиці щебечуть і легенько дзьобають волосся, щебечуть і дзьобають, ти тільки послухай, Дуг!

— Ох ти ж! — мовив я, поводячи головою за його ліктем, захоплений тим щебетанням і дзьобанням, та раптом завмер: із гарячої літньої далини вітер доніс якийсь наче стогін, сумовитий і бентежливий. — Онде, знову той поїзд. І щось у поїзді.

— Полудневий поїзд тут не зупиняється.

— Але ж я щось таке відчуваю…

— Я от-от загрузну у волоссі, Дуг.

Я підмів волосся.

Після тривалої мовчанки я озвався знов:

— Мені б хотілося змінити собі ім’я.

Містер Вінескі зітхнув. Геть сонний клієнт не подавав ознак життя.

— Що це з тобою сьогодні, хлопче?

— Та не зі мною. Ім’я в мене нікуди не годиться. Ви тільки послухайте: Дуг. — Я наголосив: — Дуг!

— Ну, не музика, звісно.

— Наче скажений собака гавкає. — І тут-таки я похопився. — Ти, Пес, не ображайся, це не про тебе.

Містер Вінескі позирнув на поріг.

— Йому до всього цього начебто байдужісінько.

— Дуг! Це ж просто казна-що. Ні, сьогодні ж до вечора приберу собі нове ім’я.

Містер Вінескі замислився.

— Юлій — на честь Цезаря? Александр — Македонський?

— Хай там що, однаково. Допоможіть мені, містере Вінескі, гаразд? Придумайте якесь ім’я…

Раптом Пес сів на порозі. Я упустив на підлогу щітку.

Десь там, серед усипаних гарячим шлаком пристанційних колій, важко відсапуючись, ревучи вогнедишною горлянкою, з навальним брязкотом і ще пекельнішим, ніж літнє пекло надворі, подихом залізного нутра, до станції наближався поїзд.

— Під’їжджає!

— Проїжджає, — сказав містер Вінескі.

— Ні, таки спиняється!

Тепер уже містер Вінескі мало не упустив свої ножиці.

— Дурниці. Той полудневий поїзд тут тільки пригальмовує.

Ми почули, як поїзд зупинився.

— Скільки чоловік виходить із поїзда, га, Пес?

Пес гавкнув один раз.

Містер Вінескі ніяково переступив з ноги на ногу.

— Вивантажують пошту.

— Ні… то чоловік! Ступає легко. Багаж при ньому невеликий. Простує до нашого будинку. Б’юсь об заклад, то новий пожилець до бабусі. І він займе порожню кімнату поряд з вашою, містере Вінескі! Правда ж, Пес?

Пес гавкнув.

— Цей собака став надто балакучий, — пробурчав містер Вінескі.

— Я збігаю подивлюся, містере Вінескі. Можна?

Далекий звук ходи завмер десь на гарячих безгомінних вулицях.

Містер Вінескі здригнувся.

— То, мабуть, по мою душу. — А тоді додав, майже сумовито: — Гаразд, іди, Дуг.

— Я вже не Дуг.

— Ну, як там тебе звати… Біжи подивися… а тоді приходь розкажи, хай і найгірше…

— Он, дякую, містере Вінескі, дякую!

І я побіг. Пес за мною. Вулицею, провулком, задвірками-аж поки пірнули в буйну папороть біля бабусиного будинку.

— Лежи тихо, — прошепотів я. — Наближається Велика Подія, хоч би що воно там було!

А вулицею, садовою доріжкою і, нарешті, східцями веранди вже простував жвавою ходою той чоловік — грайливо помахуючи ціпком, із старомодним саквояжем у руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовковистими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграйкою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.