Невловима лірика буднів

* * *

Минуло кілька днів, перш ніж я збагнула, що у спільному з сусідами коридорі відбулися якісь зміни. Упродовж кількох днів коридор залишався незвично чистим, з квартири навпроти не долинали запахи алкогольних, тваринних і людських випарів, не чулося собачого гавкоту, ввімкненого на повну потужність телевізора, навіть звуків традиційної ранкової подружньої сварки. Спершу це тішило, і я навіть подумала, наскільки щасливішими або принаймні життєрадіснішими могла б зробити багатьох із нас звичайнісінька відсутність сусідів, хоча б тимчасова. Або наявність товстіших стін у наших багатоквартирних будинках і можливість не вникати в інтимні деталі побуту людей за стіною.

Загалом я не маю нічого проти своїх сусідів. Навпаки, мене цілком влаштовує, коли вуйко Зеньо спить не біля стіни, бо тоді його хропіння мені менше чути, я давно звикла, що будильник за стіною спішить на десять хвилин, і мені навіть подобається прокидатися трохи раніше, тим більше що звук сусідського будильника, пом’якшений спільною стіною, не такий різкий і пронизливий, як дзеленчання під самим вухом. Я змирилася навіть із постійним, який ніколи не слабшає, запахом смаженої на салі бульби у нашому спільному коридорі. До таких речей із часом звикаєш, починаєш ставитися з розумінням, виявляти певну цікавість до того, як розвиватимуться події, і навіть усвідомлюєш, що тобі бракуватиме цього всього, якщо воно раптом кудись зникне. І ось тепер, коли звуки сусідської життєдіяльності більше не втручалися у моє власне життя, я раптом замість сподіваного полегшення відчула дивну спустошеність. Чомусь зовсім не тішила омріяна можливість побути на самоті, вслухатися у тишу і не виловлювати у телевізійному чи радіоефірі за стіною приглушені звуки концерту-вітання, а в «живому ефірі» зовсім не приглушені темпераментні суголосся, що виражають намагання погодити між собою непримиренні суперечності, які роздирають і водночас міцно тримають вкупі будь-яку сім’ю, не забезпечену достатньою житлоплощею.

Та повернімося до початку.

1. Відразу два новосілля

– На цьому місці ще зовсім недавно було озеро, – розповіла мені на дитячому майданчику першого ж дня після переїзду до нового помешкання дівчинка з будинку навпроти. Після цієї першої фрази вона зробила багатозначну паузу, правильно збагнувши, що справить на мене сильне враження, а далі почала вже звичне дитяче про те, хто з ким дружить, а з ким посварений, у кого який ровер і скільки ляльок, де продаються найкращі цукерки і які яблуні можна потрусити. Але я слухала не дуже уважно. Після її першої фрази я чомусь відразу уявила собі, що наш будинок, поставлений на місці колишнього озера, обов’язково повинен мати таємничу і нікому не відому історію. Наприклад, що разом із озером на цьому місці загинули русалки і водяники, і тепер їхні душі мстяться новим мешканцям, насилаючи на них дрібні побутові нещастя, тому в будинку часто ламаються крани, вода затоплює усі поверхи, дітям і дорослим постійно сняться страшні сни, всі казки, прочитані на ніч, закінчуються нещасливо, а куплені в магазині цукерки виявляються запліснявілими і зовсім несмачними. Я не була до кінця переконана в тому, чи є у русалок та водяників душі, не кажучи вже про те, чи ці казкові істоти взагалі можуть загинути, але факт існування таємничої історії у будинку, який виріс із справжнього озера, не викликав у мене жодного сумніву. Можливо, якби мені було більше, ніж п’ять років, я відразу збагнула б, що сусідська дівчинка має на увазі невеличкий ставок або й звичайнісінький котлован під фундамент, який багато років чекав на будівельників і був заповнений дощівкою, а тому ніякої романтики в тому, що його засипали, немає. Але з іншого боку, мати власну таємницю теж не так погано. Відтоді я була переконана, що рано чи пізно ця таємниця мені відкриється.

Нас було шестеро: бабця, дідусь, батьки, мій брат і я. Після тривалих спроб налагодити мирне співіснування у затишній двокімнатній квартирі у хорошому районі, з прохідними кімнатами і крихітною кухнею, мої батьки зрозуміли, що ні до чого доброго це не призведе, і почали шукати нову квартиру.

– Ми міняємо дві на чотири, але це відповідно, – сказала по телефону комусь моя мама, і значення цього загадкового «відповідно» не переставало мене мучити, аж поки ми не переїхали і я не побачила все на власні очі.

До нас тут жили кілька квартирантів студентського віку, які, напевно, вселилися відразу після здачі будинку будівельниками. Це наклало на дизайн помешкання помітний відбиток. Незвична прямокутна форма кімнат справляла враження, ніби знаходишся у помешканні, що складається із самих коридорів, довгих, вузьких і погано освітлених. На цементній підлозі лежав пошарпаний та брудний лінолеум, замість шпалер чи принаймні побілки стіни були вкриті сірим, подекуди майже чорним шаром плісняви, вітальню прикрашала вирвана «з м’ясом» батарея центрального опалення, «меблі» складалися з дірявого нічного горщика, який теж чомусь стояв у вітальні, й круглої табуретки на двох ніжках посеред кухні. Всюди впевнено порядкували великі таргани і павуки, які порозтягували свої сіті навіть над кльозетовою мушлею, а запах самої мушлі набув якоїсь особливої нотки за кількатижневий період нашого переїзду, поки туалетом ніхто не користувався. Мені ще ніколи раніше, як і ніколи згодом, не доводилося чути такого запаху. Бували інші, навіть гірші, але цей був особливим. Наша мушля пахла зовсім не так, як брудні туалети в інших помешканнях, і навіть не так, як безкоштовні громадські вбиральні, тобто схоже, але з додатком чогось пряного, так могли би пахнути кілька десятків замулених лісових озер, якби їхній запах вдалося зібрати у концентрат якомусь божевільному Жанові Батісту Ґренуєві. Не знаю, чому мені на думку постійно спадало таке недоречно романтичне порівняння. Можливо, так я проводила сама для себе якусь невидиму паралель із вигаданими мною ж русалками.

Після першої ночі у новій квартирі, проведеної на сяк-так порозкладаних матрацах, уранці у мене була висока температура, все тіло вкрилося великим червоними плямами, які дошкульно свербіли, голова боліла, у вухах шуміло і було важко пересувати ноги. Мама злякалася і повела мене до дільничного педіатра, попередньо змастивши про всяк випадок найбільш болючі місця зеленкою.

Коли я у такому вигляді з’явилася перед купкою знервованих мам і крикливих дітей, що нетерпляче вовтузилися у коридорі поліклініки, черга на мить затихла, а потім діти почали тихенько скімлити, а мами беззвучно пропустили нас без черги. Лікарка серйозно насупилася, оглядаючи поверхню мого тіла, схожу на зламаний світлофор для пішоходів, у якому червона і зелена лампи горять одночасно, попросила мене висунути язика, про всяк випадок зазирнула до правого вуха, послухала пульс, перевірила шуми в серці і багатозначно сказала: «Гм».

– Прошу? – не зрозуміла лаконічного діагнозу моя мама, але замість відповіді отримала скерування на рентген, аналізи і повторне обстеження.

Через кілька днів аналізи показали, що ні вірусний гепатит, ні туберкульозна паличка, ні вітрянка мені на разі не дошкуляють. Лікарка ще раз поміряла мені тиск, перевірила зір, зазирнула про всяк випадок до правого вуха, виписала мікстуру від кашлю та аскорбінову кислоту, пересвідчилася, що коклюшем, скарлатиною та краснухою я вже відхворіла, а потім відвела маму вбік і повідомила, що, мабуть, у квартирі доведеться виводити плюскв. Мама густо почервоніла, забубоніла щось про переїзд, квартирантів і «ці панельні будинки», але лікарка не реагувала на її знервовані виправдовування розуміючим підтакуванням, а лише мовчки дивилася у вікно і чекала, поки мама похапцем збере свої речі і ми вийдемо з кабінету. Відтоді почалася епопея маминої героїчної боротьби, яка була б неможливою без застосування марлевої пов’язки, зсунутих в одну кімнату меблів, тимчасового переселення до знайомих найвразливіших членів сім’ї і невтомного розбризкування по всіх підозрілих місцях високотоксичних сумішей. І ця боротьба завершилася першою тріумфальною перемогою над плюсквами вже через півроку. Мої найсильніші дитячі спогади не існують без гидкого і паморочливого запаху, який оточує маму у марлевій пов’язці, а мама вимітає із закутків мертвих комах.

Таргани мали стати наступними маминими жертвами, але вони виявилися живучішими, ніж плюскви, і не дали вивести себе ні «Дихлофосом», ні китайським олівцем, ні сумішшю варених яєць із борошном та борною кислотою у вигляді розкладених по всіх закутках кульок, ні навіть «Рейдом», який прийшов на зміну всім традиційним засобам боротьби. Кількість тарганів, які жили у нашій квартирі, часом зменшувалася, потім вони перестали заповзати у кімнати і зосередилися тільки на кухні, бували моменти, коли вони поводили себе майже непомітно, могла навіть створитися короткотривала ілюзія перемоги. Але ілюзія швидко зникала, і поступово ми змирилися з думкою, що таргани є органічним складником нашої квартири, як павуки чи мухи. Ми перестали звертати на них увагу і боротися з ними, тим більше що від «Дихлофосу» у мами з’явилося хронічне запалення слизової оболонки горла.

Наші сусіди вселилися майже одночасно з нами. Їх було четверо: пан Зеньо Качка, його дружина Стефа Качка, старший син Лесик Качка і молодший Пилипко. Кількість привезених ними речей, як на мене, не мала шансів поміститися у скромній однокімнатній квартирі, де всі вони збиралися жити. Але сусіди явно дотримувалися іншої думки і хвацько взялися розвантажувати привезене. Вони довго тягали меблі та клунки і шуміли при цьому так, що здавалося, ніби їх як мінімум тринадцятеро. Із нашого, тепер уже спільного, коридору долинали життєрадісні удари меблів об стіни і вхідних дверей об меблі, часом спересердя випускав із себе лайливе слово пан Зеньо, інколи зойкала пані Стефа. Ще до настання темряви їм якимось чином вдалося розміститися в однокімнатній квартирі навпроти, первісний стан якої був значно кращий за те, що довелося застати нам після переїзду, принаймні батареї не були повиривані, а на стінах не видно було грибка. Хоча, можливо, ці дрібниці просто пройшли повз їхню увагу, яку цілком поглинув непростий процес заселення.

Із сусідами треба жити в мирі, а найкраще взагалі дружити. Цим правилом користувалися мої батьки і були готові піти на жертви задля збереження дружніх стосунків. Тому робили вигляд, ніби нам не заважає, що телефон «на блокіраторі» годинами зайнятий, навіть якщо терміново потрібно кудись подзвонити. Зате вже коли ми доривалися до слухавки, теж не обмежували себе у тривалості телефонних розмов. Цьоця Стефа, вуйко Зеньо, а згодом і їхні нащадки часто позичали в нас пляшку оцту, буханець хліба, пачку солі чи десятку до «получки» і забували віддати. Ми не нагадували. З іншого боку, хто знає, що ми самі забували віддати, позичивши. Ми намагалися не зважати і на те, що пан Зеньо вночі часом вибиває головою скло в дверях спільного коридору. Навіть після того, як подібні випадки почастішали і стали повторюватися майже щоночі, а його дружина щоранку прибирала уламки скла та змивала сліди крові, вживаючи при цьому слова, які у нас вдома при дітях не казали. Часом пан Зеньо, вибивши скло, починав дзвонити у наші двері, очевидно сплутавши їх зі своїми. Сонний тато виходив до нього, мовчки клав спати під дверима сусідньої квартири, які йому відмовлялися відчиняти, а вранці так само мовчки проходив повз нього на роботу. Ми не посварилися із сусідами навіть після того, коли вони поїхали на місяць у село, залишивши телефонну слухавку поруч з апаратом.

Ми розуміли, що все це дрібниці у порівнянні з хорошими стосунками. Не заважала нам і постійна наявність у спільному коридорі одного або кількох знайомих пана Зеня, які спали, закушували або дрімали.

Зате цьоця Стефа допомагала татові дістати цемент, вапно, гіпс, фарбу для дверей, фарбу для стін, навіть натирачку для підлоги, яку тоді чомусь називали «мастикою», фанеру, поролон, пінопласт, шпаклівку, скловату, лінолеум, ацетон, змішувач, розчинник, скипідар і ще якусь таємничу речовину, яку тато у розмовах із сусідом називав «раствор» і про яку, крім надзвичайної її потрібності для нашої машини, мені більше нічого довідатися не вдалося.

Батьки навіть намагалися спонукати нас із братом дружити із сусідськими хлопцями. Старшого сина наших сусідів звали Лесик, він ходив до паралельного зі мною 6-го «Д», був худеньким, мовчазним і підтримував дружбу з нашим сусідом на поверсі Тарасиком. Я досі не знаю, яким було повне, себто паспортне ім’я Лесика, мені завжди кортіло у нього запитати, але він був таким сумним, мовчазним і нерішучим, що я не наважувалася. Раптом він соромиться свого майже дівчачого імені й образиться на мене?

А мама мені заборонила ображати сусідських хлопчиків ще після того, як ми з Лєною, Свєтою і Петриком, які жили у сусідньому будинку, бавилися в лікарню, хоча, як на мене, нічого образливого у нашій грі не було. Ми і раніше часто бавилися в лікарню, спочатку пацієнтами ставали улюблені ляльки, а потім кожна з нас по черзі. Петрик був єдиним пацієнтом чоловічої статі, і ми дуже поважали його за це. Тому досі випробували на ньому лише навики користування термометром та проведення штучного дихання за методом «рот в рот».

Але того дня перед нами виникло важливіше завдання. Ідея експерименту виникла у мене напередодні, коли я спостерігала, як ставили клізму моєму маленькому братові. Бабця сказала мені: «Дивись і запоминай хорошенько. Як виростеш, будеш імєть своїх дітей, пригодиться». Я вирішила не чекати аж так довго і відразу ж закріпити навики на практиці. Тому наступного дня принесла з дому клізму і запропонувала Лєні і Свєті навчитися ставити її на Петрикові.

Петрик був слухняним і тихим хлопчиком з довгими віями і завжди грав разом з нами у доньки-матері. Він був загальним улюбленцем серед дівчаток нашого двору та предметом жорстоких дотепів хлопчиків. Почувши про ідею експерименту з клізмою, він важко зітхнув, але погодився, він завжди на все погоджувався. Ми замотали його старими простирадлами, щоб не пручався, і напомпували через клізму водою, як вчила бабця: «Чим більше, тим лучче, шоб желудочок харашо промився». Не врахували ми тільки того, що для промивання шлунка не варто застосовувати воду із підвальної труби, принесену у дитячих відерцях з пісочниці. Після цього експерименту Петрик прохворів цілий тиждень і більше не погоджувався бути нашим пацієнтом. А його мама влаштувала скандал моїй мамі, а також мамі Лєни і Свєти. Моя мама спершу не повірила мамі Петрика, а коли я у всьому зізналася, була вкрай здивована. Мабуть, ця історія не до кінця вписувалася в її уявлення про спосіб розваг власної доньки. Мене завжди вважали дуже спокійною і тихою дитиною, яка весь вільний час проводить за читанням книжок та розведенням кактусів і не має жодних схильностей до катування сусідських хлопчиків. Про всяк випадок мама зі мною суворо порозмовляла, заборонила ображати Петрика і порадила дружити краще з Лесиком.

Лесик зовсім не цікавився вирощуванням кактусів, не мав уявлення, хто такі Шерлок Холмс, Еркюль Пуаро, Ніро Вульф, Мегре чи хоча б міс Марпл, уже не кажучи про якусь там дедукцію, вирощування орхідей чи собаку Баскервілів. Він не міг назвати жодної із найбільш вживаних злочинцями у кримінальних романах цикут, не мав уявлення, як відрізнити померлого від ціанистого калію від отруєного завеликою дозою снодійного, зовсім не орієнтувався у вогнепальній зброї, не кажучи про зброю холодну. Що там казати, цілими днями граючи із Пилипком у карти, він навіть не знав, який пасьянс був улюбленим у Наполеона на острові Святої Єлени. Більше того, він нічого не міг відповісти на запитання, як часто у нього бувають ерекції, чи була у нього вже хоч одна полюція і чи знає він, чому дівчаток час від часу звільняють від занять фізкультурою. І це при тому, що ще починаючи від 4-го класу початкової школи всі у нашому дворі тільки про це й говорили. Особливо коли стояли поруч із старшокласниками чи старшокласницями, які збиралися на перервах покурити у шкільних туалетах, чи коли бавилися у лікарню під час дитячих днів народжень. Важко було собі уявити, що хтось живе так близько, вчиться у паралельному класі й досі про це не знає. Із Лесиком можна було разом подивитися телевізор та пограти в карти, більше ніякі розваги його не цікавили. Це було нудно. Тому наша дружба тривала недовго.