Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Сини сліпого царя

Жив десь недалеко від кінця світу один старий цар, а в того царя було три сини. Двоє були спритні й поставні леґені, а третій недолугий, боязкий, ще й придуркуватий. Старий захворів і осліп. Хлопців занепокоїло, бо він почав дуже нарікати, яких має синів, що про хворого не дбають. Тепер будуть змушені поперемінно доглядати сліпого царя, водити його. Журяться вони, журяться, коли приходить один сивий дідо та й звідає їх:

— Що то ви зажурилися?

— Шкода вам, діду, говорити, бо й так не допоможете, — відповіли леґені.

— Не знати, не знати, — сказав на те старий. — А може, й допоможу.

І леґіні йому розповіли, що старий осліп, а жоден дохтур у їх царстві не в силі його вилікувати.

— Чи ви, діду, могли б зарадити? — зазвідали царевичі разом.

— Сам-один я нічого не вдію, — пояснив старий дідо. — Але пораду можу дати. Учинити те, що я пораджу, — і велике, й невелике діло. Послухайте лише! Десь на світі є скляна гора, а на тій горі — одне потятко[1]. Скільки разів воно защебече — стільки краплин крові витече в нього з дзьобика. Коли тими краплями помастите вітцеві очі, то нараз прозріє.

Подякували царевичі за добру пораду, і двоє старших почали збиратися в дорогу. І молодший брат попросив старого, аби його відпустив на скляну гору знайти чудо-пташку. Сліпий цар ніяк не давав згоди, але хлопець за всяку ціну хотів піти з братами.

— Ну, раз так дуже хочеш, то йди, синку мій, — сказав йому старий. — Але ти — нещасник, ти десь там загинеш… Ліпше не лишав би мене самого!

Сліпий цар даремно просив його зостатись, хлопець не слухав, та й готово! Він осідлав собі стару шкапу і рушив за братами, котрі сиділи на парадних конях. Та й не взяв на дорогу нічого, а брати напхали повні кишені грошей.

Неслися три царевичі на конях і могли би нестися ще швидше, але що було робити, коли шкапа того недотепи не встигала бігти за двома парадними кіньми. Старший та середущий час від часу мусили ставати й причікувати хлопця. Виїхали на одну дорогу, і старший брат увидів мертвого чоловіка. Тоді сказав братам:

— Хлопці, поможіть мені поховати мерця!

Брати не хотіли йому помогти.

— То не твоє діло! Видиш перед собою дорогу — і гайда!

Добре, вони поскакали далі й натрапили на здохлого пса. Придуркуватий хлопець зійшов із коня і шаблею почав копати яму. Брати стали його дорікати:

— А се що таке? Мертвого чоловіка ти не хотів ховати, а здохлому копаєш могилу?

І почали сміятися з дурня.

На те молодший брат відповів:

— Чоловіка хоч хто закопає, а сього пса — ні. Між тим перехожі будуть вдихати сморід, а то небезпечно для людського здоров'я.

— Най буде так, ти непогано думаєш, — мовили два брати і допомогли йому закопати здохлого пса.

Поскакали далі, та невдовзі стали на розпутті, звідки вже дорога вела в три боки. Тут вони попрощалися. Старший і середущий рушили дорогами, котрі пролягали одна попри одної, і скоро зійшлися, так що далі два брати скакали знову разом. Якось понадвечір добралися до одного міста й на ніч найняли собі зручне пристанище. Спершу пили й гуляли, а потім грали в карти й до рана програли все, що мали в кишенях. І вже не могли пускатися в дорогу, бо не було з чим.

А третій брат плентався на шкапі своєю дорогою і заночував у густому лісі. Розклав собі ватру[2] та й помалу заснув коло неї. Коня пустив пастися, а вночі вовк його роздер. Уранці хлопець пробудився й хоче рушати далі в дорогу, але розглянувся і видить, що вовк уже доїдає шкапу. Нещасник націлив на нього рушницю, та вовк йому каже:

— А який тобі хосен[3], якщо мене застрілиш? Залиши мені коня, і я тобі вдячно допоможу — понесу тебе туди, куди ти зібрався.

Хлопець сів на вовка, і незабаром вони вже були під скляною горою. Скочив молодший брат на землю, а вовк йому каже:

— Далі я тебе нести не можу, але тут зачекаю, доки ти повернешся. Потя спіймати там неважко, але до клітки не підходь, бо там тобі смерть!

Діставши поради, молодший царський син швидко вибрався на скляну гору. Вартівники спали, і справді легко було взяти пташку. «Яке красне потятко! — захоплювався хлопець. — Йой, але клітка ще файніша! А що мені з потяти без клітки?» Хлопець дотулився рукою до клітки — вона так задзвеніла, що всі вартівники прокинулися, схопили недотепу й повели до короля. Той дивувався, як хлопець міг пройти мимо стількох вартівників. І ще звідав, нащо йому потя.

— Мій нянько[4] осліп, а кажуть, що одною краплиною крові, яка впаде із дзьоба сього потяти, можна йому повернути зір.

Король подарував гостеві життя, та потя не віддав. Він обіцяв зробити се тоді, як царський син приведе йому коня-татоша, який там і там, у тому й тому замку, в того й того короля. Хлопець дав слово привести чарівного коня.

Спустився він із гори, а вовк дорікає:

— А де потя? Видиш, видиш! Чи я не наказував, аби ти клітки не чіпав, лиш потя зловив?!

Царський син почав просити вовка, най понесе його до того замку, звідки треба привести чарівного коня, бо за нього він дістане потятко. Вовк відговорювався тим, що дуже голоден, але хлопець так його просив, так його благав, що вовк узяв його на плечі й каже:

— Ну, з'їв я твою шкапу, то понесу тебе й туди, куди рвешся. Можеш легко вкрасти звідти татоша, але не дотуляйся до кантара.[5]

— Добре, я не буду дотулятися, заберу собі коня і без кантара.

Скоро добралися до замку. Хлопець пройшов у двір, подивився на коня. Татош був дуже красивий, але його кантар виглядав ще файнішим!

«Раз уже я добрався сюди — най буде, що буде! А яке то — кінь без кантара?» — зміркував царський син.

Ледве дотулився він до кантара — татош нараз почав гупотіти. Вартівники, що спали, посхоплювалися і спіймали злодія. Привели його до короля, а той каже:

— Ох, ти славний витязь, якщо міг пройти у хлів попри стількох вартівників! Я тебе помилую, віддам тобі й татоша, та приведи мені сюди доньку-одиначку того й того царя!

Леґінь узявся те зробити і попросив поради у вовка, куди податися. Вовк узяв його на плечі й уже в дорозі пояснив:

— Ти можеш дуже легко зробити й се діло. На зорі царська донька звикла йти по воду. Коли вона нагнеться над колодязем, ти вийди з-за корча, обніми її і приведи до мене — я віднесу вас куди треба.

Усе було так, як говорив вовк. І поверталися назад до того короля, від котрого хлопець мав дістати татоша. Але по дорозі вовк почав казати:

— Правда, було би добре дістати й красну дівчину?

— То неможливо, — мовив хлопець.

— А я кажу, можливо. Слухай сюди, я сам обернуся на одну красну дівку. А ти, царівно, зачекаєш нас! Ми піднімемося в замок, і там король візьме дівку, а передасть за неї коня з кантарем. Лише коли, хлопче, будеш передавати мене королеві, то не забудь йому сказати, аби одне вікно лишив відкритим, бо дівці, котра звикла до іншого повітря, могло би зашкодити в запертій кімнаті.

Так і сталося. Молодий король був нежонатий і дуже зрадів дівчині. У світлиці, куди увійшли, відкрив усі вікна. Молодий витязь рушив у дорогу з конем-татошем, якого він дістав разом із кантарем. А дівка, як тільки зосталася сама, знову обернулася на вовка, який вискочив у відчинене вікно і наздогнав хлопця.

Тепер уже молодий царевич мав молоду царівну. Разом із добрим вовком він радо поспішав до скляної гори.

Раз лишень вовк каже:

— А правда, царевичу, добре, якби зоставсь у тебе й кінь із кантарем? Будеш мати їх. Я обернуся на коня, і віддаси мене королеві скляної гори. Тільки попроси його, аби мене одразу не прив'язував, бо якщо прив'яжуть, то там уже й залишуся.

На татоші, що постав із вовка, хлопець вибрався на скляну гору й передав королеві чарівного коня з кантарем, а сам дістав від нього потя й клітку. З великої радості леґінь забув сказати, аби татоша спочатку держали неприв'язаним. І що там довго говорити — коня прив'язали! Та він доти смикався, мотав головою, доки не зірвався, а тоді побіг у поле, там став знову вовком і догнав царевича.

— Видиш, видиш, — почав докоряти, — казав я тобі, що маєш робити, а ти забув за мене попросити, і я ледве зірвався із прив'язі.

— Пробач мені, добрий вовче, то сталося з великої радості. Я дуже тобі вдячний. А тепер мені скажи, чим можу заплатити за твою вірну службу та добрі діла?

— Много не прошу. Раз на рік закликати мене на гостину. Тоді подаруєш мені дев'ять овець.

— Дуже мала віддяка. Від себе я міг би дати більше.

— Айбо не забудьмо і про те, що показує нам час, — нагадав добрий вовк. — Відколи ми мандруємо, минули не три дні, а цілі три роки. Скажу тобі дещо і про твоїх братів. У тому місті, через котре будеш проїжджати, твоїх братів як боржників замкнули у темницю і хочуть повісити. Ти можеш врятувати їх, і будете разом вертатися додому, але по дорозі вони тебе уб'ють — самі понесуть нянькові радісну новину. Словом, май розум при собі.

Хлопець ще раз подякував вовкові, й вони розійшлися.

Завертає царевич у місто і видить, що старшого й середущого братів уже ведуть на шибеницю. Ой, пожалів їх хлопець та й виплатив борги. Потім кожному з братів купив красного коня, і всі троє рушили додому. Та справді, в дорозі старші брати вбили молодшого царевича і закопали під деревом. А царську доньку, котру хлопець віз із чужини, татоша і потя забрали із собою.

Але з того часу дівка не говорила, татош не іржав, потя не щебетало — і кров не капала із дзьоба. Сліпого царя ніхто не міг вилікувати. У царському дворі стало дуже сумно. Ніколи ще так сумно не було.

Минув рік, і вовк прийшов у гості. Царські сини спустили на нього псів. Вовк прийшов удруге, а вони так само прогнали його.

По нюху вовк дізнався, де поховано вбитого царевича. Найшов він те місце і вигріб тіло хлопця. Поніс його до озера, що мало чарівну силу, скочив до води і, струшуючись, побризкав нею вбитого. Молодший син сліпого царя відразу ожив. Потому вірний вовк поніс його додому. І відразу двір повеселів — дівка заговорила, татош заіржав, потятко заспівало. Краплинами крові з пташиного дзьобика хлопець змастив вітцеві сліпі очі, а той нараз прозрів. А молодий витязь не міг надивитися на свою красну дівчину, на красного коня та й не міг наслухатись, як щебетало потя, бо, чуючи його щебетання, раділи і люди, і звірі.

Молодший син розповів цареві, що вчинили з ним брати. Цар страшенно розсердився і виголосив присуд — смертну кару старшому й середущому. Але молодший син не захотів своїм братам смерті й прогнав їх із дому — най ідуть, куди видять!

А тоді царевич повінчався з красною дівицею. Старий передав йому царство. І казці кінець.

Бідний Іван і попадя

Давним-давно жив собі бідний наймит Іван. Та так-то вже бідно жив, що й не сказати. Думав Іван, думав та й надумав піти на заробітки.

Ішов день, ішов два, а на третій день під вечір прийшов він у одне село та й пішов до попа на роботу найматись. Попа не було вдома, десь правив службу Божу в другому повіті. Поговорив Іван з попадею та й залишився на ніч.

Каже йому попадя:

– Є в мене робота, не легка і не важка. Якщо добре зробиш — добрі гроші заплачу.

Іван не від заробітку, то й погодився.

От і каже йому попадя:

— Вмер оце недавно наш батюшка і попросив перед смертю, щоб його поховали в мішку в річці в нічну пору, тоді його душа скоріше в рай попаде.

Здивувався Іван, проте не сказав ні слова: «Чи в річку, то і в річку, чорт з ним. Якщо йому так забандюжилось, відтаскаю». Іван і не знав того, що минулої ночі ночували в попаді три багаті попики, що попадя, побачивши в них багато грошей, підлила отрути в наливочку та й відправила їх грішні душі на той світ, а тепер вона хоче і сліди змить.

Отож повела попадя Івана в темну комору, дала йому мішок з попом та й каже:

— Дивись же, кидай аж насеред річки.

Узяв Іван мішок на плечі, аж присів, і поніс до річки. Приніс, укинув у річку та й каже:

— Ну й важкущий-таки, видно, гріхів багато, заважили; пливи тепер у рай чи в пекло, про мене хоч куди.

Іде Іван до попаді та й думає: «Ну, добре зробив». А попадя зустріла його та й каже:

— А як же ти, сякий-такий, носив, як він ось тут і лежить?

Почухав Іван потилицю: «Оце так штука». А попадя його підгонить:

— Бери мерщій та неси, а то через тебе, ледащо, мій батюшка і в рай запізниться.

Нічого робити, звалив Іван мішок на плечі та й поніс. Укинув попа в річку, став та й дивиться, чи не буде знову вилазить. Ні. Витер Іван мокру чуприну та й пішов до попаді. «Ну, тепер уже, — дума, — відпочину».

Та де там! Не встиг він на поріг ступнути, як попадя уже сичить:

— Ну, вже як таких наймати, то тільки гроші платить! Як же ти, бісів сину, робиш, мішок з попом знову дома. Може, ти його й не носив?

Розсердився Іван та й каже до попа, що в мішку:

— Ну, тепер ти в мене не втечеш!

Скинув мішок на плечі третій раз та й приніс до річки. Приніс, поставив мішок на березі, знайшов камінець, прив'язав та й укинув з найкрутішого берега.

— Ху! — зітхнув Іван і поплентався до попаді, ледве ноги несе.

Ішов він, ішов, коли глядь — з другого кінця іде батюшка з хрестом і прямо до матушки в двір (то ж батюшка повертався вдосвіта із служби Божої додому). Як глянув Іван, аж серце в нього забилося:

— А, так я тебе ношу однією дорогою, а ти тікаєш додому другою? Спіймався! Я тебе набігаю!

Схватив Іван камінь і вбив попа. Убив, закинув на плечі і побіг до річки бігом, бо вже починало світати. Біг, від гніву не почував ні втоми, ні ніг під собою не чув. Коли це сторож з калаталом як закричить:

— Хто йде?

— Чорт попа несе! — відказав Іван та й подався. Приніс до річки, прив'язав два камені до шиї та й укинув з крутого берега.

— Аж тепер, — каже, — ти не вилізеш!

Та й повернувся до попаді. Іде та й думає: «Бач, який святий та божий, ані стида, ні совісті; я його однією дорогою ношу, а він другою тікає. Хотів уморити чоловіка, а ще йому в рай».

Прийшов Іван, а попадя його зустрічає рада та весела.

— На ж, — каже, — Іване, тобі гроші за роботу, аж тепер ти молодець, батюшка не вернувся.

Взяв Іван гроші та й каже:

— Якби знав, що мені з вашим батюшкою така морока буде, то й не брався б. Тільки відніс його втретє, вертаюся до вас, аж глядь — з другого боку прямо в двір біжить, та ще й з хрестом. Узяла мене злість, думаю: «Так доки я за ним буду бігать?» Як тарахнув каменюкою, схватив на плечі та в річку його, ще й два камені до шиї прив'язав. Тепер уже чорта вилізе!

— А-а-а! — закричала попадя та й зомліла.

— Вам і сам дідько не вгодить! — сказав Іван та й пішов своєю дорогою роботи шукати.

Два брати

Були собі два брати: один був дуже багатий, а другий — бідний. Та ще було так: що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатий, а бідному прийшлось на бідній женитися, то ще й дужче став бідний. У багатого що день Божий музики грають та веселяться, а в бідного і світла немає в каганці. У багатого ж та тільки одним один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то треба нагодувати та напоїть… У багатого і наймити, і наймички — усіх хлібом годує, а бідного брата і молотить до себе не пуска.

Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:

— Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.

— Ну то що ж, піду.

Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він іде, то зараз до нього і біжить.

— Чого ти, — каже, — йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб із мене люди сміялися, як з тебе?

— За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.

— Та що з того, що ти мені брат? Є у мене брати, не такі, як ти, а такі, як я.

— Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.

— Ні, — каже брат, — ніяково мені зі старцями знаться.

— Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.

— Ні, — каже, — всі знають, що ти мені брат.

— Ну, так коли не хочеш мене найнять, то дай мені мішечок хліба, бо дома діти голодні сидять.

— Ні, брате, не дам. Я ще для себе не дбав. А ти піди зароби, а до мене не ходи. — А сам ляпнув хвірткою та й пішов. Остався бідний брат біля воріт, подумав: «От, Господи милостивий, де в Бога правда?! Ну, Бог з тобою, брате». Насунув шапку та і пішов додому.

А жінка дожидається.

— Підождіть, — каже, — дітки, пішов батько до дядька, та принесе борошна, та я напечу папки, та будете їсти! (А сама така раденька). Коли це зирк — іде чоловік, а сльози з очей, як горох, так і котяться.

— А що, чоловіче, заробив? Тепер, — каже, — будемо їсти. — А сама так і заголосила…

— Що ж, жінко, не плач. Господь дасть — піду в місто, там і зароблю.

— А що тобі брат сказав?

— Та який він мені брат, коли він мене за брата й не має.

— Та хоч би ти йому за наймита став.

— Та й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.

— Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.

Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.

— Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?

— Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?

— Навіщо тобі?

— Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.

Узяв торбину та й пішов.

Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.

— Ну, — каже, — слава тобі, Господи, буде на харч.

Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, — каже, — піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».

Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.

— Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.

Приходить до своєї хати та й стукає в двері.

Жінка схопилась та й до дверей:

— Хто такий?

— Твій чоловік.

Одчинила.

— Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.

Ввійшов у хату — діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так усі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу — сидять, їдять.

— Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. — Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:

— Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб із нас хоч люди не так сміялись.

— Добре, піду.

Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться — стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:

— Що тут таке, дядьку?

— Та це продають волоцюгу.

— Якого волоцюгу?

— Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають — хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.

— Чому же ви, дядьку, не візьмете?

— А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди он подивись, який стоїть!

Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв'язані, а урядники викрикують:

— Хто дасть двадцять п'ять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.

Злодій стоїть, понурившись, та й каже:

— Візьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тому одроблю його гроші.

Бідняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть — візьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий піде заробіток».

Пропхавсь аж до урядників та й питається:

— А на скільки років цей парубок продається?

— На один.

— А там?

— А там як він сам схоче: схоче — служитиме ще, а не схоче — одійде од тебе, тоді він уже вільний буде.

Вийняв гроші, оддав:

— Так нате ж вам за нього двадцять п'ять карбованців.

Узяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки, тоді він розв'язав злодію руки:

— Ходім, небоже.

Злодій поклонивсь йому.

— Спасибі тобі, — каже, — дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.

Пішли. Веде його бідний у своє село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодій і питається:

— Чого ти, дядьку, журишся?

— Ні, — каже, — я не журюсь.

— Ні, дядьку, журишся.

— Чого ж мені журитися?

— А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.

— Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п'ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.

— Ну, дядьку, не журись.

Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно — дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:

— Ось, — каже, — на тобі, жінко, купив.

— Що купив?

— Та ось, дивись, якого парнюгу.

— Та невже ж?

А сама в сльози.

— Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.

А парубок сів на лаві та й каже:

— Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.

Посидів трошки, посидів:

— А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?

— Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.

Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:

— Дядьку, одчини.

Одчинив бідний хату.

— А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.

Коли туди — аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:

— Спасибі тобі, парубче.

— Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось — повечеряємо вкупі.

Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.

Вранці встали:

— А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.

— Та що ж його робить?

— Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.

— Так хмизу нема.

— Ну, так завтра буде хмиз.

— Так нема ж грошей.

— Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд із вами живе?

— Не питай, небоже.

— А що ж таке?

— Це, — каже, — брат мій живе. — А сам аж здихнув.

— Такий багатий, та вам при бідності нічого не дає?

— Та він і хвіртку замкнув, не то щоб що давав.

— Отакі багаті брати? Е, чекай же, дядьку, він колись буде давать.

Побалакали собі та й пішли в хату. (Надворі балакали.) Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грішми, набрав повні сакви червінців та й пішов. Прийшовши додому, пішов на город, вирив яму, закопав сакви з грішми, а трошки грошей поклав собі в кишеню. Пішов у хату й ліг.

Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:

— А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.

А далі виймає ще сто карбованців:

— А це тобі, дядино, щоб ти не лаялася з своїм чоловіком за те, що він мене викупив.

Як побачила вона ті гроші, як гепнеться йому в ноги:

— Спасибі ж тобі, мій голубчику!

Та раз, та вдруге, аж очіпок їй з голови звалився. А дядько так уже не знає, що й робити, тільки плечима сова та підцмакує.

— Ну, дядьку, тепер поїдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.

Поїхали в город. Купили шапку, купили пару волів, купили корову з телям, купили віз. Приїхали додому. Стали хазяйнувать потроху.

Багатий брат дивується.

— Що це, — каже, — в мого брата де взялись воли, шкапа й корова?

А жінка каже:

— А злодюга навіщо?

— Та то злодюга він був колись, а тепер він уже не злодій, бо я чув, що він викуплений.

— А де ж вони грошей набрали?

— Та про те вже їм знати. Може, в того злодія ще давні гроші є?

А теща каже:

— Ось пошліть хлопця, нехай він піде до його дітей гратися: то що діти балакатимуть, то він підслухає, прийде та нам і розкаже.

— Оце добре.

Узяли і послали хлопця. Бідний брат думає: «Що це за знак? Ніколи багач не пускав свою дитину гратися до моїх дітей, а тепер пустив».

Сіли обідати, посадили й хлопця багачевого за стіл. Погравсь хлопець з дітьми і пішов. Приходить додому, а батько й питає:

— А що, сину, що ти там чув?

— Нічого, тату, не чув. Грались. Мене дядько й обідать посадив. Борщ був із м'ясом і каша з молоком.

— Еге… Он що?! Це вже значить — годі полову їсти, що торік у мене брав та молов з житом і їв… Тепер уже борщ з м'ясом, ще й каша з молоком! Що ж це воно за знак? Як би його довідатися?

А теща сидить на печі та каже:

— Ось як довідатися: ти піди до брата та скажи йому, що прийдуть до мене судді добро моє описувати, так дозволь, брате, нехай моя скриня з грішми у тебе в хаті постоїть, поки я панів одбуду. Та візьми скриню велику, ту, що в коморі, та мене туди замкніть, то я вже почую, що вони балакатимуть.

— Оце добре.

— Тільки якби чого-небудь туди їсти мені поставити.

— Та он вареники ті, що не доїли, так з макітрою і постав.

Винесли з комори скриню, влізла туди теща, поставили їй вареники і замкнули скриню.

— Отепер піду до брата.

Бідний брат щось робив надворі; дивиться, йде до нього брат.

— Що це за знак? — каже. А в самого аж сльози на очах навернулись.

Прийшов, здоровкається:

— Здоров, брате.

— Здоров.

— Боже тобі поможи.

— Спасибі. — Та ще й руку подав.

— А чого я, брате, до тебе прийшов?

— Не знаю.

— Будь ласкавий, брате, чи не можна до тебе мою скриню з грішми перевезти, бо до мене наїдуть судді описувати худобу, то нехай скриня у тебе постоїть, а завтра вранці прийду й візьму.

— Так що ж, нехай постоїть, привези.

— Тільки, брате, в хаті постав скриню, бо в сінях страшно становить.

— Та поставимо в хаті, вези.

Пішов багач. Привезли скриню і поставили в хаті на самому покуті. Парубка тоді дома не було. Приходить увечері, дивиться — скриня стоїть:

— Дядьку, що це у вас за скриня?

— Та це брат привіз, оддав на сохран, бо до нього судді наїхали худобу описувать. Тільки ніч перестоїть, а завтра вранці прийде брат та й візьме.

— Бреше він.

Повечеряли й полягали спати.

Як заснули дядько з дядиною, він устав потихесеньку, узяв макогін, одімкнув скриню, підняв віко, коли баба… Він її як ошелешить макогоном!.. І не кавкнула… Взяв вареник з макітри, встромив їй у рот, буцімто подавилась. Замкнув скриню та й ліг.

Коли це вранці іде багатий брат із наймитами.

— А що, брате, ціла скриня?

— Ціла.

— Ну, спасибі тобі, дай Бог здоров'я. А беріть, хлопці, ставте на віз.

Поставили і повезли. Багач йде ззаду та й питається:

— Мамо, чули, де вони беруть гроші?

Не озивається.

— Мабуть, заснула.

Привезли скриню додому, поставили в хаті, одімкнули, як глянув багач, та аж рота роззявив:

— Умерла?! Дивись, жінко, ще й вареник у роті. Мабуть, удавилась… Подивись, вареник у роті. Голівонько бідна, що його робить? Треба йти до попа — нехай іде ховать. Скажемо, що раптово вмерла.

Прийшов до попа:

— Здорові були, батюшко.

— Здоров, здоров.

– Ідіть ховать — мати вмерла.

— Та невже? Як це так? Я ж її вчора бачив, мов здорова ж була.

— Так вона, батюшко, й сьогодні здорова була, та їла вареники, та за їжею вмерла; іще й вареник у роті оставсь.

— Так, може, вона вдавилась?

— Та, може ж, і вдавилась. Бог же її зна.

— Ну так я прийду і поховаю.

Прийшли і поховали тещу.

Вночі парубок встав, пішов на гробовище, одрив тешу, вийняв з труни, узяв на оберемок, поніс до багатого в двір. Відчинив комору, а в тій коморі в засіках пшениці так що, мабуть, пудів з двісті, така, як золото. Він взяв ту пшеницю, розкрив, розсипав, розкидав по всій коморі; тещу посадив у засік, дав їй лопату в руки, а сам замкнув комору та й пішов. Прийшов додому, ліг спати, буцім нічого не знає. Коли це вранці чує — ґвалт по селу. Питається дядька:

— Що там таке?

— Та там чудасія: багачева теща вночі встала, та прийшла до нього в комору, та й досі сидить у засіці.

— А ходім, дядьку, подивимось.

Приходять до багачевого двора, аж у нього повен двір народу, і протовпиться трудно. Багач аж чуб на собі рве — гука до наймита:

— Біжи, Каленику, до батюшки, хай іде, що хоче, те й робить! Оце послав Господь напасть. Бач, що воно значить, як не своєю смертю вмре.

Побіг Каленик до попа:

— Здрастуйте, батюшко.

— Здрастуй, здрастуй… А що скажеш?

– Ідіть до нас, та як можна швидше.

— Що таке? Що таке?

— Та прийшла баба Параска з того світу. Вчора заховали, а вона вночі прийшла, сіла в коморі, аж у засіці, ще й лопату у руки взяла, порозкидала по коморі всю пшеницю.

— Всю пшеницю? Всю пшеницю?.. По коморі? Баба Параска? Давайте швидше патрахиль. Семене, бери требник… Іди поперед мене та читай: «Да воскреснет Бог» та «Помилуй мя, Боже».

Прийшли… Коли якраз у засіці… Багатий аж до ніг припада попові:

— Батюшечко, чи не можна яке закляття положить, щоб осиковим кілком пробить?

— Треба, треба, всенеповинно треба. А беріть же її хто та виносьте з комори.

Люди стоять, роти пороззявляли, ніхто з місця й не ворухнеться. А парубок стоїть коло дверей.

— А давайте, — каже, — я візьму.

Перехрестивсь на схід тричі, обернувсь, узяв тещу та вже не поніс у хату, а прямо на гробовище; положили в труну її, загребли; батюшка прочитав закляття, забили осиковий кіл на гробі.

— Отепер, — каже, — не встане, бо нечиста сила з неї вийшла.

Прийшли до двору. Багатий питається:

— А що, батюшко, чи не можна мені цю пшеницю на потребу пустить?

— Е, ні-ні, не можна.

— А де ж її діть?

— Де хочеш, туди і дінь, хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.

А бідний брат, що тут же стояв, каже:

— Давай, брате, я візьму цю пшеницю, уже що Бог дасть, те і буде. — Його зарання підучив парубок.

— Візьми, зроби милість. Та візьми й комору, будь ласка, бо як її тепер спалить, то й вся оселя згорить. Візьми все, забери пшеницю й комору.

Як почали ту пшеницю носить — дядько, дядина і парубок, та цілісінький день носили до вечора, такої насипали пшениці, як золото. А далі вже й комору перенесли. Багач каже:

— Ну, слава Богу! Тепер збувся.

А бідний з парубком поставили комору, позсипали в засіки пшеницю.

— А що, дядьку, буде з тебе?

— Слава Богу, буде.

Дождавшись вечора, пішов парубок знову на гробовище. Вирив тещу, взяв на плечі, поніс до багача. Одімкнув комору, а в тій коморі повно одежі: кожухи, кожушанки, кобеняки, свитки, смушки — карбованців на тисячу буде в тій коморі добра. Він узяв одімкнув комору, поскидав з жердок одежу, познімав з ключок, повивертав з скринь, скрізь порозкидав, які взяв та пороздирав. Взяв найкращу кожушанку, синім сукном криту, та ще й сивим смушком обложену, ту, що багатого жінка вінчалась в ній, убрав в неї тещу, посадив її в куточку, замкнув комору, а сам пішов додому.

На другий день якесь свято було. Жінка багачева вбирається до церкви та й каже на наймичку:

— Біжи в комору та внеси мені ту кожушанку, в якій я вінчалась.

Та взяла ключ та й побігла. Тільки що одімкнула комору, та аж скрикнула:

— Ох, мені лишенько! Що це за гармидер такий!

Коли зирк — аж у куточку сидить теща. В бідної наймички трохи очі з лоба не повискакували. Як чкурне… А надворі сніг великий — погубила в снігу й черевики. Вбігла в хату.

— Що там таке?

— Ох, моя ж матінко! Баба Параска сидить у коморі у вашій кожушанці.

А багатий лежав на лаві. Як почув, так аж очкур[6] у нього лопнув з переляку.

— Та невже в коморі? Біжи, Каленику, до попа.

Побіг Каленик. Прибіга до попа і слова не вимовить:

— Ба-ба-ба-ба-батюшко! Па-па-ппа-параска оп'ять…

— А що? Що, баба Параска прийшла?

— Прийшла.

— Семене, Семене, вставай, зараз мені требник. Требник… Требник… Кадильницю беріть… Херувимського ладану положіть. Іди зараз вперед, читай, щоб усі чули…

Прийшли до багача. Він як побачив попа, та аж чоботи йому цілує.

— Батюшко, чи не послать до архирея? Може, в нього молитва друга, може, в нього закляття не таке, як у вас?

— Ні, постой, постой, цей раз заховаєм, і вже закопаємо у яму не так, і вже два осикових кілки заб'єм: один у головах, а другий у ногах. Посередині хрест зроблю заступом та херувимського ладану туди засиплю, то вже не встане.

— Оце було б і тоді так зробить, то вона б не прийшла… А беріть хто роздягайте її та понесем.

Тільки люди баньки повитріщали та роти пороззявляли… Ніхто не хоче і підступиться — боїться. Що то воно значить, як не своєю смертю умре! Хто ж піде брати гаспидяку? Парубок стоїть коло дверей, каже:

— Давай я роздягну і понесу.

Роздяг і поніс. Приніс до ями, положив у труну, зарив, загорнув землею, забили два осикових кілки — один у головах, другий у ногах, зробили посеред гробу хрест, насипали туди херувимського ладану, піп прочитав молитву.

— Оце, — каже, — тепер не вийде.

— Ну, спасибі вам, батюшко. А де, батюшко, мені одежу дівать? Чи її спалить, чи поспродувать? Уже її тепер не носить, бо на чортові була надіта.

— Так, так, як ніхто не візьме, то спали.

А бідний брат каже:

— Оддай мені, брате, ту одежу.

— Та й візьми, будь ласка.

Пішли бідний брат з жінкою, з парубком у комору, набрали на оберемок одежі, скільки можна було. Пішли і другий раз: набрали й вдруге по стільки ж. Пішли і втретє, набрали і втретє.

— Ну, брат, — каже багач, — узяв одежу, бери й комору, бо як мені її спалить, то й вся оселя згорить.

Забрали й комору, перенесли.

— А що, дядьку, тепер є що надіть тобі і дядині?

— Спасибі тобі, небоже.

— А знаєш що, дядьку, де в твого брата гроші стоять?

— Та цур їм, навіщо вони нам?

— Та то я тільки так питаю.

— У погребі в нього скриня стоїть, залізним цепом до стовпа прикована. Повна червінців, так без ліку гаспидів син і сипле туди!

Парубок намотав на вус.

Встав уночі, пішов на гробовище, оп'ять вирив тещу, взяв її на оберемок, поніс до багача в двір, вніс у погріб, одімкнув скриню з грішми, порозкидав гроші скрізь по погребу, посадив тешу в скриню, понасипав їй червінців у жменю, прикрив трошки її віком; засунув погріб та й пішов. Прийшов додому й ліг.

Коли це багатий устав уранці та й пішов до погреба, щоб грошей взяти, — йому треба було на щось багато грошей. Одпер погріб, дивиться — скрізь гроші валяються; коли до скрині — аж там теща сидить… Аж дух заперся в нього — і не скрикнув… Як вискочив з погреба, як зарепетує:

— Каленику, біжи скоріше до батюшки! Як можна швидше! Скажи, що оп'ять прийшла!

Той як почув, то аж нестямивсь! Як дремене до попа! Прибіг, аж піна йому з рота.

— Що таке? Що таке?

— Оп'ять прийшла…

— Оп'ять прийшла?.. Оце так! Оце так! Семене! Семене! Бери Євангелію! Пошли, нехай ідуть до церкви, нехай заберуть хорогви… Нехай в усі дзвони дзвонять…

А сам вбирається, та з ляку надів один чобіт, а один черевик, та ще й на босу ногу… Вийшли з хати, та вже Каленик за ворітьми вгледів, та каже:

— Батюшко, що це в вас таке? Халяву, чи що, загубили?

— Де? А! Якраз! Якраз! Се черевик… Біжи скоріше, найди мені чобіт.

Побіг Каленик у хату, шукає чобота, облазив скрізь, аж піт з нього ллється, та усе ніяк і не найде, та репетує на всю хату:

— Де батюшчин чобіт?

А піп стоїть надворі, мороз такий, що аж литки почервоніли на морозі, а йому байдуже, він тільки думає про Параску та про те, що йому буде за те, що ніяк не заклене надприродної сили… Дійде до митрополита, то той розстриже за те, що не вмів заклясти. Принесли чобіт — насилу знайшли. Взув. Як дременуть — та до самого двору, не переводячи духу. «Да воскреснет Бог» батюшка вичитують, а дзвони ревуть, аж земля стогне. Зібралося миру видимо-невидимо… А багатий стоїть коло воріт, як пуп, синій, посинів на морозі, та все дожидається попа. Прибіг піп. Той бух попові в ноги:

— Батюшко, чи не дать знать митрополиту? Може, в нього закляття не таке, як у вас?

— Е, не знаю, не знаю… Це вже… це вже… це вже свише… надприродна сила… Не знаю.

— Дивіться, батюшко, всі гроші понівечила, тут, мабуть, більше як з мільйон попаскудила.

— Так, так, це вже не твої — це чортові гроші.

— Так будьте ласкаві, якщо те — то б до митрополита…

А парубок стоїть та каже:

— А що мені дасте, як я її так заховаю, що і поки світу сонця, то не вилізе? Не треба буде й до митрополита посилать.

Піп як почув, то аж баньки вивалив…

— А як же ти зробиш? Хіба можеш?

А багатий бух йому в ноги:

— Зроби, будь ласка! Що схочеш, те й бери, тільки зроби, щоб більше не вилазила.

— Зроблю. Оддай мені тільки ті гроші, що чортяка порозкидала, більш мені нічого не треба.

— Бери, зроби милість, я ще й рад буду.

— Добре, так ходім же.

Пішов у погріб, витяг тещу зі скрині, взяв на плечі.

— А ходімо, люди добрі, подивитесь, буду ховать; уже після мене не вилізе.

Прийшли на гробовище: положив тещу в труну, накрив віком, загріб землею, обійшов тричі гробок, переступив, плюнув на гробок.

— Оце, — каже, — ніколи не вилізе.

А багач од радості аж плаче:

— Спасибі, дай Бог здоров'я, іди бери гроші ті, що чортяка порозкидав по погребу; бери, куди хоч тільки й дінь.

Пішов парубок додому.

— А беріть, дядино, мішок, і ви, дядьку, та ходім.

Пішли. Нагребли три мішки, принесли, та ще раз пішли та по мішку набрали — принесли.

— Тепер ходім, дядьку, візьмем і скриню.

Принесли і скриню, зсипали в неї гроші.

— Тепер, дядьку, замикай; буде з тебе?

— Буде, небоже.

— Тепер давай розпрощаємось з вами.

— Давай, небоже.

Став бідний брат хазяйнувати. Купив волів, купив корову, купив пару коней добрих. Купив земельки: та як пішов хліб родить, то за рік так піднявся, що на все село багачем став. А багатому брату пішло все вниз та вниз. Згоріло в нього два млини, згоріла клуня, погорів і хліб, усе чисто. Пішов до бідного брата:

— Купи, брате, худобу.

— Продай, — каже.

Продав усі воли, усі коні, попродавав і вівці… Через два роки дожився до того, що осталася тільки одна хата.

Дідова дочка й бабина дочка

Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:

— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!

— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої, — і женитися не буду.

Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і вдову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:

— Я вже давно цього ждала!

От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.

Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, — все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, — у них ніколи ласки нема.

Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.

А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:

— Дай, — каже, — мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.

— Добре, — каже, — сестрице, на!

Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.

— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!

От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:

— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!

Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, — і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!

Ото й почала баба дідові гризти голову:

— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б із неї!

— Де я найму її? — каже дід.

— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.

Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.

Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:

— Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.

— Добре, — каже дід.

Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі.

Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно її, та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.

Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:

— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, — вона й пішла далі. Коли біжить такий поганий собака та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи, собака сказав: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.

Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.

Йде та йде, — зустрічає її жінка та й каже:

— Здрастуй, дівчино!

Дівчина відказала їй:

— Доброго здоров'я!

— Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка.

А дівчина й каже:

– Іду, тітонько, щоб де найнятися.

— Наймись у мене, — сказала жінка.

— Добре, — відказала дівчина, — наймусь.

— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.

— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.

Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:

— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, — тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.

Дівчина сказала:

— Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.

Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула, — як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.

І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як скінчився рік, то та жінка й каже дівчині:

— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.

Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:

— Хочу додому, — спасибі вам, паніматко!

Хазяйка й каже їй:

— Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.

А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, — сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.

Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала — спасибі тобі!

Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.

Їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибіг до возика та й каже:

— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!

Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.

От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там і нап'юсь». От заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:

— Напийсь і собі набери барильце й кухлик візьми!

Стала та дівчина пити — а вода така добра, що й зроду такої не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.

Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.

Дівчина сказала: «Спасибі!» та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.

Приїхала та дівчина додому і гукає:

– Ідіть, тату, забирайте добро!

Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:

— Де ж ти, дочко, була?

— Служила, тату, — каже дочка. — Зносьте добро!

А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те — ще краще!

Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:

— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!

Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, — сказано, заздрість бабу взяла, — то він і сказав:

— Нехай убирається, поведу.

Попрощались, і пішов дід із бабиною дочкою.

Зайшли у ліс, дід і каже:

– Іди ти, дочко, а я вернусь додому.

— Добре, — відказала бабина дочка.

І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.

Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина відказала:

— Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!

Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:

— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану!

— Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, — сказала та дівчина та й пішла далі.

Ото йде повз ту піч, а піч і каже:

— Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!

— Та нехай тебе лиха година маже, а не я буду мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.

Коли це біжить собака — такий поганий, що гидко й глянути, та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп'яхи на мені, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина поглянула та й каже:

— Оце, бісів батько тебе не видав, такий поганий, а щоб я коло тебе руки каляла! А щоб ти не діждав! — і пішла бабина дочка далі, лаючись.

Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:

— Здорова була, дівчино!

Дівчина відказала:

— Доброго здоров'я, тіточко!

— Куди ти йдеш? — спиталася жінка.

А бабина дочка й каже:

— Та йду, тіточко, щоб де найнятися.

А жінка каже:

— Наймись у мене, дівчино!

— Добре, тітко, — каже дівчина. — А яке ж у вас діло?

— Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла зробити, — сказала жінка.

— А чому не зумію, — відказала дівчина. — Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.

— Ось що, дівчино, — каже жінка, — така твоя робота: оце тобі казани, — рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, — тільки не бійся, — то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?

— Зумію, — відказала дівчина.

Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ — мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита — як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.

Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:

— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись та полягали, та й не встають?

— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.

Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:

— Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!

Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.

Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.

Коли дивиться — аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тим собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намиста брати!

От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться — аж повна піч пиріжків. «Ну, — думає, — візьму пиріжків матері на гостинець!»

Тільки злізла з воза, а піч закрилася та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі.

Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок зривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.

Ото приїхала у двір до батька й гукає:

– Ідіть, тату, заберіть добро!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, — аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:

— Дочко, що це таке?

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:

— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.

Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

Не завжди по правді і в суді судять

Було собі два брати: старший був розумний, а менший — так собі, придуркуватий трохи. Через те він і не женився, бо відома річ: ніхто не хтів своєї долі зв'язувати з дурним. Ті два брати мали стару маму, а старший брат мав молоду жінку.

Одного разу дурень упав з печі і задушив маму, що лежала на припічку. От старший брат з жінкою ідуть в суд позивати його; сказали і дурневі, щоб ішов разом з ними в суд. По дорозі, куди їм треба було іти, в однім місці був яр, і тим яром весною біжить вода, і для того через нього був міст. Старший брат із жінкою пішов прямо через яр, а дурень закапризував і через міст пішов, та взяв та й звалився з мосту на жінку свого брата, та й задушив дитину.

Вони-таки ідуть в суд. От дурень взяв та дорогою назбирав каміння, зав'язав його в хустку і положив за пазуху. Як увійшли вони в суд, то старший брат з жінкою стали попереду — перед суддею, а менший став коло порога. Тут вони розказують судді діло, як було, а як тільки його запитають, чи так було, то він каже:

— Пани милостиві, ваша воля, ваша і сила, як хотіте, так і судіте!

А сам вийме з-за пазухи камінці, зав'язані в хустці, і показує. От як все уже розказали, і той дурень сам сказав, що так було — правда, і за всяким разом виймав з-за пазухи камінці, зав'язані в хустці, кажучи:

— Пани милостиві, ваша воля, ваша і сила, як хотіте, так і судіте!

То суддя думав, що то він показував гроші, що має йому дати, як він на його сторону добре осудить, сказав так:

— Ваш брат дурень і зробив то неумисне — він не знав, що то зле, маму задушив, мама стара була, і сама не сьогодні-завтра умерла б, а може, їй Бог уже таку смерть назначив; ви люди ще молоді, як Бог дасть, то ще будете мати не одну дитину, так, значить, його винуватить не можна, бо хіба він винен, що йому Бог дав такий розум.

Таким способом дурень зостався не винен. А як старший брат з жінкою вийшли з суда, то суддя, прийшовши до нього, сказав:

— А що ж ти там маєш, давай його сюди!

То він вийняв, розв'язав та й каже:

— От я вам показував оці камінці на знак того, що якби тільки ви були зло осудили на мою сторону, то я був би вас усіх позабивав.

«Ге, погана штука! — думає суддя. — І душею покривив, і грошей не узяв».

Ненаситний піп

Був собі заможний дядько. Прийшла смерть, і він помер. Його жінка пішла до попа та й каже йому:

— Я вам, батюшко, заплачу, що схочете, тільки до ладу поховайте мого чоловіка.

Піп радий. Убирається та й іде на похорон.

Правив-правив — скільки влізло. Прийшлося до плати, — одчиняє господиня йому сундук з мідними грошима.

— Беріть, батюшко, скільки вам треба.

Набрав піп повні кишені.

Тоді вона одчиняє ще й другий сундук із срібними грошима.

Чухається піп, що йому робить.

Бере вже він і ті гроші срібні; і в пазуху напхав, і скрізь.

А тоді вона відчиняє йому і третій сундук із золотими грошима.

Дивиться піп — що робить? Набрав уже і в дві жмені; де яка була латка — він і туди напхав.

Попрощався з господинею, подякував та й іде.

Вийшовши з хати, помітив: під хлівом висить хомут з наритниками, та й каже:

— Параско, дай мені і цього хомутця!

А вона каже:

— Візьміть, батюшко.

А піп каже:

— Надінь мені його сюди, на шию.

Наділа вона йому на шию хомута, іде він. Тоді помітив, що на полиці під хлівцем лежить брус, та й каже:

— Параско, дай мені оцього брусика, дай мені сюди його, в зуби!

Так навантажився піп більше, ніж треба. Іде він помаленьку, але наритники якось ізсунулись і попали попові під ноги. Піп заплутався у наритниках та й упав, а брус посунувся йому далі в горло — піп і помер.

Пан та прикажчик

Був такий пан ще за кріпацтва і жив самотньо, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи Господи! Був у нього прикажчик — собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в ньому не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий, і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре, та як і не знать? — всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там золотий, чи що, і вже всякому видно, що золотий коштує, самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, — видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять, чи й більше, а він все догоджає, а він все догоджає, а пан все більше й більше любить його, більше йому ввіряється; дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому передав, усе довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так розповідає йому, — те так зробив, а з тим так вчинив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухать. Так ото ж вислухав він та й каже:

— Знаєш що, Іване чи Петре (як там назвав його), ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди всі норовлять тільки для себе, — один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.

А прикажчик йому в пояс.

— Дякую, — каже, — за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я чай пити й обідати.

— Чому? — питає пан.

— Не їм я, — каже прикажчик, — і не п'ю зроду.

Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє:

— Не їм і не п'ю зроду!

Пройшло там скільки часу, думає пан про прикажчика, розпитав би й людей, щоб переконатися, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два очей не спускать з прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є, та все старається. Переконався пан і в цьому.

— Як же ти так живеш? — питає якось прикажчика. — Умерти ж можна.

— Чого ж тут умирать? — каже прикажчик. — Я таку штуку знаю, що всякий може відвикнуть їсти.

— Справді?! — зрадів пан. — Так відучи й мене, коли можна; а то як подумаю я, скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!

— Що ж, — каже прикажчик, — я із великим задоволеннєм, аби тільки захотіли.

— Та як же не хотіть, помилуй! — каже пан. — Коли ж ти мене відучиш? — питає.

— Та коли завгодно, — каже прикажчик, — хоч і завтра почнем.

Дождали завтрашнього дня, запряг прикажчик візка, узяв мотузку й під'їхав до ґанку.

— Як же ти мене відучиш? — питає.

— Отак і отак, — розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тому візку. А там, бачите, верст за три-чотири та було провалля й таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніяк не можна. От і приїхали вони до того провалля.

— Посидьте, — каже прикажчик, — днів три чи чотири у цьому проваллі — і їсти більше не схочеться ніколи.

Радіє пан, що менше витрат буде, та швидше наказує опустить його: «А хто запитає, де, мов, пан, скажи, — каже, — що поїхав у Київ абощо».

Опустив прикажчик пана по мотузці у те провалля, та й поїхав собі додому. На другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:

— А що, пане, їсти хочете? — питає.

— Хочу, брате, — мовить пан.

— Нічого, паночку, це воно так зразу, — відповів прикажчик та й знову поїхав собі додому.

Приїздить знову на другий день.

— А що, паночку, їсти хочете?

— Хочу, брате, сильно! — аж ніби із серцем проказав пан.

— Нічого, нічого, паночку, — каже прикажчик та й знову поїхав.

Приїздить так і на третій день.

— А що, пане, їсти хочете?

— Хочу, — кричить пан. — Тягни скоріш!

— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, важко цей день, а тоді й байдуже, побачите! — Та й поїхав додому без пана.

Після цього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:

— А що, пане, хочеться їсти?

— Хочу! — вже ледве вимовив пан.

— Скоро не захочете, — проказав прикажчик і поїхав од того провалля.

Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знов:

— А що, пане, хочеться їсти?

А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махає, не треба б то, чи що.

Добре. Запряг тоді прикажчик коня й приїхав за ним уночі. Привіз, поклав на постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так мов і так: приїхав пан з Києва й тяжко заслаб, приїжджайте попрощаться. Поз'їжджалися пани, дивляться на нього, промовляють, а йому байдуже, — ледве дихає.

— Що з вами? — питають.

А пан тільки рукою на прикажчика показує. Всі до прикажчика:

— Розкажи нам про нього, ти все знаєш.

А прикажчик хлипає, витираючи очі.

— Нічого, — каже, — я не знаю, що з ними, бідненькими, сталось.

А пан знов показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось один пан побачив на столі папери й почав їх читати всьому панству, а в паперах тих написано, що все рухоме й нерухоме заповідається дорогому прикажчикові. Всі пани добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і почали тоді заспокоювать.

— Усе, усе буде йому, не турбуйтесь.

А пан полежить, полежить та й знову показує пальцем на прикажчика, то панство знов-таки своє:

— Не турбуйтесь, не турбуйтесь: все йому буде, все.

Полежав пан день та й Богу душу віддав. Плаче прикажчик, поховавши пана, а пригощає все панство, що поз'їжджалось; пани вже не цуралися прикажчика, що мужик, бо таким же паном став, а може, ще й багатшим. От таке-то!

Перекотиполе

Два парубки ходили на Басарабію заробляти грошей і одного літа заробили по двадцять карбованців, — та й ідуть уже додому. А один був дужчий од того другого та й думає собі: «Ану, вб'ю його та візьму ті двадцять карбованців, то буде вже сорок». Та й каже своєму товаришеві: «Ходімо, брате, осюдою: тут є слобідка, а в тій слобідці люди мені знайомі». Той і послухавсь.

Зайшли вони в такий степ, що нічого не видко, тільки небо та земля. Тоді цей парубок і каже: «Оттепер я тебе заріжу!» Та й почав давити, зваливши. А той каже: «Підожди, пане-брате, хоч попрощаюсь!..» А цей каже: «З ким же ти, вражий сину, будеш прощатися, що тут нікого немає?» А той таки просить його: «Не ріж, поки хоч попрощаюся з Божим світом». Та глянув по степу, — коли це котиться перекотиполе. Так він тоді й каже: «Прощавай, перекотиполе! Та гляди: будеш мені свідок». Ото сказав це та й лежить і не борониться. А той наче трошки злякавсь, а потім думає собі: «Чого мені бояться? Він до бур'янини говорив… Де вже вона кому скаже!» Ото й зарізав; узяв у його ті двадцять карбованців та й іде додому.

Приходить додому, — тут стали його питаться: «А той же де парубок, що з тобою туди ходив?» Він каже: «Зостався там, каже: не маю чого додому поспішаться, — лучче зостанусь, то, може, ще що зароблю». Ото це сказав, а люде йому й повірили.

Ото цей парубок у м'ясниці оженивсь, потім на святках поїхав із жінкою до її батька. Їдуть вони полем, аж котиться перекотиполе. Він побачив його, зараз і здумав те, що той прощавсь із перекотиполем, та й засміявсь. А жінка й почала його допитуваться: «Чого ти засміявсь, чоловіче?» Він каже: «Так собі». Ото вона як причепилась до його: «Скажи та й скажи, чоловіче!» Він собі думає: «Хіба жінка кому скаже?» Та й розказав, як він зарізав того парубка і як той з перекотиполем прощався.

Допиталась бідолашна жінка та вже й сама не рада. Як таки його жити з чоловіком-душогу-бом? А тут ще й те дума: «Як заріже й мене коли-небудь?!»

Ото приїхали вони до батька — там їх приймають так, як і треба. От цей чоловік тут упивсь добре та й почав жінку бити. А жінка й не вимовчала та й каже: «А, ти того зарізав, хочеш і мене зарізати!..» А батько зараз став питати її: що? як? Вона й розказала, що так і так було: «Він зарізав парубка за двадцять карбованців». Тоді зараз його люди з'язали та до станового, а тоді на Сибір.

Про вперту жінку

Один господар мав дуже вперту жінку. Якби то вперта, а розумна, то міг би ще якось жити, а ця була трохи дурнувата. Що би він не сказав, то все не так, і зробить все навпаки. Коли він хоче її словами нарозумити, то чує:

— Так буде, як я знаю, а не так, як ти…

Бачить чоловік, що з такою лише вік марно стратить, і думає, як її позбутися. Одного разу каже:

— Завтра я піду до міста на ярмарок, а ти залишайся вдома на господарстві. Най тебе Бог боронить йти зі мною до міста…

Не встиг він всього сказати, а жінка вже, як машинка:

— Ой, не буде так, як ти хочеш! Коли ти йдеш, то і я піду.

— А господарство як? Залишиться на пропало?

— Не бійся, чоловіче. Як господарство не з'їв пес без тебе, то не з'їсть і без мене. А я таки піду з тобою, бо ти мій чоловік, а я твоя жінка.

На другий день збирається до міста чоловік не сам — збирається і жінка. Просить він:

— Лишайся вдома, жінко, бо ти ґаздиня.

– І ти лишайся, бо ти ґазда.

Бачить чоловік, що марна справа з нею говорити — йде. Жінка за ним. Йдуть обоє, йшли полем, а під лісом треба було переходити широку і глибоку річку. Дійшли вони до річки, а тут зустрічаються сільські люди. Питають його:

— Максиме, а кого ви вдома лишили, що разом з жінкою йдете на ярмарок?

— Та нікого.

Перейшли люди на той бік, а він каже:

— Почекай, жінко, я піду наперед, а ти переходь за мною.

— А то не одно? Ти завжди хочеш бути першим! Ні, на цей раз я піду наперед.

— Як ідеш, то будь розумна. Тримайся за поруччя й не смій скакати у воду.

— Таки скочу. І що мені зробиш?

— Та спам'ятайся, жінко! Ти не вмієш плавати.

Але жінка не слухала. Вибігла на середину кладки, перекинула ногу через поруччя й лише п'ятками блиснула.

Люди на березі аж у долоні сплеснули.

— Ого, чоловіче, ти вже повдовів!

Але чоловік не говорив ні слова.

І з кожним таке буває, хто розуму не має.

Про дідову і бабину дочку та змія

Жив дід і баба, і була у них дочка. Баба вмерла. Узяв дід другу бабу із своєю дочкою. От зненавиділа баба дідову дочку:

— Де хоч, там і дінь її! — каже дідові.

Він запріг коника, посадив на санки дочку й поїхав у ліс. Їде та й їде, коли бачить, стоїть хатка на курячій ніжці, на собачій лапці.

— Хатко, хатко, не гордись, на ліс не дивись, до нас повернись!

Хатка до них повернулась, вони зайшли в хатку. Батько каже:

— Ти вари, дочко, галушечки, а я поїду в ліс дровець нарубаю.

Зварила вона галушечки, стала на порозі й гукає:

— Тату, гей! Ідіть галушечки їсти.

А там недалеко та й жив змій. Він і каже:

– Іду!

Два рази гукнула дівчина, і змій прийшов до хатки:

— Дівко, дівко, сип галушечки!

Вона каже:

– І насиплю!

— Дівко, дівко, сідай зі мною їсти!

Вона каже:

– І сяду!

От вони посідали, їдять. А мишка прибігла та й каже:

— Дівко, дівко, кинь мені галушечку, я тобі у великій пригоді стану!

От дівчина й кинула їй. Мишка підбігла, з'їла, прибігла ще і каже:

— Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!

Та і дала їй. Вона підбігла, з'їла і прибігла втретє:

— Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!

Тоді змій піднявся з-за столу й каже:

— Да стукни її, щоб і не пискнула!

Вона стукнула, да не по мишці, а по столу. Перехитрила змія.

— Дівко, дівко, стели постіль! — каже змій.

— Дак і постелю.

— Дівко, дівко, лягай на полу, а я на печі, тобі на ключі, а мені каміння!

Тут до дівчини мишка прибігла та й каже:

— Ти лізь під піч, а я буду на полу і дай мені ключі.

А змій давай на піл каміння кидати. От він кине камінь, а мишка бігає по полу, кружляє, да все ключиками брязь-брязь, да все в новому місці. Ніяк змій не попаде. А тут півні заспівали. Змій десь дівся, а дівка осталась жива.

Уже вранці баба каже дідові:

– Їдь за дочкою, на тобі кошичок, позбираєш кісточки!

Аж він приїхав, коли бачить, а дочка на порозі сидить у сріблі-золоті — це все змій після себе залишив у золотій скрині.

От їде дід із дочкою, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота й каже:

— Тях-тях, дідову дочку в золоті везуть, а бабину женихи не візьмуть!

Баба ж ворота відчиняє, радіє, що дідову дочку неживу везуть. Аж бачить, що жива-здорова, ще й в золоті, в сріблі!

Давай баба діда лаяти:

— А сякий-такий!.. Вези ж і мою дочку в ліс!

От дід привіз і бабину дочку в ліс у ту саму хатку.

Привіз, а сам, як і перше, пішов нібито дров нарубати. Стала бабина дочка галушечки варити.

От прийшов змій і каже:

— Дівко, дівко, насип мені галушечок!

А бабина дочка каже:

— Не вдавить тебе, коли насиплю?

Змій тоді:

— Дівко, дівко, сідай зі мною галушечки їсти.

— Не великий пан, будеш їсти сам!

Тут і мишка прискочила:

— Дай мені галушечку!

Бабина дочка і кинула. Кинула й вдруге, а за третім разом змій каже бабиній дочці:

— Да вдар її, щоб і не пискнула!

Бабина дочка і вбила мишку.

Повечеряли. От змій і каже:

— Дівко, дівко, стели постіль!

Вона йому:

— Аж постелю!

Він тоді:

— Я буду на печі, а ти на полу, на тобі ключі, а мені каміння.

От полягали спать, а змій як кине каменюку, ключі тільки брязь-брязь, каменюка туди й полетіла. Прибив змій бабину дочку, з'їв, а кісточки у кошичок поскладав.

А баба тільки дождала ранку й каже дідові:

– Їдь за моєю дочкою!

Дід запріг коняку і поїхав. Приїхав до хатки, а в ній на стелі тільки кошичок висить. Він до нього, а там кісточки лежать!

Дід забрав кошичок і їде додому. Баба ворота відчиняє, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота і каже:

— Тях-тях! Дідову дочку женихи беруть, а злої бабиної — у кошичку кісточки везуть!

Ось так. Не будьте, дітки, злими та скупими!

Про Івана-дурника

Як був собі дід та баба, у їх був син Іван, та такий дурний, що нічого не вмів робити. От йому і зробили повозочку, щоб він з нею возився та не докучав старій своїй матері. От він її звезе на гору, а там сяде та й з'їде. Ідуть троє бурлаків і питають:

— Що се у тебе за візок, що сам, без коней, їздить?

— Се мені один пан подарував.

— Продай лишень його нам, бо нам треба його: ми ідем у велику дорогу, а у нас нема коней, усе треба наймати.

— Ну добре, купіть.

— А що ж тобі за нього?

— Та що? Сто карбованців.

— Ну так, то й так.

Купили вони той візок, а дурень і каже:

— Не сідайте ж на нього, аж поки не ввійдете в ліс, а там сядете та й поїдете безпечно.

От вони ввійшли в ліс, сіли на той візок, поганяють його, ні, не їде та й не іде.

— Ну що тепер будем робить? Пропали наші гроші; ходімо до Івана, нехай оддасть наші гроші назад, та й його вб'ємо.

От ідуть шляхом, дивляться — сидить Іван. Вони до нього:

— Давай гроші, бо будем тебе бить.

— Хоч закусимо ж перед смертю.

— Ну добре, де ж та закуска?

— Постривайте, зараз.

Вийняв паличку, кинув у кущ і каже до них:

– Ідіть сміло, там чого душі забажається, те й буде!

А він уже давно заготовив тую закуску, бо знав, що вернуться, то лихо йому буде. Пішли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:

— Де ти взяв цюю паличку, що як кинеш, то так ласощі і вродяться?

— Е! Де взяв — найшов!

— Продай нам її.

— Ні, не продам, бо мені самому треба.

— Та продай, будь ласка.

— Ну добре, як дасте дві сотні, так ваша буде.

Вони дали йому, не сказавши ні слова. Такі веселі, що нічого їм тепер журиться за харч. От їдуть та ідуть. Захотілося їм їсти. Кинули паличку, пішли — нема нічого. От вони і кажуть:

— Отепер же ходімо та вб'ємо Івана: не одуре тепер нас.

От і пішли, а він уже і чекає на них, бо зна, що прийдуть, та каже жінці:

— Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери повен квасу з буряків, та й прив'яжи до бока.

Вона так і зробила. Він дивиться у вікно, аж ідуть. Ввійшли в хату та й кажуть:

— Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе вб'ємо.

— Ні, коли мені вмирать, так я і її зараз уб'ю.

Узяв ніж — та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:

— Що се ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі.

— Та я, як захочу, то вона і оживе.

Взяв паличку та й каже:

— Пушка-живушка! Кинься, Марушка!

Вона і встала.

— Оце добре Іван видумав; нам самим такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що підчас так розсердять, що як не ударить, то очі видеруть. Продай нам її.

— Купіть.

От вони купили і пішли собі додому. Уходять в хату.

— Здорові, жіночки!

— Здорові.

— А є що обідать?

— Оце! Заради вас у страсну п'ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли.

— Так ви ще будете спориться? — Взяли та й побили жінок, а далі кажуть: — Оживете, ще рано іти вам у пекло. — Узяли тую паличку і приговорюють: — Пушка-живушка! Кинься, Марушка!

А жінки лежать і не двинуться. Вони тоді і кажуть:

— О, тепер ходім та утопим Івана.

От пішли, положили його в мішок, зав'язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив'язать та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:

— Рятуйте, хто в Бога вірує!

А крамар їхав через греблю, почув та й каже:

— Піду обрятую сердешного чоловіка.

От прийшов, розв'язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав'язав, а сам сів на повозку та й поїхав.

Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.

— Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!

От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:

— Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.

– Іване, повпихай і нас туди!

— Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!

— Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!

Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.

Про льоху-козу

Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок — не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.

А Дументієва жінка тримала пацятко[7]. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.[8]

«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», — тішився Дументій.

Нарешті настав довгожданий день.

— Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.

— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! — відповів згорда чоловік.

А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.

Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.

Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:

— Що, вуйку, женете на ярмарок козу?

— Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. — відтяв йому Дументій попри саму шкіру.

Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:

— Дай Боже щастя, вуйку!

— Дякую вам.

— Продавати женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.

— Тисячу лей! — кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.

— Даю двісті.

— Давай мамі своїй! — скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.

Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.

«Як ще хтось скаже, — думав він, — що це коза — не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»

Підійшов до третього купця-шахрая.

— На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? — спитав той. — Скільки хочете за неї?

— Аби тебе смерека втяла! — розсердився Дументій.

— Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?

— Сімсот лей!.. — сказав гуцул.

— Даю триста, — і купець-шахрай схопився за гаманець.

— Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!

Дументій узяв гроші й вернувся додому.

Жінка вибігла назустріч:

— За скільки продав льоху?

— За триста лей…

Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:

— Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.

— Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!

Жінка схопила колотач і, як оса, — на нього.

Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:

— Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип'ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»

Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:

— Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.

Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку — пішли за Дументієм.

Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.

— Заплачено, пане добродію! — гукнув господар і вклонився Дументієві.

Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.

Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.

— Заплачено, пане добродію, — вклонився господар.

Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:

— Заплачено, пане добродію!

Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.

— Вуйку, що ви хочете за те фівкало?

— Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.

— Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете, — умовляють гуцула.

— Три тисячі лей!

Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й — додому.

Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї, аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.

— Заплачено? — спитали купці-шахраї.

— Ні! Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші! — розсердився господар ресторації.

У другій ресторації, а потім і в третій їм теж відповіли:

— Ви не свистіть, а гроші заплатіть!..

Поїхали в гори, до Дументія. Той уздрів їх здалеку і напудився. Покликав жінку й каже:

— Я лягаю на стіл, а ти мені засвіти свічки та й голоси, як над мерцем.

— Най буде, чоловіче…

Вчинився гуцул мертвим, а жінка коло нього ламає руки й плаче:

— Ой не кидай мене, чоловічку! Яким ти файним був чарівником! Нащо ж ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой Боже, що я буду робити одна?

Купці-шахраї стали на порозі й почали хреститися. Та не могли вгамувати злість. Один схопив макогін і почав так гатити по миснику, що на долівку полетіли одні черепки.

Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі. А тоді спитав:

— Звідки ви дізналися, що коли макогоном бити по горшках, то воскресають мертві?

— Хіба від того воскресають?

— Адіть, я воскрес. Самі видите…

— Тоді продай нам макогін.

— За тисячу лей…

Купці-шахраї заплатили гроші, взяли із собою чудодійний макогін і пішли шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори.

— Що сталося? — спитали людей.

— Умерла цариця, — відповіли їм.

Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем і промовили:

— О пресвітлий царю, ми дізналися у світі про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Можемо царицю воскресити, але за те даси мішок золота.

— О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!

— Добре, царю… Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, — попросили купці-шахраї.

Скоро у покоях не лишилося жодної душі.

Купці-шахраї витягли із торби «чудодійний макогін» і почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.

Але мертва цариця і не думала вставати.

— Ану, схопіть цих злодіїв, — крикнув цар своїм катам.

Купців-шахраїв кинули до темниці. Відай, там їм постинали голови.

І все.

Розквитався

Жив собі чоловік Омелько, та ходив він до моря на заробітки. Заробив за літо сорок шагів, прийшов додому, посправляв собі і дітям одежу та й каже:

— Ну, за це літо добре попалось. Якби ще на зиму де шагів п'ятнадцять заробить, було б добре. Піду, може, ще де на роботу стану.

Взяв на дорогу шагів п'ятнадцять і пішов. Іде собі та де не зайде в шинок, вип'є чарку, півшага заплатить, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад, то відіп'ю.

От походив, походив, ніхто не найма. Аж зустрічають його попи з їхнього ж села.

— Здрастуй, Омелько.

— Здрастуйте, батюшки.

— Чого це ти тут ходиш?

— Та шукаю, де б найнятись. Тільки ніхто не наймає, думка вже й додому.

— Сідай з нами, будеш нам коней доглядать.

От де не зайдуть у шинок, по стакану вип'ють — гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та:

— Що, хазяїне, квит? (Розрахувався, мовляв).

— Квит, іди з Богом.

Раз так, удруге. От попи і давай допитуватись:

— Як так, ми, кажуть, гроші платим, а ти тільки скинув шапочку — і вже квит?

— А це в мене така шапочка, тільки здійму, уже й квит.

— Продай нам.

— Купіть. Давайте тисячу рублів.

Сторгувались, забрав він гроші, і пішли.

А попи як приїхали, зараз лавки стоять. Піп поїхав товару набирати. Набрав всякої всячини, виходить з крамниці, скинув шапочку та:

— А що, хазяїне, квит?

— Ні, пожалуйте гроші.

Він удруге:

— Що, хазяїне, квит?

— Який чорт квит, давай гроші!

Піп сюди-туди, шатнувсь по знайомих, позичив десь, привіз товар додому та й не хвалиться. От зібравсь диякон — і той тієї ж. Позичив десь там, заплатив за товари, привіз та й не хвалиться. Поїхав ще й дяк. Та тому вже ніде було позичити, і приїхав ні з чим.

— Що ж ви, каже, набрали товару задаром, а мені он що трапилось.

— Е, брате, воно і нам таке. Ходім, кажуть, та вб'ємо його.

А Омелько прочув це, нагострив косу і став під вікном. От поліз піп, а Омелько і зняв йому голову.

— Що, ти скоро? — питають ті двоє. А Омелько ніби то піп:

— Та лізьте швидше, бо самому страшно.

Вони тільки в вікно, а Омелько й познімав їм голови. Познімав, взяв одного на лаві поклав, а тих заховав. Аж ось іде солдат.

— Слухай, служивий, однеси сього попа в прірву, я тобі десять рублів дам.

Солдат того попа на оберемок, потарабанив. Іде мимо часового, а часовий питає:

— Хто йде?

— Чорт.

— Що несе?

— Попа.

— Неси з Богом.

Одніс солдат попа і вкинув у прірву.

— Ну, хазяїне, давай гроші.

— За що? Він онде лежить! — А він уже другого витяг.

— А, ти оп'ять виліз? Ось я тебе! — потарабанив і того. Приходить, аж на лаві вже третій лежить.

— Ах ти сякий-такий! — згріб і третього, поніс під греблю і прив'язав.

— Тепер не втече.

Вертається назад, а вже ранок. А тут піп до церкви йде. Солдат думав, що то той прив'язаний, та до нього:

— Ах ти, патлатий чорт, ти оп'ять утік? Даром я гроші буду получать? — Та за патли, та в воду, а народ врозтіч.

Три сини і батько

Був багатий чоловік, що мав трьох синів. Сини повиростали, поженив їх і роздав увесь маєток, бо думав, що при них доживе віку.

Але не так сталося, як гадалося: діти не хочуть батька шанувати. Був у найстаршого — прогнав, пішов до середущого — відіслав до наймолодшого, а той так батька годував, що ледве живе.

Приходить старий до війта.

— Така і така справа. Я маю скриньку грошей. Третю пайку даю на громаду, а решту тому, хто буде мене утримувати аж до самої смерті.

Рознеслося це поміж люди. Сини взяли з собою війта — і до батька. Дійсно, має старий залізну скриньку, але замкнена. Ключа не дає нікому.

— Як умру, — каже, — скриньку розіб'єте й поділитеся грішми. Поки живу, скринька буде зберігатися у війта, а ключ у мене.

Охочих на таке виявилося багато; той старого брав би, і той, і той.

Але найстарший син каже:

— Де ж би я тата пустив до чужих людей! Жив у мене, то най далі живе. Я, тату, ще вас годен утримувати.

Середущий також каже йти до нього, наймолодший бере до себе.

Вирішила громада:

— Най батько живе, у кого сам хоче, у кого буде йому найліпше.

Йде до найстаршого сина.

Той вже так коло нього ходить, а невістка скаче: схоче їсти — то їсть, випити — то випити, а курити — є закурити. Через місяць йде до середущого. Той ще ліпше перед батьком кладеться. Минає місяць, старий іде до наймолодшого. Той вже не знає, що старому дати. Так батько жив собі у синів до похилого віку. Але старість робить своє. Хоч жив у добрі-гаразді, треба вмирати.

Справили сини йому великий похорон: найняли оркестр, зробили гостину, — так хоронили, як царя, бо думають, що все окупиться.

Після похорону збираються всі у війта, аби поділитися грішми. Одна невістка взяла з собою торбинку на гроші, друга взяла торбинку й третя прийшла з торбинкою. Сини небіжчика принесли ключ. Розімкнули залізну скриньку, а там повно череп'я і папір. Вони думали, що заповіт, і читають. А там написано: «Дякую вам, сини дорогі, що я з вами добре віку дожив».

Поставали усі навколо скриньки і стоять — не знають, що сказати.

Убогий та багатий

В іншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі, там жило два брати: один убогий, другий багатий. От у багатого дуже багато усього було, тільки не було дітей. А у бідного — тільки парка воликів, а дітей купа.

Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше було: прив'язав їх до палички з капшучком — і пішов до багатого брата, до комори, і знайшов дірку таку, що уліз той капшучок із грішми, а сам держить за паличку та й хитає, приказуючи:

– Ідіть, гроші, до грошей! — (Щоб, бачте, гроші братові йшли до його грошей, у капшучок).

От поки гойдав, поки ниточка розв'язалася — упав туди капшук із грішми, у комору, до братових грошей, а він вийняв саму паличку.

— Отак, — каже, — братових не дістав, а своїх позбувся.

І дуже заплакав, і пішов додому, нарікаючи на свою долю. Ото, прийшовши, і хвалиться жінці:

— Та то коли б ти знала, жінко, що я зробив!..

— А що там таке? — питає жінка з ляку.

— Е, — каже чоловік, — не знаю, чи тобі казати, чи ні: то й самому себе соромно, не тільки людям хвалитись…

— Та що там? Кажи! — кричить жінка.

— Уже, — каже, — нема тих грошей у нас, що були…

— А де ж поділись? — питає жінка.

— Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумався, щоб у нас грошей побільшало, та узяв свої гроші, прив'язав до палички з капшучком і пішов до брата, щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей… Як сунув їх у дірку, та й хитав, і казав: ідіть, гроші, до грошей! То де ти бачила, щоб убогому те було, що багатому? Як кажуть, що багатому чорт діти колише, то й правда! То так і це: що у брата багато грошей, а у мене трошки, та й ті туди упали… Я з плачем додому прийшов…

— Бо братові дужчі, — каже жінка. — А якби ти розумний та прив'язав вірьовкою, то б, може, було б і держалось.

— Та воно так, — каже чоловік, — та нічого не поможеться!

Ото як напала його жінка мов мокрим рядном:

— Де хоч, а гроші бери, бо що ми робитимемо без грошей?

От чоловік і каже:

— Мовчи, жінко, не лай! Я запряжу воли, і піду у ліс, і там нарубаю дров, продам, то й будуть гроші.

Ото поїхав чоловік у ліс — і так заїхав, що тільки небо та земля, а то і сам не знає, де він: бо тоді ліси дуже великі були! От він поставив волики під грабом, а сам поліз на граба високо, щоб подивитись, куди краще виїхати.

От чує — щось гомонить; він оглянувся сюди-туди, коли біля його недалеко людей дуже багато, і все великі люди, з великими вусами й чубами, і як один у голубих жупанах, і сідлають коні: кудись-то поїдуть. Дивом дивується чоловік, що іще таких і не бачив. І перелічив — аж сорок чоловік.

Думає: «Е, так це-то ті гайдамаки, що у нас, у селі, кожний рік обдирають пана; що пан розживеться, набере з людей, то вони приїдуть та обдеруть до сорочки: вози понабирають, а пан і пані повтікають. Вони так просто ідуть — людей не займають. Ну, так тепер я знаю, які гайдамаки! Не дурно пан з трьох сіл ізбирав громаду і їх шукав по всьому лісі, та й не знайшов!.. Та як їх знайти, що вони так собі живуть, що й хати не знають, самі двері!»

Ото усі посідали на коні, останній вийшов з дверець і сказав:

— Двері, замкніться! — І двері замкнулися, гайдамаки поїхали.

От як заїхали вони — не стало видно, тоді чоловік ізліз з дерева, та за воли, і поїхав туди, до дверей. Ото поставив воли, сам роздивився скрізь — нема ніде нікого, він до дверей — двері замкнуті були. Він і каже, як казав гайдамака:

— Двері, одчиніться!

Дверці одчинилися, увійшов він у хатку; і дуже там гарно було всередині — а образів на всіх стінах! — дуже гарно!.. Стіни були муровані, а вікна пороблені з такого скла, що не можна було й знати, що воно таке, тільки видно й гарно; а лавки були кругом, а біля печі стояли засіки, понакривані білими скатертями.

Ото він узяв розкрив один засік — там мідні гроші, розкрив другий — там срібні гроші, розкрив третій — там золоті гроші. Той чоловік аж за голову ухопився: годі дивиться на усе — давай шукати мішків. От знайшов, вибрав яких найкращих і найбільших три лантухи і набрав мідних грошей один лантух, срібних — другий, а золотих — третій. Ото склав усі три мішки, зверху приклав дровами, щоб не так видно було, засіки понакривав, вийшов з хати, і двері зачинив, і сказав:

— Двері, замкніться!

Вони засунулись. От він за батіг, та воликів за налигач, та виїхав на шлях, та сів на воза, та й каже:

— Гей! Соб! Цабе, помаленьку!

Поїхав собі з Богом, не поспішаючи: аби на вечір додому, щоб ніхто не бачив.

От приїхав додому, уже сонце зайшло, стало смеркать. Увійшов у хату — жінка побачила та й каже:

— О! Хвалить Бога, що ти приїхав, а то я тут турбувалася, чи не случилась тобі знову яка придибашка, що так довго не було!

— Hi, — каже чоловік, — дякувать Богу, приїхав благополучно, іди тільки поможи скидати дрова.

— Добре, — каже жінка, — то й ходім.

Ото прийшли до воза, а чоловік і каже:

— Оце, жінко, Господь дав нам щастя: я знайшов гроші та це привіз, де ми їх дінемо, щоб ніхто їх не бачив?

— У коморі стоять три жолобки, — каже жінка. — То туди хіба позсипаємо: у нас ніхто не ходить у комору, окрім тебе та мене, то ніхто не знатиме.

Ото, порадившись, так і зробили: в один ізсипали мідні гроші, а в другий — срібні, а в третій — золоті. От насипали три жолоби грошей, понакривали та й живуть собі помалу — не дуже тими грішми шикують, щоб ніхто не примітив.

Ото, порадившись з жінкою, каже чоловік:

— Купимо пару волів, та своя парка, то я наберу грошей і поїду у Крим; там літо побуду та дещо куплю більше, то не так буде знати; а то щоб люди постерегли, то іще буде клопіт, бо уже і так на мене поглядають, як я піду у церкву.

Ото так і зробили. Поїхав чоловік у дорогу, а жінка зосталася з дітьми.

То це брат багатий і пошле жінку свою, щоб розпитувалася, де убогий узяв грошей, що купив пару волів і пішов у дорогу. То жінка убогого брата і каже:

— Які наші гроші? Стяглися на ту скотинку у велику силу, та й Бог його знає, як буде: пішов у дорогу, а я тут з дітьми великого горя наберуся… Коли б хоч благополучно приїхав!

І так ятрівки дві зберуться, побалакають та й розійдуться.

Нічого багатий брат і не дізнався — і тяжко йому! Аж тут приїжджає убогий брат з дороги і приганяє дванадцять пар волів: шість маж солі, а шість риби, а жінці — турецької матерії набрав на спідницю, на фартух, і на корсет, і на юпку, іще й турецьку хустку, і дітям усього понавозив — усяких базаринків. Ото попродавав він воли, і сіль, і рибу попродав, і зробив собі лавочку, і накупив усякої матерії, і став торгувати, і розживатись, і став багатіти. А багатство брата дуже у серце коле: де бідний набрав грошей, що так розжився?

Ото прийшов празник — чи Різдво, чи Великдень, а убогий брат і каже жінці:

— Знаєш що, жінко, покличмо ми брата мого до себе у гості, може, він не погордує тепер нами, бо Бог дав на те людям празник, що родина до родини йде, а я відколи женився, то не був у мене брат і за порогом, не то у гостях.

Ото, порадившись, так і зробили: покликали брата.

Прийшов брат багатий із жінкою — іще і радий був, що його покликав убогий. Ото гуляють собі та бенкетують. Ото підпили трохи, багатий і каже:

— Скажи мені, будь ласка, брате, як ти забагатів?

— Е, брате, — каже убогий, — так мені Бог дав! Ти іще, брате, не бачив мого зерна та й кажеш, що я забагатів, аж ходім у комору, усі ходімо!

Ото увійшли у комору, а бідний брат привів до мідних грошей та й каже:

— Оце у мене овесець!

А прийшли до другого жолоба, а він каже на срібні гроші:

— А оце у мене пшениця!

А як прийшли до золотих грошей, а він каже:

— А це у мене саме сало.

А багатий брат аж за голову ухопився та й каже:

— Брате, голубчику, скажи мені, де ти їх набрав, що я зроду багатий, а у мене стільки нема, як у тебе.

А убогий каже:

— От, брате, я тобі скажу: не находив ти часом у себе якого капшучка із грішми?

— Де ж то! Найшла моя жінка, — каже багатий, — і ми його кочергою вигорнули з комори, думаючи, що то які чари, коли роздивилися — аж там гроші, то ми ті гроші забрали, а капшук викинули.

— Ото ж мій капшук! — каже убогий.

Питає багатий:

— Як же він попав туди?

— А так, — каже убогий. — Я заробив грошей трошки і хотів, щоб побільшало; і прив'язав до палички, і казав, упустивши до тебе в комору: ідіть, гроші, до грошей! От нитка розв'язалась, і вони туди упали. А як прийшов додому та сказав жінці, то вона на мене як напалася, то я поїхав у ліс і надибав, де живуть розбійники. І як вони виїхали на здобитки, то я пішов у їх хату — і там так усього багато, що я не знав, що й брати. І я побачив, що там стояло три кадовби, накриті білими скатертями; я подивився — аж там гроші, от я й набрав грошей — і це трохи розжився… А це знову хотів їхати, та ніяк не проберусь.

Ото багатий брат і каже:

— Скажи мені, будь ласка, братику, де це той льох чи хата їх і як ти одчиняв, бо то у гайдамаків повинні бути добрі замки, і, мабуть, так живуть, що і непомітно, де їх хата, що стільки їх шукали громадою, та й пан сам скрізь їздив, та й не знайшов.

От бідний брат і каже:

— Я тобі скажу, братику, тільки нікому не кажи і сам не їдь, а колись поїдемо удвох.

— Добре, — каже багатий брат.

А убогий і каже:

— Знаєш же ти, брате, того граба, що скоро виїхати з Довгого яру, і там стоїть дуже великий граб, а проти того граба, у ярку, єсть двері того льоху.

— А як ти відчинив? — питає багатий брат.

— А так, — каже убогий. — Я сказав: двері, одчиніться! То вони й одчинились, а сказав: замкніться, то вони й замкнулись.

Ото, погулявши, побалакавши, розпрощалися, пішов багатий брат із жінкою додому, а убогий став убираться у ярмарок.

От склався і поїхав, а багатий брат цілу ніч не спав, усе складався та приготовляв вози, а вранці запріг дванадцять пар волів і поїхав у ліс, де живуть гайдамаки, щоб усе забрати, а жінці сказав:

— Як хто спитає, то щоб сказала, що поїхав у ліс по дрова.

Ото приїхав туди, де брат казав, аж воно так і є усе, тільки не було розбійників: кудись їздили. От він позавертав воли, пішов до дверей та й каже:

— Двері, одчиніться!

Двері одчинилися. Ото увійшов він туди і не знає, на що уперед дивитись і що брати. От кинувся багатий зараз до грошей і насипав їх на шість возів, а на шість возів усякого збіжжя — тільки їхати, та й годі! От сподобалась багатому одна ікона, котра стояла на покутті, у самому золоті і дуже гарна. Він став на лавку і взяв її, а повернувся до дверей, то двері зачинилися, і він остався у хаті. Кинувся одчиняти — не одчинить. Він уже усяк казав — не одчиняються.

Ото поставив ікону, де вона стояла, сам став відчиняти — не одчинить. Шукав сокири, щоб прорубати дірку і вилізти, — та не знайшов. Хотів у вікно лізти — залізні вікна, не можна, уже він і плакав, і кричав — нічого не помоглося…

Уже день минув, а вечір настав. Гайдамаки приїжджають додому, а отаман попереду, як побачив воли і вози із добиччю, то аж крикнув:

— Ей, брати, щось у нас хазяйнує! Глядіть, щоб у вас були готові ружжя й самопали, бо, може, тут і багато декого є!

Ото приїжджають до хатки — нема нікого, тільки воли та вози стоять наготовлені. Отаман скочив з коня — до дверей: двері були зачинені, він каже:

— Скоріш, хлопці, кругом хати ставайте! А деякі нумо у хату!

От і кажуть:

— Дверці, одчиніться!

Дверці одчинилися… А багатий прожогом хотів утекти поміж ними, так його й схопили на списи, не дали йому й пирхнуть. І закололи, тільки засміялись:

— Отака ловись! Один чоловік, а нас сорок, та й перелякались!.. Нумо шукати по кутках, щоб дехто не зостався іще… як він сюди добився?

Ото шукали скрізь — ніде не знайшли нікого.

От поскидали все, як було, позносили з возів, а воли позагонили у далекі льохи. От отаман і каже:

— Отепер, брати, посідаймо, одпочинем і порадимося, що будемо робити з чоловіком оцим, бо він не один, а видно, що в його сім'я є; як би дізнатися?

Ото порадили: закопати на притині два стовпи і повісити його за руки й за ноги: хто буде йти повз нього — як рідна, то заплаче, то тоді можна буде дізнатись. От так і зробили: закопали стовпи і повісили тіло, і два гайдамаки стерегли, поки хто йтиме.

А того багатого жінка ждала, ждала — нема чоловіка, вона до брата побігла та й братові:

— Будь ласкавий, Охріме, іди, шукай свого брата, бо уже, мабуть, нема його і на світі: з волами десь поїхав по ті гроші!

Брат з ляку аж за голову ухопився:

— Тепер же нема його живого! Я йому казав, щоб він сам не їхав!..

От запріг конячку й поїхав туди прямо; коли дивиться — біля притини стоїть два стовпи і висить його брат; він узяв і поїхав далі — кругом об'їхав і вернувся додому.

Ото й каже братовій:

— От я бачив брата, піди, коли хоч, і ти подивись: там на стовпах висить; тільки не плач, не журись. У мене жінка плоха, то ти будеш мені за жінку, та й будемо собі жити тихенько, однаково можна і по дві, і по три жінки брати.

Ото вона пішла, оддалік подивилась та й вернулась:

— Не витерплю, — каже, — щоб не плакати!

От він каже:

— Коли не витерпиш, то візьми уберися, як панська наймичка, і набери пляшок із вином, з медом і з горілкою повний кошик, та йди повз ті стовпи, де висить брат, та й спіткнися, та упади нарошне, і побий ті пляшки — і плач скільки тобі хочеться. А як хто спитає, чого ти плачеш, то ти скажеш, що йшла від панів, несла оцього добра до других панів, і це нещастя трапилось: упала й побила усе!

Ото вона так і зробила. І як упала недалеко біля свого чоловіка, як побила пляшки, як стала голосити, то розбійник вийшов і став її питати:

— Чого ти плачеш?

А вона й сказала:

— Як мені не плакати, коли оце усе панське, то що мені буде, що побила усе!

От, виплакавшись добре за своїм чоловіком, і пішла додому…

Украдене щастя

Жив коло одного болотяного шляху ґазда-хуторянин. Недалеко від його обійстя, посеред дороги, лежала колобаня[9], яка не висихала. Кому восени або навесні туди лежала путь, той міг бути певний, що застряне в багні, лише ґаздівські коні витягнуть його воза. А болотяно було там через те, що ніхто на тому місці не хотів побудувати міст. Грошей, котрі надходили в уряд від громади, не вистачало на будову, село було бідне, отож про нього й не дбали.

Ґазді-хуторянину надокучило витягати вози з колобані та й подумав собі так, що і його дорога лежить через багнище, що і його коні застрявають там, як і людські. Міркував він, міркував і досудив так, що дасть сам побудувати міст — скільки б то йому не коштувало. Як досудив, так і вчинив.

А в тих краях ходив один злодій. Коли міст був готовий, той став собі під мостом і вислухував, що будуть говорити люди: чи не похвалиться якийсь великими грошима? Пересидів злодій під мостом півдня і вислухав усе, що говорилося. Потім зайшов на хутір і каже:

— Кожний, хто переходив, дуже красно дякував тому чоловікові, котрий дав побудувати міст.

Ґазда, хоч збіднів, та дав йому поїсти — вдячний за добру звістку. Злодій знову став під мостом і слухає, що говорять люди. А через міст у людській подобі йшло Щастя з Нещастям. Спершу озвалося Нещастя:

— Чи правду кажу, братику, що той чоловік заслужив на те, аби бути щасливим.

А Щастя сказало:

– Ґазда, котрий дав за свої гроші побудувати міст, дістане від мене велику нагороду: його жона скоро народить дитину, що буде щаслива: все, що хтось попросить для тої дитини, буде сповнено й на її слово усе здійсниться.

Злодій чув ту бесіду від слова до слова. Прийшов він на хутір, і господар звідає його:

— Ну, що говорили люди на мості?

Той відповідає:

— Сього дня, як і вчора, кожний, хто переходив, просив вам добра й міцного здоров'я.

Про бесіду між Щастям і Нещастям злодій не сказав.

Невдовзі ґаздиня народила сина. Злодій зарізав баранчика, кров'ю змастив породіллі губи, а сам украв дитинча і втік, що й слід його пропав. Повставали господарі вранці, дивляться, а дитини коло них нема. Ґазда перелякався, бо увидів, що губи у жінки закривавлені. Що міг думати собі? Думав, що вночі жінка з'їла сина!

Даремно небога виправдовувалася, даремно казала, що вона не винна. Суд засудив її на страшну кару — замурувати в стіні, аби вона там померла з голоду. Як присудили, так і було зроблено.

А лукавий злодій з украденим дитинчам дійшов аж до моря, став на березі й почав просити Щастя, аби там виріс для малого замок. І нараз появився над морем красний замок. Тоді злодій попросив много-премного грошей. І то появилося. Він найняв дитині годувальницю, а сам оженився і жив собі, як цар.

Одної ночі жона каже:

— Послухай, чоловіче, що я тобі скажу. Як ти собі думаєш, чим то пояснити, що ми такі щасливі? Нічого не робимо, а всього у нас доста!

І чоловік розповів, звідки дісталося їм щастя. Сказав, як один господар дав побудувати через болото міст, а він, злодій, став під тим мостом і підслуховував розмови проїжджаючих. А одного разу мостом переходили у людській подобі Щастя й Нещастя — йшли й мали свою бесіду. Щастя захотіло віддячити ґазді за його добро й сказало, що йому народиться щаслива дитина: хто і що би не просив для тої дитини — все негайно збудеться. І злодій зізнався, як викрав мале й подався з ним сюди, на берег моря. Признався і в тому, що випросив для хлопчика замок, де вони живуть, випросив много грошей, а потім малому найняв годувальницю, а сам оженився.

Цю оповідку всю до кінця вчув хлопець, що на той час уже підріс. Його дуже заболіло те, що небогу матір, ні в чому не винну, замурували в стіну живою. Тоді хлопець сам попросив Щастя, аби злодій, котрий його викрав од рідної матері, обернувся одразу на пса. Що попросив, те сталося. Хлопець заговорив до його жони і наказав, аби вона негайно полишила замок. А коли жінка пішла, зажадав од Щастя: «Най пропаде замок, аби з нього й каменя не зосталося!» І замок пропав. Хлопець разом із псом рушив у дорогу — хотів чимскоріше повернутися до рідної домівки. Думав, що, може, ще жива там мати — і знайде її. Йшов та йшов із псом і якось попросився в одному селі переночувати. Господар прийняв його радо і запросив вечеряти. Та гість красно подякував, а їсти не хотів.

— Ну, та як не хочеш, то, може, дати твоєму псові? — спитав чоловік.

На те хлопець відповів:

— Того пса я нагодую сам. Не журіться ним!

Сказавши так, вигріб із печі повну лопату грані, висипав псиськові під ніс і наказав їсти. Пес мусив його слухати. Всі у хижі дуже здивувалися і почали казати:

— Ой, та ми такого ще не виділи, аби пес їв грань!

На те хлопець відповів:

— А таке чи виділи, аби мати з'їла свою рідну дитину?

— Ні, й таке не виділи, — призналися люди. — Але у нас було чувати, що там і там, у тому й тому селі, одна мати з'їла маленьке дитинча та ще й першої ночі, ледве воно встигло народитися.

Рано-вранці хлопець попрощався з господарями, взяв ноги на плечі й — просто до села, про яке говорилося. Йшов не дуже довго — і прийшов у те село. Знайшов старого нянька, поговорив із ним і попросив показати місце, де колись замурували матір. Хлопець пішов одразу на те місце і почав просити Щастя:

— Ой, Щастячко, поверни мені мою бідну мамку! Най розпадеться та стіна, де її замурували, най вийде звідти моя мамка, аби їй нічого не пошкодило, і най оживе знову, як мучениця!

По тих словах кам'яна стіна розступилася, і мати явилася перед ним живою. Хлопець сказав, що він — її син, видить перед собою свою рідну мамку. З великої радості вона почала обнімати й цілувати сина. Не знати, доки б то тривало, та підійшов ґазда і, коли увидів свою жінку, то з радості заплакав, як мала дитина.

Аби справедливість не минулася, не забулася, щасливий хлопець попросив обернути пса на чоловіка. І пес перемінився знову на того злодія, що наробив біди. Тепер замурували в стіну його.

А щасливий хлопець залишився із щасливою ріднею.

Як Іванко-дурень з королівною одружився

Був чоловік, що мав трьох синів: двоє розумних, а третій дурний. І прийшов тому чоловікові вже час умирати. Перед смертю покликав він синів і сказав, щоб вони після похорону ходили на цвинтар три дні. Та й помер. Поховали красно, — так, як батька. Але приходить черга іти на варту до гробу старшому. Той розболівся. Середульший не хоче його переступити. І кажуть вони молодшому:

– Іди ти, дурний Іванку, на варту.

Той зліз з печі, вдягнувся, взяв у руки палицю і пішов на гріб батька. Прийшов, помолився та й ліг. Лежить на гробі. Ось коло півночі вилазить батько з гробу.

— То ти, — каже, — Степане?

— Ні, — каже той, — то я, Іванко.

— А чому ж він не вийшов?

— Бо чогось захворів.

— Ну, — каже, — хай так і буде! На тобі оцей пучок волосся. Як буде тобі потрібно, то ти тільки припечи його — зараз явиться тобі кінь; влізь йому в ліве вухо, а вилізь правим — буде й панська одежа на тобі. Тільки ти довго не тримай, а зробить службу — пускай.

І зник старий, а той дурний, виспавшись, приходить додому. Питаються його:

— А щось видів?

— Нічого не видів! — та й знов поліз на піч.

Увечері приходить черга вже на другого, середульшого. Той знов не хоче йти, бо боїться. А дурний з печі:

— Ну, коли не хочеш, то треба мені йти, чи що. Але аби тільки батько не гнівався!

— Не журися, не буде гніватися… тільки йди!

Пішов той, знову ліг, лежить. Коло півночі питається батько:

— А що? То ти, Семене?

— Ні, він заслаб, а то я, Іванко дурний.

— Ну, — каже, — добра ти в мене дитина, я тебе нагороджу за твоє послушенство. На ж тобі другий пучок волосся. Як треба, то тільки припечи його — так зараз до твоїх послуг буде кінь добрий.

І знов старий зник, а Іванко заснув, проспав до рання. Рано встав, прийшов додому. Питаються брати:

— Чи видів що?

— Ні, — каже, — нічого не видів! — роззувся і заліз на піч.

Надвечір кажуть іти йому на варту за свою чергу. Він не сперечається, а взувається і йде весело. Прийшов, на гробі ліг та й лежить. Коло півночі батько й питається:

— А котрий коло мене на варті? Степан чи Семен?

— Hi, — каже, — тату, то моя черга, я й прийшов.

— Ну, добре! На ж тобі третій пучок волосся. Як тобі треба буде, то воно стане у великій пригоді. — Та й каже: — Бувай здоров! Більше вже не треба ходити до мене на варту.

Прийшов дурний Іванко додому, питаються брати:

— Чи не видів чого?

— Ні, — каже, — не видів нічого.

Заліз собі на піч, тільки носом свище.

Ось через недовгий час королівна того королівства оголосила таке, що хто доскочить до неї на стовп, той буде її чоловіком. А вона звеліла зробити стовп заввишки в п'ять сажнів, закопати коло палацу, поставити на нім галерею, а в ній вона буде сидіти. І вже кілька разів було, що вона так робила, і багато там полягло людей, бо не могли жодним способом доскочити, а тільки розбивалися. І ще так сказала, що хто б не доскочив: чи мужик, чи швець, — то вона його буде. От вчули те наші молодці, а їм вже час був женитися, кажуть:

– Їдьмо! Може, ми доскочимо.

Дурний каже:

— Візьміть і мене.

— А ти нащо там, дурний? Чого ти поїдеш?

— Ну, не хочете, — Бог з вами!

Тільки що вони виїхали, Іванко пішов у ліс, припік пучок волосся. От явився перед ним білий кінь, як сніг. Вліз Іванко у ліве вухо, виліз правим — красивий став, і одежа стала на ньому, як на якому великому панові. Сів на коня та й поїхав. Догнав своїх братів, вліпив їм по п'ять нагайок і полетів як вихор. От і приїхали вже всі, беруться скакати. Кінь Іванка як скочить, — на три чверті доскочив, а вище не міг, та й опустився. Тоді Іванко назад повернув і поїхав додому. Коня пустив у яру пшеницю, а сам виліз на піч. Приїжджають його брати. Питається він їх:

— Що там було?

Ті кажуть:

— Зо всіх тільки один такий найшовся, що мало не доскочив. Але і кінь був ладний такий, що ще ніде такого не виділи. Тільки за що він нам по дорозі вліпив по п'ять нагайок?

— Та то, — каже Іванко, — я був!

— От! Де тобі, дурневі, таким бути?

Він тільки за комином посміюється.

На другу неділю знов вони збираються. Той Іванко й каже:

— Візьміть мене!

— А ти чого поїдеш, дурний? Тебе там треба?

— Ну, то я буду сидіти на печі.

Поїхали вони. Тоді пішов Іванко у ліс, припік другий пучок волосся, — от явився перед ним кінь буланий, як золото. Іван вліз йому в ліве вухо, виліз правим, таким став гарним, що на світі кращого за нього не було. Виїхав на шлях, догнав братів, вліпив їм по п'ять нагайок і полетів як вихор. З'їхалися всі до двору. Дали гасло скакати. Той дурний своїм конем як скочить, кінь тільки передніми ногами вчепився за галерею. Але не міг на неї вискочити. Він повернув конем та й зник. Приїхав у ліс, коня пустив на волю, а сам убрався в свої лахи та й заліз на піч. Приїздять додому брати. Дурний питається:

— А що там виділи?

— Ото, щоб ти знав, який там був молодець! Що за гарний! Але кінь під ним ще кращий!

— А, дурні ви! Та то ж я!

— Де тобі бути таким! Тобі тільки сидіти на печі!

На третю неділю вони знов збираються їхати. Іванко й каже:

— Візьміть же й мене!

— Де тобі їхати? Там не такі, та нічого не вдіють! От сиди спокійно на печі!

Поїхали вони. А Іванко пішов у ліс, припік третій пучок волосся. Явився до нього кінь карий. Він вліз йому в ліве вухо, з правого виліз, — такий став гарний, що не можна й сказати. А вбрання стало на ньому золоте. Сів він на коня і полетів, як стріла. Доганяє братів, уліпив їм по п'ять гарячих нагайок та й поїхав. Приїхав на місце. Дали гасло скакати. Він своїм конем як скочив, вилетів на галерею, зліз із коня, поцілував королівну. Вона дала йому перстень із свого пальця і шовкову хустинку надвоє роздерла. І він узяв половину, сів на коня, між народ вискочив та й утік, хоч і кричали зо всіх сторін ловити його. Приїхав додому, коня пустив, а сам заліз на піч. Приїжджають брати. Він і питається:

— Що виділи?

— От, говори собі! Якийсь собака їздить і цей раз доскочив, взяв перстень, половину хустини. Хотіли його зловити, а він утік. Тільки за що він вже третій раз дав нам по п'ять нагайок, аж шкура облізла?

— Та то, — каже Іванко, — я!

Нічого вони йому не кажуть. А він наклав на палець перстень та й сидить. Приходить ніч. Від того персня так ясно, як удень, робиться. Питаються брати:

— Де ти взяв той перстень?

Він і каже:

— Як то де? Королівна дала.

— О, то ти нам давав такі добрі облизні?

— Аякже! Я! А чому ви мене не брали з собою?

На четверту неділю вже та королівна сумує, що дала перстень і половину хустини та й не знати кому. А вона страх його полюбила. Просить батька, щоб по всьому королівству розіслав такі листи, що хто б він не був і якого стану, то королівна вийде за нього заміж. Шукають його скрізь, розіслали вже і жовнірів. Приходять до хати того дурного. Найшли його з перснем, стягають з печі. Тоді він припік пучок волосся, — і кінь карий прибіг. Іванко сів на нього і поїхав до королівни. Приїхав. Вона тоді вже втішилася, взяла з ним шлюб, живуть собі.

Але тії королі, що добивалися взяти її, об'явили батькові її війну, чому він віддав за мужика свою дочку, а за них не хотів. Другі зяті цього короля стали збиратися йти батькові на поміч. Кажуть і Іванкові, щоб він лагодився.

А той прикинувся слабим і не поїхав з ними, тільки жінка його поїхала. Вийшли вони, вже стали до бою. А той, дурний, як припік перший пучок волосся, зараз явився до нього кінь добрий. Той вліз йому в ліве вухо, а правим вискочив, зробився вродливим, і зброя на нім гарна. Сів на коня та й поїхав. Приїхавши, він побачив, що тесть його зачав битися з своїми ворогами, а Іванка не впізнав. Той як витягне шаблю, як став сікти, посік все військо вороже, а решта з тими королями мусила втікати. Король хотів йому дякувати, що вирятував його від зневаги, але він втік, щоб його не впізнали. Приїхав додому, коня пустив, а сам ліг спати. Приїжджають вояки додому; дивляться — Іванко спить. Розбудили його. Розказують, що от такий і такий найшовся лицар, що побив стільки війська і їх врятував. Він і каже:

— Та то я!

— Де там тобі! Далеко куцому до зайця! Ти лінюх і невдатний до цього, а то жвавий хлопець!

Через деякий час ті королі знов зібрались воювати. Знов король із своїми зятями стає до бою. Кажуть і йому, Іванкові, їхати. А він і каже:

— Обійдеться без мене!

Тільки вони виїхали, він ліг спати. Виспався добре, а тоді вийшов з двору, припік другий пучок волосся. З'явився до нього кінь, дуже хороший! Він вліз йому в ліве вухо, а правим виліз, зробився ще кращим, як перше був, сів на нього і поїхав. А там уже бій кипить. Як кинувся він на ворогів — одних побив, інших порозганяв, і сам утік додому. Коня пустив, а сам ліг спати. Ті приїхали з війни. Кажуть до його жінки:

— Дивись-но! Ми всі для твоєї химери трудимося, а твій красний чоловік лежить на боку та спить!

Вона нічого їм не каже, тільки плаче, що таку біду навела на свого батька.

Але ті вороги найшли якусь чарівницю, і вона сказала їм, що того короля ніхто не поб'є, а тільки той лицар, що вже п'ятсот літ закопаний під землею в такім-то місці. Беруться вони, відкопують його і кажуть йому, чого їм від нього треба. Той і каже:

— Добре! Тільки годуйте півроку мого коня вівсом голим, а мене медом білим.

Ті кажуть:

— Добре.

Годують їх обох, як кабанів на заріз, і через півроку посилають вість до того короля, щоб ставав до бою на тому-то місці. Зажурився той король вже не жартом, аж плаче: де то, щоб через дурну жінку він життя свого позбувся. Розписав листи по приятелях своїх, щоб йому помагали. Ті поприїздили. І він їде з зятями. Кажуть і дурному їхати. А він:

— Овва! Чого я поїду? Не бачив, як їх поб'ють, абощо?!

Ну, нічого робити, — вони виїжджають. Тоді Іванко припік третій пучок волосся, з'явився кінь такий, що ще зроду ніхто такого не видів. І каже кінь до нього:

— Слухай-но! Те, що було перше, то пусте: тепер з твоїми ворогами єсть такий лицар, що як станеш битися з ним, то ти заїжджай з правого боку і хутко стинай йому голову. І як зітнеш, то відскакуй на лівий бік, то він тільки ранить тебе в ногу, але не дуже. Сідай, нема часу довго балакати!

Вбрався він у кінськім вусі, став такий сильний і хороший, що кращого за нього на всім світі не було! Сів на коня, кінь і поніс його так, як птах. Приїжджає на місце. От викликають, хто хоче з таким-то лицарем битися, і коли його поб'є, то вже більше битися не будуть. Виїжджає Іван-дурень проти того лицаря, а він йому і каже:

— Здоров, королевичу Іване!

Той йому відповідає:

— Дай Боже здоров'я!

Питається його той лицар:

— Чи будем битися, чи миритися?

Той каже:

— Ні! Будем битися.

— Ну, ставаймо до бою!

Повитягали вони шаблі. Перший раз зійшлися, — так тільки один коло другого проїхав. Другий раз зійшлися, — тільки шаблями побренькали. Третій раз зійшлися, — кінь Іванків як підсадиться з правого боку! Тоді Іванко хутко голову тому лицареві стяв та й відскочив на лівий бік. Але той, вже без голови, як махне шаблею — та й вдарив Іванка по литці і геть її розрубав. Прибігла до нього його жінка, не пізнала його і дала йому свою хустку з голови перев'язати рану. Той перев'язав і втік. А його вороги бачать, що нічого не вдіють, та й повтікали з своїми людьми.

Приїздять вони, зяті і король, додому. Тішаться, що так скінчилося, і хотять стратити того дурного Іванка. Приходить жінка до його кімнати: він спить. Відкриває ногу, а з ноги ще кров юшить. Закликали батька, пізнали рану, що то йому зробив той лицар; збудили його. Якось вони ту рану залікували і вже жили спокійно. І більше ніхто вже не смів на них нападати.

Баба-відьма

В одної баби в нашому селі були в хаті чорти. Це, кажуть, якщо знесе курка зноска і носити його під пахвою дев'ять днів, а потім закопати в гній, то вилупиться чорт. То ця баба їх виносила, і вони її завжди слухали. Вночі вони жили на горі, а вдень у хаті. Хтось там був прийшов до неї та й побачив, що під столом була викопана глибока-глибока яма. Вони заглянули та й питають:

— Бабо, що це в вас там за яма?

А вона каже:

— Туди вам, діточки, діла нема!

То це в тій ямі вдень сиділи чорти. Люди бачили — як виглянуть часом на хату, то вона на них насвариться, і вони знов сховаються. Вона їм туди ставила їсти під стіл — несолоне.

Чоловік її не прийшов з війни. А в 47-му році в неї народився син. І от цей хлопчик якось забувся і поставив тим чортам солону їжу — як баби не було вдома. То вони заволокли його на гору й там замучили. А як баба прийшла додому, то скинули з гори.

А дуже страшно було, як та баба вмирала.

Вона вже лежала при смерті, але до неї ще покликали лікаря. Він заходить в сіни, а йому під ноги гадюка виповзає: сичить. Він злякався і ойкнув! А баба з хати:

— Йди-йди, синку, не бійся!

Він заходить, а вона сидить, ноги в попіл встромила і вже вмирає. Куди її лікувати — бабі вже дев'яносто років! Він махнув рукою і вийшов.

А та баба скоро померла. А як її ховали, то зірвався такий страшний вітер, що все село боялося йти. Перед тим, як мали опустити гріб, вітер зломив здоровенну гілляку з вершка і кинув коло гроба, на неї, що був би людей побив. А з лісу до неї на подвір'я привалило величезного дуба з коренем. Отака страшна відьма була.

Калинова сопілка

Були собі дід та баба. У діда дочка і в баби дочка. От і пішли вони в гай по ягоди. Дідова збирає та й збирає, та й назбирала повну миску, а бабина що візьме ягідку, то й з'їсть. От і каже дідова:

— Ходімо, сестро, додому, поділимось.

От ідуть та йдуть шляхом, а бабина говорить:

— Ляжемо, сестро, відпочинемо!

Полягали, дідова, втомившись, заснула, а бабина взяла ніж, та й устромила їй у серце, та викопала ямку, та й поховала її. А сама пішла додому та й каже:

— Дивіться, скільки ягід я назбирала.

А дід і питає:

— Де ж ти мою дочку діла?

– Іде ззаду.

Коли ж ідуть чумаки та й кажуть:

— Станьмо, братця, отут відпочинем.

Та й стали. Глянуть — над шляхом могила, а на могилі така гарна калина виросла! Вони вирізали з тієї калини сопілку, та й став один чумак грати, а сопілка говорить:

А другі кажуть:

— Щось воно, братця, значить, що калинова сопілка так промовляє.

От прийшли вони в село та й натрапили якраз на того діда:

— Пусти нас, діду, переночувати, ми тобі скажемо пригоду.

Він їх пустив. Тільки вони увійшли у хату, зараз один сів на лаві, а другий став біля нього та й каже:

— Ану, брате, вийми сопілку та заграй!

Той вийняв. Сопілка й говорить:

Тоді дід каже:

— Що воно за сопілка, що вона так гарно грає, що аж мені плакати хочеться. Ану, я заграю!

Він йому й дав. А та сопілка говорить:

А баба, сидячи на печі:

— Ану, дай сюди, старий, і я заграю!

Він їй подав, вона стала грати — сопілка й говорить:

А бабина дочка сиділа на печі аж у куточку і злякалась, що дізнаються. А дід і каже:

— А подай їй, щоб заграла!

От вона взяла, аж сопілка і їй відказує:

Тоді вже всі дізналися, що воно є. По дідовій дочці обід поставили, а бабину прогнали.

Нещасний Данило

Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив, — все, що не заробить, так як за водою й піде. Нічого в нього нема. От найнявся він до чоловіка:

— Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.

Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.

— Ну, — каже, — завтра піду скошу, то це мені й буде.

Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:

— Піду, — каже, — ще де в другому місці наймусь. Приходить до другого хазяїна:

— Візьміть мене, — каже, — на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.

Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, — думає, — дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки й розірвали лоша. Плаче він:

— Піду ще де наймуся.

Приходить ще до чоловіка, а в того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто й не рушив одвіку.

— Наймусь я, — каже, — до вас за цей камінь.

Став він служити, почав той камінь мінятися, пішли по ньому різні кольори: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.

— Ну, — каже, — камінь вже нікуди не дінеться.

Коли це завтра йому строк, а щось прийшло й стягло той камінь. Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.

— Що ж, — кажуть, — як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.

Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:

— Роби, — каже, — що буде, подивлюсь, який ти нещасний.

От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:

— Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.

Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:

— Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний: дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.

От ходив він, ходив, лапав, лапав…

— Ось, — каже, — золото.

Розбили — аж пісок.

— Ну, — каже цар, — справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.

Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав.

Їде він день, їде й другий — нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить — стіг сіна стоїть.

— Це, — каже, — хоч не мені, так коневі буде.

Став до стога під'їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:

— Рятуй мене, бо згорю.

— Як же я тебе, — каже, — рятуватиму, як я й сам не приступлюся.

— А ти, — каже, — подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.

Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», — думає.

А вона йому й каже:

— Коли ти мене витяг, то відправ і додому.

— Як же я тебе відправлю?

— Бери мене, — каже, — на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.

От хилить вона голову, а він повертає, їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія й каже:

— Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.

Сказала й полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою баринею, одчиняє ворота:

— Веди, — каже, — коня та закусиш і спочинеш.

Пішли у двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.

— Став, — каже, — коня!

«Таке, — думає, — три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».

Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.

— Що ж мені тут їсти?

Коли глянув у вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води — уже наїдається, а все ціле.

— Що, — каже, — наївся?

— Спасибі, вже.

— Ну, лягай же спочинь.

Встав він на другий день, вона йому й каже:

— Кинь ти мені свою зброю, коня й одежу, а я тобі дам свою.

Дає йому сорочку і зброю.

— Це, — каже, — така зброя, що скільки б сили не було, як махнеш, якого не дістанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об'являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього й женишся: то жінці до семи год правди не кажи.

От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:

— Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.

Показали йому, куди їхати, він і поїхав.

Доступив до царя:

— Так, — каже, — і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.

Виїхав він з козаками в поле.

— Лягайте, — каже, — спіть, а я постережу.

Тільки ті поснули, біжить чужа земля.

— Звертай! — кричить.

— Ні, — каже, — звертай ти!

Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті живі й лишилися. Відбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.

А та чужа земля давай царівну підбивати:

— Що ти пішла за такого, що хто його знає й звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.

Вона й давай його випитувати.

— Що ж, — каже, — вся сила моя от у цих рукавицях.

Вона їх з нього сонного зняла та й оддала їм.

От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив.

Вона знову до нього:

— Де ж ваша сила?

— Сила моя, — каже, — в оцих от чоботях.

Вона й чоботи зняла й віддала. Виїхали вони проти нього, він знову-таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:

— Сила моя, — каже, — в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.

Давай вона його улещувати:

— Ви б, — каже, — в лазню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.

Він і згодився. Тільки що роздягся, вона й підмінила йому зброю й сорочку, та й віддала тим. Виходить він із лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня й пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місце, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:

— Е, — каже, — щось уже Данилові заподіялося.

Зараз взяла його, перебрала, перечистила, склала, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.

— А що, — мовить, — я ж тобі говорила, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.

Він уже стоїть та мовчить.

— Ну, — каже, — перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.

На другий день дає йому вона ремінь і приказує:

— Гляди, їдь до того шинку, де й уперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.

От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став умиватися, попросив:

— Як хлюпну я, хазяїне, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини щосили.

От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувся конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От, — думає, — одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.

— Продай, — каже. — Що тобі дати?

— Та давайте п'ять тисяч.

Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходить у палац, хвалиться:

— Піди, душенько, подивись, якого я коня купив.

Пішла вона, як глянула:

— Е, — каже, — це моя погибель; треба його зарізати.

— Що ти, душенько, як можна?

— Ні, заріж та й заріж.

Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:

— Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.

А він до неї і гиготить:

— Ти, — каже, — дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю й закопай у саду.

Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла краплю в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який — всі різні.

Пішов раз цар у сад, угледів ту вишню, милується та й хвалиться цариці:

— Поглянь, яка в нас у саду вишня хороша, хтозна-коли й виросла.

Та як глянула:

— Е, — каже, — це моя погибель, треба її зрубати!

— Що ти, як можна, найбільша в саду краса — та зрубати?

Все одно:

— Зрубай!

Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:

— Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.

— А ти, — каже, — дивись, де перша тріска впаде, то візьми й пусти на воду.

Зрубали вишню, дівчина все зробила, як було сказано, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.

От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, у воду — і поплив за ним. Той — далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувсь чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова одежа і була.

— А пливи, — каже, — сюди!

Приплив той, він його вбив та й пішов у палац.

— А де тут така-то дівчина?

Показали йому.

— Ну, — каже, — ти мене вдруге на світ народила.

Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив'язав і розметав по землі.

Як невістка забрала свекрів скарб

Жив біля Дніпра, де тепер слобода Язикова, один заможний запорозький козак, і був у нього син, а в того сина була й жінка. Тільки син не дуже слухався батька і часто крав у нього гроші.

От коли батько зістарівся, то зібрав усі свої гроші, поклав їх у макітру та й пішов з нею в сад, а за ним потихеньку, назирцем і синова жінка. Викопав батько в саду ямку та й зарив у ній макітру з грішми, а, зариваючи, ще й вирік таке закляття: «Яка рука загрібала, щоб та й одгрібала» (тричі).

От чи довго жив після того батько, чи недовго, а тільки вмер. Діждалася невістка ночі, взяла під бік мерця та з ним — у сад. У саду поклала його коло ями, де були закопані гроші, та його ж рукою почала відгрібати яму. Відгрібає, а сама й каже (тричі):

— Якою рукою загрібав, такою й одгрібаю.

Зібрала всі гроші, мерця внесла в хату, а тоді покликала людей та й давай тужити за покійником.

Царевичі Васильки

У одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати.

Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від'їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.

То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:

— Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.

От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, — він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не їде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.

Одного разу іде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб'ячому яєчку кожному під праве плече і сказала:

– Їжте, сини мої, — не заїдайте, спіть — не засинайте, пийте — не запивайте!

Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.

Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під'їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.

— Піди, — каже цар кучерові, — подивися, що там таке?

Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:

— Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.

Цар сам підійшов, подивився на них і каже:

— Беріть їх у коляску.

Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім'я Васильки.

Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий — стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, теперішня цариця, люто зненавиділа їх.

Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.

Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.

— Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?

Жінка каже:

— Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.

Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.

Проситься дяк:

— Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.

— Читай, брате, — дозволяє цар.

Ну, і ночує дід у церкві, читає.

Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:

— Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!

Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа — гнати дяка з церкви. Та він одне робить — читає!

Тут біжать три жандарми із шаблями:

— Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!

А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.

Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.

Плаче та промовляє:

— Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої — не заїдайте, спіть — не засинайте, пийте — не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.

Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.

Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:

— Дозвольте, ваша царська величність, сказати.

— Говори, брате, — цар каже.

— Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.

— Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі.

Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати. Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.

Коли посеред ночі з'являється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:

— Геть із нашого місця!

Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали — нічого йому не можуть зробити. Зникло це — з'явилися змії вогненні, кричать:

— Тікай! Церква горить!

А вона ніби й справді горить — огонь так і сиплеться. А він усе читає.

Зникли оці змії, з'являються чорти:

— Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!

Та він не слухає нікого, усе читає.

Коли раптом зникло оце усе, і з'являється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:

— Чи живлющої я вам води дістала?

Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.

— Який жаль! Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!

Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.

Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото — в один краєчок хустинки, а срібло — у другий, у вузлик.

Йде він до царя і доповідає:

— Дозвольте, ваша царська величність, сказати?

— Говори, брате, — цар каже.

— Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.

— Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.

Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:

— Геть із церкви!

Він одне робить — читає.

Гнали, гнали — не вигнали. Вони й зникли.

З'явилися тоді чорти.

— Тікай, — кричать. — Тікай, бо оце все у пекло провалиться!

А він собі одне робить — читає. Вони його огнем засипали — церква так і горить, і на нього самого полум'я сиплеться, а він одне робить — читає.

Гнали, гнали — не вигнали. Та й зникли чорти — хтозна де й поділися.

І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.

— Тепер, — каже, — я, любі мої синочки, праведної води дістала!

Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот — вони й ожили.

— Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте — не запивайте і спіть — не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.

Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.

Коли півні заспівали, вона й каже:

— Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.

А він не вірить і все коло неї сидить.

Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:

— Чи не було дяка?

Кажуть:

— Не було.

Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він — у церкву і, врешті, знаходить дяка.

Дяк і каже тому посланцеві:

– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут із ними.

Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:

— Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?

— Я не знаю, — каже посланець, — так мені дяк сказав.

— Зараз запрягай у коляску коней!

Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву — аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони одне одного, почоломкалися.

Він і питає:

— Що ж це таке?

Вона й каже:

— То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.

Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.

Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.

Цар увійшов:

— Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.

І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.

Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.

Про сімох братів гайворонів і їхню сестру

Жили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.

Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома з хлопцями — та за щось так розсердилася на них, що не знала, як і вилаяти, та з гніву сказала, щоб вони гайворонами поставали. Але не встигла вона ще й сказати цього, а хлопці вже поставали гайворонами та й зникли десь далеко в лісі. Там була якась порожня хата, в якій вони і посідали; а в тій хаті зробилося так, що вони могли знову стати людьми. Крім них, нікого більше не було у тій хаті. Оселилися вони там і почали працювати та господарювати всі гуртом.

Був між ними один такий мудрий, що поробив усім братам рушниці, вони ходили на полювання та вбивали там різних птахів та звірів; з того мали вони м'ясо, а на хліб заробляли. Якого їм знаряддя треба було, то все самі собі робили.

Довго та гірко плакала мати, як полетіли сини з дому.

Незабаром після того народилася в неї дочка. З того часу, як полетіли хлопці від своїх батька-матері, минуло вже тринадцять років. Дівчинка підросла і гонила худобу на пашу. А там чужі діти дражнили її гайвороненям через те, що брати її гайворонами поставали.

Покинула дівчина волів пасти та й пішла по світу шукати братів. Ідучи лісом, зайшла вона далеко, так що назад уже годі вертатися, та, блукаючи по лісі, натрапила якось на одну хатину, де жила стара Місяцева ненька.

— Звідкіль ти, дитино? Зостанься тут жити! — каже їй Місяцева мати.

— Не можна мені тут жити, бо я йду братів своїх шукати! — відповіла їй дівчина.

— Не знаю ж я, де живуть твої брати, — каже дівчині знову Місяцева мати, — ось як прийде додому син мій, то я спитаю його, в якім краю твої брати!

Прийшов Місяць додому, питає мати його, він і каже:

— Я ще там не був, але, здається, вони в тім краю, де Сонце гуляє!

На другий день Місяцева мати, нагодувавши дівчинку, звеліла синові випровадити її до Сонця. Прийшла вона до Сонечка в хату; там теж була дуже старенька Сонечкова ненька.

— Куди ж ти йдеш, дитино моя? — питає вона дівчину.

— Я йду братів своїх по світу шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонами та й полетіли! — відповіла їй на це дівчина.

— Не чула я про це нічого, хіба, може, Сонце знає, — каже Сонцева мати.

Прийшло Сонце додому, мати й спитала у нього про братів гайворонів.

— Ні, не знаю! — відповіло Сонечко. — Певно, мені ще ніколи не доводилось гріти в тому краю.

Нагодувала дівчину Сонечкова ненька та й загадала синові відвести її до Вітрової неньки. Прийшли вони до Вітрової неньки, вона теж нагодувала дівчину, а потім і спитала, куди вона йде.

– Іду своїх братів шукати, — відповіла дівчина.

Вітрова мати теж нічого не чула про це і, як прийшов її син додому, спитала його, чи не знає він, у якому краю живуть сім братів, що стали з людей гайворонами.

— Знаю, — каже Вітер, — бо як змочив мене дощ, то я роззувся та повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати.

— Тут є одна дівчина, що зве їх своїми братами. Треба, щоб ти завтра вранці відвів її до них! — каже вона синові.

Вранці, як дівчина встала, Вітрова мати нагодувала її, а потім Вітер узяв її на плечі та й поніс до тієї хати, де жили брати. Але їх на той час не було дома: певно, пішли десь у ліс з рушницями. Вітер лишив тут дівчину, а сам забрав онучі та й пішов собі гуляти по світу.

Опівдні повернулися брати додому. Наймолодший з них, що варив сьогодні обід, вийняв із печі страву та побачив, що хтось її їв.

— Еге, брати мої, здається, хтось наш обід куштував, — каже він.

— Хто ж то міг куштувати? — кажуть йому брати. — Ми вже скільки років тут пробуваємо, але, окрім нас, здається, ще нікого тут не бачили!

Пообідали вони та й знову пішли. Зостався дома другий брат вечерю варити, бо у них уже було так заведено, щоб з півдня готувати собі страву на вечір. Зваривши вечерю, подався й він за братами в ліс. Як він вийшов з хати, то дівчина, що була сховалась під ліжко наймолодшого брата, вилізла звідтіль, з'їла тієї страви та й знову заховалась, але вже під ліжко другого, старшого брата. Як зібрались брати на вечерю, то й другий брат, що варив вечерю, каже, що страву хтось їв.

— Певно, знову хтось куштував! — каже він братам.

— Брехня! То тобі так здається! — каже третій брат.

Повечеряли брати та й полягали спочивати. І снилося одному, що начебто до них сестра прийшла в гостину. Як повставали брати вранці, то почали розповідати, кому що снилося вночі, той і розповів їм свій сон. Зготувавши собі снідання й обід та поснідавши, подалися вони на роботу. Дівчина вилізла із схованки, з'їла трохи страви, а потім знову сховалася, але вже під ліжко третього брата. Опівдні посходилися брати на обід.

— Знову, брати мої, страви менше стало! Здається, що хтось-таки куштує її потроху, — каже їм уже третій брат, що варив обід сьогодні.

— Та хто там має її куштувати, коли ми живемо тут уже скільки років, але за цей час ніколи не бачили в цих краях ще ні однієї живої людини? — загули в один голос всі брати. Пообідали вони та й подалися знову в ліс. Четвертий брат лишився варити вечерю, а зваривши, пішов і собі за братами.

Зібралися вони на вечерю додому, але бачать, що знову страви менше, ніж зварено. Посідали вечеряти та й балакають поміж собою.

— Це диво! Вже кілька разів хтось поділяє з нами і снідання, і обід, і вечерю. Тут щось таке та є! Давайте-но пошукаємо!

Почали дивитися скрізь по хаті, а потім і під ліжка заглядати. Аж під ліжком третього брата найшли дівчину.

— Встань, дівчино! Чого ти тут шукаєш? — питають вони у неї.

— Я шукаю братів своїх, яких мати прокляла, щоб вони стали гайворонами, а воно так і сталося. Це мені батько казав, але його тоді не було вдома, він поїхав у ліс по дрова, — почала вона розповідати братам.

— Давно ж це мати так прокляла, що аж дітей збулася? — питають вони.

— Та коли вже твої брати гайворонами поставали, то нащо ж ти батька покинула? — каже один дівчині.

— Бо мене діти гайвороненям дражнили, як я, бувало, гонила волів на пасовисько!

Тоді упевнились брати, що дівчина правду їм каже і що вона справді-таки сестрою їм доводиться.

— Зоставайся тут жити з нами, — кажуть вони їй, — варитимеш нам їсти, а ми всі гуртом будемо на полювання ходити.

Лишилася вона. Брати дуже ласкаво поводилися з нею, шанували її та одягали у розкішну одіж, як личить молодій, гарній дівчині. Жила вона так років зо три. Аж по трьох роках сталося в тім лісі нещастя. Раз убили брати дику козу, а то не коза була — то була дочка Баби Яги. От Баба Яга і поклялася відомстити їм. Одного разу, коли дівчина була сама вдома, прийшла туди погана баба, принесла з собою коралі, показала їй через вікно та й каже:

— Дівчино, може б, ти купила у мене оці коралі?

— Добре! — відповідає їй дівчина.

Вона взяла грошей і віддала бабі, а та взяла їх та й пішла собі геть. Як наділа ж дівчина ті коралі собі на шию, то вони відразу й задушили її.

Позбиралися брати на обід і бачать, що сестра їх лежить нерухома на землі. Розуміючи дещо в лікарських справах, зараз заходилися вони гуртом біля неї: найшли коралі, розірвали їх. І вона стала помалу дихати, а потім почали розтирати їй тіло і таки врятували дівчину від смерті. Як встала вона, то брати сказали їй, щоб вона нікому й ніколи не показувалася.

Зосталась вона знову господарювати, як і перше. Минуло півроку, а та проклята баба знову прийшла, принесла з собою хороше яблуко та й каже:

— Може, ти бажаєш яблук, дівчино, то на тобі оце одно!

Знову дівчина дістала грошей та віддала бабі за яблуко. Потім одкусила шматочок його та й подавилася: упала на долівку, та по одному тільки й можна було примітити, що вона жива, бо ще дихала, хоч і дуже рідко.

Прийшли брати з поля, почали оглядати її, щоб довідатись, що це таке вдруге пошкодило їх сестрі. Пошукали, та так нічого й не знайшли. Дуже жалко їм стало сестри, та що ж мають діяти? Зробили вони з кришталю труну із срібними ланцюжками, поклали туди мертву сестру, але не ховали труни в землю, а повісили у лісі, неначе колиску, поміж двома деревами на тих ланцюжках, а самі з жалю та туги за сестрою померли.

А один царський син, ще нежонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблудився там. Так проблукали вони по лісі аж три місяці і за цей час ані однієї живої людини не бачили тут. Ненароком якось наблизилися вони до того місця, де між деревами висіла кришталева труна, і заночували там недалечко. Уночі той царський син побачив, що між деревами неначе щось миготить, та й каже челядинцеві:

— А ходімо лиш та подивимось, що то таке мигтить між деревами!

Пішли на те місце, аж бачать, що то кришталева труна, і як розкрили її, то побачили, що там лежить дуже гарна мертва дівчина. Почали вони прислухатись, чи не дише часом, і довідалися, що вона ще не зовсім умерла, бо у неї під плечима ще було тепло.

Звелів царський син челядинцеві відв'язати від дерев ланцюжки, щоб спустити труну на землю. Як відв'язав він один ланцюжок, то той якось несподівано висунувся у нього з рук, і труна впала, та так сильно вдарилася, що у дівчини той шматочок яблука відразу вискочив. Встала вона та й розповіла їм, як це трапилося з нею. Потім поховали вони у землю братів, що тут недалеко лежали, та й пішли всі троє геть з лісу до міста, де жив царевич.

Незабаром після цього царевич одружився з дівчиною, але у нього була мачуха, що дуже ненавиділа його. От раз вона й каже цареві, своєму чоловікові:

— Чи ти бачиш, що твій син робить? Якусь жебрачку надибав собі та й одружився з нею! Хіба ж можна нам тримати її у своїх покоях?

Дуже хотіла мачуха згубити з світу невістку, але ніяк це не вдавалось їй, бо царський син дуже кохав свою жінку і доглядав за нею, як за своїм оком.

— Як не згубить твій син своєї жінки, то згуби їх обох! — каже мачуха цареві. — Звели повішати їх або розстріляти! А як не зробиш цього, то я тобі не жінка, ти мені не чоловік.

Мусив-таки цар послухати її.

— Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб'єш її, а до того ще не принесеш із неї серце, очі й обидві руки по лікті, то я мушу вбити тебе самого! — каже він своєму синові.

Покірний був царевич, заплакав він гірко та й пішов із своєю дружиною на край лісу. Слідком за ними побігла й царська собака. Вистрілив він і вбив собаку. Потім вийняв з неї серце та очі, але не знає, де йому ще й руки дістати, щоб не відрубувати у жінки. А вона й каже йому:

— Коли вже моя така доля, що я мушу так мучитись, то відітни вже мені руки, бо без цього ти сам маєш загинути!

Дуже плакали вони обоє, як царевич відрубував їй руки. Шкода їм обом було тих гарних білих рук, та що ж діяти?

Скінчивши цю справу, царевич пішов додому й приніс із собою руки, очі та серце, щоб показати батькові та мачусі, що вже убив свою кохану дружину. А та, сердешна, пішла собі, плачучи, без рук. Як же вона житиме на світі, коли їй немає чим навіть страви до рота покласти?

Блукаючи отак, прийшла вона до однієї річечки, нахилилася та напилася води, а потім лягла собі на бік відпочити. Несподівано якось обрубок руки; що був обкутаний рядном, зсунувся та умочився в воду; і вмить рука у неї виросла. Побачивши це, вона й другий обрубок вже сама намочила, і так у неї знову виросли обидві руки. «Тепер, — подумала вона, — піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостануся там жити».

Живе вона та й журиться про те, що їй доведеться робити, як родиться у неї дитина, бо вона дитини чекала. Певно, загинуть обоє! А якби не дитина, то вона б, здається, зосталася тут навіки жити!

Прийшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць.

Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав, — каже він сам до себе, — де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власними руками, бо сам же й відрубав їх у неї».

— Ходім лиш шукати її! — каже раз молодий цар своєму челядинцеві.

Та й пішли обоє у ліс. Отак шукаючи, дійшли вони лісом аж до того місця, де він найшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на полу, а челядинцеві — долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.

Дуже гарно було молодому цареві спати на полу, але зате його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу. Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:

— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе! Треба йти батькову руку, що звісилася, на постелю положити.

Челядинець і почув це.

Ранком вона хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли знову в ліс. Прийшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві:

— Ох, тяжко жити на світі! Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!

— А чи впізнали б ви її, якби оце побачили? — питає той царя.

— Впізнав би! — каже цар. — От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається обличчям на неї, але у моєї жінки рук немає.

— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину, треба батькову руку знов на постелю положити»?

— То знаєш ти що?! — зрадівши, каже йому цар. — Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!

Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала в своїй господі, не впізнав її та й пішов знову в ліс та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати: хто вона і звідкіля тут узялася? Вона вже навіки втратила надію побачити свого коханого, без якого була одинокою сиротою на світі.

Але настав вечір, і вони прийшли знову. Господиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості. Серце віщувало їй щось дуже хороше… Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:

— Чого ж ти так піклуєшся про мене, господине?

— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені руки! — відразу відповіла вона, зрадівши, що її спитали про це.

— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? — спитав її здивований цар.

— Я добула їх в одній річечці, до якої схилялася воду пити, — каже вона.

— А діти?

— Діти — це ж наші діти, близнята!

Тоді прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.

Про бідного шевця, католицьких попів та пресвітера

Жив собі бідний, дуже бідний швець, який мав гарну жінку, та дітей у них не було. Через свою бідність швець був дуже злий і всю злість виливав на жінці. Нічим вона не могла йому догодити. Одного разу страшенно побив її за те, що не мав шкіри для взуття. Жінка ледве вирвалася і втекла.

По дорозі зустріла католицького попа. Цей піп вже давно залицявся до неї. Розповіла йому про своє горе. Піп пожалів її, дав багато грошей і сказав, що увечері прийде до неї в гості. Жінка пообіцяла, що о восьмій годині випровадить кудись чоловіка й буде чекати попа.

Йдучи далі по дорозі, жінка зустріла другого попа, уніатського. Розповіла йому про свою біду. Цей піп теж дав їй грошей при умові, що о дев'ятій годині вечора буде чекати його в гості. Жінка була рада, що має багато грошей і може купити для чоловіка шкіри на взуття.

Щастя всміхнулося жінці й тоді, коли зустріла пресвітера баптистів. Він теж не пройшов, щоб не зачепити молодицю. Жінка сказала й те, що увечері о десятій годині її чоловіка дома не буде. Закинула, що їй дуже потрібні гроші. Пресвітер не поскупився, дав молодиці немало грошей і попрощався з нею до вечора.

Жінка накупила багато матеріалів для майстерні й повернулася додому. Дома чоловік давай жінку бити: звідки вона взяла стільки грошей? А вона йому все розповіла. Тут вони домовилися, що, як тільки попи будуть приходити, чоловік постукає — ніби повертається додому, а вона хай сховає кожного попа в печі.

О восьмій годині прийшов перший піп. Трохи поговорили, пожартували, аж тут чоловік стукає й просить впустити його до хати. Жінка ніби перестрашилася, піп метушиться сюди-туди, а жінка йому радить залазити в піч. Чоловік до хати не увійшов, сховався в сінях, бо наближалася дев'ята година й незабаром мав прийти другий піп.

Точно о дев'ятій годині відчиняються двері. Жінка вітає другого попа, з яким теж собі поговорили, пожартували. Та знову стукає чоловік. Жінка й цьому попу радить залазити в піч. Чоловік зайшов до хати, запалив люльку і давай жінку сварити, та бачить, що наближається десята година і треба йти з хати.

Тільки вийшов, як стукає і пресвітер. Жінка вітає його. Не встиг цей роздягнутися, як стукає швець. Ледь опинився пресвітер в печі, як чоловік вже на порозі із в'язкою соломи й сірниками. Склав солому до печі й підпалив. Всім тут настав кінець.

Сидять чоловік з жінкою і міркують, як позбутися загиблих. Одного попа чоловік витягає з печі; пробує підняти, та не може. Припер його біля дверей.

Раптом в хату заходить вояк і просить, щоб дозволили переночувати. Чоловік згодився прийняти його при умові, що той понесе попа і кине з моста в річку. Солдат не заперечував, бо річка була близько. Взяв попа на плечі й — гайда до річки.

Поки солдат повернувся, біля дверей вже стояв другий піп. Чоловік сказав воякові, що піп повернувся назад скоріше, ніж він. Це розізлило вояка. Сердитий, він ухопив попа і — на плече. Кинув з моста в воду дужче, щоб той вже не міг вернутися, а сам бігом до хати. Тільки переступив поріг, очам своїм не вірить — піп знову тут. А то чоловік вже третього попа витягнув з печі й каже воякові, що піп ще скоріше повернувся. Вояк щось не повірив, та вирішив ще раз спробувати. Кинув і цього в річку, а сам нікуди не поспішає. Стоїть на мосту і дивиться, чи дійсно піп вилізе із води.

Раптом на міст виїжджає візник. Придивляється вояк і бачить, що в бричці сидить піп. Тоді вояк все зрозумів. Вхопив попа за руку і давай тягнути з брички. Піп зняв ґвалт, а вояк каже:

— Тому ти скоріше в хаті, ніж я, бо ти бричкою їздиш! — І шубовснув попа з моста в воду.

Повернувся вояк до хати — і справді немає кого більше нести. Розповів хазяїнові, чому піп повертався до хати, й запевнив, що тепер вже більше й ноги попа тут не буде.

Можна йому повірити.

Як опришок віддячився бідному чоловікові

Починається казка з великого багача. Сей багач мав два сини. Старший поводив себе добре і слухав нянька. За те отець його оженив добре. Який багач був сам, від такого взяв дівку. А молодший, неслухняний, оженився сам і взяв дівку, яку сам хотів. За те отець йому не дав ніякої частки. І жив він дуже бідно, але його життя було дуже солодке і веселе. А одної осені дивиться — у нього кінчається хліб і нічого їсти. Каже він жоні:

— Що б нам робити? Чи не продали б ми корову на торзі?

А жона каже:

— Я тобі не скажу нічого, ти сам знаєш. Продати мусимо, бо їсти нічого.

Бідний зібрався на торг і продав корову за тисячу срібних. На радощах пішов на базар купити хліба. Бачить він, що поліція веде межи собою вісімнадцятилітнього хлопця за крадіж. Привели його на уряд і хочуть вішати, бо вчинив велике лихо.

Але суд виголосив вирок, що за тисячу срібних може відкупитися. Люди дивились одне на одного, але ніхто тисячу не виймає. А той бідний чоловік, що продав корову й не мав шматка хліба, поліз у тайстрину, витяг тисячу срібних і виголосив, що він викупляє з-під шибениці голову. І коли викупив опришка, той прийшов до нього, низько вклонився і красно привітався. Питає опришок:

— Звідки ти, чоловіче, з котрого села?

Чоловік сказав, звідки він.

І з тим словом зібрався опришок і пішов. Пішов своєю дорогою, котрою він хотів. Айбо бідний чоловік сильно задумався, що він недобре зробив, бо не має за що купити шматок хліба своїм дітям. Іде додому до своїх дітей. Ступив до хижі, а в нього опришок сидить за столом і гоститься з його жоною і дітьми, той самий, котрого забрав з-під шибениці за тисячу срібних. Ростилися вони в радості й говорили. Опришок питає бідного чоловіка:

— Чого ти такий дуже бідний? Не маєш нічого у своїй хижі!

Бідний каже йому:

— За то я такий бідний, що нянька не слухав і не дав мені нянько ніякого майна, а все дав старшому братові, котрий його слухав.

— Ну, — сказав бідний чоловік опришкові, — я тобі все сказав, тепер скажи мені, чого ти крадеш, коли ти бачиш, що тобі не ведеться? Бо коли б не я, то ти постраждав би.

Опришок йому каже:

— Я краду, бо я від багатого беру, а бідному даю. Та ти, бідний чоловіче, скажи, де твій брат живе, най я на нього піду подивлюся.

І зібрався опришок до багатого брата. Й дивується: скільки він ходив, а такого багача не знаходив. Почекав вечора у багача в хижі й запалив свічку, пустив з свічки такий дух, що всі поснули. Тоді пішов до хижі шукати грошей. Відкрив шафу, а там повно грошей. Набрав бесаги і поніс до бідного. До того, котрий його викупив з-під шибениці. Встає багатий рано і бачить: у шафі бракує багато грошей, і дуже зайойкав:

— Хто наші гроші забрав?

Жила в нього стара мати, дев'яноста років, і каже йому:

— Гроші вкрав твій бідний брат, мій синку.

На те багатий:

— Того не можемо казати, бо ми його не бачили.

А мати сказала:

— Я бідного сина спіймаю в крадіжці. Та як я його спіймаю? Зроби велику гостину і оту мою стару скриню повези до бідного сина. Я буду в ній сидіти й слухати крізь ключову дірку, що у нього в хижі говориться, бо якщо він украв гроші, то буде веселий.

Багатий послухав матір. Перед гостиною до себе закликав бідного брата і питає його, чи має місце в себе на стару скриню, бо він соромиться старої скрині. А до нього зійдеться багато людей гоститися. І бідний сказав:

— Вези, в мене є досить місця.

Багатий посадив у скриню свою стару маму, наклав всяких калачів, аби не була голодна, і повіз її до бідного. Але бідний недовго гуляв на гостині, бо на нього ніхто не вважав. Не дали йому й шматка хліба. Та прийшов додому. Опришок і питає його:

— Чого ти так скоро вернувся з гостини?

А далі каже:

— Подивлюся я, що у сій скрині є.

Вийняв з кишені багато ключів, глянув, котрий йому буде підходити. Відімкнув скриню й бачить: баба спить, рота роззявила. А опришок узяв калач та й забив бабі у горло так, що баба удавилася й померла. А далі скриню замкнув і говорить бідному:

— Тепер можемо говорити доста, бо ніхто не чує.

Та що вони говорили? Говорили про опришківські діла. Тим часом у багача гостина закінчилася, і він прийшов за старою скринею до бідного. Скриню привіз додому, відімкнув і дивиться: мати його вмерла. Дивується, від чого вмерла. Думає, що від того, що була дуже голодна, їла з охотою і удавилася.

— Ну нічого. Умерла, бо досить жила.

Багатий скінчив своє діло смертельне; закликав попа відслужити провід і бабу поховати. А опришок узяв лопату і чекан, пішов на кладовище і бабу вигріб. Узяв її на плечі й приніс до багатого, а сам пішов у саж та зарізав найбільшу свиню. Бабу посадив на свиню і дав їй ніж у руки, а сам зібрався й пішов до бідного. А рано встали служниці годувати свині й бачать: баба сидить на свині. Дуже страшно закричали і повтікали. Кличуть:

— Вставай, пане, бо мати зарізала свиню.

Багач устав і дуже злякався, коли побачив свою маму на свині. Скоро побіг до попа радитися, що йому чинити, бо прийшла мама додому і зарізала свиню. Піп перелякався. Як це могла баба встати з гроба і зарізати свиню?

І сказав він, що треба закликати десять попів та поховати бабу так, щоб не прийшла. Багатий відповів:

— Най прийде хоч скільки попів, заплачу, аби мама не прийшла.

І бабу в другий раз поховали з десятьма попами. Але опришок знову бабу відкопав і приніс до багатого в хлів. Зарізав косою вола і посадив бабу на вола. Дав їй косу в руки й пішов собі.

Рано встали слуги, зайшли в хлів годувати худобу і бачать чудо. Перелякалися так, що не було заднього! Почали кликати пана:

— Тут є знову мати!

Пан теж дуже злякався і побіг до попа. І сказав попові, що велика біда, бо баба знову прийшла та зарізала вола. Піп сказав:

— Учинимо великий провід і повеземо бабу у великому параді на конях.

Провід відслужили і повезли бабу на конях знову на кладовище. А опришок у третій раз викопав бабу, приніс до попа і поклав під хату йому, а сам пішов та купив горілки й вигадує, як напоїти слуг. Виліз на хлів і капає туди, де слуги спали, доки не почули. Як почули, говорять:

— Тут десь піп заховав горілку.

А опришок сховався на друге місце. Слуги вилізли на хлів, знайшли горілку, напилися і п'яні поснули. А опришок узяв бабу, заніс у хлів і посадив на коня, котрого багач лишив у попа після того, як бабу відвезли на кладовище. Сильно прив'язав і дав їй батіг у руки, а сам пішов додому.

Рано слуги пробудилися і зайшли в хлів. Бачать: баба сидить на коні. Дуже злякалися й побігли сповістити попа. А піп наказав:

— Пускайте коня геть з двору!

Кінь утік з бабою. А до днини приходить до воріт багатого і заіржав так сильно, що той почув. Відчинив вікно і дивиться: його кінь, що ним відвезли бабу, стоїть під воротами! Бачить, що не тільки кінь, але й на коні баба. Його жона налякалася й говорить йому:

– Іди ти за бідним братом і поділи з ним увесь маєток, бо твоя мати згубить нас з усім маєтком.

Він пішов за братом і сказав:

— Я тобі, брате, уділю половину свого маєтку.

Призвав уряд і в порядку передав половину маєтку й того, що придбав сам. А в тім часі прийшов опришок, що бабу приносив з кладовища, й каже:

— Та ви свою бабу не можете поховати з попами? А я її поховаю так, що вона вже ніколи не прийде.

І поховав.

Тепер собі потолкуймо, як опришок віддячив бідному чоловікові за тисячу срібних, котрими той відкупив його від шибениці? Поставив бідного на ґазду.

Хліб і золото

Пекли в пекарні хліб. Одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана. Почала у двері стукати й говорити:

— Прийміть мене до себе! Усі будете ситі!..

— У нас і калачів досить! — каже пан.

Хлібина покотилася далі. Докотилася вона на край села, до хати бідняка. Надворі бавилися діти. Побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хижі. Тут же діти почали краяти ножем та їсти. З'їли майже всю, залишився тільки окраєць. А з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду.

Одного разу з високої гори відірвалося золото. Покотилося золото й зупинилося перед хатою бідняка. Стукає у двері й просить, щоб його прийняли. Вийшов бідняк, подивився й каже:

— У нас тепер є що їсти, нам тебе не треба…

Покотилося золото далі й зупинилося перед палацом. З того часу діти пана почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина множитися, а слуга що не робив — усе було погано.

Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав половину хлібини панові, половину залишив собі. З окрайця у бідняка виросла нова хлібина. З окрайця у пана хлібина не виросла…

Як жінка дванадцять татар убила

Повідають, що десь тут у наших сторонах як напали раз татари, то в одній хаті також лишилася жінка. Певно, що не навмисно лишилася. Доста того, як прийшли татари та й питаються її за гроші, — а чули, що тут багач живе. Вона каже, що гроші чоловік у коморі закопав.

— Добре, веди нас до комори.

А там комора була по-старосвітськи будована, без дверей, тілько в стіні кругла діра була така, щоби міг чоловік улізти. Завела їх тота жінка перед діру та й каже:

— Лізьте!

Татари кажуть:

— Ні, лізь ти наперед.

Влізла вона до комори — комора темна, а в куті намацала різак від скриньки, що січку ріжуть. Взяла вона той різак, стала собі при стіні та й каже до татар:

— Ну, лізьте за мною, я вам покажу, де гроші закопані.

Що тілько татарин устромив голову в ту діру, а вона як махне різаком — здорова баба була, — так тому відразу голову відрубала. Тогди вхопила тулуб і втягнула до середини. За першим лізе другий — вона й його так само справила. Далі третій, четвертий… Так їх дванадцять погибло.

Але тринадцятий устромив насамперед руку, а вона, бідна, поквапилася та й мах!.. Тоту руку відтяла. То вже тогди татари побачили, що то за штука. Вже й грошей не дошукувалися, а зараз вибігли і тоту хату підпалили, і тота жінка згоріла там разом із побитими татарами.

В гостях у мертвеця

Ходили два парубки до одної дівки, обидва її любили. І каже один до другого: «Ми оба не будемо її брати, лише один з нас; то, — каже, — якби я перше умер, то аби ти мене на весілля запросив з гробу, а якби ти перше умер, то я тебе буду просити». І так, чи за тиждень, чи що, один вмер. А той другий взяв ся женити і ходив по хатах, просив на весілля. А за того умерлого забув. І як вже ідуть до шлюбу, мали йти вже до церкви, пригадав си. «Йой, — каже, — що я зробив? Я мав просити свого камрата на весілля, та забув; я, — каже, — біжу по нього!»

І пішов по нього на цвинтар. І гріб отворився і він там пішов досередини. І просить того умерлого, і вони там звіталися обидва, і там взялося перед ними по склянці вина і по булці. Вони випили тото вино і булки з'їли. Тоді знов іде друга склянка й ще по булці. І вже вони й другу випили і з'їли. «Ой, — каже той, — товаришу, я вже йду, я вже ту забавився зо три години у тебе, треба йти!»

Вийшов він з гробу і пішов. Приходить до села, вже не спізнає — де він є. Вже тоді ся питає людей. А тоті люде, що він мав брати шлюб, дівка й свати, всі вже й повмирали. То він у гробі у свого камрата був тридцять літ. Тоді казали йому люде: «Іди висповідайся!» І він пішов перед ксьондза, висповідався і потому впав і зробився з нього самий порох.

Ненькова сопілка й батіжок

Жив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.

Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:

— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.

— Добре, неньку, — відповіли хлопці.

Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.

— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?

— А що? Можу піти.

Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:

— Це ти, Офермо?

— Це я, неньку.

— А чому першим не прийшов найстарший?

— Сказав, що боїться.

– Їсти тобі дали?

— Дали.

— А не холодно?

— У мене є теплий кожух, неньку.

— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.

Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:

— Як там? Балакав з неньком?

— А чому би й ні?

— Що вони казали?

— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.

Найстарший не повірив:

— Все це тобі, дурному, приснилося!

— Най буде й так.

На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:

— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?

— А що, можу піти, — погодився дурний.

Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.

На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:

— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов?

— Казав, що він часу не має.

— Коли так, візьми й цей батіжок. Він буде рятувати тебе від небезпеки. А тепер іди додому і можеш більше на мою могилу не приходити вночі.

Оферма засунув батіжок за пояс, подався додому і ліг на піч спати. Середущий спитав:

— Ну, балакав з неньком?

— Аякже!

— Що він сказав?

— Аби-м більше вночі не приходив.

Середущий не повірив.

— А щоб ти скис! Таке може тільки приснитися дурному.

Оферма захропів на цілу хату. Спав три дні й три ночі. А коли прокинувся, брати і їх жінки сказали йому:

— Ти нам, як сіль в оці та як хрін у носі. Іди звідси, куди очі дивляться, бо ми не будемо тебе, дурного, годувати.

— Най буде й так, — відповів Оферма. Одягнув на себе дрантивий сардак, засунув за черес сопілку й батіжок і поманджав до самої столиці. Питав одного, другого і третього, чи нема десь муки на руки, бо вже дуже хотілося їсти. Один чоловік порадив йому:

— Нашому королеві треба вівчаря. Іди до палацу… Як попасеш п'ять років його вівці, то віддасть за тебе одну із своїх доньок.

Хлопець — до палацу. Поклонився королеві й каже:

— Хочу бути твоїм вівчарем.

Король утішився:

— Дуже добре, леґеню! Але одна умова: як поженеш отару в гори, то най вона пасеться там, де схоче…

— Най буде й так, — погодився Оферма.

Наступного дня погнав вівці в гори. Вони йшли і йшли, не хотіли стати ні на хвильку. Вийшли на галявину, яка була покрита шовковою травою. Оферма ліг під дубом і заснув. Його розбудило ревіння: то прилетів триголовий змій, який розкрив над ним страшну пащеку.

— Чого ти роззявився? — спитав Оферма.

— Твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву! За це я тебе з'їм!

Оферма схопив батіжок з-за череса — й почалася бійка. Як цьвохне один раз — голова змія котиться до ярка, як гарбуз. Цьвохне другий раз — уже друга голова летить.

Уздрів змій, що біда, і почав просити:

— Не вбивай мене, леґеню! Лиши хоч одну голову. Я тобі подарую свою золоту хату.

А в Оферми добре, м'яке серце. І він відповів:

— Най буде й так. Ходімо до твоєї хати.

Змій повзе за парубком і на кожному кроці хоче його вкусити. Але Оферма не ховає за черес батіг.

Стали перед порогом золотої хати. Змій сказав:

— У моєму лівому вусі є ключ від дверей, засунь руку, візьми й відчини.

— Твоя ж хата і твій ключ — то сам і відчиняй.

Змій стріпнув головою — ключ упав на землю.

— Підніми ключ, леґеню, — зманює змій далі.

Але Оферма теж не є дурний.

— Ти ж сам кинув — то сам підніми.

Коли змій нахилився, хлопець упік його батіжком — і фертик: змій більше не встав.

Оферма відімкнув двері, увійшов до хати і сів собі за стіл. Йому захотілося викурити люльку. Взяв золоту пушку-табакерку, але коли її відкрив, то звідси вискочив якийсь кудлатий псисько і спитав людським голосом:

— Чого хочеш, господарю?

— Спочатку люльку викурити, а потім коня, та не простого — золотого. Хочу об'їхати цю хату.

— Усе буде зроблено, господарю.

Не встиг Оферма затягтися димом, як під вікнами вже стояв золотий кінь. Хлопець вийшов до коня, схопив його за золоту гриву і сів собі в золоте сідло.

— Поїдемо над хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.

— Понад землею.

Кінь пустився й летів цілий рік, доки Оферма обдивився свою золоту хату. Коли були знову на подвір'ї, кінь спитав:

– Їдеш і далі чи злізаєш?

— Та злізаю, бо мушу йти глянути, де ділися королівські вівці.

Оферма повернувся на галявину й шукає отару. Але вона гейби крізь землю провалилася — нема ніде жодної овечки, хоч реви до неба. Хлопець згадав про ненькову сопілку — витягнув з-під череса й заграв. Не минуло й хвилини, як вівці позбігалися й забекали довкола на весь ліс. Їх було ще раз так, як він залишив, бо за рік ягниці окотилися. Оферма погнав отару додому.

А найменша донька короля глипнула у вікно, уздріла його і радісно крикнула:

— Тату, вівчар вертається з вівцями!

— Не говори дурниць, — заперечив король. — Молодий змій давно його роздер на дрібні кавалки.

— Правду кажу, тату…

Король виліз аж на дах палацу. Дивився, придивлявся й зарепетував:

— …Я все одно уб'ю лайдака, як не дорахуюся якоїсь вівці!

Хлопець пригнав отару на подвір'я. Король вибіг, почав рахувати. Рахував три дні й нарахував ще більше, ніж було перед тим.

— Завтра знову поженеш! — наказав Офермі.

— Най буде й так. Це ж моя служба, — погодився вівчар.

Уранці взяв торбинку з хлібом і цибулею, засунув за черес сопілку й батіжок й погнав вівці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, доки не дісталися на галявину з шовковою травою.

Вівці паслися, а Оферма з'їв хліба з цибулею і ліг під старим дубом. Раптом чує — над ним хтось реве і ніби розмахує запаленим околотом. А то форкав на нього вогнем шестиголовий змій. Оферма схопився, як ошпарений.

— Гов, дурний змію, таж я не свиня, що хочеш мене обсмалити!

Змій відповів:

— Мой, твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!

Змій роззявив шість пащек — кожна з них була така велика, як багацька стодола.

А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п'ять голів полетіли в ярок. Змій почав просити:

— Змилуйся, леґеню, дарую тобі свій кришталевий дім, тільки не рубай мені останньої голови.

— Най буде й так, живи, доки сам не здохнеш, — відповів Оферма. — Ходімо до твого кришталевого дому.

Змій тягся за Офермою, щоб скочити на нього і з'їсти. Але хлопець теж не був дурним — як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро звивається.

Перед порогом змій сказав:

— Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми…

— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіжком: — Виплюни!

Змій виплюнув кришталевий ключик.

— Бери й відчиняй! — наказав Оферма.

— Відчини ти сам! — відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.

Леґінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов, очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:

— Чого треба, господарю?

— Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об'їхати дім…

Не встиг Оферма й раз пакнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на подвір'я і сів на коня.

— Як ти хочеш їхати — понад хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.

— Понад землею, аби видно все, що є довкола дому.

Оферма вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір'я, і кінь спитав:

— Поїдемо далі?

— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.

Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці. А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.

Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:

— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою!

— Не кажи, його вже давно з'їв середущий змій! — відповів король.

— То Оферма, тату!

Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:

— Знову той лайдак іде на мою голову! Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінець!

А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.

Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:

— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?

— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці, — сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.

Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.

Леґінь з'їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.

— Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій, — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.

Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголовий змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:

— Нащо талабуєш тут мою траву?

— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.

— Я тебе з'їм, як пес муху!

— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихопив батіжок. А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:

— Змилуйся, леґеню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.

— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з'їсти! Нема дурних!.. — Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.

— Чого потребуєш, мій господарю?

— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.

Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір'я і сів на коня, у діамантове сідло.

— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів.

Їхали три роки, доки об'їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.

– Їдеш далі, господарю?

— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.

Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно. Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з'явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки вкочувалися.

Оферма погнав отару додому.

— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.

А король розсердився:

— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..

Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне[10] весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.

Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — в діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:

— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.

– Їдьмо, чоловічку!

У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.

Про дурня Терешка

От був собі дід та баба. Було у них три сини: два розумних, а третій дурень. А коло них жив один пан, у нього була дочка, та така гарна, що як кинеш оком на неї, то аж на душі стане весело. Той пан узяв і збудував скляну гору — таку височенну, що як глянеш на вершечок, — голову так задереш, аж шапка спаде. І посадив там дочку геть на самий верх, і сказав так:

— Хто скочить до неї конем, тому вона буде жінкою.

Занедужав старий дід і каже:

— Сини мої! Як я умру, то щоб ви кожної ночі читали наді мною книжку, — один одну ніч, другий другу, а третій третю, поки й кінчаться дев'ятини.

Сказав і помер. Пішов старший син Кіндрат на могилу, прочитав слів троє та й пішов у хату. Настала друга ніч, пішов другий, постояв трохи й пішов у ясла, та там і проспав до самого світа. Настає й третя ніч. Береться дурний Терешко за книжку, іде на могилу, стає й читає та б'є поклони аж до землі. От ледве стало на світ благословлятись, ще й півні не співали, виходить старий дідусь із ями і каже:

— На тобі три палички: цю дай старшому братові, цю середульшому, а цю собі візьми.

Він приходить додому й хвалиться своїм братам, а ті давай сміятись з нього та вигадувать. Кажуть:

— Пішов понаходив десь на дворі паличок та й хоче нас одурити.

Старший брат Кіндрат узяв — як жбурне об землю свою паличку. Коли де не взявся кінь, такий вороний, як галка; Кіндрат мерщій на того коня та й побіг до гори, де сиділа панночка, спинив коня й каже:

— Отепер доскочу, моя буде!

Розігнався, скочив, та тільки до половини сягнув; з тим і вернувся додому. Середній брат і питає:

— А що, доскочив?

— Ні!

— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.

Кинув паличку, коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього, та й поїхав до тієї гори. Скочив, трохи до панночки не сягнув… Приїхав додому, а брат питається:

— Ну що, доскочив?

— Та ні! Мабуть, в усьому світі нема такого коня, щоб до панночки доскочив.

Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них, а далі устав з печі та як кинув паличку — де не взявся кінь, такий, наче золотий, що й глянути не можна, — аж очі засвічує. Терешко мерщій на того коня та як скочить — враз доскочив.

На другий день музика грає у пана, танцюють дівки й парубки, а люди проходять мимо й питають:

— Де це музики так грають?

— Е, це у пана, мусив дочку оддати за Терешка дурного, це сьогодні весілля!

Зраду не прощають

Жили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:

— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.

Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.

Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.

Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.

Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір'ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.

Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:

— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.

Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:

— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.

Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:

— Як же я довго спав — аж мені голова болить!

А ведмідь говорить:

— Був би ти спав вічним сном, коли б ворона не принесла живої води. Подумай, де ти був і чого ти спав.

Івасьо подумав-подумав та й каже:

— Ага, тепер я знаю, що зі мною сталося.

Забрав він свою звірину і повернувся в той дім. Відчинив двері і пустив звірів уперед, а сам ще ззаду. Зайшли вони в ту кімнату, де були розбійники. Ведмідь із вовком накинулись на них, хапають та й кидають через вікна. А один розбійник заховався під ліжко. Та лисиця знайшла його і під ліжком. І стали його звірі загризати. А Івасьо пожалів та й каже:

— Досить!

Узяв він того розбійника, завів у другу кімнату і там зв'язав. Забрав свою звірину та й пішов до своєї старої хати і говорить до Марусі:

— Забирай пожитки, та й підемо жити до кращого дому.

Приходять вони до того дому. Івась і говорить:

— Ось тут, сестро, ми і будемо жити.

Збирається Івасьо полювати та й каже сестрі:

— Марусю, я піду на влови, а ти можеш ходити по всіх кімнатах, тільки в оцю ось не заходь.

Маруся наварила Івасьові обідати, сіла та й думає: «Що ж то є в тій кімнаті, що брат не дозволяє мені заходити?»

На другий день пішов Івасьо знову полювати. А Маруся заходить у ту кімнату, в яку брат їй не дозволяв, — аж там розбійник. Маруся його і полюбила. От він і говорить до неї:

— Марусю, дай мені води напитися.

Коли Маруся подала йому води, він визволив одну руку, а коли дала поїсти, визволив і другу та й каже:

— Ти взнай, який твій брат сильний.

А Маруся його й питає:

— Як же я взнаю, який він сильний?

А розбійник говорить:

— Зв'яжи шовкову нитку в десять сталок, а якщо порве, то зв'яжи в двадцять.

Зв'язала Маруся в десять сталок нитку та й говорить до Івася:

— Візьми, брате, перерви оцю нитку.

Івась, нічого не підозрюючи, узяв та й порвав.

Тоді Маруся зв'язала в двадцять сталок. А Івасьо говорить:

— Сестро, розв'яжи-но мені руки, бо не розірву.

На той час Маруся звірину в льох зачинила і каже:

— Ось тут тобі, брате, життя кінчається.

Відчинила двері — і вийшов розбійник та й каже до Івася:

— Тепер я тебе вб'ю!

А Івасьо говорить:

— Це вже ваша воля, тільки дозвольте мені перед смертю в сопілку заграти.

Коли заграв Івасьо на сопілку, то почула його звірина, а ведмідь і говорить:

— Щось трапилося з Івасьом, що він нас викликає. Давайте, браття, вибиратися з льоху на поверхню.

Івасьо грає, а розбійник і каже:

— Ну, досить уже в сопілку грати, будеш ти вже помирати.

А Івасьо його просить:

— Дозвольте мені ще три рази в сопілку заграти перед моєю смертю.

Заграв Івасьо один раз — звірів немає. Заграв удруге — немає. А розбійник і говорить:

— Ну, досить! Я тебе вбиваю.

Та Івасьо заграв третій раз — і вскочили звірі через вікно до хати, схопили розбійника за груди. А Івасьо і говорить:

— Не мені смерть, а тобі. Убив би я тебе, але вже прощу, тільки не будь розбійником.

А розбійник плаче і обіцяє більше не розбійничати. А до Марусі Івасьо говорить:

— Ну, сестро, від цього дня ти мені не сестра, а я тобі не брат.

Дав Івасьо Марусі в'язку сіна і говорить:

— Коли з'їси цю в'язку сіна, тоді приходь до мене і будеш моєю сестрою.

Та й вигнав її у світ. А сам залишився зі своєю вірною звіриною. Живе, поживає та добра наживає. Тут і казці кінець.

Три брати

Жили три брати на світі. І захотіли вони накопати дорогоцінного лікарського коріння, щоб стати багатими. Довго шукали вони цього коріння. Але все ж таки викопали корінь ціною сто тисяч карбованців. Тоді два старших брати поміж себе кажуть:

— Давай уб'ємо нашого молодшого брата і візьмемо його частку золота собі.

Так і зробили.

Тоді кожний із двох живих братів став думати, як би убити свого другого брата і забрати всі гроші.

Одного разу прийшли вони до села.

— Піди, — каже старший брат середньому, — у село і купи харчу, а я почекаю на тебе тут.

Коли середній брат ішов з харчами назад, то старший подумав: «Якщо я тепер уб'ю свого брата, то мені остануться і харчі, і корінь».

Він так і зробив: брата вбив, золото забрав, а харчі з'їв. Але харчі були отруєні, бо ними середній брат хотів отруїти старшого.

Так усі троє братів померли, а дорогий корінь погнив.

З того часу люди не шукають більше коріння, а шукають братів.

Багач за гроші повіситься

Жили собі два брати. Старший багатий, бездітний; молодший — бідняк, з повною хатою дітвори.

Пішов одного разу бідняк до свого брата позичити борошна, щоб жінка спекла хліба дітям. Почав багач на бідного кричати:

— Ти, жебраку! Нічого не робиш, тільки щось випрошуєш. Хіба я маю годувати твою челядь?

— Брате, змилуйся! Якщо мене не жалієш, то бодай допоможи моїм дітям.

— Не я тобі дітей на світ привів!

— Та що вже чинити, коли їх Бог надавав стільки?

— Не маєш чим і не можеш їх прогодувати, іди та повісься!

Повернувся бідняк додому з порожніми руками й плаче:

— Чому плачеш? — питає жінка.

— Та як не плакати, коли рідний брат не хоче нам позичити борошна, ще й жене на шибеницю!.. Що чинити? Доведеться повіситися з біди.

— Ой, ой, чоловіче добрий! Що ти надумав! Це гріх такі слова й думки… Біжи до церкви й відразу скажи панові превелебному, щоб тебе висповідав.

Пішов бідняк до церкви. Попові аж дивно стало, бо цей чоловік ніколи до церкви не ходив. Не мав у що взутися, в що одягнутися.

Коли вечірня відправа закінчилася, бідняк з острахом підійшов до попа.

— Що сталося?

— Висповідайте мене, панотче духовний!

— Та з якої причини ти хочеш сповідатися?

— А так… Я просив від старшого брата борошна, бо діти голодні, а він мене прогнав і сказав: «Якщо не маєш чим прогодувати дітей, іди та повісься». Та що мені чинити, коли така люта біда? Мушу повіситися.

Піп грізно глянув на чоловіка:

— А ти знаєш, що це буде гріх неспасенний?

— Знаю. Та най бог мені гріхи відпустить. Тому я і прийшов сповідатися.

— Ну, ходи зі мною. Я дам тобі борошна, — сказав превелебний.

Бідняк із сльозами на очах приніс борошно додому. Жінка напекла паляниць, діти наїлися. Та через кілька днів у хаті знову настав голод. Бідняк знову прийшов до церкви і просить попа, щоб той його висповідав:

— Отче духовний! Вашого борошна вистачило для моєї челяді на один тиждень. А тепер діточки голодні, просять від мами і від няня їсти. Що їм дати? В хижі нема ані окрайця хліба, а заробити нема де. Я не годен дивитися на голодних дітей. Не варто мені жити на цьому світі. Висповідайте мене.

Піп знову дав чоловікові горнець борошна.

Та коли чоловік через два тижні втретє з'явився на сповідь, піп сердито закричав:

— Та чи я маю годувати твою родину! Якщо ти не здатний прогодувати свою жінку й своїх дітей сам, візьми мотуз і в лісі на дубі повісься!

Вернувся бідняк додому, не сміє жінці й у вічі глянути. Жінка питає, а він каже:

— Не споміг нас пан превелебний!

Діти їсти просять, бо не знають, що то нема, мати плаче, аж руки ломить, волосся на голові скубе.

Знайшов чоловік у сінях мотуз, пішов до лісу. Виліз на дуба, прив'язав мотуз до гілки й почав молитися:

— Господи, праведний Боже! Спаси моїх діточок від голодної смерті, відпусти гріхи мені, нещасному.

Накинув чоловік зашморг на шию й скочив з дерева. Та мотуз розв'язався, нещасник упав і вдарився так, що лежить, не може встати. Полежав, відпочив, якось піднявся й знову виліз на дерево. Раз лишень чує голос. Дивиться, а недалеко за корчами дід і баба яму копають. Баба стоїть над ямою, дід викидає лопатою глину і все питає:

— Чи доста глибока?

— Копни ще, копни!..

Дід копає, далі випростався в ямі й гукає:

— Мене видно ще?

— Не видно!

Баба простягнула руку і витягла діда з ями.

— Ну, тепер, небоже-діду, можемо сипати гроші!

І насипали повну яму срібних і золотих. Бо дід і баба були багаті, дітей не мали. Назбирали багато грошей і не знали, куди їх подіти. І замість того, щоб людям віддати, додумались закопати в землю — і сам не гам, і тобі не дам.

Коли гроші пригорнули і притоптали землею, говорять між собою:

— Ну, ці ми впорядили. Ходімо за іншими.

Коли дід і баба пішли, бідняк плигнув з дуба, поносив гроші на інше місце й знову виліз на дерево. І бачить: дід із бабою несуть мішок так, що аж гнуться до землі й сахтять, як ковальське горно. Стали старі біля ями і тільки руками сплеснули:

— Нема наших золотих!

Порадилися, що викопають іншу яму, десь між кущами, щоб злодії не знайшли. Пішли далі й почали копати.

Коли яма була досить глибока, висипали гроші до неї.

— Бабо, і ті треба сюди принести, що ще є вдома! — каже дід.

І пішли.

А бідняк з дуба все бачив. Коли дід і баба були вже далеко, забрав собі й ці гроші.

Повернулися дід із бабою і, коли побачили, що їх багатство пропало, заплакали не своїм голосом.

— То, певно, чорт забрав наші гроші!

— Ой, я повішуся!..

Плачуть дід та баба, дивляться, а де б знайти гілляку та мотузок. І побачили мотуз, що на ньому бідняк мав повіситися.

Повісилися разом — дід і баба.

Бідний чоловік привів свою жінку, й понесли вони додому два мішки золота й срібла.

Рано-вранці додумалися чоловік із жінкою, що гроші треба поміряти. А давно не тільки борошно, зерно та садовину міряли віком[11]. Давно віко було мірою для всього, що можна було насипати.

— Синку, — каже батько хлопчикові, — біжи до дядька й позич віко.

Хлопець побіг.

— Ачей, гроші вам треба міряти? — сміявся багатий дядько.

— Гроші! Нянько два мішки принесли.

Багач все ще не вірить і сміється:

— Ну, якщо будете міряти гроші, може, хоч один золотий заб'ється за обруч… І я буду мати хосен.

Поміряли в хаті бідняки гроші, й справді один золотий зачепився за обруч. Хлопчик віко поніс ґазді, ґазда оглянув і золотий знайшов. Тільки тепер багатій повірив, що його брат справді міряв гроші. І позаздрив йому. Невдовзі бідняк побудувався, купив собі воли, корови, коні, вівці й почав господарювати. Одного разу покликав його старший брат на гостину й каже:

— Скажи мені чисту правду, як ти розбагатів, звідки у тебе стільки грошей?

— Звідки? Пригадуєш, як я прийшов позичити від тебе віко борошна, а ти мене прогнав і сказав: коли не можеш годувати дітей, іди до лісу та повісься на дереві. Я так і вчинив. Пішов до лісу, виліз на дуба, зав'язав на шию мотуз, скочив і впав. Думав я, що помер. Але ні, розплющив очі й дивлюся: поруч — яма, а в ямі повно золота й срібла…

Багатий брат подався до лісу спробувати й собі щастя. З мотузком виліз на дерево, зав'язав собі на шию, пустився з гілляки… І повісився.

А одного разу зустрічає чоловіка превелебний і каже:

— Ти, чоловіче, знову не ходиш до церкви, — як розбагатів. Звідки в тебе гроші?

— Пригадуєте, як ви розсердились, що я у вас усе випрошую борошна для голодних дітей, і як мені сказали, щоб я на дубі повісився. То я так і вчинив. Пішов до лісу, виліз на дуба, зав'язав на шию мотуз, скочив і впав. Як очуняв, дивлюсь, а поруч — яма, а в ямі золото й срібло…

Позаздрив піп і того ж дня пішов до лісу. Знайшов доброго дуба, виліз на нього й зробив так, як казав той чоловік… І повісився.

От і казці кінець, сів я собі на стілець.

Торба з діамантами

Один чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.

Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.

Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав: «Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожньою торбою? Е-е-е, я йому покажу!»

А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:

— Пане ґаздо, мені приснився файний сон.

— Який?

— Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни…»

— Ходім та розкопаємо! — схопився багач.

Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння — хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.

— Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.

— Я… я буду тебе годувати! — затрусився багач.

І, справді, після того носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у Бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі й помер. Багач поховав його — так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там — каміння в торбі.

— Його діаманти стали камінням для тебе! — казали бідні люди.

Багач мовчав і сопів.

Іванко — цар звірят

Починається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми — Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:

— Поберімося.

Служниця сказала:

— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.

— Та де я дітей діну, не погублю ж їх.

— Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.

Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:

— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.

Лишив дітей, зібрався, прив'язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька[12] нема, Іванко каже:

— Ходім помалу додому.

Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:

— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?

А вони обізвалися:

— Няньку, ми прийшли.

А служниця, як почула дитячий голос, сказала:

— Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.

Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:

— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.

Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:

— Я накладу огню, а ти йди щось пошукай їсти.

Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.

— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.

Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупу: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупу з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.

Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, — дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.

Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.

І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».

Коли поглянув угору на явір, бачить — на сорочці написані золоті букви:

«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає».

Іванко каже сестрі:

— То був великий дурень, що се написав, це не може бути правда.

І пробує влізти на явір. Ліз вверх як із чотири години, а коли перейшов через половину, почало його тягнути догори. Вліз Іванко нагору, межи стовбурами відпочив і позабирав усі речі. Злізає помалу долі. Йому дуже вподобалася сорочка. Тепер не мусив ходити голий. І говорить Маріці:

— Маріко, я почуваю, що я сильний на сім держав.

Зібралися вони і йдуть далі крізь великі ліси. Знайшли старого бука, котрий має метр і пів товщини. Бук був широкий, крислатий. Іванко й каже:

— Коли б я став такий, як там було написано, я мав би сього бука вирвати з корінням.

Поклав одну руку на бука, а бук почав нагинатися. Маріка закричала:

— Брате, не хитай, бо майже впаде.

Іванко коли побачив, що бук нагинається, поклав на нього другу руку. І вийняв його з корінням і перевернув вершком у землю, а корінням догори. Тоді взяв сестру на руки і поніс.

Ідуть через темні ліси. Бачать на одній галявині блиск. Ідуть на блиск. Приходять, а блиск — у камені. Такий маленький, як би мала свічечка. Вдарив Іванко ногою в камінь, а камінь розсипався у порох, і бачить Іван — у землю сходи. Заходить, за сходами — двері. Розбив двері, а там сімнадцятилітня дівчина варить їсти в печі. Відчинила двері у другу хату й каже:

– Ідіть у нашу хижу, дам їсти, бо голодні ви.

Їли, пили, а дівчина їм почала проказувати про недобре. Каже їм:

— Наїлися, напилися, та йдіть собі геть, бо є тут дванадцять розбійників. Коли прийдуть, порубають вас.

Іванко їй відповідає:

— Нам однаково. Нянько нас відправив на смерть, щоб ми загинули.

Нараз вночі у дванадцять годин земля колишеться — приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті на порох. Радяться вони:

— Що маємо робити? Чи йдемо до хижі, чи лишимо наше добро, котре ми збирали так довго?

І кажуть старшому:

— Як накажеш, так і буде.

Старший говорить:

— Хлопці, не охоче б я лишив наше срібло-золото, та тут була велика сила, коли наші дванадцятиметрові двері розбила в порох.

Далі подумав і сказав:

— Хлопці, все одно, йдемо в хату!

Заходять розбійники, а там сидить невеликий хлопець. Вони тоді вже нічого собі не брали в голову на хлопця. Рушниці розвішали по стінах і сіли вечеряти. Коли повечеряли, старший походжає посеред хижі. Наказує своїм розбійникам:

– Ідіть у пивницю й принесіть три бочки пива.

Троє скочили і скоро принесли три бочки пива. Старший почав говорити з Іванком:

— Коли ти вип'єш усю бочку пива й мізинцем виб'єш дно, лишишся живим. Інакше злою смертю загинеш.

На те Іванко каже:

— Зробіть наперед ви самі, аби я бачив.

Старший став коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усю. То-то був хлопчище!

— Ну, випий ти!

Іванко став, і коли мізинцем ударив у бочку, обручі порвалися й пиво розіллялося по землі. Розбійники налякались, вхопили свою зброю, оточили Іванка й закричали:

— Підіймай вгору руки!

Іванко засміявся:

— Слухайте, люди, думаю, що перед смертю дозволите мені проговорити три слова і три цигарки викурити.

Коли докурював, витяг шаблю й нараз відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, нараз упав у кров, і лиш вухо йому Іванко відтяв. Зібрав Іванко усі розбійницькі трупи, позносив у порожню хату, а сам рушив до других кімнат. В одній золота було стільки, що лиш посередині зосталася вузька доріжка, а в другій — одежі, у третій — хліба, муки — всього, що треба. Лиш пташиного молока нема. Коли Іван оглянув усе своє ґаздівство, каже дівчині, котра йому готувала їсти:

— Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?

— Я того й того царя донька. Ходила у школу на край міста. Розбійники напали на мене і взяли мене з собою. Я вже шість років тут перебуваю.

— Як умієш писати чи розумієшся у мапі, можеш додому йти.

Дівчина подякувала й зібралася йти до свого нянька. Тепер Іванко каже сестрі:

— Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба.

Лиш від тої кімнати, де лежав розбійницький труп, ключі не дав. Далі каже Іванко:

— Сестро, йду я поглянути наші ліси.

Не сиділося йому, бо чув у собі великі сили. Він не боявся нічого, бо думав, що вбив усіх розбійників. Зібрався у ліси. Коли пішов, старший розбійник устав і покликав Маріку:

— Маріко, ходи-но сюди!

— Що тобі треба?

— Будь така добра, йди до тої і тої криниці й візьми цілющої води й пусти у замок.

Маріка послухала. Пустила воду у замок, а замок відімкнувся. Розбійник поплював, помастив вухо живущою водою, й вухо зрослося. А Маріці почав казати:

— Чи ти б хотіла мене за свого чоловіка мати?

— Хотіла б.

Розбійник каже:

— Але ми не можемо побратися. Лиш коли ти захочеш свого брата згубити.

Вона пристала на це. Розбійник сказав:

— Коли прийде додому, прикинься хворою й кажи, що їла б вовчого м'яса. Він піде межи вовки, і вовки його розірвуть.

Була у розбійників перед хижею груша, котра зимою і літом цвіла, коли хто йшов. Дивиться старший розбійник, груша цвіте. Скочив до тої хижі, де розбійницький труп лежав. Іванко приходить і бачить: сестра у постелі йойкає. Жалує її:

— Що тобі сталося?

— Дуже мене болить. Їла б із малого вовчати м'яса. Може б видужала.

Іванко пішов у ліс. Йде й бачить: стара вовчиця з п'ятьма вовчатами. Іванко навів рушницю, став на коліно й хоче стріляти. Вовчиця проговорила:

– Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб'є третю частину світу і піде назад під явір, з-під котрого ти її взяв. А йди й бери собі сюю дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє вовча вичеши і пусти геть.

Так воно й сталося. Старший розбійник дивиться, груша цвіте.

— Маріко, Маріко, не їж мале вовча, а кажи, що хочеш м'яса з малого ведмедяти.

Так і вчинили. Іван пішов знов у ліс. Бачить, іде стара ведмедиця з ведмежатами. Зібрався стріляти, а ведмедиця проговорила:

– Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб'є третю частину світу і піде назад під той явір, з-під котрого ти її взяв. А бери собі мою дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє ведмежатко вичеши і пусти геть.

Дивиться старший, груша цвіте:

— Маріко, не вмирає твій брат!

І словами сестри розбійник відправляв Іванка на всяку звіринку, і все Іванко вертався здоровий і приносив звіринку. Тоді старший надумав ще одно діло: коли й тепер Іван не постраждає, то вже ніколи. Каже Маріці:

— Скажи йому, аби йшов межи дві гори принести води. Оті гори одна одну б'ють, а межи ними є криниця. Коли він буде там, гори його вб'ють.

Іван узявся й потрапив на полудень, коли гори перестали бити. Зачерпнув води і повернувся додому. Розбійник придумав ще одне діло. Говорить Маріці:

— Кажи йому, що там і там є дванадцять млинів, і най тобі принесе з тих млинів борошна на токан[13], і, коли того борошна з'їси, нараз видужаєш. А оті млини відчиняються раз за дванадцять років і мелють людські кістки. І ними управляють чорти. Завтра двері на млинах відчиняються, і, як він зайде, замкнуться за ним, і там загине.

Йде Іван по борошно в чортівські млини. Але знав він красно пищалити. Взяв із собою пищалку, сів на одну поляну і почав пищалити. Вся звірина зійшлася до Івана й почала танцювати. Іван з усіма звірятами приходить у чортівські млини. Двері повідчинені. Зайшов, набрав у кишені борошна і скоро повернувся. За ним двері замкнулися, а звірина вся зосталася у млинах. Йде Іван додому. Груша зацвіла. Старший каже:

— Недобре! Іван і там не загинув.

І приказує Маріці:

— Зробися здорова й красно попроси його: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Та коли він роздягнеться, викупається, стане слабий і засне, ти візьми кінської шерсті, зв'яжи йому руки і мені свисни.

Так і сталося. Маріка просить Івана:

— Брате мій любий, я хочу зробити за твої труди добре діло. Най я тебе скупаю в паренім молоці.

Іван соромився роздягатися перед сестрою, але вона його упросила. Купала його так, що заснув. Тоді зв'язала йому руки кінською шерстю і засвистала розбійника. Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили і будить його, і судить суд над ним, якою смертю його погубити. І присудили виколоти йому очі й пустити по світу. Розбійник не хотів його вбивати, бо Іван його не вбив. Виколює розбійник Іванові одне око, а сестра каже:

— Друге я виколю.

Іван зостався без очей. Розбійник узяв його на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого Іванові не сталося у колодязі, лиш тільки що не міг вийти. А того часу у той ліс люди прийшли робити. Уночі відправили люди по воду каймана[14]. Кайман узяв відро, приходить до колодязя, а в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, лишив відро і прийшов без води. Люди почали на нього кричати:

— Чого ти не приніс води?

— Не приніс, бо в колодязі чорт.

Люди не могли спати без води, взяли цапини[15] і йдуть, говорячи:

— Не біймося чорта. Всі вб'ємо його.

Іван чує з колодязя, що люди радяться, і гукає:

— Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь попав отак і так.

Люди, коли почули людську мову, спокійно прийшли по воду. Витягли голого Івана і принесли у свою колибу. Один йому дав гаті[16], другий сорочку, а третій їсти.

Побув Іван межи людьми у лісі три роки. Одні відходили, другі приходили і все Івана годували. Подумав собі Іван: «Не йдуть сі люди робити з гаразду. Ідуть, бо мусять. Іду я собі геть. Най більш не жию».

Б'ється головою об буки, дряпається об кущі, важко йому йти. Заходить в один мочар. Не може ноги витягнути і головою падає у криницю. Коли впав у криницю, з'явилися в нього очі, бо то була криниця з живлющою водою. Вернувся Іван у колибу, дістав пилу, цапину і став робити. Три роки робив і заробок віддавав людям. Лишав собі тільки на видатки. Ще три роки робив на себе і купив собі красну одежу. Так перебув Іван з людьми у лісі дев'ять років: три без очей, а шість з очима. А в дев'ятім році зібрався і йде додому.

Йде дорогою і приходить на розпуття. Там сидить старий чоловік. «Які сто п'ятдесят літ, може, має», думає Іван і каже дідові:

— Заміняйте зі мною свою одежу.

А дід мав подерту одежу, каже:

— Хлопче, говориш зі мною на сміх. Думаєш, що я не був таким молодим, як ти?

— Не на сміх я з вами говорю, дідику, справді хочу мінятися.

І вони змінялися одежею. Коли дід убрався в Іванову одежу, витяг собі скляницю з водицею і покропився — й нараз помолодшав: як у вісімнадцять років. А Іван мовить:

— Ой, якби мені таку воду, аби я став таким старим, як ви.

Дід витяг другу скляницю, побризкав Івана — і нараз став Іван старший за п'ятдесят років і каже:

— Дідику, дайте мені скляночку з молодою водицею.

І дід йому дав обидві скляночки. Тепер Іван подумав: «Піти б до своєї сестри».

Приходить і бачить: хижа зроблена на землі, а не в землі, як була. Двір добре обгороджений, що не можна зайти. Іван став під ворота й гукає старим голосом:

— Відчиняй!

Вийшла сестра і пустила жебрака у хижу і дала йому їсти. Жебрак поїв і захотів відробити. Заніс води і дрова до хижі. Потім пішов у хлів і почистив з-під худоби гній, так лишився до вечора й на ніч. У дванадцять годин приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться — на лавиці спить якийсь жебрак.

— Що се за один?

— Не турбуйся нічим, а говори тихо, бо старий чоловік спить.

Сіли вони вечеряти, а потім грали в карти до години по півночі. У годину по півночі лягли спати. Розбійник сильно заснув. Заснула і його жона, бо була п'яна. А Іван мав на собі гуню таку рідку, як сачок. Дивився. Не спав цілу ніч. Чекав, коли розбійник засне, щоб узяти від нього свої сили.

Коли заснули, Іван тихо встав, підійшов до постелі і взяв свою сорочку, шаблю і рушницю і одяг на себе. Покропився молодою водицею і став такий, як був перед дев'ятьма годами. Проходжується посеред хижі та будить розбійника з жоною. Коли збудив їх, враз обоє впізнали його і дуже налякалися.

Іван каже:

— Я вас не буду бити, досить ви з мене посміялися.

Згадав Іван за своїх звірят. У закутку знаходить пищалку. Взяв її і пищалить. Коли звірина почула цей голос, прорвала дванадцятеро дверей на чортівських млинах і прибігла до Івана.

І говорить ведмідь:

— Царю наш, коли ми почули твій голос, ударили ми у двері так, що розпалися на порох.

Звірюка розтягла розбійника на куски. А сестра дуже плакала за розбійником, що лишилася самотня.

Але Іван почув, що в одній державі велика посуха, бо змій запер воду, і народ умирає. Зібрався Іван зі своєю звіриною і йде у ту державу.

Коли він спустився з гір із звіриною, народ дуже злякався і почав замикатися. Приходить Іван у ту державу і бачить: така посуха, що яйце хоч де на путі може спектися. Приходить до одного шинкаря й каже:

— Дай мені дві бочечки пива по сто п'ятдесят літрів.

Шинкар не міг принести, а відчинив йому пивницю:

— Бери собі сам.

Іван випив триста літрів пива й почав говорити:

— Що у вас за новини?

— Новини недобрі, велика посуха, бо змій позакривав нори. Мої вже три дівки віддані за воду змієві, йде за чергою. Завтра припадає на царську доньку. А ця донька десять років тому вернулася додому.

Іван зараз догадався, що це ота дівка, котру він визволив від розбійників. І тоді каже шинкареві:

— Веди мене, де змій.

Шинкар не хоче, бо боїться, та нічого не поробиш, мусив Івана вести.

Сидить Іван на колодязі й чекає, коли царська донька прийде на свою смерть. А був один циган, котрий відпроваджував душі до змія. І бачить Іван: везе коляска царську доньку. А донька здалеку впізнала Івана й дуже жалісно заплакала. Циган повернув коні й хоче кинути дівчину в колодязь. Іван накричав на цигана. Сів на коляску, а коляска увійшла аж по вісі в землю, і говорить дівчині:

— Не бійся, я не дам тебе.

І викликає змія:

— Молодий пане, ходи! Тут є дівка!

А коли змій показав дванадцять голів, Іван шаблею відрубав їх. Узяв ніж і з кожного язика відтяг кінця і поклав у шкатулку. А циган зробив те ж саме. Тоді вернувся додому з царською донькою, а Іван лишився.

Коли циган ішов через міст, уже попід міст текла вода. Циган став на мості й закляв царську дівку, щоб казала, що він убив змія. Як ні, то кине її у воду. Дівчина побожилася й пообіцяла, що буде йому за жону.

Іван вернувся додому, бо хотів знати, що робить сестра. Коли йшов, то поставив їй дві бочки. У котрій бочці буде сліз більше, за тим більше жалує. Іван подивився: в його бочці мало сліз, а в розбійницькій через верх. І знову вернувся у державу, де була посуха. І у шинку питає:

— Що нового?

— Нового багато. Циган убив змія, і води тепер досить. А завтра побереться донька царя з циганом.

А заєць почув ці новини й каже:

— Царю наш, пусти мене на весілля до принцеси.

Іван його пустив. А принцеса наказала сторожі, коли буде йти яка звірина на весілля — пускайте! Зайця пустили. Принцеса взяла його на коліна і стала весела. Почастувала його, а заєць замовив собі два танці заграти.

А циган у палаті сидить у подушках під саму стелю. Як заєць почав танцювати, дві подушки з-під цигана висунулися, і циган злякався.

Вернувся зайчик веселий до Івана і хвалиться. А далі й лисиця проситься на весілля. І лисицю почастували. З-під цигана другі дві подушки висунулися.

Проситься вовк на весілля. Але Іван не дуже хотів вовка пускати, бо боявся, що вовк там якоїсь біди накоїть. Коли вовк показався у воротах, сторожа почала тікати. Зайшов вовк у палату, і царівна дуже частувала його. І вовк замовив собі два танці. А коли танцював, скочив до цигана і відкусив йому ноги до самого клуба[17]. Циган без ніг, але реве, щоб ішли вінчатися.

Вернувся вовк і розказав, що було у царя. Далі проситься ведмідь. «Всі ходімо!» — каже Іван. І прийшли у палату.

Коли царська донька побачила Івана, обійняла його й розказала, як циган її закляв. А цар не повірив. Хотів бачити доказ. Тоді Іван вийняв кінці язиків змія. Цар припарував, і пасувало. А циганові не пасували, бо він відрізав з язиків уже за Іваном. Звірина розтягла цигана, а Іван одружився з царською донькою. Але ще хотів свою сестру прикликати на весілля. Сестра прийшла на весілля, а після весілля звірину замкнула у царські хліви, а Іванові дала отруту. Іван умер. І було всім дуже дивно. Всі його жалували, а звірина три дні лежала голодна, і ніхто не старався про неї. Каже ведмідь слонові:

— Розбиваймо хліви, бо з нашим царем якась біда, коли ніхто нам їсти не несе.

Розвалили хліви і бачать: царська донька колише свого чоловіка у золотій домовині й дуже плаче. Ведмідь швидко дав лисиці кошики на шию і дві скляниці. Принесла лисиця цілющої й живлющої води, й Івана воскресили. Устав і каже:

— Ой, як я дуже заснув.

А ведмідь:

— Заснув ти добре, так би твоя сестра заснула.

І знову сестра через два тижні позамикала звірину у хліви, а Іванові підклала у постіль залізні вила. Іван пробив собі серце й умер.

І знову звірина вирвалася і полила Івана водицею. Але ж Іван не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать над лівим боком забилися залізні вила. Ведмідь витяг вила, пустив водиці, й Іван устав.

І каже:

— Як я дуже заснув.

— Бодай сестра так заснула.

А Іван відповів ведмедеві:

— Робіть з нею, що хочете.

Звірина розтягла сестру на чотири часті, а Іван жив щасливо з жоною, і звірина від того часу розмножувалася.

Грошолюб

Був собі чоловік, та такий скупий на ті гроші! Не тільки було для сім'ї, а навіть і для себе нічого не справляв: в рам'ї ходив, недоїдав, та все гроші ховав. За гроші ладен був і душу дідькові віддати, такий-то він був на їх ненажерливий.

Оце котре з сім'ї попросить:

— Тату, дайте грошей, бо он хліба нестає, та й з одежі усі вже повилазили, як од гілля одірвані ходимо!

— Немає в мене грошей, щоб мені та бодай мені… коли я брешу, — немає й не просіть, — одкараскується було старий.

А грошей у нього було до лихої години. Оце підуть було усі на поле жати, то він собі візьме свою подушечку, розпоре її, полічить гроші та й знов зашиє їх туди. Ніхто цього не бачив і не знав, тільки онучок старого інколи скоса позирав (бо його дід нагонив від себе), як дідусь папери якісь у подушечку ховав, але ж чи то малому до того, що воно до чого.

Отже, й на той світ пішов старий, а не сказав нікому, чи є у нього гроші і де вони. Такеньки за тиждень перед смертю, чи що, і каже старий дітям своїм:

— Глядіть же, діти, як умру я і положите мене в труну, то не забудьте положити у голови мені і подушечки моєї, бо я до неї дуже звик.

Вмер отой старий, і діти поховали його як слід по закону й подушечку у голови йому поклали. Підійшов сороковий день. Треба б стягатись на обід за старого душу, а у дітей ні шеляга в кишені. Турбуються вони, клопочуться — де б узяти грошей. От підходить до матері синок їх, дідів онучок, та й каже:

— Мамо, ви клопочетесь, де б узяти грошей, а я бачив, як дідусь наші, ще як були живі, якісь папери раз по раз в подушечку ту, що у голови їм поклали в труну, ховали, може, то й гроші? Часто вони, як вас не було дома, розпорювали ту подушечку, дивились на ті папери і знову туди зашивали. А як наближусь було до їх, то вони й проженуть мене: «Геть звідсіль, гулять іди собі».

— А чому ж ти тоді не сказав? — спитала мати.

— Я забув про це, — одмовило хлоп'я.

Іззирнулись батько з матір'ю і нічого більше не сказали синові. Настав ото вечір. Чоловік і каже жінці:

— А ходімо лиш, жінко, і справді до батька у гості; одкопаємо гроб та подивимось у ту подушечку, що в ній є, бо вже ж недаремне батько так перцювали, щоб її покласти їм у голови.

— А що ж, то й ходім, та ще й родичів деяких візьмемо, все-таки охотніше буде, — одказала жінка.

Взяли родичів і, як уже добре посутеніло, пішли на гробки. Знайшли батьків гроб, одкопали його та до труни. Одкрили віко, коли там гроші геть-чисто вкрили старого: і в роті, і в вухах, і в носі, і в очах, мов равлики які стирчать!.. Отак-то й всім буває, хто гроші ховає, а на добре діло їх не повертає!

Батько й недобрі сини

Був собі старий чоловік. Старий прожив вік, дав Бог йому дітей, вивів він їх на люде, поділив їх. Живуть діти, кожен осібно. Всіх синів було в старого чотири, кожного старий зробив хазяїном; яку мав мізерію, кожному з неї досталось. Хазяї в старого всі чотирі сини, а старий роздав на дітей усе своє, думає: «Доживу віку при дітях».

Живе старий у старшого свого сина. Спершу приймають старого, як повинно бути; знати, що він батько. Чи їдять що, чи сорочки перуть, чи латають що, чи сорочки одрізують, — найсамий перед батькові — чого чи не треба? І як скаже старий, його й слухають. Таки так старому, як у доброго сина. Так геть старший син подержав у себе батька, став якось наче не такий, уже й крикне часом на старого; далі старий уже в хаті собі й місця не найде. Нема чого дожидати, таке діло: не хоче син держати, жалує батькові шматка хліба, — нічого робити, треба кидати та йти до менших; чи лучче буде, чи поганше, а вже й висидіти у старшого не можна.

Ото перейшов старий до свого другого сина. І в того старому хутко стало мулько: як візьме старий що з'їсти, то син з невісткою як би промогли, аж не знати що! А сварка з-за старого! Жінка гризе чоловіка: «Самі жадні шматкові хліба, а тут старців наприймав». Старий не висидів і там, іде далі…

Так один по одному всі з чотирьох синів брали батька, а батько від них одходив. Всі чотири сини один на одного стикаються, той на того: «нехай ще він вас, тату, подержить», а той знов на того: «той ще, тату, не держав вас, чи там мало держав». Таке межи дітьми, що не доведи, Господи! Далі зазмагались уже так, що й жоден не приймає до себе батька. У того те, а в того те, і всі не можуть держати його в себе. Той з малими дітьми, той жінку має сварливу, а в того хата тісна, той знов бідний, — хоть куди хоч іди старий! А старий — сивий-сивий, як голуб, просить дітей та плаче перед ними, аж не знати як… А що? То даремна річ, що ніхто з дітей не приймає батька; треба його десь подіти. Ще й до того старий не сперечається, з ним можна що хотіти зробити.

Рада в раду, рада в раду, всі чотири зібрались і пристають на те: пошлім ще батька в школу, нехай батько наш у школі сидить, там буде сидіти, їсти йому будемо по черзі носити. Стали казати старому це. Старий не хотів іти до школи. Проситься у дітей, плаче перед ними: «Тепер я, — каже, — світа не бачу, не то щоб я книжку бачив, я й замолоду не вчивсь». Просто старий у смерть не хоче до дяка виряджатись на науку. Але що ж? Не має де дітись, мусив-таки йти до школи; таки діти перемогли батька. Нарешті, коли йти до школи, — нехай буде, як діти кажуть.

Може, в тому селі не було церкви, то треба йти до школи аж у друге село. Пішов старий до школи, де там тая школа була. На дорозі ліс стояв і саме в тому лісі зострічає старий пана, — їхав кудись. Старий зійшов з дороги, уклонився панові, думав далі йти. Коли чує, кличуть його; підходить старий, пан чогось його потребує. Вийшов пан з коча, питає діда; геть розпитав його, як і що, куди? Старий скинув перед паном шапку і розказує йому свою біду; обгорнули старого сльози: «Горе моє, ласкавий пане, нехай би посиротив Господь, уже б жалю не було, а то дивіть, чи чув хто таке: чотири сина є, хвалити Бога, в мене; хазяї всі чотири і то послали свого старого батька вчитись до школи. Ще не було чого, то на тобі! іди в школу!» Так старий перед паном говорить, досить того розказав панові; стало жалко панові старого. «Ото, — старий, — став казати пан, — іти до дяка нема чого, вернись ти додому… Я знаю, діти не будуть тебе до школи більш одсилати, вже я знаю, що треба тут робити. Не бійся, старий, і не плач, не турбуйся: буде все добре, як Бог дасть. Уже я знаю, як тут треба ратувати». Потішає так пан старого… старий наче повеселішав…

Бере пан старого з собою, привозить до себе додому. Поки там старий одпочивав, виносить пан шкатулу; справжня шкатула панська; пани гроші держать у таких скриньках; подивитися на неї, то й то гарно, а тож то там усередині то грошей, копійки там, Боже мій, скільки! Бере пан шкатулу і оддає дідові: «Це візьмеш, старий, і йди до дітей. Тут даю тобі гроші. Скажеш — найшов їх у лісі… Тільки скриньки ції не відчиняй, і грошей сам не бери і не дивись туди. Прийдеш і скличеш усіх синів і скажеш: «Це, сини мої, голуб'ята, ішов я до школи і найшов у лісі гроші. Та оце й приніс їх, діти, до вас. Але вже, діти, нехай я вмру, не беріть їх од мене; після моєї смерти будете вважати межи собою, хто більш мені догодить, буде мене держати і не пожалує мені сорочки, чи там шматка хліба, тому більше грошей достанеться. То вже, дітки, хочте приймайте, спасибі вам, і тут що є, переділитесь, а не хочете, — треба йти межи люде… за гроші абихто буде годувати»… Коли приймуть тебе, будеш у синів жити, а шкатулу їм одкажеш умираючи; коли не приймуть, тоді приходь із шкатулою до мене». Ну, старий тут кланяється, дякує панові… Пішов старий додому.

Вертається старий до дітей з тою шкатулою, човпе старий селом, шкатулу взяв під пахву, зараз можна пізнати, що старий уже був десь у доброму лісі; сказано, старі люде — вони чого не знають. Коли несе під пахвою скриньку, то тут певне щось та не просте: вже десь він її доп'яв. Тільки забачила його невістка старша, уже й вибігла против старого, запрошує до господи: «І без вас, тату, у нас ладу не стало, і хата як пустка». Чого вже тільки вона тут не говорила: «Вступіть, тату, до нас, спочиньте; далеко йшли, втомились».

Як зібрались брати, розказав їм батько, як йому Бог дав. Оце нагадав він за свої гроші. Діти, як не ті, і що їм тільки поробилось! Погляне кожен на скриньку — є, то, каже, грошики там мабуть; бач, як батько говорить: «будете держати, вам будуть гроші». Уже всі чотири брати не знають, як і приймати старого батька. Старого доглядають, наче пана, старий зрадів і слухає пана, шкатули з рук не випускає і сам не займа. — «Після моєї смерти все ваше, а тепер не дам, бо хто знає? Уже я бачив, як ви приймали мене старого, як я остався без нічого. Воно все ваше, не чиє, тільки ваше; заберете, але дайте мені вмерти»… Діти вже батька приймають… Пішов старий угору!.. Куди тобі!..

Ото вже старий не поневірявся у своїх дітей, жив, як на своєму господарстві. Тепер умирає старий, ну, дітям ще не можна до скриньки. Уже вони її очима пасуть, але громаді вже засвідчено, що поховають батька, тоді нехай тими грішми діляться; скриньку тую, поки що, сами однесли до церкви; стараються коло мертвого батька. Поховали, як Бог наказав; обід зварили, вже знати, що не жалують для мертвого: гарний похорон справили… Ба встає піп од обіду; дякувати стали всі хазяям, старший син просить попа, щоб був у церкві по батькові сорокопуст: «То таки батько; як було, то було, а мертвому грішно жалувати, прийміть, батюшко, на молитви».

Дав старший, дає менший, знов на півсорокопуста кожен дає, всі чотири дали на молитви до церкви. «Маємо остатню овечку продати, а по батькові нехай молебство буде в церкві». Тепер усе скінчилось, уже можна по ті гроші піти.

Принесли тую шкатулу: хитають її, брязкає в середині… Прийде жоден до скриньки, візьме за скриньку, трусь, трусь: є!.. Ото розпечатали, одчиняють… Коли там — скло. Не доймають вони віри, копають далі, і скрізь скло. Страшно стало: не може то бути, щоб скринька така, батько її одкопав десь під дубом, і щоб не було у їй грошей. Ото й кажуть брати: «Тут саме скло батько нам зоставив». Вони кажуть, а один брат стояв у сінях, частував людей, почув та й каже: «Е, вам то карбованці, мені вже тільки скло!» Мало брати не побились, але громада тута… «От тобі, — стали люде казати, — і послали старого в школу! Не вміли шанувати батька через правду, а шанували через гроші, отож і маєте!» Ну, всі думали, що то батько сам так ізробив. Коли той пан почув, що старий уже помер, та й розказав, як було діло. Сміються з братів, а їм би й гніваться, дак нікуди.

Довбуш карає пана

Були два рідні брати в Космачі, між собою дуже любилися. Як підросли ті брати, то старший брат Іван найнявся у пана, що мав свої добра в Космачі та у Печеніжині, а другий брат Олекса пішов пасти вівці у полонину, що тоді належала космацькій громаді…

Старший брат Іван служив у того пана багато років і заробив чимало грошей, але грошей Іван не мав у своїх руках, вони були у того пана.

Нарешті почав Іван казати:

— Чуєте, пане, віддайте мені мої гроші.

Але пан не хотів віддати гроші. Нема що робити Івану, лиш мусив позивати пана. Але в суді не хотіли Іванові присудити гроші. Іван прийде до суду, а пани в суді набріхують на Івана та кажуть, що то не може бути, аби Іван, простий мужик, мав гроші.

Поки процесувався Іван з паном, то пан задумав утопити Івана у Пруті. Та й змовився пан з своїм вірним слугою і так вробили. Верталися усі троє разом на панській хурі з процесу: Іван та пан із своїм вірним слугою, хурманом. Коли вони переїздили Прут-ріку, то там на возі обидва схопили Івана, зв'язали у міх та й вкинули у Прут. Утопили Івана, старшого брата Олексового.

Тепер пан почуває себе безпечно, знає, що ніхто у нього не правитиме Іванові гроші, хіба що окрім одного молодшого Іванового брата Олекси, котрого пан дуже почав боятись, бо Олексова слава, як великого силача, почала скрізь розходитись по горах. Пан вирішив зловити та убити Олексу так само, як і його брата Івана.

Організував пан на Олексу роту, до котрої вибрав тридцять чоловік найдужчих. І був у того пана економ, такий вірний, що вірнішого не знайти. Бувало, аби вже куди мав пан сам іти, то як вирядить того економа, то був уже певний, що він так зробить, як би пан сам. Бувало, бив людей буками, карав, просто заступав пана.

Той економ зібрав тридцять людей та пішов ловити Олексу, через котрого пан не міг мати спокою ні вночі, ні вдень.

…Прийшов економ з тими тридцятьма людьми до Пруту. П'ятнадцять перейшли через Прут, а п'ятнадцять лишилися з цього боку річки. То навесні діялось і не можна було перебрести Прут, бо саме тоді заграла вода з полонин. Лише треба було сідати в човен та й перевозитися човном на другий бік. Тому економ лишив п'ятнадцять людей з цього боку Пруту, а п'ятнадцять взяв з собою. Знав, що як прийде з Олексою до Пруту і як перевезе його сюди, то тут уже будуть люди на варті, щоб Олекса не втік.

Прийшов той економ з тими п'ятнадцятьма людьми до Олекси у Космач, а Олекса копав підмет коло хати на капусту, то саме навесні було.

— Боже помагай, Олексо! — каже економ.

— Красно дякую! — відповів Олекса. — А що ви скажете, люди?

— Нічого такого, — каже економ. — Ми прийшли за тобою, аби доставити тебе до нашого пана.

Олекса на те відповів:

— Я піти піду, але доки не буду знати, для чого, то я не піду.

Економ почав розказувати Олексі усе по правді та й каже:

— Наш пан має тебе спровадити з цього світу.

Олекса на те нічого не сказав. Зібрався та й пішов з ними до того пана у Печеніжин.

Ідуть вони дорогою, говорять то те то се, та й прийшли до Пруту. Каже той економ до Олекси:

— Сідай у човен, ми тебе перевеземо.

Але Олекса на те відповів:

— Я сам себе перевезу, мені не треба перевожчиків. Щоб мене не втопили…

Економ понадіявся на тих п'ятнадцять вояків з того боку Пруту та й дозволив Олексі переплисти самому через Прут на другий бік. Олекса сів у човен, але не плив просто на ту варту, а плив геть далеко вниз. Економ гукнув на вояків, аби стріляли, але дарма. Тоді уздрів економ та вояки, що нічого вже вони Олексі не вдіють.

Олекса став на березі та й каже до вояків:

— Отак, тепер я не буду ґаздувати, але і пан не буде панувати! — Та й утік собі в ліс.

А економ з вояками вернувся до пана голіруч, без Олекси.

Як пішов Олекса від тих вояків, то ходив цілий рік по горах та й збирав собі хлопців-товаришів. Зібрав Олекса собі дванадцять хлопців таких, що їм ніде не було рівних. Такі здорові, як ведмеді, а як ідуть, то аж земля дрижить.

Зібрав Олекса дванадцять товаришів таких, які йому підходили, та й пішов з ними з Космача через Грибкову до Жаб'я на їльцю. Давно тут на їльці була церковка. Та й був тоді тут старенький піп, ще звався Верба. Прийшов Олекса до того попа та й каже:

— Панотче, нас усіх тринадцять, та просимо вас, аби ви нас висповідали, бо я їду на Космач пана мордувати.

Піп Верба зачав Олексу відговорювати:

— То гріх, Олексо, кров проливати.

Але Олекса не піддавався та й сказав попові:

— Як пан не боявся гріха мого брата убити, не боїться й тепер людей мордувати і обдирати, то й я не боюся гріха такій катюзі життя вкоротити. Та й таким, як він. Мені так болить серце за братом, що я не можу уже себе стримати.

Побачив піп, що нічого не вдіє з упертим Олексою, висповідав і благословив усіх тринадцятьох леґенів.

Тоді Олекса з своїми леґенями пішов, і отам на Їльці, на високому березі над рікою Черемошем, почали випробовувати вони свою зброю. Як стали стріляти з пістолів та з крісів, то геть дими укрили Їльцю.

Коли вони вже там настрілялися, пішли знову через Грибкову в Космач, уже просто до того пана. Олекса поспішав, щоб захопити пана ще в Космачі, поки він не вибрався кудись на літо. Минув Олекса з своїми леґенями Грибкову та й прийшов у Поруб, вище Космача. Уздрів Олекса там у Порубі панські кози та й пішов туди з своїми леґенями. Приходить Олекса, коли там пасе кози чабан, який знав, що рік тому ловили Олексу. Олекса почав його розпитувати за того пана, а чабан каже:

— Наш пан тепер під великою вартою. Як прийшов тоді до нього економ і розказав, що ти утік і нахвалявся, що пан не буде панувати так, як ти не будеш ґаздувати, то пан тоді страшенно налякався і сказав, що тікає до Космача. А в Космачі він зробив собі таку кріпость, щоб ти до нього не доступився. Побудував стіни муровані півтора сажня заввишки і на всіх чотирьох кутах поставив по сорок хлопів та по два пси. І так вартують пана щоночі і щодня від тебе, аби ти до пана не дістався. Вони мають там піки, пістолі, кріси, смолу розтоплену та окропи. Вартівники все те мають, бо так їм пан наказав. Самі ж були б раді, аби ти прийшов та й зробив цьому панові кінець…

Олекса подякував чабанові за те, що він йому розказав усе докладно, і пішов собі далі. У лісі Олекса наказав розкласти великі вогнища і послав леґенів надрати смоли. Леґені надерли смоли і почали топити ту смолу у казанах. Потім Олекса наказав зробити з тої смоли вісім куль, аби було кинути що собакам, які стоять на варті. Зрубав Олекса у лісі сухе дерево півтора сажня заввишки. І коли так злагодився, тоді рушив просто до панського двору.

Прийшов Олекса під брами, а там вогнища куряться, а біля вогнищ такий народ змучений стоїть, що страх. Люди уже посліпли, стоячи так, змучилися без сну.

Як уздріли вартівники Олексу з дванадцятьма леґенями, то зраділи, що вже йде їх визволитель. А Олекса підійшов до самих вартівників і сказав:

— Чш-ш, тихо!

Все так змовкло, ніби хто заткав кожному рота. А собаки ті були дуже лихі, вони б нікого не підпустили до тої брами. Але Олекса як забіг, то кожному собаці кинув по одній смоляній кулі. Усі вісім собак гадали, що то хліб, та як ухопили зубами, то та смола зліпила їм писки, що жоден з них і не гавкнув.

Олекса тим сухим деревом, що приніс із собою, підпер браму, переліз через неї, відімкнув засув і впустив своїх леґенів до панових покоїв.

У покоях Олекса зіткнувся з паном. А пан той був теж дужий. Тоді Олекса ще гукнув на свого першого леґеня:

– Іване, де ти?

Вскочив Іван Синдогорський у покої і схопили вони пана. Тут прибігли інші леґені, зв'язали його.

Почав Олекса допитувати пана, де його брат, і жорстоко помстився. Рубав на шматки та все питав:

— А що, болить, пане?

— Ой, болить!

— Отак мене болить серце за моїм братом Іваном!

Скарав Олекса цього пана і пішов мститись іншим панам.

Про невірну дружину

Був собі гарний хлопець на ім'я Іван. Він шив із батьком чоботи. Що за тиждень нашиють, в неділю виносять продавати.

А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:

— Відки ти, з якого села, як звати?

— Я, Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.

— Ходи зі мною, — каже та дівчина. — А чоботи зостав на батька.

Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:

— Ти кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.

Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце. Накупив на ті гроші товару, та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли товар розкласти, а та дівчина вже й тут.

— Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною.

Приводить вона його в магазин та й каже:

— Вибирай собі костюм.

Та купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:

— Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені соромно.

Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не схотіла, та й каже її батькові: «Ваша дочка рознесла багато грошей». Той одразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:

— Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш тут, то я тебе знищу.

— Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, — каже Іван.

І купець дав стільки грошей, скільки Іван міг у руку хапнути.

Пішов Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.

Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу її?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі усього, а грошей не вистачає. Іван зразу пізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванові:

— У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.

На другий день Іван бере з собою товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає гостей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана. Та й не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.

Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» — подумав Іван.

Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися на похорон.

«Піду-но я до церкви та хоч гляну на неї», — подумав Іван.

Приходить, а там сторож не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив та й замкнув за ним двері.

Довго стояв Іван коло труни. Аж тут із вівтаря обзивається якийсь голос: «Іване, уступися звідси». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», — думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» — кричить втретє хтось із вівтаря. І тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав раз, другий, а як третій раз прочитав, підвелася мертва. Підвелася та й каже:

— Як же я довго спала.

— Добре ти спала, але не знати, що далі буде, — каже Іван.

Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.

— Не бійся, — каже Іван сторожу, — в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.

Прийшли вони на корабель, і наказав Іван своїм людям: «Зробіть із воску дівчину і одягніть у одяг молодої, а молода одягнеться в інше».

Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну.

На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.

— Ви йдете ховати, а вона жива, — каже Іван.

А люди думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, а Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва? Приступає до Івана купець: «Віддай дочку». А Іван каже:

— Один пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце. Я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги. Вона у мене на кораблі.

— Будемо робити весілля, — сказав батько.

Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанові і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою у тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.

А в той город приїхав полк на заняття, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру та й ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:

— Ми маємо кімнат багато, хай він живе у нас.

І прийшов полковник до них жити.

Іван усе шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкові наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й сам збирається в дорогу. Жінка й каже Іванові:

— Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.

На другий день забрала їх баржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:

– Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези.

Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той наказав капітанові пускати корабель у хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема, лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай у погоню! Приїжджає на місце, а полковник із його жінкою вже на воєнному кораблі — не підступай!

Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг фуфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником.

Вийшов він якось у город, дивиться, дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:

— Будьте добрі, чи нема тут якоїсь служби для мене?

– Є, — каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. — Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.

Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоб зі своєю жінкою в лице не стрітитися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.

Якраз тоді полковник написав накази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті накази, зім'яла та й викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а наказів нема. Жінка каже:

— Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й заніс на смітник.

Пішли туди та й знайшли ті папери. Закликали Івана, він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.

Суд присудив Іванові розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:

— Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.

— Мені вже не страшно, — каже Іван. — Як не зараз, то завтра вб'ють. Ти подивися, чи немає нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть. — Солдат був ласий до грошей і взяв їх, а Іван говорить: — Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.

Солдат — його звали Ярославом — пообіцяв, що зробить це.

Коли Івана розстріляли, жінка сказала:

— Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте над могилою караул, бо він оживе.

Так вони й зробили. І потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горілки та й іде в караул на поле, а там вартовий ходить та й не пускає його.

— Дурню ти, — каже Ярослав, — чи не видиш, що чоловік у сирій землі лежить? Втече він, чи що? Не бійся, випий за моє здоров'я, — солдат випив із тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже: — Перестаньте, це я його зняв.

Сіли вони та й кінчають горілку.

Понапоював усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один одному руки. Воскреслий Іван сказав:

— Я тебе нагороджу.

Та й розійшлися.

Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», — думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають. «Тут уже не такі, як ти, були», — кажуть. А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!»

Зайшов Іван та й каже цареві:

— Я вашу дочку вилікую.

Та прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар і каже Іванові:

— Якщо не маєш жінки, то віддам доньку за тебе, а як ні, то дам тобі, що скажеш.

А Іван йому відповідає:

— Я беру вашу дочку. І давайте мені під владу ту часть держави, де служить такий-то полковник.

Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу Іван каже:

— Хочу побачити, чим я владарюю.

— То бери з собою солдатів, — каже жінка.

Але він не схотів солдатів брати. Вбрав шинельку, на голову капелюх та й пішов.

Приходить він у город, де стоїть той полк, заходить у корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно.

— Сідай, — каже, — пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство?

А Ярослав:

— У нас таке начальство, що не дай Боже нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.

Пообідали вони. Тут Іван скинув із плечей шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:

— Сідай. Пам'ятаєш, як ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?

— Пам'ятаю.

— А ти його відкопав?

— Відкопав.

— А що він сказав?

— Сказав, що нагородить мене.

— Оце я й є той чоловік. І я нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скільки захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходьте сюди.

На другий день вишикувався полк. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло нього полковник і жінка полковника на коні. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики — іде Ярослав, а з ним одинадцять п'яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити, та Іван не дозволив.

Підходить Ярослав з командою ближче.

— Хто тут старший? — запитує Іван.

— Я! — виструнчився Ярослав.

— А гвинтівки ваші де, а патрони? — крикнув Іван.

Та й каже полковникові:

— Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану, злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, — каже Ярославу, — бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.

А жінка уздріла це та й пустилася конем утікати.

— Зловіть її! — крикнув Іван солдатам.

Зловили її, і наказав Іван порубати шаблями невірну дружину.

Казка про Іваньку-дурачка

Жили-були собі дід та баба. І було у них три сини: Грицько — найстарший, Степан — середульший та Іванька — найменший. А старші хлопці дуже не любили свого меншого братика, били його, лаяли, проганяли од себе, насміхалися.

Жили вони, жили, баба вмерла. А як прийшов час помирати дідові, то він покликав до себе синів та й каже:

— Оце ж, синочки, слухайте, то так і робіть, як я скажу. Живіть собі дружно та мирно, хазяйствечка глядіть, не зобижайте один одного. Та як ви мене поховаєте і одпоминаєте, то щоб три ночі ходили по черзі мою могилу стерегти.

Помер старий батько. Плакали-плакали сини, аж змарніли. Та поки ж його плакать, сльозами горю не поможеш. Треба батька ховать та поминать. Поховать-то поховали, а от поминать кинулись, то стільки клопіт вискіпалося! Хазяйствечко було у них невелике, а для поминок треба було і теля зарізать, і порося заколоть.

А мимо їхнього двору вранці й увечері гнали череду царську. Що тієї худоби йшло видимо-невидимо! От брати й стали думать та гадать, як би то заманить собі яку худобину в двір. Та й надумали. Грицько й каже:

— А давайте-но поробимо хліви над дорогою. Худобка додому ввечері спішить, то, може, якесь помилиться та й ускочить у хлівець.

Як надумали, так і зробили. Понавозили лісу та й давай робить хліви добротні, з товстого тесаного дерева. А Іванька плете собі хлівчик з тоненьких, із зеленим листячком гілочок, що їх брати обчухрують та покидають. Брати з його сміються.

— Що то ти, дурню, робиш? Та хіба твій хлів на хлів похожий? Ну яка дурна худобина туди піде? Сказано Іванька-дурачок, так воно й є.

А Іванька їх не слухає, плете собі далі. От уже й кінчили роботу. Стоять Грицьків та Степанів хліви як дзвін, а Іваньчин хлівець, такий собі благенький та зелененький, збоку біля них притулився. Настав вечір. Повиходили хлопці до своїх хлівців, щоб як ускочить яка худобина, так зачинить її там. Та тільки що таке? Іде худоба мимо великих нових хлівів і не заглядає до них, а до Іваньчиного хлівця цілий табун набився. Потягнеться худобина за листочком та й зайде ненароком у хлівець. Тут Іванька й зачинив двері. Братам хоч і сердито було, та що зробиш?

Трохи худоби порізали, поскликали куховарок та й давай готуватися до поминок. Скликали на поминки все село, та так гарно батька одпоминали, що ну!

Так. Одпоминать одпоминали, треба увечері Грицькові йти батькову могилу сторожувать. Взяв він свитку, взяв ціпок, пішов. Прийшов він до могили, сидів-сидів та тоді й каже:

— Ге, та це я так цілу ніч буду сидіть? Не такий я вже дурний, щоб нікому не потрібну могилу сторожувать.

Прослав свиту на могилі, ліг та й захропів. Уранці встав, протер очі й поплентався додому.

Питають його дома.

— Ну, що ж ти там бачив? Чи страшно було?

— Та ніде нічого і не бачив, і не чув, — каже Грицько.

Настав другий вечір. Пішов Степан до могили. Та й собі проспав ніч і не бачив нічого. А як прийшов час Іваньці йти сторожувать, то брати йому й наказують:

— Та гляди, не спи там, а то ти, сякий-такий лобуряка, не будеш так як треба сторожувати.

Пішов Іванька, сів на могилі та й думає, як це йому далі жить. Брати його ненавидять, знущаються з нього. І так йому тяжко та гірко та на братів своїх кривдно. Аж опівночі щось як загримить, земля як затрясеться — могила розкрилася. Виліз із могили батько. Зрадів Іванька, що батька побачив, підбіг до нього, обнялися вони та аж заплакали. Посідали тоді вдвох на могилі, балакали усю ніч, балакали, та вже й світать стало.

— Ну, синку, давай попрощаємось. А за те, що ти не спав так, як твої брати, а стеріг могилу, я тобі щось дам. На тобі, синку, ці три волосинки, вони тобі здадуться.

Дав Іваньці батько три волосинки, попрощався з ним та й поліз у могилу. Загула земля, затряслася могила — де все й ділося, мов і не було нічого. Іванька подумав би, що снилося йому все це, так волосинки в руках. Заплакав він, поцілував хреста на могилі, заховав волосинки в шапку та й пішов, плачучи, додому. Прийшов він додому, став розказувати братам, що йому було, а вони не вірять та насміхаються. Проспав, кажуть, дурень, на могилі, так йому й приверзлося таке.

– Іди, — кажуть, — свиней он пасти, однак з тебе діла не буде, з дурня такого.

Так вони й стали жить. Хазяйствечко хороше надбали, все б добре було. Та тільки ж, як і раніше, ненавидять Грицько та Степан Іваньку. Заставляють всяку важку роботу робить, свиней пасти.

А в тій країні та жив цар. І була в того царя дочка — така вже красуня писана, що ну! Багато царевичів та княжевичів хотіли її взяти, та нікому цар не хотів свою доньку оддавать. От він і придумав. Посадив царівну на стовпі на високому й наказав, щоб ті, хто хоче її взять, на конях приїхали до того стовпа. І хто на коні доскочить до царівни, то той на ній і ожениться. Почули про це й наші хлопці. Стали Грицько та Степан і собі збиратися. Годують вівсом коней, чистять їх, збрую лагодять. А Іванька й каже:

— Може, і я з вами поїду?

— Та куди ти й собі між люди пнешся? Куди тобі, грішному, до царівни? Іди ото свиней пасти.

Посідали брати на коней та й поїхали. А Іванька пригнав свиней у ліс, кинув у кущі козубеньку та й каже:

— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться!

А сам назбирав хмизу, розклав огонь і поклав туди волосинку — ту, що батько йому дав. А тут де не взявся з огню кінь. Та такий гарний, такий гарний, що й розказать не можна! Підставив він праве вухо Іваньці, той туди вліз, а з лівого вуха вийшов такий красень, так гарно зодягнений — чисто тобі царевич або королевич! Сів він на коня, а кінь його й питає людським голосом:

— Куди тебе, мій хазяїне, нести? Чи ввиш дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?

— Неси мене, коню, по травці-муравці, — каже Іван.

Кінь його й поніс. Приїхали вони до того стовпа, що царівна на ньому сиділа. Кругом людей — тьма-тьмуща! Понасходились дивитись, хто ж то царівну дістане. От стали всі кіньми в один ряд, розігналися і поскакали до стовпа. Та тільки швидко хтось на своєму гарному коні, і сам, як намальований, усіх обігнав і мало не доскочив до царівни. Скільки хто не скакав після його, ніхто вище не доскочив. А той хлопець хтозна-де й дівся. Брати ж свого Іваньку так і не впізнали. Приїхали додому, насипали вівса коням на ніч, щоб завтра рано знов до стовпа їхать.

А Іванька вернувся в ліс, пустив коня, перевдягся в свою стару одежку, взяв козубеньку з опеньками та й погнав свиней додому. Заходить він у хату, а брати сидять за столом, вечеряють і балакають:

– І що то за царевич чи королевич такий був? Коли б, бува, він царівни не забрав собі!

А Іванька й каже:

— А може, то я був?

– І тоже туди, між люди, пнешся! Куди тобі до того царевича? На тобі ось картоплину та лізь спать під піч.

Змовчав Іванька, з'їв картоплину та й заснув. А вранці брати знов стали збиратися їхать. Просився з ними й Іванька, так вони тільки посміялися з його, а з собою не взяли, послали свиней пасти. От знов пригнав Іванька свиней у ліс, пустив їх під дуби жолуді збирать, закинув козубеньку в кущі та й каже:

— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться.

А сам, так як і той раз, назбирав хмизу, розклав огонь і поклав другу волосинку. І де не взявся з огню кінь. Та гарний такий, що й не надивиться. Ще луччий, ніж той був, збруя на ньому сріблом сяє, сам так і танцює. Підставив кінь Іваньці праве вухо, той уліз, а в ліве виліз. Та така одежа на йому гарна, що й не впізнать Іваньку. А кінь його й питає людським голосом:

— Куди ж тебе, мій хазяїне, нести: чи ввиш дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?

— Неси мене впівдерева, — каже Іванька.

Кінь його й поніс. І знов Іванька всіх випередив і ледь-ледь не доскочив до царівни.

Народ дивується: де такий красень-молодець узявся?

А Іванька вернувся в ліс, пустив коня, перевдягся в свою одежинку й погнав свиней додому. Заходить у хату, а Грицько та Степан такі сердиті за столом сидять і вечерять не вечеряють, шматок у горло не лізе. Балакають:

— От, сякий-такий, де він вискіпався! Таки забере собі царівну й півцарства.

А Іванька й обзивається з-під печі.

— А може, то я був?

Грицько та Степан, хоч які сердиті були, а ледве боки не понадривали зо сміху.

— Лежав би отам нишком, дурень такий!

На третій день їдуть знов Грицько та Степан.

Уже й доскочить до царівни не надіються. Просився Іванька з ними, так куди там!

А Іванька знов пустив свиней у ліс, кинув козубеньку у кущі та й каже:

— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться.

Сам назбирав сушняку, запалив огонь і поклав третю волосинку. Де й узявся з огню кінь. Та такий уже кінь, що й у царя такого не було! Збруя на ньому золотом сяє, а він так і гарцює. Вліз Іванька коневі в праве вухо, в ліве виліз. А одежа на йому ще краща, ніж той раз була. А кінь і питає людським голосом:

— Як тебе, мій хазяїне, нести, чи ввиш дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?

— Неси мене ввиш дерева.

Кінь його і поніс. Тільки він до стовпа під'їжджає, а всі на його так і оглянулися і розступилися перед ним. Тут Іванька як розігнався — і доскочив до царівни. А в тої напоготові вже перстень золотий був. Так вона йому той перстень у лоб і ввігнала з розгону. Ну Іванька то доскочив та й поїхав звідтіля швиденько. Ніхто й не побачив, де він дівся. А Іванька приїхав у ліс, пустив коня на волю, замотав лоб онучею, щоб персня не видно було, взяв козубеньку з опеньками і погнав свиней додому. А дома вже й брати приїхали. Посідали та й балакають:

— Ну, що то таки за царевич чи королевич такий був?

– І з якої він держави сюди приїхав?

А Іванька з-під печі:

— А може, то я був?

— Цить, дурню, як не хочеш буть битим! Ти лучче скажи, де ти ото лоб розбив, чи чого він у тебе онучею замотаний?

— Та це я в лісі зачепився та впав на пеньок та й розбив, — каже їм Іванька.

Ну, брати посміялися-посміялися з його та й спати полягали. А на другий день цар наказує всіх хлопців із усього царства зігнати до себе в двір. Царівна ходитиме, шукатиме того, кому вона перстень у лоб ввігнала. Іваньку туди не погнали, бо хіба хто міг подумать, що свинопас та до царівни доскочив? Шукала-шукала царівна свого жениха й не знайшла. На другий день теж не знайшли. А вже на третій день цар наказав, щоб зганяли від малого до старого всіх — і багачів, і наймитів. Не хотів Іванько йти, та погнали. От ходять по рядах цар і царівна, шукають. Доходять до Іванька, а в нього лоб онучею замотаний. Царівна як сіпне за онучу, та й зірвала її з лоба. А перстень як засяє! Брати Іваньчині аж заніміли з дива такого. А царівна та Іванька одружилися, взяли собі півцарства та й жили мирно та тихо довго-довго.