На Зеландію!

Передмова Багаторазовий світ

Уявіть собі таке. Віденський аеропорт. Я похапцем дожовую куплений на останні центи круасан, щоб його не забрали в мене на митниці. Продовжую жувати й тоді, коли здаю наплічник службовцям. Ті чомусь явно азіатської зовнішності. Один із них обмацує мою торбу, мов жінку, і знаходить на дні щось йому підозріле. «Що це?» – питає. «Каффе», – бурчу я з напханим ротом, згадавши, що в багажу десь є брикет віденської кави. Азіат спантеличено дивиться мені в очі й вимагає відкрити торбу. «А що ви хочете там побачити?» – не розумію я. «Лайно, – каже він у відповідь. – Я хочу бачити лайно». При цьому його німецька значно гірша за мою. Тепер уже я спантеличено дивлюсь йому в очі. «Добре, – заспокоюється митник хвилин за п’ять, не знайшовши того, що шукав. – Жартівник… Вали собі». Я запихаю речі назад у торбу й забираюся геть, а вже в Києві розумію, що через мій напханий рот митникові, мабуть, почулось не «каффе», а «какке». Ну а «какке» німецькою означає те саме, що й у нас…

До чого я веду? А до того, що будь-яка мандрівка – це надійний, як автомат Калашникова, генератор пригод, котрий, коли в тебе є письменницький хист, може легко «надиктувати» тобі класну книгу. Макс Кідрук уже давно зрозумів цю незаперечну істину. Нею він і бере в полон читача, розважаючи його своїми прецікавими подорожніми історіями.

Нова Кідрукова книженція «На Зеландію!» не має хитрого й заплутаного сюжету. Зрештою, навіщо він тут потрібен? Усе просто: у пісках Сахари Макс примудряється знайти Інтернет і вичитати новину, яка не вкладається йому в голові. Якийсь Ґреґ Морґан, фермер із Нової Зеландії, він же «довбограй», як іменує його сам автор, перемігши в конкурсі місцевої радіостанції, отримує приз – подорож до України для того, щоб порозважатися з нашими красунями. Пригадую, як під час Євро-2012 двійко польських діджеїв вилетіли з роботи й ледь не спричинили міжнародний скандал, дозволивши собі в ефірі недолугі жарти про українок… А от у випадку з новозеландцями свята справедливості не відбулося. Їм усе так минулося. Тоді Макс за подачею Сергія Притули, так-так, за подачею Тернопільського Сірого, вирушає до Окленда, щоб помститись. Його шлях пролягає через революційний Каїр, де над головою свистять гумові кулі й розсікають повітря F-16, через Дамаск, де корумпованим чиновникам, крім «fuck you», і сказати нічого… Хоч, стривайте… Ось вона – ще одна пастка Кідрукових творів: їх хочеться переповідати й переповідати. Але я не буду цього робити. Читайте самі!

І головне, пам’ятайте: світ багаторазовий, яким би дерев’яним не видався цей епітет. Двічі в одну річку не ввійдеш – отак, мабуть, буде краще. Те, що сталося з Максом у різних краях, із вами може й не трапитися. Натомість може статися щось таке, що Кідрук від заздрощів лікті кусатиме. У всякому разі, свою шляхетну соціальну місію автор виконує бездоганно: після кожної його книжки хочеться заробити купу бабла, а потім кинути роботу, купити квиток на літак і з головою поринути в цей неймовірний світ, шукаючи пригод на свою голову й виносячи з них такий дорогоцінний досвід.

Сашко Ушкалов

Затяжний вступ про те, що ця книга мала би бути іншою

…Ніколи не знаєш, куди заведе тебе довга дорога.

У «Подорожі на Пуп Землі», книзі про мандрівку на острів Пасхи, я писав, що людям варто остерігатися власних бажань. Особливо тих, які озвучуються вголос. Раніше чи пізніше вони обов’язково здійсняться, стануть твердою і незаперечною реальністю – ви вже повірте, знаю, що кажу. І в цьому, в принципі, ніяких проблем. Це навіть чудово! Проблема в тому, що у Господа вельми своєрідне почуття гумору. Боженька, наче знущаючись, так викрутить обставини, подасть бажане в такій гіпертрофованій формі, що у вас губи порепаються від благань повернути все назад. Але тоді вже буде пізно.

Для прикладу: у 2008-му, залишаючи Мехіко, я забажав літати на літаках частіше, ніж користуюся таксі. Так мені сподобалося швендяти світом. Наприкінці 2009-го, повернувшись із Бразилії, налітавши за рік добру сотню тисяч кілометрів, я благав про дві речі: перша – в найближчі кілька тижнів не бачити жодного авіалайнера, і друга – щоб перестала снитися турбулентність.

Щось подібне сталося з моєю мандрівкою на Близький Схід і подальшою авантюрою в Новій Зеландії.

Щоразу перед тим, як вирушити в подорож, відчуваю легкий дискомфорт. Квитки куплені, маршрут спланований, наплічник зібраний – ніби все гаразд, – але я починаю нервувати, починаю боятися, що мандрівка може вийти… нудною. Звісно, нецікавою вона не буде. Подорож не може бути прісною за визначенням: будуть якісь руїни на шляху, будуть гори, джунглі чи пустелі, буде безліч цікавих зустрічей у хостелах! Та все ж я боюсь, що під час поїздки не трапиться нічого, про що можна буде цікаво написати.

Сподіваюсь, ви розумієте, про що йдеться. Кожен із вас хоча б раз у житті тримав у руках книгу про мандри, від якої нестримно хотілося спати, а кожна наступна сторінка видавалась важезною штангою. Звісно, багато чого залежить від оповідача. Та не всі пишуть так, як Джеральд Даррел, і книги Фрітьофа Нансена, Тура Хейєрдала, Жака-Іва Кусто, Тахіра Шаха цікаві в першу чергу через те, що трапилося з їхніми авторами, і аж ніяк не через те, як вони написані. Тому я переживаю за те, що чекає на мене у мандрах. Не хочеться скотитись до когорти писак, що видають на-гора книги штибу «зібрався – поїхав – побачив», книги, які нагадують непомірно роздуті журнальні статті і за рівнем читабельності займають місце десь поміж філософськими трактатами та мануалами для програмістів C++. Вони вбивають сам жанр. І що вже геть погано – вбивають бажання подорожувати.

За весь час поневірянь доля лишалася прихильною до мене. Розмаїті пригоди і казуси сипались уздовж шляху, наче наїдки з рогу кози Амалфеї.[1] Напад грабіжників на Фронтері між Еквадором і Перу, страйк у регіоні Куско (Перу), втрата джипу в Долині Смерті (пустеля Атакама, Чилі), «матч століття» на острові Пасхи – все це подарунки долі, які зробили мої книги жвавішими і напруженішими. Разом із тим мене не полишала червива думка, що доля врешті-решт повернеться до лісу передом і потік моїх пригод урветься. Найбільш мулько ця думка стала гризти мене саме перед мандрівкою на Близький Схід.

Загалом маршрут виглядав так: Ліван – Сирія – Йорданія – Єгипет (переважно Сахара). Час – дев’ять тижнів, з грудня 2010-го по лютий 2011-го. Країни, як бачите, знані, заїжджені і легкодоступні. За тиждень до вильоту я тинявся по квартирі, склавши руки за спиною і прокручуючи в макітрі ті самі запитання: що цікавого може статися в Йорданії? Або у наскрізь туристичному Єгипті? Про що писати, якщо не вдасться встряти у більш-менш пристойну халепу?… У поїздки була чітка мета (про неї ми ще поговоримо нижче), та це не зменшувало хвилювання. Я сидів і думав про те, чи зміг би Дж. Даррел смішно написати про єгипетські піраміди. Мабуть, таки зміг би. Але ж то Даррел!

Ось так, загнаний у кут дурнуватими роздумами, я взявся озвучувати свої бажання. Спрямовував носа в листопадову сірість, яка, мов набучавіле тісто, простягалася над Києвом, і бубонів: «Нехай буде так, щоб було про що писати». Тупився наївними оченятами в небеса і палко просив: «Зроби мені пригоди, Господи». (Можливо, не зовсім так, за точність не ручаюся, але суть ви схопили.)

Ну що я можу сказати… Заявку прийняли. За три наступні місяці Боженька нагодував мене пригодами так, що аж із вух випирало.

З чого все починалося?…

Вперше задум поїздки на Близький Схід виник улітку 2009-го, коли туристичний журнал «MANDRY» (один зі спонсорів конкурсу «Коронація слова») подарував мені квитки до котроїсь із близькосхідних країн. На вибір пропонувалися Сирія, Ліван і Йорданія. У мене були цікавіші плани (Південна Америка та острів Пасхи), тому я запитав у Лесі Москаленко, редактора, чи не можна «перенести» отримання свого подарунку на півроку – до зими. Відповідь була ствердною.

Минуло цілих вісімнадцять місяців, перш ніж я скористався квитками.

Основну причину небажання пхатися в арабський світ ви вже знаєте: не вірилося, що про мандрівку вдасться цікаво написати. Я встиг повернутися з острова Пасхи, гайнути в Бразилію, Китай і Туреччину, а Близький Схід усе ще припадав пилюкою на полиці «Плани на далеке майбутнє».

Втім, на початку 2010-го ситуація почала мінятися. Я осмислював усе, що бачив під час попередніх подорожей: руїни Теотіуакану[2] в долині Мехіко; майянські міста Яшчилан та Ушмаль, загублені посеред Юкатану; Ойянтайтамбо, Саксайуаман та Мачу Пікчу – фортеці інків у горах Перу; статуї з острова Пасхи та інші пам’ятки древніх цивілізацій. Ще під час відвідання конкретних археологічних сайтів у моїй голові вигулькували питання, на котрі не було відповідей в історичних книжках, путівниках чи Інтернеті. Вигляд багатьох руїн разюче контрастував із тим, що про них писали. Читав одне, вишкрябувався на сайт і тут – опа! – бачив зовсім інше. Часом невідповідності були невловимими. Я відчував їх інтуїтивно, але не міг осягнути чи виразити словами.

Я – інженер. І завжди кажу, що мені пощастило. Пощастило в тому розумінні, що я не є фаховим істориком. Моя довбешка не забита бур’янами «вічних» догм, а шию не душать невидимі руки «незаперечних» авторитетів. Через це мені вдається сприймати руїни древніх цивілізацій безпосередньо – бачити їх своїми очима, а не крізь окуляри загальноприйнятої думки. Я сприймаю рештки давніх споруд такими, які вони є, а не такими, якими їх подають у книгах. Разом з тим – хочу, щоб ви розуміли, – я не оголошую джихад офіційній науці (принаймні поки що…). Офіційні історичні дані для мене – відправна точка. Тут без питань. Читаю про руїни і до, і після їх відвідання, проте завжди лишаюсь критичним, перевіряючи на зуб інформацію, отриману з книжок. І це правильно. Бо всесвітня історія – не математика і навіть не теорія конструювання деталей машин, де всі задачі мають строго одну правильну відповідь. У викладі всесвітньої історії взагалі немає поняття «об’єктивна істина». Результат історичних досліджень залежав (і завжди залежатиме!) від того, хто досліджує, коли досліджує і за чиї гроші.

Хай пробачать історики мої запеклі напади, але в інженера, що береться длубатися в таємницях зниклих цивілізацій, є одна перевага. Вчений-історик, розглядаючи той чи інший археологічний сайт, у першу чергу задається питаннями «ХТО?» і «КОЛИ?». Я не кажу, що цей підхід хибний. Я лиш наголошую, що для мене, інженера, ці питання – вторинні. На перше місце виходить інша, нібито дуже проста проблема: «ЯК?» Як сформували отвір у задній стіні Піраміди Чарівника в Ушмалі, щоби відлуння з нього оберталося на крик священного птаха майя? Як інки обробляли камені зі стін своїх фортець? Як ставили сторчма кам’яних велетів острова Пасхи? Як пересували брили, коли будували Баальбек? І так далі, і тому подібне. Вірю, що, отримавши відповідь на запитання «ЯК?», можна легко встановити, хто, коли і з якою метою будував ту чи іншу споруду.

Свою першу інкську твердиню я побачив 9 липня 2009 року. То був Саксайуаман. Сказати, що був вражений до тремору в руках, – все одно що пукнути в цеху з паровими молотами. Колосальна трирівнева споруда простяглась на вершині гірського хребта неподалік Куско. Дослідники стверджують, що Саксайуаман – це фортеця, збудована інками протягом 1430–1500 рр. Насамперед викликає сумнів призначення твердині. Якщо Саксайуаман – фортеця, то що вона захищає? Споруда лежить осторонь шляхів, що ведуть до Куско, і має повністю відкриту південну сторону. Мури в плані нагадують пилку із зубцями, що є повним абсурдом з точки зору фортифікації. Стіна фортеці мусить бути рівною або трохи випуклою, але в жодному разі не повинна мати ніші, котрі заважатимуть обстрілювати нападників. Я завжди виходжу з того, що древні не були дурнями. Якщо вони затратили десятки років і незліченну кількість робочої сили на спорудження масивного муру зубчатої форми, значить, на те була причина.

Інкська твердиня Саксайуаман

Стіна Саксайуамана

Та зараз мова не про це. Донині не вщухають суперечки з приводу того, як будували Саксайуаман. Я ходив поміж мурів, торкався руками стиків, на власні очі пересвідчуючись, що між блоками годі просунути аркуш паперу, і дивувався: як можна було так досконало обтесати монолітні блоки, окремі з яких важать сорок-п’ятдесят тонн? Якими інструментами їх різали чи висікали? Як переміщали? Можна уявити, як шліфують до блиску окремо взятий блок, навіть якщо він завбільшки з кімнату. Але яким чином відполірувати інший, щоб він підходив до першого, неначе шматок пазла? Як інженер можу сміливо стверджувати, що на сьогоднішній день не знаю технології, здатної здійснити подібні операції з брилами таких розмірів. Може, ви не зрозуміли? Скажу інакше: якщо мені запропонують відтворити фрагмент такої стіни, пообіцявши за роботу мільйон баксів, я буду змушений відмовитися, адже не знайду машин, якими зміг би виконати замовлення.

Після відвідин Саксайуамана я почувався так, наче голову прищемило якоюсь брилою з його стіни. Незабаром шок минув, проте в мозку лишилося каверзне питання: як трапилось, що люди, котрі збудували таке, програли війну трьомстам авантюристам, у яких, по суті, не було вогнепальної зброї (попри поширену думку, в загоні Пісарро[3] було лише три мушкети і дві легкі мортири; решта конкістадорів мали мечі, списи та арбалети)?

Мегалітичні блоки (стіна Шести монолітів) на Ойянтайтамбо, висота каменів – 6 м

Ввечері 10 липня 2009 року я піднявся на Ойянтайтамбо. Від сайту нічого особливого не очікував – невелика зупинка на шляху до Мачу Пікчу, та й усе. І дарма. Те, що мало бути банальним гаянням часу перед потягом до Аґуас Калієнтес (місто-станція біля Мачу Пікчу), стало найбільшим потрясінням за весь час мандрів у Перу. На крутих скелях зліва і справа від річки Патаканчі тяглись догори ступінчаті сільськогосподарські тераси, на правому березі до практично прямовисної скелі тулились кам’яні зерносховища, а в долині річки проступали рештки древніх вулиць. Проте увагу привернуло інше. Вгорі, значно вище за найвищу терасу, на самому вершечку храмового пагорба, стояли мегалітичні блоки, відомі як стіна Шести монолітів. Порівняно з ними камені Саксайуамана скидались на дитячі кубики… Як вони там опинилися (кар’єри розташовані в ущелині річки Урубамба, за п’ять кілометрів від руїн)? Як їх витягли нагору по вертикальній стіні? Як обробили до такого стану, що поверхня каменю стала гладенькою, мов скло?

Наступного дня вибрався на Мачу Пікчу. Знамените і неперевершене Мачу Пікчу! Коли більшість відвідувачів (а їх там, на відміну від Ойянтайтамбо, були тисячі) роззявляли роти від наївного захвату, я заціпенів, укотре шокований. Щоправда, цього разу шокований неприємно. «Оце й усе?!» – запитував себе.

Згідно з офіційною наукою, Мачу Пікчу спорудили незадовго до вторгнення іспанців. Цебто твердиня посеред хмар стала однією з останніх інкських фортець. А тепер гляньте на фото Мачу Пікчу і Саксайуамана. Порівняйте розміри каменів, з яких складені їхні стіни. Порівняйте майстерність, із якою зроблено кладку.

Питання гуркітливою лавиною заторохтіли у голові. Невже і Саксайуаман, і Мачу Пікчу будували ті самі люди? Я ніяк не міг зрозуміти: як сталося, що одна з найпізніших фортець, збудована інками, є жалюгідною копією споруджених раніше? Вони що, розучилися будувати? А хіба можна забути спосіб, у який колись пересували багатотонні блоки? І це при тому, що в момент вторгнення іспанців імперія інків сягнула найбільшого розквіту. Хтось зауважить, що причина у розташуванні: Мачу Пікчу розміщене на гірському хребті (2450 м), оточене глибоченними урвищами, через що будівничі просто не могли виконувати роботи на належному рівні. Але стривайте. Саксайуаман лежить значно вище (3701 м), а брили на Ойянтайтамбо спочивають на не менш важкодоступних скелях, оточені ще глибшими проваллями!.. Чому весь світ знає про Мачу Пікчу і тільки одиниці чули про Саксайуаман? Чому всі пруться на Мачу Пікчу, коли на півдорозі лежать руїни Ойянтайтамбо з неймовірними монолітами?

Мачу Пікчу зі збільшеним фрагментом стіни

І так скрізь у Перу: з одного боку – руїни грандіозних споруд неясного призначення, складених із багатотонних, ідеально підігнаних блоків, а з іншого – розхитані будівлі, стіни яких виглядають безладним нагромадженням погано обробленого каміняччя, скріпленого цементом. Згідно з офіційною версією, і перше, і друге будували інки.

Пригадую, як сидів на одній з терас Мачу Пікчу, неподалік скубли траву кілька лам, звідусіль долинало благувате американське «Oh, my God, it’s awesome![4]» (при цьому туристи з США, наче знущаючись, немислимо розтягували оте «о-о-у-у-усам»), і зненацька до мене дійшло: Саксайуаман і Ойянтайтамбо зводили не інки. Задовго до інків у Перу був хтось іще – інша цивілізація, значно більш розвинута в технологічному сенсі. Саме вона й будувала згадані твердині, а потім із незрозумілих причин зникла. Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак та інші подібні споруди вже були, коли в Перу з’явилися перші інки. Інки побачили твердині готовими і потім, до самого занепаду, намагалися створити щось подібне (Мачу Пікчу, Пука Пукара, Морай та ін.), але… в них не виходило.

Звідки така певність? Судіть самі.

Все, що ми знаємо про історію доколумбової Південної Америки, відомо виключно зі слів конкістадорів. Конкістадори отримали свої знання від інків, оскільки на час вторгнення Пісарро інки були єдиними, з кого можна було витягти хоч якусь інформацію. Імперія інків простяглась на півконтиненту, розчавивши чимало інших народів, поглинувши їхні здобутки та історію.

А тепер головний аргумент: жодна з цивілізацій Південної Америки не мала власного письма. Ні моче, ні чиму, ні аймару, ні навіть інки не спромоглися винайти писемність. А це означає, що, строго кажучи, не існує жодного факту, жодного свідчення про подію, жодної дати чи імені з доіспанської епохи, які були б підтверджені документально. Якщо відкинути археологічні розкопки, то виходить, що всі дисертації та наукові статті про історію Південної Америки, видрукувані за останні чотириста років, опираються на розповіді інків та історії конкістадорів, які є нічим іншим, як переінакшеними розповідями інків. Байдуже, як палко захищають «книгогризи» ту чи іншу теорію, вони мусять розуміти, що їхні першоджерела створювались волоцюгами і авантюристами, чиї опуси кишать історіями про морських чудовиськ, привидів у джунглях та міста, повністю збудовані з золота.

Наскільки правдивими є історії інків, що стосувалися доіспанської доби? Настільки, наскільки правдивими є історії, що їх розповідає будь-який завойовник. Чесно кажучи, ціла всесвітня історія – це історія цивілізацій-переможців. Переїжджаючи до нового помешкання, ви зразу переклеюєте шпалери. Те саме роблять завойовники: здобутки підкореного народу присвоюються переможцями, а історія – переписується. Так було, так є, і завжди так буде. Факт того, що саме інків викурювали конкістадори з Саксайуамана та Ойянтайтамбо, аж ніяк не означає, що інки споруджували ці фортеці. Так, вони належали інкам. Хто їх будував? Це інше питання. З певністю можна сказати одне: інки зайняли цитаделі, що існували в Андах із незапам’ятних часів. З часом, будучи найсильнішою нацією тогочасної Америки, вони присвоїли не тільки твердині, а й славу їхніх творців. І коли іспанці, немов торнадо, увірвались у Перу, вже не було нікого, хто міг би сказати: «Егей, гляньте – це будували не вони!» Слід віддати інкам належне: ці хлопці не покладали рук, намагаючись витворити щось схоже, але так ніколи й не досягли рівня своїх таємничих попередників. Гляньте ще раз на світлини Мачу Пікчу та Саксайуамана, і ви переконаєтесь, що вони навіть не наблизились до цього рівня…

Гадаю, на цьому досить. Слід поставити… ні, не крапку… кому чи, може, крапку з комою. Боюсь роздражнити тебе, мій Читачу, і п…