Море-океан

1

Скільки сягає око — пісок, поміж останніми пагорбами та морем — море — у прохолоді пообіддя, що догоряє, благословенне вітром, що невпинно дме з півночі.

Берег. І море.

Удавана досконалість — краєвид для божественних очей — світ, який просто існує та й по всьому, безмовне існування води та землі, довершене й точне творіння, істина — істина — і знову ця рятівна людина-піщинка, через яку затинається райський механізм, дрібничка, якої вдосталь, щоб призупинити надійний апарат невблаганної правди, нікчемна річ, посіяна в пісок, майже невідчутна тріщина на цілісному полотні святої ікони, дрібний виняток у досконалості безмежного берега. Здаля вона видаватиметься лише чорною цяткою: у безвісті, нікчемна людина й нікчемний мольберт.

Мольберт кинув якір із чотирьох тонких мотузок, припнутих чотирма каменями на піску. Невідчутно гойдається на вітрові, що завжди дме з півночі. Чоловік узутий у високі чоботи та вдягнений у мішкувату рибальську куртку. Він стоїть, споглядаючи море, крутячи в руках тоненький пензлик. На мольберті — полотно. Немов вартовий — це треба зрозуміти — що стоїть, захищаючи цей клаптик світу від мовчазного вторгнення досконалості, маленька тріщинка, що розтинає дивовижні декорації буття. Адже завжди так: досить проблиску людського, щоб порушити спокій за мить до того, як він міг обернутися на істину, а натомість ураз знову стає очікуванням і питанням, у цім проста й безмежна влада людини, яка є розщелиною та просвітом, кватиркою, крізь яку проникають потоки подій і безкінечна низка того, що могло б бути, бездонна прогалина, дивовижна рана, стоптана з краю до краю стежина, де вже нічого не може бути істинним, але все буде — достоту як кроки жінки, яка, загорнувшись у бузкову накидку, покривши голову, поволі зміряє кроком берег, оминаючи морський приплив, розкреслюючи справа наліво вже загублену досконалість неозорої картини, поглинаючи відстань до чоловіка та його мольберта, аж поки не опинилася за кілька кроків від нього, настільки близько, що не важко спинитись і — мовчки — дивитись.

Чоловік навіть не обертається. І далі не зводить очей з моря. Тиша. Час від часу, вмочуючи пензлик у мідну чарку, кладе на полотно кілька легких штрихів. Ворсинки пензля залишають по собі ледь помітну блідесеньку темінь, яку вмить висушує вітер, відновлюючи первісну білизну. Вода. У мідній чарці — лише вода. А на полотні — нічого. Нічого, що можна побачити.

Як завжди, дме північний вітер, а жінка щільніше загортається у свою бузкову накидку.

— Плассоне, ви день у день тут працюєте. Навіщо ви носите з собою таку палітру барв, якщо не маєте сміливості ними малювати?

Ці слова ніби розбудили його. Вразили його. Він обернувся, щоб подивитися на жінчине обличчя. А заговоривши, не мав наміру відповідати:

— Прошу, не ворушіться, — мовить.

Потім, наблизивши пензля до обличчя жінки, хвильку вагається, торкається ним губ, поволі проводить з одного до другого кутика рота. Ворсинки забарвлюються карміновим. Подивившись на них, ледве вмочує у воду і знову зводить очі на море. На жіночих губах залишається ледве відчутний аромат, що навіює їй думку: «Морська вода, цей чоловік малює море морем», — і від цієї думки мороз поза шкірою.

Вона вже давно відвернулася, уже змірюючи неозорий берег математичною вервичкою своїх кроків, коли вітер висушує на полотні спалах рожевуватого світла, що самотньо хитається на білім тлі. Годинами можна спостерігати за цим морем, цим небом, усім разом, але не знайдеш нічого, схожого на цей колір. Нічого, що можна побачити.

У тій місцині приплив здіймається ще до сутінок. За мить до. Вода оточує чоловіка і його мольберт, вона огортає їх поволі, але рішуче, а вони стоять, один та інший, незворушні, як мініатюрний острівець, двоголова обмілина.

Плассон — художник.

Забирає його щовечора човен, незадовго до заходу сонця, коли вода вже підступила йому до серця. Він сам так вирішив. Сходить на човен, вантажить мольберт і решту речей та дозволяє човну відвести його додому.

Вартовий відпливає. Він виконав свій обов’язок. Урятувався від небезпеки. І гасне в призахідному сонці ікона, яка і цього разу не перетворилася на святу. І все через того чоловіка-піщинку та його пензлі. Йому вже час іти, його година вже минула. Морок усе обірвав. Немає нічого, що б у темряві могло стати справжнім.

2

…і лише зрідка, дехто, у такі миті, зауваживши її, говорив пошепки:

— Від неї помре

чи

— Від неї помре

чи теж

— Від неї помре

чи навіть

А навкруги — пагорби.

Моя земля — міркував барон Кервол.

Власне, це й не хвороба, могла б бути, але вона не така серйозна, і якщо має назву, то вона, мабуть, надзвичайно легковага, промовив — і вона враз зникла.

— Коли вона була ще малою, якось приходить жебрак і заводить колискову, колискова лякає дрозда, який злітає й…

— …лякає горлицю, яка здіймається і тріпотіння крил…

— …крила, що тріпочуть, ледве чутний шум…

— …це було років десять тому…

— …горлиця пролітає повз її вікно, лише мить — і вона зводить очі від ігор, і я вже не знаю, її охопив такий жах, утім, жах білий, себто не такий, як у переляканої людини, а немов у людини, яка ось-ось зникне.

— …тріпотіння крил…

— …від якого душа тікає в п’яти…

— …віриш?

Гадали, що переросте і все минеться. А тим часом у всьому палаці розіслали килими, бо, цілком очевидно, її лякали власні кроки, білі килими, повсюдно, кольору, що не зашкодить, безшумні кроки й непомітні кольори. Усі паркові стежки були коловими, хіба за сміливим винятком кількох алей, що звивались, оперізуючи положисті рівні вигини — псалми, — і це цілком має сенс, зрештою, досить мати дещицю чуйності, щоб збагнути: кожен глухий кут — це ймовірна пастка, а два перетнуті шляхи — геометрично досконалий шал, якого досить, щоб налякати людину, серйозно охоплену чуйністю, а тим паче її, що не була насправді наділеною чуйною душею, а, якщо висловлюватися конкретно, була охоплена чуйністю душі неконтрольованою, здатною вибухнути в будь-яку мить її таємного життя — нікчемного життя, насправді дрібного, — яка потім діставалася серця невидимими шляхами, діставалась очей, рук та всього тіла, немов недуга, що насправді не є хворобою, а чимось не настільки серйозним, і якщо має назву, то вона, мабуть, надзвичайно легковага, промовив — і вона враз зникла.

Через те стежки в парку були коловими.

Утім, не варто забувати історію про Еделя Трюта, який не мав собі рівні у всій Країні в шовковому ткацтві. Тож покликав його барон одного зимового дня, коли снігу лежало заввишки з дитячий зріст, а холод був немов із потойбіччя, і дорога сюди була справжнім пеклом, кінь пихкав, абияк перебирав копитами по снігу, сповзав назад, коли здувало вітром, якщо не дістануся місця за десять хвилин, мабуть, помру, достоту як і те, що звати мене Еделем, помру, та ще й так і не дізнавшись, що в біса той барон прагнув мені показати такого важливого…

— Що бачиш, Еделю?

У доньчиній кімнаті барон стоїть перед довгою стіною без вікон, розмовляючи тихо, ласкаво, як у давнину.

— Що бачиш?

— Бургундське сукно, якісне, і цілком звичайні краєвиди, добротна робота.

— Це не абиякі краєвиди, Еделю. Принаймні не для моєї доньки.

Його доньки.

Це така собі таємниця, але треба спробувати її збагнути, скористатися уявою, забувши те, що відомо про світ, нехай уява вільно блукає, сягаючи вдалину за межі речей, доки не побачить, що душа не завжди є діамантом, а часом натомість подібна до шовкового серпанку — це я здатен збагнути, — уяви прозорий шовковий серпанок, який будь-що може розітнути, навіть погляд, і подумай про руку, що торкається його, — жіночу руку — так — вона повільно ворушиться, поволі беручи його пальцями, але цей дотик засильний, і здіймає його, ніби не рукою, а повівом вітру, тримаючи пальцями, ніби то зовсім не пальці, а… — ніби то не пальці, а думки. Отак. Ця кімната — це та сама рука, а моя донька — це шовковий серпанок.

Звісно, я збагнув.

— Мені, Еделю, потрібні не водограї, а тихе озерне плесо, не дуби, а берези, а оті гори на тлі мають обернутися на пагорби, день — на захід сонця, а вітер — на бриз, міста — на села, замки — на сади. А якщо не обійтися без соколів, то нехай вони літають удалині.

Так, я збагнув. Одначе маю питання: а як же з людьми?

Барон замовк. Роздивляється всіх персонажів на величезному гобелені, одного за одним, ніби прислухаючись до їхньої думки. Ходить від стіни до стіни, але ніхто не промовляє ані слова. Хоч варто було сподіватися.

— Еделю, чи можна створити людей, які не скривдять?

Про це слід у Бога спитати в слушний час.

— Гадки не маю. Але спробую.

У майстерні Еделя Трюта протягом багатьох місяців обробляли кілометри шовкової нитки, яку привіз барон. Працювали, не промовляючи ні слівця, бо, за висловом Еделя, тиша мала просотати ткання сукна. Це була звичайнісінька нитка, тільки невидима, але вона там була. Отже, ткали вони в тиші.

Упродовж місяців.

Згодом одного дня до баронового палацу під’їхав віз, на якому лежав шедевр Еделя. Три величезні сувої сукна, завважки як церковні хрести. Несуть їх широкими сходами, по довгих коридорах, з кімнати в кімнату, до самого серця палацу, у кімнату, що чекала на них. І за мить до того, як їх розгорнули, барон пробурмотів:

— А як із людьми?

Едель усміхнувся.

— А якщо не обійтися без людей, то нехай вони літають удалині.

Барон обрав призахідні промені, щоб узяти доньку за руку й завести в її нову кімнату. Едель каже: щойно вона зайшла, зашарілася зачудувавшись, і барон злякався, що подив, можливо, завеликий, але це було лише на мить, бо враз чути непереборну тишу шовкового світу, де милостива земля радісно спочивала, а маленькі люди, які висять у повітрі, неквапливим кроком змірювали бліду небесну блакить.

Едель каже — і це годі забути, — що вона довго роззиралася навкруги, а потім, обернувшись, усміхнулася.

Її звали Елізвін.

Голос вона мала прекрасний — оксамитовий, а коли йшла, то ніби ковзала в повітрі так, що не можна було очей відвести. Час від часу, без причини, їй подобалось бігати коридорами назустріч невідомо чому по цих білих жахливих килимах, вона вже не була тінню, як раніше, і бігала, але лише зрідка, так, що ставало чутно, як дехто в ці миті, побачивши її, пошепки, промовляє…

З

У готель «Альмаєр» можна добутися пішки, спустившись стежкою, що йшла від каплички Сент-Аман, або в екіпажі по дорозі до Куартеля чи пароплавом униз річкою. Професор Бартлбум дістався сюди випадково.

— Це готель Миру?

— Ні.

— Готель Сент-Аман?

— Ні.

— Поштовий готель?

— Ні.

— Королівський оселедець?

— Ні.

— Добре. Чи маєте вільну кімнату?

— Так.

— Вселяюся.

Журнал реєстрації гостей очікував, розгорнений, на дерев’яному пюпітрі. Щойно застелене паперове ложе, що чекало на чужі мрії та імена. Перо професора сластолюбно пірнуло під простирадла.

Ісмаель Аделанте Ісмаель проф. Бартлбум.

Із завиванцями та всім таким. Добра справа.

— Перший Ісмаель — це мій батько, а другий — мій дід.

— А це хто?

— Аделанте?

— Ні, не той, а…цей.

— Проф?

— Еге.

— Професоре, хіба ні? Тобто професор.

— Яке дурне ім’я.

— Це не ім’я… я і є професор, викладаю, розумієте?

Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, професоре Бартлбуме, доброго вечора, професоре Бартлбуме», — але це не ім’я, це мій фах, я викладач…

— Не ім’я?

— Ні.

— Гаразд. Мене звати Діра.

— Діра.

— Так. Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, Діро, доброго вечора, Діро, яка ти гарна сьогодні, Діро, яка гарна на тобі сукня. Чи ти бува не бачила Бартлбума, ні, він у своєму номері, другий поверх, останній углиб коридору, ось вам рушники, візьміть, з видом на море, сподіваємося, ви не нудьгуватимете».

Професор Бартлбум — від тієї миті просто Бартлбум — узяв рушники.

— Пані Діро…

— Слухаю?

— Чи можу я поставити вам одне запитання?

— Яке ж це?

— Скільки вам років?

— Десять.

— Он воно як.

Бартлбум — донедавна ще професор Бартлбум — схопивши валізи, покрокував до сходів.

— Бартлбуме?

— Слухаю?

— У панянок не годиться питати вік.

— Справді, даруйте.

— Другий поверх. Останній углиб коридору. У кімнаті вглиб коридору (на другому поверсі) було ліжко, шафа, два стільці, піч, маленький письмовий стіл, килим (синій), дві однаковісінькі картини, рукомийник із люстерком, скриня та хлопчик: сидів на підвіконні при (розчиненому) вікні, повернувшись спиною до кімнати, чеберяючи ногами в повітрі.

Бартлбум слабенько кахикнув, так, аби тільки подати голос.

Нічого.

Зайшовши до кімнати, поставив валізи й пішов роздивлятися картини (однаковісінькі, неймовірно), сів на ліжко, з неприховуваною полегкістю роззувся, підвівся знову, пішов глянути в люстерко, переконавшись, що це досі він (ніколи ж не знаєш), зазирнув у шафу, повісив плаща й підійшов до вікна.

— Ти частина кімнатної обстави чи випадково зайшов?

Хлопчина й на міліметр не ворухнувся. Але відповів:

— Обстави.

— А.

Бартлбум знову повернувся до ліжка, скинувши краватку, випростався на ньому. Плями й сирість на стелі як тропічні квітки, намальовані чорно-білими барвами. Заплющивши очі, заснув. Наснилося йому, що його покликали на заміну жінці-гарматі в Цирку Бозендорфа, а він, вийшовши на манеж, у першому ряду помітив свою тітку Аделаїду, витончену жінку сумнівних звичаїв, яка перед тим цілувала якогось пірата, потім однакову з нею жінку, й, урешті, дерев’яну статую святого, котрий насправді був ніякою не статуєю, а несподівано закрокував просто до нього, Бартлбума, вигукуючи щось, чого він ніяк не міг добре розчути, викликавши в глядачів таке обурення, що він, Бартлбум, мусив накивати п’ятами, відмовившись навіть від заслуженої умовленої винагороди, про яку домовлявся з директором цирку — 128 сольдо, якщо точно. Коли він прокинувся, хлопчик досі сидів у кімнаті. Проте він вже обернувся й дивився на професора. Крім цього, хлопчина ще й говорив:

— Чи бували ви колись у Цирку Бозендорфа?

— Перепрошую?

— Я спитав вас, чи ви колись відвідували Цирк Бозендорфа?

Бартлбум сів на ліжку.

— А ти що знаєш про Цирк Бозендорфа?

— Нічого. Лише бачив його, він проїжджав у нас торік. І тварини в них були, і все-все. І жінка-гармата.

Бартлбум завагався, чи слід йому напитувати звісток про тітку Аделаїду. Вона, дійсно, померла багато років тому, але це хлоп’я, як видається, собі на умі. Зрештою вирішив тільки злізти з ліжка й підійти до вікна.

— Можна? Мені треба трохи подихати свіжим повітрям.

Хлопчина трішки посунувся на підвіконні вбік. Холодне повітря й північний вітер. А перед очима, аж до нескінченності, море.

— Що ти робиш, просиджуючи на підвіконні увесь час?

— Споглядаю.

— Небагато тут навиглядаєш.

— Жартуєте?

— Та море хіба, згоден, але ж море завжди таке, завжди однакове, до самого обрію море, хіба промине човен, якщо поталанить, це ж не кінець світу.

Хлопчик повернувся до моря, відтак знов до Бартлбума, потім знову до моря і знов обернувся до Бартлбума.

— На скільки ви приїхали? — спитав він.

— Не знаю. На кілька днів.

Хлопчина, зіскочивши з підвіконня, попростував до дверей і, спинившись на порозі, кілька хвилин пильно роздивлявся Бартлбума.

— А ви приємний. Може, коли поїдете від нас, не будете вже таким недоумком.

У Бартлбумові зростала цікавість дізнатися, хто їх виховав такими, цих дітлахів. Якась феноменальна людина, мабуть.

Вечір. Готель «Альмаєр». Номер на другому поверсі у глибині коридору. Письмовий столик, гасова лампадка, тиша. Сіре вбрання, а в ньому — Бартлбум. Двоє сірих капців, а всередині — його ноги. Білий аркуш паперу а письмовім столі, перо та чорнильниця. Пише Бартлбум. Пише.

Поклавши перо, згортає аркуш, кладе його в конверт. Підвівшись, добуває зі своєї валізи скриньку з червоного дерева, піднявши вічко, кидає в скриньку листа, незапечатаного й без адреси. У скриньці сотні таких самих конвертів. Розкритих та неадресованих. Бартлбум має тридцять вісім років. Вірить у те, що десь у світі зустріне одного дня жінку, яка спокон-віку є його жінкою. Інколи він нарікає, що доля вперто, так нетактовно, непоступливо не хоче його помічати, але з часом він навчився ставитися до цього дуже спокійно. Майже щодня, уже багато років, він, узявши до рук перо, пише їй. Він не має ні імен, ані адрес, які треба зазначити на конвертах, але має життя, про яке варто розповісти. А кому ж, як не їй? Гадає, що, коли вони зустрінуться, приємно буде поставити їй на коліна скриньку з червоного дерева, сповнену листів, і промовити:

— Я чекав на тебе.

Вона відчинить скриньку, й поволі, коли схоче, прочитає всі листи один по одному й, повертаючись назад довжелезною ниткою синіх чорнил, прийме роки — дні та миті, — які цей чоловік іще до їхнього знайомства подарував їй. Чи, може, просто перевернувши скриньку, ошелешена тим чудернацьким снігопадом листів, осміхнеться, промовляючи до цього чоловіка:

— Ти божевільний.

І навіки покохає його.

4

— Отче Плюшу….

— Слухаю, бароне.

— Моїй доньці завтра виповниться п’ятнадцять років.

— …

— Уже спливло вісім років, відколи я довірив вам її лікувати.

— …

— Ви її не зцілили.

— Ні.

— Вона має взяти шлюб із чоловіком.

— …

— Має вийти з цього замку й побачити світ.

— …

— У неї мають бути діти і…

— …

— Зрештою, вона ж має почати жити, раз і назавжди.

— …

— …

— …

— Отче Плюшу, моя донька мусить одужати.

— Звісно.

— Знайдіть кого-небудь, хто здатен…