Московитія проти України: політика, культура...

ПЕРЕДНЄ СЛОВО З ПОМАРАНЧЕВИМ ПРИСМАКОМ

Сторінки, подані нижче, писалися протягом тривалого періоду. На розмаїтих витках неспокійного сучасного життя держави та її народу, зокрема останнього п’ятиріччя, автора не полишало почуття дискомфортності і тривоги: що з нами усіма далі буде? куди штовхають Україну? як нам жити? доки нас будуть обманювати і обкрадати?

По-перше, життя народу ставало гіршим, біднішим — українська наукова і творча інтелігенція — еліта нації — ледве зводила кінці з кінцями, робітники втрачали працю, тому що закривалися місця їхньої роботи, а колись славетне українське село потихеньку спивалося, вимирало, молодь традиційно втікала за кордон або до міста, бабусі з дідусями, які залишалися жити біля поля, були фактично приречені. Натомість в українське село почали активно переселятися незвані гості з півночі, сходу, півдня, скуповуючи за безцінь хати, городи, садки… наше село заполонили чужинці. Нечувано зросла еміграція — жінки виїжджали на заробітки без чоловіків, а чоловіки — без жінок, діточок залишали напризволяще, самих… До п’яти мільйонів осіб опинилося поза Україною. Небачена за масштабами четверта хвиля української еміграції… У містах на вокзалах, ринках, біля магазинів рилися в ящиках для сміття бідні люди, визбируючи кинуте… шматок хліба, порожню пляшку… Вражала сила-силенна безнадійно спитих, бездомних кльошарів¹, а головне, діточок виразно безпритульного ґатунку — і це краяло серце. «…Дайте на шматок хліба…», «…дайте копійку», — збиралися в зграйки, курили цигарки, траплялося, якусь траву-дурман… зростала наркоманія серед дітей. Зросла нечувана кількість занапащених, спитих, безнадійно спустошених чоловіків, жінок, велике число їх по містах, селах не налаштовувало на радісне сприйняття реалій. Доки так триватиме? Чому люди втікають з рідної землі, шукають притулку по чужих закутках? Чому втрачаються людська гідність, честь, гордість, чому правду підміняє брехня?

Київ між тим перетворився в одне з найбагатших міст Європи, його вулицями, проспектами гасали елегантні, найдорожчі в світі авта, що їх рекламують престижні автомобільні концерни найбагатших країн. У Києві концентрувався фінансовий капітал, збільшувалося число банків, біржових компаній, адвокатських фірм, будівельних корпорацій, ексклюзивних магазинів. Таке саме спостерігалося в Донецьку, Харкові, Дніпропетровську — форпостах сучасної кримінальної маґнатерії й осередках концентрації московського капіталу, що інтенсивно почав проникати в Україну. На цьому тлі новітньої хижацької буржуазії («нові українці», «новиє рускіє» — у сучасній термінології), на тлі інстинктів дикої мамони — огром безпритульних дітлахів: скік-скок вони поміж усього цього багатства з чорними, сірими жвавими хитрими очками, подеколи затуманені хмелем… Невже цього ніхто не бачив, не задумувався над вислідом дикої моралі, ні в нікого не боліла душа? До мільйона безпритульних діточок в Україні!.. При тім немовби ефективно діяли, щось робили сумнівні дитячі фонди, міністерство, яке мало опікуватися родинним життям, дітьми, численні агентства, добродійні товариства, релігійні братства, що ініціювали привласнення, як правило, гуманітарної допомоги, одержуваної із Заходу. Рекламно всміхалася з екранів телевізорів перша добродійниця, «опікунка» дитинства в Україні Людмила Кучма, дружина тодішнього президента, яка, на моє переконання, кепкувала з усього українського — культури, традицій, мови… Не забажала опанувати мову свого народу — з отих самих діточок кепкувала… А з нею спільно кепкували над усіма нами сумнівного штибу розмаїті «доброчинці».

По-друге, Україна, зауважили те усі, немовби скочувалася донизу, крок за кроком опинялася в міжнародній резервації; якщо у світі щось писали про неї, то, головним чином, про скандальні на її території історії, що вражали дикістю моралі: справа з мільярдами Павла Лазаренка, псевдоплівки Миколи Мельниченка, загадкові вбивства журналістів, гравітація чиновницької державної влади до кримінального авторитетного світу, зросле число скороспілих мільйонерів, мільярдерів, інтеграція криміналу, — і кожного разу, скрізь, на цьому тривожному тлі засвічувалося прізвище Леоніда Кучми… Дійшло до того , що ніхто з міжнародних лідерів не бажав, просто не міг з ним вітатися, подати по-чоловічому руку,і тоді несподівано для усіх зачастішали політично-олігархічні, підозріло-авантюрні мандри збанкрутілого президента України до Москви… В особі російського президента Путіна знайшов підтримку, розраду, притулок, можливо, щось інше у нього шукав і знаходив, не без його лукавих порад, настанов. І те «інше» тривожило, пригнічувало, народжувалися опечалені думки, краяли сумніви… Про що домовляються ці двоє за зачиненими дверима? Що збираються знову ділити?.. Що розпродають одне одному?.. Пояс цинічного альянсу «Москва—Київ, Київ—Москва» затягувався для України модерним зашморгом.

Між людьми роїлися болісні чутки: приватизують заводи, фабрики, надра землі, будинки, санаторії, заповідні землі з озерами, ріками, морем… Якось крилатою фразою пролетіло тривожне, що його банально кинув у повітря знаний, досвідчений московський політик, магнат Чубайс: «Ми їх візьмемо економічно… розкупимо у них потихеньку усе…» Ходило немало історій поміж людьми про політичне втручання Московської Патріархії через церкву та її священиків у державні справи України… Зменшувалася, різко падала потуга національного капіталу, повсюди зростала міць, агресивна налаштованість московського… Знову залунали політизовані гасла про двомовність, московська попса посунула на українську сцену ордою, екрани телевізорів шокували безсоромним калейдоскопом епітетів про сучасний московський рай. Політична брехня, авантюризм, нарваність шокували, бо чорне видавалося за біле, а із шухляд витягували на Божий світ запліснявілі гасла про братерство, дружбу, про спільне коріння, про інтернаціоналізм. Христе Боже, що вони роблять з отим бідним, одуреним народом?

З екрана телебачення всміхався інколи п’яними очима Леонід Кучма… у народі під прізвиськом «Льонька-ґітаріст»… Куди ми йдемо? Чого хочемо? Яке місце України серед інших держав? Що буде далі?..

Траплялося, в останні два роки (2002–2004) президентства Кучми приїжджали до Києва з офіційними візитами другорядні особи. Не було жодних міжнародних домовленостей, не було що підписувати з непевним, ненадійним Кучмою, його відверто не пошановували… Щоб вирости в очах того чи іншого лідера, якось підняти збанкрутілу особисту репутацію, самочинно давав розпорядження: «Передайте з України культурні цінності…» Так опинилася у Нідерландах графічна колекція Кенігса унікальної вартості … Такий безцеремонний жест президента України шокував кола української інтелігенції, депутатів парламенту. Автор цих рядків, що відповідав у державі за переміщення культурних цінностей, звернувся перед тим листовно до Президента не робити цього, а згодом, коли не одержав відповіді, опублікував «Окрему думку» у пресі.

Несподівано болісним був офіційний самовідвід досвідченого дипломата Антона Бутейка — відмовився виконувати функції посла держави, бо не мав довіри до її гаранта: за таких несприятливих умов здійснення міжнародної політики ігнорується праця української дипломатії.

Росло незадоволення серед населення, відверто, без страху лаяли Кучму і його лакеїв-прибічників… Просочувалися хвилі опору через опозиційну напівлегальну пресу, яку поширювали у завулках, біля під’їздів, в електричках, у метро… Кучма закручував гайки: усім рекомендувалося йти в одній шерензі, офіційні мас-медіа (а вони поступово перетворилися на одностандартні гучномовці, за винятком «Літературної України», «Сільських вістей», « Українського Слова», «України молодої», популярного тижневика «Дзеркало тижня»), як у брежнєвські часи, кадили фіміам «процвітанню економіки, народного добробуту».., — ніби зростали пенсії, заробітна платня, але, випереджаючи їх, піднімалися ціни за комунальні послуги, на ринках, у продуктових магазинах; поступово, немовби непомітно, але невблаганно методично зростали податки, і це відчувала кожна родина, кожна жінка, на плечі якої лягли домашні турботи… Колесо економіки невблаганно котилося до прірви.

Вибух народного гніву, велетенський протест скривджених, обманутих, незадоволених автократичним режимом стався — це мало прийти, здійснитися, вибродити. І це відбулося — в єдиному пориванні, клекоті багатомільйонного народного опору увійшло в історію як Помаранчева революція!

Революція винесла на рамена політичного життя ім’я Віктора Ющенка. Революція зробила це ім’я символом, надією, вірою й любов’ю — і найпалкіше цю помаранчеву зорю сприйняла юнь, прекрасна золотоока юнь України, що злетілася птахами з усіх куточків на київський Майдан; ця помаранчева юнь свою симпатію й довір’я принесла на вівтар безкровної революції через ім’я Ющенка.

Над Майданом у листопадово-грудневі дні летіло, неслося луною через гори і долини, моря і океани скандоване дзвінко-весняно: Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!

Майдан ознаменував початок нового життя в Україні! Він метафоризував агонію режиму Кучми і його звироднілої команди.

Прокотилося над мільярдним людом планети київсько-українське з Майдану, помаранчеве, усміхнене, гостинне, виношене з добра до людей — сусідів близьких і далеких, нове, на новітніх стандартах мислення настояне, оте демократично нове життя!

Події заторкнули і пронесли ідею політично-культурних відносин офіційного Києва і Москви. Що є домінантою внутрішнього і зовнішнього життя незалежної України? Насамперед ставлення до неї Росії як близького сусіда. Кордон між Україною й Росією — це тисячі кілометрів. Що несе той кордон народам України й Росії — симпатію, довір’я — або підозру, непевність? Мало кричати на Красній площі: «У нас спільні корені… мої предки з України…» Якими є оті волання: щирими, добросусідськими чи, в догоду Кремлю, політичними гаслами, жуйками популістів, залежно від хитання політичної амплітуди чи ваги на економічному канторі?

Століттями сфальшивлене тривало те — «Ми — брати», «старший» крутив-вертів «молодшим», як хотів; якщо не подобалося те «братство» «молодшому», скручував його «старший» в баранячий ріг.

У «молодшого» віками відбирали його генетичну пам’ять, змушували жити за законами, ствердженими у Кремлі «старшим»; вивищував той «старший» своє верховенство, а як хто не сприймав такої фальшивої гри і не мирився з наругою над його вітцівщиною чужинців, тоді «старший» вишкірював свої вовчі зуби. Чимало сторінок написано про цю московську «любов», чимало настраждалися від цієї «любові» на українській землі. Прослалася ця «любов» у сибірських нетрях сотнями тисяч патріотів — діячів культури у ХVІІІ—ХІХ ст., а у ХХ ст. — мільйонами жертв української інтелігенції — від мордовських до магаданських концтаборів, — колючими дротами і розсипом вишок з вартовими скрутився тернистий той шлях.

То чи треба пам’ятати про кров безневинно убитих мільйонів українців, а може, в ім’я «любові» забути про цю кров, що рікою лилася по нашій землі?

Яким чортополохом лицемірства треба обрости, щоб забути, яничарським димом себе обкадити, щоб вивітрити думку про наругу над українським народом — селянством, у першу чергу, та інтелігенцією? У тому Кремлі, який у ХХ ст. намагався довести, що він святіший од папи римського, — для українських селян, робітників та інтелігенції людиноненависні Ленін і Дзержинський придумали форму фізичного і морального знищення — концтабори. Потім цю науку від них перейняли у 30-ті рр. німецькі нацисти, що стали послідовними учнями більшовицьких вчителів. Але про цю науку в Московитії не люблять згадувати.

Нацизм людство засудило — більшовизм досі не засуджений, і в цьому основа трагізму суспільних перипетій ХХ ст. Історична помилка Заходу полягає у тому, що він до кінця не усвідомив механіки кривавого експериментування представників однієї нації («старшого брата») над іншою нацією («молодшим братом»). Адже більшовицький експеримент бумерангом заторкнув також долі мільйонів людей на Заході, вплинув трагічно на розвиток історії після Другої світової війни.

Не можуть бути щирими волання про дружбу і братерство, якщо забуті криваві сторінки історії про знущання над українським народом. Москва прикидається ангелом, коли їй це вигідно, але вона ж скидає покривало цноти при першій-ліпшій нагоді, демонструючи якості чорної сатанинської сили.

Москва хизується агресивною поведінкою сеньйора перед слабшими від себе васалами. Її імперські апетити знані віддавна. Зверхня расистська, шовіністична політика Москви стосовно народів, які живуть на території Російської Федерації, в очах демократичного Заходу виглядає як відверте знущання з основ демократії. Усі знають, однак, що демократія закінчується там, де починається територія зазіхань Москви. Столиця великої колись імперії є столицею євроазійського штибу з орієнтацією на унітарний, а не федеративний спосіб мислення: усі, крім росіян, — люди другого сорту.

Нелегко живеться українській спільноті на просторах московської федерації. України, української культури, моралі, мови, церкви, школи шовіністична Москва не визнає, не може допустити, щоб Україна розвивалася на засадах демократії як європейська держава. Після 1991 р. Москва «лише змінила прапор, але не відмовилася… від «особливої ролі в Євразії…»².

З болем думаю, з гіркотою відчуваю свою дискомфортність у шовіністичній Москві, де все українське має непошанування, зведене до меншовартості. Українська спільнота в Москві не відчуває затишку, позбавлена гарантій на нормальне культурне життя як національна меншина; на величезних кремлівських просторах — із заходу на схід — українська меншина по суті перебуває в колоніальній залежності, культурній резервації — без українських книжок, бібліотек, газет, журналів, музеїв, телебачення, радіо, з монополізацією однієї конфесії… Український національний дух, його корені затиснуті у жорсткі лещата кремлівських норм,що їх автор об’єктивізує як імперіалістично-феодальні.

У Москви є одне сатанинське, з політичним присмаком ненажерливе, з апетитом голодного звіра оте політично імперське незмиренне бачення «єдіной-нєдєлімой». Усі держави забули про свої колонії XVII—XIX ст., їх давно не згадують, лише Кремль оплакує втрату «потуги» СРСР наприкінці ХХ ст. — по суті колоса на отих самих глиняних ногах. І це — правда, і це є політичне жонглювання команди сучасної Москви, яка з легкої руки провокатора — мера Москви Юрія Лужкова — створила образ українського націоналіста чи видумала міф про терориста в образі людей кавказької національності. З легкої руки Лужкова нудотливим соусом розтікається расизм по московських бульварах… Хотілось би, навпаки, аби лунали по цих бульварах пісні, світилися привітні усміхи.

Мотивації думок цієї книги становлять міркування про імпульси агресії, неприязні, що їх культивує офіційна Москва до інших народів — поляків, німців, українців, американців, євреїв… Зав’язується гордіїв вузол інтерпретації США як світового гегемона, спотворюється образ Японії, мовляв, там «япошки», — такого розмаху несприйняття ідентичності інших народів Росія XIX ст. не знала. Схеми бруду і патологічної зверхності ретушуються спеціально для України, неначе жала гаддя сприймають українофоби її державну самодостатність. Москва переповнена флюгерами расизму… Таке її сьогодення. Можливо, це хвороба певної історичної доби, спровокованої помилково наперед заданої ментальності? Заздрість, що є «український прорив» (формулювання А. Кінаха)? З цим треба розібратися і, в першу чергу, не нам, бо ми в Україні протекціонуємо мир і рівність між народами, створюємо власні гармонійні моделі політичного, економічного і культурного розвитку Держави, — з цим треба розібратися в Москві, що перерозподіляє засоби для нескінченних підступних політичних інсинуацій і чорних піарів.

Моделі підступного хижака, ворога Кремль почав розробляти негайно після розвалу СРСР… Промисловість Москви далі була налаштована на «оборонку»… Скрізь і всюди, уже на різних неросійських територіях стояли напоготові московські штики. Немовби вулканічна магма, прорвалася драма брудної війни з Чечнею. Ця війна не була випадковістю: вона виношувалася в Кремлі, її випестили багатозіркові генерали.

Було очевидно: Москва покінчить з Чечнею — і негайно візьметься за Україну, передбачали кремлівські футурологи, що ось-ось загримлять литаври перемоги. Передчували, аж прицмокували губами від радості, неминучий початок нового «приєднання», що викохувався в луб’янківських лабетах, і знайшлися уже мисливці, аби закинути на шию української незалежності зашморг.

З Чечнею не так легко, як здалося кремлівським політтехнологам і войовничим генералам, покінчити (не випадково в Україну після Ічкерії прислали спостерігачем на президентські вибори 2004 р. «спеціаліста» по Чечні, генерала В. Рушайла).

Не розрахували амбітні керманичі Кремля, що гордий, невеликий, мужній народ Ічкерії скоріше помре, аніж скориться, що саможертовний народ захищатиме прадідівську землю і не схитнеться, не зрадить пам’яті дідів, не відступиться від своєї землі (чи не виганяли чеченців світ за очі з рідних сакль у 1944 р.? Згадаймо трагедію селища Хайбаха, тих обездолених, яких енкаведисти спалили живцем!), — увесь цей забутий усіма цивілізованими державами гірський нарід — від найменшої дитини до найвродливішої жони, од наймудріших аксакалів і немічних бабусь до дванадцятирічних малюків — заявить про законне право на свободу і незалежність, право на власну землю, вільну від чужинських зайд, — цей народ оголосить територію Ічкерії суверенною (з інституціями повної державності, яку до кінця відстоював народний герой Джохар Дудаєв, а потім, після його героїчної смерті, повів її далі безкомпромісно Аслан Масхадов). Це був найпевніший аргумент випробування на істину, що люди, які одностайно чинять опір кремлівським найманцям, доросли до права на незалежність і відвоюють свій привілей на Свободу — рано чи пізно.

У помаранчеві дні, поруч з тисячами інших, ласкаво посміхалося мільйонам на Хрещатику гасло: «Чечня с вами!..».

На будинку однієї з вулиць Києва, у Липках, в самому центрі міста, є меморіальна дошка, облаштована на честь Шаміля — видатного героя національно-визвольної боротьби чеченців проти окупантів на початку XIX століття. Малярська робота культури Європи середини ХІХ ст. оспівує романтичну волелюбність чеченців. Шаміль захищав отчу землю від російського царизму. Він програв за нерівних сил цю війну і був вивезений до Петербурга як полонений. Поклонімося пам’яті Героя, його святій ідеї поклонімося, бо герой є той, хто зцілює дух народу і не залишає йому ні краплини зневіри у власні сили, веде його вперед за ідеали прадідівської моралі!

У книзі О. Уралова (О.Автарханова) «Народоубийство в СССР: убийство чеченского народа», що була видана 1952 р. у Мюнхені видавництвом «Северный Кавказ», на величезному фактологічному матеріалі описана трагедія кавказьких корінних етносів, в першу чергу чеченців та інгушів, які були приречені кремлівською системою на вимирання, знущання НКВД над мирними жителями. Доведені до відчаю люди чинили опір, організовували повстанські загони… То було в 30-ті роки… А уже в лютому 1944 р. був опублікований Указ Президії Верховної Ради РРФСР «Про ліквідацію Чечено-Інгушської радянської республіки і виселення її населення»… Народ був інтернований в концтабори і позбавлений права на життя³.

Через півтора століття Шаміля заступив Джохар Дудаєв. Народ, сколихнутий ідеєю незалежності, одностайно став під зелений прапор самостійності, і ось уже десятиліття проливається безневинна кров з обох сторін — тих, хто борониться, і тих, хто має наказ наступати. Таке уже траплялося в театральному дійстві кремлівської військової оперети з бездарною афганською вивіскою, ще за нашої пам’яті скривавлена ця ганебна війна Кремля на чужій землі — як привид тотального терору. Заради чого, в ім’я чиїх інтересів? А ще у пам’яті ратища на африканському континенті, у різних державах, зокрема в Анголі, — теж кремлівська захланна рука на короткому відтинку часу. То що це — не терор?!

Помиляється той, хто думає, що колесо історії повертається на старе місце. В цьому я схильний вбачати провидіння Долі, ясність логіки життя: настане час, прийде він, новий день, — і чеченський народ отримає державність як рівноправний серед інших рівноправних. Настане цей священний час, народе Ічкерії!

Кремлівські імперіалісти не чекали запальної рушійної сили опору народу Ічкерії. Вони сподівалися, що ракетними залпами і авіаційними бомбами зітруть у порошок дух непокори. Імперіалісти останнього звироднілого штибу були явно розгублені і вдалися до випробуваного методу: каральними способами почали сіяти тотальну смерть серед непокірного народу, нехтуючи цивілізованими міжнародними угодами, усілякими домовленостями, ігноруючи «червоні хрести», не звертаючи уваги на «оонівські базікання».

У каральних інсценізаціях імперіалісти мали неабиякий кров’ю безневинно убитих людей заплямований досвід: криваві розправи з вільнолюбивим духом Західної України, народами Балтії, кримськотатарським людом, стерильну працю танків у Кенґирському таборі і в безлічі інших концтаборів; вони це слово—терор (червоний, білий, припудрений, підрум’янений) — зродили в полум’ї більшовицького перевороту, у катівнях ЧК—НКВС—КДБ, і жили з ним постійно, аж врешті наприкінці ХХ ст. спрямували його на народи Грузії, Ічкерії, немовби чеченці самі придумали технологію терору, ніби чеченці сіяли смерть, а не вони, професійно вишколені, «доблесні воїни» кинджала і револьвера, по усьому наляканому комуністично-більшовицькою агресією світові. Починаючи з 1918 р., динамо-машина терору, запущена з несамовитою швидкістю, спрацьовувала то в Києві, то в Роттердамі, то у Мюнхені, то в Берліні, то у Харкові, то у Парижі; розкручувалася вона впродовж десятиліть з жорстокою, ненаситною жадобою до переділу територій, — усюди чорна примара більшовицького терору, зродженого у Москві й викоханого нею, зберігала автономію у тому її призначенні, яку тюремний наглядач застосовує щодо політичної жертви. Чи не була пекельна кремлівська карусель спеціально сотворена, аби сіяти страх і терор? Покоління людей були смертельно налякані нею, бо знали, що стіни мають вуха і очі… Ослячі вуха, додамо.

Але даймо спокій сумним споминам, отим паралельно історичним екскурсам: уся велетенська агресивно-імперська армада Москви нині лукаво волає про небезпеку чеченського терору і горлає з єзуїтською затятістю про підрив ним основ європейської демократії. Чи відповідає те правді? Перші особи в Кремлі далі дають жорстокі підступні накази, сіють розбрат, неспокій, зазіхають на чуже. Ось уже на радість тупому кремлівському генералітету підло вбитий Масхадов. Бідолашна, незряча демократія в Європі і США огорнулася плащем цнотливого сорому від лицемірної брехні. Конаюча під гусеницями танків і від вогню ракетних залпів, розчавлена чоботом агресії, Ічкерія нікого загалом не цікавить. Бо що там доля маленького героїчного народу, ніхто за неї не вболіває, окрім справжніх християн, для яких заповідь Божа є найвагомішим аргументом; перед правдою народу брехня і лукавість кремлівської пропагандистської істерії тануть, наче віск від полум’я. Але де оті християнські заповіді нині? Вони у самій Європі тепер нетривкі…

Політологи, що передбачали тотальну ідеологічну агресію Кремля проти України з другої половини 90-х р., не помилилися. Москва, мовляв, виступає в очах світу гарантом свободи, маючи за мету лише розправу з чеченським терором, який нібито посягає на територіальну цілість федерації. Мудрі люди, які мають очі, бачать: то є фальшива декорація байки про доброго вовка і довірливу вівцю. Лукава Москва, передчуваючи радість перемоги (можливо, піррової перемоги) і кінець вільнолюбству Чечні, прораховує наперед нові, а по суті заяложені векселі політичних дивідендів, які має принести їй незабаром приборкана нею Україна. Кремль, як тільки постав, марить про загарбання України, вона для нього — земля обітована. Ленінове «без України Росії не буде», як і Солженіцинська колиска біжутерного «обустроя Росії», не дають спокою московським політтехнологам, які на свій власний народ, поза Москвою, давно махнули рукою (певні свідчення тому — кабально-феодальні умови бідування того самого, задурманеного «бормотухою», обездоленого народу на велетенських євразійських просторах, феодальні умови бідності на межі краю). Віддавна керманичі Кремля неситим оком зазіхають на землі сусідів, де культура, мораль, традиції народу були набагато вищими (якби його втнути так, аби і ніг не замочити і риба в сіті сама попала). Тож чи маємо нині дивуватись тій, яка розіп’яла Україну, — Катерині II, погромниці України? Чи ж не вона надсилала депеші генерал-губернаторові Малоросії: «По отношению к Малороссии иметь волчьи зубы и лисий хвост»?!

Україна — благословенна Богом «Малоросія», «Хохландія», країна «сала, молока і меду» — з давніх-давен, з прасизої давнини цікавила войовничих московитів, — і на цьому історичному моменті варто окремо наголосити. Ще б пак, «приєднання» 1654 року обернулося «возз’єднанням», а возз’єднання для українського народу направду стало тюрмою, каторгою, що для українських патріотично настроєних синів і дочок врешті-решт трансформувалося у сибірські концтабори («геніальний» винахід Леніна з Дзержинським!).

У ХХ ст. Москва стала засновницею терору, концтаборів, гулагів, трудоднів, куфайок, бормотухи, черг за продуктами, фальшивої офіційної пісні про «союз нерушимый республик свободных», ура-патріотичних гасел на кшталт «Мы новый мир построим». Добудувалися! — ось уже розвиднілося нове, третє тисячоліття, а людство досі не може прийти до тями, протирає перелякані очі. І вкотре запитує себе зваблене людство, коли то, врешті, скінчиться: часи імперій відійшли в історію, а кремлівська імперія, агонізуючи, зажерлива й надалі до інших територій.

Після Чечні Москва скерувала пенсне амбіцій до України. Були сфабриковані московсько-українські чвари — за газ; совіцькі борги; за Чорне море; двомовність; «поганого зятя й добру тещу»; легітимність кордонів — оцих резерватів міжнародної контрабанди; курорти Криму; Карпатські гори і кордони; херсонські верболози; донбаську ковбасу; за президента і уряд України; за єдине православне віросповідання, яке має традиційно контролюватися Кремлем, безцеремонно втручаючись у політичні державні справи, облаштовувати сфабриковані «хресні ходи», забувши про Бога, Віру, Мораль. Кремль щедро фінансує різні міжнародні інституції, агентури, політологічних, політичних, релігійних технологів для того, щоб працювали в межах компетенції й прозорої провокації проти демократичної влади України, розпалювали етнічно-територіальні чвари в Україні (таке саме бачимо в Грузії, у Балтії), аби врешті-решт загнати «молодшого брата» в глухий кут: сиди тихо. Для Кремля незалежність України — пляма на сонці, при тім, що усі втямили добре: незалежність України є гарантом спокою в Європі.

Москва відверто глузує з того, що є, власне, поза її юрисдикцією, і мріє, аби в сусіда хата згоріла, тому справжні тривоги, болі, переживання України їй як курці баян — Кремлю вигідно, щоб сусідові жилося гірше, а якщо іще не є так погано, то в Москви багато інтелекту, досвіду, «темних справ майстрів», які перетворять погане на гірше, а гірше — на ще гірше. Десять з гаком років самодержавності України показали, що Москва не хоче й не може змиритися з її незалежністю і буде шкодити процесам її демократизації, правам народу на вільне, щасливе, заможне і мирне життя. Не звикла Москва до миру і злагоди.

«Сильна рука», на «ура» прасує і молотить вона спочатку нею створених «справжніх» ворогів, потім немовби таємних, за ними тих, хто є у кремлівських списках під підозрою, опісля усіх загалом, розкриваючи «мережі», «запілля», «змови», зовнішні і внутрішні, і т. п. Йдучи навстріч побажанню трудящих, російська влада наводитиме дійсно порядок, десь навіть орднунг…⁴ — не помилялася у передчуванні недалекого потиску «сильної руки» авторка Тетяна Коробова у газеті «Грані плюс», як завжди безкомпромісна, здавалося б, жорстка, однак справедлива в оцінках об’єктивних реалій. Журналістка нічого не вигадала: вона оперувала фактами… Чи мало їх? Що не день — свіжі огірки цинічної брехні.

Москва, що звикла тримати Україну у винятково колоніальній залежності, не може оговтатися від удару, який об’єктивно завдали їй сучасні економічно-цивілізаційні рухи, — час імперій минув з першою половиною ХХ ст., і лише Москва до кінця 80-х рр. ХХ трагічного (через неї і завдяки їй!) століття зберігала імперські апетити від Балтії до Сахаліну, намагалася втримати струхнявіле територіальне тіло тоталітарної імперії, заслонити її зісмердлий дух від повітря європейської свободи. Москва робила дипломатичні вихиляси перед світовою спільнотою на кшталт повії, що твердить про власну незайманість. Москва залякувала ядерним потенціалом, ракетною могуттю, розмахувала червоним кулаком і золотим панікадилом, — народи мали коритися її деспотичній волі. Як той павук, обплела павутинням совіцької тиранії народи, які намагалася втримати у покорі.

Плутана, фальшива, нещира ця офіційна Москва з її віковічною зажерливістю, жадобою крові чужих народів, ніби в ім’я захисту російських патріотично-національних, а по суті загарбницьких інтересів, з налаштованістю на метафізичну стабільність тепер уже тоталітарного стану, — а до того однаково, чи царського, чи скорумповано-більшовицького, і уже на останньому витку модерної історії постбільшовицької захланної влади — з таким самим общипаним віялом захисту псевдонаціональних московських планів на чужих етнічних землях (як ґвалт проти народів Балтії, які, мовляв, принижують місце і гідність тих осіб, які стали поза усвідомленням тожсамості Балтії) і плутано-покручених дефініцій хитросплетеного, але направду недолугого оксюморона СНД. Бо що таке Союз Незалежних Держав? Хіба можуть незалежні держави бути в якомусь ефемерному союзі, окрім того напівфеодального желе, що було і загуло? — як страшний сон, оте павутиння СРСР з кремлівським павуком. І оте напівфеодальне желе сьогодні — це СНД, крок назад від світової цивілізації і два кроки вперед до євразійської брехні про обіцяний московський рай, про райські ж яблука на мордовсько-магаданських ялицях, про славу «російського оружія», а по суті неславу загарбницьку.

Москві після 1917 р. завше були на руку оксюморони: чи на Далекому Сході — у вигляді сепаратистських більшовицьких маріонеток, чи на усій території України — з мігруючими кремлівськими десантами (на кшталт республіки в Донбасі або оперативного збіговиська злочинців у Харкові 1918 р.), чи, врешті, у 90-х рр., на перших кроках після колоніального розкладу, вимучено-припудреному СНД, а з другої половини 90-х рр. ХХ ст. — у тотально безпардонному демарші на суверенні інституції України, що були закріплені Конституцією нової держави. Усе чуже Москві: і наша конституція, і прапор, і народ — від Луганська до Ужгорода!

Україна — є! Але Україну офіційна, лужковської ментальності Москва не хоче визнавати. Для України лужкови усіляких ґатунків є персони non grata. Що рідше їх бачимо і чуємо — то краще для нас. До Каноси ми не збираємося. У свідомості московського чиновника Україна, що протягом віків була безкорисливим інтелектуальним, консультаційним, туристично-географічним донором, перетворилася на об’єкт, відірваний, якщо хочете, несподівано вирваний від апетиту відомих московських гурманів. З чужою кров’ю (наприклад — чеченською) Україні не по дорозі. В уяві пересічного московського чиновника Україна — іщіте і обрящете, красномовний приклад спорідненості двох націй — росіян і хохлів (через міграційні процеси, етнополітику, донорство і т. д.), це живе тіло, яким можна жонглювати, подавати, скажімо, як десерт для цирково-політичної забаганки у вигляді екстатично піднесених гасел (приміром, офіційне відзначення у 2004 р. ювілею Переяславської змови, згуби, зради — але не ради!), надуманих свят, політичних побрехеньок. Бідолашний пророк у своїй вітчизні Лужков — скоріше волосся відросте на його лисому черепі, аніж станеться те, що вимріює!

Оксана Забужко логікою однієї з публікацій довела, що Одіссей — цар Ітаки — після довгих мандрів не знайшов Ітаки там, де сподівався на зустріч з нею. Необхідно втямити кожному, хто тверезо дивиться на події, аналізує явища і зіставляє факти, трагічні процеси сучасного політиканського життя, що в «ситуації Одіссея приречений опинитися кожний народ, який переходить від колоніальної залежності до самовладного й самочинного існування»⁵. Це було дотично до Грузії зі спровокованими Кремлем абхазько-грузинськими конфліктами, з втручанням Москви у життя народу Грузії, також і до нас, зокрема до суверенної України, що на початку третього тисячоліття уже нібито мала бути сама господинею в своєму власному домі, уже повинна була перетворитися в уяві Лужкових і Со на слухняну служницю того самого московського пана, держиморди.

Для активізації імперських ревеляцій Москва у вигляді спеціального сюрпризу Україні прислала свого часу до Києва посла Віктора Чорномирдіна з надзвичайними і незвичайними для нас повноваженнями — талановитого, ініціативного політика, що, однак, підняв своє кремлівської ваги ім’я московицькими ідеями підбити, поставити на коліна народ «дорогої» йому України. Чорномирдін щиро прагне навести порядок у нашому домі з поштивою «делікатністю» і не менш поштивою затятістю «старшого брата». Отже, ініціативний, енергійний Чорномирдін знає, як себе поводити в постколоніальній державі, пригріваючи під своїм крилом секретні служби і підривно-шовіністичну агентуру (аж кишить од них!), різного роду добродійно-месіанські інституції (на кшталт царської пам’яті слов’янофільство, русофільство), опікунські осередки із захистом російської мови, педалюванням двомовності (і тотальним витісненням української мови з усіх ареалів суспільного уживання).

Наберімося терпіння й прочитаймо цитацію з опозиційної газети «Інформбюлетень»: «…він отримав посаду посла Росії в Україні. Ця посада видається ідеальною для Чорномирдіна. Він знову опинився серед друзів. Чорномирдін як голова Газпрому підтримував тісні стосунки з Павлом Лазаренком, Ігорем Бакаєм та іншими українськими високопосадовцями і проводирями енергетичного бізнесу.

Перше, що зробив Чорномирдін на своїй новій посаді посла Росії в Україні, — це придбав літню дачу на Дніпрі колишнього першого секретаря Центрального Комітету Комуністичної Партії України — Володимира Щербицького. Власне, Чорномирдін цю дачу купив у Ігоря Бакая, дискредитованого і звільненого з посади голови Нафтогазу України — державної газової монополії, що співпрацювала з Чорномирдіним, коли той головував у Газпромі — російській газовій монополії. Ігоря Бакая тоді звинуватили у присвоєнні мільйонів доларів від Газпрому та від газпромівського партнера — компанії Ітера. Але виділивши величезні суми на спонсорування виборчої кампанії Леоніда Кучми, Ігор Бакай уникнув у такий спосіб офіційного слідства в цій справі»⁶. Ось такий він, цей політичний альянс… Кучма—Чорномирдін—Бакай (через кілька років Кучма згадає «послуги» молодого хижака Бакая і підшукає для нього посаду голови державного управління справами адміністрації президента — щуку кинули у річку!..). Де сховався сьогодні від українського закону державний злочинець Бакай? Цей державний злочинець, зрадник України, її народу знайшов у Москві притулок! Москва пригріла злодія і бандита Ігоря Бакая — їй це вигідно і потрібно. Злочинці усіляких мастей гріються під кремлівськими зорями, знаходять притулок у «зореносній»…

Український народ прокляв Бакая і увесь його бакаївський рід. Віровідступник він, вбивця і ненаситний кровопивця, вовчиця вигодувала його своїм молоком, тхір виховував, а не батько Михайло. На посадах в «Інтергазі», «Укрнафтогазі», у недоброї слави ДУСі (Державне управління справами Президента України) — кров, кров, кров — під янгольським крильцем Леоніда Кучми. Хто з вищих посадовців московсько-кучмівського клану думав про український народ? Хто дбав про престиж держави?..

Любов до рідної землі, отчого дому, батьківського гнізда робить нас добрішими, поряднішими, шляхетнішими, — про це писалося у різні часи і різними людьми не раз. І щоразу на новому колі життя ті, які народилися, аби творити для добра, переконувалися: найкраща та земля, що пов’язана з дитинством, материнською усмішкою, батьківською теплою долонею. Сьогодні ми вкотре повторюємо сказане нашими попередниками, вкотре засвоюємо на прикладі власного досвіду: рідна земля починається з рідного села, міста.

Життя людське справді нагадує коло, початок якого означений народженням, а кінець звістує відхід у Вічне життя. У цьому колі ми зачаровані любов’ю до близьких, інших людей, тих, що означують наше спільне сходження по колу, тих, що їх з любові до Бога називаємо братами і сестрами. Кожна людина має призначене для неї коло. І кожне покоління живе в одному колі пам’яті, історії, знань. Через те історія кола України є історією багатьох поколінь, що мали і несли любов до рідної землі, любов до Божого Дому, де перебувала в усі часи — спокою чи неспокою, мирної злагоди чи ворожої навали — особлива благодать. Це є любов, що властива кожному народові.

Найбідніший пастух, плугатар, чумак, візник, швець, коваль, бондар, сирота безіменний у храмі Божому шукав прихистку, заспокоєння, благодаті, і поспішав він до цього храму на богослужіння стишений, з полегкістю й радістю. Церква була для нього пам’яттю, що простилала ясну нитку любові і добра від покоління до покоління.

Є місце для щастя на землі, і місце для радості, і для вспокоєння спраглості життя. Україна знає ціну людському терпінню й людським сльозам: люди живуть на цій землі красиві і горді, сильні і мужні. Як співається у пісні: «А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо», — це символ нашої надії й віри, образний знак, що прийшов з минулого до оновленого краю нашого з вами щастя.

Віримо, знаємо, передчуваємо: люди заживуть в Україні новим, щасливішим життям. Маємо переконання — станеться то скоро!

_______________

¹ Від clochar — бездомний жебрак (з французької).

² Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? — Львів, 1997. — С. 295.

³ Уралов А. (Автарханов А.) Народоубийство в СССР. Убийство чеченского народа. — Мюнхен: Свободный Кавказ, 1952. — С. 69.

⁴ Коробова Т. Страшное шоу под названием «мочило» // Грані плюс. — Київ. — 2002. — 28.Х—3.XI.

⁵ Забужко О. Хроніки від Фортінбаса. — К., 2001. — С. 91.

⁶ Купчинський Р. Повноважний посол — мільярдер // Інформбюлетень. — Кременчук. — 19–25 червня 2002 р.

ВІД ПРОЛЕТАРСЬКОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ — ДО «СЛОВ’ЯНСЬКОГО БАЗАРУ»

Численні покоління, видатні особи заплатили життям в ім’я жертовності незалежної України, довівши дорогою ціною право українців на вільну державу.

Ми, як і наші попередники, запитуємо себе вкотре: чому загинув Симон Петлюра або Євген Коновалець? Відповідь проста: їх вбили вороги України — найманці Москви.

…Мартиролог 70-х — 90-х рр.:

Чому загинув в автокатастрофі отець Ярослав Лесів?

Чому загинув популярний пісняр Володимир Івасюк?

Чому загинув Василь Стус?

Чому загинула Алла Горська?

Чому загинув Олекса Тихий?

Чому загинув Валерій Марченко?

Чому загинули перші дослідники голодомору в Україні Галина і Володимир Маняки?

Чому раптово помер талановитий письменник Євген Гуцало, з яким — при здоров’ї ж був — ми бачилися перед тим на якійсь імпрезі в «Українському Домі», після публікації серії протиімперсько-московських публікацій, таких як «Знак Чечні», «Знак Хіви»? Остання завершувалася історичною констатацією психології завойовництва і нападництва: «Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. «Бог шельму метит». Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України. Хоч як назви, а суть залишається споконвічно незмінна!»¹. Аналітичні роздуми популярного письменника про технології московського імперіалізму склали книгу «Ментальність орди». Її він не дочекався: може, за свої нариси поплатився життям.

Чому на початку 90-х рр. зник секретар Народного Руху України Михайло Бойчишин?

Чому і ким, за чиєю вказівкою був здійснений розкол Народного Руху України, і чому, врешті, при загадкових обставинах трагічно потрапив під колеса автомашини воістину народний лідер, державотворець, будівничий незалежності України Вячеслав Чорновіл?

Чому був жорстоко вбитий журналіст Георгій Гонгадзе?

Чому намагалися отруїти Віктора Ющенка в годину його передвиборної боротьби? Що це за садистські замовлення діоксинового штибу?

У цьому списку немає — і далі не буде — кінця. Бо мало не щороку гинуть Патріоти, а наймані вбивці залишаються невідомими або непокараними. Терористи!

У листівці «Українці! Співвітчизники!», що була оприлюднена в дні вбивства Георгія Гонгадзе, прозвучали полум’яні слова заклику: «Виходьмо на вулиці! Приєднуймося до акцій протесту «За Україну без Кучми!».

Це був початок великого протесту — перший крок до Майдану 2004 р.: «Доки ми мовчатимемо, доки коїтимуться політичні вбивства і закриватимуть газети, які ще наважуються писати правду? Доки нас вбиватимуть поодинці? Доки наші рідні зникатимуть безвісти? Доки ми житимемо в атмосфері страху?

Доти, доки ми не згуртуємося, доки не перестанемо боятися, доки наші голоси не зазвучать у єдиному потужному голосі — голосі добре організованої багатомільйонної маси. І нехай смерть Георгія послужить справі нашого об’єднання у єдину потужну силу. Нехай вона з натовпу зробить нас Народом!»

Йшлося: правда про Георгія Гонгадзе стане для України початком очищення.

…В історії України впродовж усього ХХ ст. можна поставити мільйони запитань: чому?.. Оглянімося назад, в історичний простір після 1917 р., коли Україну сколихнула народна боротьба за визволення від смертельних обіймів Москви. Тоді вперше на повну силу почала діяти пекельна гільйотина, що її садистично розкрутив ЧеКа.

Голодомори 23-го, 33-го, 46-го — усе це відбувалося в Україні. Вона втратила тоді мільйони людей. Чи не є це геноцид народу, зроджений у божевільні Кремля?

Американські вчені Дж. Мейс, Р. Конквест дослідили причини голодомору в Україні, що спричинився до мільйонних безневинних жертв українського народу. Свідчення Мейса, що Сталін, Каганович, Постишев запланували в Москві штучний голод для України, і Конквеста — «Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами»², — свідчення цих дослідників поставили крапки на питанні про причини штучного голоду в Україні 1932–1933 рр. Це був небачений за масштабами етноциду злочин, якого не знала історія людства і про який Московитія «сором’язливо» не любить згадувати. Треба було знищити українське село, довести його до руйнації, в порошок стерти уявлення про традиції, мораль, звичаї українського селянина, — і тоді, вороги були впевнені, Україна приречена. Бо для України село — її животворний, незнищенний і нескорений дух. Український селянин — велич, піраміда духовності, крицева сила України!

Про український голод, смерть українського села, про етноцид — фактично фізичне і духовне знищення Москвою української нації, написано ще дуже мало. Асоціація незалежних дослідників голодомору, видання, що їх зініціював інтелігент з великої Літери, великий християнин-патріот Маріян Коць, — ось, мабуть, усе, що становить ґрунт для громадських добрих діянь із збереження і вшанування пам’яті про мільйони замучених совіцько-московською Системою, на тлі свідомої державної інерції, апатії й бездушного мовчання. Москві це мовчання, ота апатія на руку, вона звикла трубити на всенький світ про братерство, дружбу народів, замовчуючи наявність історичної колиски, що довела українське село до тотального голодомору.

Репресії 20–70-х років — це мільйони жертв мучеників, насамперед українського селянства та інтелігенції. Вирізали їх в пень і, аби не допустити жодних пагінців, дорізали в наступному коліні. На полі українському запала мертва пустка і тиша, позаяк зродилися покоління малоросів-манкуртів.

Мільйони безневинно убієнних українців — за наказами Москви і за велінням влади вбивць! У книзі «Вінниця: злочин без кари» зусиллями багатьох свідків оприлюднено факти, документи про каральні операції на Поділлі протягом 1937–1938 рр., здійснені Москвою через катів з НКВД³. Таких знущань над своїм народом людство не знало. Замордовані у Вінниці мирні жителі були ланкою в механізмі чітко запланованого стратегами Москви геноциду проти українців. Якщо не голодомором — то фізичні наруги в катівнях! Докорами нашій апатії, байдужості, забудькуватості стоять монументи батькові концтаборів Леніну в багатьох містах і селах України! І несуть йому до підніжжя нащадки енкаведистів гвоздики!

Кров людська лилася рікою, земля червоніла від крові, і поля зацвітали кривавим цвітом сліз. Такого глуму над людиною світ не знав і не знатиме, такого насильства і в найтрагічніших фантазіях Достоєвського чи Кафки неможливо було придумати. Цей глум творився в Україні під омофором московського совкового пролетарського братерства і дружби. Мільйони народів переселяли з України в Сибір, на далеку Північ, а з московської землі на їхнє місце, в Україну, привозили мільйони нових переселенців. Всемосковське переселенство здійснювалося, аби знищити в українських дітей пам’ять про батька і діда, аби знекровити українську багатостраждальну землю.

Жовтневий палац у Києві, так само, як і будинок на Липській, 16, колишнього обласного КДБ, був у 30-ті рр. місцем катувань, фізичних знищень невинних, а в 50-ті і наступні роки аж до нинішніх днів — ганебним збіговиськом псевдомистецьких сатурналій. Під підлогою, в казематах, у льохах, у 30-ті рр. катували, і стіни просякли людською крівцею. Жовтневий палац у Києві є символом ганебної амбівалентності: забудькувата людська пам’ять змирилася з тим, що на місці Голгофи, де розпинали людей, проводяться сьогодні розмаїті мистецькі акції та ще й ніби «міжнародного» масштабу. Ось де Палац людського Плачу! Замість того слід було б поставити пам’ятники, організувати музеї Геноциду, де були безневинно замордовані сотні тисяч жертв московсько-сталінських репресій…

Пам’ятний знак, поставлений вже у 90-ті рр. товариством «Меморіал», нагадує при тім, що тут були убиті і закатовані мученики репресивної тоталітарної системи, яка жила за вказівками з Кремля і Луб’янки.

Зрештою, постріли лунали на усіх просторах СРСР. Гинули представники усіх професій, в тому числі військові: «з п’яти Маршалів Радянського Союза троє були розстріляні. Із 16 командармів загинули 15; з 67 командирів корпусів — 60; із 169 командирів дивізій — 136; із 397 командирів бригад — 221; із чотирьох командирів флоту загинули усі; із шести командирів 1 рангу загинули усі; із 15 командирів 2 рангу загинуло 9. Були арештовані й розстріляні тисячі командирів полків, батальйонів, ескадронів та рівнозначних їм», — цифри історика і письменника Дмитра Волкогонова з нарису «Маршал Ворошилов»⁴. Енкаведисти розстрілювали, мучили військових, а військові, що вціліли, поповнювали ряди енкаведистів, — колесо катівень набрало обертів і не мало зупинок. Так тривало до самої смерті Сталіна — одного з найбільших катів людства… Через якихось десять років після того, як Вождь сконав, колесо було запущене знову, на той раз з волі КДБ воно закрутилося по мордовсько-сибірських концтаборах…

Насильство над чеченським народом, описане у праці Олександра Автарханова, — це замовчувана сторінка в житті майстрів геноцидної справи⁵. Москва викохує лужкових, а лужкови роблять криваві експерименти над народами!

Немало правдивих сторінок написано про страждання корінного татарського народу в Криму, особливо за Сталіна, а також до нього, бо боротьбу з «татарським буржуазним націоналізмом» започаткували за часів Леніна. Жорстоко переслідували послідовників просвітителя Ізмаїла Гаспринського⁶.

Цілий народ острова був оточений армією енкаведистів і вивезений у травні 1944 р. за одну ніч у товарняках у невідомі краї на вимирання — на північ, схід, де жорстока зима, і в Середню Азію⁷. Десятки тисяч безневинних татар були приречені на голодну і холодну смерть. Винищення маленького народу здійснювалося з садистською жорстокістю, і цьому є численні офіційні свідчення енкаведистських служб. Братню підтримку татарам подав узбецький народ, — і те впродовж десятиріч їхнього вигнання робилося щиро й дало татарам змогу вижити і самоствердитися. Як вважає дослідниця проблеми геноциду татарського народу Гульнара Бекирова: «Роки заслання були найжахливішими в житті народу. Порядок відносин з спецпереселенцями був законодавчо закріплений Указами Президії Верховної Ради СРСР 1945 і 1948 рр. Відповідно до цих документів життя спецпереселенців було зведене до важкої фізичної праці в місцях спецпоселень, з повним закріпленням за ними спецкомендатур — адміністративних органів влади на місцях»⁸.

Страждання татарського народу впродовж десятиріч не бралися до уваги. Не цікавили вони нікого: ні московських бонз, ні совєтологів на Заході. Лише з отриманням незалежності Україна повернулася обличчям до кримськотатарського населення. Зрештою, вільна незалежна Україна принесла усім національним меншинам, в тому числі татарам, свободу. Росіяни, поляки, болгари, німці, вірмени, євреї, угорці, чехи та інші етноси були зрівняні у правах конституцією, іншими законодавчими нормами⁹. Роз’яснилося, розвиднілося… та не зовсім, бо далі в Криму Москва культивує шовінізм, расизм, ненависть до усіх етносів, окрім росіян, бо далі в Криму, безпардонно втручаючись в інтереси сусідньої їй держави, Москва безцеремонно веде антиукраїнську пропаганду.

Дії сучасної Москви нагадують дії фашистського Берліна напередодні 1939 р.: тоді безпардонно поширювалися ідеї про армійське месіанство, тепер «месіанство московське» багатьом затуманює розум.

Послухаймо, вчитаймося в слова фюрера Гітлера, мовлені з арійською відвертістю 22 липня 1942 р. у «Вервольфі» — його ставці в районі Вінниці, де цинізм, садизм, відверта ненависть до слов’янства поєдналися, а на практиці реалізовувалися в масовому знищенні людей, що працювали над спорудженням «вовчого лігва», справді вовчого, бо масові вбивства безневинних були основою системи біснуватого… Отже, цинічно відверто 22 липня 1942 р. пролунали слова Гітлера якраз у «Вервольфі»: «Надзвичайно важливо стежити за тим, щоб будь-яким чином не пробудити у місцевому населенні почуття власної гідності. Тут належить бути особливо обачним, адже саме її повна відсутність і є однією з головних передумов нашої роботи». І далі з тим самим цинізмом, неприхованою ненавистю: «Ми зацікавлені в тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не надто сильно розмножувалися…»¹⁰.

У Сталіна були однакові з Гітлером засади цинізму: він сам особисто стежив, аби в українства знищити «почуття власної гідності», прищепити почуття меншовартості, виховати рабське запобігання перед величчю Москви. Фактично народ привчали до феодальної покори: авторитарне слово з Москви у будь-якій ділянці реального життя виглядало як слово безапеляційно істинне. Потім достойні учні, послідовні сталіністи-практики придумали теорії про «єдиний радянський народ», і треба було пережити націям цю брехню! А нинішні політикани-циніки та дехто в Україні спекулюють на московських почуттях державної двомовності, московській потребі прозорих кордонів (читай: контрабанди, протизаконної міграції)… циніки, політичні авантюристи, лицедії з провінційних театрів, дзюганови-симоненки: що гірші для них справи в нашому домі, то більший вереск зчиняють: «ми за соціальну справедливість». Плачуть вони, звісна річ, за традиціями гулагів, обманюють більшовицькими гаслами про соціальну «рівність і справедливість». Як оскомина їм — незалежна, вільна, щаслива, соціально рівна Україна!

Сьогодні лунають волання шовіністів про насильницьку українізацію в нашій державі, ведеться войовнича наступальна пропаганда проти суверенітету України в ім’я «етнічної російської карти», різні підозрілого типу товариства, організації здійснюють розкол суспільства, що аргументовано довів А. Погрібний у статті «Чи браття «братья славяне?», стверджуючи, що «українські товариства на російській землі, як і національне відродження українців у самій Україні — неприпустимо… перші ж кроки у напрямкові все ще відсутньої на сьогодні допомоги українцям у Росії — це державна небезпека, це — сепаратизм»¹¹. Політики різного рівня в ім’я своїх амбіцій, з розрахунком на майбутні вибори до Верховної Ради України розколюють суспільство, брехливими заявами провокують неспокій у державі, фактично виступаючи зачинателями дестабілізації в регіонах, відверто ігноруючи Конституцію й закони України.

На тлі войовничих антиукраїнських гасел, антидержавної символіки засівається бур’ян слов’янського панславізму, який в умовах перехідної пострадянської ситуації розквітає у вигляді московського «слов’янського базару». За своєю прихованою суттю ця відчайдушна спроба роз’єднати українство, відлучити його від проблем, що постали перед молодою державою, є намаганням вивісити шилди з зіжухлими кольорами про братерство народів, перспективу, об’єм і міру яких визначають московські авантюристи-оракули. Формальними ознаками ідеологем «слов’янського базару» є спроба реваншу, бажання відвоювати втрачені позиції Москви, а також намагання диктувати свою волю народам, які вирвалися з її «братерських обіймів». В останні 5–7 років за підтримки влади Л. Кучми, В. Медведчука на українському ґрунті, не без настанов Москви, розпочався розгул регіоналізму, штучний поділ України на Схід і Захід, їх протиставлення й навіть подеколи протистояння, форсувалися моделі «бандеровци—москалі, кацапи», здійснювалася насильно ізоляція населення східних областей від усієї України, їхній простір був закиданий сітями газетної, телевізійної дезінформації, фальсифікувався спосіб життя народів Європи, Америки, цілого світу.

1998 р. у Донецьку невеликим накладом була передрукована брошура «Историческая правда и украинофильская пропаганда», яку 1920 р. написав в еміграції українофоб князь Олександр Волконський, котрий так часто міняв власні погляди, що врешті перейшов з православ’я на католицизм. Це, власне, його приватна справа, але брошура виповнена ненависті до усього того, що є українством або має означення території України, — і це сьогодні його, Волконського, з самого пекла заповіт сіяти розбрат на українській землі.

Може, з автором не варто сперечатися, він цього не заслуговує, та й уже його на світі давно нема. Але вступну частину до брошури написав такий самий українофоб, староста Конгресу російських організацій України О. Базилюк, який мріє про реставрацію старих московітських порядків, якщо не з чорносотенним присмаком, то, принаймні, в такому ж приперченому чекістському ракурсі, аби поняття «українець» було стерте з лиця землі. Пісенька його знана і така ж стара, мовляв, український сепаратизм, тобто націоналізм, кровно зацікавлений, аби розірвати кровні узи Малої Русі, Білої Русі, Великої Русі. Кожен рядок цього вступу перейнятий ненавистю до усього того, що є в сучасній Україні, — дістається політикам, вченим, діячам культури, мистецтва. Процитуємо рядок сірої маячні мовою оригіналу: «Целая армия наскоро испеченных за годы «независимости» академиков и профессоров поправляет прежнюю науку в соответствии с вышеуказанной геополитической задачей (тобто розділити українців і росіян, і нібито до цього колись закликав М. Грушевський, якого староста-оракул органічно не сприймає. — О.Ф.). Их мифическая продукция широким и могучим потоком растекается по всей территории Украины. В условиях идеологического потопа трудно отыскать клочок твердой земли, на которой мог бы стоять человек мыслящий и критически воспринимающий новые мифы и нынешний бедлам»¹².

Для невиліковно хворого на україножерство Базилюка брошура Волконського є тим самим «клочком твердой земли», її призначення —об’єднати духом попихачів типу Базилюка. Найбільша оскома в нього, зрештою, як і в автора брошури, від писань М. Грушевського, бо, виявляється, «пророчо» пише О. Базилюк, «известно, что в начале века по заданию австрийских властей «ученый-изобретатель» (лапки — «ерудита» Базилюка. — О.Ф.) М. Грушевский работал над созданием «научного языка»¹³.

На ці перли Базилюка не треба звертати уваги: не варті вони того! У брошурі Волконського заперечення України, українства, українськості є домінуючим. Це відверто шовіністична пропаганда, що йде від лукавого, і вона нічого спільного не має з істинним тлумаченням історичних фактів і понять. Не вступаючи в полеміку з анахоретом монархії Романових, усе ж зупинимося на очевидному збоченні автора, коли він починає тлумачити явища української культури. Такої в його уявленні і, звичайно, в затуманеній голові Базилюка просто не існувало і не існує. Аби не марнувати часу в читача, процитуємо відкриття й плачі Волконського: «Читаються за кордоном лекції про «українське» мистецтво, і мало обізнана в російському житті публіка довірливо слухає найнеймовірніші запевнення безсовісних лекторів»¹⁴. Авторові не подобається, що українська культура передує на Заході. Далі він так само безсовісно і безсоромно — курям на сміх — доводить, що українського мистецтва взагалі не було і нема. Критикує Грушевського, який нібито є фальсифікатором російської історії, видаючи твори російського мистецтва за українські (наприклад, дзвін, який відлито у Львові в 1342 р.).

При чому тут Україна? — репетує автор, перелічуючи пам’ятки давньокиївського мистецтва, в тому числі стародавні Софію, Лавру, Михайлівський та інші, як суто московські твори княжої доби*.

Він робить глибокодумний висновок: «Українського мистецтва» (взято ним у лапки. — О. Ф.) як такого не існує. Нема такого малярства, ані архітектури, ані скульптури»¹⁵.

Далі автор цинічно нав’язує думку, що російське населення називають українцями, мовляв, їх взагалі ніколи не було, а це витівки австрійців, які спільно з німцями та поляками нав’язали штучну «українську мову». І Волконський, і Базилюк ладні до пекла скочити, аби розсварити народи і довести, що усі біди від Заходу: «Пожалуй, самое грандиозное предательство совершают нынешние эрзацнационалисты (руховцы, куновцы и др.), помогающие Западу проводить колонизацию Украины и вовлекающие ее в НАТО, чтобы на века побить горшки с Россией и эту бесконечную вражду, как политический капиталец, заложить Западу»¹⁶. Побив горшки на власній голові Базилюк… Подібні провокативні антидержавні дії і цілі стали нормою поведінки деяких сучасних так званих українських політиків, які чесно відпрацьовують подаровані Москвою гроші. Такі політики часто-густо створюють штучну напругу в регіонах, вдаючись до лицемірних методів відстоювання історичної «справедливості» (пам’ять куца: голодомори, концтабори!), захисту прав громадян, боротьби за демократію і соціальні гарантії. Ясно одне: таким політичним провокаторам не по дорозі з незалежною Україною!

Істотним є спостереження за психологічним тиском, який протягом останніх п’яти—семи років скерований Кремлем проти уявної американської агресії, — цей настрій на примітивних інстинктах розкручується Кремлем з особливим розрахунком на «інтелект» дезінформованого українського простолюдина і має вироблений чекістською командою стереотип: янкі прагнуть до панування в Україні через європейські союзи, в тому числі НАТО. Разом з тим Кремль лицемірно б’є себе в груди, робив і робить колінця перед Бушем, Клінтоном — це така сама дипломатично-політична омана, якою є політична декларація в дусі відзначення Переяславської угоди про споконвічне кремлівсько-українське державне єднання. Зрозуміло, що Москва протиставляє себе Заходу, вона орієнтує пострадянські держави на відрив від західноєвропейських, американських цінностей демократії й свободи. Образ унітарної повелительки, який Москва мала до початку 90-х рр. ХХ ст., їй хочеться повернути будь-якою ціною.

Антиамериканська істерія, яку розпалює сьогодні автократичний Кремль, нагадує за сценарною схемою примітивні шовіністично вульгарні пасажі хрущовсько-брежнєвської доби.

Український народ прагне дружби з російським і американським, усіма іншими, в тому числі польським, німецьким, французьким народами, і розраховує на їхній вільнолюбивий дух, й чекає з їхнього боку підтримки в боротьбі з волюнтаризмом, деспотією, олігархією, клановим перерозподілом ринків, цензурою; у боротьбі з політичним тиском шовіністів спирається на демократичні інституції свободи слова, релігії. Павутиння сьогоднішнього шовініста для мене є тим самим, що загроза терориста, виконавця вельможного замовлення — кіллера!

Але кинемо з радістю прощальний погляд на зловісну тінь волконських-базилюків та подібних до них. Помаранчевого кольору вони не терплять так само, як їхні кремлівські хрещені батьки. Москва викохувала ненависть до українства здавна. Московська пропаганда як царська, так і більшовицька принципово сходилися в одній монополії: України нема.

То чи може бути вільна українська мова, культура, релігія за таких умов?

Звернемося до авторитету спеціаліста з проблеми націоналізму в Центральній та Східній Європі, співробітника Інституту російської історії Російського державного гуманітарного університету Олексія Міллера, який в серйозному науковому дослідженні «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века)» зважує «русифікаторську програму» і опозиційну до неї діяльність «українських націоналістів». Царський уряд розробляв тотально проблему змосковщення Західного і Південно-Західного краю. Дослідник, вивчивши доповідні записки царських чиновників на ім’я міністра внутрішніх справ, наводить лист подільського цивільного губернатора Р. Брауншвейга до Валуєва (4.VI.1860 р.): » Спостерігаючи становище тутешнього краю протягом трирічного перебування мого у ньому, я прийшов до переконання, що єдиний засіб зміцнити тут спокій і забезпечити край від випадковостей і політичних негод — це розвинути в ньому російський елемент і зробити його панівним не в одній адміністрації, а в усіх виявах народного життя, у масі населення…»¹⁷.

Русифікація краю, завдяки інтенсивним репресивним заходам царизму, перетворилася на суттєвий момент внутрішньої політики уряду (в результаті виник відомий валуєвський циркуляр). Але то була дитяча забавка у порівнянні з глобальною русифікацією більшовицького стандарту! Протягом 30–90-х рр. ХХ ст. більшовицький режим довів механізм русифікації до абсурдної ситуації, коли на усій совєцькій території почали виховувати місцеві етноси в дусі яничарства.

Що й казати, такі елементи проторусифікації, як шовінізм, асиміляція українського етносу, суржик, двомовність, московізація церкви мають давні корені в сучасній Україні.

Уже в пострадянський період, коли діточки довірливо запитують матерів: «що таке СРСР?», народилося опереткове карликове поняття, крім СНД, ще й «єдиний економічний простір», сумнівна торпедизація екс-більшовицької єдності культурсовіцької приправи — це така собі примарна новітня спроба загнати розвиток кожної творчої особистості до тоталітарної колективної дисципліни єдиного запланованого кремлівськими оракулами московіцького спектру меншовартості. Слов’янський спосіб «базарної мімікрії» є наслідком «базарної» політичної та економічної низької культури. Слов’янський базар — нащадок російського панславізму, народжений не культурою, а безкультурністю, і в орбіті його дії некультурність є агресивною силою, що в палітрі барв визнає лише один безликий колір.

Знані московізатори К. Затулін і О. Севастьянов у статті «Дружба, сотрудничество и партнерство между Россией и Украиной» вперто проводять лінію московізації: «російсько-українська реінтеграція можлива єдиним шляхом: шляхом поглинання української економіки російськими ФПГ. З усіма необхідними політичними наслідками»; «Яку ціну Росія запросить за підтримку Леоніда Другого?»; «…легковажно з боку Росії… ігнорувати потенціал такого політичного важеля, як російський фактор в Україні»; «це посилення етноциду (? — О.Ф.) стосовно росіян та російськомовних людей в Україні»; «Духовним спадкоємцям Мазепи, Петлюри і Бандери треба відбити пальці»; «В Україні сьогодні припадає по дві російські книги на людину»; «національне пригнічення росіян» (автори безсоромно відверто брешуть. — О. Ф.), «у виборі пріоритетів нової російської політики на першому місці за значенням — становище росіян (і російськомовних) в Україні»; «ви хочете будувати «незалежну державу», «українську політичну націю» (автори свідомо беруть у лапки, вкладаючи іронічний зміст. — О.Ф.)? Господь з вами! Це ваше право, але при чім тут наші люди? Залиште їм їхню національність, їхні традиції, історію і культуру»…¹⁸. Не вмер Данило — його болячка задавила. Вилами по воді писані оті волання затуліних-севастьянових, що, засліплені олжею, а може, навіть патологічною ненавистю, не можуть спокійно спати, бо в сусіда краще ґаздівство. А іже з ними сила-силенна, величезна кількість істеричних волань, расистських псалмів у московській пресі, звичайно, приперченої дозами діоксинової дезінформації! Яка далека така писанина від щирих намірів добросусідства, освячена диявольською водою шовіністичних повчань і посягань, якщо хочете, навіть на місячне світло! І яка вона традиційно виколисана жупелем винятковості і водночас яка вона убога в своїх вселенських посяганнях — ота нинішня офіційна Москва!

У Московитії затуліних — відвертих і прихованих — як бліх розвелося: то в образі Д. Рогозина, спеціаліста з «Єдіной Росії», вони копаються у гнойовищі українських негараздів, то через трубадурів «Русского блока», «Русского Движения в Україні» в образі О. Свистуна — легітимного лідера «п’ятої колони» у Києві. Вони розклеюють на стінах українських будинків, на парканах у містах і містечках антиукраїнські гасла, по суті вбивають клин у здорові добросусідські стосунки українців і росіян. Комусь вигідно каламутити воду в криниці державності!

Йти до «слов’янського базару» Москви так само безглуздо, як, взувши нові черевики, йти одразу не тротуаром, а через калюжі і багнюку. Йти до «слов’янського базару» Москви — це знову загнати себе назад на 70 років в тенета ідеологічного дурману, терору, волюнтаризму, бездарного керівництва, чиновного хабарництва, корупції, расизму. Як показав сумний досвід зродженого з примітивної брехні президентства Кучми, додамо: державної корупції, махінації, маніпуляцій з так званою демократією, якої насправді не існувало, з так званою свободою, що визнавалася лише для тих, хто служив вірою і правдою верхам — медведчукам, бакаям, азаровим, тигіпкам та сукупно з ними, — це теж «досвід», що працював на догоду Москві.. Йти до «слов’янського базару» — рівнозначно зраді ідеям суверенності.

Не може бути вільна культура там, де не забезпечено місця для її вільного розвитку. Чи може бути вільною культура за умов безграмотно-нікчемного есендівського господарювання, де параграфи відносин підводять до одного правила — меншого треба більше грабувати? Чи може сучасний «слов’янський базар» претендувати на рівний розподіл рухомих пам’яток культури, тоді як культурні цінності колишніх пострадянських держав упродовж десятиліть, століть розкрадалися імперією? Чи не є «слов’янський базар» новітньою облудою політиканів-крикунів, яким байдужі народ та його право на нормальне людське життя? «Слов’янський базар» придуманий штучно. Чи не є «слов’янський базар» черговою бульбашкою, скажімо, про вищість деяких слов’янських культур над неслов’янськими?.. «Ох, і живучий Катков, ох і живучий! Порівняно з серединою XIX ст., він навіть термінології своєї не змінив. Це ж на кожному кроці, у зв’язку з Україною, він і нині вигукує: сепаратизм!» — іронізує А. Погрібний. Справді, переконуємося, що сучасні неонаці — «братья славяне» «усерйоз вважають, що на світ Божий народився цілком окремий, нечуваний національний етнос під назвою «русскоговорящие...» Кожне сучасне явище «суспільного характеру природою пов’язане з минулим, як ось, приміром, «братья славяне» — за хрещених батьків у них панславісти, але корені тут значно глибші… «І як, до речі, не згадати послання київського воєводи Д. Голіцина до царя Петра I», — розмірковує далі на цю тему А. Погрібний. Адже Голіцин, як й інші московські вельможі, так уявляв тактику російських дій в Україні: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие»¹⁹.

«Вищість однієї культури», «посеять несогласие», — знайомі сьогодні лейтмотиви!.. Вони з петровської вицвілої епохи… Хистким мостом «братья славяне», «слов’янський базар» докотилися до наших днів.

Не оминемо увагою авторитету Івана Дзюби, його повсякчасної об’єктивної оцінки актуальної проблеми. На зорі ХХ ст., як пише, «київські «русские» повели широким фронтом наступ на паростки українства в київській же пресі, викриваючи «мазепинців» і «сепаратистів», висміюючи українську мову, а в «наукових» працях «доводячи» штучність української мови, безперспективність української культури і необхідність утвердження «единого (або триединого) русского народа», «единой (або триединой) русской культуры». Дивним чином ці замшілі тексти київських «русских националистов» через століття витягують і, не провітривши, передруковують і використовують в українофобській пропаганді як московські «слов’янолюби», так і київські «інтернаціоналісти…»²⁰. Будителі «слов’янського базару» сплять-мріють зашити подерте полотнище «єдиного» радянського простору. Але яким робом зашити те, що розлізлося старим лахміттям? Сидять на подертому полотнищі, охопивши його руками, і товчуть у ступі зіпріле зерно брехні.

Допоки живе національна ідея, живе повага самих до себе, живе повага внуків до дідів, стверджується на демократичних засадах українства українська культура і українська соборність, до тих пір актуальними залишаються права народу на їх реалізацію й воля кожного інтелігента до праці на вівтар національної нашої ідеї.. Саме тому не втрачають своєї ваговитості слова Симона Петлюри, кинуті в обличчя українофобу П. Струве, що в 1911–1914 рр. виступав проти національної ідеї (таких українофобів у Києві не бракувало. Чого варта книга С. Щоголєва 1912 р. «Украинское движение как современный этап Южнорусского сепаратизма»): «Українству не вперше звикати до репресій: вони загартували його, створили в ньому вже досить велику відпорну силу та гнучкість, що допоможуть нам витримати без особливої шкоди для розвитку нашого національного руху нові спроби войовничого російського націоналізму, увесь його галас і свист»²¹.

Наступальний шовінізм кремлівського ґатунку на шатківниці новітніх інтриг витворює з незмінною тупою затятістю й впертістю увесь капустяний галас і популістське беззубе шамкання. «Нові шляхи виявлення національної думки» пропонував українству Симон Петлюра. Такий він не бажаний для збанкрутілої в Європі Московитії, і саме через те, що він закликав народ до свідомого, стовідсоткового виявлення української самоідентичності. Чи не мав рації знаний просвітитель К. Ушинський, який стверджував, що є конкретно українець, росіянин, німець, француз, і у кожного з них є конкретна історія?! Зрештою, така думка природна, і в ній нема зерна неправди. Але для шовіністів будь-яка стежка в напрямі цієї думки, окрім визнання унікальності Московитії, недопустима… На наше переконання, президент РФ Б. Єльцин відмовився у Біловезькій Пущі підписати один документ про реанімацію Радянського Союзу, виходячи з дуже простого постулату: «Я без України Союзу не бачу...». Який там тандем? Латана сорочка, збанкрутіле поняття отой Союз?.. І навзамін отому феодального закрою більшовицького Союзу —союз незалежних держав? Курям на сміх… «Партнерство можливе між нашими народами лише тоді, коли Москва позбудеться імперських амбіцій», — слушний висновок робить О. Гринів у книзі «Україна і Росія»²².

Народження московського «слов’янського базару» у межах експлуатації слов’янських культур чи насильного євразійського «гуртування» підмінює прапор справжньої консолідації, партнерства слов’ян — фікцією московської першості і вищості. У межах провокацій психологічно нарощуються і зомбуються думки про небезпеку західної цивілізації (В чому вона? У тому, що в Європі люди щасливіше, краще, заможніше живуть? Можуть говорити те, що думають?), робляться міфічно-утопічні спроби втримати на поверхні прогнилої води проіржавілий човен СНД, стіни якого постійно залатують, щоби не пішов на дно.

Слов’янофільство у далекоглядних прогнозах тримає в полі зору далі на прицілі Україну, що вигідна йому як плацдарм для зміцнення московських ідеологем і нарощення їхнього шкідливого впливу в цивілізаційній спільноті. Новий порядок у московському світі передбачає дію «слов’янського базару» — штучного псевдоімперського продукту московської бюрократії. Теорема цього «базару» передбачає відхід від основ західної цивілізації: примус, покору, залякування народу.

Український націоналізм, що має чітко викривлені дефініції у гарячих головах московських імперіалістів від кінокультури штибу Кончаловського, як рівно ж українських москвофілів на кшталт Толочка, — це є насправді те, що російські патріоти називають «любити вітчизну». Ще донедавна не можна було казати «люблю Україну» — дикість для китайця, бразилійця, якщо їм заборонити любити Китай чи Бразилію. У 30–80-х рр. українська література, мистецтво були переповнені лише любов’ю до Вітчизни, ясна річ, радянської, ще донедавна каральний меч КДБ та його опричників висів над головами «буржуазних націоналістів», в яких тільки того гріха й було, що любили Україну та її народ.

А чого варті заяви, що лунали на Євразійському гуманітарному форумі у Московському інформаційному центрі ООН (1992 р., травень)! «Слов’янські народи, і в першу чергу російський народ, тепер повинні виконати велику місію реабілітації індоєвропейської «гіперборейської» традиції… Свята Русь й стала землею першого слов’янофільського руху спротиву нігілізму цивілізації Заходу…». Або майже, як оскомина: «…остання надія на звільнення європейців лягає на віру в слов’янські народи, зосібна в росіян, що здатні відкрити новий цикл в історії європейської культури і цивілізації». Подібні дифірамби підтримуються офіційними «ангелами» Москви.

Діячів української культури виховували у ХХ ст. в дусі пролетарського інтернаціоналізму. Московські фарисеї в цьому ключі любов до «вєлікой нєдєлімой» перетворили на територію власної влади і вигод, а пролетарський інтернаціоналізм залишили «хохлам» як компас у здеморалізованому і збаламученому більшовицькою мораллю соціумі. Пролетарський інтернаціоналізм, однак, розповзся, наче драглі. Тепер постімперіалісти з Москви хапаються за голову. Що наробили? Такий ласий шматок втратили! Ніде поживитися, ні в кого погостювати. (На БАМі хабаря не візьмеш, не погостюєш!). І усе винні оці трикляті націоналісти з їхньою ідеєю суверенності, любов’ю до України, чи Балтії, чи Грузії. Знову з кремлівських льохів витягуються вицвілі гасла про небезпеку українського націоналізму і, як порятунок від цього, про потребу братерського єднання (в ім’я, скажімо, «слов’янського базару»), знову лунають погрози і тривають залякування — свобода для України «нєжелательна», і знову байки про рай «слов’янського базару» нагадують пару з чайника, що кипить на вогні московських внутрішніх болячок і негараздів. Не вийде у Москви із «слов’янським базаром»!

Економічні претензії Росії до України — з прицілом винятково політичним, вони полягають у бажанні позбавити її суверенності. Це поставлено на карту зовнішнього політичного життя Москви. У квітні 2004 р. більшість Верховної Ради України ратифікувала угоду про Єдиний економічний простір, який, на думку Юлії Тимошенко, «був відкритим реверансом української влади в бік російських кланів і фінансово-промислових груп. Віднині не існує жодних розумних перепон на шляху неконтрольованого російського капіталу, що врешті-решт «консолідує» українську економіку з економікою Москви і перетворить нашу державу в локальну зону російського економічного впливу, що не матиме шансів конкурувати на міжнародному ринку самостійно. Пропрезидентська більшість сьогодні опустила залізну куртину перед Україною на шляху інтеграції в цивілізоване суспільство»²³.

Минуло кілька місяців нелегкого для України 2004 р. І Путін на білому змиленому коні прискакав до Києва й давай повчати Україну, кого їй слід обирати президентом…

В історичному моральному аспекті нинішній «слов’янський базар» — це ностальгія за уявною величчю колишнього імперіалістичного СРСР, що в тлумаченні і політичних демаршах його сучасних ортодоксальних інтерпретаторів засуджує демократичне оновлення Росії. В істинному, без комуністичних інтерпретацій і коментарів, тлумаченні той самий тоталітарний СРСР, остання імперія у світі, був в’язницею для багатьох народів. Цей «базар» продається у пляшечках з підсолодженою водою слов’янської «любові-єдності«: мовляв, була слов’янська спільнота (з етнічно-шовіністичними рангами про братерство), мовляв, була могуть однієї великої держави (читай: в’язниці і концтабори), було, мовляв, щасливе життя народу (читай: черги в магазинах, дефіцит елементарних продуктів харчування, товарів, усереднена бідність), і мовляв, був справжній патріотизм (читай: патріотизм кремлівських бонз, що воліє абсолютний диктат замість свободи вибору).

«Слов’янський базар» має історичне коріння — політичну філософію, що сягає джерел слов’янофільства, панславізму, бо вони стверджували статус російського першенства і панування над іншими народами, а також такі стереотипи суспільних діянь, які були вигідні прислужникам імперії на даний період, і, в першу чергу, Кремлю — самодержавію, православію і «народу». «Слов’янський базар» посилається на глибоке коріння філософії М. Я. Данилевського, що була закладена в його праці «Росія і Європа». Той «базар» ліктями торує шлях на тротуарі сучасних складних перебудовчих процесів, він збиває з ніг тих, хто ніби стоїть йому на заваді, ще плутається під ногами цивілізаційних рухів, спотворюючи штибом авантюризму релігійні переконання, завойовуючи екранні, телевізійні сфери, пресу, періодичні видання, естраду, музику, театр, моду — передумови культури. Він, однак, може подолати короткі дистанції, а далі у нього нема економічно-культурного запасу, не вистачає ані духу, ані сил, і тоді кожен, хто тверезо мислить, стверджує для себе просту мудрість, що московський інтернаціоналіст-панславіст просто не вміє будувати чесне життя. У нинішніх форсайтів панславізму є багато спорідненого зі страхом князя Волконського перед поступом української культури, — страхи, бачите, живучі і знаходять сьогодні як нових прибічників «п’ятої колони» в Україні, так і тих, хто її фінансує з Півночі. Особливо небезпечна «п’ята колона», що діє з плацдарму так званої опозиції або реваншу втрачених шовіністично-політичних пільг, — це чиряк на здоровому тілі держави, свого роду мімікрія «слов’янського базару».

Імперіалізація московської культури має наступальний політичний контекст, зігрітий націоналістично-шовіністичними інтригами та істеричними заявами-плачами про месіанську роль отієї самої колись ніби супердержави. Вона здійснює проповідь насильства, шантажу, підступництва, вона провокує розбрат, інтриги і нехтує іншими культурами, мовляв другорядні. Чи не є домінуючі фактори шовінізму основою поступу московизації?!

Імперіалізація культури і русифікація культури —рідні розпусні сестри, які відшукують простір для здеградованих гульбищ, аби набрати більший розгін, стати достатньо впливовими з аргументаціями особливого посланництва, щоб набути політичної ваги в ідеологемі «слов’янського базару».

Імперіалістичний поступ московської шовіністичної культури має силовий характер і позначений войовничим духом рекламованої істерії. Він не визнає компромісів, не приймає інших логічних пропозицій, він проти цивілізаційно-демократичного поступу, він налаштований на політехнологічні бойові риталища, нестримні у загарбницьких цілях. Він — перший, ні, він найперший у спраглій номінації дутої, як гумова кулька, першості і лицемірному вихвалянні власної вищості в усіх ділянках гуманітарного життя. Але люди знають ціну першості, освічені люди бояться, як бджоли диму, що імперіалістичні апетити цієї монстркультури, ігноруючи набуті тисячолітнім досвідом ідеали релігійної цноти, відносин між людьми, норми спілкування, засади щирості й відвертості, провокують правила недовір’я й розбрату. Душею імперіалізму, його демонічною суттю є русифікація, і уся багатовікова історія України, в тому числі останнього десятиріччя незалежності, є яскравим підтвердженням її захисту перед наступом русифікації. На цю тему немало написано, зрештою досить аргументовано доведено її історичну еволюцію у публікації краківського дослідника Володимира Мокрого²⁴.

Пригадуєте Володимира Маяковського?*

У пам’яті багатьох культура русифікації насильницька, зловісний подих її мав своїм вислідом дискримінацію народів, трагізм гулагів, магадансько-колимські знущання над безневинними жертвами, масові виселення селян з насиджених гнізд і переселення їх у сибірські безлюдні місця, де право вибору голодної смерті було для приречених найсильнішою доктриною імперської Москви. Панічний страх у мільйонах сіяла насильницька русифікація — перлина російського «слов’янського базару» в недалекому минулому. Русифікація невмируща! Наче тіло дракона, вона оживає знову і знову, загрожуючи вогненною триголовою пащекою олжі, кривди, лицемірства, замішаного на лицедійстві. Складає списки нових жертв! Прагне їх, шукаючи скрізь і усюди винних! Вона має тенденцію до несподіваних трансформацій, тобто до активізації загального русифікаторського поступу, — русифікація повзуча і небезпечна на тілі державного суверенітету.

В умовах незалежної України русифікація зігріта шовіністичними таблетками двомовності — вимогами про надання державного статусу російській мові, регіональної окремішності — створенням міфів про особливу, винятково окрему сутність певного регіону в територіальному просторі України, — звідси вигуки, зігріті лужковськими, симоненківськими цуйками про необхідність федералізму, що є одним із засобів масованого розкрадання й привласнення державного майна в стилі кушнарьовсько-боделанівських методик «хапай сам, не дай цього зробити іншому».

Як тільки з’являються антидержавні гасла про відрубність, алієнацію* регіону, звідусіль з московсько-кремлівських гульбищ злітаються круки-лужкови, а свої з гнойовищ політиканства вітренківські круки підливають масла у вогонь.

Круки каркають, галасують, каламутять воду… на нашій землі! Круки кружляють у повітрі державної зради. Фактично вони — опертя «п’ятої колони». Як довго літатимуть круки «п’ятої московської колони» на смітниках «слов’янського базару»? Хоча зрозуміло, що літатимуть доти, доки не відроблять своїх тридцять срібляників.

Яке наше ставлення до цього українського крукосмітництва і як довго влада нового президента України гратиме за такої абсурдної ситуації роль апатичного, ніби об’єктивного спостерігача?

Серйозні заяви про потребу захисту державних інтересів зробили народні обранці-парламентарі в грудневі помаранчеві дні згасаючого 2004 року.

Імпонувала в цьому емоційному розрізі ділова позиція народного депутата України Сергія Терьохіна, яку видрукували «Сільські вісті«: «Народний депутат України Сергій Терьохін (фракція «Наша Україна«) зареєстрував у Верховній Раді проект постанови № 6376 «Про притягнення до відповідальності осіб, підозрюваних у державній зраді, та запобігання вивезенню їхніх капіталів за кордон». Проектом постанови пропонується тимчасово заборонити виїзд за межі України особам, підозрюваним у державній зраді: Миколі Білоконю (міністру внутрішніх справ), Анатолію Близнюку (донецькому губернатору), Геннадію Васильєву (колишньому генпрокурору), Олександру Єфремову (луганському губернатору), Сергію Ківалову (колишньому голові Центрвиборчкому), Сергію Куніцину (кримському прем’єру), Євгену Кушнарьову (харківському губернатору), Олександру Лук’янченку (донецькому меру), Віктору Медведчуку (главі адміністрації колишнього президента Кучми), Володимиру Щербаню (сумському губернатору), Віктору Януковичу (екс-прем’єру) та Володимиру Яцубі (дніпропетровському губернатору).

На період дії постанови її автор також пропонує заборонити здійснення будь-яких видаткових операцій з рахунків вказаних підозрюваних чи пов’язаних з ними осіб і підприємств, продаж акцій, рухомого чи нерухомого майна, включаючи землю.

Ця постанова, якщо буде прийнята, втратить чинність лише після набуття законної сили судових рішень щодо кожного окремого підозрюваного.

У пояснювальній записці до проекту своєї постанови Сергій Терьохін зауважує, що вона «спрямована на суворе покарання осіб, які, використовуючи своє посадове становище, закликають до розвалу України, створення антиконституційних автономій чи блокади державного бюджету». На думку депутата, цей акт забезпечить неможливість виїзду за аналогом Лазаренка осіб, підозрюваних у державній зраді, збільшить доходи бюджету та відновить соціальну справедливість»²⁵.

Наприкінці 1998 р. група депутатів Верховної Ради України (50 осіб) звернулася з офіційною заявою засудити дії доморощених колабораціоністів і московських культур-шовіністів. Соратників місцевої русифікації покликали на судове засідання очиститися, висповідатися перед судом історії. Звісна річ, колабораціоністи на суд не з’явилися, і тому парламентарі через пресу змушені були озвучити питання, аби прихильники московізації відверто висловилися з приводу:

«— насильницького повалення законної влади УНР 1918–20 рр.;

— організації штучного голодомору в Україні в 1921–23 рр., коли з України за вказівками ЦК ВКП(б) було вивезено хліб і селян південних областей прирекли на голод;

— нищення різних релігійних конфесій, починаючи з 20-х років;

— необґрунтованих репресій проти української інтелігенції через процес над СВУ—СУМ;

— насильницької колективізації;

— організації штучного голодомору в 1932–33 рр., який забрав мільйони невинних жертв, а голодних українських селян, за вказівками з Москви, ваші попередники не пускали за хлібом до Росії та Білорусії;

— масового знищення українських храмів у 30-х роках (зокрема, Михайлівського Золотоверхого собору в Києві);

— репресій проти українців, починаючи з 1934 р. (Вінниця, Биківня, Дем’янів Лаз…);

— насильницької депортації українців і поляків із Західної України до Сибіру (1939–41 рр.);

— масового знищення в радянських тюрмах Західної України політичних в’язнів у перші дні гітлерівського нападу на СРСР;

— масового руйнування пам’яток архітектури в Києві, Харкові та інших містах під час відступу;

— організації штрафних батальйонів і «заградительных отрядов», від яких полягли тисячі рядових під час вимушеного відступу;

— організації НКВД МДБ за вказівками ЦК КП(б)У провокативних 150 спецбоївок, у яких налічувалось 1800 чоловік. Вони діяли під виглядом ОУН—УПА, тероризуючи мирне населення, прислане на «визволені» землі зі Східної України, насамперед учителів і лікарів;

— «вжитих заходів по розгрому збройного підпілля», коли, за твердженням тодішнього першого секретаря ЦК КП України Миколи Підгорного (1956 р.) «було убито понад 150 тисяч бандитів, арештовано 103 828 учасників ОУН та іншого націоналістичного елементу і, крім того, в порядку відповіді на бандитські прояви виселено на спецпоселення 65 тисяч сімей націоналістів та їхніх посібників» (чи були бандитами українські націоналісти, адже їхня кров — на своїй землі?);

— організації зрежисованих показових процесів над українськими націоналістами, коли проект обвинувачувального висновку, обвинувачувальна промова прокурора і вирок затверджували в ЦК КП(б)У не пізніше ніж за тиждень до початку судового засідання (постанова Політбюро ЦК КП(б)У № ПБ-83/61 від 5.10.51 р.);

— засудження і вбивства неповнолітніх (дитячі черепи зі слідами куль у Биківні, Дем’яновому Лазі);

— організації штучного голодомору в 1946–47 роках, коли зерно, за вказівками ЦК, відправили до східноєвропейських країн, що потрапили під окупацію радянської армії;

— насильницької колективізації в західноукраїнських та Ізмаїльській областях;

— організації й участі у насильницькій депортації українців (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя) з етнічних земель у нинішній Польщі в Радянську Україну, а поляків із Західної України — на територію Польщі;

— заборони повертатися в рідні краї тим українцям, які відбули покарання в ГУЛАГах;

— здійснення антисемітизму як державної політики в повоєнний час (так звана «справа лікарів»);

— створення перешкод для повернення на історичну батьківщину кримських татар та інших депортованих народів;

— асиміляції українського етносу;

— постійного втручання у судочинство, нав’язування суду лінії компартії».

… Чорне і біле, день і ніч, добро і зло завжди поруч — це і є реальна хода Історії. Ніколи не замінити білого брудним— як не заступити дня ніччю. Любителі брудних барв вишукують нові рецепти розбрату в Україні, закликаючи до стерильного очищення, за словами Базилюка, від «нинішнього бедламу». Не сумніваюсь: правда не за ними, не за Кушнарьовими, не за регіональними сепаратистами, бо правду не вибореш глумом над народними святинями і тією тупою олжею, що завжди зловісно чорніла перед білою барвою правди.

Відомий український культурний діяч і філософ Микола Шлемкевич (1894–1966) з вірою в майбутнє оновлення й ствердження соборності українства натхненно писав: «Тепер можемо ствердити, що ми ніколи у новіших часах не були такі зближені й такі зрівняні в пересічі, як сьогодні…

…Ніколи в новіші часи не були ми такі одностайні, такі близькі. Двері глибокої соборності у взаємному розумінні та взаємній любові відчинені тепер навстіж. Тільки «полки погані» застарілих мислей і форм і зв’язаних з ними амбіцій та провини — заступають дорогу. «Потопчімо ті полки погані», — і свідомість, і совість повторяють слова Івана Франка. І тоді з роз’ясненими очима і щирим серцем увійдемо в ті відчинені двері»²⁶.

Полки погані — на гульбищі «слов’янського базару» Московитії! Той хибний шлях почався від пролетарського інтернаціоналізму.

_______________

¹ Гуцало Є. Знак Хіви // Літературна Україна. — 1995. — 3 серп. — С. 5.

² Конквест Р. Жнива скорботи. — К., 1993. — С. 99.

³ Див.: Вінниця: злочин без кари. — К., 1994. — С. 333; крім того, див.: Великий терор на Хмельниччині. — Хмельницький, 1997. — С. 270; Старів С. Страта голодом. — К., 1997. — С. 251; Куліш А. Геноцид. Голодомор 1932. — 1933. Причини, жертви, злочинці. — Полтава, 2000. — С. 88; Політичний терор, тероризм в Україні. — К., 2002. — С. 949.

⁴ Волкогонов Д. Маршал Ворошилов // Октябрь. — 1996. — № 4. — С. 164.

⁵ Уралов А. [Авторханов А.]. Народоубийство в СССР. Убийство чеченского народа. — Мюнхен: Свободный Кавказ, 1952. — С. 69.

⁶ Якубов Ф. Память о добром или «Добро без корней не прорастает». — У кн.: Память о Добром. — Симферополь, 2004. — С. 132.

⁷ Там само. — С. 12.

⁸ Бекирова Г. Кримскотатарская проблема в СССР (1944–1991). — Симферополь, 2004. — С. 330.

⁹ У 2004 р. в Криму діяло сім шкіл та 53 класи з кримськотатарською мовою навчання, вісім двомовних класів, де навчалося 3020 дітей. Кримськотатарською мовою видавалося 14 газет і один журнал. При державній телерадіомовній компанії «Крим» було утворено національні редакції кримських татар, болгар, вірменів, греків і німців. Із загальної кількості ефірного часу (10,5 години) на передачі для кримських татар припадало 27 відсотків. Щодня в ефір виходила передача однієї з національних редакцій. Найближчими роками передбачалося відкрити ще 34 школи з кримськотатарською мовою навчання. Національні кадри одержують підготовку в Сімферопольському державному університеті, Кримському державному індустріально-педагогічному інституті, Сімферопольському педагогічному училищі.

¹⁰ Білозерова Л. Куди провалився тендер на «Вервольф» // «Урядовий кур’єр» від 10.08.2004 р.

¹¹ Погрібний А. Чи браття «братья славяне»? // Літературна Україна. — 1998. — 5 берез. — С. 7.

¹² Базлюк А. Кто развеет мифологический туман? // Волконский А. Историческая правда и украинофильская пропаганда. — Донецк, 1998. — С. 4.

¹³ Там само. — С. 4.

¹⁴ Там само. — С. 57.

¹⁵ Там само. — С. 63.

¹⁶ Там само. — С. 3.

¹⁷ Див: Миллер А. Сайт http://www.ukrhistory.narod.au/texts//miller-za.htm.

¹⁸ Затулин К., Севастьянов А. «Дружба, сотрудничество и партнерство» между Россией и Украиной. Два года спустя после обмана в прошлом веке // Независимая газета. — М., 2001. — 31 января.

¹⁹ Погрібний А. Ці неонаці — з України //Розмови про наболіле, або якби ми вчились так, як треба… — К., 2000. — С. 218, 219, 221.

²⁰ Дзюба І. Україна перед сфінксом майбутнього. — К., 2001. — С. 20.

²¹ Див. детальніше: Черненко А. Українська національна ідея. — Дніпропетровськ, 1994. — С. 58–60.

²² Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? — Львів, 1997. — C. 349.

²³ Тимошенко Ю. Украина: 1991–2004? Тезисы о национальной измене // Вечерние вести. —2004. — 23–29 квітня.

²⁴ Mokry W. Rusyfikacja Ukrainy i twо˜rcy ukrain˜skiego odrodzenia w XIX wieku (zarys problematyki) // Slavia orientalis. — Krakо˜w, 1992. — T. XLI. — N 2. — S. 89 і далі.

²⁵ Див.: Парламентське правосуддя. — [Передрук зі «Свободи«] — 24. XII.2004 р.

²⁶ Шлемкевич М. Галичанство. — Львів, 1997. — С. 87, 88.

*Авт. — сучасні московитські українофоби записують до грона московської культури тих українських митців, які після 1917 р. боролися з більшовицьким режимом або, не сприйнявши його, подалися на Захід в еміграцію, — це В. Хмелюк, О. Грищенко, М. Андрієнко-Нечитайло, І. Бабій та багато ін. Їм московитські українофоби відмовляють у праві бути речниками української культури.

*Уривок з вірша Маяковського «Борг Україні» у перекладі Л. Первомайського. За виданням: В. Маяковський… Ода революції. — К.: Дніпро, 1968. — С. 199–200.

* Алієнація — відчуження

МАРМЕЛАДОВИЙ ПРИСМАК «СЛОВ’ЯНСЬКОГО БАЗАРУ»

Так звана слов’янська під московським патронатом єдність-комуналка має релятивний характер. Жуйка розтеклася з першої половини 90-х рр. і набула статусу «слов’янського базару». Слов’яномармеладовий торт виявився згірклим продуктом демагогічних московських марень про триєдиність («верховенство—православіє—народоугодливість»), про панування Москви від моря до моря із заходу на схід і з півночі на південь. Цей торт подається у вигляді десерту культурної еманації, що, попри азарти розгнузданої московської жовтої преси, ніби пригашує політичну убогість імперського мислення й економічну відсталість, виопуклюючи, однак, стан постійної кризової ситуації й максимально низький прожитковий щабель життя населення усієї федерації.

«Слов’янський базар» — це паралітик духовної злидоти, що спекулює на амбіціях попсової номенклатури. «Слов’янський базар» фокусує норму виживання фізичного культурного каліки і мистецького невігласа в умовах, коли сучасна цивілізація пропонує варіанти безмежних кореляцій на шляхах державного самоствердження й зростання координат свобод, — це виживання, припудрене гаслами слов’янської неповторності, читай: московського месіанства, московського особливого характеру, а насправді час показує, що король голий.

Хочете «слов’янського базару»? Мешкати в комуналці московського резервату, де homo homini lupus est, у вимираючому селі, де нема що і за що купити, де єдиною «світлиною» є тягуча хмільна брага, від якої дичавіють поголовно зачумлені дурманом чоловіки, жінки, діти? Хочете культури браги? Хочете культури «триповерхового мату», що вимощує фундамент «щирих» відносин між індивідами імперського московського соціуму? Не бачите цю культуру «мату», цинічної скабрезності на TV, радіо, у промосковській пресі?.. Хочете кров’ю дітей відстоювати свободу Московитії на Курилах, у Чечні, в Іраку чи деінде на Близькому Сході?..

«Минуло шість років після розвалу СРСР, а Росія так і не визначила свого місця у світі[…], яка будучина чекає усі уявні квазиміждержавні союзи типу СНД, Митного союзу (чи це «союз чотирьох»?), російсько-білоруського чи то союзу, чи чогось там іще?..

В одну річку не увійдеш двічі. Не варто сподіватися, що повернеться усе на круги своя. Росія знайде своє місце у світі, свою мету і суть. Не будемо втішатися: нова Росія не буде подібна ні на Росію радянську, ні на Росію дореволюційну[…]»¹, — на поверхню з волі повелителів виплило кволеньке дитя, що млямкає про слов’янську єдність росіян, українців і білорусів, пропонуючи еліксир «слов’янського базару», присмажений на згірклій олії есендівських кислиць.

Якщо господар дбає про власну господарку, то можна йому допомогти. Якби господар виявив хист і любов до праці, то можна за ним або з ним іти. Якщо господар виявився мудрим, та можна повчитися у нього. Таким господарем в очах народів світу виявляє себе Європа. Московитія вдає, що цього нема, і прагне, аби цього не було. Пощо Європа? Є — Москва! Де там, одна слов’янофільська балаканина, ресторанний белькіт, коли відчуттю ясно: до праці на полі людину есендівського ґатунку не тягне! Прагне слов’янофільська панславістська людина пожити легко, але не за рахунок власної праці. На перших порах з позичок, потім — з обіцянок, далі — з видумок про есендівський рай і ще далі — про московський обов’язок рятувати московитсько споріднених і близьких (читай: сніданок в Абхазії, обід в Чечні, а вечеря у Таджикистані). Тоталітарний Кремль завжди наживався на чужій біді!

Поспішайте на «слов’янський базар», де замість джерельної води вип’єте згіркле, затхле, з багнюки безкультур’я цідиво, — це в умовах сучасної боротьби за екологію, духовні цноти і родинні чисті відносини, що їх сповідує цивілізований світ.

О, ви не знаєте, що таке «слов’янський базар» у московському соусі! І задля вашого спокійного життя, здоров’я — краще вам його не знати.

О, ви не знаєте, що таке «слов’янський базар» — раз і навіки скроплений кровію безневинно замучених, від перших концтаборів на сибірських широтах до сучасної гордої Ічкерії!

«Слов’янський базар» став для московських диригентів справді поганою сценою, бо на ній оркестр втратив почуття музичної цільності. Струнні політикани ведуть одну мелодію, а духові генерали іншу — втрачена гармонійна єдність, втрачено вартісні критерії, бодай завершити тему в злагодженому ключі, але нема на те ради, бо нема вправного диригента і такого ж оркестру. «Слов’янський базар» є поганим оркестром, який ніколи не може бути зібраний докупи: він приречений на дисонанси кремлівських сольних перших скрипок.

«Слов’янський базар» — ідеологічна обгортка для СНД. Це спроба реанімації колишнього колоніального духу. Це ще один — і то усі бачать — невдалий крок братання під залатаним дахом, де «молодші брати» повинні коритися волі «старшого брата».Але послухаймо мудрих: «Зовнішня політика Росії загалом і політика держави стосовно СНД нагадує марсіанські канали. Суперечки на цю тему, а тим паче спроби серйозного аналізу невмолимо перетворюються на дослідження інтересів різних російських організацій — міністерств, корпорацій, банків тощо — стосовно тієї або іншої держави, або міжнародної проблеми. Так і буде доти, доки російська держава не стане направду державою[…].

Російські війська у Таджикистані залишилися після розпуску СРСР з тих самих причин, що і в інших країнах колишньої імперії. По-перше,їх не було куди і за що вивезти. По-друге, у Міноборони й Збройних силах, як таких, і досі немало людей, які вважають розпад Союзу тимчасовим зигзагом історії.

Армія сьогодні — це гори зброї і сучасного безконтрольного постачання. Якщо уже в самій Росії навести порядок у військах неможливо, то що казати про частини і підрозділи, які опинилися за кордоном. Вони — ідеальне поле для діяльності злодіїв та аферистів […]. Група російських військ у Німеччині, наші частини у Закавказзі, в Придністров’ї, на Північному Кавказі, у Центральній Азії демонстрували приклади тотального розчарування усього і усім, повного падіння дисципліни і моралі»². Аналітики писали про цей, поза здоровим глуздом, бедлам більше ніж шість років тому. А що змінилося за цей час у агресивному Кремлі? Донині залякують світ зброєю, трубадурять про славу «отєчєственного оружия», перекидають війська з однієї країни в іншу — демарш імперського загарбницького характеру. Новий курс на озброєння, виховання народу в дусі агресії, нездорових загарбницьких інстинктів. Псевдовожді брязкають зброєю, позують у шоломах військових пілотів перед телекамерами, хизуються на підводних човнах або стратегічних бомбардувальниках.

… Що таке інформаційна «четверта влада» в наші дні і що є інструментом руху або деградації цієї влади? У порівнянні з початком 90-х рр. інформаційна гравітація українського державного механізму початку третього тисячоліття виглядала кволо, анемічно, з явними ознаками інтелектуальної лейкемії. На перших етапах державного самовивільнення від московської узурпації інформаційна система України відзначалася пружністю, ефективністю дії. То було не до смаку Москві, і в найкоротші роки імперіалістичний капітал північної столиці цю систему приборкав, задушив і дію впливу звів нанівець. Залишилися могутні острівці на кшталт «Дзеркала тижня», опозиційних «ВВ», «Грані плюс», «Без цензури», кременчуцького, за редакцією Т. Просяник, «Інформбюлетеня», «Українського Слова», «України молодої», «Сільських вістей» і ще кількох газет…

Отже, зросла роль імперської московської попбульварної, а водночас трансформованої під нові хисткі українські умови традиційної московської захланно-брехливої преси, єдиним правилом якої було і є завоювати, приборкати слабкий, без фінансової державної підтримки український пресовий ринок. А водночас збільшилося число місцевих продажних, куплених на кремлівські гроші газет, число продажних радіо-телевізійних каналів з чужинською ментальністю і орієнтацією. Тактичний маневр московських провокаторів був здійснений у найкоротші терміни, і це на наших обріях було початком зради національно-державних інтересів тих бюрократичних відомств, що мали призначення відповідати в Україні за політику підтримки національного інформаційного простору. Де там натяк на якийсь захист, опертя, стримання імперського тиску; перед бездарними вихилясами бездарних проводирів з Банківської, керівників у Кабміні, Верховній Раді пасували одна за одною національні газети.

Натомість, як стебла в товщі гудрону, пробивалися зразки московської інкрустації типу «Известий», «Комсомольской правды», «Труда», «Правды», «Московского комсомольца» і т. д. і т. п., — прорвало греблю крізь чиновницько-бюрократичне сито України нахабне лужковсько-лужниковське «бей хохлов, спасай Россию».А тут свої місцеві фарисеї з гаслами юд, що за 30 срібляників готові мамою з татом торгувати, почали торгувати демократичною Україною, — це вони, піховшеки і подібні до нього іскаріоти, були у «змові проти Георгія Ґонґадзе та інших»³. Було, хлопці, було! В одних на столі канапки з червоною ікрою, а в інших — колючі дроти перед очима, що вгризалися в закривавлені пальці, колюче стерня — то знак історичної пам’яті.

Одна за одною, за обставин знекровленого національного бізнесу і в умовах корумпованої кон’юнктурної влади з Банківської і сплетеного з нею тиску московських фінансово-наступальних структур, зникали, агонізуючи, українські газети, такі як «Культура і життя» чи «Літературна Україна», що чесно слугували правді України.

Один за одним відходили в небуття наші часописи, знекровлювалася ідея української інформаційної вітальності. Газетні кіоски заполонила третьо-чотирисортна московсько-агресивна аморальна друкована продукція, що має стовідсотковий далекий рахунок: «бей хохлов!».Тотальний наступ на українську ментальність триває далі, не потрібні при тім валуєвські циркуляри.

Бананові держави мають імпортований інформаційний простір, встелений модулями розбещеності, антихристиянської моралі, розпусти, насильства, розбрату, зневіри, расизму. Перед з цього огляду вела найбанановіша серед інформаційно залежних постколоніальних держав — Україна. Кожен нахабний Лужков і тіньовий Чубайс у ній втішалися авторитетом, виступали такими собі гурманами, і кожен претендував на роль псевдопророка, інформаційного екстрасенса: череда повинна знати своє місце в хліві. Надій на просвітлення не було жодних. Путіни шинкують, бродить московський інформаційний хміль…

У шанованому журналі «Звезда» кілька років тому було надруковано приватне листування батьків з дітьми. Батьки замешкали після війни в одному із західноукраїнських містечок, а діти проживають у Санкт-Петербурзі⁴. Авторка публікацій Олена Лактіонова, без жодного коментаря, лише з двома абзацами вступу «Не дай Бог жить в переломную эпоху», передрукувала ці листи за період з 21 травня 1986 р. по 4 березня 1996 р. — період, означений кардинальними змінами в житті людей: розпадом Радянського Союзу і утворенням держав, які колись за царської Росії або за період після 1917 р. були включені до штучної імперіалістичної системи, названої «дружбою народів». Автори листа, старі люди, ветерани війни, комуністи, росіяни, ясна річ, не сприйняли революційних зрушень, що ними були охоплені з кінця 80-х усі міста і села України, не кажучи про демократичні зміни, які настали і призвели також до величезних суспільних перетворень на територіях Російської Федерації.

У буремні тижні української Помаранчевої революції була така сама розгубленість людей, переважно старшого покоління, які тішилися совковими ілюзіями, з одного боку, — і величезний ентузіазм народу, втомленого від захланного павутиння з Банківської, з вимогами демократичних змін і свобод, — з другого. Уся московсько-кремлівська преса, телебачення, радіо, з легкої руки Путіна, розпочали істеричну, шизофренічну кампанію проти помаранчевої демократії, перекручуючи події, факти, вводячи навмисне в оману мільйони співгромадян Росії (пам’ятаєте? — було таке з атаками на балтійські свободи, грузинські трояндово-революційні зрушення). Не змінилася, не зрадила своїй продажно-шовіністичній тактиці російська преса. Вільна Україна їй — кістка в горлі!

Але повернімося до публіцистичного жонглювання Лактіонової.

Коли читаєш наведені авторкою листи, подумки спадає: пощо їх друкують? Для чого і кому вигідне психологічне нагнітання навколо усього, що діялося в Україні перших років незалежності? Чи не досить цієї антиукраїнської інтонації, яку щодня чуєш зі сторінок московських газет і журналів? Чи в умовах того самого СРСР можна було декларувати свої незгідливі погляди з «основним курсом»? І чи не можна тлумачити цю вихоплену з контексту соціальних перетворень перехідної доби приватну епістолярію як безпардонне втручання, цинічно завуальоване несприйняття ідеї розбудови України як самостійної держави?... Чи, може, витерти рукавом зарюмсаного носа і чекати далі, коли Лактіонова та іже з нею знову прийдуть «визволяти» нас від самих себе? Україна — від 1991 до 1996 — не те саме, що Москва — від 1991 до 1996 рр. або, скажімо, Москва — від 1917 до 1922 рр., коли народилися концтабори і здійснювали свій шабаш чекісти над жертвами у катівнях.

Вчитаймося в листування, яке подане в журналі російською мовою (звісна річ, для «об’єктивізму» в журналі, без коментарів), а тут перекладено на українську повністю за текстом:

«5.III.90 р.

Купиш (будинок, тобто приватизуєш його. — О.Ф.), а потім тебе виженуть, як у Вірменії чи Азербайджані, і не буде ані будинку, ані грошей. У нас тут також починається щось подібне. Кожної неділі на стадіоні «Шахтар» у Червонограді проходять мітинги, і також чути вигуки «Україна для українців! Москалі, забирайтесь до Росії». Батько їздив на один з таких мітингів. Усі промовці вимагали самостійної України, щоби були окремі від інших гроші, щоби була своя українська армія, — загалом наслідують Прибалтику. Всюди уже висять прапори жовто-сині і вгорі тризуб. У Львові збирають гроші з населення на пам’ятник Степану Бандері: він для них національний герой. Сам Лебединський (сусід авторів листа. — О.Ф.), хоч і хохол, але із Східної України, отже, ці бандери їх своїми не вважають і також називають «москалями». А що, як якийсь бандера недобитий заллє пельку самогоном, візьме сокиру і піде бити москалів. І ніхто не заступиться, і винуватого не знайдеш.

[...] Тепер такий тривожний час. Непередбачуваний. Нічого не відомо, що може статися і що буде далі»⁵.

«23.V.90 р.

Ти би послухала і подивилася по телевізору, як проходить перша сесія Верховної Ради Львівської обл. Дивишся, і не віриться, що усе це відбувається в Україні. Здається, що усе це відеозапис, здійснений в якійсь буржуазній країні, де нема жодного члена партії, де панують свавілля і анархія. Усі депутати справді безпартійні (інакше їх би не обрали) і відкрито домагаються, щоби Львів став, наче острівець, вільним і незалежним містом в Україні. Більшість депутатів — колишні поляки, і тому хочуть, щоби Львів відійшов до Польщі. Вони навіть уряд Києва уже не визнають. Київ, наприклад, не дозволяє вивішувати жовто-сині прапори, а по цілому Львову і у нас усюди вони розвішені. Та ще з тризубами, з якими ходили бандерівці в часи своєї влади»^6.

«Минулої неділі наша новообрана селищна влада була залучена до присяги і благословлена батюшкою. Перед селищною радою встановили мікрофони, стояли на даху новообрані депутати, був запрошений ксьондз, а люди стояли з дітьми — на вулиці, з колясками, виряджені. І ось батюшка співає молитву, а люди усі підспівують і хрестяться, як у церкві. Потім почали усі виступати: і обраний голова, і сам батюшка, і з натовпу. На даху селищної ради поруч з держ. прапором України повісили національну символіку — жовто-синій прапор з тризубом […]. У сесійному залі замість портрета Леніна повісили Шевченка, розвісили довкола вишиті рушники, серветки — зробили не зал, де проходять сесії, а житлову кімнату. У нас в Україні діє блок «Рух» («Движение»)»⁷.

«19.Х.90 р.

Натюша, ти пишеш, що про це, як у нас у Червонограді демонтували пам’ятник В. І. Леніну, писала «Литературная газета».А ти не могла б мені, якщо можна, прислати цей допис? Адже у нас тут великі дебати з приводу цього демонтажу. Нашого батька і ще кількох осіб комуністів-ветеранів ВВв делегували до Києва до Голови Верховної Ради України Кравчука. Вони хотіли, звичайно, просити залишити цей пам’ятник, адже це наша історія, для чого таке варварство? […]. Ці бандерівці тепер так підняли голови, що ця поїздка могла бути для батька небезпечною: ах, сказали б вони, ти москаль, комуніст, на нас скаржитися до Києва їздив, пам’ятник своєму Леніну просив залишити? […] Тепер стоїть голий постамент. Кажуть, вони хочуть ставити там пам’ятник Шевченкові. Він у них тепер цар і бог. Всюди знімають портрети Леніна і замість них вивішують свого Шевченка. І навіть на мітингах або якихось збіговиськах теж виходять з портретом Шевченка. Адже він у своїх творах закликав гнати москалів з України, ось вони йому і б’ють поклони. Він у них тепер замість ікони і до місця, і не до місця. Навіть коли організовують хресні ходи, то поряд з іконами несуть вбраного рушниками свого Шевченка, навіть незручно якось»⁸ .

«28.Х.91 р.

У нас тут повне відокремлення, тобто Самостійність, хочуть кордони закрити на замок й поставити людину з пістолетом. Будемо обирати свого Президента. Ти ж знаєш нашу маму […] лається на весь голос. Я сиджу на кухні, читаю газети, а вона так кричить, мені усе чути. Особливо, коли виступають кандидати у Президенти. Особливо вона лютує стосовно Чорновола. Вона його терпіти не може. У, Чорний віл, кричить, бандера недобита! Куди ти лізеш?! Він у тюрмах сидів, кричить, куди його там у Президенти?! Повилазили з усіх щілин! І плює в телевізор»⁹.

«25.V.92 р.

Ми тобі писали, що у нас з 1 листопада ввели в обіг купони. Місцеві дотепники почали розшифровувати це слово так: комуністи України продовжують обманювати народ. Все одно в уряді України в основному колишні комуністи, які дуже швидко перебудувалися і перефарбувалися. У нас їх називають «комуняками»¹⁰.

«24.IХ.92 р.

Ти ж знаєш, вони тут усі їздять в Польщу і Румунію, везуть електротовари і ще багато іншого , усе це там продають і привозять гарні долари»¹¹.

«28.VII.93 р.

Продукти в магазинах дорожчають з кожним днем. Кінець цьому колись буде чи ні? Напевно, скоро, як у Польщі або в Італії, будуть мільйони. [...]

Ось який віршик склали на українських депутатів. Я їх називаю не демократи,а «дерьмократи».Адже кожен лізе туди тільки з метою поживитися, а на народ їм наплювати. На народ завжди усім наплювати, тільки виїжджають на його спині. І кожний з них, виходячи на трибуну, обов’язково проголошує: «Слава Україні!»

Це не важко, щоб сказати:

«Слава Україні!»

Працювати не хотять,

Тільки п’ють, як свині»¹².

«29.ХII.93 р.

Хохли все лаялися, говорили, ось будемо жити окремо, у нас буде повно цукру. Росія ніби відібрала у них увесь цукор. Тепер відокремилися, живуть самостійно, а цукру, як і раніше, нема.

[...] Через економію електрики тимчасово не працюють лазні, пральні, перукарні. У Червонограді уже почали на ніч вимикати світло в будинках»¹³.

«11.III.94 р.

Ти, напевно, тепер через дорожнечу транспорту у гості не дуже-то наїздишся? Ось що понаробляли!»¹⁴

«2.VII.94 р.

Мама сидить тепер як на голках, боїться, що почнеться бійка. Хоче в Росію. Правда, поки тут усе тихо»¹⁵.

«15.V.95 р.

Так багато одержав привітань батько до 50-річчя Перемоги. І з Уфи, і від вас. Тільки тут, у Львівській обл., цей день ніяк не відзначається, бо 8-го числа вони відзначали день скорботи за вбитими бандерами і солдатами УПА. А 9-го для них свята нема, вони його не визнають, вважають нас, усіх росіян і усю російську армію окупантами. [...]

У нас тепер дуже популярною стала пісенька, її часто навіть передають по радіо: «Бачите, плачу: хліп, хліп, дайте на хліб».Дожилися! Зате «незалежна» Україна. Усюди такий кавардак, непорядок, просто жах. Молодь постійно їздить на заробітки то до Німеччини, то до Польщі, то до Росії. Привозять по 150–200 доларів […]. Ось яке життя настало — не віриться, що усе це відбувається у нас і з нами. Ціни такі високі, що не вкладається в голові. Я з цими нулями просто путаюся»¹⁶.

«4.III.96 р.

По телевізору нічого про Росію не передають, гонять багатосюжетні закордонні фільми. Ось мама і засумувала за батьківщиною. У Терпонільскій обл. ОРТ показують, у Прикарпатській показують, тільки у нас у Львівській не показують. 8-ме березня і 1-ше травня відмінили, зняли усі пам’ятники Ленінові. Поміняли усі назви вулиць. У Червонограді і у Львові є навіть вулиці Степана Бандери і Джохара Дудаєва — вони для них національні герої [...]. Що роблять з народом. Ото насправувалися Єльцин і Кравчук. Скоро мають запровадити якусь гривну»¹⁷.

Чи не є епістолярій старих людей з донькою — епістолярій без коментарів — отим красномовним виразом ідеї, якою перейнята з того самого журналу стаття «Граждане, неграждане и фарисеи» Ф. Наріци: «Розпалювання ворожнечі і ненависті між народами — крок не тільки аморальний, але й за існуючим кодексом кримінальний»¹⁸?! У тлумаченні Ф. Наріци мова йде про те, як сучасна Латвія «розділена на «громадян» і «негромадян», простою мовою «негрів». Негри — це біля півмільйона російськомовних постійних жителів Латвії»¹⁹.

Я далекий, щоб мати моральне право втручатися у справи литовські, латвійські, естонські, хоча демократичними процесами Литви, Латвії, Естонії я щиро був захоплений як громадянин: у цих країнах передусім подбали про порядок і добробут. Звичайно, українські справи, шлях долання старих стереотипів і формування нових громадянських цінностей в Україні Оленою Лактіоновою викривлені і спотворені через форму так званої «нейтральної» подачі листування. Віє від них модним сьогодні у Росії стереотипом «розпалювання ворожнечі і ненависті…» тощо, і це прижилося рясно на сторінках новітньої російської преси. Ніякої правди, жодного об’єктивізму… На вороному коні галопує шовіністична пропаганда і агітація. У білій фаті хизується агресія типу «в Індійському океані стати військовим чоботом».

То ж не розпалюйте ворожнечу, не сійте, панове, етнічний розбрат, не роздмухуйте вогонь расизму!

Українське — погане, недосконале, в Україні затискують російську мову і культуру, в Україні… є націоналізм (читай: любов до своєї, отчої землі), — багато «проповідників» подібного типу розплодилося в сучасній Московитії, їхні крики і ґвалти скеровані якраз до того примітизованого психозу, що сьогодні «спрацьовує» на побутовому рівні черг і автобусних суперечок; а у команди збанкрутілого президента Кучми ( і насамперед у його зятя Пінчука) одна була турбота, одна мета — красти далі, що не розкрадено: заводи, землі, будинки, кораблі, літаки, дурити людей, обкладати їх податками, фіскальними циркулярами.

Самостійна Україна, ідея добросусідства, злагоди, миру, дружби між народами закладені у первні існування держави. Жоден постріл з української гвинтівки не був здійснений з каральною місією. Жодна військова частина не випробувала зброї на мирних жителях.

Демократична Україна першою вітала трояндову революцію в Тбілісі. Мабуть, кучмівському офіційному Києву вона була не до смаку. Офіційний Київ жив перелицьованою мораллю совіцького простору, зберігаючи за собою формулу більшовицької автократії… Минулося… З берегів помаранчевого Дніпра Україна шле вітання витязеві Грузії п. Михайлові Саакашвілі і як надійний міст простягає руку дружби.

Нас із Грузією єднають демократичні перетворення, хай на перших порах з напругою м’язів і волі. Грузія вистояла свободу і до неї зі свободою поспішає Україна.

Україна і Грузія — держави з тисячолітньою історією, культурою, релігією. Вони зближені волелюбним духом, настроями дружби, щирого братерства, гостинністю, відкритими поглядами і добросусідством. Дерзновенна мрія позбутися наказів, розпоряджень, порад кремлівського «Мишки» нас збратала, поріднила вкотре.

Грузіє, тобі сьогодні важко! Нелегке ваше трудове життя, браття й сестри грузини. Але ти дорога нам, Грузіє, близька, зрозуміла, зростаєш на нових щасливих обертах демократичної Долі. У нас одна значуща мета, ясна попереду дорога, щасливий момент історичної спокуси почувати себе вільними серед вільних, — не в рабських поклонах, не з рабською пригніченою думкою, а з блиском очей, щасливою усмішкою, тверезою думкою творити демократичне суспільство.

…Московська бюрократична демократія закінчується там, де починається територія України, де українці виборювали упродовж багатьох століть і виборюють по нинішній день право українців на незалежну самостійну державу і культуру. Зрештою, таке право виявляли усі сусіди і близькі Україні народи, які на власній шиї відчули мотузок інтернаціоналізму, що нав’язувався впродовж ХХ століття стратегами Москви.

Немає підневільної волі — як немає підневільної дружби. Ніхто не замінить батька і матір. Спершу захопити чужу територію, заполонити автохтонний на цій території народ, а відтак нав’язати полоненим «братам» волю і диктувати їм права та закони, норми поведінки, які нібито мають історично об’єктивний характер, — ось віковічна внутрішня і зовнішня політика нападників, в першу чергу імперської Москви, стосовно України.

Українців треба примусити полюбити стиль підневільної залежності, — цього силовими методами домагалися від України кремлівські автократи. З більшовицькою затятістю вони виробили найпідступнішу, найжорстокішу систему впливу на людську свідомість, не церемонилися з нацистсько-більшовицькою жорстокістю знищувати мільйони невинних людей, відправляти їх на муки в концтабори, і про це уже написано немало різними мовами. Адже мали московські «лицарі демократії» мету — знекровити поневолену націю, вбити і викоренити найменший вияв людської волі і спротив рабській покорі. Чи не є це нацизм?! Була ця мета цілеспрямованою. І здійснювалася системою витонченої ленінсько-марксистської «наукової» демагогії про братерство культур, спільний народ, спільну колиску слов’янських народів, дружбу поневолювачів з поневоленими.

Поєднання інтернаціоналізму з національною свідомістю — річ неможлива, розуміння цього свого часу вистраждав Володимир Винниченко, намагаючись служити радянській владі і вірячи в ідеали соціалізму. І зболений сумнівами, що його бажання увійти в контакт з Москвою билися як горохом об стінку, він писав: «[…] руський високодержавний націоналізм є ворог небезпечний… Руський шовінізм […] весь час вимагає від керівних центрів собі жертв українцями […]. Щоб бути справжнім інтернаціоналістом, треба, значить, перестати бути українцем, білорусом, грузином (а німцем, французом, англійцем і т. д. можна бути, будучи інтернаціоналістом, чи теж для цього треба бути руським?). Ось через те він і намагається весь час зробити з мене контрреволюціонера, ворога соціалізму та комунізму, він не вірить і не хоче вірити, що можна бути і щирим комуністом, і свідомим українцем»²⁰.

Великодержавна модель імперії стара. Вона зводиться до красивого життя за рахунок визиску інших. Ця модель спрацьо-вує у вигляді баєчки про рай, який приносить завойовник підневільним народам. Найбільшою облудою, що її вигадала для українців радянська система, був трудодень. Москва з селян зробила рабів, аби легко корилися чужій волі; сильних волею, розумом чіпких згноїла в концтаборах і вивела породу довгоносиків. Москва домагалася знищити українське село як стрижень національної ідеї, коріння могутнього колись дерева — і це ціною неймовірних наруг, катувань, вбивств, насильницьких депортацій їй вдалося частково здійснити. Основа вільної незалежної України — відроджене українське село і щасливі, працьовиті селяни у ньому!

Московська модель «слов’янського базару» в культурі зрошена бацилою інтернаціоналізму, розмиває уявлення про рідну землю, перекручує об’єктивне буття народу в історико-культурному зрізі. Вона слугує тому, аби протягти думку, що культура Москви продукує первинне. Ідеологема «базару» на примітивному побутовому рівні важлива для ролі і значення московських «кавеенів», примітивних шоунад, сумнівної попси, панславістичних клоунад, євроазійських політичних мізансцен, а на глибшому аналітичному зрізі — це міфи про одну колиску, місію «старшого» і «молодшого братів». Культура Київської Русі однозначно приписувалася Москві, починаючи з ХІХ ст. Так народжувався панславістичний міф про виняткову місію Москви стосовно культурної еволюції «молодших братів». А щоб не рипалися, то усе, що не пасувало Москві, викорінювалося, затискувалося або перелицьовувалося згодом на московський кшталт, ставало московським, себто інтернаціональним. Звідси — офіційні оплески покручам, перевертням, хамелеонам та приниження, історичне замовчування, викривлене тлумачення сенсу життя патріотів, справжніх демократів, що в хронологічній перспективі винесли на раменах ідею незалежної України і самодостатнього розвитку культури її народу. Мазепа донині Москвою не прощений, а Петлюра далі залишився ворогом.

Амбіційний віщун Олександр Солженіцин чимало сторінок присвятив російсько-українським стосункам у галузі науки і культури. Була певна закономірність в його писаннях: що відчутніше вростання України в коріння власної державності, яка має — хочуть цього чи не хочуть наші доморощені академіки разом з кремлівськими — свої тисячолітні числення, то активніше «пророк-демократ» відстоював імперську тезу «слов’янського базару», то більшав його спротив до незалежності України. Ми повинні погодитися, що точка Солженіцина була реальною у координатах захисту імперської доктрини «єдіної і нєдєлімої».

Класичною в апологетиці «слов’янського базару» можна вважати брошуру Солженіцина «Как нам обустроить Россию», що, як справедливо відзначила польська преса, ясно показала: Солженіцин стоїть на сторожі Всеросії. Каткови XIX ст., котрі вірно служили царю і поліції, у ХХ ст. набули якісної трансформації у подобі Солженіцина — повернути хід історії назад через шовіністичні ідеї імперської загарбницької політики. І це творилося наприкінці ХХ ст., готуючи ґрунт для покручів з України.

Перекручуючи об’єктивний розвиток історії та культури, Солженіцин виступив русифікатором чистої проби.

Він обґрунтував власні чорносотенні позиції в інтерв’ю журналові «Форбос», підсумовуючи враження від тих національних зрушень, що відбулися у незалежній Україні. За його спостереженнями, виявилося, що толерантна Україна загарбала автохтонні російські землі, в його розумінні — це 8–10 російських областей²¹. За Солженіциним Царство Польське і Фінляндія теж чисто російські.

Але глянемо далі, до чого добалакався Солженіцин. 25 мільйонів етнічних росіян (знову на світ виповзають арійські теорії про чистоту крові) за 24 години потрапили в становище «нєжєлатєльних іностранцев» — «в мєстах, гдє іх отци, дєди, прадєди жілі іздавна, даже с XVII вєка, іх прітєсняют в служєбном положєнії, подавляют іх культуру, образованіє і язик!».Ми бачимо, що брехня збаламутила пам’ять Солженіцина.

Що одвертіше виступав Солженіцин, то очевидніше ставало, що його слова з правдою розходяться. Процитуємо ще одну філіпіку святителя призабутої імперії, аби побачити, як залежало йому ствердити своє імперське пророцтво і переконати людей про націоналістичні амбіції українців. «Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках української мови, люблю її культуру, щиросердо бажаю усіляких успіхів Україні — але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення (?) російських областей. І — не у вигляді «великої держави», на що українські націоналісти поставили ставку: вони очолюють і являють культ сили (? — О.Ф.), настирливо видувають із Росії образ «ворога», раз у раз проголошуються войовничі вигуки , і в українській армії ведеться пропаганда (?—О.Ф.) про неминучість війни з Росією. Великодержавний стан будь-якої країни спотворює обличчя народу і шкодить йому. Я ніколи не бажав великодержавності для Росії (і не бажаю Сполученим Штатам) — не побажаю і Україні. Вона не винесе навіть культурної задачі: у сучасних її кордонах 63% населення вважають своєю основною мовою російську (утричі більше, ніж там етнічних російських земель — що це за арифметика у пана Солженіцина?) — і треба їх перевчати на українську? А саму українську піднімають на міжнародні висоти і потреби. Це задача — не для одного покоління».

Покручі з України вчилися у Солженіцина. Він у них за духовного батька, словом пророчим вів отару за собою. Куди хотів завести? Слід, на його думку, створити об’єднання в одну державу трьох слов’янських республік і Казахстану на додаток («а усі інші республіки — відпустити»). Врахуйте, яка термінологія: тримати і відпускати, карати і милувати, але коли йдеться про Україну, то краще не відпускати.

Москва створила для Росії чимало проблем. Вони зростали роками. Хоч як будете бити кулаком об кремлівський стіл, на добре не складеться. «…Повертаючись до росіян — доки не стануть автентичним суспільством, до тих пір ситуація не стане кращою. У Росії досі суспільство не усвідомлює, як може існувати демократія?» — інтерв’ю варшавської газети «Жечпосполіта» з відомим російським письменником Володимиром Биковським означило переконання інтелектуала про втрату росіянами шляхів до демократії, цивілізованих методів співпраці з іншими народами, і в процесі бесіди вияснилось, що для Росії «потрібний внутрішній психологічний перелом в кожній людині. Кожен повинен відчути себе громадянином, а не підлеглим цієї країни. На жаль, росіяни досі не відчувають себе громадянами, членами громадянського суспільства. Доки це не станеться, доки не народиться суверенне суспільство — жодних змін на краще у Росії не відбудеться»²². Погляди Биковського, звичайно, відмінні від позиції тих, хто виявляє намір «обустраивать Россию» під одну шеренгу слухняних, покірних.

Московська бюрократична ідеологема має давню, усталену позицію поглядів на Україну. Кожен за умов демократії може думати, як хоче, і що хоче, говорити. Але для американця є святим поняття прапора і гімну. Для німця, француза, англійця — теж. І для росіянина — сміємо думати, теж. Солженіцин відмовляє в цьому праві Україні, і стосовно цього він виступає як кремлівська офіційна сила. Але ми добре пам’ятаємо, чого коштувала Україні така сила.

Люди доброї волі в нинішній, сколиханий опозиційними рухами час, беруть до уваги компас розуму і віри. Як ніколи, це відчутно стало після чорнобильської катастрофи, в час югославської і чеченської трагедії, румунської профанації з добуванням золота, що спричинилося до загибелі усього живого на Дунаї й Тисі, в час тривог на Близькому Сході, екологічних катастроф у південно-східній Азії та США.

Людство балансує над прірвою, не задумуючись, що біда понуро бродить поруч. Нехтуються віра й розум, і коли закалатає дзвін, — усі хапаються за голову.

¹ Фрейгин М. Чужая война // Новый мир. — 1998. — № 3. — С. 141–142.

² Фрейгин М. Чужая война // Новый мир. — 1998. — № 3. — С. 135.

³ Див.: Про діяльність Піховшека у виконанні «пікантних» доручень Л. Кучми // Інформаційний бюлетень. — К., 2002. — 28.XI.

⁴ Лактионова Е. Письма из-за кордона // Звезда. — 1999. — № 5. — С. 179–195.

⁵ Там само. — С. 182–183.

⁶ Там само. — С. 184.

⁷ Там само. — С. 185.

⁸ Там само. — С. 193.

⁹ Там само. — С. 186.

¹⁰ Там само. — С. 187.

¹¹ Там само. — С. 188.

¹² Там само. — С. 189.

¹³ Там само. — С. 190.

¹⁴ Там само. — С. 191.

¹⁵ Там само. — С. 192.

¹⁶ Там само.

¹⁷ Там само. — С. 194.

¹⁸ Нарица Ф. Граждане, неграждане и фарисеи // Звезда. — 1999. — № 5. — С. 176.

¹⁹ Там само. — С. 176.

²⁰ Винниченко В. За яку Україну. — Париж, 1934. — С. 23.

²¹ Див.: Всеукраинские ведомости. — К., 1994. — 19 травня.

²² Strzatka J. Rozmowa z Wladimirem Bykowskim // Rzeczpospolita. — 2000. — 29–30 stycznia.

ТРОХИ МОСКОВСЬКОГО ПРО МОСКВУ

В опублікованих Я. Гордіним документах російського генералітету від 1840 р. аналізуються і коментуються спроби тодішньої військової адміністрації царату врегулювати шляхом насильницьких переселень і розселень відносини кавказьких племен, які боролися за свою свободу. Завойований край, його облаштування поставили нову російську адміністрацію в складну ситуацію, яка могла розв’язатися лише шляхом кривавих дій. Проектуючи ті часи на кризу сучасної Москви в кавказькому та інших регіонах, проектуючи кризу політики Єльцина—Путіна в річищі вільнолюбивих прагнень Республіки Ічкерії, погоджуємося з висновками, що їх зробив співредактор санкт-петербурзького журналу «Звезда» Я. Гордін у статті «Кавказ: земля и кров»: «Великий знавець Кавказу та його історії А. П. Берже у дослідженні «Виселення горців з Кавказу» писав на початку 1880 років: «Протягом 20-ти років жоден з чеченських аулів не був переконаний в тому, що він залишиться на місці до наступного дня; то наші колони знищували їх, то Шаміль переселяв на інші місця в міру нашого просування. Завдяки надзвичайній родючості ґрунту, народ не загинув від голоду, але втратив будь-яке уявлення про зручності життя, перестав дорожити своїм житлом і навіть своєю родиною».

Історик, природно, не міг передбачити, що постійні переселення, яких зазнали чеченці у середині XIX ст., за жорстокістю і знищенням не йшли у жодне порівняння з тим, що чекало їх у столітті наступному...¹.

Голос чесного патріота! Скільки горя, трагедії зазнали чеченці! Скільки безневинної крові, скільки сліз розпуки пролилося! Скільки насильств, наруги здійснено над безневинними людьми, що мали одну біду — народитися на власній землі!

Каральний меч Москви… Він сіяв розбрат і горе народам. Він був жорстокий, безжалісний, лютував над полями, знищував міста і села, а людей переселяв у дикі сибірські простори. Так було з поляками після січневого повстання у ХІХ ст., а у ХХ ст. той меч придумав для них Катинь…

Спеціалісти з попсової літератури Микола Бурляєв і Володимир Орлов виліпили незграбну модель Пушкіна, який в розмовах з Миколою І виступає більшим монархістом, аніж сам монарх, ненавидить «безбожника Вольтера. Багато нашкодив він, і не тільки в Європі»².

Устами тих літераторів він виголошує заполітизовані тези про кавказькі народи, поляків, українців — тези, далекі від образної художності. Це тенденційно-провокаційні балачки ярмаркового штибу.

Пушкін повчає монарха: «Там, на Кавказі, ненавидять росіян, і не дивно — ми витіснили місцеві племена з багатих пасовищ [...]. Немає іншого способу їх придушити, поки ми їх не роззброїмо, як роззброїли кримських татар [...]». I говорить далі, що є засіб, який дасть змогу зблизитися з ними: «Це — проповідь Євангелія, населення Кавказу дуже недавно прийняло магометанське віросповідання. Кавказ чекає на православних місіонерів».

З Пушкіна виліпили ікону — символ царелюбства, імперського дорадництва. Його балаканина з царем про поляків — расистські перли на кшталт народоненависництва:

«Так, поляки хочуть незалежності, не розуміючи того, що географічне розташування їхньої країни — між Росією і Заходом — робить Польщу, незважаючи на її честолюбні наміри, заручницею тієї або іншої сторони. Бунтівливі керівники забувають про те, що і поляки, і росіяни — слов’яни і що незалежність Польщі віддасть насправді польський народ на послуги Франції або Англії, яким Польща потрібна як засіб тиску на Росію»³.

Перли — та ще які! — в тлумаченні українства — це вже устами Миколи І під час зустрічі з Пушкіним на алеї Літнього саду:

«Твоя поема «Полтава» — шедевр, а ти знаєш, що Петро Великий — мій герой! Вірші «Полтави» чарівні, це так гармонійно, як «Іліада» Гомера. І, до речі, ти на прикладі гетьмана України Мазепи, що зрадив Петрові, вказуєш на долю тих, хто прагне піти його шляхом...»⁴.

Майстри попсової кіносценарної технології геть заполізитувалися. Але подібна заполітизованість була і є часткою виховного процесу, вона проектується сучасними політиками, в дусі більшовицьких традицій, на усю могуть російської культурно-мистецької креативної ініціативи. Підпорядкувавши в своїх далекоглядних цілях літературу і мистецтво, політики через них виголошують антизахідні, в тому числі антиукраїнські, постулати, здійснюють суттєву для імперської психології стратегію тиску і залякування збройною силою.

Відомий російський письменник Володимир Солоухін (1924–1997) останній роман «Чаша» присвятив російській еміграції, що була приречена на вимирання й забуття, — тій еміграції, що в особах І. Буніна, О. Купріна, К. Коровіна, І. Шмельова та багатьох інших — серед них вчені, письменники, артисти, композитори — явила світові яскраві сторінки в галузі культури. Він захищає російську еміграцію й відзначає її заслуги, робить їй компліменти. Захисник ідей російської держави, письменник правдиво описує страхіття й горе, що принесли російському народові більшовики й революція.

Більшовики також перебували в еміграції, але на німецькі гроші, до 1917 р., оці, що жили в Лонжюмо, — як же їх він, Солоухін, не любить, не терпить, не сприймає, цю групку «кількох російських змовників, екстремістів, майбутніх злочинців, руйнівників і катів Росії, коли справжньою російською еміграцією ще не пахло»⁵. Як російський державник, він пише про серце Росії — Москву, Троїцько-Сергіївську лавру, про могутню Волгу, давній Новгород, Петербург, — і ці сторінки перейняті історичною правдою. Але пише, як на нього, і про «частку Росії», яка історично завжди була Україною, і в такому сенсі, очевидно, для нього було зрозумілим: «Київ — мати міст російських з його Софією і пам’ятником Володимиру-Хрестителю над Дніпром»⁶. — Стоп! Бо Київ — це вже наша українська парафія з усім історично-культурним минулим, що в ньому було в часи Русі і до Русі, в період сарматсько-скіфсько-половецьких кочових міграцій, і далі в глибину, у прачаси відкритої Хвойкою трипільської культури. Бо Київ немає ніякого відношення ані до Мурманська, ані до Уралу, навіть до Костроми. Солоухін не навчився відрізняти історичну правду від історичної легенди, як і кожний росіянин, що продукує власний патріотизм у такому ключі. Повчитися у Володимира Солоухіна, однак, треба любові до своєї віри, батьківщини, культури, зрештою престолу і монархії.

Історичне коріння сучасного імперського мислення Москви, що говорила в історії мовою крові, а не логічних доводів, трималося на логіці примусу і диктувалося загарбницькими інстинктами. Меркнуть будь-які злочини перед кривавими страхіттями, до яких спричинилися керманичі каральних клоунад з Москви, і це є непрощенний історичний гріх більшовизму-комунізму, що мав спокусу серйозно твердити про свою месіанську роль в історії людства ХХ ст.

Гріх Москви іще в тому, що вона виховувала, пестила і нацьковувала на людей катів з національних республік, грала на їхніх амбіціях і спритно витягувала одних на поверхню піраміди з болота житейського соціалізму, а інших приречено зіштовхувала з цієї піраміди в прірву пролетарського інтернаціоналізму через залпи звинувачень у буржуазному націоналізмі, шпигунстві тощо — залпи ідеологічних атак і залпи зловісних пострілів у катівнях.

Про злочини верховодів Кремля сьогодні люблять замовчувати, мовляв, пощо ворушити старе історичне сміття. Й така настанова, по суті політична профанація, вигідна, бо за нею приховують істинні наміри, задавнені загарбницькі цілі. У сучасному цивілізованому житті політика карального меча не є зручною і вигідною, тому правду про неї неохоче вияснюють.

Сучасний постбільшовицький Кремль перейняв від попередньої звироднілої епохи звички, що видають його натуру хижака, який кожної миті вишукує жертву. Україна у нього постійно в пам’яті як мета.

…Прочитаймо спогади об’єктивного літератора Ігоря Дєдкова (1934–1994) з Костроми про події в Польщі початку 50-х рр., — сьогоднішні «оплакування» у Москві росіян, які опинилися, і не можуть вижити, в пострадянському просторі, нагадують класичне фарисейство:

«30.7.81.

Інформація з Польщі після з’їзду в наших газетах відсутня цілковито; західні радіопередачі старанно глушаться; «Трибуна люду» в кіоски давним-давно не надходить. Жодного номера «Шпильок» за цей рік наша бібліотека не має. Це усе разом і називається повною і об’єктивною, сучасною інформацією. Хтось — по якомусь і десь зафіксованому праву — вирішує, що повинен і що не повинен знати наш народ. Що корисно йому знати і що шкідливо. Їм, бачите, не шкідливо, їх не зіб’єш, а от останнім двомстам з гаком мільйонам — шкідливо і небезпечно»⁷.

І далі — суттєво:

«Багатьом поколінням десятиліттями нав’язували будьонних, ворошилових, калініних, сталіних, забивали голову, перекручували уяву. І до нинішнього дня — ворошилови, будьонні, дзержинські і ще, і ще …

А треба, щоби вчилися у Вернадського, Ухтомського, того самого Зайцева, М. Вавілова або подібних до них — вчилися того, що справді становить сенс і гідність людського життя, людської праці…»⁸.

«Слов’янський базар» — це новонароджений від хворих заполітизованих батьків монстр, для якого істотним є шлях до тоталітаризму, це сплетене з політичних інтриг ласо, яке хочуть накинути на шию завгодно якої, без етнічної різниці, — але насамперед української інтелігенції. Що політика, що економіка — це одна «культура» «слов’янського базару», це глухий кут у процесі розвитку. Погляньмо під цим кутом, що кажуть цифри.

«Якщо взяти до уваги усі прийняті в економіко-географічній класифікації 11 регіонів країни, до складу яких входив ряд областей і республік, то серед них можна виділити значно менше число тих, що виробляють основну долю аграрної продукції. Картина тут така.

Зернові (крім пшениці) виробляють 6 регіонів; питома вага у загальному обсязі валового збору по РФ — 85,6%. Пшеницю виробляють 6 регіонів; питома вага у загальному обсязі ВЗ по РФ — 90 %. Соняшник — 3 регіони; питома вага — 91 %. Цукровий буряк — 3; питома вага — 81 %. Овочі — 4,49 %. Льон-довгунець — 6,70 %. М’ясо тварин і птиці — 6,70 %. Молоко — 6,75 %. Яйця — 6,59 %»⁹.

Це — цифри, як кажуть, переконливий аргумент. У регіонах Росія — напередодні голоду (не такого, звичайно, як у 1899 р., коли Толстой збирав гроші на Заході для виголодженого Поволжя, не штучних, які були в Україні у 20-х, 30-х, 40-х рр., коли вимерли від геноциду десятки мільйонів безневинних селян, — і це теж історичний гріх Москви!). На московських просторах псевдоімперії сьогодні ще нема того, що є суттю голоду, але є катастрофічне падіння економіки і прожиткового мінімуму, є елементарна нестача продуктів харчування для більшості регіонів Росії. Ось що говорять цифри: «Переді мною офіційне видання Держкомвидаву Росії. Дивимося на таблицю споживання продуктів харчування за роками. В 1990 році ми у середньому споживали 69 кг м’яса, а у 1995 — вже 52, по молоку споживання знизилося з 386 до 246, 6 кг, по рибі — з 20,3 до 9 кг, по яйцях — з 297 до 196 шт. і т. д.»¹⁰.

Знаний економіст академік В. Тихонов прозоро визначив існуючий механізм економіко-політичних відносин у Москві: «розвинутий державно-монополістичний лад — надійна основа будь-якого виду диктатури. І нам не потрібно відмахуватися від подібної небезпеки. Те, що тепер відбувається, — це не створення нової економічної і політичної системи. Відбувається битва між старими «державними» монополістами і новими «капіталістичними» монополістами. Основа уряду — система монополізму. Та сама ідеологія, я впенений, буде характерною для парламенту. Політичні цілі обох груп однакові: одержати місця у парламенті і контролювати уряд, виходячи з власних інтересів.

[…] Нема небезпечнішого, аніж половинчасті реформи. Дають вони, як правило, зовсім не той результат, якого чекали. А головне — ідею, що лежить в основі реформи, дискредитують»¹¹.

Російська демократична думка — за підприємницький розвиток, демократичний дух міжнародних відносин і торгівлю з іншими державами. Але де той дух демократії? Кому такий розвиток європейського довір’я потрібен і хто з правлячої кон’юнктури збирається його підтримати? Хто, як не тоталітарний режим, зродив дефініцію кримінального бізнесу (нова шовіністична термінологія — криміналітет — отримує міжнародне лексичне звучання, як колись, скажімо, «перестройка«)? Чому кримінальний бізнес переплетений пуповиною, не розріжеш, із владою — державно-чиновницьким — бюрократичною потугою?

Вважаючи перехід від економіко-політичної системи, де основою є державно-монополістичний лад, до вільного підприємництва головною запорукою реформ, а також враховуючи потребу розвитку малого і середнього виробництва, В. Тихонов схильний думати, що в московській державі здійснюється злиття державного монополізму з недержавними, напівдержавними і навіть кримінальними структурами, тобто ринкові ідеї відступають на задній план, все далі витісняються такими важелями реорганізації промислового і сільськогосподарського виробництв, які стверджують диктатуру монополізму. Звідси — зростання податкової, міліцейської систем, бюрократизація державної структури. Можемо твердити, що Москва є розсадником чиновницького хабарництва, бюрократичного лицемірства і продажності наділеного владою апарату, який ділові стосунки підмінює бюрократичною тяганиною. «Под сукно!» — ця бюрократична ідіома московського походження, в ній іще з гоголівських, щедрінських часів виведена аномальна суть стосунків між тим, хто просить, і тим, хто вирішує!

В Україні з другої половини 90-х рр. картина була не кращою. Криміналітет України звів собі кубельце під патронатом Кучми та усього його адмінресурсу. Криміналітет диктував правила поведінки олігархів і був рушійною силою деморалізації влади у період між 1999–2004 рр.

Криміналітет рвався до владних коридорів, і на регіональному, обласному рівнях подекуди він успішно це здійснив. Однак йшлося про найважчі важелі керівництва державою. Була жорстка мета — залякати народ, поставити його в рабське становище покори. Не вийшло! Прорахувалася влада олігархів з Кучминого гнізда.

Яка з країн Європи, Америки, Азії візьме на себе сміливість дати крукам, що повтікали з України на початку 2005 р., дозвіл на проживання? Хто надасть їм притулок, розуміючи, що через місяць-другий на новому місці, освоївшись, почнуть гуртувати довкола себе розбійні кримінальні групи?.. Чи не у Москві їх пригріли? Чи не годує їх Москва сьогодні, вишколюючи майбутніх карателів?

Дії політиків, втілені під егідою авторитарної чиновницької московської бюрократії, а не на засадах паритету, були історично приречені, бо не були випробувані часом: у випадку з Україною — до 1917 р. це був акт кабального приєднання і визиску; після 1917–1920 рр. Україна з вини московських комуністів-лідерів пережила три голодомори, громадянську різню і перетворилася на полігон військово-промислової вакханалії, де уся промисловість, наука, техніка працювали, були налаштовані на зловісний подих війни. Мар’яж Москви з Києвом не виправдав себе історично, бо стабільне життя народу в Україні було замінене ефемерно-ілюзорною вірою «в світле майбутнє», яке з кожним новим роком віддалялося через падіння валового державного продукту. Українське село винесло на плечах разом з московським трудоднем тягар політиканських інтриг та псевдоекономічних маніпуляцій. Крайнє його зубожіння, нужда, безпросвітність призвели до падіння традиційних моральних засад — і це є смертельним гріхом Кремля.

Орієнтація на Європейську Раду дала приклад тісного міжнародного співробітництва. Амбівалентно, однак, просовується фікція доморощеного ґатунку в образі СНД, про яке можна сказати: ніхто не знає, що це таке і з чим його їдять.

Будь-яка інтеграція — економічна, політична — в сучасних умовах виправдана, якщо породжує стабільність і прискорює ефективність економічних реформ, збільшує дієвість політики, посилює єдність у галузі науки і техніки, позитивно впливає на розвиток культури, на охорону довкілля, яке через найближчі 5–10 років може набути ознак вселюдської тривоги. Слід посилити роль слов’янських народів у розвитку структур глобалізації, використовуючи інститут Ради Європи як систему добровільного входження, стабільного і нормального життєвого рівня, без тривог про завтрашній день. Москва таких гарантій не давала, не дає і ніколи не дасть.

Відносини, що базуються на імперському агностицизмі, з одного боку, породжують зверхню тоталітарність спілкування з неодмінним повчальним тлумаченням понять «старший брат», «молодший брат» або на рівні житейських протиставлень «росіянин» і «хохол», а з іншого, — створюють зону відчуження, дають підстави відкидати категорично усе, що є на межі диктаторських уявлень. Імперські повчання небезпечні, як пазурі кота, що спіймав пташку. Вони тривіальні, бо видають приховану суть нав’язаних «молодшому братові» стереотипів, зверхньо міщанських — у випадку прийняття запрограмованого дискурсу. Але вони безкомпромісно небезпечні. Боже сохрани від дискурсу такого «брата», подалі від нього!

За прикладами не треба далеко йти. Вони на кожному кроці. Периферійно-московські куріцини вишукують в нашому громадянському суспільстві тільки чорні фарби, а за браком фарб тримають готове відро з помиями, аби несподівано за рогом вилити їх сусідові на голову. Для куріциних Україна — якась там Буркіна-Фасо, банановий континент з аборигенами, що, скажімо, живуть на деревах у с. Краснопіллі десь на межі Сумської і Чернігівської областей «незалежной Украины». Ці куріцини без сорому і честі їстимуть гостинний хліб, поданий гостинними руками краснопілян, але в їхніх очах — усе тут не так, погано, брудно, дико, паскудно¹².

Куріцини — люди без сорому і честі, з московськими претензіями, з психологією московських рвачів — зверхності, без почуття обов’язкових для кожного туриста-гостя поваги до господарів. Їм лише «подать мне…», — на них треба працювати, їх треба пригощати, і це вони сприймають як належне, вироблене віками «дружби», тоном ненависті, презирства до України перейняті їхні думки, писанина, базікання, спосіб спілкування з «аборигенами», моральні почуття, іронічні паралелі, неприйняття того, що є окрема держава Україна, що є народ, обманутий уже своїми власними немосковськими куріцинами, які теж наїжджають з столиці в якесь там Некраснопілля розпатякувати про феміністичні потенції Сімони де Бовуар, попиваючи шампанське на березі мальовничої річки в нових американських трусах, в той час, коли «місцеві аборигени» з сапами пораються на городі, носять пашу для худоби чи виловлюють колорадів на городах.

Куріцин у захопленні від власних консуматорних емоцій, від того, що він, іміджмейкер словесного блуду, може «шиканути» в київському ресторані (усе зведено до тваринних інстинктів): «Він не витримає, вони Хрещатик увесь зняли і тепер кладуть інший, і вартує це тридцять мільйонів доларів… Але Буркіна-Фасо для туриста гарна на ціни. Три дні і три ночі ми, ніби доповнюючи краснопільську розслабленість, носилися по місту, насолоджуючись графікою Тараса Шевченка у музеях і кухнею різних народів у «прикольном общєпітє», танцюючи техно у клубі «Факторія» і купаючись при місяці в озері посеред острова на Дніпрі, вивчаючи ночами ландшафт, регочучи над місцевим аудіохітом «Гамлэт як феномен датського кацапизму» (українсько-«матєрний рімейк, віртуозноє авторскоє чтєніє«), обіймаючись з пам’ятником Паніковському на Прорізній і блукаючи парками одного з найзеленіших міст Європи».

Що ти, сердешне, нещасненьке, приблудилося до нас! Як ти, нікчемненьке, з своєю лицемірною логікою голодранця («хороша ценами»), гадючою нещирістю почувалося, кліпаючи заздрісними очима в Києві? Як добре вивчили тебе, голодранця, мама з татом лічити чуже — «…тридцать миллионов долларов», тридцять срібників куріцинської писанини уже твої. Бідні, сердешні, скільки вас, голодранців нещасних, стовбичить на тротуарах по містах Європи і Америки, випрошуючи з протягненою долонею милостиню, з піснею-шлягером і без неї… А ви ще — Буркіна-Фасо! Куди далі…

Скільки вас, куріциних, понаїжджало до нашого золотоголового Києва за останні роки, облюбовуючи Печерськ, Липки, княже місто, Оболонь?!

Києве-красеню, крила твої розмахом краси сотворені для діянь доброносних! Зориш золотими очима церковних бань, синьоокими очима модерних будинків зі скла — од краю до краю, через горби і долини твоя безкінечна чарівність… Не один пігмей-куріцин, пігмей-лужков спіткнувся на твоїх тротуарах, що вимощені для київського добра і гостинності…

Москва традиційно хвора, її імперську дизентерію важко вилікувати, і так триває роками; кожен з нас це на своїй шкірі, як отруйне жало, відчуває і має змогу спостерігати, як маятник політичних інтриг розкручувався довкола України. Маятник шантажу, етнорелігійного тероризму — то він над Мукачевим, то у Тузлі, то на південному березі Криму, то в Севастополі, то в Сіверськодонці. Кожної неочікуваної миті він запускається злою рукою Москви.

Хвора Москва далі претендує на роль третього Риму, бачимо явно: сама собі вона не може дати ради. Замість того, щоби знайти причину власної хвороби, шукає її серед інших. Їй замало регіонів, що її годують, і вона вимагає для себе більшого простору, сягає ненаситним оком на інші території, втручається у справи інших етносів, які не мають ніякої причетності до її генетичної історії. І за тих обставин замість того, щоби дбати про власний народ, забезпечити йому заможне культурне життя, думати про нього, виховувати його в дусі працелюбства, поваги до сусідніх етносів, зрощувати в народі великі ідеали, почуття справедливості, обов’язку, — за тих обставин ігноруються узвичаєні народами Європи моральні норми і цінності, далі культивуються расизм, фанатично-феодальне православіє, зверхність російського етносу над іншими.

То Москва хоче полоскати чоботи у хвилях Індійського океану, то баламутить в Афганістані і на Памірі, то пускається в авантюри на Кавказі, то каламутить воду у Севастополі, то ненаситним оком поглядає на Закарпаття, дрейфуючи на козирній карті русинства, то раптом проймається «материнською опікою» над сербами з любов’ю відступниці-мачухи, то круто дає про себе знати в Іраку, граючи на струнах ісламських фундаменталістів, або раптом згадує, що у неї не усе гаразд в її власному домі — на Сахаліні чи Курилах, що в Татарстані або Башкирії відмовляються сліпо виконувати бездарні команди Центру, то етнічний сепаратизм спалахує десь там у Калмикії, — одне слово, мов той праісторичний динозавр, совається з місця на місце Москва, і від її агресивних рухів, перманентних зударів, покусувань, нашіптувань, погроз, проклять, ласк люди мають постійне відчуття дискомфортності, страху, непевності у завтрашньому дні і втрачають віру у те, що говорить і що направду вчиняє Москва.

Типовою для імперського куцого традиційно загарбницького мислення є мораль і поведінка московського крамаря Юрія Лужкова. Вона, ота мораль, не могла бути інакшою, якщо врахувати, що жоден вовк в отарі овець не може обернутися на вівцю. Але вона є таки для нього природною, бо інстинкт хапання чужого є внутрішньою суттю хижацької натури Лужкова, культурний обрій якого закінчується там, де починаються уявлення про людську порядність. Хай собі в Тамбові чи Пермі ламають голову, який великий хапуга той московський крамар, навіщо він нам зі своїми циганськими звичками обдурювати сусіда; він нам не потрібний, і хай би наші очі повік не бачили його гендлярську подобу і вуха не чули про нього. Але небезпека в тому, що московський гендляр провокує суть шовіністичної експансії (це у нього сверблячка), націленої проти простодушних «хохлів», і він є тим наступально небезпечним інструментом, яким згаданий лужковського штибу шовінізм здатний провокувати українську єдність і одність.

«Стережися сусіда — злодія», — кажуть у народі. Зрештою, ми немало начулися про Юрія Лужкова, карлика в кепці — з апетитами Гулівера, і сміємо думати, що устами московського журналіста Сергія Доренка в його об’єктивних телеінвективах проти злодійкуватого політика-шахрая російське популярне демократичне телебачення не раз оперувало вагомими аргументами і фактами.

Баєчку про вовка, що захотів з’їсти ягнятко, нагадували ламентації московського мера Лужкова щодо статусу Севастополя чи його крокодилячі сльози з приводу етнокультурної ситуації російського населення України, чи відверто ворожі вояжі до Сіверськодонця на збіговище регіоналістів-зрадників штибу наближеного до Кучми злодійкуватого губернатора Кушнарьова. Пам’ять зраджує Кушнарьова, він з породи тих, що в ім’я власної вигоди проміняли комсомол на попівське кадило; відхрестився-відцурався Кучми, якому догідливо слугував, а тепер сам для себе вишукує політичну шахівницю, щоб зіграти чергову партію… в зраду. Такий, що батька з мамою продасть за копійки… Шукає собі притулку у Лужкова. Чи можливе щось подібно жахливе в іншій державі, аби губернатори-зрадники, що в час виборів Президента України посягнули на конституційність України, залишилися непокарані? Боже, шляхи твої через кремлівські завулки єдино праведні?..

У психології вовка затямленість одна: ягнятко треба витягнути з кошари силою, накинути йому на шию мотузок.

О, цей московський наполеончик Лужков ще багато шкоди наробить, занижуючи через свої махінації престижеві цінності Росії. Але і до України у нього немалі апетити. Як він викручується, як виставляє пазурі! — вовча, видно зразу, натура. Звичайно, Україна, український народ, українська культура йому — хоч круть, хоч верть — не смакують. Не випадково на засіданні Ради Федерації 27 січня 1999 р. переконував російських парламентарів, що «розглядати Договір, кваплячись», не потрібно, виступав проти підписання Договору між Україною та Росією про дружбу, співробітництво і партнерство, лементував, що російськомовне населення України зазнає переслідувань. А як з українцями на просторах Росії?.. І коли хто його захистить?

Логіка новоявленого наполеончика — оце політ у реаліях і в уяві — на омані, лицемірстві, єзуїтстві, фальшивому тлумаченні фактів! Якби на те його воля, скільки б «дерев» навирубував! Лужковщина — це модель поведінки, коли чужий ніс ближчий, аніж власний. Поведінка лужковщини — це введена до узвичаєння манера шантажу для того, аби пересварити людей і відвернути їхню увагу від головного — у вовка завжди інстинкт чужу кишеню розглядати, як свою власну. Лужковим не можна вірити ні на йоту, вони з породи мироненависників і злодіїв!

…Кремля бояться і до нього прислухаються. Але близько бути з ним ніхто не хоче, бо часи сліпої покори і тоталітарного диктату, волюнтаризму минули разом з туманом комунізму («перемога над гітлерівцями принесла рабство багатьом народам і ще сильніше пригнобила народи Росії, а сприймалося як визволення»¹³, — задумуються російські демократи), бо слова у Кремлі — солодкі черешні і ніби цілющі, хоч прикладай до рани, але, на жаль, тільки слова… і так завше було: читалися стерильні проповіді, шліфувалися гладенькі наративні стереотипи в той час, коли закабалений народ стогнав під лантухами колгоспно-кріпосних визисків, бо палочка трудодня, записана пізно ввечері бригадиром, нічим іншим як визиском не могла бути, і ця палочка трудодня сьогодні у декого на устах виступає як символ «достатку» народів вселенської Москви, яка розколола світ таким робом, що Зло отримало перемогу над Добром!

…Згадуються останні слова російського Дон Кіхота, «каптри» Валерія Сабліна: «наміри мої спрямовані завжди до справедливої мети — робити усім добро і нікому не робити зла!» — того самого 37-річного Сабліна, який підняв повстання на кораблі «Сторожевой» 8 листопада 1975 р. проти брежнєвсько-компартійної системи. Він не був зрадником — з погляду людських ідеалів Саблін відстоював Добро і ціною власного життя розплатився за ідеали, наміри підняти голос правди.

Система нещадно покарала талановитого морського офіцера, який знайшов достатньо аргументів в умовах тоталітаризму виступити проти державно-партійної системи більшовизму. Він пішов в ім’я Добра у вічність, але не зрадив самому собі, не зрадив, пішов на муки, як личить героєві.

Він, хто підняв голос за братерство, рівність і свободу народів Росії, не прощений досі. З того світу він чекає на справедливість, коли одумається Москва і коли справжні лицарі демократії стануть до її керма.

«Що перешкоджало Росії, незважаючи на явний хист народу, на приналежність до християнської культури […] здобути внутрішній розвиток, природне взаєморозуміння поколінь, здійснюючи органічну спадковість духовних цінностей? Чому і сьогодні батьки спокійно посилають дітей на смерть то в Афганістан, то в Чечню […]?»¹⁴ — ставила і ставить перед собою та суспільством драматичні питання російська еліта, ставить з того часу, коли був написаний роман М. Чернишевського «Що робити?». Наполегливо донині шукають відповіді, але відповіді не може бути, бо у Кремлі керують авантюристи. Питання чесних людей — зболілі, щирі, бо в основі мають моральну традицію російської культури, від якої відсахнулася сучасна бюрократична Москва лужкових.

Трагедія модерної Росії не в уявленому нею зазіханні чужинців на її престиж, її болі — від власних визискувачів, що кермо влади використовують для збагачення й войовничого політиканства. І не в тому біда, що її економіка потрапила в тупик і не вибереться звідти, доки не проллється — вкотре! — людська кров, не в тому, що люди в Московській імперії поголовно голодують, — трагедія московського істеблішменту має ту головну причину, що традиції російської культури знехтувані новітніми бюрократами, верховодами Кремля і що ці традиції, які мали за своє підґрунтя християнську мораль, викинуті на смітник для задоволення інстинктів визиску і збагачення. Чи є спроби, намагання освітлити ліхтариком демократії дорогу з тупика?

Професор В. Щердаков, мотивуючи свою думку потребою розширення прогресивного європейського досвіду, заторкує найболючішу проблему суспільства — відсутність засад демократизму у гілках влади: «Більшість людей, зокрема в політизованому суспільстві, що перебуває у стані кризи, вихід бачить у приході до влади розумних політиків, які думатимуть передусім про благо і проведуть необхідні перетворення […]»¹⁵.

«Корені кризи сучасної «світової цивілізації» лежать у світоглядній сфері; у втраті вищих цінностей і орієнтирів»¹⁶, — процитовані роздуми переконують, що ми мусимо і повинні спільно, разом працювати, бо в нас, можливо, багато спільних болячок — і це кращий вихід з ситуації: сусіди добре живуть, коли живуть у злагоді і налаштовані на взаємний добробут. Сусіди повинні поважати один одного, а не кривдити!

Метод стосунків, взаємин, який програмує амбіції, ілюзії загарбництва, присвоєння чужого майна, імені, традицій, — цей метод для бюрократичної Москви був найбільш виправданий. Інших моральних засад у мотивах поведінки Москва Лужкова не визнає і дотримуватися не хоче. Коли в сусіда хата горить або корова не отелилася, коли в сусіда погасла доменна піч і річку забруднили нечистоти з хімічного комбінату, коли приходить зло в мій дім, то для Москви Лужкова — це бальзам на серце. Так свідчать події останніх нестандартних років нашого життя.. На струнах шовіністичних претензій Москви грають недоброзичливці із Заходу. Як не соромно було Путіну в такий безпардонний спосіб поводитися в Україні 2004 р. перед президентськими виборами, демонструючи власною появою на території України сфальсифікований вибір Москви? Путін, можливо, єдиний, хто благословив фальсифікацію першого туру виборів. Йому захотілося ще одного, уже українського Лукашенка… Путін разом з Януковичем свідомо йшли на обман народів… і програли. Путіну ввижалися громи литаврів, і він поспішив привітати бездарного політика Януковича з перемогою, хоча вибори, з його відома і за участі його політшаманів, були суцільним обманом народу адмінресурсом …вийшло, як вийшло: «улюблений» претендент не міг набрати достатньої кількості голосів… і про політичний ляпсус Путіна почули усі — від Канади до Японії. Таких політичних ляпсусів у політичній кар’єрі президента Російської Федерації набралося чимало за останні роки… Ось хоча б найяскравіший — безпардонна, в стилі КДБ, критика на адресу президента Польщі О. Кваснєвського… Люди навчилися рахувати і аналізувати… з приходом Путіна до Кремля зачинилися щільно вікна і двері російської демократії й відвертості, віє смородом тоталітаризму, віє мораллю КДБ!

…Чорнобильська смертоносна біда, що чорними крильми нависла над екологічним майбутнім України та й не лише над нею, а й над усім світом, — теж з волі Москви! Експерименти, що робилися в реакторі четвертого блоку Чорнобиля, не матимуть виправдання перед судом часу. Бо невігласи-вчені ще раз підтвердили неуцтвом і готовністю прислужувати доморощеним політикам, що наука, яка не керується гуманними почуттями, обертається у велике зло проти людства. Московські невігласи винесли собі вирок на вічні часи перед чесним поглядом народжених і ненароджених. Адже вони винні, що скоїли зло, яке костомахою розгулює по Україні, зараженій ядерним зіллям. Тож пам’ятаймо про героїв, що в Чорнобилі першими загинули від радіації, — це Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Віктор Кибенок, Володимир Правик, Микола Титенок, Володимир Тищура! Вони — лицарі Честі!

Болі Чорнобиля не повинні забуватися! Хай вічно вони лунають дзвонами тривоги — як дзвони Хіросіми! Бо ті, що живуть у зоні впливу реактора Чорнобиля, і ті, що поза його впливом, забудькуваті, не пам’ятають сьогодні, що через повітря щороку проносяться вихори хвороб і смертей. Ми з кожним роком втрачаємо імунітет, легковажно забуваючи, що багато біди в Чорнобилі натворили санкціоновані Москвою вчені і політики.

_______________

¹ Гордин Я. Кавказ: земля и кровь // Звезда. — 1998. —№ 10. — С. 171.

² Бурляев Н., Орлов В. Пушкин. Киноповесть // Роман-газета. — 1998. — № 18. — С. 11.

³ Там само. — С. 18.

⁴ Там само.

⁵ Солоухин В. Чаша // Роман-газета. — 1998. — № 6. — С. 56.

⁶ Там само.

⁷ Дедков И. «А я говорю вслух: конца света не будет…» // Новый мир. — 1999. — № 9. — С. 153.

⁸ Там само. — С. 154.

⁹ Никольский С. Россия, год 2000 // Октябрь. — 1996. — № 1. — С. 159.

¹⁰ Дзерасов С. Что же с нами происходит? // Октябрь. — 1996. — № 8. — С. 159.

¹¹ Тихонов В. Я давний убежденный «рыночник» // Октябрь. — 1996. — № 11. — С. 136–137.

¹² Курицын В. Жизнь Клима Самгина. Том первый. Краснопилля + Киев. Июль-98 // Октябрь. — 1998. — № 10. — С. 184–187.

¹³ Мерейдер Ю. В традициях христианского персонализма // Новый мир. — 1999. — № 1. — С 221.

¹⁴ Кантор В. Лишенные наследства. К проблеме смены поколений в России // Октябрь. — 1996. — № 10. — С 170.

¹⁵ Щердаков В. По законам нравственности // Октябрь. — 1996. — № 6. — С. 141–142.

¹⁶ Там само. — С. 153.

НЕ ЗГУБІМО СВОЮ ШАПКУ МОНОМАХА!

Дайте спокій з царською шапкою Мономаха, будьте розважливі і мудрі! Одні: з Москви заберімо шапку Мономаха! Другі: нема там тієї шапки! Треті: шапкою Мономаха Москва приховує свою історичну ницість (король голий!). Четверті: ось в Ярославлі поставили пам’ятник київському князеві Ярославові Мудрому. П’яті (для підсилення): іще хай ставлять генералам Вашингтону, Болівару, Свободі, Тіто, князю Понятовському, Дубчеку (якому кадебісти вибивали зуби 1968 р. в Ужгороді для увічнення в Празі ідеї більшовицької державності). Поставимо на московських просторах монументи: вони — усі з легалізованих російських «революційно-демократичних» рухів!

То котра шапка Мономаха наша? Великодержавна, імперська, народам ненависна, загарбницька, злодійська, з двоголовим орлом — від Атлантики до Тихого і від Льодовитого до Індійського? Яка та шапка? Що Шевченка скувала на десять каторжних літ? Що мучила Грабовського? Що «ствердила» під «захистом» автоматів НКВС повоєнний «духовний» собор, викатрупила дощенту усю українську духовну еліту, замучила усіх екзархів, осквернила, розікрала усі духовні святині, реліквії, оголила церкви, з соборів влаштувала стайні, комори, стодоли, а господарів села винищила, натомість «вивела» гени люмпена, зомбі? Що сатанинською мітлою вимела найдостойніші людські уявлення про честь, рід, порядок, цноту, звела волю особистості до чуття колективного, а почуття родини підмінила смердом соціуму, вірою у вселенську комуну?!

Одну релігію викорчувала — іншу «релігію» змайструвала через «інтелекти» недоумків, підлих аморальних дурисвітів, покручів, вихрестів, пройдисвітів, злодіїв, вбивць, різномастих Клюєвих, Прутиків, Павловських, Гельманів, Сургучових, Олександрів Даниловичів, Засух, Бакаїв, Бодуланів, Тигіпків, Медведчуків, Колесникових, душогубів, психопатів, вивела лінію вбивства особистості до почуття колективної «моралі». Цькувала усю українську еліту упродовж ХХ ст. — згноїла її, напилася невинною крівцею в концтаборах, вигубила в психушках, вистріляла прицільно в катівнях НКВС.

Де ця знакова шапка? Якою, «прикриваючись», тягнули на північ з півдня усе — мудрих людей, красивих дівчат; архіви — історичну пам’ять; духовні джерела — церковні письмена, музейні цінності; реліквії історичної слави — козацькі клейноди; возами — пшеницю, мед, олію, ягоди, масло, молоко, м’ясо, цукор, шкури, хутро, сіль; школи — з півдня на північ, найвидатніші достойники, найінтелігентніші з-поміж таких самих — усе летіло на північ, «зліталося» за велінням царя, російського патріархату та імперсько-жандармського кулака.

І в ім’я «шапки Мономаха» — чорними круками Соловки, Воркута, Магадан, Біломорканал, красноярські джунглі, іркутські прерії, мордовські «пляжі», дніпропетровські цирульні, в ім’я імперії — облуда, підлість, масові і «тихі» замовні вбивства. В ім’я цієї клятої сатанинської імперії велися війни в Кореї, Китаї, на Кубі, в Анголі, Чилі, в Афганістані, Ірані, Югославії, Чечні!

В ім’я «шапки Мономаха» світ раптово перевернувся: диявол заіржав і, згорнувши чорну землю, у подобі імперської «шапки Мономаха», скажімо, Петра І, Катерини ІІ, Сталіна, посягнув на світ — на його свободу, демократію, право на вільне життя, на зоряний світанок і тихий вечір, на зораний лан і затишні поля, на зібране збіжжя і молодість Стуса, на пісню Івасюка і карпатські ліси, на чорнобильську ікону і шахтарську працю, на офіцерський гонор, на жіночу честь, на материнську ласку, на дідівську повагу, на сторінку з Біблії, на рядок з Куліша, Чайковського, Чупринки, на тихі сльози Софії Налепинської-Бойчук; він зродив байдужість, рабськість, сліпу покору.

В ім’я імперської «шапки Мономаха» підсипали Ющенкові діоксин, а при тім знайшлися кілери—шугаї-москвітіни, що отримали завдання Ющенка вбити. А чи не хотіли до того Юлію Тимошенко згноїти в тюрмі? Терор!

На тій самодержавній «шапці Мономаха» витівки Талейрана чи Нерона виглядають, у порівнянні з кремлівськими іграми, невинною забавою, молодечою звитягою, відчайдушною бравадою: чи снилося Талейранові, а далі усім його послідовникам, сукупно з Кортесами, Торквемедами, чи наснилася їм усім з китайськими мандаринами сукупно жахливо потворна містерія кремлівського бестіарію?!

Що то за таємнича «шапка Мономаха», коли сотні тисяч вирізувалися під корінь, коли мільйони винищувались заради прийдешнього люмпену — осла без роду та імені, безбатченка і вселенського зайди, коли дитя привчали відректися від мами, а маму перетворювали у кремлівську відьму? Що то за «шапка», під якою не було голови, а в тілі не було серця, а з серця майстрували поліцейські підошви?! На якому гвіздку царсько-більшовицьких катівень висіла та «шапка»? На тому, що цар Петро I розпинав Христа, чи п’яний Синод програв у карти бібліотеку Києво-Могилянської академії? На якому в Оренбурзі прогримів залп чи в Парижі 25 травня 1926 р. на розі вулиці Расіна і бульвару Сен Мішель хряснули револьверні постріли? На тому гвіздку, де розіп’яли варшавське повстання, будапештську революцію чи вибілили до асфальтової чистоти новоросійських бунтарів? Чи вивели на чисту воду наскрізь прогниле російське самодержавство, а опісля — його чекістсько-безсмертних копачів з боннівсько-симбірськими «апостолами»?

Де оті «цвяхи» — реліквії сатанинства, людиноненависництва, тиранії, кровожерства, жадоби війн, національного розбрату, релігійного політиканства — в Грановитих палатах, у патріарших покоях, у підводних човнах, що чумакують по світах, або в мармурових стінах сочинських дач, на Курильських островах, у памірських ущелинах, в закарпатських закапелках, придністровських плавнях, у таврійських степах, білоруських борах, болгарських, угорських виноградниках, фінських заповідниках? Ясно, що нема їх у гданських штольнях, у «берлінських мурах», нема їх на майданах швейцарської федерації чи скандинавської демократії — нема в цих благословенних краях місць для гвіздків сатанинської психології й плебейсько-злидарської філософії — й не буде ніколи!

Даємо волю імперській «шапці Мономаха» бурлакувати по світу — в Севастополі осіла задрипаним флотом, у Парижі і Києві — розвідувальними гніздами з Луб’янки, у Варшаві — братерством по крові (згадаймо 1798, 1830, 1863 рр.!), у мусульманському наївно-цнотливому світі — жаданням миру, в будистській сіамській оазі — спрагою реконструювати мораль на кремлівський кшталт; бурлакує, бешкетує по материках і світах, з півночі до півдня, із сходу до заходу псевдошапка, освячена захмелілою чиновницько-ортодоксальною братією мораль зверхности, расизму, зневаги, вищости, підлости під екуменічною вивіскою «рівність, братерство, любов!» І це є нині — кремлівське псевдохристиянство, псевдоправославіє: вчора — марксизм-ленінізм, позавчора — самодержавність! Триєдиність облуди, зла, неправди — кремлівська біблія ХХ століття!

Гуляє демократичними, анархічно-сепаратистськими полями здевальвована і звищена у продажній ницості кремлівських інтриг «шапка Мономаха»! Росте вона з підлості, ворожості, неслави самодержавної, крила їй змощували фарисейські кличі до насильного возз’єднання, до братерського душегубства, до замовного вбивства, до рабської покори здевальвованих ковбасників; пихою про захист співвітчизників вона облаштовує свої покої в завойованих світлицях, стверджуючи право бути господарем у чужій хаті; днює-ночує вона в цій хаті, що стала їй рідною, дорогою, близькою: «Это — моя Родина!» — й цей клич її чули, гинучи в сибірських катівнях, стражденні господарі цих домівок, приречені на смерть отими кремлівськими зайдами.

Людське життя — собаче життя, якщо воно — з імперською краденою «шапкою Мономаха»! Що чорне — біле: біле-біле! Що сіре — ясне: світле-світле! Що кров — водиця: напитися, напитися! Через братовбивчі війни, голодомори, штучну міграцію, банкрутство, забудькуватість, плебейство, через недовіру, шпигунство, ошуканство, доноси, наклепи, через брехню і шахрайство, зверхність одних і підлабузництво інших, холодний страх і розлічену кару, через лінію, що ділила запілля людей і трибуни нелюдів, через пристосуванство і надію принести себе на вівтар суспільної користі, через віру, що це є міра спротиву, що втеча на край землі — це теж молитва покори, — через усі можливі і неможливі людські муки-плачі пролягли краї імперської шапки з її кривавими руками!

Від карателів вчорашніх — есера Муравйова, Денікіна, душогубів Кагановича, Балицького, Постишева, до кандидатів у карателі нинішніх, придуркуватих Іванів — Лужкова, Забеліна — від усіх їх, вчорашніх, сучасних і завтрашніх, що хижими круками злітають в Україну, сірими вовками виють на українське зоряне небо, діставалося київській «шапці Мономаха». І «свої» бакаї з медведчуками цупили теж немало. Не мали, мабуть, усі вони матерів — пили змалку вовче молоко і споживали отруйне м’ясо з гадів, випещували в собі ненависть до сусідів, кивали пальчиком перед усім світом, що Москва править бал: стукнеться у зореносній — здригнеться у золотоглавому.

Біснуватий фюрер, що мав непомірні апетити до чужих земель і народів, став для московських «апостолів» іконою. Чи не в нього навчилися облуді і лицемірству? Який там bon ton, які там манери, який до біса гуманізм — геть з вашими інтелігентно-європейськими демократичними вихилясами! — це правило московських ведмедів лужкових та іже з ними, які, немовби лободи об’їлися, безцеремонно поводяться не лише у власному домі, а й в домі сусіда. Молю Бога, аби не прийшов час, коли Європа нарешті відчує, збагне, зрозуміє наслідки стилю безцеремонного диригування в московській оркестровій клініці. Біснуватий фюрер, що мріяв про вселенське панування, знайшов серед московських «апостолів» гідних трубадурів «Майн камф», що є зразком нехтування законами людського мирного співжиття.

Але свята дитяча наївність гадати, що захист ідей «Майн камф» має відкритий характер, скажімо, освячений дідівськими звичаями «іду на ви…». Ні, він облесливо підступний, він — з жалом трутизни і прихованої ненависті, закомплексованої зверхньої погорди, нахабно-простацької бравади; в цій балаганно-тандентній методиці ви почуєте фальшиві ноти тих, для кого професією стало «мочіть ліцо в сортірє», мовляв, захищаються традиційно інтереси росіян. Де захищаються, спитаю ще раз, — в Абхазії? Осетії? Придністров’ї? Мукачевому? Сіверськодонці? — аби відчути увесь жах потворно-пекельного імперського цинізму. Під гусеницями танків у Вільнюсі чи у підривній гусарсько-вишколеній «асамблеї» з синіми чекістськими погонами — в ім’я українського розбрату, деморалізації, релігійної політизації України. На полях Катині це було? Чи в Хорватії, в Кабулі?

А що робиться в рідній хаті кремлівського Ведмедя, де у горі, нужді, безгрошів’ї лічать холодні дні обкрадені ним росіяни?! На тому Сахаліні, в Петропавловську-Камчатському, в Уссурійському краї, на кордоні з Китаєм?! Які квіточки ростуть у Нальчику, в Кабардино-Балкарії, Дагестані, — увесь Кавказ піднімається з колін?!

Корчиться-гине, відгниває, струпами обростає тіло останньої імперії Зла, «добро, процвітання» якої трималося на кривдах і зневазі народів, на неповазі до сусідів, і ця імперія — не якісь там британська, французька, що тихо сконали. О, ця імперія ще багато нашкодить людям, ще багато зла, братовбивств од неї слід чекати! Ще хапається за крадену київську шапку Мономаха, ще лютим голодним звіром зазирає в багаті поля півдня України, сотворює нові небилиці про своє месіанство та історичне призначення (чи не морити людей далі голодом, гнати юнаків на нові війни і гноїти прийшлі покоління у нових концтаборах?!), насаджуючи зажерливу зледачіло-пожадливу деморалізовану церковну братію з Півночі по землях їй неналежних, ту братію, яка найперше забула про Бога і Слово його і яка кинулася з амвонів у політику, несе заповіти розбрату і зневаги серед українства та й самої України. Ця братія звела кубельце п’ятої колони в святій Києво-Печерській лаврі, організовуючи політичні демонстрації вулицями Києва, заполітизовані хресні ходи до Верховної Ради України, розпродуючи в книгарнях антиукраїнські, антидержавні книжечки авторів типу князя Волконського; ця братія не молиться Богові, а повчає, кого з політиків любити, а кого ненавидіти, ця братія досі розпросторює прокляття Синоду над образом мученика Івана Мазепи — лицаря самодержавної України, врешті, ця братія забула про узвичаєні конституційні норми, що церква має бути відокремлена від держави. Бо Церква — воістину Храм Божий, найсвятіше місце, де стражденний у молитвах шукає прихистку. Не такою стала нинішня Церква: ченці лаври їдять ікру астраханську, оленятину із заповідних місць, п’ють вина, горілки, меди заморські, їдять солодкі, мариновані, присмажені, приперчені страви, яких не міг уявити Котляревський в «Енеїді»; од бенкетів столи тріщать, сплелися на бенкетах владних світу цього діяння владик і мирян — колишніх партійних, комсомольських бонз, енкаведистів, блатних, що носять золоті і діамантові хрестики на грудях, — розпусна церковна влада поріднилася з розпусною злочинною владою мирською. Що сказав би про таких ченців чистий богочинець Іван Вишенський?!

Що є «піснею пісень» Московського патріархату стосовно сучасної України? Ненависть до неї, зловтіха над її сучасними негараздами, співпраця з усіма спецслужбами, що працюють на дестабілізацію громадянського спокою, а відтак — на повалення конституційних засад сучасної незалежної України. З волі патріарха Алексія ІІ — у минулому відданого прислужника КДБ — ведеться непристойне втручання церкви у діяння мирські. Моральне падіння духовенства патріархату Москви явне в наш час, тому що у його програмах вартісні моральні критерії замінено меркантильно прагматичними, а слугування найвищій ціннісній Ідеї зведено до гріховного політиканства на догоду провідникам політичного бруду.

Безсоромні, гріховні, богопротивні діяння української православної церкви Московського патріархату у дні—тижні президентських виборів навертали паству на злу дорогу, до лукавої людини і крутійства злого. Підкуплене найвище духівництво знехтувало чистотою Церкви… і потонуло в гріхах брехні, звідки нема вороття. Не в іменах боговідступників — протомосковських екзархів суть — вони продалися за гроші Кремля, як їхні попередники у повоєнні роки ХХ ст., тому імена їх богонечестиві. А суть у тому, що Кремль розпоряджається волею і діяннями Московського патріархату, для якого Україна — найбагатша, найщедріша житниця, а його нікчемні слуги на українській землі у подобі митрополитів Агафангела, Іларіона, Пантелеймона та іже з ними блаженств є відкриті «дипломатичні паспорти» зневаження Конституції України, а також норм церковного Переказу. І правдиво сказано, що «у боротьбі з режимом Кучми—Януковича українське суспільство стало на шлях очищення й преображення, тоді як церква Московського патріархату невиправно забруднилася в кримінальних оборудках цього режиму»1. Чи не суть їх високопреосвященств, преосвященств, блаженств числами-чисел рясною гілкою «п’ятої колони» на нашій землі?

Інструментом насильницької дії імперії став Божий дім — це окремий вислід московитської наймоторошнішої, найжахливішої імперії з усіх, що існували на землі; на крові і кривді вона була замішана…

Помаранчеві надії, віра в демократію, свободу, ненависть до кланової олігархії з Банківської з ненависними усьому народові України Кучмою—Медведчуком—Бакаєм, — ця помаранчева молодість київського Майдану, як перед тим революція троянд любої серцю українця Грузії, викликала шалений опір, скажену лють конаючої імперії. І тут Путін, згадавши колишнє професійне ремесло рицаря кинджала і револьвера, одягнувши полковницькі погони офіцера КДБ, дав усім зрозуміти, хто він є насправді і яке його справжнє обличчя без маски, без лукавої, завжди хижої посмішки — імпровізатора терористичної культури (чи не були ісламські терористи вишколені кремлівською професурою?), організатора нечуваної брехні, що в одну мить за помахом чарівної палички зарясніла на сторінках усієї московської жовтої преси, жовчною трутизною полилася з екранів телевізорів — зомбаторів мислення примітивного ґатунку, потекла соками олжі з радіоефіру… Це була нечувана за перекрученням фактів, подій, настроїв трансформація імперською психологією Помаранчевої революції, такої весняної, чистої в пекельно морозні київські листопадово-грудневі дні, коли цілий світ на власні очі, окрім Путіна, побачив, що Україна прагне справжньої європейської демократії. Це були потоки весняної води, що прорвали кригу кланової облуди.

Вийшла на помаранчевий Майдан еліта нації — професура, уся студентська молодь, без винятку, з усіх вузів України, вийшли на майдан школярі з піснями, з радістю молодого життя і дали ковток свіжого повітря усьому Народові. Це не був помаранчевий путч, панове Путін, Янукович, ви цього донині не збагнули, і життя Вас нічому не навчило! Майдан з Хрещатиком, усіма помаранчевими наметами біля Кабміну, Адміністрації Президента стали театром вільного демократичного життя — цвітом нової культури, прообразом майбутніх п’єс, музичних симфоній, театралізованих сцен, кінофільмів, асамблей, інсталяцій, осередками гумору, сатири, фольклору.

Революційні троянди Грузії дали людям надію — помаранчеві кольори України подарували людям любов і весну.

Помаранчевий листопадово-грудневий мороз України оздоровив повітря Східної Європи. Студентська молодь покликала до життя парламентські реформи, дала поштовх для зближення України з Європою. Французи, німці, англійці, поляки були з нами — усі народи Європи. Україна тисячоліттями мріяла бути з вами! Помаранчеві її прапори возз’єдналися з вашими національними прапорами!

В останні роки відносини між Росією та Україною не були простими, всупереч прагненням України до дружби з російським народом, були ці відносини оперезані «камазами» Тузли. І то — правда, як після дня наступає ніч. Усе в руках… путінських. Непрості це долоні: потиснеш дружню руку — заболить палець на власній руці.

Аналітики роблять серйозні висновки про результати «помаранчевої революції», прогнозують завдання, які вона поставить перед державою, насамперед скеровані на «оновлення держави», — аналітики прогнозують створення оздоровленого каркасу усіх гілок влади.

Роздумуючи над уроками революції, народний депутат України Олександр Карпов означує основні підсумки, які визначають діяльність держави: «Перший і головний підсумок: сьогодні очевидно, що Україна (суспільство, народ, нація) стали якісно іншими. Те, що вважалося деклараціями, затертими штампами — цінності демократії, громадянського суспільства, свободи, — одержало нове, реальне звучання.

Другий: події листопада-грудня цього року каталізували процеси формування української політичної нації. Крім того, було зруйновано стереотипи, що насаджувалися, і міфи про соціальну пасивність і громадянську апатію.

Третій (дуже важливий у стратегічній перспективі проміжний підсумок): дано імпульс переструктуруванню політичного поля і зміни формату політичного процесу»². Аналітики розважливо і аргументовано закладають підмуровок для оновлення України. З цим не можна не погодитись. Але підсумок, що «собака не спить і не дрімає», закликає суспільство до пильності проти реакціонерів усілякого ґатунку — як російських, так і українсько-олігархічних, що підживлюватимуть тему розколу України…

Етнічна російська карта в Україні буде випробовуватися майстрами опозиції та «п’ятої колони». Антиукраїнські настрої на популістському асфальті уже не перший рік стали показовими, і час від часу до цього вогню підкладатимуть поліна нових провокацій.

Показовим був біг-борд «Бей хохлов, спасай Россию», розгорнутий на стадіоні в Лужниках під час вирішального матчу команд України і Росії за вихід до дальшої боротьби в європейському турнірі 1999 р., — транспарант, що акумулював зверхнє, хамське ставлення люмпенізованої Москви до Києва, що має історично традиційне підґрунтя. І поруч з вигуками «сало», «хахлы» біг-борд доповнював, налаштовував на «теплу атмосферу відносин», провокованих Москвою.

...Її ніхто від нас генетично не забере. Не замінити її, не перефарбувати. Вона своя, наша київська рідна шапка Мономаха. Дорога нам своєю історичною пам’яттю про слов’янський і неслов’янський половецький люд на просторах нашої землі, сучасної України. Вона несе пам’ять про київське святе Хрещення, про святих Володимира і Ольгу, про Святослава, Андрія Первозванного, Петра Могилу, Іова Борецького, Памву Беринду, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу; вона дорога нам — як сутність карпатських гір, поліських заплав, сутність Дніпра і Чорного моря, як запах степового полину і трав на полонинах; вона свята нам убієнними, розстріляними, закатованими, замученими, похованими в сибірській мерзлій землі, свята відродженими і ще не відродженими храмами; вона дорога нам легендарним воїнством і його лицарями; вона дорога нам українською інтелігенцією, робітниками, українським селом і хутором; вона є з нами, доки живуть мої друзі у Горлівці, Донецьку, Маріуполі, Одесі, Чаплинці, Херсоні, Миколаєві, Севастополі, — доки живуть мої дорогі друзі по усій Україні од краю до краю, від села до села і од міста до міста, і усім їм, любим серцю моєму, я бажаю добра, бо вони несуть-бережуть рідну нам шапку Мономаха. А потім, після усіх нас, прийдуть нові друзі нових друзів, і з усіма ними буде українська шапка Мономаха — шапка однієї матері — України.

Своя, наша, київська шапка Мономаха була на голові Петлюри і Коновальця, Василя Стуса і Алли Горської, Вячеслава Чорновола і Євгена Гуцала, Валерія Марченка і Олекси Тихого, Георгія Ґонґадзе і Бориса Дерев’янка — була вона на голові безневинно убієнних у Биківні і Дем’яновому Лазу, у Вінниці, Львові, Харкові, Тернополі, Хмельницькому, у концтаборах Мордовії і Магадана… на голові Леся Курбаса і Григорія Косинки, Михайла Бойчука, Миколи Зерова і Сергія Єфремова була ця наша святиня — як заповіт князів берегти єдність рідної землі. Нині вона на голові Президента України Віктора Ющенка!

Ця шапка допомогла нам вистояти в лихій війні з фашистами, допомагала засівати поля пшеницею і відбудовувати шахти Донбасу в 1947 р., як це робив мій батько, в штольні по коліна у воді, зводити нові металургійні велетні-заводи, фабрики… Вона є оздобою разом з архангелом Михаїлом золотоголового Києва — його архітектурно-будівельних перлин, проспектів, майданів, його невимовної міської краси, що поставила сучасний Київ на один щабель з найкрасивішими столицями Європи.

Вона була оздобою помаранчевого київського Майдану, і в її сяєві діамантів молода Україна послала своїм побратимам і посестрам усіх земель сердечні волевиявлення дружби, довір’я, наставлення творити добро, незалежно від місця призначення — на Єлисейських полях, на Унтер дер Лінден, Тайм-сквері чи П’ятій авеню.

Вітаю тебе, моя плането! Бережімо себе од самих себе, з нами помаранчеві квіти! Хай розвиваються над планетою фани любові до ближнього, до природи, фани милосердя в дусі матінки Терези. То — заповіти, заклики, мрії, сновидіння, неспокій і велика людяність київської шапки Мономаха! То є заповіт великого київського князя Володимира Мономаха нам, через тисячоліття чуємо його голос — берегти єдність рідної землі, не дати її на поталу медведчукам, бакаям.

Один з українських мистецьких журналів — «Музейний провулок» у радісних тонах одним з перших сприйняв барви Майдану, уже в грудневому номері 2004 р. означивши: «Ми разом і нас не подолати!». Словом солідарності Майдан підтримав (двічі сюди приїжджаючи) Лех Валенса, закликав українців не зупинятися на півдорозі до Свободи «батько оксамитової революції» з Чехії Вацлав Гавел (із помаранчевим бантом на лацкані піджака), свою віру в нашу перемогу екстраполювали нам великі люди світу — Папа Римський Іоан Павло II, рок-виконавці Стінг, Джо Коккер та Юрій Шевчук, футболіст Франц Беккенбауер, боксери Клички, лідери провідних країн світу. «Україна зруйнувала другу берлінську cтіну», — констатував натхненник першого руйнування стіни — залізної завіси Михайло Горбачов. На свої засідання депутати Європарламенту приходили з атрибутами помаранчевого кольору… ³.

Київська — з Князівського часового простору — шапка Мономаха таїть зерна християнства, любові до ближнього, пошанівок дітей до батьків. Цю шапку відстоювали в борінні шістдесятники. Їх жорстоко карала система. У листах вони намагалися розповісти правду жахливого буття. Треба було ці листи зберегти для історії. І це робили безстрашно сміливі патріоти! Ось що згадував видатний правозахисник Семен Глузман, ділячись з автором цих рядків спогадами (від 10 травня 1994 р.): «Там, в пакунках — листи до мене колишніх зеків. Повинен пояснити: я зовсім не тому передавав таємно через кордони ті пакунки, щоб зберегти листи Світличного, Стуса, Марченка... Не про них я тоді думав. Ті, відомі світові зеки вже тоді мали своє «особисте обличчя», їх знав вільний світ, знав їхню творчість, їхні думки... Вони, навіть мертві, вже залишились виразними в Історії.

Думав я про інших. Про невідомих світові солдатів сумління, не дуже обізнаних в книжках, старих в’язнів з визвольних рухів (чи з опору, так воно точніше) України і Прибалтики. Від них залишились лише ці листи. Більш нічого. Зовсім нічого. Від моїх табірних друзів і вчителів.

А я чекав нового арешту. Останнього. І разом зі мною мали забрати їх. Назавжди. Я чекав арешту. Тому я відвіз всі ті листи, фотографії, поштівки до Олени Боннер, а вона передала їх далі...

У цих листах — історія. Не академічна, жива історія. Вона розмовляє!»⁴.

У цих листах, сміємо думати, живе також історія про нашу київську князівську шапку Володимира Мономаха. Хто боровся за вільну незалежну Україну — той боровся за правду про шапку Мономаха. У Москві мають підробку і нею гендлюють. Най, живу історію не прогендлюєш. Тому київська шапка Володимира Мономаха — цінна реліквія, яку не змогла привласнити Москва разом з козацькими клейнодами, видатними пам’ятками України-Русі, символами української державності, Києвом, запорозькою Хортицею, Батурином, Конотопом, Крутами.

Своя, наша київська шапка Мономаха — на головах братів Кличків, які донесли блиск переможних нью-йоркських вогнів до київського Майдану, які уславили своїми величними перемогами Україну, які ген-ген тую нашу славу пронесли через народи і які одягли помаранчеві знаки в ім’я Свободи і Народу, об’єднавши ці два величні поняття — Свобода і Народ з величним ім’ям Кличко.

Ющенко кинув на Майдані у листопадові дні гасло: «Клич-ко! Клич-ко!» — і помаранчевий майдан з любов’ю ладен був нести на раменах своїх улюблених героїв. Хрещатик помаранчевий зачаровано скандував «Клич-ко!», і луна про їхній мужній громадянський вибір, патріотичний чин сколихнула молодечі серця, згуртувала, зібрала, спружинила усіх біля сталевого символу Кличків, додала Україні сили, відваги, мужності, жадання стояти непорушно!

Чи збагнув це з висоти свого росту Путін? Чи зрозумів тоді цю настроєву велич Янукович, який відважився йти кандидатом у президенти після того, коли велетенський проіржавілий механізм кучмогонства поставив фальшиву карту на його ім’я?

Чи усвідомив Кучма, скільки біди натворив, який гріх взяв на душу, свідомо розколовши Народ на східняків і західняків, в ту фатальну мить, коли з медведчуками почав азартно грати в покер на Януковича? Від міністра до голови сільської ради — усі, хто був залежний від бюджетних грошей, отримали жорсткі накази і побачили воднораз перед своїми носами януковичівські бандитські кулаки: стояти міцно за Януковича!

Провина Сергія Тигіпка, начальника штабу команди Януковича, тодішнього президента Національного банку України не має і не матиме історичного виправдання — безмір бюджетних грошей пішов не в економіку для добробуту людей, ті гроші були вилучені з внутрішнього ринку, полетіли мішками в бездонне море кучмозрадництва. Повинен відповісти Тигіпко за свою зраду народу України!

Славетна шапка Мономаха — на юних головах чарівної Руслани, Святослава Вакарчука, Марії Бурмаки, Альони Вінницької, Олександра Пономарьова, Тараса Петриненка, Олега Скрипки, групи «Тартак»! Ми захоплені вашими голосами, бо ви, запалені сяєвом свободи, несете нову, направду модерну музичну культуру, бо ви є нашими улюбленими хлопцями і дівчатами, бо за те, що ви такі є, а не інші, ми вас шануємо і любимо.

Будьмо!..

Так!..

Будьте з нами наші рок, брейк-данс, хіп-хоп, реп, будьте во стократ у кожній дискотеці і пройдіться — переможною ходою — до столичного палацу «Україна» (де той месія, який вижене приїжджих гендлярів зі столичної концертної зали?).

…Ви, перелітні птахи-круки шоу бізнесу, що злітаєтеся з Москви до палацу «Україна», що воронням кружляєте над українськими філармоніями, музичними клубами, театрами — теж дотягнутися хочете до шапки Мономаха? Не про вас нині мова, наші українські друзі Малинін, Розенбаум, дискотека «Аварія», групи «Smesh», «Машина времени», ми вас любимо і шануємо, ми вас кликали: ходіть з нами, на помаранчевий Майдан і наші помаранчеві надії повезіть до Москви!

Леонідові Кучмі не до вподоби були наші смаки — біля нього сплело гніздо своє коло шоуменів: Ян Табачник, Йосип Кобзон… — йому підспівували і йому награвали.

Вакханалії московських шоу-зірок, що стали екстраспеціалістами фонограмного муляжу на українській естрадовій рок-сцені, — від мафіозно-протомосковського Йосипа Кобзона до різних гастрольних шоу-псевдозірок, скандальні історії, пов’язані з їхнім аморальним життям, яке смакує на усі лади, облизуючись, хутірна преса промосковської України, — це тема, що заслуговує на окрему тривожну розмову. Названі рубіново-кремлівські «зірки» почувають себе в Україні, як у своїй хаті: вони мільйонами готівкою вивозять за кордон наші з вами напрацьовані гроші, з податком сукупно, а за відплату пропонують ерзаци паскудних мелодій й пластикові квазіпісні шоу-програми.

Старше покоління України пам’ятає Йосипа Кобзона як активного пропагандиста радянського способу життя, совкового баритона, що обслуговував, вилизував, як кіт язиком, найбільші партійні кола. У роки незалежності України ура-комсомольському форсайду полюбилися пісеньки штибу: «Спасай Росію», що несуть отруйні жала «єдіной і нєдєлімой». Кобзона можна побачити в Чернівцях, де він видає себе за патріота єврейської громади, у Луганську, де підсолоджує московський хміль, або в Донецьку, Києві, Харкові, Одесі — скрізь, де є нагода зі сцени проплямкати лужковсько-вицвіле «ето било общеє наше».

Йосип Кобзон належить, звісно, до найбагатшої чиновної еліти Москви. До того захмеліла голова у поп-комсомольського форсайта, що він пішов у велику політику. З якою метою? «Спасать» Росію? — де там, лічити срібляники, зароблені безсоромним робом в одуреній ним Україні, розкручувати «солодкий медогін» про колишній совковий рай і щасливе «братерство» совкових людей. Де треба — пустить нещиру сльозу про матушку Москву, «поцілує» піднесений на рушнику український коровай, підніме з «ніжною любов’ю» хижака українську дитину на руки, де треба і де не треба Кобзон вихваляє «рай», який дорого коштував Україні, з ностальгією згадуючи «добрі часи» брежнєвської доби…

Зло від московського «отстоя»⁵ потрійне: воно несе нещиру тональність, оспівує хижацький розбрат, прославляє розбещеність, розпусту, ниці «блатниє» інстинкти. Перелітний московський «отстой» — попса, розбещена на низьких смаках і такій самій безкультурності, є носієм етики «слов’янського базару» з форсуванням московських шовіністичних політиканських апетитів. Ця попса породила базарне мислення й виступає носієм офіційної панслов’янської культури. Комусь те вигідно, комусь воно потрібне?! За це агітують, цією ерзацкультурою освячують неофітів на шовінізм, — одне слово, московська попса є офіційним носієм диктатного волевиявлення.

На противагу шовіністичній попсі розвивався в запіллі андеґраунд. Найбільшим речником його у Росії, на усьому пострадянському просторі виступав Володимир Висоцький, що в силу прикрих обставин швидко зійшов з кону життя. Але він пролетів зіркою, і слід від його пісень донині сяючий. Утім, однак, не для кремлівських бонз…

Андеґраунд — зона вільної творчої дії — як індивідуально-незалежне явище з’єднав Москву, Київ, культурні полюси Захід—Схід на засадах неприйняття офіційних доктрин і постулатів у літературі та мистецтві. В Україні боролися за свободу творчості Алла Горська і Опанас Заливаха, Борис Плаксюк і Володимир Маринюк, Іван Остафійчук і Василь Басанець. Сьогодні київський, а вчора ленінградський художник Феодосій Гуменюк мав однодумців серед нонконформістів Москви, Ленінграда, які через творчість поширювали істинну віру, знання, переконання. Редакція московського журналу «Знамя» присвятила цій проблемі немало місця в рубриці «Андегранд вчера и сегодня», бо виявлено велике число тлумачень того напряму літератури і мистецтва, який був опозиційний до офіційно низькопоклонної московської імперіалістичної культури⁶.

Андеґраунд в особах Василя Стуса чи Алли Горської, Олекси Тихого, Валерія Марченка, Опанаса Заливахи, Карла Звіринського, Віталія Сазонова, Вадима Синельникова та інших був небезпечний для московської Системи, бо в його первнях виврунювали зерна української національної ідеї, соборництва держави, нації, він синтезував протест проти наступальної колоніально-імперіалістичної індустрії у так званій соцреалістичній літературі й мистецтві.

Система донині живуча і не визнає андеґраунду. Майдан наприкінці 2004 р. став осердям усної, пісенної народної творчості, осердям фольклорного розмаїття. Тут народжувалися анекдоти, карикатури, усні оповіді, велемовні гасла, музика бардів, поетичні екзерсиси… З усієї України з’їжджалися народні таланти, поміж наметів аматори-поети читали сатиричну поезію, анонімні автори розклеювали вірші на стінах будинків.

Пересварилися, програючи вибори, Кучма з Януковичем — не поділили влади, грошей… по-їхньому, на щастя, не вийшло, бо народ виявив свою далекоглядну волю: «бандиту — ні!». Я уявляв собі в ці хвилини кислі міни основних диригентів офіційної Москви і Києва…

Фольклорні рядки Помаранчевої революції уже стали історичними сторінками словесної народної творчості — це сотні тисяч правдивих сторінок… Якими знеславленими, зганьбленими, недалекоглядними в своєму шулерстві виглядали тоді, наприкінці 2004 року, два основні — московський і київський — зачинателі брудної передвиборної гри. Називаємо їхні імена — Путін і Кучма!

____________

¹ Зінченко А. Чадне кадило, або як московська патріярхія «не втручається» в політику // Українське Слово. — 2005. — 9–15.02. — С. 7.

² Карпов О. Рушійні сили «помаранчевої революції» (роздуми на полях) // Голос України. — 28 грудня 2005 р.

³ Климчук О. Колір честі — помаранч // Музейний провулок. — 2004. — № 2. — С. 4.

⁴ Лист Семена Гузмана до автора від 10 травня 1994 р.

⁵ «Отстой» — молодіжне поняття примітивної естрадної музики.

⁶ Андегранд вчера и сегодня // Знамя. — 1998. — № 6. — С. 172–199.

БРЕХУНИ-ЛИЦЕДІЇ—ПОКРУЧІ

Брехуни-лицедії мають театр і свого глядача. Вони їх шукають… так тривало упродовж десятиріч у нашій Україні.

Брехуни-лицедії доводили Україну до руїни, домагалися цього і один перед одним, хизуючись, складали списки, робили плани руйнації, їм конче хотілося довести мистецтво знищення гармонії до абсурду, скажемо так, до Абсурду з великої літери. Свій хист, талант руйнаторів вони тримали в таємниці (коли треба було ввести в оману мільйони людей) або, навпаки, розпросторювали з гаслом… шукайте чужака в отарі, шукайте ворога… і будьте пильні… Робилося це ніби заради добра України, задля добробуту народу, в ім’я… щастя діточок. Облуда, цинізм, жорстокість, малоосвіченість, безсердечність, хитрість, підлість стали узвичаєною нормою поведінки брехунів-лицедіїв.

Брехуни-лицедії мали за плечима тіньові авторитети. Накази їх виконували, а поради, розпорядження сприймали з вдячністю.

Світлої пам’яті головний редактор «Літературної України», полум’яний публіцист Василь Плющ наприкінці 1994 р. опублікував саркастичну статтю «Невже мав рацію Троцький? Прикрі роздуми перед повторними виборами президента», де ставив гострі питання: «То з якою ж метою, якщо не задля політики, рушив у похід за президентську булаву Леонід Данилович? І чи з власної волі? Якщо ні — в чиїх руках він пішак?» — І далі ствердно переконував: «І все ж хочеться сподіватися, що ми-таки народ, що… дружно прийдемо на виборчі дільниці, щоб твердо сказати: Українській державі — бути! А ця заповітна мрія ніяк не пов’язується з позиціями й переконаннями Леоніда Кучми»¹.

Найголовнішим авторитетом для брехунів-лицедіїв залишався Кремль, який, за звичаєвою нормою, не приховував відвертих «симпатій», намірів стосовно незалежності України. Кремль знав ціну брехунам-лицедіям і поводив себе з ними без церемоній, на більше вони не могли розраховувати… І того для них було досить. Вдома, у себе в Україні, вони крали, грабували, займалися насильством, надсилали вбивць, зіштовхували дурні обмануті голови одну з одною, виховували агентуру грабіжників, що працювали на них, зміцнювали будівлі-замки внутрішніми військами, видимими і невидимими охоронцями — одне слово, почували себе бухарськими ханами, кувейтськими шейхами, гетьманами в благословенній Україні. А перед Москвою вислуговували…

Вояжі чиновницької Москви й лицедійного Києва 2004 р. нагадували метушню бджіл біля вулика… Кучма намагався врятувати у Москві назавжди втрачену репутацію, підсилену спровокованим касетним скандалом. (Хто був справжнім автором касетного скандалу, неважко догадатися. І хто відшукав виконавця в особі майора Мельниченка — теж). Щось потрібно було бюрократам златоносної й лицедіям золотоверхого. Щось тримали в таємниці, про щось шептали одні одним… Про що домовлялися президенти віч-на-віч? Що берегли в сховах пам’яті? Що вкотре ділили і переділювали (читай: ти — мені, я — тобі!)?

Режим Кучми Москві був на руку. Вона його випестила і тримала самого Кучму в залізних обручах кремлівських обіймів.

…Жити в Україні з кожним роком ставало важче і гірше… Життєвий рівень населення падав, зростала інфляція, дорожчали товари, випускалися в обіг додаткові гроші… А з телевізорів припудрені коханки лицедіїв галасували про добробут народу, зростання валового продукту, економічну стабільність, забезпечену старість, повноцінну виплату пенсій (як кістку кидали надбавку до них — надбавка в одному вимірі, а інфляція — у десятимірному… порівняйте!). З офіційних каналів телебачення, насамперед з приходом Януковича на посаду прем’єра, падала манна небесна і лилося молоко цинічної брехні, поруч з падінням життєвого рівня.

Особливою темою, казковим конем, якого осідлали брехуни-лицедії, були збройні сили, армія, що, мовляв, дотримується нейтралітету, оберігає спокій мирного (читай: обманутого) населення. Армію брехуни-лицедії роззброїли, амуніцію розікрали і перепродали, а офіцерів армії довели до нужди і неслави. Натомість самі собі роздавали генеральські погони, а на нижчі офіцерські чини махнули рукою: живіть, як хочете.

Брехуни думали про армію: чим гірше, тим краще… Через це курсантів авіаційних училищ не вчили літати, а танкових — водити танки, мовляв, вистачить з них теорії! Пощо нам армія? Навіщо офіцери? У нас є внутрішні війська… Але про людське око новоспечені генерали засідали в штабах, хизувалися золотом зірок, ділили бюджетні гроші між собою, з благословення лицедіїв ніби дбали про занедбане доблесне військо, себто про Збройні сили України.

Вина лицедіїв не в тому, що забули про армію, їхня вина тяжча, їхній гріх більший, а злочин — без виправдання: за рахунок армії наживалися — розкрадали армійське майно, перепродували зброю, вступаючи в брудні ділові контакти з перекупниками (той самий сценарій, що і в Росії), — голодні, напівроздягнені вояки, без квартир і без надії на поліпшення умов життя родини молодших офіцерів — такий результат лицедійства, по суті невігластва, тупого інтелектуального банкрутства брехунів.

Не пробачить Україна ніколи Леонідові Кучмі, що він став засновником лицедійства і обзавівся вишколом брехунів-лицедіїв, створивши відповідну філософію.

Не пробачить Україна Леонідові Кучмі, що він придумав інституції кланового безкарного бандитизму, перед яким спасувало Головне управління Служби безпеки України з боротьби з корупцією і організованою злочинністю, з його бездарним тупоголовим генералом Вандіним та підлеглими йому заляканими офіцерами.

Не пробачить Україна Леонідові Кучмі, що він як президент зрадив присязі на Пересопницькому Євангелії, оголосивши бій чиновницькій корупції, бандитській владі і водночас — звеличивши її номенклатурну палубу до найвищих державних стандартів виконавчої влади².

У п’ятому (прощальному) листі Володимира Яворівського Президенту України Леонідові Кучмі прозвучало безкомпромісне: «У вас була можливість бодай відійти «зі сцени без свисту навздогін»: не нав’язувати українцям свого спадкоємця, а вибачитися за помилки і забезпечити вільні та чесні вибори. Ви не скористалися і цим «рятівним колом». Більше того — зневажили весь український народ, вважаючи, що погоничем після вас може бути людина, що двічі позбавлялася волі за кримінальні злочини. Це щоб на його тлі вас згадували як менше зло?»³.

Не пробачить Україна Кучмі того, що він упродовж десяти років правління запровадив у державі політичний балаган, підтримуючи та неодноразово власноручно ініціюючи політичне лицедійство і брехню на усіх рівнях вищої влади в центрі та регіонах.

Знамените інтерв’ю з Юлією Тимошенко — «Я готова в його передвиборчому штабі прати…», — воно відкрило багатьом очі на її державницьку діяльність в якості віце-прем’єра України… тоді за її енергійних дій Україна встановила прозорі правила в енергетиці на користь держави… і тоді політико-олігархічна команда, що програла на цьому (Медведчук, Суркіс, Мартиненко) заповзялася виліпити з неї образ… такого собі прозахідного націоналіста, ворога Росії тощо, вигнати її з уряду Ющенка… одне слово, організувала проти неї брудний піар… Так ось у цьому інтерв’ю наведено такі непрості слова Юлії Тимошенко: «Росія рано чи пізно повинна змиритися з тим, що в України є своя лінія глобальна, не менш важлива для України, як для Росії — її лінія, й Україна велика держава, могутня держава, і те, що її сьогодні бездари довели до такого стану, це не означає, що все життя Україною будуть такі бездари правити… Я впевнена, що Україна буде позбавлена тотальної залежності від Росії щодо поставки енергоносіїв. Не тому, що я погано ставлюся до Росії, а тому, що люблю Україну»⁴.

Скандальні фальшиві вибори у містечку Мукачевому весною 2004 р., відсценізовані СДПУ(о), були прелюдією великих президентських виборів у двох турах. Маленький Мукачів, як зрештою загалом Закарпаття, став ареною політичних інтриг, за якими таїлося інше, — Закарпаття для політичних корупціонерів було золотим Клондайком, капіталом, за який ладен був горло перегризти кожному ненаситний Віктор Медведчук у компанії з Суркісом. У тенетах партійно-політичних інтриг був зроджений цинічний фрукт в особі такого собі балакучого циніка, державного злодія, напівосвіченого народного депутата Шуфрича. Не випадково апетити Шуфрича підтримав його захисник-гарант, передбачивши для нього земельну ділянку в заповідній зоні Пуща-Водиця (3,22 гектари). Апетити Шуфрича зростали під крилами СДПУ(о); Медведчук показував приклад, що є апетит на терезах державного злодійства. Депутатський мандат — як контрмарка у зону лицедіїв, а для певної категорії депутатів — спосіб хижацької наживи.

Звичайно, спікер парламенту Володимир Литвин своєю розважливістю, серйозністю мотивацій особистої поведінки на засіданнях сесії Верховної Ради України 23 листопада (оцінка стану в державі), 27 листопада (визнання фальсифікації другого туру президентських виборів), в ніч з 28 на 29 листопада (брехуни-лицедії готувалися ввести надзвичайний стан у країні) забезпечив збереження стабільності, миру, спокою в державі, не допустив пролиття крові. Втім, і він з жалем зізнався: «У нас поки що державна політика базувалася на інтригах та інсинуаціях. Це не державна політика, коли сьогодні говорять одне, завтра — інше, а роблять — ще інше, коли когось призначають, через день звільняють, а потім знову призначають на цю ж посаду»⁵. Сміємо думати, що грязь політичних інсинуацій за режиму Кучми приносили медведчуки і ті, які грали з ним в одну дудку.

У помаранчеві дні 2004 р. парламент перетворився в єдино організовану гілку влади, якій повсталий народ міг довіритися… і гарант цієї гілки Володимир Литвин втихомирював у парламентській залі пристрасті, тверезим спокоєм додав нотки впевненості, що на «майдані… революція іде» і що вона на часі!

Кучма прийшов до влади на брехні. Брехнею був сповитий його режим. Не гідно поводив себе Кучма. Згадаймо рік 1999-й…

До президентської влади в час боротьби за другу каденцію Кучма не гребував засобами, вдавався до провокацій, підробок. Закінчувалося друге тисячоліття, 1999 р. для України був позначений тривогами… Почитаймо ще раз абзаци звернень, які кожному мешканцеві Києва кидалися до поштової скриньки… Мав рацію Д. Чобіт, висвітлюючи історію одного з найгучніших політичних скандалів з життя України кінця 90-х рр.:

«Справа Лазаренка» мала відіграти роль своєрідного громовідводу для Леоніда Кучми перед новими виборами Президента України, однак організатори цієї грандіозної загальноукраїнської конструкції забули просте правило — необачно влаштований громовідвід обов’язково викликає блискавку на домівку того, хто його так встановив»⁶. Потрібно було п’ять років безпардонної, безсоромно-лицемірної брехні, що обернулася фальсифікацією виборів, аби ця блискавка вдарила «на домівку того самого…».

Тоді, у 1999 р., громадяни України зацікавлено читали Відкритий лист Президентові України Л. Кучмі:

Президентом у другій каденції, звісно, став Кучма — «солодка» ноша шапки Мономаха у варіації кремлівських політтехнологів і таємних служб з коридорів Луб’янки.

Колись на схилі літ В. Катаєв, згадуючи свою одеську молодість і звертаючись до останніх командорів колишньої більшовицької імперії, що їхні діди і прадіди в чека розстрілювали усіх без огляду як контру, написав пророчі слова: «Напевно, ви не схитнетесь, знищуючи людину. Що ж, мученики догмату, ви є теж жертви часу». Про брехунів-лицедіїв думав одеський письменник, повертаючись спогадами до 1920 р., коли чекісти мучили людей в підвалах катівень, святкуючи в такий спосіб приїзд Ф. Дзержинського до Одеси?!

Аби не повторити минулих помилок, пам’ятаймо: неоімперіалісти — єдинокровні спадкоємці пращурів, що вибудували гнилу імперію на кістках і крові. Сьогодні вони шкодують за нею, оплакуючи «широку страну мою родную», щиро переживають те, що аркан кремлівського гніту рішуче скинули народи колись «широкой», одначе не «родной», скинули і пішли вперед, не оглядаючись жодного разу.

А ви, катаєвські «жертви часу», хочете знову влади, лютої, кривавої, і ви хапаєтесь за соломинку… Життя ваше — брехливе, підле лицедійство, воно — проти людей, проти людства, справді проти людства, як же інакше можна розцінювати агресивно відверту тональність російського прихильника фашизму А. Широпаєва: «Попереду — відчайдушна, кривава боротьба, багато загинуть з того й того боку, але російським подвигом буде врятована Росія, а з нею — і весь світ»⁷.

Скорумпована прокучмівська влада, сфальсифікувавши два тури президентських виборів, була готова на усе, аби втримати свої позиції. Кремль тримав руку на пульсі прокучмівського блоку, і кандидат у президенти від опозиції В. Ющенко оголосив громадський рух опору «За чесні вибори». Вранці 22 листопада В. Ющенко виступив на Майдані: «…Шановні колеги журналісти! Ми звертаємося до вас, зокрема до західних засобів масової інформації, донести правду про те, що відбувається на виборах Президента України, що відбувається в роботі ЦВК, що коїться на виборчих дільницях на місцях. Це відбувається масове, тотальне фальсифікування. Ми звертаємося до правоохоронців. Ми звертаємося до громадян України. Підтримайте, шановні друзі, всенародний рух опору»⁸.

У газеті «Без цензури» були видрукувані свідчення світової преси про масові фальсифікації під час виборів, — адмінресурс зробив ставку на брехню, і це вирішило долю виборів; народ не підтримав провладного кандидата у президенти.

Газета.Ru.Росія:

The Guardian, Великобританія:

«Независимая газета», Росія.

Die Presse, Австрія.

Die Telegraaf, Голландія.

Цих реляцій для уявлення про світову реакцію достатньо. Путін разом з Кучмою невдало розіграли сценарій фальсифікацій — це однозначно. Обидва заплямували свою репутацію, її ніколи не змити…

Сірий, зіжовклий Кучма в проповідях, зверненнях до українського народу в трагічній ситуації президентських виборів України 2004 р. виглядав першим брехуном-лицедієм держави, тому що його повчанням не вірили уже ні праві, ні ліві, тому що його бездарне і безславне президентське володарювання в час другої каденції спричинило серйозні політичні, суспільні, громадянські суперечності, непорозуміння, викликало невмотивовані розбіжності. Грабіжники штибу Кушнарьов—Медведчук—Бакай з Адміністрації Президента — академії брехунства-лицедійства дбали про власну кишеню і пельку, не могли ніяк напитися-нажертися.

Посади продавалися, титули продавалися, міністерські портфелі продавалися, чиновницькі крісла коштували хабарів, — Кучма довів хабарництво до театру абсурду. Усе було продане — залишилося продати президентське крісло, яке звиклий до алкогольного допінгу дійсний, малоефективний в діяльності президент вирішив продати також, але в іншій спосіб.

Напередодні президентських виборів Леонід Кучма не відмовився від пропозицій, що їх до того подавали на тарілці чорні кардинали адміністрації, в першу чергу головний інквізитор Віктор Медведчук, — пропозиції звелися до інтриги, що слід підтримати донецький кримінальний клан. Скільки це коштувало, невідомо, які гроші були кинуті на вівтар лицедійства, — теж таємниця. Але з середини червня на зачаділому політичному горизонті брехні Кучми замаячила постать ніби симпатичного на вигляд чоловіка, що обіймав посаду прем’єр-міністра України, а до того — губернатора Донецького краю Віктора Януковича. Зійшла для лицедіїв нова зірка — зірка Януковича!

Звичайний завідувач гаража Янукович, що через хабарі, підступи, злочини, криміналітет знісся до високого крісла прем’єр-міністра, вирішив ризикувати далі, ставити на козирного туза — проміняти вулиці Грушевського-Садову на одну Банківську.

І почалося — розкрутилася гойдалка протизаконної брехні, лицемірства. У хитрому плетиві маневрів чорного кардинала Віктора Медведчука (фольклорна інтерпретація — Нарцис) йшлося про фігуру голого короля — такого собі президента, який має бути маріонеткою в руках брехунів-лицедіїв. Апетитів Януковича Банківська не розрахувала… і програла, однак, уже в часі другого туру виборів. У передвиборній кампанії напередодні першого туру поведінка Кучми виглядала шокуюче непристойною, тому що, власне, він взяв диригентську паличку брехні і почав диригувати антидержавним оркестром. У першому турі Янукович не пройшов. Злі язики розплескали, що, розлючений, він тоді пустив у хід кулаки-кувалди: розбивав носи міністрам, вибивав зуби губернаторам… Очевидці задовго до цього шабашу бачили «фонарі під очима» у самого Медведчука, не з’являвся з тиждень по тому до праці, приходив до тями вдома… побитий губернатор з Івано-Франківська Вишиванюк, улюбленець Кучми, фактично такий самий злодій, будівничий його карпатської дачі «Гута», переляканий, побіг до магазину, щоб накупити тканини помаранчевого кольору (перефарбований уже в наші дні, б’є себе в груди стовідсоткового патріота-хамелеона)… Вмить перефарбувалося за ним багацько Лисів Микит… Мотор пекельної машини було запущено, за керманичів часто сідали «водії» з Кремля… На поверхню випливли майстри політиканських інтриг типу Г. Васильєва, А. Клюєва, О. Лук’янченка, зіпсутій натурі яких така гра імпонувала. То були майстри розмаїтих перекручень… і про їхні вихиляси у політичних інтригах писатимуть згодом фоліанти книг як мемуарного, так і детективного жанру. На авансцені з часом вибулькнула ще одна одіозна постать — С. Кивалов, наділений повноваженнями голови Центральної виборчої комісії України… той С. Кивалов, якого в народі прозвали Кидаловим, розкидав фальшиві бюлетені наліво-направо на догоду виборному штабові Януковича… Після другого туру Кивалова за несумлінне, аморальне виконання обов’язків вигнали, але, враховуючи «професійний досвід» і особливі заслуги махінатора… не без протекції Кучми став ректором Одеської юридичної академії. На усе воля Божа!

В Україні достатньо сил, запасу енергії, здорового глузду, тверезого розуму, як хочете називайте це, — але з руїни Україна вкотре постане і вкотре, як у листопадово-груднево-помаранчеві дні очищення, явить перед світом свій ясний лик, святе прагнення вистояти, вижити і далі стверджувати прогресивні діяння, облаштовувати свій внутрішній порядок і налагоджувати нові міжнародні відносини. Свого часу пропозиції до діалогу міжнародна спільнота не могла прийняти з брудних рук діючого президента (згадаймо Стамбульський саміт 2004 р.).

Нелегким є сходження! Настане оте відродження, яке, здавалося, юнь на Майдані здобула у 1990 р. І ми усі покладали щемну віру, що юнь не піде на компроміси, що золота київсько-майданова юнь візьме владу і втримає її твердо в руках (хитрішими тоді після 1990 р. виявилися колишні парткомсомольські кушнарьови, тигіпки, яцюби, симоненки, що перехопили ініціативу і стали по суті першими носіями комуно-партійного капіталу). Нелегким є нинішнє сходження, тому що кайдани минулого СРСР тягли Україну в минуле понад десять років, тому що Україну безсовісно розкрадали клани Кучми.

Оглянімося назад: з яких кіл виростали Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Єльченко? Оглянімося довкіль до досвіду Балти: чи могли люди ґатунку Кучми, Єльченка, Креміня вирішувати рівні внутрішньої, зовнішньої державної політики? Їм просто показали на двері: до влади зась!

Помаранчевий досвід, однак, не навчив: знову до помаранчевих кольорів, як після 1990 р., сьогодні потяглися перемальовані черги… з минулого (депутатського, мультипартійного, фінансового)… Знову помаранчева пагінь спостерігає спокійно за маніпуляціями маніпуляторів…

Оглянімося назад — якщо хочемо будувати майбутнє і мати об’єктивно справедливу владу!

Не забуваймо минулого! Отож, нехай ці екскурси не здадуться для упереджених банальними.

Мова йтиме про «товаріщей» з клану Зюганова—Симоненка—Вітренко—пітекантропічних могиканів совдепії. «Товаріщі» піднімають голови і поводяться безцеремонно, демонструючи якості чекістських борців за право «рівності» між людьми, в їхньому, чекістському розумінні, за права демократичних свобод. «Товаріщі» вийшли з совдепівських окопів, де заховалися, причмелені громом народного волевиявлення.

— Ми — спадкоємці колись славетної КПРС — відкинули її помилки. Отже, вболіваємо за колись могутню, незалежну від моря до моря, сильну, ядерно-ракетну, «могучу-кипучу», що виводила супутники і космонавтів у космос, пенсіонерам давала пенсії, робітникам гарантувала право на працю, берегла честь офіцерів, захищала лікарів, запевняла безплатне навчання… За нами йде творча інтелігенція, — договорився в телеінтерв’ю неокомуністичний вождь Зюганов. На запитання коментатора Сергія Доренка: яка інтелігенція? — не моргнувши, збрехав: «Усі лікарі, ми захищаємо медицину».

Принцип демократії «товаріщей» — принцип брехні і демагогії. На чиїх кістках вибудовано «символ могучей«? Зеки і безправні колгоспники-раби, які не мали паспорта і не мали найменших громадянських прав — права покинути колгосп і переїхати в інше місце, отримували замість реальних грошей міфічні трудодні, — тримали на своїх раменах купу струхнявілого міфу.

За чий кошт будувалася велич пірамід, неістотно яких — єгипетських чи більшовицьких, історія знає. Отже, раби, загнані силою штиків, ударами гумових кийок, будували картковий дім — як їм веліли.

«Товаріщі» не визнають національної гордості — підвалиною їхньої моралі є інтернаціональне чуття. Мова, релігія — для них це чуже, не наше. Не визнають права людини на вільний вибір і вільну незалежну думку: «товаріщі» — за адресу без адреси, за дім без дому і вулицю без вулиці.

У «товаріщей» є ностальгія за «Москвою майскою», яка витворила балаган безкінечних черг, катавасію дефіцитних товарів, театр розпридільних спецмагазинів, де консументами були «товаріщі» і де товари, звично, продавалися за іншими, меншими, ніж у магазинах для звичайних громадян, цінами; бутафорія інтернаціональної величі в «Москве майской» виглядала убого, як смокінг на більшовицькому голому тілі. Усе було убогим, ницим насправді, а видавалося, як тріумф інтернаціонального інтелекту: брехня підміняла правду, брехня була випрасуваною для балаганного лицедійства.

Панацея інтернаціонального братерства, дружби, допомоги оберталася для мільйонів потоками сліз і крові. Насильство інтернаціоналістичного раю не знало меж: рубінові промені Кремля падали кривавими мечами на голови обдурених людей від Куби до В’єтнаму, від Анголи до Афганістану. Весело, криваво бавилося інтернаціональне воїнство «товаріщей»!

Інтернаціональна голизна «товаріщей» прикрита фіговим листком колективізму, їхнє уявлення про колективне насправді означало ніяке. Одиничне, людина, взагалі не бралися до уваги, бо мірою для «товаріщей» було колективне. Через це енергія, воля особистості притлумлювалися. Отже, не могло бути мови про людську свободу, про особисте щастя, право вибору було регламентоване розпорядком режиму.

Роль колективного начала означала: знищувати людський дух. Ніби працювали заводи, доярки доїли корів, а моряки дійсно на підводних човнах сиділи під Кубою, й літаки дійсно пасли небеса під самим сонцем, і усе це мало кодифікувати велетенський поступ колективного інтелекту. Але направду глухий не чує, а незрячий не бачить: ціле трималося на команді і не трималося купи, його латали, вибілювали і прикрашували гаслами, закликами.

Усі кудись бігли, мчали, летіли, поспішали — спочатку перегнати Америку, а потім протягом десятиліть — від черги до черги за шматком масла чи кілограмом цукру.

Ніякого порівняння з тим, як живуть люди у світі, не могло бути. Бо заводи були малопродуктивними, технологічно слабкими, а охлялі з голоду корови ніяк не реагували на партійні гасла, і молока у них не збільшувалося.

Приїхав якось знайомий київський артист з Америки, що співав у Метрополітен-опера, і за столом, де зібралися друзі, зізнався:

— Які ви щасливі, що не знаєте, як живе Захід! Ви навіть уявити не можете, в якому рабстві нас тримають…

Велетенська імперія нагадувала велетенське пекло політичних в’язниць, концтаборів, пересильних етапів. Третина країни сиділа у політв’язницях, але не їла дармовий хліб, бо тяжко працювала, стверджуючи поступ економіки; друга третина бігала по чергах за дефіцитними консупційними товарами; остання третина мала право карати неслухняних, вирішувати чужі долі, розподіляти право на чуже життя; була ще у цьому вимірі елітна верства керманичів, що вершили на землі суд «чесний і праведний», здебільшого при зашторених вікнах уночі.

Як вогню, «товаріщі» бояться згадок про минуле: як карали, чистили, знущалися, катували, знищували, як посилали безневинних на такі муки, від яких холоне кров, німіє язик.

Як гусеницями танків у сибірських лісах трощили кості і місили тіла закатованих дівчат, як катували новоросійських робітників, як вели на допити капітана III рангу Валерія Сабліна, який у в’язниці в останні дні свого тридцятисемирічного світлого життя читав Сервантеса. О ні, не реабілітували, боялися «товаріщі» посмертно помилувати російського морського Дон Кіхота — «как бы чего не вышло!».

Як вовк вогню, «товаріщі» бояться вільної незалежної України. Тому на їхніх депутатських піджаках, придивіться, виблискують значки з девальвованою, совдепівською емблематикою парламентарів. Брехати і обіцяти вони вміють. Якось Симоненко договорився: «Ми відбудуємо Україну за п’ять років…»¹⁰. А й правда, знайома інтонація? Щиро кажучи, це інтонація «героїв» Лонжюмо. Раю для України від Симоненка з «компанією» Зюганових не може бути. Бо коли Симоненко сідає за стіл, то здається, що поруч з ним за цим самим столом сидить Зюганов і сиділи колись Постишев та Каганович.

Пишучи листа «До Політбюра ЦК КП(б)У. Копія Політбюру ЦК ВКП, т. Сталіну», Володимир Винниченко наводив численні приклади зловживань, злочинів радянської системи проти власного народу, показував, як роздувається штучно небезпека українського націоналізму і як російський націоналізм безкарно в державі підтримується, заохочується, а «гасло диктатури руської культури (русифікації) знову буде висунуто явно чи потай, знову почнеться наступ російського націоналізму, але вже не стриманий російським комунізмом, а підпертий капіталізмом.

Головна ґрунтовна база всякої національності є школи. Це відома всім істина. Буржуазний націоналізм знає це найкраще і через те скрізь по колоніях і де тільки може він старається запровадити по школах навчання своєю мовою. Така школа забезпечує йому найкращий вплив і панування в цій країні. Чому руський царизм так боявся панування національної школи й так люто проводив русифікацію по всіх поневолених ним націях? Бо русифікована школа всіх робила «руськими» і тим толерувала визиск націй»¹¹. На цьому поставимо крапку у цитуваннях Винниченка, бо дальші, після 30-х, роки показали, що Москва віжок русифікації не відпускала ні на йоту, і нинішні «совдепи» як послідовники ідей «під прапором нєдєлімой…» теж втілюють сепаратистські гасла на практиці, розмежовуючи регіони і нарід України з подібними до нього О. Єфремовим, Є. Кушнарьовим, О. Лук’янченком. Як писав той самий Володимир Винниченко у «Щоденнику»: «тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити»¹². Не хоче випустити зі своїх рук таких, як Гризлов, Симоненко з його однодумцями Зюгановим і Наталією Вітренко… Не даймося одурити іще раз!

Оглянімося, можливо востаннє, назад, аби зрозуміти трагізм протиріч нової України і повзання московіцької совдепії… Скапував на тремтливому вогнику незалежності й свободи 1996 р. Не такий простий він був, як могло здатися… Яке воно, людське життя у дзеркалі суспільства? Погляньмо в це дзеркало спокійно, без ламентацій і криків. Одне життя, одна доля… Лампочка то горить, то гасне.

«Мені здалося, що я померла і знаходжуся в пеклі. Бруд, задуха, крики слідчого, камерові розборки, — все це злилося в один мент, що тривав вічність». Ці слова належали Галині Росоловській, директорові видавничої фірми, авторові видавничої програми «Україна—знання—діти», добрій феї для багатьох молодих поетів і письменників у Харкові.

Коротка біографічна довідка:

Народилася у 1956 році. Українка. Місце народження — село Чесники Рогатинського району Івано-Франківської області. 1978 року закінчила Український Поліграфічний інститут у Львові. Того ж року за розподіленням потрапила до Харкова, де працювала на книжковій фабриці ім. Фрунзе. Починала майстром. Остання посада — головний диспетчер. У 1993 році заснувала видавничо-поліграфічну фірму. Мету бачила у розробці та виданні підручників і посібників для дітей від дошкільного віку до вищої школи. За місяць до арешту її фірма видала 10-томник англійської мови у малюнках для початкових класів, словник «Художня культура» для студентів Юридичної Академії, підручник «Естетика». Намагалася підтримувати молодих українських авторів, видаючи безкоштовно їхні твори. Матеріально допомагала мистцям і науковцям, про яких знала, що вже сьогодні вони творять Україну майбутнього.

…11 червня 1996 року, як завжди о 8 ранку, Галина вийшла з під’їзду, щоб іти на роботу. Раптом побачила перед собою червоне авто, з якого назустріч їй вийшли п’ять молодиків. Один з них запитав її прізвище. «Ось Ви нам і потрібні. Ми не викликаємо, а забираємо», — була відповідь на слова Росоловської, що вона ні від кого не ховається і сама би прийшла до правоохоронних органів у разі потреби. Характерно, що ні ордера на арешт, ні будь-яких інших офіційних паперів, що підтверджували б повноваження цих осіб, пред’явлено не було, її силоміць заштовхнули в авто і повезли, як з’ясувалося, у Ленінський відділ міліції. Туди ж, до кабінету слідчого цього району, через 30–40 хв. після її прибуття з’явились слідчі з іншого, Фрунзенського району, подружжя Пономаренків, щоби вчинити допит. Крики і образи на її адресу змішувалися з погрозами: «Ти, бандерівко чортова, по Франціях будеш їздити?! Досить, згниєш тут. Смерті проситимеш не допросишся!» Далі від неї вимагалося підписати розписки на $10 000 людям, декого із яких вона навіть не знала. Після 4-годинного допиту Галину відвезли до ізолятора тимчасового утримання (вул. Чернишевська, 2), де протримали шість діб, хоч за юридичною нормою дозволяється тільки три. Камера, у якій вона перебувала, нагадувала катівню. Жахливе приміщення, вкрай брудне, тісне, задушливе, із забитими вікнами. Лампочка освітлення горить цілодобово, не вимикаючись. Посередині вкручений у долівку стіл і два стільці, поряд з якими розташовані баки (відхожий та з питною водою). Під стіною — вкрай вузесенькі (завширшки з лікоть) нари з поверхнею, як у пральної дошки (нари оббиті залізом), так що лежати на них практично неможливо. Всі речі Галини були конфісковані без опису. Із собою не дозволили взяти навіть гребінця. Руки, чорні після зняття відбитків з пальців, помити було ніде, і всі шість діб — ані вмитися, ані розчесати волосся тощо. Ні рушника, ні інших туалетних предметів. Навіть до туалету, за їхніми правилами, водять лише один раз на добу (о 6 год ранку), де дозволено перебувати не більше п’яти хвилин і то під наглядом. Протягом тижня Галина перебувала у шоковому потрясінні, не могла ні їсти, ні пити, і протягом тижня ніхто з рідних, друзів і знайомих не знав, що трапилося з нею і де вона знаходилася. Тільки коли Галину було переведено до Холодногірської в’язниці, у двері її квартири постукали невідомі і запропонували її чоловікові терміново продати помешкання, заплатити їм $10 000 і тоді Галину, мовляв, одразу буде звільнено. Так довідався Михайло про місце перебування своєї дружини і тоді ж повідомив адвокатів — подружжя Анатолія та Галину Тарасенків, які буквально почали «прориватися» до своєї підзахисної. Слідчий Михайло Лаптєв і начальник слідчого відділу Серій Шабалдас заборонили передавати Галині змінні речі, чинячи шалений спротив тому, щоб до справи долучилися адвокати.

З першого дня на Холодній горі Галину кинули до однієї з найжахливіших камер під назвою «вокзал». У цій камері площею завбільшки 10–12 кв. м, без вікна, утримується до 30 осіб. Нари із залізних сіток, лише на деяких є матраци, брудні й скуйовджені від того, що жінки постійно витягують з них вату. На нарах сплять тільки обрані. Більшість із жінок, підібгавши під себе ноги, сидять біля параші, що весь час відкрита. Від цього в камері страшний сморід, до того ж перемішаний з тютюновим димом, бо практично всі жінки палять. «Заправляє» в камері так звана «родина» з чотирьох жінок, котрі мають між собою постійні статеві відносини. Тих, хто не сподобається цій «родині», примушують займатись сексом з іншими, демонстративно, перед загалом. (Інколи через «кормушки» санітарної частини жінок перетягують до чоловічих камер і там їх по черзі ґвалтують). Коли комусь із «родини» сподобається одяг новачки, її одразу роздягають — ходитимеш у простирадлі, доки родичі не передадуть тобі щось інше. Наглядачі цьому не перешкоджають, а навпаки, вказують на невгодну їм людину — начебто це інформатор. Тоді цю людину кладуть посередині камери і забивають (бува й до смерті) відламаними від параші металевими «балками». Таке враження, що «служителі закону» отримують від споглядання цих жахів ще й фізичну насолоду.

Годують баландою. Це — нечищена, напівсира картопля з горохом у брудній воді. До їжі додають постійно бром, від якого тіло і обличчя жінок, які довго сидять у цій в’язниці, обростають волоссям. У камері «вокзал» Галина була доведена до такого стану, що хотіла покінчити життя самогубством, але перед останнім кроком її врятувала молитва. Молилася постійно, і це, напевно, було її оберегом. Доведену до відчаю, знесилену знущаннями, вимушеною голодівкою і безсонням, Галину терміново (через три доби) переводять до камери 7.0. Тут вже було трохи чистіше, і утримувались переважно не вбивці, як у попередній камері, а наркомани, транспортери макової соломки, дрібні злодії. Наприклад, з грудня 1995 р. сиділа бабка 64 років, яка, не ївши п’ять діб, витягла пиріжок з торби у жінки, що попрохала її на вокзалі постерегти речі, доки вона сходить за квитком.

Складалося враження, що Холодногірська в’язниця, як за совітських часів, «гонить план»: заповнити і переповнити її «простори» чи то справжніми злодіями, чи то немічними жебраками, чи то людьми, яких забирають «на замовлення», як Галину, — всіх докупи для перетворення людей у тварин, для виокремлення в них найнижчих і патологічно здеформованих інстинктів. В’язниця як лабораторія, де безкарно досліджується рівень можливої моральної і духовної деградації людської особистості.

Через тиждень Галину з камери 7.0 перевели у так званий «трійняк». У порівнянні з попередніми це — «санаторій». Сюди садять «на розкрутку», тобто підсаджують осіб, що провадять психологічну обробку. Аби потрапити до цієї камери на постійно, треба когось «закласти» або на волі, або тут у в’язниці, щоб подовжити підсудному термін ув’язнення. Тих, що утримують у «трійниках», називають «рулями», їм переважно дістаються передачі, котрі надсилають родичі ув’язненим. На залякану Галину всілякими способами почали тиснути, аби вона відмовилася від адвокатів, переконували, що тільки таким шляхом вона може опинитися на волі. Те саме вимагав від неї слідчий Лаптєв, поклавши перед нею аркуші паперу, один з яких був із заготовленою відмовою від адвокатів, у разі його підписання Галині пропонувалася довідка (також наперед заготовлена) про її звільнення. Галина вистояла, нічого не підписала. Пройшовши по всіх колах в’язничного пекла, витерпівши злочинні знущання над собою впродовж загального місячного, юридично безпідставного ув’язнення, вона отримала нарешті дозвіл вийти на волю під розписку про невиїзд із Харкова. Що, зрештою, стало причиною її звільнення із ув’язнення — скарги адвокатів по всіх інстанціях (аж до Генеральної прокуратури включно), звернення до депутатів Верховної Ради чи телеграми до Комітету по правах людини Конгресу СІІІА тощо». Лист підписали: О. Різниченко —провідний фахівець Харківського літературного музею, П. Черемський — голова Асоціації захисту історичного середовища.

…Цей велемовний лист — крик душі, написаний на захист однієї людини, як у краплині води, відбиває факт злочинних діянь режиму Кучми. Уже за незалежної України мордували патріотів за національну ідею, мучили і переслідували, вбивали підло, зненацька в під’їздах будинків. Немовби у старі часи, страх тінню поповз по селах і містах — система Кучми вступала в силу. Було усім ясно: не до демократії, совіцьке страховисько руками його виконавців здійснює мордування громадян. Неохоче сходила зі сцени стара повія СРСР… Спливали на пам’яті 30-ті роки, коли «чорний ворон» відвозив ночами з письменницького дому «Слово» класових ворогів, прислужників імперіалізму… Ті, що працювали на чорну потвору московської стерилізації, уже давно в пеклі, але залишилися їхні онуки, які ногами і руками тримаються чиновничого крісла, у різний спосіб і на різний лад реанімують оте страховисько — СРСР.

Аналоги і зіставлення інколи конечні, вони велемовніші від гучних епітетів і романтичних емоцій. Звертаємося знову за допомогою до важливого цитування.

Свідчення професора П. Таланчука — «державний борг СРСР становив у 1990 році 35 млрд. рублів у вільно конвертованій валюті, внутрішній — майже 600 млрд. рублів, останніми роками він зріс майже на 400 млрд. рублів. Держава жила в борг, практично балансуючи на межі економічного банкрутства. Розвал СРСР був на часі політично й економічно невідворотним.

Ситуація значно погіршувалася тією обставиною, що, за словами Горбачова, на мілітарні зусилля СРСР спрямовувалося 92% усіх промислових потужностей, а на задоволення людських потреб — лише 8%. Він знав, що казав. А Україна була цитаделлю «оборонки»¹³, — наведене свідчення П. Таланчука ґрунтувалося на розумінні тягаря кремлівського тоталітаризму, який посягнув на основні людські цінності. Замість миру, про який говорилося пишними словами, закручувалися гайки «оборонки», у тенетах тотальної брехні губилися дощенту геть усі права людини. Суспільство жило в ошуканому середовищі, було обмануте, усе сприймалося навиворіт і нагадувало містерію жахів, карнавал потворного лицедійства. Чи знову хотіли, хочуть нас до цього навернути брехуни-лицедії? Чи не бачимо у реаліях інтеграції реакційних, опозиційних сил України нову хвилю, що загрожує її суверенітету? Чому московицькі авторитети від політики і культури у 2004 р. поводили себе безцеремонно і протизаконно в нашій державі за підтримки відомств Миколи Білоконя та Геннадія Васильєва? Пам’ятаймо: ескалація нетерпимості та розбрату потенційно загрожує спокою та стабілізації! Сутність нашого буття — у розкритті таких якостей, які є виразниками Добра у відносинах між людьми нашої держави.

Будьмо уважніші, толерантніші, мудріші!

У книзі Євгена Гуцала «Ментальність орди» (1996) є пророчі слова — уже скільки років минуло, а вони злободенні: «Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проносилися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Галея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми знову є свідками милої з’яви комети Галея, її злої історії, а ця ж бо комета, її історія своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля»¹⁴.

Якби Євген Гуцало міг подивитися на реалії нашого життя початку третього тисячоліття й, зокрема, на аспекти зовнішніх дій Москви стосовно України з моменту, коли люди вітали одне одного з Новим 2004 р., то він ще раз повторив би, що політичне, економічне і культурне життя України його хвилює, бо воно у загрозливому стані, а «силове поле» отого самого «смертельного хвоста» — то уже реальна небезпека, що підступала зусібіч. Події, що відбувалися в Україні за підказкою полковника Путіна з середини літа 2004 р., досягли апогею у жовтні—листопаді—грудні: народ, обманутий підступною місцевою владою, що водила його за ніс, визискуючи з нього останні сили, врешті піднявся на увесь свій багатомільйонний зріст і голосно вигукнув президентові-покручу Кучмі та його покручам-лицедіям: годі! Й оце «годі!», зрештою, змело смертельний хвіст комети Галея, здолало опір зовнішній та внутрішній, розлетілося луною й отримало вселюдське опертя. Бо світ хвилювався за Україну і бажав їй добра разом з російськими інтелігентними сподвижниками російської демократії…

Набешкетували з кучмами медведчуки, насуркісували з бакаями, напінчукували, натигіпкували… Моторошно від спогадів про те, як грабували, розкрадали, розмінювали на п’ятак державу.

Пам’ятаймо: брехуни-лицедії — це покручі! Пам’ятаймо: покручі живучі! Покручі не переводяться — нашкодять і сідають у депутатське парламентське крісло, де вони є недоторкані і де вони шкодять ще більше, і ще більше обманюють.

Шлях, який ми проходили, трагічний, якщо у поняття трагізму вкладати нашу покірливість і нашу забудькуватість, невміння поводити себе гідно з покручами. Трагічне висувається на перший план тоді, коли не можемо почувати себе господарями на землі, запобігаємо перед зайдами-чужинцями, не шануємо рідну мову, не захищаємо право на свободу і щасливе життя, не дбаємо про дітей. Ми повинні дбати, аби наші діти були господарями на землі, а не слугували дітям отих покручів, які сьогодні, маскуючи суттєві наміри, уявне видають за дійсне.

Філософія покручів — робити кпини з господаря, інтелігента, з нашої моралі і поведінки. Життя свідчить, що покручі хитрі і небезпечні, підступні і нещирі, але полохливі перед виявом нашої стійкості, волі і колективної сили.

Покручі нападають, коли ми не разом, а поодинці, коли вони об’єднані обручем покручанства, а ми розбратані і не поєднані. Вони збивають нашу державу на манівці, з обраного народом шляху до свободи і достатку ведуть громадянство до злидарства, за допомогою інтриг, підступів стверджують філософію покруцтва. І тоді в усіх гріхах винні, скажімо, демократи, і тоді народний Рух України розпадається несподівано на ворогуючі табори. Негаразди в нашому домі покручам, брехунам-лицедіям на радість!

Звісно, історія не повторюється. Але вона вчить. Вона вчить нас шанувати своїх героїв — лицарів у боротьбі за національну ідею й державність. Згадаймо в цьому переліку подвиг юні з Крут. «Але треба, щоб ми пам’ятали не тільки імена цих святих «мучеників» (П. Тичина), а й цінували та збирали всі зернини відомостей про них, знали їх в обличчя. Дорогоцінними є всі краплини знань про крутянців. Пам’ятаймо, що той бій став «народинами нового українця» (Є. Маланюк), що герої-крутянці своєю кров’ю змили з душ співвітчизників залишки рабства¹⁵.

Він, покруч, руками-ногами тримається за колективну безвідповідальність в українському парламенті, страх боїться нових змін, ринкових реформ, свіжого вітру демократії.

Будьмо єдиноморальним Народом! Проекція прогнилої системи на наші реальні межі у способах трансформації отого перекотиполя покручів змушує нас доконче прозріти і відкинути гидь покручів, що гніздяться воронням на дереві нашого з вами життя.

Наш час не терпить зволікання — і це вже голос до молодого покоління! Тотальні компроміси, в атмосфері яких ми далі перебуваємо з терпінням недорізаних овечок, повинні поступитися місцем дії, рішучості, безкомпромісній одностайності молодих, активних і духом збратаних.

Чуєте, Україна чекає! Тільки в такий спосіб виживемо самі і дамо змогу жити іншим.

Перед великими політичними змінами в державі розкручуються немащені, скрипучі колеса політичних возів, груп, комітетів і сила-силенна партій. Де тільки-но світліші, ясніші, ширші двері, — покручі беруться за дьоготь і давай розмальовувати оті двері, перефарбовувати на свій лад, в цьому вони неабиякі майстри. Тоді усі паркани, телеграфні стовпи заклеюють листівками, агітками, гаслами, тоді усі поштові скриньки переповнені брудом, наклепами.

Як тут не повторити сказане на часі: «Допоки українська владна система не сприйматиме національну культуру як власну, доти ми її не матимемо. І не слід дошукуватись зовнішніх факторів чи інших метаморфоз стану української культури, «часи змінюються — лишаються звичаї влади»¹⁶. Покручі приносять народові України, її культурі шкоду. Їхні волання були і є керовані інстинктами зла. Позитивна вольова дія — не для покручів, бо вони виступають організаторами деструкції, розламу, розбрату і духовної порожнечі, що вони її утворюють і в якій постійно перебувають. Тож не дивно, що в часи політичних зрушень покручі Москви простягають хижацьку руку покручам-хижакам Києва, і політичний їхній доморощений галас є криком голодних у пустелі.

То кому вони такі потрібні? — Навряд чи згадають їх теплим словом нащадки — у Києві, Москві однаково проклянуть…

_______________

¹ Плющ В. Невже мав рацію Троцький? — Літературна Україна. — 1994. — 30 червня.

² Див: Достатньо аргументовані публікації в газеті «Інформаційний бюлетень» з Кременчука показали справжнє обличчя Кучми: «Кримінальний злочинець Кучма не може бути президентом», «Присуд народного трибуналу», «Стратегія відставки для шахрайкуватого Президента України» (2002. — 17 жовтня); «Час змінити Льоню…», «Постанова про порушення кримінальної справи», «Хто, за скільки і коли продав Україну», «Кучма не кається. Пропиває Україну далі» (2002. — 24 жовтня); «Кучма втрачає силу, але все ще утримує владу», «Как Кучма и Деркач взломали шифры НАТО» (2002. — 31 жовтня).

³ Спецвипуск. Розповсюджувався на Майдані у листопаді 2004 р.

⁴ Див. www.pravda.com.ua//10411-1-print — 12.04.2001 або «Коммерсантъ», 2001. — 11.04.

⁵ Черевко О. «Один день не розв’яже всі проблеми» (інтерв’ю з В. Литвином) // Сільські вісті. —24 грудня 2004 р.

⁶ Чобіт Д. Громовідвід або «Справа Лазаренка». — Броди, 2003. — С. 117.

⁷ Цит. за: Кучерук О. «Ми фашисти особливі, російські…» // Українське Слово. — 2005. — 9–15 лютого 2005 р. — С. 11.

⁸ Так! Всеукраїнський інформаційний бюлетень. — Майдан. — 22.XI.2004 р.

⁹ Без цензури. — К., 2004. — 3–9.XII.

¹⁰ Симоненко П. «Ми відбудуємо Україну за п’ять років…» // Хрещатик. — 1999. — 1 жовтня. — С. 4–5.

¹¹ Винниченко В. За яку Україну. — Париж, 1934. — С. 37.

¹² Винниченко В. Щоденник. — Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. — Т. 1. — С. 285.

¹³ Таланчук П. Колишній Союз ніколи не був раєм // Голос України. — 1996. — 6 трав. — С. 7.

¹⁴ Гуцало Є. Ментальність орди. Статті. — К., 1996. — С. 142.

¹⁵ Леонтович О. Це вогненне слово — Крути // Урядовий кур’єр. — 2003. — 29 січня.

¹⁶ Томенко М. Національна культура: persona non grata в сучасній Україні // Універсум. — 1996. —№ 9–10. — С. 33.

ТО КОЛИ І ЧИ РОЗЛУЧИТЬСЯ МОСКВА З НАГРАБОВАНОЮ СПАДЩИНОЮ?

В умовах зовнішнього спротиву і неприйняття суверенних намірів ідея культурної пам’яті нації, держави пріоритетна у той спосіб, що обіймає цілість і єдність України. Вона ідентифікується із загальнонародною проблемою повернення культурних цінностей, що були насильно, протиправно переміщені з території України.

З іншого боку, у світлі реконструкції сучасної української культури, охоплення її цілості та єдності названа ідея має стратегічний характер. Усвідомлюємо складність і політичну гостроту питання про культурну пам’ять нації, про сутність національної спадщини, в тому числі проблеми повернення або реституції, чи, як останнім часом пишуть, реставрації пам’яток культури. Неприйняття або ігнорування національної спадщини рівнозначне ігноруванню волі народу України, що він її одностайно продемонстрував під час референдуму 1991 р. Не випадково Верховна Рада України у вересні 1999 р. одноголосно прийняла закон «Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей».

Складність і політична гострота проблеми повернення в Україну культурних цінностей взаємозумовлені. Повернення — це рух у два напрями і міжнародний діалог двох сторін.

Пам’ятки культури, що є основою спадщини будь-якого народу, становлять золотий фонд найважливіших надбань людства. Кожна нація, держава, етнос дбають про свою спадщину, оберігають її, забезпечують нормативний захист. В першу чергу питання міграції цінностей актуальні для України, культура якої в різні історичні епохи зазнала руйнувань.

Комплекс понять, що підсумовують єдність і цілісність спадщини, символізує нерозривність розвитку суспільства, пов’язуючи минуле з сучасним, а сучасне з майбутнім.

Спадщина є тим ключем, що забезпечує пізнання в розрізі історично національної самоідентичності, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу. Вона становить важливу роль культурного розвитку.

Історія української культури дала нам безцінні свідоцтва творчих здобутків багатьох поколінь відомих і безіменних будівничих храму культури. Разом з тим маємо огром прикладів нищення і втрат за різних історичних обставин колосальних культурних цінностей. Нинішніх днів сягає цей сумний трагічний перелік.

Особливо драматичний слід залишило по собі ХХ ст., позначене кількома братовбивчими революціями, двома світовими війнами, численними локальними конфліктами, жертвами яких ставали надбання національної культури.

Чому так багато цінностей втрачено Україною? Мовиться не тільки про стихійні лиха, природні катаклізми, внаслідок яких гинули музейні, бібліотечні, архівні, археологічні пам’ятки культури.

Кривавим мечем революції було стерто з лиця землі багатовікову старшинську, шляхетську цивілізацію з її культурно-палацовими комплексами. Орди есера Муравйова сплюндрували у Києві національні культурні надбання, приватні музейні збірні, в тому числі М. Грушевського і В. Кричевського. Війни тотально витоптали вогненними копитами життєносні лани тисячолітньої культури. З України на північ до Росії перекочовували численні скарби. Так тривало впродовж XVII—XX ст.: один народ ставав донором для іншого, підживлював його культуру. З часом відбулася трансформація понять: культурні цінності українського народу присвоювалися культурідеологемами Москви і видавалися за російські.

Скільки пам’яток вивезено з України до Росії, сьогодні ніхто не може відповісти. Бракує цілісного загальнонаціонального каталогу втрат. І це неможливо зробити: під час війн, пограбувань були втрачені інвентарні книги багатьох фондосховищ, і відновлювати картину тепер доводиться майже інтуїтивно. Але при тім, аби ґрунтовно відповісти на питання про втрати, потрібно змоделювати послідовність розгляду етапів розвитку української культури, але за умов принизливої колоніальної другорядності Україна не мала фізичної можливості забезпечувати зберігання й охорону власних духовних надбань. Окрім того, витонченою системою заходів пропагандистського ґатунку загарбники протягом багатьох поколінь настирливо вбивали в голову українцям думку про периферійне місце їхньої культури і скромну роль, що їй відводилася: покірливо стояти на узбіччі історико-культурних шляхів, церемонно пасувати перед чужинцями — від їх найнижчого до наймаєтнішого стану насаджувалася логіка правоти сильного культурного продукту.

Загарбники, колонізатори усіх мастей у своїх користолюбних діях усюди однакові. Вони керуються відверто цинічним правилом: вб’єш культурну пам’ять — здолаєш супротивника, відбереш пам’ятки культури — збагатиш власну духовність. Так робилося на Заході, Сході упродовж тисячоліть: щоб зцілити хворого, вливали йому здоровшу кров.

Москва поводилася з Києвом безцеремонно: валуєвські циркуляри доповнювалися примусовою зміною національної приналежності, цілі регіони зазнавали міграцій на схід, натомість зі сходу завозилися цілі села, так робилися асиміляція Києва, Харкова, знекровлення української нації й культури. Це була витончена технологія, що працювала на трансформацію Русі в Росію і переінакшення українця на малороса, хохла. Уже за радянської доби з цією метою були перейменовані на совітський кшталт майже усі села, містечка України.

Маємо величезний комплекс інформації про численні пограбування Києва Москвою, нищення культурних цінностей на нашій території, а також їх вивезення за межі історичної праземлі в час поневолення України з метою залучення до панівної чужої культури.

Але не було жодного прикладу, найменшого натяку на вияв доброї волі, утвердження історичної справедливості щодо добровільного повернення культурних цінностей України, яка втратила їх внаслідок воєн та збройних конфліктів, колоніальних грабунків або контрабандних крадіжок (лише єдиний важливий крок, реалізований у 2004 р., — договір між Путіним і Кучмою про повернення семи фрескових композицій Михайлівського Золотоверхого монастиря). Не було випадків, щоб раритети української культури — рукописні книги чи стародруки, твори малярства, гравюри чи твори ужиткового мистецтва, документи історії, церковне майно, приватні чи громадські колекції поверталися на рідне місце, звідки їх протиправно, часом силоміць, забирали.

Такі реалії — шрами на тілі України. Отож, розбудова держави, завдання духовного відродження України, визначення перспективи в усіх галузях національної культури, дальший розвиток демократизму, національної самоідентичності вимагають цілеспрямованої праці у сфері розшуку та повернення культурних цінностей для передачі їх законним господарям.

25 грудня 1991 р. тодішній міністр культури України Лариса Хоролець звернулася до Москви з таким листом: «24 серпня 1991 р. Верховною Радою України був прийнятий Акт про державний суверенітет України, що став поворотним рубежем у багатовіковій боротьбі нашого народу за свободу і незалежність.

До прийняття такого державного акту ми йшли довгим шляхом, на якому довелося зазнати втрат, і фізичних, і моральних, і культурних. Однією з найтрагічніших для культури України є втрата історичних символів нашої державності — козацьких реліквій (клейнодів) Запорізької Січі. За наказом уряду Катерини II вони були вивезені до Петербурга і Москви. В дореволюційний час в Преображенському соборі Петербурга зберігалося 20 курінних прапорів, три бунчуки, срібна булава, вісім козацьких панікадил — клейноди Запорізької Січі. Вони зникли у 30-ті роки XX століття. В Ермітажі було 14 козацьких хоругв, доля яких також невідома. Унікальна пушка-мортира 1705 року — так звана «пушка Мазепи» роботи майстра Карпа Балашевича та інші пушки майстрів Балашевичів тепер, за нашими відомостями, зберігаються у Державному артилерійському музеї Петербурга, що раніше був відділом Ермітажу.

В Оружейній палаті Московського Кремля є курінні прапори, близько 20 булав.

Краснодарському крайовому музеї експонуються клейнодні пушки, що були виконані для гетьмана Розумовського. Там же зберігається Запорізьке Євангеліє київського друку 1689 року з Січової Покровської церкви.

У листопаді 1917 р. Радянський Уряд прийняв рішення про повернення козацьких клейнодів в Україну. Але це рішення не було виконано з початком громадянської війни.

Пошуком українських реліквій в російських музеях після 1924 р. займався М. Грушевський. У 1930 р. журнал «Україна» констатував, що вже остаточно вирішено повернути усі запорізькі клейноди на Батьківщину. Згадувались, зокрема, п’ять гармат майстрів Балашевичів, 18 запорізьких прапорів ХVІ—ХVІІ ст., булава миргородського полковника Апостола, шабля Мазепи, які в той час зберігалися в Оружейній Палаті у Москві...

Унікальні пам’ятки з археологічних розкопок, що були проведені в Україні в середині XIX — на початку XX ст., потрапили до Ермітажу. Серед них знахідки з кургану Чортомлик (IV ст. до Р. Х.) Дніпропетровської області, кургану Солоха (IV ст. до Р. Х.) Запорізької області, кургану Куль-Оба (IV ст. до Р. Х.) Кримської області, скарб із села Мала Перещепиця Полтавської області (VП—ІХ ст.), куди входять численні вироби з золота — до 25 кг, срібла — до 50 кг».

Далі в листі зазначалося: «Перелічені цінності для нас не просто музейні експонати, вони більше, аніж пам’ятки історії і культури. Це реліквії слави наших пращурів, які ми просимо повернути в Україну, виконавши тим самим рішення Радянського Уряду, що було прийняте ще в листопаді 1917 р., реалізації якого завадили спершу громадянська війна, потім — морок сталінської епохи і тоталітарний режим».

У тодішньому листі відбита турбота про спадщину — і це правомірно. На європейському континенті, в усіх куточках планети поняття спадщини є одним з найвагоміших культурологічних інструментів. Воно є вагомим чинником у реалізації міжнародних домовленостей для багатьох політиків. Зрештою, це одне з понять культурної політики, що об’єднує усі народи Європи.

Для сучасного стану України розуміння цієї проблеми має значення в плані зростання національної ідеї, забезпечення розвитку української культури. Стверджуючи першорядність культурних цінностей як чинника духовного зв’язку поколінь, слід також пам’ятати про фактори культурних взаємозв’язків, результатом дії яких постає поняття спільної спадщини або вживане на Заході la double culture. Воно для нас має значення, коли вивчаємо історичні зрізи розвитку культур не лише України та Росії, а й України та Польщі, України та Австрії, Франції та Німеччини і т. д.

Через актуальність і гостроту проблеми українсько-російських відносин у галузі реституції є нагальна необхідність ще раз торкнутися питання про повернення з Росії до України переміщених культурних цінностей¹.

У перші роки переходу до ринкових відносин після розпаду СРСР було здійснено спробу розгляду цього питання на дипломатичному рівні, з урахуванням міжнародних прав, усіх засад і положень та їх юридичної природи у кожній пострадянській державі. З цією метою у Мінську 14 лютого 1992 р. було підписано «Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їх походження», яку підписали керівники одинадцяти держав — членів СНД. Згодом в Росії розпочалася кампанія проти згаданої Угоди, в результаті якої Державна Дума денонсувала підпис Президента РФ Б. Єльцина.

Подальшими спробами розвитку лінії реституційного процесу стали Ташкентська (15.05.1992) і Мінська (12–13.01.1993) наради, що торкалися проблем міграції пам’яток культури. Зокрема, у Мінську відбулося перше засідання Міжнародної експертної комісії з розгляду питань, пов’язаних з поверненням культурних цінностей. Учасники мінської наради розробили проект Угоди держав-учасниць про Міждержавну комісію з проблем власності на культурні цінності, що зібрані в музеях, бібліотеках, архівах та інших сховищах колишнього СРСР, а також перерозподілені по інших аналогічних установах.

У жодній з цих нарад російська сторона не брала участі, мотивуючи це готовністю перетворення змісту Міждержавної угоди в конкретні двосторонні угоди Росії з кожною із зацікавлених сторін та готовністю будувати власну політику у даній сфері відповідно до чинного законодавства.

Тоді, в січні 1993 р., Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей підтвердила готовність розглянути разом з російськими інстанціями проблему повернення фресок Михайлівського собору і визначення порядку перерозподілу культурних цінностей, що були вивезені у 1946–1947 рр. до Росії з Німеччини. У цей час російській стороні було передано протокол про необхідність співробітництва Національної комісії з Державною комісією по реституції культурних цінностей Російської Федерації, який передбачав інтеграцію зусиль двох сторін у справі виявлення міграції культурних цінностей під час і після війни, а також здійснення ряду пошукових програм, інвентаризації, каталогізації, створення загального банку втрат пам’яток культури.

Перший заступник Міністра культури Російської Федерації К. А. Щербаков у своїй відповіді на адресу Національної Комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей (29.10.1993) зазначав: «Ми справді зробили перші кроки, вступивши у складні переговори по реституції з цілим рядом зацікавлених країн, і передусім з Німеччиною. Прагнучи, і ми не перестаємо підкреслювати це перед нашими партнерами, до цивілізованого, справедливого вирішення взаємних реституційних претензій, ми приступили до детальної каталогізації наших культурних втрат, знищених або вивезених німецькими загарбниками з окупованих територій... До інтеграції наших зусиль, включаючи створення загального банку даних культурних втрат, розробку пошукових програм втрачених цінностей, обмін науковою інформацією, встановлення таких контактів між установами культури, нас підштовхує об’єктивний розвиток подій в цій галузі».

Це була добра заявка про готовність до співпраці, але мало минути ще кілька років ініціативних дій української Національної комісії для зрушення справи з мертвої точки. Разом з тим у Положенні про Державну комісію по реституції культурних цінностей Російської Федерації (23.06.1992) відзначалося (пункт 6): «Державна комісія здійснює погодження реституційних претензій з республіками Бєларусь, Молдова, Україна, а також з Литовською, Латвійською, Естонською республіками відносно культурних цінностей, втрачених або переміщених з території цих держав в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років і в період з 1939 по 1941 роки.

Розгляд інших питань, пов’язаних з відносинами у сфері культурної спадщини між державами, що раніше входили в СРСР, до компетенції Державної комісії не відноситься». Це означало звуження спектру ініціатив, що їх могла розвивати згадана інституція.

Взаємини України з Росією у галузі реституції культурних цінностей, що є складовою культурних стосунків між обома народами, відзначаються локальним герметизмом, незважаючи на неодноразові односторонні спроби української сторони вийти на простір діалогу. Можна констатувати, що поле взаємних зацікавлень надто широке, аніж можна допустити, займаючись тільки вузькими відомчими інтересами, і насамперед в наших уявленнях воно зумовлене потребою узгоджених дій у напрямі так званих трофейних цінностей. Ось у цьому аспекті діалог Росія—Німеччина, Україна—Німеччина міг би перерости у дипломатичний дискурс трикутника, що дозволило б ініціювати ряд питань, викликаних насильницьким переміщенням культурних пам’яток під час і після війни.

Така форма спілкування конче необхідна з огляду на спірні проблеми спадщини, зумовлені специфічними історичними обставинами минулого і намаганням сучасних поколінь включити вилучену з України протягом десятиліть з інтелектуального обігу спадщину в державний культурний контекст.

Ясно відчувається неефективність і недосконалість наявних міжнародних правових механізмів охорони і збереження культурної спадщини, результат яких сучасна практика відчуває внаслідок страхітливих руйнувань, насильницьких переміщень і втрат культурних цінностей, що їх завдала Друга світова війна. Отже, активна ефективна діяльність реституційного трикутника Росія—Німеччина—Україна може забезпечити нові принципи та правила такого співробітництва і його вплив на формування новітніх критеріїв міжнародного права та внутрішніх нормативів кожної держави .

Універсальна система міжнародно-правових відносин набуває нових динамічних зрушень, якщо вона використовує сучасні існуючі приписи державотворчих комбінацій у системі діалогів і у підході до кожного юридичного суб’єкта з використанням існуючої правової культури у вигляді міждержавних конвенцій, рекомендацій, резолюцій, декларацій та інших подібного роду міжнародних правових актів. Через відсутність партнерства, взаємозацікавленого діалогу Росії з Україною у галузі реституції обидві держави на сучасному етапі мають більше втрат, аніж здобутків, стикаючись на практиці з інтегрованою зацікавленою співпрацею західних партнерів у цій галузі міжнародної культури і політики.

З ініціативи української сторони на території Російської Федерації відбулося три засідання експертів українсько-російської комісії з питань реституції культурних цінностей. Вони мали діловий, вузько практичний характер і встановлювали рівень переговорного процесу між Україною та Росією з питань повернення фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору XII ст., що за різних історичних обставин незаконно перебувають на території Російської Федерації в музеях Москви, Санкт-Петербурга і Новгорода. Передбачалося підписання Угоди між урядами України та РФ про співробітництво у справі повернення культурних цінностей, втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни та в наступні роки. Такий правовий документ історично необхідний. Отже, в Угоді між урядом України і урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки і освіти (26.07.1995) стаття п’ята передбачає, що сторони працюватимуть у галузі збереження їхньої історико-культурної спадщини, зокрема: «Сторони вирішуватимуть питання, пов’язані з втраченими або незаконно вивезеними культурними цінностями, які опинилися на території іншої Сторони, шляхом переговорів на основі національного законодавства і норм міжнародного права».

На жаль, у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (14.01.1998) ця ідея російською стороною не була підтримана і не знайшла відбиття, за винятком окреслення характеру проблеми загальнокультурного значення: «Сторони взаємодіють в галузі збереження, реставрації і використання їхньої історико-культурної спадщини». Але в Угоді про культурне співробітництво між Міністерством культури України і Міністерством культури Російської Федерації (25.03.1994) проблема культурних взаємин у галузі реституції реалізувалася в конкретну широко репрезентативну форму: «Сторони забезпечують безперешкодне одержання повної інформації про історико-культурні цінності, що зберігаються в державних зібраннях, колекціях і фондах обох сторін, і її використання в цілях освіти, науки і культури в рамках міждержавних програм.

Сторони сприятимуть запобіганню і попередженню незаконного вивозу культурних цінностей з своїх територій на територію іншої держави —учасника цієї Угоди та інших країн, а також взаємному поверненню вказаних цінностей незалежно від часу, що минув від незаконного вивезення.

Сторони проведуть необхідну роботу по визначенню незаконно вилучених або вивезених національних художніх цінностей-реліквій по їх реституції».

Окремої, важливої розмови потребують історико-культурні пам’ятки Михайлівського Золотоверхого собору. Вони були об’єктом дебатів під час засідання підкомісії з питань гуманітарного співробітництва змішаної українсько-російської комісії по співробітництву у Москві (26.08.1999). Третій пункт, що був прийнятий на цьому форумі, засвідчив таку думку: «Прийняти до відома готовність російської сторони передати 11 фрагментів мозаїк українській стороні, уповноваженим представникам сторін в першій половині вересня опрацювати механізм передачі і продовжити консультації з питань про останні фрагменти мозаїк і фресок».

Як відомо, світового значення мистецькі об’єкти Михайлівського собору були тимчасово відправлені в Москву на виставку влітку 1938 р. з нагоди 750-річчя «Слова о полку Ігоревім». Крім того, частина пам’яток була силоміць вивезена гітлерівцями під час війни до Німеччини, звідки вони, після поразки Німеччини, були переправлені до Росії. Українські експерти подали російській стороні переконливі аргументи законних претензій України на згадані цінності. Глибокий аналіз, проведений дослідниками Інституту історії Національної академії наук України, зокрема С. Котом, «Про повернення в Україну художньої спадщини Михайлівського Золотоверхого Собору, яка знаходиться в музеях Російської Федерації», засвідчив правоту претензій української сторони, що не могли не визнати російські експерти.

Під час другою засідання українсько-російської зустрічі експертів з питань мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого собору (06.10.1999) було прийнято принципову умову про передачу Україні чотирьох фрагментів фресок Михайлівського Золотоверхого собору, що зберігаються у Державному Ермітажі. Російська сторона вивчала правовий аспект і механізм передачі фресок Україні відповідно до Закону Російської Федерації, що був прийнятий Державною Думою: «Про культурні цінності, які були переміщені до Союзу РСР в результаті Другої Світової війни і перебувають на території РФ».

Колишній міністр культури Російської Федерації Н. Л. Дементьєва у листі до Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей розважливо підтвердила готовність співпрацювати у сфері реституції. Торкаючись проблеми фресок Михайлівського собору, вона писала: «Ми із задоволенням сприйняли рішення уряду України відбудувати знищений у середині 30-х років Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, що став, як і Храм Спасителя в Москві, символом безглуздого варварства і злочинів проти культури, здійснених колишнім керівництвом Радянського Союзу. Відновлення чудового пам’ятника архітектури, як нам стало відомо, йде методом народної будови, у тому числі за рахунок добровільних пожертв і безвідплатних відрахувань, і його завершення повинно стати яскравою подією в житті братнього українського народу.

Як відомо, частина фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору була передана, на прохання колишнього керівництва УРСР (? — О. Ф.), на збереження в російські музеї (Державна Третьяковська галерея, Державний Російський музей, Державний Ермітаж, Новгородський архітектурно-історичний заповідник). Ряд фрагментів введено до складу постійних експозицій вказаних музеїв як яскраві зразки давньоруського мистецтва. Склад переданого до російських музеїв матеріалу й обставини його надходження нами тепер уточнюються.

Рада вам повідомити, що Міністерство культури Російської Федерації розпочало роботу на міжвідомчому рівні про передачу Україні фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору...».

Усі історико-документальні матеріали, дотичні до трагічної долі міграції цінностей Михайлівського собору, дають право вважати, що українська сторона законно вимагає повернення цих, незаконно переміщених на територію Російської Федерації, пам’яток культури. Отриманий комплекс даних засвідчує актуальність динамізації переговорного процесу за обставин, що чимало згаданих пам’яток були загарбані фашистами, а згодом опинилися у Новгороді та Санкт-Петербурзі. Окреме питання, як і на якому рівні здійснювати акт передачі об’єктів мистецтва.

Прогнози у розвитку процесу реституції передбачають, як один з можливих варіантів, партнерський досвід діалогу, побудованого на еквівалентному обміні культурними цінностями. Цю думку не слід ігнорувати і аж ніяк не легковажити нею, тому що компенсаторна реституція в цілому передбачає саме таку фазу еволюції реституційних відносин. Зішлемося на конкретні приклади.

Колишні губернатори Санкт-Петербурга (А. Собчак, В. Яковлєв) неодноразово зверталися до української сторони з проханням розглянути можливу передачу м. Санкт-Петербургу пам’ятника Олександру II роботи скульптора М. Антокольського.

Згаданий пам’ятник є в основному музейному фонді Київського музею російського мистецтва. До 1920 р. він перебував у приміщенні Міської публічної бібліотеки м. Києва. Згадана пам’ятка завжди була на території України, не була привезена чи незаконно придбана. Свого часу барон В. Г. Гінзбург організував та профінансував роботи по відливу у Парижі бронзової статуї російського імператора, а в 1910 р. подарував її місту Києву. Відомо також, що гіпсовий ескіз скульптури М. Антокольського зберігається в колекції Державного Російського музею Санкт-Петербурга.

Згадана пропозиція, висловлена у листі Санкт-Петербурзького губернатора, стала згодом темою розмови під час засідання українських і російських експертів. Враховувався також момент походження мистецького об’єкта і, при узгодженні цього питання, розв’язувалися вузли можливої рівноцінної мистецької заміни.

У сфері відносин, що мали би зацікавити дві сторони, лежать пам’ятки сакральної культури, археологічних розкопок, бібліотечні цінності, книжкові раритети, що зазнали насильницьких міграцій.

Об’єктами уваги українських релігійних громад, товариств, організацій є саме такі історично-культурні пам’ятки, які у примусовому порядку були передані до центральних московських сховищ.

У часи боротьби з атеїзмом вилучалися предмети сакральної культури і вивозилися з метою продажу на міжнародних аукціонах. Часто-густо вони опинялися у Москві. В одному з документів Хмельницького державного архіву йдеться про вилучення цінностей з кабінету мистецтва (музею) Кам’янець-Подільського університету (документ, датований 6 травня 1922 р., наводимо мовою оригіналу):

А ось іще один історичний документ тієї віддаленої від нас доби:

Подібних питань, що торкаються реституційного процесу, чимало. Усі вони мають конкретний юридичний зміст із застосуванням новітніх норм у стосунках України і Росії в галузі реституції.

Пограбування релігійних осередків в Україні було тотальним. До Москви вивозилися дорогоцінні колекції з Києво-Печерської Лаври, Софійського музею, багатьох монастирів та церков, що або осідали в тамтешніх російських сховищах, або переплавлялися в золоті, срібні пластини, або Москвою перепродувалися за кордон⁴.

Особливих руйнацій українська сакральна культура зазнала протягом 20–30-х років минулого століття і у післявоєнний період. З Київської Лаври тоді було вивезено десятки ікон, в тому числі золоту з діамантами ікону чудотворної «Успення Божої Матері» з Успенського собору, золоті лампади, панагії, хрести, золотий хрест Богдана Хмельницького.

У статті завідувача сектору обліку фондів національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Григорія Полюшка «Хто зберігає натільний хрест Богдана Хмельницького?» описано реальні події 1933 р., коли Політбюро ЦК КП(б) України прийняло секретну ухвалу про передачу цінностей лаври до банку. «Усього було передано 274 предмети, серед яких 154 золоті монети, — пише автор статті. — У числі експонатів багато унікальних і надзвичайно цінних в історичному і матеріальному плані предметів, таких як: золотий з діамантами жезл фельдмаршала Румянцева-Задунайського, золота панагія князя К. І. Острозького, золоті хрести Київського митрополита Петра Могили, золота митра з Софійського собору та інші. Серед золотих монет — рідкі зразки нумізматики Боспорського царства, римської, візантійської, російської імперій і багатьох країн світу.

Здані до Київської обласної контори Держбанку на зберігання, цінності через кілька місяців потрапили до Держбанку СРСР у Москві. Тут не варто забувати, що Київ в цей час був лише обласним центром. Жорстка централізація зробила свою справу. Відомо, що в союзному банку відбір виробів з дорогоцінних металів для московських музеїв робили експерти Російського наркомату по освіті. На київські цінності претендував також Торгсін (торгівля з іноземцями). Однак зараз вже достеменно відомо, що певна частина цих культурних цінностей Києва зберігається в Московському історичному музеї»⁵.

Постає небайдуже для української сторони питання: як ставитися до пам’яток, що були відшукані при різного роду будівельних роботах і передані, згідно з існуючим на той період радянським законодавством, до фінансових органів? Так, 1986 р. при проведенні ремонтно-реставраційних робіт на території Хресто-Воздвиженської церкви м. Ізюма Харківської області було знайдено скарб церковного начиння із 14 предметів. У 1987 р. його було відправлено до Державного сховища коштовностей Міністерства Фінансів СРСР.

На вимоги настоятеля згаданої церкви о. Костянтина повернути цей скарб і передати його храму Національна комісія отримала відповідь першого заступника керівника Держкоштовностей Росії А. Кутепова (27.05.1997): «За здані цінності Ізюмському міськфінвідділу 18.06.87 р. була перерахована сума винагороди в розмірі 25% від ціни скарбу для виплати тим, хто знайшов скарб.

Крім того, вважаю за необхідне пояснити, що місто Ізюм засновано у другій половині XVI ст. і до приєднання Лівобережної України з Росією в 1654 р. у межах встановлених кордонів між Росією і Польщею відповідно до Поляновського договору 1634 року, знаходилося на території Росії до проголошення України незалежною державою у листопаді 1917 р.

...У 1991 р., після розпаду Союзу РСР, українська Православна Церква стала автокефальною, а майнові права Росії та України закріплені угодою між Російською Федерацією та Україною про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності від 15.01.93 р.».

Ця відповідь — типова бюрократична відписка. Питання, як бачимо, не було розв’язане.

Те саме можна сказати про долю так званого Капустинського скарбу (с. Капустин Шполянського району Черкаської області), що був знайдений влітку 1991 р. на приватній садибі, або скарбу, що його на початку 1985 р. знайдено у дзвіниці Вірменського костелу міста Кам’янця-Подільського. Згадані скарби, передані в Москву, як до того інші такого роду пам’ятки культури, формують нові об’єктивні реституційні реалії, що стосуються нових форм співпраці і моделей ефективних двосторонніх стосунків відповідно до законодавчих норм про ввезення та вивезення культурних цінностей.

Багато проблем виникає з діяльністю різного роду неконтрольованих археографічних, археологічних експедицій. Комітет по збереженню і використанню пам’ятників історії та культури Криму неодноразово наголошував, що останніми роками різко активізувалося розграбування, вивезення за межі території України пам’яток археології. («У Бахчисарайському і Ленінському районах розграбовані майже всі античні і ранньосередньовічні могильники», — з листа до Національної комісії від 4.IX. 1996 р.).

Постає питання: як припинити потік вивезення культурних цінностей і в якій формі діалог з російською стороною буде корисний для припинення міграції об’єктів культури на західні антикварні ринки? У контексті українсько-російського реституційного діалогу можна домогтися багатьох позитивних результатів, уникнути прорахунків в галузі реституції культурних цінностей.

Очевидно і об’єктивно, що Україні та Росії бракує професійного підходу в міжнародних дискурсах про повернення втрачених шедеврів мистецтва та культури. Це, скажімо, підтвердив симпозіум у Нью-Йорку, темою якого було обговорення проблем втрат культурних цінностей під час і після війни (1995). Російська сторона не знайшла гідно вмотивованих аргументацій проти сили наступальних дій західних спеціалістів з галузі реституції (вчених, політиків, дипломатів).

Нового опрацювання, узагальнень, теоретичних аналізів вимагає величезний масив культури, що окреслений поняттям «реституція культурних цінностей».

Протягом останніх років культурні цінності стали предметом неухильної уваги світового товариства. Конвенції ЮНЕСКО, рішення ЮНІДРУА, активна діяльність Міжурядового комітету ЮНЕСКО із сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження або їх реституції в разі незаконного привласнення, впливові міжнародні форуми, як, скажімо, конференції у Чернігові (1994), у Нью-Йорку в 1995 р., ділові зустрічі з цієї проблеми в Бремені, Празі (1994), в Будапешті (1993), Мінську (1992) дали ясне відчуття й розуміння, що культурні цінності є основою розвитку сучасної культури, важливим елементом формування історичної пам’яті народів.

Інтерес до цієї проблеми викликаний об’єктивними історичними змінами, зрослою потребою кожного етносу оберігати власні пам’ятки культури, примножувати цим духовну скарбницю людства.

Співпраця держав у галузі повернення та реституції культурних цінностей набуває все більшого значення у міжнародному житті, що викликано необхідністю збереження культурного простору, усвідомленням руйнівної дії наслідків відчуження цього простору для кожної національної культури. Заклики до збереження колективної пам’яті, втіленої в історико-культурних надбаннях, стають вагомішими на користь сучасної цивілізації й проймають колективний розум і досвід, що інтегрується в лоно гуманізму.

Разом з тим, все більшу підтримку громадськості світу, урядів демократичних держав отримує ідея повернення культурних скарбів, національних історичних реліквій, пам’яток мистецтва, протизаконно переміщених з територій їх походження. Кожна національна культура в окресленні пріоритетів керується наявністю створених культурних вартостей, ефективністю їх функціонування у суспільстві та його здатністю оберігати ці надбання від фізичної руйнації й ворожих посягань.

Сьогодні не викликає сумніву той факт, що культурні цінності є важливим елементом спілкування, взаєморозуміння й взаємозближення народів та держав. Праця у галузі повернення та реституції, що здійснюється в сучасних умовах, — це ствердження гаазьких ідей, пакту Реріха, конвенцій ЮНЕСКО по міжнародному культурному співробітництву і формуванню нових демократичних норм у сфері культури та умов, що об’єктивують охорону і збереження культурних цінностей.

Актуальною для нашої діяльності і визначення її перспектив є «Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва», прийнята ЮНЕСКО (1966), де, зокрема, у статті VIII підкреслюється: «Культурне співробітництво має здійснюватися на основі взаємної вигоди для всіх народів, які беруть участь у ньому: відповідні обміни мають бути пронизані духом максимальної взаємності».

Самі культурні цінності виступають як головний критерій підтримки духовного нерозривного зв’язку поколінь, об’єднують їх у єдиний ланцюг історичного розвитку. Кожен об’єкт історико-культурного призначення, кожен мистецький твір, пам’ятка культури є однією з ланок цього історичного нерозривного цілого і за своїм історичним та культурним значенням є єдиним і неповторним, їх втрату неможливо відшкодувати. Тому втрата культурних цінностей, їх відчуження від народів та націй, що дали їм життя, має вкрай негативні наслідки для їхнього повноцінного розвитку. Що говорити про мільйони об’єктів культурної спадщини України, які насильно перебувають у Росії?

У трагічному реєстрі втрачених національно-культурних скарбів особливе місце посідають культурні цінності, знищені або насильно переміщені з територій багатьох європейських держав впродовж Другої світової війни. Реальні масштаби втрат цінностей ще досі не визначені, а наслідки цього досі не подолані. У нашому уявленні вони кваліфікуються як «в’язні» війни.

Розшук і повернення культурних цінностей, втрачених або переміщених під час Другої світової війни, в результаті різного роду збройних конфліктів, внаслідок контрабандних дій, грабіжницьких посягань на державне культурне майно є загальною потребою як держав західних, так і східних, в тому числі південних регіонів Європи, є основою повноцінного функціонування культури. Кожен, бодай незначний успіх на цьому шляху, що об’єднує зусилля багатьох спеціалістів, сприяє відновленню історичної справедливості, декларує прагнення народів до порозуміння.

Культурні цінності стали об’єктом уваги світового товариства. Сьогодні вони об’єднують дії політиків, дипломатів, владних структур, вчених, діячів культури і мистецтва, працівників архівів, музеїв, бібліотек — усіх, кому не байдужа доля культури, хто сповнений турботи про збереження й використання заради прогресу і гуманізму власної культурної пам’яті.

У прийнятій Конституції України ідея збереження, повернення культурної спадщини узаконюється до рівня найвищих інтересів держави, стає нормою внутрішнього співжиття і прерогативою дій у сфері зовнішніх інтересів нашої культури.

Отже, повернення та реституція культурних цінностей, що зазнали протизаконної міграції, опинилися за межею їхнього походження, — проблема, поставлена перед нашою державою самим життям, й вирішення її для нас важливе.

21 вересня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Цей документ загальнодержавного значення спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва у сфері культури, і він є обов’язковим до виконання для усіх фізичних і юридичних осіб, які перебувають чи ведуть свою діяльність по збереженню культурних цінностей на території України.

Четверта стаття Закону регламентує обов’язкове повернення в Україну: а) незаконно вивезених з її території культурних цінностей; б) евакуйованих з території України під час війни та збройних конфліктів і не повернутих назад; в) тимчасово вивезених з території України і не повернутих.

Реституційний дискурс України і Росії у контексті культуротворчої діяльності збільшує простір ініціатив, замінюючи діалектику «пінг-понгової дипломатії», що не спрацьовує на престиж культури. Німецькі архіви Розенберга, Вашингтонські архіви про переміщення культурних цінностей в окупаційних зонах, врешті напівзакриті московські сховища так званого СВАГу (Советская Военная Администрация Германии. — О.Ф.) — це поле для нових напрацювань і над цим треба думати спільно, включати прогностичні плани академічних наукових інституцій, що подекуди перебувають у полоні схоластичних науково-дослідних тем.

Панславістична політика «слов’янського базару» сьогодні не спрацьовує, бо це — мильна бульбашка, з якою грають лицедії-політики. Доки українські культурні цінності перебуватимуть у московських державних сховищах заручниками, а подекуди і «в’язнями війни», доти специфіка «слов’янського базару» виглядатиме облудою і нічого іншого, крім чергової спроби закинути зашморг на шию української культури, не означатиме. Балачки про дружбу і братерство в такому разі нагадують взаємну гостинність журавля і лисиці, де статус гостинності вирішується в кумедний спосіб: журавлю пропонують їсти з тарілки, а лисицю вгощають їжею з довгого глека.

Поведінка московських імперіалістів від політики і культури типу Лужкова—Забеліна—Гризлова відверто агресивна і формує негативний образ українця в російському суспільстві, а в ставленні до української спадщини набуває відверто войовничого характеру. Така поведінка виробляє у кожної здорової людини інстинкт захисту і самозбереження. Вона може бути розрахована на адекватне гасло, яке колись у хвилину запалу виголосив Микола Хвильовий. Виголосив не як тотальне заперечення усього сущого, а як протест проти імперіалізму, базару шовіністів.

Доки житиме хоча б один українець на землі, доти житиме в його пам’яті незламний Тарас Шевченко! Боротьба за свободу народу, землі, культури була провідною в усі часи і епохи для кращих синів і дочок України. Мав мужність Улас Самчук визнати: «І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства»⁶. Йшлося Самчукові про те, аби виховати народ з рівня приниженого натовпу, перетворити натовп з сірої, без ідеалів черні у згуртований, свідомий своєї ролі і призначення на рідній землі нарід! Півстоліття минуло з тих пір, а проблема, що її означив У. Самчук, донині жива, і хвилює вона багатьох, і є тверде переконання: чужинці в Україні найменше думали про ідеали українського народу. Вони зводили народ до позиції черні! Найбільше хотілося чужинцям цього! Так само думав Улас Самчук і про гітлерівців, що 1941 р. розпочали війну і хотіли «підбити цю землю і зробити її своєю власністю назавжди. Не рахуючись з населенням, яке тут вже жило віками. І робили вони це з мурашиною невтомністю й послідовністю»⁷.

Культурну спадщину українців віками вивозили усі загарбники України. Але найбільше пам’яток нашої держави опинилося на Півночі. Тож не випадково сьогодні, як вчора, десятиліття, століття тому, актуальним є питання: коли і чи Москва розлучиться з пограбованою спадщиною, чи поверне її Україні?! Коли вона відважиться на такий крок, щоб стати цивілізованою серед цивілізованих?!

Рік Віктора Ющенка не був простим, і цього треба було чекати. Бо агонія минулого режиму виснажила країну, а її економіку затиснула у лещата інфляції. Звісна річ, пробуксовувало виробництво, а сільське господарство опинилося на межі виживання з старими технологічними підходами до потреб його інтенсифікації. Землю не обробляли, поля виглядали запущено, як підприємства перед хвилями здичавілої приватизації. Таким чином, рік Ющенка був роком болісних прорахунків, але і роком ствердження, роком сповзання на манівці компромісів і роком твердої ходи за нових умов історичного існування. «Ми обрали справедливість...» — ота січнева присяга Президента Віктора Ющенка перед українським народом на Майдані Незалежності в наступні тижні і місяці першого року президентства не виглядала голою формулою, а вимагала істотного наповнення, аби повага до Закону, мораль, щирість у відносинах стали нормою жит, набули характеру стабільної поведінки громадян, що дорожать своєю Україною та її незалежністю, виборюють у щоденній праці світлу долю й надію.

Рік минув, залишивши марними сподівання, що Закон, створений для усіх, і є єдиним критерієм поведінки в суспільстві, що він — єдиний для усіх, зміцнених громадянською вертикаллю «державної гори» і «державного низу». Як показав минулий рік, «гора», що за роки незалежності, починаючи з благословенства Леоніда Кравчука, сотворила продукт безкарності, розкрадання багатств держави, зневаги Закону та продукт кланових ігрищ у витворені самою «горою» правил нехтування законністю, «гора», що в подобі народного депутатського корпусу девальвувала уяву про те, що перед Законом усі рівні, — цей рік показав також, що для «низу» у багатьох своїх від’ємних життєвих речах він був втратою демократичних основ Помаранчевої революції й Майдану; розкрадання держави не зменшилося, злочинців не було покарано, а нові злочини замовчували; чиновницька бюрократична машина відверто ігнорувала виконання указів Президента, опозиція керувалася не засадами демократичного вдосконалення системи управління, а засадами відвертого, цинічного нехтування основними конституційними правилами життя в державі; збанкрутіле найближче оточення В. Ющенка знову почало з перших днів встановлювати «правила «гори», і для українського народу то було рівнозначне як відмова, скоріше, зрада демократичних завоювань Майдану; найближче оточення, захоплене інтригами і взаємними чварами в стилі шекспірівських драм, відкинуло, по суті, віру в Україну та її народ — і цим себе зганьбило, зневажило, згидило, а в очах народу, усієї української спільноти, нице, захланне, духовно убоге і безкультурне, стало посміховиськом. Президент України В. Ющенко прийняв єдино правильне рішення, хоча в часі дещо запізніле, — мечем демократії розрубав гордіїв вузол інтриг та павутиння свого найближчого кола. Він, Президент, залишився сам, але з народом, а усі колишні соратники з оточення, зрадники демократичних завоювань, марнотратники і безвірники, з’єднані олжею, опинилися знову біля своїх бізнесово-депутатських корит. Фарисеї, які клялися у вірності демократичним інститутам, за всяку ціну прагнули зберегти за собою надані їм «горою» привілеї. Вони не хотіли відірвати своє рильце від корита, і в їхні розрахунки не входила чесна гра: їм йшлося, аби дискредитувати Президента, поставити між ним і народом межу недовір’я, створити в країні таку ситуацію, яка привела б до загострення. Не будемо називати їхніх імен, вони навіть на це не заслуговують, попри власні амбіції і демагогічні заяви колишнього віце-прем’єра Миколи Томенка, що його образили і не дали змоги «реформувати», зруйнувавши, академічну науку (і цим новоявлений Герострат захотів прославитись). Знаний, популярний співак Олег Скрипка влучно зауважив: «Зараз країну намагаються розшматувати, і шанси це зробити як ніколи великі. Я би порадив політикам, від яких залежить майбутнє України, — зберегти державу, тому що йде ідеологічна поляризація нашої країни». Думаю про деяких політиків, скажімо, про Леоніда Кравчука та іже з ним в часи передвиборної кампанії до Верховної Ради в березні 2006 р.: «Як низько Ви опустилися, як оголили своє єство, виставили людям на глум свої особисті інтереси, нагадуючи поведінкою сільських гендлярів. Чи хоч раз подивилися, Леоніде Макаровичу, на себе в дзеркало, коли цинічно виступали перед телевізійними камерами?!».

Не впала віра народу у Президента — вирівнялася у щирих намірах зміцнення соборності й захисту конституційних завоювань. Віра народу є віссю державотворення, і в ній фундаментом зміцнюється переконання, що Віктор Ющенко мусить бути з своїм народом. Відданий демократичним гаслам, ідеям Майдану, він повинен діяти в інтересах України та її народу.

Рік, що минув, не применшив турбот, а подесятерив їх, долучивши нові загальнонародні потреби і завдання зміцнення суверенітету, а також захисту держави від її зовнішніх та внутрішніх ворогів.

Україна в очах світу стала вогнищем демократії й ствердження громадянських свобод. Україна виборола їх на Майдані. Але то є початком великої ходи, то є ознакою оформлення демократичних завоювань у регламентовані Законом загальні дії суспільства. На цьому шляху для кожного знайдеться велика праця й кожному випаде щастя принести себе на користь народу, на вівтар його свободи. Але як мало зроблено! Чи стало легшим життя на селі, чи не стало воно пристанищем для втікачів з-поза України, що руйнують традиції українського села, мораль, розхитують святу віру?! Чи омолодилося наше українське село — основа державності? Чи прийшла в зболіле українське село культура, освіта, чи стала релігія у ньому вістрям духовності?!. Чи поменшало в містах на вулицях безбатьківських дітей, які кинуті напризволяще збайдужілим суспільством, і чи нам, які бачили післявоєнні страждання народу, була властива подібна черствість, чи не ділилися ми усі окрайцем чорного хліба, чи не відчували великої турботи старших про долі нас, маленьких, перед суспільством беззахисних? Чи не перетворилася сьогодні химера споювання нації, здебільшого молоді, горілчаним чадом у чорну потвору — жорстоку систему, якій спокусливо підграває куплена реклама, а нувориші—горілчані магнати наживаються на народній біді, і усе їм сходить з рук? Чи не стала Україна притулком для підозрілих аморальних місіонерів, що навидумували нові культи, релігії, — нові аморальні гульбища цих місіонерів пропагуються безсоромно з афіш нових казино, стриптиз-інсталяцій, численних автоматів для гри, з розпиванням зеленого змія в громадських місцях, на очах в усіх, — чи ця Україна з її багатими народними традиціями довго терпітиме таку наругу над її моральними святощами?!

Втрачені почуття обов’язку, відповідальності, честі, загублений інтерес до праці — основи життя й позитивної діяльності суспільства, не відновлений інтерес до професії робітничої, до місії селянина на нашій землі. Для багатьох місце основної праці стало місцем дозвілля, безкінечного розпивання кави і демонстрацією паління «Кенту», «L& M» чи «Мальборо».

Що чекає нас попереду, і як нам далі жити? Питання такі кінечні і такі далекосяжні. Ми повинні з’єднати наші мозолясті долоні, інтелект, ерудицію, почуття, совість, емоції, віру, молодечий національний запал заради розбудови нашого з вами життя у нашій Україні, на нашій землі. Не впаде ніколи манна з небес, і не прийде жертводаритель на нашу благословенну Україну, бо наше майбутнє щастя — у наших і тільки наших руках, не потечуть нізвідки ріки молока і меду, не прийдуть за помахом чарівної палички достаток, прибуток, добробут. Не наповняться засіки хлібами, якщо в основу нашого з вами життєспілкування не покладемо ідею вільної, розкутої творченосної праці.

Маємо клопоти з внутрішніми недоброзичливцями штибу вітренків, що оплакують депутатські мандати і готові, аби брат пішов на брата. Маємо деструкційні потужні зовнішні чинники в особі офіційної Московитії, що звела політику, культуру, власну ментальність до рівня протистояння з українським демократизмом. Пропагуються через них насильство, агресія, войовничий шовінізм, наші культурні простори заполонюють вульгарні видовища, розпалюються вогнища розбрату, зводяться карткові хатки небилиць про різницю між східними і західними територіями нашої землі, — одне слово, оркестр той самий, і ті самі диригенти «єдіной-нєдєлімой», та сама пісенька на новий лад з речитативами провокацій. Куди вже далі...

Хочемо злагоди, спокою, щастя для усіх, хто живе на нашій землі, прагнемо справедливості, — такою була ментальність українця за усіх часів: він умів сіяти, ходити біля поля і домашньої худобини, вирощував сади, а потім збирав на полі врожай. Таким було життя українське споконвіків — таким має залишитися сьогодні і завтра. Українські робітники вміють працювати на виробництві, українська інтелігенція вміє мислити, а українські бізнесмени спроможні доводити результативність власної потуги. Чому Московитія цього не розуміє й не хоче, аби в європейсько-українському соціумі панували добро і згода? Чому на чистому полі нашої землі розсіваються зерна розбрату з волі московитських керманичів та їхніх прислужників, що продалися за Юдині сріберники?

Помаранчевий присмак не до вподоби Московитії. Що це так, — показав рік, який минув. Ми усі відчуваємо, усі переживаємо, усі задумуємось: Кремль не йде на зближення, Кремль прагне диктатури, Кремль має свої уподобання, наміри його далекі від закличної романтики Майдану. Кремль, омріяний манією всесвітньої гегемони, буде усе робити, аби нас самих посварити, або спровокує сварки інших етносів до України, або ж, з ненависті до ідей Майдану, шукатиме спільників з числа маніфестантів «п’ятої колони», підкидаючи для них великі фінансові ін’єкції.

Політика, культура вільної незалежної України зіткані з любові до усіх народів. Синьо-жовтий прапор нашої держави символізує поетику земного щастя й поетику злету людської думки. На ньому немає людської крові — ані свого народу, ані народів, близьких нам чи віддалених. Помаранчевий Майдан проніс цю шляхетну символіку героїв минулої доби, що поклали своє життя задля незалежності України, через серця молоді, яка довела своє право на красиве життя на рідній нашій землі.

Нам далі розбудовувати Україну — і це окрилює кожного, хто здатен думати!

Гусениці московських танків трощили усе живе, що було тільки натяком на національну ментальність. Історичну пам’ять жорстоко витравлювали у наші дні розмаїті покручі, а також «герої» тіні меча і револьвера, — так було в Україні.

Ви пам’ятаєте, ви ще не забули, що писали колеги-однодумці, чорноволівці — журналісти у розгорнутому відгуку на смерть Вячеслава Чорновола у березневі дні 1999 р., коли московсько-імперська каральна гільйотина почала закручувати демократичні гайки в Україні: «І все ж мафіозно-кадебістська машина підстерегла Чорновола і підло вбила (читай: новооблицьована кадебістська стара гільйотина. — О.Ф.). Смерть прийшла у вигляді велетенської вантажівки з причепом, що чатувала на його шляху темної ночі з виключеними габаритами і вогнями, нехтуючи будь-якими правилами (читай: була мета у «лицарів» меча і револьвера — вбити речника української свободи і демократії) »8. «Коли було найтяжче Чорноволові, — в часи відлиги? В тюремні сімдесяті—вісімдесяті? Тепер, у незалежній Україні? Напевно, йому ніколи не було легко. Надто зараз. У нинішній, далеко не українській Україні, в нинішньому політикумі, що так хизується своїм «прагматизмом», він залишався осердям чести, правдивої українськости, оборонцем української національної ідеї»⁹, — оплакували шеф-редактора тижневика «Час» побратими по перу.

…Через три роки кременчуцький опозиційний до влади «Інформаційний бюлетень» передрукує з газети «Незалежність» такі неординарні вбивчо-влучні рядки: «Машина перетнула рух. Той самий Рух, ідею якого Чорновіл виплекав у сталінських таборах і карцерах, наперекір колючому дроту та тортурам… той самий Рух, нині приватизований буцімто соратниками, що зрадили й продали Чорновола за ціну меншу, ніж ті самі тридцять срібників. Ніхто ніколи не повірить у випадковість цієї смерті. Як не повірять у те, що у квартирі народного депутата Вадима Бойка вибухнув телевізор, коли до його рук потрапили документи про швейцарські рахунки високопоставлених осіб. Як ніхто не вірить, що журналіст Петро Шевченко, дізнавшись про методи таємної поліції, покінчив самогубством у глухому турецькому кварталі в Києві. І вбивців не знайдуть справжніх, а не сліпих виконавців, як у справі Бориса Дерев’янка»¹⁰.

Не живуть, очевидно, виконавці моторошного вбивства: виконали Каїнове доручення і були приречені. Але вантажівка залишилася, і двигун у неї, можливо, працює досі на стишених обертах.

Кожної миті, кожної години, кожного дня московитська вантажівка типу КАМАЗ готова перетнути Рух і скерована вона проти кожного патріота. Я відчуваю, як чужинські підошви натискують на педалі акселератора, я відчуваю, що чергову жертву засліплюють фари, інстинктивно відчуваю, що крутяться, набирають обертів колеса… Машина ось уже близько … перед усією українською інтелігенцією, перед моїм народом, перед моїми і твоїми дітьми та онуками, які відмежували життя вільне від колоніального… Будьте пильні!

Пам’ятаймо про це щомиті — не забуваймо!

_______________

¹ Див.: Федорук О. К. Україна і Росія: діалоги у сфері переміщених культурних цінностей // Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір. — К., 1998. — С. 97–107.

² Державний архів Хмельницької області. — Ф. Р-582-С. — Оп. 3. — Спр. 13. — Арк. 6.

³ НАВ УАК. — Спр. 678. — Арк. 60; Цит. за: Макаренко Д. Микола Омелянович Макаренко. — К., 1992. — С. 37.

⁴ Див. детальніше: Кот С. Українські культурні цінності в Росії // Проблеми повернення в контексті історії та права. — К., 1996. — С. 50–88.

⁵ Полюшко Г. Кто хранит нательный крест Богдана Хмельницкого // Всеукраинские ведомости. — 1997. — 28 мая.

Згаданий автор Г. Полюшко у 2001 р. видав важливе дослідження на тему реституції: Втрачені скарби лаврського музею. Пошуки і знахідки. — К., 2001. — С. 174.

⁶ Самчук У. Так, як бачило око і відчувала душа. — К., 1998. — С. 291.

⁷ Там само. — С. 192–193.

⁸ Таку державу маємо // Час. — 1999. — 29 берез.

⁹ Там само.

¹⁰ 24 грудня Вячеславу Чорноволу було б всього лише — 65 // Інформаційний бюлетень — Кременчук. — 2002. — 26 груд.