Новий рік у Стамбулі

Про книжку

Ця річ, яку я назвала повістю, може, й не заслуговує на це високе звання. Задля неї я перервала роботу над іншою книгою, і рада, що нарешті дописала її. Іноді важливо засвідчити пережите, доки воно для тебе не зблякло й не вивітрилось. Я могла б написати про Стамбул, якби навіть там не була. Уява може все. І отой, не відвіданий, Стамбул був би реальніший, ніж відвіданий. Майже тиждень дощу, невралгія, депресивний стан від усвідомлення того, що творчість під час війни — це як ходіння по тонкій порепаній кризі, і ще всього багато. Так багато, що плентаючись під дощем кривими вуличками міста, де не було ні сонця, ні троянд, ні тюльпанів, я вирішила написати про це і виставити на суд небагатьох своїх читачів. Я побачила себе в дзеркалі величезного міста, у якому не залишила жодного сліду, хіба що погладила кілька стамбульських котів, які цього потребували.

Мене вразили стриманість і спокій мешканців Стамбула, під якими тлів тихий відчай: могло би бути по-іншому. В очах українців я бачу натомість біль і надію. Я раптом зрозуміла, що іноді слід забути про самоцензуру і цензуру, якою можуть почати мене катувати люди, звиклі критикувати чужу життєву позицію, бо не мають власної.

Це просто історія боротьби інстинкту самозахисту і інстинкту самознищення. Кожна людина переживає такі моменти. Я побувала в найбільших містах світу, але лише Стамбул змусив мене боротись з чорною тінню смерті.

1

Це можна було б написати від третьої особи, щоб уникнути самоцензури, однак після деяких вагань я все ж вирішила розповідати від себе, про останні дні цього нестерпно важкого 2014 року, фатального, трагічного, бурхливого. Надто багато епітетів можна підібрати до нього. Бувають роки нічим не примітні, коли тільки й чекаєш, щоб вийти з них і забути відразу ж. Бувають роки, яких могло б і не бути, які хотілося б замінити іншими, більш багатими на події. Нехай гірше, аби інше. Але це доки не зазнаєш вдосталь лиха.

Десь за тиждень до поїздки мені приснилася мама. Ніби вона стоїть під хатою, спиною до вхідних дверей, закутана в чорне, ще менша ніж за життя, згорблена, і в її постаті стільки суму, ніби вона увібрала в себе весь сум світу, весь його розпач. Тому я й не наважилася підійти до неї, озватися. Вона відмежувалась від мене, не потребувала втішання. Не знаю, чому я подумала, що це моя мама. Може, то була якась із жінок мого роду? Або просто моя доля?

А за п’ять хвилин до того, як мало приїхати таксі, щоб відвезти нас з донькою в аеропорт, подзвонила сестра Оксана і сказала, що зруйновано мамин надгробок. Знову. Як і три роки тому, невідомими вандалами, яких ніхто навіть не пробував шукати, хоча мамин надгробок був один з багатьох, що їх порозбивали сатаністи. Теж напередодні Нового року. А я тоді перебувала сама між життям і смертю, і не могла приїхати.

Все скинули на вітер. Що то за вітер мусив бути, щоб вирвати і розбити гранітні плити на трускавецькому цвинтарі, не війнувши ні разу в місті? Але люди вірять ще й не такому. Цілий рік лилася брехня з телевізорів у Росії і так я втратила того єдиного романтичного друга, що у мене залишився. Не буде обіцянок приїхати, не буде вітань зі святами. Все й так давно припало пилюкою, нема чим журитись.

Несподівано вирвана з гіркого виру щоденних смертей і розчарувань, новин, які переглядала щогодини, я опиняюся в Стамбулі, і мама (чи хтось інший) тепер зі мною, хоча її трагічної постаті тут не повинно бути. Вона як тінь йде за мною, і дивно, що дочка, яка йде попереду зі своїм другом Томеком, весь час озираючись, її не бачить. Може, тому, що нема сонця, лиш дощ. І вітер без кінця.

Якщо ти не розмовляєш мовою міста, то загубишся в ньому. Воно розчинить тебе у собі, поглине і вкраде у тебе те, що ти не цінувала ніколи — твоє ім’я. Єдине місто, в якому б я хотіла загубитись, це Єрусалим. Він налаштований на всіх потребуючих, він приймає кожного. Це — як домівка мешканців Землі, хоча не кожен з них про це знає. Ніколи не забуду, як літак над Святою землею раптом осяяло сліпуче сонце, замерехтіли тіні, й усі відчули те, що відчувала я: захоплення, сходження благодаті. Наче довкола металевого літака кружляли ангели, зазирали в ілюмінатори, усміхались.

У Стамбулі, розцяцькованому тисячами різнобарвних вогнів, від темних вод затоки літак шугнув просто над будинками і за хвилю приземлився. То був останній теплий день 28 грудня 2014 року. Європа вступила в зону турбулентності, спричиненої агонією цього страшного року.

Якби п’ять днів підряд не падав дощ, я б не написала цієї повісті. Я пленталася позаду, і в мені визрівало невдоволення, бриніла тривога, і я хотіла повернутись назад, до Львова. Це означало одне: нема відчуження від цього велетенського міста. Я там запросто пропаду, загублюся, навіть згину, і мені буде все одно. Чомусь у Нью-Йорку чи Москві мені не було все одно. Не знаю чому. Мабуть, це магія Сходу. Твоє життя розчиняється, наче сіль у воді, стає несуттєвим, але натомість ти отримуєш щось інше. Що саме — це я вже намагаюсь вияснити з часу першої подорожі до Ізраїлю. Можливо, це те, що шукали мандрівники на Схід у Гессе. І його не передаси словами. Щось схоже на Нірвану. Ти йдеш під дощем чи під розпеченим сонцем, навіть не помічаючи цього. У тобі оселяється тиша, як у центрі торнадо.

Колись дуже давно я купила книжечку архітектора Ле Корбюзьє «Мандрівка на Схід», написану ще до Першої світової війни, а точніше в 1911 році, коли Стамбул ще був Константинополем, а Османська імперія доживала віку. Я ще раз її перечитала перед від’їздом, таку безхмарну, сонячну, сповнену чару молодості. Кожен їде на Схід за чимось, а не з чимось. Все, що я привезла до Стамбулу, то був мій смуток і якась дивовижна туга за Батьківщиною. В Ізраїлі я сумувала за тим, що не можу побути там довше, а тут хотіла повернутися вже наступного дня. Лічені дні, що залишались до Нового року, були сірою зоною безчасся. І в цьому тумані з дощем і вітром усі мої рани раптом почали кривавити, і я не могла цим поділитись з кимось, бо ніхто мене не зрозумів би. Ні Ле Корбюзьє, ні Бродський, які описували це велетенське місто як барвистий хаос, але не купалися в ньому. Їхні нариси були очікувані й не наблизили до мене Стамбул анітрішечки, бо я перебувала на іншій емоційній хвилі.

…Якийсь закуток, де горить лампа, стіл, стілець, вечір, жовтуваті стіни без вікон, стеля губиться в темряві — коли я чую слово «Стамбул», у мене вперто виринає саме цей образ. Не знаю, звідки, бо нічого такого я не бачила. Помешкання, де двері відчиняються просто у провулок, схожий на колодязь. Для поета чи, може, шевця, самотньої людини, що вечорами повертається додому і береться за свою справжню роботу. Одежа на кілку, жаровня, мінімум побуту. Важливі оте жовте світло і жовті стіни. Вони створюють особливу атмосферу вічного прихистку, останній плацдарм.

Цього я не могла знайти і в Орхана Памука, бо його побут міг би виглядати так сто років тому, не зараз. Модні письменники живуть відповідно до статусу. І у фільмі я такого не могла бачити. Я думаю, цей образ просто відповідає стану моєї душі. Три стіни тебе захищають, але четверта — це вхід для всього іншого, доброго чи поганого. Я закутуюсь у ковдру на якійсь подобизні ліжка з твердою пласкою подушкою, а на ранок прокидаюсь від холоду.

Цей образ доповнюють ще тіні на стінах. Вони оживають, коли я починаю рухатись, наче прикріплені до мене. Неприкріплена тінь від жарівки, що висить просто на дроті. Тінь, як сказала колись одна придворна дама з Країни вранішнього сонця, передає краще суть речі, ніж сама річ. Я думаю, що побут, зведений до мінімуму, найбільше відповідає моїй суті. Коли я помру, про мене будуть судити, як про людину, яка не здатна була зробити у своєму помешканні навіть пристойного ремонту. Моїм наступникам доведеться здирати фарбу зі стін і підлоги, класти плитку у ванній і на кухні. Навіть бідні люди схильні до перфекціонізму в наші часи. Вони мріють не про подорожі, а про ремонт, їхня мрія нічим не гірша, ніж моя: з кожної подорожі взяти щось для себе, якою б незначною вона не була. Я помру багатою людиною, а вони прийдуть на той світ з порожніми руками, ошукані релігією, що називається Стандарти життя, або Все як у людей.

Я повірила, що літак приземлився у Стамбулі, а не в Греції, наприклад. Було темно, світилися вивіски космополітичних крамниць. І так всю дорогу, майже годину. Потім ми вийшли. Господар, молодий хлопець, повів нас через якісь перехрестя, пішохідний міст, кудись угору, і це теж було довго. І довго було кожного дня, зважаючи на пориви вітру, дощ і холод. Будинок, в якому ми оселились, був стандартним всередині — з євроремонтом, гладенькими стінами, не такими живими, як в Єрусалимі, з опуклостями, сходами, двориком, де можна було сидіти посеред ночі й дивитись на зірки.

Таке помешкання часто зустрінеш у Львові чи Києві, геть позбавлене індивідуальності, призначене для того, щоб його орендувати на короткий час. По дорозі виявилося, що Томек збрехав, ніби Лада його сестра, щоб уникнути зайвих балачок. Нас зустріли батьки того хлопця, попередили, щоб ми визувались перед дверима, бо такий у них звичай. У нас теж такий звичай. Раніше до нашої сусідки приходили люди і визувались у спільному коридорі, і я наштовхувалась на чужі мешти. Але у нас так роблять, щоб не приносити реальний бруд з вулиці, а тут — ментальний. Різниця велика.

Господарі залишили нам ще теплий пиріг у духовці і тихо пішли. Мене охопило почуття туги за Львовом, де я встановлюю сама правила і дуже не люблю надмірної вихованості, якою мене тролять у гостях, через що так не люблю ходити до когось. Завтра ця капсула відчиниться, і я вирушу на пошуки справжнього Стамбула.

2

Сон розтинає світанок співом муедзина, що співає наче ангел. Я багато разів чула спів муедзинів у Єрусалимі, що долинав і в єврейські квартали. Люди часом живуть ціле життя і жодного разу не чують нічого подібного. Іноді цей голос схожий на жіночий, іноді в ньому бринять чоловічі нотки. Муедзин, що підіймається вузькими сходами на вершину вежі, не має статі. Він не є людиною, а Голосом. В моєму житті були моменти, коли я чула музику, але вона була або приглушеною, або як цілий симфонічний оркестр. Перша хотіла виманити мене у ніч, друга виманити у смерть. Був ще спів птаха серед ночі, після похорону тата, найстрашнішого похорону в моєму житті, посеред літа, в спеку. Я спала сама в кімнаті і чула, як співає птах серед ночі. Через кілька років в Дрогобичі я почула той самий спів від папуги у зоомагазині. Папуга повторював пісню духів, яку, мабуть, почув серед ночі. Той самий ритм — монотонний. Папуга, великий зелений ара, розгойдувався на перекладині, заплющивши очі. Крамниця ще була зачинена, люди йшли до роботи, і я разом з ними.

Чому в моєму житті так багато смерті, потойбічного? Мама казала, що у сім місяців я ледь не померла від запалення легень. Вона часто мені про це розповідала. То був найбільший стрес у її житті. Мене тоді дивом врятували, знайшовши ліки. Мабуть, частина моєї душі так і залишилась в тіні смерті, її прищемило дверима, і час від часу вона проситься, щоб ті двері відчинили. Проситься музикою — трагічною і нелюдською. Може, в моїй душі є частка мого старшого брата, який не народився, мама втратила його на п’ятому місяці? І то проситься він? Мені бракує брата. Він би захищав мене, я знаю.

Я ще засинаю на трохи. Взимку я прокидаюсь тоді, коли розвиднюється. Я дуже не люблю виходити в темряві з дому. Це неправильно — виходити з дому вночі. Ритм сільського життя, коли працюють цілий світловий день, взимку менше, влітку більше. Встають і лягають разом з сонцем, як птахи та інші істоти, окрім нічних. Бо в темряві так легко загубитись і не знайти дверей.

За вікном падає дощ. Дерева, яких я не знаю, здається, кипарис і сосна, ростуть у землі, що вузенькою облямівкою оточує будинок, бо попід фундамент — бетонна доріжка. На мокрій терасі пластиковий столик, на ньому складено крісла, а збоку — легкий човник. Коли я їхала сюди, то уявляла будинок на березі моря. Воно тут недалеко, але оскаженіла погода так і не дала змоги побачити море в цьому районі. Це — азіатська частина, Гос-тепе.

У нас нема парасоль. І купувати немає сенсу, бо пориви вітру миттю їх поламають на вулицях-коридорах, пішохідних мостах і пагорбах. Дощ, який падав чотири дні, майже безперервно, знищив запахи, змив кольори, ізолював мене від самого Стамбула, помістивши в неповоротку капсулу, яка існувала автономно, продовжуючи жити так, ніби не покидала Львова. Навіть якщо не було дощу, він все одно був. Люди купували одноразові парасолі з прозорого поліетилену, а потім, поламані, викидали в урни. Зі всіх урн стирчали поламані парасольки. Їх не носили в ремонт, не ремонтували самотужки, мабуть, не оплакували їхню смерть, і не забирали з собою до хати вітрила, що вже не напнуться, сховавши про всяк випадок, а раптом на щось згодиться. Цивілізований світ влаштовує смітники за домом, бідний світ — у себе в хаті. Але є ще інший світ, в якого нічого немає, нічогісінько, де споживають їжу раз у три дні. Я читала колись про одного африканця, який навіть не мав клаптика паперу, щоб написати листа, і написав його на листку з дерева. Лист в ООН. Я сама часом не мала грошей на конверт. Іноді втікачі роздягаються догола і йдуть, щоб ніхто не вбив їх за шматок тканини, намотаний на стегнах.

У метро намагаюся дивитися на стіну вагона, а не у темне скло. Не люблю свого відображення. Я наче живу в позиченому тілі й тому завжди хотіла його покинути якнайшвидше. Дзеркала, темні і світлі, кажуть мені: ти просто заблукала. Твоя душа несумісна з матеріальною оболонкою. Ти завжди це знала і ніколи не боялася смерті. Так, я пам’ятаю, що сьогодні 29 грудня, день маминої смерті. Під час агонії її руки хапали мої руки, вона не могла говорити, то був рефлекс, я знаю, але здавалось, що вона хоче забрати мене з собою, мене — найбільше. Я чомусь думаю, що мама розуміла, що мені не треба було з’являтись на цей світ тоді, може, згодом. Але це не можна пояснити словами. Навіть я, начебто досвідчена в мистецтві вираження думок через образи і слова, не змогла б цього зробити. Хоча б для себе, бо непомітно, але стрімко я віддаляюсь від того, що називають літературою. Хай керує доля, як їй заманеться, доки дощова вода не змиє згадку про мене у стоки.

Доля привела мене у Стамбул, десакралізований, спершу потурчений, а потім європеїзований. Власне, Європа вже перестала розвиватись. Тепер уже не присмерк, а пізній вечір, коли ще не сплять, але вже замкнули вхідні двері і ввімкнули сигналізацію. Але це легко змінити — господарі надто сподіваються на сигналізацію і замки. Вони абсолютно безпорадні перед нападниками, про що свідчать трилери і фільми жахів. Я б поводила себе по-іншому, не метушилась, не перебігала б з кімнати в кімнату, а вилізла б через вікно. Видно, ті люди, що стають жертвами у власному домі, просто цього не знають. Я розумію, що це вимоги жанру — опинитись у пастці, але подібні фільми свідчать про підсвідомий страх, що комфорт і статус пересічних європейців та американців створений коштом третіх країн. Бо матерії у світі не стає ні більше, ні менше, вона просто розподілена нерівно, що неминуче закінчується війною. Я вже рік живу в обнімку з ноутбуком й іноді заздрю мертвим. Старі цвинтарі викликають у мені почуття примирення. Але коли надто довго там блукаєш, то відчуваєш, як тебе кличуть до себе ті, хто не хотів помирати, але помер.

Лада сказала, що на другій гілці метро, куди ми пересіли, будемо їхати під Босфором. Якби не сказала, то я б і не знала. Тунелі, що під водою, що під землею виглядають однаково.

Айя-Софія, про яку мені розповідали з таким трепетом, як про Гріб Господній, виринула перед очима, як тільки ми вийшли з метро. Треба було тільки перетнути пагорб, спуститися з нього і вийти на колишній античний іподром. Оголена цегла стін, якесь кафе неподалік. Одне слово, туристичне серце Стамбула. Я бачила величезні черги іноземців до кас, а тоді — до входу. Якби я була сама, то без проблем подолала б туристичні стереотипи, що треба побачити те і те, але я не була сама. Втім, я не шкодую, що нам довелось пройти через черги, металеві детектори і контроль. Дощ ставав дедалі сильніший, все довкола було сіро-жовте. Я знаю, що мене врешті погубить — депресія. Як і мою маму, що досі, через п’ять років після смерті, не знайшла спокою.

Свята Софія — це лише мертва споруда, де вже ніхто не молиться ні Аллаху, ні Христу, де не воском пахне, а котячою сечею. Як християнка я була б розчарована, як мусульманка — невдоволена, але моя віра у Творця не прив’язана до святинь, від яких залишилась лише тілесна оболонка. Це єдине місце, де ще можна знайти Візантію, Константинополь — мармур і скельця мозаїк. За п’ятсот років колонізації Османів все інше було перетравлене. Тут панує атмосфера насильства, як у всіх місцях, де перервана культурна традиція. За храм, що колись був иайвеличнішим християнським храмом світу, а потім тріумфом мусульман над християнством, триває млява боротьба, щоб з музею перетворити на святиню. Ататюрк був мудрий чоловік: для нього безпека народу була важливішою ніж релігія. Це він перетворив мечеть Айя-Софія на музей. Але тим самим вбив одним махом і Константинополь, і Стамбул.

Мені не вдалося побачити, як сонце ллється через сорок вікон в основі купола. День був темний, звідусіль тягнуло холодом, і щоб побачити зблизька мозаїку з Матір’ю Божою, треба було піднятися нагору. У Софії Київській Оранта дуже близько, вона ніби огортає тебе, а тут справа на тебе ллється каскад зеленого сукна з причепленим медальйоном — сурою Корану і кілька християнських мозаїк, віднайдених під шаром штукатурки, здаються зовсім маленькими. Зрештою, Київська Софія — теж музей, і це теж перервана і вкрадена сусідом традиція. І що гірше, не знаю. У мене було дивовижне відчуття єднання з Богом у храмі Чаші, що біля Гетсиманського саду, хоч храм побудований лише у XIX столітті, і там майже зовсім немає освітлення, але здається, ніби ти стоїш в саду в ту саму ніч, коли Ісус молився: Боже, пронеси повз мене чашу сю! Це так природно боятися того, що сильніше за тебе, і врешті принести себе у жертву добровільно. Офіра — це жертва добровільна, грецьке слово, яке прижилося в нашій мові. І треба дозволити собі стати офірою, а не жертвою.

Шолом, кинутий на землю, під яким не росте трава, вже вкрився іржею, вгруз у землю. Але всередині приголомшує: дуже великий простір, дуже багато мармуру, вичовгані сходи, увігнуті пороги. Я не знаю, куди ділися люди, які стояли у цій величезній черзі. Може, вони потрапляли у різні часи: IV, VI, XI, XIV століття? Те, що я прочитала на кількох табличках. Віртуальний простір дає змогу дізнатись про все вдома, я цього не робила ні перед тим, ні після цього, бо це має сенс, коли щось шукаєш, а я люблю просто ходити і вступати в контакт з речами. На другому поверсі, тобто ґалереї, можна було розгледіти ковані люстри і, спершись на балюстраду, дивитися вниз, чи постояти перед мозаїками, тими, що відкрили і відреставрували. Я часто замислююсь, куди поділося все золото, срібло, слонова кість, рубіни і смарагди, що прикрашали палаци і храми? В яку чорну діру вони провалились, чим стали? Це якась алхімія часу, після якої найтривкішими виявляються камінь і глина. Мені це перетворення видається містичним. Матерія у Всесвіті не зменшується і не збільшується, і для її рівноваги потрібно, щоб стояла отака величезна будівля.

Мене вразили дві речі: мармурові різьблені двері, тобто портал на ґалереї, вкритий простим рослинним орнаментом, без жодної символіки. Можливо, так виглядали б двері до раю, якби той рай існував. Я проходила через них кілька разів. Напевно, вони вели раніше до бічного вівтаря. Можливо, не я одна розуміла значущість цього порталу, що міг закриватися пурпуровою запоною, бо Візантійська імперія толерувала розкіш у всьому. Але я уявляла, що переходжу з одного виміру в інший. Якось по-дитячому, але краще відчувати втіху, ніж колупатися в інформації. Я могла торкатися мармуру, сірого в прожилках, поруділого. Мені це подобалось, бо він не був відразливо холодним, а мав температуру повітря.

А потім я звернула увагу на балюстраду, розділену простінками, затишна місцина, щоб просто відпочити. Поверхня була подряпана, грецькі літери, хрестики, щось схоже на вірменські написи і руни. Тут стояли охоронці імператорів, як я читала, і знічев’я щось собі шкрябали на мармурі кінчиком кинджала. То було зворушливо. Хоча не всюди були знаки. Я оглянула все. Найбільше було хрестиків. Не всюди, мабуть, стояли воїни, могли бути просто віруючі. Я бачила в Храмі Господньому цілі стіни, вимережані прочанами, біля підніжжя Голгофи. Знак пошани, замість власного імені — хрестик. Бог знає всіх поіменно, Бог розбереться, хто це був.

Але попри тих безіменних, чия провина в тому, що вони пошкодили білий мармур, власне звідти почався розкол церкви на католиків і православних, і звідти почалася смерть Візантії, Другого Риму, і цей ефект метелика спрацював зараз, у XXI сторіччі — війною між Росією, що привласнила собі візантійську пиху, і Україною, яка вирвалася з її орбіти, бо ніколи не була православною по-візантійськи. Айя-Софія у Стамбулі — це лише повітря під заржавілим шоломом давно вбитого полководця. Вона вже ніколи не буде центром християнського світу. Лише історичною пам’яткою, християнсько-мусульманською, з добудованими мінаретами. Храм роблять храмом віруючі з їхніми молитвами. Тут я не могла помолитись за мамину душу. Мене приголомшила велич подій, які врешті вийшли за межі Святої Софії, і їхній спотворений відгомін пронизує кулями і мінами людські тіла, матеріалізуючи ідеї. Варвари запозичують чужу традицію, адаптуючи її відповідно до власної ментальності. Замість вмілої стратегії Візантійської імперії, військової і дипломатичної, взяли бюрократію і корупцію.

Якби зараз визирнуло сонце і заграло б на стінах і підлозі, сталося б диво. Але мені судилося бачити лишень присмерк і вийти на дощ, що накочувався хвилями, і вже не повернутися сюди, мабуть, ніколи, принаймні, в цьому житті.

Було вже досить пізно, бо ми приїхали до центру в обід. А час тут такий самий, як у Львові, і під вечір дощ став сильніший. Ми спустились до моря, тобто до Босфору, вздовж якого вела траса. Свинцево-сірі хвилі, яскравий червоний турецький прапор, а далі повно човнів і наметів на березі, і вогнище, яке гасив і не міг загасити дощ. Зовсім інша картина, але якщо озираєшся на місто, то бачиш мури, покинуті древні будівлі, крутий схил… Там можна блукати вічність. Константинополь захищений з боку моря. На кораблях з гребцями чи вітрилами не перевезеш багато воїнів, які вміють штурмувати укріплення і мають техніку.

Ми знову перейшли на інший бік, піднялись угору крутою вулицею і, задихаючись від вологи, глухнучи від шуму, увійшли в крамничку з керамікою. Я попросила. І відразу побачила білу, розмальовану пташку з червоним дзьобиком. Лада не розуміє цих сентиментів. Коли я вчилася у 9-10 класі в сусідньому селі, Нагуєвичах, то кілька місяців збирала копійки, щоб купити в кіоску книжку «Чаликушу» турецького письменника Гюнтекіна. Сестра привозила почитати з бібліотеки, а тут її можна було купити. Чаликушу — це співоча пташка. Я не могла відвести очей від цієї розмальованої квітами цяцьки, яка нагадала мені солодкі години читання в дитинстві, коли я перечитувала десятки разів одні й ті самі книжки. Мені так часто бувало гірко і боляче, що я вже тоді рятувалась читанням, відновлюючи таким чином силу. Бо треба було жити далі. Пташку мені загорнули, запакували, і лише в нашій тимчасовій домівці я її звільнила й поставила на кухонний столик. Вона простояла там до дня від’їзду як член нашої маленької родини. Вона чула всі наші розмови, і зараз, коли я пишу ці рядки, мені хочеться піти до кімнати, забрати від інших пташок, що стоять на підвіконні, й затиснути в руці. Моя мама була маленька і жвава, така енергійна, доки її не здолала депресія і не розбив інсульт. Як пташка.

3

Вранці прокинулась від співу муедзина. По підвіконні й перевернутому човну лупив дощ. Я не вдома. Вдома спросоння тягнешся рукою до ноутбука, шукаєш укрнет. Раніше руки тремтіли, все всередині обривалося від тривоги — тепер звикла. Бувають періоди затишшя. Але зараз до ноутбука треба ще підключити Інтернет з господаревого смартфона.

Рік тривоги. Я думала, що поїздка трохи злагіднить емоції, власне, я й не думала їхати. Але Лада з Томеком зірвались, знайшовши дешеві квитки, і мене взяли з собою. Тим більше, що літак зі Львова. Майже сюрприз. Але мені так тяжко на серці. Вдома зараз дівчина-біженка з Луганська, нема від неї звістки. За два дні жодного листа. Маю підозру, що я неправильно записала її електронну адресу. Зрештою, так воно і виявилось.

Хочу додому. До 5 січня ще так далеко. Якби не війна… Потім може не бути такого шансу — кудись вибратись. Хтозна, як воно буде.

Я зварила каву, яку привезла зі Львова. Її питиму до останнього дня, бо в супермаркеті тільки розчинна. Каву тут купують на базарі.

— Привіт, пташечко!

Я готова насипати їй крихт. Геть з глузду з’їхала. Часом вдома я розмовляю з м’якими іграшками. Мені здається, що їм незручно сидіти, або холодно, або самотньо. Я думаю, так багато хто робить — наділяє речі душею, — однак соромиться в цьому зізнатись. Я не мала в дитинстві жодної м’якої іграшки, лише ґумові чи з пластику, не мала улюбленої забавки. А в Ладусі був Тигрисик, такий маленький, на долоню, але вона з ним спала навіть коли виросла. Він і зараз є, але вона не взяла його з собою до нового помешкання у Львові. Томек купив їй песика, теж іграшкового.

Цей день був здійсненням моїх дитячих мрій. Дивно, я ніколи в дитинстві не мріяла побувати у Межиріччі, чи Єгипті, чи в Стамбулі, куди потрапляли невільники з романів Загребельного, Зінаїди Тулуб, Юліана Опільського. Я розуміла, що цього часу вже не існує в реальності, а в уяві я завжди можу туди потрапити, вдесяте перечитавши книжку. Правда, іноді я думала про краї, куди хотіла б потрапити, і питала себе, чи дуже туди хочу. Ні, не дуже. Насправді я хотіла потрапити в пустелю, щоб жити там: ліс, велика вода чи навіть величезне місто, де можна загубитись, де є підземелля, руїни, порослі шипшиною й терном мури. Хіба я не маю права цього прагнути, коли хтось прагне жити у багатому будинку з гаражем і басейном, зупинятися у дорогих готелях, обідати в ресторанах, плавати на яхті? Я ніколи не заздрила можновладцям і амбітним мандрівникам, які зустрічаються зі знаменитостями. Я по вінця наповнена собою, своїми мріями і планами.

Але коли ти раптом наближаєшся до свого дитинства, це все одно, що обійняти м’яку теплу іграшку.

Я не знаю, наскільки страждали стамбульські коти під дощем і вітром, але я просила Бога, щоб він пожалів котів і припинив дощ, щоб вони так не переступали з лапки на лапку і жалібно не нявкали. Бо я знаю, який світ немилосердний до тварин, від своїх трьох котів, яких я підібрала на вулиці, і тих, яких не могла порятувати. Я ще не знала, що по всьому місту стоять миски з котячим кормом і водою, а подекуди будиночки для котів, і що кожного кота ти можеш погладити, він не боїться людей. Зрештою, як і в Єрусалимі. Це в Європі на таких, як я, дивляться зневажливо, вважаючи, що тварин люблять лише люди, в яких не реалізувалось особисте життя, і що варто любити дорогий одяг, гульки, коштовності, навіть людство. Для мене все це або мертве, або фантомне. Кілька рослинок у горщиках на крихітному подвір’ячку, які треба поливати щодня, миліші за всі ці стандартні травники перед стандартними котеджами, чи декоративні сади правильних геометричних форм. Схід дав Заходу геометрію, а сам відмовився від неї.

З мене вистачило б Археологічного музею, я спершу думала лише про нього. Але довелося йти у султанську резиденцію і купувати додатково квиток у гарем. Тому я відчувала зростаючий спротив, перебігаючи з одного відділу до другого під дощем уздовж ґалереї і з сумом позираючи на квадрат подвір’я, де я залюбки посиділа б, а не ходила по напівпорожніх залах разом з іншими туристами. Бувають дні, коли тебе ніщо не може вразити, навіть розкішні порцелянові посудини для шербету, тронний зал чи коштовності султанської скарбниці. Щось тішило око, щось вражало, але то був лише музей, покинута мушля, в яку набивається вітер з піском. Навіть тепер, коли минув місяць, я розумію, що не варто було туди йти в похмурий дощовий день. Відчувалась якась нехіть тих, хто створював цей музей. Вони не пишались Османською імперією, не вважали себе її спадкоємцями. Принаймні, у мене склалось таке враження. Кілька століть воювати із Західною і Східною Європою, а потім принишкнути, як миша під віником. Така доля всіх імперій. І Стамбул покараний тим, що не став столицею Туреччини, хоч і є одним з найбільших міст світу. І не є містом священним. У нас ще відчувають трепет: О, свята Софія! Але на прощу вже ніхто не їздить. Турки шиють одежу, взуття, будують, і жодних імперських амбіцій. Це — історія зі щасливим кінцем. Можливо, тому, що султанський двір мав свою кухню, і за мури, що височіють над Босфором, рідко проникав її запах. А зрада останнього султана, який хотів таким чином зберегти свою владу, але був відсторонений військовими і народом, так уже нагадує наш Другий Майдан. Народ вийшов з цієї катастрофи здоровим і без комплексів. Я бачила повно божевільних у Вашингтоні й Нью-Йорку, повно бомжів у Москві, повно жебраків та юродивих у Києві та Львові. Як відомо, приберуть тих, наступного дня з’являться нові. Можливо, в свідомості турків щось бродить, якесь невдоволення, туга, але на очі їм не потрапляють дражливі яскраві барви, здатні вивести з психічної рівноваги.

Мозаїка, плитка, тісні покої, такі несхожі на помпезні європейські палаци з анфіладами кімнат. Влітку троянди, маленькі водограї, пташки в клітках, музика, танці. Тут вбивали часто і легко, в оцій тісноті, але про це не думаєш. Тільки коли потрапляєш у яничарський корпус, бо яничари — слово, яке українці не можуть забути і для них воно досі — сам негатив і лайливе прізвисько людей, які забули запах рідних полинів і смак материного молока.

З нами палацом мандрує чоловік в інвалідному візку. Його друзі поруч, завжди готові допомогти. Молодий, худенький, він не поспішає, не лякається дощу, насолоджується побаченим. Можливо, він єдиний, хто тут не з самопримусу: як же, побувати в Стамбулі й не бачити палацу падишаха. Чесно кажучи, я хотіла глянути одним оком, як все це виглядає. І подивитись з мурів на Босфор.

Втім, мене вразила тут одна річ, якої я навіть не могла собі уявити. Гідна музею історії релігії й атеїзму. Зал, де, правда, просили мовчати і не фотографувати. Там була шапка Авраама, золота бляха, в яку був загорнутий Наріжний камінь, волосся з бороди Магомета, модель Кааби. І ще щось зі священних реліквій. Правда, не було християнських. Можливо, це все належало султанському роду, я не змогла дізнатись. Але мені ця вистава видалась профанацією. Навіть визуватись не треба було.

Пару днів тому я мала зустрітись з одним художником, якого бачила лише один раз двадцять років тому. Але в день зустрічі він повів свою маму дивитись хустку святої Вероніки і простояв у черзі дві з половиною години. Ми зустрілись через два дні і відразу почали говорити про реліквії та їхній вплив на віруючих. Я сказала, що не можу сприймати серйозно такі речі, але якщо комусь вони допомагають, то нехай. Але я б не стояла у черзі ні до плащаниці, ні до хустки, бо не вірю в їхню справжність. Навіть, якби вони були справжніми, це лише речі, зроблені людськими руками. Якби я мала перо Шекспіра чи Гете, хіба я могла б написати ним текст, гідний генія? На нас діє слава речей, а не самі речі.

Довелося побувати і в гаремі, порожніх залах-клітках, прикрашених барвистою плиткою. А що ти, власне, хотіла побачити? Можливо, якісь речі, дрібнички, що належали жінкам: дзеркальця, гребінці, парфуми, чашки для кави. Вже другий день ми ходимо по порожніх приміщеннях, які продуває вітер. І вже сутеніє надворі, чи то хмари надто густі. Краще б падав сніг, ніж лив дощ.

Археологічний музей був поруч — кілька корпусів, що теж колись належали до султанського комплексу. Під дощем мокли покришені скульптури, уламки колон, побиті мармурові стели, знайдені під час розкопок, а до музею треба було підійматись високими сходами. Якесь дивне поєднання чистоти і занедбаності, може, тому, що старі дерева з покрученим гіллям були без листя.

Шумер, Ассирія, Вавилон — задля цього я прийшла сюди і з годину кидалася несамовито по тих кількох залах, де були речі, що я їх впізнавала. Я забула про дощ, що вже стрімко наближається вечір, і це тільки початок експозиції. Лада лише посміхалась: вона знала. Я їй про це розповідала.

В мені прокинулась маленька сільська дівчинка, яка начиталась Зенона Косідовського «Коли сонце було богом», і в купі піску на подвір’ї робила усипальниці шумерських царів або єгипетських фараонів. Чомусь Шумер вразив мене більше, можливо, завдяки золоту й лазуриту, і тому, як ця цивілізація виринула із забуття. Можливо, тому, що я уявляла собі, як у поховальну яму спускаються слуги, випивають сонне зілля, а потім їх убивають. Оті дрібні деталі: срібло, що окислилось, реконструйоване обличчя цариці Шубад, у головному уборі із золотого листя, портрет князя Гудеа, печатка із зображенням ангела, цап із золота, лазуриту й перламутру, зотліла арфа… В Музеї історії Ізраїлю було кілька речей із Шумеру, але тут… Тут мене і Шумер розділяло лише скло чи кілька сантиметрів повітря. І всі ці речі з каменю, бронзи, мушель і глини, я бачила, звідки їх було взято. З якого краєвиду, якого помешкання. Бо всі ці роки я читала все, що могла, про Шумер, і пішла в цей музей задля Шумеру. Я писала про Шумер, я перечитувала шумерські гімни і поеми, я читала шумерський словник, я не маю золота, але в мене є кулон і коралі з лазуриту, і найшляхетніше поєднання кольорів — це синій і золотий. Я побувала в країні мертвих і запам’ятала туди дорогу, і знаю, що там небіжчики сидять у пилюці й чекають води і хліба від родини. А хто не має нікого, тому гірко й сумно.

Ми приносимо своїм мертвим вогонь і квіти, ми облаштували для них рай, ми здатні відмолити їхні прогрішення, щоб полегшити очищення душі. Ми записуємо їхні імена на папірці, щоб священик згадав їх у церкві. Ми існуємо доти, доки про нас пам’ятають. Так думають всі народи Землі. Це записано в генетичному коді людини.

Я всі ці роки створювала Шумер на карті своєї свідомості, хоча навряд чи колись побуваю в Межиріччі. Бо там війна. Тепер і в нас війна. «Твої сини порубані в крові лежать». Твої, Шумере, і твої, Україно. Материнська кров змішалась з дитячою. Я не можу їхати до Європи, яка не знає, що таке, коли діти сивіють у п’ять років, і нічого не хоче про це знати. Мені така Європа не потрібна. Європа, яка сміється над чужими богами і пророками, і над своїми власними також. Звичайно, негарно таке говорити освіченій людині, яка виховалась на європейській культурі, але якщо я не напишу про те, що відчувала тоді у Стамбулі, то відчуватиму докори сумління. Що відчувала хвора на сухоти Сімона Вайль, відмовляючись від харчування, бо йшла війна і горіли крематорії в концтаборах, чому голодував у знак протесту проти знущання над товаришами хворий ув’язнений Василь Стус? Це усвідомлення ірраціональності буття породжує ірраціональні емоції. Коли ти виплескуєш їх перед чужими людьми, будь готова, що тобі сміятимуться в обличчя. Шумер поволі вмирав, поневолений варварами, які привласнили собі його історію, героїв, міфи, і загинув остаточно, коли ніхто вже не міг відрізнити шумерське від аккадського, тільки ще довго у храмах молились шумерською мовою. Бо їм дозволили, чи, може, боялись їхніх богів. Бо чужі боги теж можуть завдати шкоди.

Коли археологи відчистили глиняні таблички від пилу, вони стали червонуватого кольору, такими як були колись. Дивно, що інші народи не писали на глині. Мабуть, сонце там не таке палюче. Побачити б все це хоч на мить. Може, так воно і було б, і я замість Стамбула поїхала б до Багдаду, а звідти в пустелю, де колись текла вода в каналах, а нині всюди пісок і змії. Я пам’ятаю, як бомбардували Ірак, як грабували Археологічний музей, і щоб зменшити біль, я написала повість «Брат мій Енкіду». Я пам’ятаю іракських біженців, яким ми допомагали. У них широко розставлені очі й чорне волосся. І якась шляхетна постава, стриманість. Турки теж чимось їх нагадують, бо в них так само тече кров шумерів.

Дитячі іграшки: глиняні ляльки, возики, столик. П’ять тисяч років тому вони були в дитячих руках, а потім… Можливо, як це не сумно, в дитячих могилах. Щоденні жертви з зерна і пива, і води. Вранішня молитва. Тяжка праця на користь громади. До бронзових сокир прилаштовані нові ручки. І хоч це все у вітринах, під склом, для мене воно дуже реальне, хоч люди довго не затримуються ні перед фігурною кладкою з цеглин, обпалених на сонці, ні перед дверима. У епосі про Ґільґамеша володар Урука описує свою виправу у кедровий ліс, і сам процес виготовлення дверей, які обкладено фігурними бронзовими пластинами із зображеннями богів. Я пригадую двері в храмі Софії. Якби можна було відчинити ці двері і увійти до храму. Але я не можу навіть їх торкнутись, хоча дерево там нове, тільки пластини старі. Втім, у кутку стояла велика ступа з чорного базальту, і я її торкнулась. Торкнулась Шумеру.

Речі, про які я пишу, це настільки особисте, що я й не сподіваюсь, що воно може викликати у когось трепет. І ті люди, що ходили й дивились разом зі мною, звісно, знали щось про Шумер, як кожна культурна людина. У багатьох з них є змога їздити по світу, тоді як я потом і кров’ю заробляю гроші на поїздку, хоча могла б приберегти їх на чорний день. А тепер ми в Україні всі стрімко біднішаємо, і хтозна, чи скоро я знову кудись виберуся. І, можливо, тому я отримую від поїздки у стократ більше, ніж багаті туристи. За цілий день ми випиваємо каву в якійсь простій забігайлівці зі шматочком пахлави. Я ніколи не витрачаю гроші на кафе, навіть коли їх маю. Далося взнаки десятиліття існування поза межею, або на грані бідності. Краще ці гроші витратити на музей чи на якусь цяцьку. Я страшенно люблю кераміку. В дитинстві любила ліпити мисочки, кухлики, фігурки. Можливо, тому, що начиталась «Робінзона Крузо», який давав собі раду і дуже тішився з того. Згодом я навчилась цінувати навіть черепки, знайдені в різних місцях, іноді товсті, княжої доби, почорнілі з внутрішньої сторони від страви. Археологія збуджує уяву. Чи кавалки порцеляни з малюнками, чи скло з бульбашками повітря. У своїй книзі Ле Корбюзьє постійно захоплюється керамікою Сходу, більше, ніж властиво архітектурою, яка згодом стала його покликанням. Мені здається, що чим далі — тим ближче. Майбутній архітектор спостерігав, як споруди узгоджуються з краєвидом, з людиною, з нашаруванням історичних пластів, з барвами, звуками і запахами. Щоб так звучав спів муедзина, слід створити простір для поширення звуку.

Іноді я зависаю то в ботаніці, то в палеонтології, історії чи механіці, але не в літературі. Бо чим ближче я до літератури, тим далі від неї. І навпаки. Письменник, який читає лише твори своїх колег по перу чи літературознавчі дослідження, стає частіше ремісником, ніж майстром. 90 відсотків моїх знань я забуду, не використаю, просто вони вгамовують мою допитливість. Це — мій спосіб насолоджуватися життям.

Звірі з брами, що вела до Ніневії, виглядають сучаснішими, ніж мозаїчні панно у Софії. Вони дуже ефектні на синьому тлі, ці леви, дракони й єдинороги. Леви — земля, дракони — підземний світ, єдинороги — повітря. Це я так собі уявляю, хоч може бути інше трактування цих зображень. У великій залі при денному освітленні вони б виглядали не так ефектно, хіба що відчинити цілу браму. У глухому залі з приглушеним штучним світлом вони просто заряджали позитивною енергією серед тьмяних бородатих ассирійців на тріснутих барельєфах.

А потім, коли ми вийшли надвір, у мене запаморочилась голова від надміру почуттів. З мене було досить. Але ми пішли в інший корпус. Виставковий зал, де були артефакти з самого Стамбула, виглядав по-сучасному, трохи нагадуючи Музей Ізраїлю, той спекотний жовтень 2013 року, акурат перед Майданом, якого ми всі прагнули і який закінчився так криваво.

Я була втомлена, щоб роздивлятися ті всі багатства з мармуру, але мені страшенно сподобалися невеличкі надгробні стели пізньої античності, які зображали приватне життя небіжчиків, цілі жанрові сцени. В них не було нічого сумного, та й моменти було підібрано прозаїчні. Очевидно, на стелах намагались розповісти про померлого не словами, а образами, бо тільки те й важливо, що пам’ять про нього. То були все розповіді про звичайних містян. Румуни теж зараз роблять надгробки не скорботні, а веселі. І, напевно, досі, як у наших далеких карпатських селах, жартують при мерці. А ще я думаю, що тоді не вважали, що Бог знає більше про людину, ніж його рідні та друзі. Далі була експозиція зниклих народів, що мешкали в Анатолії, і, проходячи повз вітрини черепків і цілого посуду, я раптом згадала Трою.

Про неї, тобто про Генріха Шлімана, який розшукав Трою, я теж прочитала у Косідовського. То були інші відчуття, більш шляхетні, ніж облаштування шумерських гробниць у купі піску. Я, сільська дитина, що не мала можливості ні займатись музикою, ні кататись на ковзанах, ні навіть користуватись великою бібліотекою, чудово розуміла малого Шлімана, який, дізнавшись про Трою, вирішив її знайти і задля цього працював багато-багато років. Став крутим бізнесменом, мільйонером, і доля привела його до Туреччини, на пагорб Гіссарлик.

Я зупиняюсь посеред довгого жовтого коридору і кажу: «А де ж Троя?» Лада з Томеком перезираються. «Якщо тут Археологічний музей, то мусить бути Троя». Ну, звісно, я розумію, що це туристичний бренд, і що, можливо, Шліман і не Трою знайшов. Сліди руйнування, пожежі — яке місто уникнуло заглади? І пагорб Гіссарлик, де навіть поставили Троянського коня для туристів, — це п’ять годин їзди зі Стамбула. І в таку пору року все там зачинено. Але Троя мусить бути в Археологічному музеї. І вона є. Трохи далі. Певно, зо сім залів, тобто вітрин з черепками і посудом, ясна річ, без скарбу Пріама, бо його Шліман вивіз з Туреччини додому, а потім росіяни вкрали, коли воювали з німцями. Скарб — це погана знахідка, він перетворюється на купу черепків і сухого листя.

Задля Трої я ще в дитинстві вивчила всі грецькі міфи, хоча ніколи не прагнула відвідати Грецію. Принаймні, в наші часи, коли все перетворено на машину, яка випомповує гроші з туристів. Я читала «Іліаду» й «Одіссею» Гомера, «Метаморфози» Овідія, у мене ціла бібліотека античної літератури. І все це завдяки Трої, завдяки Генріху Шліману, чиє серце назавжди залишилось дитячим. Напевно, Лада каже Томеку: «Ну, все, мама допалася». А вже вечоріє, і мене охоплює розпач: якого біса ми лазили стільки по порожньому султанському палаці, який нічим не промовляв до серця, коли тут — Троя? Мені від цих черепків, пряслиць, таких як і в Україні, перехоплювало подих. Немає значення, чи існувала направду Троя в Гіссарлику, коли вона існує в тебе у голові. Її зруйнування дорого обійшлося завойовникам. Одіссей не міг знайти батьківщини десять років, Агамемнон був вбитий, Ахілл також, та й усім їм набридла ця безглузда війна, хоча це вони вже під кінець вважали її безглуздою. Насправді існував якийсь вищий розрахунок у всьому тому. Війна йшла не за багатства, а за право володіти красою. І Гомер, такий багатослівний, коли йшлося про описи зброї, речей, делікатно замовкав, коли йшлося про істинний сенс війни, він приховував його, маскував, бо людям не можна знати всього. Ця традиція ведеться ще від шумерів. Про справді важливі речі — або якомога менше, або взагалі нічого. Щоб не було профанації. Гімни не повинні виходити за двері храму. Людина повинна дорости до того, щоб без посередника розмовляти з богами. Скасувавши цю ієрархію, люди натомість створюють іншу піраміду чи вертикаль: політичну та фінансову. Світ поділений на «золотий мільярд», країни другого і третього світу. Багатство проти традицій і високої духовності, з якими і йде зараз війна по всьому світу. І в Україні також. З обох боків. З одного, східного, намагаються знищити національну культуру, а із західного — не допустити в Європу проникнення іншої точки зору, крім схвалення ліберальних цінностей, небезпеку яких усвідомлюють уже й самі, але голосів цих майже не чути.

У третіх країнах практично неможливо заробити гроші чесним шляхом, не вкравши або не зрадивши, і це найбільш принизливо, коли тебе вважають жителем бідної країни і шкодують. Я пригадую, як у чорні 90-і в мою убогу оселю принесли пакунок з Америки — допомогу українським письменникам. Я з Ладою і своєї племінницею побачили там старі лахи, які не вдягнув би й жебрак, банку зіпсутого какао і кілька пакетів китайської вермішелі, типу «Мівіни». Я ніколи не зазнавала такого приниження, хоча вже сягнула дна. Бо то було не лише приниження мене, а й нашої культури. Шліман так само вважав, що турки не здатні оцінити скарбів Іліону, хоча у XV столітті Османська цивілізація була розвинутішою, ніж вся Західна Європа зі своїми «бенілюксами».

В останній вітрині було золото, кілька підвісок від діадеми у вигляді нанизаних листочків, браслет, сережки. І фото Софії Шліман, грекині, в прикрасах зі скарбу. Все, що перепало турецькій державі, яка знищила свою державність і потугу у намаганнях загарбати світ. І отримала приниження й пієтет до переможців. Те саме сталося з Німеччиною, що почуває пієтет до Росії, боїться її.

Я сиділа в закапелку і дивилася документальний фільм про розкопки Трої. Пустеля, пісок. Можливо, там теж падає зараз дощ і під ним мокне Троянський кінь. Я сиділа доти, доки фільм не закінчився.

Ми сховались в якомусь кафе, де кава була по сім лір, але потрібен був Інтернет, бо в нашому помешканні він пропав зранку. Я попросила Томека, щоб подивився новини в Україні. Гірше не стало. І за це дякую Господу.

У кафе було повно іноземців, дуже тісно. Каву пили лише ми і немолода турецька пара. Ми вийшли, і Томек пішов шукати пахлаву в маленькому кафе, де ми були першого дня. Там було майже порожньо, але був вайфай. Місце не для туристів. Саме такі мені найбільше подобаються. Літній господар тихо перемовляється із знайомим, дідок у кутку вечеряє на самоті. Я попросила гарячого молока, Лада — суп, а Томек — чай. Я і у Львові обираю тихі місця без брязкалець для туристів. Як-от, кафе на Вірменській, де все як і тридцять років тому, останній острівець львівської шляхетності. Тут приймають тебе не по одежі і не по грошах, а згідно з тією властивою всім народам гостинністю, коли гість і господар на рівних. Таке можливе все ще на Сході, і оте кафе у Львові належить вірменам.

4

Останній день року. Ллє дощ. Він барабанить по підвіконні й перевернутому човні. На балконі з’являється жінка, вичепурена, наче до роботи, з білим комірцем, що виглядає з-під светра. Вона щоранку витрушу ковдри, залишає на кілька хвилин, тоді забирає. У не рухи відпрацьовані, як в автомата, вона пишається собою. Але вона не може бути щасливою. Бездоганні господині глибоко нещасні. Вони гадають, що їхня бездоганність буде оцінена на небесах, хоча ніколи не дивляться на небо. Ця жінка зараз піде на роботу, яка теж вимагає бездоганності. Поряд з нею я б виглядала нікчемою. Щоб стати бездоганною, мені потрібно зробити в квартирі євроремонт і позбутися котів, тобто їхньої шерсті. І пропрацювати на одному й тому самому місці років тридцять. І бути ображеною на життя, мати комплекс Титанії.

Я вирішила теж купити собі парасольку, таку як у Лади, за десять лір. Але в галантерейній крамничці їх уже розкупили. Правда, одну, відкладену, таки продали.

Ми вийшли, налетів порив вітру, і парасолька зламалася. Я ще мала надію, що не зовсім, і сховалась за будинок, щоб скласти. Але там було не краще. Я забігла у нішу біля гаража, де порався якийсь дядько. Я навіть йому посміхнулась, вибачаючись за те, що ступила на приватну територію, але він не відреагував. Видно встав не з тієї ноги. Що ж, він у своїй країні може вставати з якої хоче ноги. Парасолька обвисла. У нас такі не викидають. Треба хоч день поносити.

Коли я наздоганяла Ладу з Томеком, то побачила, як моя доня широким жестом шпурляє в урну свою парасольку. Теж зламалась. Це мене розсмішило.

Останній день року. Хай він швидше закінчиться. Хай ніколи цей рік не повертається.

То був дивний день, наповнений безперервним гулом, без жодних ознак свята. Можливо, саме тому був сенс їхати до країни, де Новий рік не святкують, де не п'ють шампанське і не пускають феєрверки. Потім Аня розкаже мені, що на Сихові таки стріляли, і вона почувала себе недобре від того. Бо це нагадало їй про війну в неї вдома. Бідна дитина. Я вже багато років не зустрічаю Новий рік, але зате його зустрічають мої сусіди і весь Львів. Люди не розуміють, що можна й не зустрічати. Не дивитись тупий телевізор. Не збиратись всією родиною коло миски з олів’є. Я одного разу це зрозуміла. І Лада завжди йде з дому в цей день. Головне, не змінювати своїх звичок. Вдавати, що це звичайний день. І він стане звичайним. У мені навіть нічого не стрепенеться. Я пригадую, як маму ховали 31 грудня, і після похорону моя двоюрідна сестра сказала, що зараз піде купити шампанське, і я здивувалась, бо забула, що за кілька годин Новий рік. Ми сіли з Ладою в маршрутку до Львова, я заснула. Лада вийшла на перехресті, щоб поїхати до друзів, а я повернулась в неприбрану хату, нагодувала котів і лягла спати. І крізь сон чула стрілянину. Але найдивнішим був ранок. Я прокинулась з якоюсь злою рішучістю вирватись з тієї чорної прірви, в яку мене затягували згадки про тяжку мамину смерть. Все це стояло перед очима. Десять днів, найнестерпніших у моєму житті.

Я витягла штучну ялинку, прикрасила її іграшками. То був мій протест. Я хотіла вийти з тіні смерті. Я увімкнула телевізор. Там йшов концерт старих українських шляґерів 60–70 років. Я сиділа і ревіла, хоч на похороні не проронила ні сльозинки, бо не можу плакати на людях. Ці пісні були піснями мого дитинства і маминої молодості: «Черемшина», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Рушник». То був реквієм за моєю мамою, за колишньою, не тією дивною відстороненою істотою, яка згасала у депресії півтора року. Я вчинила правильно. Я скинула з себе чорну хустку, щоб мене не поглинув морок, щоб не виникло спокуси піти за мамою. Бо всі ці десять днів ми молились, щоб вона пішла і більше не страждала.

Той день не міг не бути особливим. Ніколи з моменту своєї смерті мама не була так близько від мене. Я не знаю, чому Лада з Томеком вибрали цей район в азійській частині, Ускюдар, але він дуже нагадував той Стамбул, який описував Корбюзьє: пагорби, мечеті і цвинтарі. Тільки тепер усе заливав дощ. І я мерзла руки. Вони геть посиніли. Рукавиці я забула у Львові. Треба було купити нові. Я не знаю, скільки я ходила б отак по Львову і чи взагалі випхала носа з хати, але тут мене огорнула якась нечутливість і байдужість до того, чи промокну. Я спостерігала за собою ніби збоку, не відчуваючи тих емоцій, які повинна відчувати людина в іншій країні. Галантерейну крамничку ми знайшли швидко, зовсім маленьку. Коробка з рукавицями стояла надворі, я вибрала собі чорні вовняні рукавиці, і ми зайшли. Там торгувала молода жінка в хустці, мусульманка, і товар свідчив про те, що тут живуть прості небагаті люди, які й купують ці хустки, шалі й шкарпетки, і знають одне одного. Але якщо прийде хтось чужий, то нехай приходить, не проганяти ж його.

Рукавички мене зігріли відразу, до серця прилинуло тепло. Мені завжди хотілось жити в такому місці, де люди співчутливі й наче велика родина.

Томек з Ладою не мали якоїсь конкретної мети, хіба що побачити кілька мечетей, а от я мала — побачити район без туристів, просте життя. Це наче занурюєшся в тепле море. І знаєш, що коли помреш, на твій похорон хтось прийде.

Я загаялась, вовтузячись зі своєю поламаною пapaсолею, коли Лада з Томеком переходили на інший бік вузької вулиці. Їх не було, і я опинилась сама. Навпроти був мур недобудованої мечеті, зліва і справа тягнулась вулиця, від якої відходили бічні вулички. Спершу я подумала, що Лада з Томеком звернули кудись, але їх ніде не було. Вони наче розчинились в повітрі. Я не надто цим переймалась, однак поведінка видалась нетиповою. Якщо я десь затримувалась, Лада й Томек просто зупинялись і чекали на мене. Вони не могли зайти далеко. Я бігала отак хвилин двадцять, щоразу вертаючись до того місця, де бачила їх востаннє. Іншого виходу, як зупинитись і чекати, в мене не було. А я не люблю, коли є лише один вихід.

31 грудня 2014 року. Ще півдня, і закінчиться цей страшний рік. Для людей, що живуть у цьому місті, у цій країні — це звичайний рік серед інших років, а я стою тут на тротуарі, на безлюдній вулиці, вперше за цілий рік далеко від війни. Дивно. Але тут я в більшій небезпеці. Якщо я кинуся на пошуки, то можу загубитись остаточно. Треба стояти під цим дощем доти, доки мене не знайдуть. Холод пробирає до кісток через моє благеньке сукняне пальтечко, я ж розраховувала на градусів 14, не повірила Інтернету. В руки, правда, тепло.

З кожною хвилиною мінявся настрій, від приреченості до тривоги, від тривоги до гніву. Мабуть, є сенс у тому, щоб опинитись в чужій країні, не знаючи мови, не маючи ключів і зв’язку, не орієнтуючись у транспорті. Все, що я знала, це станція метро «Гос-тепе», звідти я могла б дійти навіть до нашого помешкання, але я не маю картки, не знаю, як її купувати, як поповнювати. Ой, лишенько. Я собі пригадала одного дядька, який прилетів до Канади, і його не зустріли. То він став посеред аеропорту й закричав: «Люди, де ви?!» Я згадала тих біженців, які потрапляли до України з Іраку чи Бангладеш, не знаючи навіть англійської. Я була в такій самій ситуації. І ще в мене топографічний ідіотизм.

Лада з Томеком вигулькнули з якогось проходу біля мечеті. Я не сварила їх, що вони відразу не повернулись за мною. Схоже, ми всі троє потрапили в пастку часу. У них був такий присоромлений вигляд, що мені стало раптом смішно.

Людей на вулиці майже не було. Мабуть, сиділи й дивилися телевізор. Але в Туреччині є ще такі чудові заклади, як своєрідні клуби для чоловіків. Їх видно через скло з вулиці. Старші чоловіки грають в шахи, є там адміністратор, що робить чай і каву. Дуже скромне приміщення, просто столи й стільці. У Туреччині жінці можна легко потрапити до мечеті, але тільки не чоловічий клуб. Це — святе. Навіть дивитись через вікно не можна, навіть зупинятись навпроти. Боже збав. Оскільки релігію відділили від держави, то традиція стала єдиним способом зберегти ідентичність, і за неї вони триматимуться зубами. Варто б у нас, коли ми не перемо чи не прибираємо в неділю, теж повідомляти приїжджим: «Це — традиція». Ми частіше вживаємо слово «звичай». Не працювати фізично в неділю — це не релігійний забобон, а можливість відпочити і присвятити себе більш духовним заняттям перед робочим тижнем. Я пригадую, як в суботу втомлювалась, намагаючись зробити все на городі, на подвір’ї і в хаті. Нарешті вимита підлога в коридорі, хідник винраний і застелений, і на серці — полегкість. Тепер я можу читати й писати. Те, що не всюди в Україні шанують цю традицію, мабуть, пов’язане з нашестям росіян, а ще раніше — з панщиною, коли доводилося в неділю працювати на себе. Всі, хто має в собі трохи російської крові, спеціально відкладають на неділю прання і прибирання. І роблять це з викликом. Отак руйнуються людські спільноти затишних кварталів і вулиць: на фасаді виникає тріщина. Йдеться не про те, «що подумають люди», а про якісь усталені позитивні ознаки співіснування в мирі. Це не така вже й дрібниця.

Я спіймала себе на тому, що геть зруйновані дерев’яні будинки зі слідами колишньої краси, які зустрічались у цьому районі, не сприймаю, як житло бідних людей, а як вперте намагання затримати час. Може, тому, що люди на вулицях не виглядали нещасними і голодними, і таких будинків з різьбленими верандами було дуже мало. Вони пнулись угору, притулившись до кам’яних будинків сучасної конструкції, наче забуті риштування, і видавались дуже крихкими й непридатними для життя. Дмухне вітер, і вони всі опадуть, як зітлілі лози винограду. Тільки коли я побачила у дворі такого будинку купку порубаних дров і якесь вбоге начиння, то зрозуміла, що тут живуть люди, які не мають навіть газу і, можливо, електрики, й живуть з випадкових підробітків. І хтось їх захищає, не виганяє, не руйнує їхні житла, терпляче чекаючи, коли природа і час довершать руйнування. Нехай смерть помирає спокійно.

Отак, поволі терасами ми піднялись на один пагорб і зупинились перед величезною сірою мечеттю, обгородженою муром. У нас такі храми називають оборонними. У внутрішньому дворику стриміли напівзасохлі старезні чинари, попід стіни вела ґалерея, і відчувалось таке миле моєму серцю запустіння — без осоружної реставраційної косметики. Це, мабуть, було єдине місце, куди навідувались іноді туристи, не ті, що галопом, а люди освічені, неквапні, здатні оцінити красу, не спотворену старанним ремонтом. Велика мечеть — то колись був цілий комплекс: школа, бібліотека, лікарня, лазня. Те, що є осередком цивілізації. Зараз залишилась лише лазня, за огорожею занехаяний цвинтар. І видно, що тут не так багато віруючих, оскільки мечеть на кожній вулиці.

То була перша стамбульська мечеть, яку я відвідала. І найкраща, як виявилось згодом. Атік-Валіде. При вході — кілька пар взуття. Ми визулись під дощем і увійшли досередини. Підлога, встелена килимами, була тепла, мені аж хотілось заплакати від такого милосердя, бо ми вже не одну годину тинялись і геть змерзли. У нас, напевно, був дуже нещасний вигляд: посинілі, мокрі. Сіли собі в куточку і принишкли. Мечеть — наче бульбашка, наповнена святістю, наче перевернута чаша, з якої ллється благодать. З куполом, через який лине щедро світло, з поличками для святих книг, виступом-сходами збоку, накритим зеленим сукном, і висловами з Корану там, де у наших храмах — вівтар. Жебраки, яких ми бачили вчора в напівтемряві, коли верталися додому, під дощем, неподалік від метро, напевно, раді були б тут зігрітись. Ми бачили кілька старших чоловіків, що бесідували між собою. Їм не треба уже ходити на роботу. Вдень вони приходять у мечеть поговорити на священні теми, а ввечері, мабуть, грають у шахи. Не знаю, але я завжди заздрила такій спокійній світлій старості сімейних пар, чи навіть поодиноких людей, які мудро вміють скористатися з усіх тих радощів, що випадають на схилі віку. Які не вважають старість прокляттям, як моя мама, яку вбив насправді не інсульт, а депресія. Старість повинна бути спокійна, поблажлива, мудра.

Невдовзі мала починатися молитва, і ми піднялися на відкритий пагорб. Томек хотів побачити сучасну мечеть. Нас продувало немилосердно, організм вже не мав сили боротися з холодом і вогкістю. Мечеть 2009 року, Шакірін, нагадувала кришталеву чашу, і підлога була в ній холодна. Невідомо звідки взялось троє дуже високих чоловіків. Лада казала, ніби вони перед тим слухали муллу, але мені здалося, що то були мафіозі, бо розмовляли вони італійською, і обличчя в них були дуже напружені. І ввійшли вони через вхідні двері. Вони почали все фотографувати, без жодних церемоній, хоча я навіть не наважилася б витягти фотоапарат, підійшли впритул до найсвятішої частини. Вони ледь не торкались канделябрів. Пихаті, зарозумілі обличчя, від них віяло ще більшим холодом. Мені здавалось, що це сон, настільки неприродним і брутальним було це вторгнення, і ніхто не посмів би його зупинити. Вони могли вихопити з-під дорогих тонких курток зброю і почати стріляти по скляних стінах. Чи це мені так здалося, може, Лада з Томеком їх не бачать? Найлагідніше, що я могла сказати про цих людей: «дуже неприємні». Хоч вони були як мстиві демони пекла. Як їх впустили сюди? Як вони самі посміли сюди прийти? Одне слово, у мене параноя. Навіть на мою розвинену уяву то було б забагато. Туристи — розслаблені, а ці якісь надто напружені.

Ми того дня зайшли в крихітне кафе, єдине, що трапилось за кілька годин, відколи нас провадив гід з Томекового смартфона. Я відчула, що в мене починається невралгія, що ж, я подбала про ліки. Ще тупий біль, що розвинувся за два дні у пекельні напади гострого від найменшої переміни повітря. Я уявила собі, як доведеться йти від метро до нашого помешкання: різкий вітер, дощ в обличчя, жалібні голоси жебраків, що сидять скраю дороги у темряві, невмовкаючий гул моря і машин, по сходах вгору, по сходах вниз…

На стіні у кафе плаский телевізор з ідіотським шоу. Боже, які дебіли таке дивляться? Абсолютний нуль інтелекту, не треба знати й турецької мови, щоб це зрозуміти. Але, як не дивно, навіть у такому нетуристичному закутку розуміють англійську. Від дверей тягне, столик маленький, моя шматяна торбина важка від води, і я не знаю де її подіти. Заходять місцеві, купують якісь булки чи пиріжки і швидко зникають.

Ми створили собі культ Нового року замість колись забороненого Різдва і досі не можемо уявити, що в інших країнах не вважають обов’язковим збиратися за столом і дивитися привітання президента, і стежити, як стрілка перетне поділку 12. І ці ідіотські питання: «А де ти будеш зустрічати Новий рік?» Головне, щоб не самотою. Раніше Лада комплексувала, що йде до друзів: як ти будеш сама, мамо. Я так боюсь родинної диктатури, донечко, — разом потрібно бути не на свята, вигадані, щоб заробити на них гроші, а в горі і в радості.

Але подібно, мені не доведеться цього року проспати Новий рік. І, помітивши поруч крамничку, я кажу, що треба купити вина. Біс з ним, посиджу вже до 12-ї. Маю підозру, що Лада з Томеком теж уже охололи до цього свята, тим більше на Заході заведено всі ресурси кидати на Різдво, на Новий рік уже нічого не залишається. Купуємо біле вино, турецьке. Я б уже їхала геть. Що ж, ми побачили Стамбул без прикрас, це вже добре. Якби не дощ і холод, побачили би значно більше. Однак Томек відчуває моє приховане розчарування, бо чогось бракує у цьому дні, якогось зблиску. Про диво я вже не кажу. Минулися часи сподівання на диво ззовні. Я не знаю, що відбувається вдома у Львові, чи на фронті. Мені всі ці дні доводиться боротися з власним сумлінням, хоч ця поїздка повернеться мені сторицею, як і кожна, бо я створюю свою карту світу.

Томек каже, що ми зараз підемо до барокової мечеті Аязма, правда, закинутої. Ми знову піднімаємось догори і через якийсь час впираємось у дерев’яний глухий паркан, яким зазвичай обгороджують аварійні будівлі. Треба відійти назад, задерти догори голову, щоб побачити мечеть, яку планують відбудувати, але, видно, немає коштів. Це не скляна чаша, не сльоза Аллаха, це — Дракон. Від нього лине потужний заклик, глухий спротив, невдоволення, прокляття. Я все це чую і піддаюсь гіпнозу, мені хочеться так стояти і дивитись до кінця життя і перетворитись на один з тих непоказних будинків, що мокнуть під дощем, холодні зверху, теплі всередині. Мене всередині просто пече, повно диму й вогню, який я не можу видихнути так само, як цей дракон. Нас тільки двоє. Я стаю на другий бік, намагаюсь сфотографувати, може, мені колись це фото допоможе в житті, але мечеть не влазить у кадр, дощ заливає очі. Так виглядає кінець світу: як ця закинута мечеть серед колючих чагарників і кволих дерев, що, однак, можуть вибрати тобі очі.

Доганяючи Ладу й Томека, кажу:

— Я вже бачила у Стамбулі все. Я можу повертатись назад.

Вони трохи розгублюються спершу, а тоді сміються.

— Ви нічого не розумієте.

Вони надто молоді, щоб бажати десь залишитись. Вони хочуть просто йти вперед, побачити якнайбільше. А я маю на увазі те, що ніщо мене більше не вразить у Стамбулі, ніж ця барокова занедбана мечеть, бо з нею у мене встановився містичний зв’язок. В одну мить, і вона мене вже не відпустить, і я її також. Більше нам ніхто не потрібен.

Зразу за мечеттю був скверик з дитячим майданчиком, що впирався просто у рештки старого муру. Я сховалась в хатинці, Лада з Томеком не ховались, мокнучи з якимось впертим мазохізмом. Я там постояла, збираючись з думками. Я так завжди роблю, коли побачу щось вражаюче. Три тисячі мечетей у Стамбулі, всі нові чи оновлені, лише ця… Так дивно. У нас багато покинутих, зруйнованих храмів, але тут… Якби я потрапила досередини, чи сильнішими були б мої відчуття? Можливо, аж занадто. Та якби я була тут сама, то спробувала б знайти якусь дірку, прохід, але діти виглядали надто втомленими. Я пішла за ними, озирнулась раз-другий. Я більш ніколи це не побачу.

То, власне, була кульмінація, як потім воно виявилось. Заради цього варто було взяти заощаджені гроші й податись до Стамбула, використавши останній шанс перед великою війною. Хоча я всіма силами пручалася, не вірила, що війна буде тривала і тяжка. Як оті, про які я читала.

По суті, перебувати на пограниччі війни і миру тяжче, ніж з головою зануритись у саму війну. Надія не лише посилює, а й завдає підступного удару в найнесподіваніший момент. Мені весь час крутиться в голові: живі будуть заздрити мертвим.

Весь день ми наштовхувались на цвинтарі, крихітні, геть закинуті і менш-більш доглянуті. Мертві тут були поруч з живими, як у середньовічних містах, огороджених муром. І жодні нові будинки, хоч їх в цьому районі не було, не займали територію мертвих. Як у нас, де тільки історики знають, що на місці цього кварталу з XIX століття був цвинтар, а на місці Краківського ринку був колись єврейський цвинтар, і що постамент вже неіснуючого пам’ятника Леніну у Львові зроблено з уламків надгробків січових стрільців. Що думає про це Господь? Чи для нього це несуттєво?

Так ми вийшли до великого нового цвинтаря, схожого на європейський, бо не було поблизу мечеті, не було огорожі на замку. Ми пройшли через нього, щоб вийти на широку вулицю. Здається, то була вже найвища точка пагорба. На цвинтарі було багато котів, здебільшого чорних, вони сиділи на білих пам’ятниках під високими деревами, дикуваті, хижі охоронці спокою мертвих.

А по той бік широкої вулиці, спускаючись уже донизу, ми знайшли маленьку пекарню, де мені зразу в око впали зеленкуваті тістечка, з фісташками. Вони були ще теплі. Господар дав нам кожному по тістечку попробувати, що було неймовірно щедро, бо то були дорогі ласощі. Ми ще накупували всього, і тут я по бачила чудову сіру хлібину, від якої йшло тепло. У 90-роки до нас приїжджали турки зі своїми пекарнями, відтоді в Україні з’явився хліб, що засихає наступного дня, і зовсім несмачний. Тепер на противагу тому несправжньому хлібу в нас почали пекти хліб на дровах, і я намагаюсь його купувати. Колись давно до нас в село прийшов дідусь, якийсь не від світу сього. Він ходив і питав, чи немає у когось хліба «домашнього печива», бо він уже сім років не їв його. Ніхто не знав, хто він і звідки, звісно, ми не мали такого хліба, бо піч давно розібрали, а спечений у електричній духовці — це не той хліб. Дивлячись на хлібину в турецькій пекарні, подумала, що той мандрівний дідусь не відмовився б від неї, хоча справжній житній хліб колись пекли в Україні. Кислий, з твердою грубою шкоринкою, важкий і самодостатній.

Ми повертались, і я думала, яким буде довгий цей вечір напередодні Нового року. Інтернету немає знову, в мене в ноутбуку лише «Англійський пацієнт» з непрочитаних книжок, а у темряві не поблукаєш. Не було б дощу і вітру, ми могли б поїхати в центр, подалі від цвинтарів і порожніх вулиць. Чи просто пошукали б море по шуму і запаху у своєму Гос-тепе. У Львові я чула про будинок біля моря і уявляла собі, що в новорічну ніч стоятиму на пляжі й слухатиму шум хвиль.

Але ми повернулись такі емоційно й фізично виснажені, що в нас не залишилось ні крихти новорічного пафосу. Я поклала сушитися куртку й черевики коло батареї, закуталася в коц і заплющила очі, бо час минає швидше з заплющеними очима. Мені не було добре. Мені навіть хвилину не було добре в Стамбулі у ці дні. Я перебувала у стані постійної тривоги, так як і п’ять років тому, коли вмирала моя мама, а дочка летіла з Америки через океан після кількамісячної відсутності, і я поїхала на день до Львова, щоб відчинити їй двері. Всі ті дні я не писала їй про бабусину хворобу. Тільки коли вона прилетіла в Бориспіль, зателефонувала і сказала, що сталось і до чого воно йде.

Томек на смартфоні господаря, який нам залишив його, щоб ми переглянули пошту, допоміг мені зайти на мій акаунт. Два листи, я тепер вже й не пам’ятаю від кого, і лист від Лани, яка повідомила, що з котами все гаразд і дівчата з Луганська залишаються на Новий рік у мене. Я уявляю собі, як хто зустрічає зараз чи не зустрічає Новий рік. Як завжди, звісно. Тільки в мене вперше за багато років щось змінилось. Я сиджу за великим круглим столом у чужій вітальні, хтось з нас позирає на мобільний. Однак, за розмовою ми проґавили 00.00, і чуємо тільки, як хтось вистрелив з ракети, і темне вікно на мить осяялось кольоровим блиском. І все. Потім мені розповідали дівчата, як стріляли на Сихові попри заборону, і як їм було неприємно й тривожно. Що вже казати про малих дітей з Донбасу, які ховаються під ліжко від кожного звуку, що нагадує постріл. Рік тому ми не могли цього уявити. Але я пригадую, як одного разу зранку не виявилось Інтернету, і ось я стою біля вікна, намагаючись вгадати новини по обличчях людей, і мене дуже напружує, що вони заклопотано розмовляють по телефону. І врешті я виходжу з хати раніше, ніж звичайно, щоб хоч щось дізнатись…

Турецька пташка сидить на столі, як же тепер без неї. Її легко сховати в жмені, вона в безпеці.

2015.

Я лягаю в ліжко, в моєму серці влягаються Стамбул, Ле Корбюзьє, барокова мечеть, схожа на дракона, маленька надія, що війна закінчиться швидко. Добраніч, пташечко Туреччино, добраніч, пташечко Україно.

5

Я прокинулась не від співу муедзина, а від того, що новий рік стукав дощем у шибку, а вітер торохкотів перевернутим човном. Нікуди я сьогодні не поїду. Не хочу більше мокнути. Як правило, я не виходжу в перший день року з дому. Намагаюсь провести цей день якнайтихіше.

Надворі коїлося щось несамовите, тупий біль у щоці відізвався: лишайся. І ще я подумала, нехай Томек і Лада не озираються сьогодні за мною, зроблю їм вихідний. Лада вважає, що поїздки треба максимально використовувати, намагатись побачити якнайбільше, але я інша — мені потрібні паузи. Посидіти десь на березі, помедитувати, наприклад, зробити так, щоб незнайоме місце було для мене, а не я для нього. Зупинитись.

Я хотіла, щоб цей день був трохи схожий на день у Львові. Проте я помилилась. І відчула, що щось буде не так, коли замкнула за Ладою й Томеком двері. Перші, другі й треті.

У будинку навпроти безперервно працював телевізор, перед яким сидів молодий чоловік. Сам. Може, в домі були його батьки, але дітей точно не було. Телевізор я не увімкнула б, навіть якби мене оселили у камері смертників і не дозволяли б ні писати, ні читати. Хоча я допускаю, що можна сидіти перед телевізором і думати щось своє, хоча невідомо, які думки прийдуть під впливом двадцять п’ятого кадру. Піти і розстріляти групу людей, наприклад.

Я витягла ноутбук, осиротілий без Інтернету, відкрила файл і написала робочу назву: Новий рік у Стамбулі, як собі запланувала. Я хотіла почати писати нову річ саме сьогодні. І написала сторінку, мотиваційну. Підсвідомо я хотіла виправдати своє перебування у Стамбулі. Але в той же час розуміла: те, що відбувалось у ці дні зі мною, матиме кармічні наслідки. Минулий рік — то був постійний стрес, і лише тепер стало помітно зміни. Тому варто було виїхати за межі України.

«Це можна було написати від третьої особи, щоб уникнути самоцензури, однак після деяких вагань я все ж буду розповідати від себе про останні дні цього нестерпно важкого 2014 року, фатального, трагічного, бурхливого. Надто багато епітетів можна підібрати до нього. Бувають роки, які нічим не примітні, коли тільки й чекаєш, щоб вийти з них і забути відразу ж. Бувають роки, яких могло б і не бути, які хотілося б замінити іншими, більш багатими на події. Нехай гірше, аби інше». Це я так думала тоді, тепер думаю по-іншому. В минулому часі й іншому просторі. Той рік я прожила не сама, я відчувала підтримку, я зрозуміла, що колективне несвідоме для мене стало важливішим, ніж моє особисте несвідоме. Але тепер все по-іншому, я наче відірвалась від колективного несвідомого і, попри первісний задум, не створюю документ часу, а відвойовую для себе дещо втрачений приватний простір.

Написавши сторінку, я відчуваю, що більше не треба писати. Можливо, це погана ідея ставати ось таким літописцем, що довіряє лише власним очам. Я зуміла б написати і повноцінний роман, де дія відбувалася б Стамбулі, де була б якась любовна інтрига, пригоди. О, скільки б прихильників я тоді б здобула! Написати, як українка зустрічає турка, чи знайома з ним по Інтернету, приїжджає до Стамбула, і він знайомить її з цим містом, друзями, родичами. Прокласти у такий спосіб міст між Туреччиною і Україною. Зробити добру справу. Чи написати щось пригодницьке, що почалося з антикварної крамниці. Ми бачили чимало антикварних крамниць, але заходити туди, не маючи грошей, було незручно. Тільки погляд ковзає по тих килимах, глеках із пташиними дзьобами. І немає навіть заздрості, чи мрії колись розбагатіти і купити собі щось старовинне. Та й уявляю, як турецький килим вкриється котячою шерстю. Єдиний раз у мені тенькнуло, коли побачила смугасті доріжки, такі були у нас вдома. Xідники їх називали. Точнісінько такі самі. Я робила на них свої перші кроки.

Уже не в цьому житті. Уже не в цьому. Я ніколи не комплексувала через бідність, тішуся з того, що маю. З книжок, з даху над головою, випадкового заробітку, того, що Лада теж виросла без цього комплексу.

Дощ трохи стих, але в мене вже починається хвороба. Я переконую себе, що зробила добре, залишившись вдома, викресливши цей день з подорожі. Бо я бачила вже все. Але ця чужа квартира, господарі якої живуть тут самі як гості, з мінімумом речей… Видно, що вони небагаті, не мають навіть машини, або воліють не витрачати гроші на бензин без потреби. І цей євроремонт не до порівняння з тим веселим хаосом, який ми мали в єрусалимському помешканні, де нічого не працювало без бою, щось протікало, вибухало, однак був свій шарм у тих нерівних стінах, круглому склепінні й випадковому наборі постільної білизни, надщерблених горнятках і поламаних стільцях. І мотузках для білизни у дворі, й квітах, які росли на всіх виступах сходів. А ця квартира нагадувала готельний номер зсередини, хоча зовні — дуже милий будиночок з соснами і туями довкола. В Ізраїлі мені імпонувало те, що під скромними оселями без жодних ознак цивілізованої архітектури тулились квіти, деревця у вазонках, обов'язково лимон, апельсин чи гранат біля огорожі, латочка пахучих трав. Тут же все намагались вкрити каменем. Поруч був сучасний котедж з геть забетонованим подвір’ям, на якому стояли авто мешканців. Країна, в якій дуже бояться забруднити взуття, де всі ховаються у своїх мушлях, залишаючи чистісінькі черевики за порогом, як якийсь комплекс вини.

У нас теж є такі перфекціоністи в Галичині, яким здається, що стандарт краще, ніж індивідуальність. Гігантський плазмовий телевізор, шкіряні дивани, вся побутова техніка, ґаджети і дороге взуття — вище того вони ніколи не виростуть. Їм неважливо, чи гарний краєвид за вікном, чи ні. Тому я почувала себе так незатишно. Наче хтось ходив слідом за мною й стирав мої відбитки пальців, а потім, коли я піду, ще й продезинфікував усе, до чого я торкалась. Тому я не люблю ходити до таких людей в гості.

Так, я вже шкодувала, що залишилась наодинці з цією порожнечею, бо, випивши знеболювальне, могла б витримати похід до метро і вихід з нього. Я ще й так довго протрималась.

Я заходилася читати «Англійського пацієнта», сховавшись під ковдру. Щоб не завити від незрозумілої туги. Я навіть не прагнула Інтернету, які новини можуть бути першого січня. Це — нульовий день, коли рештки піску ще стікають на дно клепсидри і ніхто не квапиться її перевернути. Я читала про будинки, нашпиговані мінами, невибухлі бомби у вирвах. То був теж пісок, що прилип до клепсидри війни, яка посунулась далі. І персонажі здавались надто повнокровними як на життя, автор перестарався. Такого не буває в реальності. Люди простіші. Вони не рефлексують на війні, вони бережуть силу. Такі книжки як підфарбований і заправлений синтетичними ароматизаторами алкоголь. Трохи вскубнуто з Гемінгвея, трохи з Фіцджеральда, трохи з Екзюпері. Деградує сучасна література.

Вже й озвався у мені цензор: щось забагато критикую. Так і не навчилась вишукано тролити ймовірних опонентів. А може, то від зневіри, супутниці втоми.

Я не думаю, як повертатись до війни через три дні. Я б повернулась хоч сьогодні. Там я не була б та самотньою, там я вписана у всі можливі інтер’єри і краєвиди. Там я можу не виходити надвір у мороз чи дощ. З моїх вікон відкривається велике подвір’я, покреслене між витоптаних травників порепаними асфальтованими доріжками. Я бачу зранку енергійних собак сусідки Наді, яка годує голубів, кругообіг людей, що вертаються додому, безлисті дерева, посаджені одним старшим чоловіком, який годує чорного кота і відганяє чорно-білого, а я годую обох, і ще цілий виводок з сусіднього будинку. Як вони тепер без мене?

Я не уявляю, що робиться з людьми, які роками живуть там, де їм добре, не там, де їхня Батьківщина. Я часто розмовляю з ними і бачу відсутній погляд, всередині якого примерзла чорна крижинка. Вони відчувають свою провину і тому поводяться агресивно. Я досі не можу їх збагнути.

Лада з Томеком вриваються трохи перелякані і збентежені. Я відчуваю, що цей день не виправдав моїх сподівань. Хоча перший день нового року ніколи не виправдовує сподівань. Його місія, очевидно, полягає в тому, щоб ошукати. Він — той самий алкоголь, підфарбований і напахчений штучними речовинами. Десь так.

6

Дощ перестав — хіба не диво. Вчора Лада з Томеком оцінили альтернативний вид транспорту. Тепер ми пливли на поромі до Галати. Я не могла натішитися. Я пливла б не двадцять хвилин, а дві години. На двох засклених палубах тепло. І є буфет.

— Кава? Чай?

Так буде по-турецьки. Ми більші турки, ніж гадали. Ми теж так кажемо у себе у Львові. Але в Одесі чи в Криму нас не розуміють. Ох, як мені шкода Криму! Я могла б поїхати цієї осені в Бахчисарай. Найдивовижніше в Криму — це запах квітів і трав. А тут навіть кава не пахне. Повітря надто насичене вологою. Коли я востаннє пливла на чомусь? Здається, у 2006 році в Чикаґо. Нас вирішили покатати на річці на прогулянковому катері. Темна вода, хоч то був ранок, червоні будинки впритул до води, містки, багато містків. Було дуже багато людей, екскурсія велася англійською мовою, я відчувала себе якось некомфортно через галас, який зчиняли туристи. Натомість зараз отих двадцять хвилин м’якого погойдування на воді, в теплі, — як бальзам на душу. Я пливу через Босфор, коров’ячий брід, який перепливла колись Іо, перетворена на телицю. Цей перешийок з’єднує Європу і Азію, Фракію і Анатолію, хоча різниці між ними я не помічаю. Тут треба жити довго, аби помічати такі речі.

Я не питаю, куди ми прямуємо. У мене немає ні карти, ні путівника. Я не можу звільнитися від апатії, я замерзла всередині, і вже нічому не радію. Взимку не треба подорожувати, хоч тут трохи тепліше, як у Львові.

Ми виходимо на берег, йдемо через суцільні потоки машин, а потім вгору, дуже стрімкою вулицею. Я навіть не озираюся назад, бо згори буде краще видно Босфор. Так круто, що скоро доведеться лізти рачки. Я задихалася, зупинилася й втратила з овиду синю Томекову куртку. Хоч на стіну спирайся. Але вулиця така вузька, що об мене будуть зачіпатися люди. Я, взагалі, дуже витривала, якщо бачу сенс бути витривалою. Якусь мету перед собою. А ці двоє не повідомили мене про мету, оскільки я про неї не питала. Вони таки спинились, чекають.

Потім ми повертаємо і йдемо вже по менш крутій вулиці. У мене є фото, коли я вражено зупинилась, побачивши в кінці вулиці височезну вежу, ніби огорнуту імлою. Це було так несподівано, бо знизу я не бачила жодної вежі. Вулиці стікали з пагорба як глибокі ущелини. Міста на горбах важко будувати. Три тисячі років тому ці пагорби були, напевно, вкриті лісами, коли протоку перепливла бідолашна Іо, гнана жорстокими ґедзями. Я люблю уявляти собі і Львів, якого ще не було, і прозора ріка текла між лісистими пагорбами. У мене колись був уламок оленячого рогу з археологічних розкопок у центрі Львова. Потім я віддала його ювеліру, раптом на щось згодиться.

То була Галата, туристичний район у європейській частині міста, а вежа ще ґенуезька. Турки просто накрили її дахом. У Криму вежі не такі високі. Дався мені той Крим. Пам’ятаю, як минулого року я ошелешено спостерігала, як наші військові нічого не роблять, залишають кораблі, зброю, потім принижено виїжджають, а дехто лишається, бо ж квартира, і яка, врешті, різниця, кому служити. Досі неприємно. Чи хоч одна армія світу здалась отак ганебно? А татари, кримчаки? Вони ж могли повстати, вони ж знали раніше, до чого йдеться, що буде. І тепер їхнє життя нестерпне, бо їх виживатимуть з окупованого Криму. Туреччина могла б допомогти, але не допомогла, хай їх хоч усіх повбивають. Вона пройшла через страшну ганьбу майже сто років тому, отримавши імунітет від завойовництва, але втративши дух солідарності. Чепурна хатинка, плазмовий телевізор, капці на ґанку, стерилізована історія. Мир дорожче коштує, ніж війна. Боротьба за мир часом вбиває душу народу.

Ніхто з нас не хотів ставати в чергу й підійматись на вежу, довкола якої юрмились туристи, здебільшого молодь. Якщо я в майбутньому житті потраплю до Парижа, то ніколи не піднімусь на Ейфелеву вежу. Мене страшенно дратують всі ці обов'язкові відвідини чогось, замацані туристами, що дивляться на світ через об’єктив фотоапарата, забивають собі голови непотрібною інформацією. Та вежа, яка несподівано виникла, перегородивши вулицю, була прекрасна. А ця — нудна. Поруч неї пам’ятник псові, що поклав голову на лапи, либонь, якась зворушлива історія, але мені нецікаво її знати. Значно цікавішим було робоче місце чистильника взуття, теж розраховане на туристів. Самого чистильника не було. Певно, відлучився до туалету. Мої шнуровані черевики, які я взяла у Лади, потрохи губили якісь деталі, відривались ремінці, відпадали заклепки, коти любили тягати шнурки по хаті. Певно, майстер отримав би шок, побачивши загалом ціле, але пошарпане взуття. Нове тут коштує дешево, турки дуже зважають на взувачку, це у нас треба викласти несамовиті гроші за казна-що. У 90-ті роки я одягала целофанові кульки, щоб ноги не промокали, але й зараз у мене нема бажання купувати дороге взуття. Моя сатисфакція за роки злиднів — це мої мандрівки. Два ноутбуки і фотоапарат. І книги, звісно. Знаряддя праці. Гріх нарікати, коли інші не мають і цього.

Я все ще пишу романи у зошиті А-4 на 60 сторінок. Потім вчуся читати свій почерк, але тепло руки, яка виводить слово за словом, ковзаючи над аркушем у клітинку, воно дає відчуття справжності. Ноутбук у мене можуть вкрасти, а зошит нікому не потрібен. Непотрібні речі для мене не мають ціни.

Томек зачаровано зупиняється перед крамницею музичних інструментів. З цієї миті Стамбул переходить у якусь вищу стадію сприйняття: я починаю чути дещо, крім шуму моря і машин. Хоча наразі то лише налаштування інструментів, позначки на партитурі. Ми втрапили на вулицю музичних крамниць, їх тут повно. Самі ж музиканти з’являться під вечір. У Тель-Авіві я бачила вулицю меблевих крамниць і вулицю взуття. У нас такого нема, хоча можуть бути три аптеки поряд.

— Ти хочеш піти в Музей дервішів? — питає Лада.

Переглядаючи недавно сайти, присвячені Стамбулу, я зрозуміла, що побачила лише крихітну частину величезного міста, яке висотало із провінцій все найефектніше. Палаци, фортеці, музейні комплекси, сади, парки — ми не відчули ні величі Другого Риму, ні величі Османської імперії. Ми наче підсвідомо уникали чогось пафосного, надмірного, офіційного, пливли супроти течії, бо хотіли насамперед відчути Стамбул, ритм життя, що триває вже три тисячі років.

Як велося дервішам, кожен з яких намагався дорівнятись до Меджнуна, у Стамбулі? Який танцював, розкинувши руки, кружляв, закручуючись, наче спіраль, під суфійську музику. Тут на кожному лотку з сувенірами фаянсові фігурки танцюючих дервішів, а кожного дня в музеї о 5 годині дня — танці дервішів. Вхід — 40 лір. У білих халатах з широкими полами вони танцюють для туристів, як болгари танцюють на жаринах. Популяризують культуру, що вже, напевно, не існує в чистому вигляді. А може, якби я поїхала в Узбекистан чи Таджикистан, чи в якусь арабську країну, то зустріла б справжніх дервішів, виснажених молитвами, з ногами, вкритими виразками, і повірила б, що вони шаленіють у певну пору року під небом, рясно всіяним зорями, витоптуючи пісок десь у пустелі. Одержимі небесно любов’ю. Андалузький поет Ібн Хазм (994—1064) у книзі «Намисто голубки» написав, що земна любов схожа на сніг у жмені: спершу він пече, як вогонь, а потім тане, перетворюючись на воду. Я колись написала есе «Сніг у жмені». Про те, що справжня любов понад мораллю, тому їй не місце серед людей. Кохання між чоловіком і жінкою — це як зблиск леза ножа при сяйві місяця не більше. Любов небезпечна, лиха, егоїстична на землі, але на небі вона благодатна. Такий парадокс. Навіть коли я дивлюсь танці дервішів на відео, то відчуваю, що сама ніби поринаю в транс і опиняюся в іншій реальності. Я вже нічого не прошу від життя, у мене все є.

Музей був порожній. Вздовж вузького проходу розташувалися зали-ніші, які не було чим наповнити, бо яке майно у дервішів: халат, шапка, миска, флейта. Існує така порода людей, які наче птахи. Але ніхто з них не прагне так возз’єднатися з Богом, як дервіші. «Убиті птахи завше падають Богові в руки», — написала я двадцять років тому.

Панувала мертва тиша. Наприкінці проходу за столом сидів огрядний охоронець, а за ним були замкнені двері, куди ж вони вели? Мене чогось це стривожило. Адже довкола були речі мертвих людей, які вже не грали на флейтах і бубнах, не танцювали. Так ніби вони залишили всі ці речі й такими, як породила їх мати, вийшли через ці двері. Мене тягнуло туди. Напевно, для того й посадили охоронця, щоб він не дозволив відчинити ці двері.

Я тихенько вийшла, щоб посидіти надворі. З одного боку був цвинтар — круглі стовпці, увінчані шапками, а з іншого круглий майданчик, там, певно, танцювали. Фонтан з водою для вмивання, в якому якийсь чоловік мив руки, не знаю, куди він потім подівся, бо я пішла до дерев, вкритих помаранчами, нереально красивими, але справжніми. Тут же крутилось кілька котів. Як добре, що не паде дощ, хоч і не дуже тепло. На одному надгробку сидів сірий котяра і вмивався, а поруч були дві усипальниці святих. Прийшло двоє молодих хлопців з торбами, я так і не могла второпати, хто вони, торговці чи прочани. Вони порились у своїх картатих торбах і пішли. Видно, були вже тут не вперше і їх пустили без квитків. Тут, серед тих вузьких вуличок, що збігають вниз, нема навіть де присісти, а хідники такі вузькі, що весь час доводиться переходити на проїжджу частину. І музей був гарним місцем, де можна було відгородитись на час від світу. Навіть взимку.

Ця біла одежа, не можу розпрощатися з дервішами, кольору жалоби, а шапка-стовпчик — надгробний камінь. Той самий танець смерті, що у середньовічній Європі, але яка глибока різниця! Суфійський танець — це звільнення від плоті, шлях до Бога, який кожен долає наодинці, а не процесія мерців, яких веде скелет, глузуючи над життям. Яке не є те життя, але воно схоже на квітку, що завше буде тягнутися до сонечка, і тому викликає зворушення у невинних своїх проявах.

Вони починають танець з того, що виходять у чорній одежі й скидають її, щоб постати у білій. Колись у найчорнішу ніч в моєму житті я побачила коло свого ліжка ангела в білій одежі, тобто сам край його одежі. Вона була важка, з твердими складками, і тріпотіла, хоч в кімнаті не було вітру. А той білий мур із золотими дверима, що вели до Притулку… Так прокладався мій шлях на Схід через чудесні видіння, у світ, де можна сидіти цілий день на порозі вбогої хатини і ніколи не нудитись, де цінують прості речі — воду і хліб, де культура розвивається зовсім не в той бік, що культура західного світу, від якої я намагаюсь втекти. Власне, більше від західної цивілізації, ніж від культури. Я розумію тепер Германа Гессе і Селінджера, хоч вони жили у ще менш-більш стерпному світі, якщо порівняти його теперішнім.

7

Десь в тих крутезних вуличках, схожих на гірські стежини, що уривались над прірвою, або закінчувались глухим кутом, був Музей сефардів у колишній синагозі, і ми його довго не могли знайти. Тобто Томек з Ладою, бо я витріщалась на вулицю з електротоварами, що спокійно сусідила собі з туристичною Галатою. Вулиця нагадувала темно-сіру ущелину, куди не зазирає сонце, і весь товар — кабелі, інструменти, — був напоказ, і до болю знайомий, бо я таке купую собі на господарку. Ми зійшли вниз, потім піднялись вгору і нарешті знайшли синагогу, затиснуту між будинками, перед якою був справжній блокпост. У нас взяли паспорти, просканували, лише тоді дозволили купити квитки. Фактично, за годину мав початися шабат, тож ми ледве встигли. Сефарди, хто не знає, це євреї, що втекли від переслідувань ще в XV столітті з Португалії та Іспанії. То був дивний музей, дуже світський. Такі робили колись по наших церквах, називаючи їх краєзнавчими. У нас в селі теж такий був. На першому поверсі були костюми й побут, а потім власне сама синагога з ґалереєю угорі. Стенди, як по наших музеях, — копії світлин, все якесь заполітизоване з реверансами у бік турецької влади. Я згадала собі Цфат, синє місто у Галилеї, з такими самими крутими вуличками й синагогами, вмонтованими між будинками, з яких лише одна не була відновлена і лежала в руїнах — Львівська. Ми дуже довго її шукали, нарешті Лада спитала якогось рабина. І той ґранат над прірвою, де був єврейський цвинтар, з потрісканими від спеки плодами, що наче показували зуби. І повно мистецьких ґалерей, розрахованих на туристів. Містика Цфату була надійно схована в плодах ґраната, в сліпучих краєвидах пустелі, блакитних стінах. В нігунах, що так нагадують суфійські співи, бо це все — Схід. І цей європеїзований музей — не для людей з вулиці, а спосіб заповнити безлюдність синагоги. У Стамбулі чимало синагог.

Тепер я згадала нещасного лже-месію Шабтая Цві, чиї справжні нещастя почались у Стамбулі, де він був фактично в ув’язненні. Можливо, він бував у цій синагозі, чи проходив поряд, бо коли він прийняв іслам, то євреї його зненавиділи. Тільки найбільш ревні його послідовники вважали, що іслам прийняла його тінь, а сам він пішов на небо. Власне, їхав Шабтай на зустріч з турецьким султаном, а потрапив до в’язниці. І їхав він у Стамбул через Цфат. Султан під тиском змусив його прийняти іслам, і це навернення не є істинним чи щирим. До того ж, змушені перемінити віру, євреї все одно сповідували батьківську потай, вели подвійний спосіб життя. Трапилось це 1666 року, не дивно, що Шабтай Цві так усіх налякав: і християн, і мусульман, і юдеїв.

Я народилась, як і Шабтай Цві, 9 ава, в найстрашніший день єврейського календаря — Судний день. Єрусалим, Цфат, Стамбул. Доля привела мене до них саме у тій послідовності, що й Шабтая Цві. Коли я милувалась із ґалереї побляклими розписами синагоги, у моїй свідомості укладались вже візерунки. Дозволяти, щоб речі на тебе діяли, — це велика втіха. Ти не мусиш нічого робити. Примус до пізнання — це як насильницьке потурчення чи охристиянення. Душу не навчиш вірі, віра осягається, коли ти дозволяєш їй проникати в себе світлом, візерунком, музикою. Коли я слухаю нігун, я відчуваю чар юдаїзму, суфійська музика входить у моє серце так само, як у серце мусульманина, вірменські духовні пісні я відчуваю як вірменка, а «Реве та стогне Дніпр широкий» для мене є сакральним співом. Слова не мають значення, вони вторинні, музика — первинна, бо вона відроджує в душі гармонію Всесвіту. Музика здатна подолати хаос. Так сурми колись змусили впасти мури Єрихону.

Але я все ще в ув’язненні. Іноді мені здається, що від повної свободи відділяє лише тоненька плівка, як у мильній бульбашці, але виявляється, що то куленепробивне скло. Поки на туристичній вулиці Галати музиканти готувались до вечірнього концерту, ми зійшли на набережну, схожу на кримську. Я сіла на лавку, і до мене прибігла триколірна кицька з вуличного кафе посидіти на колінах. Мені так шкода її було. Вона не голодує, але хоче ласки. Були б ми у Львові, я взяла б її до себе. Мені сумно, коли бачу тварин на вулицях у погану погоду. Бо погода хоч і трохи виправилась, але дув холодний вітер і час від часу сипав дощ.

Томек хотів знайти колишній портовий склад, де зробили виставковий зал, і ми швидко покинули ґламурну набережну і пішли довжелезною вулицею, по якій страшенно гуркотіли машини і яку не навідували туристи. Будинки високі, сучасні, але якісь занедбані. Схоже на Тель-Авів. Корбюзьє того всього не бачив, цього ще на початку XX століття не існувало. Тут могли рости сади, а в садах — дерев’яні будиночки з різьбленими балконами, повитими виноградом.

Ця вулиця нагадувала нотний стан. Ре, мабуть, була вірменська церква, дуже велика, сіра, з боку моря. Щоб побачити її, потрібно було перейти через кілька транспортних смуг. Вірменські храми всюди виглядають сиротами, бо вірмени покинули давно насиджені місця і подались в інші, успішніші чи безпечніші краї. Нема кому ходити в ці прегарні храми, які ніколи не переплутаєш з католицькими чи православними. Те саме з костелами по селах. Колись у нас мешкали українці, поляки, євреї, німці, і одного разу вони зникли. Залишились самі українці, автохтони, бо в них не було іншої батьківщини, їм не було куди тікати від окупанта. Тільки в гори й ліси.

До — будинок, весь закутаний у чорну плівку, напевно, його реставрували. Оскільки він мав дев’ять поверхів, вражала сама кількість плівки, я таку купувала, щоб закривати меблі під час побілки. Але якби я жила сто років тому, то напевно б відчула жах. Все одно, навіть зараз будинок видавався чимось лихим, дивитись нього було неприємно.

Мі — потріскані сходи, пофарбовані в кольори веселки, що ніби ведуть з моря в небо. Старший чоловік годує котів, приніс їм гостинці. Він розмовляє з ними як давній приятель.

Фа — у дворі, де на колишньому складі сатирична виставка «24 години з життя бюрократа» — антисемітський плакат, щось про Палестину.

Царство «лівих».

Ми повертаємось, щоб піти по тих чарівних сходах все вгору і вгору, й опиняємося на головній площі Тахрір, де повно туристів. Для тих, хто вийшов із совка, лівий рух — щось абсолютно ідентичне з комсомольською ідеологією. Мене це, принаймні, страшенно дратує. Площа нагадує райцентр, тільки що сріблястих ялинок бракує. Та й Лада з Томеком байдужі до лівизни, майже байдужі. У країні, де сто років не було війни, молоді хочеться чогось такого помірковано-радикального. Тому Орхан Памук для них ідол. Можна піти в Музей невинності, але це дорого, і дивитись на 50 недопалків героїні за 40 лір, ну його. Наші зірки укрсучліту залюбки поробили б собі такі персональні музеї, але в них немає грошей і на Нобелівську премію вони не тягнуть.

Ми купуємо якісь булочки з начинкою і, затиснувши в руці, пливемо рікою туристів і просто молоді. Мене знову хапає біль, і я кладу недоїдену булочку в сумку. Вдома вона перетворюється вже на сухар. Недовгий вік у турецької випічки. У нас теж такого повно — їсти треба, поки тепле.

Вулиця була для променаду, хоча спершу ми бачили знамениті червоно-жовті трамваї Стамбула, але потім усе якось витіснила музика. Вуличні музиканти повиходили то групами, то поодинці на вечірні концерти. Східні мелодії настільки прекрасні, що я б могла стояти і слухати до кінця світу. Мене може часом зачарувати вуличний джаз, але йому далеко до цієї магії, адже витоками цієї вуличної музики були танці дервішів, як витоками поезії — суфійська поетика. Світ можна втримати від розпаду за допомогою гармонії. Злидні, смерть, хвороби, розпач перемагає музика. У людей, що живуть тут, — музика в крові. Вони звільнюються від скутості, нав’язаної їм почуттям історичної провини і стандартами європейської цивілізації. Вони танцюють.

І євреї танцюють. Я колись бачила, як вони танцювали на площі під Стіною Плачу, ставши в коло. Чоловіки. Самі чоловіки. Я пам’ятаю, як прокинулась вранці в Єрусалимі в суботу зранку і почула, як хтось по сусідству виводить нігун. Вперше почула нігун наживо, не в записі. Небо ще було бліде, заспане, квіти на перилах і балконі спали…

А далі був Макдональдс, Лада пішла купити собі кави, тієї гидкої макдональдівської кави, а я стояла на хіднику й роздивлялася якусь адміністративну будівлю, і слухала, як шумить вулиця. Вже сутеніло, і то добряче. Біль вхопив мене і повільно відпустив. Якось витерплю. Треба просто завмерти, прислухатись до пульсування болю, знайти його ритм. В мені теж живе музика. Її ніхто ніколи не почує, на відміну від моєї мови. Кант не міг слухати музики. Вона завдавала йому болю. Її було повно всюди, як приправи до світського спілкування. Я ніколи не любила музики як тла для чогось, я не налаштована псувати нею свій внутрішній ритм, але коли наші ритми співпадають, у цій моїй пустелі зволожується пісок і проростають квіти. Або коли я незахищена: забрало підняте, кольчуга скинута.

Католицький костел святого Антонія в готичному стилі теж був на цій вулиці, гостинний, з різдвяною шопкою, наче листівка, вклеєна у Стамбул. Тут було гамірно, людно, повна ілюмінація. Тоді як вірменська церква біля моря, напевно, тонула в темряві, і той чорний будинок нагадував священний камінь Кааби. Ось на що він був схожий.

Клаптик Різдва, до якого злетілися, як мухи, італійці. Я навіть посиділа трохи на лаві. Я не сумувала за Різдвом і за Новим роком. Я могла обійтися без них, але костел святого Антонія, дивака, який проповідував рибам, зворушив мене. Я могла б тут відтанути, може, навіть згадати ритуали дитинства, коли я знаходила час, аби посидіти під ялинкою й помріяти. Мрії були невиразні в сенсі реальності, але я мріяла про диво — зустріч з кимось незвичайним — чарівником, мудрецем, що навчив би мене змінювати світ. Але найбільше я хотіла, щоб мене забрали кудись, викрали. Я б навіть не озирнулась назад. Я б за ніким і нічим не шкодувала. І зараз я цього хочу, тільки той, хто прийде за мною, буде мовчазний і без обличчя.

Коли ми йшли до метро, там огрядні жінки голосно продавали квіти, обтріпані білі хризантеми, а далі молоді чоловіки зібрались у коло і танцювали під магнітофон. Може, то були курди, може, араби-заробітчани. Вони збирались щовечора, після роботи, щоб потанцювати. Схід — прекрасний.

8

Я й зараз озираюсь на цей гурт танцюючих у напівтемряві людей, яких підтримують їхні подруги й приятелі. Вони тяжко заробляють собі на хліб, вони мешкають у халупах чи бараках, але танець струшує з них пил буденності. Вони мріють, що танцюватимуть на весіллі одне в одного, де ж повчитись, якщо не на вулиці, там просторо, там ніхто їм не забороняє, бо танець і музика священні для Сходу. Тут Європу і Азію розділяє така вузька смужка води, що не можна зафіксувати моменту переходу. Можливо, Босфор поділений на дві частини, а можливо, він нейтральний. Географія і політика — це різні речі, я тоді якось над цим не замислювалась.

І після обов’язкового метро нас знову зустріли справжні господарі Гос-тепе: дощ, вітер, і шум, і тоскне відчуття повернення в безликий притулок. Музика дерла з мене шкіру і посипала сіллю.

Тому це й сталось. Люди дивляться одне на одного й не помічають, що хтось зараз — як відкрита рана. Що стан ейфорії переходить у повну протилежність. Надто було прикро повертатись у дощ і холод після такого щедрого світлого дня. Надто швидко прийшла темрява. І тієї ночі, і зранку, і в обід мамина тінь заповнила мене по вінця. Ота чорна постать, що я бачила уві сні, —давила мені серце і тримала, хоч я корчилась, борсалась, пручалась, але розум і здоровий глузд тут безсилий. Давній товариш, який пережив смерть брата і матері, два роки теж так боровся, доки не віддався у руки лікарям. І тепер начебто здоровий, але коли я дивлюсь па нього, то відчуваю в його енергійності щось штучне. Ліки треба знайти у собі.

Я не забуду, як мама в агонії хапала мене холодними як лід руками. Таке відчуття було в мене того вечора. Осквернення смертю. Я заганяла його всі ці п’ять років у куток, я намагалася відштовхнути від себе ці руки, що тягнули мене на той світ. На дев’ятий день мене паралізувало уві сні. І якби я не прокинулась тоді й силою волі не змусила своє серце битись, я б померла.

Зараз я відчувала те, що відчувала моя мама в останні дні перед смертю — повну байдужість. Двері розчахнулись, і морок втягував її до себе. Зник інстинкт самозахисту.

Я стояла, притиснувшись до стіни в метро. Мені здавалось, що якась сила штовхне мене під потяг. І мені було в принципі байдуже, що це станеться на очах у моєї дочки. Вона вже доросла, вона це переживе. Мені потрібно звільнитись.

І в той же час я гарячково шукала пояснення, чому це зі мною відбувається. Мала подібний напад одного разу на свій день народження. Я тоді хотіла залишити мобілку, замкнути за собою двері і поїхати до Урожа. Йшлося про те, щоб відгородитись стіною. Хоча я не думала тоді про смерть, лише про втечу. Коли я сама, мені легше впоратись із стресом. Я маю досвід. Я знаю, що це таке, коли ти не можеш піти з дому, бо немає куди, і ти не хочеш йти, бо це твій дім.

Зараз я вільна, мене ніщо не тримає, мені нема чого втрачати. Я можу розчинитись у порожнечі своїх дитячих і навіть дорослих кошмарів, які мені вже не сняться, і я не чую тієї моторошно-прекрасної музики, суть якої нелюдська. Цей притлумлений розпач проривається час від часу. Я зараз переживаю те, що моя мама за ці самотні роки старості, коли вона звела своє життя до виконання елементарних робіт, і спочатку перестала їздити до дочок, потім перестала ходити до магазину, потім перестала виходити за межі подвір’я. І померла, оточена непроникним муром, наодинці зі своїм страхом, в обложеній фортеці. Я відчуваю її присутність в собі, я готова сказати своїй дочці те, що казала мені мама: ТИ МЕНЕ НЕ РОЗУМІЄШ. Якщо я це скажу, то і моя фортеця буде збудована.

Навіть поїздка в метро перетворюється для мене на тортури, бо люди надто близько, і всюди у вікнах їхні відображення. У чорних дзеркалах. Тому люди у метро намагаються читати, щоб не зустрічатися з кимось очима.

Я не знаю, куди ми їдемо. Коли виявляється, що ми приїхали у Мармарай, де збираються для своїх сакральних ритуалів туристи з усього світу, в мені наростає глухе невдоволення. Людей стало втричі більше, до Святої Софії тягнуться гігантські черги. Лада каже, що треба подивитись Блакитну мечеть, Султан-Ахмед, найкрасивішу мечеть Стамбула, але туди впустять лише о першій. А поки що можна походити.

— Мені все одно, — кажу я. Все ж краще, ніж ТИ МЕНЕ НЕ РОЗУМІЄШ. Бо я сама себе не розумію. Руки й ноги в мене наче чужі, я їх не відчуваю, серце як грудка криги. Раптом я усвідомлюю, що орієнтуюся в просторі і можу ходити сама, і це добре. Клітка розширилася. Полишивши Ладу з Томеком, я оглядаю єгипетський обеліск, наче вчора витесаний. Він стоїть у ямі, бо історія завжди нижче, ніж сьогодення. Тут десь метрів на три. Я бачила такий самий обеліск, тільки маленький, у Яффо, щойно відкопаний, ще з необлаштованою ямою.

Тут був колись іподром. Античність в Стамбулі давно зникла, від неї залишився лише позеленілий бронзовий стовп, наче обмотаний мотуззям.

Я сідаю на лавку, спиною до святої Софії, але мені холодно і весь час підходять торговці з путівниками. Так паскудно мені вже давно не було.

За площею вуличка, яка йде півколом, і там я знаходжу крамничку з авторською керамікою. Гроші у мене є, мені їх не шкода. Лада каже, що я могла б купити дешевше кота, розмальованого квітами, але я на неї шиплю. Кіт — для Ані, дівчинки з Луганська, яка збирає котів. Іепер я розумію, звідки у Львові всі ці фігурки котів, горнятка, тарілочки. Запозичили у турків, хоча таких гарних котів у нас досі немає. Я вибираю сірого котика, обтічної форми, щоб не розбився в дорозі.

Лада з Томеком йдуть вниз, до моря, не озираються, а я сідаю навпроти муру султанського палацу, понищеного, наїжаченого побитою цеглою, і думаю, наскільки я близька до того, щоб розправитися зі своїм життям, змінити все. Пропасти. Спуститись іншою дорогою до моря, набрати в кишені гальки. Так, здається, покінчила з життям Вирджинія Вулф. Мене ніхто не знайде, вода змиє всі знаки з мого паспорта. Або я просто йтиму, доки не впаду, чи, можливо, хтось надасть мені притулок у вбогій кімнатці, видіння якої мене так переслідує, з теплим жовтим світлом. І я почну нове життя, забувши про попереднє. Але це в юності я вірила в безмежність людського милосердя, тепер таке видається мені неможливим.

Коли я пригадую цей момент зараз, то думаю, що був ще й інший варіант — піти й на якомусь узбіччі дороги, зарослої травою, можливо, побачити вказівник «Притулок». Абсолютний притулок, де тебе ні про що не питають і ти можеш назватися як завгодно. І можеш залишатися там стільки, скільки потрібно, увійшовши через Східні Ворота. Мої читачі думають, що я створила той Притулок. Ні, він існував і існує без мене. Просто треба все полишити і піти, і знайти, не шукаючи. Ніщо інше, лише безмежна втома приводить нас туди.

Мені часом здається, що я випадково прийшла на цей світ, ніхто цього не хотів, і це вплинуло на все моє життя. Зі мною бувало, коли я тікала вночі з хати, бо не могла впоратись з болем, образою, і, потинявшись якийсь час, поверталась. Було багато причин це зробити. Хтось плаче, хтось влаштовує істерику, хтось виливає свій гнів на інших. Але я так не вмію. Я просто йду світ за очі, з малесенькою надією, що перед тим, як впасти у прірву, мене хтось лагідно візьме за руку і тихо скаже: «Нічого, ти в безпеці». Я ніколи не могла поговорити ні з мамою, ні з татом, бо вони давали оцінку кожному моєму слову, замість того, щоб просто обійняти й збрехати бодай щось. Вони теж відчували мою неприкаяність і не знали, що робити зі мною. Я ніколи не звинувачувала їх ні в чому, бо бачила, що вони так само руйнують своє життя, як і я. Мабуть, вони здогадувались, що я така сама, але нічого не могли вдіяти, незграбно намагаючись захистити, від чого мені ставало ще. гірше Я виросла без родини і не знаю досі, що таке справжня родина. І вже не взнаю в цьому житті, що таке родинне кубло, як казала моя колишня свекруха, де люди, як звірі, туляться одне до одного холодної ночі, прощаючи кривди, зради, підлість, щоб тільки чути, як пульсує кров. У нас ніколи не було цього. Чим складніша в людини психіка, тим важче їй дотримуватись у сім’ї субординації, а рівних стосунків не буває на ментальному рівні. Хтось мусить поступитися. Я знала прекрасні щасливі пари, які розпадалися через 10–20 років, тому що зростав рівень вимогливості до партнера, що приходить разом з духовним досвідом. Відсутність матеріальних проблем може цей процес уповільнити, і бидло не так швидко вилізе з-під інтелектуальної маски. Або хтось перший увіткнеться носом у глухий кут і зрозуміє, що спільне життя тоскне й неможливе. Або взагалі життя.

Це все — сніг у жмені. Комерція добряче заробляє на життєвих стандартах: котедж, двоє діток (хлопчик і дівчинка), авто. Недосяжна мрія багатьох українців, а по суті те саме кубло. І ті, хто не хоче заповнити всі свої помисли цією мрією, змушені тинятись, як я, світами, виділятись на тлі натовпу. Але я знаю, що приречена завжди мерзнути на вітрі, і готова до цього, а інші страждають незмірно більше, опинившись там, де я перебуваю завжди. І творчість — це спроба створити альтернативний світ.

Минулого року я сиділа під оливним деревом під Дамаськими воротами в Єрусалимі разом з фантастом Павлом Амнуелем, худеньким чоловіком з вухами ельфа. Він відгукнувся на мій поклик і приїхав з Баар-Шеви і ми з ним розмовляли дві години про все на світі, хоч він був не надто комунікабельним, але добре вихованим. Я розповідала йому про свої враження від його книг, загалом про ті, що виходили за межі наукової фантастики, на мені була батистова, розписана візерунками індійська сукня, як у хіпі. Я знала, що у Баар-Шеві є пагорб з деревом, на якому повісився Юда. Не справжній, а з фільму «Ісус Христос — суперзірка». І була наче ремінісценцією цього дійства. І він це розумів, напевно. Ми розмовляли, поступово розширюючи межі своїх всесвітів. Я отримала значно більше, ніж він. Є люди, які бачать тебе наскрізь, і тобі це приємно. Ви можете не слухати одне одного, але відчувати.

А зараз я сиджу на лавці, вимучена невралгією, депресією, і думаю про паралельні реальності. В одній них я залишилась у Львові і не захворіла. В іншій — бреду, заливаючись слізьми, спаливши усі мости, вздовж моря під пронизливим вітром. У ще іншій йду містом яке не закінчиться навіть тоді, коли я впаду від утоми й помру. В ще іншій — сиджу на лавці, чекаючи, поки повернуться Лада з Томеком. Багатий вибір… Всі ці реальності відстають або випереджають, може, в одній я вже мертва, в іншій виходжу з депресії. Я хотіла про це поговорити з Павлом, але не могла чітко сформулювати питання і боялась, що про це він написав у якій зі своїх статей, а я не звернула уваги.

Я переклала його роман «День останній, день перший», про те, як люди зникають за гріхи свої по всьому світі. Не з власної волі, а за велінням Бога, бо не судіть себе самі. Ні когось, ні себе. А зникнути з власної волі, не залишивши сліду? Ніби мене ніколи не було. І все це, щоб не порушити лад у цьому світі, який завжди сприймав мене з недовірою, а часом з неприхованою ворожістю. І саме в Єрусалимі я не відчувала себе чужою. Хоч вперше приїхала туди взимку і теж мерзла, впізнавала типи облич, ті самі, що у Львові, може, тому. А тут вони зовсім інші. І мені нестерпно хочеться притулитись до теплого жовтуватого каміння, з якого побудоване місто Єрусалим, де ніхто не почуває себе самотнім, де кожен починає усвідомлювати себе дитиною Бога. А отже, ми — брати і сестри.

Мене огортає любов, змішана з жалістю, до цих двох блідих дітей, що вийшли зі злиднів 90-х і йдуть попереду, тримаючись за руки. Але це вони подарували мені Єрусалим, і тепер Стамбул, де я хочу вже не загубитись, а пропасти навіки, бо не хочу більше дивитись, як на обрії визріває буря, і шанс, що вона розсмокчеться, мізерний. (Цей постійний гул уже в мене у голові, і коли я опиняюся в нашому тимчасовому притулку, то тамтешня тиша видається мені мертвотною, цвинтарною.)

Ми прилаштовуємося в кінець довжелезної черги до мечеті, правда, вона рухається швидко, але не уявляю, скільки людей може там вміститися, їх тут тисячі. І мусульман серед них мало. За металевою огорожею вузький коридор і будка, де перевіряють жінок на відповідність дрескоду. У Хевроні мене змусили накинути плащ, бо в Махпелу не можна в штанах. У Стамбулі головне — вкрити голову, тут роздають хустки. Якась безмежна незворушність у цих турків. Біля сходів шаленіє великий жовтий пес, гавкає на туристів, доки один з охоронців не забирає його. Пес виривається, але охоронець не сердиться на нього. Пес молодий, як можна на нього сердитись. Оце єдиний момент за півдня, від якого мене трохи попустило. А вся ця черга не має жодного сенсу. Чужі святині я люблю споглядати, коли там порожньо, коли там бринить дух молитви.

Визутися, запхати черевики у пакет, пройти через металодетектор, проштовхатись у двері — нарешті! Мета досягнута.

Туристи і жінки у загоні, посередині з десяток віруючих припали до підлоги. На них дивляться як на диких звірів у зоопарку туристи. Хоча усе навпаки. Всі фоткаються, знімають відео. Всі туристи світу — однакові. У Святій Софії хоч менше людей було. Тут страшенна тіснота. Блідо-блакитні стіни — сама ніжність і чистота. Так шкода, що це все перетворили на дешевий атракціон.

Я знову сиджу сама на якомусь майданчику, де колись стояв дім, а зараз кілька лавок. Вулиця килимів. Вони дуже гарні, великі й маленькі, я навіть могла б при бажанні купити собі щось крихітне, але навіщо? Я не вмію читати ці символи, і нема гарантії, що це символи, а не їхня імітація. В мені знову все застигає. Місце, де так багато людей і так мало життя. Нема нічого гіршого, ніж знаходитись там, коли в тебе на душі чорно й пусто.

9

Думки про самогубство, втечу — це спроба вирвати одним махом із себе клубок болю, разом із серцем. Проте інстинкт самозахисту не дозволяє цього робити. Звірі не накладають на себе лапи, хоча птахи часом розбиваються, втративши пару, одну на все життя. Я озирнулась за втраченою свободою, найвищим проявом якої є право на власні життя і смерть, і дозволили трохи розтопитись отій крижині в грудях. Може, через того молодого дурного пса, якого ніхто не копав і садовив на ланцюг. Може, через те, що в будинку навпроти стояли фанерні будиночки для котів. Чорна тінь відступила. Чи це була тінь моєї матері, чи почуття провини за те, що я існую в цьому світі всупереч його бажанню — не знаю. Але ми нарешті пішли з цього туристичного кубла на ринок. («В Цареграді на риночку ой п’є Байда, мед-горілочку»). Ринок спецій.

— Давно би так, — пробурчала я.

У Єрусалимі ми мешкали біля знаменитого базару Махана-Єгуда, такого галасливого, демократичного, де справжніми аристократами були торговці халвою, найдорожчим товаром, однак цей був архітектурною пам’яткою, і називали його Базаром спецій. Втім, зараз він теж був переповнений. Ми пропливли критим тунелем повз естетично розкладений товар у такому щільному натовпі, що не можна було зупинитись. Але тут продавались речі не на кожен день і тривалого зберігання: сушені, в’ялені, спресовані, невідомого призначення. І зовсім мало овочів і фруктів, зрештою, всюди вибір овочів і фруктів був невеликий. Я пригадую, як у Святому місті в лютому двоє хлопців продавали свіжі полуниці, дерли горлянки так, що вуха закладало, і я не втрималась від спокуси — купила. І ми їли їх на дахах, звідки видно було захід сонця.

Лада з Томеком були в Туреччині вперше і не знали, що тут добре і що воно взагалі таке. Дивно, але навіть тут я не відчувала запахів, може, море вбирало всі запахи, як волога ганчірка. Може, справа була в мені. То не був Стамбул троянд і тюльпанів, шербету і теплих коржів. То був Стамбул авто і бруківок, старих потворних мурів і якісної шкіри, нових, наче відполірованих, мечетей.

У крамниці, що була збоку, я купила собі теплий темно-синій шалик з довгим ворсом, і моя бідна голова нарешті відчула тепло. Жінку легко втішити. Але ще більше я втішилась, коли побачила міст через Босфор і на ньому повно рибалок з вудками. О, як я хотіла перейти Босфор! Міст — це щось особливе. Мені часто снився наш старий міст через Бистрицю, дерев’яний, чорний від смоли, по якому вже не їздили коні, було повно дір, але він витримував усі літні повені. Мені снилось, як я доходжу до його кінця, а там — розмитий берег і внизу вирує вода, і я все намагаюсь знайти спосіб переправитись, але врешті прокидаюсь.

Може, все лихе залишається на тому березі, бо мости раніше освячували? Я вірю в такі речі. Внизу біля мосту на набережній смажили рибу на грилі, але я лише проковтнула слину, бо спускатися туди не було коли. Міст — важливіший.

Такий простий, без витребеньок, міст, на якому до перил не можна було підійти, бо всюди стояли рибалки. З обох боків. Навіть кілька жінок, запнутих хустками. Снували катери, пороми, ріка аж кишіла ними. Тут справді ловилося. Ходили торговці з чаєм і наживкою, походжали вгодовані коти, якийсь індіанець грав на гітарі, але крізь шум його не було чути. Добре людині. Замість того, щоб гнути спину на плантації полуниць в Каліфорнії, він собі подорожує. Я завжди захоплювалась вуличними музикантами. Бідні студенти з консерваторії у Львові теж не гребують цим ремеслом, щоб вижити. Індіанець у пір’ястому головному уборі виглядав вельми екзотично серед рибалок, що звісили довгі вудлища і явно не слухали музиканта. Моя циганська душа тягнеться до музик, мандрівних крамарів, дервішів, самотніх прочан не від світа сього. Колись на одному літературному сайті я надибала розповідь чоловіка, що сам подорожує по Уралу, місяцями. Ночі в покинутих будинках, темрява, холод — від його розповіді віяло справжньою самотністю людини, яка шукає собі смерті, але кожного разу її уникає завдяки інстинкту життя. Я знаю, як можна стати таким, я щойно була такою, але поволі чари життя повертають мене до теплого жовтого світла, і темно-синій шалик як котик тулиться до моєї хворої щоки.

До кави у кафе в Галаті подають квадратик рахат-лукуму. Я віддаю його Ладі, бо вона п’є з Томеком американо. На другому поверсі тісно, але тепло, таке відчуття, наче я у Львові в «Галці», всі студенти теж п’ють американо, бо воно сьогодні зі знижкою. В торбі у мене брязкають сувеніри, що я купила на цій вулиці, бо післязавтра — додому. Мене взагалі обтяжує ця звичка везти усім подарунки, але я знаю, що більшість людей не мають змоги поїхати. Не лише тому, що у них нема грошей, просто наші люди не звикли подорожувати, щоб побачити нові землі. Вони знайдуть безліч причин не побачити моря, чи гір, чи пустелі. Для них закордон — це місце, де заробляють гроші, а не витрачають. І тих грошей завжди мало, чого не скажеш про нас, хто вдома: скільки є, стільки є. Колись я теж вдихала пахощі чужих країв від подарованих дрібничок, доки сама не вирушила у мандри. І ніколи не шкодувала за витраченими не на ремонт чи дорогі лахи грошима.

Томек натякнув, що ми не встигнемо на виставку орієнтального польського живопису, і я подумала, що якби йшлося про виставку українського живопису, навряд чи Лада і навіть я вважали б обов’язком її відвідати. І не дуже в ньому ми винні, бо колоніальне минуле — тяжкий спадок. Я працювала кілька років у Львівській ґалереї мистецтв і бачила, як поляки біжать до польських митців і не виявляють жодної цікавості до української культури, звичаїв, хоча Томек — інший. Він за кілька місяців вивчив українську мову, і на сході чи в Києві нікому й не спаде на думку, що він поляк. Бо хто, крім затятого українця, буде спілкуватись українською мовою.

Отож, міст перейдено, Рубікон подолало, і цього б мені вистачило, щоб сісти у метро й доїхати до вечірнього Гос-тепе з його скаженим вітром, дощем і гулом машин. Але вийшло по-іншому. Ми зупинились перед якоюсь скляною спорудою, не піднімаючи очей угору, бо почався знову дощ і вже стемніло. Ґалерея всередині була як бункер, треба було підійматися ліфтом. Не знаю, чи вірно ми втрапили, але експозиція була побудована трохи дивно: спершу коні й битви. Коні були штивні, як з картону, батальні сцени дуже картинні. Османська імперія була приязна до поляків, бо ті після тривалих воєн зуміли відновити з турками нормальні стосунки, і у XVIII—XIX століттях польські митці охоче мандрували до Константинополя, ще був живий сарматський дух, який не розуміла Західна Європа. То були справжні мандрівники на Схід, бо їх цікавило життя, звичаї, культура східних народів, а не політика чи комерція, чи, як тепер, пустопорожній ґламурний туризм зі «все включено». Холера, проказа, чума, дизентерія — все що завгодно можна було підчепити в теплих краях, але як приємно було зустріти полякові поляка в Богом забутих постоялих дворах. І ще розбійники, злодії, шахраї, релігійні фанатики. Жодних тобі фотоапаратів — всі ці мандрівники малювали те, що бачили: людей, тварин, дерева, мечеті… Вони принесли моду на Схід у Західну Європу, ясна річ, мода була як мода на все екзотичне, але замальовки, ескізи вартували більше, ніж розкішні полотна з одалісками і фонтанами. Вони дихали життям. Це все було поверхом нижче, після коней. Мене охопило відчуття батьківщини — ці художники були присутні у Львівській ґалереї мистецтв, тільки я не знала тоді, що частина їхнього життя була присвячена пізнанню Сходу. Експоновані картини були в основному з Варшавських музеїв, і на бронзових табличках можна було прочитати польські назви.

Я пригадала, як у Єрусалимі на концерті єврейської музики Лада розговорилась зі старесеньким чоловіком. Той похвалив її їдиш і сказав, що він із Кракова. І раптом спохопився: «А Краків ще у Польщі?» Очевидно, що він пережив Голокост і врятувався ще дитиною чи, може, підлітком, і всі ці роки намагався стерти з пам’яті Краків, доки не залишилась лише назва.

Треба було поїхати до Стамбула, щоб відчути спорідненість з польською культурою, з цими відважними мандрівниками, серед яких не всі були художниками, але я певна, що малював кожен, ілюструючи свій щоденник, бо існував певний рівень освіти. У нас натомість пишуть блоґи, додають світлини, це теж певний рівень освіти й культури. Бо та публіка, що їздить на шопінґ чи просто вилежатись на пляжі, ізольована від справжнього життя, від його чарівних деталей.

Я відчувала приплив щастя, дивлячись на Константинополь на акварелях чи рисунках сепією. Вони досі віддавали світло минулого, ділились теплом, якого мені так не вистачало. Крижана грудка розтопилась, я вже не позирала вовком, кликала Ладу й Томека подивитись ту чи іншу роботу, виявилось, я чудово пам’ятала картини з Львівської ґалереї і впізнавала манеру письма на цих. Минуло десять років, і раптом воно все в мені воскресло. Хіба не диво?

І раптом я зупинилась як вкопана перед невеликим овальним портретом. Ян Рустем — автопортрет. Ну, то й що? А для мене як грім з неба. Існує певний культурний код. Коли натрапляєш на нього, наче розкриваються небеса. Так було з шумерськими дверима, золотими підвісками з Трої. Побачиш — і тебе вже підхоплює потік асоціацій, ремінісценцій, почуттів. Якби я побачила автопортрет професора Яна Рустема в Україні, мене б це так не вразило, бо вчитель Шевченка з Вільно вже вписався у наш генетичний культурний код. Я ще пам’ятаю з дитячої книжки, як професор Рустем радив учням: «Шість років малюйте олівцем, перш ніж взятися за фарби». Здається, то були «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко.

Професор Ян Рустем був уже старим чоловіком у 1830 році, коли його зустрів молоденький Тарас. Мав доньку Анну, помер на руках другої дружини. Заробляв начебто багато, але жив дуже скромно і помер у вбогості. Не в злиднях, а у «вбогості». Його вважали чудовим педагогом, і саме він заклав підвалини Шевченкової майстерності, а не Брюллов. До Брюллова молодий Шевченко вже мав досвід. Перший вчитель закладає основи, і тінь його лягає на всю долю митця.

Питання походження Яна Рустема досі не з’ясоване. Одні кажуть, що він був вірменином, інші — греком, ще інші — турком, навіть поляком. І що мати його була француженкою. Народився він у Константинополі, і нібито після смерті батька потрапив у рабство, звідки визволили його (чи купили) Чарторийські у віці дванадцять років і забрали до свого маєтку в Пулавах поблизу Любліна. Він був спершу служкою. Один час навіть жив у Львові. Хотілося б дізнатись більше про це. Опікуни хлопця дали йому чудову художню освіту в Західній Європі.

По суті, доля Яна Рустема і доля Шевченка дуже схожі: справжній талант проб’є собі дорогу. Дивлячись на автопортрет Янаса Рустемаса, як називали його литовці, бачиш зрілого худорлявого чоловіка у червоній шапочці, що нагадує турецьку феску, з орлиним великим носом і великою печаллю в очах. Так, він більше схожий на вірменина. Портрет 1813 року. Привезений з Варшави. Кругла форма, напівпрофіль. Дуже схоже на автопортрет молодого Шевченка, хоча Рустему вже під сорок.

От ми й зустрілися в Константинополі, в гарному товаристві, серед картин, що випромінюють те жовте світло, яке мені марилось. Світло самотності і повної свободи. Польські художники малювали Туреччину, а вже геть пізніше виникло турецьке малярство європейського зразка, вирвавшись з-під табу ісламу. Але старого міста вже не було.

Ян Рустем навряд чи побував у місті свого дитинства, в передмісті Пера, яке північніше Галати. Може, ми там і ходили сьогодні. Отакі випадки, як зустріч в музеї, ніколи не бувають випадковими і є Божим промислом.

Я не рвалася на могилу Роксолани, байдуже ковзала поглядом по біґбордах з рекламою нового роману Орхана Памука, «Пташка співоча» Гюнтекіна перетворилася для мене в керамічну фігурку. Але дух поета Зіхні, чий вірш на фасаді тієї барокової мечеті, яка так мене вразила, і тривожні очікування Шабтая Цві витали в повітрі над містом. По суті, один лиш Ян Рустем з його складним дитинством — єдиний, хто матеріалізувався для мене в загадковій жовтій і порожній кімнаті, яка стала рефреном моєї подорожі до Стамбула.

Посеред зали була вітрина — сарматський костюм шляхтича XVII століття, побляклий від старості, наче припорошений пилом. Кілька шарів одежі, що вкривали колись тіло якогось давно померлого шляхтича, може, він передавав його у спадок синові, а той міг подарувати з часом бідному родичеві чи слузі. І десь воно осіло в скрині, бо європейський костюм витіснив сарматський. Нащо вирізнятись серед більш «цивілізованих» людей… Тільки селяни тримались до Першої світової, або й до Другої, бо їхній світ був маленький і праця тримала їх коло землі. Одежа чомусь дуже змінює людину, не кажучи вже про сприйняття людей через одяг.

10

Як мені не хотілось виходити з музею на дощ і темряву… Знову пором, метро і той місток через автостраду, і скиглення жебраків у темряві під дощем. Інтернет уже є, але я помітила, що дуже важко зосередитись на листах, коли ти мандруєш і повертаєшся на ночівлю втомленою. Післязавтра ми повертаємось. Завтра ввечері я спакую речі. Хочу додому. Я не скажу, що поїздка могла бути кращою. Все у ній залежало тільки від мене, від мого душевного стану. Якби все було чудово, я б точно не мала підстав писати цю книгу. Сьогоднішній день був одним з найважчих в моєму житті, і було б неправильно це приховувати. Це як репетиція смерті, про яку вам ніхто не скаже, остерігаючись осуду близьких. Скажуть, емоційне вигорання чи ще щось. Медицина надто все спрощує.

…Наступний день видався погідним. Схоже, закінчувався сезон дощів. Мій добрий приятель з Ізраїлю Михайло Брук попереджав, що будуть дощі, що їхати зараз не варто, але їдеш тоді, коли є змога. Хоча тепер мені здається, що саме через дощ у мене з’явилась оця клаустрофобія. Я вельми незатишно почувала себе і в цій квартирі, і в метро, і в самому місті, що наче провокувало мене: зникни. Розчинися, як в оцті, у цьому тумані, вогкості, зараз найлегше піти, — шепотів мені Стамбул. Ти завжди хотіла жити біля великої води. Так, хотіла, але вже надто пізно.

Ми сіли на катер і попливли Босфором і Золотим рогом до електростанції XIX століття. Десь кілька років тому в мені прокинулась цікавість до старовинних механізмів, естетична, хоча я завжди розпитую, як воно працювало. Може, через есей Ламетрі «Люди-машини», може, через коротенький відеокурс Каббали, може, через стімпанк. Досить того, що я гаряче підтримала Томека, який теж має слабкість до покинутих заводів, бо Лада не виявила ні спротиву, ні ентузіазму. Ми вже їй набридли, і вона всю дорогу почитувала собі електронну книжку, поступово загрузаючи в інший світ.

Потяги мене страшенно втомлюють, автобуси дратують, але по воді час плине зі швидкістю плаваючого засобу. Я пливла б вічно. На верхній палубі мене ледь не скинуло вітром, але там був лише один пасажир, а може, рятувальник чергував чи поліцейський. Я навіть зняла коротеньке відео, як наближається пасажирське судно до нашого катера. У дитинстві я багато читала про подорожі. Тато викладав географію, виписував журнал «Вокруг света». Мені страшенно хотілось побачити море і попливти на кораблі. Натомість літаки мене зовсім не хвилюють, окрім моменту, коли ти пройшла вже всі процедури, сидиш у залі очікування і дивишся з вікна на літаки, які дуже нагадують птахів. Завтра, завтра будуть літаки, а тепер, вчепившись у лавку, я намагаюсь втриматись. Біль пронизує мою застуджену голову, кричать чайки, катер хитає, наче то шторм, я бачу заржавілі конструкції колишніх причалів, склади, колишню славу портового міста, і пагорби трохи далі, всіяні великими будівлями невідомого призначення. Стамбул більше не відкрите місто, куди тікали від революції російські дворяни, стаючи повіями і офіціантами. («Не нужен нам берег турецкий, чужая земля не нужна».) Константинополь був лише транзитним містом, тут не можна було жити респектабельно, статечно, і тут було тісно, бо решту Туреччини не хотіло змінюватись ради чужинців.

Береги тут закуті в бетон і метал, лиш подекуди можна зійти на берег, всипаний галькою, і торкнутись води. Для мене це як ритуал, бодай вмочити руки, але через вітер єдина нагода у той перший день була втрачена.

Ті сорок хвилин промайнули як чотири. Ми вийшли на берег, там теж були пагорби, але невисокі, ошатний тихий район з невеликими будинками на кілька сімей і однаковими мечетями. Влітку чи навесні тут, напевно, дуже гарно.

Ми йшли цілу годину. Томек казав, що то недалеко, але виявилось, що дуже далеко, і ще на відкритому просторі вітер дмухав просто в обличчя. Є такі вулиці, якими не ходять, а їздять. Єдине, на чому спинялося око, це якийсь різновид ландшафтного парку, де було всього кілька дерев, а решту займали фонтани і травники. Були і альтанки. А взагалі ми опинились у промисловій зоні, дуже естетичній і сучасній. І темна будівля електростанції видавалась на тлі пластикових обшивок і фарбованої металевої дахівки промисловою ґотикою. Восени я була у Бориславі і бачила, як безробітні виколупують цеглу на території алмазного заводу, де раніше була електростанція, що постачала колись енергію навіть до Львова. Бачила містки через брудні потоки, зроблені з клепаних чавунних котлів, заржавілий гудок, вивернуті нутрощі печей, два останні чавунні телеграфні ажурні стовпи фірми Сіменс. Бачила «цвинтар» (законсервовані свердловини), напівстерті написи німецькою, польською, їдишем. Минуле для нас, українців, — це завжди руїни, або зґвалтовані євроремонтом пам’ятки. А ця електростанція не просто врятована від мисливців за брухтом, а й вписана в структуру коледжу, який починається відразу, як тільки переступаєш поріг. Шляхетний темний метал, ледь торкнутий патиною іржі, і білий мармур холу. Величезні машини, які можна оглядати згори, і знизу, і збоку, наче звірів, що сплять. Вони не мертві. Кинути вугілля, і все запрацює. Тут усі гвинтики на місці. Ми з Томеком ходимо як зачаровані довкола, фотографуємо, гладимо чавун, вгадуємо, гуманітарії, що то може бути, як воно працює, натискаємо кнопки, потім озираємось, де ж Ладуся. А та стоїть нагорі, вткнула носика у книжку. Ну не відчуває вона краси турбін і мережива труб, втомилась від туристичного неробства. А туристи сюди приїжджають, є крамничка з сувенірами, кав’ярня. Ми знаходимо на першому поверсі всілякі інтерактивні забавки, пов’язані з електрикою, напевно, сюди привозять дітей. Якби я таке мала в дитинстві, я б збожеволіла від щастя і вивчилась би на інженера. Але я мала в своєму розпорядженні лише камінці на березі річки, і зносила їх до хати, хотіла стати геологом. І археологом.

Сюди б Іллю Бека, інженера з Ташкента. Він одержимий старими конструкціями, вони для нього як живі істоти. Птахи і механічні птахи, люди і механічні люди. Зазирни всередину і побачиш, хто є хто. I зрозумієш, що їх об’єднує — вони смертні. Не треба демонізувати машини — вони потребують також нашого піклування. Ілля називає роботів механоїдами і вважає, що у них є свій Бог. Я з ним згодна. Їхній Бог — це не людина, зовсім ні. Це — ідея, яка присутня в кожній машині, ідея реінкарнації.

На що пішов метал з наших заводів? Брухт же переплавляють і щось з нього роблять. У нас коло хати вкрали три металеві стовпи від огорожі, які простояли сорок років і простояли б ще більше. Маю підозру, що розпиляли трубу з якогось ще австрійського заводу, і мій тато десь роздобув ті стовпи. Що з ними зараз? Я ніколи не чула про завод, де переплавляють брухт. Не знаю, як він виглядає, як сортують добрий метал і неякісний. Коло мого Урожа є руді болота, де колись видобували руду і виплавляли з неї залізо. Ще у XVIII столітті.

У нас сорок років працювала пральна машина, перший радянський випуск. Вона жодного разу не зламалась і тепер крутить білизну десь у сусідів. Порвався шланг, що спускав воду, поламався валок, що відтискав білизну, але основну свою функцію машина виконувала.

Чи буде бунт машин коли-небудь? Коли машини протестуватимуть проти вкорочення їм віку. П’ять років роботи — тоді у сміття, хіба це справедливо? Але середній клас переконують, що так треба, і ось-ось з’явиться закон, за яким каратимуть тих, хто не захоче утилізувати холодильник чи електроплиту. Мовляв, це шкідливо для довкілля. Найшкідливіші для довкілля — гроші, точніше, лихоманка споживання, нав’язана країнами першого сорту. Вони не зацікавлені в тому, щоб речі служили довго, щоб їх ремонтували, доглядали, передавали у спадок. Так люди втрачають незалежність, пов’язані одним гріхом глобального марнотратства. Так легше знищити людство.

Я дивлюсь на нерухомі циферблати і думаю, що в разі чогось, якоїсь катастрофи, ця електростанція знову запрацює, бо її зберегли, і частина Стамбулу буде світитись вечорами.

Студенти тут у вільний час створюють абстрактні скульптури на подвір’ї, попід вікнами їдальні в дерев’яних коробках ростуть духмяні трави, які кожен може собі зірвати, а на постаменті між корпусами — старенький кораблик, якому просто віддали шану, а не розібрали і не переплавили.

11

У мене було відчуття, що з тієї миті, як ми вийшли з будови електростанції, цього шедевру інженерної думки, місця гідного вшанування енергії, працьовитості та ощадності, наче ми повертаємось, досягнувши якогось мису, за яким, можливо, і є незвідані землі, але нема на них часу. Життя обмежене часом — іноді це відчуваєш особливо болісно гостро. Ми сіли в напханий автобус і довго їхали стоячи, доки не приїхали в Галату і не зробили прощальне почесне коло. Музиканти вже повиходили, була неділя, надходив вечір. Добре було б застигнути отак під стіною і слухати музику, просто стояти і слухати музику. В одному місці я навіть почула джаз. Для Львова це звична річ — джаз на вулиці.

Лада зайшла до книгарні, де були книги виключно турецькою і дуже багато перекладів з різних мов. Тепер я думаю, що можна було б спитати за давніх турецьких поетів, якось би переклала зі словником. У мене ще залишалось багато лір, витрачати їх не було сенсу, і ми обміняли частину на долари, а тоді в сутінках пішли пити каву у дворі якогось кінотеатру. У кафе на стіні висіла дуже мила картина — котяча сім’я, стилізована під турків, ми сіли під нею. А потім я вийшла сама на вулицю, випивши свою турецьку каву. Падав дощ. Я хотіла на самоті попрощатись зі Стамбулом, що в темряві старішав і шляхетнішав. Дощ капав на порожні столики, зазивайло сховався під дах. Ну — от і все, думала я. Четвертий день Нового року, і я все ще в Туреччині. Колись я мріяла про Новий рік без ялинок, феєрверків, почуття незручності, що я не зустрічаю Новий рік, як усі пострадянські люди, не дивлюся телевізор. Тепер моє бажання здійснилось. Але я не відчуваю радості від того, що побувала у Стамбулі, як і від того, що повертаюсь до Львова. Усе наче присипане попелом.

Рік тому, коли почались заворушення, я, щоб зняти напругу, дивилась якийсь американський фільм про заможну родину. Я не знала, чим усе в нас закінчиться, можливо, стане цілком нестерпно. І роздивляючись досконалий інтер’єр, я раптом відчула не заздрість, не жаль, що я ніколи не матиму такого будинку, машини, а розпач від того, що навіть отого вбогого рівня життя, який мені довелось досягнути за тридцять років праці в літературі, і цього може не стати. І що одного дня я не матиму навіть за що купити хліба, що попереду злиденна старість, яка накладає на наших людей печать безвиході й приреченості. І навіть гірше — почнуться переслідування, я опинюся у в’язниці, абсолютно безправна. Я раптом почала плакати. Світ такий несправедливий. На нас дивляться як на дикунів, варварів, згорда, ввічливо посміхаючись. А в цій небагатій країні трохи здивовано — на мою благеньку сукняну куртку й старі черевики. І те, що ми можемо дозволити собі лише каву за 5 лір, проходивши цілий день під дощем. І зараз я не маю навіть парасолі над головою. Не можна подорожувати взимку, коли ти бідний. А я знаю людей, які ще бідніші за мене. І війна на сході втягує нас у минуле — 90-і роки, навіть якщо вона зараз закінчиться. Тоді я плакала, бо мені було шкода свого життя, яке вже хилиться до заходу, а я вдаю з себе оптимістку, намагаюсь не скиглити на людях. Здається, це було зі мною вперше — я раптом подивилась на своє життя очима з того боку екрана. Нічого вже не зміниться, нічого.

12

Час згортається, як завитки мушлі. Вже геть темно. Дивовижно швидко минув день, у цьому щось моторошне. А вечір буде довгий. Цікаво, що сказав би Ле Корбюзьє, побачивши це європеїзоване місто, яке так надійно охороняють поліція і армія? Так надійно, що найменший спротив гасять з нечуваною жорстокістю. Я свого часу співпрацювала з Міжнародною Амністією і підписувала листи проти жорстокого поводження з турецькими в’язнями. Нещодавно тут гасили якісь заворушення, робили обшуки в редакціях. Що ж, можливо, колись тут теж почне розвалюватись стабільність і бунтівників розстрілюватимуть, як у нас на Майдані. Тут це можливо. Важко сказати чому, втім, Україна й Туреччина чимось схожі. Туреччина схожа на беззубого хижака, а Україна — на вівцю, в якої виростають ікла. Турки приїжджають до нас будувати і пекти поганий хліб, що засихає наступного дня. Українці їдуть до Туреччини по взуття, одяг, посуд, а дехто на дешевий курорт. І зовсім небагато потрібно, щоб цей не надто високий життєвий стандарт похитнувся і впав, розбившись на друзки. Бо країни Євросоюзу ніколи не приймуть у своє зоряне товариство ні Туреччину, ні Україну. Приймуть кого завгодно, тільки не нас. Бо за нашою відданістю європейським принципам приховується не покірне замилування, а невдоволення лицемірством і подвійними стандартами європейців.

Зрештою, мені байдуже, що сказав би Ле Корбюзьє.

13

— Почекайте! Я хочу купити турецьку хустку! — раптом кажу я. — У нас в селі раніше кожна жінка мусила мати турецьку хустку.

Лада з Томеком зупиняються і дивляться на мене.

— Знаєш, Томеку, — продовжую я. — Моя бабця мала таку турецьку хустку. Вона носила її на свята, скільки я себе пам’ятаю. І дуже берегла. Її у ній і поховали.

— Добре, купуй, — говорить Лада. — Томеку, дай мені ключі, я сама поїду.

І вона йде у темряві вниз, до Босфору.

Мені здається, вона хоче на самоті попрощатися зі Стамбулом. Ми з Томеком повертаємось назад і заходимо до маленької крамнички з хустками і шалями. Я не вибираю ні малу, ні велику хустку, а середню. І не вибираю жовту, таку як у бабці, а фіолетову, з візерунками. За 15 лір. Можливо, я ніколи її не вдягну, але вона в мене повинна бути, лежати у шафі. Вона не така приємна і м’яка, як бабцина, пахне фарбою, а не домом. Але з часом вона до мене звикне.

14

Біля метро під дощем знову танцюють чоловіки. Жінки заохочують їх, ляскаючи у долоні. У темряві старі жінки, протяжно вигукуючи щось пташиними голосами, простягають перехожим останні білі хризантеми.

Січень-квітень 2015 року, Львів.