Не озирайся і мовчи

71

Вони просиділи на майданчику перед виходом на горище півтори години. Соня поволі затихала. За чверть до десятої їй зателефонувала мама. Дівчина не стала відповідати і безпорадно зиркнула на Марка. Хлопець думав про своє, а коли вловив Сонин погляд, так само безпорадно пересмикнув плечима. Він не знав, що порадити.

Удруге Ірма Марчук зателефонувала через півтори хвилини. Соня прийняла виклик, розповіла, ніби батько зачинився у квартирі, після чого запевнила маму, що з нею все гаразд, вона в під’їзді з Марком Грозаном. Дівчина тицьнула телефон у хлопчакову руку. Він спершу не зрозумів, чого вона від нього хоче, потім одчайдушно замотав головою, проте Соня не відступалася, знаками просячи заспокоїти маму. Зрештою Марк узяв смартфон і промимрив, що з Сонею все добре та що сьогодні вона переночує в нього, батьки не проти. Ірма Марчук лише стомлено подякувала.

Про жінку, яку привів додому Ігор, Соня не обмовилася жодним словом.

Буквально через п’ять хвилин Маркові зателефонувала його мама. Схвильовано, але без притиску поцікавилася, як у нього справи. Марк сказав, що він із Сонею Марчук на майданчикові під горищними дверима, тоді стисло описав ситуацію із Сониним батьком і запитав, чи можна дівчині сьогодні переночувати в них. Яна звеліла приходити вже, та Марк відпросився, сказав, що вони ще трохи посидять і спустяться пізніше.

Спливла хвилина після того, як хлопець завершив розмову з матір’ю, аж раптом зі сходового прольоту долинуло клацання дверного замка й негучне скрипіння давно змащуваних дверних петель. Соня, почувши це, підібралася.

— Це моя квартира, — прошепотіла дівчина.

У Марка кольнуло в животі, наче хтось штрикнув його ножем.

— Упевнена?

— Так.

На горищі загув ліфтовий двигун. Соня стрімко підхопилася та, приклавши вказівний палець до губів, навшпиньки збігла на майданчик десятого поверху. Хлопчак подався за нею. Вони присіли на першій сходинці сходового прольоту, звідки було видно частину майданчика дев’ятого поверху.

— Це вона. Дивись, — ледь чутно просичала Соня. Її губи кривилися, наморщений лоб нагадував топографічну карту встеленої хвилястими дюнами пустелі. — Шльондра.

Марк нахилив голову до колін. Навпроти ліфта, обома руками тримаючись за лямку перекинутої через плече сумки зі штучної шкіри, стояла підтоптана жінка невизначеного віку з одутлими губами й брезклим пласким обличчям. На собі мала покошланий твідовий жакет і коротку смугасту спідницю, з-під якої стирчали худі зморшкуваті ноги. Пасма немитого волосся пшеничного кольору були недбало заправлені за ледь відстовбурчені вуха. Ліфт підіймався з першого поверху, й жінка нервувала. Вона двічі зиркала в бік Сониної квартири та кілька разів гарячково тицяла в кнопку виклику ліфта.

— А де твій батько? — пошепки запитав Марк.

— Мабуть, удома.

— То він там сам?

Запитання було якимось тупим, не просто недоречним, а цілковито безглуздим, тож Марк не здивувався, що Соня не відповіла.

Ліфт приїхав, жінка прослизнула до кабіни, й двері зачинилися. Дівчина смикнула хлопця за руку.

— Пішли.

Марк подумки запитав «куди пішли?», та попри це, немов у трансі, посунув назирці за дівчиною. Вони спустилися на дев’ятий поверх.

— Вона не закрила двері. — Соня тремтячим пальцем вказувала на напівпрочинені двері однокімнатної квартири ліворуч від ліфта. — Сука.

Дівчина штовхнула двері рукою та, не затримуючись, пірнула досередини.

— Може, не варто заходити, — з тривогою в голосі промовив Марк.

Соня не озирнулася. Хлопчак нерішуче застиг перед порогом, кілька секунд вагався, зважуючи, чи варто йому йти за дівчиною, — груди холодило неприємне відчуття, наче стовбичив над прірвою, — а тоді пригадав Сонині слова…

(я його вб’ю… я колись його приріжу)

…шкіру пробрало морозом, і Марк переступив поріг. Він опинився в тісній вітальні. Попід стіною, ліворуч від вхідних дверей стримів високий двокамерний холодильник. Відразу за ним висів настінний вішак для одягу. Вітальню змінювала вузька кухня. Праворуч білів прямокутник дверей, які вели до спареного з ванною туалету. Ліворуч, за вішаком, проглядався прохід до кімнати. В усіх приміщеннях було темно. Повітря від алкогольних випарів здавалося важким.

Соня клацнула перемикачем на витяжці над газовою плитою, і кухню залило млявим перламутровим світлом. Марк наблизився, зупинився ззаду.

— Де він?

— На ліжку в кімнаті.

На столі стояли пара тарілок із недоїдками, недопита пляшка дешевого коньяку, ще дві порожні валялися на підлозі, проте дівчина дивилася на відро для сміття, що тулилося в кутку під мийкою. Соня буквально примерзла до відра поглядом, її очі звузилися.

— Бачив? — відвернувшись, вона люто скривилася, в очах заблищали сльози.

Марк поправив окуляри, схилився над відром і тут-таки відсахнувся, бридливо затуливши рота долонею. На обідку лежав використаний презерватив. Хлопчак прикусив губу й почервонів. Потім скоса зиркнув на Соню. Він боявся, що дівчина знову розплачеться, та вона, схоже, контролювала себе (якщо, звісно, не зважати на лютий звірячий вищир, що застиг на скусаних губах).

— Що ти будеш робити? — перелякано запитав Марк.

Соня відповіла тихим, ніби зотлілим голосом:

— Те, що й мала: заберу гроші. Потім підемо до тебе.

— О’кей…

Дівчина рушила до кімнати, хлопець поплівся за нею. Кімната була просторою. Ліворуч розташовувалося двоспальне ліжко. Просто навпроти Марка виднівся невеликий диван, на якому, як він здогадався, спала Соня, трохи вправо від дивана височіла тумбочка з телевізором. Під вікном тулився накритий скатертиною стіл, а праворуч, попід стіною, — стара, ще з радянських часів, тридверна шафа з антресолями.

Соня підтягнула до шафи один із приставлених до стола стільчиків і, вилізши на нього, стала порпатися серед одягу в антресолях. Марк тим часом повернув голову ліворуч, до ліжка, на якому в самих трусах лежав Ігор Марчук. Хлопця опанувало дивне збентеження, коли він збагнув, що ніколи раніше не бачив Сониного батька. Дівчина не вмикала світла, та відблисків із кухні вистачало, щоб розглянути чоловіка. Ігор лежав на боці, лицем до Марка, розкинувши руки й підтягнувши волохаті ноги до грудей. Із роззявленого рота на подушку спливала цівка прозорої слини. Хлопчак водив очима по скорченому на простирадлі тілі, не усвідомлюючи, як відвисає його щелепа. Він пригадував усе, що чув від Соні, й не міг повірити в те, що бачить. У своїй уяві він малював Сониного батька безжалісним тираном — таким собі гевалом із волячою шиєю, квадратним підборіддям, гучним голосом, колючими очима та важкими руками. О, певна річ, так! Як же інакше? Руки в нього мусили би бути, наче довбані молоти! Сум’яття поступилося місцем незрозумілому відчуттю, заледве не розчаруванню, коли Марк усвідомив, що перед ним лежить миршавий чоловічок, чий зріст навряд чи перевищував один метр і шістдесят п’ять сантиметрів. Ігор Марчук був майже лисим — кілька жалюгідних волосин відчайдушно чіплялися за яйцеподібний череп, — мав непоказне вилицювате обличчя й тендітні долоні з короткими пальцями. І цей чоловік працював вантажником на «Новій Пошті»? Місяць тому до синців побив Соню? Сьогодні зранку зламав руку її матері? Викинув Ельфа через вікно?..

Маркові роздуми обірвало Сонине падіння зі стільчика. Хлопчак рвучко розвернувся. Дівчина, скоцюбившись, лежала попід шафою та безмовно плакала. Коли Марк підступив, Соня розридалася вголос.

— Тихо, тихо… Ти чого? — Хлопець злякався, що вона розбудить батька. Торкнувся її, спробував підняти, та Соня не відреагувала. — Пішли звідси. Будь ласка.

— Вона… в-вкрала… гроші…

— Що? — Марк різко зігнувся над дівчиною, ніби в його живіт влучила більярдна куля. Потім інстинктивно зиркнув у бік дверей, однак збагнув, що крадійку вже не наздогнати. — Бляха! Там багато було?

Соня насилу протискала слова крізь заслинене хрипіння та плач.

— Вона… вкрала… гроші, які я… повинна була… занести… мамі на ліки.

Дівчина сперлася спиною в шафу та затулила обличчя долонями. Марк дивився на неї, відчуваючи, як рокітлива темна хвиля підіймається у грудях. У голові зринули слова, які він почув від діда, коли вони чекали на появу Марса над горизонтом у лісі неподалік села Ходоси.

(Соня та її матір мусять зробити перший крок)

(інакше ніхто їм не допоможе)

Ірма Марчук не робитиме нічого, отже, залишається лише Соня. Соня та він. Хлопчак узяв дівчину за плечі та струсонув.

— Вставай. Досить. Я більше не хочу цього чути.

Дівчина звела на нього заплакане обличчя.

— Ти чого? Не чіпай мене.

У Марка було таке відчуття, мовби його щойно розібрали та зібрали заново. Під горлом щось клекотало, шкіра на гарячому загривку натягнулася, немов на барабані.

— З тебе досить, — сказав він. — Тобі ніхто не допоможе. Нам ніхто не допоможе. Ми маємо все зробити самі. Тільки ти повинна мені допомогти.

— Я не розумію тебе, — пробелькотала вона.

Марк узяв її за руки і, зазирнувши в очі, промовив:

— Ти хотіла вбити його?

Соня затихла, й у квартирі запала гнітюча мовчанка. Хлопчак і дівчина, не зморгуючи, пожирали одне одного очима. Зазвичай саме у віці тринадцяти-чотирнадцяти років у дитячій поведінці з’являються два важливі психологічні новоутворення: хворобливий потяг до дорослості та потреба самоствердження, ним спричинена. Ні Марк, ні Соня не були винятками. Ще кілька хвилин тому, як і будь-які чотирнадцятирічні підлітки, вони вважали, що знають про життя більше, ніж їхні зневірені батьки, зате тепер, споглядаючи один одного вибалушеними очима, несподівано відчули страх. Зненацька вони зрозуміли, що уявляти себе дорослим — це одне, а ухвалювати дорослі рішення — зовсім інше. Спливло не менше як двадцять секунд допоки Соня, не відводячи погляду, повільно кивнула.

Маркове тіло струснуло нервовим ознобом.

— Знаєш, я, коли зайшов, — гарячкуючи, заговорив він, — чомусь подумав, що тебе доведеться відмовляти. Ну, типу, стримувати. Боявся, що ти зразу схопишся за ножа, і поки він спить… ну, ти розумієш. — Марк кинув швидкий погляд на Сониного батька. — Хотів навіть бігти по діда, поки ти нічого не натворила. Бо це неправильно. Я маю на увазі, на хріна тобі ламати життя через нього. — Дівчина із застиглим тоскним виразом на обличчі дивилася на Марка. Хлопець збагнув, що висловлюється надто плутано, спробував виправитися, натомість заторохтів іще швидше. — Тільки уяви: море крові, поліція, таке не приховаєш, і тобі потім… блін. — Він геть заплутався. — Згадай про свою маму. Вона точно не зрадіє. Коротше, це неправильно. Але нічого не робити — теж неправильно. І тоді я придумав… — Маркові очі збуджено заблищали, — я раптом зрозумів: ми можемо все вирішити самі. Тут і зараз.

У півтемряві квартири Сонині очі здавалися цілковито чорними. Дівчина мовчала та незмигно тупилася в Марка. Хлопчак стиснув кулаки, нахилився до Соні та нишком, майже пошепки, озвучив думку, що скалкою ввігналась у голову:

— Давай перетягнемо його на той бік ліфта.

Дівчина протягом кількох секунд не реагувала. Мовчанка навалювалась, облягала хлопця, немов сира земля. Той недовгий проміжок часу, впродовж якого Соня дивилася на Марка, наче витягнута з води рибина, видався йому вічністю. Хлопець міг би заприсягтися, що фізично відчуває, як нестерпна, застигла в часі тиша тисне на груди та забиває горлянку. Марк вглядався в Сонине обличчя, та її риси немовби закам’яніли, і через відсутність хоч якоїсь реакції хлопця аж викручувало. Зрештою він не витримав і взявся переконувати:

— Ми ж більше не будемо туди вертатися, правда? То можемо залишити його там. І це не ми вб’ємо його. Він сам умре. Розумієш? А в цьому світі все буде так, як ніби він звалив і не повернувся.

Дівчина нарешті поворухнулася, ледь розтулила рота, а тоді, відмежовуючи слова чіткими паузами, кинула:

— Але вдвох туди не можна.

— Я переходив зі сплячим хом’яком.

«Ну, він же не хом’як». — Соня задерла верхню губу, оголивши зуби. Вголос нерішуче мовила:

— Це ризиковано.

— Якщо він буде спати, ні фіга не ризиковано. Щонайгірше істота на п’ятому не з’явиться, і тоді ми просто перетягнемо його назад. Але якщо вона з’явиться… — хлопчак нервово облизав губи, — не сумнівайся: я доправлю його, куди треба, і повернуся.

— Я не про те.

Марк насупився.

— Ніхто не дізнається! Скажеш мамі, що він пішов уночі. Мине кілька тижнів, доки вона почне непокоїтися. Потім, навіть якщо його шукатимуть, слідів ніяких не буде. Усі вирішать, що він утік. Злякався, що через побої поліція візьметься за нього навіть без заяви.

Соня повернула голову та спрямувала притуманений погляд на напівголого чоловіка, якого ніколи не називала батьком. Хлопчак спостерігав за нею. Зір адаптувався до півтемряви, та попри це Маркові здавалося, наче на обличчі дівчини лежить надміру густа тінь. Що-небудь прочитати в осклянілих очах не вдавалося. Сльози висохли. Хлопець не знав, про що вона думала тієї миті. Вагалася? Холоднокровно зважувала наслідки? Пригадувала, як батько знущався з неї та мами? Можливо, шкодувала його?..

— Треба загорнути його в простирадло, — рівним, позбавленим емоцій голосом сказала Соня. Потому перевела погляд на Марка. — Ні, краще в килим.

Спочатку хлопця опанував жах від усвідомлення, що замисел, який до цього моменту був лише вервечкою зловісних картинок у свідомості, таки доведеться втілювати в життя. У голову полізли недобрі думки про істоту з п’ятого, про Гришину, яка може чекати за ліфтом, зрештою про сусідів, які можуть побачити їх, поки вони нестимуть тіло до кабіни, та вже за мить сумніви потонули в хвилі нездорового холеричного збудження.

Соня підвелася, сходила на кухню та приволокла звідти старий заплямований килим розмірами два з половиною на півтора метри. Акуратно розстелила його перед ліжком.

— Давай, треба стягнути його.

Дівчина сама посунула батька спершу за праву руку, потім за ногу. Ігор зісковзнув із ліжка та з гуркотом упав на підстелений килим. Марк здригнувся, коли чоловік ледь чутно застогнав.

— Він не прокинеться, повір мені. — Соня зиркнула на хлопця. — Чи ти передумав?

— Ні.

— Тоді загортаємо його.

Соня поклала батькові руки вздовж тіла, вирівняла ноги, після чого вдвох із Марком вони загорнули розм’якле тіло в килим. Килим виявився недостатньо широким: з того боку, де стояла Соня, стирчали худі ступні.

— Хріново, — промимрила дівчина.

— Та пофіг, — сказав Марк.

— А якщо хтось побачить, як ми затягуємо його до ліфта?

Хлопець спохмурнів. За мить, щось тихо буркнувши, пройшов до вхідних дверей, відхилив їх і обережно виглянув. Не зачиняючи двері, озирнувся до Соні.

— Маєш швабру?

— Так.

— Давай сюди.

Дівчина метнулася до ванни й принесла звідти телескопічну швабру з віджимом. Марк розклав її на повну довжину і вислизнув за поріг. Через секунду до Соні долинув брязкіт розбитого скла: хлопчак розтрощив продовгувату світлодіодну лампу на сходовому майданчику.

Залетівши назад до квартири, Марк підскочив до загорнутого в килим тіла.

— Не втикай! — заметушився він. — Бігом! Швидше! Понесли!

Підганяти Соню не було потреби. Вони взялися за протилежні краї сувою та посунули його до ліфтових дверей. Килим прогнувся посередині й волочився по землі. Перед ліфтом Соня роздратовано прошепотіла:

— Треба було зразу викликати ліфт!

Попри розбиту лампу, на майданчикові панував кволий півморок: світло просочувалося з майданчиків восьмого та десятого поверхів. Дівчині здавалося, що батькові ступні видно за кілометр.

— Я ж не ідіот! — шикнув у відповідь Марк. Потому підняв руку й тицьнув пальцем на цифрове табло. Ліфт рухався.

За мить ліфтові двері роз’їхалися. Хлопець пропустив Соню вперед — вона перемістила до кабіни ноги. Потім вони разом поставили килимовий згорток вертикально й сперли на стіну кабіни.

— Виходь, — хекаючи, звелів Марк.

— Я з тобою.

— Куди?

Вони продовжували перемовлятися пошепки.

— Чекатиму на тебе на першому.

— А квартира?

Соня невесело посміхнулася.

— Там уже нема чого красти.

Хлопець клацнув одиничкою, двері зійшлись, і ліфт поїхав.

На годиннику не було й одинадцятої. Марк подумав, що найстрашніше — це нарватися на когось із пожильців на першому поверсі, тож пожалкував, що не послав униз Соню просигналізувати, що там нікого немає. Однак їм пощастило — коли двері відчинилися, майданчик стояв порожнім.

Соня виступила з ліфта, повернулася до Марка. Хлопець витріщався на поставлений у куток кабіни сувій, тривожно покусував губи та не квапився рушати.

— Боїшся? — запитала дівчина.

Вона теж не зводила очей із килима.

— Ні.

— Він не прокинеться. Він зараз у довбаній комі.

Марк проігнорував її слова. Його більше непокоїла можливість зустрічі з Гришиною.

— Якщо потвора з п’ятого не з’явиться, я наберу тебе, — сухо промовив він, — піднімешся, і затягнемо його назад до квартири.

— Добре, — погодилася Соня.

— Добре, — луною повторив хлопчак. А тоді додав: — Я поїхав.

Дівчина кивнула, та Марк уже не дивився на неї. Прикусивши губу, хлопець натиснув на четвірку і розпочав, як він тоді вважав, свій останній перехід до світу із застиглим сонцем.