Шолом Алейхем
ЙОСИФ
Оповідання "джентльмена"
--------------------------------------
Можете сміятися з мене, напишіть про мене, коли хочете, фейлетон, навіть книгу, — я вас не боюся, кажу вам наперед, бо я, бачте, не з лякливих. Я не лякаюся письменника, не гублюся перед лікарем, не червонію перед адвокатом і зовсім не умліваю від захвату, коли мені кажуть, що хтось вчиться на інженера. Я теж колись учився, сам був колись гімназистом. Правда, гімназії я не закінчив через одну історію з дівчиною. В мене закохалася дівчина (я завжди був вродливий парубчина), і вона сказала, що коли я не поберуся з нею, вона отруїться. А я хотів з нею побратися так само, як ви хотіли з нею побратися. Вона була в мене не єдина, розумієте... Тим часом справа зайшла у нас надто далеко, втрутився її брат, провізор з аптеки, і сказав, що коли його сестра отруїться, він обіллє мене — сам знає чим... І я змушений був одружитися. Промучився я з нею років зо три. Вона ставила переді мною тільки дві вимоги: щоб я був дома і щоб не задивлявся на інших... Як вам подобається таке діло? Хіба я винен, що господь дав мені таку зовнішність, і всі дівчата, і всі жінки шаленіють, мене бачачи. Чому, питаєте? Просто люблять мене — і край. Куди б я не прибув, куди б не поїхав, обліплюють мене, неначе бджоли. Свати не дають мені спокою. Спитаєте, чому? Бо я молодий чоловік, із сучасних, і гарний парубійко, здоровило, з певним ім'ям, заробляю непогано, а гроші для мене — раз плюнути, і тому подобноє... Отже, хочуть вони мене озолотити! Я, звичайно, опираюсь: "Відчепіться, — кажу, — я вже раз обпікся". А вони мене умовляють: "Що ви програєте, коли оглянете ще одну дівчину?" Ну, хто відмовляється від такої речі? От я і оглядаю поки що дівчат, а дівчата оглядають мене. Змагаються одна з одною, вішаються, можете мені повірити, вішаються мені на шию. Всі хочуть мене, таки всі! Що ж мені з того, що вони хочуть мене, коли я їх не хочу? Коли тієї, яку я хочу, ніхто не знає, тільки я один. І в цьому моє горе, що про нього хочу вам розповісти, а за одним разом і попросити вас, щоб це між нами залишилось. Не ради мене — я ж вам казав, що вашого "описання" не боюся. Але просто — навіщо воно? Оце ви маєте мою передмову. А тепер я вам розповім і всю історію.
Ви вже, мабуть, самі розумієте, що я вам не скажу, хто вона, і що вона, і звідкіля вона. Жінка вона, дівчина, і, до того ж, вродлива дівчина, та ще й бідна, нещасна сирітка. Живе з матір'ю, молодою вдовою, теж вродливою, і держать вони ресторан з єврейськими кашерними стравами. А я, треба вам знати, хоч і молода людина, із сучасних, і гарно заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє, все-таки споживаю тільки кашерне. Не тому, що я такий святий і, боронь боже, боюся того, що кувікає, але просто я оберігаю свій шлунок, — це по-перше, а по-друге — єврейські страви таки набагато смачніші...
Отже, вона, вдова, значить, держить ресторан і сама варить і пече. А дочка подає на стіл. Та й як же варять там! Як же подають там! Все блищить, усе міниться, все виграє! Обідати в них — просто насолода. І не так самий обід — насолода милуватися матір'ю й дочкою — одна краща за одну. Коли б ви тільки побачили цю жінку! Стоїть біля печі, варить і пече, а з вигляду така свіжа, така охайна. Лице як білий сніг! Очі — вогонь! І золоті руки! Запевняю вас, що можна ще і в неї закохатися... А тепер уявіть собі її донечку... Не знаю, чи ви обізнані на цих справах: я маю на увазі "дівознавство..." Личко — кров з молоком, щічки — як пампушечки, очі — дві черешні, волосся — шовкове, зуби — перла, шия — алебастр, ручки — хочеться виціловувати кожний пальчик, верхня губка — дивиться вгору, як у маленької дитини. Бачили ви коли-небудь таке? Одне слово: усе, все в неї виточене, різьблене, готова модель для виставки, і наче закликає:
"Дивіться, милуйтеся й лусніть від досади!.." До того ж, вона ще має свою, тільки їй властиву, усмішку і чарівні ямочки на щічках, що варті всіх скарбів. А коли вона сміється — сміється геть-чисто все: ви смієтесь, і столи сміються, і стільці, і стіни сміються — все навколо сміється! Ось який сміх у неї. Спробуйте дивитись на таку і не любити її!..
Одним словом, чого тут розводитись? Я мало не з першого обіду відчув, що втьопався, просто втьопався — і край Хоч для мене дівчина, ви самі вже повинні зрозуміти, не дуже велика цяця... І в такі речі, як "кохання", "романи", — я ніколи не вірив. Принагідне, між іншим, — будь ласка, чому ні?.. Але піти стрілятися, фе! Це личить гімназистикові шостого класу, а не, як то кажуть, мужчині...
Відчувши, що втьопався, я покликав матір набік, — не для того, щоб, так би мовити, "просити руки"... Ні! Я не з квапливих... А так собі, як то кажуть, мацнути в возі не заважає... І закинув їй кілька слів: "Що і як?" Туди-сюди. Нарешті, питаю: "Як у вас справи з дочкою?" А вона каже: "Які можуть бути справи у мене з нею?"- "Я маю на увазі, — кажу, — її майбутнє, ось що..." — "Про її майбутнє, — каже вона, — турбуватися не треба. Вона вже, — каже, — забезпечена..." Як тільки вона вимовила ці слова, мені щось ніби кольнуло в серці: "Як то, — кажу, — не треба турбуватись?" — "Ви ж бачите, — відповідає вона мені, — яка це безтурботна душа..." І акурат на ці слова приходить сама дочка, а коли вона приходить, світлішає в усіх куточках.
— Мамо, ще не приходив Йосиф? — питає вона матір. І це ім'я "Йосиф" вона вимовляє якось на диво мелодійно. Тільки наречена вимовляє так ім'я свого жениха. Така моя думка, тобто я переконаний, що це так. І не тільки того разу, що я вам розповідаю, але кожного разу, як вона вимовляла ім'я "Йосиф", воно лунало в неї, як пісня:
"Йо-сиф". Ви розумієте? Це не просто "Йосиф", це "Йосиф..."
Одне слово, скрізь і завжди я чув тільки "Йосиф" і "Йосиф". Сідали обідати — перші слова були: "Де Йосиф?..", "Йосифа сьогодні не буде...", "Йосиф сказав...", "Йосиф писав...", "Йосиф прийшов...", "Йосиф узяв...", "Йосиф дав ...", Йосиф-Йосиф, Йосиф-Йосиф! Я б хотів хоч раз побачити цього Йосифа, подивитися, який він з обличчя!..
Само собою зрозуміло, що я того Йосифа зненавидів, як павука. Хоч — що спільного у мене з ним? Пхе! Якийсь там хлопчак, напевно, з тих голодранців, які мають довге волосся і носять чорні сорочки — саме те, що я ненавиджу... Не гнівайтесь, будь ласка. У вас, здається, теж довге волосся і чорна сорочка. Якщо ви гадаєте, що це гарно, то дуже помиляєтесь. Дай боже мені стільки щастя, наскільки "смокінг" з білим жилетом кращий... Я як побачу чорну сорочку, то уявляю собі, вибачайте на слові, подерті штани... Може, думаєте, що я їм цього не казав? Казав! Я людина одверта, у мене без лестощів і підлабузництва. Якщо маєте щось мені сказати — можете говорити просто в вічі. Я тільки не люблю, коли мені кажуть, що я "буржуй". За слово "буржуй" я можу затопити в пику... Який з мене буржуй? Я людина, як і всі. Все розумію і все знаю, бо читаю всі книжки з усіма теперішніми новими газетами, читаю нарівні з іншими. Який же з мене буржуй? Тому, може, що я у смокінгу з білим жилетом, а ви в чорній сорочці? Я не вас маю на увазі, я кажу про тих голодранців з отим Йосифом, про яких я вам розповідаю... Я мав з ними, за столом сидячи, кілька таких розмов і пересвідчився, що вони мене так само люблять, як я їх. Серце, кажуть, серцю звістку подає. Але висловити їм те, що у мене на душі, я не зобов'язаний. До того ж, я вирішив завоювати їх довір'я, не так заради них, як задля того Йосифа, і не так заради Йосифа, як задля неї! Мене дратувало, розумієте, що він не сходить у неї з язика. І я дав собі слово: хоч би там що, нехай каміння падає з неба, нехай світ перевернеться — я мушу познайомитися з цією людиною! І я досяг свого. Я, коли хочу чогось добитися, то не визнаю ніяких перешкод. Про витрати і говорити нічого. Адже я, як я вам уже казав, людина молода, купець, і гарно заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє...
Само собою зрозуміло, що завоювати їх довір'я мені було не так легко, як вам здається. Я йшов до цього поволі, крок по кроку. Насамперед я почав вкидати слівце мимохідь, зітхаючи при цьому, про загальні злидні, натякав, що у т а к и х справах для мене гроші не відіграють ніякої ролі: коли треба викинути карбованця, не треба шкодувати і викинути. Ви розумієте, що таке "викинути" карбованця? Один "виймає" карбованця, а інший "викидає" карбованця. Це різниця! "Викинути"-це значить вихопити гаманця, вийняти монету: ізвольтє! — ось вам, значить, — не рахуючи. Так я люблю. Не завжди, звичайно, а тоді, коли треба. Коли треба викинути двадцять чи п'ятдесят, чи навіть сотню, рука не повинна тремтіти. Скажімо, ви сидите з товариством у ресторані і обідаєте або вечеряєте. Вам подають рахунок, і ви платите. Ви повинні тоді лише глянути на нижній рядок, на підсумок, розмовляючи при цьому про щось стороннє. А коли вам приносять здачу, не треба перевіряти, наче базарна перекупка, що продає цибулю, а покласти в кишеню — і край.
Життя, розумієте, це — школа, яку треба пройти. Жити треба вміючи! Я можу сказати за себе, що я вмію жити, бо знаю, що до чого, де треба, а де не треба. Будьте певні, що я ніколи не пересолю, і по мені ви ніколи не впізнаєте, що в мене на думці. Шкода, що ви мене не бачили тоді серед голодранців. Ви напевне подумали б, що я такий самий голодранець, як і вони. Тобто довгого волосся я собі не запустив і сорочки не надів. Я був у тому самому смокінгу і білій жилетці, що й тепер. Але я цікавився всім, чим і вони цікавляться, і говорив те саме, що й вони говорять: "пролетаріат...", "Бебель...", "Маркс...", "реагувати..." і ще такі слова я сипав кожного разу, наче з рукава. І дивна річ, чим більше я підлещувався до них, тим більше вони уникали мене. Коли я починав сипати словами: "пролетаріат...", "Бебель...", "Маркс...", "реагувати...", я помічав, що голодранці замовкають, якось чудно перезираються, колупаючи при цьому в зубах... Проте гроші вони брали в мене сім разів на тиждень. Треба вам знати, що мало не щодня вони влаштовували концерти, і раз у раз я був їхньою першою жертвою: "Джентльмен, мабуть, сьогодні теж візьме квиток першого ряду за троячку?"
"Джентльмен" — іншого імені я у них не мав — мусив сім разів на тиждень брати квитки по троячці. Хіба він мав інший вихід? А тоді, коли "джентльмен" приходив під час якоїсь розмови голодранців, одразу ставало тихо, ні мур-мур, немовби ніхто й не розмовляв. Німі люди!.. Само собою зрозуміло, що "джентльменові" це дуже допікало. Але що я міг зробити? Проте я вам уже сказав, коли хочу чогось досягти, я нічого не пошкодую. Помалу, поступово мені все-таки вдалося завоювати їх довір'я настільки, що мені навіть дозволено було піти на їхню "дискусію". Там, сказали мені, виступить Йосиф з промовою.
Можете уявити собі мою радість, коли я дожив до цього Я матиму честь побачити того Йосифа і послухаю його промову.
Де відбудеться дискусія і коли вона відбудеться — цього аж ніяк не можна було дізнатися у них. Я навіть не хотів допитуватися, — я знав, що прийдуть у свій час і скажуть мені. У цих голодранців, треба вам знати, все робиться по секрету. Їхньою мовою воно зветься "конспірація" — я це слово знаю напам'ять і записав його собі в книжечку. Завжди, коли почую гарне слово, я одразу записую його собі в книжечку. Чи придасться воно, чи ні — не знаю, в усякому разі, не пошкодить.
Коротше кажучи, якось одного гарного літнього дня, у суботу це було, заскочили до мене двоє голодранців — у чорних сорочках, звичайно, — і покликали мене: "Ходімо!" — "Куди?" — "Байдуже! Ходімо з нами..." Нічого не вдієш, треба йти... І ми подалися ген-ген далеко, аж за місто і таки до лісу. Ідучи, зустрічали ми кожного разу іншого голодранця; сидить собі під деревом, дивиться ніби зовсім не на нас і буркне у безвість: "Праворуч!" або "Ліворуч!.."
Сказати, що я боявся, не можна, це — дурниці. Чого боятися? Просто мені не подобалось, що я, молода людина, купець, з певною репутацією, з гарними заробітками, для якого гроші — раз плюнути і тому подобноє, дозволяю хлопчакам, голодранцям вести себе за руку. Ви розумієте?..
Чого вам довго розказувати! Ми йшли, ішли та йшли, як то кажуть, полями й лісами, так довго, аж поки дісталися до високої гори. І тільки коли ми видряпались на цю гору і зійшли по той бік гори, я побачив перед собою море голів. Це сиділа на землі юрба голодранців, парубчаків у чорних сорочках, дівчат у блузках і просто молодь. А зібралося їх до біса! Боюся сказати, чи не три тисячі, а може, й більше. І тиша яка: муха пролетить — почуєш! Нишком, навшпиньки підійшли ми до табору, сіли на землю, і я почав придивлятися, де тут отой Йосиф. Нарешті, побачив... Уявіть собі, кого! Я побачив знайому людину, таки одного з тих голодранців, які разом зі мною обідали в ресторані у вдови... Отакої!
Перша моя думка була: "Оце все? Не більше?!! Оце той самий Йосиф?.. А я думав, що він не знати який. З рогами!.." Скажу вам щиру правду, мені майже приємно було — ні, таки дуже приємно було, що так вийшло... Я порівняв його з собою — не тому, що вважаю себе за таку видатну персону, краще якої немає на світі. Я себе не обманюю, знаю, що є кращі за мене. Але супроти нього... Ви розумієте? Я вам змалюю його точно, яким я його побачив у першу хвилину. Спершись на дерево, стояв невеличкий, виснажений, худорлявий чоловічок, з вузькими грудьми, із запалими щічками, вкритими хворобливим рум'янцем, ще зовсім ріденькою русявою борідкою; але чоло високе, біле, широке, брови густі, і очі сірі, наче в кішки, так і горять. І язичок у нього! Побий мене грім, якщо я можу навіть тепер зрозуміти, звідки взялася така сила у цієї істоти! Як він міг говорити так голосно, і так швидко, і так багато, і так довго, і з таким запалом, і з таким завзяттям, і з такою пристрастю? Мушу вам сказати, що то була не звичайна людська мова. Це був або перевертень, або якась заведена машина, або хтось з неба сипав словами, вергав вогнем. Або, може, це зовсім дерево говорило... Мені все здавалося, що ось-ось ця невеличка, сіроока істота із хворобливим рум'янцем на запалих щоках зніметься й полине слідом за своїми словами туди, кудись у височінь... Ні! Кажіть собі що хочете, я вже чув на своєму віку найвидатніших, найкращих адвокатів, але такої промови я ще не чув ніколи і, здається, ніколи вже не почую...
Скільки тривала його промова, не знаю — я не дивився на годинника. Я дивився на нього і на безліч голів, що сиділи на землі й ковтали кожне його слово, немов голодні і спраглі... Але хто тоді не бачив її, той зроду не бачив нічого прекрасного. Серед сили-силенної голів побачив я її: вона сиділа на землі, підібгавши під себе ноги, склавши руки на грудях, обличчя сяяло, щічки пломеніли, верхня губка дивилася вгору, а чудові черешневі очі всміхалися, і тільки йому, тільки йому... Чого мені критися? Я в ту мить заздрив йому! Не на його красномовність, не на ту пошану й оплески, що ними його нагородили, коли він закінчив промову, — не на це я йому заздрив, а на вираз обличчя, з яким вона на нього дивилася! За один такий її погляд я б віддав — сам не знаю що! Цей погляд промовляв без слів. Мені здавалося, що я чую її голос, як вона співуче вимовляє: "Ио-сиф!.." Я ж уже казав вам, що для мене дівчина — невелика цяця. Я вже бачив дівчат, бо я — молода людина, непогана з себе, можна сказати, з сучасних і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє... Але т а к на мене не дивилась за добрих часів моя жінка, мліючи з кохання до мене.. Я не полінувався і навмисне підійшов до неї ближче, сів майже коло неї, крутився, як муха, перед її очима, дзижчав їй над вухом, наче комар, та де там? Ніякої уваги! Очі її, немов дві п'явки, вп'ялися йому в вічі, а його очі — в її, і мені здавалося, що ці двоє, він і вона, нікого не бачать перед собою, тільки одне одного: він її, а вона його, і більше ніхто їм не потрібен. Муки смертні, скажу я вам, ніщо порівняно з тим, що я тоді пережив. Пекло палало в моєму серці, — я лютував, не знаю на кого: на "неї" чи на "нього", чи на обох, чи, може, зовсім на себе... Я того вечора прийшов додому з страшенним головним болем і ліг спати з думкою, що по вік життя ноги моєї не буде у вдови. На сімсот чортів вони мені здалися! Хто вони мені? Що, хіба не так?.. А прокинувшись уранці, я ледве дотягнув до тієї хвилини, коли годинник проб'є нарешті другу, час обіду, негайно подався туди і, як завжди, застав за столом усе товариство голодранців, та й він теж був між ними.
Не знаю, як ви, але я, коли бачу перед собою артиста, чи міністра, чи так видатну людину, хоч ми всі добре знаємо, що це — людина, як і всі люди, їсть так само, як усі, і п'є так само, як усі, — проте тільки-но дізнаюся, що це артист чи міністр, чи так видатна людина, мені вже здається, що він не такий, як усі інші, що є в ньому щось таке, чого не можна, як то кажуть, намацати... Так було зі мною, коли я побачив його після промови. Здається, той самий голодранець, що й раніш, а все ж не той. Щось є в ньому такого... Щось написано на його обличчі. Що саме — не знаю, але за це "щось" я віддав би не знаю скільки! Не тому, що воно мені потрібне. Нащо воно мені здалося? Ні до чого воно мені! Я хотів цього тільки задля неї, бо вона не відходила від нього й на хвилину. І навіть тоді, коли підходила до мене і говорила зі мною, вона теж мала на думці його, не мене. Я, треба вам знати, розуміюся на таких справах, зуби з'їв на цьому... Для мене почалося нове пекло. Раніше, перш ніж я дізнався, хто такий Йо-сиф, мені вимальовувався в уяві високий, гарний гомила, і мені було це неприємно, я заздрив і шалено ненавидів його. Тепер, коли я довідався, хто він такий, побачив, що не зовсім голодранець, такий, як і всі голодранці, мене злість узяла... Не знаю, на кого саме — чи на неї за те, що так обожує його (а що вона його обожує, — це навіть сліпому видно), чи на нього за те, що йому бог дав такий дар слова, чи, може, на самого себе — чому я не маю такого хисту?.. Не тому, що він мені дуже потрібний. Навіщо він мені здався? І не тому, боронь боже, що я без'язикий. Не думайте. Я, коли схочу говорити — то вмію! Я вже якось виступав на засіданні, і не аби де, а в "Купецькому клубі". Люди кажуть, що я говорив непогано, зовсім непогано... Біль і досаду, що пойняли мене, не можу вам словами описати. Це треба зрозуміти, ні, відчути, треба бути на моєму місці, приходити щодня до ресторану, бачити її у сніжнобілому фартушку, бачити її гарне, ясне личко, слухати її солодкий, чарівний голос, її сміх, що немов бальзам для серця, і разом з тим бачити й о г о і почувати, що це все цілком для нього, тільки для нього одного і більш ні для кого!.. Ні, треба його прибрати з шляху, треба, щоб він зник, треба здихатися його. Але як? Я ж не піду труїти його або стріляти: я ж не розбійник... Викликати його на дуель? — Фе! У "романах" викликають на дуель, та й то я не вірю, що це правда, це просто так собі, заради краси... Така моя думка... Я знайшов ліпший вихід: переговорю з ним, як то кажуть: "Віддам ключі злодієві в руки..." Еге ж, дотепна ідея? І недовго думаючи, — не люблю довго думати, — я звернувся до нього якось після обіду:
— Знаєте що? Я маю до вас пильну справу. Хочу з вами поговорити.
А він? Хоч би здригнувся. Нічого! Тільки звів на мене свої простодушні сірі очі, ніби кажучи: "Я вас слухаю".
— Ні, — кажу я йому, — ні, не тут. Я хочу, щоб це було, як то кажуть, віч-на-віч.
— Ходім! — звертається він до мене і виводить мене на вулицю, стає проти мене і чекає, начебто кажучи: "Ну, чого мовчите?"
— Не тут! — відказую я йому. — Коли можна вас застати вдома?
— Я можу зайти до вас... — відповідає він мені і зразу ж спохвачується. — А коли хочете... приходьте до мене завтра о... (і він виймає годинника) з десятої до одинадцятої ранку... Ось маєте мою адресу.
Так закінчує він, потискує мені руку і дивиться просто у вічі, як то кажуть: "Конспірація!.."
— Конспірація, не турбуйтеся! — заспокоїв я його, і ми розходимось кожен у своїх справах.
Звісно, я тієї ночі не спав. Я, розумієте, лежав, мучився, одно тільки думаючи: що я йому скажу, приміром? З чого мені почати? І що я зроблю, якщо він мені скаже:
— Пане джентльмен, чого вам втручатися в чужі справи? Що ви запанібрата, пане джентльмен, з дівчиною, яку один з голодранців вважає за наречену вже бозна-скільки часу?..
Що відповісти на це? Або що я зроблю, коли він, скажімо, візьме мене за комір і скине з усіх східців? Хоч, з другого боку, я його не боюся, — чого мені його боятися? — я ж прийшов у справі. Одно з двох: або пан, або пропав. Скидати з східців нема за що!..
Отак я лежав, поринувши в думки, цілу ніч, а вранці о пів на десяту я вже дерся до нього на горище, десь у чорта в зубах — може, двісті п'ятдесят східців. Я застав його вдома з іще кількома голодранцями, які, побачивши мене, здивовано перезирнулись один з одним, ніби кажучи:
"Що тут робить цей "джентльмен"?.." Але мій орел моргнув їм, щоб вони забиралися геть, і голодранці одразу зрозуміли натяк, взялися за кашкети — і зникли.
Залишившися з ним сам на сам, як то кажуть, віч-на-віч, я взявся до нього і виголосив перед ним промову: так і так, мовляв, я самотній, хоча і ділок, людина з певним ім'ям і гарно заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє, проте я знаю все, що на світі діється, бо я, треба вам знати, людина сучасна, читаю все чисто, всі нові газети і журнали, — і висипав перед ним усі ті модні слова: "пролетаріат...", "Бебель...", "Маркс...", "реагувати...", "конспірація" і таке інше. Вислухавши мене, він запитує просто, лагідно, без отих пишномовних слів,
— Чим же я можу вам служити?
— Дрібницею, — відповідаю, — порадою.
— Я?.. Вам?.. Порадою?..
Так запитує він мене і зводить на мене свої простодушні сірі очі, немов кажучи: "Куди мені, такому шмаркачеві, як я, давати поради такому "джентльменові"?.." Ви розумієте! Йому самому було прикро, як то кажуть, неприродно, а мені, напевне, було прикро. Але що поробиш? Коли вже почав, треба довести, як то кажуть, до кінця.
І я набираюсь мужності й розповідаю, що саме мене муляє, розповідаю йому про свої переживання з першої хвилини, відколи я її побачив і до сьогоднішнього дня. Мені, мовляв, життя не миле, тобто без неї я жити не можу...
— Я зовсім не звик, — кажу, — щоб через дівчину, — нехай це буде принцеса, — я так "реагував", бо, кінець кінцем, я — молодий чоловік, хоч і сучасний, а все ж купець, з певним ім'ям і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє...
Вислухавши, він знову звертається до мене просто, лагідно і без будь-яких пишномовних слів
— Якщо ви питаєте у мене поради, я б сказав вам: краще переговоріть з нею безпосередньо...
— Ну, а ви? — питаю я.
— Я не хочу, — відказує він і зараз же перебиває себе, — я не можу, я не маю часу займатися такими справами.
— Ні, — кажу я йому. — Не про це йдеться. Я не вимагаю від вас, щоб ви з нею говорили. Як я можу таке вимагати? Я тільки питаю вас, що в и на це скажете...
— Що можу я на це сказати? Коли її почуття до вас такі самі, як ваші почуття до неї...
Так відповідає він мені просто, лагідно й без пишномовних слів і вихоплює годинника, немов кажучи: "Наша розмова вже, власне, скінчилася..." Цю штучку, — дивитися на годинника, — треба вам знати, я розумію дуже добре. Коли я хочу когось спекатись, я теж так поводжусь. Погано тільки те, що не кожен здогадується, на що натякають. Та я, бачте, здогадався, на що натякають і, підвівшись, попросив його, щоб усе це залишилось між нами, "конспірація", значить, а тоді подався додому. Що мені вам казати? "Радісний" — пусте слово. "Щасливий?" — все ще не те. На сімдесятому небі!!! Кого б не зустрів, мені, чуєте, хотілося схопити в обійми, розцілувати. Все навколо набуло в моїх очах зовсім виняткової принади. Про Йосифа нічого вже й казати: я його полюбив того дня просто як рідного брата. Якби мені не соромно було, я б повернувся і розцілував його, і, якби не боявся, що образиться, я б йому підніс подарунок; золотого годинника з гарним ланцюжком і з великим брелоком.
З великої радості я пішов того дня до клубу. Я, знаєте, іноді завертаю до клубу присмерком, коли, як то кажуть, не день і не ніч. Не тому, що люблю гру, — сам я не граю. Але я люблю дивитися, як інші грають, а іноді, вряди-годи, "мазнути" під чиюсь карту. Тоді одно з двох: або виграєш, або в'язи скрутиш. Цього разу мені якраз щастило: пішла карта, скажу я вам, як ніколи! Я виграв чималу копійчину, скликав товариство "босяків" (так звуть у нас тих, що залишаються без дрібних) і замовив для них вечерю із шампанським "Редерер". А коли прийшов додому, уже світало. Тут я застав у себе на столі депешу: мене спішно викликали в одній нагальній справі. А це ви, певно, знаєте, що "наш брат", тільки-но одержить ділову депешу, то нехай пропадає, як то кажуть, корова з налигачем, — забуваєш тоді все... Збираєшся й їдеш.
Поїхав я, власне кажучи, на два дні, а забарився, як звичайно, на три тижні. Повернувшись назад, я зараз же побіг до ресторану обідати і застав там цілий розгардіяш: тих голодранців і сліду не лишилося, а інші відвідувачі теж були не такі, як завжди: вони були чогось збентежені, дивно схвильовані і засмучені. Похапцем пообідавши, як то кажуть, на одній нозі стоячи, вони одразу йшли собі, похиливши голови, наче собаки після дощу, той сюди, а той туди.
Але більш за все мене дивувало: де Йосиф? Чому не видно Йосифа? Придивляюся до голодранців, — щось вони мені дуже підозрілі, чогось шепочуться поміж себе: шу-шу, шу-шу!.. Це в них не просто конспірація — це вже, як то кажуть, "конспіративна конспірація". Придивляюся до неї — вона теж надзвичайно мовчазна, замислена і дуже "конспіративна"... Гарні щічки не пломеніють, черешневі очі не всміхаються. Куди дівалися чарівні ямочки, що так і просять: на, цілуй мене?! Чогось не чути більш її сміху, що разом з ним починало сміятися все: ви, стіл, стільці, стіни і все навколо!..
Ви, певно, розумієте, що я не дуже сумував за тим Йосифом... Я тільки ламав собі голову: куди він запропав? І на короткий чи на довгий час? І листується з нею чи ні? Спитати в голодранців? Та хіба вони скажуть? Вони дивляться вам у вічі, колупають при цьому в зубах і мовчать, немовби кажучи: "Чоловіче, коли хочете все знати, ви швидко постарієте".
Приходжу якось згодом, уранці, до ресторану їсти і застаю там цілу юрбу голодранців за столом. Один читає газету, а інші всі слухають. Очевидно, про Йосифа. Звідки я це знаю? По її очах бачу. Вона, в білому фартушку, стоїть осторонь, склавши руки на серці, личко її сяє, щічки пломеніють, верхня губка дивиться вгору, — так само, як тоді в лісі... Різниця лише та, що тоді її гарні черешневі очі дивилися на Йосифа, а тепер вони блукають десь у безвісті, все шукаючи, певно, його, Йосифа... Чого вам довго розказувати, — я ледве дочекався, щоб вони поклали газету, розгорнув її, заглянув усередину, і враз розв'язалися мої сумніви: мій Йосиф піймався і дуже серйозно. Я знав наперед, що він погано кінчить. Не сьогодні-завтра, а він мусить ускочити у халепу... Кінця, звичайно, ще не знати було, але всі розуміли, що по голівці його, як то кажуть, не погладять, меду він не питиме і парфумів не нюхатиме.
Цікавитесь, що тоді було в мене на серці? Сказати, що мене це дуже засмучувало, не можу, бо він все ж таки стояв мені поперек шляху, як то кажуть, стирчав кісткою в горлі... І знову ж таки, сказати, що воно мене тішило, теж не було б цілковитою правдою. Адже такого не можна зичити навіть найгіршому ворогові. Навпаки, я зичив йому від щирого серця, можете мені повірити, щоб господь зробив з ним чудо і щоб його... Зовсім, кажете, звільнили? Це ж неможливо. Але коли покарають, то щоб не дуже суворо... Ви розумієте?..
Кілька днів я ходив, як у тумані, не міг собі місця знайти. І коли довідався, що справу вже, хвалити бога, закінчено і що завтра оголосять вирок, присягаюсь вам своїм життям, — воно мені дороге, — що я тієї ночі не спав, очей не стулив, перевертався з боку на бік і змушений був, кінець кінцем, встати і заглянути до клубу, не так задля гри, як сподівався, що, може, пощастить мені забутися хоч на яку годину. На серці мені було чогось тяжко, я відчував, майже знав, що його справи погані.
Так воно й сталося. Приходжу у звичний час до ресторану, зустрічаю там двох голодранців, схвильованих, заклопотаних, — не доведи господи! Зайшов усередину, натрапив на кількох чужих людей, що обідали. До столу подає вже не вона, а мати, і мати сама теж чогось, як то кажуть, не в гуморі, я б міг заприсягтися, що вона заплакана... Недовго думаючи, я відкликав її набік:
— Де ваша дочка?
— У себе, — відповідає вона і показує мені очима туди, на маленьку світличку, що має вигляд клітки з дверцятами.
Гра, яку я провадив з матір'ю, була, слід сказати, трохи дивною. Одверто про мої наміри я ніколи не говорив, але розумів, що вона хоче цього шлюбу. Справді, молода людина, з сучасних, з певним ім'ям, добре заробляє, а гроші — раз плюнути і тому подобноє... Чому їй не хотіти? Навпаки, я кілька разів натякав їй, що дуже цікавлюсь її дочкою і саме тому мені не подобається, що вона подає до столу... Ану, вгадайте, що вона мені на це відповіла?
— Вам не до вподоби, що вона подає? Подавайте самі...
Так вона відповідає мені, мати значить, і при цьому проводить голим ліктем по зашарілому обличчю. Ну, що ви їй скажете?
На чому ж я спинився? На маленькій світличці. Як і яким способом я зайшов до маленької світлички? Які були перші слова, що я їх вимовив? Не питайте, бо я й сам не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що застав її в тому ж білому фартушку, як і завжди. Вона сиділа біля вікна, склавши руки на грудях. Обличчя бліде, щічки білі, ні краплинки крові, верхня губка дивиться вгору, а гарні, черешневі очі, повиті серпанком, дивляться замислено кудись далеко-далеко, і жодної сльозинки, жодного натяку на сльози, — тільки тихий, німий смуток, видно, лежить на ледве-ледве зморщеному білому лобі. Присягаюся вам усім своїм життям, чуєте, — воно мені дороге, — у ту мить вона була така гарна, така божественна, що я ладен був упасти навколішки перед нею і виціловувати кожен слід її ніг... Побачивши мене, вона якраз не перелякалась, не схопилася з місця і не запитала мене, чого мені треба. Я сам присунув стільця, сів проти неї і почав говорити, говорити, без упину, без кінця. Джерело слів забило, і я говорив, говорив і говорив. Що саме я говорив — кажу ж вам, що не знаю. Суть була, мабуть, така: я хотів її розважити, розвіяти її сум, дати їй зрозуміти, що вона не повинна "реагувати" так сильно... Нашою мовою це означає: не треба брати так близько до серця, бо вона ще надто молода, і над то свіжа, і надто чарівна... Я доводив їй, що ще не відомо, в чому її щастя... Ось я, скажімо, — молода людина, купець із сучасних, з певним ім'ям і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє... Нехай вона мені скаже тільки слово, що вона ладна забути все, що було досі, неначе зовсім і не було нічого, ніякого Йосифа, ніяких голодранців, ніякої "конспірації" на світі...
Не знаю сам, звідки взявся у мене такий дар слова! І, може, думаєте, вона мені щось відповідала на це? Ані пари з уст! Сиділа і дивилась, дивилась.. Що міг означати цей погляд? Цей погляд міг означати: "Ви це кажете насправжки? Мені щось не віриться!.." Або: "Я подумаю..." Або: "Дайте мені спокій..." Або зовсім: "Йо-сиф..." Ви розумієте? Не "Йосиф", а "Йо-сиф..."
Можете собі уявити, який я вигляд мав потім у власних очах... Кілька днів поспіль соромився показатися їй на очі... І, до того ж, мені на серці було так паскудно, немовби я сам себе почував тут трохи винним у нещасті, що їх спіткало... Скільки я мучився, щоб викинути з голови, забути його, отого Йосифа, — дарма... Треба вам знати, що снам я не надаю ваги, мерців не боюся, у ворожбитство не вірю, але присягаюсь вам усім святим, що не минало ночі, щоб Йосиф не приходив до мене уві сні — не будив мене і не показував рукою на шию, де у нього, хай бог милує, лишився синій слід... Як на вашу думку, сон щось важить? Я знаю один факт, що трапився якось із моїм дядьком... Але — дурниці! Я не вірю в сни. Я просто був пригнічений, втратив апетит, перестав спати... Від страху, думаєте? Ні! Але ж, розумієте, знайома людина, сидів з ним кілька разів за одним столом... Я набрався сміливості — як то кажуть, гірш копи лиха не буде — і пішов туди, просто до них у ресторан.
Приходжу до ресторану — де там ресторан, який ресторан? І сліду нема — наче язиком злизало! "Куди подівся ресторан?" — "Виїхав ось уже кілька днів". — "Як то виїхав?" — "Виїхав — значить виїхав..." Я забіг у двір, заскочив до хазяїна: "Куди подівся ресторан? Куди він переїхав?" Шукай вітра в полі. Ніхто не знає, ніхто не може сказати куди. Я, звичайно, почав гарячитися, як то кажуть, удався в амбіцію. А я, коли вдаюся в амбіцію, це — страшна річ. Я гасав, присягаюся вам, як шалений, побував де тільки хочете... А голодранці? Як на зло, не знайти, сказати б, хоч одного. Кинувся до поліції розпитати, довідатися, значить... Прийшов до поліції, мене зустрічають:
"Что надо?" Я кажу: "Так, мовляв, і так, куди подівся ресторан?.." А вони мене питають: "Який ресторан?" Я кажу: "Такий-то і такий-то" А вони запитують: "Нащо він вам потрібний?"
Розумієте, щоб я їм розповів, нащо він мені потрібен... Я, звичайно, мовчу. Вони мене питають знову і знову, домагаються, щоб я їм сказав, навіщо він мені потрібен... Що вам довго розказувати, — я устряв у погану історію. Ну, ну, довелося мені побігати. Понесла мене нечиста сила... Хоч з другого боку, чого, власне, мені боятися, коли, кінець кінцем, я молода людина, купець, з певним ім'ям, і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє... Я в оті справи не втручаюся. Як то кажуть: "Не ївши часнику..." Але що ж? Я цього не люблю. Ви розумієте? Я цього не люблю — і все... Я проклинав, кажу вам, самого себе. На тобі ресторан! На тобі — дівчина! На тобі — Йосиф!.. Я радий був би сам її забути — і край. Але ж, як на зло, вона не вилазить у мене з голови! Ще й досі стоїть вона мені перед очима, в сніжно-білому фартушку, з чудовими черешневими очима, з маленькою губкою, що дивиться вгору, з чарівними ямочками, що просяться: на, поцілуй мене, і з сміхом, що наче бальзам для пораненого серця... І часто-густо трапляється вночі, посеред міцного сну, чую її голос: "Йо-сиф! Йо-сиф..." Я прокидаюся в холодному поті Бо тільки-но згадаю її, зринає у мене в думках він...
Бачите? Я не чекаю, поки ви візьметесь за годинника. Я сам знаю, що все на світі мусить мати кінець... Тільки не гнівайтесь, що я забрав у вас забагато часу, і пообіцяйте мені, що все це, про що я розповів вам тут, залишиться між нами обома, як то кажуть, — "конспірація..."
Адьє!
1905
--- КІНЕЦЬ ---
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки В. Напіткіна:
http://web.archive.org/web/20030509111747/http://books.ms.km.ua/
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua
Шолом Алейхем
НІМЕЦЬ
--------------------------------------
Сам я, як ви вже чули, деражнянський, тобто з Деражні. Це — маленьке містечко у Подільській губернії, зовсім маленьке містечко, хоч тепер Деражня вже нібито місто, із залізницею, станцією, вокзалом...
Коли Деражня стала станцією, нам заздрила ціла округа. Та й справді, — це ж вам неабищо! Всі були певні, що тепер почнеться щасливе життя, будуть заробітки, золото загрібатимуть повними жменями. Одно слово, всі розбагатіють!.. Поз'їжджалися з усіх сіл до нашого міста. Люди перебудовували будинки, ставили нові крамниці. Таксу на м'ясо підвищили. Почали вже подумувати про те, щоб запросити нового різника, збудувати нову синагогу та поширити старе кладовище — одно слово, у нас стало весело. Та й що тут дивного? Залізниця, станція, вокзал! Візники спочатку, правда, трохи бунтували, були дуже невдоволені з усієї цієї витівки, але хто їх питає? Проклали рейки, привезли вагони, поставили вокзал, повісили дзвінок, прибили дощечку: "Станція Деражня" — і, як то кажуть, не трать, куме, сили...
Коли залізниця почала працювати, озивається до мене моя стара:
— Що ти робитимеш, Йоночко? (Мене звуть Йона).
— Що робитиму? — кажу. — Те саме, що й всі люди роблять. Всі деражнянці крутяться коло залізниці, то й я буду крутитися коло залізниці!..
Я взяв ціпочок, пішов на вокзал і зробився, як то кажуть, "правителем". Що таке "правитель"? "Правитель" означає ось що: коли хто-небудь купує вагон борошна і хоче навантажити його та відправити, то для цього самого і і потрібен "правитель". Але оскільки мало не всі деражнянці стали "правителями", то таки кепсько: мучишся, крутишся, іноді купиш у селянина мішок зерна, продаси його з рук у руки і або заробиш, або втратиш; а іноді, коли пощастить, дістанеш факторове, те, се, — погані справи, нема де заробити! Щоправда, раніше теж бідували, але ми тоді не мали залізниці, і досада не була така велика. Навіщо нам здалися станція, вокзал, дзвінок і весь цей гармидер? Одного разу стою на вокзалі трохи засмучений і проводжаю поштовий поїзд. Вже пролунав третій дзвінок, паровоз уже дав гудок, з димаря повалив густий дим. Дивлюся, на платформі стоїть панок, високий, сухорлявий, у картатих штанях, високому капелюсі і з безліччю чемоданів. Він стоїть, витягнувши шию, і озирається, як грішна душа, навколо. Цьому панові, певно, чогось треба, подумав я собі і почуваю, ніби хтось мене штовхнув ззаду: "Чоловіче, підійди до нього і спитай, може, йому справді чогось треба". І тільки-но я рушив з місця, він кинувся до мене, торкнувся рукою капелюха і звертається до мене по-німецькому, розтягуючи співучо слова:
— Гут моєн, майн гер! [1]
— Доброго здоров'ячка вам! — відказую і починаю розмову трохи по-німецькому, трохи по-єврейському, а решту показую на мигах. Запитую його, звідки він їде, а він мене питає: чи не знаю я якоїсь пристойної квартири-штанціон для нього?
— Авжеж, — кажу. — Чому мені не знати? А сам собі думаю: "Овва! Шкода, що у мене нема заїзду. Якби у мене був заїзд, я б його повів до себе, він хороший німець, можна було б коло нього дещо заробити..." І одразу ж у мене промайнула нова думка: "Дурню, хіба ж у тебе на лобі написано, що ти не маєш заїзду? Уяви собі, що в тебе заїзд!"
І я озиваюсь до нього трохи по-єврейському, трохи по-німецькому, а решту докінчую на мигах: "Якщо ви хочете, майн гер, то накажіть найняти підводу, і я повезу вас до найкращого заїзду, штанціон, значить, перший сорт!" Почувши від мене такі слова, німець зрадів і звертається до мене, показуючи рукою на рота:
— Чи маєте ви що-небудь поїсти? Підживитись?
— Найкращі страви! — кажу я йому. — Ви, імірцашем [2], будете задоволені, пане німцю, бо моя жінка, майн фрау, значить, чудова балабуста [3]. Її печиво, її варево славиться, її рибу можна подати самому кенігу, королеві значить...
— Яволь! [4] — погоджується радісно німець, а очі в нього при цьому світяться, і обличчя його сяє, як сонце.
"Чудовий німець!" думаю я, не гаючись, замовляю фаетон і везу його прямо до себе.
Приїхавши додому, зразу розповів моїй дружині, що господь бог послав мені гостя, дуже приємного німця. Та хіба ж баба щось розуміє? Вона почала мене лаяти, бо, як на зло, я потрапив саме тоді, коли вона прибирала в хаті.
— Які там гості на мою голову?..
— От чудна жінка, — кажу я їй, — не говори нашою мовою, бо цей один розуміє по-німецькому!
Та хіба ж вона мене послухає, коли заходилась прибирати? Вона мете сміття нам просто в обличчя і бурчить. Вона бурчить, а ми з німцем стоїмо на порозі — ні в сих ні в тих. Насилу я умовив її, щоб впустила, переконав, що це не дармовий гість, а за гроші, і можна буде коло нього добре заробити... Думаєте, що це вже все? Коли я нарешті переконав її, вона мені каже:
— Де ж ми його покладемо спати — на долівку?
— Тихше, — кажу їй, — дурна бабо. Тобі ж кажуть, щоб не базікала, бо цей пан усе чисто розуміє!
Лише тоді вона второпала, на що я натякаю, за одну мить роздмухала самовар, почала готувати вечерю.
Спочатку, коли мій німець побачив кімнатку, він навіть почав крутити носом: "Могло б бути краще!" Але хіба пришелепуватий німець щось розуміє? Як тільки внесли самовар, заварили чай і до того ж іще він витяг пляшку з добрим ромом та взяв чарчину (і мені дав чарочку), — все пішло гаразд. Він розташувався із своїми чемоданами, як у бога за пазухою, і ми заприятелювали.
Після чаю я з ним починаю розмову, туди-сюди, що він тут робитиме? Чим торгує? Може, йому треба щось купити, продати? Виявляється, що йому нічого не треба. Якісь машини, каже, мають тут пройти залізницею — дурниці, а тимчасом він щохвилини зиркає на піч і раз у раз допитується, чи вже готова вечеря.
— Видно, — кажу я йому, — гер німцю, ви дуже прихильні до їжі?
На це він мені відповідає щось невиразне, бо хіба німець розуміє, що йому кажуть? Нарешті, накрили на стіл і подали вечерю — свіжий суп із смачною локшиною, цілу курку з манною крупою, з морквою, з петрушкою. (Моя, коли схоче, то вміє!)
— Хліб та сіль, — кажу я йому, а він мені не відповідає і слова, накинувся на їжу, неначе після довгого посту.
— Хліб та сіль, просимо до столу, їжте на здоров'я! — звертаюся до нього, а він хоч би відповів два слова, хоч би подякував, — де там! Мовчить і смачно сьорбає суп. "Дикун, — думаю собі, — та ще й великий ненажера!"
Одно слово, він попоїв, запалив довгу люльку, розсівся і всміхається. Бачу, мій німець оглядається навколо, шукає, певно, місця, де б голову притулити. А очі в нього злипаються, на сон його змагає. Я моргнув до старої:
— Де ми йому постелимо?
А моя відказує:
— Що значить-де? На моєму ліжку.
Не гаючи часу, вона підходить до ліжка і починає готувати йому постіль, збиває подушки, як годиться (моя, коли хоче, то вміє!). Дивлюся, мій німець чимсь незадоволений. Йому не подобається, певно, що летить пір'я. Він крутить носом і починає немилосердно чхати.
— На здоров'ячко, ростіть великі, — звертаюся до нього, — гер німцю!
Думаєте, що він мені хоч подякував? Де там! "Груба людина, — думаю собі, — якийсь дикун". Стара приготувала постіль аж до стелі, самому цареві кращої не треба (моя, коли хоче, то вміє!). Ми чемно попрощалися з ним і пішли спати.
Спочатку, коли полягали спати, я чув, що мій німець заснув, нівроку, дуже міцно; він хропів чудним голосом, сопів, як паровоз, висвистував і харчав, як зарізаний віл. Потім він раптом прокинувся, почав кректати, стогнати, чхати, чухатись, плюватись і бурчати, а тоді перевернувся на другий бік, заснув, почав знову хропти, сопти, посвистувати і харчати, і знову прокинувся і кректав, стогнав, чхав, чухався, плювався і бурчав. І отак кілька разів, аж поки вискочив з ліжка, і чую — полетіли всі бебехи на підлогу, одна подушка за одною. Він шпурляє їх люто, викрикуючи якісь чудні слова: "Цум тойфель! Сакраменто! Доннеррветтерр!" [5]
Підбігаю, дивлюся в шпаринку, що в дверях, — мій німець стоїть у чому мати народила, шпурляє подушки з ліжка, плюється і лається своєю мовою, просто страх слухати.
— Що таке, — кажу, — пане німцю? — І відчиняю двері.
Він, розлючений, кинувся до мене з кулаками, хотів мене мало не пошматувати, схопив за руку, веде до вікна і показує мені, який він покусаний, а потім виганяє мене і зачиняє двері.
— Якийсь божевільний німець, — озиваюся до моєї, — і великий чепурун! йому приверзлося, — кажу, — ніби його щось кусає, і диви, що він витворяє!
— З чого б це? Мені аж дивно!- каже стара. — Оце тільки на пасху провітрювала всю постіль, змазувала ліжко гасом...
Уранці я був певен, що мій німець буде сердитий, розгнівається і втече від нас, куди очі ведуть. А насправді нічого подібного! Знову "гут моєн", і знову всміхається, і знову пахкає люлькою, звелів щось зварити, а тимчасом сказав, щоб до чаю подали не круто зварені яєчка, — скільки, думаєте, яєчок? Мало не десяток! А на обід узяв добру чарчину, та й мені дав чарочку, — живемо, не сумуємо!
Настала ніч — знову те саме: спочатку хропів, висвистував, посапував і харчав, а потім кректав, стогнав, чхав, чухався, плювався і гарчав, далі прокидався, шпурляв усі подушки на підлогу, сердився і лаявся своєю мовою: "Цум тойфель! Сакраменто! Доннеррветтерр!"
А вранці — знову "гут моєн", знову пахкає люлькою, всміхається і знову їсть, бере чарчину, дає мені чарочку — отак кілька днів поспіль, аж поки настав день, коли машини щасливо пройшли, і йому треба було виїздити.
Коли настав час його від'їзду, німець почав лаштуватися, пакувати речі, потім попросив подати рахунок.
— Чого нам рахуватися? — кажу я йому. — Рахунок, пане німцю, дуже простий. З вас належиться точно одна четвертна...
Він вирячує на мене очі, немовби кажучи: "Га? Не розумію?.." Тоді я пояснюю йому по-німецькому:
— Прошу сплатити четвертну чи то пак двадцять п'ять карбованців, рублів, значить!
І показую йому на пальцях десять, ще раз десять і п'ять. Думаєте, що він здивувався? Нічого подібного.
Він запалив люльку, усміхнувся і каже мені, що хотів би знати, за що саме він винен мені двадцять п'ять карбованців. Потім бере олівця, клаптик паперу і просить, щоб я йому вирахував кожну витрату окремо.
"Ти таки розумний німець, — думаю я, — але я маю розуму більше за тебе. Того, що у мене в п'яті, ти не маєш у голові!.."
— Пишіть, будь ласка, — кажу я йому, — пане німцю, за готель, штанціон значить, шість день, шість разів по півтора — маєте дев'ять карбованців; шість разів по два — це дванадцять самоварів, дванадцять півзлотих [6], маєте дев'яносто копійок; шість разів мало не по десятку яєць уранці і по десятку яєць увечері — це сто двадцять — дві копи яєць, по карбованцю копа, маєте два карбованці; шість супів, шість курок по п'ять злотих курка, не рахуючи манних круп, локшини, петрушки, того, сього, п'ятого, десятого, — для круглого рахунку маєте шість карбованців; шість ночей, шість ламп — маєте шістедесят копійок; горілку ви пили свою — два карбованці, чаю і цукру ви не брали — один карбованець, отже, разом три карбованці; вина ви не замовляли — один карбованець, отже, чотири карбованці; пива не було — сімдесят копійок. Отже, все це разом маєте, приблизно можна рахувати, п'ять карбованців. Але, щоб був круглий рахунок, запишіть п'ять карбованців і п'ятдесят копійок. Ну, пане німцю, хіба це разом не становить четвертної?
Так кажу я йому з досить серйозним виглядом. І думаєте, що він мені хоч слово сказав? Боронь боже! Пахкає люлькою, усміхається, витягує четвертну і кидає на стіл так, як кидають троячку. Потім дуже чемно попрощався і подався на вокзал.
— Що ти скажеш, жіночко, на такого німця?
— Дай нам боже, — каже вона, — таких німців щотижня, було б не погано...
Німець поїхав. Проминуло три дні, приходить листоноша і подає мені листа, але вимагає, щоб я спершу заплатив чотирнадцять копійок. За що це чотирнадцять копійок?
— Забули, — каже він, — наліпити марку.
Заплативши чотирнадцять копійок, розпечатую листа. Дист написано по-німецькому, а я не розумію ні слова! Беру листа і йду до одного, до другого — ніхто не може читати по-німецькому. Ото нещастя! Оббігав ціле містечко, аж насилу знайшов в аптеці провізора, який вміє читати по-німецькому. Прочитав він мені листа і пояснив, що то якийсь німець пише і дуже дякує мені за добрий, спокійний штанціон, який він мав у мене, і за нашу юстинність та люб'язність, яких він ніколи не забуде...
"Будь ласка, — думаю сам собі, — дуже добре, що ти задоволений. Мені теж приємно". А до моєї старої озиваюся:
— Що ти скажеш на цього німця? Нівроку, неабиякий дурень?
— Дай боже, — каже вона, — щотижня мати таких дурнів, було б непогано.
Минає тиждень, приходжу з вокзалу, а моя несе мені назустріч листа і каже, що листоноша звелів заплатити двадцять вісім копійок
— Чого це двадцять вісім копійок?
— Так, — каже, — бо інакше він не хотів.
Розпечатую листа — знову по-німецькому. Побіг до мого провізора і прошу його, щоб він мені прочитав листа. Він прочитує і каже, що той самий німець щойно переїхав кордон і, оскільки іде додому в свій фатерлянд, він хоче мені подякувати за хороший, спокійний штанціон, який мав у мене, і за нашу гостинність та люб'язність, яких він ніколи не забуде!..
"Моє лихо на твою голову!" думаю собі й іду додому.
— Що то за лист? — питає мене стара.
— Знову від німця, він просто не може, — кажу, — забути нашої ласки, отой божевільний німець!
— Коли б господь, — каже вона, — присилав нам щотижня таких божевільних німців, було б якраз непогано.
Минає ще два тижні, приносять мені з пошти великого листа і наказують заплатити п'ятдесят шість копійок. Я, звичайно, не хочу. Тоді листоноша каже:
— Як собі хочете! — І забирає назад листа.
Мені, звичайно, шкода. Дуже хочеться знати, звідки лист, може, якась важлива справа. Заплативши п'ятдесяті шість копійок, розпечатую пакет, дивлюся — знову по-німецькому. Певна річ, іду вже просто до мого провізора і прошу його, щоб вибачив мені за те, що раз у раз морочу йому голову. Але що я можу зробити, коли мене так покарано і я не вмію читати по-німецькому? Провізор бере листа і прочитує ціле послання. Знову від німця. Оскільки він тепер прибув додому і побачився з своєю улюбленою родиною, із своєю "фрау" і дітьми, він їм розповів усе: як він прибув до нас у Деражню і як зустрівся зі мною на вокзалі, і як я його повів до себе в хату, дав йому такий добрий, такий спокійний штанціон. Отже, він знову дякує нам дуже й дуже за нашу гостинність і за нашу люб'язність, чого він не забуде ніколи, поки його віку.
— Тьху на його батька! — кажу, а старій я навіть уже не розповідаю про листа.
Минають ще три тижні, приносять з пошти сповіщення на карбованець і дванадцять копійок.
— Що то за карбованець і дванадцять копійок? — запитує мене стара.
— Побий мене грім, — кажу, — якщо догадуюсь!
І помчав на пошту і починаю допитуватись, звідки це мені прислали карбованця і дванадцять копійок. Мені відповідають, що не мені належить карбованець і дванадцять копійок. Це я мушу заплатити карбованець і дванадцять копійок.
— За що?
— За листа, — кажуть мені.
— За якого листа? — питаю. — Може, від німця?
На це мені не відповідають. Нічого не вдієш. Я заплатив один карбованець і дванадцять копійок і одержав листа — цілий пакет. Розпечатую пакет — знову від нього, від німця! Приходжу до провізора:
— Не гнівайтесь, — кажу, — пане, у мене, — кажу, — знову нещастя, німецький лист.
Провізор, теж з неабияких дурнів, кидає всю свою роботу і читає мені знову ціле послання все від того самого німця, бодай йому пуття не було! Що ж він пише? Він пише: оскільки у нього сьогодні "фаєртаг", тобто свято, і у нього сидять гості, — вся родина зібралася, — то він їм розповів усю історію з початку до кінця, як він приїхав у маленьке містечко Деражню, як він лишився там на вокзалі сам у чужій країні, не розуміючи нашої мови, як він зустрівся зі мною, і як я його забрав до себе, дав йому таку гарну, таку спокійну "штанціон", як ми всі привітно зустріли його, поступились для нього найкращою кімнатою, давали йому їсти й пити і так чесно, так благородно обійшлися з ним, отже, він не може втриматись і мусить ще раз нам подякувати за нашу гостинність і добросердість, яких він не забуде повік-віки...
"Вредний німець який!- думаю собі. — Більше листів з пошти я вже не братиму, хоч би там золото було!"
Минає ще місяць, ще два — немає більше листів. Годі! Я вже почав забувати про німця. Раптом прибуває до мене з залізниці оповіщення на пакунок на двадцять п'ять карбованців.
"Звідки це до мене пакунок на двадцять п'ять карбованців?" ламаю собі голову, а моя теж сидить і теж ламає голову, і ні до чого не можемо домізкуватися.
Раптом мені спадає на думку: "Я ж маю родичів в Америці, може, це від них якийсь подарунок, шифскарта [7] або лотерейний квиток". Я не полінувався, пішов на залізницю і хочу одержати пакунок. А мені кажуть, щоб я потрудився й заплатив два карбованці і двадцять чотири копійки, тоді мені видадуть пакунок. Нічого не поробиш, треба дістати два карбованці двадцять чотири копійки, заплатити й одержати пакунок. Одержав пакунок, дуже гарний ящичок, добре запакований. Прибігаю додому, розпаковую ящик, і звідти випадає портрет. Дивимось на портрет — що мені снилось лихого минулої ночі, і цієї ночі, і протягом цілого року, хай упаде на його голову! Це він, проклятий німець. З довгою шиєю, у високому капелюсі і з люлькою в зубах! До портрета була приколота записка німецькою мовою, звичайно, знову те саме: він дякує нам за штанціон і за нашу гостинність та люб'язність, яких він повік свого життя не забуде. О, який в'їдливий німець, згорів би він!.. Щоб йому збулася хоч би половина того, що ми в ту мить бажали йому вдвох.
Проминуло ще кілька місяців — годі. З німцем покінчено! Хвалити бога, здихалися мороки, к чортам! Я просто вільніше зітхнув! Думаєте, що це вже кінець? Де там! Це ще не кінець. Одного разу прибуває до мене раптом уночі телеграма, щоб я, бога ради, негайно приїхав в Одесу до одного купця на прізвище Горгельштейн, який зупинився в готелі "Вікторія", бо я йому потрібен у дуже важливій справі.
— Одеса? Горгельштейн? Готель "Вікторія"? Важлива справа? Що це може означати? — так кажу я старій...
Вона, звичайно, починає мене підганяти, щоб я поїхав, бо "мало що трапляється".
— Може, справді, — каже вона, — така важлива справа? Може, яка комісія, може, зерно?..
Але ж легко сказати, — поїхати в Одесу. Поїздка до Одеси коштує чимало! Проте, коли йдеться про діло, то не можна відмовитись Одне слово, я дістав кілька карбованців, сів на поїзд і їду в Одесу.
Приїхав до Одеси, починаю розпитуватись, де тут готель "Вікторія". Допитався до готемо "Вікторія".
— Чи нема у вас, — кажу, — такого одного на прізвище Горгельштейн?
"Є, — кажуть мені, — Горгельштейн". Але його зараз нема в номері; просив, щоб я був такий ласкавий і прийшов о десятій вечора.
Приходжу о десятій вечора — нема Горгельштейна. Кажуть, щоб я прийшов о десятій ранку, тоді я його застану. Приходжу о десятій ранку — де ж Горгельштейн? Нема Горгельштейна, він щойно був і дуже просив, що коли прийде єврей з Деражні, переказати йому, щоб він був такий ласкавий і прийшов або о третій після полудня, або о десятій вечора. Приходжу о третій після полудня, приходжу о десятій вечора — немає Горгельштейна!
Чого вам більше? Я промарудився в Одесі шість днів і шість ночей, чорта пухлого їв, не спав, нервувався, аж поки, нарешті, дочекався того Горгельштейна. З вигляду Горгельштейн — порядна людина, з гарною чорною бородою. Він мене дуже чемно прийняв і запросив сісти.
— Це ви, — звернувся він до мене напівєврейською, напівнімецькою мовою, — це ви єврей з Деражні?
— Це я, — кажу, — єврей з Деражні. А що?
— У вас мав торік узимку штанціон один німець?
— У мене, — кажу, — а що?
— Нічого, — відказує він — Отой німець — мій компаньйон по машинах. Я одержав від нього листа з Лондона в якому він пише мені, що ви будете у мене в Одесі, і просить мене, щоб я, бога ради, передав вам від нього дуже палкий привіт і подякував вам за ваш добрий, спокійний штанціон, який він мав у вас, і за вашу гостинність, та добросердість, за ваше чесне, благородне поводження, якого він ніколи-ніколи не забуде, поки його віку!..
Нещастя на мою голову! Я збираюсь, коли бог дасть, після свят переїхати з Деражні кудись в інше місто, втекти світ за очі, до чорта в зуби, аби тільки здихатись цієї напасті, отого німця, згорів би він, щоб і попелу після нього не лишилося!
1902
---------
Примітки:
[1] Доброго ранку, мій пане.
[2] Імірцашем (староєврейською-незрозумілою німцеві мовою) — з божої ласки.
[3] Балабуста (староевр.) — господиня.
[4] Яволь (нім). — гаразд.
[5] Німецька лайка.
[6] Злотий — 15 коп.
[7] Шифскарта — квиток на проїзд пароплавом.
--- КІНЕЦЬ ---
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки В. Напіткіна:
http://web.archive.org/web/20030509111747/http://books.ms.km.ua/
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua
Шолом Алейхем
НОЖИК
--------------------------------------
Не украдь!
(З десяти заповідей)
Слухайте, діти, я вам розкажу про ножика, та не якусь там вигадку, а щиру правду. Це трапилося зі мною самим. Нічого в світі я так не любив, як ножик; нічого в світі я не хотів так мати, як ножика, власного ножика. Нехай собі лежить у кишені; коли схочу — витягну його, що захочу — різатиму, і всі мої товариші заздритимуть мені! Я тоді щойно почав ходити в хедер, до вчителя Йосела, і вже тоді мав ножика, тобто щось схоже на ножика. Я його сам собі змайстрував: висмикнув пір'їну з гусячого крила, з одного кінця обрубав, з другого краю вирівняв і уявив собі, що це ножик і що він ріже...
— Що це в тебе за пір'їна, к лихій годині? Чого ти носишся з пір'ям, як дурень з писаною торбою? — питає мене батько, хвора людина з жовтим, висохлим обличчям, і заходиться кашлем. — Знайшов собі іграшку, пір'я, кхе-кхе-кхе!
— Чого це тебе обходить — нехай дитина бавиться! — каже йому мати, низенька на зріст жінка в шовковій хустці. — Тільки те й знаєш, що кров собі псуєш!
Потім, коли я вже вивчав біблію, у мене був майже справжній ножик, теж мого власного виробу: я здобув сталеву пластинку з материного криноліна і майстерно загнав її в колодочку. Сталеву пластинку я добре нагострив на горщику і при цьому, звичайно, порізав собі всі пальці.
— Диви-но, диви, як синок твій заюшився кров'ю! — кричить батько і схоплює мене за пальці так цупко, що аж кісточки хрустять. — Нічого сказати, парубійко, кхе-кхе-кхе!
— Ох, ти ж, нещастя моє! — бідкається мати, забирає в мене ножик і кидає його в піч, незважаючи на мій плач. — Коли вже цьому буде край, лишенько мені!
Але я незабаром здобув інший ножик, таки справжній, складаний ножик: з дерев'яною колодочкою, кругленькою, товстенькою, схожою на барильце, і з горбатим лезом; ножик відкривався і закривався. Хочете знати, яким чином я його здобув? Я збив собі капітал із сніданків і купив його у Шльомки за сім шелягів готівкою, а ще три я йому заборгував.
Ой, як же я любив свій ножик! Ой, як же я його любив! Прийду було додому з хедера прибитий, голодний, сонний, відшмаганий (я, розумієте, почав вивчати у вчителя талмуда Моті-душогуба трактат: "Віл, що заколов рогами корову" — а хіба, коли віл коле рогами корову, мене треба шмагати?), прийду і насамперед видобуду ножика з-під чорної шафи (там він цілий день, бо в хедері я не міг його держати, а вдома напевне ніхто не повинен був знати, що в мене є ножик), витру його гарненько, розріжу клаптик паперу, перетну соломинку надвоє і тільки після цього ріжу свою пайку хліба на малесенькі-малесенькі скибочки, настромлюю їх на кінчик ножика і аж тоді кладу собі в рот.
Увечері, перед сном, я його ретельно чистив, витирав, клав перед собою брусок, знайдений мною у нас на горищі, плював на нього і брався до роботи — гострив ножика, гострив, гострив...
Тато з ярмулкою на голові сидить над талмудом, вивчає його й кашляє, кашляє й вивчає.
Мати — на кухні, саджає халу в піч. А я все гострю, гострю, гострю того ножика...
Раптом тато прокидається, неначе спросоння:
— Хто там шкрябає? Хто порається там? Що ти робиш, лобу-ря-ко?
Він підходить до мене, нахиляється над моїм бруском, хапає мене за вухо і закашлюється.
— А-а-а! Ножики? Кхе-ге-ге! — каже тато і забирає в мене ножик разом з бруском. — Такий гомила, а нема того, щоб взяти книжку в руки. Кхе-ге-ге!
Я починаю вголос плакати, тато дає мені кілька штурханів, а мати із засуканими рукавами прибігає з кухні і знімає галас:
— Тихше, тихше, що тут скоїлось, чого ти його б'єш? Господь з тобою! Чого ти напався на дитину? Лишенько мені!..
— Ножики?.. — гримає тато і закашлюється. — "Малесенька дитина!.." Такий лоботряс!.. Кхе-ге-ге!.. Не може взяти книжки в руки? Парубійко восьми років! Я тобі дам ножики, лобуряко! Тільки ножиками бавиться, кхе-ге-ге-ге!..
Ґвалт, чого він причепився до мого ножика? Чим ножик так завинив перед ним?.. Чого він такий лютий?..
Відколи я пам'ятаю мого батька, він майже завжди хворий, завжди блідий, жовтий і завжди сердитий на все в світі. Що б я не робив, він запалюється гнівом і ладен мене пошматувати. Щастя, що мати заступається і визволяє мене з його рук.
А ножик мій закинули, закинули так далеко, що я його вісім днів поспіль шукав і не міг ніде знайти. Я довго оплакував свій горбатий ножик, такий добрий ножик, і як гірко і сумно було мені в хедері, коли я згадував, що прийду додому з опухлими щоками, з червоними вухами і з чубом, нам'ятим Мотею-душогубом за те, що віл заколов рогами корову, і не матиму, до кого податися, кому поскаржитись! Самотній я лишився без горбатого ножика, самотній, осиротілий, і ніхто, ніхто не бачив моїх сліз, які я вночі, повернувшися з хедера, нишком проливав у себе в ліжку. Я нишком довго-довго плакав, витирав очі і засинав, а другого дня вранці знову йшов до хедера, знову "віл, що заколов рогами корову", знову катування Моті-душогуба, знову батьків гнів, батьків кашель, батькові прокльони, — немає вільної хвилини, не видно веселої міни і посмішки, жодної посмішки ні від кого, — сам я, одним один у всьому світі!..
З того часу проминув рік, а може, півтора. Я вже почав потроху забувати горбатий ножик. Проте мені, мабуть, написано на роду, щоб усі мої дитячі літа я зазнавав мук через ножики. Отож, з'явився новий ножик на мою голову! Зовсім новий ножик, просто лялечка, слово честі, знаменитий ножик, з двома лезами, чудовими сталевими лезами, гострими, як бритви, з білою кістяною колодочкою, з мідною оправою і з червоними мідними гвинтиками, — одно слово, кажу вам, лялечка, справжній "зав'ялов"!..
Звідки взявся у мене такий дорогий ножичок? Адже такі ножички на смітниках не валяються! Це довга історія, сумна, хоч і цікава історія. Послухайте, прошу вас, уважно.
Ви самі розумієте, який смішний вигляд мав у моїх очах підрядчик гер [1] Герц Герценгерц, — голений єврейський німець, що квартирував у нас, — коли він розмовляв по-єврейському, а ходив без шапки на голові, без бороди, без пейсів і, вибачайте на слові, з дуже коротко підрізаною капотою! Отож, питаю вас, як я міг стримуватись і не вибухати сміхом, коли цей єврейський німець чи німецький єврей звертався до мене по-нашому, але якоюсь мішаною мовою;
— Ну, любий кнабе [2], що в біблії штудіюєш?
— Хи-хи-хи! — сміявся я, ховаючи лице в долоні.
— Заге, заге, майн лібес кіндхен [3], що в біблії штудіюєш?
— Хи-хи-хи! "Боолок"! — вибухнув я реготом і втік. Та все це було напочатку, коли я ще не знав його, а потім, добре познайомившися з цим німцем гер Герц Герценгерцом (він прожив у нашій хаті цілий рік), я його полюбив, і мене вже не дратувало те, що він не молиться і їсть, не помивши рук. Спершу я не розумів, як він живе? Як терпить бог такого на світі? Як він не подавиться обідаючи? Як йому не випаде волосся з невкритої голови? Від учителя Моті-розбійника я чув, чув з його власних уст, що цей єврейський німець є не що інше, як перевертень, а це значить: єврей обернувся на німця, який потім ще може обернутися на вовка, корову, на коня чи зовсім на качку... На качку?
"Ха-ха-ха, цікава штука!" думав я, і мені було шкода цього німця. Одного тільки не міг я зрозуміти: чому тато, такий богомільний і богобоязливий, завжди садовив його на покуті? Так само і всі наші сусіди, приходячи до нас у хату, виявляли до нього велику пошану.
— Добридень, реб Герц Герценгерц. З приїздом, реб Герц Герценгерц. Сідайте, реб Герц Герценгерц.
Я навіть якось запитав у тата, та він мене відштовхнув і сказав:
— Геть, це не твоє діло! Чого ти плутаєшся тут під ногами, якого чорта? Нема того, щоб взяти книжку в руки, кхе-ге-ге!
Знову книжка? Владико небесний!.. Я хочу теж дивитися, я хочу теж почути, про що говорять!
Заходжу до зали, прокрадаюся в куточок і прислухаюсь, про що говорять у нас, дивлюся, як гер Герц Герценгерц сміється вголос і курить товсті чорні сигари, що чудово пахнуть... Раптом підходить до мене батько і дає мені ляпаса:
— Ти вже знов тут? Ледацюго! Що з тебе буде, тупа твоя голово? Ґвалт, що з тебе буде, кхе-ге-ге!..
Гер Герц Герценгерц заступається за мене: "Дайте йому спокій! Дайте йому спокій!"
Проте це не допомагає. Тато виганяє мене. Я беру "книгу" в руки, але мені зовсім не хочеться читати! Що робити?.. Никаю з одної кімнати до іншої, поки забрідаю до найкращої з усіх кімнат, яку займає гер Герц Герценгерц. Ах, як хороше, як світло тут! Лампи горять, і дзеркала міняться; на столі велика срібна чорнильниця з гарними перами; чоловічки, коники, цяцечки, камінчики і... ножик. Ах, чудовий ножик!.. От коли б я, наприклад, мав такого ножика! Який би я був щасливий! Які різноманітні речі я б міг вирізьблювати! Ану, треба спробувати — чи він гострий?.. Мить — і ножик у мене в руках. Ах! Бере волосинку! Перетинає волосинку! Ой-ой-ой, який ножик!..
Оглядаюсь навкруги і пробую покласти його на хвилинку до себе в кишеню... Рука тремтить... Серце калатає так, що я чую, як воно вистукує: "тук-тук-тук!.." Раптом чую, хтось іде, рипить чобітьми. Це він, гер Герц Герценгерц! Ай, ай, що робити? Ножик нехай буде у мене, я його потім назад покладу. Тимчасом треба вийти, піти звідси, втекти! Втекти!..
Я вже не можу вечеряти. Мати мацає мені лоба, батько зиркає на мене сердито і наказує піти спати... Спати? Хіба я можу заплющити очі? Я зовсім мертвий! Що робити з ножиком? Як його покласти назад?..
— Іди-но сюди, золото моє! — звертається до мене другого дня вранці тато. — Чи ти не бачив ножика?..
Спочатку я дуже перелякався: мені здалося, що він знає і всі вже знають... Ледве-ледве не прохопився: "Га? Ножик? Ось він..." Мені щось наче здавило горло, і я тремтячим голосом відповів:
— Де? Який ножик?..
— Де! Який ножик! — перекривляв мене тато. — Де? Який ножик? Звісно, не золотий ножик! Ножик нашого квартиранта! Ти, лобуряко, шибенику, кхе-кхе-кхе!..
— Чого ти причепився до дитини? — встряє мати. — Дитина ні сном ні духом не винна, а він їй морочить голову: ножик, ножик.
— Ножик, ножик! Як то не знає? — сердито каже тато. — Цілий ранок чує він, як гомонять: "Ножик, ножик! Ножик, ножик!", перевертають усе в домі, шукаючи ножика, а він питає: "Де? Який ножик?" Іди вже, іди помийся, лобуряко, негіднику, кхге-ге!
Хвала Всевишньому, що вони мене хоч не обшукали! Що робити далі? Треба сховати ножик у надійному місці... Де ж його сховати? Ага, на горищі! Витягаю швиденько ножик з кишені і засовую його за халяву... Снідаю і не знаю, що я їм, давлюся...
— Чого ти так квапишся, к лихій годині? — допитується батько.
— Поспішаю в хедер, — відповідаю йому і почуваю, що червонію по самі вуха.
— Диви, яка любов до наук! Що ти скажеш на цього святого та божого? — бурчить він і дивиться на мене сердито.
Насилу діждався, поки поснідали, прочитали молитву.
— Ну, чого ж ти не йдеш у хедер, бідне моє дитятко? — питає мене батько.
— Чого ти його женеш? — озивається до нього мати. — Нехай дитина посидить хвилинку.
Я вже на горищі... Далеко-далеко під кроквою лежить білий ножик, лежить і мовчить...
— Чого ти лазиш по горищу? — гримає тато. — Гевале, свинопасе! Банщику! Кхе-ге-ге.
— Шукаю тут щось... — відповідаю йому і мало не падаю від переляку.
— Щось? Що значить "щось"? Що це за "щось"?
— Кни-книгу... Старий талмуд...
— Га? Талмуд? На горищі? Ах ти, гицелю такий, злазь, негайно злазь! Я тобі покажу талмуд! Ах ти, волоцюго, ланцю, лайдаче, кхе-ге-ге!
Але мене не так лякає батьків гнів, як лякає те, що, можливо, хтось знайде ножика. Хто його знає? Може, саме сьогодні полізуть на горище розвішувати білизну чи замазувати лежаки?.. Треба його звідти забрати і сховати у кращому місці!.. Я тремчу від страху! Після кожного батькового погляду мені здається, що він усе знає і от-от запитає про квартирантів ножик... Я вже знайшов місце для нього! Чудове місце! Де? В землі, під стіною, в ямці, зверху добре присипаній соломою, — це для прикмети... Прийшовши з хедера, одразу вискакую надвір, виймаю помалу ножика і навіть не встигаю як слід намилуватися ним, як уже чую батькове гримання:
— Де ти там подівся? Чом не йдеш молитися, ти, биндюжнику, шмаровозе нещасний?
Але, хоч як батько мене мучить і переслідує, хоч як учитель у хедері б'є й катує, — це все дурниці проти тієї насолоди, яку я маю, коли повертаюся з хедера і бачуся з моїм дорогим, з моїм єдиним любим товаришем, з моїм ножиком! Насолода проте — ой леле! — перемішана з турботами, лихими передчуттями, неспокоєм і великим-великим страхом!
Чарівне літо. Сонце сідає, повітря стає трохи прохолоднішим, трава пахне, жаби кумкають, і хмаринки без дощу пролітають повз місяць, хочуть його проглинути. Білий срібний місяць ховається щохвилини і показується знову, він, здається, лине і лине, а стоїть на одному місці. Батько сідає на траву в халаті, напівголий, одну руку ховає за пазухою, а другою спирається на землю, дивиться на зоряне небо і кашляє. Обличчя його при світлі місяця мертве, посріблене. Він сидить саме на тому місці, де лежить закопаний ножик і зовсім не знає, що під ним робиться. Ах, якби він дізнався! Що він сказав би? Що я мав би від нього?
"Ага, думаю собі, ти закинув мій горбатий ножик, а в мене є тепер кращий, цінніший! Ти сидиш на ньому і навіть не знаєш. Ой тату, тату!.."
— Чого ти витріщив на мене очі, як кіт на сало! — накидається на мене батько. — Чого ти сидиш склавши руки, неначе якийсь міський багатій? Невже не можеш собі знайти роботу? А вечірню молитву тобі не треба читати? А не згорів би ти, паливодо! Трясця б тебе не взяла, кхе-ге-ге!
Коли він каже: н е згорів би ти, трясця б тебе н е взяла, — це доказ, що він не дуже сердитий. Навпаки, це ознака, що він у доброму настрої. І справді, хіба можна мати поганий настрій у таку чудову літню ніч, коли кожного вабить і тягне на вулицю, на свіже, лагідне, навдивовижу тепле повітря? Всі, всі тепер надворі. Тато, мама, менші діти, які шукають маленьких камінців і граються в піску. Гер Герц Герценгерц крутиться теж надворі; він без шапки, палить сигару і співає німецьку пісеньку, дивиться на мене і сміється. Це він, певно, сміється з мене тому, що батько мене жене. Але я сміюся з них усіх. Ось вони всі скоро підуть спати, а я тоді вислизну надвір (я сплю в сінях на долівці, бо в хаті неможлива духота) і натішуся, награюся моїм ножиком!..
Всі сплять. Тихо-тихо навкруги. Помалу стаю рачки і нишком, як кицька, вислизаю надвір. Ніч тиха, повітря свіже, прозоре, тішить душу. Поволі підповзаю до того місця, де лежить закопаний ножик. Поволі викопую його звідти й оглядаю при світлі місяця. Він блищить, ясніє, як щире золото, як брильянт. Підводжу очі вгору і бачу — місяць дивиться на мене і на мій ножик... Чого він так дивиться? Повертаюся до нього спиною — він дивиться мені вслід. Ховаю ножик під сорочку — він дивиться мені вслід. Місяць, певно, знає, що це за ножик і де я його взяв. Узяв? Я ж його вкрав!
Відколи я маю цього ножика, мені вперше спадає на думку це страшне слово. Украв! То я, виходить, злодій!
Звичайнісінький злодій! У біблії, в десяти заповідях, записано великими літерами:
НЕ УКРАДЬ!
А я вкрав! Що мені за це зроблять у пеклі? Ой, лихо! Мені відрубають руку, ту руку, що вкрала... Мене лупцюватимуть залізними різками... Мене смажитимуть і пектимуть на гарячих сковородах... Завжди, повік-віку горітиму... Треба віддати ножик, треба покласти назад ножик, не потрібний мені украдений ножик! Завтра я покладу ножик назад.
Так я міркую і кладу ножик за пазуху. Почуваю, що він мене вогнем пече. Ні, треба його знову сховати, закопати в землю до завтра. А місяць з неба дивиться на мене. Чого він дивиться? Місяць бачить, він свідок. Я рачки повзу назад у сіни, на своє ліжко, лягаю спати і не можу заснути. Перевертаюся з боку на бік і не можу спати... Аж на світанку я заснув, і мені приснився місяць, приснилися залізні різки, і все верзлися ножики... Уранці я прокинувся, помолився з великим запалом, нашвидкуруч поснідав і гайда до хедера.
— Чого ти так поспішаєш до хедера? — гримає на мене батько. — Чого тебе так чорт носить? Ще встигнеш свою науку там пройти! Помолися краще як слід після сніданку і не ковтай слів! Ще вспієш стати бузувіром, гультяю ти, гріховоднику, кхе-ге-ге!
— Чого це так пізно? Подивися на нього, — зустрічає мене вчитель і показує пальцем на мого товариша, рудого Берела, який, похиливши голову, стоїть у куточку. — Бачиш, паливодо? Знай, що від сьогодні і надалі його ім'я уже не "рудий Берел", як його звали досі. Ні! У нього тепер краще ім'я, тепер його звуть "Берчик-злодій"! Кричіть же, діти: "Берчик-зло-о-дій! Берчик-зло-о-дій!"
Ці слова вчитель виводив співучо, і всі учні підхоплюють, як півчі: "Берчик-зло-о-дій! Берчик-зло-о-дій!"
Я скам'янів, мороз пройшов по тілу. Не розумію, що це означає...
— Чого ти мовчиш, негіднику?.. — озивається вчитель до мене і дає несподіваного ляпаса. — Чого мовчиш, йолопе? Ти ж чуєш, що всі співають? Допомагай усім і підспівуй: "Берчик-зло-о-дій, Берчик-зло-о-дій!"
У мене трусяться руки і ноги. Зуб на зуб не попадає. Але я підспівую: "Берчик-зло-о-дій".
— Гучніше, негіднику! — підганяє мене вчитель. — Дужче, дужче!..
І я разом з усім хором співаємо на різні голоси: "Берчик-зло-о-дій, Берчик-зло-о-дій!.."
— Ш-ш-ш-ша-а-а-а! — вигукує раптом учитель і ляскає долонею по столу. — Ша! Тепер почнемо "суд". (Приспівуючи). Ану, Берчику-злодій, іди-но сюди, дитино моя, швидше, трошечки швидше! Скажи-но, хлопчику, як тебе звати?
— Берел.
— А як іще?
— Берел... Берел-злодій!
— Отак, моя люба дитино, отак ти добрий хлопчик. (Приспівуючи). А тепер, Берчику, щоб ти мені був здоровий і ніколи не хворів. (Приспівуючи). Візьми, будь ласка, Берчику, і скинь з себе всю одежину. Отак! Та швидше! Прошу тебе, швидше! Прошу тебе, швидше! Отак, Берчику, мій любий!
Берчик лишається голий, в чому мати народила. Ні краплинки крові в обличчі. Стоїть, не ворухнеться. Очі додолу. Мертвий, зовсім мертвий!..
Учитель викликає одного з старших учнів, все ще приспівуючи:
— Ану, Гершеле-великий, виходь до столу сюди, до мене мерщій, отак, і розкажи нам лишень усю пригоду з початку до кінця, як наш Берчик зробився злодієм. Слухайте, діти, уважної
І Гершел-великий починає розповідати, як Берел випатрав карнавку чудотворця Меєра, куди його мати щоп'ятниці ввечері кидала копійку, а часом і дві; як Берел добувся до цієї карнавки, на якій висить замочок; як соломинкою, вмоченою в смолу, витяг звідти поодинці всі копійки, аж до останньої; як його мати, хрипка Злата, спохватилась, відкрила карнавку, а там лежала соломинка, вмочена в смолу; як хрипка Злата поскаржилась на нього; як Берел одразу після того, як учитель відлупцював його, признався, що протягом цілого року тягав копійки з карнавки; як він щонеділі купував собі два коржики і ріжок; як... і так далі, і таке інше.
— А тепер, діти, судіть його! Ви вже знаєте, як саме. Це у вас уже не первина. Нехай кожен скаже свій присуд: що треба зробити злодієві, який краде копійки з карнавки? Гершеле-маленький, скажи ти перший: чого заслуговує злодій, який витягає соломинкою копійки з карнавки?
Учитель схиляє голову набік, заплющує очі і наставляє праве ухо до Гершела-маленького. Маленький Гершеле відповідає вголос:
— Злодій, який краде копійки з карнавки, заслуговує... щоб його катували до крові.
— Мойшінько, чого заслуговує злодій, який краде копійки з карнавки?
— Злодій, — каже Мойшінька плачливим голосом, — злодій, який витягає копійки з карнавки, заслуговує, щоб його поклали на лаву: двоє — на голову, двоє — на ноги, а двоє нехай лупцюють його просоленими різками...
— Топеле Тутаріту! Чого заслуговує злодій, який краде копійки з карнавки?
Копел Кукаріку, хлопчик, який не може вимовляти "к" і "г", витирає носик і виспівує свій присуд трохи верескливо:
— Злодюжта, ятий тядне топійти з тарнавти, заслудовує, щоб усі хлопчити підійшли до нього близьто і стазали йому просто в питу три рази: злодюжто, злодюжто, злодюжто!
У хедері здіймається регіт. Учитель береться пальцями за горло, як кантор, і, проспівуючи, запрошує:
— Ставай до сто-о-олу, Шолем, сине Нохема! Скажи-но ти, Шолемчику мій любий, свій присуд. Чого заслужив злодій, який краде копійки з карнавки?
Я хочу відповісти, а язик мене не слухається. Я тремчу, як у пропасниці. Мені щось здавлює горло. Холодний піт виступає на всьому тілі. Гуде у вухах. Я вже не бачу перед собою ні вчителя, ні голого "Берела-злодія", ні товаришів, я бачу перед собою тільки ножики, білі розкриті ножички з багатьма лезами, безліч ножиків. А там, за дверима, висить місяць, сміється і дивиться на мене, як людина... Голова туманіє, обертом іде весь хедер зі столом, з книгами, з усіма товаришами, з місяцем, що висить над дверима, і з усіма ножиками... Почуваю, що ноги мені підломлюються. Ще хвилина, і я впаду. Але напружую всі сили і стримуюсь, щоб не впасти...
Присмерком повертаюсь додому і почуваю, що обличчя в мене червоне, щоки пашать, а в ушах шумить. Чую, що до мене говорять, але що саме — не знаю. Тато щось каже, чогось він сердиться, хоче мене лупцювати, мати заступається за мене, розпускає фартух, наче квочка крила, коли обороняє своїх курчаток, щоб їм лиха не заподіяли... Я нічого не чую, не хочу нічого чути. Я хочу тільки, щоб уже швидше настала ніч, щоб я міг покінчити з ножиком... Що з ним робити? Признатися і повернути його? Але мені буде те саме, що і Берелові. Підкинути його? А що, як мене впіймають?.. Закинути якнайдалі — і все, аби здихатись! Але ж куди закинути, щоб ніхто не знайшов? На дах? Почують гуркіт. У город? Його й там знайдуть. Ага! Я вже знаю, є вихід: кинути в воду! Чудова думка, слово честі, у воду кину, в криницю, на нашому-таки подвір'ї!
Ця думка так припала мені до душі, що я не хочу довго розмірковувати. Хапаю ножик і біжу просто до криниці. І здається мені, що я держу в руках не ножик, а якусь бридоту, плазуна, якого хочеться щонайшвидше позбутися, здихатись. Але мені шкода — такий чудовий ножик! Хвилинку стою замислений, і мені здається, що в моїй руці жива істота... Просто серце болить: це ж мені коштувало стільки зусиль, та й жаль живої істоти!.. Набираюсь мужності і раптом випускаю його з рук — хлюп!.. Хлюпнула вода, і більше нічого не чути... Нема ножика! Стою ще з хвилинку перед криницею і прислухаюсь — не чути нічого. Хвалити бога, спекався клопоту! Хоч серце щемить і мені боляче! Такий ножик! Такий ножик!.."
Іду назад до свого ліжка і бачу, як місяць дивиться мені вслід, і мені здається: він бачив усе, що я тут робив, і я чую здалека; "Але ж ти все-таки злодій! Ловіть, хапайте його, він злодій! Зло-о-о-о-дій!"
Крадькома пробираюсь назад у хату і лягаю спати. І сниться мені, що я біжу, лину, лечу в повітрі з ножиком, а місяць дивиться на мене і каже: "Ловіть, хапайте його, він злодій! Зло-о-дій!"
Довгий-предовгий сон! Важкий-преважкий сон! В мені палає вогонь. Гуде в голові. Все, що бачу — червоне, як кров. Палаючі різки вогню катують моє тіло, а я борсаюсь у крові. Навколо мене звиваються гадюки і плазуни, вони роззявляють пащі і хочуть мене проглинути... Просто над вухом, чую, сурмлять, як у судний день: Ту! Ту-ту! Ту-ту-ту! А хтось один стоїть наді мною і вголос кричить, приспівуючи в такт сурмі: "Лупцюйте його! Лупцюйте його! Лупцюйте його! Він злоо-дій!!!" А сам я кричу: "Рятуйте, заберіть від мене місяць! Віддайте йому ножик! Чого ви мучите бідолашного Берела? Він не винен — це я зло-о-дій! Зло-о-о-дій!.." А далі не пам'ятаю нічого.
Розплющую одне око і друге око... Де я? Здається, на ліжку. Що я тут роблю? Хто сидить там на стільці, біля ліжка? Га! "Це ти, мамо? Мамо!.." Вона не чує!.. "Мамо! Мамо! Ма-а-а-мо!!." Що це означає? Мені здається, що я кричу на все горло!.. Цитьте! Прислухаюсь — невже вона плаче? Вона плаче нишком. Ще я бачу тата з його жовтим, хворобливим обличчям. Він сидить над книгою і шепоче щось стиха, кашляє, зітхає, крекче... Очевидно, я вже помер... Помер?.. Нараз почуваю, що мені стає світло в очах, легко в голові, легко в усьому тілі. У мене дзвенить в одному вусі, у другому вусі... Дзінннннь!!!
Я чхаю: "Апчхи!"
— На здоров'я! Живи довгі роки! Це добра прикмета! Щасти тобі доле! Благословенний будь, господи!
— Справді чхнув! Благословенний Всевишній!
— Ми маємо великого бога! Дитина, дасть бог, видужає!
— Нехай швидше покличуть сюди різничку Минцю: вона відшепче від лихого ока.
— Лікаря треба було б покликати, лікаря!
— Лікаря? Навіщо? Дурниці! "Він" — лікар! Всевишній — найкращий лікар.
— Розходьтеся, люди, розійдіться трохи! Тут страшенна духота! Бога ради, розходьтеся.
— А що? Я вам казав, що треба йому вилити віск, га? Хто мав рацію?
— Хвала богові! Хвала Всевишньому!.. Ой боже, боже, хай святиться ім'я його...
Навколо метушаться, всі дивляться на мене. Кожен підходить і мацає мені голову. Шепчуть наді мною, відшіптують від лихого ока, облизують лоба, спльовують і підгодовують: вливають у рот гарячий чай і тикають ложечки варення. Всі крутяться коло мене, оберігають мене, як зіницю ока. Годують мене курятиною і качатиною, як маленьку дитину, і не залишають самого. Біля мене ввесь час сидить мати і розказує мені щоразу з самого початку страшну історію, як мене підняли з землі майже мертвого, як я лежав два тижні підряд у пропасниці і тільки кумкав, як жаба, і безупинно марив про лупцювання і ножики... Були вже певні, що я помираю... А потім раптом я чхнув сім разів, просто з мертвих повернувся до життя...
— Тепер ми бачимо, якого маємо бога, благословенне будь його ім'я! — закінчує мати з сльозами на очах. — Тепер бачимо, що коли волаєш до нього, він прислухається до наших грішних благань, зважає на наші гіркі сльози... Багато, багато сліз ми пролили, я й тато, поки бог зглянувся... Ледве-ледве не втратили дитини, дай їй боже здоров'я. І через кого? Через що? Через якогось хлопчика Берела, що його бив до смерті вчитель у хедері. Коли ти прийшов з хедера, то вже був як мертвий, бодай матері всі твої болі! Це ж кат, розбійник, нехай його скарає владика небесний!.. Ні, дитино моя, коли ти видужаєш, ми вже тебе віддамо до іншого вчителя, не такого ката, не такого розбишаки, як отой "Мотл-душогуб", згорів би він!
Ця новина була мені страшенно приємна! Я схопив маму і почав цілувати:
— Люба, люба мамо!..
Тато підходить до мене повагом, кладе бліду холодну руку мені на лоба і каже мені лагідно, без будь-якого гніву:
— Ай, і перелякав же ти нас, паливодо ти, кхе-ге-ге! Так само і єврейський німець чи німецький єврей гер Герц Герценгерц з сигарою в зубах нахиляється своєю поголеною пикою над моїм ліжком, бере мене за щічку і каже по-німецькому:
— Гут, гут, здоровий, здоровий!
Через кілька тижнів після мого видужання тато мені каже:
— Ну, сину мій, тепер іди в хедер і викинь з голови ножики і всякі інші дурниці... Час уже стати людиною. Дасть бог, через три роки ти вже будеш повнолітнім, кхе-ге-ге!
З такими ласкавими словами виряджає мене батько в хедер до нового вчителя, до реб Хаїма. Це вперше я чую від мого сердитого тата такі теплі, лагідні слова, і я в одну мить забуваю всі його утиски, прокльони і ляпаси, неначе їх ніколи не було в світі. Якби не сором, я б його розцілував. Але-хи-хи-хи! — як це можна цілувати тата?..
Мати дає мені в хедер ціле яблуко і копійку, німець дарує мені дві копійки, щипає за щічку і каже своєю мовою:
— Гарний хлопчик! Гут, гут!
Беру талмуд під пахву і йду в хедер, як новонароджений, з чистою совістю, з легким серцем, з ясною, свіжою головою, з новими свіжими думками. Сонце дивиться з неба і вітає мене своїм теплим промінням. Вітрець закрадається до мене в кучері, пташки цвірінькають... Мені так легко, мене підносить у повітря. Хочеться бігти, стрибати, танцювати. Ах, як хороше, як любо, коли ти живий і коли ти чесний, а не злодій, не брехун!
Я притискую книжки до серця міцно-міцно і йду до хедера швидко-швидко, і присягаюся, що ніколи-ніколи не чіпатиму чужого, ніколи-ніколи не крастиму, ніколи-ніколи не брехатиму, завжди буду чесним, чесним, чесним...
1886
---------
Примітки:
[1] Гер — пан.
[2] Кнабе — хлопчик.
[3] Скажи, скажи, моя люба дитино.
--- КІНЕЦЬ ---
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки В. Напіткіна:
http://web.archive.org/web/20030509111747/http://books.ms.km.ua/
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua
Шолом Алейхем
ПІСНЯ ПІСЕНЬ
--------------------------------------
Частина перша
БУЗЯ
Бузя — пестливе ім'я, створене з Естер-Люби: Люба-Любузя-Бузя... Вона старша за мене на один рік чи, може, на два, а нам обом нема ще й двадцяти років. Тепер сідайте, будь ласка, і підрахуйте, скільки мені років і скільки їй. Та це, зрештою, не має значення. Я краще розповім вам коротенько її біографію.
Мій старший брат Беня жив на селі, орендував млин, умів стріляти з рушниці, їздити верхи на коні і плавати, як чортяка. Одного разу влітку купався він у річці і потонув. Про нього сказано у приказці: "Всі гарні плавці потопають". По ньому залишилися млин, двоє коней, молода вдова з однією дитиною. Млина передали комусь іншому, коней спродали, молода вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко, а дитину привезли до нас.
То була Бузя.
Що батько любить Бузю, як рідну дитину, і що мати тремтить над нею, як над єдиною дочкою, — це легко зрозуміти. Вони знайшли в ній розраду від великого горя. А я? Чому, як прийду з школи і не знайду Бузі, мені їжа не лізе в горло? А як Бузя приходить, стає світло в усіх куточках? А як Бузя звертається до мене, я опускаю очі? А як Бузя глузує з мене, я плачу? А як Бузя...
Я довго чекав, коли нарешті прийде любе, жадане свято пасхи. Тоді я буду вільний. Гратиму з Бузею в горіхи, бігатиму по подвір'ю, ходитиму до річки. Там я їй покажу, як пускають "каченят" на воду. Коли я їй кажу про що, вона мені не вірить, вона сміється. Взагалі Бузя не вірить мені ні на крихту. Тобто вона мені нічого не каже, тільки сміється. А я не люблю, коли сміються з мене. Бузя не вірить, що я можу видряпатись на найвище дерево (якби тільки схотів!). Бузя не вірить, що я вмію стріляти (якби тільки мав з чого!). Нехай лишень настане пасха, люба, жадана пасха, коли вже можна буде гратися надворі, на свіжому повітрі, не перед очима в батьків, — я їй покажу такі штуки, що вона аж зачудується.
Настало любе, жадане свято пасхи.
Нас обох одягли на свято у царське вбрання. Все, що було на нас, мінилось, блищало і шелестіло. Я дивлюсь на Бузю і згадую "Пісню пісень", яку вивчав перед пасхою з учителем у школі, згадую стих за стихом: "Прекрасна ти, подруго моя, — о, яка ж їй гарна! Очі твої, як у голубки, волосся — мов стадо кіз, що зісковзують з гори Галаадської, зубки в тебе — мов отара білих ягнят, що з річки виходять, одно в одно, губки — пурпурова стрічка, мова твоя, як мед, солодка".
Скажіть мені, будь ласка, чому, коли дивишся на Бузю, мусиш згадати "Пісню пісень?" Чому, коли вивчаєш "Пісню пісень", спадає на думку Бузя?
Чудовий переддень пасхи. Сонячна година. Тепле повітря.
— Підемо?
Так каже мені Бузя, і я почуваю, що мені пашить обличчя. Мати не пошкодувала нам горіхів. Повні кишені горіхів. Проте вона наказала нам, щоб ми тепер, перед пасхальною вечерею, не сміли лузати горіхи. Гратися в горіхи — скільки душі завгодно Ми виходимо з дому. Горіхи торохкотять. Надворі добре. Надворі любо. Сонце вже близько крайнеба, дивиться вниз на околиці міста. Широко, просторо і привільне навколо. Де-не-де на горі, що ген за синагогою, визирає травичка, зелена, свіжа, тремтлива. З вереском і цвіріньканням пролітає над нашими головами струнка зграя маленьких ластівок, і знову згадується мені "Пісня пісень": "Паростки-травичка вже з'явилася на землі, пора соловейка настала, і голос першої літньої пташки залунав у нашій країні". Я почуваю себе напрочуд легким. Мені здається, що я маю крила: ось знімусь і полечу...
З міста долинає дивний гомін. Шумить. Вирує. Гуде. Переддень пасхи! Чудова, ясна година. Теплінь надворі.
У цю мить весь світ набуває в моїх очах зовсім іншого вигляду. Наш двір — замок. Наша хата — палац. Я — принц. Бузя — принцеса. Колоди, понакидані біля хати, — кедри й буки, що згадуються в "Пісні пісень". Кішка, яка лежить коло дверей і гріється на сонці — одна з польових ланей, що згадуються в "Пісні пісень". Горбок, що ген за синагогою, це гора Ліван, теж із "Пісні пісень". Жінки й дівчата, які стоять на подвір'ях, миють посуд, готуються до пасхи, — дочки Єрусалима, про яких згадується в "Пісні пісень". Все-все з "Пісні пісень".
Я йду, руки в кишенях, потрушую горіхами. Горіхи торохтять. Бузя йде зі мною, не відстає ні на крок. Я не можу ходити поволі, мене підносить у повітря. Мені хочеться летіти, линути, ширяти мов орел. Я пускаюсь бігом. Бузя біжить за мною. Я стрибаю на колоди, з одної колоди на іншу. Бузя стрибає зі мною разом. Я на колоду — вона на колоду. Я вниз — вона вниз. Хто перший стомиться? Я вгадав.
— Доки це будемо стрибати?
Так каже мені Бузя. А я відповідаю їй мовою "Пісні пісень":
"Поки день холодом дише, і тіні простягаються". Ха-ха-ха! Ти втомилась, а я — ні!
Почуваю себе щасливим, бо Бузя не вміє робити тою, що я вмію. І разом з тим мені жаль її. Серце щемить. Мені здається, що вона зажурилась. Бузя має таку звичку: весела, весела, а потім раптом сяде в куточок і тихо заплаче. Скільки мати не втішає її тоді, скільки батько не цілує її тоді — дарма: Бузя мусить виплакатись. За ким? За батьком, який так передчасно помер? Чи за матір'ю, яка вийшла заміж, поїхала і забула навіть попрощатись? Ах, її мати, її мати! Коли їй нагадують про матір, вона міниться на обличчі. Вона не полюбляє свою матір. Вона і слова поганого не каже про матір, але не полюбляє її. Я це знаю напевне. Терпіти не можу, коли Бузя засмучена. Сідаю коло неї на колодах і намагаюсь розвіяти її сумні думки.
Я держу руки в кишенях, торохчу горіхами і кажу їй:
— Вгадай, що я можу зробити, коли схочу?
— А що ти можеш зробити?
— Коли схочу, всі твої горіхи перейдуть до мене.
— Ти їх у мене виграєш?
— Ні, ми навіть не розпочнемо гри.
— Що ж тоді? Ти їх у мене забереш силоміць?
— Ні, вони самі перейдуть до мене.
Вона зводить на мене свої красиві очі. Свої гарні, сині очі з "Пісні пісень". Я кажу їй:
— Ти гадаєш, певно, що я жартую? Я знаю, дурненька, таке чарівне слово... Тільки скажу це слово...
Вона розплющує очі ще більше. Я почуваю себе всесильним. Я пояснюю їй, як дорослий, як герой:
— Ми, хлопці, можемо геть усе. У нашій школі є один товариш, — його звуть сліпий Шайка (він сліпий на одне око), — він все чисто знає. Немає такого на світі, чого б Шайка не знав. Навіть кабалу. Знаєш, що таке кабала?
Ні. Звідки їй знати? Я почуваю себе на сьомому небі, що можу прочитати їй лекцію з кабали.
— Кабала, дурненька, це така річ, що може стати в пригоді. За допомогою кабали можна зробити так, щоб я тебе бачив, а ти мене ні. За допомогою кабали можна дістати вино з каменя і золото із стіни. За допомогою кабали можна зробити так, щоб ми вдвох, як сидимо оце, знялися аж до хмар і ще вище хмар!..
Знятися з Бузею за допомогою кабали у височінь, до хмар і ще вище хмар, і полетіти з нею ген-ген далеко за океан — це була одна з моїх улюблених мрій. Там, за океаном, починається країна карликів, що походять від богатирів часів царя Давида. Адже карлики з натури дуже добрі людці. Живляться вони тільки цукерками і мигдалевим молоком. Грають цілі дні на маленьких сопілках, співають і ведуть всі разом танок. Вони нічого не бояться і дуже гостинні. Коли хтось із нас приїздить до них, вони дають йому їсти й пити, обдаровують найкоштовнішим убранням і безліччю срібних та золотих речей, а перед від'їздом напихають йому повні кишені діамантів, що валяються у них, як, приміром, у нас сміття на вулиці.
— Як сміття на вулиці? Невже?
Так одного разу спитала мене Бузя, коли я їй розповів про карликів.
— Не віриш?
— А ти віриш?
— А чом ні?
— Де це ти чув?
— Як то де? У хедері [1].
— Ах, у хедері...
Нижче-нижче спускається сонце, забарвлюючи небо червоною смугою багряного золота. Золото віддзеркалюється в Бузиних очах. Вони купаються в золоті.
Мені дуже хочеться, щоб Бузя захопилась Шайчиною майстерністю і тими чудами, що їх можна робити за допомогою кабали. Але Бузя аж ніяк не захоплюється. Навпаки, мені здається, що вона кепкує. А то чого ж вона мені показує всі свої зубки-перлинки? Мене це ображає, і я кажу їй:
— Ти, може, не віриш мені?
Бузя сміється.
— Думаєш, може, що я вихваляюсь? Що я вигадую?
Бузя сміється ще дужче. Е! Коли так, треба з нею порахуватися. Я вже знаю як і кажу їй:
— Ти не знаєш, що таке кабала, шкода! Знала б ти, що таке кабала, ти б не сміялася. За допомогою кабали я можу, якщо схочу, привести сюди твою матір. Так, так! А як попросиш мене дуже, я приведу її до тебе ще цієї ночі верхи на дрючку.
Вона раптом перестає сміятися. Хмаринка насунула на її гарне, ясне личко, і мені здається, що сонце раптом сховалося. Нема сонця. Немає дня. Боюсь, що трохи перебрав міру. Не треба було мені торкатися болячки, згадувати її матір. Мені шкода. Треба з нею помиритися. Присуваюся до неї. Вона одвертається. Хочу взяти її за руку. Хочу сказати їй мовою "Пісні пісень": "Повернися, повернися, Суламіф, вертайсь до мене, Бузю!" Раптом чую голос з хати:
— Шимек! Шимек!
Шимек — це я. То мати кличе мене, щоб я пішов з татом до синагоги.
Іти з татом у синагогу напередодні пасхи — хіба є більша насолода? Чого варте саме те, що вдягаєшся з голови до п'ят у все нове і є чим похвалитися перед товаришами? А відправа в синагозі? Перша пасхальна молитва} Ах! скільки насолоди господь бог наготував для єврейських дітей на свято!
— Шимек! Шимек!
Мати моя не має часу. "Іду, зараз піду, от уже йду! Я тільки скажу Бузі кілька слів. Не більш як два слова..."
І я кажу їй два слова. Я признаюсь їй: все, що допіру сказав їй, неправда. Зробити за допомогою кабали так, щоб хтось інший летів, — цього не можна. Самому летіти — це інша справа; сам полетіти — я можу. І це я їй покажу, нехай лишень закінчиться свято, я зроблю першу спробу. Я полечу перед очима у неї отут на цьому ж місці, де лежать колоди, і за одну мить буду вже за хмарами. Звідти я візьму праворуч, он туди — бачиш? — там кінчається все і починається Крижане море.
Бузя уважно слухає. Сонце посилає своє останнє проміння, цілується з землею.
— А що таке Крижане море? — питає в мене Бузя.
— Крижаного моря не знаєш? Крижане море — це Льодовитий океан, вода там густа, як драглі, і солона, як ропа. Пароплавів нема на ньому. І люди, потрапивши туди, не можуть ніколи звідти повернутися.
Бузя дивиться на мене широко розкритими очима.
— Чого ж тобі йти туди?
— Я хіба туди йду, дурненька? Я ж лечу. Лечу понад морем, як орел. Адже за кілька хвилин я знову на суходолі! Там починаються дванадцять високих гір, що пашать вогнем, а на дванадцятій горі, біля самої верховини, зупиняюсь і йду пішки сім миль, аж поки прибуваю до дрімучого лісу, далі йду лісом і долом, аж поки прибуваю до маленького струмочка. Струмочок я перепливаю і відраховую сім разів по сім, — аж ось з'являється переді мною старезний дідок з довгою бородою і питає: "Яке твоє бажання?" А я кажу йому: "Веди мене до царівни".
— До якої царівни? — питає мене Бузя, і мені здається, що вона чогось злякалась.
— Царівна — це прекрасна принцеса, яку схопили з-під шлюбу, зачарували її, повели геть і сховали у кришталевому палаці, ось уже сім років...
— А тобі що до того?
— Як то — що мені до того? Я мушу її визволити.
— Ти мусиш її визволити?
— А то хто ж?
— Не треба летіти так далеко... Послухайся мене, не треба!..
І Бузя бере мене за руку, і я почуваю, яка холодна її маленька ручка. Я дивлюся їй у вічі і бачу, як відбивається в них золоте сонце, що прощається з днем, з першим ясним, теплим днем напередодні пасхи. Потроху відмирає день. Наче свічка, гасне сонце. Гомін, що стояв цілий день, ущухає. Вже майже не видно на вулиці жодної живої людини. У вікнах хатинок з'являються вогники святкових свічок. Дивна, урочиста тиша обгортає нас, мене з Бузею, і ми почуваємо себе міцно злитими з цією святковою тишею.
— Шимек! Шимек!
Уже третій раз мати кличе мене, щоб я пішов з татом до синагоги. Хіба ж я сам не знаю, що треба йти до синагоги? Я тут посиджу ще хвилину, одну хвилину, не більше. Та Бузя почула, що мене кличуть, — вона вириває свою руку, схоплюється і жене мене:
— Шимек, це ж тебе кличуть, тебе! Іди, іди! Вже час. Іди, іди!..
Я збираюся йти. Кінчився день. Згасло сонце. Золото перетворилось на кров. Вітерець подув, легенький, прохолодний. Бузя жене мене, щоб я пішов. Кидаю на неї останній погляд. Зовсім не та Бузя, що раніше. Інше обличчя, і зовсім іншої принади набуває вона в моїх очах цього чарівного вечора. "Зачарована принцеса", майнула думка у мене в голові. Бузя однак не дає мені поринати в думки. Вона жене мене, жене, щоб я пішов. Я роблю кілька кроків і озираюсь назад на зачаровану принцесу, яка зовсім злилася з цим чарівним пасхальним вечором, і зупиняюсь заворожений. Але вона показує рукою: "Іди! Іди!.." І мені здається, що я чую її голос, чую, як вона мені каже мовою "Пісні пісень":
"Біжи, мій милий, біжи, мій коханий! І будь подібний до оленя або до сарни на горах запашних!"
Частина друга
ЙДЕМО ПО ЗЕЛЕНЬ
— Швидше, Бузю, швидше! — кажу я Бузі за день перед зеленими святами, беру її за руку, і ми хутко сходимо на гору. — Час не жде, дурненька, день минає. Нам треба перейти через он яку гору, а за горою ще матимемо річку. Над річкою стелеться кладка з дощок, це — "місток". Річка тече, жаби кумкають, дошки хитаються, і лише там, як перейти місток, лише там починається справжній рай, Бузю. Там тільки і починаються мої маєтки.
— Твої маєтки?
— Я хочу сказати — левада. Велике поле, що простягається, простягається без кінця, без краю. Зеленою ковдрою воно вкрите. Жовтенькими цяточками воно поцятковане. Червоненькими клинчиками воно поклиноване. А запахи там — найкращі запахи в світі. І дерева там є в мене, безліч дерев, високі, крислаті дерева. І горбок там маю, на якому сиджу. Хочу — сиджу собі, хочу — кажу чарівне слово, здіймаюсь у повітря й лечу, як орел, вище хмар, понад полями й лісами, понад морями і пустелями, аж ген-ген за Чорні гори...
— А звідти, — перебиває мене Бузя, — ти йдеш сім миль пішки, поки не приходиш до маленької річечки?
— Ні, до дрімучого лісу... Спершу йду лісом і долом і лише тоді прибуваю до річечки...
— Річечку ти перепливаєш і одлічуєш сім разів по сім...
— І з'являється переді мною старезний дід з довгою бородою...
— Він питає тебе: "Яке твоє бажання?"
— А я кажу йому: "Поведи мене до царівни..."
Бузя вириває свою руку з моєї руки і пускається бігти з гори. Я біжу за нею.
— Бузю, чого ти так біжиш?
Бузя не відповідає. Вона сердиться. Вона не любить царівни. Всі казки вона любить, тільки не про царівну...
Хто така Бузя — ви, мабуть, пам'ятаєте. Я вже вам колись розповідав. Але, може, ви забули, то я повторю вам знову.
Я мав старшого брата Беню. Він потонув. По ньому залишилися водяний млин, молода вдова, двоє коней і одна дитина. Млина передали комусь іншому, коні спродано. Вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко. А дитину привели до нас.
Це була Бузя.
Ха-ха-ха! Всі гадають, що я й Бузя — це брат і сестра. Мого тата вона зве татом. Мою матір зве мамою. А ми вдвох живемо, як брат і сестра, і любимось, як брат і сестра.
Як брат і сестра? Чому ж Бузя мене соромиться? Одного разу ми залишились удвох, удвох на цілу хату. Було це надвечір. Вже сутеніло. Тато пішов у синагогу читати кадиш [2] по моєму братові Бені, а мати пішла по сірники. Я й Бузя забились у куточок, і я розповідаю їй казки. Бузя любить, коли я їй розповідаю казки. Гарні казки, пригоди з "Тисячі і однієї ночі". Вона присувається до мене близько. Ті рука в моїй руці.
— Розказуй, Шимек, розказуй!
Тихо спадає ніч. Поволі насуваються тіні на меблі в хаті, тремтять, плазують по землі і розпливаються. Ледве-ледве бачимо одне одного. Але я відчуваю — її ручка тремтить і чую — її сердечко калатає, і бачу — її очі блищать у пітьмі. Раптом вона вириває свою руку з моєї руки. "Що таке, Бузю?" — "Не можна". — "Чого не можна?" — "Триматися за руки" — "Чому? Хто тобі сказав?"- "Я сама знаю". — "Хіба ж ми чужі? Хіба ми не брат і сестра". — "Е! Коли б ми були братом і сестрою", проказує Бузя, і мені вчувається в її словах мова "Пісні пісень": "О, коли б ти був мені братом рідним, — чом ти мені не брат?!"
І так завжди. Коли говорю про Бузю, то згадую "Пісню пісень".
На чому ж ми зупинились? Напередодні зелених свят. Ми біжимо з гори. Попереду Бузя, за нею я. Бузя гнівається на мене за царівну. Всі казки вона любить, тільки не про царівну. Та не турбуйтесь, — Бузин гнів триває недовго. Ось вона вже знову дивиться на мене своїми великими, ясними, замріяними очима, закидає волосся назад і каже мені:
— Шимек! Ой Шимек! Диви-но! Поглянь, яке небо! Ти зовсім не бачиш, що діється навколо!
— Я бачу, дурненька! Авжеж, бачу. Я бачу небо, відчуваю теплий вітрець, чую як пташки щебечуть, і цвірінькають, і літають над нашими головами. Це наше небо, наш вітрець, наші пташки — все наше, наше, наше! Подай твою руку, Бузю!..
Ні, вона не дає мені руки. Вона соромиться. Чому соромиться мене Бузя? Чому вона почервоніла?
— Там, — каже мені Бузя і біжить попереду, — там, як перейдемо місток...
І мені здається, що вона звертається до мене мовою Суламіфі з "Пісні пісень": "Xодімо, мій милий, ходім, любий мій. Ходімо ген-ген у поле. Будемо ночувати в селах, прокидатися у виноградниках, дивитися, чи цвіте виноград! Чи зазеленіло виноградне гроно! Чи паростяться гранати!.."
І ось ми біля містка.
Річка дзюрчить, жаби кумкають, дошки хилитаються, погойдуються, а Бузя тремтить.
— Ой, яка ж бо ти, Бузю!.. Чого ти боїшся, дурненька? Держися за мене, або дай я тебе обійму! Я тебе, а ти мене. Бачиш? Отак! Отак!
Уже кінчився місток. І отак, обнявшись, ідемо вдвох, самі в цьому раю.
Бузя тримається за мене міцно, дуже міцно. Вона мовчить. Але мені здається, що вона говорить до мене мовою "Пісні пісень": "Я належу другові моєму, а друг мій належить мені — я твоя, а ти мій..."
Левада велика. Вона простягається без кінця, без краю. Зеленою ковдрою вкрита. Жовтенькими цяточками поцяткована. Червоненькими клинчиками поклинована. І запахи линуть тут, найкращі запахи в світі, і ми обоє йдемо, обнявшись, самі-самісінькі, удвох у цьому раю.
— Шимек! — каже Бузя, дивиться мені престо у вічі і тулиться до мене ще ближче. — Коли ми почнемо рвати зілля на зелене свято?
— День ще великий, дурненька! — кажу я їй і весь палаю. Не знаю, куди раніше дивитися: чи в шатро блакитного неба? Чи на зелену ковдру широкого поля? Чи туди, на край світу, туди, де небо зливається з землею? Чи дивитися в Бузине ясне личко, у Бузині гарні, великі очі, що здаються мені такими глибокими, як небо, і мрійними, як ніч? її очі завжди замислені. Глибока журба захована в них. Тихою тугою повиті вони. Я знаю її журбу, мені відома її туга! Вона ховає великий біль у серці- образу на матір, яка вийшла заміж за чужого батька і поїхала від неї назавжди, навіки, неначе вона була для матері зовсім чужа. Дома не можна при ній згадувати материне ім'я, неначе вона ніколи й не мала матері. Моя мати — це її мати. Мій батько — це її батько. І вони люблять її, як рідну дитину, тремтять над нею, дозволяють їй усе, чого її серцю заманеться. Ні в чому не відмовляють Бузі. Коли Бузя сказала, що хоче піти зі мною нарвати зелені на свято (це я підучив її так), батько подивився поверх срібних окулярів, погладив срібні нитки своєї срібної бороди і мовив до матері: "Як ти гадаєш?" І між батьками відбулася така розмова про нашу прогулянку удвох за місто, щоб нарвати зелені на свято:
Батько. Що скажеш?
Мати. Що ти скажеш?
Батько. Дозволити їм піти?
Мати. Чому ж їм не дозволити піти?
Батько. Хіба я кажу, що ні?
Мати. А що ж ти кажеш?
Батько. Я кажу тільки, чи можна їм піти?
Мати. Чому ж їм не можна піти?
І так далі. Я знаю, що їх турбує. Може, двадцять разів наказує мені батько, а за батьком також і мати, що там є місток, а під містком вода — річка, річка, річка...
Ми, я і Бузя, давно вже забули про місток з водою, з річкою. Ми гасаємо по широкій, вільній леваді, під широким, вільним небом. Бігаємо по зеленому полю, падаємо, качаємося в запашній траві. Підводимось, падаємо і качаємось ще раз і ще раз, а зелень на свято ще й не починали рвати. Я веду Бузю вздовж і впоперек левади. Вихваляюсь перед нею своїми маєтками.
— Бачиш оці дерева? Бачиш оцей пісок? Бачиш оцей горбок?
— Це все твоє?
Так каже мені Бузя, а очі її всміхаються. Мене ображає те, що вона сміється. Завжди у неї така звичка — сміятися з мене. Я насуплююсь і одвертаюсь на хвилинку від Бузі. Бузя здогадується, що я образився, заходить мені спереду, зазирає мені в очі, бере мене за руку і каже мені: "Шимек!.." Вмить зникає образа, і все чисто забувається. Я беру її за руку і веду її до мого горбка — туди, де сиджу завжди, щороку. Схочу — сиджу собі, схочу — проказую чарівне слово, здіймаюсь у повітря і лечу собі, як орел, за хмари, понад полями й лісами, понад морями і пустелями...
Там, на горбку, сидимо, я і Бузя (зелені на свято ми все ще не нарвали), і розповідаємо казки. Тобто розповідаю я, а вона слухає. Я розповідаю їй про те, що буде через багато, багато років, коли я стану дорослим, а вона дорослою і ми поберемося... Ми зараз же з допомогою чарівного слова здіймемось у повітря понад хмари і об'їдемо цілий світ. Насамперед ми відвідаємо всі країни, де бував Олександр Македонський. А далі подамося до Палестіни. Там побуваємо на всіх запашних горах, у всіх виноградниках, напхаємо повні кишені інжиру, фініків, маслин і полетимо звідти ще далі й далі. І в кожному місці утнемо щось інше, бо ж ніхто нас не бачитиме...
— Ніхто нас не бачитиме? — питає Бузя і схоплює мене за руку.
— Ніхто! Ніхто! Ми бачитимемо всіх, а нас не побачить ніхто.
— Коли так, Шимек, у мене є до тебе прохання.
— Прохання?
— Маленьке прохання...
Але я знаю наперед її прохання. Вона хоче, щоб ми поїхали туди, де її мати вийшла заміж. Викинути якогось коника її вітчимові...
— Чом ні? — кажу я їй. — З превеликою охотою. На мене можеш звіритися, дурненька. Я можу зробити таке, що вони мене пам'ятатимуть.
— Не їм, тільки йому, йому самому! — проситься в мене Бузя.
Але не так швидко я пристаю на це. Мене як розгнівати — це щось страшне! Як можна забути таку кривду?
Витівка жінки — вийти заміж за іншого батька, заїхати казна-куди й кинути дитину, навіть листівки не написати! Це ж нечувана річ! Хіба ж можна допустити таку жорстокість?!
Даремно я так розпалився. Я шкодую: наче собаки гризуть серце. Але пропало... Бузя затулила лице обома руками. Вона плаче? Я б радо пошматував себе. Навіщо було мені торкатися її болячки — згадувати її матір! Нишком, про себе, обзиваю себе всіма найобразливішими йменнями: "Осел! Корова! Базікало! Йолоп! Бовдур!.." Я присуваюсь до неї. Беру її за руку: "Бузю! Бузю!" Я хочу сказати їй мовою "Пісні пісень": "Покажи лице твоє, дай послухати твій голос..."
Раптом... Звідки це сюди взялися батько й мати?
Батькові срібні окуляри блищать здалека. Срібні нитки його срібної бороди мають на вітерці. А мати здалека махає до нас хусткою. Ми обоє, я й Бузя, сидимо, немов скам'янілі. Чого прибігли сюди батьки?
Це вони прибігли до нас сюди довідатися, що ми поробляємо. Чи не трапилося з нами, боронь боже, якесь лихо? Чого доброго, місток, вода, річка, річка, річка. Чудні вони!
— А де ваша зелень?
— Яка зелень?
— Зелень, що ви пішли нарвати на свято...
Ми обоє, я і Бузя, перезираємось. Я розумію її очі. Розумію її погляд. І здається мені, що чую, як вона мені каже мовою "Пісні пісень":
"О, коли б ти був мені братом рідним!". Чом ти мені не брат?
— Ну, що ж, зелень на свято... вже якось обійдемось, — усміхаючись, каже батько, і срібні нитки його срібної бороди виблискують у ясному промінні золотого сонця. — Аби, хвала Всевишньому, діти здорові і з ними, боронь боже, нічого не трапилось.
— Хвалити бога! — відповідає мати і витирає хусткою червоне, упріле обличчя. І обоє вони щасливо всміхаються, радіють, на нас дивлячись.
Чудні, чудні люди — мої батьки!
Частина третя
ТІЄЇ НОЧІ
"Дорогому синові!..
Надсилаю тобі 00 карбованців і прошу тебе, сину мій, щоб ти мені зробив приємність і приїхав додому на пасху. Мені соромно перед людьми на старості літ. Маєш єдиного сина і ніяк не удостоїшся його побачити. Мати також благає тебе, щоб ти, бога ради, приїхав на пасху. І знай, що Бузю треба поздоровити. Вона в щасливий час заручилася. Бог дасть, у суботу після зелених свят справимо весілля.
Від мене, батька твого..."
Це пише мені мій батько — вперше так гостро. Уперше за весь час, відколи ми розійшлися. А розійшлися ми з батьком тихо, не сварилися. Я порушив його завіти. Не хотів іти його шляхами. Пішов своєю дорогою — подався вчитися. Спочатку він гнівався, казав, що ніколи не простить мене, хіба що на смертному одрі. Згодом він простив мене. Далі почав висилати гроші: "Надсилаю тобі 00 карбованців, і мати щиро вітає тебе". Короткі, сухі листи. Також і мої листи до нього були короткі, сухі листи: "Твого листа і 00 карбованців я одержав і щиро вітаю матір".
Холодне, страшенно холодне було наше листування.
Та хто мав час помічати це у царстві мрій, в якому я перебував? Але останній батьків лист мене збудив. Не так (признаюся!) батькові скарги, що йому соромно перед людьми, і не так материні благання-ніщо (признаюся!) так не пройняло мене, як оці кілька слів: "І знай, що Бузю треба поздоровити..."
Бузя — ота Бузя, якій ніде немає рівної, хіба що в "Пісні пісень"! Та Бузя, яка переплетена і невіддільно пов'язана була з моїми дитячими роками! Та Бузя, яка зав. жди була зачарованою царівною всіх моїх дивовижних казок, найкращою принцесою моїх золотих мрій — ота Бузя тепер чиясь наречена? Чиясь, не моя?!.
Хто така Бузя? Ах, ви не знаєте, хто така Бузя? Ви забули? Я мушу знову вам коротко переказати її біографію, і тією самою мовою, якою розповідав вам колись, багато років тому.
У мене був старший брат Беня. Він потонув. По ньому залишилися водяний млин, молода вдова, двоє коней і одна дитина. Млина було віддано комусь іншому, коні спродано. Вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко. А дитину привели до нас у дім.
Це і є Бузя.
І прекрасна Бузя, як прекрасна Суламіф, що в "Пісні пісень". Щоразу, коли я бачив Бузю, я мусив згадати Суламіф, що в "Пісні пісень". І щоразу, коли я вивчав у школі "Пісню пісень", перед моїми очима поставала Бузя.
її ім'я пестливо зменшено від Естер-Люби: Любузя-Бузя. Разом зі мною росла вона. Мого батька зве вона татом. Мою матір зве вона мамою. Всі вважали, що ми брат і сестра, і ми любилися, як брат і сестра.
Як брат і сестра, ми бувало забивалися в куточок, і там розповідав я їй казки свого шкільного товариша Шайки, який знає геть усе, навіть кабалу. За допомогою кабали, казав я їй, я можу робити різні чудеса: здобувати вино з каменя і золото із стіни. За допомогою кабали, казав я їй, я можу зробити так, щоб ми удвох знялися до хмари і ще вище — за хмару. Ах, як любила вона слухати мої казки! Лише одну казку не любила Бузя слухати від мене: про царівну, про принцесу, яку зачарували, схопили з-під вінця і посадили у кришталевий палац на сім років, а я лечу визволяти її... Все любила Бузя слухати, тільки не про зачаровану царівну, до якої я мусив би летіти та її визволяти. "Не треба летіти так далеко! Послухайся мене, не треба..." Так говорила мені Бузя, зводячи на мене свої гарні, сині очі з "Пісні пісень".
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги