Наталка СняданкоНедопите мартіні б’янко

Юстина зупинилася перед дверима під’їзду. Поставила на землю важку торбу і натиснула на клямку. Двері були зачинені. Замерзлими пальцями вона набрала на домофоні код, але двері не відчинилися.

– Код поміняли, падли, – почулося з-під купи ганчірок від смітника на протилежному боці вулиці.

Це був їхній місцевий бомж, який часто ночував на сходовій клітці, залишаючи по собі вранці сліди сечі і порожні пляшки з тих, які не приймали у склотару. Колись він працював сантехніком у ЖЕКу, але спився і втратив квартиру, отриману свого часу від держави.

Після третьої безуспішної спроби Юстина набрала номер Альони.

– Зараз вийду, – коротко сказала Альона, і за мить двері відчинилися.

З внутрішнього боку дверей висіло повідомлення про зміну коду.

– Телевежа нині чомусь не світиться, вулиця без цього якась незатишна, – сказала Юстина.

– Справді. Мабуть, вихідний, перше січня все ж таки, – відповіла їй Альона.

Їхня вулиця вела під гору до Високого Замку, де вечорами підсвічувалася телевежа, і її верхівка визирала з-за горішнього краю вулиці, ніби уродинна свічка над половинкою торта, і від цього менш понурими здавалися і смітникові баки, що стояли просто посеред вулиці, і діри у бруківці, і напівсніг-напівлід кількаденної давності на тротуарі, своєчасно неприбраний, потім підталий, а тоді знову кристалізований у брудно-сірі брили.

Альона взяла сумку, і вони разом пройшли через під’їзд у внутрішній дворик, де був вхід до Юстининого помешкання. Їхні з Альоною квартири колись були одним просторим двокімнатним помешканням, до якого заходилося з під’їзду. Але потім помешкання розділили на два, в одному добудували вхід із внутрішнього дворика, в інше втиснули крихітну лазничку.

Персональний вихід у внутрішній дворик був лише в помешканні Юстини, двері всіх інших квартир відчинялися на загальну сходову клітку в під’їзді. Юстині подобався цей окремий вхід. Створювалася ілюзія, що насправді цей дворик належить тільки їй, і вона часто пила там улітку каву. Щоправда, тільки вранці, поки задавнений сморід котячої сечі ще не проступав крізь свіже прибирання.

Юстина не могла б сказати, що їй подобається затхлий запах старих будинків, але сморід сходових кліток у кількадесятирічних висотних будинках здавався їй набагато огиднішим. Старі будівлі були стійкішими не лише до запахів, вони, як і їхні мешканці, вміли пристосовуватися до здебільшого безглуздих оперативних втручань у свою внутрішню цілісність і долати це, як хвороби. Скажімо, помешкання Юстини, від якого було ампутовано теперішнє помешкання Альони, гідно витримало цю екзекуцію, а потім ще і добудову входу. Нагадували про минуле лише соляні випари, які час від часу з’являлися на спільній із лазничкою Альони стіні кухні і залишалися невидимими, аж поки не змушували тиньк осипатися. На стіні прибудови, яка виходила у внутрішній дворик і не опалювалася, навпаки, взимку проступали темні лінії, які зникали, якщо стіну прогрівали. Усі ці недоліки були позбавлені тої незворотності, з якою асоціювалися у Юстини схожі речі у бетонній висотці, де мешкали її батьки. Там, якщо, скажімо, заводився на стіні грибок, то це вже було назавжди і жодні хімічні сполуки чи прогрівання не дозволяли позбутися його. Те саме стосувалося нерівностей стель чи стін – жодні сучасні технології не вирівнювали безнадійно кривих кутів хоча б настільки, щоб допасувати до них вбудовані меблі. Нові й старі будівлі, у яких свавільно розвалювали та пересували стіни, добудовували і перебудовували частини, неправильно інсталювали опалення чи каналізаційні труби, від цього страждали. Але новіші будівлі страждали від цього більше – вони були мов діти з вродженими вадами, нежиттєздатні від початку, і кожна наступна хвороба робила їх ще більш слабкими і потворними. Тоді як будівлі старого зразка, запроектовані вродливими і здоровими, старілися поволі, не втрачаючи при цьому гідності і слідів колишньої гармонії. Скажімо, якби зараз Альона з Юстиною вирішили знову об’єднати свої помешкання, забравши лазничку з невластивого їй місця і встановивши регулярний підігрів вологої зовнішньої стіни, все повернулося би до норми і вони б отримали просторе двокімнатне помешкання з високою стелею та достатньою кількістю вікон. Натомість жодна перебудова чи вдосконалення помешкання батьків Юстини не дали б такого ж ефекту, бо неможливо виправити те, що ніколи не було досконалим. І Юстині чомусь спокійніше було жити з думкою, що всі проблеми в її помешканні можна було б ліквідувати, хоча насправді вони з Альоною не збиралися об’єднувати своє житло.

Мабуть, справа тут була не в квартирах і не в будинках, а у відчутті пов’язаності з тими стінами, у яких живеш. Так, ніби з часом відбувалися певні взаємопроникнення живого і неживого. Іноді Юстині здавалося, що якби її батько жив не в потворній бетонній висотці на околиці міста, а у старому будинку середмістя, він подолав би свою залежність від алкоголю і не помер би так рано. Таке відчуття посилювалося в ній у сонячні й привітні ранки, коли вона, вийшовши з темного під’їзду, раптом ніби вперше зауважувала, що будинки на вулиці розташовані не просто так, а в ретельно продуманому порядку, що вулиця створює перспективу, і залежно від освітлення ця перспектива щоразу інша, тож роздивлятися її можна безкінечно, ніби відблиски полум’я у багатті, яке заворожує і не відпускає якоюсь схожою загадковою непостійністю. Ніби візерунки у калейдоскопі, де кольорові скельця примудряються скластися у невичерпно мінливий орнамент. І у такі моменти їй і самій хотілося випростатися, подивитися на себе збоку, вдягнутися якось ретельніше, старанніше зачесатися, подумати про щось не надто дріб’язкове і буденне. І це відчуття не минало роками, коли вона жила у середмісті і, здавалося б, мала б звикнути і збайдужіти до архітектурних красот. Навпаки, у ній щоразу болючіше озивалися усі прояви дисгармонійності, на які вона тепер звертала увагу значно частіше, ніж колись. Усі потворні новозамінені вікна, поспіхом вставлені недопасовані двері, токсичні кольори різноманітних дашків і перегородок із пластику на старих балконах, надщерблена бруківка, порослий мохом кривий асфальт чи безсоромно роззявлені брудні пащі смітників. Звикання до гармонії не посилювало збайдужіння, а навпаки, розвивало у ній нову, не знану раніше чутливість, що її позбавлені діти, які виросли серед хворобливо спотвореної естетики радянської забудови.


Альона була перукаркою. Колись працювала в найдорожчих салонах міста, куди до неї ходили вірні клієнтки і мігрували разом з нею із салону до салону. Альона вміла змоделювати в уяві майбутню зачіску краще, ніж будь-яка комп’ютерна програма, при цьому враховувала специфіку волосся кожної клієнтки і була наділена даром словесного переконання, що іноді ставало їй у пригоді навіть більше, ніж суто перукарські вміння. Кілька останніх років Альона частково працювала вдома. У неї прогресував варикоз, і вона не могла довго стояти. У салоні не завжди була можливість лягти на півгодини. А вдома було незручно обслуговувати найвибагливіших клієнток, для зачісок яких їй були необхідні ультрасучасні пристосування з вибілювання, висушування, накручування, випростування, нарощування та інших процедур, які мали залишити по собі такий ефект, ніби самі ці процедури ніхто і ніколи не проводив, а волосся набуло актуального вигляду самостійно та суто натуральним шляхом. Іноді Юстині здавалося, що вона позбавлена якогось важливого жіночого гена, коли, слухаючи чергову розмову про відсоток блондування, вона навіть максимально зосередившись, не здатна була вловити різницю між ефектами «до» і «після», тоді як кількість затрачених на ефект «після» зусиль, часу і грошей, вражав астрономічністю. Сама вона, як, зрештою, і Альона, завжди стриглася коротко та прагнула витрачати на зачіску якомога менше часу й зусиль.


Юстина була масажисткою, точніше, зараз вона вже була співвласницею одного з масажних салонів на центральній вулиці міста. Вони з товаришкою багато років орендували це приміщення, власницею якого була старенька бабуся, а після смерті бабусі, якою останні кілька років опікувалися, викупили квартиру в родичів. Окрім них із товаришкою, в салоні працювала дівчина з Таїланду, яка невідомо як опинилася в Україні і, прийшовши до них, ламаною англійською запропонувала свої послуги. Відтоді минуло уже років п’ять, але дівчина так і не вивчила жодного слова українською чи російською, задовольняючись мовою жестів і тою ж таки ламаною англійською. Вона виявилася хорошою масажисткою, і попит на тайський масаж у них був постійним, але приходили і клієнти, яким більше допомагав традиційний масаж у виконанні Юстини чи її товаришки.


– Заходь відразу до мене, я вже приготувала вечерю, – сказала Альона.

Юстина мовчки кивнула, переодягнулася в домашній одяг, помила руки, витягла з торби пляшку мартіні й пішла до Альони.

Їхні вечори проходили за налагодженою схемою – по черзі готували вечерю і так само по черзі купували пляшку. Повечерявши, сідали дивитися фільм або серіал. За серіал випивали пляшку вина, за фільм – дві. Пива випивали по дві пляшки, маленької мартіні вистачало на серіал, але на фільм уже треба було велику, і від цього вони вже справді п’яніли. Таким чином вибір фільмів та серіалів часто зумовлювався тим, чи можуть вони собі дозволити завтра вранці бути не в формі, тобто вибором типу і кількості алкоголю.

Цей ритуал зародився у них кілька років тому, коли Альона зробила операцію і їй видалили лазером варикозні розширення вен на одній нозі. Операція чомусь дала неочікувані ускладнення і замість покращення почалося запалення. Нога Альони дуже сильно боліла, і вона кілька тижнів не могла вийти з дому, бо через сильну ожеледицю це не завжди завершувалося без травм навіть для людей зі здоровими ногами. Тоді Альона вперше постукала до Юстини і попросила сходити в магазин. Потім розговорилися і Юстина покликала Альону на вечерю. Далі здружилися і почали проводити разом п’ятничні вечори. За пляшкою і телепереглядом. Потім Юстина пішла від свого тодішнього бойфренда й, аби швидше відновити душевну рівновагу, почала частіше зустрічатися з сусідкою. Далі, окрім п’ятничних посиденьок, стали регулярними і суботні, а останнім часом подруги вже проводили разом майже кожен вечір.


– Мартіні? Ти впевнена? – здивовано запитала Альона. У новорічну ніч вони випили на двох велику пляшку мартіні і дві пляшки шампанського, що було явно забагато, і спогад про це ще каламутно похитувався десь на дні шлунка, ніби ряска на поверхні озера.

– Знаєш, я вирішила, що ми потроху втрачаємо контроль над випивкою, – дивлячись в очі подрузі, сказала Юстина.

– Та припини, перебрали трохи в новорічну ніч, у кого це інакше проходить? – засміялася Альона, але сміх її прозвучав якось напружено.

– Кажуть, перша стадія одужання – це визнати, що маєш проблему з алкоголем, – не здавалася Юстина. – Не знаю, як ти, а я відчуваю, що таки маю проблему. І не хочу, аби вона ставала більшою.

– Слухай, не перебільшуй. Я розумію, що в тебе був важкий день, кому хочеться працювати першого числа. Я нині теж перенервувалася. Прибігла клієнтка, яку я вчора півдня вибілювала, намучилася страшно, ніг не чула. Сто разів її запитала, чи вона точно хоче вибілюватися, бо волосся темне, ще й перефарбоване кілька разів підряд, може не витримати. Довго підліковувала волосся масками. Ну і ніби пронесло, добре взяла фарба і їй навіть гарно. А нині вона прибігла в сльозах, що хоче назад у темний колір. Ідіотка. Ну, але то таке. Треба сьогодні розслабитися, а завтра вже все буде виглядати по-іншому. Давай нині не сидіти допізна, подивимося серію і спати.

– Я пропоную не пити сьогодні алкоголю і взагалі встановити собі норму – не частіше ніж раз на тиждень і не більше ніж по пляшці пива чи пляшку вина на двох. Максимум – маленьке мартіні, але то вже в рідкісних випадках. Ось це мартіні пропоную випити через тиждень, у п’ятницю, а до того – сухий закон і хай пляшка стоїть у домі, щоб звикалося, що не все куплене треба відразу ж випивати. Що думаєш?

– Та можна, але ти ж знаєш, чим то закінчується. Вже не раз пробували. Потім бігаємо докуповувати. Тобто бігали, – виправилася Альона.

Десь півроку тому в місті заборонили продавати алкоголь після десятої вечора. І саме тоді Юстина з Альоною почали запасатися пляшками «про всяк випадок», чого ніколи не робили раніше, адже пройтися до цілодобового магазину на сусідній вулиці було нескладно і навіть приємно. Але здебільшого йти туди було лінь і ця лінь часто перемагала бажання випити ще трохи. Тепер випити після 22.00 увечері можна було лише у кнайпі, а вибиратися туди посеред фільму їм уже зазвичай не хотілося. Та й кнайпи у їхньому районі були або дорогі туристичні, або зовсім уже люмпенські – наливайки, куди ходили лише бомжуватого вигляду хроніки.

Відтоді, як придбати алкоголь можна було лише у визначені години, Юстина зауважила, що пити вони з Альоною стали більше. Вони і раніше не залишали в домі алкоголю про запас. Завжди купували «на вечір» і завжди випивали все куплене. Але під час закупів визначали собі таку дозу, щоб наступного дня не страждати від похмілля. Це дозволяло підтримувати ілюзію, що насправді ніякої залежності немає. Просто іноді хочеться розслабитися і трохи випити.

Але тепер, коли пляшка вина несподівано закінчувалася посеред фільму, а наступної не було, вони синхронно ловили себе на думці, що раптово втрачають інтерес і до фільму. Зосередитися заважає відчуття якоїсь не до кінця зрозумілої тривоги, а замість розслаблення з’являється роздратування на те, що вечір зіпсовано. Чомусь тепер усе було не так, як раніше, коли випити теж хотілося, але лінь було бігти в магазин, тож обходилися. Обходилися вони і тепер, але факт, що роблять вони це не добровільно, а вимушено, дратував значно більше, ніж власна лінь. Можливо, якби алкоголь і далі продавався без обмеження, такого б не трапилося, а може, давався взнаки перехід на нову стадію залежності.


Юстина першою стала купувати замість колишньої пляшки вина – дві «про всяк випадок», замість по пиву – по два. Але випадок наставав завжди того ж вечора. Організм поволі звикав до нової дози, і блаженне розслаблення наставало лише після того, як було випито «норму». У ті ночі, коли вони не пили вечорами, Юстина часто прокидалася і не могла заснути до ранку від того самого незрозумілого відчуття тривоги. Альона теж скаржилася на безсоння.

– Знаєш, мені не подобається, що я протягом дня така сонна і втомлена, ніби взагалі не спала, а пожвавлююся лише під вечір від думки, що скоро додому, де серіал і пиво. Це якось нездорово, – сказала Юстина, звертаючись не так до Альони, як до самої себе.

– А ти впевнена, що буває по-іншому? І як це – по-іншому? Ну, хіба коли з дому на роботу хочеться, щоб там розслабитися. Це як у моїх одружених клієнток із малими дітьми, які ще в декреті сидять. У них вдома така нудьга, що хоч на стіни лізь. А якщо людина вдома відпочиває, а на роботі працює, то не дивно, що тягне її до відпочинку. Ми ж з тобою уже не дєвочкі.

Альона в побуті була здебільшого російськомовною, українською розмовляла з Юстиною і україномовними клієнтками. Це не було для неї принциповим питанням, вона автоматично переходила з мови на мову залежно від того, як зверталися до неї. Але іноді вставляла у свою грамотну і позбавлену акценту українську такі-от відверто російські сленгові слівця. Це завжди були штампи, вислови, які чомусь зручніше було вживати саме в такій мовній версії.

– Але раніше так не було. Я прокидалася вранці бадьора і повна сил, а ввечері була втомлена. Тепер же у мене якийсь дивний ритм, вночі не можу заснути, а вдень сплю на ходу. Може, це вплив алкоголю?

– Слухай, – Альона порядкувала на столі й, розмовляючи, не дивилася на Юстину. А Юстині хотілося зазирнути їй в очі, щоб зрозуміти, чи справді подруга переконана у тому, що каже, чи просто намагається заспокоїти їх обох. – Я не проти перевірити, давай поламаємо ритуал. Може, ми просто звикли, що, коли дивишся телевізор, треба пити алкоголь, бо так було завжди. А можна ж і просто чаю випити. Припускаю, що ми й не зауважимо різниці. Або швидко перестанемо зауважувати. Ну і взагалі, нам з тобою смішно говорити про алкоголізм. Знаєш, як мені розповідала співробітниця сьогодні? Каже, ми зовсім небагато випили вчора і аж дивно, чому нині так погано почуваюся. А потім перелічує: пляшка шампанського, почата друга пляшка, «зовсім трохи горілки», півпляшки коньяку і недопите мартіні. Це вони вдвох із чоловіком святкували і при тому «добре», як вона вважає, закушували: картопля, м’ясо, оселедець під шубою, холодець, ковбаса, канапки, торт. Мені погано вже від самого цього перелічування, уявляєш, як це – намішати стільки різних продуктів і видів алкоголю? А ти переживаєш через зайвий келих мартіні.

Альона мала рацію, у таких розмовах через побутові деталі добре проступала несхожість того, що різні люди вкладають у ті чи інші поняття. «Зовсім трохи» випивки і закуски у вищенаведеному переліку теж було для Юстини недосяжно великою кількістю, вона ніколи не змішувала напоїв, як і наїдків у таких несумісних пропорціях. Натомість швидко звикала до певної регулярності й усвідомлювала, що їй загрожував саме цей тип узалежнення від алкоголю, і ще невідомо, хто б отримав першість, якби вирахувати кількість випитого протягом певного проміжку часу – вона чи хтось, хто час від часу напивався та об’їдався до безпам’ятства, зате потім довго не міг навіть згадувати про випивку та закуску. Мабуть, це просто були різні варіанти одного й того самого – тихого побутового алкоголізму, який зазвичай характеризують словом «не п’є»: календарно-обрядові застілля, кожне з яких неминуче призводить якщо не до бодуна, то принаймні до розладу шлунка – або помірне, зате регулярне вживання слабоалкогольних напоїв. Незмінною залишається лише глибока переконаність, що все це «нормально», «небагато» і «не страшно». Проблемою це ставало лише тоді, коли регулярність перетворювалася на щоденність. Причому сама жертва проблеми вже не зауважувала або ж продовжувала щиро заперечувати. Зате для оточення все різко мінялося. І траплялося це зазвичай «несподівано», просто поступово нездоланна аргументація самовиправдань ставала дедалі більш гротескною, аж поки не відмінялася і сама необхідність самовиправдань.

Іноді вона говорила про це з Альоною, як ось тепер, але усвідомлювала, що очікує від Альони саме такої відповіді і зовсім не хоче почути підтвердження власних побоювань. Так, ніби факти можуть змінюватися залежно від того, підтверджуємо ми їх чи заперечуємо.

Але Юстина вже давно пересвідчилася в тому, що самі факти змінювати немає потреби, достатньо змінити власне ставлення. Точніше, переконати себе, що змінюєш чи що здатна змінити. Хоча насправді їй давно не хотілося перевіряти, чи дійсно вона все ще здатна впливати на те, які саме рішення приймає.

Особливо помітно все було, як завжди, на дрібницях. Скажімо, якщо Юстині виписували ліки, вона насамперед шукала в інструкції інформацію про те, чи сумісні ці ліки з алкоголем, а якщо вони були несумісні, то намагалася втиснути курс між понеділком і п’ятницею, щоб «не псувати собі вихідні», як вона це називала. А часом, якщо завершити курс до вихідних не вдавалося, то вона просто переставала пити ліки на цей час, відновлюючи лікування з понеділка, хоча це й загрожувало зменшенням ефективності. І хоча ніхто її про це не питав, сама собі Юстина намагалася якось аргументувати таке рішення. Наприклад, бажанням зменшити алергійні прояви, які спричинялися ліками, чи спробою досягнути ефекту, не завершуючи курсу, або вигадувала і якісь зовсім не переконливі причини, але ніколи не говорила сама собі прямо, чому вирішила саме так.

При цьому вона давно помітила, що сам факт відмови від алкоголю не викликає у неї спротиву. Тобто якщо вона вирішила не пити кілька днів або і тиждень, то спокійно витримувала це, не зауважуючи, скільки днів минуло, і не відчувала жодного дискомфорту. Муляла її необхідність прийняти таке рішення, а не факт його виконання. Так, ніби вона боялася сама себе, як когось стороннього – боялася, що змушена буде виконувати раз прийняте рішення, точніше, боялася власної нездатності опиратися необхідності виконувати це рішення, опиратися самій собі. У ній постійно сперечалися дві половинки: одна наполягала на чимраз суворішому контролі, а друга креативно намагалася уникнути цього контролю. Часом Юстині здавалося, що якби вона могла дозволити собі відмовитися від тиску обох цих своїх внутрішніх цензорів, то проблема зникла б сама собою, бо будь-яка проблема загострюється, якщо постійно про неї думати.

Те саме колись було в Юстини з дієтами. Щойно вона вирішувала схуднути і забороняла собі вживати якісь продукти або їсти вечорами, як відчувала, що їй тепер нестерпно і постійно хочеться саме цього забороненого. Вона зривалася і кидала дієту, або витримувала стільки, скільки збиралася, а потім «від’їдалася», надолужуючи втрачене і нівелюючи весь ефект. Тоді як у періоди, коли вона просто захоплювалася чимось цікавим, то спокійно могла забути про їжу, без жодних зусиль худла і довго втримувала бажану вагу. І точно так само, як тепер, вона тоді обманювала себе саму, переконуючи: «Це лише перша цукерка нині, тобто не зовсім перша, але попередні не були шоколадними, точніше, кілька були, але то було ще до обіду, а після обіду шоколадних уже майже не було, і взагалі вчора вдалося з’їсти менше, а завтра взагалі не купуватиму жодних цукерок».

Тепер вона часто заспокоювала себе тим, що всі залежності працюють однаково, і якщо їй вдалося позбутися звички їсти солодке під час читання, звички курити і звички гризти нігті, то з алкоголем буде те саме – коли надійде відповідний момент, просто треба дочекатися, щоб він настав. Про те, що можна прийняти рішення і просто відмовитися від алкоголю, Юстина намагалася не думати.


– Добре, – погодилася Альона. – Давай поставимо мартіні у шафу і відтепер – лише раз на тиждень.

Вони поставили пляшку на полицю шафи і спробували зосередитися на черговій серії стягнутого на торентах нового сезону улюбленого серіалу. Але додивитися її того вечора так і не змогли. Без алкоголю діалоги виглядали банальними, інтрига затягнутою, а все разом – нудним і позбавленим сенсу. Спробували поклацати по каналах, але там вибір був іще більш безнадійним.

– Знаєш, здається, це не так проблема з алкоголем, як з альтернативами, – висловила припущення Юстина. – Чи, можливо, це завжди так починається – спершу не вмієш себе зайняти чимось іншим, а потім звикаєш? Мабуть, терміново треба заводити якесь хобі – плести гачком, спицями, ткати гобелени, ходити кудись. Ну, або якось дотягуватися до тих, хто здатен сприймати телебачення на тверезо.

– Ну, але для цього спершу треба немало випити, щоб атрофувалася відповідна кількість клітин мозку, – засміялася Альона. – Наша країна не пристосована до тверезого способу існування. Знаєш, яка єдина пропозиція стоїть в афіші подій міста на перше січня? Виспатися, прогулятися і зайти в гості.

– Давай спробуємо скласти список вечірніх розваг, які можуть замінити нам телевізор і пляшку, – запропонувала Юстина.

– Давай, – погодилася Альона.

Список виявився недовгим: ковзанка, ролики, боулінг, шопінг, кіно, театр, виставка, концерт. Походи в гості наразі вирішили не вписувати, бо це означало ту саму пляшку, просто розпиту в іншому місці. Кілька тижнів чемно проводили вечори згідно зі складеним списком і без алкоголю. Спершу було цікаво, але швидко з’ясувалося, що підступна монотонність підкрадається і тут, перетворюючи розвагу на нудну повинність. Ще кілька вечорів провели за настільними іграми, але того азарту, який приходив за цим заняттям у дитинстві, відчути не вдалося. Спроба узалежнитися від дописування в соціальних мережах теж виявилася не надто успішною. Обидві – і Юстина, і Альона – надто цінували живе спілкування, віртуального їм було замало. Навіть просто мовчки сидіти перед телевізором, але з кимось – було цікавіше.

– Мабуть, це специфіка психіки самотніх сорокарічних, – висловила припущення Альона.

– Мабуть, – криво посміхнулася у відповідь Юстина.

Вони помовчали.

– У мене є одна пропозиція. Не знаю, як ти до цього поставишся, – несміливо запропонувала Юстина.

– Яка? – зацікавилася Альона.

– Я довго думала, що саме ми намагаємося притлумити алкоголем і, здається, зрозуміла. Нам бракує якогось цікавого заняття. Щоб, як у дитинстві, забувати про все на світі. Ну, або хоча б щоб не зовсім нудно, – виправила вона сама себе під скептичним поглядом Альони.

– Вишивати хрестиком якось не тягне після цілого дня з ножицями в руках, – сказала Альона.

– Мене теж. Але як щодо читання? Ти любиш читати?

– Та чого ж ні. Особливо, коли щось цікаве. Але це не дуже колективне заняття.

– От, власне, в цьому і суть. Я згадала про це, коли перебирала подумки всі залежності, які мені траплялося нажити в минулому. І пригадала, що в дитинстві я багато читала, але при цьому мені необхідно було щось їсти. І так я читала і їла, поки не підросла і не збагнула, що занадто товста. Але сісти на дієту було складно, бо доводилося позбавляти себе одночасно двох задоволень. Пробувала заборонити собі солодощі і взагалі будь-що, окрім сирої моркви під час читання, але не допомагало. Рано чи пізно звичка виявлялася сильнішою, і я зривалася. Тоді я почала читати в читальних залах бібліотек. І це подіяло. Звичка їсти під час читання зникла, а звичка читати залишилася. Просто треба було щось кардинально змінити. Тепер у нас ситуація схожа. Коли просто читаєш на самоті і ні з ким не ділишся, назбирується незадоволення, причини якого навіть не усвідомлюєш, бо ж ніби все робиш правильно. А переповідати комусь зміст прочитаної книги – це якось по-дурному. От я і подумала, що ми могли би читати вголос.

– Вголос?

– Так. Просто сидіти вечорами при свічках і читати одна одній уголос. Можна і ще когось покликати.

– Слухай, а це ідея, – пожвавилася Альона. – Так можна навіть вірші читати. А потім обговорювати. Прикольно. Давай спробуємо.

Ще того ж вечора вони обрали книги, які здавалися їм вартими прочитання вголос, стягнули тексти на торентах і виклали список на фейсбуку, запрошуючи бажаючих долучитися.

Перше читання відбулося наступного ж вечора в Альони вдома. Крім Юстини з Альоною, прийшли ще дві Альонині клієнтки, яким також сподобалася ідея. Запалили свічки, розлили чай, розклали на тарілки шматочки торта. Одна з клієнток витягла пляшку вина, але на неї лише подивилися з осудом і звеліли заховати назад. Усі учасниці вечора поставилися до ритуалу, який збиралися провести, надзвичайно серйозно – як до важливої справи, а не просто вечірньої розваги.

Довго сперечалися, що саме їм читати. Одна з Альониних клієнток запропонувала «Алхіміка» Паоло Коельо, але його, як виявилося, всі читали. Юстина не любила Коельо, тому зітхнула з полегшенням, коли ця пропозиція відпала. Інша клієнтка запропонувала детектив про Львів «Голова Мінотавра» польського автора Марека Краєвського, але ця пропозиція також не пройшла, бо вирішили, що детективи – це надто низькопробне чтиво, а вони зібралися тут, аби присвятити час справді достойній літературі. Після тривалих суперечок зупинилися на романі Нобелівської лауреатки Ельфріди Єлінек «Піаністка». Читати вголос викликалася Юстина, це був один із її улюблених романів.

Юстина зручно вмостилася на кріслі біля настільної лампи із зеленим абажуром, верхнє світло вимкнули, і почалося читання. Ефект колективного зосередження у темряві, посиленого монотонним звучанням голосу і складністю самого тексту, барокові конструкції якого змушували затримувати дихання від страху пропустити хоча б одне слово і назавжди заплутатися у цих словесних нетрях, які вели у провалля моторошних почуттів та емоцій, був несподівано сильним. Після години читання припинили, ще деякий час мовчки посиділи у темряві, допили чай і розійшлися.

На наступне читання, за тиждень, прийшли лише Юстина з Альоною. Обидві клієнтки подзвонили і сказали, що захворіли. Цього разу читали трохи довше, але потім обидві відчули таку сильну втому, що розійшлися по домівках мовчки, навіть не прощаючись.

Окрім цього відбулося ще три чи чотири безалкогольних читання удвох, але подолати увесь роман їм так і не вдалося. Вирішили зробити перерву і наступної п’ятниці зустрітися на традиційний телевізійний вечір. Вечерю готувала Юстина. Альона принесла дві пляшки вина. Одну поставили на полицю, другу випили. Розійшлися рано.

Ще через п’ятницю дивилися серіал в Альони. Юстина принесла дві пляшки пива.

– Я думала нині вночі про те, як ми читали вголос, – сказала Юстина. – Можливо, ми просто невдало вибрали книгу. Не варто було починати з такої серйозної і важкої для сприйняття літератури. А можливо, вона і взагалі не придатна для читання вголос.

– Це правда, дуже депресивна річ. Від неї хочеться кудись утекти, – погодилася Альона.

– То, може, спробуємо наступного тижня з чимось іншим?

– Давай.

– Тоді підготуй на завтра ти свій список, а я – свій і вирішимо.

– Гаразд.

Минуло тижнів зо три, поки вони зустрілися наступного разу. Принесену Альоною пляшку вина випили за розмовою. До телебачення, як і до спроби відновити сеанси читання вголос, справа так і не дійшла.

Ще за два тижні, у п’ятницю, вони випадково зіткнулися біля вхідних дверей. Поговорили й домовилися продовжити вечір у Альони. Відкрили пляшку мартіні з полиці.

– Давай вип’ємо за те, що нам вдалося подолати твій страх перед нашою уявною алкогольною залежністю, – засміялася Альона. – Чи ти вважаєш, що келих мартіні раз на місяць – це теж насторожує.

– Ні, не насторожує, – нещиро посміхнулася Юстина.

Вона пішла додому рано, мартіні вони не допили.

Вийшовши із помешкання Альони на сходову клітку під’їзду, Юстина зіткнулася з бомжем, який уже, видно, опанував новий код і тепер застібав ширінку, не надто соромлячись присутності Юстини. Від нього йшов густий ацетоновий сморід, який перебивав навіть традиційний запах бруду і сечі. Мабуть, так пахнув алкогольний напій, який він вживав на ніч.


Юстина вирішила не говорити Альоні, що пам’ятає: першого січня вона приносила сухе мартіні, а зараз вони пили «б’янко». Принесену колись Альоною пляшку вина на полиці Юстина теж підмінює щовечора, хоча щодня й обіцяє собі стриматися і вчасно зупинитися під час самотнього телеперегляду. Вона вже навіть не пам’ятає, яке саме вино принесла тоді Альона. Можливо, і Альона не пам’ятає. Тепер вони більше не говоритимуть на цю тему.

Загрузка...