Око Аллаха

Rudyard Kipling

The Eye of Allah

with the poems «Untimely» and

«The Last Ode»

1926

Радьярд Кіплін(г)

Око Аллаха,

з віршами «Завчасно» і

«Остання ода»

1926

Переклад і коментарі

Олександра Омельченка

2023

ОКО АЛЛАХА

ЗАВЧАСНО

Нічого в житті для користування не створено

Та з давніх часів не було оприлюднено

Допоки ім’я творця не було вже загублено.

Хто отримав в платню зневагу і гноблення

Щоденну ненависть, презирство й відчуження

Допоки він не загинув, відчувши збентеження.

Та більш заслуговують аніж він шкодування

Мудрі душі, котрі мали своє передбачення

Згуби лихої від завчасних Мистецтв і Пізнання

І зупинили чудове приладдя і абсолютне ізцілення,

Щоби там не з’явилось зневірення.

Небо приносить Часи, відвернути які незмога ізнов

Ціною життя чи душі, і являє Пророк крізь першого кров,

Хто мріяв і рано занадто повірив, що час той прийшов.

Кантор «Святого Іллода»*, занадто захоплювався музикою, щоб перейматися ще й бібліотекою, а підкантор, який обожнював кожну частину праці, прибирав після двогодинного писання і диктування у Скрипторії*. Ченці-переписувачі передавали йому свої аркуші - це було звичайне «Чотириєвангеліє», замовлене абатом з Івешема, - і виходили один за одним на вечірню. Джон Ото*, більш відомий як Джон з Бургоса, не звернув на це уваги. Він доводив до блиску крихітну золоту розетку на своїй мініатюрі Благовіщення для свого «Євангелія від Луки», яке, як він сподівався, кардинал Фалькоді*, папський легат, згодом прийме із задоволенням.

- Припиняйте, Джоне, - промовив підкантор впівголоса.

- А? Вони вже пішли? Я не чув. Зачекайте хвилинку, Клементе.

Підкантор терпляче чекав. Він знав Джона більше десятка років, приїжджаючого і від’їжджаючого з монастиря Святого Іллода, до якого Джон завжди говорив, що належить, перебуваючи за кордоном. Це твердження було з радістю дозволене, бо, здавалося, він, як ніхто інший з Фітц-Ото*, носив усі Мистецтва в руці, а більшість їхніх практичних прийомів - під своїм капюшоном.

Підкантор подивився через плече на пришпилений аркуш, де золотом, омитим червоним лаком, були написані перші слова «Магніфікату»* на тлі ледь-ледь пломеніючого німба Діви. Вона була зображена зі здивовано з'єднаними руками біля решітки нескінченно складної арабески, по краях якої бризки апельсинового цвіту, здавалося, наповнювали синє гаряче повітря, що неслося над дріб'язком пересохлого краєвиду на другому плані.

- Ви зробили з неї справжню єврейку, - сказав підкантор, вивчаючи оливкову щоку та очі, сповнені передбачення.

- А ким ще була Пресвята Діва? - Джон висмикнув шпильки. -Слухайте, Клементе. Якщо я не повернуся, це має потрапити до мого Великого Луки, хто б його не закінчив.

Він просунув малюнок між захисними паперами.

- Значить, ви знову їдете до Бургоса, як я чув?

- Через два дні. Новий тамтешній собор - однак вони повільніші за Гнів Божий, ці муляри* - корисний для душі.

- Твоєї душі?* - Підкантор виглядав невпевненим.

- Навіть моєї, з вашого дозволу. А на півдні... на краю Завойованих Країн... на шляху до Гранади*... є кілька мавританських візерунків, які є дуже благоприємні. Вони заспокоюють марнославні думки і привертають їх до малюнка - як ви щойно відчули у моєму Благовіщенні.

- Вона... це було дуже красиво. Не дивно, що ви їдете. Але ви не забудете про своє відпущення, Джоне?

- Звичайно. - Це була пересторога, якою Джон не нехтував напередодні подорожі, так само як і повторним вистриженням тонзури, яку він зробив собі ще в юності, десь поблизу Гента. Позначка давала йому у крайньому випадку привілеї духовенства, і завжди певну повагу в дорозі.

- Ви також не забудете, що нам потрібно в Скрипторії. Справжнього ультрамарину в світі вже не залишилося. Його змішують з тією німецькою синькою. А що стосується ярко-червоного...

- Я завжди буду робити все, що в моїх силах.

- А брат Томас (це був Лазаретник, відповідальний за монастирську лікарню), йому потрібно...

- Він сам попросить. Я зараз піду до нього, і він мені вистриже нову тонзуру.

Джон спустився сходами до провулку, що відділяє лікарню і кухню від задньої частини монастиря. Поки його стригли, брат Томас (лагідний, але смертельно наполегливий лазаретник Святого Іллода) дав йому список ліків, які він мав привезти з Іспанії усіма правдами і кривдами чи законно придбавши. Тут їх несподівано заскочив кульгавий, похмурий абат Стівен у нічних черевиках на хутряній підкладці. Не те, щоб Стівен де Сотре був якимось шпигуном, але в молодості він брав участь у невдалому Хрестовому поході, який закінчився після битви при Мансурі дворічним полоном у сарацинів у Каїрі, де чоловіків навчили ходити тихо.

Справедливий мисливець і сокольник, розумний прихильник суворої дисципліни, але передусім людина науки, доктор медицини під керівництвом такого собі Ранульфа, каноніка «Святого Пола»*, його серце більше лежало до монастирської лікарняної справи, ніж до релігійної. Він зацікавлено перевірив їхній список, додаючи до нього свої пункти. Після того, як лазаретник відійшов, він щедро відпустив Джонові гріхи, щоб покрити прогрішення дорогою; бо він не визнавав випадково куплені Індульгенції.

- А чого ви шукаєте у цій подорожі? - запитав він, сидячи на лавці біля ступки і терезів у маленькій теплій комірчині для зберігання ліків.

- Здебільшого дияволів, - вишкірився Джон.

- В Іспанії? Хіба Абана і Фарпар ...?

Джон, для якого люди були лише матеріалом для малюнків, та ще й добре народжений (адже по матері він був де Сенфорд*), подивився абатові прямо в обличчя і ...

- Ви знайшли їх такими? - запитав він.

- Ні. Вони теж були в Каїрі. Але яка вам у них особлива потреба?

- Для мого Великого Луки. Він найкращий з усіх Чотирьох, коли справа стосується дияволів.

- Не дивно. Він був лікарем. А ви ні.

- Боже борони! Але я втомився від наших дияволів Церковного зразку. Вони лише мавпи, кози та птиці разом узяті. Досить добре для звичайного червоно-чорного Пекла і Судного Дня - але не для мене.

- Чому ви такі вибагливі щодо них?

- Тому що здоровий глузд підказує і Мистецтво, що в пекельних справах беруть участь всілякі дияволи. Наприклад, ті семеро, що були витягнуті з Магдалини. Це були б дияволиці, зовсім не схожі на дзьобатих, рогатих і бородатих загальноприйнятих дияволів.

Абат розсміявся.

- І знову ж таки дивіться! Диявол, що вийшов з німого чоловіка. Яка йому користь від хобота чи клюва? Він буде безликий, як прокажений. А найбільше - дай Боже, щоб я це зробив! - дияволи, що вселилися в свиней Гадарину. Вони були б... вони були б... я ще не знаю, якими вони були б, але вони були б кращими за дияволів. Я хотів би, щоб вони були різноманітними, як самі святі. Але зараз вони всі - один шаблон, для стін, вікон чи картин.

- Продовжуйте, Джоне. Ви більш заглиблені у цю таємницю, ніж я.

- Боже борони! Але я кажу, що до дияволів треба ставитися з повагою, нехай вони будуть прокляті.

- Небезпечна доктрина.

- Я маю на увазі, що якщо форма будь-чого варта того, щоб зобразити її людині, то вона варта її найкращих думок.

- Так безпечніше. Але я радий, що дав вам Відпущення.

- Там для майстра, який має справу із зовнішніми формами речей, менше ризику - на славу Матері Церкви.

- Може й так, але, Джоне, - рука абата майже торкнулася рукава Джона, - скажіть мені чи вона... вона є мавританкою... чи єврейкою?

- Вона моя, - відповів Джон.

- Цього достатньо?

- Я так це вважаю.

- Ну - гаразд! Це поза моєю юрисдикцією, але... як на це там дивляться?

- О, в Іспанії нічим таким не забивають собі голову - ані Церква, ані Король, благослови їх Боже! Там занадто багато маврів і євреїв, щоб їх усіх перебити, а якби їх прогнали, то не було б ні торгівлі, ні землеробства. Повірте мені, в Завойованих Країнах, від Севільї до Гранади, ми живемо в любові один до одного - іспанці, маври і євреї. Розумієте, ми не ставимо жодних запитань.

- Так-так, - зітхнув Стівен. - І завжди є надія, що вона може бути навернена.

- О так, надія завжди є.

Абат пішов до лікарні. Це була легка епоха, Рим поки ще не закрутив гайки щодо статевих зв'язків священнослужителів. Якщо жінка не була надто настирливою, або син не надто користувався церковними привілеями та зборами свого батька, то багато чого залишалося поза увагою. Але, як мав підстави пригадати абат, союзи поміж християнами і невірними призводили до горя. Тим не менш, коли Джон з мулом, поштою і слугою поцокав по дорозі до Саутгемптона і моря, Стівен позаздрив йому.

* * * * *

Він повернувся через двадцять місяців, у хорошому міцному стані, навантажений гостинцями. Шматок найбагатшого лазуриту, шматок оранжево-червоного вермильону* та невеличкий пакуночок сушених жуків, з яких виходить найпрекрасніший багрянець, для підкантора. Крім того, кілька кубиків молочного мармуру з рожевим рум'янцем, який можна було розтерти і перетворити на незрівнянний фоновий матеріал. Там була половина ліків, яких вимагали абат і Томас, а також довге насичено-червоне сердолікове намисто для абатової леді - Енн з Нортону*. Вона люб'язно прийняла його і запитала, звідки воно у Джона.

- Біля Гранади, - сказав він.

- Ви залишили там все гаразд? - запитала Енн. (Можливо, абат розповів їй щось про сповідь Джона).

- Я віддав усе в руки Божі.

- Ах, Божечки! Як давно?

- Без одинадцяти днів чотири місяці.

- Ви були... з нею?

- На моїх руках. Під час пологів.

- І?

- І хлопчик також. Тепер нічого немає.

У Енн Нортонської перехопило подих.

- Думаю, ви будете раді цьому, - сказала вона через деякий час.

- Дайте мені час, і, можливо, я зрозумію це. Але не зараз.

- У вас є ваша робота і ваше мистецтво, і... Джоне... пам'ятайте, що в могилі немає місця заздрощам.

- Так-так! У мене є моє Мистецтво, і бачить Бог, я нікому не заздрю.

- Дяка Богу хоча б за це, - сказала Енн Нортонська, вічно хвора жінка, яка слідувала за абатом із запалими очима. - І будьте певні, я зберігатиму це, - вона торкнулася намиста, - допоки житиму.

- Я приніс ... довірив... вам саме для цього, - відповів він і пішов геть.

Коли вона розповіла абатові, звідки вона його взяла, той нічого не відповів, але коли вони з Томасом складали на зберігання ліки, передані Джоном, у комірчині, яка виходила на димар лікарняної кухні, він помітив пиріг із соком сушеного маку:

- Це має силу позбавити людину будь-якого болю.

- Я це бачив, - сказав Джон.

- Але від душевного болю, крім Божої Благодаті, є тільки одні ліки, і це - людське ремесло, навчання або інший корисний рух власного розуму.

- Це також підходить і мені, - була відповідь.

Наступний погожий травневий день Джон провів у лісі з монастирським свинопасом і всіма свинарями, а потім повернувся, навантажений квітами і весняними бризками, до свого дбайливо доглянутого місця в північному відсіку Скрипторія. Там, з дорожніми альбомами під лівим ліктем, він занурився мимо усіх своїх спогадів у Великого Луку.

Брат Мартін, старший переписувач (який щось казав приблизно раз на два тижні), наважився запитати, як просувається робота.

- Все тут! - Джон постукав олівцем по лобі. - Всі ці місяці ми тільки й чекали, щоб - о Боже! - з'явитися на світ. Мартіне, ви вже відірвалися від свого звичайного копіювання?

Брат Мартін кивнув. Він пишався тим, що Джон Бургоський звернувся до нього, незважаючи на його сімдесят років, за дійсно гарним переписуванням.

- Тоді погляньте! - Джон виклав новий пергамент - тонкий, але бездоганний. - Кращого за цей аркуш не знайдете аж до Парижа. Так! Понюхайте його, якщо хочете. Дайте мені циркуль, і я розмічу його для вас... якщо ви зробите одну літеру світлішою чи темнішою за іншу, я заколю вас, як свиню.

- Ніколи, Джоне! - Старий радісно засяяв.

- Але я це зроблю! А тепер слідкуйте за мною! Тут і тут, де я вколюю, і почерком ось такої висоти, на ширину волосини, ви переписуєте тридцять перший і тридцять другий вірші з Восьмого Луки.

- Ага, свині Гадарину! «І вони благали Його, щоб не наказав їм іти в безодню. А там було стадо з багатьох свиней» - Брат Мартін, природно, знав усі Євангелія напам'ять.

- Саме так! Аж до «і Він дозволив їм». Не поспішайте з цим. Спочатку моя Магдалина повинна вийти з мого серця.

Брат Мартін виконав роботу настільки досконало, що Джон вкрав з кухні абата кілька м'яких солодощів в нагороду за його працю. Старий з'їв їх; потім розкаявся; потім висповідався і наполягав на покуті. Тоді абат, знаючи, що є лише один спосіб пройняти справжнього грішника, дав йому книгу під назвою «De Virtutibus Herbarum»*, щоб він її чесно переписав. «Святий Іллод» позичив її у похмурих цистерціанців, які не люблять красивих речей, і кострубатий текст не давав Мартінові спокою саме тоді, коли він був потрібен Джону для деяких досить специфічно розташованих написів.

- Тепер бачите, - сказав підкантор, наставляюче. - Ви не повинні робити таких речей, Джоне. Ось брат Мартін на покуті через вас...

- Ні... через мого Великого Луку. Але я заплатив кухареві абата. Я його так розмалював, що його власні кухарці не можуть триматися з серйозним виглядом. Він більше не бовкатиме.

- Недобре вчинено! І абат вас теж не любить. Він не подав вам жодного знаку, відколи ви повернулися - жодного разу не запросив до високого столу.

- Я був зайнятий. Маючи очі на голові, Стівен знав це. Клементе, жоден бібліотекар від Дарема до Торра не здатен так прибрати за вас.

Підкантор стояв на сторожі; він знав, де зазвичай закінчуються компліменти Джона.

- Але за межами Скрипторію...

- Туди я ніколи не ходжу. - Підкантора було звільнено навіть від копання в саду, щоб не зіпсувати його чудові руки, що вміють переплітати книги.

- У всьому, що відбувається поза Скрипторієм, ви - головний дурень Християнського світу. Повірте мені, Клементе. Я бачив багато таких.

- Я приймаю від вас усе, - доброзичливо посміхнувся Клемент. - Ви використовуєте мене гірше, ніж хлопчика-хориста.

Вони почули, як у монастирі внизу розпачливо закричав один із тієї породи страждальців, коли кантор смикнув його за волосся.

- Бог любить вас! І я люблю! Але чи думали ви коли-небудь, як я брешу і краду щодня у своїх подорожах - і так, щоб ви знали, вбиваю, - щоб принести вам кольори і грунти?

- Це правда, - відповів справедливий і терплячий докори сумління Клемент. - Я часто думав, що якби я знаходився в миру - не дай Боже! - я міг би бути сильним злодієм у деяких справах.

Навіть брат Мартін, схилившись над своїм ненависним «De Virtutibus», засміявся.

* * * * *

Але десь у середині літа лазаретник Томас передав Джону абатове запрошення на вечерю в його домі з проханням принести з собою все те, що він зробив для Великого Луки.

- Що саме? - запитав Джон, який був повністю занурений у свою роботу.

- Це лише одна з його «вечерь мудрості». Ви сиділи на кількох, відколи стали слуга божий.

- Це правда: і здебільшого все було добре. Як Стівен хотів би, щоб ми...?

- Сутана і капюшон поверх усього. Буде лікар із Салерно - Роджер, італієць*. Мудрий і знаменитий, зі скальпелем. Він був у лазареті близько десяти днів, допомагав мені - навіть мені!

- Ніколи не чув цього імені. Але наш Стівен завжди спочатку physicus, а потім sacerdos*.

- А його леді вже деякий час хворіє. Роджер приїхав сюди через неї.

- Він лікуватиме? Тепер я думаю що, я вже давно не бачив леді Енн.

- Ви вже давно нікого не бачили. Вона вже майже місяць як розміщена - тепер її мають перевезти за кордон.

- Настільки все погано?

- Роджер з Салерно ще не сказав, що він думає. Але...

- Боже, змилуйся над Стівеном! . . . Хто ще за столом, окрім тебе?

- Оксфордський монах. Його теж звати Роджер. Вчений і відомий філософ*. А ще він доблесно вміє випивати.

- Три лікаря, враховуючи Стівена. Я завжди вважав, що це означає два атеїсти.

Томас занепокоєно подивився собі під ніс.

- Це погане прислів'я, - пробурмотів він заїкаючись. - Вам не варто його вживати.

- Ха! Ніколи не будьте монахом більшим за мене, Томасе! Ви вже одинадцять років працюєте лазаретником «Святого Іллода», і досі залишаєтеся братом-мирянином. Чому за весь цей час ви жодного разу не прийняли постриг?

- Я... я не гідний.

- Вдесятеро достойніший за ту нову жирну свиню - Хенрі, Як- його-там, - що служить меси в лазареті. Він вдирається з «Viaticum»* у вас під носом, коли хворий лише втрачає свідомість від кровотечі. І людина помирає від чистого страху. І ви це знаєте! Я бачив ваше обличчя в такі моменти. Приймайте постриг, Дідімусе*. Тоді матимете трохи більше ліків і трохи менше меси з вашим хворими, і вони житимуть довше.

- Я недостойний... недостойний, - жалібно повторяв Томас.

- Не ви... а... для вашого Голови ви або стоїте або падаєте. А тепер, коли робота на деякий час звільнила мене, я вип'ю з будь-яким філософом з будь-якої школи. А ще, Томасе, - вмовляюче, - мені б гарячу ванну в лазареті перед вечірньою.

* * * * *

Коли чудово приготована і подана їда дійшла кінця, і скатертини з густою бахромою були зняті, і пріор надіслав ключі з повідомленням, що в монастирі все в порядку, і ключі були належним чином повернуті зі словами: «Нехай так буде до Утрені», абат і його гості вийшли охолодитися у верхній монастирський корпус, який привів їх по сходах до Південного Хору з боку Трифориуму*. Літнє сонце все ще припікало, бо була лише шоста година, але абатська церква, звісно ж, лежала у своїй традиційній темряві. Тридцятьма футами нижче запалювалося світло для репетиції хору.

- Наш кантор не дає їм спокою, - прошепотів абат. - Станьте біля цього стовпа, і ми почуємо, до чого він їх зараз підводить.

- Пам'ятайте, всі! - пролунав суворий голос кантора. - Це душа самого Бернарда*, яка атакує наш світ зла. Візьміть його швидше, ніж учора, і викидайте з себе всі слова начисто. Там на хорах! Починайте!

Орган на мить спалахнув, самотній і лютий. Потім голоси зійшлися в першому лютому рядку «De Contemptu Mundi»*:

«Hora novissima - tempora pessima» - мертва пауза, поки з темряви не вирвалося, наче ридання, схвальне «sunt», і голос одного хлопчика, чистіший за срібні сурми, не повернув довгоочікуваний «vigilemus».

«Ecce minaciter, imminet Arbiter» (орган і голоси здригнулися в жаху і застереженні, плавно вириваючись на «ille supremus»). Потім тональність змінилася на прелюдію «Imminet, imminet, ut mala terminet...»

- Стоп! Знову! - вигукнув кантор; і пояснив свої міркування дещо строгіше, ніж це було б природно для хорової репетиції.

- Ах, як шкода людського марнославства! Він здогадався, що ми тут. Ходімо звідси! - сказав абат.

Енн Нортонська, сидячи на своєму переносному стільці, теж слухала, далі по темному трифориуму, разом з Роджером з Салерно. Джон почув її ридання. На зворотному шляху він запитав Томаса, як її здоров'я. Перш ніж Томас зміг відповісти, між ними проштовхнувся гостролиций італійський лікар.

- Після нашої спільної розмови я вирішив, що буде краще сказати їй, - сказав він Томасу.

- Що? - досить просто запитав Джон.

- Те, що вона вже знала.

Роджер з Салерно почав грецьку цитату про те, що кожна жінка знає все про все.

- Я не знаю грецької, - твердо заявив Джон. Роджер Салернський добряче задарував їх грецькою за вечерею.

- Тоді я прийду до вас латиною. У Овідія є гарний переклад. «Utque malum late solet immedicabile cancer»*, але, без сумніву, решту ви знаєте, достойний сер.

- На жаль! Моя латина - шкільна, і все, що я знаю це те, що я дізнався від дурнів, які сповідують зцілення хворих жінок. «Хокус-покус...»* але, без сумніву, ви знаєте решту, достойний сер.

Роджер Салернський став зовсім мовчазним, поки вони не повернулися до їдальні, де був затишний вогонь, а фініки, родзинки, імбир, інжир та солодощі з ароматом кориці були розставлені на столі разом з добірними винами. Абат сів, зняв перстень, впустив його, щоб усі почули дзенькіт, у порожній срібний кубок, простягнув ноги до каміна і подивився на велику позолочену і різьблену троянду на циліндричній стелі. Тиша, яка тримається від Повечір'я до Утрені, зімкнулася з їхнім світом. Монах з бичачою шиєю дивився, як сонячний промінь розбивається на кольори на обідку кришталевої сільнички; Роджер Салернський знову почав дискусію з братом Томасом про різновид плямистої лихоманки*, яка спантеличувала їх як в Англії, так і за кордоном; Джон помітив гострий профіль, і - він міг би послужити замальовком для Великого Луки - його рука посунулася до грудей. Абат побачив це і кивнув головою. Джон витягнув срібний олівець і альбом для замальовок.

- Ні - скромність - це добре, але висловлюйте власну думку, - переконував італієць лазаретника. З ввічливості до іноземця майже вся розмова велася застільною латиною; більш офіційною і багатослівною, ніж монастирська скоромовка. Томас почав зі свого смиренного заїкання.

- Зізнаюся, я не можу зрозуміти причину лихоманки, якщо тільки, як каже Варро у своїй праці «De Re Rustica», якісь дрібні тварини, за якими не може стежити око, не проникають в організм через ніс і рот і не викликають тяжких хвороб. З іншого боку, цього немає Святому Письмі.

Роджер Салернський згорбив голову і плечі, як розлючений кіт.

- Завжди оце! - промовив він, і Джон вхопив скривлення його тонких вуст.

- Ніколи не знаєте спокою, Джоне. - Абат усміхнувся до художника. - Ви повинні кожні дві години перериватися на молитву, як це робимо ми. Святий Бенедикт не був дурнем. Дві години і все, коли людина може втримати гостроту ока чи руки.

- Для переписувачів - так. Брат Мартін вже не впевнений після однієї години. Але коли робота захоплює людину, вона повинна працювати доти, доки не відпустить її.

- Так, це демон Сократа*, - пробурмотів Монах з Оксфорда над своєю чашею.

- Доктрина схиляється до презумпції, - сказав абат. - Пам'ятаєте: «Чи може бути смертна людина праведнішою за свого Творця?»

- Праведності не загрожує ніяка небезпека, - з гіркотою промовив Монах. - Але принаймні людина може зазнати страждань, йдучи вперед у своєму Мистецтві чи думці. А якщо Мати Церква побачить або почує, що людина рухається вперед, що вона скаже? «Ні!». Завжди «Ні».

- Але якщо тваринки Варро невидимі, - це був вже Роджер з Салерно до Томаса, - як ми можемо наблизитися до зцілення?

- Експериментальним шляхом, - несподівано обернувся до них Монах. - Розумом і експериментом. Одне без іншого даремне. Але Мати Церква...

- Ой! - Роджер з Салерно кинувся на свіжу наживку, як щука. - Послухайте, сери. Її єпископи - наші князі - всипали наші дороги в Італії трупами, які вони роблять для свого задоволення чи гніву. Прекрасними трупами! Але якщо я - якщо ми, лікарі, - піднімемо шкіру одного з них, щоб подивитися на Божу тканину під нею, що скаже Мати Церква? «Святотатство! Тримайтеся своїх свиней і собак, або згорите’!»

- І не тільки Мати Церква! - втрутився Монах. - На кожному кроці нас перепиняють... перепиняють словами якоїсь людини, що померла тисячу років тому, які вважаються остаточними. І не тільки Мати Церква! Хто такий якийсь син Адама, щоб одним своїм словом зачиняти двері до істини? Я не виключаю навіть Пітера Перегрінуса*, мого власного великого вчителя.

- І я також - Павла з Егіни*, - вигукнув Роджер із Салерно. - Послухайте, сери! Ось вам випадок, що стосується самої суті справи. Апулей стверджує, що якщо людина їстиме в піст сік зрізаного листя жовтецю - sceleratus, як ми його називаємо, що означає «негідний», - він поблажливо кивнув у бік Джона, - то її душа покине тіло зі сміхом. Ось це і є брехня, небезпечніша за правду, бо в ній є частка правди.

- Його понесло! - розпачливо прошепотів абат.

- Бо сік цієї трави, як я знаю з власного досвіду, викликає опіки, пухирі та сухість у роті. Я знаю також rictus, або псевдо-сміх, на обличчі тих, хто загинув від сильної отрути трав, споріднених з цим ranunculus. Безумовно, цей спазм нагадує сміх. Тому, на мою думку, Апулей, побачивши тіло людини, отруєної таким чином, у розпалі кинувся і написав, що людина померла, сміючись.

- Ані залишився, щоб спостерігати, ані підтвердив спостереження експериментом, - додав Монах, насупившись.

Стівен, абат, підняв брову в бік Джона.

- А ви як гадаєте? - запитав він.

- Я не лікар, - відповів Джон, - але я б сказав, що Апулея за всі ці роки могли зрадити його переписувачі. Вони йдуть короткими шляхами, щоб уберегти себе від неприємностей. Якщо припустити, що Апулей написав, що душа після цієї отрути, здається, покидає тіло зі сміхом. Не знайдеться трьох переписувачів з п'яти (моє судження), які б не пропустили це «здається». Бо хто б сумнівався в Апулеї? Якщо йому так здалося, значить, так воно і є. Інакше будь-яка дитина знає, що таке розсічений жовтець.

- Ви знаєтеся на травах? - уривчасто запитав Роджер із Салерно.

- Тільки те, що, коли я був хлопчиком у монастирі, я робив екзему навколо рота і на шиї з соку жовтцю, щоб врятувати себе від молитви холодними ночами.

- А! - сказав Роджер. - Я не сповідую ніяких хитрощів.

Він манірно відвернувся.

- Неважливо! Тепер до ваших власних витівок, Джоне, - увірвався тактовний абат. - Покажіть докторам свою Магдалину, гадаринську свиню і дияволів.

- Дияволів? Дияволів? Я створив дияволів за допомогою ліків, і так само їх знищив. Чи є дияволи зовнішніми по відношенню до людства, чи іманентними, я ще не вирішив. - Роджер із Салерно все ще гнівався.

- Не насмілюйтесь, - рявкнув монах з Оксфорда. – Мати Церква творить своїх власних дияволів.

- Не зовсім! Наш Джон повернувся з Іспанії з новенькими. - Абат Стівен взяв поданий йому пергамент і ніжно поклав його на стіл. Всі зібралися, щоб подивитися. Магдалина була намальована блідою, майже прозорою грізайлью* на тлі розлючених, розхитаних дияволиць з жіночими обличчями, кожна з яких була зломлена через свій особливий гріх, і кожна, як можна було бачити, несамовито боролася з Силою, яка її примушувала.

- Я ніколи не бачив нічого подібного до цього сірого тіньового творіння, - сказав абат. - Як ви до цього дійшли?

- Non nobis!* Воно прийшло до мене, - відповів Джон, не знаючи, що він випередив свій час у використанні цього засобу на покоління або й більше.

- Чому вона така бліда? - запитав Монах.

- Зло вийшло з неї - вона може набути будь-якого кольору.

- Ага, як світло крізь скло. Розумію.

Роджер з Салерно мовчки дивився - його ніс все ближче і ближче наближався до сторінки.

- Так воно і є, - нарешті вимовив він. - Так буває при епілепсії - рот, очі, лоб, навіть зап'ястя, що звисає. Кожен знак цього! Їй потрібні заспокійливі, цій жінці, а потім природний сон. Ніякого макового соку, інакше її знудить, коли вона прокинеться. А потім... але я не в моїх коледжах. - Він випростався. - Сер, - сказав він, - ви повинні бути Нашого покликання. Бо, клянуся зміями Ескулапа, ви вбачаєте!

Вони вдарили по руках, як рівні.

- А що ви думаєте про Сімох Дияволиць? - продовжував абат.

Вони розчинялися у звивисту квітку... або полум'яно подібні тіла, колір яких варіювався від фосфоресціюючого зеленого до чорно-фіолетового - кольору застарілої неправедності, і крізь їхню субстанцію можна було простежити биття сердець. Але на знак надії та здорового життя, яке має відновитися, глибока облямівка складалася з умовних весняних квітів і птахів, увінчаних зимородком, що квапився крізь жмут жовтого ірису.

Роджер Салернський визначив трави і багато говорив про їхні чесноти.

- А тепер свині Гадарину, - сказав Стівен.

Джон поклав малюнок на стіл.

Тут були вигнані дияволи, які, боячись бути знищеними до Порожнечі, юрмлячись й мчачи разом, намагались пролізти крізь кожну щілину в пропоновані їм грубі тіла. Деякі свині боролися з навалою, криючись піною і смикаючись; деякі віддавалися їй сонно, як розкішному чуханню спини; інші, вже цілком одержимі, вихором мчали до озера, що лежало внизу. В одному з кутків звільнений чоловік простягнув свої кінцівки, і наш Господь, сидячи, дивився на нього, ніби запитуючи, що він зробить зі своїм визволенням.

- Справді дияволи! - прокоментував Монах. - Але цілком нового виду.

Деякі дияволи були просто грудками, з поглибленнями і випуклостями - натяк на обличчя монстра, що проглядало крізь желеподібні стіни. А ще було сімейство нетерплячих, кулястих дияволят, які розпоровши черево свого усміхненого батька, відчайдушно крутилися біля своєї здобичі. Інші вишикувалися у вигляді прутів, ланцюгів і драбин, поодиноких чи з'єднаних між собою, навколо горла і щелеп свиноматки, що верещала, з вуха якої висовувався хльосткий скляний хвіст диявола, що знайшов собі притулок. А ще були гранульовані і конгломератні дияволи, змішані з піною і слинами там, де атака була найзапеклішою. Звідси погляд переносився на шалено активні спини свиней, що мчали донизу, на перелякане обличчя свинопаса і на жах його собаки.

Промовив Роджер із Салерно:

- Я заявляю, що вони були породжені наркотиками. Вони стоять поза межами раціонального розуму.

- Не ці, - заперечив Томас, який, як слуга монастиря, мав би запитати дозволу у свого абата, щоб висловитися. - Не ці - подивіться! - в облямівці.

Облямівка на малюнку була візерунком з нерівних, але збалансованих відсіків або комірок, в яких сиділи, плавали або копошилися, так би мовити, чисті дияволи, ще не натхненні Злом - байдужі, але неприборкано поза межами уяви. Їхні форми нагадували драбини, ланцюги, батоги, діаманти, недорозвинені бруньки або чреваті фосфоресцентні кулі - деякі майже зореподібні.

Роджер з Салерно порівняв їх з одержимістю розуму церковника.

- Злоякісною? - запитав монах з Оксфорда.

- Все невідоме вважати жахливим, - з презирством процитував Роджер.

- А я - ні. А вони чудові... чудові. Я думаю...

Монах відступив назад. Томас нахилився, щоб краще бачити, і напіврозтулив рота.

- Кажіть, - сказав Стівен, який спостерігав за ним. - Ми всі тут свого роду лікарі.

- Тоді я скажу, - Томас кинувся на нього, як людина, що ставить на вогнище свою життєву віру, - що ці нижчі фігури в облямівці можуть бути не такими вже пекельними і злоякісними, а як моделями і зразками, за якими Джон вигадав і прикрасив своїх справжніх дияволів серед тих свиней!

- І що б це означало? - різко запитав Роджер із Салерно

- На моє бідне судження, він міг побачити ці форми ... і без допомоги наркотиків.

- Хто ж..., - запитав Джон з Бургосу після грубого і проігнорованого прокляття, - хто зробив тебе таким мудрим, мій Сумнівнику?.

- Я помудрішав? Боронь Боже! Тільки, Джоне, пам'ятаєте, як однієї зими - шість років тому - сніжинки танули на вашому рукаві біля дверей кухні. Ви показали мені їх крізь кришталик, який робив маленькі речі великими.

- Так. Маври називають таке скло «Око Аллаха», - підтвердив Джон.

- Ви показували мені їх, танучі, шестигранні. Ви називали їх тоді своїми візерунками.

- Так і є. Танучі шестигранні сніжинки. Я часто використовував їх для роботи з візерунками.

- Танучі сніжинки, які видно через скло? За допомогою мистецької оптики? - запитав Монах.

- Мистецька оптика? Ніколи не чув! - вигукнув Роджер із Салерно.

- Джоне, - владно запитав абат Святого Іллода, - це було... саме так?

- В якійсь мірі, - відповів Джон, - Томас має рацію. Ті фігури в облямівці були моїми викрійками для дияволів нагорі. У моєму ремеслі, Салерно, ми не наважуємося вживати наркотики. Це вбиває руку й око. Мої фігури треба бачити чесно, з натури.

Абат потягнув до себе чашу з трояндовою водою.

- Коли я був у полоні у сарацинів після Мансури, - почав він, підгортаючи складку довгого рукава, - були такі маги-лікарі, які могли показати, - він обережно занурив третій палець у воду, - всю небесну твердь Пекла, так би мовити, в... - він струсив одну краплю з відполірованого нігтя на полірований стіл, - навіть у такій останній краплі, як ця.

- Але це, має бути, брудна вода, а не чиста, - сказав Джон.

- Тоді покажіть нам... все-все, - сказав Стівен. - Я хочу переконатися... ще раз. - Голос абата був посадовим.

Джон дістав з-за пазухи тиснену шкіряну коробочку, приблизно шість чи вісім дюймів завдовжки, в якій на вицвілому оксамиті лежало щось схоже на оправлені сріблом циркулі зі старого самшиту, з гвинтом на голівці, який відкривав чи закривав ніжки з точністю до дрібки. Ніжки закінчувалися не гострими кінцями, а подібно ложкам, одна лопатка була пронизана металевим отвором менше чверті дюйма в поперечнику, інша - півдюймовим. У цей останній отвір Джон, ретельно протерши шовковою ганчіркою, просунув металевий циліндр, який, здавалося, мав на кожному кінці по склу чи кришталю.

- Ах! Мистецька оптика! - сказав Монах. - Але що це під нею?

Це був маленький поворотний листочок полірованого срібла, не більший за флорин, який ловив світло і концентрував його на меншому отворі. Джон відрегулював його без допомоги монаха, який запропонував допомогу.

- А тепер треба знайти краплину води, - сказав він, беручи до рук маленький пензлик.

- Ходімо до моєї верхньої галереї. Сонце ще не зайшло, - сказав абат, підводячись.

Вони послідували за ним туди. На півдорозі крапля з жолоба утворила зеленувату калюжу в потертому камені. Джон дуже обережно капнув краплю в менший отвір ніжки циркуля і, закріпивши апарат на наконечнику, закрутив гвинт у з’єднанні циркуля, загвинтив циліндр і повертав вертлюг дзеркала, доки не задовольнився.

- Добре!- Він зазирнув крізь річ. - Усі мої фігури тут. Тепер дивіться, отче! Якщо вони спочатку не будуть видні вашому оку, поверніть цей щербатий край ось тут, ліворуч або праворуч.

— Я не забув, — сказав абат, займаючи своє місце. - Так! Вони тут... як і в мій час... мій минулий час. Мені казали, що їм немає кінця. . . . Немає кінця!

- Світло зникає. О, дозвольте мені подивитися! Дозвольте і мені подивитись! - заблагав Монах, майже приймаючи на себе Стівена від окуляра. Абат поступився. Його погляд був спрямований у минулий час. Але монах, замість того, щоб дивитися, повертав апарат у своїх умілих руках.

- Ні, ні, - перебив його Джон, бо той вже почав крутити гвинти. - Нехай лікар подивиться.

Роджер Салернський дивився хвилину за хвилиною. Джон побачив, як його вилиці з синіми прожилками побіліли. Нарешті він відступив назад, ніби вражений.

- Це новий світ... новий світ, і - о Несправедливий Боже! — я старий!

— А тепер Томас, — наказав Стівен.

Джон настроював трубку для лазаретника, у якого тремтіли руки, і він теж довго дивився.

- Це життя, — сказав він невдовзі надривистим голосом. - Ніякого Пекла! Життя, створене та радіюче, — робота Творця. Вони живуть, навіть як я мріяв. Тоді мені не гріх було мріяти. Немає гріха... о Боже... немає гріха!

Він упав на коліна й почав істерично «Benedicite omnia Opera»*.

- А тепер я подивлюся, як це приводиться в дію, - сказав Монах з Оксфорда, знову рушаючи вперед.

- Занесіть його всередину. Тут повно очей і вух, - сказав Стівен.

Вони тихо пішли назад вздовж плаского свинцевого даху, а три англійські графства лежали в променях вечірнього сонця навколо них; церква за церквою, монастир за монастирем, келія за келією, а основна частина величезного собору пришвартувалася на краю прибережної мілини заходу сонця.

Коли вони знову опинилися за післяобіднім столом, то всі сіли за стіл, окрім Монаха, який підійшов до вікна і, мов кажан, притулився до нього.

- Розумію! Розумію! - повторював він сам до себе.

- Він не завдасть шкоди, — сказав Джон. Але абат, який втупився перед собою, як і Роджер з Салерно, не почув. Голова лазаретника лежала на столі між його тремтячими руками.

Джон потягнувся за чашою вина.

- Мені показали, — казав собі абат, — у Каїрі, що людина завжди стоїть між двома нескінченностями — величчю і малістю. Тому немає кінця... ані життю... ані...

- А я стою на краю могили, — прогарчав Роджер із Салерно. - Хто мене жаліє?

- Тихше! — сказав Томас лазаретник. - Маленькі створіння будуть освячені... освячені для служіння Його хворим.

— Яка потреба? — Джон з Бургосу витер губи. - Воно показує не більше, ніж форми речей. І це дає хороші малюнки. Я отримав його в Гранаді. Мені казали, що його привезли зі сходу.

Роджер з Салерно розсміявся зі злобою старого.

- А що з Матір'ю Церквою? Пресвятою Матір'ю Церквою? Якщо дійде до Її вух, що ми шпигували в Її Пекло без Її дозволу, де ми знаходитимемось?

— На вогнищі, — сказав абат Святого Іллода, - й, трохи підвищивши голос, — чуєте? Роджер Бейкон, ви це чули?

Монах відвернувся від вікна, міцніше стискаючи циркулі.

- Ні, ні! – апелював він. - Не з Фалькоді... не з нашим англо-серцевим Фоуксом, якого зробили Папою. Він мудрий — він навчився. Він читає те, що я оприлюднив. Фоукс ніколи б цього не потерпів.

- Святий Папа — це одне, а Свята Церква — інше, — процитував Роджер.

— Але я... я можу засвідчити, що це не Мистецька магія, — провадив далі монах. - Нічого, окрім Мистецтва оптичної мудрості після випробувань і експериментів, зауважте. Я можу це довести, і моє ім’я важить серед людей, які насмілюються думати.

- Знайдіть ще їх! — прохрипів Роджер із Салерно. - П’ять-шість у всьому світі. Це становить менше п’ятдесяти фунтів ваги попелу на вогнищі. Я спостерігав за такими чоловіками — зменшеними.

- Я не відмовлюся! - Голос Монаха надтріснувся від пристрасті та відчаю. - Це було б гріхом проти Світла.

- Ні, ні! Давайте... давайте освятимо маленьких тварин Варро, — сказав Томас.

Стівен нахилився вперед, витягнув з чаші свій перстень і надів його собі на палець.

- Сини мої, - промовив він, - ми бачили те, що бачили.

- Це не чаклунство, а просте Мистецтво, - заперечив монах.

- Ніяк не допоможе. В очах Матері Церкви ми побачили більше, ніж дозволено людині.

- Але це було Життя... створене і радіюче, - сказав Томас.

- Зазирати в Пекло, як нас судитимуть - як нам доведуть , що ми туди зазирнули - можуть лише священики.

- Або зелено-хворі незаймані дівиці на шляху до святості*, яким будь-яка повитуха могла б дати...

Напівпіднята рука абата зупинила вилив Роджера Салернського.

- Навіть священики не можуть бачити в Пеклі більше, ніж Церква знає, що там є. Джоне, має бути повага до Церкви, не тільки до дияволів.

- Моє ремесло - це зовнішня сторона речей, - тихо сказав Джон. - У мене є свої зразки.

- Але, можливо, вам доведеться ще пошукати, - сказав Монах.

- У моєму ремеслі, що зроблено, те зроблено. Після цього ми переходимо до нових форм.

- А якщо ми переступаємо межі, навіть у думках, то стаємо відкритими для суду Церкви, - продовжив абат.

- Але ти знаєш... знаєш! - Роджер Салернський повернувся до атаки. - Ось весь світ у темряві щодо причин речей - від лихоманки через провулок до недуги вашої леді - страждання власної леді - яку поїдає недуга. Подумай!

- Я думав про це, Салерно! Я справді думав про це!

Томас лазаретник знову підвів голову; і цього разу він зовсім не затинався.

- Як у воді, так і в крові повинні лютувати і воювати один з одним! Ці десять років я мріяв — я вважав, що це гріх, — але мої мрії та мрії Варро правдиві! Подумайте ще раз! Ось Світло під самою нашою рукою!

- Вгамуйте це! Ви б витримали смаження не більше, ніж будь-хто інший. Я подам вам справу так, як Церква — як я сам — її сформулюю. Наш Джон повертається з маврів і показує нам пекло дияволів, що борються в циркулі в одній краплі води. Чаклунство повз очищення! Ви зможете почути, як потріскують в'язанки.

- Але ти знаєш! Ти все це вже бачив! Заради бідних людей! Заради старої дружби... Стівене! - Монах намагався запхати циркулі за пазуху, коли він благав.

- Те, що знає Стівен де Сотре, знаєте і ви, його друзі. Я хочу, щоб ви підкорилися абатові «Святого Іллода». Віддай мені! - Він простягнув руку з перстнем.

- Чи можу я... може Джон тут... навіть накреслити один-єдиний гвинт? - промовив зажурений монах, незважаючи ні на що.

- Негайно! - Стівен забрав його собі. - Ваш кинджал, Джоне. І в піхвах прислужиться.

Він відкрутив металевий циліндр, поклав його на стіл і руків'ям кинджала розбив якийсь кристал на блискучий пил, який згріб у долоню і кинув за вогнище.

- Здається, - сказав він, - вибір лежить між двома гріхами. Відмовити світові у Світлі, яке знаходиться під нашою рукою, або просвітити світ завчасно. Те, що ви бачили, я бачив колись давно серед лікарів Каїру. І я знаю, яку доктрину вони з цього винесли*. Ти мріяв, Томасе? Я також - з більш повним знанням. Але це народження, сини мої, завчасне. Воно буде лише матір'ю ще більшої смерті, ще більших мук, ще більшого розколу і ще більшої темряви в цей темний вік. Тому я, бо знаю і свій світ, і Церкву, беру цей вибір на своє сумління. Іди! З цим покінчено.

Він проштовхував дерев'яні частини циркулів глибоко серед букових колод, поки все не згоріло.

ОСТАННЯ ОДА

(27 Листопада 8 рік до Р.Х)*

ГОРАЦІЙ, Ода 31 Книга V.*

Коли варта під дубом Бантіїї* уночі чатувала

І почувши, як досвітній вітерець задував,

Вже знала, що ніч свою силу втрачала,

Хоч світанок до години своїй гамував

Прихід свій – так Вергілій вмирав

І, розуміючи наближення змін, завбачав*,

Що «Вічних всіх Богів і всіх Богів приречено

Й світання наче те на них чекає зміна

І як світанок той прихід її пригнічено

Допоки не проб’є слушна година.

Бо нова над живими й мертвими зірка явила

І втрачені кохання нашого відтінки і сутінь,

Як і коханих, на вічні віка відновила».

Так, отримавши слово, сказав він...

Сьогодні Меценат очікує мене на Есквіліні*.

Сьогодні ж ввечері зустріну його там...

Та чи відновимось, Вергілій, на світанні?*

Та чи належить нашим той світанок небесам?

КОМЕНТАРІ

Оповідання «Око Аллаха» вперше було надруковано в журналах «Strand Magazine» і «McCall’s Magazine» у вересні 1926 року. Цього ж року воно було включене до збірки оповідань «Дебети і кредити», але тепер в оточені віршів «Завчасно» (Untimely) і «Остання Ода» (The Last Ode).

Час дії оповідання розпочинається, коли кардинал Фалькоді виконував в Англії обов’язки папського легата, які він закінчив в 1264 році. На початку лютого 1265 року він став Папою під ім’ям Клемента IV і був ним до своєї смерті у листопаді 1268 року. Тож званий обід у абата міг відбуватися в 1266 або 1267 році.

Хоча в оповіданні згадуються історичні особи при більш-менш точному датуванні, історична оповідка Кіплін(г)а про середньовічний мікроскоп була названа критиками історичним фентезі, бо, як заявлялось, перші мікроскопи, як і перші телескопи з’явились тільки в 17 столітті. Але слід зауважити, що Кіплін(г) писав його восени 1924 року, коли вже був віднайдений середньовічний так званий «Манускрипт Войніча» і саме тоді серйозно обговорювалось, що цей зашифрований манускрипт створив один із героїв оповідання монах-філософ Роджер Бейкон. Більш того, одним американським дослідником цього манускрипту у той час була висунута теорія, що Бейкон при написанні деінде використовував мікроскоп.

Та все ж Кіплін(г) писав не історичне дослідження, а алегорію, сенс якої виклав у передуючому оповіданню вірші «Завчасно»: якщо світ ще не готовий до правди чи відкриття, можливо, краще відмовитися від відкриття, ніж намагатися змінити світ, який занадто великий і складний, щоб змінити його одній людині.

«Кантор «Святого Іллода»». Cantor з латини перекладається як співак, музикант, але в монастирях стало загальною назвою для бібліотекаря, архіваріуса і музичного керівника. У цьому випадку кантор Джон був бібліотекар, а підкантор Клемент – його помічником. Назва монастиря вигадана.

«...диктування у Скрипторії». Від латинської «Scriptor» (писар). Це кімната в монастирях, в якій займалися переписуванням книжок і створюванням до них ілюстрацій.

«Джон Ото, більш відомий як Джон з Бургоса». Ото (Otho) – дослідники вказують, що це дворянське прізвище. Його варіації – Одо (Odo) і Отто (Otto). Бургос - на той час столиця Кастилії.

«кардинал Фалькоді». Гі де Фуко, він же Falcodius на латині і він же Foulkes у англійців. Історична особа.

«...ніхто інший з Фітц-Ото». Префікс Фітц (означає «син») застосовувався як прізвище позашлюбних дітей високородної знаті.

«... слова «Магніфікату»». Хвала діви Марії Господу з першого розділу «Євангелія від Луки» (1,46) названа так по першому виразу: «Величає душа моя Господа».

«Новий тамтешній собор - однак вони повільніші за Гнів Божий, ці муляри». Будівництво собору у Бургосі було розпочато у 1221 році і продовжувалось більше трьохсот років.

«Твоєї душі?». Персонажі оповідання звертаються один до одного на «ви», але іноді під час дискусії переходять на «ти», що у Кіплін(г)а підкреслюється іноді курсивом.

«...на краю Завойованих Країн... на шляху до Гранади». На той час більша частина Іспанії, окрім південного королівства Гранади, була відвойована у маврів.

«Ранульфа, каноніка «Святого Пола»». Ранульф де Бретон – історична особа. «Святого Пола» (St Paul’s) - собор у Лондоні.

«Хіба Абана і Фарпар ...?» Абат починає цитувати вираз з «Четвертої книги Царств» (в українському перекладі), розділ 5, вірш 12. Воєначальник царя Сирійського, якому порадили омитися у Йордані, щоби вилікуватися від прокази, вигукує у гніві: «Хіба Абана і Фарпар, ріки дамаські, не кращі за всі води ізраїльські?» Тобто, абат хотів сказати: хіба англійські дияволи не такі самі, що треба їхати за ними до Іспанії?

«...адже по матері він був де Сенфорд». Згідно з «Англійською Історією» хронікера Меттью Періса де Сенфорди або Сендфорди включали єпископа Рочестерського Хенрі і тамплієра Роберта (том 1); лицаря Ніколаса, «неперевершеного в Англії по хоробрості» і його сестру Сісілію, гувернантку королівської принцеси (том 2).

«оранжево-червоного вермильону». Тобто кіноварі. Вперше використане в англійській мові в 13-му столітті слово vermilion походить від старофранцузького слова vermeillon, яке походить від vermeil, від латинського vermiculus – зменшувального від латинського слова vermis (черв’як).

«...намисто для абатової леді - Енн з Нортону». Як зазначають дослідники, яким би не було розслабленим життя церковників у 13 столітті, Енн з Нортону не могла б жити у чоловічому монастирі і шанобливо називатися «абатовою леді». Кіплін(г) ввів її смертельно хвору для підкреслення абатової дилеми.

«...назвою «De Virtutibus Herbarum»» «Про доблесні якості трав» теолога і природознавця Святого Альберта Великого.

«...лікар із Салерно - Роджер, італієць». Історично особа, автор трактата «Chirurgia». Салерно славилось своїми хірургами.

«...спочатку physicus, а потім sacerdos». Спочатку природодослідник, а потім жрець, тобто більш лікар аніж церковник.

«Оксфордський монах. Його теж звати Роджер. Вчений і відомий філософ». Мається на увазі Роджер Бейкон. За десять років до подій у цьому оповіданні, монах Бейкон написав трактат «Про таємні дії Мистецтва і Природи і нікчемність Магії» (De Secretis Operibus Artis et Naturae et de Nulitate Magie), в якому пророкував, наприклад, що людство створить літаки. Він також, окрім усього іншого, цікавився оптикою і був добре ознайомлений з латинськими перекладами арабських праць по оптиці.

«Він вдирається з «Viaticum»». Причащання хлібом і вином, що дається вмираючим.

«Приймайте постриг, Дідімусе». Лазаретника звуть Томас, що арамейською означає «близнюк». Дідімусом в Євангелії називають Фому, але це прізвисько грецькою теж означає «близнюк». Тож коли читаємо в московитському перекладі Євангелія «Фома Дідім», або в українському - «Фома, званий ще Близнюком», це звучить як «масло масляне».

«...з боку Трифориуму». Галерея над нефом.

«...душа самого Бернарда». Французький поет 12 століття.

«De Contemptu Mundi»». «Про презирство Світу»

«Utque malum late solet immedicabile cancer» Рядок з «Метаморфоз» (ІІ, 825). В перекладі Андрія Содомори:

«825] Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно

826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові...»

«Хокус-покус...» Спотворенням слів «Hoc est corpus» (це є тіло моє) під час Причастя. Лайфорд П. Едвардс в «Природня історія революції» про признаки майбутньої революції пише: «В останні дні римського язичництва жерці підморгували один одному, здійснюючи жертвопринесення. Вони більше не вірили, що за станом курячої печінки можна судити про громадські справи. Це було незадовго до того, як вони відмовилися від релігії, яка потурала подібного роду абсурду... Не випадково Реформація почалася в роки понтифікату Лева Х, який заявляв, що християнство стало для духовенства марновірством. Вираз hocus-pocus замість hoc est corpus — найсвятіших для народу слів показувало, як у вигляді висміювання розвивався процес підриву цілої релігійної системи».

«...про різновид плямистої лихоманки». Дослідники вказують, що мова йдеться про «цереброспинальну лихоманку, спричинену менінгококом».

«...як каже Варро у своїй праці «De Re Rustica»». «De Re Rustica» - трактат про сільське господарство Маркуса Теренціуса Варро. У 2 книзі, 12 розділі, він рекомендував не будувати житловий будинок поблизу болотистої землі, тому що «деякі дрібні тварини, невидимі для ока, розмножуються там і, переносячись повітрям, досягають внутрішньої частини тіла через рот і ніс, і спричиняють хвороби, від яких важко позбутися».

«...це демон Сократа». Дух-посередник між богами і людьми, який, по словам Платона, застерігав Сократа від помилок. Монах Роджер своїм зауваженням має на увазі, що демон ще й надихає на творчість.

«...навіть Пітера Перегрінуса». Французький вчений П’єр де Марікур (відомий як Перегрінус) - вчений-практик та експериментатор.

«І я також - Павла з Егіни». Paul of Aegina - грецький хірург з Александрії у 2 столітті до нашої ери.

«...майже прозорою грізайлью». Grisaille - малюнок у відтінках сірого. Ця техніка, як і вишукана облямівка з квітами на картинах Джона, належить до 15 століття.

«Non nobis!» Не мені (слава)!

«...почав істерично «Benedicite omnia Opera»». «Усі діла Господа, благословіть Його і величайте Його навіки».

«...зелено-хворі незаймані дівиці на шляху до святості». Зелена хвороба або хлороз — це форма анемії, яка вражає дівчат у віці від 15 до 25 років, які страждають від недоїдання; вона була відома стародавнім як «хвороба незайманих».

«І я знаю, яку доктрину вони з цього винесли». Тут мається на увазі «подвійна правда» Аверроеса – ісламського середньовічного мислителя, що можна стверджувати наукову чи філософську істину і водночас підтверджувати свою віру в теологічне твердження, яке суперечить їй.

(27 Листопада 8 рік до Р.Х) – день смерті Горація.

«ГОРАЦІЙ, Ода 31 Книга V.» Містифікація Кіплін(г)а. Горацій написав тільки 4 книги од.

«під дубом Бантіїї». Бантія – селище поблизу Венузії, рідного міста Горація.

«Вергілій вмирав і, розуміючи наближення змін, завбачав». Тут мається на увазі 4 еклога Вергілія, яку вважали передбаченням народження Христа.

«Сьогодні Меценат очікує мене на Есквіліні» Есквілін – один з семи пагорбів, на яких стоїть вічне місто Рома. На Есквіліні мешкав Меценат де і був похований, на два місяці раніше за Горація. Горація поховали поряд з ним.

«Та чи відновимось, Вергілій, на світанні?» Тобто, чи воскреснемо, як Ісус.