Ніч перед кінцем світу

Лис і ліс

Вже у першу ніч були феєрверки — вони, можливо, могли б і налякати, якби нагадали про інші, незмірно страшніші речі, — проте зараз це було прекрасно: ракети шугали у старожитнє і приязне небо Мексики і, розбиваючись об зірки, опадали синіми і білими цятками. Чудовим було все, а духмяне повітря — немов тонкий аромат смерті і життя, дощів і пилюки, в якому змішались запах ладану, що пахтів від церкви, і мосяжу — від туб на естраді, що видували розлогі ритми «La Paloma».[1] Крізь відчинені навстіж церковні двері у пломінцях і димках являлися зору мільйони свічок, від чого здавалось, наче це велетенське жовте сузір’я впало з жовтневих небес і тепер палає на стінах. А над прохолодними плитами площі, немов канатохідці, бігли нові і ще більш приголомшливі феєрверки, відбивались від глиняних стін кафе і неслися сторчголов по вогненних дротах бити на сполох на найвищу дзвіницю, де метушлива босонога дітлашня, підстрибуючи і пританцьовуючи, вже раз по раз розхитувала гігантського дзвона, а той страхітно гудів. Під сміх чоловіків і вереск дітей по площі гасав вогняний бик.[2]

— Тисяча дев’ятсот тридцять восьмий рік, — зауважив з усміхом Вільям Тревіс, стоячи з дружиною осторонь гамірного натовпу. — Гарний рік.

Бик кинувся на них. Ухиляючись від вогняних куль, що розліталися навсібіч, вони побігли крізь музику і гамір, мимо церкви й естради під зорями, тримаючи одне одного за руки і сміючись. Бик помчав далі — меткий мексиканець легко ніс на плечах бамбукову споруду, що стріляла пороховими зарядами.

— Я ще ніколи в житті не була такою щасливою, — сказала Сьюзен Тревіс, зупинившись передихнути.

— Це було дивовижно, — підтвердив Вільям.

— Це триватиме довго, правда?

— Всю ніч.

— Ні, я маю на увазі нашу подорож.

Він спохмурнів і поплескав себе по нагрудній кишені:

— Чеків, що в мене є, вистачить на все життя. Веселися. Забудь про все. Вони ніколи нас не знайдуть.

— Ніколи?

— Ніколи.

У цей час хтось із дзвіниці під бамкання дзвону запустив величезні феєрверкові вертушки, які з оглушливим тріскотом, у хмарах диму летіли у переляканий натовп і розквітали вогнями між тупочучих ніг і хитливих тіл. У повітрі висів дивовижний запах смаженої тортильї,[3] за столиками кафе, час від часу поглядаючи на вулицю, з кухлями пива у смаглявих руках сиділи відпочивальники.

Бик упокоївся. Вогонь у бамбукових трубочках загас, і з ним було покінчено. Мексиканець зняв із плечей раму. Дітвора оточила кинуте опудало, навперебій мацаючи то голову із пап’є-маше, що виглядала наче жива, то справжні роги.

— Давай подивимося на нього, — запропонував Вільям.

Поки вони проходили повз кафе, Сьюзен встигла помітити там чоловіка, що придивлявся до них — білошкірого чоловіка в костюмі кольору солі, з блакитною краваткою поверх блакитної сорочки, обличчя той мав худорляве і засмагле. Світле і пряме волосся, блакитні очі — поки вони йшли, він не зводив із них погляду. Вона нізащо не помітила би його, якби не ряд пляшок біля його бездоганно чистого ліктя — пузата пляшка з м’ятним лікером, прозора — з вермутом, і ще сім різнокольорових лікерів, а біля самих кінчиків пальців вишикувалися з десяток крихітних чарочок, з яких він, мружачись від задоволення, присьорбував стиснутими тонкими губами, не забуваючи при цьому міряти очима вулицю. У вільній руці диміла тонка гаванська сигара, а поряд на кріслі лежали двадцять пачок турецьких сигарет, шість коробок сигар і кілька пакуночків із одеколоном.

— Білле! — прошепотіла Сьюзен.

— Спокійно! — сказав Вільям. — Він сам по собі.

— Я бачила його сьогодні вранці на площі.

— Не озирайся, йдемо як ішли. Розглядай бика із пап’є-маше. Саме так. Тепер запитуй.

— Як ти гадаєш, він із Шукачів?

— Вони не могли би нас вистежити!

— Вони могли би!

— Який чудовий бик! — звернувся Вільям до його власника.

— Він не міг пройти за нами крізь двісті років, правда?

— Обережніше, заради Бога, — сказав Вільям.

Вона похитнулась. Він міцно взяв її під лікоть і повів геть.

— Поводься бадьоріше, — сказав він, роблено посміхаючись. — Все буде добре. Підемо прямо у те кафе, сядемо навпроти нього і будемо пити, тож якщо він є тим, за кого ми його вважаємо, він не запідозрить нас.

— Ні, я не зможу!

— Ми мусимо! Ходімо! — І, вже піднімаючись сходами у кафе, він зумисне голосно додав: «І тоді я кажу Давиду, що це просто курям на сміх!»

«Ми тут… — роздумувала Сьюзен. — Хто ми? Куди ми прямуємо? Чого ми боїмося? Почни із самого початку, — сказала вона собі, відчуваючи під ногами глиняну підлогу і з усіх сил намагаючись триматися на ногах. — Я — Енн Крістен, мій чоловік — Роджер. Ми народилися у дві тисячі п’ятдесят п’ятому році. Ми жили у пекельному світі. Світі, схожому на велетенський чорний корабель, що відірвався від берега розуму і цивілізації і, ревучи посеред ночі своєю чорною трубою, несе на собі два мільярди людей — не спитавшись — хочуть вони того чи ні, — до смерті, до останнього берега й останнього моря, в атомне полум’я, у божевілля».

Вони зайшли у кафе. Чоловік дивився на них.

Задзеленчав телефон.

Сьюзен здригнулася. Вона згадала таке ж дзеленчання за двісті років звідси, у майбутньому, того блакитного квітневого ранку дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року:

— Енн, це Рене! Ти чула? Я маю на увазі «Подорожі у Часі, Інкорпорейтед»? Мандрівка у Рим у двадцять перший рік до нашої ери, до Бонапарта біля Ватерлоо — у будь-який час, у будь-яке місце!

— Рене, ти жартуєш!

— Та які там жарти! Сьогодні вранці Клінтон Сміт вирушив крізь час у Філадельфію тисяча сімсот сімдесят шостого року. Компанія може все. Так, це дорого, але подумай, як це — на власні очі побачити Велику пожежу Риму,[4] хана Хубілая,[5] Мойсея і Червоне море![6] Заглянь у патрон пневмопошти, там мала би бути їхня реклама.

Вона відкрила патрон і, справді, побачила оголошення на металізованому аркуші фольги:

«Подорожі у Часі, Інкорпорейтед» відповідно Вас одягне і перенесе у натовп за мить до вбивства Лінкольна чи Цезаря! Ми гарантуємо вивчення Вами будь-якої мови, задля того щоби Ви могли почуватися, як риба у воді, у будь-якій цивілізації, у будь-якому часі. Латинська, грецька, давньоамериканська розмовна. Відпочивайте у Часі! І не забудьте вказати нам Місце!

Голос Рене продовжував гудіти у слухавці.

— Том і я відправляємося завтра у тисяча чотириста дев’яносто другий. Для Тома вони організували плавання із Колумбом. Хіба це не фантастично?!

— Так, — пролепетала приголомшена Енн. — А що каже уряд про машину часу компанії?

— О, поліція очей із неї не спускає. Дехто з-поміж тих, хто боїться, спробують ухилитися від призову, зачаївшись у минулому. Кожен повинен залишити гарантійну заставу. Це й зрозуміло, бо війна вже почалася.

— Так, війна, — пробурмотіла Енн. — Війна.

Стоячи там із телефоном у руці, вона міркувала: «Ось шанс, про який ми з чоловіком мріяли і за яким молилися стільки років. Нам осоружний світ дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року. Ми би хотіли втекти світ за очі звідси, щоб тільки йому більше не треба було йти на завод з виготовлення бомб, а мені — в лабораторію вирощувати смертоносні бактерії. Можливо, це і є наша єдина можливість втечі, втечі у безлік століть, у нетрища років, де вони ніколи нас не знайдуть і не повернуть туди, де спалюють наші книжки, ошпарюють страхом уми, правують нами по радіо…»

Вони були в Мексиці тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року. Вона розглядала розмальовані стіни кафе. У майбутньому важливим працівникам Штати дозволяли відпочити у минулому. Таким чином вони опинилися у тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році, винайняли помешкання у Нью-Йорку, насолоджувалися театрами, побували біля Статуї Свободи, яка все ще зеленіла у гавані. А третього дня, змінивши одяг та імена, полетіли у Мексику з надією загубитися там!

— Схоже, це таки він! — прошепотіла Сьюзен, дивлячись на незнайомця, що сидів за столом. — Ці сигарети, сигари, лікер… Вони виказують його сповна. Пригадуєш нашу першу ніч у Минулому?

Місяць тому, ще у першу їхню нью-йоркську ніч, незадовго перед відльотом, вони також перепробували всі дивовижні напої, смакували незвичні страви, понакупляли парфумів і з десять дюжин сигарет рідкісних марок, тому що все це годі було знайти у Майбутньому, де війна була всім. Неначе шаленці, вони кидалися від магазину до магазину, від салону до салону, бігали по тютюнових крамничках, а коли повернулись у свою кімнату, то їх аж трусило від збудження.

І ось тепер цей незнайомець робить усе те саме, поводиться так, як може поводитись лише людина з Майбутнього, де впродовж багатьох років ні лікерів, ні сигарет і вдень зі свічкою не знайдеш.

Сьюзен і Вільям сіли і замовили випивку.

Незнайомець розглядав їх, вивчаючи їхні одяг, зачіски, ювелірні дрібнички, ходу і манеру сидіти.

— Сиди невимушено, — упівголоса сказав Вільям. — Поводься так, начебто ти все життя ходила у цьому платті.

— Не треба нам було втікати…

— О Господи! — сказав Вільям. — Він прямує сюди. Я розмовлятиму з ним сам.

Незнайомець вклонився. Ледь чутно стукнули підбори. Сьюзен нашорошилася. Вона безпомильно впізнала цей звук — звук солдатських чобіт, страшний і відворотний, неначе опівнічний грюкіт у ваші двері.

— Містере Крістен, — звернувся незнайомець, — ви забули підсмикнути штани на колінах, коли сідали.

Вільям завмер. Глянув на свої руки — вони покоїлись на колінах. Серце Сьюзен забилося наче шалене.

— Ви мене з кимось сплутали, — випалив Вільям. — Моє прізвище не Кріслер.

— Крістен, — наполіг на своєму незнайомець.

— Мене звати Вільям Тревіс, і я не розумію, що вам за діло до моїх штанів.

— Перепрошую, — незнайомець присунув собі стілець. — Скажімо, я гадаю, що знаю вас, тому що ви не підсмикнули штанів, в той час коли всі їх підсмикують. Якщо цього не робити, то штани на колінах швидко розтягуються. Мій дім далеченько звідси, містере… Тревіс, тому й потребую компанії. Мене звати Сімс.

— Містере Сімс, ми співчуваємо вашій самотності, але зараз ми дуже втомлені. А завтра вирушаємо в Акапулько.

— Чудове містечко. Я щойно звідти — розшукував декотрих моїх друзів. Вони десь тут. Я їх неодмінно знайду. Ой, ваша леді трохи нездужає?

— На добраніч, містере Сімс.

Йдучи до дверей, Вільям міцно стиснув руку Сьюзен. Вони не озирнулися, коли містер Сімс, наче пригадавши щось важливе, сказав: «О, ще одне… — і після паузи, смакуючи кожне слово, додав: Дві тисячі сто п’ятдесят п’ятий рік від Різдва Христового».

Сьюзен заплющила очі і відчула, як під ногами захиталася земля. Нічого не бачачи, вона вийшла на осяяну вогнями площу.

Вони замкнули двері номера в готелі. А потім вона плакала, і вони стояли у темряві, і кімната хилиталася разом із ними. Десь далеко вибухали петарди, і з площі долинав сміх.

— От кляте хамло! — сказав Вільям. — Він сидів там, розглядав нас з усіх сторін, наче якихось тварин, курив свої кляті сигарети, пив своє пійло. Треба було його тоді вбити! — Його голос робився майже істеричним. — Він навіть у своєму нахабстві дійшов до того, що не приховував свого справжнього імені. Шеф шукачів. І про штани теж… О Господи, я повинен був підсмикнути їх, коли сідав. У цих днях і цьому часі це роблять механічно. Оскільки я цього не зробив, то видав себе з головою. Це підштовхнуло його до розмислів: ось чоловік, котрий ніколи не вдягав штанів, чоловік, котрий звик до казенної уніформи майбутнього. Та мене порішити треба за такий промах!..

— Ні-ні, нас видала моя хода… Ці високі підбори, у них причина… Наші зачіски — ніби щойно з перукарні… У нас усе незвичне, неприродне…

Він увімкнув світло.

— Він ще приглядається до нас. Він ще не певен — не цілком певен. Нам не слід ще більше посилювати його підозри. Ми спокійно поїдемо собі в Акапулько.

— А може, він певен, але хоче ще погратися з нами.

— Можливо і так. Часу ж у нього хоч греблю гати. Він може товктися тут скільки завгодно, а тоді повернути нас у Майбутнє через якихось шістдесят секунд після того, коли ми його залишили. Чи ще декілька днів удавати, що помилився, подумки підсміюючись з нас.

Сьюзен сиділа на ліжку, витирала з обличчя сльози і вдихала старовинний запах деревного вугілля і ладану.

— Вони не здійматимуть бучі чи таки здіймуть?

— Не посміють. Вони мусять заскочити нас самих зненацька, щоби запхати у Машину часу і відправити назад.

— У цьому наш порятунок, — сказала вона. — Ми ніколи не залишатимемося на самоті, ми завжди перебуватиме у натовпі. Ми подружимося з мільйоном людей, у кожному місті, де ми гостюватимемо, ми будемо звертатись до влади, будемо платити начальнику поліції, щоби той дав нам охорону, аж поки не з’явиться нагода вбити Сімса і втекти подалі, прибравши вигляд, скажімо, мексиканців.

За замкненими дверима почулися кроки.

Вони вимкнули світло і мовчки роздягнулися. Кроки стихли. Десь стукнули двері.

Сьюзен стояла в темряві біля вікна і дивилася на площу внизу.

— То он та будівля і є церквою?

— Так.

— Я часто пробувала уявити, яка вона — церква. Їх уже стільки часу ніхто не бачив. Ми підемо туди завтра?

— Добре. А тепер давай вкладатися спати.

Вони лежали у темряві.

Через півгодини задзеленчав телефон. Вона підняла слухавку.

— Алло?

— Скільки би кролики не ховалися в лісі, — сказав голос, — проте лис їх завжди знайде.

Вона поклала слухавку і, вся похоловши, лягла навзнак.

За вікнами, у тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році, чоловік награвав на гітарі мелодії — одну, другу, третю…

Вночі вона простягнула руку і майже торкнулася дві тисячі п’ятдесят п’ятого року. Вона відчула, як її пальці, неначе по гофрованій поверхні, ковзнули по прохолодних брижах часу, і тоді розслухала настирливий тупіт солдатських ніг, мільйонолику браваду бойових маршів, що їх вигравали мільйон оркестрів, і тоді побачила п’ятдесят тисяч рядів ампул із смертоносними бактеріями, і як її руки щось учиняють із ними на цьому безмежному заводі майбутнього, де вона працювала. Ампули із лепрою, бубонною моровицею, черевним тифом, туберкульозом. Коли пролунав страшний вибух, вона дивилася, як її рука спікається, перетворюючись на поморщений чорнослив, відчувала, як її струсонув настільки страшний удар, після якого світ перестав бути світом — будівлі завалилися, а люди мовчки спливали кров’ю. Велетенські вулкани, машини, вітри, снігові лавини докотилися до тиші — і тоді вона прокинулася ридаючи — у ліжку, в Мексиці, через прірву років…

Рано-вранці, після якоїсь часини тривожного забуття, їх розбудили крикливі звуки автомобільних клаксонів, що долинали із вулиці. Із металевого балкона Сьюзен побачила внизу жменю чоловіків — десь із вісім, — котрі, перемовляючись і перекрикуючись, щойно вихопилися із вантажівок та автівок, розмальованих яскраво-червоними написами.

Юрба мексиканців обступила машини.

— Que pasa?[9] — гукнула Сьюзен до малого хлопчини.

Коли той відповів, Сьюзен повернулася до чоловіка:

— Якась американська кінокомпанія зніматиме тут фільм.

— Звучить цікаво, — стоячи під душем, відгукнувся Вільям. — Можна було би подивитися. Сьогодні нам краще, напевно, нікуди не їхати. Постараємося приспати пильність Сімса. Та й побачимо, як знімають кіно. Кажуть, воно було досить примітивним. Але хоч зможемо відволіктися.

— Відволіктися, — подумала Сьюзен. На якусь мить під яскравим сонцем вона забула, що десь у готелі їх підстерігає чоловік, котрий викурює тисячу сигарет. Знизу долинав щасливий галас американців, і їй закортіло крикнути їм: «Врятуйте мене, заховайте мене, допоможіть змінити колір волосся й очей, перевдягніть мене до невпізнання, я так потребую вашої допомоги, я із дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року!»

Проте слова застрягли у неї в горлі. Чиновники компанії «Подорожі у Часі, Інкорпорейтед» дурнями не були. У голову кожного, хто вирушав у подорож, ставили психологічний блок. Тож ніхто просто фізично не міг розповісти людям Минулого ні про час і місце свого народження, ні про будь-які інші подробиці майбуття. Минуле і Майбутнє повинні бути захищені одне від одного. Лише з таким психологічним блоком було дозволено подорожувати у часі без нагляду. Майбутнє повинно бути захищене від будь-яких змін, що їх могли спричинити подорожани у минуле. Навіть якщо Сьюзен запрагла би цього всім серцем, все одно не змогла би розказати тим щасливим людям, що внизу на площі, хто вона така і як їй скрутно тепер.

— Як щодо сніданку? — поцікавився Вільям.

Снідали у великій спільній залі. Меню одне: шинка і яйця. Повсюди гурмилися туристи. Регочучи і розсуваючи крісла, ввійшли фільмарі — всі восьмеро, з-поміж них шість чоловіків і дві жінки. Сьюзен сіла неподалік, почуваючись безпечно поміж тепла і затишку, якими віяло від них.

Навіть тоді, коли часто-часто попихкуючи турецькою сигаретою, по сходах спустився Сімс. Він здалеку кивнув їм, і Сьюзен з усмішкою відповіла: він нічим не міг нашкодити їм поміж восьми фільмарів і двадцяти інших туристів.

— Ці актори… — сказав Вільям. — Можливо, слід би найняти двох з-поміж них, мовби жартома перевдягнути у наш одяг і відправити в нашій автівці, але тоді, коли Сімс не зможе побачити їхніх облич. Якщо б їм вдалося поводити його за носа хоч би кілька годин, ми би встигли втекти у Мехіко. Знадобилися б роки, щоби віднайти нас там!

— Ей! — пропахлий лікером товстун нахилився над їхнім столом. — Американські туристи! — ствердно закричав він. — Мені вже настільки остогидли мексиканці, що я ладен розцілувати вас! — Він потиснув їм руки. — Гайда до нас. Біда потребує товариства. Я Біда, це міс Нудота, а це — містер і місіс Як-Ми-Ненавидимо-Мексику! Ми всі ненавидимо її. Але ми тут мусимо зробити декілька пробних зйомок для нашого чортового фільму. Решта членів екіпажу прибуває завтра. Мене звуть Джо Мелтон. Я — режисер. Хіба це не проклята країна?! На вулицях похорони, люди мруть. Отож, приєднуйтесь, розважте нас!

Сьюзен і Вільям розсміялися.

— Хіба я такий смішний? — звернувся до загалу містер Мелтон.

— Неперевершено! — Сьюзен присунулася ближче.

Містер Сімс через усю залу зирив на них.

Сьюзен зробила йому гримасу.

Містер Сімс попрямував до них поміж столиків.

— Містер і місіс Тревіс, — ще здалеку гукнув він, — я гадав, що ми снідатимемо разом.

— На жаль, — сказав Вільям.

— Присідай, друже, — встряв містер Мелтон. — Друзі моїх друзів — мої друзі.

Містер Сімс сів і, поки фільмарі голосно розмовляли, тихо запитав:

— Сподіваюся, ви добре виспалися?

— А ви?

— Я не звик до пружинних матраців, — скривившись, відповів містер Сімс. — Проте я покрив цю прикрість: півночі пробував нові сигарети і страви. Абсолютно новий спектр відчуттів. Ох, ці давні грішки…

— Ми не розуміємо, про що йдеться, — сказала Сьюзен.

— Далі прикидаєтесь, — розсміявся Сімс. — Це не допоможе. І хитрощі з натовпом не допоможуть. Рано чи пізно я застукаю вас самих. Я безмежно терплячий.

— Послухайте, — цей хлопець, бува, не ображає вас?

— Все гаразд.

— Ви лише скажіть слово, і я дам йому копняка під зад.

Мелтон знову повернувся до своїх товаришів. Під галас і сміх містер Сімс провадив своє:

— Повернімося до наших справ. Мені знадобився місяць швендяння по різних містечках, щоби знайти вас, і весь учорашній день, щоби переконатися у слушності моїх підозр. Якщо ви підете зі мною тишком-нишком, тоді, гадаю, я зможу допомогти вам уникнути покарання, але це за умови, що ви повернетеся до роботи над водневою плюс-бомбою.

— Чи не збоченство — говорити за сніданком про різні вчені матерії?! — зауважив містер Мелтон, розчувши останню фразу.

Містер Сімс незворушно продовжував:

— Подумайте над цим. Ви не зможете втекти. Якщо ви вб’єте мене, то інші знайдуть вас.

— Ми не можемо втямити, про що ви говорите.

— Припиніть! — роздратовано вигукнув Сімс. — Обмізкуйте все як слід! Ви знаєте, що ми не можемо дозволити вам зникнути. Інакше іншим людям із дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року також може прийти в голову подібна ідея. А нам потрібні люди.

— Щоби воювати? — не стримався Вільям.

— Білле!

— Все гаразд, Сьюзен. Поговоримо про його умови. Ми не зможемо втекти.

— Чудово! — сказав Сімс. — Ви насправді виглядали романтично, втікаючи від своїх обов’язків.

— Втікаючи від жахіття.

— Дурниці. Лише від війни.

— Про що ви, хлопці, лопочете? — поцікавився містер Мелтон.

Сьюзен хотіла розповісти йому. Проте могла хіба що у загальних рисах, як от говорили зараз Сімс і Вільямс. Психологічний блок у їхніх головах іншого не дозволяв.

— Лише від війни, — сказав Вільям. — Півсвіту вимерло від леправих бомб!

— І все ж таки, — зауважив Сімс, — жителі майбутнього могли б обуритися, якби ви зачаїлися на тропічному острові, як це було, в той час як вони котяться просто в пекло. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що й інші теж помирають. Вони почуваються комфортніше, знаючи, що вони не будуть самотніми у вогненній печі, у могилі. Я — виконавець їхнього колективного обурення проти вас обидвох.

— Ану погляньте на цього виконавця обурення! — звернувся до своїх товаришів Мелтон. — Що більше ви змушуєте мене чекати, тим гірше буде для вас. Нам потрібний ваш проект бомби, містере Тревіс. Якщо повернетеся негайно — уникнете мук. Потім буде пізно, а працювати ми вас все одно змусимо, але в такому разі після завершення проекту ми випробуємо на вас, сер, деякі наші хитромудрі новинки.

— У мене пропозиція, — сказав Вільям. — Я згоден повернутися з вами, якщо моя дружина зостанеться тут у безпеці, подалі від цієї війни.

Сімс завагався.

— Гаразд. Зустрінемось на площі через десять хвилин. Прокатаємося у вашій автівці за місто, у якусь безлюдну місцину. Там я поклопочусь, щоби Машина часу підібрала нас.

— Білле! — Сьюзен міцно вхопила його за руку.

— Не супереч! — поглянув він на неї. — Все вирішено. — І, звертаючись до Сімса: — Іще одне. Минулої ночі ви могли забратися в нашу кімнату і викрасти нас. Чому ви не зробили цього?

— Ну якщо відверто, то я просто насолоджувався, — лінькувато промовив містер Сімс, розкурюючи нову сигару. — Мені дуже не хочеться прощатися із цим райським закапелком, цим сонцем, цим перепочинком. Мені так бракуватиме цих вин і сигарет. Ах, який жаль! Що ж, через десять хвилин на площі. Ваша дружина буде у безпеці і може залишатися тут, скільки сама забажає. Попрощайтеся з нею.

Містер Сімс підвівся і вийшов.

— Он іде містер Торохтій, — крикнув йому вслід Мелтон, а тоді повернувся і глянув на Сьюзен. — Ей, а це хто у нас плаче? Сніданок — не час для плачу. Чи не так?

О дев’ять п’ятнадцять Сьюзен з балкона свого номера дивилася на площу. Містер Сімс сидів там, акуратно поклавши ногу на ногу, на вигадливо кованій бронзовій лаві. Відкусивши кінчик сигари, він трепетно її запалив.

Сьюзен почула гудіння мотора: з далекого гаража по крутому схилку брукованої вулиці повільно рухався Вільям у своїй машині.

Автівка набирала швидкість. Тридцять, сорок, п’ятдесят миль на годину. Перелякані кури розліталися з-під коліс.

Містер Сімс зняв білу панаму і витер розпашіле чоло, знову надів панаму, а тоді побачив автівку.

— Вільяме! — закричала Сьюзен.

Машина із гуркотом врізалася об край тротуару, підлетіла і понеслася по тротуарних плитах до зеленої лави, де містер Сімс аж тепер дав спокій сигарі, потім скрикнув, змахнув руками і… машина врізалася в нього. Його тіло злетіло у повітря… потім — униз, униз! — глухо гепнулося на плити.

Автівка із зламаним переднім колесом зупинилася на протилежному кінці площі. Почали збігатися роззяви.

Сьюзен повернулася у кімнату, закривши за собою балконні двері.

Опівдні, тримаючись за руки, поблідлі, вони спускалися сходами мерії.

— Adiόs, señor, — гукав мер їм услід. — Señora.[10]

Вони зупинилися на площі, де біля кривавих плям все ще товпилися люди.

— Чи допитуватимуть вони тебе ще раз? — запитала Сьюзен.

— Ні, ми все з’ясували. Це був нещасний випадок. Я втратив контроль над автівкою. Я плакав перед ними. Господь знає, як мені хотілося виплакатися. Дуже хотілося. Я ненавиджу себе за це вбивство. Я ніколи в житті не робив чогось подібного.

— Вони не передадуть справу у суд?

— Йшлося і про це, але, здається, не передадуть. Мої відповіді їх переконали. Вони дійшли висновку, що це був нещасний випадок. Справі кінець.

— Куди ми відправимося? У Мехіко? В Уруапан?[11]

— Автівка у майстерні, її обіцяли перемонтувати десь на четверту годину. Тоді ми відразу ж заберемося звідси.

— За нами не стежитимуть? Хіба Сімс працював сам-один?

— Не знаю. Але, гадаю, ми їх трохи випередили.

Коли вони підходили до готелю, звідси саме виходили фільмарі. Містер Мелтон, суплячись, відразу попрямував до них.

— Е-е-е, я чув, що трапилося. Кепська справа. З вами все гаразд? Чи не бажаєте трохи розважитися?

— Ми робимо деякі пробні зйомки там, на вулиці, варт лише трохи піднятися вгору. Якщо бажаєте глянути, то ласкаво просимо. Ходімо, вам буде корисно.

Вони пристали на це.

Поки налаштовували плівкову кінокамеру, Тревіси стояли на бруківці. Сьюзен дивилася на дорогу, що вела вниз — на шосе, вздовж якого — піраміди, руїни, містечка, де тиснява глиняних хатинок, і жовтих стін, і синіх стін, і пурпурових стін, і суцільне жаріння буґенвілій, а наприкінці шосе — Акапулько і море. Ми проїдемо цими дорогами, думала вона, ми постійно триматимемось людних місць — натовпів, базарів, вестибюлів, ми наймемо поліцейських охороняти наш сон, ми будемо замикатись на подвійні замки, і ніколи не залишимось на самоті, і завжди пам’ятатимемо, що перший-ліпший перехожий може виявитися Сімсом. Ми ніколи не дізнаємось, чи нам пощастило обдурити Шукачів, назавжди збивши їх зі сліду. І завжди там, у Майбутньому, тільки й чекатимуть тої миті, коли нас упіймають, коли нас повернуть, чекатимуть зі своїми бомбами, щоби нас спалити, згноїти своїми хворобами, чекатиме їхня поліція, щоби дати команду: «Служи! Перекид! Стрибай через обруч!» І тому нам доведеться блукати тим лісом до самої смерті, ніколи не зупиняючись на перепочинок, і спокій нам навіть приснитись не зможе.

Зібралися роззяви, щоби поглянути на зйомки. Сьюзен тим часом поглядала і на юрбу, і на вулицю.

— Помітила щось підозріле?

— Ні. Котра година?

— Третя. Автівка мала би бути вже майже готова.

Пробна зйомка закінчилася о третій сорок п’ять. Усі разом повертались у готель, розмовляли. Вільям затримався біля гаража. Вийшовши звідти, він схвильовано повідомив: «Ремонт закінчать біля шостої».

— Але це вже точно, не так як цього разу?

— Встигнуть, не хвилюйся.

У вестибюлі готелю вони роззиралися, шукаючи самотніх подорожан, чоловіків, схожих на Сімса, котрі ніби щойно з перукарні і пропахли сигаретним димом та одеколоном, проте вестибюль був порожній. Підіймаючись сходами, Мелтон сказав:

— Ну, день сьогодні видався довгий і важкий. Не завадило би перехилити чогось. Як щодо мартіні? Чи пива?

— Може, й справді, по краплі?

Весь кагал попхався у кімнату містера Мелтона, і почалася пиятика.

— Стеж за часом, — сказав Вільям.

Час, подумала Сьюзен. Якщо тільки у них є час. Єдине, чого вона зараз хотіла, то це просидіти на площі весь цей довгий сонячний жовтневий день, ні про що не турбуючись і ні про що не думаючи, вигрівати у сонці обличчя та руки; заплющивши очі, радіти теплу і до смерті самої не ворухнутися. Просто спати під мексиканським сонцем, спати солодко, легко і безтурботно видимо-невидимо днів…

Містер Мелтон відкоркував шампанське.

— За прекрасну леді, прекрасну навіть для кіно! — виголосив він тост за Сьюзен. — Я навіть готовий дати вам можливість спробувати.

Вона розсміялася.

— Я цілком серйозно, — продовжував Мелтон. — Ви надзвичайно чарівні. Я міг би зробити із вас кінозірку.

— I заберете мене в Голівуд?

— Ну звичайно, до дідька Мексику!

Сьюзен позирнула на Вільяма, і той, звівши брову, кивнув. Це означало би зміну місця, одягу, обстановки і, можливо, імені; та й подорожували би вони в товаристві вісьмох людей — непоганий захист від втручання з Майбутнього.

— Звучить заманливо, — сказала Сьюзен.

Шампанське ледь п’янило. День непомітно минав, бучна забава тривала. Вперше за багато років вона почувалася у надійному затишку і по-справжньому щасливою.

— А в якому фільмі могла би спробувати себе моя дружина? — поцікавився Вільям, знову наповнюючи склянку.

Мелтон глянув на Сьюзен, немовби оцінював її. Сміх нараз припинився і запала тиша.

— Ну, я хотів би зняти історію, — сказав Мелтон, — сповнену напруги і тривожного вичікування. Історію про чоловіка і його дружину, чимось схожих на вас.

— Продовжуйте.

— Можливо, це буде історія про війну, — продовжив режисер, піднявши склянку із шампанським і милуючись його грою проти сонця.

Сьюзен і Вільям чекали.

— Історія про чоловіка і його дружину, котрі живуть у невеликому будиночку на куцій вуличці, скажімо, у дві тисячі п’ятдесят п’ятому році, — сказав Мелтон. — Звичайно, це лише начерк. І ось ці чоловік і його дружина опиняються віч-на-віч зі страшною війною — водневі плюс-бомби, цензура, смерть, і в цей час — у цьому весь фокус! — вони втікають у Минуле, а їх переслідує чоловік, котрий видається їм втіленням зла, хоча насправді він лише намагається їм нагадати про їхній громадянський обов’язок.

Склянка Вільяма брязнула об підлогу.

— Отож, ця пара, — продовжував Мелтон, — шукає прихистку у компанії фільмарів, для котрих вони поза будь-якими підозрами. Що більше людей — тим безпечніше, гадають вони.

Сьюзен відчула, як з-під неї втікає крісло. Всі дивилися на режисера. Він присьорбнув шампанського. — Дивовижне вино! Так ось, наше подружжя, здається, не може дотямити, наскільки вони потрібні Майбуттю. Особливо — чоловік, бо від нього залежить створення нового виду металу для бомб. Через те Шукачі — назвемо їх так — не жаліючи сил, не рахуючись із тратами, вистежують того чоловіка із дружиною, захоплюють і доправляють додому, але для цього їм потрібно було застукати їх самих, без свідків, у готельному номері. Стратегія. Шукачі працюють як поодинці, так і групами із восьми чоловік. Ті чи інші фіґлі-міґлі зроблять свою справу. Чи не здається вам, Сьюзен, що це буде чудовий фільм? Чи не так, Білле? — Він допив.

Сьюзен закам’яніла, дивлячись перед себе невидющими очима.

— Випийте, — запропонував містер Мелтон.

Вільям вихопив пістолет і тричі вистрелив. Один із присутніх упав, а решта кинулися на нього. Сьюзен закричала. Хтось затиснув їй рот. Тепер пістолет лежав на підлозі, а Вільям боровся з нападниками.

— Будь ласка, — не сходячи зі свого місця, сказав містер Мелтон, по його пальцях текла кров. — Давайте не будемо погіршувати ситуацію.

Хтось почав стукати у двері.

— Відчиніть!

— Адміністратор, — сухо зауважив містер Мелтон, а тоді хитнув головою: — До справи, швидше рухайтеся!

— Відчиніть! Я викликаю поліцію!

Сьюзен і Вільям швидко глянули одне на одного, а тоді на двері.

— Адміністратор рветься сюди, — сказав містер Мелтон. — Швидко!

Витягнули камеру. З неї вирвалося синє світло, яке вмить залило всю кімнату. Світло ширилося, і шукачі почали один за одним зникати.

— Швидше!

За мить до свого зникнення Сьюзен побачила зелену галяву, пурпурові і жовті, сині і малинові стіни, бруківку, що текла, неначе ріка, чоловіка верхи на віслюкові, котрий прямував до теплих пагорбів, хлопчика, що пив апельсиновий сік. Сьюзен відчувала у горлі солоднечу того напою; вона відчувала струни під пальцями гітариста, котрий стояв на площі у затінку дерева. А ген там, далеко-далеко, вона розгледіла море, голубе і ласкаве море, яке обійняло її і понесло.

Після цього вона зникла. Зник і її чоловік.

Двері різко відчинилися. В номер увірвалися адміністратор із персоналом.

Кімната була порожня.

— Але ж вони щойно були тут! Я на власні очі бачив, як вони прийшли, аж раптом — їх нема! — вигукнув адміністратор. — На вікнах залізні решітки. Через них вони не могли втекти!

Під вечір запросили священика, знову відімкнули кімнату і провітрили її, священик покропив святою водою всі закапелки і прочитав молитву.

— А що робити із цим? — запитала прибиральниця.

Вона показала на шафу, де покоїлися шістдесят сім пляшок із «Шартрезом»,[12] коньяком, «Creme de Cacao»,[13] абсентом, вермутом і текілою, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев’яносто вісім жовтих коробок зі справжніми гаванськими сигарами — по п’ятдесят центів за штуку…