Нічний черговий

1

Була ніч, і я сидів один за куленепробивною шибкою й замкненими дверима. За стінами готелю в лещатах січневої темряви лежав Нью-Йорк. Протягом останніх двох років я приходив сюди шість разів на тиждень за годину до півночі й лишався до восьмої години ранку. Моя праця не приносила мені ні особливого вдоволення, ані розчарування. Кімната, де я чергував, була тепла, робота не стомлювала, розмовляти майже не доводилося.

Ніхто не набридав мені розпорядженнями і не порушував одноманітності нічного чергування, отже, в мене лишався час на сякі-такі розваги. Звичайно я близько години вивчав «Біговий бюлетень», обмірковуючи ставки на наступний день. Це була доволі цікава, винахідливо роблена газета, вона вселяла віру в майбутнє і з кожним новим випуском відроджувала надії.

Покінчивши з розрахунками часу, ваги, дистанцій, поправок на сонячне світло і дощ, я брався читати, маючи напохваті чимало книжок на свій смак. Матеріальною поживою для мене були сендвіч і пляшка пива, що їх я купляв по дорозі на роботу. Двічі протягом ночі я робив фізичні вправи для рук, ніг і живота, тож, незважаючи на свою сидячу роботу, був у тридцять три роки міцніший і здоровіший, аніж у двадцять. При своєму шестифутовому зрості я важив майже сто вісімдесят п'ять фунтів. Ніхто не вірив, що я маю таку солідну вагу. Це тішило моє самолюбство, хоча в душі мені хотілося б бути трохи вищим. На думку деяких жінок, зовні щось у мені й досі було хлоп'яче, але я ніколи не сприймав це як комплімент, бо не шукав у них материнської ласки. Як переважна більшість чоловіків, я волів би бути схожим на людину, що виконує в телепередачах роль капітана морської піхоти або заводія якоїсь відчайдушної вихватки.

Я працював на обчислювальній машині, готуючи для денної зміни рахунки за минулий день. Коли я натискав на кнопки, машина гула, наче велика розтривожена комаха. Цей звук спочатку дратував мене, але згодом став звичним, ба навіть заспокійливим. За шибкою чорнів вестибюль готелю. Адміністрація заощаджувала електроенергію, як і все інше.

Куленепробивне скло було встановлено після того, як на попереднього нічного портьє вдруге вчинили напад. Сорок три шви. Він змінив професію.

Я дістав це місце завдяки тому, що в коледжі, на вимогу матері, цілий рік вивчав діловодство. Вона наполягала, щоб за чотири роки я вивчив бодай одну корисну справу. Відтоді минуло одинадцять років, І моя мати вже померла.

Готель називався «Св. Августін». Важко сказати, чи була ця назва тугою засновника готелю за Півднем чи просто його релігійною примхою. На жодній стіні не було розп'ять, і тільки чотири каучуконоси в кадубах, що стояли в холі, мали якесь відношення до тропіків. Хоча зовні готель виглядав досить пристойно, він бачив кращі часи. Так само, як і його мешканці. Вони вносили доволі скромну платню за номери і мало чого чекали взамін. Мені рідко доводилось розмовляти з ким-небудь, окрім двох-трьох, які вештались допізна. Я обирав роботу не для того, щоб вправлятися в красномовстві. Часто за цілу ніч на табло не засвічувався жоден вогник.

Мені платили сто двадцять п'ять доларів на тиждень. На 81-й Східній вулиці в мене була кімната з кухонькою і ванною.

Сьогодні мене тільки раз потурбувала повія, що спустилася згори після першої години ночі й попросила відімкнути їй вхідні двері. Вона прийшла ще до початку мого чергування, і я не мав уявлення, в якій кімнаті вона була. Збоку від дверей була кнопка, що мала відчиняти їх автоматично, але пристрій зіпсувався тиждень тому. Я ковтнув холодного повітря, з радістю зачинив двері й повернувся до себе.

На столі лежав «Біговий бюлетень», відкритий на програмі кінних перегонів, що мали відбутися завтра в Гайалі. Там на півдні стоять, мабуть, чудові теплі дні. У другому заїзді я поставив на Глорію. Лошиця нічого не виграла в останніх трьох заїздах, але вона добре виступила восени на півночі і набрала форми. Ставка була п'ятнадцять проти одного.

За вдачею я завжди був гравцем. Навіть у коледжі чималу частку своїх витрат перекривав завдяки грі в покер з приятелями. Згодом, працюючи у Вермонті, я також щотижня грав у покер і підрахував, що мій загальний виграш за той час сягнув кількох тисяч доларів. Після того мені вже ніколи так не щастило.

Саме завдяки захопленню картярською грою я опинився і в «Св. Августіні». Приїхавши в Нью-Йорк і оселившись у готелі, я несподівано познайомився з букмекером, який жив у тому самому готелі і там же займався своїми справами. Він позичав мені гроші, а наприкінці кожного тижня підраховував суму боргу. Готель був дешевий, зручний, та й моя фінансова ситуація не дозволяла мені розкошувати. Коли мій борг досяг п'ятисот доларів, він відмовився надалі давати мені гроші, але повідомив, що саме звільнився колишній нічний портьє, і адміністратор шукає йому заміну. Я виглядаю на людину інтелігентну, сказав букмекер, і крім того, вмію додавати й віднімати. Ставши до роботи, я переїхав у власне помешкання, бо навряд чи хто зміг би витерпіти двадцять чотири години в готелі. Щотижня я виплачував букмекерові борг із свого заробітку, а коли остаточно розрахувався, він знову відкрив мені кредит. Тепер я винен йому лише сто п'ятдесят доларів.

Від самого початку ми домовилися, що я буду писати йому, на кого ставлю, і лишати конверт з запискою у денного портьє, оскільки мій приятель ніколи не вставав раніше одинадцятої. Цього разу я вирішив поставити п'ять доларів. Якщо лошиця виграє, це дозволить мені сплатити мій борг наполовину.

Зверху на «Біговому бюлетені» лежала біблія видавництва «Гідеон», відкрита на псалмах. Я зростав у релігійній родині і виховувався на святому письмі. Хоч моя віра в бога була вже не така ревна, як раніше, але я все ще полюбляв читати біблію. Крім неї, на столі лежала «Мерзенна плоть» Івліна Во і «Олмейрова примха» Конрада. За два роки роботи в готелі я значно поліпшив своє знайомство з англійською та американською літературами.

Знову вмостившися перед обчислювальною машиною, я зазирнув у розгорнуту біблію.

«Хваліть Господа в святині його! Хваліть його в ширині сили його! Хваліть його за діла його великі! Хваліть його по великості величчя його! Хваліть його при голосах трубних! Хваліть при псалтирі і арфах! Хваліть його хором і при тимпанах! Хваліть його при струнах і органах! Хваліть його при цимбалах звучних! Хваліть його при цимбалах гучних! Все, що дише, да хвалить Господа! Алілуя!»

«В Єрусалимі це можливо», подумав я. А чи можна дістати тимпан у Нью-Йорку? Здалека і згори крізь камінь і сталь долинув гуркіт реактивного літака, що пролітав над містом курсом на Карачі. Я прислухався, уявивши собі спокійну пілотську кабіну, мовчазних людей біля приладів, блимання індикаторів, нишпорення радарів у нічному небі і проказав уголос: «О боже!»

Закінчивши обчислення на машині, я підвівся, відсунув стілець, узяв аркуш паперу і притулив його до колін. Потім, не спускаючи ока з настінного календаря, що висів прямо переді мною, став поволі посувати папірець вгору. Я побачив його тільки тоді, коли він був у мене на грудях, майже біля підборіддя. Цієї ночі дива не сталось. «О боже»,— проказав я ще раз уголос, зіжмакав папірець і жбурнув його в кошик для сміття.

Потім склав рахунки в акуратний невеличкий стосик і заходився підшивати їх за алфавітним порядком. Працював автоматично, думаючи зовсім про інше, навіть не звертаючи уваги на дати рахунків. Раптом мене ніби вдарило. На папірцях стояло п'ятнадцяте січня. Кілька годин лишалося до ранку шістнадцятого січня. Роковини. Щось на зразок того. Я посміхнувся. З болем. Це сталося рівно три роки тому...

2

У Нью-Йорку було хмарно, але, коли ми, взявши курс на північ, минули Пікскілл, у небі розвиднілося. Сніг, що вкривав округлі вершини під нами, виблискував на сонці. Вранці я залетів на своїй маленькій «цесні» в аеропорт Тетерборо, щоб забрати пасажирів з Нью-Джерсі, які замовили літак. Тепер вони, сидячи за моєю спиною, шумно милувалися голубим небом і свіжим снігом. Ми летіли низько, яких дві тисячі метрів над землею, і поля внизу уявлялися чітко розкресленою шаховою дошкою з чорними лініями дерев на білому сніговому тлі. Це був один із тих польотів, що завжди були мені до вподоби. Знайомі обриси ферм, шляхи, потічки, що виднілися внизу, створювали приємну і затишну атмосферу короткої подорожі. Північна частина штату Нью-Йорк прекрасна і з землі, але в чудовий зимовий день з повітря це один із найчарівніших краєвидів, які можна собі уявити. І я знову порадів, що не спокусився працювати на одній із тих довжелезних авіаліній, де кращу частину свого життя проводиш на височині понад дев'ять тисяч метрів, звідки земля здається неосяжним океаном хмар або географічною картою, що неквапно пропливає під тобою.

Пасажирами були троє Уейлсів — мати, батько і пухкенька дівчинка Діді років тринадцяти, в якої, мов у звірятка, стирчали вперед зуби. Уейлси захоплювалися лижами, і я вже разів чотири чи п'ять возив їх туди й назад. У Берлінгтон ходив рейсовий літак, але містер Уейлс, за його власними словами, був людиною заклопотаною, літав тільки тоді, коли в нього траплявся вільний час, і не хотів бути зв'язаним розкладом. Він мав у Нью-Йорку рекламне бюро, тож міг дозволити собі тринькати гроші. Мене тішило те, що, замовляючи літак, Уейлси завжди просили, щоб за кермом був саме я. Однією з причин, а може, й головною, було те, що час від часу я катався разом з ними на лижах у Стоу, Шугербуші на Мед-Рівер, водив їх по стежках, які знав краще, ніж вони, і мимохідь підправляв їхню манеру катання. Уейлс і його дружина, сувора, атлетичного вигляду жінка, несамовито змагалися між собою і їздили надто швидко, щоб я міг встигати за ними. У думці я був певен, що невдовзі хтось із сім'ї неодмінно зламає собі ногу. Я так добре їх знав, що навіть навчився розгадувати з тону, яким вони промовляли «любий» і «люба», коли вони люті одне на одного.

Діді була серйозна дівчинка, вона ніколи не усміхалась і не випускала з рук книжки. Самі батьки казали, що в літаку вона починає читати, щойно застібне ремінь, і закриває книжку тільки після зупинки літака. Цього разу вона зачиталася «Буремним перевалом» Е. Бронте. Хлопчиком я теж читав усе підряд, і моя мати, дратуючись, не раз казала мені; «Дугласе, перестань удавати з себе літературного героя». Тож я діставав тепер справжню насолоду, спостерігаючи, що саме читає Діді і як змінюються рік у рік її уподобання.

Вона була найкраща лижниця в сім'ї, але батьки не дозволяли їй вириватися наперед. Одного ранку, коли старші Уейлси приходили до тями після вечірки з коктейлями, ми пішли з нею кататися під час снігопаду. Це була зовсім інша дівчинка, вона радісно усміхалась і мчала зі мною з гори, мов маленька дика тваринка, яку несподівано випустили з клітки.

Уейлс був щедрою людиною і після кожної подорожі робив мені подарунки — светр, лижні палиці, гаманець тощо. Звичайно, я заробляв чимало і сам міг купити собі все, що завгодно. Я зовсім не потребував чиїхось чайових, але знав: Уейлс образиться, якщо відмовитись від його презентів. Він таки непогана людина. Щасливчик, та й годі.

— Чудовий ранок, правда ж, Дуг? — вигукнув з-поза моєї спини Уейлс. Спрага діяльності, невгамовність не полишали його, здається, навіть у цьому маленькому літаку. Пілот з нього був би жахливий. У кабіні війнуло спиртним. Уейлс завжди брав з собою в дорогу невелику фляжку в шкіряному футлярі.

— Н...непоганий,— відповів я стримано. Заїкаюся я змалку і тому намагаюся говорити якомога менше. Іноді я розмірковував, чого міг би досягти в житті, коли б не ця маленька прикрість, але не дозволяв собі впадати через неї у розпач.

— Кататися буде чудово,— сказав Уейлс.

— Так, чудово,— довелося мені погодитись. Розмовляти за штурвалом я не полюбляв, але не міг сказати цього Уейлсові.

— Ми хочемо побути в Шугербуші,— сказав Уейлс.— Може, й ви залишитесь там на уїкенд?

— Сп...сподіваюся,— проказав я.— М...мені хотілося б п...покататися там з моєю дівчиною.

Дівчину звали Пет Майнот. Її брат працював в авіакомпанії, через нього я й познайомився з нею. Пет викладала історію в старших класах, і ми умовились, що я заїду по неї після уроків. Вона добре каталась на лижах і була дуже гарненька, така собі маленька чорнява серйозна дівчина. Ми були знайомі не менше двох років, а тепер у нас із нею виник досить дивний роман, що тягнувся з перервами понад п'ятнадцять місяців. Кажу, з перервами, бо вона часом відкладала наші зустрічі з тієї чи іншої причини на кілька тижнів, а якщо ми десь зустрічалися випадково, ледь помічала мене. Потім вона несподівано пом'якшувалась і пропонувала з'їздити куди-небудь разом. Мені неважко було передбачити чергове зникнення Пет: незадовго перед цим у неї на обличчі з'являлась загадкова усмішка.

Вона мала успіх у чоловіків, але вперто не виходила заміж; її брат казав, що, раніше чи пізніше, але майже кожен його приятель упадав за нею. Я так і не з'ясував, чого вони досягли. У товаристві дівчат я завжди почував себе ніяково, отже, не можу сказати, що переслідував Пет. Просто так сталося, що ми несподівано провели разом якийсь уїкенд у Шугербуші, катаючись на лижах. Після першої ночі я сказав:

— Це найпрекрасніше з усього, що я будь-коли зазнав.

Єдине слово, яке вона знайшла для відповіді, було: «Цить».

Я ніколи не замислювався, чи закоханий у Пет. Якби вона не набридала мені порадами лікуватися від заїкання, мабуть, я вже запропонував би їй вийти за мене заміж. Щось мені підказувало: цей уїкенд може стати вирішальним. Отже, я повинен бути насторожі і не зв'язувати себе певними обіцянками.

— Прекрасно,— сказав Уейлс.— Давайте повечеряємо сьогодні всі разом.

— Дякую, Дж...Джордже,— сказав я. Від самого початку нашого знайомства він наполіг, щоб я називав його і дружину на ймення.— Ц...це б...було б чудово.— Спільна вечеря відкладе потребу щось вирішувати, дасть мені можливість з'ясувати настрій Пет і перевірити мої власні почуття.

— Ми вирушимо в гори відразу після посадки,— сказав Уейлс. — Щоб устигнути до вечора спуститися по кілька разів. А ви як? Зачекати вас у готелі?

— Б...боюся, щ...що ні. У мене сьогодні п...піврічний медогляд, і я не знаю, к...коли звільнюся.

— Отже, зустрінемось увечері? — спитав Уейлс.

— Увечері.

— Дуг,— сказав Уейлс,— ви могли б узяти відпустку на три тижні? Узимку.

— Н...не думаю,— відповів я.— Це дуже гаряча пора. А що?

— Ми з Беріл збираємося першого лютого вилетіти в Цюріх.— Беріл — це його дружина.— Узимку ми завжди намагаємось викроїти три тижні на Альпи... Ви коли-небудь каталися в Альпах?

— Я ніколи не б...був за кордоном. Крім кількох днів у Канаді.

— Кілька годин літаком,— сказав він.— А потім божественні гори. Ми обміркували це і були б раді, коли б ви поїхали з нами. Я — член лижного клубу «Крісті». Він на диво дешевий. Поїздка в обидва кінці не коштуватиме і трьохсот доларів. Але головне, звичайно, не гроші. Головне — люди. Ніде ви не знайдете поряднішого товариства, в якому ще й можна досхочу пити надурняка. І жодних клопотів з багажем або швейцарською митницею. Вони тільки всміхнуться вам та махнуть рукою на прощання, от і все. Щоправда, треба стати членом клубу бодай за півроку до поїздки, але в нас не дуже дотримуються правил. У мене в бюро є знайома дівчина на ім'я Менсфілд. Вона все влаштує. Скажіть їй тільки, що ви мій друг. Узимку літаки вирушають щотижня. Торік ми зупинилися в готелі «Сент-Моріц», а цього року будемо в «Св. Антонії». Ви вразите австрійців своєю технікою.

Я посміхнувся й мовив:

— Б...б'юся об заклад.

— Обміркуйте все, гаразд? — додав Уейлс.— Це залишиться у вашій пам'яті на все життя.

— Годі вам сп...спокушати п...підневільну людину,— пожартував я.

— Облиште до біса,— заперечив Уейлс.— Відпочинок потрібен усім.

Мені лишалося тільки пообіцяти:

— Я п...подумаю.

Він повернувся на своє місце, залишивши в кабіні запах віскі. Я вдивлявся в обрій, різко окреслений у яскравій блакиті неба, намагаючись не заздрити людині, яка не мала ніякого хисту до лижного спорту, але могла дозволити собі викинути на примху — тритижневу поїздку в Альпи, не одну тисячу доларів.

Зазирнувши в авіаційне бюро і переконавшись, що в кінці тижня не буду нікому потрібний, я поїхав на медичний огляд, що відбувався двічі на рік. Доктор Райєн був окулістом, але практикував також і як терапевт. Це був лагідний літній чоловік з неквапними рухами, який ось уже протягом п'яти років вислуховував мені серце, перевіряв очі й нерви, вимірював кров'яний тиск. Він ніколи не виписував мені ніяких ліків, за винятком одного разу, коли в мене був грип у легкій формі і довелося приймати аспірин. «Хоч зараз на змагання,— говорив він щоразу, закінчуючи огляд.— І призначені переможцеві троянди будуть ваші». Він поділяв мої інтереси щодо перегонів і цікавився технічними деталями. Часом телефонував, коли йому здавалося, ніби якусь лошицю оцінюють занадто низько або сама вона залегка.

Огляд проходив звичним порядком, і лікар час від часу вдоволено кивав головою. Офтальмологічні таблиці я прочитав бездоганно, та коли він заходився обстежувати мої очі за допомогою інструментів, то нараз спохмурнів і його обличчя набрало професійно зосередженого вигляду. Медсестра двічі заходила в кабінет сказати, що на нього чекають пацієнти, яким призначено консультації, але він тільки відмахувався. Він перевіряв мене якимсь незвичним способом: примушував дивитися прямо перед собою, а сам повільно підіймав руки, питаючи, коли я починаю їх бачити. Врешті він відклав інструменти, важко опустився за стіл, зітхнув і стомлено провів рукою по обличчю.

— Містере Граймс,— проказав він поволі,— боюся, що в мене для вас погана новина.

І справді, новина, яку я почув того сонячного ранку у великому старомодному кабінеті доктора Райєна, змінила все моє життя.

— У фахівців,— сказав він,— це захворювання називається ретиношизіс. Сітчатка ока розшаровується, а згодом утворюється кіста сітчатки. Такий стан добре відомий медицині. У більшості випадків хвороба не прогресує, але якщо все-таки це трапляється, тоді процес стає необоротним. Іноді ми можемо спинити розвиток хвороби, зробивши операцію за допомогою лазера. Один з виявів хвороби — блокування бокового зору. У вашому випадку почалася втрата нижнього поля зору. Для пілота, що повинен стежити за безліччю приладів, розташованих з усіх боків, не випускаючи при цьому з виду і обрій, до якого він мчить на величезній швидкості, це смертельно. Але для інших занять, таких, як читання, спорт і всяке таке інше, ви цілком нормальна людина.

— Нормальна...— повторив я за ним.— Коли б ви знали, друже, що я вважаю себе нормальною людиною тільки в одному випадку. Коли керую літаком. Цим я хотів би займатися все своє життя, бо до цього я готував себе...

— Я висилаю звіт сьогодні,— сказав Райєн.— Мені дуже шкода, містере Граймс. Ви, звичайно, можете звернутися до іншого лікаря. До інших лікарів. Навряд чи вони зможуть сказати вам щось утішне; проте це тільки моя думка. Як на мене, то ви вже приземлилися. З цієї хвилини. І назавжди. Дуже шкодую.

Зусиллям волі я вгамував у собі хвилю ненависті до охайного літнього чоловіка, котрий, сидячи поміж сяючих інструментів, підписував мені вирок своїми лікарськими карлючками. Я знав, що поводжуся безглуздо, але в ту хвилину мені було не до глузду. Навіть не потиснувши Райєнові руки, я заточуючись вийшов із кабінету і, не звертаючи уваги на людей у приймальні й на вулиці, подався до найближчого бару, примовляючи вголос: «Хай вам чорт, хай вам чорт!» Я відчував, що повинен випити, і то добряче випити, інакше мені не стане сили повернутися на аеродром і сказати те, що я мав сказати.

Бар був умебльований під англійську пивницю з олов'яними кухлями на темних дерев'яних стінах. Я замовив віскі. На стойку схилився худий літній чоловік у спортивній куртці кольору хакі й червоній мисливській шапці. Перед ним стояв кухоль пива.

— Забруднили озеро.— Чоловік говорив з сухим вермонтським акцентом.— Паперова фабрика. Через п'ять років воно буде таке саме мертве, як Ері. І дороги посипають сіллю, щоб ті йолопи з Нью-Йорка могли мчати зі швидкістю вісімдесят миль до Стоу, Мед-рівер і Шугербуша; а потім, як сніг розтане, сіль потрапляє в річки й озера. Коли я помиратиму, в цілому штаті не залишиться живої рибини. І ніякому бісові немає до цього діла. Кажу вам, я радий, що не доживу до тих часів.

Я ще раз замовив віскі. Перша порція на мене не подіяла. Друга теж. Я розрахувався і пішов до машини. Звістка про те, що має вмерти озеро Шамплейн, де я купався щоліта й зазнав неабияких радощів, катаючись на човні чи ловлячи рибу, засмучувала мене більше, ніж усі мої власні прикрощі, взяті разом.

Заїхавши до управління, я збагнув з виразу на старому мужньому обличчі Каннінгейма, що доктор Райєн уже зателефонував йому. Каннінгейм був президентом і єдиним власником маленької авіакомпанії. Під час другої світової війни він був льотчиком, і тепер, напевно, розумів, що я відчуваю.

— Я з...звільняюся, Фредді,— сказав я.— Ви знаєте, ч...чому.

— Так,— підтвердив він.— Шкода.— Фред ніяково крутив у руках олівець.— Ми, мабуть, зможемо знайти для вас якесь інше місце. Ну, хоча б в управлінні... все-таки засіб для існування...— Він замовк і втупився очима в, олівець, який тримав у руці.

— Дякую,— відповів я Фрєдові.— Ви дуже люб'язні, але забудьмо про це.— Я вже тоді відчував, що не зможу тинятися тут, мов поранений птах, спостерігаючи за польотами моїх товаришів. А ще я не хотів звикати до виразу співчуття на мужньому обличчі Каннінгейма чи на будь-чиєму іншому.

— В усякому разі обміркуйте мою пропозицію,— повторив Каннінгейм.

— Н...немає потреби,— заперечив я.

— Що ж ви думаєте робити?

— Перш за все виїхати з цього міста.

— Куди?

— Куди-небудь,— відповів я.

— А потім?

— Потім спробую збагнути, чим займатимуся решту життя,— на слові «життя» я двічі затнувся.

Він кивнув, уникаючи мого погляду, глибоко зацікавлений своїм олівцем.

— А як у вас із грошима?

— Вистачить,— запевнив я,— на перший час.

— Гаразд,— сказав він.— Якщо коли-небудь... Одне слово, ви знаєте, куди треба прийти, так чи ні?

— Матиму на увазі,— я поглянув на годинник.— А тепер у мене побачення.

— Паскудство, та й годі,— сказав він уголос. Потім підвівся й потиснув мені руку.

Більше ні з ким я не прощався.

Припаркувавши машину, я вийшов і став чекати. З великого будинку червоної цегли, прикрашеного латинським афоризмом на фасаді і прапором на даху, долинав специфічний, трохи приглушений гомін. Гомін старання, подумав я, тиха мелодія навчання, що нагадала мені дитинство.

Пет зараз, мабуть, у класі, розповідає хлопчикам і дівчаткам про початок громадянської війни або зміну королівських династій в Англії. Вона завжди серйозно ставилася до своєї історії. «Це найдоцільніший із предметів»,— сказала вона мені одного разу, скориставшися словом, яке тоді вставляли в кожну розмову про освіту. «Кожен наш сьогоднішній крок — наслідок найдавніших людських стосунків». Згадавши це, я кисло посміхнувся. Хіба я народився заїкою, а тепер ще й не маю права керувати літаком тільки тому, що Мід розбив Лі під Геттісбергом, а Кромвель відрубав голову Карлові? Варто буде погомоніти про це з нею, коли випаде вільна часинка.

У школі пролунав дзвоник. Гомін старання обернувся на ревище свободи, і за кілька хвилин з дверей виплеснулося море яскравих курточок і барвистих вовняних шапочок.

Пет, як завжди, спізнювалася. Вона була надзвичайно сумлінна вчителька, і після уроків біля її столу завжди юрмились учні, змагаючи її запитаннями, на які доводилося терпляче відповідати. Коли я нарешті її побачив, газон перед школою вже збезлюднів, сотні дітлахів зникли, ніби розтанули під блідим вермонтським сонцем.

Спочатку вона мене не помітила. Пет була короткозора, але через гонор не носила окулярів, крім тих моментів, коли працювала, читала або дивилась кіно. Я жартував з неї, кажучи, що вона не знайде рояль у танцювальному залі.

Притулившись до дерева, мовчки, не рухаючись, я спостерігав за нею. Вона підходила до мене, притиснувши до грудей, як це роблять школярки, шкіряну папку з контрольними роботами. Пет була вдягнена в спідницю, червоні плетені панчохи, коричневі замшеві спортивні черевики і коротеньке блакитне суконне пальто. Ходила вона випростано, зосереджено, карбуючи крок, без тіні кокетування. Її маленька голівка з зачесаними назад косами ховалась у великому піднятому комірі пальта.

Побачивши мене, вона привітно усміхнулася, і я відчув, що це буде важче, ніж я собі уявляв. Ми не поцілувалися. Ніколи не знаєш, чи не підглядає хтось у вікно. «Якраз вчасно,— мовила Пет,— мої речі вже в машині». Вона махнула рукою в бік свого старенького обшарпаного «шевроле». Більшу частину свого заробітку Пет віддавала на допомогу втікачам з Біафри, голодним індійським дітям та політичним в'язням у різних кінцях світу. Не думаю, щоб вона мала більше, ніж три сукні.

— Я чула, погода для лиж чудова,— прощебетала вона, прямуючи до стоянки.— Сподіваюся, цей уїкенд запам'ятається нам надовго.

Я простяг руку і торкнув її за плече.

— 3...зачекай хвилину, Пет,— спинив я її, намагаючись не помічати якоїсь неприродності в погляді, що з'являлася в неї, коли я заїкався.— Мені треба д...дещо тобі сказати. Я н...не їду на уїкенд.

— О,— промовила вона стиха.— Я думала, ти сьогодні вільний.

— В...вільний,— підтвердив я.— Але я не збираюся кататися на лижах. Я їду з міста.

— На уїкенд?

— Назавжди.

Вона подивилася на мене примружившись, ніби я розпливався у неї в очах.

— Це має якесь відношення до мене?

— Ні.

— Ага,— в її голосі з'явилися різкі нотки.— Отже, не має. А ти можеш мені сказати, куди їдеш?

— Ні. Я ще н...не знаю, к...куди поїду.

— І ти не хочеш сказати, чому ти їдеш?

— Ти скоро дізнаєшся про це сама.

— Якщо в тебе якісь прикрощі,— тут її голос став ніжнішим,— і я можу тобі допомогти...

— У мене справді прикрощі,— погодився я.— Але ти не можеш мені допомогти.

— Ти напишеш мені?

— Постараюся.

Потім вона мене поцілувала, незважаючи на те, що хтось міг дивитись у вікно. Сліз не було. І вона не сказала, що любить мене. Можливо, якби вона сказала, усе склалося б інакше, але вона не сказала.

— До речі, в мене багато роботи на ці дні,— тільки й повідомила.— А сніг ще буде.— Усмішка в неї вийшла якась крива.— Хай тобі щастить, — побажала Пет.— Хоч би де ти був.

Я дивився, як вона йшла до свого «шевроле», маленька, зграбна і така рідна. Потім сів у «фольксваген» і натис на стартер.

Я виїхав із своєї умебльованої квартири о шостій того самого вечора, не взявши майже нічого з собою: ні лиж, ні черевиків, свою улюблену м'яку куртку відправив у матерчатій сумці братові Пет, з яким ми мали один розмір. Хазяйці сказав, що вона може забрати мої книжки і все що схоче з інших речей. Вирушивши отак майже порожняком, обрав дорогу на південь, залишивши місто, де, як зрозумів тільки тепер, був щасливий добрих п'ять років.

У мене не було ніякої мети. Каннінгеймові я сказав, що спробую збагнути, чим займатися решту свого життя, а для вирішення цієї проблеми годилося будь-яке місто.

3

Я мав доволі часу, щоб поміркувати про своє майбутнє. Сам один, ніким і нічим не зв'язаний, без душевного смутку, в тому стані самотності, що, як вважають, сприяє філософським роздумам, я мчав на південь, перетинаючи все східне узбережжя Америки. Треба було подумати про мої стосунки з Пет Майнот; не виходило з голови й почуте колись на лекціях з англійської літератури: «Твій характер — це твоя доля, а досягнення і невдачі — наслідок твоїх чеснот і вад». У романі «Лорд Джім», який я, ставши дорослим, перечитував принаймні п'ять разів, герой гине тільки тому, що через душевну надломленість покинув корабель з бідняками на певну загибель. Зрештою він заплатив за боягузтво власним життям. Я завжди вважав, що така кара справедлива і неминуча. Я мчав на своєму маленькому «фольксвагені» вулицями Вашінгтона, Річмонда і Саванни, згадуючи цей роман. Але тепер книга мене вже не переконувала. Звичайно, я не був бездоганною людиною, але, зрештою, вважав себе порядним сином, чесним другом, сумлінним працівником, твердо дотримувався закону, намагався не виявляти ні жорстокості, ні люті, не наживати ворогів, був байдужим до влади, завжди ненавидів насильство. Я не спокусив жодної жінки, не обдурив крамаря, ніколи, окрім бійки на шкільному подвір'ї в десять років, не вдарив людини. Тим більше не покидав нікого на певну смерть. І все таки... Все-таки діждався того ранку в кабінеті доктора Райєна.

І якщо характер — то доля людини, хіба тридцять мільйонів європейців загинули під час другої світової війни через свій характер? Хіба через свій характер падали серед вулиці виснажені голодом мешканці Калькутти? Хіба характер був причиною загибелі у потоці лави тисяч жителів Помпеї?

Ні. Світом править інший закон — випадок. Так само, як у грі в кості або в карти. Відтепер я буду грати, довіряючись тільки своєму таланові. Можливо, міркував я, саме в цьому й полягає моє призначення, і все готове для того, щоб я його виконав. Можливо, моя нетривала кар'єра людини, що подорожувала північним небом, була помилкою, обхідним шляхом, і тільки тепер, повернувшись на землю, я стану на правильний шлях?

Прибувши до Флоріди, я став пропадати на перегонах. Спочатку все йшло добре; я виграв досить, щоб жити з комфортом і не піклуватися про роботу. Поки що я не уявляв собі, до чого міг би взятися. Тримався осторонь від людей, друзів не заводив, на жінок не дивився. На подив собі, я виявив, що мене до них і не вабить. Чи було це тимчасовим явищем, чи так буде завжди, мене не обходило. Зараз я справді не хотів ні з ким заходити в близькі стосунки.

З гіркою насолодою я заглибився в себе. Мене цілком удовольняли довгі сонячні пополудневі години на іподромах, обіди наодинці і вечори, які я проводив, вивчаючи ходу чистокровних коней та навички тренерів і жокеїв. Я мав також час на читання і поглинав безліч книжок у м'яких палітурках. Доктор Райєн казав правду, хвороба не заважала мені читати. Але я не знаходив у книжках нічого такого, що могло б допомогти мені або принаймні вразити.

Жив я по маленьких готелях, переїжджаючи з одного у другий, коли дехто з мешканців, звикнувши до мене, робив спробу заприятелювати зі мною.

Я виграв кілька тисяч доларів, а коли сезон скінчився, подався у Нью-Йорк. Там я не ходив на іподром. Мені набридли самі перегони. Я продовжував грати, але тепер через букмекерів. Якийсь час захопився театром і кіно, забуваючись там на кілька годин. Нью-Йорк — годяще місто для того, хто хоче побути на самоті. Тут найлегше в світі зносити самотність.

Але талан зрадив мене, і на початку зими я відчув, що повинен знайти якусь роботу, щоб забезпечити собі бодай харчування. Саме тоді вдруге пограбували портьє в «Св. Августіні».

Я підшив останій з рахунків за п'ятнадцяте січня. Минула третя година нової доби. Приємні роковини. Я встав, потягнувся. Хотілося їсти, і я дістав свій сендвіч і пляшку пива.

Я саме розгортав сендвіч, коли почув, що розчинилися двері чорного ходу і якась жінка швидко увійшла у вестибюль. Я потягнувся до вимикача, і яскраве світло залило приміщення. Повз моє віконце майже бігцем промайнула молода жінка. Вона була неприродно висока на товстенних платформах і надміру високих підборах.

Біле хутряне пальто і світла перука не лишали жодних сумнівів щодо характеру її занять. Це була повія, що прийшла опівночі з чоловіком із шістсот десятого номера. Я поглянув на годинник. Довгенько ж вона там пробула, її вигляд свідчив, що вони там не марнували часу. Жінка підбігла до виходу, натисла на зіпсовану кнопку і, повернувшись, застукотіла підборами до мого вікна.

— Відчиніть двері, містере, — попросила вона голосно, затарабанивши у шибку. — Я хочу вийти.

Я дістав ключ з шухляди, де лежав пістолет, і вийшов через маленьку сусідню кімнату, де стояв велетенський старий сейф з багатьма шухлядами. Сейф лишився тут від кращих часів. Зараз ним ніхто не користувався. Я відімкнув двері і вийшов у вестибюль. Жінка пішла за мною до виходу. Вона задихалася. Пробігти вночі шість поверхів з її професією нелегко. Жінці було близько тридцяти років, відчувалось, що життя її не було ні радісним, ні безтурботним. Надивившись на таких нічних відвідувачок готелю, їй-право, не схочеться одружуватися.

— Чому ви не спустилися ліфтом? — спитав я.

— Я чекала на ліфт,— відповіла жінка,— але раптом звідкись вискочив цей божевільний голий дід, ревучи, мов звір, і розмахуючи чимось...

— Ч...чим розмахуючи?

— Чимось таким... схожим на палицю. На бейсбольну палицю. А в коридорі темно. Ви, нікчеми, не можете розщедритись на людське світло в своєму готелі.— Її голос був хрипкий від віскі.— Я не стала чекати, що буде далі. Ушилася та й годі. Хочете знати, що там, підіть на шостий поверх і подивіться самі. Ви, нарешті, відімкнете ці кляті двері? Мені треба додому.

Я відчинив великі дзеркальні двері з литими металевими гратами. Адміністрація занадто дбала про безпеку такого старого і занедбаного готелю, як «Св. Августін». Жінка нетерпляче штовхнула двері й вибігла на темну вулицю. Я глибоко вдихнув холодного повітря, слухаючи, як стихає вищання шин у напрямку Лексінгтон-авеню. Постояв біля дверей ще хвилину, сподіваючись, що з'явиться поліцейська патрульна машина. Я почував би себе впевненіше, якби на шостий поверх зі мною піднявся «фараон». Мені зовсім не кортіло стати героєм-одинаком. Але на вулиці нікого не було. Десь в далечині, можливо, на Парк-авеню завила сирена, але мені від того не було легше. Я зачинив двері, замкнув їх і не кваплячись рушив через вестибюль до своєї кімнатчини, прикро міркуючи, невже тепер усе своє життя я змушений буду супроводжувати повій до чиїхось ліжок.

У своїй конторці я дістав з шухляди ключі від номерів, вагаючись, подивився на пістолет. Потім заперечно похитав головою і замкнув шухляду. Не моя ідея тримати його тут. Однаково він не допоміг попередньому портьє, коли двоє бандитів вдерлися в готель і винесли всі гроші, залишивши його самого на підлозі в калюжі крові з кулею в голові розміром з диню канталупу.

Я вдягнув піджак, сподіваючись, що костюм додасть мені солідності за будь-якої ситуації на шостому поверсі, і знову вийшов у вестибюль, замкнувши за собою двері. Натиснувши на кнопку ліфта, почув, як заскиглили троси.

Коли дверцята з рипом розчинились, я трохи завагався, перш ніж зайшов у кабіну. Можливо, подумав я, краще було б повернутися назад, забрати своє пальто, сендвіч і пиво й податися геть з цього готелю? Кому вона потрібна, ця нікчемна робота? Але в останню хвилину я все-таки подолав вагання і ступив у кабіну.

На шостому поверсі я натиснув на кнопку, щоб ліфт не зачинився, і вийшов у коридор. З шістсот другого номера, що містився навскоси від ліфта, падало слабке світло. У коридорі долілиць лежав голий чоловік, його голови і тіла майже не було видно у напівтемряві, світло падало тільки на зморщені сідниці та кощаві ноги. Ліва рука була простягнута вперед, пальці зчеплені, ніби, падаючи, він хотів щось схопити. Чоловік лежав на правій руці й не рухався. Наміряючись його перевернути, я був певен, що ніхто в світі уже не спроможний йому допомогти.

Чоловік був важкий, мав велике обвисле черево, і я стиха вилаявся, бо насилу зміг його поворухнути. Аж тепер я побачив те, що повія порахувала за палицю. Ніяка то була не палиця, а загорнутий у темний папір довгий картонний футляр, у яких художники й архітектори носять естампи та будівельні проекти. Чоловік і досі стискав його в руці. Не дивно, що повія злякалась. Я б теж перелякався насмерть, якби невідомо звідки раптом вискочила гола людина і стала мені чимось таким погрожувати.

Я підвівся, відчуваючи, як по спині в мене пробігли мурашки, але примусив себе заспокоїтись, бо знав, що мені доведеться доторкнутися до нього ще раз. Я подивився на обличчя небіжчика. Очі його були розплющені й дивилися прямо на мене, рот був зціплений від якоїсь муки. «Ревів, як звір»,— сказала повія. На ньому не було ні крові, ні ран. Раніше я цього чоловіка ніколи не бачив, воно і зрозуміло — адже я приходжу на чергування після того, як мешканці розходяться по своїх кімнатах, а кінчаю службу, коли вони ще сплять. У нього було повне, округле обличчя немолодої вже людини, з великим м'ясистим носом, рідке сиве волосся прикривало схильний до облисіння череп. Проте навіть у сум'ятті смерті це було обличчя людини значної і владної.

Переборюючи огиду, я став на коліна і приклав вухо до грудей небіжчика. Вони були схожі на груди старої жінки, з рідкими кущиками мокрого сивого волосся і сосками, що здавалися у напівтемряві зеленкуватими. У коридорі ще тримався кислявий запах поту, але все було мов мертве: ні руху ані звуку. «І чого ти, старий, — подумав я, встаючи, — не скоїв це в чиєсь інше чергування?»

Я, ще раз нахилившися, взяв його під пахви й затягнув у розчинені двері шістсот другого номера. Чималий стаж роботи в готелі підказував мені, що такого не можна показувати людям. Не за це нам платять гроші.

Поки я тягнув тіло через маленький передпокій у кімнату, футляр вислизнув з його руки і покотився в коридор. Я поклав тіло на підлогу поруч з ліжком, на якому були безладно розкидані ковдри і простирадла, геть замащені губною помадою, що належала, мабуть, тій самій «дамі», яку я випустив "близько першої години. Я з жалістю поглянув на старе голе тіло, що лежало на вичовганому килимку — безсила мертва плоть на тлі жухлих неживих квітів. Остання забава. Насолода і смерть.

На маленькому столику стояла невелика дорога шкіряна валіза. Поруч лежав потертий гаманець і золота защіпка для грошей з кількома банкнотами. У валізі були охайно складені три чисті сорочки.

На столику були розсипані дрібні монети. Я порахував гроші в защіпці. Чотири десятки і три по одному долару. Поклавши защіпку назад, узяв гаманець. В ньому було десять новеньких асигнацій по сто доларів. Я тихо свиснув. Те, що тут сталося, не дуже скидалося на грабунок. Засунувши гроші назад у гаманець, я обережно поклав його на місце. Я й не подумав взяти щось із тих грошей. Така вже в мене вдача. Не вкради. І не роби ще багато чого.

У розчиненій валізі, крім сорочок, лежали дві пари старомодних черевиків на гудзиках, смугаста краватка і кілька блакитних піжам. З усього було видно, що цей мешканець шістсот другого номера, хоч би хто він був, сподівався пробути в Нью-Йорку довше, ніж йому пощастило.

Тіло на підлозі гнітило мене, я повинен був щось учинити. Тож, узявши з ліжка ковдру, кинув її на труп, щоб закрити обличчя, передусім очі, що дивилися прямо на мене, і безмовно волаючий рот. Тепер, коли смерть стала просто тілом на підлозі, я відчув себе певніше.

Потім я пішов у коридор по картонний футляр. На ньому не було ні адреси, ні імені, нічого, що могло б указати на власника. Обгортка футляра була розірвана. Я вже збирався покласти його на стіл до інших речей небіжчика, коли помітив, що з дірки стирчить якийсь зелений папірець. Потягнувши його, збагнув, що то була стодоларова асигнація, стара і зіжмакана, зовсім не схожа на сховані в гаманці. Я зазирнув у футляр. Він був набитий грошима. На мить я завмер, потім запхнув банкноту назад і старанно розправив подерту обгортку.

З футляром під пахвою я ступив до дверей, вимкнув світло, вийшов у коридор і повернув ключ у замку шістсот другого номера. Рухи в мене були чіткі, майже автоматичні, ніби я готувався до цього моменту все життя і тепер зробив остаточний вибір.

Я спустився ліфтом у вестибюль, зайшов у маленьку комірчину за моєю кімнатою. Над сейфом там була прилаштована поличка, на якій валялися, старі рахунки, канцелярське приладдя, знайдені в номерах подерті журнали з портретами відставних політиків, голих дівчат, яких тепер уже ніхто не схотів би фотографувати, надзвичайно привабливих жінок, найманих убивць з моноклями, кінозірок та письменників у старанно вибраних позах, одне слово, безладна суміш недавніх, недовговічних і вже забутих сенсацій. Туди я й закинув футляр, почувши, як він вдарився об полицю, ховаючись у купі пошарпаної хроніки чужих успіхів і скандалів.

Потім я повернувся до своєї кімнати і викликав швидку допомогу.

Після цього сів, розгорнув сендвіч, відкрив пляшку пива. За вечерею погортав реєстраційну книгу. Шістсот другий номер, якого звуть, вірніше, звали Джон Ферріс, вселився тільки вчора пополудні. Жив він на Північній Мічіган-авеню в Чікаго, штат Іллінойс.

Я вже допивав своє пиво, коли подзвонили у двері. Біля швидкої допомоги стояли двоє чоловіків. Один із них, одягнений у блакитну уніформу, ніс складені ноші. Другий був у білому халаті з чорним чемоданчиком у руках, але я знав, що то не лікар. Справжні лікарі не працювали у швидкій допомозі Манхеттену, халат надягався на чергового санітара, який міг надати пацієнту першу допомогу і мав досить досвіду, щоб не вбити його тією допомогою. Поки я відчиняв двері, під'їхала патрульна машина, і з неї вийшов поліцейський.

— Що сталося? — запитав він. Це був кремезний чоловік з важкою щелепою і нездоровими синцями під очима.

— Якийсь старий нагорі віддав кінці,— відповів я.

— Я піду з ними, Дейве, — сказав він своєму напарнику.

У машині працювало радіо: поліцейських викликали на нещасні випадки, сімейні бійки, самогубства, в будинки, куди заходять люди підозрілого вигляду.

Я спокійно повів їх через вестибюль. Санітар був дуже молодий і весь час позіхав, ніби не спав кілька тижнів. Ті, що працюють уночі, завжди мають вигляд мучеників за якісь невідомі гріхи. Черевики поліцейського стукали по голій підлозі, мов свинцеві. По дорозі до ліфта всі мовчали. Я не виявляв бажання щось пояснювати. Запах ліків наповнив ліфт. «Носять з собою цілу лікарню», — подумав я. Було б краще, якби патрульна машина з'явилася не так швидко.

Коли ми приїхали на шостий поверх, я відчинив шістсот другий номер і першим зайшов у кімнату. Санітар стягнув з небіжчика ковдру і, нахилившись, приклав до грудей стетоскоп. Поліцейський стояв біля ліжка, роздивляючись перемащені помадою простирадла, валізу на столику, гаманець і защіпку з грошима, що лежала поруч.

— Ким ви працюєте? — запитав він мене.

— Нічним портьє.

— Ваше ім'я? — В його голосі звучало обвинувачення, ніби він був певен, що я видаватиму себе за іншого, хоч би яке ім'я зараз назвав. Цікаво, що б він зробив, якби я відповів: «Мене звуть Озімандіяс, цар царів?» Мабуть, дістав би свого чорного записника і занотував: «Свідок заявив, ніби його звуть Озімандіяс. Ім'я, напевно, вигадане». Це був типовий нічний фараон, приречений тинятися темним містом, повним ворогів і засідок.

— Моє прізвище Граймс, — відповів я.

— Де дама, що була тут з ним?

— А хто її знає? О першій я випустив з готелю жінку. Можливо, це була вона. — Я з подивом відзначив, що зовсім не заїкаюся.

Санітар підвівся, виймаючи з вуха стетоскоп.

— Миттєва смерть,— сказав категорично.

«Миттєва смерть». Я міг би сказати це й не викликаючи швидкої допомоги. Скільки зайвої метушні викликає смерть у великому місті!

— А що з ним? — спитав фараон. — Поранення є?

— Ні... Мабуть, коронарна недостатність.

— І нічого не можна зробити?

— Ні,— відповів санітар. Він ще раз нахилився, відтягнув у мерця повіки і поглянув у каламутні очі. Потім пошукав пульс на горлі. Руки в нього були досвідчені і водночас лагідні.

— Ви добре знаєте свою справу, друже, — сказав я. — Мабуть, маєте багату практику.

— Я навчаюся на другому курсі медичного коледжу,— відповів молодик.— А цим займаюся, щоб заробляти на життя.

Поліцейський підійшов до столика і взяв защіпку з грошима.

— Сорок три долари,— констатував байдуже.— А в гаманці...— Його брови поповзли вгору. Він дістав гроші і, рахуючи, перетасував асигнації.— Непогано,— сказав замислено.

— О боже! — вигукнув я мов з несподіванки. Варто було спробувати, але з того, як поліцейський зиркнув на мене, я зрозумів, що обдурити його не пощастило.

— А скільки тут було, коли ви його знайшли? — спитав він. У його погляді не було й натяку на якусь зичливість чи приязнь. Проте можливо, вдень це була б зовсім інша людина.

— Не маю уявлення, — відказав я, не заїкнувшись. Це був мій тріумф.

— Ви хочете сказати, що не заглядали сюди, коли знайшли його?

— Ні, не заглядав.

— Ага. Чому?

— Що чому? — Слушний момент прикинутись наївним хлопчаком.

— Чому не заглянули?

— Мені це не спало на думку.

— Ага, — знову повторив він. Що ж, хай продовжує в тому ж дусі. Поліцейський знову перетасував банкноти. — Самі сотні. Вам не здається, що людина, яка має з собою стільки грошей, могла б вибрати собі пристойніший готель.— Він поклав гроші в гаманець.— Мабуть, краще забрати це в дільницю, — додав. — Може, хтось хоче перелічити гроші?

— Ми вам довіряємо, — відхилив пропозицію санітар. В його голосі бриніла ледь помітна іронія. Хоч він і був дуже молодий, але встиг, очевидно, надивитися в своєму житті і на смерть, і на крадіжки.

Поліцейський обшукав усі відділки гаманця. В нього були грубі волохаті пальці, схожі на цурпалки.

— Цікаво,— мовив він зрештою.

— Що саме? — спитав санітар.

— Тут немає ні чекової книжки, ні візитних карток, ні шоферських прав. У людини, що має з собою понад тисячу доларів...— Він похитав головою і зсунув назад кашкет. — Ненормальне явище, правда? — Він був ніби скривджений тим, що небіжчик не відповідав його образу порядного американця, якого поліція має оберігати не тільки за життя, але й після смерті.— Ви не знаєте, хто він? — спитав фараон у мене.

— Я його ніколи раніше не бачив, — відповів я. — його ім'я Ферріс, він з Чікаго. Я покажу вам реєстраційну книгу.

Поліцейський поклав гаманця собі в кишеню, швидко переглянув сорочки, білизну і шкарпетки у валізі, потім відчинив двері у ванну кімнату і обшукав кишені єдиного темного костюма і плаща, що там висіли.

— Нічого,— повідомив він.— Ні листів, ні блокнота з адресами. Нічого. Людина з хворим серцем. У декотрих не більше здорового глузду, ніж у коняки. Тепер прошу уваги, мені треба зробити опис майна у присутності свідків. — Він дістав свій нотатник і став ходити по кімнаті, переписуючи нечисленні речі, що належали, а тепер уже не належать мертвому тілу на підлозі. На це пішло небагато часу. — Ви, — звернувся він до мене, — поставте тут свій підпис. — Я подивився на аркуш. Тисяча сорок три долари. Одна валіза, коричнева, незамкнена, один костюм, один плащ, сірий, один капелюх. Я підписався під іменем поліцейського. Фараон заховав нотатника в задню кишеню.

— Хто накрив його ковдрою? — спитав знову.

— Я.

— Ви знайшли його тут на підлозі?

— Ні. Він лежав у коридорі.

— Отак і лежав голісінький?

— Атож, голісінький. Я затягнув його в номер.

— Нащо ви це зробили?— Від нового ускладнення його голос зазвучав жалібно.

— Ми в готелі, — відповів я, — і повинні дбати про його репутацію.

Поліцейський сердито зиркнув на мене.

— Ви завжди такий метикований чи тільки сьогодні? — ущиплива поцікавився він.

— Не знаю, що вам сказати. Але, якби я залишив його там, де знайшов, і тіло побачив ще хтось, хазяїн дав би мені під зад.

— Наступного разу, коли ви де-небудь іще побачите труп, — став напучувати мене поліцейський, — лишіть його на місці, доки приїде поліція. Запам'ятайте це, чуєте?

— Добре, сер, — погодився я.

— Ви працюєте тут сам один цілу ніч?

— Так.

— І в конторі все робите сам?

— Так.

— А як ви потрапили сюди? Він подзвонив вам, чи що?

— Ні. Та «дама» виходила з готелю і сказала, що на шостому поверсі якийсь голий божевільний дідуган причепився до неї. — Я дослухався до свого голосу, ніби до запису на магнітофонній плівці, відзначаючи, що досі жодного разу не затнувся.

— А чого він хотів? Переспати з нею?

— Вона натякала на це.

— Та дама. Що вона собою являє?

— Думаю, то була звичайна повія.

— Ви її раніше бачили?

— Ніколи.

— Але ж у вас тут буває багато таких дам?

— Не дуже. Не більше, ніж в інших готелях.

Поліцейський подивився на спотворене обличчя, що вже наливалося синьою барвою.

— Як ви думаєте, він давно помер?

— Важко сказати. Від десяти до тридцяти хвилин, — відповів санітар і поглянув на мене. — Ви зателефонували в лікарню відразу як побачили його? Виклик був зроблений десь о третій п'ятнадцять.

— Ну, спочатку я послухав, чи стукає серце, потім перетягнув його сюди, накрив, а тоді вже пішов униз подзвонити.

— Ви пробували робити штучне дихання?

— Ні.

— Чому ні? — Санітар не чинив допит; було дуже пізно, і він почувався надто стомленим для цього; просто він діяв за інструкцією.

— Я не подумав про це, — відказав я йому.

— Ви багато про що не подумали, містере, — похмуро зазначив поліцейський. Як і лікар, він також виконував свій обов'язок скоріше за звичкою. Він повинен був підозрювати мене. Насправді ж він зрозумів, що я тут ні при чому, і вже стомився від розмови.

— О'кей,— мовив санітар,— давайте заберемо його звідси. Нема чого гаяти час. Коли родина небіжчика скаже, що робити з тілом, — додав він, звертаючись до мене, — зателефонуйте у морг.

— Я негайно дам телеграму в Чікаго, — пообіцяв я.

Люди з швидкої допомоги поклали мерця на ноші.

— Ну й важкий, сучий син,— пробурмотів шофер, опускаючи тіло.— Можу присягнути, що цей старий цап любив попоїсти. Ще й сексу йому забаглося. Це руйновище забагато на себе брало.— Поки він накривав тіло простирадлом і пристібав ноги ремінцями до нош, санітар прив'язував до них тулуб. Наш ліфт замалий, тому ноші з тілом доведеться поставити в ньому сторч. Нарешті всі вийшли в коридор, я востаннє оглянув кімнату і, перше ніж зачинити двері, вимкнув світло.

— Важка була ніч? — ввічливо запитав я у санітара, поки спускався ліфт. «Тримайся просто і спокійно»,— наказав я собі. Ясно, що для цих людей виносити серед ночі трупи з готелів було звичним клопотом, і я намагався наслідувати їхню поведінку.

— Це вже четвертий виклик від початку чергування,— відповів той.— Залюбки помінявся б з вами місцями.

— Еге ж,— заперечив я.— Тут усе життя можна просидіти за цією машиною, поки ви загрібатимете здобич.— «Стоп,— майнуло мені в голові.— Звідки в мене це слово «здобич»? — Кожен, хто читає газети,— поквапно додав я,— знає, що лікарі в нас заробляють більше, ніж хто інший.

— Боже, благослови Америку,— сказав санітар. У цю мить ліфт приїхав, і двері розчинилися. Вони з водієм винесли ноші, і я повів їх через вестибюль. Власним ключем відімкнув двері і простежив, як вони поклали тіло в машину. Поліцейський у машині спав, сопучи носом, з відкинутої назад голови впав кашкет.

Санітар сів поруч з ношами, і шофер зачинив за ними двері. Потім обійшов машину, сів до керма, завів мотор і відразу ж увімкнув сирену.

— Якого чорта він поспішає? — буркнув поліцейський, стоячи біля мене на вулиці.— Вони ж іще нікуди не їдуть.

— Ви не збираєтесь будити свого напарника? — спитав я.

— Сам прокинеться, коли буде виклик. У нього інстинкт, як у тварини. Нехай їхня світлість відпочинуть. Хотів би я мати його нерви.— Поліцейський зітхнув, очевидно, згадавши про власні розладнані нерви.— А тепер, сер, давайте подивимося реєстраційну книгу.— Він рушив за мною в готель поважною ходою, що мала засвідчити його значущість.

Відчиняючи двері контори, я, певна річ, не дивився на поличку над сейфом, де поміж канцелярським приладдям і купою старих журналів причаївся картонний футляр.

— Якщо ви не проти, в мене є пляшечка віскі,— запропонував я, увійшовши до своєї кімнати. Навіть розмовляючи, я підсвідомо захоплювався природністю власної поведінки. Моя робота на машині була зроблена, картки проштамповані, дати проставлені. Але які зусилля потрібні були, щоб не поглядати на поличку!

— Та я ж на чергуванні,— кволо заперечив поліцейський.— Хіба що один ковток...

Я розкрив книгу і показав запис про мешканця шістсот другого номера. Поліцейський поволі переписав його у свій чорний нотатник. А я тим часом дістав пляшку й відкоркував її.

— Прошу вибачити, що в мене немає склянок.

— Мені також не вперше пити з пляшки,— сказав поліцейський.— Ну, ле хайм,— додав він, припадаючи до горла.

— Ви що, єврей? — спитав я, беручи від нього пляшку.

— Ні, це улюблений тост мого напарника. Я підчепив це в нього.

— Мабуть, я приєднаюся до вас,— сказав я, піднімаючи пляшку.— Ле хайм. За життя.— Мені згадалася пісня «Скрипаль на даху».— Мені теж треба підкріпитись. Така ніч, як сьогодні, змушує людину потруситися.

— Це ще нічого, — заперечив фараон. — Побачили б ви, з чим нам доводиться мати справу.

— Можу собі уявити,— погодився я і випив.

— Ну, годі, — мовив поліцейський. — Мені треба йти. Вранці до вас прийде інспектор. Не відмикайте шістсот другий до його приходу. Зрозуміло?

— Я передам це денному черговому.

— Нічна зміна...— протягнув поліцейський.— Ви хоч висипляєтеся за день?

— Здебільшого висипляюся.

— А я — ні. — Він зажурено похитав головою. — Подивіться, які в мене синці під очима.

Я поглянув на дуги під очима поліцейського.

— Зате ви можете поспати вночі,— висловив я припущення.

— Жартуєте? — Поліцейський роздратовано тицьнув пальцем в око. — Розплющтеся й придивіться... Ну, гаразд... в усякому разі, здається, тут не було злочину. Будьмо вдячні бодай за невеличкі милості,— проказав він несподівано. В усякому разі я не сподівався знайти в його лексиконі слово «милість».

Я провів його до вхідних дверей, ввічливо розчинив їх.

— Бажаю вам добре відпочити вдень,— побажав поліцейський.

— Дякую. Вам теж.

— Ха! — іронічно вигукнув він.

Я зачекав, доки цей важкий з неквапними рухами чоловік заліз у патрульну машину і збудив свого напарника. Машина повільно рушила мовчазними вулицями. Я замкнув двері й повернувся до контори, потім підсунув до себе телефон і набрав номер. Пролунало не менше десяти гудків, перш ніж хтось озвався. «Ця країна геть занепадає, — подумав я, чекаючи,— ніхто й не поворухнеться».

— Західний вузол,— почувся нарешті голос.

— Мені треба надіслати телеграму в Чікаго,— повідомив я. Потім назвав ім'я й адресу, чітко й повільно вимовивши прізвище Ферріс.— Як колесо,— додав насамкінець.

— Що таке? — Голос на західному вузлі був роздратований.

— Колесо Ферріса,— пояснив я.— У парках розваг.

— Будь ласка, давайте текст.

— Із сумом сповіщаю вас, що Джон Ферріс, який проживає за вашою адресою,— почав я диктувати,— помер сьогодні о третій годині п'ятнадцять хвилин ранку. Будь ласка, сповістіть, що робити з тілом покійного. Підпис: Г. М. Друсак, адміністратор готелю «Св. Августін», Манхеттен.— «На той час, як прийде відповідь, міркував я, чергуватиме Друсак, а я знайду собі інше, безпечніше місце. І взагалі моє ім'я родині в Чікаго знати ні до чого». — Скажіть, будь ласка, скільки це коштує?

Оператор відповів. Я записав суму на аркуші паперу. Добрий старий Друсак стягне ці гроші з покійного Ферріса. Знаючи Друсака, в цьому можна було не сумніватися.

Я ковтнув іще віскі, потім сів в обертове крісло і взяв біблію, сподіваючись до приходу денного портьє дочитати до притч.

4

Розповівши денному портьє все, чи майже все, що сталося, я взяв таксі й поїхав додому. Не забув і лишити своєму приятелеві-букмекеру конверт з п'ятьма доларами, які поставив на другий заїзд Глорії в Гайалі. Треба якомога довше поводитись так, ніби цей день нічим не відрізняється від усіх інших.

Поки денний портьє вовтузився в конторі, я взяв з полички у задній кімнаті свій футляр. Коли виходив у вестибюль, там було безлюдно, але, якби я кого й зустрів, ніхто б не здивувався, побачивши серед білого дня людину з картонним футляром під пахвою.

Голова в мене працювала чітко, і мені анітрохи не хотілося спати. Коли бувала гарна погода, я звичайно долав понад тридцять кварталів до моєї квартири пішки, зупиняючись лише, щоб поснідати в кафе на Сьомій авеню. Потім я плюхався в ліжко і спав до другої години. Сьогодні я знав, що спати не зможу.

Відчинивши двері своєї однокімнатної квартири, освітленої сірим північним сонцем, я, навіть не знімаючи пальта, подався до кухні, дістав з холодильника пляшку пива і відкрив її. Потім, попиваючи пиво, розірвав на футлярі папір і ножем розрізав з одного боку картон. Футляр увесь був набитий стодоларовими асигнаціями.

Я став витягати їх одну по одній, розгладжувати і складати на столі В купки по десять банкнот. Коли я закінчив, у мене вийшло сто купок. Сто тисяч доларів. Вони зайняли весь стіл.

Якийсь час я мовчки дивився на гроші. Допив пиво. Я не відчував нічого — ні страху, ні веселощів, ні жалю. Поглянув на годинник. Була восьма година сорок хвилин. Банки відкриються тільки через двадцять хвилин.

Взявши в туалетній кімнаті невелику сумку, я склав у неї гроші. Ключі від квартири мав тільки я, але навіщо випробовувати долю? Потім спустився вниз і вийшов із сумкою в руках на вулицю. В сусідньому кварталі був магазин канцприладдя; там я купив пачку гумових стрічок і три найбільші конверти з обгорткового паперу.

Повернувшись додому, замкнув двері, зняв пальто і светр, методично перев'язав кожну пачку грошей стрічками і поскладав їх у конверти. Тисячу доларів поклав у гаманець на найближчі витрати.

Кривлячись від бридкого смаку клею на язиці, я запечатував конверти. Потім узяв з холодильника ще одну пляшку пива, вилив у склянку й випив, сидячи за столом, на якому лежав акуратний стосик з трьох пухких новеньких конвертів.

Квартиру, яку я наймав, здавали вмебльованою, моїми тут були тільки книжки. Та й тих було небагато. Дочитуючи книжку, я її викидаю. Тут ніколи не було досить тепло, тому, вмощуючись почитати в одному із старих крісел, я завжди вдягав ватяну лижну куртку, що висіла на гачку, прибитому до вхідних дверей. Цього ранку не було тепліше, ніж завжди, але я сидів у самій сорочці й не відчував холоду.

Я знав, що мені треба виїхати звідси. І покинути роботу. І зникнути з Нью-Йорка. Далі цього мої плани не сягали, але я був певен, що одного чудового дня хто-небудь з'явиться по свої сто тисяч доларів.

У банку я повинен був залишити на двох окремих картках зразок свого підпису. Рука моя була абсолютно тверда. Заклеєні конверти з грошима лежали на столі, напроти мене сидів молодий помічник управляючого банком. У нього було лагідне обличчя семінариста без будь-яких ознак чоловічої статі. Наша розмова була короткою і діловою. Йдучи сюди, я поголився і ретельно одягнувся. Від колишніх добрих часів у мене збереглося ще кілька порядних костюмів, і сьогодні я вдягнув солідну, спокійного сірого кольору пару з голубою оксфордською сорочкою і великою синьою краваткою. Я хотів справити враження солідного громадянина, не дуже багатого, але доволі заможного, старанного і обережного, який має облігації і деякі платіжні папери, надто цінні, щоб зберігати їх удома.

— Будь ласка, містере Граймс, дайте вашу адресу,— сказав помічник.

Я дав йому адресу «Св. Августіна». Якщо хто-небудь, шукаючи мене, добереться до банку, що неймовірно у будь-якому випадку, він не одержить там ніякої корисної інформації.

— Ви один будете користуватися сейфом?

«Звичайно, разом з братом»,— подумав я. Але вголос вимовив:

— Так.

— Це коштуватиме двадцять доларів на рік. Як ви бажаєте платити — готівкою чи чеками?

— Готівкою.— Я простягнув стодоларову асигнацію. Вираз його обличчя не змінився. Як на нього, я, мабуть, був схожий на людину, що звикла носити із собою сто доларів на всякий випадок. Це була поза сумнівом добра ознака. Помічник управляючого обережним шанобливим жестом розправив гроші й пішов розміняти їх до віконця касира.

Я зручніше вмостився на стільці, погладжуючи пучками один із конвертів. За весь сьогоднішній ранок я ще ні разу не затнувся.

Помічник управляючого повернувся, віддав мені решту і виписав квитанцію. Дбайливо згорнувши, я поклав її у свій гаманець. Потім пішов за ним до підвалу. Там було тихо, як у храмі чи в лікарні, де мимоволі починаєш розмовляти пошепки. Працівник сховища дав мені ключі і повів між мовчазними рядами сейфів.

Затиснувши під пахвою три грубі конверти, я йшов і думав про те, звідки взялися скарби, що зберігалися тут у сірих замкнених скринях, усі ті банкноти, акції, бони й коштовності, скільки поту пролилось, які злочини були вчинені, через чиї руки перейшли усі ті камінці й розкішно видруковані папірці, перш ніж спокійно осісти тут, у таємничій, холодній, сталевій печері. Мені забаглося роздивитися працівника сховища, поки він за допомогою двох ключів — свого і мого, відчиняв призначену для мене скриньку. То була літня людина, бліда від тривалого перебування під землею. Здавалося, він ніколи не замислювався над тим, що діється довкола нього. Можливо, людей сюди добирають саме за брак оригінальності. Оригінальна людина тут збожеволіла б. Потім ми пішли в закуток, відгороджений шторою, де стояв стіл, і службовець, поважаючи таємницю багатства, лишив мене на самоті з моєю скринькою.

Розірвавши конверти, я переклав гроші в скриню і якусь мить іще дивився на дбайливо складені стосики, безуспішно намагаючись угадати, що вони мені принесуть. Ці гроші були схожі на могутній механізм, ще нерухомий, але сповнений несподіваної грубої сили. Я рішуче замкнув скриньку, викинув конверти в кошик для сміття і вийшов до службовця. Той відніс скриньку на місце і двома ключами — своїм і моїм, замкнув сейф. Я поклав ключ у кишеню і побажав йому з ввічливістю, гідною поліцейського:

— Дякую. Бажаю вам доброго дня.

— Ха! — мугикнув у відповідь чоловік. Певно, відтоді як йому минуло дванадцять років, у нього не було добрих днів.

Піднявшись нагору, я вийшов на залиту сонцем холодну вулицю й подумав: «Мабуть, на сьогодні досить».

Я швидко повернувся додому й зібрався. Усе моє майно вмістилося в сумку, в якій я відносив гроші, і невелику дорожну валізу. Ще й місце лишилось. Стару куртку я покинув у туалетній кімнаті. Вона знадобиться моєму наступнику більше, ніж мені. Потім я написав записку власникові будинку, сповіщаючи, що виїжджаю з помешкання. У мене не було договору про оренду, я платив за квартиру щомісяця, отже, ніяких ускладнень не могло виникнути. Я згорнув записку і разом з ключем поклав у конверт, який вкинув у поштову скриньку власника будинку. Після цього, взявши в обидві руки сумку й валізу, вийшов з дому, не оглядаючись назад. Більше мені не доведеться шукати затишку в цій квартирі.

Зупинивши таксі, я назвав водію адресу готелю в Сентрал Парк Вест. Це було недалеко, але я ніколи не жив у тому районі і лише зрідка туди навідувався. Навіть за моєї нічної роботи й звичок відлюдника в Іст-сайді, де я жив досі, були люди, що мене знали — букмекер, хазяїн бару за рогом, де я іноді пропускав чарку, офіціантка сусіднього італійського ресторанчика — і могли б розповісти, про мене кожному, хто мною зацікавиться. Я розумів, що мені треба буде залишити за собою значно більшу дистанцію, але поки що досить було й готелю в Сентрал Парк Вест. Я не хотів тікати навпомацки. Мені потрібен був хоча б день, щоб обміркувати якийсь план.

Готель був помітний, але не розкішний — для середнього класу, зовсім не те місце, куди вабило б людину, що хоче відзначити своє несподіване збагачення.

Я попросив для себе двокімнатний номер з ванною і, зареєструвавшись під іменем Теодора Брауна, дав домашню адресу: Кемден, штат Нью-Джерсі, де ніколи взагалі не був. Після цього рушив за коридорним, який ніс мої речі, до ліфта. Піднімаючись, я вивчав похмуре вузьке обличчя цього чоловіка. Він був ще зовсім молодий, але в його неспокійних очах не було й сліду невинності. Це була людина, яку сама доля обрала для розпусти. Цікаво, що виробляла б людина з таким обличчям, отримавши зненацька сто тисяч доларів?

Коридорний поставив валізу на стілець у кімнаті, що виходила вікнами в парк, і ввімкнув світло у ванній кімнаті, старанно заробляючи собі на чайові.

— Чи не могли б ви зробити мені послугу? — запитав я, витягаючи п'ять доларів.

Коридорний помітив гроші.

— Це залежить від того, якого сорту ця послуга. Адміністрація не дуже любить зустрічати тут повій.

— Ви помиляєтесь,— заперечив я.— Просто мені треба поставити на лошицю, але я новенький у цьому місті і...— Моє нове життя вже почалося, але старі звички лишалися. «Час і тобі вже, Глоріє, розпрощатися зі стайнею в моїй пам'яті».

Коридорний показав зуби, що, на його думку, мало зображувати усмішку.

— У нас є свій букмекер,— сказав він.— Я можу привести його сюди через п'ятнадцять хвилин.

— Дякую,— і я віддав йому п'ять доларів, не маючи сумніву щодо того, куди вони підуть. Хоч би якими шахрайствами він промишляв, і житиме і помре він у злиднях.

— Вельми вдячний, сер,— розквітнув коридорний. Гроші зникли.— А ви не скажете, на кого хотіли б поставити?

— На Глорію у другому заїзді в Гайалі.

— Ставки на неї один проти п'ятнадцяти,— повідомив він, безперечно, розуміючись на перегонах.

— Так, то й так,— сказав я.

Коли він пішов, я відпустив вузол краватки і ліг на ліжко.

Невдовзі з'явився букмекер — здоровань у пожмаканому костюмі, з трьома кульковими ручками у нагрудній кишені піджака. Говорив він високим тонким голосом, несподіваним для людини його габаритів, задихаючись і невпинно рухаючись.

— Привіт, друже,— вигукнув чоловік, зайшовши в кімнату і швидко озирнувшись, щоб оцінити обстановку. Це була людина, готова до будь-яких несподіванок. Хоча його діяльність припадала на денний час, жив він у тому ж світі, що й поліцейський з патрульної машини. — Морріс казав, ви хочете випробувати своє щастя.

— Еге ж. Хочу поставити на Глорію...— На якусь хвилину я завагався.— Три сотні в другому заїзді в Гайалі. У ранковому бюлетені я вичитав, ніби ставки на неї один проти п'ятнадцяти.— У мене з'явилося якесь відчуття безтурботності, ніби я летів у відкритому літаку, без кисню, і раптом виліз із кабіни на висоті двадцять тисяч футів.

Здоровань дістав з кишені зіжмаканий папірець, розгорнув, пробіг по ньому пальцем і повідомив:

— Можу запропонувати вам один проти двадцяти.

— О'кей,— погодився я і дав йому три стодоларові папірці. Букмекер узяв їх, уважно обстежив, зиркнув на мене. Я вирішив виявити делікатність і разом з тим обережність.

— Мене звуть...

— Я знаю, як вас звуть, містере Браун. Морріс мені сказав.— Він зробив якусь позначку на своєму аркушику однією з трьох ручок. — Виграші я сплачую о шостій у барі, що внизу.

— Побачимось о шостій,— сказав я.

— Не втрачайте надії,— відповів черевань без тіні усмішки. Він поклав мої гроші до інших, спритно перев'язав усі гумкою. В нього були невеличкі пухкі руки.— Морріс завжди знає, де мене можна знайти, містере Браун,— нагадав він, виходячи з номера.

Після цього я відкрив сумку і став витягати одяг. Дістаючи зубну щітку й приладдя для гоління, я упустив лезо й воно залетіло під шафу. Довелося стати навколішки й добряче понишпорити, перш ніж я знайшов його, а разом з ним витягнув з-під шафи й монету. Це був запорошений долар. Сьогодні мені неабияк щастило. Я здув з монети пилюку і, кладучи її в кишеню, подумав: «У цьому готелі не дуже дбають про чистоту».

Годинник показував майже полудень. Я зняв телефонну трубку і назвав номер «Св. Августіна». Як звичайно, минуло більше півхвилини, перш ніж хтось відповів. Телефоністка Клара вважала всі дзвінки нахабним втручанням у її приватне життя, яке полягало, наскільки я міг збагнути, в читанні астрологічних журналів. Вона демонстративно довго не знімала трубку, висловлюючи цим протест і зневагу до будь-яких перешкод у її пошуках ідеального гороскопу, багатства, слави, молодого і гарного чорнявого незнайомця.

— Привіт, Кларо,— сказав я.— Містер Друсак на місці?

— Звичайно, — відповіла вона. — Він ще зранку причепився до мене, щоб я вас розшукала. А я, до речі, не знаю вашого клятого номера. Ніде не могла його знайти. Подзвонила в готель, записаний у нас як ваша домашня адреса, але мені сказали, що ніколи про такого не чули.

— Я жив там два роки тому. І переїхав. — Насправді відтоді я переїжджав чотири рази. Типовий американець, я постійно рухався в напрямку вільних земель, все далі на північ, до багатств Юкону, через Вісімдесяті вулиці, Гарлем, Рівердейл, замерзлу тундру.— Я не маю номера, Кларо.

— Не маєте номера? Що ви хочете цим сказати?

— У мене немає телефону.

— Тоді ви — щаслива людина, містере Граймс.

— Можете повторити це ще раз, Кларо. А тепер покличте містера Друсака.

— Боже мій, Граймсе,— сказав Друсак, підійшовши до телефону. — Ви втягли мене в халепу. Швидше приходьте сюди і допоможіть мені виплутатись.

— Дуже шкодую, містере Друсак. — У моєму голосі звучав щирий жаль. — Сьогодні я зайнятий. А що сталося?

— Що сталося?! — Тепер Друсак кричав.— Я скажу вам, що сталося. О десятій годині дзвонили з того клятого Західного вузла. По тій адресі, що ви дали, ніякий Джон Ферріс не проживає, ось у чому справа.

— Цю адресу дав він сам.

— Прийдіть і скажіть це поліції. Вони стирчали тут уранці більше години. Крім того, ним цікавилися ще два типи, і якщо мені скажуть, що в них не було під пальтами пістолетів, я матиму право запевняти вас, ніби я міс Рейнголд 1983 року. Вони розмовляли зі мною так, наче я сам подів кудись того сучого сина або щось із його речей. Вони питали, чи не лишив він чогось для них. Він щось лишив?

— Хіба я знаю?

— В усякому випадку, вони хочуть з вами поговорити.

— Чому саме зі мною? — спитав я, знаючи, звісно, чому.

— Я сказав їм, що того типа знайшов нічний портьє, і що ви прийдете об одинадцятій вечора. Але вони сказали, що не можуть чекати так довго, питали вашу адресу. Граймсе, ви знаєте, що ніхто в цьому бісовому готелі не має вашої адреси. Звичайно, ці негідники нам не повірили. Вони сказали, що повернуться о третій і в моїх інтересах знайти вас. Жахливе становище! Це не дрібні злодії. Коротко підстрижені, вдягнені, як біржові маклери. Спокійні. Наче шпигуни у кіно. Вони не жартували. Зовсім не жартували. Отже, приїздіть. А я збираюся сьогодні дуже довго обідати.

— Саме про це я хотів з вами поговорити, містере Друсак,— сказав я лагідно, вперше відтоді, як став працювати в готелі, відчуваючи насолоду від розмови з управителем. — Я подзвонив, щоб попрощатися з вами.

— Як це «попрощатися»? — Тепер Друсак уже кричав насправді. — Яке може бути прощання?! Попрощатися! Хто ж так прощається?

— Я, містере Друсак. Минулої ночі я встановив, що мені не подобається, як ви керуєте готелем. Я йду від вас... Я вже пішов.

— Пішов?! Ніхто так не йде. Заради бога, адже сьогодні тільки вівторок. Тут лишилися ваші речі. Півпляшки віскі, ваша клята біблія, ваш...

— Жертвую її бібліотеці готелю, — урвав я його.

— Граймсе! — зарепетував Друсак. — Ви не можете так повестися зі мною. Я розшукаю вас із допомогою поліції, і...

Я тихенько поклав трубку на важіль. Потім пішов у ресторан морських страв біля Лінкольн-центру і поснідав там, з'ївши великого засмаженого омара за вісім доларів і випивши дві пляшки пива «Хейнекен».

Саме сидячи в ресторані за смачною стравою й імпортним пивом, я зрозумів, що вперше відтоді, як з шостого поверху прискакала повія, в мене є час подумати, що зі мною діється. Досі я все робив автоматично, одну дію без тіні сумніву зміняла інша, мої вчинки були чіткі й визначені, ніби я дотримувався давно складеного, обміркованого до подробиць плану. Але тепер мені треба прийняти якісь рішення, врахувати якісь можливості, уважно обдумати, які небезпеки можуть мені загрожувати. Я відзначив, що вже зараз у моїй підсвідомості щось примусило мене вибрати місце спиною до стіни, звідки можна бачити вхід до ресторану і всіх, хто тут з'являвся. Це мене потішило. Кожна людина при нагоді стає героєм власного детективного роману.

Хоч як це кумедно, але тепер настав час критично оцінити ситуацію, в якій я опинився. Не можна припустити, щоб ті звички, які керували мною в минулому, вирішували моє майбутнє. Я завжди у всьому дотримувався законів. Ніколи не робив нічого, щоб нажити ворогів. Тим більше таких ворогів, як ті двоє, що налякали сьогодні Друсака. Звичайно, подумав я, ті, що прийшли в готель, сподіваючись отримати щось від людини, зареєстрованої під вигаданим ім'ям і вигаданою адресою, могли мати зброю або, нарешті, були схожі на людей, які звикли носити зброю. Можливо, Друсак сьогодні був близький до істерики, але він не дурень, довго працював у готелях і здатний відчути, хто з тих, що стоять біля його столу, може завдати прикрощів, а хто — ні. Проте зараз він ще не знає, якого клопоту можуть заподіяти йому ті люди, і, скоріше за все, ніколи не дізнається.

Одне було напевне або майже напевне — вони не звернуться до поліції, хоча який-небудь дурисвіт-поліцейський може і вплутатись у цю халепу. Отже, з цього боку мені нема чого боятися. Навряд чи людина, яка назвалася Джоном Феррісом, і ті двоє, що прийшли з ним зустрітися, були зв'язані легальним бізнесом. Тут могло бути якесь хабарництво, борг чи шантаж. Недаремно ж останнім часом почали випливати на світ скандальні історії з адміністрацією Ніксона. Стало відомо, що бездоганно респектабельні люди, стовпи суспільства, мали звичку таємно носити в своїх портфелях-«дипломатах» величезні суми грошей, тримати в своїх робочих столах сотні тисяч доларів. Отже, я, як мені спало на думку згодом, міг випадково налетіти на дилетантські і порівняно небезпечні політичні махінації. Але поки що я був упевнений, що маю справу із звичайними бандитами, що вбивають заради грошей. «Схожі на розвідників з кінофільмів», — сказав Друсак. Я цьому не повірив. Бо бачив тіло.

На мою думку, то були гангстери. Мафія. Незважаючи на газетні статті, а головне — кінофільми про підпільний світ, які іноді мені доводилося дивитися, як і більшість людей, я мав досить невиразне уявлення про те, що таке мафія, і, мабуть, перебільшував її всемогутність, її систему розвідки, владу, можливість знайти і знищити людину заради помсти.

В одному я був певний. Тепер я мимоволі став з ними на один рівень і мав підкорятися їхнім правилам. За одну мить холодної зимової ночі я обернувся на вигнанця, єдина мета якого — прагнути безпеки.

Правила гри були нескладні. Я не повинен перебувати у стані спокою. Я мушу весь час рухатися, зникати. Нью-Йорк — велике місто, і тисячі людей, без сумніву, успішно переховуються тут роками, але ті, що, може, вже йдуть по моїх слідах, узнають моє ім'я, вік, зовнішні прикмети і без зайвого клопоту, докладаючи мінімум зусиль, дізнаються, де я вчився, де працював до цього, викриють мої родинні зв'язки. Яке щастя, подумалося мені, що я неодружений, у мене немає дітей, і ні мої брати, ні сестра навіть не здогадуються, де я є. І все-таки в Нью-Йорку завжди буде шанс наштовхнутися на когось, хто мене знає, хто може сказати щось зайве моїм переслідувачам.

Взяти хоча б сьогоднішній ранок — історію з коридорним. Це моя перша помилка. Він мене запам'ятав. А з його обличчя видно, що він за двадцять доларів продасть рідну сестру. Крім того, букмекер у готелі. Помилка номер два. Легко собі уявити, які в нього зв'язки.

Я не знав, що робитиму з грошима, які тихо лежали у сховищі, але, звичайно, мав намір використати їх на розваги. І, звісно, не в Нью-Йорку. Мені завжди хотілося подорожувати, тепер подорож буде водночас і насолодою, і необхідністю.

Я з задоволенням закурив сигару, відкинувся на стільці й подумав про краї, які хотів би побачити. Європа. У моїй уяві приємно мигтіли слова: Лондон, Париж, Рим.

Але перш ніж перетинати океан, мені треба дещо зробити в Америці. По-перше, дістати паспорт. Раніше він мені був непотрібний, а тепер знадобиться. Його можна було б одержати в нью-йоркській канцелярії держдепартаменту, але той, хто мене шукатиме, легко здогадається, що це — перше місце, куди я звернусь, і, може, вже чекає там на мене. Хоч це може статися в одному випадку зі ста, я не збираюся ризикувати. Тому завтра, вирішив я, поїду у Вашінгтон. Автобусом.

На годиннику було близько третьої. Ті двоє, що вранці були у Друсака, зараз наближаються до «Св. Августіна», бажаючи поставити деякі запитання і знаючи, як виривати відповідь. Я струсив попіл з сигари й тихенько посміхнувся. Що ж, це мій найкращий день за багато років, подумав я.

Сплативши по рахунку, я вийшов з ресторану, знайшов невеличке фотоательє і сів, щоб знятися. Фотограф сказав, що знімки будуть готові о пів на шосту, і я пішов подивитися французький фільм. «Треба звикати до звучання мови», — подумав, зручніше вмощуючись у кріслі і з насолодою вдивляючись у краєвиди з Сеною.

Коли я повернувся до готелю із знімками в кишені (я видавався на них зовсім юним), було близько шостої. Тому я пішов прямо в бар. Букмекер сидів один за столиком у кутку і пив молоко.

— Як мої справи? — запитав я.

— Жартуєте? — недовірливо зиркнув на мене той.

— Ні. Чесно.

— Ви виграли, — відповів букмекер. Отже, срібний долар виявився надійним талісманом. Віщай і надалі, Оракуле. Мій борг людині з «Св. Августіна» скоротився на шістдесят доларів. Загалом не такий уже й поганий засіб убити час по обіді.

Букмекер журився.

— Ви попали в ціль. Наступного разу скажіть і мені, звідки ви одержуєте інформацію. А до того ж цей нікчема Морріс: навіщо ви йому підказували? Це схоже на образу.

— Я — друг трудящої людини, — пожартував я.

— Трудящої людини! — Букмекер пирхнув. — Дозвольте, приятелю, дати вам пораду щодо цієї трудящої людини. Не залишайте ваш гаманець там, де він його може помітити. І ваші вставні зуби теж.— Він дістав з кишені кілька конвертів, перегорнув їх, віддав один мені, а решту поклав назад.— Тридцять шість десяток,— сказав він.— Порахуйте.

Я відклав конверт.

— Не треба, — мовив я. — Я бачу, що ви — чесна людина.

— Так,— букмекер сьорбнув молока.

— Можу я вас почастувати?

— Я п'ю тільки молоко, — заперечив букмекер, зригнувши.

— Як людина з хворим шлунком ви вибрали не ту професію, — зауважив я.

— Балакайте, балакайте. Ви будете ставити на сьогоднішній хокейний матч?

— Навряд, — відповів я йому. — Я не справжній гравець. На все добре, приятелю.

Букмекер нічого не відповів.

Я приступив до стойки бару, випив віскі з содовою і вийшов у вестибюль. Коридорний Морріс стояв біля конторки.

— Я чув, ви багато виграли,— спитав він.

— Не так, щоб дуже багато, — недбало кинув я. — От якби це щодня так... Ви теж поставили?

— Ні,— відказав коридорний. Це була людина, якій сама брехня давала насолоду. — Я був зайнятий роботою.

— Даремно, — мовив я. — Бажаю удачі наступного разу.

На обід у ресторані готелю я з'їв біфштекс, викурив ще одну сигару, попиваючи каву з бренді, потім піднявся в свій номер, роздягнувся і ліг. Я проспав дванадцять годин і прокинувся, коли сонячне світло вже залило кімнату. Мене не мучили ніякі сни і взагалі я не спав так міцно з тих часів, коли був малим хлоп'ям.

5

Уранці я склав свої речі й сам відніс їх до ліфта. Мені не хотілося більше зустрічатися з коридорним Моррісом. Виписуючись, розрахувався тими грошима, що їх виграла для мене Глорія на перегонах у Гайалі. У дверях готелю я обережно озирнувся, але не помітив нікого, хто міг би на мене чекати або піти за мною. Я сів у таксі і поїхав на автобусну станцію, звідки мав дістатись до Вашінгтона. Кому спаде на думку розшукувати людину, яка щойно вкрала сто тисяч доларів, на автобусній станції?!

Спочатку я збирався зупинитись у готелі «Мейфлауер». Під час свого перебування у Вашінгтоні я надумав був користатися усім найкращим, що може запропонувати це місто. Але, за словами портьє, готель був переповнений. Після розмови з ним у мене склалося враження, ніби для того, щоб оселитись у готелі в ньому центрі влади, потрібно бути обраним кудись на виборах або, в крайньому випадку, призначеним на якусь посаду самим президентом. Я вирішив купити нове пальто. Утім, портьє виявився доволі ввічливим, щоб порадити мені зупинитись у готелі за одну милю звідси. Там завжди бувають вільні номери, сказав він, але таким тоном, ніби говорив про свого знайомця, який завжди ходить у несвіжих сорочках.

Портьє мав рацію. Там були вільні номери. Будинок готелю був новий, він весь виблискував хромом і яскравими фарбами і скидався на мотель на одному з великих шляхів Америки. Я зареєструвався під власним ім'ям, відчуваючи, що в цьому місті мені не потрібно вдаватися до хитрощів і лишатись анонімом. Згадуючи все чуте про злочини на вулицях столиці, я поклав свій гаманець у сейф готелю, взявши з собою на денні витрати тільки сто доларів. Уникайте місць, де скупчились урядові заклади. Небезпека причаїлася на їхніх порогах. Так «Сетердей Найт Спешл» формулювала останній закон.

Останнього разу я був у Вашінгтоні в 1969 році, коли возив республіканців із Вермонту на урочистості з нагоди вступу Ніксона на посаду президента. Вони багато пили під час польоту, а мені довелося провести більшу його частину в суперечках із сенатором від штату Вермонт, який під час другої світової війни був пілотом на «В-17» і час від часу поривався правити моїм літаком. Я не був ні на церемонії інагурації, ні на балу, хоча республіканці й дістали мені квиток. Тоді я вважав себе демократом. А тепер я вже не знав, за кого я.

День вступу президента на посаду я провів в Арлінгтоні. Можливо, це був і найдоречніший спосіб вшанування вступу Річарда Ніксона на посаду президента Сполучених Штатів.

На кладовищі був похований один з Граймсів — мій дядько, який помер у 1921 році від надмірної дози хлорного газу в Арденнському лісі. Мене самого ніколи не поховають в Арлінгтоні. Я не був ветераном війни. Для корейської кампанії я був занадто молодий, коли ж настав час В'єтнаму, я вже працював у авіації і не спокусився стати добровольцем. Я ніколи не був забіякою, навіть у дитинстві побився тільки один раз, і, хоча й почував себе патріотом і радісно салютував національному прапору, війни мене не вабили. Мій патріотизм аж ніяк не спрямований на кровопролиття.

Вийшовши наступного ранку з готелю, я побачив, що на зупинці таксі вишикувалася велика черга, тому рушив пішки, сподіваючись піймати машину десь по дорозі. День видався сонячний, приємний після нью-йоркської холоднечі, а вулиця, по якій я йшов, справляла враження респектабельного добробуту, перехожі були добре вдягнені й солідні. Півкварталу я йшов поруч з поважним огрядним чоловіком, який у своєму пальті з норковим коміром цілком міг виявитися сенатором. Я розважав себе, уявляючи, як зреагував би цей чоловік, якби я підійшов до нього, зупинив і розповів йому про свої пригоди з вівторка.

Я зупинився біля світлофора й помахав таксі, яке чекало зеленого світла. Коли машина під'їхала, я побачив на задньому сидінні пасажира, жінку. Але водій, сивий негр, нахилився й відчинив вікно.

— Куди вам, містере? — спитав він.

— У державний департамент.

— Сідайте, — запросив водій. — Вам по дорозі з леді.

Я відчинив задні дверцята.

— Ви не проти, мем, якщо я під'їду з вами? — спитав я ввічливо.

— Звичайно, проти, — відповіла жінка. Це була доволі молода, не старша тридцяти років гарненька білявочка з чітко окресленими рисами обличчя, яке зараз псували розлючені стиснуті губи.

— Прошу пробачення, — сказав я, зачинив дверцята і вже збирався повернутись на тротуар, коли відчинились передні дверцята.

— Сідайте, сер,— повторив водій.

«Так і треба цій заразі», — подумав я і, не обертаючись, сів поруч з водієм. З заднього сидіння почулося сердите сопіння, але ні таксист, ні я не обернулись. Їхали мовчки. Коли машина зупинилась біля урядового будинку з колонами, жінка нахилилась уперед.

— Долар сорок п'ять центів? — спитала.

— Так, мем, — відповів водій.

Жінка сіпнула гаманець, витягла долар і кілька дрібних монет і поклала їх на заднє сидіння.

— Не сподівайтесь на чайові,— кинула виходячи. Жінка подалась до центрального входу, і навіть спина її свідчила про її роздратування. Я відзначив, що в неї гарні ноги.

Водій посміхнувся, простяг руку і згріб гроші.

— Службовка,— кивнув він головою їй услід.

— Тобто с-у-ка,— докинув я.

Водій знову посміхнувся.

— О, в цьому місті всякого жита на лопаті.

Він ще довго похитував головою та посміхався подумки до себе.

Біля держдепартаменту я дав йому долар на чай.

— То як ви гадаєте,— звернувся до мене водій,— та маленька леді — непоганий початок робочого дня?

Я зайшов у вестибюль і побачив стіл довідок.

— Будь ласка, я хотів би побачити містера Джеремі Хейла,— сказав дівчині за столиком.

— Ви знаєте, в якому кабінеті він сидить?

— Боюсь, що ні.

Дівчина зітхнула. Я вже помітив, що у Вашінгтоні повно гарненьких жінок з бридким характером. Поки вона водила пучкою по сторінках грубої книги, шукаючи Джеремі Хейла, я згадав, що колись — дуже давно — сказав був йому:

— З таким прізвищем, як у тебе, ти, Джеррі, конче повинен потрапити до державного департаменту.

Згадавши цей випадок, я посміхнувся.

— Містер Хейл чекає на вас?

— Ні.

Я багато років не розмовляв з Хейлом і не писав йому листів. Тому, звичайно, він на мене не чекав. А колись ми обидва вчилися в одному коледжі в Огайо і були добрими друзями. Потім я став працювати у Вермонті, і ми кілька разів каталися разом на лижах, коли Хейл не бував у закордонних відрядженнях.

— Будь ласка, ваше ім'я, — попросила дівчина.

Я назвав їй своє ім'я, і вона подзвонила кудись по телефону.

Після короткої розмови вона поклала трубку і виписала мені перепустку.

— Містер Хейл може прийняти вас зараз. — Вона подала мені перепустку, написавши на ній номер потрібного мені кабінету.

— Дякую, міс, — сказав я, і тільки тоді помітив у неї обручку. «Ще один ворог у Вашінгтоні», — майнуло мені в думці.

Я пішов до ліфта. Він був майже повний, але піднімались ми у пристойній тиші. Секрети держави охороняються добре.

Ім'я Хейла було написане на дверях одного з багатьох кабінетів у коридорі, який здавався безкінечним. «Цікаво, що всі ці люди роблять для Сполучених Штатів Америки протягом восьми годин на день і двохсот днів на рік?» — подумав я і постукав у двері.

— Зайдіть, — озвався жіночий голос.

Я штовхнув двері і опинився в маленькій кімнатці, де за друкарською машинкою сиділа молода вродлива жінка. Друзяка Хейл таки непогано влаштувався.

Вродлива молода жінка чарівно усміхнулася мені, а я спитав себе у думці, чи така сама привітна вона і в таксі?

— Ви містер Граймс? — спитала жінка, підводячись з місця. На повний зріст вона була ще прекрасніша — висока, струнка і темнокоса, в блакитному светрі, що ладно облягав її стан.

— Так, — відповів я.

— Містер Хейл дуже радий вашому візиту. Будь ласка, заходьте до нього. — Вона розчинила переді мною двері до кабінету.

Хейл сидів за встеленим паперами столом і вивчав їх. З часу нашої останньої зустрічі він погладшав, на лагідному ввічливому обличчі з'явився вираз ділової солідності. На столі у срібній рамці стояла фотографія його сім'ї — дружина і двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Всього в міру. Нульовий приріст населення. Взірець для дикунів. Побачивши мене, Хейл відразу ж підвівся, приязно всміхаючись.

— Дуг! — вигукнув він — Ти не уявляєш собі, який я радий тебе бачити.

Тиснучи йому руку, я здивувався з того, що мене дуже зворушило привітання мого друга. За останні три роки ніхто по-справжньому не радів зустрічі зі мною.

— Де ж ти був, де пропадав, чоловіче? — спитав Хейл, Він кивнув на шкіряний диван, що стояв під однією зі стін його просторого кабінету, і, поки я сідав, підсунув дерев'яне крісло і сів сам. — Я навіть думав, що ти взагалі покинув цю грішну землю. Тричі писав тобі, але листи поверталися назад. Невже ти досі не навчився, переїжджаючи, давати свою нову адресу? Я писав навіть твоїй дівчині, Пет. Вона відповіла, що не знає, куди ти поїхав. — Хейл раптом сердито поглянув на мене. У нього була приємна зовнішність — високий зріст, ладна статура, привітне обличчя, з яким зовсім не в'язався цей сердитий вираз. — Мені не подобається твій вигляд. Таке враження, ніби ти роками не бував на свіжому повітрі.

— Ну, ну, — зупинив я, — не все одразу, Джеррі. Я вирішив, що мені більше не до вподоби літати і почав їздити. Туди-сюди.

— Минулої зими я хотів покататися з тобою на лижах. Я мав два тижні відпустки, а сніг, казали, був чудовий...

— Чесно кажучи, я не дуже багато катався останнім часом, — признався я.

Хейл торкнувся злегка мого плеча.

— Гаразд,— сказав він.— Я не задаватиму ніяких запитань.— Ще хлопцем у коледжі він був добрим і чуйним.— Ні, одне запитання все-таки буде. Звідки ти приїхав і що робиш у Вашінгтоні? — Він засміявся.— Бачиш, вийшло аж два запитання.

— Приїхав з Нью-Йорка, — відповів я, — а у Вашінгтоні хочу просити тебе зробити мені невеличку послугу.

— Уряд у твоєму розпорядженні, друже. Проси і отримуй.

— Мені потрібен паспорт.

— Ти хочеш сказати, що досі не мав його?

— Так.

— І ніколи не був за кордоном? — У голосі Хейла чувся подив. Усі, хто його оточував, проводили за кордоном більшу частину свого життя.

— Я був у Канаді. Але для поїздки в Канаду паспорт не потрібен.

— Ти кажеш, що жив у Нью-Йорку.— Хейл був спантеличений.— Чому ж ти не взяв його там? Звичайно, я дуже радий, що в тебе знайшлася причина відвідати мене, — додав він квапливо. — Але все, що ти мав зробити, це піти в контору на П'ятій авеню...

— Та знаю, — сказав я. — Тільки не хочеться втрачати час. Я дуже поспішаю і, думав, що саме тут першоджерело, звідки все тече.

— Тут усіх засмоктало болото, — заперечив Хейл. — Куди ти збираєшся поїхати?

— Спочатку в Європу. У мене з'явилося трохи зайвих грошей, і я вирішив, що час познайомитися з культурою Старого світу. Це бажання виникло в мене після твоїх листівок з Парижа й Афін. — Я відчув, що брешу доволі природно.

— Думаю, зможу зробити для тебе паспорт за один день, — сказав Хейл. — Тільки дай мені свою метрику. — Він замовк, помітивши, що я спохмурнів.— Ти не взяв її з собою?

— Я не знав, що вона потрібна.

— Звичайно, потрібна. Де ти народився? Здається, у Скрантоні?

— Так.

Він невдоволено скривився.

— Що таке? — спитав я.

— З Пенсільванією кепські справи, — відказав він. — Усі метрики зберігаються в Харрісберзі, столиці штату. Тобі доведеться туди написати. Це триватиме найменше два тижні. І то якщо тобі пощастить.

— От чорт,— не втримався я.— Мені ніде не хотілося б чекати два тижні.

— А хіба ти не брав метрику, коли одержував шоферські права?

— Брав, — пригадав я відразу.

— Де ж вона тепер? Спробуй згадати. Може, у когось із твоїх родичів. Валяється десь у скрині?

— Мій брат Генрі й досі живе у Скрантоні,— сказав я.— Здається, після смерті матері він забрав собі весь сімейний мотлох — старі папери, мій шкільний атестат, диплом з коледжу, альбоми з фотографіями і заховав їх у себе на горищі. — Можливо, вона у нього.

— То подзвони йому, хай пошукає. Якщо знайде, нехай перешле тобі рекомендованим листом.

— Можна зробити ще краще. Я поїду до нього сам. Ми не бачилися з Генрі багато років, і нам уже час зустрітися. — Я не хотів, щоб Генрі знав, де я — у Вашінгтоні чи десь-інде. І не збирався пояснювати це Хейлу.

— Зараз подивимося, — сказав Хейл. — Сьогодні четвер. Наближається уїкенд. Навіть якщо ти одразу ж знайдеш метрику, ти не зможеш повернутися так, щоб одержати паспорт до понеділка.

— Гаразд, — погодився я. — Європа чекала так довго, що, думаю, зможе потерпіти ще кілька днів.

— Тобі треба також зробити кілька фотографій.

— Я приніс їх з собою.

Хейл витяг одне фото і став його вивчати.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно скінчив середню школу. — Він похитав головою. — Як це тобі вдається?

— Розмірений спосіб життя, — відказав я.

— Добре, що хоч хто-небудь може це собі дозволити в наш час, — сказав Хейл. — Коли я дивлюся на власні знімки, мені здається, я вже застарий навіть для того, щоб бути батьком самому собі. Чарівне мистецтво фотографії.— Він поклав фотографію на місце, ніби одного швидкого погляду на неї йому вистачить на довгий час. — У понеділок зранку ти зможеш написати заяву. На всякий випадок.

— Я буду на місці.

— Слухай, а чому б тобі не повернутися раніше, щоб провести тут уїкенд,— запалився нараз Хейл.— Вашінгтон — чудове місце для дозвілля. Особливо коли уряд робить перепочинок. По суботах увечері ми граємо в покер. Ти ще граєш у покер?

— Іноді.

— От і чудово. Один із наших партнерів зараз у відрядженні, ти міг би його замінити. У грі завжди зустрічаються наївні люди, що із зворушливим благородством жертвують своїми грошиками. — Він посміхнувся. Хейл ще в коледжі був непоганим гравцем. — Усе буде добре, як у старі часи. Я все влаштую.

Задзвонив телефон, Хейл підійшов до столу, підняв трубку і якусь хвилину слухав.

— Зараз буду, сер, — мовив насамкінець і поклав трубку. — На жаль, Дуг, мені треба йти. Поточні справи.

— Дякую тобі за все, — сказав я Хейлу, коли ми підійшли до дверей.

— Нема за що, — сказав він. — Для чого ж тоді друзі? Послухай, сьогодні ввечері в мене невеличкий прийом з коктейлями. Ти як — вільний?

— Більш-менш.

— Тоді зустрінемось о сьомій. — Ми вже вийшли з кабінету. — А тепер мені треба бігти. Міс Шварц дасть тобі мою адресу. — Він був уже за дверима, рухався швидко, але й зберігав солідність державного діяча.

Міс Шварц написала на картці адресу й віддала її мені, радісно всміхаючись, ніби обдаровувала мене чимось незвичайним. Її почерк був такий же прекрасний, як і вона сама.

Я поволі прокидався, відчуваючи, як ніжна рука повзе вгору моїм стегном. Ми вже двічі тішилися любов'ю, але за мить я збудився зовсім. Жінка в ліжку була моєю винагородою за довгі роки стриманості.

— Ну, хіба так не краще? — пробурмотіла жінка. — Набагато краще. А тепер нічого не роби. Тільки ляж на спину. І не рухайся.

Я ліг на спину. Жінка дуже серйозно ставилася до акту кохання, вона наче виконувала якийсь ритуал, і тому не квапилася. Коли опівночі ми прийшли в її спальню, вона примусила мене лягти і сама поволі роздягла. Останньою жінкою, що роздягала мене, була моя мати: мені було тоді п'ять років, і я хворів на кір.

Я зовсім не сподівався скінчити цей вечір таким чином. Прийом у чудовому колоніальному будинку був стриманий і спокійний. Я приїхав рано; мене повели нагору, щоб дати можливість помилуватися дітьми Хейлів. Поки прибула решта гостей, я змушений був теревенити з Вівіан, дружиною Хейла, яку бачив уперше. Це була гарненька білявочка, трохи перевтомлена з вигляду. Виявилося, що Хейл досить багато розповідав їй про мене за ці роки.

— Джеррі казав,— щебетала місіс Хейл,— що після Вашінгтона ви були, як ковток свіжого повітря. Він так любив ходити з вами на лижах, з вами і вашою дівчиною Пет, я не помиляюсь, її звуть Пет?

— Так.

— Він казав, — сподіваюся, це вас не принизить, — що ви обидва — кристально чесні люди.

— Це мене не принизить.

— Він був дуже занепокоєний, коли дізнався, що ви... ну, більше не разом з Пет. І що ви взяли й зникли. — Очі місіс Хейл уважно вивчали моє обличчя, намагаючись прочитати на ньому відповідь на своє німе запитання.

— Тільки я знаю, де мені довелося побувати.

— Якби я не зустріла Джеррі, — сказала місіс Хейл, і щирість раптом зробила її молодшою,— я б не мала нічого, нічого. — У двері подзвонили.— Ну що ж, друже, прийшла наша весела юрба... Сподіваюся, ми ще побачимось, поки ви у Вашінгтоні...

Решта вечірки пройшла ніби в тумані, але не через випивку. Я ніколи багато не пив. Але імена мінялися в такому шаленому темпі — сенатор Такий-то, конгресмен Такий, конгресмен Сякий, його превосходительство, посол Ось-якої країни, містер Порожнє місце, який працює у «Вашінгтон пост», місіс Як-її-там — важливий гвинтик у машині правосуддя... Розмова точилася про людей, що були неймовірно впливовими, відомими, нікчемними, дивилися на все крізь пальці, красномовно описували Росію і розповідали про новий закон, від якого волосся ставало сторч.

Хоча я майже не розбирався в соціальній структурі столиці, помилитися було важко: у вітальні зібралися справжні представники влади. За вашінгтонськими стандартами усі присутні були особами значнішими, ніж хазяїн, який ще тільки посувався по шляху вгору, десь у середніх лавах міжнародних чиновників, і не міг, з огляду на свою платню, дуже часто дозволяти собі подібні прийоми. Але Вівіан Хейл була донька сенатора, якого обирали на два строки, і який, крім того, володів більшою частиною штату Північна Кароліна. Мій друг вдало одружився. Цікаво, що б вийшло, якби я взяв собі багату дружину? Але мені такі ніколи не траплялися.

Так я і стовбичив серед них, увесь час тактовно тримаючи в руці склянку, злегка морщився, коли в розмові відчувалася дія алкоголю, і всміхався, як маленький хлопчик, що вперше потрапив у балетну школу. Цікаво, як Хейл може все це зносити?

Місіс Як-її-там, чиї руки й вуста тепер мене пестили, виявилася тією самою особою, що має вагу в системі правосуддя. На вигляд їй було років тридцять п'ять, але вона була ще дуже гарна, з ладною фігурою, свіжим рум'яним обличчям, великими темними очима і м'якими темно-русими косами (як у мене), що спадали їй на плечі. Ми опинилися поряд в якомусь закутку, і вона сказала:

— Я спостерігала за вами. Бідолашний, ви мені нагадуєте покинутого на безлюдному острові. Ви, звичайно, не житель?

— Не житель? — повторив я, спантеличений.— Чого?

— Вашінгтона.

— Невже так помітно? — всміхнувся я.

— Ще й як, чоловіче. Але ви не бентежтесь. Я завжди хапаюся за можливість поговорити з кимось, хто не працює в урядовій установі.— Вона подивилася на годинник.— Сорок п'ять хвилин. Я виконала свій обов'язок. Ніхто не зможе сказати, що я не вмію поводитись у порядному товаристві. А зараз час ушитися звідси. Граймсе, ви вечеряєте самі?

— Так.— Я був здивований, що вона запам'ятала моє прізвище.

— Підемо разом чи по одному?

Я засміявся.

— Як ви забажаєте, місіс...

— Коутс, Евелін Коутс. — Вона широко всміхнулась, і я відзначив, що її вуста створені для усмішки. — Підемо разом. Я розлучена. Мені йти попереду?

— Так, мем.

— Розкішний чоловік.— Вона легенько торкнулася моєї руки.— Я зачекаю на вас у холі. Будьте гарним хлопчиком, скажіть господарям «до побачення».

Я стежив, як вона, владна і впевнена в собі, протискувалася через залюднену кімнату. Ніколи раніше не зустрічав я таких жінок. Але навіть тоді я ні на мить не уявляв собі, що вечір скінчиться саме так. Ще ні разу в житті я не йшов у ліжко з жінкою з першої зустрічі. Я був доволі сором'язливий з тим моїм заїканням і до смішного юним виглядом, ніколи не вважав себе особливо привабливим і завжди почував себе з жінками дуже незграбним. Я примирився з думкою, що красуні дістаються іншим, і навіть дивувався, що така гарна дівчина, як Пет, могла зі мною зустрічатися. На щастя, я не відчував притаманного більшості чоловіків потягу до влади над жінками, а залишки релігійного виховання оберігали мене від безладності зв'язків, навіть коли я мав можливість розважатися таким чином.

Місіс Коутс повезла мене до французького ресторанчика, дуже гарного, як на мене.

— Сподіваюся, ви страшенно багаті,— сказала вона.— Тут шалені ціни. Але ж ви справді страшенно багаті?

— Страшенно.

Вона, примружившись, вивчала мене через стіл.

— Ви не дуже схожі на багатія.

— Гроші в нашій родині передаються в спадщину,— відповів я.— Ми не любимо хизуватися своїм багатством.

— Що ж це за старовинна родина?

— Розкажу якось іншим разом, — ухилився я від відповіді.

Вона стала розповідати про себе, не вимагаючи, однак, взаємної відвертості. Вона була юристом, працювала в якомусь відділі Міністерства юстиції, жила у Вашінгтоні вже одинадцять років; її чоловік був офіцером військово-морського флоту і страшенною тварюкою; дітей у них не було, і вона їх не хотіла; коли в неї траплявся вільний час, їздила в Гемптон на Лонг-Айленді: там вона плавала і гуляла в парку; її бос уже п'ять років намагається переспати з нею, але в усьому іншому він — серденько; і нарешті їй самою долею призначено бути обраною в Конгрес. Говорила вона несподівано тихим мелодійним голосом, але час від часу тон її мінявся: вона неабияк розважала мене, даючи стислі, але влучні й вичерпні характеристики іншим відвідувачам ресторанчика. Там був сенатор, з яким дівчата боялися залишатись наодинці у ліфті; другий секретар посольства, що напивався як чіп на дипломатичних прийомах; член конгресу, який легко міг затримати проходження законопроекту в обох палатах; співробітник ЦРУ, що організовував політичні вбивства в деяких південноамериканських країнах.

Мені було приємно, що я міг дозволити їй обирати на свій смак вино (сам я віддав би перевагу пиву) і замовити вечерю для нас обох.

— Мені, звичайному сільському хлопцеві, — сказав я їй, — любо віддати себе повністю в ваші руки. — А ще я радів з того, що можу розмовляти з такою чарівною жінкою не затинаючись. Здавалося, переді мною розкривається новий світ.

— А що, ваша страшенно багата родина, що не любить хизуватися грошима, вся складається з таких сільських хлопців, як ви?

— Майже, — відповів я.

Вона лукаво поглянула на мене:

— Ви — привид?

— Що?

— Привид? ЦРУ?

Посміхнувшись, я заперечливо похитав головою:

— Не зовсім.

— Хейл казав, ви були льотчиком.

— Колись. Але тепер уже не літаю. — Цікаво, як вона в метушні прийому знайшла час розпитати Хейла про мене? Я трохи бентежився через допитливість жінки і вже майже вирішив посадити її після вечері в таксі, щоб добиралася додому сама. Але потім подумав, що не повинен зі страху губити голову, і тішився далі цим незвичайним вечором.— Вам не здається, що треба взяти ще пляшку вина?

— Звичайно, треба, — погодилась вона.

Ми вийшли з ресторану майже останні, і, коли взяли таксі, я був приємно захмелілий від вина, до якого не звик. У машині ми не торкались одне одного, і коли таксі зупинилося перед будинком, де жила місіс Коутс, я сказав водієві:

— Зачекайте трохи, я тільки проведу леді до дверей.

— Не слухайте його, — заперечила місіс Коутс. — Джентльмен повинен зайти за своїм нічним ковпаком.

— Саме це мені зараз і потрібно,— пробубонів я, старанно вимовляючи кожне слово, — нічний ковпак. — Але розплатився з водієм і пішов з нею.

Квартири я не розгледів, бо моя супутниця не вмикала світла. Щойно я зачинив двері, вона обняла мене й поцілувала. Поцілунок був чудовий.

— Тепер я буду вас зваблювати, — сказала вона, — враховуючи, що ви вже трохи зомліли.

— Можете вважати мене звабленим.

Тихенько посміюючись, вона повела мене за руку через темну вітальню до спальні. Тоненької смужки світла з ванної кімнати було досить, щоб я міг розрізнити силуети меблів — величезний письмовий стіл, завалений паперами, туалетний столик, книжкову шафу вздовж однієї із стін. Вона підвела мене до ліжка, повернула до себе обличчям і раптом різко штовхнула. Я впав на ліжко.

— Усе інше, — мовила вона, — мій клопіт.

Якщо вона така ж вправна в суді, як і в ліжку, уряд не викидає грошей на вітер.

Голова її відкинулась назад, а долонями вона спиралася на ліжко. Я підняв руки, почав пестити її і вона схлипнула раз, другий, а потім, утративши контроль над собою, заридала.

Коли все скінчилося, вона лягла поруч долілиць, поволі перестаючи плакати. Я простягнув руку і торкнувся твердого округлого плеча.

— Я зробив тобі боляче? — спитав.

Вона засміялася.

— ДурникуІ О боже, звичайно, ні.

— Я боявся, що...

— Хіба жінки ніколи не плакали, коли ти любився з ними?

— Нічого такого не пригадую, — признався я. І жодна з них не називала це так, міг би я додати. Вони звикли називати речі своїми іменами.

Вона знову засміялася, перекинулася на спину, сіла, потяглася за сигаретою, закурила. Її освітлене обличчя було спокійне і безтурботне.

— Хочеш сигарету?

— Я не курю.

— Ти будеш жити вічно, і добре. Між іншим, скільки тобі років?

— Тридцять три.

— У тебе ще все попереду, — сказала вона. — Прекрасний початок життя. Не спи. Я хочу поговорити. Вип'єш трохи?

— Котра тепер година?

— Якраз така, щоб випити.— Вона підвелася з ліжка, і я побачив, що вона вдягла халат. — Віскі годиться?

— Давай віскі.

Вона вийшла у вітальню. До мене долинуло легке шарудіння її халата. Я поглянув на годинник. Роздягаючи мене, вона зняла його останнім і обережно поклала на тумбочку біля ліжка. Люмінесцентний циферблат показував пів на четверту. «На все свій час», — подумав я, вмощуючись зручніше, і згадав іншу ніч, третю годину, гудіння обчислювальної машини, куленепробивну шибку і вуличну жінку, що просила мене відімкнути вхідні двері.

Вона повернулася з двома склянками, віддала одну мені, сіла на краєчок ліжка; її профіль вимальовувався на тлі освітленої ванної кімнати. Силует був виразний і чіткий. Вона з насолодою випила. Ця жінка вміла і розважатись, і працювати.

— Майже вдоволена, — сказала вона. — І ти теж.

Я засміявся:

— Ти завжди даєш оцінку своїм коханцям?

— Ти мені не коханець, Граймсе, — заперечила вона. — Ти — молодий чоловік з приємною зовнішністю і гарними манерами, якого я випадково відзначила на вечірці, і який зробив велику честь нашому місту, ненадовго зупинившись у ньому. Сенс цього речення, Граймсе, у слові «ненадовго».

— Он як, — відказав я, потягуючи віскі.

— Ти, мабуть, не розумієш, а я не хочу тобі нічого пояснювати.

— Тобі й не треба нічого пояснювати,— запевнив я її.— Достатньо ночі, повної насолоди.

— Адже ти не часто розважаєшся подібним чином?

— Відверто кажучи, ні, — признався я. — Відверто кажучи, ніколи. — І засміявся знову. — А що — дуже помітно?

— Впадає в око, як неонова реклама. Ти зовсім не такий, яким видаєшся а перший погляд.

— А яким я видаюся?

— Як усі ці молоді люди, що грають негідників в італійських фільмах,— різким, загадковим і нерозбірливим у засобах досягнення своєї мети.

Ніхто досі не говорив мені нічого подібного. Я звик чути, що нагадую людям їхніх братів у дитинстві. Або я дуже змінився, або Евелін Коутс не можна ввести в оману зовнішністю; вона, якби забажала, могла б, мабуть, глибоко заглянути в душу людині.

— А це добре — мати такий вигляд? — Мене трохи збентежили слова «нерозбірливий у засобах».

— Так, доволі годящий вигляд. У певних ситуаціях.

— Таких, як сьогодні ввечері?

— Як сьогодні ввечері.

— За кілька днів я, можливо, знову буду у Вашінгтоні, — сказав я. — Подзвонити тобі?

— Якщо в тебе не знайдеться кращого заняття.

— А ти зі мною зустрінешся?

— Якщо в мене не буде кращого заняття.

— Ти справді така шорстка, як намагаєшся удавати?

— Шорсткіша, Граймсе, набагато шорсткіша. А заради чого ти повертаєшся до Вашінгтона?

— Можливо, заради тебе.

— Будь ласка, скажи це ще раз.

— Можливо, заради тебе.

— В тебе справді гарні манери. А, може, ще для чогось?

— Як тобі сказати,— мовив я спроквола, думаючи, що це непоганий час і місце, щоб дістати деяку інформацію,— уяви собі ситуацію: я когось розшукую...

— Когось конкретного?

— Так. Людину, ім'я якої я знаю. Вона зникла.

— У Вашінгтоні?

— Не обов'язково. Десь у Штатах або навіть за кордоном...

— Ти — справді загадкова людина. Хіба не так?

— Можливо, одного дня я розповім тобі все,— пообіцяв я їй, певний, що ніколи цього не зроблю, але вдячний долі, що поклала мене в одне ліжко з жінкою, обізнаною в урядових таємницях, з жінкою, чия робота бодай часткове примушувала її стежити за людьми, які зовсім не хотіли б бути виявленими. — Це приватна, дуже делікатна справа. Але якби мені все-таки довелося шукати цього вигаданого приятеля, що мені треба було б робити?

— Ну, існує багато місць, куди можна звернутися, — сказала вона. — Скажімо, Головне податкове управління, вони повинні знати адресу, звідки він надсилав свою останню декларацію про прибутки. Потім управління соціального страхування. Там дадуть список місць, де він працював. Служба військової повинності, хоча це, можливо, не дуже оперативна організація. Ну, і ФБР. Ніколи не знаєш, про що можна дізнатися в цій фірмі. Нарешті Держдепартамент. Усе залежить від того, знаєш ти чи ні, до кого саме звернутися в усіх цих місцях.

— Вважаймо, що я знаю, з ким говорити, — відказав я й подумав: «Можна бути певним, що в гонитві за ста тисячами доларів вони знайдуть потрібних людей».

— Тоді ти, зрештою, можеш натрапити на слід свого приятеля. Скажи, ти, може, приватний детектив чи щось у цьому плані?

— У цьому плані, — відповів я туманно.

— Так, кінець кінцем усі приїздять у Вашінгтон,— зауважила вона. — І це зрозуміло. Бо це театр справжнього життя Америки. Але на всі вистави є тільки місця для стояння. За винятком хіба що якихось особливих глядачів. Найкращі місця зайняті акторами.

— Ти теж актриса?

— Ти ставиш на карту своє життя. А я граю роль, яка виключає ризик. Безстрашна Порція завдає смертельних ударів лиходіям з великими грошима. Рух за жіноче визволення у рамках законності й беззаконня. Я розігрую свої вистави в найпочесніших ліжках міста. Це тебе не шокує?

— Трохи.

— А тепер — до діла, — сказала вона, — мушу визнати за тобою ЗВЯ.

— Що таке ЗВЯ?

— Звідки ти взявся, невинне дитя? — Вона потягнулася до мене і ущипнула за щоку. — Знак високої якості. Це — комплімент. Ти чи не найкращий серед усіх чоловіків, з якими я спала. Ти майже дорівнявся до одного сенатора із західного штату, якого я завжди ставила першим у списку. Доки він провалився на останніх виборах. Тільки не питай у мене його імені.

— Я не сподівався, що давав виставу. — У мене не було жодного бажання почути ім'я переможеного сенатора.

— Звичайно, давав. Інакше б це не був Вашінгтон. Тут кожна вистава потребує неабиякого таланту. І всі ми повинні робити вигляд, ніби наші ролі — то і є наше життя.

— І ти теж робиш?

— Любий, ти наче жартуєш? Звичайно, роблю. Я — доросла жінка. Чи, може, ти думаєш, коли я ходитиму в свою контору ще сто років, це матиме якесь значення для тебе, або для «Дженерал Моторз», або для ООН, або для чийогось улюбленого песика? Я просто граю в цю гру, любий, і розважаюся, як і всі інші, оскільки це місто — найбільше годиться для подібних розваг. Утім є одна річ, в яку я ще вірю. Я справді вірю в те, що, якби кожна людина, починаючи Президентом і кінчаючи двірником, мала змогу діяти згідно зі своїми переконаннями хоча б два тижні на рік, Америка стала б наймогутнішою країною світу.

Я вже допив своє віскі і відчував непереборне бажання заснути. В усякому разі я ледве стримував позіхання.

— О, — сказала вона, — я тебе стомлюю.

— Зовсім ні, — заперечив я щиро. — Але хіба ти сама не втомилася?

— Анітрохи, — вона поставила свою склянку, вислизнула з халата і лягла поруч зі мною. — Секс мене тільки бадьорить. Але, на жаль, завтра треба рано вставати, а мені не хотілося б, щоб кожна нікчема в конторі відразу збагнула з мого вигляду, що я цілу ніч розважалася з коханцем. — Вона пригорнула мене й поцілувала у вухо. — На добраніч, Граймсе. Як повернешся, звичайно, зателефонуй мені.

Коли я прокинувся, було близько десятої, і я лежав сам. Штори пропускали сонячне світло, і це свідчило, що день буде чудовий. На туалетному столику, де вона вчора поклала мій гаманець, лежала записка: «Дорогий гостю! Пішла на роботу. Ви спали, як дитина, і совість не дозволила мені Вас збудити. Я щаслива, що зустріла такий доказ чистого сумління в нашому зіпсованому світі. Бритва і мильний крем — в аптечці, апельсиновий сік — у холодильнику, кава — на плиті. Добрий слуга виправдовує платню. Сподіваюся, Ви все-таки знайдете свого приятеля. Е. К.»

Я посміхнувся останньому реченню й пішов у ванну поголитися і прийняти душ! Холодна вода збудила мене остаточно, і я відчув себе веселим і бадьорим. Більше того, навіть задоволеним собою. Я пильно придивився до себе у дзеркалі. Колір мого обличчя помітно покращав.

У вітальні я відчув запах смаженого бекону і, прочинивши двері на кухню, побачив молоду жінку, що сиділа за столом, читала газету і жувала тост.

— Привіт, — сказала вона, підводячи голову. — А я вже думала, що ви спатимете цілий день.

— Вибачте... — пробелькотів я знічено. — Я не хотів вам заважати.

— А ви мені й не заважаєте. — Вона встала, відкрила холодильник і дістала звідти апельсиновий сік. — Це вам Евелін залишила. Вас, напевно, мучить спрага? — Вона не пояснила, чому так думає, а натомість спитала: — Хочете яєчню з беконом?

— Мені незручно вас турбувати.

— Які там турботи. Сніданок теж входить у програму. — Вона взяла з відкритої пачки три шматки бекону і поклала їх на сковороду до тих, що вже смажилися. У брюках, светрі і з шарфом на голові, жінка здавалася високою і стрункою.— Засмажувати сильно?

— Як для себе.

— Тоді сильно.— Вона поклала на другу сковороду грудочку масла і розбила чотири яєчка. Її рухи були спритні і впевнені.— Мене звуть Бренда Моріссі,— відрекомендувалася жінка.— Ми мешкаємо разом з Евелін. Вона нічого не казала вам про мене?

— Не пригадую,— відповів я, попиваючи охолоджений сік.

— Певно, Евелін була надто заклопотана,— зробила категоричний висновок жінка. Вона налила дві чашечки кави, кивнула на вершки і цукор.— Сідайте. Ви нікуди не поспішаєте?

— Ні,— я сів.

— Я теж. Я завідую картинною галереєю. Але ніхто не цікавиться живописом до одинадцятої ранку. Для такої дівчини, як я, це не робота, а мрія. Евелін не сказала мені, як вас звуть.

Я назвався.

— А ви давно знайомі з Евелін? — запитала вона, стоячи біля плити. Однією рукою вона струшувала сковороду з яєчнею, другою кидала скибки хліба в тостер.

— Чесно кажучи,— признався я трохи засоромлено,— ми познайомилися тільки вчора ввечері.

Вона стиха засміялася.

— Ох, цей Вашінгтон! Тут збирають голоси де тільки можна. І як тільки можна. Що ж, це, напевно, найкращий спосіб. Мила Евелін,— сказала вона незлобливо.— Я чула, як ви тут розважалися.

Я відчув, що зашарівся.

— Мені й на думку не спало, що в домі є ще хтось.

— Дарма. Я вже давно збираюся купити собі затички у вуха і кожного разу забуваю.— Вона вивернула яєчню на тарілки, зверху поклала шматочки бекону. Підсіла до маленького столика, за яким сидів я і втупилася в мене своїми чистими зеленавими очима. Губною помадою вона не користувалася, вуста її були блідо-рожевого кольору, щоки трохи розшарілися від гарячої плити. Обличчя в неї було довгасте з правильними рисами, шарф на голові надавав їй дещо суворого вигляду.— Евелін ніколи не криється зі своїми розвагами,— промовила вона, відрізала шматок бекону і, взявши рукою, почала їсти.— Мені доводиться закликати на поміч всю свою дівочу стриманість, щоб перешкодити собі зайти і розділити веселощі.

Я відчув, що моє обличчя немов скам'яніло, і швидко нахилив голову. Бренда засміялася.

— Не лякайтесь,— заспокоїла вона мене.— Такого ще не траплялось. І все-таки,— додала Бренда спокійно,— якщо залишитесь у Вашінгтоні ще на одну ніч і скажете, в якому готелі зупинилися, може нам схочеться удвох пропустити по чарці перед сном?

Не можу сказати, що мене це лишило байдужим. Ніч збудила в мені чуттєвість, якій довелося довгенько дрімати. А холодна безособовість запрошення інтригувала. Хоча б своєю новизною. Такі історії траплялися з моїми приятелями, вони розповідали про це, але зі мною — ніколи. Після того, що я вчинив у шістсот другому номері «Св. Августіна», я навряд чи мав моральне право відмовлятись переспати з подругою жінки, яку я теж пізнав тільки попередньої ночі. Нехай усе буде, як є. Але на мені ще висить справа з метрикою.

— Сьогодні вдень я від'їжджаю.

— Дуже шкода,— промовила жінка без будь-якого виразу.

— Та я незабаром повернуся.— Мені спало на думку зігнорувати запрошення Хейла на покер у суботу. Але тут же вирішив, що не годиться порушувати обіцянку і сказав Бренді, що повернуся в неділю.

— Де ви живете?

Я назвав готель.

— Можливо, у неділю я вам зателефоную,— це була напівобіцянка.— Я нічого не маю проти неділі.

«Гроші в банку,— подумав я, виходячи з будинку,— навіть на відстані двохсот п'ятдесяти миль надають людині чарівної сексуальної привабливості».

Намагаючись проаналізувати свій стан того ранку, я прийшов до висновку, що мене можна було б назвати спритним, легконогим, безтурботним, зіпсованим. Це, звичайно, старомодне слово, але саме воно спало мені на думку. А ще мені не давала спокою думка про те, що я в свої тридцять три роки так фатально помилявся стосовно себе. Я пильно вдивлявся в буденні обличчя чоловіків і жінок на вулиці, намагаючись розпізнати, чи були вони коли-небудь на межі злочину.

У готелі я взяв напрокат машину і забрав гроші з сейфа. Здається, я звикав до почуття, ніби мені чогось бракує, коли в моєму гаманці не шурхотіли стодоларові банкноти.

На шляхах Пенсільванії була ожеледь, тому я вів машину дуже обережно. Мені аж ніяк не хотілося потрапити в автомобільну катастрофу. Не такий був час, щоб лежати тижні або навіть місяці в лікарні, нерухомо і безпорадно очікуючи кінця.

6

— Прошу вас, з'єднайте мене з містером Граймсом,— сказав я дівчині, що взяла трубку.— З містером Генрі Граймсом.

— Скажіть, будь ласка, хто його просить?

Якусь мить я вагався: не хотілося називати своє ім'я.

— Передайте, що дзвонить його брат,— зважився нарешті я. У сім'ї нас було троє братів, і я хоч на цьому схитрував.

Почувши голос брата, я гукнув у трубку:

— Привіт, Хенку!

— Хто це? Невже це ти, Дуг? Де ти є, чорт забирай? — І знову, як у кабінеті Джеремі Хейла, я відчув вдячність до людей, які щиро раділи моїй появі. Хенк був старший за мене на сім років, і, поки ми росли, вважав мене малим бешкетником. Відколи я виїхав із Скрантона, ми бачилися дуже рідко, але я не сумнівався у щирості його почуттів.

— Тут, у місті. В готелі «Хілтон».

— Бери свої речі і катай до нас. Ми маємо кімнату для гостей. А діти не заважатимуть тобі спати до пів на сьому.— Генрі розсміявся з власного жарту. Його низький, незвичайно мелодійний голос звучав на фоні стукоту друкарських і обчислювальних машин. Він працював бухгалтером-експертом, і цей звук, що утворювався при операціях з грошовими знаками, був музикою його робочого дня.— Я подзвоню Медж,— додав Генрі,— і скажу, щоб вона чекала тебе на вечерю.

— Хенку, зажди хвилину,— урвав я його.—.Ти можеш зробити для мене послугу?

— Звичайно, малий,— не вагаючись погодився він.— Яку?

— Мені треба одержати паспорт,— сказав я, — а для цього потрібна метрика. Якщо я напишу в Харрісберг, це займе багато тижнів, а я поспішаю...

— Куди ти їдеш?

— За кордон.

— Куди саме?

— Не має значення. Як ти гадаєш, у тих паперах, що ти забрав з маминого будинку, може бути моя метрика?

— Приходь додому на вечерю, і ми разом пошукаємо.

— Я б не хотів, щоб Медж знала про мій приїзд.

— О! — Це був сигнал тривоги.

— Ти б не міг пошукати її сам, а потім приїхати до мене у «Хілтон», щоб ми разом повечеряли? Наодинці.

— Але чому...

— Потім поясню. Ти можеш це зробити?

— Буду в тебе о шостій п'ятнадцять.

— Чекаю в барі.

— Оце діло,— Генрі захихотів, і мені вчувся смішок п'янички.

— До зустрічі,— сказав я і поклав трубку. Сидячи на краєчку вузького готельного ліжка, я все ще тримав у руках телефон і розважав, чи не краще було б написати в Харрісберг і зачекати два тижні, щоб зовсім не приїжджати в Скрантон і не дзвонити братові. Потім рішуче похитав головою. Якщо хочеш знати своє майбутнє, треба триматися чогось у минулому. А брат Генрі — якраз добрячий шмат мого минулого.

Коли помер батько, Генрі було двадцять років. Природно, що саме він став главою сім'ї, оскільки інші діти були набагато молодші. Я навчився його поважати і коритися йому. Для цього не треба було заходити в конфлікт з власним сумлінням, бо Генрі був розумний хлопець з доброю і щирою душею, меткий у навчанні. Він був першим учнем у класі, незмінним старостою, а згодом одержав стипендію для вступу в університет штату Пенсільванія. У хлопця був також діловий хист, і він щедро ділився з молодшими, особливо зі мною, грошима, які заробляв після уроків і під час літніх канікул. Мати часто повторювала, що він — єдиний з її дітей, народжений для багатства і успіху. Саме Генрі допоміг мені подолати опір матері, коли я надумав стати льотчиком. Він, до речі, й платив за моє навчання у льотній школі. Тоді він уже одержав диплом бухгалтера, добре заробляв як на свій вік і встиг одружитися.

Через деякий час я повернув йому всі гроші, які він витратив на мене, хоча сам Генрі ніколи про жоден цент не згадував. Але бачились ми не часто, бо жили в різних кінцях країни. До того ж Генрі не вилазив з клопотів про жінку і родину, що дедалі збільшувалася. Після скандалу з моїм молодшим братом, у ті кілька разів, коли ми зустрічалися, Медж наполегливо намагалася з'ясувати, чому я досі неодружений.

Через усе це Генрі був одним із тих небагатьох людей у моєму житті, на саму згадку про яких я відчував провину, що не спроможний повністю віддячити за їхнє піклування. Я знав, що одержав від Генрі набагато більше, ніж можу повернути, і це мене гнітило. Тому я навіть зрадів, що харрісберзькі бюрократи дали мені змогу приїхати в рідне місто і ще раз звернутися до братика, по допомогу.

Я був приголомшений, коли зустрівся з ним у барі. Ми не бачились п'ять років. Тоді Генрі був бадьорою, міцною, впевненою в собі людиною. Тепер він виглядав так, ніби ці п'ять років його пригнітили. Він згорбився, здавався меншим на зріст. На голові стирчали рідкі жмутики жовтувато-сивого волосся. На носі в нього сиділи окуляри з грубими скельцями в золотій оправі, що глибоко врізалися в перенісся. У нього були дуже гарні лагідні очі, але окуляри псували враження. Навіть у півтемряві бару Генрі нагадував мені маленьке затуркане звірятко, що боязко визирає зі своєї нірки, ладне за найменшого натяку на небезпеку втекти у сховок.

— Іди сюди, Хенку,— гукнув я, підводячись.

Ми мовчки потисли один одному руки. Я був певний: Генрі розуміє, що змін, які сталися з ним, не можна не помітити, і що я намагаюся приховати свою реакцію.

— Тобі пощастило,— мовив Генрі.— Я знайшов її відразу.— Він поліз у кишеню, витягнув звідти конверт і подав мені. Я дістав метрику. Ось воно, підтвердження справжньості моєї особи. Дуглас Трейнор Граймс, громадянин США, чоловічої статі, син Маргарет Трейнор Граймс.

Поки я вивчав тонюсінький пожовклий папірець, Генрі метушився з пальтом: зняв його і склав на стільці. Пальто було потерте на ліктях і манжетах.

— Що замовимо, Хенку? — запитав я надто сердечно і, отже, фальшиво.

— Що завжди,— його голос, густий і виразний, лишився майже без змін, як викохана і старанно начищена згадка про давні часи.

— Я візьму те саме,— сказав я офіціанту, який стояв біля нашого столика.

— То що, хлопчику,— озвався Генрі,— повернення блудного сина?

— Не зовсім. Скоріше заправка пальним перед стартом.

— Ти більше не літаєш?

— Я писав тобі про це.

— Це єдине, про що ти писав,— підтвердив Генрі.— Ні, ні, я не скаржуся.— Він заспокійливо простяг до мене руки. Я помітив, що вони в нього тремтять. «Святий боже, подумав я, йому ж тільки сорок років».— Світ — це місце, де всі чимось заклопотані,— вів далі Генрі.— Дуже важко спілкуватися. Минає час. Кожен з братів іде власним шляхом.

Тим часом принесли наше замовлення, і ми випили за здоров'я один одного. Генрі пив жадібно, одним ковтком випорожнив цілу склянку.

— Це я так після робочого дня,— виправдався він, спіймавши мій погляд.— Час на роботі тягнеться як слимак.

— Уявляю собі,— погодився я.

— Ну, розкажи мені, що в тебе нового,— поцікавився Генрі.

— Спочатку ти розкажи,— попросив я.— Як Медж, діти і всі інші?

Поки Генрі розповідав мені про свою сім'ю, він ще двічі замовляв випити.

— Медж — гарна жінка, але вона трохи здала, тому що повинна клопотатися усім сама, не маючи ні від кого допомоги, крім того, ще Асоціація батьків і вчителів, а вечорами курси стенографії; дівчатка чудові, старшій — чотирнадцять, і вона вже має свої проблеми, легко збуджується, як більшість сучасних дітей, потроху консультується у психіатра.

Потім демонструвалися фотографії: сім'я на березі озера в Поконосі, жіноча половина — засмагла, здорова і весела, Генрі в завеликих на нього плавках, блідий, із зацькованим поглядом, ніби боїться, що неминуче втопиться.

Новини про Берта мене не здивували.

— Він тепер непогано заробляє, працює диктором на радіо в Сан-Дієго,— сказав Генрі.— У Берта добре серце, він завжди присилає дівчаткам подарунки на різдво, але не знаю, що я робив би з ним, якби він здумав сюди заявитися. Сестра Клара вийшла заміж у Чікаго, має двох дітей, ти про це знаєш?

— Я чув, що вона вийшла заміж, але не знав про дітей.

— Ми її теж зовсім не бачимо,— поскаржився Генрі.— Сім'ї тепер легко розпадаються, хіба не так? Через кілька років мої дівчатка також, мабуть, поїдуть від нас, і ми з Медж будемо сидіти удвох і дивитися телевізор.— Він сумно посміхнувся.— Веселі роздуми. І все-таки, в усьому цьому є одна приємна деталь. Ці свині ніколи не зможуть забрати в мене сина і вбити його на якійсь зі своїх клятих війн. Що то за країна, де доводиться дякувати богові за те, що в тебе немає синів.— Він труснув головою, ніби розмова привела його до теми, яку краще не чіпати.— А чи не час нам випити ще по одній?

Моя перша склянка була майже повна, а Генрі встиг замовити собі ще дві. Дуже скоро він буде зовсім п'яний. Може, це усе й пояснює? Хоча я знав, що усього це не може пояснити.

— У Клари все добре,— провадив далі Генрі.— Зрештою, вона так пише. Коли пише. Її чоловік — велике цабе в маклерській фірмі. У них є своя яхта. Уявляєш собі, власна яхта у Граймсів. Гаразд, досить яро це. Як твої справи?

— Про це побалакаємо за вечерею,— сказав я. Мені було зрозуміло, що Генрі треба негайно нагодувати.

У ресторані Генрі зробив розкішне замовлення.

— А як щодо пляшечки вина? — спитав він, широко всміхаючись, ніби ця чудова й оригінальна думка щойно з'явилася в його голові.

— Як ти хочеш,— ухильно відповів я, знаючи, що після вина він буде ще п'яніший. Але я звик з дитинства слухатись його в усьому, і ця звичка, бачу, лишилася. За обідом Генрі нехтував їжею, зате налягає на вино. Іноді він несподівано тверезів, випростувався, пильно вдивлявся в мене і розмовляв майже суворо, ніби згадавши раптом про свої обов'язки голови сім'ї.

— Тепер давай поговоримо про тебе,— сказав він в один із таких моментів.— Де ти був, чим займався, що привело тебе сюди? Мені здається, ти потребуєш допомоги. Грошей у мене небагато, але, думаю, зможу дещо нашкрябати...

— Нічого подібного, Хенку,— заперечив я квапливо.— Гроші для мене не проблема.

— Ти тільки так думаєш, брате,— гірко посміхнувся Генрі.— Ти тільки так думаєш.

— Слухай мене уважно, Хенку,— тихо проказав я і нахилився вперед, намагаючись зосередити його увагу.— Я їду звідси.

— Їдеш? Куди? — спитав Генрі.— Ти все своє життя кудись їдеш.

— Це зовсім інше, Я поїду надовго. Спочатку до Європи.

— У тебе є там робота?

— Ні.

— У тебе немає роботи?

— Хенку, будь ласка, не розпитуй мене,— попросив я його.— Я їду. Надовго. Не знаю, коли ми зможемо знову зустрітися. Може, навіть ніколи. Мені хотілося перед від'їздом залагодити деякі справи. І ще я хочу подякувати тобі за все, що ти для мене зробив. Хочу, щоб ти знав: я свідомий того, що ти для нас зробив, і дуже-дуже тобі вдячний за все. Раніше я був шмаркачем і думав, що вдячність — ознака зніженості або деградації, що вона не властива справжнім британцям і всякі такі безглузді речі.

— Ет, дурниці,— урвав мене Генрі.— Забудь про це, добре?

— Ні, я про це не забуду. Навпаки, хочу сказати тобі ось що: татко помер, коли мені було тринадцять років...

— І залишив після себе невеличку страхову премію,— втрутився Генрі, ствердно хитнувши головою.— Еге ж, невеличку страхову премію. Я ніколи не сподівався від нього — людини, яка все життя працювала майстром у механічній майстерні,— нічого подібного. Від людини, яка заробляла на життя фізичною працею. Він дбав тільки про сім'ю. Що сталося б з нами, якби не та невеличка премія...

— Я не це мав на увазі.

— Про це теж варто поговорити. Коли вже мова зайшла про смерть і страхування, вислухай мій звіт.

— Що ти пам'ятаєш про нього? Ось про що я хочу тебе спитати. Я був ще дитиною, мені здається, я його зовсім не знав; просто був хтось, хто приходив додому поїсти і відпочити. Він і досі сниться мені, але я не можу чітко уявити його обличчя. А тобі було тоді двадцять років...

— Його обличчя,— сказав Генрі.— Це було обличчя чесної, трохи грубої людини, яка ніколи не думала про себе. Це обличчя не пасувало до нашої епохи. Обов'язок і честь — ось про що свідчили його прості риси. — Я збагнув, що брат глузував і з себе, і з пам'яті батька. — І він дав мені мудру пораду,— вів далі Генрі, майже тверезий у цю хвилину,— яка також більше пасує до іншої епохи. Він сказав: «Одружуйся раніше, хлопчику». Ти ж знаєш, він завжди читав біблію і примушував нас ходити в церкву. «Краще одружитися, ніж горіти в пеклі», напучував мене батько. Я рано одружився. У мене особисті рахунки з добрим старим батьком; страхуйся, не страхуйся, а горіти краще.

— Заради бога, перестань говорити про страхування.

— Як скажеш, хлопчику. Це ж твій обід. Адже це твій обід, я не помилився?

— Звичайно.

— Забудь про татка. Він мертвий. Забудь про матусю. Вона мертва. Вони працювали, не складаючи рук, день і ніч проводили в турботах, отримували державну платню, виховували синів, один з яких працює диктором на радіо десь у Сан-Дієго, другий — скрантонський бухгалтер-п'яниця, який, не складаючи рук, виховує своїх дітей, котрі в свою чергу, не складаючи рук, будуть виховувати своїх дітей. Я кажу це тому, що в батька все-таки була своя релігія. Тепер Клара має свою яхту. Берт — своїх хлопчиків. У мене є моя пляшка,— він дурнувато посміхнувся.— А що є в тебе, брате?

— Поки що не знаю,— відказав я.

— Ти поки що не знаєш? — Генрі трохи схилив своє виснажене, бліде обличчя і скривився.— Не знаєш у тридцять три роки? Та ти щаслива людина. Перед тобою відкрите майбутнє. А в мене є дещо й крім пляшки. У мене є очі, які вже ні на що не годяться і бачать все гірше і гірше.

— Що?

— Те, що я сказав. Ти коли-небудь чув про сліпого бухгалтера? Через п'ять років я сидітиму на вулиці з голим задом.

— Боже,— проказав я, приголомшений збігом обставин.— Я приземлився з тієї ж причини. У мене погано з очима.

— А я думав, що ти розбив у горах літак або переспав з дружиною шефа.

— Ні. Початкова стадія ретиношизісу. Нічого більше,— гірко сказав я.— Але й цього цілком досить.

— Думаю, жоден з нас ніколи не бачив як слід,— недоречно пожартував Генрі.— Фатальна вада Граймсів.— Він зняв окуляри і витер очі, що почали сльозитися. Сліди від оправи на носі були схожі на невеликі ранки. Без окулярів його очі здавалися порожніми.— Але ти казав, що їдеш до Європи? Може, в тебе є багата жінка, яка опікується тобою?

— Ні.

— Послухайся моєї поради. Знайди собі таку.— Генрі знову надів окуляри. Вони звично сіли на те саме місце.— Ніколи не прикрашай дійсності.— Він знов говорив голосно.— А знаєш, що в мене ще є? Дружина, яка мене зневажає.

— Хенку, що ти таке кажеш? — На фотографії Медж не схожа була на людину, здатну когось зневажати, а за ті кілька разів, що я її бачив, вона видалася мені лагідною жінкою з рівним характером, яка тільки й дбає про добробут свого чоловіка.

— Ти не віриш мені, брате? Але ж ти нічого не знаєш. А я знаю. Вона мене зневажає. І знаєш, чому вона мене зневажає? Тому що за її високими американськими стандартами я — невдаха. Вона не має нової сукні, коли їх дістають її приятельки. Я не можу найняти психіатра для старшої дочки і віддати її в приватну школу, а та боїться, що її коли-небудь згвалтують в перерві між сніданком і уроком фізкультури. Наш будинок уже десять років не ремонтувався. Ми ніяк не можемо розрахуватися за телевізор. Нашій машині уже шість років. І я не зумів стати партнером у фірмі, де працюю. Я тільки рахую чужі гроші. Знаєш, яке заняття найгірше в світі? Рахувати чужі гроші. Я...

— Досить, Хенку, будь ласка.— Я не міг більше зносити цієї зливи ненависті до самого себе за обіднім столом, хоча ніхто, крім мене, цього не чув.

— Ні, дозволь мені договорити,— уперся Генрі.— У мене погані зуби, вона каже, що від них смердить, тому що я не ходжу до зубного лікаря. А я не можу піти до лікаря, бо троє моїх клятих діточок ходять туди щотижня, щоб, коли вони виростуть, бути схожими на кінозірок. А ще вона зневажає мене, бо я вже п'ять років не можу з нею спати.

— Чому?

— Бо я — імпотент,— сказав Генрі з божевільною посмішкою.— У мене були всі підстави стати імпотентом, і я ним став. Пам'ятаєш, колись ти прийшов додому в суботу і побачив мене в ліжку з дівчиною. Як її звали?

— Майже тверезий, хлопчику.— Генрі захихикав, потім спохмурнів.— Не тримай мене за руки.

— Цинтія.

— Так, так, Цинтія. Вона так закричала, побачивши тебе, що я досі чую її голос. Потім вона дала мені ляпаса, бо я засміявся. Що ти подумав тоді про свого старшого брата?

— Нічого не подумав. Я не знав, чим ви там займалися.

— А тепер уже знаєш?

— Так.

— Виходить, я не був тоді імпотентом?

— Звідки в біса я можу де знати?

— Повір слову брата. Дуг, ти радий, що приїхав до Скрантона?

— Послухай мене, Хенку,— я схопив його за обидві руки і міцно їх стиснув.— Ти досить тверезий, щоб зрозуміти мене?

Я відпустив його. Потім дістав гаманець і відрахував десять банкнот.

— Тут тисяча доларів, Хенку,— сказав я. Перехилившись через стіл, я запхнув їх у внутрішню кишеню братового піджака.— Не забудь, куди я їх поклав.

Генрі голосно видихнув повітря. Поліз у кишеню, дістав гроші, розправив їх на столі.

— Чужі гроші,— проказав він. І досить тверезо.

Я ствердно кивнув.

— Там, де я їх узяв, є ще. Завтра я їду. За кордон. Я не скажу тобі куди, але час від часу ти будеш дещо одержувати від мене, а якщо тобі потрібно буде більше, матимеш більше. Ти мене зрозумів?

Генрі повільно згорнув гроші і поклав їх у свій гаманець. По його щоках з-під окулярів повільно котилися сльози.

— Заради бога, Хенку, не плач,— заблагав я.

— Ти вскочив у халепу?

— Можливо,— відповів я.— У будь-якому випадку, мені весь час треба їздити. Якщо хтось колись прийде до тебе й запитає, де я, ти нічого не знаєш. Зрозумів?

— Зрозумів,— Генрі кивнув.— Дуг, дозволь поставити тобі одне запитання.— Зараз він уже був тверезий, гроші зробили свою справу.— А чи варто займатися тим, чим ти оце займаєшся?

— Я ще не знаю. Сповіщу тебе, коли дізнаюсь. А тепер, мабуть, вип'ємо кави?

— Не хочу я ніякої кави. Мені може приготувати каву в моєму щасливому домі моя щаслива дружина.

Ми встали, і я допоміг Генрі надягти пальто. Розплатившись, ми вийшли. Генрі пішов уперед, згорблена підстаркувата людина. Потім на хвилину зупинився, поки я намагався відчинити двері.

— Знаєш,— обернувся він до мене,— що сказав мені батько перед самою смертю? Він сказав, що з усіх синів любить тебе найбільше. Сказав, що ти найчистіший.— У його голосі звучали майже дитячі ревнощі.— Чому це людині на смертному одрі забаглося сказати таке своєму старшому синові? — Він знову пішов, а я розчинив перед ним двері, подумавши, що завжди мені доводиться відчиняти двері.

Надворі було холодно, дув пронизливий нічний вітер. Генрі злегка здригнувся, щільніше застебнув пальто.

— Чудовий старий Скрантон, де я живу і помру,— буркнув він.

Я міцно обійняв його, поцілував у щоку і відчув, що вона волога від сліз. Потім посадив його в таксі. Але перш ніж машина рушила, Генрі торкнув водія за плече, щоб той ще не їхав, і прочинив віконце.

— Слухай, Дуг,— визирнув він з машини,— я весь вечір відчував, ніби в чомусь ти дуже змінився, і ніяк не міг збагнути, що ж сталося. Але тепер я зрозумів: ти більше не заїкаєшся.

— Так.

— Як це трапилось?

— Я лікувався у логопеда.— Таке пояснення було не гірше за інші.

— То це ж прекрасно, чудово. Ти щаслива людина.

— Авжеж,— погодився я,— я щаслива людина. Бажаю тобі добре виспатись, Хенку.

Він зачинив віконце, і машина рушила. Я стежив за червоними цятками її стопсигналів, поки вона їхала по вулиці. Потім таксі зникло за рогом, забравши від мене брата, про якого мати казала, що з усіх її дітей він єдиний народжений бути щасливим і багатим.

Я глибоко вдихнув холодного нічного повітря і, затремтівши від холоду, згадав тепле ліжко у Вашінгтоні. Потім пішов у готель, піднявся ліфтом у свій номер і кілька годин підряд дивився телевізор. Там рекламували багато таких речей, яких мені ніколи не спало б на думку купляти.

Я погано спав тієї ночі, мені снилися жінки й похорони.

Несподіваний телефонний дзвінок поклав бажаний кінець тим маренням. Я поглянув на годинник, було тільки пів на восьму.

— Дуг...— Це був Генрі. Це не міг бути ніхто інший. Бо ніхто в світі, крім нього, не знав, де я.— Дуг. Мені треба зустрітися з тобою.

Я зітхнув. Мені здалося, що ми достатньо стомили один одного минулого вечора, і нам тепер можна не бачитися років із п'ять.

— Де ти? — запитав я.

— Внизу. У вестибюлі. Ти вже снідав?

— Ні.

— Чекаю на тебе в ресторані,— він поклав трубку раніше, ніж я встиг сказати «так» чи «ні».

Він сидів у ресторані зовсім один і пив чорну каву. Надворі ще було темно. Генрі все своє життя вставав рано. І це також була одна з його чеснот, яку так цінували батьки.

— Пробач, якщо я збудив тебе,— сказав, він, коли я сів навпроти.— Я хотів застати тебе до твого від'їзду.

— Все гаразд,— буркнув я, згадавши свої сни.— Однаково погано спалося.

Підійшла офіціантка, і я замовив сніданок. Генрі попросив ще кави.

— Послухай, Дуг,— почав він, коли дівчина пішла,— учора ти сказав мені одну цікаву річ. Коли давав... коли дав мені ті гроші... Не думай, будь ласка, що я невдячний...

Я нетерпляче махнув рукою.

— Забудь про це,— мовив я.— І не будемо більше говорити на цю тему.

— Ти сказав... я не можу цього забути... ти сказав, якщо мені будуть потрібні гроші, там, де ти їх узяв, є ще.

— Так, я це говорив.

— Це насправді так?

— Я б не казав, якби це було не так.

— І їх так багато, що там знайдеться двадцять п'ять тисяч? — Він почервонів, ніби поставити це запитання коштувало йому неймовірних зусиль.

Я вагався тільки одну мить.

— Так,— відповів я.— Там буде стільки. Якщо тобі потрібно.

— Ти не хочеш послухати, що я збираюся з ними зробити?

— Тільки якщо ти сам хочеш розказати,— відповів я, шкодуючи, що не поїхав учора ввечері.

— Я хочу розказати. Це не тільки для мене, це для нас із тобою. Це...— почав він, але зупинився, бо підійшла офіціантка. Вона принесла мені сік, каву і тости. Генрі напружено спостерігав за нею, поки вона наливала каву. Я побачив, що він мокрий від поту.

— Тепер дивись,— сказав він.— Ось розрахунки, які я робив для своєї фірми. Існує одна невеличка компанія. Кілька молодих хлопців з массачусетського технологічного інституту. Вони починають нову справу, яка згодом може перетворитись у надзвичайно прибутковий бізнес. Прибутковий. Вони одержали патент на нову систему мініатюризації виробів. Для всіх видів електронних систем. Проте вони майже банкроти. Потрібні двадцять п'ять тисяч доларів, щоб подолати всі труднощі. Вони зверталися до банків, але їм відмовили. Я все знаю, бо займався їхніми розрахунковими книжками. І я говорив з ними. Я можу увійти в пай. За ці двадцять п'ять тисяч доларів я буду одержувати третину прибутків. Крім того, я зможу працювати в компанії, стати скарбником, захищати наші фінансові інтереси. Коли піде продукція, вона матиме марку «Амекс»...

— А що таке «Амекс»?

— Американська біржа.— Він з цікавістю поглянув на мене.— Слухай, де ти тинявся всі ці роки?

— Ніде.

— Акції компанії весь час зростатимуть. Від наших тридцяти трьох процентів третину я візьму собі, решта — тобі. Чи в тебе будуть інші пропозиції? — запитав він з тривогою.

— Я згоден,— сказав я, розпрощавшись у думці з двадцятьма п'ятьма тисячами доларів. Хоча вони все одно ще не встигли стати для мене реальністю. Оті стосики папірців у сейфі.

— Це благородно з твого боку, Дуг, дуже благородно.— Голос Генрі тремтів від почуттів.

— Облиш, Хенку,— мовив я різко. Я не відчував себе благородним.

— Гаразд.

— Я дам тобі гроші. Готівкою. Подзвоню у вівторок на роботу і скажу, де ми зустрінемось.

— Готівкою? — Генрі був спантеличений. — А чому не чеком? Я не дуже хочу везти з собою таку купу грошей.

— Доведеться тобі взяти на себе такий тягар, — заперечив я. — Я не виписую чеків. — На обличчі відбивались усі його думки й почуття. Він хотів мати гроші, дуже, дуже, але був чесною людиною і не дурнем, тому не мав ніякого сумніву, що ці гроші, хоч би звідки вони взялися, не були добуті чесним шляхом.— Дуг,— завагався він,— я не хочу, щоб ти мав через мене прикрощі. Якщо все це означає... Ні, краще я обійдуся без цього.

Я оцінив, скільки коштували його вагання.

— Дозволь мені займатися своїми справами самому, — відрізав я. — А ти займайся своїми. І чекай у вівторок на мій дзвінок.

Він стомлено зітхнув, як людина, що потрапила в пастку і втратила всі надії.

— Любий братику, — єдине, що він сказав.

Я радів, що вибрався нарешті із Скрантона й вертався засніженим шосе у Вашінгтон. По дорозі я згадав про партію в покер, що мала відбутись увечері, і доторкнувся до свого срібного долара.

У Меріленді мене за перевищення швидкості зупинив поліцейський. Я дав йому хабар в п'ятдесят доларів. Скарб містера Ферріса, чи як його там, розходився по всій Америці.

7

У Вашінгтон я приїхав надвечір. У м'яких південних сутінках невиразно бовваніли пам'ятники президентам, генералам, суддям, увесь сумнівний провінційно-американський пантеон. Тут здавалося, ніби Скрантон перебуває в іншій кліматичній зоні, в іншій країні, в якійсь далекій цивілізації. Вулиці були майже порожні, нечисленні перехожі спокійно й повільно рухалися в тихих сутінках. Джеремі Хейл казав, що з Вашінгтоном краще знайомитись у вихідні, коли державна машина перепочиває. Між п'ятничним вечором і понеділковим ранком у столиці можна повірити в справжність і пристойність нашої демократії. Я ліниво подумав: «Цікаво, як проводить уїкенди та блондинка з таксі?»

У портьє не було для мене ніяких новин, тому, піднявшись до свого номера, я відразу ж подзвонив Хейлу додому. Мені відповів чистий, як дзвіночок, дитячий голосок, і я раптом пожалкував, що не маю дитини, яка візьме трубку і з щирою любов'ю покличе: «Татку, до тебе».

— Ну що, гру не відмінили? — запитав я у Хейла.

— Усе гаразд,— сказав Хейл.— Ти вже повернувся? Я заїду по тебе о восьмій.

Була тільки п'ята година, і в мене виникла ідея подзвонити Евелін Коутс і дізнатися, котра з двох дам тепер удома. Але що я їм скажу? Повідомити, що в мене є дві години вільного часу, я не зможу. Не такої я вдачі. Що ж, тим гірше для мене.

Я поголився і довго лежав у гарячій ванні. Розкошуючи теплом і затишком, розмірковував про ті блага, що звалилися на мене і виявлялися буквально у всьому. Від надлишку вдоволення я проскандував уголос скоромовку: «Пильно поле пильнувати, перепелів полювати». За останні п'ять днів і ночей я жодного разу не затнувся. Думаю, так почуває себе людина, що кинула побіля лурдського джерела свої милиці і вистрибом біжить від нього, радіючи зі свого зцілення. А ще ж були гроші, що зберігалися в нью-йоркському банку. Я зрозумів, що раз у раз повертаюся думкою до акуратних стосиків асигнацій у сталевому сейфі, як до запоруки майбутніх удач. Двадцять п'ять тисяч доларів для Хенка — не така вже надмірна платня за звільнення від почуття провини перед братом, яке точило мене стільки років.

І нарешті Евелін Коутс...

«Ні, старий, — мовив я у думці, згадавши мертве тіло в коридорі, — ти загинув не марно».

Я виліз із ванни, відчуваючи, що добре перепочив і набрав форми, вдягнувся у все чисте, спустився в ресторан і спокійно пообідав. Спиртного не замовляв. Не треба перед грою.

Я саме перевіряв, чи на місці мій срібний долар, коли з'явився Хейл. Якщо й існує гравець, живий чи мертвий, що не вірив би у прикмети, то я такого ніколи не зустрічав.

Утім, незважаючи на мій долар, ми мало не розбилися насмерть, коли, під'їжджаючи до готелю в Джорджтауні, де щотижня відбувалася гра. Хейл не зупинився на червоне світло, і якомусь «понтіаку» довелось із страшенним скреготом звернути, щоб не врізатися в нас. «Кляті чорнопикі!» — незрозуміло чому крикнув хтось із тієї машини.

Коли Хейл навчався в коледжі, він був дуже обережним водієм.

— Вибач, — сказав він. — Суботнього вечора люди їздять, як скажені. — За нашу коротеньку подорож він викурив не менше шести сигарет. «Якщо гра зробить зі мною те саме, — майнуло мені в голові, — я перестану грати». Але вголос я нічого не сказав.

У невеликому, яскраво освітленому залі стояли вкритий зеленим сукном стіл і буфет, на якому бойовою лавою вишикувалися пляшки і склянки з льодом. Усе дуже професійно. Я з нетерпінням очікував початку гри. Коли ми зайшли, у приміщенні вже були троє чоловіків і жінка, яка, стоячи спиною до дверей, змішувала собі коктейль. Хейл познайомив мене спершу з чоловіками. Пізніше я з'ясував, що один із них відомий фейлетоніст, другий, сивий, поважний, схожий на Уоррена Г. Хардінга — типовий американський президент, — сенатор з якогось північного штату. Останній — молодий юрист на ім'я Бенсон, який працював у міністерстві оборони. Ніколи раніше в мене не було знайомих фейлетоністів і сенаторів. Цікаво, піднімаюсь я чи спускаюся по соціальних сходах?

Коли жінка повернулася, щоб привітатися з нами, я упізнав Евелін Коутс і чомусь зовсім не здивувався.

— Так, — сказала вона серйозно, коли Хейл узявся нас знайомити.— Я знаю містера Граймса. Здається, ми зустрічалися з ним у вашому будинку, Джеррі.

— Авжеж, — здивувався Хейл. — Мабуть, я поступово дурію. — У нього був такий вигляд, ніби він збожеволів. Я помітив, що час від часу він мне долонею підборіддя, ніби щось йому там свербить. Я побився об заклад сам із собою, що сьогодні ввечері він програється.

Евелін Коутс була в темно-синіх штанях і простому бежевому светрі. Мабуть, в дитинстві вона була одним з тих дівчаток, що ховаються по закутках із хлопцями. Цікаво, розповіла їй Бренда про мене чи ні?

Евелін єдина тримала в руках склянку з коктейлем, коли ми сіли за стіл і почали рахувати фішки. Вона звично рухала довгими спритними блідими пальцями з світлим манікюром, складаючи фішки на купки.

— Евелін, — озвався Бенсон, коли конгресмен розпочав першу партію, — сьогодні ви повинні бути милосердною.

— Мій девіз — «Без страху і ласки», — відрізала вона.

Я помітив, що в юриста, очевидно, з нею якісь особливі стосунки — той весь час піддражнював Евелін,— проте не переймався цим. Мені не подобався його голос, улесливий і самовдоволений. Та я й це не брав собі в голову. Я прийшов туди грати в карти.

Усі ставилися до гри дуже серйозно, і за столом майже нічого не говорилося, окрім спеціальних термінів. Хейл сказав мені, що гра буде досить стриманою: ніхто, мовляв, не програє за вечір більше тисячі доларів. Якби він не одружився на багатій жінці, не знаю, чи міг би він Назвати це стриманою грою.

Евелін Коутс була впертим і винахідливим гравцем, здатним на всілякі несподіванки. Тієї ночі вона з двома вісімками мала другий за сумою виграш.

Можна сказати, що вона грала, як чоловік. Вираз її обличчя жодного разу не змінився, був холодний і діловий, незалежно від того, вигравала вона чи програвала. Коли я дивився на неї через стіл, мені дуже важко було уявити собі, що вона була зі мною в ліжку.

Я виграв більше за всіх. І більше ніж будь-коли. Хоча грав я, здається, як завжди. Я навіть не завищував ставки з огляду на свою несподівану фортуну.

Фейлетоніст і конгресмен були тими самими диваками, про яких говорив мені Хейл. Вони грали на самому оптимізмі і, певна річ, програлися. Це примусило мене взяти під сумнів їхню мудрість і в інших речах. Я знав, що відтепер буду читати всі публікації фейлетоніста з великим упередженням, стосовно конгресмена — хотілося вірити, що він не причетний до важливих законодавчих рішень.

Це була цікава партія, і навіть ті, що програли, були у доброму гуморі. Я навтішався з покеру після трирічної перерви і дістав би ще більшу насолоду, якби там не було Евелін Коутс. Весь час я сподівався побачити якесь її підморгування, таємну змовницьку посмішку, але так і не дочекався. І не міг не відчути себе ображеним. Я намагався, щоб ці почуття не заважали грі, але однаково відчував величезне задоволення, коли виграв саме в неї.

О другій годині, коли партія скінчилася, тільки ми вдвох були у виграші. Коли конгресмен, що був нашим банкіром, нахилився над рахунками, я торкнувся в кишені свого срібного долара, багатообіцяючого талісмана з нью-йоркського готелю.

Офіціант приніс сендвічі, і, поки конгресмен працював за столом, ми заходилися коло їжі. Я подумав, як це, мабуть, приємно — грати тиждень у тиждень в одній, тій самій кімнаті, з тими самими друзями, що добре знають номери телефонів і адреси одне одного, особливості характерів і звичні жарти. Кого я побачу наступного тижня, кому зважуся подзвонити, в яку гру буду грати? Була така мить — я вже збирався сказати їм, що наступного тижня дам їм можливість відіграти свої гроші. Пущу коріння в колоді карт, в несчисленній армії урядовців. Скільки мені ще бігати? Якби Евелін Коутс усміхнулась мені, я певний, що сказав би Це, але вона навіть не поглянула в мій бік.

Щоб дати їй можливість перекинутись зі мною кількома словами наодинці, я відійшов до вікна в кутку кімнати і прочинив його, удаючи, ніби мені гаряче і заважає сигаретний дим, але вона не зробила жодного кроку в мій бік, а може, навіть не помітила, що я кудись пішов.

«Сука», — подумав я і вирішив, що не буду дзвонити їй з готелю, щоб позбавити її задоволення. Я уявив собі її кімнату, її саму поруч молодого юриста з гладеньким відгодованим обличчям. Ось дзвонить телефон, і Евелін Коутс, знаючи, хто це може бути, і таємниче посміхаючись до себе самої, каже: «Нехай собі тарабанить, дідько його не вхопить». Я не звик бути жорстоким з жінками. Якщо бути чесним, навіть з будь-якими жінками. «Чого мені треба навчитись, — подумав я, грюкнувши вікном, щоб нагадати про своє існування, — то це поводженню з жінками».

Фейлетоніст і юрист завелися з приводу останніх подїй у Вашінгтоні. Фейлетоніст звинувачував президента у спробах придушити американську пресу, оскільки той підняв ціни за поштову пересилку газет і журналів, щоб довести їх до банкрутства; ув'язнював репортерів за приховування джерел інформації; погрожував відібрати привілеї у телекомпаній, що передають матеріали, які не до вподоби адміністрації. Усе це я читав у його статтях, які потрапляли мені до рук. Навіть мені, хоча я майже не читаю газет, окрім «Бігового бюлетеня», обридли всі ці громадські думки. Цікаво, як присутні в цій кімнаті, кому весь час що-небудь доводять зацікавлені сторони, можуть голосувати «за» чи «проти» якоїсь пропозиції. Конгресмен, який, упрівши від зусиль, працював над підрахунками, ні разу навіть не поглянув на співбесідників. Під час гри він показав себе дружньою людиною. Думаю, він голосував за те, що йому казали, завжди дотримуючись інструкцій і програм своєї партії на наступні вибори. Він не сказав нічого такого, з чого я міг би зрозуміти, хто він: республіканець, демократ чи послідовник Мао.

Коли Евелін Коутс заговорила про уотергейтську справу і сказала, що у нашого президента ще будуть серйозні неприємності, фейлетоніст заперечив:

— Дурниці. Він занадто спритний для цього. Скандал просто замнуть. Спом'янете моє слово. Якби до травня ви з ким-небудь заговорили про це, вас би спитали: «Уотергейт? Що це таке?» А тепер, — провадив фейлетоніст своїм густим, добре поставленим голосом людини, звиклої до того, що її вислуховують, — я скажу вам: ми спостерігаємо відкритий поворот до фашизму.

Промовляючи це, він жував сендвіч з біфштексом і запивав його шотландським віскі.

— Твердолобі готують грунт. Я не здивуюсь, якщо одного чудового ранку ми прокинемось і побачимо, що по Пенсільванія-авеню їдуть танки, а на дахах будинків встановлені кулемети.

Цього в тих його статтях, які я читав, не було. Приїздіть у Вашінгтон і ви одержите з першоджерел жахливу, але достовірну інформацію.

Юриста, здавалося, все це не тривожило. Він був лагідний і незворушний, як спритний агент якоїсь торгової фірми.

— Можливо, це не така вже й погана ідея,— сказав він.— Наша преса дуже безвідповідальна. Вона програла нашу війну в Азії. Вона настроює громадськість проти президента, віце-президента, викликає до них зневагу, все більше і більше ускладнює управління країною. Можливо, прихід до влади на кілька років твердолобих, як ви їх називаєте, був би найбільш корисною подією в історії країни за останнє століття.

— Оце так Джек, — вигукнула місіс Коутс. — Справжній фанатик. Голос Пентагону. Якась чортівня, та й годі!

— Якби ви бачили, що проходить через мої руки день у день, ви б не називали це чортівнею.

— Містере Граймс, — вона повернулась до мене з легкою холодною посмішкою на вустах. — Ви не маєте ніякого відношення до цієї вашінгтонської плутанини. Зараз ви представляєте тут щиру, незіпсовану громадськість. Давайте прислухаємось до мудрості мас...

— Евелін, — застережливо проказав Хейл. Я чекав, що він скаже: «Не забувайте, він наш гість». Але він залишив це на розсуд Евелін.

Я поглянув на неї, роздратований її глузуванням, відчуваючи, що вона з якихось не зовсім невинних, одній їй відомих причин перевіряє мене.

— Щирий, незіпсований представник американської громадськості, — сказав я, — вважає, що все це — безглузда балаканина. — Я згадав, як вона, сидячи зі склянкою в руці на краю великого м'якого ліжка в напівосвітленій кімнаті, заявила мені, голому, що всі в Вашінгтоні — актори.— Усі ви — люди несерйозні,— провадив я далі.— І все для вас — просто гра. А для мене, щирого, незіпсованого і т. д. і т. п., це не гра, а життя і смерть, і податки, і багато інших речей, які для вас — щось на зразок змагання за приз. Ви залежите одне від одного у створенні власної думки, як бейсбольна команда залежить від своїх суперників у виборі кольору спортивної форми. Інакше ніхто не зможе зрозуміти, хто ж переможець у даній лізі. Але врешті-решт усі ви граєте в одні ворота.— Я казав і не вірив, що все це виходить з моїх вуст. Ніколи раніше я не знав, що так думаю. — Якщо ви перейдете в іншу команду, ви просто знімете стару форму, одягнете нову і спробуєте набити ціну своїм спортивним здібностям, щоб наступного року попросити надбавки до платні.

— Граймсе, дозвольте поставити вам запитання, — привітно озвався юрист. — Ви голосували під час останніх виборів?

— Так, — відповів я. — Мене обдурили. На перших сторінках газети друкували спортивні репортажі. Я більше не збираюся голосувати. Це заняття не гідне дорослої людини. — Я не сказав їм, що сподіваюся бути під час наступних виборів там, де в мене не буде можливості голосувати.

— Друзі, даруйте мені,— підскочила Евелін Коутс.— Я не знала, що ввела в наше коло доморослого філософа на політичні теми.

— Я не можу бути цілком проти того, що він сказав, — промовив юрист. — Одначе я не розумію, чому погано бути вірним своїй команді. Звичайно, коли вона виграє, — він стиха посміхнувся власному дотепу.

Конгресмен нарешті відірвався від своїх розрахунків. Якщо він і чув що-небудь з нашої дискусії або з будь-яких дискусій за останні десять років, він не виказував цього.

— О'кей,— сказав він.— Тепер усе на своїх місцях. Евелін, ви виграли 355 доларів 30 центів. Містер Граймс виграв 1207 доларів. Усі інші діставайте чекові книжки.

Поки всі з'ясовували, хто скільки винен, чулися звичні жарти на адресу Хейла, який незаконно привів грати нову людину, тобто мене. Евелін Коутс не жартувала. В розмові не було жодних натяків на суперечку, яка щойно сталась.

Я намагався виглядати розв'язно, коли складав чеки в гаманець. На щастя, всі вони були виписані на банк Хейла у Вашінгтоні, і він відразу ж підписався на них, так що в мене не буде ніяких проблем при отриманні грошей.

Ми вийшли всі разом і довго тупцювали, прощаючися з конгресменом і фейлетоністом, які взяли таксі. Потім юрист узяв під руку Евелін, промовивши: «Нам по дорозі, я підвезу вас». Хейл порався в машині, шукаючи сигарети, і якусь мить я стояв сам, спостерігаючи, як вони прямують до автомобільної стоянки. Я ще чув її низький сміх, коли вони зникли зовсім.

Деякий час Хейл їхав мовчки.

— Скільки ще ти збираєшся пробути у Вашінгтоні? — запитав він, коли ми зупинилися перед світлофором.

— Поки отримаю паспорт. Понеділок, вівторок...

— А потім куди?

— Потім подивлюсь на карту. Куди-небудь у Європу.

Коли світло переключили, він різко рвонув машину.

— Боже, як я хотів би поїхати з тобою! Куди завгодно. — Мене вразила напруга, що чулася в його голосі. Він говорив, наче в'язень, що розмовляє з людиною, яку завтра випустять на волю. — Це місто, — видихнув він, — справжнє болото. — Хейл сердито повернув у недозволеному місці, аж шини завищали. — А той нікчемний байстрюк, фальшиво-спокійний Бенсон, що говорить так, ніби жує патоку... Тобі пощастило, що ти не працюєш в урядовій установі...

— Не розумію, про що ти говориш? — Я був по-справжньому спантеличений.

— Якби ти там працював, — я маю на увазі, в урядовій установі, — уже в понеділок на тебе накапали б комусь із твоєї установи, комусь такому, хто сидить над тобою.

— Ти маєш на увазі те, що я говорив про вибори і зміну спортивної форми? Всю ту нісенітницю?— Я намагався приховати нотки недовіри в своєму голосі, хоча дуже серйозно сприймав його слова. — Але ж я нічого особливого не казав. Я жартував, або точніше, наполовину жартував.

— Друже, не жартуй у цьому місті, — похмуро мовив Хейл. — Принаймні з такими хлопцями, як той. Півроку я намагаюся зробити так, щоб він більше не грав з нами, але у нас у всіх кишка тонка. І в мене самого. Ти, можливо, жартував, але він не жартував.

— А я ще хотів — була така мить — хотів сказати, що залишуся до наступної суботи.

— Не роби цього. Тікай звідси. При першій нагоді тікай. Як би мені самому хотілося зробити те саме.

— Не знаю, як це робиться у вашому департаменті, — висловив я припущення, — але хіба ти не можеш попросити, щоб тебе перевели в яке-небудь інше місце?

— Попросити я можу,— мовив Хейл.— Але на цьому все і скінчиться. — Він м'яв у руках сигарету. — Мене вважають на роботі неблагонадійним, тому їм потрібно стежити за мною двадцять чотири години на добу...

— Ти — неблагонадійний? — Як на мене, це було найбезглуздіше з усього, що можна вигадати.

— Я був два роки в Таїланді. Ще надіслав тобі звідти листа. Пам'ятаєш?

— Він до мене не дійшов. Може, тому що я весь час переїжджав.

— Я написав кілька звітів, які затримали у відповідних каналах.— Хейл гірко засміявся.— Каналах! Каналізаційних трубах! Так от, вони ввічливо присадили мене, дали мені чудовий кабінет з прекрасною секретаркою, підвищили платню, і тепер я порпаюся в паперах, вартих тільки того, щоб ними обклеювати стіни. І єдина причина їхнього чуйного ставлення до мене — це мій тесть. Але сигнал був досить чіткий, і я його зрозумів. Будь гарним хлопчиком, або... Боже мій! — він знову засміявся, грубо, уривчасто. Смішно згадати, що колись я святкував здачу екзаменів в закордонне відомство! І все це не має ніякого сенсу — звіти, які я писав... Я сам собі дав під зад — відважний правдолюбець, хоробрий маленький поборник справедливості. Ісусе, там, у тих листках не було нічого такого, про що не писали б після того всі газети. — Він люто зім'яв сигарету в попільниці. — Ми живемо в час Бенсонів, тихеньких отруювачів, які з дитинства знають, що шлях нагору лежить через каналізаційні труби. Я розкажу тобі дещо цікаве — про одне психологічне явище. Хтось мав би описати це в медичному журналі. У мене були дні, коли я постійно відчував у роті присмак г... Я чистив зуби, полоскав горло, просив секретарку ставити мені на стіл вазу з нарцисами — нічого не допомагало...

— Господи,— урвав я його,— мені здавалося, що в тебе все чудово.

— Я добре граю, — стомлено признався Хейл. — Я повинен це робити. Я — першокласний старий брехун. Увесь наш уряд складається з брехунів, там є де попрактикуватися. Щасливий службовець, щасливий чоловік, щасливий зять, щасливий батько двох дітей. О боже, навіщо я все це тобі розповідаю? Думаю, в тебе повно своїх турбот.

— У даний момент — ні, — сказав я. — Але якщо тобі так погано, чому б не облишити все це. Не перейти на іншу роботу?

— Куди? — вигукнув він. — Торгувати краватками?

— Може, щось підвернеться. — Я не натякнув йому, що можна почати з місця нічного портьє у Нью-Йорку. — Візьми відпустку на кілька місяців, зорієнтуйся і...

— І що? — він глузливо гмикнув.— У мене нема й пенні за душею. Ти ж бачив, як ми живемо. Зарплати вистачає тільки на половину витрат. Решту підкидає мій благословенний тесть, його мало не розбив параліч, коли мене вислали з Азії. Ти не уявляєш, що він зробить, якщо я надумаю покинути роботу. Не мине й двох місяців, як він забере до себе жінку й дітей... Ні, забудь про це, забудь, я не знаю, чого це раптом так розчулився. Усе це сучий син Бенсон. Кожного ранку, коли я приходжу на роботу, я бачу його, помноженого на тисячу. Єдине в чорта, що можна зробити — це не грати більше в той покер. Принаймні на одного Бенсона буде менше. — Він тихенько засміявся. — Можливо, якби я сьогодні виграв, я б тепер розповідав тобі, як прекрасно жити в нашому доброму старому Вашінгтоні. — Він їхав усе повільніше й повільніше, ніби не хотів лишатись на самоті і повертатися до свого життя — жінки, дітей, кар'єри, тестя. Я також не поспішав до готелю. Я знав, що доведеться засвітити лампу на нічному столику, дивитися на телефон поруч з нею і долати спокусу зняти трубку й назвати номер Евелін Коутс.

— Дуг, ти можеш зробити мені одну послугу? — спитав він, коли ми під'їхали до готелю.

— Авжеж, — відповів я без особливого ентузіазму. Після розмови в машині у мене не було жодного бажання бути замішаним у життя й проблеми мого давнього приятеля по коледжу Джеремі Хейла.

— Приходь завтра до нас повечеряти, — попросив він, — і як-небудь заговори про лижі. Скажи, що наступного місяця перші два тижні ти збираєшся покататись у Вермонті і запрошуєш мене приєднатися до тебе.

— Не думаю, що на той час я буду в Сполучених Штатах, — висловив я сумнів.

— Це не має ніякого значення, — заперечив Хейл спокійно. — Просто скажи так. Щоб моя дружина могла це почути. У мене буде трохи вільного часу, і я зможу куди-небудь з'їздити.

— Ти хочеш сказати, що повинен відпрошуватись у жінки, якщо хочеш кудись поїхати?..

— Не зовсім так. — Він зітхнув. — Усе набагато складніше. Є одна дівчина...

— Он як?

— У тому й уся річ. — Він ніяково посміхнувся. — Не схоже на мене, правда?

— Чесно кажучи, ні,— підтвердив я.

— Це таки не схоже на мене. Це вперше, відколи я одружився... Я й не думав, що таке може статися. Але воно сталось і зводить мене з розуму. Ми були разом лише кілька разів... власне, кілька хвилин, годину, то там, то там. Як злодії. Це вбиває нас обох. У цьому місті люди пхають носи в чужі справи, як мисливські хорти. Нам треба якийсь час побути разом — по-справжньому разом. Один тільки бог знає, що вчинить мол дружина, якщо хто-небудь розповість їй про все. Я не хотів, щоб усе це сталося, клянусь тобі, але це сталося. Я почуваю себе так, ніби моя голова зараз розколеться на шматки. І не можу порадитись ні з ким у всьому місті. Це все одно, що день у день носити камінь на серці. Я ніколи не думав, що здатний на такі почуття до жінки... Можу сказати, хто це...

Я з жахом чекав. У мене було передчуття, що зараз він назве ім'я Евелін Коутс.

— Це дівчина з моєї роботи, — прошепотів він. — Міс Шварц. Міс Мелані Шварц. Господи, хто тільки вигадав таке ім'я!

— Ім'я тут ні до чого, але я тебе розумію. Вона прекрасна.

— Це навіть не головна з її чеснот. Послухай, Дуг, мені треба з тобою порадитись. Якщо все це триватиме, я не знаю, що вчиню. Нам треба кудись поїхати разом із цього міста... на тиждень, на два тижні, на ніч... Але треба... Я не хочу розлучення. Я одружений уже десять років і не хочу... О чорт, не знаю, навіщо я тебе втягую в це.

— Я прийду завтра на вечерю, — довелося мені пообіцяти.

Хейл не відповів. Але біля готелю, коли я вже виходив з машини, спокійно сказав:

— Чекаю тебе о сьомій.

Піднімаючись ліфтом на свій поверх, я подумав після всього, що Скрантон не такий уже й далекий від Вашінгтона.

Готуючись до сну, я намагався триматись далі від телефона. А потім довго не приходив сон. Мабуть, я таки сподівався на телефонний дзвінок. Але ніхто не подзвонив.

Сам не знаю, чи мене збудив телефон, чи я прокинувся за кілька хвилин до того, як він подзвонив. Мене змучив паскудний, безладний сон, у якому я то переховувався, то тікав через якусь похмуру лісову країну від невідомих і небачених мною переслідувачів, а потім зненацька опинився серед залитих яскравим сонцем зруйнованих будинків. Я був радий, що прокинувся, і з вдячністю потягся до телефона.

Це був Хейл.

— Я не збудив тебе? — запитав він.

— Ні.

— Послухай, — сказав він. — Боюсь, я повинен відмінити запрошення на сьогодні. Дружина каже, ми кудись повинні піти. — його голос звучав розв'язно, без тіні збентеження.

— Дарма, — відповів я, намагаючись приховати відчуття полегшення.

— До речі,— додав він.— Я розмовляв з відомою тобі особою...— Решта фрази потонула в страшному ревищі.

— Що це там реве? — спитав я, згадавши його розповіді про те, що у Вашінгтоні телефонні розмови записують на магнітофонну плівку.

— Це лев ричить, — пояснив Хейл. — Я з дітьми в зоопарку. Хочеш до нас приєднатися?

— Іншим разом, Джеррі, — зрадів я можливості відмовитись. — Я ще в ліжку. — Після вибуху відвертості в машині я не сподівався великого задоволення від споглядання Хейла в ролі дбайливого батька, що присвячує недільний ранок своїм дітям. Я ніколи не був співучасником лицемірних учинків, і тепер мені не хотілося бачити, як дурять дітей.

— Тоді побачимося завтра в моєму кабінеті, — нагадав він. — Не забудь захопити метрику.

— Не забуду,— пообіцяв я і, поклавши трубку, пішов у душ. Але телефон задзвонив знов. Намилений, розпарений, я кинувся до нього, загортаючись у рушник.

— Привіт,— озвався голос із трубки.— Я чекала, скільки могла. — Це була Евелін Коутс. Її голос звучав по телефону на півоктави нижче. — Тепер мені треба піти з дому. Я думала, у тебе з'явиться бажання подзвонити мені вчора ввечері після гри. Або сьогодні вранці. — Її самовпевненість мене дратувала.

— Я не додумався до цього, — збрехав я, відхиляючись назад, щоб вода не капала в ліжко. — До того ж ти, здається, була зайнята.

— Що ти робиш сьогодні? — запитала вона, ігноруючи моє незадоволення.

— В даний момент я приймаю душ. — Намагаючись зберегти свою гідність у двобої з низьким голосом, що насміхався з мене, я відчував себе у невигідному становищі: з голови на спину стікала холодна вода, а очі щипала піна, що сповзала з волосся.

— Невже ти так погано вихований? — засміялася вона. — Вилізти з душа, щоб говорити по телефону? Адже ти знав, що це я?

— Можливо, в мене і майнула така думка.

— Можу я запросити тебе на ленч?

Я вагався, але недовго. Однаково, кращого заняття в цей день у Вашінгтоні не придумаєш.

— Добре, — погодився я.

— Зустрінемось о першій у «Кораблі «Вікторія», — запропонувала вона. — Це на Полінезійській площі у Хілтоні. Там гарно і темно, отже, ти не побачиш кіл у мене під очима після вчорашнього покера.

— О першій, — повторив я і чхнув. Вона зареготала.

— Повертайся в душ і будь гарним хлопчиком, добре розітрися рушником. Не можна поширювати простудні бактерії серед республіканців.

Вішаючи трубку, я чхнув ще раз. До ванної повертався навпомацки, бо мої очі геть заліпило милом. Тепер мені теж більш до вподоби була б темна кімната, бо через те мило очі в мене добру частину дня будуть червоні як у кроля. Тим часом щось мене наштовхувало на думку про те, що, маючи справу з Евелін Коутс, я повинен завжди бути в найкращій формі, і фізичній, і моральній.

— Граймсе, — сказала вона, коли ми, кінчаючи снідати в м'яко освітленій кімнаті, спостерігали, як офіціант-китаєць, чи малаєць, чи таїтянин, доливає гарячого рому в нашу каву, — ви справляєте враження людини, якій є що приховувати.

Вона мене приголомшила цим своїм спостереженням. Досі наша розмова точилася навколо всяких дурниць — їжі, питва (по ній не було помітно, що вона вже тричі хильнула рому), гри в покер минулого вечора (вона зробила комплімент моїм здібностям, і я віддячив їй тим же); навколо деяких верств суспільства у Вашінгтоні, до яких належали наші вчорашні партнери... Одне слово, звичайна чемна балачка» якою добре вихована світська дама може годинами розважати гостя, опікуватися яким її попросив їхній спільний друг. Вона була дуже мило вдягнена — просторий твідовий костюм і гарненька голуба блузка з високим коміром,— її темні коси були гладенько зачесані назад і перев'язані, як у дівчинки, блакитною стрічкою. Я мало говорив, і, хоча мені було дуже цікаво, що їй від мене потрібно, я цього не виказував. Вона не згадувала нашу ніч, і я вирішив не зачіпати першим цієї теми.

— Є що приховувати,— повторила вона, і я зрозумів, що запитання, які я задавав їй тієї першої ночі нашого знайомства, не забуті. Її гострий і підозріливий розум усе зберігав для майбутнього.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, — недбало кинув я. Але в очі їй не подивився.

— Знаєш, — заперечила вона, спостерігаючи, як офіціант ставив перед нами невеличкі кавники, від яких линули пахощі рому, помаранчів і кориці. — Бачу тебе вже втретє, але й досі не знаю: звідки ти приїхав, куди поїдеш, що тут робиш, чим займаєшся взагалі, не знаю навіть, чому ти не подзвонив мені наступного вечора. — Вона відлила кави, стримано всміхнулася. — Ми бачимося втретє протягом тижня, кожний інший за цей час встигав не тільки розповісти всю свою біографію, а й повідомити, як він не може знайти спільної мови з батьком» яка він важлива персона, які купив акції, кого з впливових людей знає, які має прикрощі з дружиною...

— Я неодружений.

— Браво! — вигукнула вона. — Ось і в мене нарешті з'явився факт. Запам'ятай, я не докопуюсь до інформації і зовсім не цікавлюся тобою. Мені просто раптом спало на думку, що ти мусиш щось приховувати. Будь ласка, і не розповідай мені нічого, — вона простягла руку, ніби підтверджуючи жестом своє прохання. — Можливо, виявиться» що ти менш цікава людина, ніж я про тебе думаю. Але якщо ти не проти, я б хотіла дізнатись одну дрібницю.

— Будь ласка. — Навряд чи я міг би говорити менше.

— Ти залишаєшся у Вашінгтоні?

— Ні.

— Джеремі Хейл каже, що ти їдеш за кордон.

— Зрештою так.

— Що це означає?

— Скоро їду. Приблизно через тиждень.

— Ти будеш у Римі?

— Гадаю, що буду.

— Ти можеш зробити мені послугу?

— Якщо зумію.

Вона задумливо поглянула на мене, постукуючи нігтем по дошці столу. Нарешті вона, здається, прийшла до якогось рішення.

— Виконуючи свої обов'язки, — сказала Евелін, — я натрапила на деякі документи, що становлять певний інтерес. І самовільно зробила з них ксерокопії. Ксеро — вашінгтонська таємна зброя. Ніхто не може почувати себе в безпеці, якщо в його кабінеті побувала інша людина. У мене випадково опинилися записи деяких приватних розмов, які можуть бути для мене дуже корисні. І для мого друга — мого дуже доброго друга. Він працював зі мною, і мені хотілось би допомогти йому захистити себе. Він працює в посольстві у Римі. Він має підозру, що всю його кореспонденцію перевіряють — і в посольстві, і вдома. Не дивися так здивовано. Якби ти прожив у цьому місті скільки я... — Вона не закінчила речення. — Тут немає нікого, кому б я справді довіряла. Люди безупинно передають плітки одне про одного, пошта перлюструється, телефонні розмови підслуховуються, на кого потрібно натискають... Гадаю, наш добрий приятель Джеремі Хейл встиг тобі дещо розповісти по секрету.

— Так. Ти вважаєш, мені можна довіритись?

— Думаю, що можна.— її голос звучав твердо, майже погрозливо. — По-перше, ти не повернешся до Вашінгтона. По-друге, якщо ти справді, як мені здається, й сам щось приховуєш... Чи ти це заперечуєш?

— Нехай буде по-твоєму, — ухилився я від ствердної відповіді.

— В даний момент. — Вона кивнула, ласкаво всміхнувшись мені.— Отже, якщо вже тобі й самому є що приховувати, чому б тобі не виконати невеличке таємне доручення твого друга? Тобі доведеться лише пожертвувати яких півгодини часу — і потім мовчати. — Вона полізла рукою у велику шкіряну сумку, що стояла на підлозі під столом, і дістала звідти грубий конверт, заклеєний липкою стрічкою, схожий на ті, в яких перевозять ділові папери. — Ти бачиш, воно не займає багато місця.

— Але я не знаю, коли буду в Римі, — застеріг я. — Можливо, через кілька місяців.

— Дарма, — відказала вона після паузи, і нігтем підштовхнула конверт на півдюйма ближче до мене. Цій жінці важко сказати «ні». — Мене влаштовує будь-який термін до травня.

На конверті не було ні імені, ні адреси. Вона витягла невеличкий золотий олівець і блокнот.

— Ось адреса і телефон мого друга,— сказала Евелін.— Подзвони йому додому. Бажано віддати йому це не в посольстві. Я певна, він тобі сподобається. До того ж він знає всіх у Римі, через нього ти познайомишся з цікавими людьми. Я буду вдячна, якщо після зустрічі з ним ти напишеш мені кілька рядків про те, що справу зроблено.

— Я напишу тобі.

— Ти розумний хлопчик. — Вона підштовхнула конверт ще ближче до мене. — З усього видно, — спокійно додала вона, — що час від часу тобі захочеться побачитись зі мною. Чи я не права?

— Маєш рацію.

— Хто знає, — мовила вона замислено. — Якби я знала, де ти, і в мене було кілька вільних тижнів, може, я об'явилася б де-небудь поблизу...

Це був шантаж чистої води, і ми обоє це знали. Але тут було і щось більше ніж шантаж. Я їхав за кордон з метою загубитися. Я сказав Хенку, що буду іноді йому писати, але то зовсім інша справа. Він не знатиме, де я. Дивлячись на цю загадкову і бажану жінку, що сиділа навпроти, я відчув, що не хочу загубитися зовсім, порвати всі зв'язки з Америкою, не мати нікого в рідній країні, хто міг би зрештою написати мені кілька слів, навіть якщо, це буде просто новорічне поздоровлення або прохання позичити сто доларів.

— Якщо тобі заманеться відкрити це, — вона торкнулася конверта, — і подивитися, що всередині, ти можеш це зробити. Хоча краще було б не чіпати нічого. Гарантую тобі: там немає нічого такого, що могло б хоч трохи тебе зацікавити.

Я взяв конверт і сховав у внутрішню кишеню піджака. Я був прив'язаний до неї, хай навіть тільки спомином про ту єдину ніч, і вона це знала. Але чи прив'язана до мене вона, це вже інше запитання.

— Я не буду його відкривати.

— Я певна, що можу покластись на тебе, Граймсе, — сказала Евелін.

— Коли ми зустрінемось наступного разу, називай мене, будь ласка, Дугласом.

— Гаразд, — погодилась вона. Потім поглянула на годинник. — Якщо ти допив каву, — сказала,— я заплачу, і ми підемо. В мене побачення у Вірджінії.

— А-а, — протягнув я, намагаючись приховати розчарування. — А я думав, що ми проведемо разом весь день.

— Боюсь, сьогодні нічого не вийде, — висловила вона сумнів. — Але якщо тобі самотньо, моя подруга Бренда зараз вільна. Вона казала, ти їй дуже сподобався. Можеш їй подзвонити.

— Можу, — погодився я. Добре, що в залі мало світла. Я був певний, що почервонів як рак. Але мене вразила грубість пропозиції.— Твої коханці завжди стають належністю твоєї квартири? — запитав я.

Вона спокійно, безтурботно поглянула на мене.

— Мені здається, я вже тобі казала, ти мені — не коханець, — відрізала Евелін Коутс і покликала офіціанта.

Я не став дзвонити подрузі Евелін. Через якусь упертість, якої сам не дуже добре розумів, я не хотів давати Евелін Коутс такої втіхи. Після сніданку я просто гуляв по місту. Тепер, коли я бодай у загальних рисах знав, що відбувається поза цими величними колонами, у довгих коридорах та масивних копіях грецьких храмів, я не був у такому захопленні від столиці, як це могло б бути за інших обставин. «Схоже на Рим, — подумав я, — перед навалою готів». Я згадав, що, можливо, ніколи більше не буду голосувати на американських виборах. Ця думка мене не засмутила, але раптом уперше за три роки я відчув себе нестерпно самотнім.

Повернувшись надвечір у готель, я вирішив наступного дня неодмінно виїхати з Вашінгтона. Чим швидше я опинюся за кордоном, тим краще. Складаючи речі, я згадав про лижний клуб, який мені рекомендував Джордж Уейлс. Здається, він називається «Крісті». «Ніякого клопоту з багажем, ніяких турбот із швейцарською митницею, пий, що хочеш і скільки влізе». Я не мав на меті ступити на європейську землю, напившись на дурняка, але можливість, безневинно всміхаючись, проскочити повз швейцарських митників з моїм «вантажем» приваблювала мене досить сильно. Крім того, якщо комусь спаде на думку шукати клерка з готелю «Св. Августін», який утік із ста тисячами доларів, міркував я, останнім місцем, куди така людина схоче звернутися, буде аеропорт, де збираються триста п'ятдесят веселих провінціалів, щоб провести відпустку на європейському сніжку і через три тижні гуртом повернутися у Сполучені Штати.

Я вже збирався закривати другу валізу, коли задзвонив телефон. Я не хотів ні з ким розмовляти і вирішив не брати трубку. Але телефон уперто дзвонив, і зрештою довелось відповісти.

— Я знаю, що ти в себе...— Це була Евелін Коутс.— Я стою внизу, дізналась у портьє, чи ти вдома.

— А як Вірджінія? — запитав я байдужим тоном.

— Розкажу, коли побачимось. Я можу піднятися до тебе? — спитала вона невпевнено.

— Думаю, що можеш, — відказав я.

Вона хихотнула не дуже весело і попросила:

— Не карай мене надто.

Я застібнув комір сорочки, затягнув вузол краватки і одягнув піджак, підготувавшись зустріти її, як годиться.

— Жахливо, — сказала вона, зайшовши в кімнату і озирнувшись навкруг. — Хромована Америка.

Я допоміг їй зняти пальто, бо вона стояла, опустивши руки, ніби чекаючи цього.

— Я не збираюся лишатись тут на все життя.

— Бачу, — відповіла вона, оглядаючи спаковані валізи на моєму ліжку. — Ти збираєшся їхати?

— Думав, що збираюся.

— Ти говориш про це у минулому часі?

— Еге. — Ми вимушено стояли одне навпроти одного.

— А тепер?

— Я не дуже поспішаю. — Мені не хотілося допомогти їй подолати її скутість. — Здається, ти казала, ніби сьогодні будеш зайнята... у Вірджінії.

— Я була там. Але зрозуміла, що мені там не сподобається. Крім того, мені спало на думку, що існує людина, яку я відчайдушно хочу бачити, а ця людина у Вашінгтоні. І ось я тут. — Вона несміливо всміхнулася. — Сподіваюсь, я не вдерлася без дозволу?

— Ні, ні, — запевнив я.

— Ти не збираєшся запросити мене сісти?

— Пробач, будь ласка, — виправив я свою нетактовність. — Звичайно, сідай.

Вона тихенько опустилась на стілець: втілення скромності і грації. Мабуть, у Вірджінії вона гуляла на холодному вітрі, бо щоки її палали.

— Що з тобою сталося? — запитав я, стоячи на відстані від неї.

— Дещо.— Вона була у шкіряних рукавичках, які вдягають за кермом, а тепер зняла їх і кинула на коліна. Її довгі пальці, спритні з паперами, ніжні з чоловіками, тепер виблискували в світлі лампи на столику перед нею. — Я вирішила, що мені не подобається тон, яким я розмовляла з тобою під час сніданку.

— Я чув і гірше, — довелося заспокоїти її.

Вона похитала головою.

— Я поводила себе як справжня жителька Вашінгтона, що на жодну мить не забуває про самооборону. Професіональна деформація мовних навичок. Але немає причин використовувати їх з тобою. Ти — не людина, від якої треба оборонятися. Прошу пробачення.

Я підійшов до неї і поцілував її в голову. Коси пахли свіжим морозним повітрям.

— Тобі нема чого вибачатися. Не такий я красень.

— Я думаю, що саме такий,— заперечила вона.— Ти, звичайно, не дзвонив Бренді.

— Звичайно, ні.

— Треба ж було мені бовкнути таку дурницю.— Вона зітхнула.— Я повинна навчитися залишати свою броню вдома на час уїкендів.— Вона усміхнулася до мене. При світлі лампи її обличчя було молоде і ніжне.— Ти можеш забути все зайве, що я тоді сказала?

— Якщо ти хочеш. Що ще спало тобі на думку у Вірджінії?

— Я подумала, що того єдиного разу, коли ми з тобою кохалися, ми обоє забагато випили.

— Справедливе зауваження.

— Я подумала, як було б добре покохатися тверезими, як скельця. Ти пив що-небудь після ленчу?

— Ні.

— І я — ні, — сказала Евелін, встаючи і обіймаючи мене.

Цього разу вона дозволила мені роздягти себе.

Десь серед ночі вона прошепотіла:

— Завтра ти повинен виїхати з Вашінгтона. Якщо ти залишишся ще на один день, можливо, я ніколи не відпущу тебе. Але не можемо ж ми так зробити, правда?

Коли я прокинувся вранці, вона вже пішла. На столі лежала записка, написана її чітким похилим почерком: «Уїкенд закінчився. Сьогодні вже понеділок. Будь ласка, не сприймай серйозно нічого з того, що казала леді Е.».

Йдучи на службу, вона знову вдягла свою броню. Я зім'яв папірець і жбурнув його в кошик для сміття.

8

Того ж ранку я одержав паспорт. Міс Шварц сказала, що містера Хейла в кабінеті немає, але він дав необхідні вказівки. Я знаю, чому його не виявилось у кабінеті. Просто на кінець уїкенду Хейл прийшов до висновку, що йому буде не зовсім зручно знову побачитись зі мною. Тим більше в присутності міс Шварц. Він не перша людина, що жалкує при денному світлі про свої нічні зізнання.

Міс Шварц, як завжди, була прекрасна і привітна, але Джеремі Хейлу я не заздрив.

Потім я одержав гроші за виграними чеками й купив собі дві легкі, але надійні валізи. Гарні, темно-сині, з червоними замками, вони коштували немало, але мене цікавила не вигода, а надійність. Ще я купив місткий «дипломат» з секретним замком, його можна було покласти б більшу з валіз. Тепер я був цілком споряджений для подорожі, мов Улісс на добре проконопаченому човні, який мчить за вітром до несподіваної небезпеки, що ховається за найближчим мисом.

Продавець запитав мене, яку комбінацію цифр хотів би я набрати на замку.

— Раджу вам, — сказав він, — обрати число, яке щось означає для вас. Тоді ви його не забудете.

— Шість-нуль-два, — не вагаючись назвав я. Це число означало для мене дуже багато, і навряд чи коли-небудь я його забуду.

Близько третьої години я вирушив у напрямку Нью-Йорка з новими валізами в багажнику орендованої машини. Я подзвонив братові і домовився зустрітися з ним завтра о десятій біля мого банку.

Переночував я в мотелі під Трентоном. Я не хотів бути в Нью-Йорку жодної зайвої хвилини.

Розуміючи, що чиню не те, що треба, я подзвонив Евелін. Я не знав, що їй скажу, але хотів почути її голос. Телефон продзвонив не менше десяти разів. На щастя, нікого не було вдома.

Продираючись до банку забитою транспортом Парк-авеню, я був змушений зупинитися перед світлофором на розі вулиці, де стояв «Св. Августін». Коли дали зелене світло, щось штовхнуло мене звернути туди. Я відчув, як у мене по спині побігли мурашки, коли я повільно проминув знайомий вхід і навіть потішив себе думкою зайти всередину і покликати Друсака. Це не була ностальгія. Просто зараз він міг би відповісти мені на деякі запитання. А його гнів трохи розважив би мене цього ранку. Якби було де поставити машину, я зробив би цю дурницю і зайшов. Але вулиця була геть забита, і я поїхав далі.

Коли я підійшов до банку, Хенк уже стовбичив там, змерзлий і нещасний на дикому вітрі в своєму благенькому пальті. Якби я був поліцейський, я б запідозрив його в чомусь, у дрібному злочині або невеличкому шахрайстві, у тому, скажімо, що він, зловживаючи довір'ям якоїсь вдови, намагається продати їй фальшиві коштовності.

Коли він мене побачив, його обличчя проясніло, ніби до того він сумнівався, чи з'явлюсь я взагалі. Він зробив крок мені назустріч, але я не зупинився.

— Зустрінемось на сусідньому розі,— кинув я, минаючи його.— Я там буду через хвилину. — Якби хтось стояв поруч і спеціально спостерігав за нами, навіть такий чоловік навряд чи помітив би, що між нами відбувся контакт. У мене було прикре відчуття, ніби все місто, мов одне велетенське око, стежить за мною.

У сховищі той самий старий, блідіший, ніж будь-коли, взяв у мене ключ, витягнув свій, відчинив сейф і дістав звідти сталеву скриньку. Я відрахував двісті п'ятдесят стодоларових асигнацій і поклав їх у конверт, яким запасся ще у Вашингтоні. Я ставав видатним покупцем таких конвертів і, напевне, сприяв розквітові цієї галузі індустрії.

Хенк чекав мене на розі біля невеличкої кав'ярні, змерзлий ще більше. Він з острахом поглянув на конверт у мене під пахвою, ніби той міг вибухнути в будь-яку мить. Дзеркальне вікно кав'ярні запотіло, але я все-таки бачив, що там майже нікого немає. Жестом звелівши Хенку йти за мною, я ступив у кав'ярню, зайняв столик у кінці залу, поклав на нього конверт і зняв плащ. У кав'ярні було нестерпно гаряче, але Хенк сів, не знімаючи ні пальта, ні старого сірого заплямованого капелюха з обвислими крисами, який незграбно сидів на його голові. Братові очі, сховані за окулярами, що врізалися в перенісся, сльозилися від холоду. Він мав обличчя людини, знищеної пронизливим вітром, змореної роками турбот. Я уявив собі, як темними зимовими ранками стоїть він на платформі, чекаючи поїзда, терплячий, як осел, стомлений ще до початку робочого дня. Мені стало шкода старого, і я насилу міг дочекатися, коли нарешті спекаюсь його.

Хоч би що зі мною сталося, поклав я, але в його роки я не буду так виглядати. Ми все ще не промовили ні слова.

Коли підійшла офіціантка, я замовив чашку кави.

— Мені треба було б випити, — сказав Хенк, але теж узяв каву.

Біля перегородки стояв автомат для розміну монет, трохи далі автоматичний програвач. Я вкинув у шпарину два десятицентовики і наздогад натиснув кнопку. Коли офіціантка повернулася з нашою кавою, музика лунала так голосно, що за сусіднім столиком мене могли б почути, тільки якби я кричав.

Хенк жадібно випив каву. Вона не мала аромату ні рому, ні помаранчів, ні кориці.

— Сьогодні вранці я двічі блював, — не знати навіщо повідомив він.

— Гроші тут.— Я постукав по конверту.

— Дуг, боже мій, — вирвалось у Хенка.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, в усякому разі, тепер це — твоє. Я піду перший. Зачекай десять хвилин, потім теж можеш іти. — Я не хотів, щоб він побачив мою машину і запам'ятав номер. Нічого цього я не обмірковував наперед, і не знаю, чи воно взагалі було потрібно, але обережність ставала моєю другою натурою.

— Ти ніколи не будеш шкодувати, — сказав Хенк.

— Не буду, — потвердив я.

Зім'ятим носовичком він утер очі, які все ще сльозилися.

— Коли я сказав тим хлопцям, що цього тижня прийду з грошима, — мовив він, — вони мало не здуріли від радощів. Ми збираємось укласти угоду. Вони не проти.— Він розстебнув пальто і з-під старого сірого шарфа, що висів у нього на шиї, немов мертва гадюка, витягнув ручку і маленький блокнот. — Я напишу розписку.

— Не треба, — заперечив я. — Ти знаєш, що я дав тобі гроші, і я це знаю.

Хенк і сам ніколи не брав з мене ніяких розписок.

— Протягом року ти, Дуг, станеш багатою людиною,— пообіцяв він.

— Гаразд, — погодився я, подумавши, що його витівка була безнадійною. — Тільки я не хочу ніяких паперів. Нічого. Думаю, ти, як бухгалтер, зможеш правильно розподілити прибутки без будь-яких записів.— Я згадав, що говорила Евелін про копірувальні машини, і в мене були підстави думати, що і в Скрантоні вони є.

— Звичайно, зможу, — засумував він, бо вибрав собі не ту професію, а тепер уже пізно щось міняти.

— Я не хочу, щоб мене розшукувало податкове управління.

— Розумію, — сказав він. — Не можу сказати, що мені це подобається, але я тебе розумію.— Він похмуро кивнув головою.— Ніколи в світі я б не подумав, що ти...

— Досить про це, Хенку,— зупинив його я.

Перша платівка закінчилась неймовірним акордом, і голос офіціантки, яка давала замовлення касиру, в тиші пролунав неприродно голосно.

— Яєчню з беконом.

Я зробив ще один ковток і встав, лишивши конверт на столі. Одягнувся.

— Я буду дзвонити тобі. При нагоді.

Хенк змучено посміхнувся мені, забираючи конверт.

— Бережи себе, хлопчику,— сказав.

— Ти теж,— я торкнув його за плече і вийшов на мороз.

Наступний літак вирушав у Європу тільки в четвер о сьомій вечора.

У вівторок о пів на третю дня я залишив у сталевій скриньці сто доларів і вийшов з банку, маючи в новому вашінгтонському «дипломаті» сімдесят дві тисячі дев'ятсост доларів. З конвертами було покінчено. Навіть самому собі я не міг пояснити, чому я лишив ті сто доларів. Забобон? Сподівання, що одного дня я сюди повернуся? В усякому випадку, я заплатив за користування сейфом на рік уперед.

Цього разу я зупинився в «Уолдорф-Асторії». Той, хто може розшукувати мене, певно, вирішив, що я вже поїхав звідси. Я повернувся до свого номера, відкрив «дипломат», взяв звідти три тисячі доларів і поклав у свій новий гаманець із котикової шкіри. В ньому було досить місця і для паспорта, і для квитка на всю подорож. У конторі лижного клубу «Крісті» на Сорок сьомій авеню, куди я пішов після зустрічі з Хенком, я звернувся до міс Менсфілд, приятельки Уейлсів, яка заповнила мою членську картку, автоматично поставивши потрібну дату. Вона сказала, що я прийшов дуже вчасно, бо саме того ранку двоє чоловіків відмовились від квитків. Я недбало запитав, чи не їдуть Уейлси. Вона переглянула список і на мою радість сказала, що їх немає. У мене ще лишалася чимала частина грошей, виграних на перегонах і в покер. Навіть якби в мене не було «дипломата» з його вмістом, то після всіх витрат на оренду машини й готелі у Вашінгтоні і Скрантоні у мене все ще було більше грошей, ніж я будь-коли в житті водночас тримав у руках. Беручи номер в «Уолдорфі», я навіть не поцікавився, скільки він мені коштуватиме. Приємно було усвідомити це.

У графі «Місце проживання» я записав адресу Евелін Коутс. Тепер, коли я з усіма розпрощався, мої жарти стосувалися тільки мене одного.

Протягом останніх днів я майже не мав нагоди з когось посміятися. Вашінгтон змусив мене стати розсудливішим. Якщо багатство приносить щастя,— адже так усі вважають,— я в цій справі поки що був новачком. У моєму новому становищі в мене був небагатий вибір партнерів — Хейл з його невдалою кар'єрою і любовною пригодою, що коштує йому стільки нервів, Евелін Коутс з комплексом самозахисту, мій бідний брат.

Я вирішив, що в Європі пошукаю людей, які живуть без проблем. Старий континент завжди був місцем, куди тікали багаті американці. Тепер я зараховував і себе до цього класу. Я залюбки дозволю всякому, хто встиг мене обскакати, давати мені уроки з солодкої науки безтурботності. Буду орієнтуватися на вдоволені обличчя.

Проте в середу я весь вечір просидів у номері, дивлячись телевізор. Не було сенсу ризикувати в останню ніч на американській землі.

На прощання я залишив сто п'ятдесят доларів букмекеру «Св. Августіна» з запискою: «Вибачаюся, що примусив вас чекати на ваші гроші» і підписався. Тепер принаймні буде в Америці людина, яка підтвердить мою репутацію чесного чоловіка. Виходячи з готелю, я відіслав записку.

В аеропорт я приїхав заздалегідь на таксі. Портфель з грошима лежав у великій темно-синій валізі, яка мала замок із секретом. Поки ми будемо перетинати Атлантику, мені доведеться розлучитися з грошима, але нічого не вдієш. Я знав, що, через загрозу викрадення літаків, кожного пасажира обшукують, а його ручний багаж перевіряють. Мені було б якось, м'яко кажучи, незручно пояснювати озброєному митнику, навіщо я беру з собою в гори на три тижні відпустки сімдесят з гаком тисяч доларів.

Уейлс казав правду щодо ваги багажу. Черговий навіть не поглянув на терези, коли там опинилися мої валізи.

— Ви не взяли ні лиж, ні черевиків? — поцікавився він натомість.

— Ні,— зізнався я.— Збираюся купити все в Європі.

— Беріть «росіньйоль» — порадив він.— Я чув, це дуже гарні лижі.— Сидячи на відправці пасажирів в аеропорту Кеннеді, він набував досвіду експерта з лижного спорядження.

Я показав йому паспорт, він проглянув декларацію, дав мені посадочний талон, і на цьому всі формальності скінчилися.

— Щасливого відпочинку,— побажав він.— Як би я хотів поїхати з вами.

Деякі пасажири почали вже святкувати свою відпустку, були пожвавлені, обіймалися й гукали одне одного, вистукували лижами об підлогу.

Я приїхав раніше і мав час піти до ресторану випити кухоль пива з сендвічем. Пообідати мені не пощастило, отже, я був голодний, а чекати, коли нас нагодують у літаку, було занадто довго.

За столом я переглянув вечірні газети. Вранці у Гарлемі вбито поліцейського. «Рейнджерси» виграли черговий хокейний матч. Якийсь суддя виступив проти показу порнографічних фільмів. Видавці газети явно були не на боці президента. Точаться розмови про його відставку. Люди, які займали високі пости в Білому домі, опинилися у в'язниці. Конверт, що його дала мені Евелін Коутс, лежав у меншій валізі на борту літака. Цікаво, може, і я, виконавши доручення, сприятиму чиємусь ув'язненню або, навпаки, звільненню? Ох, ця Америка! Я згадав свою поїздку у Вашінгтон.

Неподалік від мене на стіні висів телефон. Раптом у мене з'явилося непереборне бажання поговорити з ким-небудь, почути ще раз знайомий голос, перші ніж я поїду з батьківщини. Я підійшов до телефону, зняв трубку і ще раз набрав номер Евелін Коутс. І знову ніхто не відповів. Евелін належала до тих жінок, яких не можна знайти в потрібний для вас час. Я поклав трубку і вже збирався повернутись до свого столу, де на мене чекав недоїдений сендвіч, коли раптом зупинився. Я згадав, як проїжджаючи повз готель «Св. Августін», мало не зайшов туди. Зараз мені вже ніщо не загрожувало. Через сорок хвилин я буду в міжнародному літаку. Я сунув монетку в автомат і накрутив номер.

Як завжди, телефон довго дзвонив, перш ніж почувся Кларин голос.

— Готель «Св. Августін»,— озвалась нарешті вона. Їй завжди щастило вкласти в це коротеньке речення своє невдоволення і роздратування цілим світом.

— З'єднайте мене, будь ласка, з містером Друсаком,— попросив я.

— Містере Граймс! — пронизливо скрикнула вона, упізнавши мене по голосу.

— Прошу з'єднати мене з містером Друсаком,— повторив я, вдаючи, ніби не почув або не зрозумів її.

— Містере Граймс,— не вгавала вона,— де ви зараз?

— Міс, з'єднайте мене, будь ласка, з містером Друсаком. Він у себе?

— Він у лікарні, містере Граймс,— сказала нарешті вона.— Двоє сіли до нього в машину і вдарили його по голові пістолетом. Зараз він непритомний. Підозрюють, що у нього тріщина в черепі і...

Я повісив трубку, повернувся до столика і доїв свій сендвіч.

Засвітилося табло «Не курити. Застебнути ремені», і літак почав знижуватись у промінні вранішнього сонця. Вдалині уже виблискували засніжені вершини Альп, але «Боїнг-747» пірнув у сірий туман, що лежав над аеропортом Клотен.

Мій сусіда — кремезний чоловік — голосно хропів. За моїми підрахунками між восьмою і дванадцятою ночі, коли мені вже набридло лічити, він випив одинадцять чарок віскі. Його дружина, що сиділа по той бік проходу, відкрила власний рахунок — на кожні дві чарки свого чоловіка вона відповідала однією. Вони сказали мені, що хотіли б устигнути на ранковий поїзд від Цюріха до Санкт-Моріца і сподівалися ще сьогодні бодай один раз з'їхати на лижах з Корвача. Шкода, що я не побачу їхнього першого спуску.

Відпочити під час перельоту мені не пощастило. Пасажири були членами одного лижного клубу, і більшість з них літали разом щозими, тому в літаку весь час стояв радісний гамір, підохочуваний дружньою пиятикою. Молоді тут не було. Майже всі були одного віку — тридцять п'ять — сорок років; чоловіки належали до тієї соціальної групи, що ухильно називають себе службовцями, жіноча половина — ретельно зачесані хатні господарки, яким дорікатимуть, якщо вони не питимуть нарівні з чоловіками. Легко було уявити собі, що деякі з подружніх пар на уїкенд міняються партнерами. Якщо мої здогади були правильні, середній заробіток пасажирів становив приблизно тридцять п'ять тисяч доларів на рік, а їхні діти мали кругленькі страховки від дідусів і бабусь, передбачливо покладені таким чином, щоб уникнути сплати податків.

Якщо тут і були пасажири, які спокійно читали або милувалися через вікно зорями і настанням світанку, вони сиділи десь в іншій частині літака. Бувши тверезим, я з огидою спостерігав за галасливим п'яним товариством. «У країні з суворішими законами, ніж в Америці, — подумав я,— їм не дозволили б у такому стані виїздити за кордон». Мені стало сумно від думки про те, що, якби мій брат був тут, на літаку, він позаздрив би цим людям.

У салоні було занадто тепло, але я не міг зняти піджак, бо в ньому лежав гаманець з грошима і паспортом, а для кишені у штанях він був завеликий.

Сіли ми дуже м'яко, і я на хвилину позаздрив людям, які керують цими чудовими машинами, впевнено сидячи за панелями управління. Для них мав значення сам переліт, а не вартість вантажу. Я покинув літак один з перших і в будинок аеровокзалу зайшов через вхід для пасажирів, яких не треба було перевіряти. На щастя, обидві мої валізи, більша і менша, з'явилися відразу ж після мене. Я схопив один з багажних візків, жбурнув на нього валізи і покотив їх через митницю. Ніхто навіть не зупинив мене. Я побачив, що швейцарці справді дуже терпимо ставляться до заможних гостей своєї країни.

Я сів у таксі, що чекало біля виходу, і сказав:

— Готель «Савой», будь ласка. — Я чув, що це гарний готель, розташований у центрі міста.

Швейцарських грошей у мене не було, але таксист, коли ми приїхали, погодився взяти дві десятидоларові банкноти. Це було на кілька доларів більше, ніж я мав заплатити у франках, але я не став сперечатись.

Поки портьє реєстрував мене, я запитав у нього назву і телефон найближчого приватного банку. Як більшість американців мого віку, я мав досить туманне уявлення про швейцарські банки, але завдяки газетам і журналам був твердо переконаний, що тут можна надійно заховати гроші. Клерк негайно написав назву і телефон, ніби всі американці, яких він обслуговував, перш за все ставили саме це питання.

Другий клерк провів мене у номер. Він був зручний, просторий і такий чистий, яким, на моє уявлення, і має бути швейцарський готель.

Чекаючи, поки принесуть мої речі, я зняв трубку і назвав телефоністці номер банку. Було пів на десяту за швейцарським і, отже, пів на п'яту ранку за нью-йоркським часом, але я не почував себе втомленим, дарма що зовсім не спав у літаку.

Голос у телефоні сказав щось німецькою мовою.

— Ви говорите по-англійському? — спитав я, вперше у своєму житті жалкуючи, що моя освіта не дозволяє мені сказати «Доброго ранку» жодною мовою, крім рідної.

— Так, — відповіла жінка. — З ким ви бажаєте поговорити?

— Я хотів би домовитись про відкриття рахунку у вашому банку.

— Зачекайте, будь ласка, одну хвилинку, — попередила вона, і майже відразу озвався чоловічий голос:

— Доктор Хаузер. Доброго ранку.

Он як! У Швейцарії справу з грошима мають доктори. А чому б і ні? Адже гроші — це і хвороба, і ліки.

Я назвав доктору своє ім'я і ще раз пояснив, що хотів би відкрити рахунок у банку. Хаузер відповів, що чекатиме на мене о пів на одинадцяту.

У двері постукали, це принесли мої речі. Я вибачився перед носильником, що не маю швейцарських грошей на чайові, але він тільки всміхнувся, подякував і вийшов. Я відчув, що Швейцарія починає мені подобатись.

Потім я набрав потрібну комбінацію на замку і потягнув за ручку, щоб відчинити більшу валізу. Але в мене нічого не вийшло. Я спробував ще раз. Замок не відмикався. Ще одна спроба — і знов, ніякого наслідку. Я був певний, що набираю все правильно. Я взяв меншу валізу, на якій була та сама комбінація, повернув ручку і потягнув за кришку. Вона відразу відчинилася.

— Прокляття, — вилаявся я, стримуючи дихання. Очевидно, під час польоту другу валізу штовхнуло, і в замку щось зламалося. У мене не було нічого під руками, чим я міг би зламати замок. Я не хотів, щоб це робив хтось інший, тому пішов до портьє і попросив у нього викрутку. У кишеньковому словнику портьє слова «викрутка» не було, але за допомогою моїх виразних жестів, він нарешті зрозумів, що мені потрібно. Сказав щось по-німецькому своєму помічникові, і через кілька хвилин той з'явився з викруткою.

— Якщо потрібно,— запропонував портьє,— він піде з вами.

— Дякую, не треба, — відповів я і повернувся до кімнати.

Протягом п'яти хвилин, я дряпав і нівечив замок, а водночас і оплакував свою гарну новеньку валізу. Якщо це ще можливо, я вставлю в неї новий замок.

Нарешті кришка відчинилася. Зверху лежала спортивна куртка ядучого кольору. Ніколи в житті у мене не було таких курток.

Я взяв в аеропорту не свою валізу. Дуже схожу на мою, таку саму завбільшки, такого ж кольору і з тими самими застібками. Я висварив крізь зуби американську поточну систему виробництва і продажу товарів, коли все виготовляється мільйонними тиражами, і відпустив кришку. Вона впала на місце, клацнувши замком. Дбати про чиїсь речі я не збирався. Погано тільки, що я зламав замок. Я знову пішов до портьє, повернув йому викрутку, пояснив, що в мене сталось і попросив подзвонити в аеропорт, щоб запитати, може, хтось із пасажирів сповістив, що сталася помилка і я зможу забрати свою валізу.

— У вас лишилися талони на валізи? — запитав портьє.

Він поблажливо спостерігав, як я порпаюсь в своїх кишенях.

— Такі випадки трапляються,— зауважив він.— Завжди треба це мати на увазі. Коли мені доводиться кудись їхати, я завжди наклеюю на свої речі великі яскраві етикетки зі своїми ініціалами.

— Гарна ідея,— погодився я.— Треба запам'ятати на майбутнє.— Талонів у мене не було. Мабуть, я викинув їх, коли вийшов з митниці, вирішивши, що вони мені більше не знадобляться.— Подзвоніть, будь ласка, негайно. Я не знаю німецької і...

— Зараз подзвоню.— Він узяв трубку і назвав номер.

Через п'ять хвилин, після жвавої розмови на швейцарському варіанті німецької мови, що перебивалася довгими паузами, під час яких портьє голосно тарабанив пальцями по столу, він поклав трубку.

— Ніхто не зголошувався,— повідомив він.— Якщо будуть якісь новини, вони вам зателефонують. Коли пасажир, який узяв вашу валізу, приїде в готель і розпакує речі, він одразу ж помітить помилку і подзвонить в аеропорт.

— Дякую,— сказав я.

— Нема за що,— кивнув він. Я пішов до свого номера.

«Коли пасажир приїде в готель і розпакує речі», сказав портьє. Я чув деякі розмови в літаку. В Європі, мабуть, п'ять лижних курортів, і з того, що я чув, моя валіза може бути зараз в дорозі або в Давос, або в Шамоні, або в Церматт, або в Лех, або... Я в розпачі покрутив головою. Хоч би хто взяв мою валізу, він може взагалі не відчинити її до завтра. А коли спробує, мабуть, зробить те ж саме, що і я — зламає замок. І, певно, не буде такий перебірливий, як я, побачивши чужі речі.

Я розкрив валізу і подивився на яскраву куртку. В мене було передчуття, що я матиму багато клопоту з людиною, яка носить такі речі.

Я з тріском захлопнув валізу. Потім підійшов до телефону і назвав номер банку. Коли мені відповіли, знову попросив д-ра Хаузера. Він ввічливо вислухав мої пояснення стосовно того, що я не зможу сьогодні зайти. Фахівець з найбільш гарячих проблем міжнародної валюти, він за будь-яких обставин залишався спокійним. Я сказав, що, можливо, перенесу наше побачення на завтра.

— Я буду в банку цілий день,— відповів він.

Після розмови я довго сидів, утупившись у телефон. Мені нічого було робити, тільки чекати.

Таке трапляється, як сказав портьє, завжди треба бути напоготові.

Він трохи запізнився зі своїми порадами.

9

Протягом наступних двох днів я разів десять примусив портьє дзвонити в аеропорт. Відповідь була одна й та сама: до них ніхто не звертався. Ніхто із членів лижного клубу не повідомив про помилку.

Крокуючи взад і вперед по похмурій кімнаті, з нервами, напнутими, як гітарні струни, я згадував стару приказку — біда іде й іншу за собою веде. Спочатку Ферріс на підлозі, потім Друсак у лікарні, тепер — це. Ну чому я не був обережніший? Я завжди був людиною забобонною, треба було і цього разу пам'ятати про прикмети. Номер у готелі, який в перший момент видався мені таким затишним, тепер тільки посилював мій відчай, тому я подовгу навмання блукав містом, сподіваючись, що, втомившись, зможу заснути вночі. Цюріхська погода узимку аж ніяк не сприяє доброму настрою. Навіть озеро під свинцевим небом виглядало так, ніби до цього його віками переховували в підвалі.

На другий день я визнав свою поразку і розпакував валізу, яку привіз з аеропорту Клотен. Там не було нічого такого, що могло б допомогти розшукати її власника: ні блокнотів з адресами, ні чекових книжок, взагалі ніяких книжок з іменем чи без імені власника на титульному аркуші, ні фотографій, підписаних чи непідписаних, ні монограм на речах. Цей чоловік був, мабуть, надзвичайно міцного здоров'я — у несесері не було пляшечок з ліками, на яких могло б бути прізвище,— тільки зубна щітка, зубна паста, безпечна бритва, аспірин, тальк, який вживається після гоління, і флакон одеколону.

Я спітнів. Перед очима знов виникла шістсот друга кімната. Невже мене завжди будуть переслідувати привиди, котрі на якусь мить непомітно входять у моє життя, міняють його і потім зникають, назавжди залишаючись невпізнанними?

Згадуючи прочитані мною детективи, я став шукати на піджаках клеймо шевця. Одяг був досить елегантний, його шили на одній з відомих фабрик, які постачали свої вироби в усі кінці Сполучених Штатів. На деяких сорочках стояли штампи пральні. Мабуть, ФБР через певний час змогло б знайти кінці, але я не бачив можливостей звернутися по допомогу до цієї організації.

Серед речей було кілька пар лижних штанів малинового кольору і лимонно-жовта нейлонова куртка. Що можна чекати від людини, яка виглядає на снігових схилах, мов прапор якоїсь маленької тропічної країни?

Ці туалети добре пасували до вовняної куртки, що лежала зверху. Тепер я придивлятимусь до кожної яскравої плями, що спускатиметься з гір.

Але одна ниточка, якщо її тільки можна так назвати, все-таки була. Разом з двома костюмами, фланелевими штанями і вовняною курткою у валізі лежав смокінг. Це означало, що його господар хоча б частину часу намірявся провести в такому місці, де люди перевдягаються до вечері. З таких місць, я знав тільки про готель «Палас» у Санкт-Моріці, але, можливо, існували й десятки інших. Крім того, смокінг міг означати, що він збирався поїхати ще в Париж або Лондон, або ще в якесь місто, де вечірній одяг може знадобитися. Але ж Європа така велика!

Потім мені спало на думку подзвонити в контору лижного клубу в Нью-Йорку, пояснити, що сталася невеличка помилка, і попросити список пасажирів мого літака з домашніми адресами. Якийсь час я розважав себе, уявляючи, як кожному з 300 пасажирів я буду описувати все, що зі мною трапилось, питати, чи не сталося такого ж з ними, бо мене їсть нетерплячка повернути валізу її справжньому власнику. Через кілька хвилин я остаточно зрозумів, наскільки безнадійний цей замір. Прочекавши два дні, я переконався, що людина, яка взяла мою валізу, зовсім не збирається з'являтися на обрії.

Намагаючись уявити собі, як виглядає злодій (тепер я називав його саме так), я поміряв на себе дещо з його одягу. Спробував одну з сорочок. Комірець був якраз на мене. Мій розмір — шістнадцять з половиною дюймів по шиї. Рукави були трохи закороткі. Може, взяти сантиметр і, вигадавши якусь імовірну причину, обміряти шиї й руки у всіх американців, що зараз перебувають у Європі? Я знайшов у валізі ще дві пари гарних черевиків, одні чорні, другі коричневі десятого розміру фірми «Уайтхаус енд Гарді», яка має свої магазини майже в кожному місті Сполучених Штатів. Я поміряв черевики. Вони сиділи на мені, як влиті. Цієї зими я не промочу ноги.

Вовняна куртка теж мені підходила, — щоправда, вона була заширока в поясі, але я міг спокійно її носити. Той чоловік не мав черевця, властивого людям середнього віку, але не треба забувати, що бій був спортсмен, і тому, незалежно від свого віку, був у добрій формі. Штани були мені теж короткі. Отже, він трохи нижчий за мене, приблизно п'яти футів десяти-одинадцяти дюймів заввишки. Що ж, принаймні мені не доведеться витрачати час на переслідування велетня, череваня або ліліпута.

Я сподівався, що злодію, як і мені, приблизно тридцять років, і що він одягне мої речі, які уже, без сумніву, знайшов у валізі, хоча вони теж не дуже добре на ньому сидітимуть. Я був певен, що впізнаю свій костюм, якщо помічу його на комусь. Це була спроба порятуватися, хапаючись за соломинку: з сімдесятьма тисячами доларів у кишені він, можливо, саме стоїть перед одним з найкращих кравців Європи. У мене; було, Мабуть, таке саме відчуття, яке переживає чоловік, знаючи, що його прекрасна дружина лежить зараз у ліжку з кимось іншим. З болем я відчув, що одружився з певною кількістю стодоларових банкнот. Це було нерозумно з мого боку. Хоч би як усе повернулося, тепер я значно багатіший, ніж два тижні тому. Але нічого не вдієш. Я втратив здатність бути розсудливим.

Тим часом у мене ще лишалося близько п'яти тисяч доларів. Цих грошей повинно вистачити, щоб знайти людину, яка носить сорочки, розмір комірця яких шістнадцять з половиною дюймів, має руки завдовжки тридцять чотири дюйми, десятий розмір взуття і не збирається повертати сімдесят тисяч доларів, які, майже буквально, звалилися на неї з неба.

Спаковуючи валізу, я подумав: «Що ж, принаймні одна втіха — мені не треба буде витрачати гроші на новий гардероб замість втраченого. Бог дав, бог узяв. Не знаю, що б я робив, якби в валізі були дамські туалети».

Я заплатив за готель, доїхав на таксі до вокзалу й купив квиток першого класу до Санкт-Моріца. Під час польоту з Нью-Йорка я спілкувався тільки з однією парою, що летіла кататися з Корвача. Вони не сказали ні свого прізвища, ні де збираються зупинитись» Я знав, що шанси дістати від них якусь корисну інформацію, — якщо я їх ще розшукаю,— були мізерними. Але треба було з чогось починати. Цюріх мене більше не приваблював. Обидва дні, що я там пробув, ішов дощ.

У Курі, що на півдорозі від Цюріха, мені треба було перейти на вузькоколійну залізницю, яка веде вгору до Енгандінського національного парку. Я зайшов у вагон першого класу, знайшов вільне купе, зняв плащ і поставив свої валізи в ящик під сидінням.

Атмосфера в цьому поїзді помітно відрізнялася від спокою і діловитості цюріхського експреса, де поважні череваті типи читали фінансові сторінки «Цюріхер цайтунг». В іграшкових на вигляд вагончиках, що котилися до альпійських курортів, було багато молоді, вдягненої переважно у спортивний одяг, і гарних вишуканих жінок у дорогому хутрі з відповідним ескортом. Тут панував дух веселого відпочинку, який я не мав настрою розділяти. Я відчував себе скривдженим, хотів лишитися наодинці зі своїми думками, і мріяв, щоб ніхто не турбував мене в моєму купе. Тому й зробив недемократичний жест — зачинив двері, щоб ніяка компанія не могла увірватись до мене. Але перед самим відходом поїзда якийсь чоловік штовхнув двері і чемно запитав по-англійському:

— Вибачте, сер, ці місця зайняті?

— Не думаю, — відповів я якомога непривітніше.

— Люба,— покликав чоловік когось із коридора.— Іди сюди.— В купе ввійшла гарненька блондиночка в леопардовій шубі і такому ж капелюшку, значно молодша від свого супутника. Я з жалем подумав про бідолашних тварин, яким погрожує повне винищення. В руках вона мала гарненьку шкіряну шкатулку для коштовностей. Від неї війнуло мускусними парфумами. На руці жінки біля обручки красувався великий діамантовий перстень. Якби світ був справедливіше влаштований, зараз у радіусі десяти кварталів від вокзалу мав би відбутися бунт носильників та інших робітників. Але в Швейцарії таке неможливе.

У чоловіка не було ніякого багажу, лише кілька журналів і номер «Інтернейшнл геральд трібюн» під пахвою. Він кинув газету і журнали на сидіння проти мене і допоміг жінці зняти шубу. Вішаючи її, жінка випадково зачепила полою моє обличчя, і я знову вдихнув сильний запах парфумів.

— О,— защебетала жінка,— вибачте, будь ласка.

Я похмуро посміхнувся, стримуючись, щоб не почухати ніс.

— Це навіть приємно,— відважив я комплімент.

Винагородою була її посмішка.

Чоловік зняв замшеве пальто і зелений тірольський капелюх з маленькою пір'їнкою збоку, залишивши на шиї фуляровий шарф. Умостившись, він дістав коробку з сигарами.

— Білле,— ображено мовила жінка.

— Я на відпочинку, люба. Дозволь мені порозкошувати. — Білл відкрив коробку.

— Ви не проти, якщо мій чоловік закурить? — спитала жінка.

— Звичайно, ні.

Чоловік простягнув мені сигари.

— Дозвольте запропонувати?

— Дякую. Я не курю, — збрехав я.

Він дістав маленький блискучий ножичок і обрізав кінчик сигари. У нього були грубі, наманікюрені пальці, які цілком пасували до його червоного м'ясистого обличчя з невеличкими синіми очицями і важким підборіддям. Я б не хотів працювати у нього або бути його сином, йому було за сорок.

— Справжня «Гавана»,— повідомив він.— Удома її майже не знайдеш. А швейцарці, хвала господу, додержують нейтралітет щодо Кастро. — Він запалив від тоненької золотої запальнички і відкинувся назад, з насолодою попахкуючи сигарою. Я похмуро дивився у вікно на засніжені простори. Я теж думав, що їду відпочивати.

Поїзд ускочив у тунель, і в купе запала цілковита темрява. Мені схотілося, щоб цей тунель ніколи не кінчався. Відчуваючи жаль до самого себе, я згадав ночі в «Св. Августіні» і подумав, що темрява — частина мене самого.

Коли ми вискочили з тунелю, то опинилися на яскравому сонячному світлі. Ми вибралися з сірої хмари; що висіла над швейцарською долиною. Сонце було чимось нестерпним для мене. Чоловік навпроти мене дрімав, загасивши сигару й закинувши назад голову. Його дружина захоплено переглядала комікси у газеті. Вираз її обличчя з напіврозкритими вустами і по-дитячому сяючими очима Під леопардовим капелюшком був доволі визивний. То це і є те, що мали купити для мене гроші?

Вона відчула, що я її розглядаю, підвела очі і кокетливо захихотіла.

— Ніколи не вгадаю, що станеться далі в цих коміксах. Я завжди боюся, що в наступному номері Кірбі уб'ють.

Я безглуздо посміхнувся, глянувши на діамант у неї на пальці, зароблений,— я не сумнівався,— чесним подружнім життям.

— Я десь уже бачила вас, — сказала вона. — Правда?

— Можливо,— відповів я стримано.

— Ви прилетіли літаком у вівторок вночі? Літаком лижного клубу?

— Так.

— Я була певна, що бачила вас раніше.

Чоловік тихенько застогнав, збуджений нашими голосами. Прокидаючись, він поглянув на мене з неприхованою ворожістю, яка, очевидно, була його звичним і постійним станом, і ще довго дивився на мене здивовано, перше ніж повернувся до нормального спілкування.

— Білле,— звернулася до нього жінка,— цей джентльмен летів з нами на одному літаку.— Вона сказала це так, ніби для всіх це повинно було бути величезною втіхою.

— Он як?

— Я вважаю, що це справжня удача — подорожувати разом з американцями, — заявила жінка. — Мова і все таке інше. Європейці примушують нас почувати себе маріонетками. Я думаю, за це варто випити. — Вона відчинила свою шкатулку, яка стояла на сидінні біля неї, і дістала невелику елегантну срібну фляжку. На кришці були насунуті одна на одну три чарочки. Вона зняла їх, дала одну своєму чоловікові, одну — мені, одну лишила для себе. — Сподіваюся, коньяк вам смакує,— мовила вона, обережно розливаючи рідину. У мене тремтіли руки, і кілька крапель коньяка вилилось — О, перепрошую, — вибачилася вона.

— Дарма, — заспокоїв я її. Моя рука затремтіла через те, що чоловік зняв нарешті свій шарф, і я побачив, що у нього темно-червона вовняна краватка. Та сама чи точно така, яку я запакував у свою валізу. Він закинув ногу на ногу, і я подивився на його черевики. Вони були не дуже нові, коричневі, на широких підборах і гумовій підошві. Саме такі черевики були серед моїх речей.

— Вип'ємо за того, хто перший у цьому році зламає ногу, — сказав чоловік, піднімаючи хромовану чарку. Він хрипко засміявся. Я був впевнений, що він ніколи нічого не ламав. Він був з тих людей, які ніколи в своєму житті не хворіли і брали з собою в подорож тільки трохи аспірину.

— Ви знаєте, як треба подорожувати, — проказав я, з перебільшеним захопленням киваючи головою.

— Готуйся до чужих країв, — утрутився чоловік. — Це наше гасло. Слухайте... — він простягнув руку. — Мене звуть Вілл. Вілл Слоун. А ця маленька леді — Флора.

Я потиснув йому руку і назвався. Його рука була міцна і холодна. Маленька леді (я підрахував, що вона важить приблизно сто двадцять п'ять фунтів) чарівно всміхнулась і налила нам ще коньяку.

У Санкт-Моріц ми приїхали дружною трійцею. Я дізнався, що живуть вони в Грінвічі, штат Коннектікут, що містер Слоун пристрасний гравець у гольф, що він має справу з будівництвом, що він сам коваль власного щастя, що Флора, як я і здогадався, не перша його дружина, що в Дірфілді у нього є син, який, слава богу, не відпускає довгих патлів, що сам він голосував за Ніксона, що Уотергейтська справа через місяць заглухне і демократи вибачатимуться за зняту ними бучу, що вони їдуть у Санкт-Моріц утретє, що вони два дні були в Цюріху, де Флора хотіла дещо купити, і що вони мають намір зупинитися в готелі «Палас».

— А ти де будеш, Дуг? — спитав у мене Слоун.

— У «Паласі»,— сказав я без найменшого вагання. Звичайно, я не міг собі цього дозволити, але мені потрібно було за будь-яку ціну не випускати з-під нагляду своїх нових друзів.— Думаю, там буде весело.

Коли ми приїхали в Санкт-Моріц, я почекав разом з ними, доки прийде їхній багаж. Жоден з них не прореагував на появу моєї синьої валізи.

— Ти знаєш, що в тебе незамкнені речі? — спитав Слоун.

— Зламався замок, — пояснив я.

— Треба відремонтувати, — порадив він, коли ми виходили з купе.— У Санкт-Моріці повно італійців.

Його зацікавленість могла щось означати. А може, й ні. А якщо ця парочка — найкращі актори в світі?

У них було вісім повнісіньких валіз, та жодна з них не була схожа на мою. Але знов-таки це ще нічого не означало. Нам довелося взяти для багажу ще одне таксі, яке їхало за нами до готелю по засніжених вулицях міста.

Готель мав свій невловимий, невизначений, дратівливий аромат. Аромат грошей. Солідних грошей. Вестибюль був схожий на зал великого банку в Нью-Йорку. Гостей обслуговували в шанобливій тиші, ніби вони були старовинними коштовними іконами, гідними поклоніння. Мені здавалося, що навіть маленькі розкішно вдягнені діти, які гордовито вигулювали по м'яких килимах у супроводі своїх англійських няньок, відчували, що я не належу до їхнього кола.

Усі, хто в цей час був біля столів адміністратора і портьє, потисли руку містеру Слоуну і вклонилися місіс Слоун. Очевидно, минулого разу їм дісталися королівські чайові. Але чи може людина, що має таку жінку, як Флора, і живе в таких готелях, як «Палас», розгулювати з чужими сімдесятьма тисячами доларів у кишені? Та ще й до того носити чужі черевики? Я вирішив, що може. Адже Слоун сам зізнався, що він коваль власного щастя.

Коли я сказав клерку за столиком адміністратора, що не замовляв номера заздалегідь, його обличчя набрало холодного виразу працівника модного готелю в сезон відпусток, коли «вільних місць немає». Він умить розгадав, хто я є насправді.

— Боюся, сер,— почав він,— що...

— Це мій друг — втрутився, підходячи до нас, містер Слоун.— Поселіть його, будь ласка.

Клерк подивився у книгу і сказав:

— От хіба що номер на двох... Я можу..

— Я згоден,— поквапився я з відповіддю.

— Скільки ви пробудете у нас, містере Граймс? — запитав клерк.

Тепер я завагався. Хто знає, чи надовго вистачить мені п'яти тисяч у такому місці?

— Тиждень,— твердо відповів я і вирішив: не буду вранці пити помаранчового соку.

До ліфта ми рушили всі разом. Мені дали кімнату поруч з номером Слоунів. Для мене було б зручніше, якби стіни тут були тонші або якби я мав якісь знання з радіоелектроніки.

У моїй просторій кімнаті стояло велике двоспальне ліжко з рожевим атласним покривалом. З вікна відкривався величний краєвид на озеро і гори, чисті й білі у вечірніх відблисках сонця. За інших обставин усе це сприяло б гарному настрою. А тепер тільки здавалося, що природа тут бездумна і теж дорого коштує. Я запнув штори і, не роздягаючись, повалився на ліжко. Рожевий атлас лагідно зашелестів під моїм тілом. Мені здавалося, що я й досі вдихаю парфуми Флори Слоун. Я намагався зметикувати, як мені щонайшвидше з'ясувати, чи справді саме Слоун потрібна мені людина. Мій мозок стомився і працював мляво. Два дні в Цюріху вичерпали мою енергію. Мурахи поза шкірою посвідчили, що я нічого не можу придумати, і доведеться просто чекати, що буде далі. Але якщо я достеменно дізнаюся, що на Слоуні моя краватка й черевики, що мені тоді робити? У мене почала боліти голова. Я підвівся, знайшов у шкіряному несесері аспірин і проковтнув дві таблетки.

Після цього задрімав, раз у раз прокидаючись від тривожних снів. Мені весь час привиджувалася людина, чи то Слоун, чи то Друсак, яка брязкала ключами.

Прокинувся я від телефонного дзвінка. Флора Слоун запрошувала мене повечеряти з ними. Я постарався прийняти запрошення з належним ентузіазмом. Вона сказала, що переодягатись до вечері не треба, що ми їдемо за місто. Якимсь чином Білл забув покласти у валізу свій смокінг, і тепер він летить з Америки, але ще не прибув. Я сказав, що мене це цілком влаштує, і пішов прийняти холодний душ.

Зустрілися ми в барі готелю, щоб випити чогось перед вечерею. На Слоуні був темно-сірий костюм. Не мій. Черевики він також перевзув. За столиком сиділа ще одна пара, яка теж прилетіла на нашому літаку і теж була з Грінвіча. Вони встигли сьогодні трохи покататися, і жінка вже кульгала.

— Це чудово! — раділа вона.— Тепер я зможу наступні два тижні просто грітися на сонечку.

— До весілля,— сказав її чоловік,— вона торочила мені, що страх як любить лижі.

— Але ж, дорогий, то було до весілля, — благодушно мовила жінка.

Слоун замовив пляшку шампанського. Вона швидко спорожніла, і Слоунів знайомець замовив другу. Треба буде забратися з Санкт-Моріца до того, як настане час віддячувати їм. Живучи так, любити бідних неважко.

Ми вирушили до ресторану, розташованого у простому сільському будинку неподалік від готелю, і випили ще чимало шампанського. Ціни там були далеко не такі скромні, як приміщення. Під час вечері я дізнався про Грінвіч набагато більше, ніж мені потрібно,— кого мало не вигнали з клубу гри в гольф, яка дама з яким із гінекологів займається «цим самим», скільки коштує прибудова до вілли Пауелсів, хто наймужніше боровся проти спільного навчання з чорними дітьми. Навіть якби мені гарантували, що до кінця тижня я одержу назад свої сімдесят тисяч доларів, не знаю, наскільки мене вистачило б на такі розваги.

Після вечері було ще гірше. Коли ми повернулися до готелю, чоловіки пішли грати у бридж, а Флора попросила мене спуститися з нею в дансинг «Королівський клуб». Кульгава дама пішла з нами подивитись, як ми будемо танцювати. Коли ми сіли за столик, Флора захотіла шампанського. Цього разу платив уже я.

Я ніколи не любив танцювати, а Флора була з тих жінок, які так притискаються до своїх партнерів, ніби хочуть позбавити їх можливості рухатись, щоб ті не втекли. У кімнаті було душно, мій фланелевий піджак був досить важкий і тісний під пахвами, до того ж я потопав у ароматі Флориних парфумів. Танцюючи, Флора весь час лагідно дзижчала в моє вухо.

— О, я така рада, що ми познайомилися,— шепотіла вона.— Я ніяк не можу затягти Білла на танцювальний майданчик. Можу заприсягтися, що ви — першокласний лижник. Це видно з того, як ви рухаєтесь.— Очевидно, в мозку місіс Слоун секс був нерозривно пов'язаний з іншими видами людської діяльності. — Ви покатаєтесь завтра зі мною?

— З радістю, — погодився я. Коли б мені пощастило скласти список осіб, підозрюваних у викраденні моєї валізи, Слоуни опинилися б десь у кінці. Звільнився я тільки опівночі, коли було випито ще дві пляшки шампанського. Підписавши чек, я провів дам нагору, де їхні чоловіки грали у бридж. Слоун програвав. Я не знав, радіти мені чи сумувати. Якщо це мої гроші, я повинен був би ридати. Якщо його, це б мене тільки потішило. Крім земляка Слоунів, за столом сидів ще гарний сивий чоловік років п'ятдесяти і стара дама, увішана коштовностями, яка розмовляла з сильним іспанським акцентом і каркала, як ворона. Міжнародне Товариство Розпрекрасних Людей.

Поки я спостерігав за грою, сивий чоловік розіграв невеличкий шлем.

— Фабіане, — сказав Слоун,— мені щороку доводиться виписувати чек на ваше ім'я.

Чоловік, якого Слоун назвав Фабіаном, лагідно усміхнувся. У нього була по-жіночому м'яка, чарівна усмішка, яку випромінювали зморшки довкола прозорих темних очей.

— Мушу зізнатись, — сказав він, — що мені трішечки везе. — Він мав приємний хрипкуватий голос і трохи незвичайний акцент. Я не міг здогадатися, звідки він.

— Трішечки! — повторив Слоун. Йому нелегко було розлучатися з грошима.

— Я іду спати, — заявила Флора. — Завтра я збираюся піти покататися.

— Я скоро буду,— кинув їй Слоун. Він тасував карти з таким виглядом, ніби гострив зброю.

Я відпровадив Флору до її дверей.

— Як приємно, — процвірінчала вона, — коли ми з вами ідемо отак під руку.— Вона поцілувала мене в щоку, захихотіла, побажала мені доброї ночі і пішла в номер.

Спати мені не хотілося, тому я трохи почитав. Приблизно за півгодини почув кроки, потім двері в номер Слоунів відчинились і зачинилися. Крізь стіну до мене долинало якесь бурмотіння, що його несила було розібрати. Потім настала тиша.

Я зачекав ще п'ятнадцять хвилин, поки вони заснуть, потім прочинив двері. Уздовж коридора виднілося охайно розставлене взуття — чоловічі й жіночі мокасини, лижні черевики у споконвічному порядку — по дві пари, носаками до спочивальні. Але перед дверима Слоунів стояли тільки шкіряні черевички, в яких Флора їхала у поїзді. Бо-зна, з якої причини, її чоловік не схотів, щоб його коричневі черевики на гумовій підошві, можливо, десятого розміру, блищали. Я беззвучно зачинив двері, щоб обміркувати, що б це мало означати.

10

— Мене непокоїть мій чоловік,— поскаржилась мені Флора Слоун, коли ми пили передобідній коктейль на терасі кафе «Корвелья-клуб», сидячи серед приморських греків, міланських промисловців і жінок з багатьох країн, що приїхали сюди по здобич. Флора Слоун, якій явно бракувало того, що називають «витонченим вихованням»,— їй нічого не варто було, захопившись, перейти на говірку нью-йоркських офіціанток, улюблениць шоферів вантажних машин,— почувала себе тут мов удома і приймала увагу чи байдужість публіки до власної персони з належним апломбом. Я, навпаки, почував себе людиною, яка щойно перейшла лінію фронту і опинилась у ворожому таборі.

Приятелювання зі Слоунами за ці два тижні обійшлось мені у сто двадцять франків, але я мусив усюди бути поруч зі Слоунами, хоча й не був певен у своїх підозрах щодо Білла. За словами Флори, уранці він завжди по кілька годин розмовляє зі своєю конторою в Нью-Йорку, а вечори присвячує картам.

— Він зовсім не засмагне,— жалілася вона,— і, коли ми повернемось у Грінвіч, ніхто не повірить, що він бодай здаля бачив ті Альпи.

Тим часом я мав честь супроводжувати Флору Слоун у гори і платити за її обіди. Їздила вона добре, але була з тих жінок, що постійно скаржаться на черевики і верещать, коли спускаються з гірки. Більшість часу мені доводилося вистоювати на колінах, відпускаючи кріплення, а потім, через кілька хвилин, знову затягуючи їх. Я не міг хизуватися на снігу червоними штанями і лимонною курткою, знайденими у чужій валізі, і купив собі лижний костюм спокійного блакитного кольору. Коштував він дуже дорого.

Уночі на мене неминуче чекали танці до повного спітніння і шампанське. Мадам Слоун ставала дедалі агресивніша у своїх заграваннях, а під час танцю мала неприємну звичку стромляти свого язика мені у вухо. Я дуже хотів опинитись у номері Слоунів і обшукати його, але не такою ціною. Моя байдужість мала багато причин, не останньою з них був цілковитий брак реакції на будь-які сексуальні подразники. Це почалося тоді, коли я виявив, що мої сімдесят тисяч доларів зникли. Гроші додають сили. Це я знав. Але не здогадувався, що втрата їх вплине на мене саме так. Я був певний, що кожен мій необачний крок загрожує поразкою. Флірт із Флорою Слоун міг зайти надто далеко, і вона зробила б з мене посміховисько. В моїй уяві поставали навіть картини майбутнього довгорічного перебування у психіатричній лікарні.

Мої зусилля як детектива були принизливо марними. Кілька разів я знаходив причину постукати до Слоунів, сподіваючись, що мене запросять у номер і я зможу бодай похапцем оглянути кімнату, але кожного разу, незалежно від того, чоловік це був чи жінка, мене приймали на порозі, лише трохи прочинивши двері.

Щоночі, коли готель засинав, я нечутно вислизав з номера, але коричневі черевики у коридорі не з'являлися. Я почав думати, що а купе поїзда став жертвою галюцинації і що Слоун ніколи не мав на собі коричневих черевиків на гумовій підошві і червоної вовняної краватки. Кілька разів я розповідав своїм новим друзям про випадок з однаковими валізами в аеропорту, але Слоун не виявляв ніякого інтересу до моїх пригод. Залишуся тут ще на тиждень, вирішив я, а як нічого не зміниться, доведеться мені звідси виїхати. Я не знав, куди подамся. Можливо, за «залізну завісу». Або у Катманду. Оскільки мене почали переслідувати згадки про Друсака.

— А цей клятий бридж,— зітхнула Флора над склянкою «кривавої Мері».— Йому фатально не щастить, хоча вони й ставлять по п'ять центів. Ні, для нього не секрет, що Фабіан — фактично професійний картяр. Він приїздить сюди щозими на два місяці і їде звідси багатієм. Я пробувала сказати Біллу, що він не такий добрий гравець, як Фабіан, але хіба цей упертюх згодиться, що хтось на чомусь знається краще за нього. А потім він програє і зганяє злість на мені. Найтяжче в світі йому розлучатися з грошима. Ви не повірите, якщо я вам перекажу, що мені доводиться вислуховувати від нього. Коли він повертається у номер після чергового програшу, починається справжній кошмар. Я ще жодної ночі не спала тут нормально. Я примушую себе вранці взувати черевики. Доки ми поїдемо звідси, я обернуся на висмоктану стару відьму.

— Та що ви, Флоро,— заперечив я, знаючи, чого вона очікувала.— Ви не зможете стати відьмою, навіть якщо дуже постараєтесь. У вас квітучий вигляд.— Це була правда. Будь-якої години дня чи ночі, в будь-якому вбранні вона незмінно скидалася на розкішну свіжу півонію.

— Зовнішність оманлива,— сказала вона таємниче.— Я не така сильна, як видаюсь. Дівчинкою я була дуже зніжена. Одверто кажучи, любий, якби я вранці не знала, що ви чекаєте на мене внизу, я б цілий день валялася в ліжку.

— Бідна дівчинка,— співчутливо мовив я. Думка про Флору, що цілий день ніжиться у ліжку, видалася мені дуже привабливою, але зовсім не з тієї причини, яка могла б прийти в голову дружині Білла. Якби вона перестала кататися, я міг би взагалі здати взяті напрокат лижі й черевики і цієї зими більше не потикатися в гори. Після Вермонту лижі не давали мені колишніх радощів, хоч винна в цьому була не моя хвороба.

— Але все-таки є надія,— сказала Флора і кинула на мене свій викличний погляд, який я встиг уже зненавидіти.— Щось там сталося, і наступного тижня Білл повертається до Нью-Йорка. Ми зможемо весь час бути разом. Слово «весь» вона вимовила з таким притиском, що я з тривогою озирнувся, щоб переконатись, чи не чув нас хто-небудь.— Це буде чудово, чи не так?

— Ч...чу...чудово,— погодився я. Вперше після своєї втечі із «Св. Августіна» я затнувся. — Д...давайте підемо п...пообідаємо?

Після обіду вона подарувала мені годинник. На великому циферблаті було безліч кнопок і показників гарантії, які засвідчували, що годинник ітиме точно на глибині трьохсот футів під водою, а також після падіння з даху хмарочоса. Єдине, на що не здатний був годинник,— це грати швейцарський гімн.

— Навіщо це? — зважився я на невеликий опір.

— Я хочу, щоб, дивлячись на цей годинник, ви щоразу згадували наш чудовий тиждень у горах,— пояснила Флора.— Ну, хіба я не заслужила поцілунку?

Ми сиділи в невеличкому кафе у центрі міста, де вирішили трохи перепочити по дорозі до готелю після катання на лижах. Кафе мені подобалось, бо тут не було шампанського. У залі стояв запах плавленого сиру і мокрих вовняних костюмів інших лижників, що зайшли сюди випити пива. Я клюнув її в щоку.

— Хіба вам не подобається?— запитала вона.— Я маю на увазі годинник.

— Він чудовий,— запевнив я Флору.— Чесно. Але, мабуть, занадто дорогий.

— Зовсім ні, любий,— пояснила вона.— Якби ви не приїхали сюди і не стали мене розпещувати, я мусила б наймати лижного інструктора, а ви знаєте, скільки це коштує в такому місці. Крім того, треба було б годувати його обідами. А скільки вони їдять! Мені здається, що взимку вони наїдаються на рік уперед, а решту часу харчуються картоплею.— Вона була вередлива жіночка, але на грошових питаннях зналася чудово.— А тепер,— сказала Флора,— дозвольте я сама одягну його вам.— Вона натягла годинник мені на руку і застібнула срібний браслет.— Правда, він такий чоловічий?

— Думаю, його можна назвати саме так,— погодився я, вирішивши негайно продати його ювелірові, тільки-но я здихаюся обох Слоунів — і чоловіка, і жінки. Такий годинник, напевне, коштує не менш як триста доларів.

— Не кажіть нічого Біллу,— попросила Флора.— Хай це буде нашою таємницею. Милою маленькою таємницею. Не забудете, любий?

— Ні,— пообіцяв я, певний, що справді виконаю цю обіцянку.

Кульмінація настала другого ранку. Флора спустилася в хол, де я завжди чекав на неї, вдягнена не по-спортивному.

— На жаль, любий, я не зможу піти з вами сьогодні,— сказала вона.— Білл повинен виїхати в Цюріх, і я проведу його до поїзда. Бідолаха! Такий гарний сніг, чудова погода і все таке інше.— Вона захихотіла:— А йому треба залишитися там на ніч. Це жахливо, правда?

— Жахливо,— підтвердив я.

— Сподіваюсь, ви не дуже сумуватимете без мене у горах,— сказала вона.

— Що вдієш, коли нічого не можна змінити.

— Між іншим,— додала вона.— Мені сьогодні не дуже й хочеться кататись. У мене є ідея. Ви підете на гірку, трохи там побудете, повернетесь о першій, і ми з вами пообідаємо десь у затишному куточку. Поїзд Білла відходить о дванадцятій сорок. Ми могли б чудово провести час...

— Грандіозна ідея,— погодився я.

— Почнемо пляшкою першокласного шампанського в барі,— розвивала вона свій задум,— а далі подивимось. Вас це приваблює?

— Геніально.

Флора подарувала мені одну із своїх значущих усмішок і повернулася до чоловіка. Я вийшов на морозяне повітря і відчув, що похмурий вираз назавжди примерзає до мого обличчя. Кататись я не збирався, навіть якби ніколи в житті більше не побачив лиж. І взагалі я пожалкував, що почув колись від Уейлсів про лижний клуб «Крісті». Це ж він спричинився до всіх тих подій, що тепер уперто штовхали місіс Слоун у ліжко до мене. З другого боку, я зрозумів, що якби прилетів звичайним літаком, і в мене вкрали валізу, я взагалі не знав би, де її шукати. А через Слоунів я все-таки познайомився з деякими своїми попутниками і встиг випробувати на них версію з переплутаними речами. Щоправда, це нічого мені не дало, але хтозна, можливо, на сусідній гірці або в черговому барі якесь необережне слово чи перехоплений подих наведуть мене на слід.

У голові мені майнула думка поїхати із Санкт-Моріца разом зі Слоуном, але що я робитиму в Цюріху? Однаково ж не зможу шпигувати за ним по всьому місту.

Згадавши про те, що на мене чекає чудовий вечір, який розпочнеться пляшкою першокласного шампанського (за мій рахунок), я застогнав. Молодик, що кульгав попереду на милицях, озирнувся і здивовано глянув на мене, його нога була у гіпсі. Що ж, кожен несе свій тягар.

Я відвернувся і втупив очі у вітрину якоїсь крамнички. На мене дивилося моє власне відображення: моложавий чоловік у дорогому спортивному костюмі, гість одного з найславетніших курортів світу. Мене можна було сфотографувати для реклами в розкішному туристському проспекті.

Я посміхнувся собі в думці. І тут мені прийшла в голову чудова ідея. Я рушив вулицею слідом за тим хлопцем на милицях. Трохи накульгуючи. Коли я його наздогнав, то кульгав уже досить помітно. Він поглянув на мене із співчуттям.

— Ви теж? — запитав.

— Розтягнув зв'язки,— пояснив я.

Коли я дійшов до маленької приватної лікарні, розташованої в центрі міста, я скидався на людину, що з розгону впала на середині гори.

З лікарні я вийшов через дві години, спираючись на милиці, ліва нога над коліном була закута у гіпс. Решту ранку я просидів у ресторані, ласуючи рогаликами з чорною кавою і читаючи вчорашню «Геральд трібюн».

Молодий лікар доволі скептично сприйняв звістку про те, що я зламав ногу.

— У мене там тонюсінька тріщина,— переконував я його.— Зі мною вже двічі таке було.

Після рентгену його скепсис тільки посилився, але, оскільки я наполягав, він знизав плечима і мовив:

— Зрештою, це ваша нога.

Швейцарія — така країна, де за гроші вам можуть лікувати що завгодно і як завгодно. Я чув про чоловіка, в якого палець був уражений грибком, але сам він підозрював, що то рак. Лікарі в Сполучених Штатах, Англії, Франції, Іспанії і Норвегії розраджували його, запевняли, що це невеличке інфекційне запалення, яке скоро мине, і приписували йому всілякі масті. І нарешті, у Швейцарії за великі гроші йому палець відрізали. Тепер він мирно і щасливо живе собі в Сан-Франціско, без того пальця.

О першій я приїхав на таксі до «Паласу». З хворобливою посмішкою прийняв співчуття чергового по готелю і з виразом страждання на обличчі рушив у бар.

Флора Слоун сиділа у кутку біля вікна, перед нею у відерці з льодом стояла невідкоркована пляшка шампанського. Вона була у штанях, що тісно обтягували стегна, і светрі, який підкреслював усі принади її, треба визнати, справді гарних грудей. Леопардова шубка валялася поруч на стільці, а від її парфумів бар нагадував квітковий магазин, де продають рослини з екзотичних країв.

Побачивши мене на милицях, вона роззявила рота.

— О...— Це було все, що вона спромоглася вимовити.

— Дарма,— мужньо відповів я.— Там тільки невелика тріщина. Через шість тижнів я буду на ногах. В усякому разі, лікарі так кажуть.

Я опустився на стілець із звуком, що його чутливе вухо назвало б придушеним стогоном, і поклав поруч милиці.

— Що з вами сталося? — роздратовано спитала вона.

— Лижі не розчепилися.— Це була чистісінька правда. Адже я навіть не торкнувся лиж у той день. — Лижі схрестилися і не розчепилися.

— Неймовірно,— покрутила вона головою.— Адже досі ви жодного разу не впали.

— Мабуть, це наслідок неуважності,— мовив я на виправдання.— Я весь час думав про нашу зустріч...

— Мій бідолашненький.— її голос пом'якшав.— Що ж, принаймні вип'ємо наше шампанське,— і Флора подала знак бармену.

— Мені не можна пити,— застеріг я.— Лікар наголосив на цьому. Каже, це завадить одужанню.

— Скільки людей ламають ноги і спокійнісінько п'ють собі скільки хочуть,— заперечила вона. Ця жінка не любила, щоб її позбавляли шампанського.

— Можливо,— не став я загострювати розмову.— Але лікар сказав, що в мене крихкі кістки,— мовив я, скривившись від болю.

Вона злегка торкнулася моєї руки.

— Дуже болить?

— Болить,— зізнався я.— Морфій починає виходити.

— А ми зможемо хоча б пообідати разом?..— спитала вона.

— Не хочу розчаровувати вас, Флоро,— відповів я стримано,— але я якийсь очманілий. Мене хитає. Лікар сказав, що сьогодні мені краще полежати, поклавши ногу на подушки. Дуже вибачаюсь перед вами.

— Мушу вам сказати, що ви дуже невдало обрали день для свого каліцтва.— Вона погладила кашемір на грудях.— А я й одяглася спеціально для вас.

— Нещасливі випадки стаються тоді, коли їм велить доля,— мовив я філософськи.— А ви справді чудово виглядаєте.— Я підвівся на ноги. Вірніше, на ногу.— Думаю, мені краще піти нагору.

— Я піду з вами й допоможу вам влаштуватися зручніше,— зробила вона спробу встати.

Я зупинив її жестом.

— Якщо ви не заперечуєте, я краще побуду наодинці. Я завжди так чиню, коли зі мною щось негаразд. Ще з дитинства.— Мені справді не хотілося безпорадно лежати в ліжку у кімнаті, де буде Флора Слоун. — Краще випийте шампанського за нас обох, люба. Бармене! — гукнув я.— Запишіть, будь ласка, на мій рахунок.

— Можна мені відвідати вас пізніше? — спитала Флора.

— Щиро кажучи, я збирався заснути. Коли прокинусь, я подзвоню вам. Не тривожтеся так про мене, люба.

Я покинув її у барі, найпишнішу, найпрекраснішу квітку в саду, покинув разом з її зеленими штанями і светром, що звабливо облягав її стан.

Коли на рожевих шпилях найвіддаленіших вершин, які я міг бачити зі свого вікна, згасли останні промені сонця, двері кімнати нечутно прочинились і в них показалася голова Флори Слоун. Я лежав у ліжку, втупивши погляд у стелю, і жодна думка не бентежила мене в ту мить.

— Я не буду вам заважати,— попередила Флора.— Тільки спитаю, чи не потрібно вам чого? — Я майже не бачив її у темряві, але відчував її запах.— Як ви тут, любчику?

— Живий,— озвався я.— А ви як сюди потрапили? — Мій стан звільняв мене від необхідності бути галантним.

— Покоївка впустила. Я пояснила їй, у чому річ.— Вона підійшла до ліжка і жестом Флоренс Найтінгейл торкнулась мого чола.— У вас немає температури?

— Лікар сказав, що вночі може підскочити,— збрехав я.

— Ви добре провели цей час? — спитала Флора, вмощуючись на краю ліжка.

— Могло бути й краще.

Вона нахилилася, щоб поцілувати мене. Язик її, як завжди, був дуже активний. Я крутнувся, ніби мені нічим було дихати, і моя хвора нога (я вже звик до того, що вона хвора) впала на край ліжка. Я цілком природно застогнав. Флора підхопилася вся червона, уривчасто дихаючи.

— Вибачте, я зробила вам боляче?

— Не дуже,— сказав я.— Просто... знаєте... несподівані рухи.

Вона встала і пильно подивилась на мене. В кімнаті було надто темно, щоб побачити вираз її обличчя, але тінь підозри на ньому я все-таки помітив.

— А знаєте,— мовила вона,— одна моя приятелька познайомилась у горах з молодим чоловіком, і вони домовилися зустрітись увечері і... ну... зробити це, але він о третій зламав ногу, то це його не зупинило, і о десятій того ж вечора вони це зробили.

— Може, він був молодший за мене,— виправдався я непереконливо,— або не такий скалічений. В усякому випадку, перший раз... із вами, я маю на увазі... я хотів би бути бездоганним.

— Ну, дивіться,— сказала вона мляво і невпевнено.— Я, мабуть, краще піду. Сьогодні буде вечірка, і мені треба до неї приготуватися.— Вона схилилась і поцілувала мене в чоло.— Але, якщо хочете,— додала,— я можу зайти після вечірки.

— Думаю, що не варто.

— І я так думаю. Гаразд, спіть собі на здоров'я,— і вона пішла з кімнати.

Я вмостився зручніше, втупився в стелю і на думку мені прийшов той завзятий молодий чоловік. Ще день, подумав я, і на милицях чи без милиць, але я втечу звідси. Тим часом Флора Слоун подала мені гарну ідею. Вона зайшла до кімнати, не маючи ключа. Покоївка...

Вечеряв я в той день пізно і на самоті. Здалека бачив Флору Слоун у розкішній вечірній сукні: вона йшла на вечірку в гурті знайомих. Декого я навіть знав, інших бачив уперше, а тим часом кожен з них міг мати на банківському рахунку мої сімдесят тисяч доларів. Якщо Флора й помітила мене, вона цього не виказала. Повечерявши, я піднявся на свій поверх, навмисне не взявши ключа в чергового. В коридорі нікого не було, але через кілька хвилин з якоїсь кімнати вийшла покоївка. Я ніколи раніше не бачив її тут.

— Прошу пробачення,— сказав я, насилу одсуваючись на своїх милицях,— але я, здається, забув ключ. Ви не могли б мені відімкнути двері?

Покоївка дістала з кишені фартуха ключ і відімкнула двері. Я подякував і зайшов у номер, зачинивши за собою двері. Кімнату вже приготували до спання, ліжка були розстелені, поруч м'яко світилися нічні лампи. Над усім панував запах Флориних парфумів. Важко дихаючи, я обережно підійшов до великої шафи біля ліжка і розчинив її. Жіночий одяг. Я впізнав численні сукні, спортивні костюми. Я відчинив сусідні дверцята. Довгий ряд чоловічих костюмів, складені купкою сорочки. На підлозі шість пар черевиків. Коричневі, що їх Слоун мав на собі у поїзді, стояли останні. Я незграбно нахилився, мало не впав і взяв правий черевик. Потім сів на маленький стільчик з прямим бильцем і роззув праву ногу. Ліва була в гіпсі. Я спробував озути Біллів черевик, але натягнув його тільки наполовину. Він був менший на два номери — восьмий розмір. Хвилину я сидів нерухомо, розглядаючи черевик у своїх руках. Я втратив майже тиждень дорогоцінного часу, маючи так мало шансів на успіх, я пішов по хибному сліду... Так я і сидів, у м'яко освітленій кімнаті, бездумно тримаючи в руках черевик, коли почув, ніби хтось обертає ключ у замку. Двері відчинились, і в кімнату увійшов Білл Слоун у дорожньому одязі, з невеликою сумкою в руках.

Побачивши мене, він зупинився і випустив сумку з рук. Вона безшумно впала на застелену килимом підлогу.

— Якого дідька...— проказав він. Навіть не розлючено. У нього не було часу розлютитися.

— Привіт, Білле, — сказав я, певний, що дурнішого не міг вигадати.— А я думав, ви у Цюріху.

— Можу побитись об заклад, що ви думали саме це.— В його голосі з'явилися загрозливі нотки.— А де в дідька поділася Флора? — Він увімкнув верхнє світло, ніби це мало допомогти йому побачити дружину.

— Пішла на вечірку.— Я не знав, підвестись мені чи сидіти на місці. З ногою в гіпсі навіть поворухнутися було складною проблемою.

— Пішла на вечірку...— Він похмуро кивнув.— А якого дідька вам тут потрібно?

— Десь подівся мій ключ,— пояснив я, розуміючи, як неймовірно звучить моє пояснення,— і я попросив покоївку відчинити номер, не подивившись...

— Чого ж ви сидите тут з моїм черевиком?

Я подивився на черевик так, ніби вперше його побачив.

— Чесно кажучи, не знаю,— здивувався я і кинув його на підлогу.

— Годинник! — скрикнув нараз Білл.— Знову годинник!

Я автоматично поглянув на циферблат. Було десять хвилин на одинадцяту.

— Я знаю, звідки у вас цей клятий годинник.— В його голосі лунала неприхована погроза.— Вам його подарувала моя жінка. Моя дурна, клята жінка.

— Це просто... ну... невеличкий жарт.— Ніколи в житті я не потрапляв у подібні ситуації і з жахом відчував, які безглузді й недолугі були мої пояснення.

— Щороку вона закохується в якогось бевзя лижного інструктора і дарує йому годинник,— гірко скаржився комусь Білл.— Тепер вона перейшла на аматорів. Відкриття у Санкт-Моріці!

— Білле, я тільки й того що погодився взяти годинник,— виправдовувався я щосили.

— Ця сучка дуже спритна, коли їй потрібно,— вів своєї Слоун, насуваючись на мене.— А я думав, що в цьому році вона запізналася з людиною, якій можна довіряти.— Він заплакав. Це було жахливо.

— Білле, будь ласка,— почав я благати.— Не плачте. Присягаюся, що між нами нічого не було.— Якби я міг йому пояснити, що протягом останніх семи днів жодного разу не відчув потягу до жінки і вже не сподівався, що колись він у мене ще з'явиться!

— Ви присягаєтесь! — прогарчав він, ридаючи.— Ви присягаєтесь! Усі ви присягаєтесь!— Зненацька він схопив мене за руку і став сіпати.— Ану, сучий сину, віддавай мені цей клятий годинник!

— Радо віддам,— відповів я з певною гідністю і розстебнув браслет. Слоун подивився на годинник, кинувся до вікна і жбурнув годинник у темряву ночі. Я тим часом підвівся і, балансуючи, прилаштовував милиці. Слоун обернувся і підійшов упритул до мене. Я відчув запах віскі.

— Я мав би зробити з вас котлету. Але я не чіпаю калік.— Він ударив мене по забинтованій нозі, не боляче, але досить сильно, щоб я захитався.— Не знаю, чого вас принесло в мій номер, і знати не хочу. Але, якщо до ранку ви не щезнете з цього готелю і з цього міста, я побалакаю з вами інакше. А коли швейцарська поліція знайде вас, ви вже жалкуватимете, що колись вам спало на думку побачити гори.— Він нахилився, підняв мій єдиний черевик, метнувся через кімнату і викинув його у вікно слідом за годинником. Це був найбезглуздіший акт помсти, який тільки можна уявити. Слоун плакав. Не було сумніву, що попри зовнішню байдужість (усі оті телефонні розмови і партії в бридж), він відчував високу і незвичайну для людини його віку та складу пристрасть до власної жінки.

Поки я дибав на милицях з кімнати, він сидів зігнувшись, заховавши обличчя в долоні, і ридав, схожий на великого, охопленого горем ведмедя.

11

Наступний ранок я зустрів у поїзді, що прямував у Давос. Цей лижний курорт, що до нього дві години їзди від Санкт-Моріца, відомий своїми трасами, які я, щоправда, і в думці не мав досліджувати. Я починав ненавидіти зиму, рум'яні щасливі обличчя, рип черевиків на снігу, дзвіночки на санчатах, яскраві лижні шапочки. Я тужив за м'яким південним кліматом, де вирішення будь-яких проблем завжди можна відкласти на завтра. Перш ніж купити квиток на гарнесенькій залізничній станції біля самого підніжжя гір, я поміркував, чи не податись мені в Італію, або в Туніс, або на іспанське узбережжя, де я міг би востаннє погуляти за рештки своїх грошей. Але перший поїзд, який з'явився на станції, йшов у Давос. Я сприйняв це як знак долі і з допомогою носильника упхався у вагон. Що вдієш, мабуть, я приречений зимувати в холодних краях.

Колія перетинала одну з найпрекрасніших гірських місцевостей світу, поміж стрімкими піками, драматичними ущелинами, через ажурні, схожі на павутиння, мости над бурхливими потоками. У чистому блакитному небі яскраво сяяло сонце. Але ніщо не тішило мене.

У Давосі я взяв таксі, поїхав прямо в лікарню і зняв гіпс, відбиваючись від намагань двох лікарів зробити мені рентген.

— Скажіть хоча б, сер,— спитав один з них, коли я весело зіскочив зі столу,— де й коли вам зробили гіпсову пов'язку?

— Учора,— відповів я охоче,— у Санкт-Моріці.

Лікарі обмінялися значущими поглядами. Очевидно, вони ніколи не стали б практикувати в Санкт-Моріці.

Молодший з лікарів провів мене до каси, бажаючи пересвідчитися, що я заплатив за операцію. Сто швейцарських франків. Дешевина та й годі. Лікар спантеличено стежив, як я відкрив велику сумку, яку лишив у гардеробі, дістав звідти шкарпетку та черевик і озув їх. Йдучи з валізами до виходу, я почув, як він сказав касиру: «Американець»,— ніби це пояснювало всі мої дивацтва.

Біля дверей стояло таксі, що привезло дитину в гіпсі. Я потрапив у зону поламаних кісток. Це пасувало до мого настрою. Я сів у таксі і після короткої боротьби зі своєю німецькою мовою спромігся все-таки пояснити шоферові, що хочу поїхати в готель з помірними цінами. Ми їхали, минаючи один за одним готелі з великими балконами в кожному номері. До війни ці готелі були санаторіями, а сам Давос — світовою столицею сухот. Тепер санаторії обернулися на спортивні готелі, але мені, пригніченому своєю невдачею, марилися тисячі зігнутих істот, які, харкаючи кров'ю, рядами лежали під холодним сонцем на величезних пустельних балконах.

Таксист привіз мене до невеличкого будинку з гарним видом на залізницю. Зять таксиста, якому належав готель, знав англійську, і розмова вийшла дружньою. Ціна кімнати з ванною була, проте, не така вже й дружня, але порівняно з грабунком у «Паласі» доволі пристойна.

На вузенькому ліжку не було шовкового покривала, а кімнатка виявилась настільки маленька, що моя більша валіза в ній просто не ставала. Власник готелю сказав, що я можу лишити її в холі разом з одягом, який не вмістився у крихітній туалетній кімнаті й вузенькій шафі. З речами нічого не станеться, запевнив він, у Швейцарії злодіїв немає. Я навіть не посміхнувся на ті його слова.

Розпакувавши речі, я запхнув одяг незнайомця в туалет. Смокінг лишився у валізі. Я надягав його кілька разів у Санкт-Моріці, і думка про це не викликала в мене почуття незручності. Якщо злодій все-таки перебуває у Швейцарії і йому бракуватиме смокінга, щоб завоювати чиюсь прихильність, я з цього тільки порадію.

Потім я прийняв гарячу ванну і розтер щіткою поголену ногу, звільнену від гіпсу. Вона почала свербіти. Повернувшись у кімнату, одягнув блакитні шовкові труси, які знайшов у валізі. Мені довелося підвернути їх зверху, але в «Паласі» я нічого не віддавав у пральню, і вся моя білизна, що була в меншій валізі, уже забруднилася. Піджак, у якому я летів через океан і прогулювався в Цюріху і Санкт-Моріці, зім'явся. Повагавшись хвилину, я зняв з плічок вовняну куртку, бо вирішив, що не зустріну в Давосі нікого із знайомих. Гаманець із залишками своїх капіталів я поклав у верхню кишеню. Там щось зашелестіло. Я засунув туди руку і витяг згорнутий папірець. Він був рожевого кольору із запахом парфумів, весь списаний жіночим почерком.

У мене затремтіли руки, я важко опустився на ліжко і став читати.

На розкішному аркуші не було ні імен, ні адреси.

«Любове моя! — починався лист.— Дорогий! Сподіваюсь, ти не вчиниш самогубства з розпачу. Я не зможу цього року бути в Санкт-Моріці...» Прочитавши це, я здригнувся, ніби з гір упала снігова лавина і добре труснула місто. «Бідолаха Джок три тижні тому по дорозі з полювання впав з коня, зламав стегно і досі лежить у страшних муках. Місцевий ескулап, який практикує тут з часів Кримської війни, замість діагнозу тільки жалібно ойкав, тому ми відвезли Джока у Лондон. Тепер хірурги сперечаються, оперувати його чи ні, і ніяк не можуть дійти згоди, а хворий тим часом стогне на своєму ложі болю. Звичайно ж, люба дружина не може випурхнути в Альпи, коли тут розігрується така страшна драма. От я й бігаю раз у раз до лікарні з квітами і джином та розраджую старого буку, запевняючи, що наступного року він уже знову зможе полювати. А це ж його перший і єдиний клопіт у житті.

Отже, хоч би як складалися справи, тепер у нас нічого не вийде. Але я пообіцяла відвідати тітоньку Емі, що живе у Флоренції, буду там у лютому, quatorze[1]. Думаю, до того часу справи підуть краще, і милий Джок наполягатиме, щоб я поїхала. У тітоньки буде повно гостей, тому я зупинюся в «Ексцельсіорі», де мені буде так само зручно, як і в неї. А може, навіть краще. Прагну побачити в барі твоє личко, осяяне привітною усмішкою. До зустрічі. Л.»

Я ще раз перечитав листа і склав собі не дуже принадне враження від дами, що його писала. Те, що в листі не було ні дати, ні адреси, а замість звичайного англійського «чотирнадцяте» стояло французькою «quatorze» і один ініціал замість підпису, я відніс на рахунок її манірності. Я спробував уявити собі цю жінку і прийшов до висновку, що це повинна бути холодна, модно вдягнена англійська красуня від тридцяти до сорока років, з гордовитим виразом обличчя і манерами, наче запозиченими з творів сера Ноела Коуарда і Майкла Арлена. Але хоч би як вона виглядала й поводилася, чотирнадцятого лютого я радо вітатиму її разом з її коханцем в готелі «Ексцельсіор» у Флоренції. Це ж день святого Валентина, раптом згадав я, свято закоханих і річниця Варфоломіївської ночі.

Мене боляче вразила думка, що я міг сидіти з коханцем мадам Л. пліч-о-пліч у ресторані готелю «Палас» або кататися разом з гір у Санкт-Моріці. Якусь мить я навіть вагався, чи не повернутись мені назад. Я вжахнувся, уявляючи собі, як приятель мадам Л. ще тиждень буде спокійнісінько розтринькувати мої гроші. Але якщо я не знайшов його раніше, як це мені вдасться тепер? З листа я дізнався тільки, що він неодружений або принаймні подорожує по Європі без жінки, що він уміє рахувати по-французькому, в усякому разі до чотирнадцяти, і що поява його партнерки по гріху прикрасить його обличчя сяючою, щасливою усмішкою. Вся ця інформація не мала практичної цінності. Отже, треба було запастися терпінням і чекати сім днів.

Я покидав Давос з його юрбами застуджених приїжджих, радий, що вибрався нарешті з царства снігу. Поїзд із Цюріха до Флоренції йшов через Мілан. Зупинившись у місті на день, я подивився намальовану на кам'яній стіні зруйнованої церкви «Тайну вечерю», яка сумно нагадувала людям про минуле. Вдивляючись у витвір Леонардо да Вінчі, я відчув, що в мене все-таки є шанс виплутатися з цієї комедії...

У старовинній галереї в центрі міста за мною ув'язався був якийсь смуглявий молодик у довгому плащі. Коли я зайшов у кафе під'їсти, він лишився чекати мене на вулиці. У Швейцарії я принаймні почував себе у безпеці, хоча й зазнавав часом певних незручностей; тепер я гарячково пригадував, що мені доводилося читати про зв'язки італійців з організованою злочинністю в Америці. Не знаючи, як повестися, я замовив ще кави і поволі випив її, але чоловік не зрушив з місця. Лишитися в кафе назавжди я не міг, тому, розрахувавшись, вийшов на вулицю і квапливо рушив геть.

Чоловік у довгому плащі перетнув дорогу, кинувся до мене і вчепився у мій лікоть. Одне око в нього було вставне, що надавало йому страхітливого вигляду, а рука моя ніби потрапила в сталеві лещата.

— Гей, босе,— сказав він, рушивши поруч.— Навіщо так поспішати?

— Запізнююсь на побачення,— кинув я, спробувавши вирватись. Але марно.

Він витяг з кишені другу руку, і я злякався, що зараз станеться щось страшне.

— Ви б не хотіли придбати коштовну дрібничку? — спитав він.— Дешево віддам.— Чоловік відпустив мій лікоть і простягнув щось, загорнуте в цигарковий папір.— Прекрасний подарунок для дами.— Він розгорнув папірець, і я побачив золотий ланцюжок.

— У мене немає дами,— відповів я, прискорюючи ходу.

— Цікава штучка,— благав чоловік.— В Америці ви віддали б за неї вдвічі, а то й утричі більше.

— Перепрошую,— сказав я й пішов геть.

Він зітхнув, загорнув ланцюжок у папірець і знову поклав його в кишеню.

Аж тепер я зрозумів, якою наївною була моя надія розчинитися серед європейців. Хоч би де я був, кожен, хто з якоїсь причини звертав на мене увагу, робив це тільки тому, що я — американець. Я надумав відпустити бороду.

Наступного дня, відчуваючи, що, певно, ніколи вже не повернусь у ці місця, я вирушив експресом у Венецію, де, як я і передбачав, о цій порі року було ще сумніше, ніж у Мілані. Імлисті канали, сумні сирени катерів, чорна вода і вкриті мохом, освітлені сірим зимовим сонцем береги Адріатики допомогли мені відновити почуття власної гідності і нагадали про веселощі спортивного Санкт-Моріца. Я з задоволенням прочитав, що Венеція поступово занурюється у море. Щоправда, я все-таки затримався у місті на деякий час, зупинившись у дешевому пансіонаті: походив по церквах і по маленьких барах на площі святого Марка, де пригощали легким світлим вином, що називалося soave, тобто ніжне, або делікатне. А ще я спостерігав за італійцями, і це заняття дарувало мені чимало втіхи. У бар «Гаррі» я не пішов зі страху зустріти там юрбу американців. Для мене зараз існував тільки один американець, але я не мав підстав думати, що зустріну його у Венеції.

Ця невеличка подорож добре подіяла на мене. Розладнані у Швейцарії нерви прийшли в норму. Увечері тринадцятого лютого я прибув у готель «Ексцельсіор» у Флоренції, певний, що зможу тримати себе в руках, коли настане вирішальний момент.

Після чудової вечері я прогулявся містом, постояв перед монументальною копією Давида Мікеланджело на П'яцца делла Сіньйорія, міркуючи про природу героїзму і засоби захисту від підлості. Флоренція, з її історією змов і кривавих помст, з її гвельфами і гібелінами, була прекрасним місцем для зустрічі з моїм ворогом.

Спав я, звичайно, погано і прокинувся задовго до того, як світанок зайнявся над розповенілою Арно під моїм вікном.

Ще до сніданку я розпитав покоївку про розклад літаків Лондон — Мілан і найзручніші поїзди з Мілана до Флоренції. За моїми розрахунками дама повинна була з'явитись о сімнадцятій тридцять п'ять.

На цей час я займу стратегічну позицію в холі готелю, щоб бачити кожну жінку, яка підійде до віконця адміністратора. І кожного чоловіка, трохи нижчого за мене, який буде з нею або підійде привітати її.

Цілий день я пив каву, але не взяв до рота нічого спиртного, навіть пива. І далі виконуючи роль туриста, пройшовся залами галереї Уффіці, але славетна виставка флорентійського мистецтва не справила на мене ніякого враження. Треба буде ще раз повернутися сюди.

У маленькому сувенірному кіоску я купив зроблений у вигляді стилета ніж для розрізання паперу з гравійованим срібним держаком. Щось утримувало мене від міркувань про справжні причини цієї покупки, і я переконував себе, що просто, побачивши гарний ніж у вітрині, вдовольнив свою примху.

Вже пообіді я купив номер «Ромен дейлі амерікен» і зайняв стратегічну позицію в одному з розкішних крісел у холі, не надто близько до входу і портьє, але з чудовим оглядом місця появи нових персонажів. На мені був мій власний костюм. Я не хотів, щоб спортивна вовняна куртка або одна з яскравих сорочок мого кривдника передчасно насторожили його.

До шостої години я встиг двічі переглянути газету. За цей час до готелю прибуло тільки американське сімейство — дебелий балакучий батько, стомлена мати в черевиках на низьких підборах і трійко худорлявих блідих дітей у червоній, білій і блакитній куртках з каптурами. Я почув, що вони насилу добулися з Рима, бо всі дороги вкриті ожеледдю. Зусиллям волі я подолав бажання спитати у портьє, чи не запізнюються поїзди з Мілана.

Я саме читав світську хроніку,— у Паріолі хтось, про кого я ніколи не чув раніше, дав прийом на честь когось, про кого я теж не чув,— коли в хол увійшла висока білява жінка років тридцяти, без капелюшка. За нею несли багато дорогих з вигляду валіз. Я ледве стримав хвилювання, але підсвідомо відзначив, що жінка була гарна, з довгим аристократичним носом і яскравими вустами. Її дороге зимове пальто коричневого кольору було пошите без сумніву у першокласного майстра. Жінка підійшла до портьє з виглядом людини, що все своє життя зупинялася тільки в готелях з п'ятьма зірками. Саме тоді, коли вона мала назвати своє ім'я, американські дітлахи, які все ще були в холі, голосно засперечалися з приводу того, кому з них першому йти нагору приймати ванну. Тому я не розчув імені нової гості. Якщо в мене колись будуть діти, вирішив я сердито, я ніколи не подорожуватиму з ними.

Дама розписалась у реєстраційній книзі і недбало кинула свій паспорт, його кольору я не роздивився. Закінчивши справи з портьє, вона пішла не до ліфта, а в бар. Я намацав у кишені свій срібний долар і теж подався в бар. Але не встиг я підійти до дверей, як вона вже вийшла звідти. Я відступився, щоб дати їй дорогу, і спробував злегка вклонитись їй, але вона не звернула на мене уваги. Я навіть не розгледів виразу її обличчя.

Влаштувавшись у кутку бару, я замовив віскі з содовою. Довкола було темно і порожньо. Мені залишалося тільки чекати.

О сьомій дама повернулася. На ній була строга чорна сукня з двома разками перлів на шиї, в руках вона тримала своє пальто. Було очевидно, що вона кудись зібралася. Зупинившись біля дверей, вона уважно оглянула приміщення. За одним із столиків розташувалося те саме американське сімейство. Батьки попивали «мартіні», діти — «кока-колу», і час від часу батько казав їм: «Заради бога, помовчте хоч хвилинку».

Навпроти мене сиділо літнє англійське подружжя; чоловік читав старий номер лондонської «Таймс», жінка у барвистій сукні з вибивної тканини мовчки дивилася перед себе.

Біля стойки бару вже хвилин п'ятнадцять скрекотіла компанія італійців, я чув, як вони весь час повторюють слово «disgrazia». Але так і не зрозумів, хто або що було безчесним.

Ніхто, крім мене, не сидів сам.

Аристократичні вуста жінки викривила легка гримаса. Бліда шкіра з легким рум'янцем на вилицях, темно-волошкові, майже фіолетові очі, гнучка фігура, вигідно підкреслена скромною сукнею, і стрункі гарні ноги навернули мене на думку, що вона не просто гарна, а прекрасна. І саме її якийсь безсоромний і нахабний незнайомець, що вкрав у цюріхському аеропорту мої сімдесят тисяч доларів, умикає у скаліченого чоловіка на гріховний відпочинок.

Вона помітила, що я її роздивляюсь, і злегка насупилася. Це їй личило. Я опустив очі, а вона перетнула кімнату, сіла за сусідній з моїм столик, жбурнула пальто на стілець і дістала з сумки пачку сигарет та важку золоту запальничку.

Офіціант, гарний чорнявий хлопець з лагідними сторожкими очима бойового бика, підскочив до неї і запалив їй сигарету. Потім схилився над столиком, щоб прийняти замовлення, і продемонстрував у широкій усмішці чудові білі зуби. Дама була з тих, яким завжди кидаються прислужити.

— Рожевий джин, per favore[2],— сказала вона.— Без льоду.

Отже, вона англійка.

— Ще порцію віскі з содовою, будь ласка,— сказав і я офіціантові.

— Prego?[3]— Усмішка зникла з його обличчя, щойно він повернувся до мене. Коли я замовляв перше віскі, він мене не перепитував.

— Ancora un whiskey con soda[4],— нетерпляче переклала леді.

— Si, signora.— Усмішка з'явилася знову.— Molto grazie[5].

— Дякую за допомогу,— вклонився я жінці.

— Він вас прекрасно зрозумів, — відповіла вона. — Просто він італієць. А ви, напевне, американець?

— Це, мабуть, дуже помітно?

— Вам нема чого соромитись,— заспокоїла вона мене.— Люди мають право бути американцями. Ви тут давно?

— Не настільки, щоб вивчити мову — Я відчув, як прискорюється мій пульс. Справи йшли краще, ніж я міг сподіватись.— Я приїхав учора ввечері.

Вона зробила нетерплячий жест.

— Я маю на увазі тут, у барі.

— А! Близько години.

— Близько години? — Говорила вона уривчасто, але голос її був на диво мелодійний.— Ви часом не помітили тут ще одного американця? Приблизно п'ятдесяти рогів, хоча виглядає він молодшим. Трохи сивий. В очах запитальний вираз. Ніби він когось розшукує.

— Зараз подумаю,— хитро відповів я.— А як його звуть?

— Ну, цього я вам не скажу.— Вона невдоволено поглянула на мене. Отже, невірні дружини, навіть англійки, не мають звички розголошувати ім'я і місцеперебування своїх коханців.

— Я не придивлявся спеціально,— мовив я з невинним виглядом,— але мені здається, бачив у дверях чоловіка, який відповідає вашому опису. Думаю, це було о пів на сьому.— Я намагався затримати її своїми розмовами якомога довше.

— Як мені набридли,— кинула вона роздратовано,— проблеми з сучасною поштою.

— Перепрошую,— сказав я, торкнувшись листа в своїй кишені,— але я не зовсім зрозумів, що ви маєте на увазі. Щось із поштою?

— Не має значення,— ухилилась вона від відповіді. Офіціант приніс їй замовлене. Я б не здивувався, якби він став на коліна, щоб прислужити дамі. Мою порцію він поставив на стіл без будь-яких церемоній. Жінка підняла склянку.— Будьмо здорові! — Вона не мала дівочих забобонів проти незнайомця у барі.

— А ви тут надовго? — запитав я.

— Хіба знаєш, як воно буде. — На її склянці лишилася смужка від губної помади. Я хотів дізнатись її ім'я, але щось утримувало мене від запитання.— Прекрасна стара Флоренція. Я бувала у веселіших містах.— Розмовляючи, вона все поглядала на двері. Увійшло якесь німецьке подружжя, і вона знову спохмурніла. Нетерпляче позирнула на годинник.— У вас засмагле обличчя,— зауважила.— Ви каталися на лижах?

— Трохи.

— Де?

— У Санкт-Моріці й Давосі.— Це була невеличка безневинна брехня.

— Обожнюю Санкт-Моріц,— замріяно проказала жінка.— І все тамтешнє кумедне товариство.

— Ви були там? — запитав я.— У цьому сезоні?

— Ні. Мені перешкодила лиха пригода.— Я насилу стримав бажання розпитати про здоров'я її чоловіка, щоб продовжити дружню розмову, але вчасно схаменувся. Вона з огидою обдивилася навкруги.— Яке похмуре місце! Недаремно тут поховали Данте. Ви не знаєте в цьому місті чогось веселішого?

— Учора я чудово повечеряв у ресторані, що зветься «Сабаттіні». Якщо ви не проти...

В цю мить у бар зайшов хлопчик служник, вигукуючи:

— Леді Ділі Еббот, леді Ділі Еббот!

«До зустрічі. Л.», згадав я, поки вона пальцем підкликала служника.

— Telefono per la signora[6],— повідомив він.

— Finalmente[7] — голосно видихнула вона, встала і вийшла за хлопцем у хол. Свою сумочку вона залишила на стільці, і я подумав, як би його подивитися, що в ній є, поки леді зайнята розмовою, але так, щоб мене не арештували за крадіжку. Німці весь час подивлялися на мене. «Чого їм треба?» — подумав я. Такі, як вони, звичайно, розкажуть представникам влади про всі підозрілі дії. Сумочки я не торкнувся.

Вона повернулася хвилин через п'ять, і, коли зайшла в бар, вираз її обличчя можна було б назвати сердитим, якби воно належало іншій жінці. У неї це було благородне обурення. Вона важко опустилася на стілець і випростала під столом ноги.

— Сподіваюсь, у вас непогані новини,— відновив я розмову.

— І не дуже добрі.— Голос її також був роздратований.— Віддаляють мене від блаженства. Зміни у розкладі. Дехто на цьому постраждає.— Вона допила джин і почала складати в сумку сигарети і запальничку.

— Якщо це означає, що ви зараз вільні...— поквапився я.— Коли вас покликали до телефону, леді Еббот, я саме говорив, що...— Вперше в житті я називав когось леді і мало не затнувся на цих словах.— Одне слово, я збирався запросити вас повечеряти зі мною в цьому затишному...

— Прошу пробачення,— не дослухала вона мене.— Це дуже люб'язно з вашого боку. Але я не маю часу. На вулиці мене чекає машина.— Вона підвелася, взяла пальто і сумку. Я вирішив бути галантним і теж піднявся.— Вона пильно подивилась мені прямо в очі. За мить рішення було ухвалене.— Вечеря скінчиться дуже скоро,— додала вона.— Бідолашні тітоньки й бабусі рано йдуть спатки. Ми зможемо трошки випити разом на ніч, якщо хочете.

— Я буду дуже радий.

— Об одинадцятій годиться? Тут, у барі.

— Я буду тут...

Вона вислизнула з бару, але в повітрі ще деякий час бриніли хвилі чуттєвості, подібно до того, як у соборі бринять після закінчення гри останні звуки органа.

Ніч я провів у її номері. Все сталося дуже просто.

— Я приїхала до Флоренції грішити,— зізналася вона, роздягаючись,— і буду грішити.— Якщо я не помиляюся, вона спитала моє ім'я десь аж о пів на третю ранку.

Незважаючи на владні манери, вона була ніжною і чарівною коханкою, невибагливою, вдячною, позбавленою й тіні жіночої агресивності.

— В Америці великий нерозтрачений запас сексуального таланту,— сказала вона під якусь мить.— Новий світ іде на поміч підупалому Старому. Це чудово, чи не так?

Я був щасливий, відчувши, що всі оті мої страхи, викликані жахливою місіс Слоун, були необгрунтовані. Певна річ, я не міг сказати леді Еббот, що мою насолоду подесятеряють настирливі обертони помсти.

Вона була нецікава як людина. Розмовляли ми мало. Вона не питала, чим я займаюся, що роблю у Флоренції, куди маю намір поїхати.

Перш ніж піти з її кімнати (вона наполягала, щоб це сталося до того, як прокинеться обслуга готелю), я запитав, чи не пообідає вона разом зі мною.

— Якщо мені не подзвонять,— відказала вона.— Побажайте дамі на добраніч.

Я нахилився і поцілував великі прекрасні уста. Повіки її були склеплені, і мені здалося, що вона заснула ще до того, як я причинив двері.

Прямуючи через пишні зали готелю до свого номера, я відчув приплив оптимізму. Слідом за Цюріхом і Санкт-Моріц, і Давос, і Мілан, і Венеція не подарували мені ні крихти радості, ні тіні розради. До цієї ночі. І тепер переді мною не було нічого певного, але принаймні з'явилася надія.

Чарівний день. День святого Валентина.

Стомлений безсонною ніччю і недавнім напруженням, я впав у ліжко і проспав майже до полудня.

Прокинувшись, я полежав деякий час нерухомо, дивлячись у стелю і стиха посміхаючись. Потім узяв телефон і подзвонив леді Еббот. Спочатку була довга пауза, потім почувся голос чергового на поверсі:

— Леді Еббот виїхала з готелю о десятій годині ранку. Ні, вона нічого не просила передати.

Дізнатись знову адресу леді Еббот коштувало мені десяти тисяч лір і невеличкої брехні. Леді Еббот просила, щоб їй пересилали пошту, але нікому не казали її нової адреси. Поклавши перед одним з помічників чергового на поверсі банкноту в десять тисяч лір, я довірливо розповів йому, що дама забула в моїй кімнаті дуже коштовну прикрасу, яку я можу передати тільки з рук у руки.

— Bene, signore[8],— сказав він.— Вона в готелі «Пляс Атене» в Парижі. Поясніть, будь ласка, леді Еббот надзвичайні обставини, через які я сповістив вам адресу.

— Неодмінно,— пообіцяв я йому.

У готель «Пляс Атене» я влаштувався наступного дня опівдні. Ще не встигши спитати ціну номера, я побачив у холі леді Еббот. Її вів під руку шпакуватий чоловік з пишними англійськими вусами, в темних окулярах. Обоє сміялись. Я бачився з цим чоловіком раніше. Це був Майлз Фабіан, гравець у бридж з готелю «Палас» у Санкт-Моріці.

Не глянувши в мій бік, вони вийшли через парадні двері на осоння авеню Монтень, яке коштувало шалених грошей. Двоє коханців у місті кохання, вони, очевидно, збиралися поснідати десь у вишуканому ресторані, забувши про весь світ, забувши й про мене, дарма що я стояв за кілька футів від них, ховаючи в сумці стилет, а на серці план убивства.

12

Наступного ранку я був у холі о пів на дев'яту. Вона спустилася через дві години і вийшла на вулицю. У Флоренції я не бачив її при сонячному світлі. Вона була ще прекрасніша, ніж я думав. Лілі Еббот була створена для того, щоб вселити в американця мрію провести з нею гріховний уїкенд у Парижі.

Переконавшись, що вона мене не помітила, я піднявся до себе в номер. У мене не було жодної можливості з'ясувати, скільки часу її не буде в готелі. Тому я діяв швидко. Спакувавши злощасну валізу, я подзвонив черговому на поверсі й попросив допомогти мені занести її в кімнату містера Фабіана.

У двері постукали — з'явився служник.

Я пішов за ним до ліфта. Він натиснув кнопку шостого поверху. «Отже, все станеться на шостому»,— подумав я, поки ми мовчки підіймалися. Коли ліфт зупинився і двері розчинились, я вийшов у коридор. Наші кроки приглушував товстий м'який килим. Ми нікого не зустріли. Нас оточувала тиша, звична для багатих людей. Хлопець поставив валізу на підлогу перед дверима люкса і вже збирався постукати, але я його зупинив.

— Усе гаразд,— сказав, беручи валізу,— я занесу сам. Містер Фабіан — мій друг.— Я дав хлопцю п'ять франків. Він подякував і пішов.

Я тихенько постукав.

Двері відчинилися, за ними стояв Фабіан. Він був повністю одягнений, готовий кудись іти. Нарешті ми зустрілись один на один. Ось вона, моя і Слоунова Немезіда, що вдень і вночі тасує карти, почуваючи себе в місцях для обраних, як удома. Злодій. Він злегка примружився, ніби не добре мене розгледів.

— Прошу? — вимовив чемно.

— Мені здається, це ваші речі, містере Фабіан,— сказав я і, відштовхнувши його, пройшов через хол у велику вітальню, де в безладі лежали газети на кількох мовах. Всюди в кімнаті стояли квіти. Я вжахнувся, подумавши, скільки коштує один день перебування у такому помешканні. Тоді почув, як зачинилися двері. Цікаво, чи він озброєний?

— Послухайте,— сказав він, коли я обернувся,— тут якась помилка.

— Ніякої помилки немає.

— Хто ви, до речі? Здається, ми з вами десь зустрічалися?

— У Санкт-Моріці.

— Правильно. Ви — той молодий чоловік, який у цьому році опікав місіс Слоун. Боюсь, я забув ваше ім'я. Гр... Грімм, чи не так?

— Граймс.

— Граймс. Вибачте.— Він був абсолютно спокійний, а в голосі його бриніла приязнь. Я намагався опанувати себе.— Я саме збирався йти,— пояснив він,— але зможу приділити вам кілька хвилин. Сідайте, будь ласка.

— Якщо ви не заперечуєте, мені краще постояти.— Я показав на валізу, що стояла посеред кімнати.— Ви не могли б відкрити це і перевірити, чи всі ваші речі на місці...

— Мої речі? Друже мій, ніколи...

— Прошу вибачити за зламаний замок,— урвав я його.— Це сталося раніше, ніж я зрозумів, що речі не мої.

— Просто не знаю, про що ви говорите. Ніколи в житті не бачив цієї валізи.— Навіть якби він готувався до цього моменту цілий рік, він не зміг би поводитись більш природно.

— Коли ви закінчите і переконаєтесь, що нічого не пропало, я був би вам дуже вдячний, якби ви повернули мені мою валізу. І щоб у ній було все, що ви знайшли в Цюріху. Усе!

Він знизав плечима.

— Ви мене дивуєте. Якщо хочете, можете обшукати номер, і ви самі побачите, що...

Я поліз у кишеню і дістав листа Лілі Еббот.

— Я знайшов це у вашому жакеті. І дозволив собі прочитати.

Він ледь глянув на папірець.

— Це стає дедалі загадковішим.— Він зробив заперечливий жест: мовляв, джентльмен не читає чужих листів.— Ні імен, ні дати. Він поклав листа на стіл.— Це міг написати хто завгодно і кому завгодно. Звідки ви взяли, що це має якесь відношення до мене? — Він починав потроху запалюватись.

— Леді Еббот підказала мені,— збрехав я.

— Справді,— погодився він.— Мушу зізнатися, вона дійсно моя знайома. Як вона себе почуває, до речі?

— Десять хвилин тому, коли ми зустрілись у холі, вона мала чудовий вигляд,— сказав я.

— Боже мій, Граймсе,— вигукнув він,— то Лілі тут, у готелі?

— Годі,— зупинив я його.— Ви знаєте, чому я тут. Сімдесят тисяч доларів!

Він майже природно розсміявся.

— Ви жартуєте? Це Лілі вас підмовила? Вона любить пожартувати.

— Я хочу одержати свої сімдесят тисяч доларів, містере Фабіан,— повторив я, намагаючись надати своєму голосу загрозливого тону.

— Сер, ви з'їхали з глузду,— рішуче мовив Фабіан.— А тепер, на жаль, мені треба йти.

Я схопив його за руку, згадавши одноокого чоловіка в Мілані.

— Ви не вийдете з цієї кімнати, доки я не одержу своїх грошей.— Голос мій пролунав високо, і мені стало соромно. Це була партія для басу, а в мене був тенор. До того ж високий тенор.

— Не чіпайте мене! — Фабіан відсахнувся і вередливо смикнув рукав. — Я не люблю, щоб до мене доторкалися. А якщо ви зараз не заберетеся звідси, я подзвоню адміністрації і викличу поліцію...

Я взяв зі столу лампу і вдарив його по голові. Від удару лампа розбилася вщент. Падаючи на підлогу, Фабіан здивовано глипнув на мене. По його чолі побігла тоненька цівка крові. Я дістав ніж для розрізання паперу і опустився поряд на коліна, чекаючи, коли він прийде до тями. Через п'ятнадцять секунд він розплющив очі. Але дивився ще бездумно. Я підніс гострий кінець ножа до його горла. Раптом до нього повністю повернулася свідомість. Він не рухався, але дивився на мене з жахом.

— Я не жартую, Фабіане,— попередив я. Так, я не жартував. У ту хвилину я справді міг його вбити. Я тремтів так само, як і він.

— Гаразд,— глухо сказав він.— Не треба вдаватися до крайнощів. Я взяв вашу валізу. А тепер дозвольте мені встати.

Я допоміг йому підвестися. Він захитався і важко сів на стілець. Торкнувшись чола, з острахом подивився на кров, що потекла по його руці. Діставши носову хустку, він приклав її до рани.

— Боже мій,— мовив слабим голосом,— ви могли мене вбити цією лампою.

— Вам пощастило,— буркнув я.

Він кашлянув, не відриваючи погляду від стилета в моїй руці.

— Терпіти не можу ножів,— сказав Фабіан.— А ви, мабуть, страшенно любите гроші?

— Не більше, ніж інші,— відрубав я.— Так, як і ви, мабуть.

— Я б не зміг убити когось за гроші.

— Звідки ви знаєте? — мовив я скептично. І лівою рукою погладив свою іграшкову зброю.— Я теж ніколи не думав, що здатний на це. До сьогоднішнього ранку. Де гроші?

— У мене їх немає.

Я погрозливо ступив крок до нього.

— Не підходьте! Будь ласка, не підходьте. Вони... ну... Скажемо так, я не маю їх зараз, але їх можна взяти. Прошу вас, не вимахуйте цією штукою. Я певен, ми зможемо домовитись без кривавих наслідків.— Він знову приклав хустинку до чола.

Раптом у мене почалась реакція на все, що сталося. Я вжахнувся того, що мало не вбив людину. Мене почало трусити, ніж випав з моїх рук. Якби Фабіан сказав мені в цю мить, що не дасть ні цента, я, мабуть, вийшов би з кімнати і забув про всю цю історію.

— Я знав,— сказав Фабіан спокійно,— що одного дня хтось з'явиться і вимагатиме назад свої гроші.— Я не міг не згадати подібної ситуації. Цікаво, як поводився Друсак у ту трагічну мить? — Я добре подбав про гроші,— додав Фабіан.— Боюся тільки, що вам доведеться трохи зачекати.

— Що ви маєте на увазі? — Мені хотілося б говорити погрозливо, але я знав, що не здатний на це.

— Я дозволив собі дещо вчинити з вашими скромними заощадженнями, містере Граймс,— повідомив Фабіан.— Я зробив деякі капіталовкладення.— Він посміхнувся, як лікар, змушений сповістити хворого, що в того рак.— Гроші не повинні лежати без діла. Як ви гадаєте?

— У мене раніше не було грошей, з якими треба було б щось таке робити.

— Ага,— ніби зрадів він.— Отже, ви новоспечений багатій. Так я і думав. Ви дозволите мені піти у ванну кімнату і змити кров? У будь-яку хвилину Лілі може повернутись, і я не хотів би її лякати.

— Ідіть.— Мені схотілося сісти.— Я почекаю.

— Так, так почекайте.— Він підвівся і невпевненою ходою пішов у спальню. Я чув, як полилася вода. Зі спальні мали бути двері в коридор, але я був переконаний, що він не втече. А як і схоче, я не буду йому заважати. Капіталовкладення! Я заціпенів. Я уявляв собі всілякі картини зустрічі з людиною, яка поцупила мої гроші, але не думав, що, коли нарешті спіймаю її, усе буде схоже на ділову бесіду.

Коли Фабіан вийшов із спальні, його волосся було вологе і старанно розчесане. Він ступав твердо, і ніщо не нагадувало про те, як він кілька хвилин тому, закривавлений і непритомний, лежав на підлозі.

— Хочете випити? — спитав він.— Думаю, нам обом це потрібно.— Він підійшов до буфета, відчинив дверцята і налив у дві склянки трохи віскі.— Содової? — запитав він.— Льоду?

— Я вип'ю чисте.

— Геніальна ідея.— Час від часу він забував про свої англійські манери. Він подав мені віскі, і я вмить перехилив налите. Він випив повільніше, потім сів у крісло навпроти мене, бавлячись склянкою.— Якби не Лілі,— сказав він,— ви б ніколи мене не знайшли.

— Можливо.

— Жінки...— Він зітхнув.— Ви спали з нею?

— Я не бажаю відповідати на це питання.

— Мабуть, ви маєте рацію.— Він знову зітхнув.— Гаразд, а тепер... Думаю, вам буде цікаво, якщо я почну здалека. У вас є час?

— У мене багато часу.

— Можна мені поставити одну умову? — запитав Фабіан.

— Яку?

— Щоб ви не розповідали Лілі про... ну... про все це. Ви могли зрозуміти з листа, що вона про мене доволі високої думки.

— Якщо ви мені повернете гроші, я не скажу ні слова.

— Згода.— Він ще раз зітхнув.— Спочатку, якщо ви нічого не маєте проти, я розповім трохи про себе.

— Я не маю нічого проти.

— Постараюсь говорити коротко,— пообіцяв Фабіан.

Насправді розповідь виявилась не такою короткою, як сподівалося.

Почав він з батьків. Вони були бідняками, батько все життя працював на маленькій взуттєвій фабриці в Лоуеллі, штат Массачусетс, у місті, де народився Фабіан. Родині завжди бракувало грошей. У коледж хлопець не потрапив. Під час другої світової війни був військовим льотчиком. Їхня база містилася неподалік від Лондона. Там він познайомився з англійською дівчиною з багатої родини. Її сім'я майже весь час жила на Багамських островах, де в них був великий маєток. В Англії він демобілізувався і, позалицявшись трохи, одружився з тією дівчиною.

— Не знати звідки,— сказав він, ніби виправдовуючи цей союз,— у мене з'явилися панські нахили. Працювати мені не хотілося, а іншої можливості вести життя, яке мені подобалося, в мене не було.

З молодою дружиною він переїхав на Багами і прийняв британське підданство, його нові родичі ставилися до нього непогано, але багато не дозволяли, тому він почав грати, щоб мати свої кишенькові гроші. Найбільше йому щастило у бриджі і триктраку.

— На жаль,— вів далі Фабіан,— карти тягнуть за собою інші гріхи, пов'язані з жінками.

Одного дня відбулася серйозна сімейна розмова, а за нею — негайне розлучення. Відтоді він заробляє на життя картами. Більшість часу живе в добрих умовах, але бувають і тяжкі часи. Взимку непогані виграші трапляються на Багамах, але погано, що доводиться без кінця подорожувати. В Нью-Йорк, Лондон, Монте-Карло, Париж, Довіль, Санкт-Моріц... Одне слово, туди, де є гроші. І де збираються гравці.

— Але виграного вистачає тільки на те, щоб зводити кінці з кінцями,— сказав Фабіан.— У мене ніколи немає грошей навіть на місяць уперед. А навколо стільки можливостей стати багатою людиною, навіть при скромному початковому капіталі. Не можу сказати, що це мене озлобило, але я постійно відчував невдоволення. Якраз перед поїздкою в Цюріх мені виповнилося п'ятдесят років, і я не дуже радію тому, що готує для мене майбутнє. Нестерпно тяжко весь час проводити з багатіями, нічого не маючи самому. Удавати, ніби розлучитися з трьома тисячами доларів за вечір для тебе так само нічого не варто, як і для них. Жити в найрозкішніших готелях, коли ти працюєш, і ховатися в сумнівних нічліжках, коли відпочиваєш.

— Особливо вигідно мати справу з членами лижного клубу,— провадив Фабіан. — Щороку збирається майже та сама компанія. Я вмію бути приємним для всіх, трохи катаюсь на лижах, щоб виправдати свою присутність, не зволікаю з картярськими боргами, беру участь у вечірках, ніколи нікого не обдурюю, заходжу в дружні стосунки з дамами і ненав'язливо знайомлюся з майбутньою здобиччю — багатими греками, латиноамериканцями і англійськими мільйонерами, гравцями по натурі, що пишаються своїми здібностями і недбалі за столом. При цьому є ще можливість знайомитися з удовичками, що мають незалежну спадщину, і з добре забезпеченими молодими розлученими жінками. Та, на жаль,— зітхнув він,— я занадто романтичний, і це, звичайно, вада для людини мого віку. Крім того, ті, кого я зустрічав, мені не подобалися, а ті, що подобаються, мені ніколи не траплялися. Власне, траплялися, але без відповідної матеріальної бази. Я розумію, що намалював не дуже благородний автопортрет...

— Не дуже,— погодився я.

— ...але я хочу, щоб ви повірили: я кажу правду, і ви можете мені довіряти.

— Побачимо,— кинув я.— Поки що я не маю підстав вірити вам.

— І от,— заговорив він знову,— людина, портрет якої я вам змалював, силкується відімкнути свою власну валізу в готелі «Палас» у Санкт-Моріці і бачить, що секрет на замку не спрацьовує.

— І ви попросили щось таке, чим можна було б зламати замок? — втрутився я, згадуючи власні дії.

— Мені прислали служника. Коли той відкрив валізу, я відразу зрозумів, що вона не моя. Не знаю, чому я не сказав йому цього. Мабуть, підказало якесь шосте чуття. Або вигляд новенького портфеля-дипломата, що лежав зверху. Звичайно люди не пакують такі портфелі, а носять їх у руках. В усякому разі, я заплатив служникові і відіслав його. До речі, в мене не стало духу викинути портфель. Він у спальні, і мені буде приємно повернути його вам.

— Дякую.

— Немає за що,— відповів Фабіан без будь-якої іронії.— Полічивши гроші, я вирішив, що вони крадені.

— Звичайно.

— Це трохи змінює моральний бік справи, ви згодні?

— Трохи.

— Крім того, це означало, що людина, яка перевезла ці гроші через океан, не стане влаштовувати істерики в Інтерполі, благаючи повернути її скарб. Ви приймаєте мої пояснення?

— Хай буде так.

— Я дуже уважно обшукав портфель. Сподіваюся, ви пробачите мені, коли я скажу, що не знайшов там нічого такого, що вказувало б на скрутне становище його власника.

Я кивнув.

— Я також не знайшов нічого, що могло б підказати, хто власник. Ні блокнота з адресами, ні листів. Я навіть подивився в несесер, чи немає там ліків з надписаним прізвищем.

Мимоволі я засміявся.

— Ви, мабуть, дуже здорова людина,— схвально мовив Фабіан.

— Ви теж,— не забарився я з відповіддю.

— А, — просяяв Фабіан,— ви, мабуть, займалися тим самим?

— Точно.

— Протягом години,— провадив він далі,— я намагався згадати, чи було моє ім'я на чомусь у моїй валізі. І прийшов до висновку, що не було. Про лист Лілі я, звичайно, забув. Я думав, що викинув його. А як і ні, то був певен в її обережності, там не повинно бути імен. А далі ви все знаєте.

— Ви вкрали мої гроші.

— Скажемо так: я пустив їх в обіг.

— Що ви маєте на увазі?

— Дайте мені розповісти все до ладу. У мене ніколи не було досить грошей, щоб здійснити вирішальний переворот. У товаристві, з яким я знаюся, сума, що нею я міг би ризикнути, була б просто сміховинною. Отже, навіть виграючи,— а в мене це бувало частіше, ніж програш,— я не міг скористатися зі свого успіху. Граймсе, ви розумієте, до чого я веду?

— Не зовсім.

— То слухайте. Досі я ніколи не міг ставити в бриджі більше, ніж по п'ять центів.

— Місіс Слоун казала мені, що ви грали з її чоловіком, ставлячи по п'ять центів.

— Це правда. Першого вечора. Потім ми ставили й по десять центів. А згодом і по п'ятнадцять. Звичайно, програючи багато, Слоун не признавався жінці.

— Скільки ж він програвав?

— Буду з вами відвертим до кінця. Коли я їхав із Санкт-Моріца, в моєму гаманці лежав чек Слоуна на двадцять сім тисяч доларів.

Я свиснув і поглянув на Фабіана з відвертою повагою. Порівняно з цим мій вашінгтонський успіх у покері зводився нанівець. Переді мною був гравець, що знав, як схопити бога за бороду. Але потім я згадав, що ризикував він моїми грішми, і знову розлютився.

— А яке все це має відношення до мене? — запитав я.

Фабіан примирливо підняв руку.

— На все свій час, любий друже.— Я, звичайно, ніколи не сподівався, що мене називатиме «любим другом» людина, яка виросла в Лоуеллі, штат Массачусетс.— Крім того, радий вам доповісти, що я непогано зіграв у триктрак. Можливо, й ви пам'ятаєте гарного молодого грека з чарівною жінкою?

— Не дуже.

— Він був у захваті, коли я запропонував збільшити ставки. Так з'явилося ще дев'ять тисяч доларів.

— З того, що ви розповіли,— сказав я суворо,— виходить, що ви збільшили мій скарб на тридцять шість тисяч доларів. От і прекрасно, Фабіане, тепер ви при грошах, можете повернути мені назад мої сімдесят тисяч, ми потиснемо один одному руки, вип'ємо за це й розійдемось кожний своєю дорогою.

Він сумно похитав головою.

— Боюся, все не так просто.

— Послухайте, не зловживайте моїм терпінням. У вас є гроші чи немає? Для вас краще, якщо вони є.

Фабіан підвівся.

— Думаю, нам обом треба випити ще трохи,— сказав він.

Я сердито спостерігав, як він підійшов до буфета. Після того, як я утримався від убивства, коли мав для цього всі можливості, будь-яка нова моя погроза не могла цінуватися серйозно. Розглядаючи його спину в чудово пошитому костюмі — не моєму, а з тих двох, трьох чи більше валіз, з якими він звичайно подорожує,— я також подумав, що вся його розповідь може бути брехнею, небилицею, вигаданою, щоб затримати мене, доки хто-небудь — покоївка, леді Еббот, якийсь приятель,— зайде в кімнату. Тоді він зможе звинуватити мене в тому, що я йому набридаю, прошу позичити грошей, намагаюсь продати порнографічні фотографії абощо, і викинути з готелю. Тому, беручи в нього склянку, я сказав:

— Якщо ви мене дурите, Фабіане, наступного разу я прийду до вас з рушницею.— Я, звісно, й гадки не мав, де у Франції можна дістати рушницю. Крім того, єдина зброя, яку я будь-коли тримав у руках, була спортивна рушниця в тирі на сільському ярмаркові.

— Краще було б, якби ви мені повірили,— мовив Фабіан, доливши твердою рукою содової у віскі. — У мене є план для нас обох, який потребує взаємної довіри.

— План? — Я відчував, що мною, мов дитиною, спритно керує ця людина, яка тридцять років живе тільки завдяки своїй кмітливості і бездоганно володіє собою через кілька хвилин після того, як уникла смерті.— У вас тепер на тридцять шість тисяч доларів більше, ніж було три тижні тому, і ви кажете, що не так просто повернути мені борг. Чому?

— Тому, що я зробив деякі капіталовкладення.

— Які саме?

— Перш ніж розповісти подробиці,— відповів Фабіан,— дозвольте мені викласти план у загальних рисах.— Він ковтнув віскі й прокашлявся.— Думаю, ви маєте деяке право бути невдоволеним з того, що я зробив...

Я тихо гмукнув, але він це зігнорував.

— Та в мене є причини вірити, що згодом ви будете мені глибоко вдячні.— Я хотів його урвати, але він махнув рукою, щоб я помовчав.— Я знаю, що сімдесят тисяч готівкою здаються дуже великими грошима. Особливо для такої молодої людини, як ви. Гадаю, ви ніколи не були дуже багатим?

— Послухайте, Фабіане, до чого ви ведете? — Я не міг подолати відчуття, що навколо мене сплітають сіть і скоро я не зможу не тільки поворухнутися, але й озватися.

А м'який, майже англійський голос довірливо говорив далі:

— На скільки б вам цього вистачило? На рік, ну, на два. Щонайбільше на три роки. Як тільки ви спливете на поверхню, ви станете здобиччю спритних приятелів і ненажерливих жінок. Я знаю, ви маєте дуже невеликий досвід, якщо взагалі його маєте, як дати собі раду з великою сумою грошей. Хоча б той легковажний спосіб,— я дозволю собі цей закид,— яким ви намагалися перевезти гроші із Штатів в Європу: він свідчить, що ви...

Я не мав, чим йому заперечити, тому змовчав.

— Зате я,— провадив він, обертаючи в задумі склянку з льодом і чесно й відкрито дивлячись мені в очі,— близько тридцяти років маю справу з порівняно великими сумами. Де, на яких задвірках Європи будете ви, скажімо, через три роки, коли залишитесь без грошей? Гадаю, навряд чи вам схочеться повернутися в Америку? — Його погляд здався мені глузливим.

— Я вас слухаю,— кинув я, щоб уникнути паузи.

— Я зробив початок, і не здивуюсь, якщо, закінчивши справу, матиму мільйон...

— Доларів?

— Фунтів стерлінгів,— уточнив він.

— Мушу зізнатися,— вихопилось у мене,— я в захваті від вашої витримки. Але до чого тут я?

— Ми будемо партнерами,— спокійно запропонував він.— Я буду займатися... е-е.... капіталовкладеннями, а прибутки ділитимемо навпіл. Матиму за щастя, якщо з чека містера Слоуна і внеску молодого грека ми й почнемо. Хіба це не справедливо?

Я замислився. Низький лагідний голос гіпнотизував мене.

— Отже, замість моїх сімдесяти тисяч я одержу половину від тридцяти шести?

— Мінус деякі витрати,— уточнив він.

— Які саме?

— Готелі, квитки, розваги. Усяке таке.

Я огледів кімнату, повну квітів.

— А хіба ви вже маєте на думці щось конкретне?

— Так, і чимало.— Він знову підняв руку.— Будь ласка, вислухайте мене. Щоб було ще справедливіше, через рік, якщо схочете, заберете з прибутку свої сімдесят тисяч.

— А якщо за рік ви все втратите?

— Що ж, ми обидва ризикуємо,— визнав він.— Але я вірю, справа цього варта. Тепер дозвольте мені навести ще деякі міркування. Як американець, ви цілковито підлягаєте американським законам про прибутковий податок. Хіба не так?

— Так, але...

— Знаю, ви хочете сказати, що не збираєтесь його сплачувати. Я вірю, що ви не сповіщали владі про сімдесят тисяч доларів, які є предметом нашої розмови. Якби ви просто витратили їх, у вас не було б ніяких труднощів. Але якщо ви легальним або напівлегальним шляхом збільшите цю суму, вам треба буде остерігатися цілої армії американських агентів у Європі, інформаторів у банках і на біржі. Ви завжди будете боятися штрафу й судового переслідування.

— А ви? — спитав я, відчуваючи, що його логіка загнала мене в глухий кут.

— А я — британець,— пояснив він,— який проживає на Багамських островах. Я навіть не заповнюю декларацію у митниці. Невеличкий приклад: ви, як американець, не маєте права торгувати золотом, хоча ваш уряд час від часу знімає галас, що зміни в цій справі неминучі. На мене ці заборони не поширюються, а золотий ринок нині такий спокусливий! За той час, поки я розважався з містером Слоуном і молодим греком, я встиг зробити замовлення на невелику суму. Ви стежили останнім часом за цінами на золото?

— Ні.

— Так от, я уже... ми уже маємо десять тисяч доларів прибутку.

— За три тижні? — недовірливо запитав я.

— Точніше, за десять днів,— конкретизував Фабіан.

— А що ще ви зробили з моїми грошима? — Я й досі вживав присвійний займенник першої особи, але його сила раз у раз зменшувалася.

— Ну... — Вперше відтоді, як Фабіан вийшов з ванної кімнати, він зніяковів.— Як партнер, я нічого не збираюся приховувати від вас. Я купив коня.

— Коня?! — Я не міг стримати зойку.— Якого коня?

— Чистокровного. Скакового коня. Однією з причин, чому я не приїхав у Флоренцію (про інші я розповім пізніше), було саме це. Мушу признатися, Лілі була дуже незадоволена. А мені треба було поїхати в Париж, щоб укласти угоду. Цього коня я примітив у Довілі ще минулого літа, але тоді в мене не було грошей. До того ж, — усміхнувся він,— тоді його не продавали. В одного мого приятеля в Кентуккі є стайня і ферма, де вирощують скакових коней. Він зацікавився жеребцем, який може бути дуже цінним для стайні, і, думаю, непогано віддячить, коли дізнається, що я купив коня. А я з почуття дружби, звичайно, поділюся з приятелем.

— А якщо він скаже, що передумав? — Я мимоволі дав себе втягти у те, що п'ятнадцять хвилин тому вважав безумними фантазіями гравця.— Якщо він тепер не схоче купляти коня?

Фабіан знизав плечима, злегка погладив кінчики вусів. Я помітив, що він так робить тоді, коли не має готової відповіді.

— В такому разі, друже,— сказав він,— у нас з вами буде прекрасна нагода завести власну стайню... Я ще не обрав кольорів. А ваші улюблені?

— Чорний і синій,— сказав я.

Він добродушно засміявся.

— Радий, що у вас є почуття гумору,— сказав він.— Не люблю мати справ із занудами.

— Чи не могли б ви сказати, скільки заплачено за цю тварину?

— Дрібниці. Шість тисяч доларів. Під час тренування минулої осені він упав і дістав щось на зразок тріщини, отже, продали його дуже дешево. Тренер, мій давній приятель,— поступово я виявив, що у Фабіана є друзі в усіх куточках світу і у всіх спеціальностях,— каже, що тепер кінь як новісінький долар.

— От-от.— Я з жалем кивнув,— хіба що як долар... Гаразд, Фабіане, розкажіть, які там ще... гм... угоди лежать у моєму міністерському портфелі.

Він знову взявся за вуса.

— Дещо є. Сподіваюсь, ви не надто сором'язлива людина?

Я згадав батька з його біблією.

— Не дуже,— сказав я.— А в чому річ?

— Щоразу, коли я приїжджаю в Париж, я зустрічаюся з одною розкішною французькою дамою.— Він усміхнувся, вітаючи, мабуть, подумки ту даму.— Вона цікавиться кіно. Каже, що свого часу була акторкою. Тепер зайнялася режисурою. Фінансує її старий залицяльник. Наскільки я розумію, не дуже істотно. Зараз вона робить фільм. Доволі брудний. Так, так, доволі брудний. Я бачив такі стрічки — в кінопромисловості їх називають одноденками. Цікаве видовище. Ви знаєте, скільки прибутку дає такий фільм, як «Глибока ущелина», тим, хто його робить?

— Ні.

— Мільйони, друже, мільйони! — Він задумливо зітхнув.— Моя мила приятелька дала мені прочитати сценарій. Написано непогано. Багато сміливості і фантазії. На мою думку, в основі фільм невинний. З погляду людини досвідченої він майже пристойний, але там є всього потроху, на будь-який смак. Щось на зразок комбінації Генрі Міллера і арабських казок. Моя мила приятелька,— до речі, вона сама режисер цього фільму,— купила сценарій майже задарма у одного молодого іранця, який не може повернутися на батьківщину. Звичайно найбільш прибуткові картини цього сорту обходяться приблизно в сорок тисяч доларів. Думаю, «Глибока ущелина» коштувала не більше шістдесяти. Отож я сказав їй, щоб вона не витрачала свою енергію ще й на керування книгарнею — вона дуже тендітна жіночка — і, коли вона сказала, що для завершення фільму їй потрібно п'ятнадцять тисяч доларів...

— ...ви пообіцяли їх дати?

— Саме так.— Він засяяв.— На знак подяки вона запропонувала мені двадцять відсотків прибутку.

— І ви погодились?

— Ні, я попередив, що згоден на двадцять п'ять відсотків. Дружба — дружбою, але передусім я ділова людина.

— Фабіане,— сказав я,— я не знаю, плакати мені чи сміятися.

— Через деякий час ви будете усміхатися,— пообіцяв він.— Щонайменше усміхатися. Сьогодні ввечері вони дивитимуться відзнятий матеріал. Нас теж запрошено. Гарантую, ви будете вражені.

— Ніколи в житті не бачив порнографічних фільмів,— признався я.

— Починати ніколи не пізно, друже. А тепер,— пожвавішав він,— ми підемо в бар і зачекаємо Лілі. Вона скоро має повернутися. Закріпимо наш союз шампанським. А потім я нагодую вас найкращим ленчем, який ви будь-коли їли. Після ленчу поїдемо в Лувр. Ви були коли-небудь у Луврі?

— Я приїхав у Париж тільки вчора.

— Заздрю вашому початкові,— сказав Фабіан.

Ми майже допили пляшку шампанського, коли в бар увійшла Лілі Еббот. Коли Фабіан відрекомендував мене як давнього приятеля по Санкт-Моріцу, вона навіть оком не повела, щоб показати, ніби наше знайомство зайшло трохи далі, ніж випадкова розмова у Флоренції.

Фабіан замовив другу пляшку.

13

Цього разу смак шампанського, здається, припав мені до вподоби.

У маленькому кінозалі нас було восьмеро. Після біганини по Лувру в мене гули ноги. У кімнаті смерділо потом і сигаретами двадцятирічної давності. Була та кімната в обшарпаному будинку зі старомодним скрипучим ліфтом, на Єлісейських Полях. Обідрані таблички на поверхах, мабуть, належали компаніям, що от-от збанкрутують або взагалі не дуже ладнають із законом. Коридори освітлювалися тьмяно, ніби для того, щоб відвідувачі будинку не мали змоги до ладу розгледіти одне одного. Разом зі мною, Фабіаном і Лілі сиділа Фабіанова «розкішна французька дама», яку звали Надін Бонер. Позаду нас, біля пульта влаштувався оператор фільму, стомлений сивий чоловік років шістдесяти п'яти, в береті і з незмінною сигаретою в зубах. Він видавався занадто старим для такої роботи і майже весь час сидів із заплющеними очима, ніби не хотів, щоб йому нагадували про фільм, який він зняв, а ми мали переглянути.

Збоку через прохід сиділа пара виконавців із цього фільму — стрункий темношкірий молодик з довгим сумним обличчям, мабуть, північноафриканець, і гарненька молода американочка з білявим кінським хвостиком і свіжим личком, як у дівчат із Середнього Заходу доби перших поселенців. Її звали Прісцілла Дін, вона була охайно вдягнена і нагадувала старанно випрасувані шовкові стрічечки. «Дуже приємно»,— мовила вона з чітким айовським акцентом. Іншим я був відрекомендований по-діловому, без церемоній...

Бородатий чоловік з довгими патлами і в засмальцьованій бавовняній куртці, який сидів окремо і гидливо дивився перед себе, ледь буркнув щось собі під ніс у відповідь на моє вітання.

— Це критик,— прошепотів Фабіан,— і дуже близький приятель Надін.

— Рада познайомитися з вами,— сказала Надін, простягаючи мені руку з-поза пульта. Рука була дуже випещена. Сама вода була маленька і тендітна, але мала високі повні груди, наполовину відкриті в низькому декольте гарної сукні. Її засмагла шкіра мала чудовий бронзовий відтінок. Я на мить уявив собі, як вона лежить зовсім гола на пляжі десь у Сен-Тропезі, в оточенні таких же голих розпусних молодиків.— Погляньте, що там робить цей нездара кіномеханік — кинула вона операторові.— Ми орендували зал тільки на півгодини.— Вона говорила по-англійському з тим особливим акцентом, що так подобається американцям.

Оператор крикнув щось по-французькому в телефон, який стояв перед ним, і світло погасло.

Наступні півгодини я щиро дякував долі за те, що в залі темно й ніхто не бачить, який я червоний. Гаряча хвиля крові на моєму обличчі повинна була підняти температуру в приміщенні незгірш від великої інфрачервоної лампи. Те, що діялося на екрані, та ще в кольоровому зображенні, мій батько назвав би видовиськом, яке годі змалювати. Там було злягання всіх видів, у різних положеннях, у найнеймовірніших місцях, включаючи і ті різновиди сласних утіх, що їх «Плейбой» скромно називає по-латині. Були там і сцени садизму та мазохізму, і ще чогось, що я навіть не знаю як назвати. Фабіан казав правду: там було всього на будь-який смак. Дія відбувалася десь у середині дев'ятнадцятого століття, бо чоловіки були в циліндрах і сюртуках, а жінки — у кринолінах і корсетах. Були там і гусарські мундири, чоботи, остроги, і якийсь побіжний кадр із замком та пишногрудими сільськими дівчатами, яких тягнуть у кущі. Надін Бонер, напівроздягнена і в пишній чорній перуці, з невинною усмішкою школярки грала роль господині, що розподіляла коханців з такою спокійною грацією, ніби розставляла квіти в салоні, готуючись до прийому гостей. Фабіан казав, що сценарій написаний доброю літературною мовою, але, оскільки ніхто з акторів так і не вимовив жодного слова, я не міг перевірити, наскільки слушна його оцінка. Він сказав, що фільм буде озвучений пізніше. Час від часу на екрані з'являвся юнак з ангельським обличчям у довгому рожевому вбранні, оздобленому хутром, з садовими ножицями в руках. Його очі задумливо дивилися з екрана. Іноді він сидів на високому позолоченому стільці, схожому на трон, у кам'яній залі, освітленій канделябрами, спостерігаючи, як гості в різних позах і комбінаціях звиваються в корчах оргазму. Вираз його обличчя залишався незмінним, але одного разу, коли любовна гра сягнула кульмінації, він неквапно взяв троянду з довгим стеблом і понюхав її.

На превелику радість, я почув, що Лілі, яка сиділа за Фабіаном, насилу стримує сміх.

— Сюжет нескладний,— пошепки пояснював Фабіан.— Дія відбувається десь у центральній Європі. Молодий хлопець з ножицями — принц. До речі, робоча назва фільму — «Сплячий принц». Він щойно одружився з прекрасною іноземною принцесою. Король, його батько, що буде зніматися наступного тижня, хоче нащадка. Але хлопець ще невинний. Він не цікавиться дівчатами. Єдине, чим він захоплюється, це садівництво.

— То це тому в нього ножиці? — сказав я, переконуючись, що можу видушити з себе кілька слів. Можливо, це трохи зменшить моє збентеження.

— Звичайно,— нетерпляче відповів Фабіан.— Король попросив свою сестру, тітку принца,— її грає Надін,— збудити в юнака статевий потяг. Принцеса, його дружина, ридає на незайманому шлюбному ложі в одній із веж замку, чекаючи на принца. Але ніщо, як ви бачите, не може збудити його. Він дивиться на все затуманеними очима. Всі впадають у відчай. І тоді, як останній засіб, тітка починає танцювати перед принцом у прозорій сукні, тримаючи в зубах троянду. З очей принца спадає пелена. Він встає. Випускає з рук ножиці. Сходить з трону. Обіймає тітку. Починає з нею танцювати. Цілує її. Вони падають на моріжок. Кохаються. У замку свято. Король анулює шлюб з принцесою. Принц одружується зі своєю тіткою. В замку і в кущах навколо нього шаленіє святкова оргія. Через дев'ять місяців народжується син. І потім щороку, в день весілля, принц і його тітка у тому самому вбранні повторюють свій танок, і в цей час б'є дзвін. У цьому є якийсь східний колорит, але фільм приваблює. Є в ньому й побічні теми, наприклад, історія одного негідника, який зазіхає на трон... Але я не буду вам набридати.

Увімкнули світло. Мені довелося розіграти напад кашлю, щоб якось виправдати своє розпашіле обличчя.

— У кількох словах це все,— закінчив коментування Фабіан.— Це фільм з претензією, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Тому він має сподобатись і інтелектуалам, і всім іншим.

— Майлзе,— Надін Бонер, змінивши роль спокусниці, винної у кровозмішенні, на роль ділової жінки, встала зі свого стільця і повернулася до нас,— вам сподобалося? Всі просто попадають, хіба ні?

— Чудово,— захоплено мовив Фабіан.— Просто чудово. Ми зірвемо непоганий куш.

По дорозі до ліфта я намагався ні на кого не дивитися. Особливо старанно уникав погляду молодої американки, яка вирізнялася навіть у найбрутальніших сценах, і яку я, навіть коли їй натягнуть на голову мішок, упізнаю на будь-якому нудистському пляжі світу. Я помітив, що Лілі теж надто пильно вивчає підлогу в ліфті.

Коли ми прямували у пивницю на Єнісейських Полях, Надін взяла мене під руку.

— Що ви думаєте,— спитала вона,— про цю дівчинку? Дуже обдарована, правда?

— Надзвичайно,— погодився я.

— Вона займається цим тільки у вільний час,— повідомила Надін.— А взагалі вона вчиться у Сорбонні. Вивчає порівняльне літературознавство. У американок більше характеру, ніж у європейських дівчат. Ви згодні зі мною?

— Я не фахівець у цьому питанні. У Європі я всього кілька тижнів.

— Як ви гадаєте, фільм матиме успіх у Штатах?— запитала вона стурбовано.

— Я — оптиміст,— сказав я, уникаючи прямої відповіді.

— Я побоююсь, що багато чого в нашому фільмі публіка не збагне.

— Я б на вашому місці не хвилювався.

— Майлз теж такої думки,— зауважила Надін і, не знати чому, стисла мою руку.— Під час зйомок він поводився просто чудово. Для всіх у нього знаходилася усмішка. Вам теж треба побувати на зйомках. Там дуже тепла обстановка. Один за всіх і всі за одного. А як вони працюють! Залишаються після роботи, сидять до пізньої ночі — і жодної скарги! Звичайно, ми їм небагато платимо, але зірки одержать ще проценти від прокату, і це допомагає в роботі. Ви прийдете завтра? Ми будемо знімати сцену, де Прісцілла, одягнена черницею...

— На жаль, я приїхав у Париж в інших справах,— пояснив я.— І, отже, страшенно зайнятий.

— Приходьте, коли зможете. Без будь-яких церемоній.

— Дякую.

— Як ви думаєте, американська цензура пропустить наш фільм? — Вона знову була стурбована.

— Напевно. Я чув, що тепер вони пропускають усе. Але, звичайно, не виключено, що якийсь місцевий начальник поліції заборонить показ фільму і на деякий час закриє кінотеатр.— Сказавши це, я подумав, що якби сам був начальником поліції, то не вагаючись спалив би такий фільм. Але ж я не поліцейський. Хотів я цього чи ні, я вклав у цей фільм гроші. П'ятнадцять тисяч доларів! Я намагався говорити спокійно.— А як у Франції? — запитав я.— Усе буде гаразд?

— Хто його знає.— Вона знову якось двозначно схопила мене за руку.— Це жахлива країна. Якийсь старий піп виголосить у неділю своє казання, і наступного дня всі кінотеатри зачинять двері. Або дружина президента чи котрогось із міністрів під час прогулянки натрапить на кінорекламу і... Ви не маєте уявлення, які вузьколобі бувають французи в питаннях мистецтва. На щастя, тут щотижня трапляється якийсь черговий скандал, що відвертає увагу від попереднього.— Раптом вона змовкла й пустила мою руку. Потім відступила на два кроки і стала вивчати мене поглядом.— Послухайте,— озвалася вона врешті,— у вас чудова фігура. Чи я помиляюся?

— Я багато катаюсь на лижах,— пояснив я.

— Ми ще нікого не знайшли на роль негідника,— сказала Надін.— Він знімається у двох цікавих епізодах. Один з Прісціллою, другий — з Прісціллою і молодою нубійкою. Це могло б вас трохи розважити.

— Дугласе, вам уже пропонують роботу? — вигукнув Майлз. Його голос, здавалося, мав здатність перекривати навіть шум міського транспорту.— Треба підтримати свої гроші!

— Ви дуже люб'язні, мадам,— сказав я Надін,— але, боюсь, якщо моя мати в Америці усе це побачить...— Мені було соромно згадувати в цій розмові свою померлу матір, але то був найкращий спосіб закінчити розмову.

— У Прісцілли теж є мати в Америці,— заперечила Надін.

— В Америці багато матерів. Але син я один,— зауважив я з ідіотською логікою.

— Згоджуйтесь,— вирішила заохотити мене Лілі.— Я допоможу вам вивчити роль. А найважчі місця ми зможемо пройти в готелі.

— Шкода,— сказав я, глянувши на неї.— Мені дуже хотілося б зайнятися цим. Але мене щохвилини можуть відкликати з Парижа.

Надін знизала плечима.

— Однією з вад у нашому бізнесі,— зауважила вона,— є брак нових людей. Завжди та сама обстановка, ті самі кульмінації. Можливо, ви все-таки спробуєте? У вас щось є — якась прихована сексуальність, як у молодого священика... Хіба не правда, Лілі?

— Абсолютна правда,— погодилась Лілі.

— Чудовий прояв розбещеності,— не вгавала Надін.— Невинний грішник. Новий погляд на речі. Служителі церкви гризтимуть пальці.

— Іншим разом,— сказав я твердо.

— Я попрацюю з вами сама.— І Надін знову подарувала мені свою невинну усмішку школярки.

Два кухлі пива, випиті один за одним, здається, збудили бородатого критика. Він почав жваво розмовляти з Надін по-французькому.

— Філіппе,— попросила Надін,— говоріть по-англійському. Серед нас є гості.

— Ми у Франції,— голосно пробурчав Філіпп крізь свою бороду.— Чому б їм не розмовляти по-французькому.

— Тому що ми, любий, тупі англосакси,— сказала Лілі.— І кожний француз знає, що нам бракує освіти.

— Він дуже добре говорить по-англійському,— мовила Надін.— Дуже добре. Він два роки працював в Америці. Був у Голлівуді. Писав критичні статті для «Кайє дю сінема».

— Вам сподобався Голлівуд? — спитав Фабіан.

— Я його ненавиджу.

— А його продукція?

— Її я теж ненавиджу.

— А французькі фільми ви любите? — запитала Лілі.

— Останнім фільмом, який мені сподобався, був «Бездиханний»,— відказав Філіпп і сьорбнув пива.

— Але ж він вийшов десять років тому,— здивувалася Лілі.

— Давніше,— доброзичливо погодився Філіпп.

— Це був дуже цікавий фільм,— впала в розмову Надін.— І доволі політичний.

— Скільки разів...— Він сердито повернувся до неї.— Скільки разів я казав тобі, що ці два поняття нероздільні.

Він говорив по-англійському з сильним акцентом, але досить непогано. Його очі сяяли. Він був з тих людей, що ладні сперечатись і на санскриті. У мене було таке враження, що заради того, щоб хтось згодився з ним під час суперечки, він готовий вистрибнути з вікна.

— Скажіть мені, друже,— щиро і сердечно мовив Фабіан,— що ви думаєте про наш маленький опус?

— Merde[9].

— Справді? — Лілі видавалася здивованою.

— Філіппе.— застерегла його Надін.— Прісцілла розуміє французьку. Ви не повинні недооцінювати її гри.

— Дарма,— мовила Прісцілла своїм чистим голосом дівчинки, вигодованої справжньою маїсовою кашею.— Я ніколи не сприймала французів серйозно.

— Ми з вами в місті, де Расін поставив «Федру», де помер Мольер,— запалився критик,— де Флобер захищав у суді свою «Мадам Боварі», де після прем'єри «Ернані» на вулицях виникла демонстрація, де вітали Гейне з його віршами, писаними чужою мовою, і де Тургенев знайшов свою другу домівку.— Борода Філіппа наелектризувалася в запалі суперечки, язик зі смаком вимовляв великі імена.— А в наш час у новому виді мистецтва — в кіно — ми, зрештою, маємо «Велику ілюзію», «Заборонені ігри»... А що ми збираємось обговорювати сьогодні? Позбавлену смаку спробу збудити найниціші бажання...

— Ти так говориш, любий,— спокійно зауважила Надін Бонер,— ніби ти надто гарний, щоб спати з жінками. Я можу довести протилежне.

Критик поглянув на неї і махнув офіціантові, щоб той приніс ще пива.

— Що ви мені показали? Злягання з пустопорожньою американською лялькою...

— Cheri[10],— цього разу Надін говорила доволі різко,— хіба ти сам не підписуєш петицій проти расизму?

— Не хвилюйся, Надін,— сказала Прісцілла. Вона саме уминала величезну порцію вершкового морозива, политого зверху шоколадом.— Я ніколи не сприймаю французів серйозно.

Марокканець люб'язно усміхнувся, його знання англійської мови явно бракувало для того, щоб зрозуміти цю високоінтелектуальну бесіду на теми естетики.

— «Зроблено у Франції»,— вів своєї критик,— «написано у Франції», «створено у Франції», «намальовано у Франції». Запам'ятайте,— він жестом обвинувача вказав пальцем на Надін.— Прошу запам'ятати, що це означає Славу! Відданість прекрасному, мистецтву, моменти найвищого натхнення людства. А що означає ваше «зроблено у Франції»? Замилування оргіями?

— Браво, браво! — вигукнула Лілі.

— Англійці тепер також відзначаються легковажністю вдачі,— сказав критик, перехиляючись через стіл і погрозливо наставляючи на Лілі свою бороду.— Імперії більше не існує.

— Слухайте, друже,— приязно мовив Майлз,— вам не здається, що ви, коли можна так сказати, трохи відхилилися від теми?

— Мені здається, сер,— відрубав Філіпп,— що я, коли можна так сказати, нікуди не відхиляюсь. І взагалі, яку тему ви маєте на увазі?

— По-перше, як трохи заробити,— пояснив Майлз.— Наскільки мені відомо, в цілому це не суперечить французькому характеру.

— Але це й не одвічна риса французької вдачі, а прояв капіталізму у Франції. Ми маємо на увазі різні речі, мосьє.

— Гаразд,— лагідно мовив Майлз,— облишмо тему грошей. І дозвольте мені нагадати, що найбільше порнографічних фільмів і... гм... найвідвертіші з них випускають Швеція і Данія, котрі, якщо не помиляюся, мають уряди, складені з соціалістів.

— Скандінави! — пирхнув критик, виражаючи цим своє презирство до північних народів.— Яке знущання над словом «соціалізм»! Чхати я хотів на таких соціалістів.

Фабіан зітхнув.

— З вами, Філіппе, дуже важко мати справу.

— У мене є власні погляди,— сказав Філіпп.— І соціалізм я визначаю по-своєму.

— Подобається нам це чи ні, але ми живемо в країнах, що мають свою історію, свої смаки, свої потреби...

— Чхати мені на країни, де люди дістають насолоду від такого г.., яке ми бачили сьогодні! — І Філіпп замовив ще два пива. В сорок років він буде схожий на пивне барило.

— Сьогодні ми з моїм молодим другом були в Луврі,— лагідно промовив Фабіан, вказуючи на мене.— А вчора я розважався тим, що відвідав Же де Пом. Там зібрано картини імпресіоністів.

— Мені не треба розповідати, які в Парижі музеї, мосьє,— холодно зауважив Філіпп.

— Вибачте,— сказав Фабіан.— А скажіть, будь ласка, вам не подобається те, що виставлено в цих музеях?

— Не все,— неохоче відповів Філіпп.— Там є й непогані речі.

— Гола натура, зображення людей в обіймах одне одного, мадонни з великими персами, богині, що обіцяють простим смертним різні види плотських утіх, прекрасні молоді хлопчики, напівроздягнені принцеси... Хіба вам усе це не подобається?

— Я не розумію, мосьє, до чого ви ведете,— мовив Філіпп, проливаючи пиво собі на бороду.

— Я маю на увазі,— пояснив Фабіан, демонструючи взірець терпіння і доброзичливості,— що на всіх стадіях розвитку нашої цивілізації митці різними засобами зображали об'єкти сексуального потягу — священного і мирського, піднесеного і ницого, всі види фантазії в цьому напрямку. Учора, наприклад, я, певно, вдесяте радо вивчав велике полотно Мане «Сніданок на траві», де дві чарівні дами лежать голі на траві, а двоє їхніх супутників з утіхою дивляться на них і...

— Я знаю цю картину,— мовив Філіпп, позіхнувши.— Говоріть далі.

— Звичайно ж,— задоволено промовив Фабіан,— мосье Мане не мав наміру переконувати глядачів, що нічого не сталося до моменту, зображеного на картині, і що нічого не станеться після цього. Отже, я дістаю враження, що ця делікатна ситуація мені знайома, що за нею стоїть... Ви відчуваєте, до чого йдеться?

— Я вас розумію,— тепер Філіпп уже говорив похмуро,— а не тільки відчуваю, до чого йдеться.

— Можливо,— сказав Фабіан,— якби Мане мав більше часу, він змалював би й те, що відбувалося до даного моменту спокою і після нього. І, певно, це не дуже відрізнялося б від сцен, які ми побачили сьогодні ввечері. Можна погодитись, що Надін не такий видатний діяч мистецтва, як Мане, а мила маленька Прісцілла не така безкінечно приваблива, як ті дами на полотні, але в будь-якому разі фільм Надін має в основі ту саму ідею, що й творіння Мане...

— Браво!— вигукнула Надін.— Він, до речі, завжди вимагає від мене любощів на природі. Не заперечуй цього, Філіппе. Пам'ятаєш, останнє літо в Бретані?

— Я нічого не заперечую,— з нещасним виглядом сказав Філіпп.

— Секс, любощі чи як би ви це ще назвали,— голосно провадив Фабіан,— це не просто людська плоть. Завжди в цю тему вноситься елемент фантазії. Кожна епоха має своїх митців, які, завдяки своїй фантазії, поглиблюють, удосконалюють або просто роблять доступними ці поняття. Тож і Надін використовує свої скромні можливості. Пробач мені, люба...— Він нахилився і по-батьківському поплескав Надін по руці.— Надін намагається збагатити уяву своїх сучасників. І я вважаю, що в наш похмурий, безрадісний, з обмеженою фантазією вік її спроби треба вітати, а не критикувати.

— Майлз кого хочете заговорить,— озвалася Лілі.

— Цілком з вами згоден,— сказав я, згадавши, як одного разу Фабіан зміг умовити й мене. І раптом подумав, що, можливо, він юрист, якому заборонили працювати за фахом. І, без сумніву, на те були дуже серйозні причини.

— Коли-небудь, мосьє,— з гідністю промовив Філіпп,— я продовжу нашу дискусію рідною мовою. Англійська мене зв'язує.— Він підвівся.— Завтра мені рано вставати. Заплати по рахунку, Надін, і ходімо шукати таксі.

— Не турбуйся, Надін,— поквапився Фабіан, хоч Надін і не ворухнулася, щоб дістати гаманець.— Закуска за наш рахунок.— Я звернув увагу на займенник у множині.— Дякую тобі за чудовий вечір.

Ми всі встали, і Надін розцілувала Фабіана в обидві щоки. А мені тільки потиснула руку. Я був трохи розчарований. Незважаючи ні на що, фільм усе-таки вплинув на мене. Дотик її вуст мене б підбадьорив. Цікаво, як міг молодий марокканець, що був її партнером принаймні у двох любосних сценах, спокійно стояти збоку і спостерігати, як вона йде геть з іншим чоловіком. «На те вони й актори,— подумав я.— Певно, для них це різні речі».

— Ви живете десь неподалік? — спитав Фабіан у міс Дін.

— Так, зовсім близько.

— Може, провести вас додому?..

— Дякую, не треба. Я не йду додому,— відповіла Прісцілла.— В мене побачення з нареченим.— Вона подала мені руку, і я потиснув її.— До побачення, зустрінемось у церкві,— сказала вона. Я відчув у своїй долоні згорнутий клаптик паперу і вперше поглянув їй прямо в очі. У куточку рота в неї лишилося трохи шоколаду, але її очі були глибокими синіми морями з навальними припливами, і в них ховалися незчисленні багатства.

— До зустрічі,— відповів я їй і затиснув у руці папірець. Вона пішла.

Надворі була лагідна зимова паризька ніч. Попрощавшися з Прісціллою, марокканцем і кінооператором, я сунув руку в кишеню, де лежав згорнутий папірець. Я розгорнув його і при світлі вуличного ліхтаря розгледів написаний на ньому номер телефону. Поклавши папірець назад у кишеню, я пішов наздогнати Фабіана і Лілі.

— Ви раді, Дуг, що приїхали в Париж? — спитав Фабіан.

— Сьогодні видався непоганий день,— мовив я розважно.— І дуже повчальний.

— Це тільки початок,— пообіцяв Фабіан.— Попереду в нас багаті перспективи.

— Ви справді вірите у все те, про що так пишномовно розбалакували? — спитав я його.— Про Мане, Надін та інших?

Фабіан засміявся.

— На початку розмови, звичайно, не вірив,— признався він.— Це моя звичайна реакція на теревені французів про Расіна, Мольєра або Віктора Гюго. Але потім я щиро відчув, що, беручи участь у створенні цього фільму, стаю покровителем мистецтв. Ви, звичайно, теж,— квапливо додав він.

— Але ж ви не збираєтесь писати в титрах своє ім'я... наші імена? — стурбовано запитав я.

— Ні,— майже з жалем відповів Фабіан.— Це було б занадто. Але нам треба придумати для нашої компанії якусь назву. Лілі, в тебе є ідеї? Ти завжди була дотепною дівчинкою.

— Фірма «Глибше»,— не забарилася з відповіддю Лілі.

— Люба, не будь вульгарною,— поважно сказав Фабіан.— Не забувай, ми сподіваємося, що «Таймс» дасть рецензію на наш фільм. Завтра вранці треба буде добре подумати. До речі, Дугласе, ви повинні добре виспатися. Ми встанемо о п'ятій. Нам треба виїхати в Шантійї на тренування.

— Яке ще тренування?

Я не мав ні найменшого уявлення, де те Шантійї. Спершу я подумав, що це якесь спеціальне місце, де актори порнографічних фільмів відновлюють спортивну форму. Бо те, що мені довелося бачити на екрані, вся та еквілібристика, напевно, вимагала від чоловіків і жінок не меншого фізичного напруження, ніж від боксерів-професіоналів найлегшої ваги протягом десятираундового бою.

— На тренування нашого перегонового коня,— відповів Фабіан.— Сьогодні вранці, коли ми повернулися з Лувру, портьє віддав мені телеграму. До речі, як вам сподобався Лувр?

— Дуже. То що там з конем?

— Телеграма була від мого приятеля з Кентуккі. Якимось чином він дізнався про тріщину і ще не певен, чи купить нашого коня...

— О боже! — видихнув я.

— Не журіться передчасно, дорогий мій,— заспокоїв мене Фабіан.— Мій приятель хоче побачити коня бодай в одному заїзді, перш ніж вкласти в нього гроші. І в нас немає підстав його звинувачувати. Хіба не так?

— Так. Але є підстави звинувачувати вас.

— Боюсь, ви не з того починаєте нашу дружбу,— образився Фабіан.— Вам просто треба поговорити з тренером. Він дуже вірить у нашого коня. Все, що він повинен зробити, це виставити коня на перегони, коли той буде в найкращій формі. Звуть тренера Кумбс. Це англійське ім'я, але його сім'я живе в Шантійї з часів королеви Жозефіни. А вловити мить, коли коня можна виставити на змагання, він уміє, у цих справах він справжній чудодій. Йому випадало вигравати кіньми, яких можна було віддавати водовозам. До речі, в Шантійї вам дуже сподобається. Всі аматори кінних перегонів, опинившись у Парижі, неодмінно відвідують Шантійї.

— Але я не люблю коней,— вирвалося в мене.— Я їх просто ненавиджу. І не бажаю про них чути.

— Дугласе,— лагідно сказав Фабіан, коли ми підійшли до готелю, — у вас так багато всього попереду! — Він поторсав мене за плече, як давнього друга.— І ви з усім упораєтесь, я вам це гарантую.

Я повернувся до своєї кімнати, поглянув на ліжко, сів і вп'явся очима в телефон. Згадавши деякі сцени з фільму, який ми дивилися ввечері, я зрозумів, що спати не зможу. Спустившись у бар, я взяв віскі з содовою. Поволі випив, потім витяг записку Прісцілли Дін і поклав біля себе.

— Де тут телефон? — запитав у бармена.

— Внизу,— відповів той.

Я пішов униз, назвав черговій номер, зайшов у кабіну, на яку мені вказала дівчина, і підняв трубку. Спочатку була тиша, потім сигнал «зайнято». Я послухав його з півхвилини, потім поклав трубку. «Нехай гак і буде»,— мовив у думці і, повернувшись у бар, розрахувався. Через десять хвилин я вже був у ліжку.

Коня звали Reve de Minuit[11]. Лілі, Фабіан, я і тренер Кумбс стояли на одній з повитих вранішнім туманом алей лісу в Шантійї, спостерігаючи, як жокеї прогулювали коней. Була сьома година ранку, і в лісі було холодно. Мої черевики й холоші штанів змокли. У своєму старому запиленому пальті зеленавого кольору — часів роботи в «Св. Августіні» — я відчував себе неприкаяним у лісі, де смерділо вологим листям і розпареними кіньми. Фабіан, навпаки, дуже добре підготувався до цієї поїздки: був одягнений у коротеньку брезентову мисливську куртку, вельветове галіфе й чоботи зі шнурівкою. На голові в нього хвацько сидів твідовий ірландський картуз, вуса, виблискували від роси. Можна було подумати, ніби світанок — це його найулюбленіша пора дня або ніби він усе своє життя тримав табун перегонових коней. В усякому разі, жодному тренерові не вдалося б зробити його об'єктом жокейських жартів.

Ділі також була вдягнена вдало — високі коричневі чоботи і простора підперезана паском спортивна куртка. Її й без того чудовий, англійський колір обличчя на вогкому лісовому повітрі видавався неповторно досконалим. Якщо я збираюся лишатися в їхній компанії,— а з усього видно, що навряд чи мені вдасться розв'язатися з ними,— мені треба буде поклопотатися про свій гардероб.

Кумбс, крихітний старий чоловічок з рум'яним обличчям і хитрим поглядом, звиклий більшу частину свого життя проводити надворі і тому дуже голосно розмовляти, показав нам нашого коня. Як на мене, він нічим не відрізнявся від інших тварин такої самої коричневої масті, з круглими дикими очима і тонкими (чи не занадто тонкими?) ногами.

— Жеребчик іде непогано, дуже непогано,— поділився своїми спостереженнями Кумбс. Потім нам довелося відступити за дерева, бо якийсь кінь раптом поскакав прямо на нас.— У морозяні дні вони всі трохи нервують,— поблажливо пояснив Кумбс.— А цей — зовсім молоденький, дволіток. У такому віці вони дуже грайливі.

Нарешті жокей упорався з конем, і ми змогли вийти з-за дерев.

— То що там з тріщиною, Джеку? — спитав Фабіан. Знавець скульптури й живопису, який учора водив мене по Лувру, а потім сперечався з кінокритиком про Мане, сьогодні демонстрував фахову обізнаність у конях, у радощах і бідах кінської раси.

— Гадаю, вам нема чого турбуватися,— сказав Кумбс.— йде він дуже добре.

— А коли він буде готовий до перегонів? — Я вперше розкрив рота, відколи мене познайомили з тренером.— Тобто коли зможе брати участь у змаганнях?

— Ну, друже,— Кумбс замислено похитав головою,— це вже інше питання. Ви ж не будете підганяти жеребчика? Самі бачите, він ще не зовсім готовий.— У нього була неприємна англо-ірландська манера розмовляти, хоч його сім'я жила у Франції ще з часів королеви Жозефіни.

— З його вигляду не скажеш, що кілька тижнів роботи завдадуть йому якоїсь шкоди, — мовив Фабіан.

— Але він все ще дуже обережно ступає на одну ногу,— зауважила Лілі.

— Мадам, ви це помітили? — Кумбс усміхнувся до Лілі.— Але ви повинні розуміти, що це в нього скоріше психологічне. Після того випадку.

— Так, — погодилась Лілі. — Я зустрічалася з такими випадками й раніше.

— Приємно мати справу з власниками, що не метушаться без причини.— І Кумбс усміхнувся їй ще ширше.

— Але ви можете сказати, коли він буде готовий? — вперто повторив я своє запитання, пам'ятаючи про шість тисяч доларів, вкладені в той Опівнічний Сон.— Два тижні? Три тижні? Місяць?

— Хе-хе... — Кумбс знову спохмурнів.— Я дуже не люблю зв'язувати себе певними строками. І не люблю давати надії власникам коней, а потім розчаровувати гарних людей.

— І все-таки, приблизно ви можете знати? — наполягав я.

Кумбс поглянув на мене, і його очі, сховані серед безлічі маленьких зморщок, стали раптом холодні, мов крига.

— Так, приблизно я знаю. Але це нічого вам не дасть. Він сам скаже, коли буде готовий.— Кумбс весело всміхнувся, і його очі вмить відтанули.— Що ж, сьогодні ми, здається, надивилися всякого. Час піти поснідати. Дозвольте, мем...— Він галантно запропонував Лілі руку і повів її через ліс.

— Дугласе, ви повинні обережніше поводитися з цими людьми,— тихо сказав Фабіан, поки ми йшли поміж деревами.— Вони дуже вразливі. А цей — один з найдосвідченіших у своїй справі. Нам пощастило, що він працює на нас. Ви повинні дати їм право самим вирішувати, як робити своє діло.

— Але це ж наш жеребець! Наші шість тисяч монет.

— Не треба так говорити, коли він може вас почути. О, сьогодні буде чудовий день.— Ми вибралися з лісу, коли сонце вже пробивалося крізь туман, граючи на лискучих крупах коней, яких відводили у стайню.— Хіба це не радує ваше серце? — спитав Фабіан і в захваті широко розкинув руки.— Цей чудовий гордий сільський краєвид у свіжому сонячному сяйві, ці прекрасні делікатні тварини...

— От-от, делікатні,— кинув я не дуже люб'язно.

— Я вірю в майбутнє,— твердо сказав Фабіан.— Більше того, я висловлю передбачення, що перш ніж нам пощастить залагодити інші наші справи, ми досягнемо великих успіхів саме в цьому виді спорту. І не тільки з нашим шеститисячним невдахою. Уявіть собі, як колись ви приїдете в Шантійї і побачите, що тут виступають двадцять прекрасних коней, і всі вони — ваші. Уявіть собі, як ви сидітимете у власній ложі і спостерігатимете перед заїздом парад ваших кольорів...

— Я можу собі уявити все, що завгодно,— сказав я кисло.— Аби тільки так воно було.— Мушу признатися: хоч як старанно я це приховував, але на мене теж подіяли чари і цього прекрасного місця, і коней, і хитрого старого тренера. Я не поділяв маніакального оптимізму Фабіана, але не міг не піддатись силі його мрій.

Якщо спекуляції золотом, участь у виробництві порнографічних фільмів, створених за сценарієм невідомого іранця і за участю юної американської німфоманки, що вивчає в Сорбонні літературознавство, дадуть мені змогу бодай тридцять днів на рік тішитися подібними ранками, я буду повсюди вдячно слідувати за Фабіаном. Нарешті вкрадені мною гроші принесли мені радість. Я глибоко вдихнув свіже сільське повітря, перш ніж сісти снідати за довгий стіл у вітальні Кумбсів, стіни якої були прикрашені поличками з призами та кубками, зібраними за довгі роки. Старий налив нам по добрій чарці кальвадосу, а потім ми заходилися коло сніданку разом з його дружиною, рожевою пухкою жінкою, та десятком хлопців і дівчат — жокеїв. Аромат кави й бекону змішався в кімнаті з гострим запахом чобіт. Я не міг собі уявити раніше, що десь на землі ще існують такі прості й сердечні люди, тому, коли Кумбс підморгнув мені через стіл і сказав: «Він сам скаже, коли буде готовий»,— я теж підморгнув йому і підняв свою чашку з кавою за здоров'я старого тренера.

14

— Гадаю, настав час подумати нам про Італію,— мовив Фабіан.— Люба, як ти ставишся до Італії?

— Вона мені дуже подобається,— сказала Лілі.

Ми сиділи в ресторані «Шато Мадрід», розташованому на скелі, що здіймалася над Середземним морем. Десь далеко внизу у блідо-рожевому вечірньому повітрі тьмяно виблискували вогні Ніцци й інших прибережних поселень. Ми пили шампанське «Моє е Шандон», яке мені дедалі більше смакувало, і чекали, поки принесуть вечерю. Власне, пити шампанське ми почали ще в нічному «Голубому експресі», що привіз нас сюди з Парижа. З нами приїхав також старий Кумбс, який провів у нашій компанії ніч і першу половину дня. Після двох тижнів упертої праці кінь нарешті «сказав» тренеру, що готовий виступати.

І виступив. У четвертому заїзді на зимових перегонах у Кані, що відбувся в той день опівдні, він прийшов перший. Приз — сто тисяч франків, тобто близько двадцяти тисяч доларів. Джек Кумбс знову підтвердив своє вміння обирати змагання. На жаль, йому треба було одразу ж після перегонів вилетіти в Париж, і нам довелося відмовитись від насолоди відзначити з ним цей виграш. А мені було б цікаво порахувати, скільки пляшок шампанського упереміж з коньяком міг подолати цей чоловік за один день!

Коли ми повернулися до готелю, щоб переодягнутись до вечері. Фабіан подзвонив у Париж і в Кентуккі. У Парижі він дізнався, що того самого вечора закінчилися зйомки «Сплячого принца» і після перегляду ще не готового для показу фільму представники кінопрокату Японії і Західної Німеччини запропонували свої ціни.

— Самого цього вже більш ніж досить,— сказав Фабіан із задоволенням,— щоб перекрити наш вклад у фільм. А попереду ще майже весь світ! Надін в екстазі. Вона навіть збирається зняти чисту картину.

Трохи згодом він сказав мені, що того дня ціни на золото підскочили ще на п'ять процентів.

Приятель Фабіана з Кентуккі був приголомшений новиною про перемогу Опівнічного Сну, але хотів ще раз проконсультуватися зі своїм партнером, перш ніж вирішити остаточно. Пізніше він передзвонить нам у ресторан.

Шампанське, чудовий краєвид, ранковий тріумф, ціна золота, новини від Надін, смакування добірної їжі, товариство Лілі Еббот, що сиділа між нами у всій своїй красі, навіювали на мене дружні почуття до цілого світу, а особливо до людини, яка вкрала в цюріхському аеропорту мою валізу. Я зробив відкриття, що союзники і вороги — взаємозамінні величини; про це, до речі, свідчило й те, що першими покупцями нашого фільму були представники саме німецького та японського кінопрокату.

Якби Опівнічний Сон не виграв, я, мабуть, ладний був би скинути Фабіана зі скелі прямо в море. Але кінь виграв, і я із захватом дивився на гарне вусате обличчя.

— А ви назвали приятелеві з Кентуккі можливу ціну? — закортіло мені спитати.

— Я сказав, приблизно п'ятдесят,— відповів Фабіан.

— П'ятдесят чого?

— Тисяч доларів.— У його голосі чулося роздратування.

— Вам не здається, що це трохи занадто для коня, купленого за шість тисяч? — спитав я.— Ви не відлякаєте покупця?

— Насправді, Дугласе,— Фабіан замислено подивився у свою склянку,— він коштує не шість тисяч. Я повинен вам у дечому зізнатися. Я заплатив за нього п'ятнадцять тисяч.

— Але ж ви казали...

— Я пам'ятаю, що казав. Просто я боявся злякати вас і вирішив поступово привчати до чималих сум. Якщо ви мені зараз не вірите, можу показати квитанцію.

— Ні, я вже не маю щодо вас жодних сумнівів,— запевнив я його, і це була цілковита правда.— А як з п'ятнадцятьма тисячами на фільм? Може, й там будуть якісь корективи?

— Ні, даю вам слово честі.— Він підняв свій келих.— За Опівнічний Сон. — Ми радісно цокнулися. За той час, що кінь пройшов шлях від хворого невдахи до переможця в трьох заїздах, я дуже прив'язався до тварини. І мені було шкода з ним розлучатися, про що я й сказав Фабіану.

— Боюсь, мій друже, вам властиві інстинкти банкрута,— відповів він мені.— Ви ще не настільки багаті, щоб володіти тими кіньми, яких любите. Те саме і щодо жінок.— Він багатозначно поглянув на Лілі. В Парижі стосунки між ними стали дещо напружені. Можливо, до цього спричинилися доволі часті ділові наради Фабіана з Надін Бонер, які відбувалися о будь-якій порі доби. Я, навпаки, старанно уникав поїздок на студію, де знімався фільм, і більше не бачив людей, зв'язаних з його постановкою.

— Знаєте, що нам треба зробити? — раптом пожвавився Фабіан.— Купити машину. Ви нічого не маєте проти «ягуара»?

Ні я, ні Лілі не мали нічого проти «ягуара».

— «Мерседес» буде занадто впадати в очі,— зауважив Фабіан.— Ми не повинні справляти враження нуворишів. Крім того, я хотів би зробити дещо залежне від мене для бідної старої Англії.

— Отак і треба казати,— пожартувала Лілі.

Офіціант приніс чорну ікру.

— Залиште, будь ласка, тільки лимон.— Фабіан відсунув таріль з крутими яйцями та цибулею.— Дозвольте нам не псувати насолоди.

Офіціант ложкою насипав кожному гірку сіруватих перлів. Я куштував ікру вчетверте за все своє життя. І добре пам'ятаю три попередні рази.

— Отже, ми вилітаємо в Цюріх,— оголосив Фабіан.— У мене є невелика справа в цьому діловому місті. Там ми й купимо машину. Я вважаю, що чесні торговці автомобілями є тільки в Швейцарії. Крім того, там є один першокласний готель, який я дуже хочу показати Дугласу.

«Що, якби зараз,— подумав я,— старого доброго Майлза Фабіана побачили в Лоуеллі, штат Массачусетс? Або якби мене побачив Друсак?..» В наступну мить я пожалкував, що згадав про Друсака. До речі, Фабіан і досі не поцікавився, звідки в моїй валізі взялися ті сімдесят тисяч доларів, а я сам теж не квапився розповідати. В Парижі Фабіан більшу частину дня проводив на зйомках. Він називав це «стежити за виробництвом», а я тим часом оглядав місто. Коли ж ми сходилися, майже завжди з нами була Лілі. Я був певний, що жоден з нас не має бажання ознайомлювати її з деталями нашого партнерства. А сама вона, коли й дивувалася з того, що її несподіваний нічний партнер у флорентійському готелі виявився близьким приятелем і компаньйоном її багаторічного коханця, то ніяк цього не виказувала. Я прийшов до висновку, що вона воліла нікого ні про що не питати, поки її годують, обожнюють і водять по цікавих місцях. У неї була аристократична зневага до механізму підготовки подій. Вона належала до тих жінок, яких просто не можна уявити собі в кухні або в конторі.

— Мені здається, настав час зачепити в нашій розмові одну делікатну тему, — мовив Фабіан, спритно намазуючи ікру на тости так, щоб не загубити жодного зернятка.— Це питання кількості. Точніше, число «три».— Він поглянув на Лілі, потім на мене.— Ви здогадалися, що я маю на увазі?

— Ні,— щиро признався я.

Лілі мовчала.

— Це число не зовсім підходить для подорожей,— вів далі Фабіан.— Воно веде до розбрату, ревнощів, трагедій.

— Тепер і я все зрозумів,— сказав я, відчуваючи, що несподівано зашарівся.

— Гадаю, ви погодитесь, Дугласе, що Лілі — надзвичайно гарна жінка.

Я ствердно кивнув.

— А Дуглас — дуже привабливий молодик,— по-батьківському лагідно вів Фабіан.— І стане ще привабливішим, коли звикне до багатства і справить собі новий гардероб, а ми йому допоможемо це зробити, тільки-но приїдемо в Рим.

— Так,— озвалася Лілі. Вона сиділа, втупившись у свою тарілку.

— Треба дивитися правді в обличчя. Я старший за вас обох. Гадаю, ніхто не стане цього заперечувати. Шанси для біди дуже великі — Фабіан наклав собі ще ікри.— Якщо у вас, Дугласе, є дама, яку ви могли б узяти з нами в подорож, чому б вам не зв'язатися з нею?

В ту ж мить хвиля ніжності, змішаної з жалем, принесла мені образ Пет. Роки, проведені в «Св. Августіні», не сприяли згадкам про неї. Захисне крижане заціпеніння, яке найшло на мене того останнього дня у Вермонті, тепер у компанії Фабіана й Лілі почало відтавати. Я признався собі, що хотів цього чи ні, а знов розкрився для давніх почуттів, давніх уподобань, для згадок про минулі втіхи. Але якби Пет і була зараз вільна, важко сказати, як вона поставилася б до моїх стосунків з Фабіаном і до нашого нинішнього способу життя. Дівчині, що віддавала більшу частину свого скромного заробітку шкільної вчительки на допомогу втікачам з Біафри, навряд чи сподобалася б людина, яка ложками їсть чорну ікру. Та і я сам — через ту ж таки причину. Евелін Коутс була б кращою кандидаткою на місце в нашій маленькій групі, вона стала б цікавою компаньйонкою і для Лілі, і для Фабіана. Але хто знає, якою вона виявиться на цей раз — ніжною, як тієї останньої неділі в моєму номері, чи гостроязиким вашінгтонським службовцем і діловою коханкою, яку я зустрів на коктейлі у Хейлів? Треба також враховувати, що одного дня нас із Фабіаном можуть викрити. Навряд чи її кар'єрі урядового юриста сприятиме, якщо одного дня її затаврують як приятельку двох злодіїв.

— Боюся, що зараз я нікого не можу пригадати,— визнав я свою поразку.

На обличчі Лілі, здається, майнула невловна усмішка.

— Лілі,— не вгавав Фабіан,— а чим тепер займається твоя сестра Юніс?

— Розважається з Голдстрімською гвардією,— кинула Лілі.— Або з Ірландською гвардією. Я забула, хто нині чергує в палаці.

— Як ти думаєш, схоче вона приєднатися до нас на деякий час?

— Думаю, що схоче,— відповіла Лілі.

— А вона зможе, якщо ми дамо їй телеграму, зустрітися з нами завтра ввечері в готелі «Бор-о-Лак» у Цюріху?

— Цілком імовірно,— сказала Лілі.— Юніс легка на підйом. Коли ми повернемось до готелю, я дам їй телеграму.

— Ви згодні, Дугласе?

— Чому б ні? — Як на мене, все це було занадто цинічно, але я й сам тепер був повноправним членом компанії циніків, що харчуються чорною ікрою і живуть поміж Парижем і Римом.

До столика підійшов метрдотель і повідомив, що Фабіану дзвонять з Америки.

— То що ви скажете, Дугласе? — спитав він, встаючи від столу.— На скільки ви згодні знизити ціну? Сорок тисяч вас влаштовує?

— Лишаю це на ваш розсуд. Мені ніколи раніше не траплялося продавати коней.

— Мені теж,— посміхнувся Фабіан.— Що ж, усяка справа колись робиться вперше.

Він пішов за метрдотелем на терасу.

Я чув, як Лілі по-аристократичному акуратно, але твердо гризе свій тост. Цей звук мене дратував. До того ж я відчував, що вона допитливо дивиться на мене.

— Це ви,— спитала вона нарешті,— розбили лампу на голові у Майлза?

— Він сказав, що це я?

— Він сказав, що то було маленьке непорозуміння.

— Може, облишимо цю тему?

— Як хочете... Ви розповіли йому про Флоренцію?

— Ні. А ви?

— Я не ідіотка,— відказала вона.

— Він щось підозрює?

— Він занадто гордий, щоб підозрювати.

— А куди ми поїдемо звідси?

— По Юніс,— спокійно повідомила Лілі.— Вона вам сподобається. Вона подобається всім чоловікам. Протягом місяця чи щось коло того. Я з нетерпінням чекаю на цю подорож.

— А коли вам треба повертатися до Джока?

Лілі хижо зиркнула на мене.

— Звідки ви знаєте про Джока?

— Не має значення,— відповів я. Вона образила мене, подарувавши без жодних вагань своїй сестрі, і тепер я хотів хоча б трошки підтримати почуття власної гордості.

— Майлз сказав, що він ніколи більше не гратиме в карти. Ви не знаєте, чому він так вирішив?

— У загальних рисах.

— А ви не збираєтесь мені про це розповісти?

— Ні.

— Майлз дуже непроста людина,— сказала вона замислено.— Понад усе він любить гроші. Будь-чиї. Стережіться його.

— Дякую. Я буду обережний.

Вона нахилилася вперед і, торкнувши мене за руку, сказала ніжно:

— Я чудово провела час у Флоренції.

Мені раптом захотілося схопити її, ублагати її встати з-за столу і втекти зі мною.

— Лілі...— почав я неквапно.

Вона застережливо підняла руку.

— Любий, не будьте занадто сентиментальним. І запам'ятайте це на майбутнє.

Повернувся Фабіан, його обличчя було дуже серйозним.

— Я змушений був збавити ціну,— сказав він, сідаючи. Потім зробив собі ще один бутерброд з ікрою.— Продано за сорок п'ять тисяч.— Він усміхнувся радісно й безтурботно, як маленький хлопчик.— Думаю, нам треба замовити ще пляшку шампанського.

Я сів за великий, оздоблений різьбою письмовий стіл у своєму номері. На порозі кімнати я розпрощався з Лілі і Фабіаном. Вони жили в сусідньому номері, що, як і мій, виходив вікнами на Середземне море. Лілі на прощання поцілувала мене в щоку, а Фабіан міцно потиснув руку.

— Бажаю вам добре виспатись, друже,— сказав він.— Я хочу завтра вранці, перед від'їздом, показати вам місто.

Після шампанського я почував себе трохи п'яненьким, але спати мені не хотілося. Я дістав з шухляди аркуш паперу з емблемою готелю і став писати майже наздогад: «Кінь — двадцять тисяч. Золото — п'ятнадцять тисяч. Карти — тридцять шість тисяч. Фільм...»

Потім я зачаровано подивився на написане. Раніше, навіть непогано заробляючи в авіакомпанії, я ніколи не дбав про свій рахунок у банку, пам'ятав його тільки з точністю до сотні, не знав, скільки грошей лежить у мене в кишенях. Тепер я вирішив займатися підрахунками щотижня. Або, якщо так буде й далі, щодня. Я відкрив для себе одну з найбільших утіх багатої людини — додавати гроші до грошей. Числа на папері давали мені більше насолоди, ніж речі, які я міг би купити за свої гроші. Що це — вада чи ні? І чи слід її соромитись? Треба обмізкувати це згодом.

З сусіднього номера долинув недвозначний шум, і я спохмурнів. Наскільки я можу довіряти Фабіану? Він поводиться з грішми, і своїми, і чужими, м'яко кажучи, безцеремонно. А я не знаю про нього нічого такого, що свідчило б про його фінансову чесність. Завтра вимагатиму підписання офіційної угоди. Але й при наявності такого документа, мені ні в якому разі не можна випускати його з поля зору.

Коли я нарешті задрімав, мені наснився брат Генрі, який сумно сидів за своїми обчислювальними машинами, підраховуючи чужі гроші.

Уранці ми нарешті дістали змогу поговорити. Лілі подалася до перукарні, щоб дати лад зачісці, а Фабіан сказав, що хоче показати мені музей у Сен-Поль-де-Вансі.

Ми виїхали з Ніцци. Ранок був чудовий, ліворуч від нас спокійно хлюпало море, машин на дорозі майже не було. Фабіан сидів за кермом орендованої машини і вів її дуже обережно, не ризикуючи. Я розслабився, сподіваючись, що так скоріше прийду в норму після вчорашньої гулянки. Минувши аеропорт, Фабіан сказав:

— Ви не хочете поділитися зі мною подробицями?

— Якими подробицями? — спитав я, хоча й знав, що він має на увазі.

— Подробицями того, як ці гроші потрапили до ваших рук. І чому ви поїхали з Штатів? Гадаю, вам загрожувала якась небезпека? Тепер, мабуть, і мені треба бути насторожі?

— Певною мірою так,— погодився я.

Він кивнув головою. Дорога йшла вгору до підніжжя Приморських Альп. Довкола зеленіли соснові гаї, оливкові діброви й виноградники, повітря було прозоре і духмяне. На тлі цього невинного сільського краєвиду, опроміненого лагідним середземноморським сонцем, думка про небезпеку видавалася недоречною, а темні вулиці Нью-Йорка ніби належали якомусь іншому далекому світові. Я волів, би помовчати, але не тому, що хотів приховати правду, а щоб не псувати насолоди від приємного дня. І все-таки Фабіан мав право знати все. Поки ми підіймалися все вище й вище у заквітчані гори, я розповів йому свою історію з початку й до кінця.

Він мовчки все вислухав, потім сказав:

— Припустімо, нам і далі буде щастити у наших... гм... у наших операціях,— він посміхнувся,— як щастило досі. Припустімо, нам вдасться зібрати жадані сто тисяч доларів і кругленьку суму зверх того... Тоді ви, мабуть, схочете дізнатися, хто був власник грошей, і повернути борг його спадкоємцям?

— Не схочу,— твердо запевнив я.

— Чудова відповідь,— похвалив Фабіан.— Не знаю, як би вам вдалося їх знайти, якщо ніхто не йде по вашому сліду. Точніше, по нашому сліду. Існують якісь ознаки того, що за вами стежать?

— Ніяких, крім; випадку з Друсаком.

— Будемо сприймати це як серйозне застереження,— Фабіан зморщив носа.— Би коли-небудь раніше мали справу із злочинцями?

— Ні.

— Я теж.. Може, в цьому наша перевага. Ми не знаємо їхньої психології, тому марно намагалися б передбачити їхні дальші дії. А ви правильно робите, що весь час переїжджаєте. Треба буде чинити так і надалі. Адже ви нічого не маєте проти подорожей?

— Мені це дуже до вподоби,— признався я.— Особливо тепер, коли я можу дозволити собі їздити.

— Вам не спадало на думку, що в цій справі можуть бути замішані зовсім не злочинці?

— Ні.

— Колись я вичитав у газеті, що в авіаційній катастрофі загинула людина, яка мала при собі шістдесят тисяч доларів. То був один з лідерів республіканської партії, який летів з їхньої штаб-квартири у Каліфорнії. Це сталося під час другої виборчої кампанії часів Ейзенхауера. Можливо, гроші, які ви знайшли, належать одній з партій, але їх треба тримати в секреті.

— Можливо,— погодився я.— Але я не розумію, чого б це такий лідер зупинявся у «Святому Августіні».

— Ну...— Фабіан знизав плечима.— Будемо сподіватися, що ми ніколи не дізнаємось, кому належали ті гроші або хто повинен був їх отримати. А як з тими двадцятьма п'ятьма тисячами, що їх ви позичили вашому братові? Ви сподіваєтесь коли-небудь їх побачити?

— Ні.

— Ви — щедра людина. Мені це подобається. Це — одна з найкращих речей, які дає багатство. Воно веде до щедрості.— Ми під'їжджали до музею.— Яка незвичайна будівля! Не кажу вже про прекрасну колекцію, що тут представлена. Як приємно, мабуть, підписувати чеки, що сприяють створенню подібної краси!

Він поставив машину, і ми рушили до прекрасного, трохи суворого будинку, розташованого в центрі парку на гребені гори. У зелені ховалися великі античні статуї, тихий шелест дерев і легкі мінливі тіні від кущів робили їх наче живими.

У майже безлюдному музеї я був вражений колекцією. Мої смаки складалися під впливом традиційного живопису і скульптури. А тут я зустрівся з формами, які існували тільки в мозку митця, з барвистими плямами на полотні, з викривленням повсякденних речей і людського тіла, які я дуже погано розумів. Фабіан, навпаки, мовчки переходив від однієї картини до другої з серйозним, заглибленим у себе виразом. Коли ми нарешті вийшли на вулицю і попрямували до машини, він глибоко зітхнув, ніби скинувши з себе чималий тягар.

— Яка скарбниця! — проказав він.— Скільки енергії, боротьби, пошуків, тонкого гумору — і все в одному місці! Вам сподобалося?

— Боюсь, я багато чого не зрозумів.

Він засміявся.

— Остання чесна людина на цьому світі,— мовив він.— Бачу, нам з вами треба походити по музеях. Людина завжди переступає поріг емоцій простим розглядом речей. Але до цього є ще один важливий додаток — вивчення об'єкта.

— А він вартий цього? — Я знав, що це запитання міщанина, але мені не подобалась його переконаність, що мене треба чогось навчати і що навчати буде він. І взагалі, якби не мої гроші, він не прогулювався б тепер узбережжям, а сидів би у Санкт-Моріці й грав у карти, щоб заплатити за готель.

— Мені здається, що вартий,— сказав Фабіан. І, поклавши руку мені на плече, тихенько додав: — Дугласе, не треба недооцінювати духовних багатств. На самій чорній ікрі не проживеш.

Ми зупинились біля кафе на центральній площі Сен-Поль-де-Ванса, сіли за столик прямо на тротуарі, взяли пляшку білого вина й почали спостерігати, як кілька літніх чоловіків грали під деревами в кеглі, їхні голоси лунко відбивалися від старих зруйнованих укріплень середньовічного міста.

Ми помалу смакували своє вино, втішаючись дозвіллям, знаючи, що нам нема куди поспішати, що це видовище не принесе нам ні прибутків, ні втрат.

— Не розбавляйте насолоди,— промовив я.— Ви не пам'ятаєте, хто це сказав?

Фабіан засміявся.

— Це я сказав.— І, помовчавши хвилину, додав: — До речі, я хотів би поставити вам одне запитання. Яка ваша концепція грошей?

Я знизав плечима.

— Мені ніколи не доводилося над цим замислюватися. Не думаю, що в мене є якась концепція. Це вас трохи дивує, так?

— Трохи,— погодився Фабіан.

— А якби я поставив це саме запитання вам, якою була б ваша відповідь?

— Концепція грошей,— мовив Фабіан,— не існує у чистому вигляді, тобто людина спочатку повинна виробити чіткий погляд на світ взагалі, а вже потім міркувати про гроші. Наприклад, ваше ставлення до світу в цілому змінилося, як ви казали, за один день. Чи я не правий?

— Так, це сталося в день відвідин старого лікаря,— згадав я.

— Чи випливає з цього, що до відвідин лікаря у вас було одне ставлення до грошей, а після того дня — зовсім інакше?

— Так.

— У моєму житті не було таких драматичних змін світогляду,— признався Фабіан.— Багато років тому я склав собі враження, що світ — це місце, де панує несправедливість. І що я бачив і пережив відтоді? Війни, в яких загинули мільйони невинних людей, посухи, невдачі всіх гатунків, занепад моралі у вищих верствах суспільства, збагачення злодіїв, геометричну прогресію злочинів. Я, певна річ, не можу змінити цей світ або полегшити долю страдників. Я не філантроп і не реформатор, але, якби й був тим чи тим, нічого путнього не вийшло б з моїх страждань і молитов. Тому моя мета — не поповнити собою лави страдників. Я встиг помітити, що в людей, які не стали жертвами обставин, є принаймні одна спільна риса. Вони мають гроші. Отже, в моїй концепції грошей на першому місці стоїть одне поняття — свобода. Свобода пересування. Свобода бути самим собою. Свобода сказати, коли хочеш: «Джеку, ану катай звідси під три чорти!» Бідний чоловік схожий на пацюка в кукурудзі. Його вибір продиктований силою, якою він сам керувати не може. Він стає механізмом, пальне для якого — голод. Розваги, які він може собі дозволити, зведені майже до нуля. Звичайно, завжди знаходиться якийсь винятковий пацюк, що виривається з тієї кукурудзи, керований здебільшого надзвичайно сильним почуттям голоду. Або випадком. Щасливим випадком. Як ви чи я. Я, звичайно, не кажу, що все людство вдовольняється чи може вдовольнитись одними й тими самими речами. Є люди, які прагнуть влади і заради неї принижують себе, зраджують своїх матерів, убивають. Згадаймо хоча б декого з наших президентів або військових, що правлять сьогодні більшою частиною світу. Є святі люди, ладні скоріше піти на вогнище, аніж відмовитись від істини, в яку вони вірять. А є люди, які, не досягши шістдесяти років, страждають на хвороби серця й гинуть від раку заради такої сміховинної мети, як перемога на виборах, керування рекламним агентством або маклерською конторою. Я вже не кажу про жінок, які через свої почуття тяжко працюють усе життя, а як не хочуть працювати, то стають повіями. Гадаю, ви, бувши льотчиком, вважали себе щасливою людиною?

— Дуже,— відповів я.

— А мені не подобається літати. У повітрі мені стає або нудно, або лячно. В кожного свої маленькі радощі. Мої, боюся, дуже банальні й егоїстичні. Я не люблю працювати; люблю товариство вишуканих жінок; мені подобається подорожувати, зупиняючись у гарних старих готелях; в мене є інстинкти колекціонера, з якими я повинен боротися. Не думаю, щоб усе це подобалось іще кому-небудь, та я й не претендую на чиєсь схвалення. Але тепер, коли ми з вами стали партнерами, я волів би, щоб у нас були однакові смаки. Це зменшить можливість конфлікту між нами.— Він задумливо подивився на мене.— Як ви думаєте, ви подобаєтесь людям, які вас оточують?

Я замислився на хвилину, намагаючись бути чесним із собою, потім сказав:

— Я ніколи про це не думав і ніколи не задавав собі питання, чи захоплюються мною інші.

— Дугласе, ви занадто скромні,— сказав Фабіан.— У вирішальний момент ви можете стати гальмом у нашій справі. Скромність і гроші не дуже пасують одне до одного. Як ви здогадуєтесь, я дуже люблю гроші, але мені нудно накопичувати їх поволі і шкода тих людей, які витрачають на це кращі роки свого життя. Я вважаю, що світ грошей — це місто, яке не дуже пильно охороняється і на яке час від часу нападають чужинці, схожі на мене, не зв'язані ні законами цього міста, ані моральними забобонами. А тепер кілька слів про вас: хоча вам уже за тридцять, у вас є щось,— сподіваюся, ви не образитесь,— щось юнацьке, майже дитяче, може, краще сказати, щось несформоване у вашому характері. Я відчуваю, що вам бракує головної лінії у вашому житті. Чи я несправедливий до вас?

— Трохи,— відповів я,— Можливо, це не брак головної лінії, а просто суміш кількох ліній.

— Можливо,— погодився Фабіан.— І, можливо, ви й досі не відчуваєте всіх наслідків свого вчинку.

— Якого вчинку? — приголомшено спитав я.

— У «Святому Августіні». Дозвольте мені поставити вам таке запитання. Припустімо, ви натрапили на мертву людину з усіма тими грішми, коли ще мали добрий зір, літали й бавилися думкою про одруження, ви зробили б те, що зробили?

— Ні,— відказав я рішуче.— Ніколи.

— Отже, ви завжди будете залежати від цього,— сказав Фабіан і долив собі вина.— Щодо мене, то ніколи в житті я ні хвилини ні в чому не вагався. Але все це уже лишилося в минулому. Тепер нам треба йти вперед, якомога далі від першоджерела, наживаючи, так би мовити, свіжий капітал, щоб ніхто не зміг дізнатися, звідки ми почали. Ви з цим згодні?

— Загалом так,— сказав я.— Але як ви думаєте це робити? Ми ж не можемо щодня продавати коней...

— Ні,— мовив Фабіан.— Згодний з вами, нам просто пощастило.

— І ви пообіцяли, що не будете більше грати в карти.

— Не буду. Люди, з якими я зустрічаюся під час гри, справляють на мене гнітюче враження. Крім того, я соромлюся тих невеличких трюків, до яких змушений удаватися. Двоєдушність не дуже приємна річ для людини, яка хоче бути високої думки про саму себе. Кожного вечора я сідав за стіл з твердим наміром забрати в партнерів гроші і нічого більше, а змушений був прикидатись їхнім приятелем, цікавитися ними та їхніми сім'ями, вечеряти з ними... Я вже застарий для всього цього. Гроші!..— Він вимовив це слово так, ніби воно було ключем до математичної задачі, яку треба розв'язати.— Найбільшу втіху від грошей дістаєш тоді, коли не треба про них думати. Коли не треба самому їх заробляти. У нашому випадку треба вкласти їх у вигідний бізнес, який давав би нам прибутки. До речі, Дугласе, на який щорічний прибуток ви розраховуєте?

— П'ятнадцять-двадцять тисяч доларів,— висловив я припущення.— Ну, можливо, тридцять.

Фабіан засміявся.

— Додайте, додайте, і сміливіше!

— А що ви скажете?

— Щонайменше сто тисяч,— сказав Фабіан.

— Це, мабуть, вимагатиме якоїсь праці,— зауважив я.

— Так. І якогось ризику. Це коштуватиме і трохи нервів. Але жодних злочинів. І жодних стилетів у кишені.

— Не сумнівайтесь, я вас не покину,— сказав я, намагаючись голосом виразити більшу впевненість у майбутньому, ніж відчував насправді.

— Ми все будемо вирішувати удвох,— мовив Фабіан.— Я попереджаю про це нас обох.

— Розумію, Майлзе,— сказав я.— Але я хотів би оформити який-небудь документ.

У нього був такий вигляд, ніби я дав йому ляпаса.

— Дугласе, друже мій...— почав він скорботно.

— Або зробимо так,— стояв я на своєму,— або я вийду з гри.

— Ви мені не довіряєте? — запитав він.— Хіба я не був з вами абсолютно чесним?

— Після того, як я вдарив вас лампою.— Мені стало такту не нагадати про коня, який коштував не шість, а п'ятнадцять тисяч доларів.— То як ми це зробимо?

— Будь-які записи завжди ведуть до непорозумінь. У мене якась відраза до документів. Я віддаю перевагу щирому чоловічому потиску рук.— Він простяг мені руку.

Я не поворухнувся.

— Ну, якщо ви наполягаєте,— розчаровано проказав він,— поговоримо в Цюріху холодною діловою мовою. Сподіваюсь, ніхто не шкодуватиме.— Він поглянув на годинник.— «Ділі чекає нас до обіду.— Він встав. Я потягся по гаманець, але він спинив мене і кинув на стіл кілька монет.— Мені було дуже приємно,— холодно посміхнувся він.

15

— Ну, от і все,— сказав Фабіан, коли ми вийшли з юридичної контори на гомінку цюріхську вулицю.— Тепер ми зв'язані ланцюгами закону.

Засвідчивши нашу угоду, нотаріус пообіцяв протягом місяця зареєструвати її в Ліхтенштейні. Річ у тім, що Ліхтенштейн, де не збирали податків, а операції фірм охоронялися так само суворо, як державні таємниці, притягував юристів, як магніт.

Капітал нашої фірми був поділений на дві половини: однією володів Фабіан, другою — я. Зважаючи на якісь пункти у швейцарських законах, наш юрист призначив себе самого президентом фірми. Ми повинні були також придумати назву, і я запропонував «Августін Інвестмент Інкорпорейтед»[12]. Ніхто не заперечував. Після цього ми ще сплатили належні податки.

Фабіан благородно запропонував внести в угоду пункт, який гарантував мені право забрати свої сімдесят тисяч доларів ще до кінця цього року, якщо в мене виникне таке бажання. Ми побували також у приватному банку, де Фабіан уже мав рахунок, вписали в нього моє ім'я, і тепер жоден з нас не міг взяти звідти гроші без згоди партнера.

Нарешті, ми ще поклали по п'ять тисяч доларів для кожного на звичайну чекову книжку в Швейцарському державному банку. Фабіан назвав цей рахунок «грошима на розваги й подорожі».

Якби хтось із нас двох загинув, усі фінанси фірми й рахунок у банку перейшли б у володіння живого компаньйона.

— Це звучить жахливо,— сказав Фабіан, коли я прочитав цей пункт,— але в такій справі, як наша, ми не можемо бути перебірливими. Якщо у вас, Дугласе, виникли якісь погані передчуття, дозвольте нагадати вам, що я набагато старший за вас, і, напевно, першим вийду з гри.

— Я вас розумію, цей пункт тут не зайвий.— Це все, що я йому сказав. Тим часом, читаючи це місце в документі, я подумав, чи не збирається він скинути мене зі скелі або насипати отрути в мій суп.

— Тепер ви вдоволені? — спитав мене Фабіан. Ми саме обходили велику калюжу.— Почуваєте себе в безпеці від несподіванок?

— Від усього,— сказав я,— крім вашого оптимізму.

Шість днів ми провели під похмурим, сірим небом Цюріха, і за ці шість днів він устиг двічі злітати в Париж, купити ще на двадцять тисяч доларів золота, поштовхатися на біржі і придбати три літографії нікому не відомого художника-абстракціоніста, який, за словами Фабіана, через два роки гримітиме на весь світ. Він сказав мені, що не любить, коли гроші лежать без діла.

Фабіан обговорював зі мною всі наші справи і терпляче пояснював мені механізм грошового ринку, коливання цін на якому були такі безладні, що протягом кількох годин можна було або вхопити фортуну за хвіст, або втратити її прихильність. Поки що нам щастило неймовірно. Я чесно намагався зрозуміти смисл загадкових для мене операцій, але щоразу, коли Фабіан питав про мою думку, просто надавав йому право вирішувати самому. Мені було соромно за свою безпорадність, я почував себе хлопчиськом, нездатним відповісти вчителю математики на запитання, зрозуміле решті однокласників. Усе це мені здавалося таким складним і небезпечним, що я почав сумніватися, чи здатний у свої тридцять три роки жити в тому самому світі, що й Майлз Фабіан.

На кінець цюріхського тижня я просто не знав, скільки ще часу витримуватимуть усе це нерви, що вже примушували мої долоні щоранку вкриватися холодним потом.

Зате Фабіана, здається, ніщо не обходило. Чим більше він ризикував, тим спокійнішим ставав. Тим часом мене спостигла ще одна прикрість. Уперше з часів мого дитинства я став скаржитись на шлунок. Ковтаючи по кілька разів на день мінеральну воду Алька-Зельцер, я намагався переконати себе, що причиною розладу травлення були не нерви, а надмірне харчування і вина, які ми споживали двічі на день у кращих ресторанах міста. Щоправда, Фабіан, Лілі та її сестра Юніс ні на що не жалілися, навіть після розкішного обіду в «Кроненгалле», гельветському пам'ятникові здоровій їжі й бездоганному швейцарському травленню, де ми їли копчену форель, сідло оленя з горобцями у брусничному соусі, а запивали пляшкою «Егля» й бургундським. На десерт нам принесли скибочки пастушого сиру й шоколадне суфле.

Мене стала непокоїти моя вага, штани не сходилися на поясі. Тим часом Лілі анітрохи не змінилася, була така сама струнка і зманіжена, хоча їла не менше за мене чи Фабіана. Невеличка, кругловида Юніс теж залишилася такою, як була. А Фабіан навіть якимсь дивом схуд, і мав тепер набагато кращий вигляд, так ніби несподівана ін'єкція з моїх сімдесяти тисяч доларів рішуче вплинула на обмін речовин у його організмі. Хоч би як багато він їв і пив, його очі завжди лишалися ясними, на обличчі грав здоровий рум'янець, хода була пружною, їжакуваті вуса надавали обличчю мужнього вигляду. Мабуть, так повинні виглядати бойові генерали, коли після довгої мирної перерви вони очолюють армії, готові до важкої кривавої битви. Дивлячись на нього, я мав похмуре передчуття, що, бувши рядовим в одній лаві з Фабіаном, я якимсь чином приречений страждати за нас обох.

Щодо Юніс, то виявилося, що ця гарненька дівчина має милий кирпатий носик, виразні блакитні очі, свіже квітуче личко, вкрите весняною гірською засмагою і дуже симпатичним ластовиннячком, а її стан більше пасував би до часів королеви Вікторії, аніж до сімдесятих років двадцятого століття. Говорила вона тихо, ніби вагаючись, і ця її манера різко контрастувала з рішучою і владною говіркою її старшої сестри. Важко було, отже, повірити в те, що Лілі казала про розваги Юніс.

Скрізь, де ми з'являлися вчотирьох, наші супутниці незмінно викликали захоплення у чоловічого оточення, причому Юніс користувалася не меншою популярністю, аніж її імпозантна сестричка. За інших обставин я, безумовно, захопився б цією дівчиною, але напівсвідома Фабіанова цікавість і пильний погляд по-флорентійському холодних очей Лілі позбавляли мене можливості не лише висловити Юніс якусь пропозицію, а навіть і прийняти її, якби вона пролунала з вуст молодшої сестри Лілі. Я завжди вважав, що секс — річ дуже інтимна, якої не можна виносити на огляд громадськості, і міняти тепер свої переконання для мене було вже пізно. Тому ми з Юніс тільки й того, що обмінювалися на ніч невинними поцілунками в щоку. Жили ми на різних поверхах.

Я вислухав скарги обох жінок на Цюріх з почуттям задоволення. Вони казали, що натомились від біганини по магазинах, що їм не подобається цей клімат і що вони не знають, куди подітися, поки ми з Фабіаном годинами розбалакуємо в готельному холі з якимись бізнесменами, маклерами, банкірами тощо. Я розумівся на всіх тих домовляннях не краще, ніж Юніс або Лілі, але терпів до кінця, зважаючи на прохання Фабіана і власне бажання бути в курсі всіх справ. Зрештою ми домовились, що сестри поїдуть у Гштад, де на них чекає яскраве сонечко, сліпучий білий сніг і весела компанія. А ми з Фабіаном, як тільки дозволять справи, приєднаємося до них, а потім разом рушимо до Італії. Фабіан дав їм на витрати дві тисячі доларів — у швейцарських франках — з нашого розважального рахунку, приголомшивши мене цією сумою. Для людини, що веде, зрештою, доволі ризиковане, без сталого забезпечення життя, це були занадто аристократичні замашки.

Коли сестри поїхали, Фабіан знайшов для нас нові розваги. Багато часу ми проводили в музеях, особливо часто звертаючись до полотен Кранаха, якими Фабіан, за його словами, милувався щоразу, коли бував у Цюріху. Він ніколи не говорив зі мною про свої естетичні уподобання, його, здається, цілком удовольняло те, що я всюди його супроводжую. Ми прослухали також концерт із творів Брамса, на якому він теж нічого не пояснював, сказав тільки: «Коли ми вже опинилися в центральній Європі, було б злочином не послухати Брамса».

Він навіть потягнув мене на кладовище, де був похований Джеймс Джойс, і вирвав там у мене зізнання, що я ніколи не читав «Улісса». Коли ми повернулись до міста, він одразу ж повів мене у книгарню і купив цей роман. Уперше в житті я подумав, що в тюрмах світу має бути повно людей, які читають Платона, люблять музику, літературу, сучасний живопис, добірні вина і перегонових коней.

А ще я подумав, що з якихось одному йому відомих причин він намагається мене зіпсувати. Але якщо він справді це робить, то в досить дивний спосіб. Відколи ми виїхали з Парижа, в його ставленні до мене відчувалися любов і поблажливість, ніби він був навчений досвідом дядько, що взявся виховувати свого провінційного небожа. Але події розвивались так швидко, і майбутнє бачилося таким прекрасним, що в мене не було ні часу, ні бажання нарікати на своє нове життя. Правда полягала в тому, що, незважаючи на хвилини паніки в перші дні, я упевнився в думці, що мені неймовірно пощастило в цій пригоді з валізою. В інші часи герої переважно наділялися такими рисами, як хоробрість, благородство, кмітливість, вірність, віра, і майже ніколи — апломбом. Але в наш тривожний вік, коли ми не можемо з певністю сказати, як підуть наші справи, чи йдемо ми до розквіту чи до загнивання, вперед чи назад, люблять нас чи ненавидять, зневажають чи обожнюють, апломб стає — принаймні для таких, як я,— чеснотою номер один.

І хоч би чого там бракувало Майлзу Фабіану, але апломб у нього був.

— Щось у нас накльовується,— сказав Фабіан.— Треба їхати в Лугано.— У вітальні його люксу, де ми сиділи, були розкидані американські, англійські, французькі, німецькі й англійські газети, розгорнуті на фінансових сторінках. Фабіан, усе ще в халаті, пив ранкову каву. А я випив свою Алька-Зельцер у номері поверхом нижче.

— Я думав, ми їдемо у Гштад,— нагадав я.

— Гштад може почекати.— Він енергійно розколочував каву. Я вперше помітив, що по руках скоріше можна визначити його вік, аніж з обличчя.— Звичайно, якщо ви хочете, можете поїхати у Гштад і без мене.

— У нас є справи в Лугано?

— Так,— недбало відповів він.

— Я їду з вами в Лугано.

— Партнер є партнер,— посміхнувся він.

Через годину ми вже мчали у новому блакитному «ягуарі» до перевалу Сан-Бернардіно. Фабіан вів машину дуже швидко, здіймаючи за собою стовп снігу і крижаного пилу. Майже всю дорогу він мовчав, і я знав, що це він обмірковує якусь проблему, можливо, навіть зважує, що саме розповісти мені про нашу нову справу, а про що змовчати.

Небо від Цюріха до Альп було сіре й непривітне, але коли ми вирвалися з довгого тунелю, нам засяяло яскраве сонечко, на небі лише де-не-де пливли білі хмаринки. Гарна погода, здається, вплинула й на Фабіанів настрій, він почав щось насвистувати.

— Мабуть, вам кортить дізнатися, навіщо ми їдемо в Лугано.

— Я терпляче чекаю ваших пояснень,— скромно промовив я.

— У Лугано,— почав він,— живе один мій знайомий, німець. Власне, в цьому місті з часів «німецького економічного дива» живе чимало багатих німців. Їм дуже подобається клімат долини Тічіно. І тутешні банки. Ви чули коли-небудь про «німецьке економічне диво»?

— Так. А чим займається ваш знайомий?

— Важко сказати.— Фабіан брехав, і ми обидва знали про це.— Усім потроху. Цікавиться старими майстрами живопису. Збільшує свої нагромадження. Я мав з ним одну-дві невеличкі справи. Учора ввечері він мені подзвонив. Просив зробити йому послугу. Сказав, що добре віддячить. Поки що — нічого певного. Але вам нема чого хвилюватися: якщо ми за це візьмемось, я розкажу вам усі деталі.

Коли він так говорив, розпитувати його було марно. Тому я ввімкнув радіо, і ми під'їхали до міста під бадьорі звуки маршу з «Аїди».

В Лугано ми зупинились у готелі, що стояв на березі озера. Скрізь було повно квітів. Легко вдягнені люди пили на галереях чай, овіювані свіжим південним вітерцем. Це було майже Середземномор'я, неважко, отже, здогадатися, чому цей клімат так подобається холодній північній расі. У басейні зі скляними стінами неподалік від галереї плавала якась дебела білява жінка.

— Басейни мали б бути у всіх готелях,— зауважив Фабіан.— В озері вже не можна плавати, таке воно брудне.

Озеро виблискувало на сонці різними кольорами. Я згадав старого чоловіка в себе на батьківщині, який пророкував, що через п'ять років озеро Шамплейн буде таке саме мертве, як і озеро Ері.

— Коли я вперше потрапив у Швейцарію після війни,— сказав Фабіан,— можна було купатися в будь-якому озері, навіть у будь-якій річці.— Він зітхнув.— На жаль, з часом життя не стає кращим. А тепер, якщо ви замовите пляшку, я піду подзвоню своєму приятелю, і ми про все домовимося. Я скоро повернуся.

Замовивши вино, я сів на осонні і замилувався прекрасним краєвидом. Фабіан домовлявся так довго, що, коли він повернувся, пляшка була вже напівпорожня.

— Усе гаразд,— сказав він і налив собі келих вина.— О шостій ми побачимося з ним на його віллі. До речі, звуть німця гер Штюбель. І поки що нічого більше я про нього розповідати не буду...

— А ви й не повинні нічого зараз розповідати,— нагадав я йому нашу домовленість.

— Ну, от і добре. Не хочу, щоб ви робили якісь передчасні висновки. Гадаю, ви нічого не маєте проти німців?

— Начебто нічого.

— Я спитав тому, що чимало американців і досі живуть мірками другої світової війни. Мало не забув: я сказав Штюбелю, що ви — професор мистецького факультету університету штату Міссурі.

— Господь з вами, Майлзе! — Я похлинувся вином.— Якщо він хоч трохи знається на мистецтві, йому й десяти секунд буде досить, щоб зрозуміти, що я — абсолютний профан.— Тепер я зрозумів, чому Фабіан був такий мовчазний на початку нашої подорожі. Він придумував для мене відповідну роль і звання.

— Не хвилюйтесь,— спробував заспокоїти мене Фабіан.— Просто, якщо він показуватиме нам що-небудь, дивіться серйозно і критично. І коли я буду до вас звертатися, вагайтесь... адже ви вмієте вагатися?

— А далі? — кинув я похмуро.— Що я повинен робити після того, як повагаюся?

— Скажете: «Що ж, дорогий містере Фабіан, на перший погляд — це оригінал. Але завтра треба прийти ще раз і подивитись уважніше. Так би мовити, при денному світлі».

— А що це дасть?

— Я хочу, щоб він понервував уночі,— спокійно пояснив Фабіан.— Це зробить його завтра щедрішим. Але ви ні в якому разі не повинні виказувати ентузіазму.

— Це — найлегше з усього, що мені коли-небудь доводилося робити,— пробурчав я.

— Я знаю, що на вас можна покластися, Дугласе.

— А скільки це нам коштуватиме?

— Річ у тім,— засміявся Фабіан,— що ніскільки.

— Може, ви поясните мені, що й до чого.— Я відкинувся на стільці і склав руки на грудях.

— Я зроблю це пізніше,— сказав Фабіан так, ніби йому набридла ця тема.— Буде краще, як усе піде само собою. Гадаю, ми повинні хоч трохи довіряти одне одному...

— Поясніть, або я нікуди не піду,— затявся я.

Він роздратовано труснув головою.

— Гаразд,— сказав Фабіан,— якщо ви на цьому наполягаєте. З якихось своїх причин гер Штюбель розпродає сімейну колекцію живопису. Він вважає, що цим позбувається клопоту з якимись далекими родичами. Але, зрозуміла річ, він не хоче платити за цю операцію велетенські податки урядам різних країн. Не кажу вже про труднощі з митницями, які контролюють вивезення національних скарбів з однієї країни в іншу...

— І ви беретесь вивезти ці шедеври із Швейцарії?

— Дугласе, невже ви такої поганої думки про мене? — В його тоні лунав докір.

— То скажіть мені,— наполягав я,— що ми маємо робити? Ми купуємо чи продаємо?

— Ні те, ні те,— відповів Фабіан.— Ми з вами — звичайні посередники. Чесні посередники. Один мій знайомий, дуже багатий латиноамериканець...

— Ще один знайомий?..

— Атож.— Фабіан кивнув головою.— Я випадково дізнався, що він захоплюється Ренесансом і хотів би придбати пристойні оригінали. Латиноамериканців звинувачують у тому, що вони накопичують незліченні багатства у вигляді витворів мистецтва. Тисячі робіт видатних європейських митців вже перетнули океан і тепер прикрашають стіни латиноамериканських вілл. І природно, що протягом наступних ста років ніхто нічого навіть не почує про ці картини.

— Ви кажете, ми нічого не будемо вивозити із Швейцарії,— не втерпів я.— Коли я востаннє дивився на географічну карту, Швейцарія була не в Латинській Америці.

— Дугласе, облиште, будь ласка, свою іронію,— сказав Фабіан.— Це вам ніяк не пасує. Латиноамериканець, якого я маю на увазі, живе зараз у Санкт-Моріці. Він — близький друг посла своєї країни, і тому може скористатися дипломатичною поштою. Він натякав, що хоче придбати картин на сто тисяч доларів. А гер Штюбель збирається заплатити за посередництво доволі високі проценти.

— Цікаво, скільки ж за це дають? — запитав я.

— Двадцять п'ять відсотків,— не вагаючись відповів Фабіан.— Двадцять п'ять тисяч доларів за абсолютно легальну п'ятигодинну подорож прекрасною Швейцарією. Тепер ви розумієте, чому я сказав, що Гштад може зачекати?

— Так,— відповів я.

— Не будьте таким похмурим,— сказав Фабіан.— До речі, картини, які ми будемо дивитися, належать пензлю Тінторетто. Як професор живопису, ви повинні їх розпізнати. Ви запам'ятали ім'я?

— Тінторетто,— повторив я.

— Чудово,— він радісно всміхнувся мені й вихилив свій келих.— Вино тут просто чарівне.— І знову налив нам обом.

Ми приїхали до гера Штюбеля, коли вже посутеніло. Солідна двоповерхова кам'яна вілла, збудована при вузькій гірській дорозі, високо здіймалась угору над озером. Жодна смужка світла не проникала крізь зачинені віконниці.

— Ви певні, що нам потрібно саме сюди? — спитав я у Фабіана. Усе це зовсім не схоже було на будинок людини, що збирається розпродавати сімейну колекцію живопису.

— Абсолютно,— сказав Фабіан, вимикаючи запалення.— Він дав мені точні координати.

Ми вийшли з машини і попрямували через запущений сад до парадного входу. Фабіан натиснув кнопку дзвоника. Зсередини не долинав жодний звук. Я мав відчуття, що за нами хтось стежить. Фабіан ще раз подзвонив, і нарешті двері зі скреготом відчинилися. Маленька літня жінка в мереживному чепчику і фартуху сказала:

— Buona sera.

— Buona sera, signora[13],— відповів Фабіан, заходячи в дім. Жінка, накульгуючи, повела нас через напівосвітлений хол. На стінах не було ніяких картин. Потім вона відчинила важкі дубові двері, і ми опинилися в їдальні, освітленій масивним кришталевим канделябром, що висів над столом. У кімнаті нас зустрів велетенський на зріст голомозий чоловік з великими черевом і бородою. Він був вдягнений у рубчасту вельветову куртку, такі самі спортивні шорти до колін і довгі червоні вовняні шкарпетки, які щільно облягали його масивні литки. Позад нього на стіні жовтавого кольору висіла пришпилена художницькими кнопками картина без рами, завбільшки приблизно тридцять дюймів на один ярд. На картині в темних тонах була зображена мадонна з немовлям.

Чоловік, злегка вклонившись, привітав нас німецькою мовою і зачекав, доки стара жінка вийшла і зачинила за собою двері.

— На жаль, гер Штюбель, — сказав Фабіан,— професор Граймс не говорить по-німецькому.

— Тоді ми, звичайно, будемо говорити по-англійському.— Він мав акцент, але не дуже сильний.— Дуже радий вас бачити. Може, джентльмени погодяться щось підвечеряти?

— Це дуже люб'язно з вашого боку, гер Штюбель, але боюсь, у нас не стане часу. Професор Граймс о сьомій має дзвонити в Італію. А після цього в Америку.

Гер Штюбель кліпнув очима і пом'яв долоні, ніби вони в нього спітніли.

— Сподіваюся, професорові пощастить додзвонитися в Італію,— сказав він.— Телефонний зв'язок у тій непутящій країні...— Він не закінчив речення, а в мене склалося враження, що він не дуже любить, коли хтось кудись дзвонить.

— Дозвольте,— сказав я і зробив крок до картини.

— Будь ласка.— Гер Штюбель відступив убік.

— У вас, певна річ, наявні всі документи? — запитав я.

Він знову пом'яв долоні, цього разу енергійніше.

— Звичайно. Але я не маю їх при собі. Вони... вони у мене вдома... у Флоренції.

— Зрозуміло,— кинув я холодно.

— Це справа кількох днів,— заквапився Штюбель.— Але зі слів містера Фабіана я зрозумів, що часу в нас обмаль.— Він повернувся до Фабіана.— Здається, ви мені казали, що джентльмен, який цікавиться картинами, через тиждень кудись від'їжджає.

— Можливо,— сказав Фабіан.— Чесно кажучи, точно не пам'ятаю.

— В усякому разі,— сказав гер Штюбель,— картина перед вами. Думаю, мені не треба нагадувати професору, що вона говорить сама за себе.

Я почув, як він важко дихає, коли проходив повз нього до картини. Якщо Фабіан вирішив знервувати свого знайомця, йому це непогано вдалося.

Хвилину я вдавав, що пильно вивчаю картину, потім похитав головою і повернувся до господаря.

— Звичайно, я можу помилятися,— проказав я замислено,— але побіжний огляд свідчить, що це не Тінторетто. Це може бути його школа, але я не певний навіть у цьому.

— Професоре,— ображеним голосом заговорив Фабіан,— ви не можете за одну хвилину при цьому освітленні...

Гер Штюбель почав задихатись і змушений був спертися на стіл.

— Містере Фабіан,— сказав я різко,— ви привезли мене сюди, щоб вислухати мою думку. Я її висловив.

— Але гер Штюбель вважає...— Фабіан підшуковував слова і сердито кидав їх крізь свої вуса.— Зважаючи хоча б на елементарну ввічливість... я хочу сказати... вам треба трохи подумати. Приїздіть сюди завтра. При денному світлі... І... і це просто легковажно. Гер Штюбель каже, в нього є документи...

— Документи,— простогнав гер Штюбель.— Сам Беренсон признав цю картину. Беренсон...

Я й гадки не мав, хто такий Беренсон, але вирішив діяти напролом.

— Гер Штюбель, містер Беренсон уже помер,— сказав я.

— Коли він ще був живий...— простогнав гер Штюбель.

Наші шанси збільшувались. А мій авторитет знавця живопису підтвердився.

— Ви, звичайно, можете запросити ще кого-небудь. Я дам вам прізвища декого з моїх колег.

— Мені не потрібні ваші кляті колеги, професоре! — закричав гер Штюбель. Його акцент став набагато помітнішим. Він ступив у мій бік, і мені спало на думку, що він збирається вдарити мене своїм велетенським кулаком.— Те, що я знаю, я знаю. І не бажаю, щоб якісь американські варвари і вискочки розповідали мені, хто такий Тінторетто!

— На жаль, мені треба йти,— холодно проказав я.— Ви правильно зауважили, що в Італію дуже важко додзвонитися. Містере Фабіан, ви їдете зі мною?

— Так, я їду з вами...— Здається, він навіть вилаявся.— Гер Штюбель, я зателефоную вам пізніше. Ми спробуємо домовитись, коли розмова йтиме у спокійнішому тоні.

— Приїздіть один,— це було все, що гер Штюбель кинув нам навздогін, коли ми виходили з їдальні у темний хол. Маленька стара жінка стояла за крок від дверей,— мабуть, намагалася почути, про що йшла мова в кімнаті. Вона мовчки вивела нас з будинку. Навіть якщо вона й не зрозуміла, в чому справа, тон, яким велась розмова, і лаконічність нашої зустрічі справили на неї певне враження.

Сідаючи в машину, Фабіан щосили грюкнув дверцятами. Я, навпаки, причинив їх дуже тихенько. Не сказавши ні слова, Фабіан увімкнув мотор і люто рвонув машину. Так мовчки ми й доїхали до озера.

— А тепер,— сказав Фабіан, докладаючи зусиль, щоб стриматись,— поясніть, що все це означає.

— А що ви маєте на увазі? — невинно перепитав я.

— З яких пір, у дідька, ви стали таким розумним, що можете відрізнити оригінал Тінторетто від фальшивки?

— А я й не можу,— відповів я.— Але він справив на мене погане враження, цей ваш череватий гер Штюбель.

— Враження! Ми ризикуємо втратити на цьому двадцять п'ять тисяч доларів, а він говорить про якісь враження,— пирхнув Фабіан.

— Гер Штюбель справжній шахрай!

— А ми з вами хто? Члени ордену ченців-траппістів?

— Ми з вами стали шахраями випадково,— заперечив я, не дуже впевнений у справедливості своїх слів.— А гер Штюбель — шахрай за народженням, за нахилом і практикою.

— Що ви базікаєте? — Тепер уже наступав Фабіан.— Бачили людину три хвилини, а понавигадували бозна-що! Я мав з ним справи й раніше, він завжди був чесним партнером. Якщо і в цьому випадку все піде, як ми того хочемо, будьте певні, він принесе нам гроші.

— Можливо,— погодився я.— А ще ми можемо потрапити у в'язницю.

— За що? Возити з собою по Швейцарії картину Тінторетто, навіть якщо вона фальшива, це не кримінал. Дугласе, найбільше я ненавиджу в людях одну рису — боягузтво. Крім того, я звик вірити людям на слово. Отже, професоре Граймс із університету штату Міссурі, перед вами був справжній Тінторетто.

— Ви скінчили, Майлзе? — запитав я.

— На цей раз так. Але не виключено, що буде продовження.

— Так от, возити картину Тінторетто, навіть фальшиву, за вашими словами, не кримінал,— сказав я.— Але влаштовувати продаж краденої картини — злочин. І я не збираюся брати в ньому участь.

— А звідки ви знаєте, що вона крадена?— спохмурнів Фабіан.

— Я чую це нутром. І ви теж.

— Я нічого не знаю.— Фабіан вирішив захиститись.

— І ви нічого не питали?

— Звичайно, ні. Мене це не обходить. І вас не повинно обходити. Те, про що ми не знаємо, не може нам заподіяти зла. Якщо ви збираєтесь відступитися, зробіть це зараз. А я, приїхавши в готель, подзвоню і еру Штюбелю і скажу, що завтра вранці заберу картину.

— А я,— сказав я спокійно,— подзвоню в поліцію, і завтра вранці, коли ви з'явитесь у «родовому маєтку» гера Штюбеля, вони заберуть і вас, і того старого любителя живопису.

— Дугласе, ви жартуєте? — недовірливо запитав Фабіан.

— Спробуйте і побачите. Подумайте самі — все, що я робив після пригоди у «Святому Августіні», було легальним або майже легальним. Враховуючи й те, що ми робили разом з вами. Якщо я і став злочинцем, то став ним тільки один раз. До цього мені можуть причепити лише несплату прибуткового податку, і такий гріх ніхто не сприймає всерйоз. Іти у в'язницю за щось інше я не збираюся. Затямте це собі.

— А якщо я зможу вам довести, що картина не крадена...

— Ви не зможете, і добре знаєте, що не зможете.

Фабіан зітхнув і ввімкнув мотор.

— Я подзвоню Штюбелю і скажу, що буду в нього о десятій ранку.

— У цей же час там буде поліція,— повторив я.

— Я вам не вірю.— Фабіан дивився прямо перед собою на дорогу.

— Вірте мені, Майлзе,— сказав я.— Вірте.

Коли ми приїхали в готель, Фабіан пішов дзвонити, а я попрямував у бар. Я знав, що зрештою він приєднається до мене. Він з'явився, коли я допивав другу порцію віскі. Таким зосередженим я його ніколи раніше не бачив. Він сів поруч зі мною.

— Будь ласка, пляшку «Моє е Шандон»,— замовив він бармену.— І два келихи.— Мені він все ще не сказав ні слова. Коли бармен налив шампанське, Фабіан повернувся до мене й підняв свій келих.— За нас,— сказав він і приязно всміхнувся.— Я не розмовляв з гером Штюбелем.

— Чудово,— відгукнувся я.— А я не дзвонив у поліцію.

— Я говорив з тією старою жінкою, по-італійському,— вів далі Фабіан.— Вона плакала. Через десять хвилин після нашого від'їзду з'явилася поліція і заарештувала її хазяїна. Вони забрали картину. Це був справжній Тінторетто. Рік тому його вкрадено з приватної колекції десь у Вінтертурі.— Він голосно зареготав.— Я відчував, що в мене були підстави поїхати в Лугано разом з вами, професоре Граймс.

Ми цокнулися, й Фабіан знову зареготав, як божевільний. Усі, хто був у барі, з подивом обернулися в наш бік.

16

Покінчивши в такий спосіб зі справами в Лугано, наступного ранку ми вирушили на своєму темно-блакитному «ягуарі» у Гштад. Цього разу за кермом був я і, насолоджуючись м'якою ходою машини, вів її між сяючими на сонці гірськими вершинами. Фабіан, який сидів біля мене, весь час насвистував якусь мелодію. Я впізнав тему з концерту Брамса, який ми слухали кілька днів тому. Час від часу він мовчки хихотів. Напевно, уявляючи, як себе почуває гер Штюбель у в'язниці.

Містечка, які ми минали, були чистенькі й добре сплановані, поля чітко розкреслені, ферми — з великими стодолами, вкритими стрімкими спадистими дахами, свідками солідного, надійного спокійного життя, закоріненого у славному минулому. Це був край миру і життєдайності, і просто неможливо було уявити собі тут ворожі армії, що наступають цією країною, дезертирів, що кудись тікають, кредиторів і сищиків, що нишпорять по ній. Я був глибоко переконаний: якби поліцейський, що випадково нам зустрівся і привітно помахав рукою, вказуючи дорогу, дізнався, що то за двоє джентльменів сидять у чудовій блискучій машині, він би негайно нас заарештував і випровадив за найближчий кордон.

На щастя, по дорозі Фабіанові не траплялося нагоди випробувати фортуну, ризикнувши нашими грошима, отож я відпочивав, звільнившись на якийсь час від того нервового збудження, яке завжди відчував, коли Фабіан підходив до телефону або тягнув мене в банк. Крім того, мій шлунок сьогодні не нагадував про себе, і я з приємним нетерпінням очікував обіду. Фабіан, як завжди, знав у Берні один чудовий ресторан і обіцяв мені розкішну трапезу.

Рівномірний, спокійний рух машини збудив у мені сласні бажання, я з задоволенням згадував найніжніші моменти нашої нічної зустрічі з Лілі у Флоренції і з нетерпінням чекав, коли знову побачу Юніс з її милими дитячими веснянками на кирпатому англійському носику, тоненьку шийку і пишні перса дівчини дев'ятнадцятого століття. Якби вона сиділа зараз поруч зі мною замість Фабіана, я без вагань зупинився б біля одного з цих придорожніх готельчиків з назвами типу «Lowen und Hirschen» або «Drei Koenige»[14] і найняв би кімнату на кілька годин. Дарма, втішав я себе, очікувана насолода — найбільша насолода, і дужче натискав на акселератор.

Милуючись засніженими полями, я відчув, що хочу покататися на лижах. Після перебування у задушливій атмосфері Цюріха з його банкірами і діловими людьми мене вабили свіже повітря і спорт.

— Ви коли-небудь катались на лижах у Гштаді? — запитав Фабіан. Мабуть, його думки перебігали у тому ж напрямі, що й мої.

— Ні,— відповів я.— Тільки у Вермонті і Санкт-Моріці. Але мені казали, що тут доволі зручні траси.

— Як і в будь-якому іншому місці,— озвався Фабіан,— тут можна вбитися насмерть.

— А дівчата добре катаються?

— Як усі англійці. «Любі друзі, заїдьмо в цю ущелину...»,— продекламував він і засміявся.— З ними треба весь час рухатися. Це вам не місіс Слоун.

— Не нагадуйте мені про неї.

— Що, нічого не вийшло?

— Та як вам сказати...

— Цікаво, чого ви морочилися з нею? Навіть не знаючи вас, я розумів, що ця жінка — не у вашому стилі.

— Звичайно. Але все це на вашій совісті,— сказав я.

— Як це? — здивувався Фабіан.

— Я думав, що Слоун — це ви,— пояснив я.

— Що?

— Я думав, що це він узяв мою валізу,— і я розповів йому про коричневі черевики і червону вовняну краватку.

— Бідолаха!— поспівчував Фабіан.— Тиждень, проведений з місіс Слоун, можна викреслити з життя. Аж тепер я починаю відчувати свою провину. Вона пхала свій язик вам у вухо?

— Намагалася.

— Одного разу я теж три дні мав цю радість. У минулому році. А як ви з'ясували, що Слоун — не та людина?

— Краще я вам не скажу.— Історія про те, як містер Слоун застав мене в своєму номері, коли я з гіпсом на цілком здоровій нозі, намагався натягти на другу ногу його черевик, що був занадто малий, про те, як він викинув у вікно подарований мені годинник і мій власний черевик, помре разом зі мною.

— Не хочеться говорити...— Фабіан потроху дратував мене.— Не забувайте, що тепер ми партнери.

— Я не забуваю. Розповім якось іншим разом,— пообіцяв я.— Коли нам обом потрібно буде добре посміятися.

— Думаю, колись такий час настане,— погодився він.

Потім якийсь час він мовчав. Ми мчали крізь дивовижні, прекрасно збережені швейцарські соснові ліси.

— Дугласе, дозвольте мені задати вам делікатне запитання,— озвався Фабіан знов.— У вас лишилися які-небудь особисті зв'язки в Америці?

Я відповів не відразу: подумав про Пет Майнот і Евелін Коутс, про брата Хенка, озеро Шамплейн, гори у Вермонті, про шістсот другий номер. І ще згадав Джеремі Хейла і міс Шварц.

— Не думаю,— сказав я.— А чому ви про це спитали?

— Чесно кажучи,— признався він,— через Юніс.

— А в чому річ? Вона щось казала?

— Ні. Але згодьтеся, ви... як би це краще сказати... поводитесь надто стримано.

— Вона скаржилася?

— Мені вона, звичайно, нічого не казала. Але Лілі натякає, що Юніс просто приголомшена. Після того, як вона спеціально прилетіла з Англії...— Він знизав плечима.— Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Звичайно.— Я почав відчувати себе незручно.

— Дугласе, ви любите дівчат?

— Ну-ну, говоріть далі.— Я згадав свого брата у Сан-Дієго і повернув машину різкіше, ніж це було потрібно.

— Я просто питаю. В наші часи всяке буває. Адже Юніс дуже приваблива дівчина. Чи ви зі мною не згодні?

— Згоден. Послухайте, Майлзе,— я говорив надто різко,— наскільки я розумію, умовами нашого партнерства бути племінним жеребцем зовсім не передбачено.

— Не треба так грубо...— Він несподівано захихотів.— Хоча, мушу вам зізнатися, що мені ця роль іноді дуже подобається.

— Майлзе, побійтесь бога! — сказав я.— Адже я знаю дівчину всього кілька днів.— Вимовивши це, я відчув, що він примусив мене лицемірити. Адже Лілі я знав усього кілька годин перед тим, як прийшов до неї в кімнату. А Евелін Коутс...— Якщо хочете знати,— додав я,— я не збираюся грати роль повії чоловічої статі.— Нарешті я дозволив собі сказати йому правду.— Думаю, мене виховували інакше, ніж вас.

— Звичайно,— поглянув на мене Фабіан.— Але я не бачу великої різниці між Скрантоном і Лоуеллом.

— До чого ця іронія, Майлзе? — пирхнув я.— У вас нічого не залишилося від Лоуелла.

— Ви будете здивовані,— мовив Фабіан дружнім тоном,— ви будете дуже здивовані. Дугласе, коли я скажу, що ви мені все більше подобаєтесь, і що я приймаю близько до серця ваші інтереси?

— Не дуже,— відповів я.

— А чи не надто цинічним буде, якщо я скажу вам, що вони мені стають ще ближчі, коли збігаються з моїми?

— Дарма, я це витримаю, — сказав я. — Принаймні ще деякий час. Але до чого ви ведете?

— Думаю, вас треба показати на ярмарку наречених. — Він сказав це таким тоном, ніби довго міркував на цю тему і тепер ухвалив остаточне рішення.

— З вас вийшов би непоганий сценарист, — зауважив я.

— Я кажу це серйозно. Послухайте мене уважно. Якщо я не помиляюсь, вам уже тридцять три роки.

— Саме так.

— Через рік чи два ви обов'язково одружитесь.

— Чому?

— Тому що всі це роблять. Тому що у вас приємна зовнішність. Тому що у вас вигляд багатого молодика. Тому що якась дівчина схоче назвати вас своїм чоловіком і вловить слушний момент, коли й вам схочеться того самого. Тому що — ви самі мені це казали — вам набридло бути одному. Тому що вам захочеться мати дітей. Чи все це дурниці?

Я згадав, з якою заздрістю слухав, коли дочка Джеремі Хейла кликала його до телефону: «Татку, це тебе».

— Ні, ви маєте рацію, — погодився я.

— Важливо, щоб ваш вибір не був випадковим, наче в якогось телепня. Цей крок треба проконтролювати.

— І як ви збираєтесь це зробити? Поїхати куди-небудь, знайти для мене пристойну партію і підписати шлюбний контракт? Так сьогодні прийнято у Лоуеллі?

— Можете кепкувати з мене скільки вам завгодно, — сказав Фабіан розважливо. — Я знаю, що всі ці жарти йдуть від вашого зніяковіння, і тому все вам вибачаю.

— Майлзе, не будьте таким розумним, — попередив я.

— Повторюю, основне в цій справі — контроль. — Він ніяк не зреагував на мій маленький випад.

— Якщо мене не зраджує пам'ять, ви одружилися заради грошей, — нагадав я, — але шлюб аж ніяк не можна назвати щасливим.

— Я був молодий і жадібний, — признався Фабіан, — і біля мене не було мудрої старшої людини, щоб дати добру пораду. Я одружився зі сварливою дурепою, бо вона була багата і легкодоступна. І я зроблю все, що в моїх силах, аби ви не повторили моєї помилки. У світі повно гарненьких милих дівчат з багатими поблажливими батьками, єдина мета яких — одружитися з гарним, добре вихованим і освіченим чоловіком, який має досить грошей, щоб не ганятися за їхнім посагом. Одне слово, Дугласе, не забувайте старої приказки — багату дівчину любити так само легко, як і бідну.

— Якщо я буду таким багатим, як ви хочете, — наполягав я, — чого ж мені тоді турбуватися?

— Нам треба на всяк випадок застрахуватися,— сказав Фабіан.— Я теж не геній. Правда, на сьогодні ми дечого досягли. Але в очах справді багатих людей ми просто жебраки. Жебраки, що затіяли комашину метушню.

— Що ж, я вам вірю,— сказав я не без іронії в голосі.— Думаю, ви здатні довести нас обох до притулку для бідних.

— От-от, — ніби погодився Фабіан. — Ми ні від чого не гарантовані. Багатство з'являється і зникає. Ми живемо у вік швидких змін. Я в своєму житті... — Подумавши про своє життя у машині, що мчала на шаленій швидкості, він сумно похитав головою. — Ми живемо у вік катастроф. Можливо, у нас з вами зараз просто затишшя перед бурею. Краще заздалегідь вжити запобіжних заходів. До того ж становище у нас досить сумнівне. Ми ніколи не можемо бути певними, що нас не знайдуть. У будь-який момент може об'явитися якийсь не дуже приємний тип і подати нам рахунок на сто тисяч доларів. І нам буде набагато зручніше, якщо ми зможемо сплатити борг, хіба не так?

— Так.

— Симпатична багата дружина з гарної родини нам би дуже підійшла. Треба мати неабияку фантазію, щоб здогадатися, ніби молодик з бездоганними манерами, який досхочу подорожує по Європі серед вершків суспільства, робить усе це завдяки грошам мерця, знайденого в якомусь занедбаному готелі в Нью-Йорку. Я маю рацію?

— Маєте, — неохоче погодився я. — І все-таки ви почали з наших спільних інтересів. Що ви мали на увазі? Що я повинен вам сплатити як шлюбному агенту комісійні з посагу моєї майбутньої дружини?

— Нічого подібного, — заперечив Фабіан. — Я хочу тільки, щоб збереглося наше партнерство. Можу вас запевнити, ваша дружина буде вам тільки вдячна, якщо ви звільните її від турбот про гроші. Наскільки я знаю жінок, вони вважають за краще не мати справ з усією тією зграєю маклерів, адвокатів і банкирів з важким поглядом і передають всю владу своїм чоловікам.

— І саме тут з'явитесь ви?

— Атож. — Він засяяв, ніби зробив мені коштовний дарунок. — Наше партнерство буде розвиватися й надалі. Увесь капітал, який ви одержите при одруженні, належатиме тільки вам. А прибутки ми ділитимемо навпіл. Просто і зручно. Сподіваюсь, я вже довів вам, що можу бути корисним, коли йдеться про капіталовкладення?

— Я цього не буду навіть коментувати.

— Робітник вартий платні, яку він отримує, — повчально вирік він. — Думаю, ви не матимете прикрощів з дружиною, коли розтлумачите їй усе.

— Це залежатиме від дружини.

— Це залежатиме від вас, Дугласе. Сподіваюсь, ви оберете дівчину, яка вас любитиме, яка вам довірятиме і схоче ділом підтвердити свою відданість чоловікові.

Я згадав свої колишні зв'язки з жінками.

— Майлзе, — мовив я, — думаю, ви дещо перебільшуєте мої скромні здібності.

— Я вже казав вам, друже мій, — заперечив Фабіан, — ви занадто скромні. Просто небезпечно скромні.

— Колись я три місяці зустрічався в Колумбусі,— штат Огайо, з однією офіціанткою, — пригадав я, — і все, що вона мені дозволяла, це тримати її за руку в кінотеатрі під час сеансу.

— Дугласе, тепер ви піднялися по соціальних сходах, — зауважив Фабіан. — Жінки, з якими ви будете надалі зустрічатися, люблять багатство, тому їх оточують чоловіки, далеко старші за них, які двадцять чотири години на добу займаються серйозними справами, що майже не залишають їм часу на жінок. Звичайно, є навколо й такі чоловіки, які мають час, але в цьому разі береться під сумнів їхня вартість як представників чоловічої статі. Або ще ті, чиї інтереси не таємниця ні для кого. Ваша офіціантка з жодним із них навіть у кіно не пішла б. У тому товаристві, членом якого ви тепер стаєте, цінується будь-який чоловік, молодший сорока років, що живе на свої гроші, має вигляд справжнього представника своєї статі і може дозволити собі згаяти три години серед дня на обід з дамою. Друже мій, повірте, лишайтеся самим собою і ви матимете шалений успіх. Сподіваюсь, на вашому весіллі я буду бажаним гостем.

— Ви скидаєтесь на обачливого негідника,— сказав я.

— Так, я все розрахував, — спокійно зауважив він, — і хочу вас навчити того ж. Абсурдно, що таке чудове дієслово, як розраховувати, має в сучасному світі погану репутацію. Облиште романтику школяркам і солдатам. Ви повинні розраховувати.

— Але все це здається дещо аморальним, — висловив я припущення.

— Я б не радив вам надто захоплюватися цим словом, — сказав він. — Хіба морально було чкурнути з чужими грошима із «Святого Августіна»?

— Ні.

— А хіба я дуже морально повівся, привласнивши чужу валізу з грошима?

— Не дуже.

— Мораль — поняття неподільне, хлопчику мій. Ви не можете відрізати від нього шматки, як від святкового пирога. Давайте дивитися правді в очі: ні вам, ні мені право називатися людиною високої моралі вже недоступне. Тож розставимо крапки над «і»: ви втекли від гера Штюбеля не через власну чистоту, а через велике небажання потрапити у в'язницю.

— У вас на все знаходяться вбивчі аргументи, — визнав я.

— Я радий, що ви так думаєте, — всміхнувся Фабіан. — Дозвольте мені продовжити. Вибачте, якщо я повторюся, коли скажу, що роблю все у ваших інтересах. При цьому я не приховую, що наші інтереси повністю збігаються. Я хочу забезпечити нам з вами високий рівень життя, і все для цього роблю Ви повинні згодитись, що тепер ми завжди будемо тісно зв'язані один з одним. Як будь-які партнери у будь-якому виді людської діяльності. Ви зі мною згодні?

— Так.

— Досі, за винятком невеличкої суперечки в Лугано, нам було приємно удвох займатися справами.

— Так, дуже приємно. — Я не став розповідати йому про свої проблеми з талією і мінеральною водою для шлунка.

— Але коли-небудь усе це обридне. Їздити з готелю в готель, хай вони навіть будуть найкращі в світі, все-таки не діло. Подорожі дають насолоду тільки тоді, коли є домівка, куди можна повернутися. Навіть у вашому віці...

— Будь ласка, не говоріть зі мною так, ніби мені десять років,— попросив я.

Він засміявся.

— Не треба бути таким вразливим. Для мене, звичайно, ви ще зовсім хлопчик. — Обличчя його стало дуже серйозним. — Насправді вікова різниця між нами дає великі переваги. Не знаю, чи змогли б ми довго співіснувати, якби нам обом було по п'ятдесят або по тридцять три роки. Могло б виникнути суперництво, заважала б різниця в темпераменті. А так ви можете спокійно працювати зі мною, а я — з вами. Ми досягли прекрасного ділового балансу.

— Правду кажучи, я не завжди спокійний. Іноді я ледве стримуюся.

Він знову розсміявся.

— Приймаю це як комплімент. Між іншим, Лілі або Юніс питали вас коли-небудь, на які кошти ви живете?

— Ні.

— Молодці дівчата, — зауважив він. — Справжні дами. А хтось іще питав? Я маю на увазі — після подій у «Святому Августіні»?

— Тільки одна жінка. У Вашінгтоні. Мила Евелін Коутс!

— І що ж ви сказали?

— Що я з багатої сім'ї.

— Непогано. У всякому разі, на перший час. Якщо вас хто-небудь запитає у Гштаді, кажіть те саме. Згодом ми вигадаємо для вас щось краще. Можна казати, що ви — консультант якоїсь фірми. Це дуже широке поняття. Так майже завжди називають себе агенти ЦРУ, що працюють у Європі. Ця маленька брехня нікому не зашкодить. До того ж у вас таке чесне обличчя, що навряд чи хто зважиться вам не повірити.

— А як же бути з вашим обличчям? — спитав я.— Адже нас весь час бачать разом. І нам треба відповідати один за одного.

— Моє обличчя? — повторив він замислено. — Часом я годинами вивчаю його у дзеркалі. Не з великої пихи, запевняю. Просто з цікавості. Чесно кажучи, я не знаю, який маю вигляд. Мабуть, помірно чесний. А ви що скажете?

— Ви схожі на підстаркуватого бахура, — сказав я жорстоко.

Фабіан зітхнув.

— Дугласе, — сказав він, — відвертість не завжди найкраща з чеснот людини.

— Ви самі спитали.

— Так. Я сам спитав,— погодився він.— І більше ніколи не питатиму.— Хвилину він помовчав.— А мені завжди хотілося бути схожим на небагатого англійського поміщика. І я намагався виробити в собі відповідні зовнішні риси. З вашої реакції я бачу, що мені це зовсім не вдалося.

— Мені не доводилося зустрічатися з англійськими поміщиками. Вони не дуже полюбляли «Святий Августін».

— І все-таки, ви ж не підозрювали, що за народженням я — американець?

— Ні.

— Отже, дещо все-таки зроблено. — Він ніжно погладив свої вуса. — Ви коли-небудь хотіли жити в Англії?

— Ні. Я про це ніколи не думав. Якби не моя хвороба, я, мабуть, усе життя прожив би у Вермонті, де мені, до речі, було не так уже й погано. Але чому саме Англія?

— Вона приваблює багатьох американців. Особливо сільська місцевість поблизу Лондона. Чемні люди, що не задають зайвих запитань. Ніякої метушні. Доброзичливе ставлення до будь-якої ексцентричності. Першокласні театри. Якщо ви любите коней або риболовлю...

— Я люблю коней. Особливо після Опівнічного Сну.

— Хоробра тварина. Але я мав на увазі зовсім інше. Батько Юніс, наприклад, тричі на тиждень прогулюється верхи.

— Так?

— У нього непоганий маєток неподалік від Лондона.

— Я починаю вас розуміти, — сказав я без будь-якого виразу.

— Юніс цілком незалежна у своєму виборі.

— Цікаво.

— Я, наприклад, вважаю, що вона дуже гарна. І коли біля неї нема її старшої сестри, це жвава і розумна дівчина.

— Вона майже не дивиться на мене, — зауважив я.

— Вона подивиться на вас, — запевнив Фабіан. — Тільки не бійтеся.

Зрозуміло, я не став розповідати йому про свої недавні хтиві думки, об'єктом яких була Юніс.

— Отже,— мовив натомість,— ви попросили Лілі викликати Юніс саме з цією метою?

— Можливо, в мене і майнула тоді така думка.

— А тепер?

— А тепер раджу вам самому про все це подумати, — сказав Фабіан. — Поспішати не треба. Зважте всі «за» і «проти».

— А що про це каже Лілі?

— З її окремих висловів я зрозумів, що вона поставилася б до такого варіанту прихильно. І давайте більше про це не розмовляти. Бодай тепер. Хай події розвиваються самі. — Він дістав автомобільну карту і почав пильно вивчати її, дарма що скрізь, куди ми приїздили, він знав кожну вулицю, кожний дім. — До речі, — спитав він несподівано, — Прісцілла Дін і вам підкинула тоді свій номер телефону?

— Чому ви кажете «і вам»? — Я мало не затнувся.

— Тому що вона підкинула його мені. А я не такий зарозумілий, щоб подумати, що вона вибрала саме мене і тільки мене. Зрештою, вона все-таки американка. Демократія у всьому!

— Так, підкинула, — зізнався я.

— І ви їй дзвонили?

Я згадав сигнал «зайнято».

— Ні, — збрехав я. — Не дзвонив.

— Вам пощастило, — сказав Фабіан. — Вона нагородила того марокканця трипером... Зараз поверніть за ріг. Через п'ять хвилин ми будемо біля ресторану. У них тут подають чудовий «мартіні». Пообідаємо, а потім машину поведу я.

17

Ми приїхали у Гштад надвечір. Падав сніг. Місто здавалося чарівним. Та мені згадалися схили Вермонту, написи англійською мовою, і я відчув приплив ностальгії. Цікаво, що зараз робить Пет?

Фабіан більше не згадував про Юніс, і я був йому вдячний. До цієї проблеми я ще не був готовий. Обід справді виявився чудовим, я випив два «мартіні» і півпляшки вина, воля моя ослабла, і Фабіан міг би тепер помалу схиляти мене на своє.

Ми поволі минали вулицю, повну хлопчаків і дівчаток, вдягнених у джинси й барвисті спортивні куртки. Їхній сміх бринів, мов срібні дзвіночки.

— Ось що приваблює сюди людей,— зауважив Фабіан, маневруючи поміж ними, — Діти. ІЗ Тут є три чи чотири інтернаціональні школи. На лижному курорті завжди повинна бути молодь. Це додає спорту аромату незайманості. А тутешній клімат прикрашає їхні личка. Завтра ви їх усіх побачите на схилах і пошкодуєте, що кінчали школу в Скрантоні.

Коли ми почали видиратися звивистою дорогою на досить круту гірку, колеса забуксували на свіжому снігу. Готель, побудований у стилі середньовічного замку, не справляв враження невинності.

— Що ж, це зрозуміло, — сказав Фабіан. — Гштад намагається досягти рівня Санкт-Моріца, але йому це ніколи не вдасться.

— Дарма, — зауважив я. В мене не було ніякого бажання знову побувати в Санкт-Моріці.

Ми зареєструвалися в готелі. Як і скрізь, усі тут знали Фабіана і, здається, раді були його бачити. Він усюди був бажаним гостем.

— Дами просили передати, — повідомив портьє, — що вони чекають на вас у барі.

— Чудовий сюрприз, — зрадів Фабіан.

Напівосвітлений бар був доволі великий, але я відразу побачив у протилежному кінці його Ділі і Юніс. Вони були в спортивних костюмах і сиділи в товаристві п'ятьох чоловіків. Столик увесь був заставлений шампанським. Ділі щось розповідала, а потім розлігся такий голосний вибух сміху, що всі, хто був у барі, обернулися, щоб подивитись на їхню компанію.

Я зупинився у дверях, не впевнений у тому, чи будуть нам раді.

— Вони тут не марнували час,— мовив я стримано.

— У цьому не може бути сумніву, — озвався Фабіан, незворушний, як завжди.

— Я краще піду до себе і прийму ванну, — вирішив я. — Подзвоніть мені, коли будете йти вечеряти.

Фабіан злегка посміхнувся.

— Треба бути сміливішим, — зауважив він і подався до того столика.

Коли я виходив з бару, почувся новий вибух сміху.

Я підійшов до конторки портьє, і саме в цей час у вестибюль зайшла компанія підлітків, дівчат і хлопців. Усі хлопці мали довгі патли, дехто навіть бороду, хоча навряд чи кому було за сімнадцять років. Розмовляли вони сумішшю англійської і французької мов. Я згадав Фабіанові зневажливі слова про школу у Скрантоні і відчув себе дуже старою людиною, що потрапила не туди, куди треба. Тим часом одна з дівчат, дуже гарненька, не відводила від мене погляду. Її маленьке рожеве личко майже ховалося за довгими світлими недбало зачесаними косами, одягнена вона була у джинси з ніжними квіточками, вишитими на холошах, які щільно обтягували її по-дитячому повні ніжки. Повільним жестом дорослої жінки вона прибрала пасмо з обличчя. Очі її були підмальовані зеленими тінями, але губної помади вона не вживала. Її погляд викликав у мене почуття тривоги, і я швиденько відвернувся до портьє, щоб попросити ключ.

— Містере Граймс... — озвався нерішучий, по-дитячому високий голосок.

Я обернувся. Вона зачекала, доки її приятелі пішли, і лишилася в холі.

— Адже я не помиляюсь, ви — містер Дуглас Граймс? — перепитала дівчина.

— Так.

— Ви — льотчик.

— Так. — Я не бачив потреби говорити про це в минулому часі.

— Ви мене, мабуть, не пам'ятаєте?

— Боюся, що ні, міс.

— Я — Діді. Дороті Уейлс. Звичайно, все це було страшенно давно. Три роки тому. У мене тоді була шпарина між зубами і мені на ніч надягали шину. — Вона труснула головою, і коси знов затулили її обличчя. — А я іншого й не чекала. Хто там пам'ятатиме тринадцятирічну потвору. — Вона відкинула коси і всміхнулася, демонструючи, що шина їй більше не потрібна. У неї були гарні білі зуби юної американки. — Стоу, — нагадала вона. — Колись ви їздили туди кататися з моїми батьками.

— Справді, — погодився я, насилу пригадуючи дівчину. — Як вони? Я маю на увазі ваших батьків.

— Вони розлучилися, — повідомила Діді. «Цього і треба було чекати»,— подумав я. Я міг би побитись об заклад, що так воно й буде.— Тепер мати заліковує своє розбите серце в Палм-Бічі. З якимсь тенісистом.— Дівчина пирснула.— А мене зіпхнули сюди.

— Мені здається, вам тут не так уже й погано.

— Якби ви тільки знали, — сказала Діді, — як я любила спостерігати за вами на гірці. Ви ніколи не кривлялися, як інші хлопці.

«Хлопець», — подумав я. Єдиною людиною, крім неї, яка назвала мене хлопцем відтоді, як мені виповнилося двадцять років, був Майлз Фабіан.

— Я завжди відразу помічала вас, — провадила далі дівчина. — Навіть якщо сама була за милю від гірки. Ви каталися з дуже приємною і гарною дамою. Вона й тут з вами?

— Ні, — сказав я. — Останнього разу, коли я вас бачив, ви читали «Буремний перевал».

— Дитячі забавки, — посміхнулася вона. — Одного разу ми з вами каталися удвох під час сильного снігопаду. Пам'ятаєте?

— Звичайно, — збрехав я.

— Спасибі, що ви так сказали. Навіть якщо й не пам'ятаєте. Для мене це було подією року. Ви щойно приїхали?

— Так. — Вона була перша людина в Європі, що впізнала мене, і, сподіваюся, остання.

— І надовго? — Вона говорила, немов маленька дівчинка, яка боїться, що батьки залишать її одну на ніч.

— На кілька днів.

— Ви добре знаєте Гштад?

— Я тут уперше.

— Можливо, цього разу я покажу вам дорогу. — Знов цей вишуканий жест, яким вона поправляє коси.

— Ви дуже люб'язні, Діді, — мовив я.

— Звісно, якщо ви не зайняті чимось іншим, — додала вона для годиться.

У дверях з'явився хлопець з борідкою і закричав:

— Діді, ти що, збираєшся стовбичити тут цілу ніч?

Вона нетерпляче відмахнулася.

— Я розмовляю з приятелем моїх батьків. Забирайся звідси. — і ніжно всміхнулася до мене. — От хлопці пішли в наш час, — сказала вона. — Певні, що володіють вашим тілом і душею. Волохаті тварюки. Ніколи не бачила таких розбещених дітей. Що буде з людством, коли вони повиростають?

Я ледве втримався, щоб не посміхнутися.

— Ви думаєте, що я не при собі? — В її голосі виразно пролунало звинувачення.

— Та що ви, Діді!

— Побачили б ви їх, як вони з'їжджаються в Женеву після канікул,— вела вона своєї.— На приватних літаках своїх батьків. Або як приїжджають у школу в розкішних «ролс-ройсах». Королівський парад корупції та й годі!

Цього разу я не зміг не посміхнутися.

— Вам здається смішним те, що я кажу? — Вона знизала плечима. — Я багато читаю.

— Знаю.

— Я — єдина дитина в сім'ї. А мої батьки завжди були зайняті чимось іншим.

— Вами психоаналітик не цікавився?

— Серйозно — ні. — Вона знову знизала плечима. — Звичайно, батьки хотіли спробувати зробити це. Я не дуже їх любила, тому вони вирішили, що в мене не все гаразд з нервами. Tant pis[15] для них. Ви розумієте по-французькому?

— Ні,— признався я.— Але здогадуюся, що це може означати.

— Французька мова надто перевантажена,— сказала Діді. — У будь-якого слова безліч рим. Ну, гаразд, наша коротенька розмова мені дуже сподобалася. Як писатиму додому, кому передавати од вас вітання — батькові чи матері?

— Обом.

— Обом,— повторила вона.— Смішно. Обох разом уже нема. Нехай колись поговоримо ще на цю тему. Ласкаво просимо на цю нічию землю, містере Граймс. — Вона простягла мені руку, і я потиснув її. Рука була маленька, суха і м'яка. Вона обернулась, і квітки на її джинсах попливли до виходу.

Я покрутив головою, співчуваючи її батькам, і подумав, що вчитись у Скрантоні не так уже й погано. Потім піднявся ліфтом нагору і прийняв гарячу ванну. Миючись, подумав, як добре було б написати Фабіанові записку й наступним поїздом виїхати з Гштада назавжди.

Вечеряли ми вчотирьох: Лілі, Юніс, Фабіан і я. Я непомітно вивчав Юніс, намагаючись уявити, як воно все буде через десять або через двадцять років. Ось я сиджу з нею за сніданком, ось випиваю пляшку вина з її батьком, який тричі на тиждень їздить на полювання. А ось я стою разом з нею в церкві, де хрестять наших дітей. І Фабіан у ролі хрещеного батька? А мій син вчитиметься в Ітоні? Усе, що я знаю про англійські школи, я вичитав з книжок Кіплінга, Во, Оруелла, Коннолі. Зрештою я вирішив, що не віддам сина в Ітон.

За кілька днів на свіжому повітрі колір обличчя Юніс став ще кращим. Вона була вдягнена у шовкову сукню, що добре підкреслювала її гарну фігуру. Квітка, але що з нею буде завтра?

Коли я побачив її та Лілі в оточенні юрби пихатих вилощених молодиків (в усякому разі вони мені видалися саме такими) за столом, уставленим шампанським, я втік з бару. Ніхто не заперечує, що вона дуже приваблива дівчина, і біля неї завжди увиватимуться чоловіки такої породи. Але як я сприйматиму це, коли стану її чоловіком? Я ніколи не замислювався над тим, до якого класу належу і яким видаюся іншим людям. Майлз Фабіан зміг поїхати з Лоуэлла, штат Массачусетс, і видавати себе тепер за англійського сквайра. Щодо мене, то не знаю, чи вдасться мені коли-небудь позбутися скрантонської закваски і видавати себе не за того, хто я насправді — відставний льотчик, який завжди залежав від місячної платні. Цікаво, що б шепотіли про мене в маленькій сільській церкві, коли б я повів наречену до вівтаря? І чи зміг би я запросити туди брата Хенка з його сім'єю? Або свого брата з Сан-Дієго?

Фабіан може багато чого мене навчити, але завжди залишатиметься межа, якої мені не переступити, хоче він цього чи ні.

Що ж до сексу... Все ще сердитий на своїх денних суперників, я, проте, відчував, що це б нам вдалося. Але чи зможе ця спокійна потаємна іноземка завжди збуджувати мене? Адже я вважаю, що фізичний потяг — одна з основ шлюбу. І як бути з її сестрою? Кохаючись із Юніс, завжди згадувати ту ніч у Флоренції з Лілі? Подумавши про це, я страшенно захотів, щоб зараз у кімнаті зі мною була Лілі і щоб нам ніхто не заважав. Чому це я завжди тільки наближаюся до своєї мрії, але ніколи не можу прибрати її до рук?

— У нас справді була чудова подорож, — сказала Юніс, беручись уже до третьої страви. Як і її сестра, вона мала чудовий апетит. Не знаю, якими будуть її діти, але в тому, що вони вмітимуть поїсти, немає ніяких сумнівів. — Коли я подумаю про бідних лондонців, — вела далі Юніс, — мій настрій стає ще кращим.. У мене виникла чудова ідея... — Вона обвела всіх присутніх поглядом своїх чистих невинних очей. — Давайте залишимося тут, доки розтане сніг.

— Портьє сказав, що завтра знов буде віхола, — зауважив я.

— Ну то й що, Ніжне Серце? — не вгавала Юніс. Вона вже на другий день свого перебування в Цюріху почала мене так називати, хоча я й досі не розумію, що це мало означати. — Тут і під час снігопаду таке враження, ніби світить сонечко. А в Лондоні узимку здається, що воно вже ніколи не з'явиться.

Цікаво, чи схотіла б вона продовжувати цей веселий відпочинок у компанії з Ніжним Серцем, якби почула ту байдужу розмову про її майбутнє в машині по дорозі сюди?

— Їхати в метушливий гамірний Рим, коли тут так чудово, немає ніякого сенсу, — підсумувала Юніс, упоравши вечерю. — А до того ж всі там уже були.

— Я не був,— вихопилося в мене.

— Рим і навесні нікуди не втече, — заперечила Юніс. — Як ти гадаєш, Лілі?

— Це непогана ідея, — озвалася старша сестра. Я ніколи раніше не бачив, щоб жінка так спритно і граціозно управлялась із спагетті. На жаль, сестри ввійшли в моє життя не в тій послідовності, що треба.

— Майлзе, — сказала Юніс, — ви дуже пориваєтесь до Рима?

— Та ні, не дуже, — спокійно відповів Фабіан. — Крім того, у мене й тут є деякі справи.

— Які справи? — запитав я. — Адже ми на відпочинку.

— Так, — підтвердив він. — Але відпочинок буває різний. Не хвилюйтесь, вашому катанню це не завадить.

Закінчуючи вечерю, ми вирішили, що пробудемо у Гштаді ще тиждень. Я сказав, що хочу трохи подихати свіжим повітрям, і запросив Юніс піти прогулятися, сподіваючись, що це зможе покласти початок нашому зближенню, але вона позіхнула, сказала, що дуже стомилася за день і мріє про ліжко. Я провів її до ліфта, поцілував у щоку і побажав доброї ночі. Потім узяв пальто й пішов гуляти сам.

Портьє помилився. Снігопаду не було, ранок видався ясний, морозяний і прекрасний. Я взяв напрокат лижі та черевики, і ми кілька разів з'їхали з гірок, ризикуючи щоразу скінчити своє катання в лікарні. Фабіана з нами не було. Він мав кудись дзвонити. Сказав, що чекатиме нас на обід у клубі «Орел» на горі Вассенграт. Щоб потрапити у цей вишуканий клуб, треба бути його членом, але Фабіан і тут усе владнав: ми могли ходити туди як гості клубу на час перебування у Гштаді.

То був незабутній ранок, з прозорим повітрям, навдивовижу білим снігом і шаленими швидкостями. Жінки були вдоволені і виглядали прегарно. Я навіть подумав: може, мій вчинок у «Святому Августіні» й не такий уже аморальний? Одне мені не подобалося. Коло нас весь час крутився якийсь молодий американець, що безупинно клацав своїми фотоапаратами, знімаючи нас з усіх боків.

— Ви знаєте цього типа? — спитав я у жінок. Здається, його не було вчора в їхній компанії у барі.

— Уперше бачу,— кинула Лілі.

— Це — данина нашій вроді, — мовила Юніс. — Я маю на увазі всіх трьох.

— Я б чудово обійшовся без такої данини, — буркнув я.

Коли ми стали підніматись на гірку, знову з'явився той молодик і заходився нас знімати. Ввічливо, наскільки міг, я гукнув йому:

— Гей, друже, може, вже досить?

— Ні, — озвався він. Це був худий, скромно вдягнений молодик. Він і далі нас фотографував. — У нашій газеті вимагають, щоб був великий вибір.

— У газеті? — перепитав я. — В якій газеті?

— «Вімінз веар дейлі». Я роблю репортаж про Гштад. А ви — те, що мені потрібно. Шикарні й фотогенічні разом з вашими лижами. Щасливі люди, що розважаються і чхають на все у світі.

— Ви так думаєте? — похмуро сказав я. — Але тут і крім нас багато людей. Чому б вам не зайнятися кимось іншим? — Мене зовсім не приваблювало те, що моє фото з'явиться у нью-йоркській газеті тиражем не менш як сто тисяч. Хтозна, що читають вранці ті двоє, які приходили до Друсака?

— Але якщо дами заперечують, — люб'язно всміхнувся молодик,— я більше не буду.

— Ми не заперечуємо, — озвалася Лілі. — Тільки пришліть і нам фотографії. Я страшенно люблю свої знімки. Особливо коли вони гарні.

— Вони не можуть бути іншими, — галантно відповів репортер. За своє життя він, певно, фотографував тисячі жінок і знав, як з ними розмовляти йому можна було позаздрити в цьому.

Потім він пішов, і ми побачили його знов тільки на терасі клубу, де разом з Фабіаном випили по «кривавій Мері».

Але до того виникло ще одне ускладнення. Тільки опівдні я помітив неподалік чиюсь невисоку постать. Це була Діді Уейлс. Вона не підходила до нас ближче, ніж на п'ятдесят кроків, але з'їжджала з гірок щоразу, коли й ми, і тупцяла на місці, коли ми перепочивали. Діді каталася дуже добре, і хоч би яку шалену швидкість я розвивав, вона не відставала, ніби була прив'язана до нас невидимим міцним мотузком.

Коли ми востаннє пішли на підйомник, я навмисне посадив дівчат удвох, а сам лишився чекати. Скоро з'явилася Діді, вона була в тих самих джинсах, коротенькій оранжевій курточці, коси її цього разу були перехоплені на потилиці стрічкою.

— Сідай, Діді, — сказав я, коли підійшли крісла, запропонувавши їй місце біля себе.

— Не заперечую, — Діді підійшла, грюкаючи важкими черевиками, й сіла. Ми мовчки попливли над вершинами, освітленими ясним зимовим сонцем.

— Ви не проти? — спитала Діді, виймаючи пачку сигарет.

— Проти, — буркнув я.

— Гаразд, татку, — погодилась Діді. Потім захихотіла. — У вас усе гаразд? — спитала вона.

— Усе прекрасно.

— Але катаєтеся ви тепер гірше. Докладаєте більше зусиль.

Я знав, що це правда, але мені неприємно було її почути.

— Утома, — відповів я з гідністю. — У мене було багато справ.

— Воно й видно, — спокійно промовила Діді. — Адже ви тут з дамами. — Вона тихенько клацнула язиком. — Одного дня ці жінки розіб'ються на смерть.

— Я теж казав їм це.

— Б'юсь об заклад, якби поруч з ними не було чоловіків. — не знаю, чи таке буває взагалі, — вони б і двох метрів не проїхали до ладу. Зате як чудово одягаються! Якось я зустріла їх у магазині, вони хапали там усе, що їм траплялось на очі.

— Вони — гарні жінки, — спробував я виправдати своїх подруг,— і хочуть виглядати якнайкраще.

— Якби їхні штани були ще вужчі хоча б на дюйм, — сказала Діді, — вони б уже вбилися на смерть.

— Але з тебе теж штани не спадають.

— Ото порівняли! — вигукнула вона. — Я належу до іншого покоління.

— Ти казала, що можеш показати мені місто.

— Коли ви не будете зайняті, — нагадала Діді. — Але я бачу, у вас мало вільного часу.

— Ти можеш приєднатися до кас, — запропонував я. — Дами радо познайомляться з тобою.

— Не хочу, — відказала вона твердо. — Ви, звичайно, будете обідати в клубі «Орел».

— Звідки ти знаєш?

— Але ж будете?

— Так.

— Я здогадалася. — В її голосі пролунав скорботний тріумф. — Жінки, які так одягаються, завжди там обідають.

— Але ж ти їх навіть не знаєш.

— Я живу у Гштаді вже другу зиму. І навчилася розрізняти людей.

— Хочеш пообідати з нами?

— Ні, дякую. Це не для мене. Не люблю пустих балачок. Особливо з жінками. Коли знищують чиїсь репутації. Коли крадуть чужих, чоловіків. Містере Граймс, ви змушуєте мене розчаровуватись у вас.

— Я? Чому?

— Бути в такому місці... З такими жінками...

— Це дуже порядні дами, — сказав я. — Не суди не знаючи. Вони ще не знищили жодної репутації.

— Мене примусили сюди приїхати, — провадила вона уперто. — Це ідея моєї матері: молода, добре вихована дівчина має здобути освіту у відповідному місці. Освіту! Ха! Чого нас тут навчать? Як бути нікому не потрібними і говорити при Цьому трьома мовами? І що таке розкішне життя?

Гіркота в її голосі була зовсім дорослою, геть несподіваною для вгодованої гарненької шістнадцятирічної американки, яка поволі летить над казковими, запорошеними снігом і осяяними сонцем Альпами.

— Гаразд, — мовив я, відчуваючи всю непереконливість того, що кажу. — я певен, що ти не виростеш непотрібною людиною. Хоч скільки б ти знала мов.

— Якщо все це не вб'є мене.

— В тебе є якісь плани на майбутнє?

— Я хочу стати археологом, — відповіла Діді. — Розкопувати рештки давніх цивілізацій. Чим старіших, тим краще. Хочу втекти якомога далі від двадцятого століття. Принаймні від того двадцятого століття, яким його бачать мої батьки.

— Думаю, ти до них занадто сувора. — Я захищав не тільки її батьків, а й самого себе. Адже ми з ними належали майже до одного покоління.

— Не будемо говорити про моїх батьків, якщо ви не заперечуєте,— попросила Діді. — Давайте краще поговоримо про вас. Ви ще не одружилися?

— Ні.

— Я теж не хочу одружуватись. — Вона з викликом подивилася на мене, ніби запрошуючи прокоментувати цю заяву.

— Як я чув, це тепер входить в моду, — зауважив я.

— На це є поважні причини. — Ми наближалися до верхівки гори, треба було виходити з підйомника. — Якщо ви коли-небудь схочете покататись зі мною наодинці, — на останньому слові вона зробила наголос, — залишіть для мене в готелі записку. Я там часто буваю. — Ми зійшли з крісел і взяли лижі. — На вашому місці я не лишалася б тут довго. Тутешній клімат вам не підходить.

— А що мені підходить?

— Вермонт. — Вона нахилилась і почала швидко і вправно пристібати лижі. — Маленький Вермонт, де люди самі заробляють собі на життя.

Я взяв свої лижі на плече. До клубу, який був за півсотні кроків від підйомника, вела добре утоптана стежка.

— Будь ласка, не сердьтеся на мене, — попросила Діді. — Я недавно вирішила в деяких випадках говорити тільки те, що думаю.

Щось штовхнуло мене до неї, я нахилився і поцілував її рожеву холодну щічку.

— Чудово, — сказала вона. — Дякую. Бажаю вам розкішно пообідати. — Вона, безумовно, чула, як розмовляють Лілі і Юніс. Потім вона відштовхнулась і помчала вниз. А я пішов у клуб.

Фабіан з'явився на терасі клубу, коли ми вже допивали другу порцію коктейлю. Він був одягнений не для катання, але мав дуже елегантний вигляд у своєму светрі з високим коміром, блакитному тірольському жакеті, світло-коричневих вельветових штанях, що добре сиділи на ньому, та високих замшевих спортивних черевиках. На мені був лижний костюм, який я придбав у Санкт-Моріці. Штани вже обвисли ззаду й на колінах, і я почував себе не зовсім зручно. Я був певен, що інші добре вдягнені відвідувачі ресторану пошепки цікавилися, що за дивна персона з'явилась у такій вишуканій компанії. Діді має рацію — моє місце у Вермонті.

Високо в блакиті неба над нами непорушно висів птах, розкинувши широкі крила. Це міг бути орел. Чим він годується в цій долині?

— Добрі новини? — спитав я у Фабіана, коли він, поцілувавши жінок, замовив собі коктейль.

— Час покаже. — Фабіан полюбляв з усього робити таємниці.

Я намагався не показувати стурбованості.

— Сподіваюсь, Дугласе, ви нічого не матимете проти, — озвався він трохи згодом. — Після обіду в нас ділове побачення.

— Якщо дами нам вибачать, — зауважив я.

— Я певен, що вони знайдуть з ким покататися, — сказав Фабіан.

— Я теж.

— Сьогодні ввечері буде великий прийом, — мовила Лілі. — Нам треба піти в перукарню...

— А мене запрошено? — спитав я.

— Звичайно, — відповіла вона. — Усі знають, що ми нерозлучні.

— Ви дуже передбачливі, — сказав я.

Вона гостро позирнула на мене.

— Здається, Ніжне Серце чимось невдоволений.— Тепер і вона вже називала мене так. — Можливо, він віддає перевагу товариству молодших дам? — Вона більше нічого не сказала, але я зрозумів, що моя розмова з Діді Уейлс не лишилась непоміченою.

— Вона — дочка мого приятеля, — пояснив я з гідністю.

— Але цілком уже дозріла для розпусти, — сказала Лілі. — Ходім обідати в зал. Тут надто холодно.

Після обіду ми мали зустрітися з агентом по продажу нерухомого майна, контора якого містилася на центральній вулиці містечка. Фабіан пояснив мені, що хоче купити трохи землі.

— Це — дуже вигідне капіталовкладення, — пояснив він. — Моя філософія дуже проста. Ми живемо у світі, де запаси природних багатств дедалі зменшуються. Зникають боби, золото, цукор, пшениця, нафта і багато іншого. Наша планета страждає від перенаселення, страху, воєн, нечистого сумління. Зберіть усе це докупи, і ви зрозумієте, що згодом усе зникатиме ще швидше. Швейцарія — маленька нейтральна країна, яка не бере участі в жодних воєнних авантюрах. Незабаром землю тут продаватимуть переляканому людству на унції. Серед моїх знайомих немало таких, хто хотів би придбати бодай клаптик швейцарської території. Але за тутешніми законами продавати землю чужинцям заборонено. А у нас з вами — швейцарська фірма, точніше — ліхтенштейнська, що майже те саме. То чому б нам не придбати трохи землі і не заорендувати якийсь невеличкий замок з гарно упорядкованими кімнатами, скажімо, років на двадцять? Я маю рацію?

— Як завжди. — Чесно кажучи, в цьому випадку він мав навіть більше рації, ніж завжди. Я згадав, як підскочили ціни на землю у Вермонті, коли там збудували лижні підйомники.

— Любий мій партнер, — з усмішкою мовив Фабіан, — справді Ніжне Серце.

За годину ми підписали угоду на піврічну оренду ділянки в гірській місцевості за п'ять миль від Гштада, яку після закінчення цього терміну ми могли придбати назавжди. Агент сказав, що на оформлення контракту за всіма правилами потрібний деякий час, але запевнив нас, що все буде гаразд.

У мене ніколи не було ніякої власності, крім одягу. Тепер я став співвласником маєтку, який через рік, запевняв мене Фабіан, коштуватиме понад півмільйона доларів. Руки мої аж побіліли від напруги, коли я сидів за кермом «ягуара», повертаючись до готелю.

Фабіан мав дуже вдоволений вигляд.

— Це тільки початок, — сказав він.

Я збирався на прийом, коли раптом задзвонив телефон. То був Фабіан.

— Ви не будете проти, — спитав він, — якщо підете на прийом без мене?

— А в чому річ?

— Я щойно зустрів у вестибюлі Вілла Слоуна.

— Цього тільки бракувало! — Я відчув, як по спині в мене покотився холодний піт. Вілл Слоун був свідком не найкращого періоду мого перебування в Європі.

— Колись ви повинні розповісти, що між вами сталося.

— Еге ж, — буркнув я.

— Він тут сам. Дружину відіслав в Америку.

— Це його найрозумніший вчинок за цілий рік, — зауважив я. — І все-таки, чому ви через нього не можете піти з нами?

— Він хоче пограти в карти. Почнемо просто зараз.

— Але ж ви більше не граєте в бридж. — Тепер, коли Фабіан навчив мене науки великих грошей, грати в бридж здавалося мені просто дивацтвом.

— Він хоче грати не в бридж, — сказав Фабіан. — У нього відраза до бриджу.

— У що ж ви будете грати?

— У покер на двох,— мовив Фабіан.— В його номері.

— Боже мій! Майлзе! Ви не можете сказати йому, що зайняті?

— Ні. Я почуваю себе в боргу перед ним. І хочу підтвердити свою репутацію джентльмена.

— Ви чините нерозумно.

— Вірте в мене, Ніжне Серце, — сказав Фабіан.

— А як ви граєте в покер?

— Можете не хвилюватися. Я подбаю про успіх. Особливо граючи з Біллом Слоуном.

— От-от, — сказав я. — Кожен мріє стати багатієм за один вечір.

— Якщо ви так перелякані, приходьте до нас, будете стежити за грою.

— Я побоююсь за свою нервову систему, — відмовився я. — Крім того, навряд чи містер Слоун буде радий мене бачити.

— У всякому разі, вибачтесь, будь ласка, перед дамами.

— Я вибачусь.— У моєму голосі чулася погроза.

— Дугласе, будьте гарним хлопчиком. Якщо ви так переживаєте, я гратиму тільки на свої гроші.

Я трохи повагався, потім відчув сором.

— Не звертайте на мене уваги,— сказав я примирливо.— Усі витрати, незважаючи на те, як скінчиться гра, ділимо навпіл.

— Ну, от і добре,— мовив Фабіан.

Поклавши трубку, я твердо вирішив дістати повну втіху від сьогоднішнього прийому.

18

На прийом зібралося чоловік п'ятдесят. У великій вітальні старовинного замку, умебльованого під сільський будинок, були накриті столи на шість і вісім персон. Омарів для вечері замовили з Данії. Стіни залу були прикрашені картинами Ренуара і Матісса, що не дуже пасували до сільського характеру приміщення. Враховуючи інтереси дам, освітлення у залі було тьмяне, але не настільки, щоб думати, ніби ти сидиш поруч з привидами. Проте дами, здається, не потребували цих хитрощів. Вони поводилися так, ніби ладні були залюбки позувати отому репортерові з «Вімінз веар дейлі».

Господар замку, високий сивий чоловік, був відставний банкір з Атланти. У його вимові чувся м'який південний акцент. І він, і його молода дружина-шведка, здавалося, щиро раділи нагоді побачити мене в себе. Виявилося, що вони святкують п'ятнадцяту річницю свого шлюбу. Якби серед гостей була Діді, вона б їм висловила все, що думає про їхнє подружжя.

У залі панувала атмосфера здорових веселощів і щирого прагнення заприятелювати з незнайомцями. Прислухаючись до розмов, я не чув жодних спроб нищення чиїхось репутацій. Цікаво, де ці ділові, заклопотані люди встигають так чудово засмагнути? Я не задавав нікому ніяких запитань, і ніхто в свою чергу не цікавився моїми справами.

Подивляючись на бездоганно вдягнених чоловіків і прекрасних жінок, я ще раз відчув обгрунтованість аргументів Фабіана на користь багатства. Якщо в цьому середовищі й існували ревнощі, сварки, протиріччя, вони були добре приховані, в усякому разі від мене. На перший погляд, тут зібралася весела компанія добрих приятелів, застрахованих від будь-яких невдач, не знайомих з дрібною метушнею. Сидячи поруч з Юніс, яка у своїй шовковій сукні вирізнялася навіть з-посеред цих вишуканих красунь, я подивився на неї стороннім поглядом. Тоді потиснув під столом її руку і дістав у відповідь теплу, звабливу усмішку.

Розмова за нашим столом торкалась усього потроху: розповідали звичні для таких місць анекдоти про поламані ноги, критикували вистави паризьких, лондонських і нью-йоркських театрів, обговорювали нові фільми. Звідусіль чулися різні мови — товариство було інтернаціональне.

Я не бачив жодної п'єси й більшості фільмів, про які говорилося, тому мовчав, час від часу перешіптуючись з Юніс, яка, знаючи всі театри Лондона і Парижа, сміливо й дотепно характеризувала їх. До її думки всі уважно прислухалися. Лілі сиділа за іншим столиком, отже, Юніс мала більшу свободу і була впевненіша в собі. Виявилося, що свого часу вона хотіла стати акторкою і навіть навчалася в Королівській академії драматичного мистецтва. Дівчина викликала в мене дедалі більшу зацікавленість. Якщо вона не розповіла мені досі про такий важливий факт у її житті, скільки ще цікавого зможу я дізнатися про неї?

Під час десерту, на який подали лимонний шербет у шампанському, розмова звернула на політику. (Я потай підрахував, що вечеря обійшлася господарям щонайменше в дві тисячі доларів, але потім мені стало соромно своїх думок.) З чоловіків за нашим столиком сиділи гладкий американець років п'ятдесяти, який очолював страхову компанію, французький мистецтвознавець з гострою темною борідкою і кремезний англійський банкір. Усі три джентльмени спокійним тоном, але досить гостро засуджували уряди власних країн.

Я весь час мовчав і тільки кивав головою на знак згоди з їхніми словами, показуючи, ніби і я тут не зайвий. Я боявся говорити, щоб якимсь необережним словом не виказати, що я зайда з нижчих класів, який, на їхню думку, мабуть, може уособлювати собою революцію.

Після вечері у великому залі на першому поверсі почалися танці. Юніс, яка страшенно любила танцювати, літала від одного кавалера до іншого, а я стояв біля бару, пив, поглядав на годинник і почував себе нещасним і приниженим. Я ніколи не вмів добре танцювати, не полюбляв подібних розваг і тим більше не хотів соромитись перед цими людьми, які кружляли по залу так, ніби вивчали наймодніші танці у спеціальних школах. Я вже збирався непомітно вислизнути звідти й податись до свого готелю, коли Юніс покинула партнера й підійшла до мене.

— Ніжне Серце,— сказала вона милим голоском.— Вам, я бачу, не дуже весело?

— Не дуже.

— Вибачте мені. Може, підемо додому?

— Я саме збирався. Але вас це ні до чого не зобов'язує.

— Не вдавайте з себе жертву, Ніжне Серце. Ненавиджу жертви. До того ж я вже натанцювалася донесхочу.— Вона взяла мене за руку.— Ходімо.— І повела із залу, тримаючись далі від Лілі. Потім ми вдяглися й пішли, ні з ким не попрощавшись.

Ми йшли засніженою стежкою, ніч була холодна, і сніг рипів під ногами. Відійшовши ярдів двісті, коли замок позад нас обернувся на маленький вогник серед ночі, ми несподівано для себе зупинилися, поглянули одне на одного й поцілувалися. Один раз. Потім не кваплячись побрели до готелю.

Взяли ключі й піднялися ліфтом. Юніс мовчки вийшла на моєму поверсі. Потім повільно, ніби на параді, пішли по застеленому килимом коридору. Ми ніби хотіли надати урочистості кожній хвилині цього вечора.

Я відімкнув двері свого номера і пропустив Юніс уперед. Потім зайшов у маленький хол і ввімкнув світло.

— Боже! — скрикнула Юніс.

На великому ліжку, напівосвітлена лампою з холу, лежала Діді Уейлс. Вона спала. Зовсім гола. Її одяг був охайно складений на стільці, під яким стояли лижні черевики. Хоч би які вади були властиві її матері, проте охайності вона свою дитину навчила.

— Дозвольте мені вийти звідси,— прошепотіла Юніс, ніби злякавшись того, що може скоїтись, коли дівчина прокинеться.— Ця ваша мала...

— Юніс...— почав я у розпачі.

— На добраніч,— сказала вона.— Розважайтесь.— Тоді рвучко пройшла повз мене і вибігла з номера.

Я подивився на Діді. Її коси, розкидані на подушці, здіймалися від дихання. В неї була по-дитячому рожева шкіра, засмагла тільки на шиї і на обличчі. Діді мала невеличкі повні груди і сильні спортивні ноги дівчини-підлітка. Нігті на пальцях ніг були вкриті рожевим лаком. Вона спала, простигши руки вздовж тулуба. Якби ця дівчинка була хоч трохи вдягнена й не мала того педікюру, її можна було б малювати як живий образ незайманості і чистоти.

Але це була не картина. Це була жива шістнадцятирічна дівчина, чиї батьки, хай і формально, вважалися моїми приятелями. Тим часом наміри цієї голої школярки були не такі вже й безневинні. У мене виникло бажання тихенько втекти з номера й залишити її саму. Але замість цього я взяв пальто і вкрив ним Діді.

Це її збудило. Вона повільно розплющила очі й поглянула на мене, відкинувши пасмо з обличчя. Потім всміхнулась і стала схожа на десятирічну дитину.

— Чорт забирай, Діді,— обурився я,— чого вас тільки навчають у ваших школах?

— Навчають тікати серед ночі з гуртожитку через вікно,— відказала вона.— Я думала, що зроблю вам сюрприз.— Вона володіла своїм голосом набагато краще за мене.

— То ти зробила мені сюрприз?

— Хіба ви не вдоволені?

— Ні,— сказав я.— Звичайно, ні.

— Спробуймо здійснити мою ідею,— запропонувала вона,— і ви, можливо, зміните свою думку.

— Діді, будь ласка...

— Якщо вас відлякує моя незайманість,— мовила вона майже повчально,— можете не турбуватись. Я вже мала справу з чоловіком, причому він був набагато старший за вас. Один розбещений старий грек.

— Перестань,— владно сказав я.— Я хочу, щоб ти негайно встала з ліжка, вдяглася, пішла звідси і через те саме вікно повернулася в свій гуртожиток.

— А я певна, що ви цього не хочете! — заперечила вона спокійно.— Ви здіймаєте галас тільки тому, що знаєте мене з тринадцяти років. Але мені вже не тринадцять.

— Я добре знаю, скільки тобі років,— сказав я,— ти ще зовсім мала.

— Мене завжди дратує, коли люди думають, ніби я ще дитина! — Вона не поворухнулась, тільки знов поправила пасмо кіс.— Цікаво, а який вік вам найбільше пасував би? Двадцять, вісімнадцять?

— Ніякий.— Я відчув, що від роздратування перейшов на високі ноти, і, щоб зберегти гідність, відступив від ліжка.— Просто я не звик лягати в ліжко з дівчатами, з якими, крім десятихвилинної розмови, не маю нічого спільного.

— А я була певна, що ви людина з достатнім досвідом у цій галузі.— Вона вклала в ці слова всю свою зневагу.— З такими чарівними жінками і своїм «ягуаром» ви могли б його набути.

— Ні,— відрубав я.— Я не маю достатнього досвіду в цій галузі. А тепер вставай і одягайся.

— Хіба я вам не подобаюсь? Мені казали, що я дуже зваблива. Знавці.

— Ти мені подобаєшся. І ти дуже зваблива, як ти кажеш. Але все це ні до чого.

— Половина хлопців у цьому місті хотіли б затягти мене до себе в ліжко. І чимало чоловіків, якщо вже бути відвертою до кінця.

— Я не маю щодо цього ніяких сумнівів. І все-таки забирайся звідси.

— Ви розмовляли зі мною куди більше, ніж десять хвилин, тому це не може бути для вас виправданням. А скільки ми з вами розмовляли ще тоді, у Вермонті. Чи ви цього вже не пам'ятаєте?

— Діді, це просто смішно,— сказав я наскільки міг твердо і рішуче.— Мені соромно за нас обох.

— У коханні немає нічого смішного.

— У коханні? — сердито перепитав я.

— Я закохалась у вас ще три роки тому...— Голос її затремтів, на очі набігли сльози.— А тепер, коли знов побачила вас, усе повернулося. Та ви, мабуть, надто старий і забагато бачили, щоб вірити в кохання.

— Дурниці.— Я вирішив вплинути на неї жорстокістю.— Просто в мене є свої правила.

— Яке жахливе слово! — Тепер вона вже відверто ридала.— Я не думала, що ви можете так говорити зі мною.

— Але я маю право розсердитись,— мовив я голосно,— а надто коли відчуваю, що потрапив у дурне становище. А тепер я і сердитий, і загнаний на слизьке.

— Мабуть, це піде вам на користь,— проказала вона крізь ридання.— Якщо я почну кричати, сюди збіжиться весь готель, і я скажу, що ви намагалися мене згвалтувати.

— Мила панночко, не верзіть нісенітниць.— Я встав, щоб набрати погрозливого вигляду.— До речі, коли я сюди заходив, зі мною був один мій друг...

— Друг! — вигукнула вона саркастично.— Одна з ваших старих шльондр.

— Не має значення. Але якщо ти щось таке утнеш, вона посвідчить, що ти вже була тут і спала гола на моєму ліжку. Це поставить усе на свої місця. Тобі доведеться ганебно тікати з цього міста.

— А я й рада буду поїхати звідси. Тільки ганьба впаде на вас, а не на мене.

Я зробив ще одну спробу:

— Діді, дитинко...

— Я вам не дитина. І ніколи мене так не називайте.

— Гаразд, я не називатиму тебе дитиною.— Я лагідно всміхнувся їй.— Діді, хочеш бути моїм другом?

— Ні. Я хочу бути вашою коханкою. Всі повинні мати те, чого вони хочуть,— заскиглила вона.— А мені не можна?

Я дав їй свій носовичок, щоб вона утерла очі. Діді висякалась. Я був радий, що двері замикаються на автоматичний замок, отже, ніхто не зможе зайти в кімнату і побачити нас. Було б марно пояснювати зараз Діді, що коли вона проживе скільки я, то знатиме, чи можуть усі мати те, чого хочуть.

— Сьогодні на горі ви мене поцілували,— схлипувала вона.— Навіщо ви це зробили?

— Поцілунки бувають різні,— спробував я пояснити.— Мені дуже шкода, якщо ти мене неправильно зрозуміла.

Раптом вона скинула моє пальто і сіла на ліжку. Тоді простягла до мене руки.

— Спробуйте поцілувати мене ще раз,— попросила крізь сльози.

Від несподіванки я відступив назад.

— Я йду звідси,— попередив я її.— Якщо ти ще будеш тут, коли я повернусь, я подзвоню до твоєї школи і попрошу, щоб по тебе прийшли.

Вона засміялася.

— Боягуз,— сказала вона уїдливо,— боягуз, боягуз...

Вона повторювала це слово, аж доки я похапцем вибіг з кімнати.

Я подався до бару. Мені треба було випити. На щастя, я не зустрів нікого із своїх знайомих. Умостившись на високому стільчику, я замислився, дивлячись у склянку. Я переконував себе у думці, що поводився з честю, адже жодний порядний чоловік не скористався б з незрілої пристрасті цієї бідолашної дитини. Але десь у глибині душі мені муляла думка про те, як усе обернулося б, якби Юніс не прийшла зі мною і не побачила Діді. Чи був би я зараз у барі? Чи все-таки залишився б у номері? Я мусив зізнатися, що Діді справді дуже приваблива дівчина. У моїй підсвідомості навіть майнула легенька тінь жалю за тим, що все склалося саме так. Цікаво, що вчинив би в подібній ситуації Майлз Фабіан? Мабуть, сказав би, посміхнувшись: «О, який приємний сюрприз!» І, подумавши, що в цьому році йому страшенно щастить, скочив би в ліжко? Напевно, так.

Я вирішив нічого йому не розповідати.

А Юніс? Мене кинуло в холодний піт від думки про те, як завтра за сніданком, коли ми зберемося всі разом, Юніс скаже: «А найцікавіше почалося, коли ми з Ніжним Серцем повернулися з прийому...»

Я допив склянку, розрахувався і пішов до виходу. В дверях зіткнувся з Лілі, що прямувала в бар з трьома чоловіками, які ніби щойно зійшли зі сторінок дорогого журналу мод: кожен з них був не менш як шести футів і чотирьох дюймів на зріст.

Я бачив, як на прийомі вона танцювала з одним із них. Так, сьогодні вона побила всі рекорди на якість своїх кавалерів. Побачивши мене, Лілі зупинилась.

— Я думала, ви пішли разом з Юніс.

— Так, ми пішли разом.

— А тепер ви один?

— Так.

Вона покрутила головою. В її очах з'явився насмішкуватий вираз.

— Хочете приєднатись до нас?

— Я не підходжу за зростом,— заперечив я.

Чоловіки засміялись, і їхній сміх луною відбився в пляшках над стойкою.

— Ви бачили Майлза? — спитала Лілі.

— Ні.

— Він збирався закінчити все до першої години. — Лілі знизала плечима.— Напевно, він так захопився, грабуючи того пентюха Слоуна, що забув про таке скромне створіння, як я. Вам сподобався прийом?

— Надзвичайно,— відповів я.

— Все було так, ніби ми побували десь у Техасі,— сказала вона якось двозначно.— То що, хлопці, вип'ємо?

— Я замовлю шампанське,— зголосився найдовший і поплив між столиками, мов океанський лайнер.

— На добраніч, Ніжне Серце,— сказала Лілі.— Дерзайте.

Вона підійшла ближче і поцілувала мене в щоку. Де та незабутня Флоренція? Я злегка вклонився у відповідь і пішов.

«Вже визріла для розпусти»,— сказала вона про Діді. І таки мала рацію!

Через хвилину я вже стояв біля дверей Юніс. Я прислухався, але зсередини не долина по жодного звуку. Не знаю, що я сподівався почути. Сміх? Плач? Гамір вечірки? Я постукав у двері, хвилинку почекав, потім знову постукав.

Двері прочинилися. На порозі стояла Юніс у мереживному пеньюарі.

— А, це ви,— сказала вона. В тоні її не було ні радості, ні гніву.

— Можна увійти?

— Якщо хочете.

— Хочу.

Вона відчинила двері ширше, і я зайшов. По всій кімнаті був безладно розкиданий її одяг. Вікно було відчинене, і крізь нього вривався холодний альпійський вітер. Я трохи здригнувся: події цієї ночі послабили мій опір стихіям.

— Ви тут не змерзли? — спитав я.

— Не забувайте, що я англійка,— відповіла Юніс. Але вікно зачинила. Гарна, босоноґа, у хмарці мережив.

— Дозвольте мені сісти?

— Якщо хочете.— Вона вказала на невисокий стільчик.— Киньте той одяг куди завгодно.

Я взяв шовкову сукню, в якій вона була на прийомі. Тканина ще зберігала тепло її тіла. Обережно поклавши сукню на письмовий стіл, я сів на стілець. Юніс прилягла на ліжко, пеньюар трохи розгорнувся, відкривши її ноги. Ноги в неї були довгі, як і в сестри, але повніші. «І кращої форми»,— подумав я. До мене долинув легкий аромат запашного мила. І мені стало нестерпно шкода цього вечора.

— Юніс,— озвався я.— Я прийшов дещо вам пояснити.

— Нічого не треба пояснювати. Просто хтось переплутав години побачення, от і все.

— Невже ви думаєте, ніби я сам запросив до свого номера цю маленьку дівчинку?

— Я нічого не думаю. Просто вона була там. І не така вже вона й маленька. Досить добре розвинена.— Юніс говорила стомленим голосом.— Третій завжди зайвий. Третя була я.

— Я думав, що сьогодні ввечері ми нарешті...

— Я теж мала таке враження.— Вона криво посміхнулася.

— Шкода, що я не був рішучіший,— сказав я.— І навіть сьогодні. Але я, мабуть, зліплений з іншого тіста.— Я скрушно розвів руками.— До того ж з нами завжди були Майлз і ваша сестра.

— Майлз і моя сестра! А хіба вона не казала вам, що зі мною церемонії не потрібні? — В її голосі несподівано вчулася прикрість.

— Я не хочу передавати, що казала ваша сестра.

— Вона полюбляє видавати мене за найрозпуснішу дівчину в Лондоні. Паскуда,— сказала вона.— До самісіньких нігтів.

— Про що ви? — спитав я спантеличено.

— Не звертайте уваги.— Вона лягла головою на подушку і затулила руками обличчя. Так, крізь пальці, й говорила далі.— Якщо хочете знати, я приїхала в Цюріх не заради вас. Хоч би який ви там були. До речі, виявилося, що ви, Ніжне Серце, набагато приємніший, ніж я сподівалась від американця.

— Дякую.

— Мені шкода, якщо я вас розчарувала.

— Ми можемо забути про той маленький інцидент в моєму номері?

Я побачив, як вона заперечливо хитає головою.

— Я не зможу. Я дуже вдячна тій гладкій дівчинці. Тому що я прийшла до вашої кімнати зовсім не з тієї причини, про яку ви думаєте.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я б зробила це не заради вас. І не заради себе.

— А заради кого ж?

— Заради Майлза Фабіана,— мовила вона жорстоко.— Я вирішила на очах у всіх закрутити з вами такий одвертий і безсоромний роман, щоб довести йому...

— Що йому довести?

— Що я більше анітрохи ним не цікавлюся. Що я можу бути такою ж мінливою і бездушною, як і він.— Юніс почала ридати. За сьогоднішню ніч я, мабуть, надивлюся доволі на жіночі сльози.

— Може, ви поясните мені, Юніс, про що йдеться,— сказав я поволі.

— Послухайте ви, американцю, не клейте з себе дурника,— кинула вона.— Я кохаю Майлза. З першого дня нашого знайомства. Кілька років тому я просила його одружитися зі мною. А він утік від мене. Просто в обійми моєї падлючої сестрички.

— А-а... — Це було все, що я спромігся сказати.

Вона опустила руки. Сльози лишили на її щоках сріблясті доріжки. Але вираз обличчя був спокійний.

— Якщо ви не будете баритись,— сказала вона,— ви ще зможете застати в себе ту дівчину. І тоді вечір не буде зіпсований остаточно.

Але Діді вже пішла, лишивши на столі цидулку, написану круглим шкільним почерком: «Я взяла на згадку ваше пальта. Може, колись ви схочете забрати його назад. Де мене знайти, Ви знаєте. Люблю Вас. Діді».

Коли я скінчив читати, задзвонив телефон. Я не хотів знімати трубку. Навряд чи сьогодні я вже почую щось приємне.

Првагавшись, я таки взяв трубку.

— Дуглас?— Це був Фабіан.

— Так.

— Сподіваюсь, я не відірвав вас від серйозних справ,— захихотів він з натяком.

— Ні.

— Я подумав, що ви схочете дізнатися про наслідки ще сьогодні.

— Звичайно.

У телефоні почулося зітхання.

— На жаль, усе склалося не так, як гадалося. Слоунові феноменально щастило. Завтра нам треба буде піти в банк.

— Скільки?

— Близько тридцяти тисяч,— відповів Фабіан спокійно.

— Франків?

— Доларів.

— Сучий син,— вилаявся я і поклав трубку.

19

Наступного ранку мене чекала ще одна новина.

На таці поруч із сніданком лежала записка від Юніс: «Ніжне Серце! О дев'ятій годині я поїду із Гштада. Ви знаєте, чому я це зроблю. Щиро Ваша Юніс».

Я знав.

Потім мені подзвонив Майлз Фабіан і запропонував зустрітися з ним об одинадцятій біля Швейцарського державного банку.

А потім мене заарештували. Принаймні я вирішив, що мене заарештували.

Коли я голився, з відразою розглядаючи в дзеркалі червоні стомлені очі, у двері постукали. Навіть не витерши обличчя, я відчинив. За дверима стояв помічник адміністратора, у бездоганно випрасуваному темному костюмі й білій сорочці, та кремезний, коротко стрижений сивий чоловік у темному плащі, підперезаному ременем.

— Містере Граймс,— сказав помічник адміністратора,— дозвольте увійти?

— Я голюся,— пояснив я.— І, як бачите, ще не вдягнений. — На мені були тільки піжамні штани, до того ж я стояв босоніж.

Помічник адміністратора сказав щось по-німецькому сивому, але той відповів тільки:

— Nein[16].

— Офіцер поліції Бругельман каже, що не може чекати,— сказав помічник, вибачаючись.

Офіцер поліції Бругельман пройшов повз мене в кімнату.

— Тільки після вас,— помічник злегка вклонився мені.

Я пішов у ванну кімнату, взяв рушник, витер з обличчя мильну піну і надяг халат. Бругельман стояв посеред кімнати, роздивляючись гаманець, защіпку з грошима і годинник, які лежали на письмовому столі; потім втупився у мої дві валізи, поставлені одна на одну на столику біля вікна.

«Діді,— подумав я,— вони дізналися про Діді».

Я не знав, у якому віці в Швейцарії дівчат вважають повнолітніми. Можливо, цей вік змінюється в кожному кантоні, як у багатьох країнах? Ми перебували в Бернському кантоні. Зважаючи на кількість тутешніх шкіл, повноліття в них, мабуть, досягають у двадцять один рік.

— Я вважаю ваш візит вторгненням,— кинув я холодно.— І вимагаю ваших пояснень.

Помічник адміністратора щось швидко заговорив по-німецькому. Поліцейський кивнув. Цей здоровань з гладкою червоною шиєю, що випирала над комірцем, рухався як автомат.

— Офіцер поліції Бругельман,— заторохтів помічник,— уповноважив мене пояснити вам, містере Граймс, що в нашому готелі сталася крадіжка. Вчора вночі. На п'ятому поверсі. Зникло коштовне діамантове кольє.

На п'ятому поверсі був номер Юніс.

А яке це має відношення до мене? — спитав я, з полегкістю. Принаймні Діді тут ні до чого.

— Учора вночі бачили, як ви скрадалися коридором,— сказав помічник.

— Я був у гостях,— пояснив я.— І зовсім не скрадався.

— Я тільки перекладаю, що мені кажуть,— мовив помічник з нещасним виглядом. Його місія йому дуже не подобалась, і мабуть, у цей момент він шкодував, що колись вивчив англійську мову.

Поліцейський щось неголосно сказав.

— Дама, яку ви відвідували,— переклав помічник адміністратора,— сьогодні вранці поїхала. Ви знаєте куди?

— Ні,— відповів я. І майже не збрехав. Я ніколи не питав у Юніс домашньої адреси. Її записка лежала в кишені мого халата. Я сподівався, що вона не вистромиться звідти.

Поліцейський щось буркнув доволі роздратованим тоном.

— Офіцер поліції просить дозволу зробити у вас обшук,— сказав помічник. Здавалося, слова застрягали у нього в горлі.

— А він має ордер на обшук? — запитав я, відчуваючи, що всім своїм єством я все-таки американець, який добре знає свої права.

Вони знов заторохтіли по-німецькому.

— Ні. Поки що,— відповів помічник.— Офіцер поліції Бругельман пояснив: якщо ви наполягаєте на подачі такого документа, він може відвезти вас до поліції, де ви зачекаєте, поки ордер випишуть. Але він попереджає, що це займе багато часу. Можливо, дві доби. І тоді не уникнути публічного скандалу. Адже тут багато іноземних репортерів. Бо в нас відпочивають дуже поважні люди.

— Усе це сказав він? — спитав я.

— Дещо я додав від себе,— зізнався помічник адміністратора.— А тепер вирішуйте самі.

Я подивився на Бругельмана. Той відвів очі вбік. У кімнаті, було дуже тепло, але він навіть не розстебнувся.

— Гаразд,— сказав я. І сів на стілець.— Мені нема чого приховувати. Хай шукає. Але поспішайте. У мене об одинадцятій побачення.

Помічник переклав, і поліцейський на знак згоди кивнув головою. Потім показав мені, щоб я встав.

— Що він хоче? — запитав я.

— Він хоче оглянути стілець.

Я підвівся, дивуючись кмітливості поліцейського. Звичайно, якби кольє було сховане в стільці, я обов'язково сів би на нього. Відійшовши, я став спостерігати, як поліцейський спритно обмацує сидіння. Скінчивши, він чемно показав мені, що я можу сісти.

Потім швидко обшукав усі мої речі. Переглядаючи одяг, він чомусь затримав у руках мої лижні штани, і щось сказав помічникові адміністратора. Той, нервово смикаючи гудзик у себе на піджаку, переклав:

— Офіцер поліції Бругельман хоче знати, чи це ваші єдині лижні штани.

— Так,— відповів я.

— А те ви пуф до цього? — Очевидно, поліцейському набридла метушня з перекладом, і він запропонував свій варіант англійської мови.

— У Санкт-Моріці,— відказав я.— І в Давосі.

— У Санкт-Моріці? Маючи тільки оце? — недовірливо перепитав поліцейський.— А тепер ще й приїхали у Гштад?

— Вони зовсім непогано мені служать,— зауважив я.

— Скільки ви збираєтесь тут пробути, містере Граймс?

— Три тижні. А можливо, й більше.

Поліцейський похмуро повісив штани назад у шафу. Потім повернувся до мене спиною, дістав чорний блокнот у пластмасовій оправі й сів до письмового столу, щоб було зручніше писати.

— Мушу ще потурбувати вас кількома запитаннями,— сказав він.— Ваша адреса в Сполучених Штатах?

Я мало не сказав: «Готель «Святий Августін»,— але, схаменувшись, назвав свою адресу на Вісімдесят першій східній вулиці. Принаймні мене не зможуть звинуватити у брехні, хоча це моє помешкання було таке саме тимчасове, як і всі інші.

— Професія? — Поліцейський писав, низько схилившись над столом.

— Я займаюся приватними капіталовкладеннями.

— Банк?

З виразу його обличчя я зрозумів, що мені доведеться пояснити це детальніше. Провалля ставало дедалі глибшим.

— Швейцарський державний банк. Цюріх.— Подумки я дякував Фабіанові за те, що він поклав наші «гроші для прогулянок» на кожного окремо.

— А в Америці?

— Я забрав усі гроші з Америки, маючи намір переїхати в Європу. Економіка...

— Чи були ви колись раніше під арештом? — урвав мене поліцейський.

— Послухайте, — звернувся я до помічника адміністратора. — Я гість вашого готелю. Вважається, що це один з кращих готелів у Європі. Я не повинен відповідати на запитання, що ображають мою честь.

— Але ж це звичайна поліцейська процедура. — Його гудзик уже ледь тримався на своєму місці. — Це стосується не тільки вас. Інших теж допитуватимуть.

Поліцейський, не підводячи голови від блокнота, й досі щось писав.

— Ви знаєте містера Майлза Фабіана? — спитав я.

— Звичайно. Містер Фабіан — один з наших давніх і почесних клієнтів, — сказав помічник адміністратора.

— От і чудово. Він — мій друг. Чому б вам не подзвонити йому і не розпитати його про мене?

Помічник щось швидко забубонів по-німецькому. Поліцейський ствердно кивнув, але сказав:

— Скажіть, чи були ви колись раніше під арештом?

— О боже! Звичайно, ні.

— Ще одна формальність. — Поліцейський встав. — Мені потрібен ваш паспорт.

— Навіщо він вам?

— Я мушу бути певним, що деякий час ви ще пробудете в Швейцарії, містере Граймс.

— А якщо я його вам не дам?

— Тоді мені доведеться вдатися до інших заходів. Наприклад, посадити Вас у в'язницю. Швейцарські в'язниці мають добру репутацію. Але все-таки це в'язниці.

— Будь ласка, містере Граймс.— У голосі помічника адміністратора чулося благання.

— Я сьогодні ж постараюсь побачити адвоката, — зауважив я, дістаючи паспорт з гаманця.

— Це — ваше право, — буркнув Бругельман, запихаючи мій паспорт у кишеню свого плаща. — Думаю, нам з вами ще випаде нагода побалакати. А на сьогодні все.— Він кивнув і вийшов.

Помічник адміністратора заломив руки.

— Від імені адміністрації ласкаво, прошу нам пробачити. Все це просто жахливо.

— Невже? — Я зовсім не збирався полегшувати йому життя.

— У всьому винні безтурботні багаті жінки, що не знають справжньої ціни грошам, — виправдовувався він. — Вони можуть забути в поїзді якусь коштовну прикрасу, а потім битися в істериці. На щастя, ми у Швейцарії...

— Знаєте, друже, не можу сказати, що почуваю себе надто щасливим у вашій Швейцарії, — урвав я його. В цей момент я навіть пожалкував, що напередодні ми придбали тут ділянку землі.

— Ми зробимо, все, що в наших можливостях, містере Граймс, — шанобливо запевнив помічник адміністратора.— Ми цю справу так не залишимо.

— То заберіть принаймні назад мій паспорт, — прпросив я. — Гадаю, це у ваших можливостях. Я хочу поїхати з Швейцарії. І якнайшвидше.

— Розумію, — кивнув він. — Дозвольте мені висловити, містере Граймс, глибоке переконання в тому, що ви — не злочинець.

— Дякую, — кивнув я непривітно.

— Я зроблю все, що можу, — ще раз повторив він і пішов.

Фабіан чекав на мене біля банку. Він був у своєму тірольському убранні і мав чудовий вигляд, як, зрештою, й завжди. В усякому разі ніхто не міг би запідозрити, що цієї ночі він програв тридцять тисяч доларів. Побачивши мене, Фабіан усміхнувся, але потім спохмурнів, розгледівши, мабуть, вираз мого обличчя.

— Друже мій, що сталося? — запитав він.

Я не знав, з чого почати, тому сказав:

— Усе гаразд.

— Я вже чув про Юніс. Маю на увазі її від'їзд. Уявляю собі, який це для вас удар! — його співчуттю не було меж.

— Давайте спочатку владнаємо наші справи,— запропонував я. Про Юніс ми з ним побалакаємо іншим разом, коли я трохи охолону і зможу втриматись від того, щоб не заїхати йому по зубах.

— Я почуваю себе дуже винним, — спробував виправдатись він, коли ми увійшли в приміщення.— Проте Слоуну щастило, як ніколи. Я дав йому розписку, та він зажадав готівкою. Тоді я пообіцяв сплатити борг до четвертої години. Я вже подзвонив у Цюріх, але потрібно відбути якісь формальності.... — Він знизав плечима. — Примхи швейцарських банків!

Після того, як усе було закінчено, Фабіан сказав:

— Я пообіцяв Лілі покататися сьогодні з нею на лижах. Думаю, ми не будемо їй нічого розповідати про цю маленьку прикрість?

— Не будемо, — погодився я.

Біля машини, яку він залишив за кілька ярдів від банку, Фабіан раптом зупинився.

— Послухайте, Дугласе, ви мене дуже непокоїте. Надто вже похмурий. Адже це дурні гроші. У нас ще стільки всього попереду...

— Не в тім річ,— урвав я його і розповів про візит поліцейського. Про Діді Уейлс і Юніс я не сказав нічого.

Фабіан захихотів, ніби я розповів йому щось дуже кумедне.

— А ви справді не брали того кольє? — спитав він.

— Майлзе, бісова ваша душа, — обурився я. — За кого ви мене маєте?

— Ну, бачте, ми ще так мало знаємо один одного, хлопчику мій,— сказав він ухильно. — До того ж ви деякий час працювали в готелях.

— Тільки в одному готелі, — уточнив я. — І все, що там можна було взяти, це пару дешевих запонок.

— А як я вам ще дещо нагадаю? — сказав Фабіан. Я зрозумів, що він справді вважає мене здатним на крадіжку. — Дещо набагато коштовніше, ніж запонки.

Я грубо вилаявся і запропонував:

— Ходімо краще на гірку.

До готелю ми їхали мовчки. Навряд чи цей день можна назвати найщасливішим в історії нашого знайомства.

Фабіан катався непогано, в його рухах відчувалася добра школа. Але він не ризикував, тому я залишав його і Лілі далеко позаду. Побачивши мене вранці, Лілі почала була розпитувати:

— Скажіть, Ніжне Серце, що ви вчинили з моєю сестрою, що вона втекла серед ночі, нікого не попередивши?

— Спитайте краще у неї самої, — ухилився я від конкретної відповіді. — Якщо ви її взагалі коли-небудь побачите.

— В усьому винний, мабуть, цей південний вітерець, — сказала Лілі. — Він усім псує настрій.

Коли ми вже обідали у клубі, туди несподівано заявився Слоун. Він підійшов до нас, гупаючи лижними черевиками набагато гучніше ніж треба. Обличчя його сяяло радістю перемоги. Побачивши Слоуна, я відклав ніж і виделку. У мене пропав апетит.

— Привіт! — вигукнув він. — Сьогодні чудовий день.

— Еге ж, — буркнув Фабіан, посьорбуючи вино.

— Ви не хочете запросити мене до свого столу? — спитав Слоун.

— Ні, — спокійно відповів Фабіан.

Слоун гмукнув, але очі його світилися ворожістю.

— Що я люблю, — проказав він голосно, — то це гомоніти з нікчемними гравцями. — Він дістав з кишені якийсь папірець і помахав ним у Фабіана перед носом. — Сподіваюся, ви не забули про це?

— Не будьте грубим, — холодно відказав Фабіан. — З нами дама.

— Добридень, мем, — уклонився Слоун, ніби щойно помітив Лілі. — Здається, ми з вами вже бачилися торік.

— Я вас добре пам'ятаю, сер, — сказала Лілі, категорично перепинивши його спроби заговорити з нею. Слоун підкреслено дбайливо склав папірець і заховав його в кишеню. Потім переключив свою увагу на мою персону й поплескав мене по плечу.

— А ви чого тут отираєтесь, Граймсе? Якщо мене пам'ять не зраджує, ви зламали були ногу?

— Діагноз, на щастя, не підтвердився, — пояснив я.

— У чиї ще кімнати ви встигли вдертися, красунчику?

Я стривожено озирнувся. Слоун говорив дуже голосно, але, здається, всі були зайняті своїми справами.

— Поки що ні в чиї, — відповів я стримано.

— Цей молодик — великий жартун, — вів своєї Слоун. — Він взуттєвий фетишист.— Слоун грубо заіржав, і його очі набігли кров'ю.— А як посувається торгівля годинниками? — загорлав він.— Шукаєте щастя в цьому місті?

— Забирайтеся геть, Слоуне, — сказав я і раптом відчув, що до мене повертається апетит.

Той засміявся.

— Стережіться цього молодика, — застеріг він Фабіана. — Він любить жартувати. А тепер, оскільки мене не запрошуюсь до товариства, я краще піду покатаюся. Не забудьте, Фабіане, я чекатиму на вас о четвертій. — Цього разу Слоун уже не жартував.

Коли він пішов, Фабіан зітхнув.

— І оце з такими типами доводиться мати справи, — поскаржився він.

— Американець, — підсумувала Лілі. І, збагнувши, що сказала, поклала свою руку на мою. — Вибачте, Ніжне Серце. Я не хотіла вас образити.

— Американці — такі самі люди, як і всі інші, — сказав Фабіан.— Я бачив деяких англійців...

— Я теж, — погодилась Лілі.

— Вибачаю вам усім, — припинив я дискусію.— А чи не час нам замовити ще одну пляшку вина? — Я потребував якоїсь розрядки після цілої низки прикрощів. Крім того, я весь час переборював бажання виказати Лілі і Фабіанові, що знаю про їхні стосунки з Юніс, і помститись їм, розголосивши деякі деталі моєї першої зустрічі з Лілі. Проте це тільки на довгий час зіпсувало б наші відносини, не давши мені бажаного вдоволення. Тому я вирішив зосередитись на їжі, вині й порожній балачці з Фабіаном і Лілі.

— Містере Фабіан, містере Фабіан... — У ресторан забіг молодий лижний інструктор, голос його тремтів від хвилювання. Лижні інструктори ніколи не обідають в одному залі з членами і гостями клубу, тому присутні поглянули на хлопця з відвертим невдоволенням.

— Що сталося? — Фабіан дав знак хлопцеві, щоб той не кричав.

— Ваш приятель... — запинаючись, почав той пояснювати, — містер Слоун... Вам краще піти зі мною. Він саме збирався надіти лижі...

— Не так голосно, Гансе, — спробував заспокоїти його Фабіан. Він пам'ятав усі імена. Це було однією з причин його широкої популярності серед офіціантів та консьєржок. — То що все-таки скоїлося?

— Йому стало погано, — сказав інструктор. — Він упав. Думаю, що він уже мертвий.

Фабіан поглянув на мене, в його очах майнув якийсь дивний вираз. Можу заприсягтися, що то було вдоволення.

— Дурниці! — сказав він різко. — Я піду подивлюся сам. Лілі, вам краще лишитися тут. Дугласе, можете ви піти зі мною? — Він піднявся й повагом рушив до виходу, знаючи, що на нього дивляться всі присутні в залі. Я пішов за ним. Наші черевики гупали так, що здавалося, ніби то цілий піхотний полк крокує мостом. Жалобний барабанний дріб по американцю, в кишені якого лежить розписка на тридцять тисяч доларів.

Біля підйомника зібралася невеличка юрба. Усі мовчали. Слоун лежав горілиць, дивлячись у небо. Ще один лижний тренер тер снігом його обличчя, червоне й зелене водночас. Фабіан опустився на коліно й розстебнув замок на куртці Слоуна та гудзики на його сорочці. У Слоуна були волохаті груди. Я відчув, що мене так трусить від холоду, аж клацають зуби. Фабіан нахилився і приклав вухо до грудей Слоуна.

— Треба відвезти його вниз, у лікарню, — порадив він лижним інструкторам. — І чим скоріше, тим краще. — Він закрив обличчя долонями, ніби хотів приховати своє горе. — Бідолаха, — сказав він. — Не можна було йому так сильно пиячити. Висота і холод... Я поїду разом з вами, — кинув він інструкторам. — Дугласе, можна вас на хвилинку? — Він обійняв мене за плечі, і ми відійшли убік, двоє друзів, приголомшені горем, що спіткало їх так несподівано.

— Дугласе, хлопчику мій, — сказав неголосно Фабіан, погладжуючи моє плече і ніби заспокоюючи мене. — Я поїду разом з ними. Треба витягти розписку. Ви не пам'ятаєте, в якій вона кишені?

— Так, треба віддати останню шану небіжчику, — погодився я. — У лівій.

— Ви просто молодець, Ніжне Серце,— мовив захоплено Фабіан.— Тільки-но в когось станеться сердечний удар, ви вже тут, як вродилися. — Потім він відпустив мою руку і голосно сказав: — Ідіть до Лілі і сповістіть їй цю сумну новину. Бідолашна буде дуже переживати. Вам треба її підтримати.

Фабіан повернувся і, низько схиливши голову, пішов до інструкторів. А я попрямував у клуб, де ми з Лілі випили ще по чарці бренді.

20

Коли я повернувся в готель, портьє переказав мені, що містер Фабіан чекає на мене в своєму номері. Ми доволі довго просиділи з Лілі у ресторані і добряче випили. Смерть заохочує до застілля.

Розлучилися ми з нею біля перукарні.

— Не бачу потреби псувати собі цей вечір, — сказала вона.

Пообідавши, ми спустилися з гори підйомником. Їхати на лижах після того, що сталося, було б блюзнірством. Жоден з нас не згадував про Юніс.

— Які були останні слова, що ви їх сказали тому чоловікові? — спитала Лілі, поки ми повільно спускалися в долину.

— Забирайтеся геть, — повторив я.

Вона кивнула головою.

— Так, я теж пригадала. Привітались і розпрощались. — Вона обвела рукою засніжені гори. Десь високо в небі над нами ширяв орел. — Люди помирають і в гірших місцях. І чують на прощання гірші слова. Якби в світі існувала справедливість, він мав би позбавити свою дружину спадщини.

— Я впевнений, що він цього не зробив.

— Я сказала: «Якби у світі існувала справедливість».

— А ваш чоловік теж мав би позбавити вас спадщини?

— Не будьте таким типовим американцем, — сказала вона.

Ми замовкли.

По дорозі до готелю я зайшов у магазин і купив собі пальто. Нехай Діді Уейлс згадує мене на здоров'я. А пальто — не така вже й велика ціна за її відсутність.

Коли я зайшов у номер Фабіана й Лілі, той саме пакував речі. Майлз не звик подорожувати порожнем. У двох кімнатах стояли чотири великі валізи. Як завжди, скрізь були розкидані газети, розгорнуті на фінансових сторінках. Фабіан укладав речі швидко і охайно: в одну валізу — взуття, у другу — сорочки, складені акуратними стосиками.

— Я повезу небіжчика на батьківщину, — повідомив він. — Це — найбільше, чим я можу йому допомогти. Як ви гадаєте?

— Я цілковито з вами згодний.

— Ви мали рацію, — сказав Фабіан. — Наша розписка лежала в лівій кишені. Усі формальності з перевезенням тіла будуть закінчені до вечора. Швейцарці не баряться, коли треба відправити додому мертвого іноземця, йому було всього п'ятдесят два роки. Він забагато метушився. Я подзвонив його дружині. Вона мужньо знесла цей удар. Завтра вона зустрічатиме мене й труну в аеропорту Кеннеді. Вона вже розпочала підготовку до похорону. До речі, ви не знаєте, де Лілі?

— Пішла зробити зачіску.

— Незворушна жінка. За це вона мені й подобається. — Він зняв телефонну трубку і попросив з'єднати його з перукарнею. Чекаючи на відповідь, спитав мене: — Ви зможете завезти нас завтра в Женеву?

— Якщо поліція випустить мене з міста, — нагадав я. — Мій паспорт і досі у них.

— Ах, так, — похопився Фабіан. — Мало не забув. — Він дістав з кишені паспорт і поклав його на стіл. — Ось ваш документ.

— Як вам пощастило його забрати? — спитав я. Хоча, по правді, мене це чомусь не здивувало. З одного боку, я вже звик до його опікувань, з другого — не відчував за собою провини.

— Коли я повернувся до готелю, мені віддав його помічник адміністратора, — пояснив Фабіан. — Кольє знайшлося.

— Хто ж його вкрав?

— Ніхто. Дама заховала його в лижний черевик і забула, де поклала. А її чоловік сьогодні вдень його знайшов. Помічник адміністратора заніс вам у номер письмове вибачення. На вас чекає також розкішний букет квітів і кілька пляшок шампанського... Алло! Алло! — закричав він у трубку. — Покличте, будь ласка, леді Еббот. — Потім обернувся до мене. — Ви нічого не маєте проти, якщо залишитесь на деякий час самі?

— Одверто кажучи, я нічого так гаряче не бажаю.

Від здивування у Фабіана брови поповзли угору.

— Тобто... — почав був він.

— У мене таке відчуття, ніби я вже кілька тижнів беру участь у марафоні, — признався я. — Мені треба відпочити.

— А мені здавалося, що ви непогано розважаєтесь. — У його голосі пролунав докір.

— Кожна людина має право на свою думку, — зауважив я.

— Лілі, — сказав Фабіан у трубку. — Я повинен завтра вилетіти до Америки. На два-три тижні. Хочеш поїхати зі мною? —. Він хвилину слухав, потім усміхнувся. — Моя люба дівчинка! Тоді швидше повертайся, щоб устигла зібратися. — Він поклав трубку. — Вона дуже любить Нью-Йорк. Ми зупинимось у «Сент-Реджісі». Я кажу вам це на той випадок, якщо ви схочете нас розшукати.

— Як же ви обійдетесь без звичної розкоші?

Фабіан знизав плечима.

— Цей готель дуже зручний, — мовив він. — До того ж мені подобається їхній бар. Так чи так, а мені однаково треба було б злітати в Америку. У мене там є справи. Можливо, ми підскочимо на якийсь тиждень у Палм-Біч. Після похорону.

— Америка — дуже черства країна.

— Мені вчувається у вашому голосі образа, Дугласе. — Він потримав у руках пухнастий светр.— Мабуть, він мені не знадобиться.

— У Палм-Бічі, мабуть, таки ні.

— Ви говорите так, ніби я їду розважатись, — Я відчув м'який докір. — Повірте мені, я з більшою насолодою поїхав би з вами в Італію. До речі, вам треба буде залагодити там для мене, пробачте, для нас, одну справу. У мене є там один знайомий італієць, його прізвище Квадрочеллі. Цим італійцям щастить з іменами. Я пошлю йому телеграму, щоб він чекав вас. І ви разом проведете одну нескладну операційну.

— Яку саме?

— Знову цей недовірливий тон!

— Але ж вашу останню операційну аж ніяк не можна назвати успішною.

— Так усе ж обійшлося! — весело вигукнув Фабіан.

— Я не думаю, що в наших справах ми повинні вірити всім до кінця.

Фабіан засміявся, демонструючи прегарні білі зуби.

— Хіба ж про це дізнаєшся наперед? А крім того, я наближаюся до такого віку, коли...

— Майлзе, вас і дубцем не доб'єш,— заперечив я.— І ви самі це чудово знаєте.

Він знову засміявся.

— І все-таки ви повинні зустрітися з доктором Квадрочеллі. Поясніть йому, будь ласка, чому я не зміг приїхати сам. Ви знайдете його в Порто-Ерколе. Туди дві години їзди від Рима. Чудове містечко. Я збирався провести в ньому не менше двох тижнів. Там є гарний невеличкий готель на самому березі моря. Називається «Пелікан». Ідеальне місце, щоб побути удвох з жінкою. — Він зітхнув, згадуючи той гарний готель. — Лілі від нього просто в захваті. Може, ми поїдемо туди трохи згодом. Попросіть номер з великим балконом. А в нашого доктора неподалік звідти вілла.

— Що мене чекає цього разу?

— Передусім я б хотів, щоб ви не були такий похмурий. Я люблю оптимістичних партнерів.

— У мене не такі сталеві нерви, як у вас.

— У мене теж. Вино.

— Що?

— Ви питали мене, що вас чекає цього разу. Я маю намір зайнятися виноробством. Друже мій, люди тепер так п'ють, що було б страшенною дурістю випустити з рук таке діло. Ви помітили, як зростають ціни на вино? Особливо в Америці.

— Не мав нагоди.

— Тоді повірте мені, що це справді так. У Квадрочеллі невеликий маєток поблизу Флоренції. Він виробляє пречудове к'янті. Але в мізерній кількості. Тільки для себе і своїх друзів. Його маєток оточений невеличкими фермами, на яких теж займаються виноробством. Торік ми з ним вирішили скупити все вино в околиці, розлити його в пляшки і під назвою «Квадрочеллі» надсилати у Штати просто в ресторани. Без втручання будь-яких посередників. Уявляєте собі переваги цього бізнесу?

— Поки що ні,— признався я.— Мені досі не траплялося уникати посередників у бізнесі. Але ви, мабуть, знаєте, як це робиться.

— Головне, щоб ви повірили в це, — сказав Фабіан. — Звичайно, в діло треба буде вкласти певну суму грошей. Торік ні в мене, ні в містера Квадрочеллі їх не було.

— А тепер вони у вас є.

— У нас є. Перша особа множини, мій друже. — З виглядом старшого брата він погладив мене по руці. — Від сьогодні і назавжди. Я вже зв'язався з містером Квадрочеллі, тепер він саме робить обрахунки. Я був би вам дуже вдячний, якби ви їх переглянули, а потім зателефонували мені в Нью-Йорк. І взагалі було б непогано, якби ви дзвонили мені кожні два-три дні, скажімо, о десятій ранку. Може, ще щось підвернеться.

— Атож, — сказав я.

— Це сприятиме правильному кровообігу всередині нашої фірми,— додав він весело. — Передайте містеру Квадрочеллі, що я тим часом поцікавлюсь американськими ресторанами. У мене там є деякі знайомі.

— Майлзе! — сказав я.— Скільки ще цікавих ідей спаде вам на думку, а потім звалиться на мою голову?

Він засміявся.

— Ідей поки що немає, вони мене не цікавлять, Ніжне Серце. А ви повинні бути мені вдячні.

— Я вам дуже вдячний.

— Після вечері, — мовив Фабіан, — я вам дам номер телефону і адресу Квадрочеллі. А також адресу мого кравця у Римі. Скажіть йому, що ви мій друг і замовте собі все нове. А ваш теперішній одяг викиньте на смітник. Я вас не дуже образив?

— Навпаки, — відповів я бадьорим голосом. — Я вас добре зрозумів. Коли ми знову побачимось, я вас уже не компрометуватиму.

— Ну от і чудово,— підсумував він. — Може, дати вам і телефони гарненьких італійських дівчат?

— Ні. Якщо ви нічого не маєте проти, з цим я упораюся сам.

— Я просто хотів зберегти вам час.

— А я нікуди не поспішаю.

— Колись ми таки виженем з вас старого, нудного пуританина. А поки що я сприйматиму вас таким, який ви є.

— Так само, як і я вас.

Він увесь час ходив з кімнати в кімнату, збираючи одяг. На цей раз він приніс із спальні новий синій тірольський жакет.

— Дугласе, на вас це виглядатиме чудово, — сказав Фабіан. — А на мене він трохи завеликий. Берете?

— Ні, дякую. З мене вистачить лижних прогуляною на цей сезон.

Він сумно кивнув головою.

— Я вас розумію. Після всього, що сталося, настрій не для катання. До речі, ви не розкажете мені, чого втекла Юніс?

— Ні.

— Мені дуже шкода, що ви не послухалися моєї поради, — мовив Фабіан. — Це була розумна порада.

— Облиште, Фабіане. Юніс мені все розповіла. — Не знаю чому, але нараз вигляд цього випещеного чоловіка у бездоганному костюмі і з гарною модною зачіскою роздратував мене. — Усе про вас. Або принаймні дуже багато.

— Не уявляю собі, що ви маєте на увазі, друже мій.— Він саме складав у куток валізи кілька пар шкарпеток.— Що це вона могла вам нагородити?

— Вона любила вас.

— Дуже добре!

— У вас з нею був роман. І я не хочу підбирати чиїсь покидьки.

— Дуже добре, — повторив він. — І це все, що вона сказала?

— Ні, ще багато чого.

— Мій друже, відколи я вас знаю, — сказав Фабіан, — мене непокоїть ваша цнотливість. Ви надто вразливі. У всіх людей бувають романи. Це — вияв життя. Ви бачили коли-небудь наречену, в якої не було роману з кимось із гостей на її весіллі?

— Але ви повинні були мені сказати, — зауважив я, відчуваючи, що верзу дурниці.

— А що, власне, сталося? Будьте розумною людиною. Я запропонував її вам з найкращими намірами. Можу вас запевнити, Юніс — чудова дівчина. І в ліжку, і взагалі.

— Але вона хотіла одружитися з вами!

— Миттєва примха. По-перше, я для неї застарий.

— Не кажіть. Майлзе. П'ятдесят років — це не так багато.

— Мені не п'ятдесят. Якщо хочете знати, мені набагато більше.

Я недовірливо поглянув на нього. Якби він при першій нашій зустрічі не сказав, що йому п'ятдесят, я б не дав йому більше сорока років.

— Скільки ж вам? — запитав я.

— У наступному місяці мені виповниться шістдесят.

— Колись ви повинні будете відкрити мені свою таємницю.

— Нехай колись.— Він рішуче застебнув валізу.— Юніс належить до тих жінок, які не думають про майбутнє. У чоловікові, який їм сподобався, вони вбачають тільки коханця і зовсім не уявляють собі стару знесилену людину, яка через кілька років сидітиме в капцях біля каміна. Сподіваюся, ви нікому не розповідатимете про те, що тут дізналися.

— А Лілі знає?

— Ні, — коротко відповів він. — Як бачите, я щиро бажав допомогти вам з Юніс.

— Тільки вийшло це не дуже вдало, — зазначив я.

— Шкода.

Я мало не розповів йому й про те, як знайшов у своєму ліжку голу Діді Уейлс, але відчув, що ця історія навряд чи підніме мою репутацію в очах Фабіана.

— У певному розумінні, — підсумував я, — для всіх нас краще, що Юніс поїхала додому.

— Можливо, ви маєте рацію,— погодився він.— Але хтозна, хтозна... До речі, вам нічого не треба передати в Америку? Може, комусь подзвонити?

Я замислився.

— Подзвоніть моєму братові у Скрантон, — надумав я врешті і записав Фабіану адресу Хенка. — Спитайте, як його справи. І скажіть, що в мене все гаразд. Що я знайшов друга.

— І то доброго друга, — задоволено всміхнувся Фабіан. — Кому ще подзвонити?

Повагавшись, я сказав:

— Нікому.

— Гаразд. — Фабіан поклав папірець з братовою адресою в кишеню. — А тепер, якщо ви не заперечуєте, я зроблю кілька йогівських вправ перед тим, як прийняти ванну. Сподіваюся, за цей час ви встигнете переодягтися до вечері?

«Йогівські вправи», — подумав я, виходячи з його розкішного номера. Можливо, й мені треба буде цим зайнятися.

Я простежив, як над женевським аеропортом Куентрен знявся літак, серед пасажирів якого були Фабіан, Лілі і труп Слоуна. Небо було сіре, сіявся дрібний дощик. Я казав, що хочу побути на самоті, і нетерпляче очікував їхнього відльоту, як школяр чекає на канікули, але тепер відчув себе покинутим і самотнім. В моїй кишені лежав папірець з адресами Квадрочеллі, кравця і майстерні, де шиють сорочки, список ресторанів і церков, які Фабіан рекомендував мені відвідати. Але я насилу подолав спокусу купити квиток на наступний рейс у Нью-Йорк. Так почуває себе людина, змушена нидіти на самоті в той час, як інші пішли на веселу вечірку.

А що, як їхній літак розіб'ється? Тільки-но я подумав таке, все видалося мені можливим. Але чому я про це подумав? Як колишній льотчик я завжди цікавився причинами авіакатастроф і знав, як багато причин може до цього призвести. Я уявив собі, як Фабіан падає у холодному повітрі і в останню мить, перш ніж пірнути в океан, сповіщає Лілі свій справжній вік.

За останній час я вже бачив дві смерті — спочатку той старий у «Св. Августіні», потім — Слоун. Невже буде ще й третя? Чи, може, на грошах, які я вкрав, лежить прокляття? Може, не треба було відпускати Фабіана? Як я житиму без нього далі? Якби я міг якимсь чудом повернути літак, я б зараз помчав по квіти для мого приятеля.

У цю вогку погоду Європа здавалась мені повного пасток. Можливо, подумав я, йдучи до «ягуара», Італія виправить мій настрій. Але не дуже вірив у це.

21

По дорозі з Женеви у Рим я з почуття обов'язку відвідав усі церкви і ресторанчики, які рекомендував мені Фабіан. Ніяких звісток про катастрофу літака над Атлантичним океаном не надходило. Погода була чудова, «ягуар» ішов упевнено і швидко, країна, якою я подорожував, була прекрасна. Про таку мандрівку я мріяв змалку і тепер мав би відчути повну насолоду від неї. Та, в'їхавши в Рим і опинившись на просторій Пьяцца дель Пополо, я вперше в житті по-справжньому відчув, що то значить бути самотнім. Слоун таки взяв наді мною реванш.

Зазираючи у план міста, я дістався до «Гранд-Отелю», також рекомендованого Фабіаном. Машини в місті гасали, мов навісні, здавалося, всі водії з глузду зсунулися. Мене не покидало відчуття, ніби ось-ось я не туди заверну й загублюся в цьому місті, повному ворогів.

Кімната, яку мені дали в готелі, була завелика для мене і, незважаючи на сонячну погоду, надто темна. Я розвісив у шафі свій одяг. Фабіан сказав мені, що Квадрочеллі кудись поїхав і повернеться додому тільки в кінці тижня. А сьогодні був понеділок. Отже, попереду чотири дні: я міг розважатись або впасти у відчай.

На дні валізи я побачив конверт, який дала мені Евелін Коутс. Десь у мене були записані ім'я, адреса і телефон її приятеля з посольства. Я знайшов їх у нотатнику. Лорімер, Девід Лорімер. Евелін просила не дзвонити йому на роботу. Була перша година дня, час, коли він міг приїхати додому обідати. Я вже тиждень ні з ким не спілкувався, відгороджений від усіх бар'єром мови, тому був би радий, якби містер Лорімер запросив мене пообідати разом з ним. Минули ті часи, коли я міг сам один висиджувати довгі ночі у «Св. Августіні». Я сумував за Фабіаном і Лілі, мені бракувало рідного звучання англійської мови і багато чого іншого.

Я назвав телефоністці номер. І за хвилину почув, як чоловічий голос сказав:

— Pronto[17].

— Говорить Дуглас Граймс, — повідомив я. — Евелін...

— Знаю, — не дав мені доказати голос. — Звідки ви телефонуєте?

— Я спинився у «Гранд-Отелі».

— Буду у вас через п'ятнадцять хвилин. Ви граєте в теніс?

— Я...— Що це, може, пароль? — Трохи.

— Я саме збирався їхати в клуб. Нам потрібен четвертий гравець.

— Але я нічого не маю з собою...

— Усе необхідне візьмемо в клубі. А в мене є зайва ракетка. Зустрінемось у барі. У мене руда чуприна. Спробуйте не впізнати мене.— І він одразу ж поклав трубку.

У бар зайшов довготелесий рудий чоловік, хода його була енергійна і пружна. Він мав доволі довгу зачіску, принаймні для дипломата, різко виліплене обличчя, густі руді брови і трохи кирпатий ніс. Він сказав правду: не впізнати його було важко. Ми потисли один одному руки. Чоловік був приблизно мого віку.

— Я знайшов у себе старі тенісні черевики. Який у вас розмір?

— Десятий.

— Чудово. Вони вам прийдуться якраз.

Його блакитний двомісний «альфа-ромео» з відкритим верхом стояв біля готелю, заважаючи вуличному руху. Біля машини на нас чекав поліцейський з лицем мученика. Він стиха щось проспівав Лорімеру своїм музичним голосом, той умить з ним домовився, і ми поїхали. Лорімер їздив одчайдушно, як і його колеги італійці, і я не знаю, як нам пощастило дістатися живими до місця. За весь цей час він заговорив тільки один раз.

— Перед вами вілла Боргезе,— сказав він, коли ми в'їхали у парк.— Вам треба відвідати цей музей.

— Дякую за пораду,— сказав я. У мене почав з'являтися інтерес до музеїв. Та й Фабіану буде приємно почути, що я там побував. Бо він теж радив відвідати цей музей. «Особливо зверніть увагу на Тіціана»,— рекомендував він.

Коли ми в'їхали у ворота клубу, Лорімер зупинив машину в затінку тополь. Там уже стояло кілька авто, але їхніх власників не було видно. Я хотів відчинити дверцята, проте Лорімер простягнув руку і торкнув мене за плече.

— Воно з вами? — спитав він.

— Так.— Я дістав з внутрішньої кишені піджака конверт і віддав його Лорімеру. Той, навіть не глянувши, запхнув його собі в кишеню.

— Евелін написала мені, що ви маєте бути в Римі. Дякую, що не подзвонили у посольство.

Ми вийшли з машини. Лорімер узяв з собою стару тенісну сумку. Поки ми йшли до приміщення клубу, він сказав:

— Я радий вас бачити. У цей час важко з кимось домовитись пограти. Я люблю розім'ятись до обіду, а італійці — після. Фундаментальна різниця між двома цивілізаціями. Вона ніколи не зникне.— Він помахав двом присадкуватим чоловікам, що грали на одному з кортів.— За хвилину буду! — гукнув він.

Чоловіки ще тільки розминались, але рухалися дуже спритно.

— Боюся, що зіпсую вам гру,— сказав я, спостерігаючи за ними.— Я не грав багато років.

— Хай це вас не тривожить,— заспокоїв він.— Тільки намагайтесь триматися ближче до сітки. Вони не витримують енергійного натиску.— Лорімер усміхнувся. Це була добра дружня усмішка.

Черевики мені підійшли, шорти й теніска виявилися заширокі, але грати в них було можна.

— Якщо з вами є цінні речі, візьміть їх краще на корт,— порадив Лорімер.— Зрідка тут трапляються деякі непорозуміння. І ні в якому разі не залишайте свого паспорта, бо за якийсь місяць зможете прочитати в газеті, що сіцілієць на ім'я Дуглас Граймс заарештований за торгівлю наркотиками.— Я помітив, що разом з годинником і гаманцем він забрав також конверт Евелін.

Гра дала мені набагато більше задоволення, ніж я очікував. Завдяки лижам я зберіг пристойну спортивну форму. Доктор Райєн мав рацію, моя хвороба не заважала займатися спортом. Лорімер встигав бігати по всьому корту, відбиваючи удари. Як він і попереджав, італійці не витримали енергійного натиску, і перші два сети ми виграли. Але потім я намуляв собі водянку на великому пальці, і мені довелося припинити гру. А шкода.

Після душу італійці запросили нас на обід у цьому ж клубі.

— Скажіть мені,— запитав Лорімер,— ви перший раз у Римі?

— І перший день,— відповів я.

— Тоді ми не будемо тут обідати. Поїдемо туди, де годують туристів. «Tre scalini»[18] на п'яцца Навона. — Я кивнув на знак згоди. Фабіан теж згадував це місце.— Коли мої знайомі приїздять у Рим,— сказав Лорімер,— я завжди кажу їм: поводьтесь, як звичайні туристи, робіть усе, як усі. Відвідайте Ватікан, Сікстинську капелу, замок Сант-Анджело, подивіться Мойсея, Форум і таке інше. За сотні років у тутешніх маршрутах ніщо не змінилося. А читати в Римі треба Стендаля. Ви знаєте французьку мову?

— Ні.

— Шкода.

— Жаль, що я не можу знов піти до школи.

— За цим шкодуєте не тільки ви,— сказав він.

— Ну, як вам сподобався обід? — спитав Лорімер. Ми сиділи на прикрашеній чотирма велетенськими жіночими фігурами терасі, що виходила на велику гору.

— Чудовий! — захоплено вигукнув я.

— Не говоріть так голосно,— порадив він.— У певних колах тут існує доктрина, що добре попоїсти — ознака невихованості. Ви можете надбати собі погану репутацію, яка ускладнить ваше життя.

— Гаразд. А я можу казати, що мені подобається цей краєвид?

— Скажіть, що ви випадково проїжджали по п'яцца Навона. Пізно ввечері. Та й то, якщо хто-небудь перший заговорить про це.— Він задумливо подивився на гору.— Вони змушують відчувати нашу мізерність, правда?

— Хто вони?

— Ці статуї. Це одна з причин, чому я люблю Рим більше, ніж Нью-Йорк. Тут відчуваєш себе маленьким і непомітним через близькість релігії і мистецтва, а не через сталеві хмарочоси страхових компаній.

— А ви тут уже довго живете?

— Не дуже. Тільки ці сучі сини вже хочуть витурити мене звідси.— Поки ми чекали обіду, Лорімер розпечатав конверт і швидко переглянув сторінки. Коли принесли вино і першу страву, він заховав усе в кишеню.— Ось навіщо все це потрібно,— сказав він, торкнувшись конверта.— Вони полюють на мене. Я знаю це, і вони знають, що я знаю, але вони чекають, коли я зроблю бодай один хибний крок. Я написав кілька звітів, які... ну, скажімо... не викликали ентузіазму в певних колах. Я проштовхнув кілька контрактів. Евелін теж має до цього відношення, по лінії правосуддя, але над нею теж висить дамоклів меч. Ми хочемо допомогти декому в цій прекрасній і жалюгідній країні, де люди непогані, але пойняті розпачем... Не хваліться нікому, що ви знайомі зі мною. За мною постійно стежать. Коли я повертаюсь до свого робочого кабінету, я бачу, що всі мої папери порушено. Я не видаюся вам параноїком?

— Я нічого про все це не знав,— сказав я.— Хоча Евелін натякала...

— Таке вже бувало, і, виходячи з того, що діється тепер у Вашінгтоні, може повторитися знову. Згадайте про Маккарті... І ви думаєте, вони схочуть мене терпіти?

Я знизав плечима.

— Я мало на цьому розуміюсь.

Лорімер якось дивно поглянув на мене.

— Що то американці! — Він сумно похитав головою.— Я знаю, що мені залишилося жити тут тільки до наступних виборів. А потім мене переведуть у якусь маленьку африканську країну, де що три місяці відбуваються державні перевороти, під час яких вистрілюють усіх американських дипломатів. Приїздіть до мене туди в гості.— Він гірко посміхнувся і налив собі вина. Але переляканим він не здавався.— Боюсь, я не зможу приділити вам часу на цьому тижні. Мені треба на кілька днів виїхати в Неаполь. Але в суботу я повернуся, і ми могли б ще раз зіграти з вами в теніс, а ввечері — в покер. Там будуть самі журналісти, нікого з дипломатів... Евелін писала, що ви добрий гравець...

— Шкода,— сказав я.— В суботу мене вже тут не буде. Мушу виїхати в Порто-Ерколе.

— Порто-Ерколе? — перепитав він.— Ви зупинитесь у «Пелікані».

— Мабуть. Я замовив там номер.

— Для людини, яка вперше в Італії, ви непогано орієнтуєтесь. «Гранд-Отель», «Пелікан»...

— У мене є приятель, який знає все на світі.

— Вам сподобається в Порто-Ерколе,— сказав Лорімер.— Коли в мене є час, я завжди їду туди на уїкенд. У них там непогані корти. Я вам заздрю.— Він поглянув на годинник і хотів дістати гаманець, щоб розплатитися.

— Будь ласка, не треба.

Він поклав гаманець назад.

— Евелін писала, що ви багатий. Це правда?

— Більш-менш.

— Тоді я вас вітаю. І хай цей обід буде таки на ваш рахунок.— Він підвівся.— Відвезти вас до готелю?

— Я краще прогуляюся пішки.

— Розумна ідея,— погодився він.— Хотів би я мати час, щоб погуляти з вами. Але робота не жде. Arrivederci[19], друже.— І він рішучою, типово американською ходою подався до своєї машини.

Я поволі допив каву і пішки рушив до готелю, щоб трохи роздивитися місто. Так воно буде краще, ніж з вікна автомобіля.

Я вийшов на вузьку переповнену вулицю, віа дель Бабуіно, де містилося кілька картинних галерей. Вірний заповітам Фабіана, я став заглядати у вітрини. В одній з них висіла картина, на якій був зображений центр американського провінційного містечка, з його типовою аптекою, перукарнею і місцевим відділком банку. Я зайшов у галерею і познайомився з виставкою робіт якогось Квінна. Більшість із них трактувала ту саму тему. Серце мені защеміло, і я відчув страшенну тугу за батьківщиною.

Я вийшов з галереї і пішов галасливими вулицями, міркуючи про побачене. Останнім часом я не раз замислювався й над прочитаними книжками і часто відчував, що мені відкривається щось велике і досі невідоме. Мимоволі виникла думка піти наступного дня у галерею.

Біля самого готелю я несподівано побачив ательє, в якому Фабіан порадив мені замовити костюми. Я зайшов туди і дуже цікаво провів наступну годину, розглядаючи тканини і розмовляючи з кравцем англійською мовою, якою той доволі добре володів. Я замовив п'ять костюмів, вирішивши вразити Фабіана, коли ми зустрінемося знов.

Наступного дня я придбав довідник по діючих образотворчих виставках і відвідав їх усі, перш ніж повернутись до виставки Квінна. Я хотів побачити інші картини, що змальовують сучасні міста. Але жодна з них не вразила мене так, як ті, попередні. Тоді я знов подався в галерею на віа дель Бабуіно і, неквапно переходячи від картини до картини, старанно їх вивчав.

Вони вразили мене ще більше, ніж у перший день. Крім мене, у галереї знову були тільки її власник і молодик, що тримав у руках якийсь журнал з живопису,— їх я бачив і того разу. Не знаю, чи вони мене впізнали, але якщо й так, то нічим цього не виказали. Я подумав, що коли можу дозволити собі замовити п'ять костюмів, то чому б не придбати картину, яка мене вразила. Але оскільки ніколи раніше я картин не купляв, то й не знав, як це робиться. А Фабіана, на жаль, зі мною не було.

— Вибачте,— звернувся я до старого власника галереї, який завчено усміхнувся мені.— Мене цікавить картина, що висить у вітрині. І ця теж.— Я показав на картину, що зображувала залізничні колії.— Скажіть, будь ласка, скільки вони приблизно коштують?

— П'ятсот тисяч лір,— не вагаючись відповів старий. У нього був сильний владний голос.

— П'ятсот тисяч...— Мені це видалось грандіозною сумою. Я все ще страждав від того, що погано орієнтуюся в італійській грошовій системі.— А скільки це буде в доларах?

— Приблизно вісімсот доларів.— його голос трохи впав.— А як врахувати цей ідіотський курс обміну, навіть менше.

За кожний з костюмів я заплатив по двісті п'ятдесят доларів. Але ж вони нездатні принести мені таке задоволення, якого можна чекати від картин.

— Ви візьмете чек на швейцарський банк?

— Охоче,— погодився старий.— Випишіть його на ім'я П'єтро Бонеллі. Виставка закривається через два тижні. Ми можемо привезти картини у ваш готель.

— Не треба,— поквапився я з відповіддю.— Я заберу їх сам.— Мені забаглося вийти з виставки з картинами під пахвою.

— Маєте бажання познайомитися з художником? — запитав старий.

— Якщо це не завдасть вам зайвого клопоту.

— Ніякого клопоту. Анжело,— гукнув він,— містер Граймс, колекціонер, який купив ваші картини, хоче привітатися з вами.

Молодик, що сидів з журналом, звів на мене очі.

— Привіт і моє шанування.— Він усміхнувся. Білозуба усмішка і чорні очі робили його ще молодшим, схожим на сумну італійську дитину. Він повільно підвівся.— Ходімо зі мною, містере Граймс. Я хочу почастувати вас кавою з такої нагоди.

Квінн повів мене до кав'ярні неподалік і замовив по чашці кави.

— Ви, мабуть, американець? — спитав я.

— Як і яблучний пиріг.— З його вимови не можна було вгадати, з яких він місць.

— Ви тут давно?

— Уже п'ять років,— сказав Квінн.— Вивчаю Італію.

— І всі ці картини, що на виставці, ви намалювали ще до приїзду сюди?

Він розсміявся.

— Ні. Вони зовсім нові. Зроблені по пам'яті. Або просто нафантазовані. Називайте це як хочете. Я малював їх, коли відчував самотність і ностальгію. Мабуть, це й дало їм якусь особливу виразність, правда?

— Мабуть, що так.

— Коли я повернусь у Штати, малюватиму Італію. Як і у всіх митців, у мене є своя теорія. Вона твердить: «Треба покинути домівку, щоб зрозуміти, що це таке». Вам не здається, що я божевільний?

— Ні. Тим паче, якщо це допомагає вам малювати.

— Вам сподобались мої картини?

— Дуже.

— Я вас розумію.— Він посміхнувся.— Збережіть їх. Колись вони стануть дуже цінними.

— Я хочу повісити їх у себе,— признався я.— І придбав їх зовсім не заради вигоди.

— Ви дуже люб'язні.— Він надпив кави.

— Чому вас звуть Анжело?

— Мати так назвала. Вона італійка. Батько привіз її в Америку після війни. Деякий час він був репортером. А взагалі він не витримував довго на одному місці, щось без упину вабило його в нові краї, до нових вражень. Я малюю місця, якими він мандрував. А ви справді колекціонер, як казав старий Бонеллі?

— Ні,— признався я.— Чесно кажучи, я купую картини вперше в житті.

— Свята людина,— мовив Квінн.— Сьогодні ви втратили невинність. Тримайте так і далі. У вас чіпке око, хоч не мені це казати. Я замовлю ще кави. Ви подарували мені чудовий день.

Наступного дня я заніс Бонеллі чек і ще півгодини милувався картинами, які придбав. Бонеллі пообіцяв зберегти їх для мене після закриття виставки і в тому разі, якщо я не зможу вчасно повернутись у Рим. А я подумав, що мої перші відвідини Рима не такі вже й безрадісні.

22

О цій порі року гостей у «Пелікані» було мало, і я відразу отримав велику світлу кімнату, що виходила на море. Я попросив чергову адміністраторку подзвонити містерові Квадрочеллі. Їй відповіли, що він ще не повернувся, але буде вранці наступного дня. На моє прохання вона повідомила, що весь наступний день я чекатиму в готелі на його дзвінок.

У Римі я купив собі необхідне тенісне знаряддя, і вранці мішаними парами ми зіграли кілька спокійних партій з літніми англійськими туристами, що теж зупинилися в «Пелікані». Після тенісу я прийняв душ і сів на терасі, що виходила на море. Аж тут до мене підійшла адміністраторка у супроводі невисокого чорнявого чоловіка в мішкуватих вельветових штанах і блакитному светрі з високим коміром.

— Містере Граймс,— сказала дівчина,— це доктор Квадрочеллі.

Я встав, щоб привітатися з доктором. Рука в нього була велика і мозоляста, як у людини, що займається фізичною працею. І взагалі він був схожий на селянина — кремезний, смаглявий, чорноокий, жвавий. Під очима в нього залягли глибокі зморшки, які могли свідчити, що більшу частину свого життя він усміхався. Йому було років сорок п'ять.

— Радий вас бачити, любий друже,— промовив він.— Сідайте, сідайте. Порозкошуйте цим чарівним ранком. Звідси відкривається чудовий краєвид, правда? — Можна було подумати, ніби і море, і скелясте узбережжя, що тяглося далеко в обидві сторони, були його власністю.— Не хочете чогось випити? — спитав він.

— Ні, дякую. Для мене ще трохи рано,— відмовився я.

— Чудово! — вигукнув Квадрочеллі.— Ви подаватимете мені добрий приклад.— Він говорив англійською майже без акценту і дуже швидко, ніби поспішав висловити свої думки, щоб не розгубити їх.— А як почуває себе наш любий Майлз Фабіан? Шкода, що він не зміг приїхати разом з вами. Моя дружина дуже засмутилася. Вона в нього просто закохана. Як і мої три дочки.— Він весело засміявся. У нього був невеликий рот з ніжно окресленими, майже дівочими устами, але сміх був голосний, по-чоловічому грубий.— Мабуть, його життя цілковито складається з амурних пригод. До того ж він неодружений. Мудрий чоловік. У нього філософський склад мислення, у нашого друга Майлза. Ви зі мною згодні, синьйоре Граймс?

— Я його ще не настільки добре знаю,— ухилився я від прямої відповіді.— Ми нещодавно познайомилися.

— Час іде йому тільки на користь. Особливо якщо порівнювати його з нами, простими смертними.— Квадрочеллі знов засміявся.— Ви приїхали сюди сам?

— На жаль, так.

Він зробив сумну гримасу.

— Дуже вам співчуваю. В такому місці...— Він широко розвів руками, показуючи на чудову італійську природу.— Ви одружені?

— Ні.

— Я познайомлю вас з моїми доньками. Одна з них просто красуня, кажу це не тільки як батько, а двоє інших — дівчата з характером. Кожна має свої переваги. Але я люблю їх усіх однаково. Коли Майлз подзвонив мені з Гштада, він дав вам чудову характеристику. Він сказав, що ви — людина чесна і інтелігентна. В наш час ці риси дуже рідко зустрічаються в одній особі. Втім, це саме можна сказати й про Майлза.

Я вирішив не казати моєму новому приятелю, що він трохи помиляється В СВОЇХ ОЦІНКАХ.

— А де ви познайомилися з Майлзом? — поцікавився Квадрочеллі.

— Ми разом летіли з Нью-Йорка.— Це була правда, хоч я його навіть не бачив у літаку. Зате синьйор італієць більше не буде розпитувати.

— І тепер ви стали партнерами?

Я згадав лампу, яку розтрощив на голові Фабіана.

— Так, так,— підтвердив я.

— Партнерство, як і шлюб,— сказав пишномовно Квадрочеллі,— укладається на небі. Ви добре знаєтесь на винах, містере Граймс?

— Ні. До того, як прилетіти в Європу, я взагалі пив його дуже рідко. Віддавав перевагу пиву.

— Зрештою, це не має значення. Смаку Фабіана вистачить на нас трьох. Мушу сказати, я в захваті від його пропозиції. Щоразу, коли який-небудь американець казатиме: «Мені, будь ласка, пляшку «К'янті Квадрочеллі», я завмиратиму від гордощів. Я не бундючна людина, але почуття гордощів мені не чуже. Бо це буде справжнє вино. Я вам обіцяю. Без будь-яких домішок, як тепер роблять. Мені просто соромно за Італію. Наше вино стало схоже на нашу політику. Низької якості. Знецінене, як наша ліра. І хіба це тільки в Італії? А що діється у Франції! А ми з вами зможемо всім сказати: «Купуючи нашу продукцію, ви не обдурюєте себе». І ми забагатіємо. Я вам покажу обрахунки після обіду — ми з дружиною запрошуємо вас до себе на обід...

— Дякую,— сказав я.

— Вино — одна з небагатьох речей, які не може зіпсувати наш ідіотський уряд,— вів далі Квадрочеллі.— Моє вино. А взагалі я займаюся поліграфією. У мене друкарня в Мілані. Ви не уявляєте собі, як важко втриматись на поверхні. Податки, страйки... Диверсії.— Його обличчя набирало серйозного виразу.— Мирна Італія! Якийсь час я змушений був удень і вночі тримати в своїй друкарні озброєну варту. Я іноді друкую за невеликі гроші деякі матеріали моїх друзів-соціалістів, і за це мені постійно погрожують. Не вірте, містере Граймс, коли вам скажуть, ніби Муссоліні мертвий. У 1928 році мій батько втік в Англію — мене, правда, втішає те, що завдяки цьому я вивчив вашу прекрасну мову,— але я не здивуюсь, якщо одного дня й мені доведеться кудись тікати. Не знаєш, звідки чекати небезпеки: згори, знизу, зліва, справа.— Він нетерпляче махнув рукою, ніби йому самому набрид цей напад песимізму.— Але ви не повинні серйозно сприймати все, що я кажу. Я дуже часто впадаю в крайнощі. Я походжу з південної Італії. У нашій сім'ї ми звикли плакати й сміятися в один і той самий день.— Він весело засміявся, наче демонструючи емоціональні можливості своєї сім'ї.— Вибачте мені, ви приїхали сюди, щоб говорити пре вино, а не про цю безглузду політику. Вино вічне. На лозу не спроможні вплинути ні політики, ні бандити. А дріжджі ніколи не страйкуватимуть. Ви з Фабіаном обрали непоганий бізнес. До речі, коли він мені дзвонив, він говорив про чиюсь смерть.

Я вже почав звикати до несподіваних стрибків у перебігові думок містера Квадрочеллі.

— Помер один наш приятель,— відповів я.

— Сподіваюсь, йому не було дуже боляче.

— Мабуть, ні.

— Так, так,— зауважив він,— усі ми смертні.— Він поплескав себе по колінах, ніби хотів переконатися, чи ще служать вони йому.— Давайте побалакаємо про приємніші речі,— запропонував він.— В« коли-небудь раніше були в Італії?

— Ні.— Я не брав до уваги полювання на Фабіана у Флоренції.

— Тоді я буду вашим гідом. Це чудова країна, повна несподіванок. Деякі з них бувають навіть приємними.— Він засміявся. Він не соромився сміятися з власних дотепів. Мені починав подобатися цей чоловік, з його жвавістю, міцним здоров'ям і грубуватою чесністю.— Тепер ми вже не великий народ, але ми нащадки величі. І повинні піклуватися про неї. Я повезу вас до свого маєтку під Флоренцією. Ви побачите мої виноградники на власні очі. І зможете випити вина там, де воно росте. У моєму підвалі є кілька пляшок, від яких на очі навертаються сльози. Обіцяю вас почастувати. Ви любите оперу?

— Мені не доводилося бувати в театрі.

— Я повезу вас у Мілан, у «Ла Скала». Ви будете в захваті. Скільки часу ви збираєтесь бути в Італії?

— Це певною мірою залежить від Майлза.

— Не поспішайте їхати звідси, прошу вас. Я не хочу, щоб нас пов'язували тільки ділові стосунки,— сказав він серйозно.— Я знаю, Що кажу дурниці, але це буде краще навіть для нашого вина. А який з вас моряк?

— Я плавав тільки на маленьких човниках.

— У мене є невеличка яхта. Ми з вами попливемо на Джіаннутрі.— Він указав рукою на маленький острівець на обрії.— Там усе дике й незіпсоване. Добре, що в наш час ще залишилися такі місця. Купатися зараз ще холодно. Але вода там синя, як сапфір. Ми доїдемо на пікнік і спробуємо засмагнути. І вам схочеться залишитися тут на все життя. Де ви живете в Америці?

Я завагався.

— У Вермонті. Але я багато подорожую.

— Вермонт.— Він здригнувся.— Ніколи не розумів людей, які живуть там, де панує сніг і крига. Або Майлза з його безглуздими лижами. Я казав йому, що біля нас продається прекрасна вілла. І я можу, домовитись, щоб її продали дешевше. До того ж він прекрасно говорить по-італійському. Він міг би жити, як король. У його віці ще є шанс прожити життя в нормальному світі до того, як усе полетить до дідька. І в нього, здається, з'явилися гроші...— Квадрочеллі допитливо поглянув на мене, аж очі звузилися.— Чи я помиляюся?

— Не знаю,— довелося мені відповісти.— Я вже казав, що ми недавно познайомилися.

— Ну гаразд,— мовив Квадрочеллі,— я бачу, ви не базіка. Якщо Майлз схоче, він сам скаже мені. Так?

— Мабуть.

— Я можу спитати у вас, містере Граймс... А-а! — Він махнув рукою.— Як вас звуть?

— Дуглас.

— А мене Джуліано. От ми і познайомились. А тепер Дозвольте вас спитати, Дугласе, чим ви займаєтесь?

Я знову завагався.

— Вкладаю гроші у різні справи,— сказав я.

— Не буду наполягати.— Він випростав руки вперед, ніби фізично стримуючи себе від подальших розпитувань.— Ви — друг Майлза, і цього з мене досить.— Тоді встав.— Час обідати. Свіжа риба і картопляне пюре. Проста і поживна їжа. Відколи я одружився, я не знаю, що таке страждати на шлунок. Мій лікар каже, що я забагато важу, але я не збираюся бути кінозіркою.— Він знову засміявся.

Я підвівся з місця, і він взяв мене під руку. Ми пішли до виходу з готелю, але не встигли стати на поріг, як двері відчинились, і перед нами з'явилася Евелін Коутс.

— Мені дзвонив Лорімер,— повідомила вона,— і сказав, що ви поїхали сюди. Сподіваюсь, я не порушила ваших планів?

— Ні, ви не порушили моїх планів.

Можливо, тому, що ми були в Італії, або тому, що вона була у відпустці, або просто тому, що вона не у Вашінгтоні, Евелін здалася мені зовсім іншою. Владність і черствість, що образили мене під час нашої першої зустрічі, кудись зникли. Вона стала ніжною, розкритою, намагалася нічим мене не дратувати. Коли ми з нею кохалися, в мене вже не було відчуття, ніби вона шукає щось таке, чого ніколи не знайде. Навіть в останню ніч у Вашінгтоні, незважаючи на всю її ніжність, вона була якась напружена. Тепер ми не розлучалися годинами, багато гуляли на сонці, тримаючись за руки, розводили пусті балачки, сміялися з будь-якого приводу, наприклад, з наших спроб поговорити по-італійському з офіціантом.

Коли ми зустрілися, синьйор Квадрочеллі тактовно залишив нас наодинці, сказавши:

— Мабуть, у вас знайдеться про що поговорити з вашою чарівною американською приятелькою. Ми можемо перенести обід на завтра. Моя дружина зрозуміє це, як належить. І доньки теж.— Він засміявся своїм гучним сміхом.— Ну, Дугласе, тепер я вам більше не співчуваю.— Кажучи це, він підморгнув.— А зовсім навпаки.

Потім він мені подзвонив і, мільйон разів вибачившись, повідомив, що вилітає ввечері у Мілан, бо в його друкарні почався страйк.

— Уявляєте собі,— поскаржився він,— навіть у неділю не можу відпочити.— Але він, мовляв, повернеться, як тільки зможе. Я повинен був передати його вітання чарівній американці. Він подзвонив після обіду, коли ми з Евелін саме лежали в ліжку в моїй чудовій теплій кімнаті над морем, утамувавши першу жагу. Хоча мені було шкода Квадрочеллі, я зовсім не жалкував, що в нього знайшлися свої справи, бо, хоч яким приємним він видавався, з Евелін мені було набагато краще.

Готель стояв майже порожній, бо сезон ще не почався, і ми почували себе, ніби на власній заміській віллі, оточені приязною, але добре вимуштруваною прислугою. Велика тераса у моєму номері була захищена від сторонніх поглядів, і ми могли годинами лежати там голі, підставивши тіло лагідному південному сонечку. Мені здалося, ніби тіло Евелін пом'якшало і якось погладшало. У Вашінгтоні воно було пругке й напнуте, мов струна, готове до життєвої боротьби, його щодня тренували, щоб воно не втрачало форми.

Ми говорили на різні теми, але ніколи не згадували Вашінгтон і роботи Евелін. Я не питав її, скільки вона може бути зі.мною, а сама вона цієї теми не торкалась. Я також не розповідав їй про нашу розмову з Лорімером.

Це був чудовий час, коли ні про що не думаєш, нічим не зв'язаний — ні календарем, ні годинником, час, який минає в прекрасній країні, що її мови ти не розумієш, а її проблеми тебе не цікавлять. Ми не читали газет, не слухали радіо і не укладали планів на майбутнє. Кілька разів мені дзвонив Фабіан, казав, що наші справи йдуть добре, що ми багатіємо день у день, але зараз він дуже заклопотаний, і йому доведеться затриматись у Штатах довше, ніж він сподівався. Квадрочеллі перед від'їздом надіслав мені обрахунки, а я, навіть не глянувши в них, переслав їх Фабіанові. Фабіан запевнив мене, що все гаразд, і попросив сказати Квадрочеллі, коли той повернеться, що все йде за планом.

— До речі,— спитав я,— як минув похорон?

— Чудово,— відповів Фабіан.— Ой, мало не забув,— ваш брат приїздив у Нью-Йорк зустрітися зі мною. Ви з ним дуже різні, правда?

— Мабуть, що так.

— Він сказав, що у вашої компанії велике майбутнє. Потім розповів мені про свої очі, я послав його до знайомого лікаря, той дав йому якісь нові ліки і пообіцяв, що все буде гаразд. Лілі вас цілує.

У ці дні в мене все мало бути гаразд.

Ми приїхали в Рим по мої костюми і лишилися там на деякий час оглянути історичні місця і вивчити місцеву кухню. Евелін мої обнови дуже сподобались, вона казала, що тепер жодна дівчина не зможе спокійно пройти повз мене. Але я не був сліпий і бачив, яким поглядом проводжали чоловіки її.

Одного разу я привів її в галерею Бонеллі. Моя картина з американським містечком усе ще була виставлена у вітрині. Я не сказав Евелін, що вона належить мені, бо хотів почути її думку. Вона була набагато освіченіша, ніж я, до того ж мешкала разом з власницею галереї і, отже, повинна була розумітися на сучасному живописі. Ми мовчки стояли проти картини, уважно її вивчаючи. Якщо вона не сподобається Евелін, я не признаюся, що придбав картину, і більше ніколи не матиму справ з мистецтвом.

— Ну як вона тобі? — спитав я нарешті.

— Вона прекрасна,— відповіла Евелін.— Просто прекрасна. Ходімо подивимось усю виставку. Треба буде написати Бренді про цього чоловіка.

Був час обіду, і виявилося, що галерея закрита. Я з цього тільки порадів. Адже інші картини могли б і не сподобатись Евелін, а Бонеллі обов'язково заговорив би зі мною, щоб подякувати за чек, і я відчув би себе приниженим в її очах. Після нашої зустрічі в Порто-Ерколе мені весь час хотілося, щоб вона була про мене високої думки. У будь-якому питанні.

Наступного дня я пішов у галерею забрати картини. Евелін мала зустрітися з кимось у посольстві, і я пішов сам. Бонеллі був задоволений. Виявляється, він продав ще кілька картин. Загортаючи мої картини, він щось наспівував: я впізнав арію з «Тоски». Квінна у галереї не було.

— Він раптом відчув себе неабияким талантом,— сказав Бонеллі.— Після розмови з вами день і ніч працює. Знаєте, містере Граймс, ви на нього дуже добре вплинули. До цього він просиджував у мене годинами, дивився на результати своєї кількарічної праці, і нічого не траплялося. Нічого. Художникові, а надто молодому, час від часу потрібен якийсь свіжий стимул.

— І не тільки художникові,— потвердив я.

— Звичайно, ви маєте рацію,— погодився Бонеллі.— Не тільки в художників трапляються періоди депресії. У мене бувають хвилини, коли я питаю себе, чи не марно прожив життя. Думаю, що навіть в Америці...— Він знизав плечима, не докінчивши речення.

— Навіть в Америці...— погодився я з ним.

Коли я повернувся до готелю, Евелін ще не було,— Я поставив картини на камінну полицю і причепив до них папірець, на якому писав: «Любій Евелін. З вдячністю. Рим», — і поставив дату. Потім вийшов на вулицю, пішов на віа Венето, зайшов у кав'ярню і сів пити каву, спостерігаючи за перехожими. Я хотів, щоб Евелін побачила картини і записку без мене.

Коли я повернувся до готелю, вона, примостившись на ліжку, розглядала картини. І плакала. Нічого не сказавши, вона кинулась до мене, поцілувала й потягла мене в ліжко.

Через деякий час вона сказала:

— Я — погань.

— Ну, починається,— пробурмотів я.

Вона відсунулась від мене і сіла.

— Я повинна була сказати тобі, чому я приїхала сюди. Тобто в Італію.

— Я дуже радий, що ти приїхала. І облиш усе це. Я не хочу знати, чому ти назвала себе поганню.

— Я вагітна,— повідомила вона.— Від тебе. В той день, коли ми з тобою познайомились, у мене вдома не знайшлося таблеток. Але ти не повинен мені вірити, якщо не хочеш.

— Я тобі вірю.

— Я вже збиралася перервати вагітність,— сказала Евелін,— коли мені подзвонив Лорімер.

— Я дуже радий, що він це зробив.

— Я завжди думала, що не хочу мати дітей,— вела далі Евелін.— Але коли Девід сказав мені, де ти... Я зрозуміла, що сама себе обдурюю. У цьому. І ще багато в чому. Я кинула роботу. Досить з мене урядових проблем. У Вашінгтоні я сама себе знищувала. Як і всі мої знайомі. І я холоднокровно, як усі юристи, вирішила зробити тобі одну пропозицію...

— Яку?

— Запропонувати одружитися зі мною,— сказала вона.

— Так уже й холоднокровно? — спитав я.

— Я хотіла тобі сказати, що після народження дитини ми зможемо розлучитись. Я не хочу мати байстрюка. Така розумна, сучасна й емансипована жінка, як я.— Вона жалібно засміялась.— І я мало не повелась, як дурна школярка. Але потім, після того тижня на узбережжі.— Вона безпорадно махнула рукою.— Ти був такий добрий. А ці картини стали останньою краплею. Не знаю, як тепер бути.

Я глибоко вдихнув повітря.

— У мене є краща пропозиція,— сказав я.— Ми могли б одружитися, мати дитину й не розлучатися взагалі.— Сказавши це, я відразу ж пошкодував. Наді мною збиралися хмари, я не мав права одружуватись. Однією з цих хмар була Пет. Я мало не одружився з нею, все розладналося не з моєї вини. Я намагався її забути, але марно. Навіть коли Евелін спала поруч зі мною, я дедалі частіше згадував Пет.

І я з полегкістю почув, як Евелін сказала:

— Не треба вирішувати все відразу. По-перше, я могла збрехати.

— Що саме?

— Ну, про те, хто батько дитини.

— Але навіщо?

— Ти не знаєш, що жінки так роблять?

— А ти брешеш?

— Ні.

— Ну й добре,— сказав я.

— Але і в цьому разі,— вона покрутила головою,— на треба поспішати.— Я не хочу потім нудьгувати вдома і каятись. Не хочу все своє життя шкодувати. Збережи своє благородство для чогось іншого, не такого важливого. Нам треба трохи подумати. Нам обом треба все обміркувати. Ми повинні знати, що робимо. Давай зачекаємо кілька тижнів.

— Але ж ти казала...— її несподіваний опір спонукав мене до впертості.— Адже ти приїхала в Італію...

— Я пам'ятаю, що казала. І знаю, чого приїхала в Італію. Але тепер усе змінилося.

— Що саме?

— Я змінилася,— відповіла Евелін.— Ти був для мене чужою людиною, яку я хотіла використати. Але тепер ти для мене не чужий, і я не можу тебе використовувати.

— Хто ж я тепер?

Вона сумовито засміялася.

— Скажу іншим разом. Ходімо краще трохи вип'ємо. Мені треба випити.

— Пам'ятаєш, що ти мені сказав у перший вечір нашого знайомства у Вашінгтоні? — спитала Евелін. Ми саме прогулювались по віа Кондотті, заглядаючи знічев'я у вітрини. Після нашої розмови в номері ми більше не поверталися до теми одруження. І поводились так, ніби тієї розмови не було взагалі. Але стали уважніші, ніжніші одне до одного. Хоча в наших стосунках з'явився і якийсь присмак смутку.

— То що я тоді сказав?

— Що ти — простий сільський хлопець із багатої родини.

Я кивнув головою.

— І ти мені повірила?

— Ні.

— Правильно зробила.

Вона посміхнулася.

— Ти забув,— зауважила вона,— що за фахом я юрист. То чим же ти займаєшся? Я повинна це знати як твоя майбутня дружина.

— Не турбуйся,— спробував я її заспокоїти.— У мене вистачить грошей, щоб забезпечити сім'ю.— Я вирішив поки що не обговорювати все детально. Хтозна, як воно все буде.

— Я зовсім не прагну, щоб мене хтось забезпечував,— заперечила вона.— У мене в самої є гроші. До того ж я завжди зможу заробити на життя. Я щось не пригадую, щоб юристи в Америці терпіли голод.

— Чому в Америці? Ти не хочеш жити в Європі?

Вона похитала головою.

— Європа не для мене. Я люблю тут відпочивати, але не змогла б жити постійно.— Вона допитливо поглянула на мене.— У тебе є причини не бажати повернутись додому?

— Ні.

— Ти кажеш неправду.— Вона зупинилася.

— Можливо,— погодився я.

— Хіба з цього треба починати подружнє життя?

— Я ж у тебе нічого не питаю.

— Спитай,— запропонувала вона.

— Краще не буду.

— У мене є гарненький невеликий будиночок на березі затоки в Сег-Харборі,— сказала Евелін.— Це моя спадщина по батьках. Мені там дуже подобається. Я могла б займатися там юридичною практикою. А ти зміг би жити в такому місці?

— Мабуть, зміг би,— відповів я.

— А якби я сказала тобі, що після шлюбу хочу жити тільки там, ти не змінив би свого рішення одружитися зі мною?

— А ти це кажеш?

— Так.— Уперше після нашої зустрічі в Італії в її голосі з'явилися владні нотки. Тихої, покірної дружини з неї не вийде. Ми мовчки рушили далі.— Ти відповіси мені?

— Не зараз,— сказав я.

— А коли?

— Сьогодні ввечері, через кілька днів, через місяць...— Вона змусила мене подумати про Америку, і я розсердився на неї. Картини Квінна викликали у мене ностальгію, з кожним днем це почуття дужчало, і я знав, що однаково повернуся додому, сам чи з Евелін — не має значення. Знав і те, що Фабіан не схвалив би мої дії: «Боже мій, друже, невже вам так кортить дістати кулю в голову?» Але я не можу прожити все життя, киваючи на Фабіана.

— Я не казав, що не хочу жити в Америці,— промовив я.— І не відмовляюсь їхати з тобою в Сег-Харбор. Але якби я, не пояснюючи тобі причин, сказав, що волів би залишитися в Європі, ти одружилася б зі мною?

— Я не вірю людям на слово. Навіть тобі. Поясни.

— Тепер моя черга ставити запитання. То ти вийдеш за мене заміж?

— Я не можу відповісти зараз.— Вона засміялася. Сміх її пролунав дуже невесело.

— А коли?

— Сьогодні ввечері, через кілька днів, через місяць...

Ми знову пішли мовчки. І раптом я відчув, що Рим мені набрид.

— До речі, хто така Пет? — спитала Евелін.

— Звідки ти знаєш про Пет?

— Я знаю, що в тебе є знайома, яку звуть Пет.

— А хто тобі сказав, що це — знайома? — Вона поставила своє запитання зненацька, і я не знав, що казати. Я ніколи не розповідав Евелін про Пет.— Адже це — чоловіче ім'я.

— З тону, яким ти його вимовляєш, це ім'я ніяк не віднесеш до чоловічих.

— А коли я його казав?

— Сьогодні вночі. Уві сні. Двічі. Це не чоловік.

— А-а...— Я знов зупинився.

— Отож-то й воно.

— Це одна моя знайома. Давня знайома,— виправився я.

— І ти знав її дуже добре?

— Я?

— Так, ти.

— Знав.

— Ти був у неї закоханий?

— Я думав, що люблю її. Колись.

— Коли ви бачились останній раз?

— Три роки тому.

— Але ти все ще кличеш її уві сні.

— Я цього не знав,— сказав я.

— Ти все ще любиш її?

Я довго думав, перш ніж відповісти.

— Не знаю.

— Може, краще буде, якщо ти побачишся з нею і тоді вже знатимеш точно?

— Так,— погодився я.

23

Поїздка в Порто-Ерколе наступного дня минула дуже спокійно. Розмовляли ми мало. Я був заклопотаний своїми думками, Евелін, напевно, своїми. Вона сиділа, склавши руки на колінах, обличчя її було дуже зосереджене. В машині відчувалася присутність Пет, яка жила за тисячі миль звідси в засніженому Вермонті і якої ніхто не згадував. Я пообіцяв Евелін, що зустрінуся з нею.

— Чим скоріше, тим краще,— сказала Евелін.

Я збирався подзвонити Фабіану і сказати, що вилітаю в Нью-Йорк. А потім подамся в Нову Англію.

Коли ми приїхали в «Пелікан», мені сказали, що напередодні мене розшукував містер Квадрочеллі. Я попросив чергову по готелю зателефонувати йому.

— Вітаю вас! — радісно вигукнув він, коли нас з'єднали.— Як вам сподобався Рим?

— Я трохи стомився від нього.

— Ну, це вже від пересичення.— Він засміявся. Почувши його голос, ніхто б не сказав, що ця людина щойно вгамовувала страйк на власному підприємстві.— Сьогодні чудовий день,— сказав він.— Саме такий, щоб прогулятись на Джіаннутрі. І море дуже спокійне. Ви хочете туди поїхати?

— Я спитаю у своєї приятельки.— Евелін стояла поруч зі мною.— Він запрошує нас покататись на його яхті. Поїдемо?

— А чому б і ні?

— Ми з радістю приєднаємось до вас,— сказав я в трубку.

— Чудово. Моя дружина збере нам щось попоїсти. Вона з нами не поїде. Вона ненавидить морські прогулянки. На жаль, вона передала цю рису у спадок і нашим донькам.— Він розповідав про це тим самим бадьорим голосом.— Я завжди змушений шукати собі компанію. Ви знаєте, де наш яхт-клуб?

— Так.

— Зможете бути там через годину?

— Коли вам зручно.

— Тоді через годину. Я буду вже на яхті. Не забудьте взяти светри. Бо на морі можна змерзнути...

— А що чути у вашій друкарні? — спитав я.

— Та так,— відповів Квадрочеллі невиразно,— для Італії непогано. До речі, ви не знаєте, хто міг би придбати гарну сучасну друкарню?

— Не знаю.

— Я теж.— Вішаючи трубку, він знов засміявся.

Евелін пішла в номер перевдягтись, а я вирішив тим часом подзвонити Фабіану. Чекаючи, поки нас з'єднають, я переглядав «Роум дейлі амерікен» і в колонці хроніки побачив замітку про переміщення Девіда Лорімера у Вашінгтон. З цього приводу відбулася прощальна вечеря. Я жбурнув газету на підлогу. Евелін я її не покажу.

— Боже мій, Дугласе! — були перші слова Фабіана, коли нас нарешті з'єднали.— Ви знаєте, котра тепер година?

— Полудень.

— Це в Італії,— жалібно уточнив Фабіан.— А в Нью-Йорку — шоста година ранку. Хіба стане цивілізована людина будити своїх друзів о такій порі?

— Вибачте,— попросив я його.— Але я хотів сповістити вам добру новину, не відкладаючи.

— Яку ще новину? — В голосі його з'явилися тривожні нотки.

— Я повертаюся в Штати.

— Що ж тут доброго?

— Розкажу, коли побачимося. Це приватна справа. Ви мене добре чуєте? На лінії щось заважає!

— Я вас чую,— сказав він.— Цілком добре.

— Я дзвоню вам, щоб спитати, де залишити машину.

— Чому б вам не почекати, доки я приїду? Тоді ми обговорили б усе спокійно.

— Я не можу чекати, а крім того, я й тепер говорю спокійно.

— Ви не можете чекати...— Я почув, як він зітхнув на тому кінці лінії.— Гаразд... Ви можете перегнати машину в Париж? Скажіть портьє у «Пляс-Атене», щоб її поставили в гараж. Для мене. Мені треба буде заїхати в Париж.

Він міг би назвати й зручніше місце, наприклад, Ф'юмічіно. Адже йому скрізь треба буде заїхати — і в Рим, і в Мілан, у Ніццу, Брюссель, Женеву, Хельсінкі. Він навмисне назвав Париж, щоб я ще трохи подумав. Але я не став сперечатися.

— Гаразд,— погодився я.— Пережену її в Париж.

— Ви знаєте, що зіпсували мені день?

— Попереду ще багато днів,— сказав я.

Приїхавши в порт, ми побачили Квадрочеллі на палубі невеликої білої яхти, він саме згортав канат. Помітивши нас, Квадрочеллі вискочив на берег і побіг нам назустріч.

— Ходімо скоріше,— сказав він, поцілувавши руку Евелін і енергійно труснувши мою.— Усе готове. Море, як бачите, спокійне і синє, як на рекламних листівках. У кошику на нас чекають смажене курча, варені яєчка, садовина, сир, вино. Знаєте, який апетит з'являється під час морської прогулянки!..

Ми були за двадцять ярдів від яхти, коли вона раптом вибухнула. На нас посипалися уламки дерева, скла, шматки дроту. Потім настала мертва тиша. Квадрочеллі, не спускаючи очей з яхти, повільно пішов до неї. Вона була понівечена до невпізнанності.

— Тебе не зачепило? — спитав я Евелін.

— Здається, ні,— майже пошепки відповіла вона.— А тебе?

— І в мене все гаразд.— Я підійшов до неї ближче і обійняв її за плечі. Потім гукнув Квадрочеллі: — Джуліано!..

Але той не звернув на мене уваги. Він усе те дивився на яхту.

— Фашисти,— прошепотів він.— Кляті фашисти.— Навколо кас почали збиратися люди, вони підходили ближче, штовхалися, розпитували одне одного. Квадрочеллі ніби не помічав їх.— Заберіть мене звідси,— ледве чутно попросив він.— Боюсь, я не зможу сам сісти за кермо. Я хочу додому.

Ми продерлися крізь натовп і пішли до машини. Квадрочеллі навіть не обернувся, щоб ще раз поглянути на свою біленьку яхту, яка помалу зникала у воді.

У машині його зненацька почало трусити. Стриматись він не міг.

— Вони могли вбити й вас,— насилу проказав він, клацаючи зубами.— Якби ви приїхали на дві хвилини раніше. Вибачте мені, будь ласка. Вибачте нам усім. Dolce Italia[20]. Рай для туристів... — Він засміявся. Від його сміху нам стало моторошно.

Коли ми під'їхали до його дому, він сказав:

— Прошу пробачення. Мені треба поговорити з дружиною. Я не хотів би справити враження нечемної людини, але волів би зробити це без сторонніх.— І він пішов, по-старечому зігнувшись, човгаючи підошвами по землі.

— Бідолаха,— зітхнула Евелін.

Повернувшись у готель, ми відразу ж попрямували в бар. Трохи підкріпившись, Евелін сказала:

— Давай вип'ємо за сонячну Італію. О sole mio![21] Час їхати додому. Ти зі мною згоден?

— Так,— відповів я.

«Двоє мертвих,— мовив я подумки,— один у Нью-Йорку, другий у Швейцарії. Третій врятувався чудом. Так, треба їхати».

Щоб доїхати до аеропорту Орлі, ми найняли машину з шофером. Наш «ягуар» був у гаражі, чекав на Фабіана. Евелін мене проводжала: вона вирішила ще кілька днів побути в Парижі. Вона не була тут багато років і сказала, що було б соромно обминути його просто так. Я летів у Бостон, а вона мала прибути прямо в Нью-Йорк... Останню ніч ми провели у передмісті Парижа, в гарному старовинному готелі у Барбізоні. Там ми замовили собі святкову вечерю, під час якої я їй усе розповів: і звідки у мене з'явилися гроші, і як я познайомився з Фабіаном, і в чому полягає наше партнерство. Абсолютно все. Вона слухала мене спокійно. Коли я скінчив, засміялася.

— Ну от,— сказала вона,— тепер я розумію, чому ти хочеш одружитися з юристом.— Вона нахилилася в мій бік і поцілувала мене. — Шукаєш захисту? — спитала вона усміхнено.— Не треба хвилюватися, любий. Я нічого не маю проти доброчесної крадіжки.

Цю ніч ми проспали, міцно обнявшись. Ми знали, що скінчився певний етап у нашому житті, але мовчали про це. Жоден з нас також не згадував Пет.

Коли ми приїхали в Орлі, вона не схотіла виходити з машини.

— Ненавиджу аеропорти,— сказала Евелін,— і залізничні вокзали. Коли не я їду.

Ми поцілувалися. Вона по-материнському поплескала мене по щоці.

— Будь обережний у Вермонті, адже там зовсім інші кліматичні умови.

— Буду обережний,— пообіцяв я.— Загалом, здається, ми непогано провели з тобою час.

— Загалом непогано,— погодилась вона.— Побачили такі гарні місця.

На очі мені набігли сльози. Її очі були сухі, тільки виблискували більше, ніж звичайно. Вона була в тій самій сукні, в якій з'явилась уперше в Порто-Ерколе.

— Я тобі подзвоню,— пообіцяв я, виходячи з машини.

— Чекатиму,— сказала вона.

Я знов нахилився, щоб ще раз її поцілувати.

— Іди вже,— мовила вона ніжно.

Я пішов за носильником до аеропорту. І, здавши багаж, уважно перевірив усі квитанції.

У літаку я застудився, і коли ми приземлилися в Лоуджені, у мене почалась жахлива нежить. Митник, зважаючи на мій стан, не став мене довго затримувати. Я взяв таксі й поїхав у готель «Ріц-Карлтон». Від Фабіана я навчився зупинятись у найкращому готелі міста, коли не знаєш нічого конкретніше. В готелі я зайняв простору сонячну кімнату і послав коридорного купити мені біблію. Наступні три дні я пив гарячий чай з ромом, ковтав таблетки аспірину, гортав «Книгу буття» і дивився телевізор. На жаль, жодна з передач не дала мені відчуття щастя від того, що я повернувся до Америки.

На четвертий день я очуняв, виписався з готелю і взяв напрокат машину. День був неприємний, накрапав дрібний дощик, їхати нікуди не хотілося, але я поспішав. Що повинно статися, нехай станеться якнайскоріше.

У Барлінгтон я дістався о третій і відразу ж поїхав до школи. Зупинивши машину, вимкнув мотор і лишився в ній чекати. Коли пролунав дзвоник, на вулицю висипала юрба школярів, потім вийшли вчителі. Нарешті з'явилась і Пет. На ній було велике незграбне пальто і вовняний шарф на голові. Я знав, що для її короткозорих очей моя машина, що стояла за сорок ярдів від неї, буде тільки кольоровою плямою, тим більше не побачить вона, хто в ній сидить. Я вже намірився відчинити дверцята і підійти до Пет, коли її зупинив якийсь учень — високий гладкий хлопець у вельветовому пальті. Вони довго стояли, розмовляючи, вітер потріпував кінці її шарфа. Вікна в машині почали запотівати від мого дихання, і я витер їх, щоб краще бачити Пет.

Ні вона, ні хлопець, здавалось, нікуди не поспішали, і я не знаю, скільки там просидів. Я вирішив спокійно оцінити і саму Пет, і своє ставлення до неї. Переді мною стояла симпатична невисока жінка, доволі гарна, але через кілька років вона матиме суворий вигляд. Я не відчував, дивлячись на неї, ні радощів, ні жалю. Була тільки згадка про минулі дні, проведені разом.

Я ввімкнув мотор і проїхав повз неї. Вона все ще розмовляла і не звернула на машину ніякої уваги. Я востаннє поглянув на неї і поїхав.

Зробивши зупинку в сусідньому містечку, я подзвонив Евелін у Сег-Харбор.

— Любов, любов,— з презирством повторював Фабіан. Ми сиділи у вітальні його розкішного номера у «Сент-Реджісі». І, як завжди, всюди були розкидані газети багатьма мовами. Ми були самі. Лілі повернулася в Англію. Я приїхав прямо в Нью-Йорк. Евелін я сказав, що буду в Сег-Харборі наступного дня.— Я думав, що ви переросли бодай це,— вів своєї Фабіан.— Ви говорите, наче якийсь шмаркач. Усе йшло так добре, і раптом маєте...

Мені не дуже сподобалися його висловлювання, бо я саме згадав один ранок в Порто-Ерколе. Але не став заперечувати. Вирішив дати йому змогу виговоритись до кінця.

— Господи, поїхати у Сег-Харбор! — театрально вигукнув Фабіан і забігав по кімнаті. Його номер виходив вікнами на П'яту авеню, але вуличний гамір заглушався товстими стінами і килимами на підлозі.— Це ж за кілька годин їзди від Нью-Йорка. Через деякий час вас знайдуть з кулею в голові. Ви були коли-небудь у Сег-Харборі взимку? Що ви там робитимете, коли мине перша хвиля пристрасті?

— Щось надумаю,— сказав я.— Може, просто читатиму. А вам дам змогу працювати на себе.

Він пирснув. Посміхнувся і я.

— До речі,— сказав я,— а чи не здається вам, що в Америці, оточеній мільйонами інших американців, я буду в більшій безпеці, ніж у Європі. Ви ж самі бачили, що серед європейців я наче біла ворона, і мене одразу було видно.

— Але я хотів зробити з вас європейця.

— Майлзе, на це знадобилося б сто років,— заперечив я.— І ви це добре знаєте.

— Усе не так безнадійно. Навіть за цей короткий час відбулися відчутні зміни. До речі, ви, я бачу, побували у мого кравця?

На мені був один з костюмів, замовлених у Римі.

— Так,— потвердив я.— Вам подобається?

— Вас просто, не впізнати,— зауважив Фабіан.— Бачу, що ви й перукарню відвідали у Римі?

— Ви все помічаєте, добрий старий Майлзе.

— Я з жахом думаю, на кого ви будете схожі після того, як підстрижетесь у Сег-Харборі.

— Можна подумати, ніби я збираюся жити в пустелі. Ця частина Лонг-Айленда вважається в Штатах одним з найреспектабельніших районів.

— Наскільки мені відомо,— заперечив Фабіан,— у Штатах взагалі немає, як ви зволили висловитись, респектабельних місць.

— Пробачте,— не вгавав і я,— але мені саме згадалося, що ви народились у Лоуеллі, штат Массачусетс.

— А ви у Скрантоні, штат Пенсільванія,— сказав Фабіан.— Тільки не про це зараз мова. Ви хочете одружитися? Чудово, я не проти. Ви тішитесь мрією мати сина. І знов-таки я не проти, хоча це й суперечить моїм, принципам. До речі, ви бачили сучасних американських дітей?

— Бачив. Наберуся терпіння.

— Ця жінка таки здорово закрутила вам голову.— Він знову пирснув.— Жінка — юрист! І навіщо я лишив вас самого? Скажіть, вона колись була вже в Європі? До цього разу?

— Так.

— То чому б вам не запропонувати їй таке: ви одружитесь, але рік проживете в Європі. Американки страшенно люблять жити в Європі. Там за ними, аж поки їм виповниться сімдесят, вервечкою ходять залицяльники, а надто у Франції та Італії. Хай вона побалакає з Лілі. А тоді вирішує. Хочете, я поговорю з нею?

— Ви можете поговорити з нею, — погодився я,— але не про це. До речі, не тільки вона воліє жити в Америці. Я волію. Я не хочу в Європу.

— Ви хочете жити у Сег-Харборі? — Він мелодраматично застогнав.— Але чому?

— На це є багато причин, і справа не тільки в Евелін.— Мені не хотілося говорити з ним про Анжело Квінна та його картини.

— Зрештою, я можу познайомитися з нею? — спитав він підупалим голосом.

— Якщо не будете намагатись її переконати,— поставив я умову.— Ні в чому.

— Оце так партнер! — сказав він.— Гаразд, я згоден. Коли ми зустрінемось?

— Завтра вранці я виїжджаю до неї.

— Сподіваюсь, не о шостій? — перепитав Фабіан.— Я домовився де з ким зустрітись о десятій.

— Згода,— мовив я.

— За вечерею я вам усе поясню. Ви будете дуже задоволені.

— Не маю найменшого сумніву,— запевнив його я.

Під час вечері з'ясувалося, що за час нашої розлуки з Фабіаном я помітно збагатів. І Фабіан, звісно, теж.

У Евелін ми були о шостій вечора. По дорозі Фабіан узяв собі номер у готелі в Саутгемптоні, прийняв там ванну, переодягся і двічі поговорив по телефону з Європою. Я сказав, що Евелін приготувала йому кімнату для гостей, але він відмовився.

— Мене це не влаштовує, друже мій. Не хочу прокидатися вночі від того, що за стіною хтось кохається.. Особливо, якщо цей хтось — твій близький приятель.

Я згадав, як зустрів колись у помешканні Евелін Бренду Моріссі, і не став наполягати.

Коли ми під'їхали до будинку, то побачили, як біля вхідних дверей засвітився ліхтар. Евелін не любить, щоб її заставали зненацька.

Ліхтар заливав м'яким привітним світлом широку галявину перед будинком, що стояв на високій кручі над водою. Садибу відгороджували від світу зарості дворічного карликового дуба і перехляблені од вітрів хирляві сосни. Ніяких інших будинків поблизу видно не було. Останні відблиски сонця голубили лагідну гладінь затоки. Будинок із сірого, вивітреного кейпкодського каменю був невеликий, але його прикрашав високий крутий дах зі слуховими віконцями. Невже мені справді судилося лишитися тут до кінця мого життя і бути похованим десь поблизу?

Фабіан захопив з собою дві пляшки шампанського, хоча я й переконував його, що в Евелін, яка полюбляє трохи випити, є все потрібне для цього. Йому й на думку не спало допомогти мені занести в будинок мої валізи. Напевно, він вважав, що дві пляшки шампанського — цілком достатня ноша для людини його становища.

Фабіан дивився на будинок так, ніби перед ним був його ворог.

— Вам не здається, що він замалий? — спитав нарешті Фабіан.

— На мою думку, він доволі великий,— заперечив я.— Просто у нас із вами різні мірки.

— Шкода,— зауважив Майлз, погладжуючи вуса. На мій превеликий подив, він нервував!

— Ходімо,— запросив я його.

Але він раптом відступив назад.

— Ідіть краще ви один,— мовив Фабіан.— А я трохи прогуляюсь і прийду через п'ятнадцять хвилин. Хіба ви не хочете погомоніти з дамою наодинці?

— Ваша тактовність робить вам честь,— зауважив я,— але зараз у цьому немає потреби... Я про все домовився по телефону.

— Ви певні, що робите все як слід?

— Цілком.— Я міцно взяв його під руку і повів до дверей.

Не можу сказати, що вечір удався до кінця, будинок і всередині виявився гарний, і зі смаком, хоча й недорого, умебльований. Але Фабіан мав рацію — таки не дуже великий. Евелін повісила картини, які я їй подарував, у вітальні, і вони запанували там над рештою речей. Сама Евелін була, як завжди, у темних штанях і трохи світлішому светрі, ніби підкреслюючи цим, що вона не збиралася вразити мого друга. Вона подякувала за шампанське, але сказала, що зараз воно їй не до смаку, отже, нехай собі постоїть до весілля, а вона тим часом зробить нам «мартіні».

— Але там, де я взяв, шампанське є ще, люба Евелін,— спробував відстояти свою думку Фабіан.

— Це не має значення,— відказала Евелін і пішла на кухню.

Фабіан задумливо поглянув на мене, ніби хотів щось сказати, потім зітхнув і сів на стілець. Коли Евелін повернулась, він став смикати свої вуса і тільки удавав, ніби коктейлі йому подобаються. Я бачив, що він хотів би все-таки випити шампанського.

Евелін допомогла мені віднести валізи у спальню. Вона не належала до тих жінок, які вважають, ніби їм личить мати в руках тільки сумочку. До того ж вона була сильніша, аніж здавалося на перший погляд. Спальня виявилась великою, з неї були двері у ванну кімнату. У спальні стояло просторе подвійне ліжко, туалетний столик, книжкова шафа і два плетені крісла-гойдалки в алькові. Поряд з ними було прилаштоване світло — так, щоб зручно було читати.

— Як тобі здається, ми будемо тут щасливі? — В її голосі чулося занепокоєння.

— Навіть дуже,— запевнив я й поцілував її.

— Але твій приятель, здається, не дуже радіє з усього цього.

— Дарма, звикне.— Я намагався, щоб мій голос пролунав якнайпевніше.— До того ж не він одружується з тобою, а я.

— Будемо сподіватися,— сказала вона якось двозначно.— Але цей чоловік прагне влади. Я добре відчуваю. Поглянь, як він міцно стуляє вуста. Він був в армії?

— Так.

— Полковником? Він схожий на полковника, який шкодує, що війна скінчилася надто швидко.

— Я ніколи не питав у нього про це.

— А мені здалося, що у вас дуже дружні стосунки.

— Так.

— І ти ніколи не питав, у якому званні він служив?

— Ні.

— Дуже цікаві у вас стосунки,— сказала вона, вивільнившись із моїх обіймів.

Фабіан стояв біля каміна з недопитою склянкою «мартіні» в руці. Він розглядав картину Квінна, на якій була зображена центральна вулиця американського містечка. Він нічого не сказав, коли ми вийшли до нього, лише винуватим жестом підніс склянку до вуст.

— А тепер, любі мої діти, я хочу запропонувати вам повечеряти в одному ресторанчику у Саутгемптоні, де годують морськими стравами...

— Для цього зовсім не треба їхати в Саутгемптон,— заперечила Евелін.— У нас у Сег-Харборі є місце, де готують найкращих омарів у світі.

Я помітив, як Фабіан зціпив зуби, але вголос він проказав:

— Ваша воля, люба Евелін.

Вона пішла нагору по пальто, і ми з Фабіаном лишилися наодинці.

— Люблю жінок,— сказав він з сердитим блиском в очах,— які вміють відстоювати власну думку. Бідолашний Дуглас!

— Нема чого мене жаліти,— заперечив я.

Він знизав плечима, погладив свої вуса, потім повернувся до стіни.

— Звідки в неї це? — спитав, указавши на картину.

— З Рима,— відповів я.— Це я їй подарував.

— Ви? — спитав він недовірливо.— Цікаво. Ви пам'ятаєте, як називається галерея, де ви її придбали?

— Галерея Бонеллі. Вона міститься...

— Не треба мені розповідати, де що міститься в Римі. Я знаю Бонеллі. Старий чоловік з вставними зубами. Якщо я буду в Римі, я зайду до нього...

В цю хвилину з'явилась Евелін, і Фабіан кинувся подати їй пальто, яке вона принесла з собою. Як і завжди, коли Фабіан допомагав одягтися жінці, котру вважав привабливою, він робив це скоріше як коханець, аніж як гардеробник. Я сприйняв це за добру ознаку.

Вечеря минула чудово. Фабіан розбалакався і доволі дотепно розповідав про наші мандри, не згадуючи, певна річ, ні Лілі, ні Юніс. Мабуть, він надумав причарувати Евелін, і я сподівався, що йому це вдасться.

— Скажіть, будь ласка, Майлзе,— спитала Евелін, коли ми вже пили каву,— під час війни ви були полковником? Я питала про це у Дугласа, але він не знає.

— Ні, люба дівчинко,— засміявся Фабіан.— Я був молодшим лейтенантом.

— А я була певна, що ви полковник у відставці, принаймні підполковник.

— Чому?

— Не знаю,— сказала Евелін і поклала свою руку на мою.— Просто у вас такий вигляд, ніби ви належали до командного складу.

— Мила Евелін, я просто змушую себе так поводитись,— пояснив Фабіан,— щоб приховати брак самовпевненості. Вип'ємо трохи бренді?

Він розрахувався і сказав, що й слухати не хоче, щоб ми відвезли його в готель.

— І завтра не здумайте рано вставати,— попередив він мене.— Мені треба зранку поїхати в Нью-Йорк, але в готелі для мене знайдеться машина.

Коли нарешті під'їхало таксі, він сказав:

— Я провів чудовий вечір. Сподіваюсь, їх буде у нас багато. Якщо дозволите, Ніжне Серце... якщо дозволите...— він нахилився до Евелін,— я поцілую на прощання цю добру дівчинку.

— Звичайно,— випередила мене Евелін і, не чекаючи "мого дозволу, сама поцілувала його в щоку.

Ми зачекали, доки таксі зникло в тумані.

— Отак!— сказала Евелін, беручи мене під руку.

Я був радий, що тієї ночі і наступного ранку Фабіан був не з нами.

Він не зміг прийти й на наше весілля, бо виїхав в Англію. Але передав нам з Лондона через знайому стюардесу розкішний подарунок — срібний кавник часів короля Георга. А коли в нас народився син, він прислав з Цюріха п'ять наполеондорів.

24

Я прокинувся від грюкоту молотка і поглянув на годинник. За двадцять буде сьома. Я зітхнув. Тесляр, який прибудовував нове крило до нашого будинку, працював не за страх, а за совість. Евелін поворушилася поруч зі мною, але не прокинулась. Вона тихенько дихала і розкрилась уві сні так, що було видно її груди. Виглядала вона дуже звабливо.

Я встав з ліжка і розсунув завіси, щоб подивитись, яка надворі погода. Був чудовий сонячний ранок, і навіть о цій порі сонце гріло вже досить гаряче. Я вдягнув піжамні штани і купальний халат, взяв рушник і босоніж пішов з кімнати, дякуючи долі за те, що одружився з жінкою, яка мала будинок на узбережжі.

Внизу я зазирнув у кімнату для гостей, яку ми обернули на дитячу.. Анна, дівчина, що доглядала немовля, поралася в кухні, а дитя лежало в колисці і смоктало з пляшечки молоко. Я поглянув на сина: він був серйозний, рожевий і пухкий, не схожий ні на мене, ні на Евелін. Звичайнісінька собі дитина. Я не став аналізувати своїх почуттів до сина, але, виходячи з кімнати, всміхнувся.

Потім я відімкнув замок на вхідних дверях, який сам поставив, коли оселився в Евелін. Вона казала, що це непотрібно, що ніколи в житті ні її батьки, ні вона не мали справ із злодіями; але я все-таки щовечора перевіряв, чи добре замкнений будинок.

На подвір'ї я ступив у холодну, приємну вранішню росу.

— Доброго ранку, містере Джонсон,— привітався я з теслею, який саме вставляв віконну раму.

— Доброго ранку, містере Граймс,— відповів Джонсон. Він працював на мене, тому розмовляв зі мною суто офіційно. Решта майстрів прийде о восьмій, але містер Джонсон казав, що воліє працювати на самоті, коли йому ніхто не заважає. Тим часом Евелін, що знала теслю змалку, пояснила, що він просто хоче своїм грюкотом збудити всіх інших. Він дістав суворе пуританське виховання і зневажає ледацюг, які довго сплять.

Прибудова була майже готова. Ми переведемо туди дитячу кімнату і обладнаємо кабінет для Евелін, де вона триматиме свої книжки і працюватиме. Поки що їй доводиться займатися своїми справами в їдальні. У місті в неї є робочий кабінет, але там весь час дзвонить телефон, і вона не може зосередитись. Незважаючи на те, що в неї є секретарка і клерк, багато роботи доводиться брати й додому. Аж смішно, як багато людей позиваються в цьому світі.

Скупавшись, я повернувся в кухню і ввімкнув радіо, щоб послухати новини, поки готуватиму собі сніданок. Виявляється, президента Ніксона примушують подати у відставку. Я згадав Девіда Лорімера і його прощальну вечерю у Римі. Сидячи за столом, я ласував яєчнею з беконом, свіжим помаранчовим соком і кавою. За чотирнадцять місяців подружнього життя я звик їсти вдома і дуже полюбляв отакі прості, але поживні сніданки. Часто, коли Евелін затримувалась у місті, я готував обід для нас обох. Але просив Евелін нікому про це не казати, навіть Майлзу Фабіану, який іноді нас навідував. Вони з Евелін так і не стали справжніми друзями, але ставились одне до одного непогано.

Фабіан ось уже три тижні жив в Іст-Гемптоні, допомагаючи мені підготувати відкриття картинної галереї. Взимку він відвідав Рим, познайомився з Анжело Квінном і підписав з ним контракт, за яким збирався купувати всі твори цього художника. Такий самий контракт він підписав і з художником, чиї літографії придбав у Цюріху. Потім він прилетів у Сег-Харбор і виклав мені свій план, який спочатку видався мені безглуздим, але його, на мій великий подив, підтримала Евелін. Фабіан вирішив відкрити неподалік від Іст-Гемптона картинну галерею, якою я мав управляти.

— Однаково ви нічого не робите,— сказав він, і це була правда,— а я завжди зможу допомогти вам, якщо це буде потрібно. Звичайно, ви повинні підучитись. Але змогли ж ви помітити Квінна!

— Я просто купив дві картини для своєї нареченої і зовсім не збирався робити на цьому кар'єру.

— Хіба я досі направляв вас на щось погане? — спитав Фабіан.

— Ні,— змушений був визнати я.

Крім того, що нам пощастило у всіх наших справах з золотом, цукром, канадським цинком і швейцарською землею (наш пансіонат відкриється на різдво, а всі місця в ньому вже заброньовано), той неподобний фільм Надін Бонер сім місяців з шаленим успіхом ішов у найбільших кінотеатрах Нью-Йорка, Чікаго, Далласа і Лос-Анджелеса, незважаючи на галас, зчинений церковними діячами. На щастя, наших імен у титрах не було, і єдине, що пов'язувало нас з тим «витвором мистецтва»,— це грошові перекази, які ми одержували щомісяця і відправляли прямо в Цюріх. Мої рахунки у банках — і відкритий, і таємний — досягли, м'яко кажучи, значних розмірів.

— Ні,— повторив я.— Ви все робили правильно.

— Цей край,— вів далі Фабіан,— має три багатства: гроші, картоплю і художників. Навіть залучаючи самих тільки місцевих митців, ви зможете влаштовувати по п'ять виставок на рік і матимете з цього чималий зиск. Ті, що тут живуть, цікавляться мистецтвом і залюбки вкладатимуть у нього свої капітали. Тут, як і в Палм-Бічі, у людей багато вільного часу і дурних грошей. Отже, тут без зайвих клопотів і вдвічі дорожче можна продати картину, яку доводилося б нав'язувати кому-небудь, скажімо, в Нью-Йорку. Почнемо ми з малого, але згодом можна буде відкрити філії у Палм-Бічі, Х'юстоні, Беверлі-Хіллз і навіть у Нью-Йорку. Ви ж, мабуть, нічого не маєте проти того, щоб місяць або два взимку пожити в Палм-Бічі? — спитав він у Евелін.

— Та мабуть, що ні,— погодилась вона.

— До того ж, Дугласе,— вів далі Фабіан,— це дасть вам змогу вільно подорожувати по Європі. Пошук талантів — причина досить поважна. І час від часу навідуватись до цюріхських банків. А принагідно ви й мені зможете допомогти в одній справі.

— З цього б і починали,— не дуже чемно зауважив я.

— Я вже не сподіваюся на вашу вдячність,— сказав Фабіан ображено,— але просто хочу, щоб ми допомагали одне одному.

— Прислухайся до Майлза,— мовила Евелін.— Він має рацію.

— Дякую вам, люба.— Фабіан повернувся до мене.— Ви ж нічого не матимете проти, якщо котрийсь із моїх проектів, вигідний для нас обох, виявиться особливо дорогим моєму серцю?

— А може, й матиму,— заперечив я.

— Дугласе, я знаю, що ви вмієте бути нелюб'язним,— сказав він.— І все-таки дозвольте мені доказати до кінця. Ми з вами оббігали досить багато музеїв і картинних галерей, щоб ви могли зрозуміти моє ставлення до мистецтва. І до митців. Ви знаєте, що для мене все це не тільки гроші. Я люблю художників. І сам хотів би стати одним з них. Але не зміг. Тому все, що я можу зробити, це стати корисним для них, допомагати їм, відкривати нові таланти.— Частина цієї промови була правдою, частина — риторикою, вжитою для того, щоб переконати мене. Думаю, що й сам Фабіан не міг розрізнити, де перше, де друге — Анжело Квінн — художник непоганий. Але, можливо, одного дня до мене увійде хлопець з папкою в руках, і, зазирнувши в неї, я скажу: «Тепер я можу покінчити з усім іншим. Я чекав цієї хвилини все своє життя».

— Згода,— сказав я. Від самого початку я знав, що не зможу йому протистояти.— Ви мене переконали. Як завжди. Я згоден присвятити своє життя створенню музею імені Майлза Фабіана. Де ви хочете його розташувати? Може, на пагорбі в Сен-Поль-де-Вансі, поряд з музеєм Мегт?

— Ви надзвичайно люб'язні,— зауважив Фабіан спокійно.

Незабаром ми заорендували велику комору неподалік від Іст-Гемптона, відремонтували її, пофарбували стіни і замовили вивіску «Галерея «Південне роздоріжжя». Я відмовився поставити на ній своє ім'я. Не знаю, чому саме — через скромність або через страх видатися смішним.

І ось тепер ми мали о дев'ятій зустрітися там з Фабіаном. Чотири дні ми витратили на те, щоб розмістити на стінах комори тридцять картин Анжело Квінна. Запрошення на відкриття виставки ми розіслали два тижні тому. Фабіан пообіцяв почастувати шампанським близько тисячі своїх знайомих, що приїхали влітку на узбережжя. Двоє поліцейських повинні були стежити за порядком на автомобільній стоянці.

Коли я допивав другу чашку кави, задзвонив телефон. Я пішов у хол і зняв трубку.

— Слухаю вас,— сказав я.

— Дуг? — озвався чоловічий голос.— Це Генрі.

— Хто?

— Генрі. Боже мій, твій брат Хенк!

— А-а,— протягнув я. Я вже дзвонив йому один раз після того, як одружився, але більше ми не бачились і не розмовляли. Він двічі писав мені, сповіщаючи, що наші справи йдуть добре, але мені не дуже в це вірилось.— Як у тебе справи?

— Добре, дуже добре,— відказав він квапливо.— Послухай, Дуг. Нам треба зустрітися. Сьогодні.

— Але я сьогодні дуже зайнятий. Чи не можна...

— Не можна. Послухай, я зараз у Нью-Йорку. За дві години ти можеш бути тут...

Я зітхнув. Сподіваюсь, він цього не почув.

— Хенку, це неможливо,— сказав я.

— Гаразд. Тоді я сам до тебе приїду.

— Але ж...

— Адже ти збираєшся сьогодні обідати? — спитав він таким тоном, ніби звинувачував мене у чомусь.— Хіба ти не можеш приділити братові одну годину за два роки?

— Звичайно, можу,— відповів я.

— Я буду у вас ополудні. Де ми зустрінемось?

Я дав йому адресу ресторану в Іст-Гемптоні і пояснив, як його знайти.

— Чудово,— погодився він.

Я пішов нагору і одягнувся.

Евелін саме вставала, і я поцілував її. Сьогодні вона не була сонною.

— Від тебе пахне морською сіллю,— прошепотіла вона, коли я її обійняв.— Такий приємний запах.— Я поплескав її по спині і сказав, що в обід буду зайнятий, але потім подзвоню і розповім, як справи.

По дорозі до Іст-Гемптона я вирішив, що дам Хенкові ще десять тисяч доларів. Не більше. І взагалі було б краще, якби він подзвонив мені іншим разом.

Фабіан походжав по галереї, поправляючи картини, які й без того висіли дуже рівно. Дівчина, яку ми найняли через агентство Сари Лоуренс, діставала з ящиків келихи для шампанського і розставляла їх на переносному столі, який ми встановили в кутку приміщення. Шампанське привезуть сюди в другій половині дня. Дві картини з нашої вітальні теж висіли на стіні. Фабіан причепив до них червоні клаптики тканини, які показували, що картини вже продано.

— Це щоб розбити кригу,— пояснив він.— Ніхто не хоче купувати перший. У великому бізнесі є свої маленькі хитрощі, хлопчику мій.

— Не знаю, що б я робив без вас,— сказав я.

— Я теж. Знаєте, про що я подумав?

Я впізнав цей тон. Він знов щось вигадує.

— Про що ж ви подумали цього разу? — спитав я.

— Ми поставили занадто низькі ціни,— зауважив Фабіан.

— Здається, ми про все вже домовились.— Питання про ціни ми обговорювали не один день. І вирішили продавати більші картини по півтори тисячі доларів, а менші — по вісімсот і по тисячі доларів.

— Я пам'ятаю, що ми про все домовились. Але ми просимо дуже мало. Ми занадто скромні. Люди подумають, що ми не дуже віримо в нього художника.

— Що ви пропонуєте?

— Продавати великі картини по дві тисячі доларів. А маленькі по тисяча двісті й по півтори тисячі. Це виглядатиме набагато солідніше.

— А що, як ми відлякаємо майбутніх власників творінь Анжело Квінна? — спитав я.

— Повірте у моє передчуття,— поважно мовив Фабіан.— Сьогодні ми здобудемо нашому приятелю славу.

— Добре, що його тут немає,— сказав я.— А то він зомлів би від щастя.

— Я дуже шкодую, що він не зміг приїхати. Якби цього хлопця постригти й поголити, він мав би дуже привабливий вигляд. Особливо для дам.— Фабіан пропонував Квінну оплатити квиток від Рима, але той відмовився летіти, сказавши, що не скінчив малювати Америку.— Отже,— повторив Фабіан,— дві тисячі. Згода?

— Якщо ви на цьому наполягаєте,— здався я.— Але коли питатимуть ціну, я ховатимусь.

— Зухвалість передусім, любий хлопчику,— заохочував мене Фабіан.— Хтозна, що нас чекає. Учора я був на одній вечірці і зустрів там критика з «Таймс». Сьогодні ввечері він збирається завітати до нас.

Я відчув, що нерви мої напнуті, як струна. Італійські газети присвятили Квінну тільки два рядки. Вони дали високу оцінку його творам, але ж усього два рядки!

— Сподіваюсь, ви знаєте, що робите,— сказав я.— Бо я не знаю.

— Той критик буде приголомшений,— впевнено сказав Фабіан.— Подивіться навколо себе. Ця стара комора виглядає, як чарівний палац.

Але я вже так довго і так пильно вивчав картини, що тепер вони не справляли на мене ніякого враження. Якби це було можливо, я заїхав би зараз на Монток-Пойнт і милувався б хвилями Атлантичного океану, доки все скінчиться.

Позад мене щось дзенькнуло, я озирнувся й побачив, що дівчина перекинула келих і він розбився. Мабуть, у Сари Лоуренс їх не вчать, як поводитися з посудом для шампанського.

— Не хвилюйтесь, моя люба,— заспокоїв її Фабіан, допомігши зібрати скалки.— Це добрий знак. Я радий, що так сталося. До того ж я згадав, що в нас у холодильнику є пляшка шампанського.

Дівчина вдячно всміхнулася Фабіанові. За три тижні її роботи на нас Майлз зумів повністю заволодіти її симпатіями. Зате коли до неї звертався я, здавалося, ніби ми розмовляємо крізь грубу шибку.

Фабіан пішов у маленьку кімнатку, що правила нам за контору, і повернувся з пляшкою шампанського. Це він наполіг, щоб у галереї був холодильник.

— Він виправдає затрачені кошти за перший же тиждень,— запевнив він, коли встановлювали агрегат.

Я спостерігав, як він вправно зриває сухозлітку і виймає корок.

— Майлзе,— довелося мені його попередити,— я щойно поснідав.

— От і чудово, друже мій.— Корок вилетів з пляшки.— Сьогодні великий день. І ми повинні провести його якнайкраще.— Я вже зробив для себе висновок, що в його житті чимало таких великих днів.

Він налив шампанського дівчині й мені. Потім підняв свій келих і проголосив:

— За Анжело Квінна... І за нас.

Ми випили. Я подумав про те, скільки шампанського я вже випив, відколи познайомився з Майлзом Фабіаном, і похитав головою.

— До речі, Дугласе,— сказав він, знову наповнюючи келихи.— Сьогодні тут буде присутнє ще одне наше капіталовкладення.

— Що?

— На вчорашній вечірці була почесна гостя.— Він захихотів, згадавши минулий вечір.— Прісцілла Дін.

— О господи! — не втримався я. Однією з причин того галасу, що здійнявся навколо нашого фільму, були виконавиці жіночих ролей. Фотографії Прісцілли, голої-голісінької та ще й у надто сміливих позах, з'явилися у двох журналах, що мають дуже широкий обіг. На вулиці за нею ходили юрмою. А коли вона з'явилася на телевізійній студії, щоб дати інтерв'ю, працівники телебачення її обсвистали. Усе це, звичайно, додає їй скандальної слави, але не знаю, чи сприятиме її поява в нашій галереї репутації Квінна.— Тільки не кажіть мені,— знов озвався я,— що ви запросили її сьогодні прийти до нас.

— Саме це я й зробив,— спокійно мовив Фабіан.— Тепер про нас писатимуть усі газети. Не тривожтесь, Ніжне Серце. Я сказав їй потихеньку, що наші... е-е... зв'язки з нею треба зберігати у суворій таємниці. Вона поклялася здоров'ям власної матері. Доро,— обернувся Фабіан,— ви зрозуміли, що повинні забути все почуте тут?

— Звичайно, містере Фабіан.— Дівчина виглядала збентеженою.— Але я нічого не зрозуміла. Хто така Прісцілла Дін?

— Це одна не зовсім порядна жінка,— пояснив Фабіан.— Я дуже радий, що ви не ходите на порнографічні фільми і не читаєте брудних журнальчиків.

Ми скінчили пляшку шампанського без подальших тостів.

У ресторані я з'явився на початку першої. Генрі вже чекав на мене. Він був не сам. Поруч з ним сиділа дуже гарна молода жінка з довгими косами каштанового кольору. Коли я підійшов до них, Генрі встав і сердечно потиснув мені руку. Він засмаг, мав здоровий вигляд, був без окулярів і, усміхнувшись, продемонстрував чудові білі зуби. Крім того, він пофарбував свою чуприну і тепер виглядав років на тридцять.

— Дуг,— сказав він.— Я хочу познайомити тебе з моєю нареченою. Мадлен, це мій брат.

Ми з жінкою потисли одне одному руки.

— Хенк багато мені розповідав про вас,— мовила Мадлен. У неї був приємний низький голос.

Я сів проти них і відзначив, що на столі зовсім не було спиртного.

— Мадлен ніколи раніше тут не була,— пояснив Хенк.— І тому забажала поїхати зі мною.

— Я дуже хотіла познайомитися з вами,— сказала Мадлен, пильно дивлячись на мене. У неї були великі сірі очі з блакитним відтінком.

— За це треба випити. Офіціанте!.. — гукнув я.

— Дякую, тільки не для нас,— зупинив мене Хенк.— Я більше не п'ю.— Він промовив це з викликом, ніби чекав моїх коментарів. Але я змовчав.

— Я справді тут ніколи не була,— потвердила Мадлен.

— Що ж, у такому разі пити не будемо,— сказав я офіціантові.

— А що замовимо? — спитав Генрі.— У нас не дуже багато часу.

Мадлен підвелась, і ми з Генрі також встали.

— На жаль, панове, я не зможу з вами пообідати,— мовила вона.— Я знаю, вам є про що поговорити. А я трохи прогуляюсь, огляну це гарненьке містечко і повернуся випити з вами кави.

— Не загубися,— сказав Генрі.

— Ні в якому разі,— засміялася вона.

Генрі провів її якимсь дивним напруженим поглядом. Мадлен мала стрункі ноги й ладну поставу, і її хода була гордовита, але водночас і чуттєва. Генрі затамував подих, ніби взагалі забув, що треба дихати.

— Боже мій,— порушив я мовчанку,— що все це означає?

— Як вона тобі? — спитав він, сідаючи.

— Дуже приємна дівчина,— впевнено сказав я. Я говорив це не для того, щоб полестити йому.— Ну, а тепер поясни.

— Я збираюсь розлучитися зі своєю дружиною.

Я кивнув головою.

— А де твої окуляри?

Хенк засміявся.

— У мене тепер контактні лінзи,— пояснив він.— Твій приятель, Фабіан, напровадив мене куди треба. Передай йому при нагоді мої вітання.

— Ти можеш зробити це сам. Я щойно бачився з ним.

— Я б радо це зробив. Але мені треба о четвертій бути в Нью-Йорку.

— А що ти робиш у Нью-Йорку? — Я чомусь не уявляв собі брата ніде, крім Скрантона.

— Я там живу,— відповів Генрі.— Мадлен має в місті своє помешкання. А наша фірма переїхала в Оранджберг. З Нью-Йорка туди їхати всього півгодини.

Підійшов офіціант. Генрі замовив салат з креветок та біфштекси. Його апетит покращав так само, як і його зовнішність.

— Я дуже радий, Генрі, що ти приїхав сюди, щоб побачитися зі мною,— сказав я.— Але навіщо такий поспіх? Чому ти повинен був приїхати саме сьогодні?

— Тому що після обіду юристи мають засвідчити остаточний контракт,— пояснив він.— Ми працювали над ним три місяці і нарешті врахували все. Тепер і комар носа не підточить. Ти ж знаєш цих законників.

— Про що ти говориш? — перепитав я.— Який контракт?

— Я не хотів турбувати тебе до того, як усе стане на свої місця,— сказав він.— Сподіваюсь, ти на мене не гніваєшся?

— Ні в якому разі! Але ти все-таки поясни...

— Я казав тобі, що та справа видалась мені перспективною?

— Так.— Я мимоволі подумав, що слово «перспективний» в його устах пролунало тоді для мене як синонім слова «поразка».

— Виявилося, що все набагато краще, ніж я сподівався.— Він замовк, чекаючи, поки офіціант розставить закуску. — Краще, ніж ми могли мріяти. Уже тепер на нашому заводі працює понад сто чоловік.— Він з насолодою взявся до їжі.— Але нам треба негайно розширити виробництво. Поки що наші акції ще не йдуть на жодній біржі, але ціна їх весь час зростає. Півдюжини компаній уже виявили бажання придбати їх. Найбільша з них — «Норзерн Індастріз». Це велетенське об'єднання. Ти, напевно, чув про нього?

— Ні,— заперечив я.— На жаль, ні.

Хенк осудливо поглянув на мене, ніби він був учителем, а я — учнем, що не виконав домашнього завдання.— Отже, це велетенська фірма,— повторив він.— Можеш мені повірити. І вони хочуть встановити з нами зв'язки. Вони пропонують нам, тобто нашій компанії, півмільйона доларів.— Хенк відкинувся назад, щоб оцінити, яке враження справили на мене його слова.— Тебе ця сума не вражає?..

— Звичайно, вражає.

— Гроші ми одержимо протягом кількох місяців,— вів далі Генрі, смакуючи креветок.— До того ж ми — ті два хлопці і я — лишили в себе контрольний пакет акцій і будемо тримати їх ще років п'ять; нарешті ми втричі збільшили свою заробітну платню, а ще ж треба врахувати право опціону. Ти, звичайно, теж матимеш право опціону...

Шкода, що зі мною не було Фабіана. Він дістав би від цієї розмови справжню насолоду.

Офіціант приніс гаряче, і Генрі став наминати біфштекс із смаженою картоплею, заїдаючи шматком білого хліба, щедро намащеного маслом. Думаю, він тепер не скоро повернеться до своїх дієтичних страв.

— От і полічи, Дугласе,— насилу промовив Хенк з повним ротом,— ти вклав у це діло двадцять п'ять тисяч доларів. Третя частина капіталу дасть тридцять три проценти від півмільйона доларів. Це становить сто шістдесят шість тисяч. Твої дві третини від цієї суми становитимуть...

— Я й сам умію рахувати,— урвав я його.

— І все це без опціону,— наголосив Генрі, не забуваючи їсти. Від збудження, а може, від їжі він розшарівся, і на чолі в нього виступили крапельки поту.

Я кивнув.

— Так, виходить непогано.

— Я обіцяв тобі, що ти не пошкодуєш,— нагадав він твердо.

— Еге ж.

— Чужі гроші нам більше не потрібні,— сказав Генрі. Він скінчив їсти і, відклавши ніж з виделкою, пильно подивився на мене. Його очі з контактними лінзами здавалися глибокими й чистими. Маленькі червоні рівчачки на переніссі зникли.— Дуг, ти врятував мене від загибелі,— мовив він стиха.— Я ніколи не зможу віддячити тобі і тому не буду навіть пробувати.

— І не треба,— заспокоїв його я.

— А як твої справи? — спитав він.— Усе гаразд?

— Краще не буває.

— У тебе добрий вигляд, хлопчику.

— У тебе теж,— мовив я.

— Отже...— Він з тривогою засовався на стільці.— Рішення за тобою. Так чи ні?

— Так,— погодився я.— Звичайно, що так.

Генрі широко всміхнувся і знову взявся до їжі. Ум'явши біфштекс, він замовив на третє пиріг з чорницями.

— Якщо ти збираєшся й далі так їсти,— зауважив я,— тобі доведеться вдатись до спорту.

— А я знов граю в теніс.

— Тоді приїзди колись до нас, пограємо разом,— запропонував я.— У цій частині острова багато прекрасних кортів.

— Чудово. До того ж я хотів би познайомитися з твоєю дружиною.

— В будь-який час.— Зненацька я розреготався. Він підозріливо поглянув на мене.

— Чого ти смієшся?

— Коли ти мені сьогодні подзвонив, я вирішив, що дам тобі ще десять тисяч і ні цента більше.

Спочатку він образився. Але потім теж став сміятися. Так ми й реготали, аж заходились, коли до ресторану повернулася Мадлен, щоб випити з нами кави.

— Що сталося? — спитала вона, сідаючи.

— Сімейна таємниця,— відповів я.— Усе залишиться між двома братами.

— Генрі однаково розповість мені пізніше,— сказала вона.— Він усе мені розповідає. Правда, Генрі?

— Правда.— Він взяв її руку і ніжно поцілував. Ніколи раніше він не демонстрував своїх почуттів, але й це змінилося так само, як його очі, зуби і апетит. Якщо новий вираз братового обличчя з'явився внаслідок моєї крадіжки ста тисяч доларів у мерця, я ладний був би ще десять разів пограбувати десятьох небіжчиків.

Я провів їх до машини, і Мадлен лишила мені свою адресу.

— Ви повинні приїхати до нас у гості,— запросила вона.

— Добре,— пообіцяв я. Але ніхто з нас не знав, як скоро це може статися.

Як і запевняв Фабіан, виставка мала великий успіх. На автомобільній стоянці водночас збиралося до шістдесяти машин. Люди заходили й виходили, але в залі весь час було повно. Наше шампанське мало великий попит, але й про живопис ніхто не забував. Уривки розмов, які я чув, вселяли в нас оптимізм.

— Усе йде, як по маслу,— прошепотів мені Фабіан, коли ми вдвох опинилися на якусь мить біля столу з шампанським. Критика з «Таймс» я не бачив, але Фабіан сказав, що йому сподобався вираз обличчя журналіста.

До вечора Дора наліпила червоні стрічки ще на чотири великі картини і шість маленьких.

— Феноменально! — вигукнув Фабіан, проходячи повз мене.— До того ж багато хто з гостей обіцяв завітати до нас і вдруге. Шкода, що Лілі не змогла приїхати. Їй тут дуже сподобалося б. Вона так полюбляє вечірки.— Я помітив, що в Фабіана трохи заплітається язик. Він нічого не їв за цілий день і весь час тримав у руці склянку. Ніколи раніше я не бачив його напідпитку. Я взагалі не уявляв собі, що він може бути напідпитку.

Евелін виглядала трохи розгубленою. Серед гостей були діячі театру й кіно, а також кілька відомих письменників, з якими вона не була знайома. У Вашінгтоні серед дипломатів та державних діячів вона б ніколи не знітилась, але тут ледве розтуляла вуста, коли говорила з автором книги, якою захоплювалась, або з акторкою, чия гра її вразила. Несподівана зніяковілість Евелін мені була до вподоби.

— Твій приятель Майлз,— зауважила вона, похитуючи головою,— знає всіх на світі.

— Але ж тут немає й половини його знайомих.

Евелін пішла рано. Вона пообіцяла Анні звільнити її на вечір.

— Поздоровляю тебе, любий,— сказала вона, коли я проводжав її до машини. Тоді поцілувала мене й додала: — Я чекаю на тебе.

Вечір був прохолодний, такий приємний після задушливої атмосфери виставки, і я кілька хвилин постояв надворі, милуючись чистим темніючим небосхилом. Потім я побачив, як під'їхав великий «лінкольн-контіненталь» і з нього вийшла Прісцілла Дін у супроводі двох елегантних молодиків. Обидва були в смокінгах, а Прісцілла — у довгій чорній вечірній сукні з яскраво-червоною накидкою на оголених плечах. Мене вона не помітила, а я вирішив, що обійдуся без вітань з нею. Я спроквола попрямував за ними до галереї. Коли Прісцілла увійшла, галас трохи затих, і всі погляди прикипіли до неї, але незабаром гамір відновився. Публіка на виставці була порядна, добре вихована і, напевно, як і Дора, не дуже вчащала на фільми типу «Сплячого принца».

Фабіан особисто супроводив Прісціллу до імпровізованого бару. Я не помітив, щоб вона поглянула хоч на одну картину. Близько десятої гості роз'їхались, і вона залишилася біля столу сама. П'яна. Дуже п'яна. Коли в кімнаті ще лишалося з десяток відвідувачів, ті двоє, що приїхали з нею, стали переконувати її піти.

— Пріссі, люба, нас чекають на вечерю,— сказав один з них.— Треба їхати. Ходімо. Ну, будь ласка.

— До біса вечерю,— відрізала вона.

— Але ж нам треба йти,— втрутився другий.

— Ну, то й ідіть собі,— сказала вона, спираючись на стіл. Її накидка впала на підлогу, відкривши нашим поглядам верхню частину її розкішного тіла.— І вас теж до біса. Сьогодні ввечері я хочу втішатися мистецтвом. А додому мене відвезе мій давній паризький приятель Майлз Фабіан. Правда, Майлзе?

— Звичайно, люба,— відповів Майлз без особливого ентузіазму.

— Він хоч і підтоптаний,— сказала Прісцілла,— але ще ой-ля-ля! Надін Бонер створила йому таку рекламу! Tres bien[22]. Це я по-французькому, ви, нікчеми.

У галереї вже нікого не було. Я мовчки подякував богу, що Прісцілла з'явилася так пізно, коли Евелін уже поїхала додому доглядати немовля. Дора дивилась на Прісціллу витріщеними очима і з відкритим ротом. Наймаючись до нас, Дора казала, що шукає тихої спокійної роботи, де вона могла б потроху читати. На Фабіана я не дивився.

— Ви, задрипанці! Перестаньте метушитись,— сказала Прісцілла, звертаючись до своїх приятелів.— Терпіти не можу, коли хтось мигтить перед очима.

Молодики поглянули один на одного і знизали плечима. Вони чемно попрощалися зі мною й Фабіаном і сказали, що картини їм дуже сподобались.

— До речі,— мовив один з них,— не подумайте чогось такого... Ми просто брати.— Вони з гідністю вийшли, і за хвилину я почув ревіння мотору їхнього «лінкольн-контіненталя».

Фабіан нахилився, щоб підняти накидку Прісцілли, похитнувся і мало не впав, але втримався на ногах. Потім він укутав накидкою плечі Прісцілли.

— Час іти до ліжечка, люба,— сказав він.— Я не можу братися за кермо в такому стані...— Я з радістю подумав, що він іще щось тямить.— Тому нас відвезе Дуглас.

— У такому стані..— Вона хрипко засміялась.— Я знаю, в якому ти стані, старий цапе. Поцілуй мене, татку.— І простягла до нього руки.

— У машині,— пообіцяв Фабіан.

Прісцілла впала на стіл.

— Не піду звідси, доки мене не поцілують,— уперлася вона.

З тривогою поглянувши на Дору, яка злякано притулилась до стіни, Фабіан нахилився до Прісцілли й поцілував її. Прісцілла утерла долонею вуста, розмазавши губну помаду.

— Я чула, що ви вмієте робити це краще,— зауважила вона.— В чому річ? Довго не мали практики? Може, вам треба повернутися до Франції? — Утім, вона все-таки дозволила Фабіану відвести себе до дверей.

— Доро! — гукнув Фабіан.— Погасіть світло й замкніть двері. Приберемо завтра вранці.

— Добре, містере Фабіан,— прошепотіла Дора.

Коли ми виходили, вона все ще стояла, прихилившись до стіни.

Прісцілла наполягла на тому, щоб сісти між нами на передньому сидінні.

— Обніми мене,— знов причепилася вона до Майлза. Шампанське вона виблювала на свою сукню, і тепер у машині стояв нестерпний сморід. Я відчинив вікно.

— А тепер, люба,— мовив Фабіан,— скажіть, де ви живете.

— У Спрінгсі,— відповіла Прісцілла.— Точно. У Спрінгсі.

— Де саме у Спрінгсі, люба? — терпляче запитав Фабіан.— Якою дорогою їхати?

— Звідки я можу знати, якою дорогою їхати! — сказала Прісцілла.— Поїхали вперед. Я покажу дорогу.

— Як звуть людей, у яких ви зупинилися? Ми їм подзвонимо, і вони скажуть, куди нам їхати.— Фабіан говорив, мов поліцейський, що хоче відвести додому дитину, яка загубилась у місті.— Ви повинні пам'ятати їхнє прізвище.

— Звичайно, я пам'ятаю. Леві... ні, Кохен... ні Мак-Мегон... щось схоже на це. Яка вам різниця? Однаково всі вони г... — Прісцілла нахилилась уперед і ввімкнула радіо. В машині залунала музика з «Мосту через річку Квай».— Поїхали, містере Чистенький,— сказала вона сердито.— Сподіваюсь, ви знаєте, де той Спрінгс.

— Поїхали у Спрінгс,— попросив Фабіан.

Я завів мотор. Але тільки-но ми проїхали напис «Ласкаво просимо у Спрінгс», я вже знав, що тільки чудо допоможе нам знайти будинок, в якому оселилася Прісцілла. Я зупинявся біля кожного перехрестя і біля кожного будинку, але Прісцілла весь час казала:

— Ні, не тут.

«Яка різниця, скільки грошей ми одержали за «Сплячого принца»,— подумав я.— Вони не варті цієї прогулянки».

— Ми просто марнуємо час,— сказала Прісцілла.— У мене виникла чудова ідея. Я знаю двох гарних дівчат у Куогу. Сподіваюсь, ви можете знайти цей Куог на узбережжі.— Вона не стала чекати на відповідь.— Ці дівчата — неперевершені майстрині своєї справи. Вони вам сподобаються. Поїхали до них, і ми чудово розважимось усі разом.

— До Куога цілу годину їхати,— зауважив Фабіан. Голос у нього був дуже стомлений.

— Ну то й що? — заперечила Прісцілла вередливим тоном.— Зате ми добре погуляємо!

— У нас був дуже важкий день,— опирався Фабіан.

— А в мене — ні? — обурилася Прісцілла.— Поїхали.

— Може, перенесемо це на завтра? — зробив ще одну спробу Фабіан.

— Нікчеми! — мовила Прісцілла.

Ми їхали через ліс якоюсь вузькою темною дорогою, якої я не знав і боявся, що не зможу вибратись назад. Я вже вирішив, що повернуся в Іст-Гемптон і залишу Прісціллу в першому-ліпшому готелі. Аж тут я побачив, що на узбіччі дороги стоїть машина з піднятим капотом. У моторі копирсалися двоє чоловіків. Я зупинився й покликав їх:

— Чи не могли б ви сказати мені...— І ту ж мить побачив, що прямо на мене дивиться дуло рушниці.

Чоловіки повільно підійшли до нашої машини. У темряві я не міг розгледіти їхніх облич, але помітив, що вдягнені вони в шкіряні куртки і рибальські картузи з довгими козирками.

— У них рушниця,— прошепотів я Фабіану, відчуваючи, як заціпеніла поруч зі мною Прісцілла.

— Правильно, приятелю,— сказав один з чоловіків.— У нас є рушниця. А тепер слухайте нас уважно. Лишіть ключ від запалення на місці. Ми хочемо позичити вашу машину. А самі виходьте. Тихо і спокійно. Даму залишіть у машині. Її ми теж позичимо на деякий час.

Прісцілла жадібно ковтнула повітря, але не поворухнулась. Коли я відчинив машину, чоловік відступив убік, щоб дати мені змогу вийти. Другий підійшов до дверцят Фабіана і сказав:

— Ідіть до свого приятеля.

Фабіан підійшов до мене. Він важко дихав.

І раптом Прісцілла почала кричати. Такого несамовитого лементу я не чув ніколи в житті.

— Нехай, ця сука замовкне! — гукнув чоловік з рушницею своєму товаришеві. Прісцілла все ще кричала, але тепер вона вже лежала на спині, відбиваючись від чоловіка, який намагався схопити її за ноги.

— Ради бога! — крикнув чоловік з рушницею. Він хотів підійти ближче до машини і трохи опустив рушницю. Саме в цю хвилину Фабіан і стрибнув на нього. Знялася метушня, і в наступну мить рушниця вистрілила. Кидаючись на бандита, я почув, як Фабіан вилаявся. Від нашої подвійної ваги бандит не втримався на ногах і впав, рушниця відкотилась убік. Прісцілла все ще лементувала. Я схопив рушницю в ту мить, коли до неї вже підбігав другий. Я вистрілив, але той повернувся і втік у ліс. Бандит, який спочатку був з рушницею, відповз від мене. Я вистрілив у нього, але й він схопився на ноги і теж зник у темряві. А Прісцілла й далі кричала.

Фабіан лежав на спині, притиснувши обидві руки до грудей. Дихав він важко, з присвистом. Від автомобільних фар на нього падало слабке світло.

— Друже, вам треба відвезти мене в лікарню,— сказав він, роблячи довгі паузи між словами.— Якомога швидше. І попросіть Прісціллу, щоб вона замовкла.

Обережно, наскільки це було можливо, я став піднімати Фабіана, щоб перенести його в машину. І раптом побачив, що до нас хтось їде.

— Вибачте,— сказав я Фабіанові, якого встиг уже наполовину затягти в кабіну, і, знову взявши рушницю, став поміж Фабіаном і тією машиною. Прісцілла перестала кричати і тепер голосно плакала, б'ючись головою об панель управління. Я не знав, що гірше: її крик чи оці ридання.

Коли машина під'їхала, я побачив, що в ній сидять поліцейські. Я випустив рушницю, і вона впала на землю. Машина зупинилась, і з неї вистрибнули двоє поліцейських з пістолетами в руках.

— Що тут скоїлося? — запитав один із них хрипким голосом.

— На нас вчинили напад. Двоє чоловіків. Вони сховалися десь поблизу в лісі. Мого друга поранено. Нам треба негайно їхати в лікарню.

— Чия це рушниця? — спитав поліцейський, нахиляючись до моїх ніг, щоб підняти її.

— Їхня.

— І ви кинулись на людину з рушницею? — недовірливо запитав поліцейський.

— Не я, він.

— Свята людина,— лагідно сказав поліцейський.

Він допоміг мені влаштувати Фабіана в кабіні, а його напарник, худорлявий чоловік в окулярах, пішов оглянути покинуту бандитами машину.

— Так воно і є, це — та сама машина,— повідомив він, повернувшись назад.— Ми її розшукуємо. Вчора вночі її вкрадено в Монтоку. Вам пощастило.

— Дуже,— скептично відповів я.

Він з цікавістю поглянув на Прісціллу, яка все ще билася в істериці, але нічого не відповів.

— Їдьте за нами,— звернувся він до мене.— Ми покажемо вам дорогу до лікарні.

Ми поїхали слідом за поліцейською машиною, на якій мигтів сигнальний ліхтар і голосно завивала сирена. По дорозі нам трапилася спочатку одна, потім ще одна патрульні машини, яких, напевно, скликали по радіо.

Операція тривала три години. Фабіана ми привезли в лікарню непритомним. Поглянувши на Прісціллу, черговий лікар дав їй якісь таблетки, щоб вона заспокоїлась, і відіслав її в ліжко. Я сидів у передпокої і намагався відповісти на запитання, що їх ставили мені поліцейські: який вигляд мали ті двоє? Що ми робили в лісі в такий час? Хто ця дама? Як усе відбувалося? Чи збирався я поранити кого-небудь, коли стріляв? Відповідати було важко. Мозок мій стомився і зовсім не хотів працювати. Я ніяк не міг розтлумачити поліцейським, хто така Прісцілла Дін і чому вона забула свою адресу. Зі мною розмовляли чемно, без тіні підозри, але весь час повторювали ті самі запитання, тільки в іншій послідовності. Як тільки Фабіана відвезли в операційну, я подзвонив Евелін і сказав, що з Фабіаном стався нещасливий випадок, але в мене все гаразд, і їй нема чого тривожитись. А деталі я розповім, коли повернуся додому.

Приблизно опівночі прийшов молодий поліцейський і сказав, що ті двоє здалися самі.

— Ви не поранили жодного з них,— сказав він, усміхнувшись.— Завтра вранці вам доведеться приїхати в поліцію для ідентифікації злочинців. І дамі теж,— додав він.

Коли Фабіана везли з операційної, вигляд у нього був мирний і спокійний. Лікар, що вийшов слідом, знімаючи гумові рукавички, сказав:

— Радіти поки що нема чого. Через добу знатимемо точніше.

— Через добу...— похмуро мовив я.

— Він ваш близький друг? — спитав лікар.

— Дуже близький,— відповів я.

— А звідки в нього той жахливий шрам на грудях і животі?

— Шрам? Я ніколи не бачив ніякого шраму.— Від подиву я навіть закліпав очима. Адже я ніколи не бачив Фабіана роздягненим.

— Схоже на слід від шрапнелі,— мовив лікар.— Він був поранений на війні?— Лікар був молодий, приблизно мого віку. Цікаво, що він знає про війну?

— Так, він воював,— потвердив я.— Але він ніколи не розповідав мені про поранення.

— Вік живи — вік учись,— зауважив лікар.— На добраніч.

Коли я виходив з лікарні, у мене перед очима щось спалахнуло, і я мимоволі зупинився. Але це був тільки репортер, який надумав мене сфотографувати. «Зачекай до завтра, друже,— подумав я,— коли Прісцілла Дін з'явиться у поліції. Там тобі буде що знімати».

Я повільно вирушив додому. Евелін чекала на мене, ми випили в кухні трохи віскі, і я їй усе розповів. Коли я скінчив, вона закусила губу і сказала:

— Мерзотниця! Я б задушила її власними руками.

25

Уранці вся ця історія разом з моїм фото з'явилась у більшості лонг-айлендських газет. Звичайно, там були і фотографії Прісцілли. Перш ніж їхати в поліцію, я подзвонив у лікарню, і там мені сказали, що Фабіан саме спить і про відвідини зараз нема чого думати. Прісцілла приїхала в поліцію раніше за мене у супроводі ескорту поліцейських. Там на нас уже чекало не менш як десяток репортерів. Потім ми обоє посвідчили, що впізнали бандитів. Щоправда, я не міг збагнути, як це Прісцілла могла їх упізнати, коли вона так і не вийшла з машини та ще й весь час репетувала. Але й незважаючи на це, вони у всьому зізнались, і наша участь у цьому була чистою формальністю.

При денному світлі обидва чоловіки мали зовсім інший вигляд. Власне, вони були ніякі не чоловіки, а молоді хлопці років по вісімнадцять, з гидкою прищавою шкірою та пухкими дитячими вустами. Важко було повірити, що кілька годин тому вони поранили людину і хотіли вбити мене, а я хотів убити їх.

Коли я вийшов з поліції, репортери намірилися сфотографувати мене разом з Прісціллою Дін, але я відвернувся й пішов геть. Досить з мене цієї Прісцілли.

Перш ніж зайти до Фабіана, я поговорив з лікарем. Той був настроєний оптимістично.

— Після операції він почуває себе набагато краще, ніж я сподівався. Думаю, через деякий час він одужає.

Фабіан лежав на акуратно засланому ліжку, до його руки і грудей були підведені якісь трубки. В палаті було багато сонця, через відчинене вікно долинали пахощі свіжоскошеної трави. Коли я увійшов, Фабіан кволо посміхнувся і підняв руку на знак вітання.

— Я щойно розмовляв з лікарем,— сказав я, підставляючи стілець ближче до ліжка,— він вважає, що ваші справи йдуть на краще.

— Я дуже радий.— Фабіан говорив ледь чутно.— Уявляєте собі: померти, рятуючи честь Прісцілли Дін.— Він стиха засміявся.— Замість цього нам треба було просто познайомити її з тими хлопцями.— Він знов засміявся, і в грудях у нього щось захрипіло.— Вони могли б поїхати в Куог і розкішно там погуляти.

— Скажіть мені, Майлзе,— спитав я,— якого біса вас понесло на ту кляту рушницю?

Він злегка похитав головою.

— Хто ж його знає? Може, інстинкт? Може, вино вдарило в голову? А може, в мені заговорили залишки традицій, властивих моїм землякам з доброго старого Лоуелла, штат Массачусетс?

— Думаю, це пояснення таке ж імовірне, як і всі інші,— погодився я.— До речі, лікар сказав, що у вас на тілі є великий шрам. Звідки він у вас?

— Згадка про минулі часи,— промимрив Фабіан.— Я волів би не говорити про це. Ви можете зробити мені одну послугу?

— Звичайно.

— Подзвоніть, будь ласка, Лілі і спитайте, чи могла б вона прилетіти сюди на кілька днів. Думаю, присутність давньої приятельки добре на мене подіє.

— Я подзвоню їй негайно,— пообіцяв я.

— От і добре.— Він зітхнув.— Учорашній вечір пройшов чудово. У нас були такі чемні відвідувачі. Треба надіслати Квіннові телеграму з поздоровленням.

— Евелін це зробить сьогодні,— запевнив його я.

— Розумна жінка. Вчора вона виглядала напрочуд гарно.— Я підвівся.— Побудьте ще трохи,— попросив Фабіан.— Там у шухляді повинні бути папір і авторучка. Ви могли б мені їх подати?

Я висунув шухляду і подав йому папір та ручку. Писав він повільно, з помітним зусиллям. Потім узяв папірець і простяг мені.

— Я не знаю, Дугласе, що зі мною станеться,— сказав він,— тому я...— Фабіан зупинився, ніби йому важко було добрати потрібні слова.— Це записка в приватний банк у Цюріху. Крім нашого спільного рахунку, я відкрив там і особистий. Номер його я вам теж написав. І свій підпис. Хочу сказати вам, що поступово... мені пощастило зібрати чималу суму грошей. Одверто кажучи, Дугласе, я вас трішки обманював. А ця записка поверне вам усі гроші.

— О боже мій! — вихопилося в мене.

— Я з самого початку попереджав вас,— додав Фабіан,— щоб ви не підносили мене до небес.

— Не треба, друже.— Я тихенько погладив його по голові.— Адже це тільки гроші.

В його очах з'явилися сльози.

— Тільки гроші,— повторив він. І засміявся.— Знаєте, це, мабуть, щасливий випадок, що мене підстрелили. Інакше ніхто, певно, не повірив би, що наша вечірка зумовлена мистецькими інтересами, а не бажанням зробити рекламу Прісціллі Дін.

В палату зайшла медсестра і суворо поглянула на мене. Я встав.

— Не занедбуйте галерею,— попросив ще Фабіан, коли я виходив.

Наступного дня прилетіла Лілі. Я зустрів її в аеропорту Кеннеді і відвіз прямо в лікарню. Вона була в чудовому дорожньому костюмі і мала на собі коричневе пальто, яке я пам'ятав ще з Флоренції. Поводилась вона спокійно, але курила сигарету за сигаретою. Під час обіду мені довелося купити їй ще дві пачки. Я сказав їй, що лікар сподівається на щасливий наслідок. Вона тільки кивнула.

— А ще він сказав,— вів я далі,— що у Майлза на грудях і животі є якийсь великий шрам. Ви знаєте щось про це? Я питав у Фабіана, але він не схотів на цю тему розмовляти.

— Звичайно, я це помітила,— відповіла Лілі.— Першого ж разу, коли пішла з ним у ліжко. Здається, він його дуже соромився. Ніби той шрам його принижував. Він дуже дбав про своє тіло. Ось чому він ніколи не плавав і завжди надягав сорочку і краватку. Я не наполягала, щоб він розповів мені, звідки це в нього, але зрештою він сам це зробив. Майлз був військовим льотчиком, він, напевно, розповідав вам про це...

— Ні,— сказав я з подивом.

Лілі посміхнулася крізь цигарковий дим.

— Так, він не любить розповідати про себе, наш Майлз. Отже, він був льотчиком. Один мій знайомий, що воював разом з ним, казав, що немає, мабуть, такої нагороди, якої б Фабіан не одержав.— Вона скривила вуста в іронічній посмішці.— Взимку сорок четвертого він полетів на бойове завдання у Францію. Фабіан казав, що то було ідіотське завдання, бо погода була жахлива. Не знаю чому, але я йому вірю. Він казав, що їхній командир був дурень, який будь-якою ціною волів здобути собі славу. Я не була на війні, але таких людей зустрічала. Коротше кажучи, Майлза і його кращого друга збили над Па-де-Кале. Приятель загинув, Майлз попав у полон до німців. А ті вже про нього подбали на свій, фашистський лад. Ось звідки в нього шрам. Коли його звільнили, він важив усього сто фунтів. Цей кремезний чоловік.— Деякий час ми їхали мовчки.— Саме тоді він і вирішив, що з нього досить гуманізму. Це дещо пояснює в його житті, чи не так?

— Дещо пояснює,— погодився я.— А як ви ставилися до його пробританських настроїв?

— Мабуть, так само, як і ви,— відповіла Лілі.— Ми з Фабіаном часто сміялися з цього. Я вчила його англійських манер. А ви разом з ним займалися бізнесом?

— Потроху.

— Пам'ятаєте, я попереджала вас щодо нього та його ставлення до грошей?

— Пам'ятаю.

— Він вас обманював?

— Трохи.

Вона засміялася.

— Мене теж,— сказала вона.— Милий Майлз! Він — людина нечесна, але дуже життєрадісна. І вміє приносити радість іншим. Не мені про це говорити, але це так багато важить.— Вона закурила ще одну сигарету.— Не можу собі уявити, що він помре.

— Можливо, не помре.

— Можливо.

Далі ми їхали мовчки.

— Мабуть, мені краще зустрітися з ним наодинці,— сказала Лілі, коли ми під'їхали до дверей гарного будинку з червоної цегли.

— Звичайно,— погодився я.— А в мене буде час відвезти ваші речі в готель. Якщо я вам знадоблюсь, я буду вдома.— Я поцілував її в щоку і зачекав, доки вона зникла за дверима лікарні, така ладна в своєму коричневому пальті.

Додому я повернувся, коли вже споночіло. На подвір'ї стояла машина, якої я ніколи раніше не бачив. «Знов якийсь репортер»,— з відразою подумав я, відмикаючи двері. Машини Евелін у гаражі не було, і я здивувався, кого це Анна впустила без неї. Я зайшов у дім. У вітальні сидів якийсь чоловік і читав газету.

Коли я увійшов, він підвівся.

— Містер Граймс? — запитав він.

— Так.

— Я дозволив собі приїхати до вас і зачекати вас у вашому будинку,— сказав він ввічливо. Це був високий інтелігентного вигляду чоловік зі світлим чубом. Він був одягнений у легкий темно-сірий костюм і білу сорочку з темною краваткою. На репортера він не скидався.— Моє прізвище Венс,— відрекомендувався він.— Я — адвокат і прийшов до вас від імені свого клієнта. Мені потрібні сто тисяч доларів.

Я підійшов до буфета, де в нас зберігалося віскі, і налив собі трохи.

— Вип'єте шотландського? — спитав я у гостя.

— Ні, дякую.

Я взяв свою склянку і сів на стілець проти Венса. Той лишився стояти, стрункий, тендітний, зовсім не схожий на людину, що прийшла загрожувати життю.

— Я чекав, що ви з'явитесь,— сказав я.

— Потрібен був деякий час,— мовив він. У нього був низький сухий спокійний голос. Такий голос швидко набридає тому, хто його слухає.— Знайти вас було нелегко. На щастя...— Він вказав на газети.— Вони зображують вас героєм.

— Це тільки здається,— заперечив я.— Будь-який порядний вчинок у наш час видається геройством.

— Ви маєте рацію,— погодився він і роззирнувся по кімнаті. З дитячої саме долинув плач немовляти.— А у вас тут чудово. Мені дуже сподобався краєвид.

— Так,— мовив я і відчув себе дуже втомленим.

— Мій клієнт дає вам три дні на те, щоб ви повернули гроші. Він не хоче ломитись у відчинені двері.

Я лише кивнув у відповідь. Навіть це коштувало мені неймовірних зусиль.

— Я зупинився в готелі «Блекстоун». Чи ви воліли б мати справу зі «Святим Августіном»? — Він посміхнувся.

— Нехай буде «Блекстоун»,— погодився я.

— Бажано було б одержати гроші в тих самих купюрах,— мовив Венс,— тобто в стодоларових асигнаціях.

Я знов кивнув головою.

— Отже,— сказав він,— гадаю, ви встигнете все зробити. А тепер мені час їхати.

Вже на порозі він зупинився.

— Ви не спитали мене, від кого я прийшов,— сказав він.

— Ні.

— І то добре. Я однаково не зміг би відповісти на це запитання. І все-таки хочу сказати, що ваша... ваша втеча... принесла вам певну користь. Це повинно зменшити прикрість від повернення грошей кільком... кільком дуже визначним особам.

— Так уже мені судилося,— зауважив я.

О дев'ятій годині вечора я піднявся ліфтом багатоквартирного будинку на П'ятдесят другій східній вулиці. Анну я попросив передати місіс Граймс, що мені довелося виїхати в справах у Нью-Йорк і що я там залишуся на день чи два. Я міг би й сам заїхати до Евелін на роботу, але не хотів нікому нічого пояснювати.

Двері відчинив Генрі. Вони з Мадлен саме збиралися виходити. У них були квитки в театр, але коли я сказав, що мені невідкладно треба з ним поговорити, він залишився. Вигляд у нього був стурбований. Мадлен сиділа у вітальні, одягнена у вечірню сукню. Вона теж занепокоєно дивилась на мене.

— Може, краще нам поговорити наодинці? — спитав я в Генрі.

Він заперечливо похитав головою.

— Якщо ти нічого не маєш проти, хай вона краще залишиться.

— Гаразд,— сказав я.— Це не забере багато часу. Хенку, мені потрібні сто тисяч доларів. У стодоларових банкнотах. Я не встигну привезти їх з Європи, і мені нема де їх узяти в Америці. У мене є тільки три дні. Ти зможеш дістати таку суму за три дні?

Раптом Генрі сів. Доти ми всі троє стояли посеред кімнати. Він утер очі жестом, який я пам'ятав з дитинства.

— Гаразд,— сказав він ледь чутно.— Я спробую. Звичайно.

Йому знадобилося всього два дні.

З вестибюля готелю я подзвонив Венсові. Однією рукою я набирав номер, у другій тримав важкий портфель.

— Через хвилину я буду у вас,— попередив я.

— Чудово,— відповів Венс.

Я зачекав, поки він перелічить гроші. Він робив це повільно і обережно. Я не питав у Генрі, звідки він узяв гроші, а він сам не сказав.

— Усе гаразд,— сказав Венс, стягуючи гумкою останню пачку.— Дякую.

— Можете залишити собі й портфель,— запропонував я.

— Це дуже люб'язно з вашого боку.— Він провів мене до дверей.

Їхав я дуже швидко. Я хотів встигнути в лікарню, поки туди не пускали відвідувачів. Удень я дзвонив Лілі. Вона сказала, що Фабіан відпочиває. Я хотів сказати йому, що, як він і передбачав, за грошима з'явився чоловік і я не зміг їх не віддати.

Коли я приїхав у лікарню, в передпокої мене зупинила чергова сестра.

— На жаль, містере Граймс, ви трохи спізнилися. Містер Фабіан помер о четвертій годині дня. Ми хотіли знайти вас, але...

— Дарма,— відповів я, здивований тим, як спокійно пролунав мій голос.— Леді Еббот ще тут, у лікарні?

Сестра заперечливо похитала головою.

— Думаю, місіс Еббот уже поїхала.— Навіть у таку хвилину сестра не зуміла відмовитись від суто американської звички зневажати титули.— Вона сказала, що їй тут більше нема чого робити. Поспішала на вечірній літак у Лондон.

— Дуже мудре рішення,— кивнув я.— На добраніч. Завтра вранці я приїду, щоб усе підготувати.

— На добраніч, містере Граймс,— відповіла чергова сестра.

Я повільно рушив у бік Іст-Гемптона. Тепер мені не було куди поспішати. Їхати додому не хотілося, тому я подався до нашої комори, на якій був скромний напис «Галерея «Південне роздоріжжя». «Не занедбуйте галерею»,— заповів Фабіан. Я дістав ключі й відімкнув двері. Не засвічуючи світла, сів на лаву посеред залу і замислився про веселого, безчесного, спритного чоловіка зі шрамом, який помер того дня, залишивши мене вільним і багатим. По моїх щоках котилися сльози.

Потім я встав з лави, увімкнув світло і почав розглядати картини Анжело Квінна, які той написав, подорожуючи по місцях, де бував його батько.