Остання ніч

Остання ніч… Але чому остання?

Для кого? Чи хіба вмирає світ?

Хіба зів’яне саду буйноцвіт?

Погасне сонце чи ясне кохання?

Яке мовчання… Тиша, наче дзвін!

Безмовність оповила все довкола…

Щось має статися у зоряному полі,

Бо тиша — то зачаття перемін.

Уже позаду пошуки, тривоги…

А далі що? Свобода чи пітьма?

Німує Бог. Мовчить тюрма.

В імлу безвидну вперлася дорога…

Іще живе земне моє коріння,

Вмирать не хоче — квилить і болить!

Вспокійся, серце! То — лиш мить,

Твоєї плоті болісне тремтіння!

Про те не думай. Небу в очі глянь!

В зіницях зірок утопи терзання…

Туди, туди ти прагни без вагання —

У найпрекрасніше з твоїх світань!

Джордано-брате! Я тебе вітаю!

Не брат я вам. Нащо пусті слова?

Проголосили вирок ви учора.

Чого ще хочеш?

Врятувать тебе.

Вогонь любові не дає заснути

Святим братам, і ти оце прийшов,

Щоб визволить мене із кам’яниці,

Вернути честь, здоров’я і життя…

Не треба кпину! А проте даю

Міцне і нерушиме слово брата,

Ім’ям святого Господа Ісуса,

Що можу визволить тебе…

Химерна справа! А як же присуд?

Все — в руці Господній!

Точніш — у вашій?

Так воно і є.

Гаразд! Мені ти повертаєш волю,

Але за все потрібно заплатити…

Ти, безумовно, плати зажадаєш?

Нікчемна плата…

Говори — яка?

Зречися єресі. Скажи перед народом,

Що всесвіт безконечний — то химера,

Що зорі — то світильники Господні,

А не джерела іншого життя,

І що людина — прах і Божий раб…

А далі що?

А далі — привселюдно

Ми вирок свій одмінимо, і ти

На волю підеш…

Але ж це — брехня!

Яка брехня?

А те, чого жадаєш

Від мене ти!

Отямся, не про те

Ми річ ведем, а про твоє життя

А я — про те! Бо на терезах правди

Іскрина істини важніш ціни життя

Самого по собі. А хто вмира за правду,

Вливається до істини навік.

То лиш слова…

«Спочатку було Слово!»

Воно безсмертне…

Не для суперечки

І не для диспуту спустився я сюди.

Учора гордо мовив ти, що ми

Із страхом більшим вирок прочитали,

Ніж ти його прослухав…

Так і є!

Бо знаєш ти, що істина — за мною!

Джордано-брате! Тут нема нікого,

І буду я відверто говорити…

Давно пора…

Коротка річ моя.

Давно збагнула церква, що немає

Царя на небі. Людство — сирота.

Земля безвидна, як і до творіння.

Німує простір — холодно й байдуже,

В ніщо іде молитва і прокляття!

І результат життя — сира могила.

Відверто вельми. Ну, а далі що?

Нащо тоді священики і храми.

Молитви ваші і страшні багаття,

Де єресь ви жадаєте спалить?

Оскільки в небі порожньо, то ми

Повинні людям ідола створити.

Куди подітись їм? Куди іти?

Хто поведе мізерні, бідні душі,

Хто гру стихійних і руїнних сил

У річище спокійне одведе,

Утишить і утішить?

О, слова!

Куди ти їх, до чого поведеш

Ім’ям химери, молоха страшного,

Що вимагає нескінченних жертв?

Нащо вам це? Адже тобі відомо,

Що із брехні не виростає правда?!

Наш Бог — це ми. Сучасне відчуття,

Боріння мить, і спазма насолоди,

І солодощі влади, і покора

Мільйонів душ — принада деміурга!

А образ Божий — то свята запона

Для душ сліпих, убогих і німих,

Бо правда їхня — то не наша правда!

Оголеної правди не утрима

Нікчемний дух, а згине, упаде

І здичавіє…

Де ж кінець походу?

Куди ви хочете юрбу оту вести?

То — наша глина. То — робоча сила.

Стихія люта жадібна, сліпа.

Хай прагнуть раю забуття і Бога!

То — лиш батіг і ласощі і молот,

Якими скульптор статую живу

Для світу творить — Нового Адама!

Де ж той Адам?

То я то ти, мій брате!

То ті хто скинули облудливе ярмо

Небесних тіней, а самі взяли

Той Божий скіпетр, щоб творити волю

Свою, а не невидимого духа…

За що ж тоді скажи, жахливий вирок

Мені проголосили ви?

За те

Що волю нашу нехтував свавільно,

Тисячолітню волю деміургів,

Які будують царство теократів.

Ти зажадав ті мури зруйнувати,

Які ми старанно віками мурували,

Ти захотів у безконечне поле

Ягнят святої церкви розігнати.

А де там паша? Де зелені трави?

Де Божий затишок від злочину і страху?

Тепер збагнув

Ти все сказав відверто.

За це тобі я дякую…

Пробач!

Минає ніч, і треба поспішати…

Що скажеш ти?

Я вже сказав.

Зажди!

Хвалю тебе за мужність і незламність,

Але не розумію, не збагну!

Що вибрав ти? Ганьбу і порожнечу!

Бо знехтував і мудрість, і життя.

Ми — два світи!

Ми — різні дві стихії!

Вода й вогонь!

Гадюка і орел!

Ще на землі обоє, а проте —

Вода тече униз, вогонь угору прагне,

Не може він горіти вбік чи вниз…

Й вода угору може підійнятись,

Нагрівшись від вогню…

А охоловши,

Дощем спадає. Ні, дарма, дарма

Шукати єдності між нами. Так орел

З гадюкою ще може розмовляти

Про те, про се… Але настане час,

І суть своє бере —

Орел у небо рветься.

І по землі повзе гадюка!

Так! Немудрий ти!

Хай вічність нас розсудить!

Що вічність? Тут — Сатурна володіння.

Тут царство часу — темне і страшне!

Цінуй роки, хапай блаженну мить!

Хапай за піну на верхів’ї хвилі,

Чи втримає вона? О, вічний страх

Перед безоднею — величною, німою,

Яку всі люди смертю нарекли!

Нема її! Чи чуєш ти? Не бачу!

Сюди поглянь…(Показує у вікно)

Вогнистий океан

Хвилюється під подихом безмір’я

І котить хвилі вічного життя!

Сонця, сонця! А біля них — планети!

Прегарні люди — ріднії брати.

Я чую пісню і палкі вітання

І невмирущий поклик з далини!

Ото — моя вітчизна і дорога!

Не буде їй ні впину, ні кінця…

За мною підуть інші… Ваші мури

Впадуть у прах, розвіються, мов дим!

Ви хочете ягнят своїх тримати

У вічних мурах?! То — даремна справа!

Людини розум — птах, а не ягня!

Настане час, він випростає крила,

Вогнисті крила! В небо полетить!

Прийди, прийди, благословенна сило —

Ясної волі полум’яна мить!

Ти божевільний!

Може, й божевільний!

Але для вас! А для моїх братів —

Новонароджений у зоряне безмір’я,

У світ свободи, вірності й кохання!..

Прощай, Джордано! Я зробив, що міг…

Прощай! Між нами проляга навіки

Багаття те, що вранці спалахне!..

О, брате-громе, землю сколихни!

Зі сну покори розбуди людей!

Свобода — поруч! Чом закриті двері

До зореносної безмежної світлиці?!

О, блискавице-сестро! Пронижи

Кору на серці — мертву, кам’яну.

Діткнися буйного, безсмертного вогню!

Нехай він рветься у забутий край —

У край натхнення, творчості і казки!

Кричу я в безмір. Хто мене почує?

Брати далеко. А ось тут — тюрма.

Безмежна ніч. Як Прометея вік —

Вселенські цикли каяття і муки…

Хто ти, примаро?

Я твоя скорбота!

Де ти була?

З тобою — все життя…

Та тільки ти вогнистим оптимізмом

Мене тримав, як кажуть, в чорнім тілі.

А ось тепер я чуюся вільніше…

Чого тобі?

Приємної розмови…

Адже ти тільки що бесідував із катом?

Чому б тобі не вислухать від мене

Гіркі слова у цю останню ніч?

Кажи, я слухаю…

У очі правді глянь…

Не треба фраз. То для безсилля — щит.

Вмирати легше у чаду ілюзій.

А нащо тобі, Джордано, забуття

Перед кінцем? Суворо і відверто

Поглянь на світ, на небо, на людей…

Дивлюся я. Кажи, Скорбото, далі…

Ти для людей горів і пломенів.

Ти відкривав їм космос неосяжний.

Та на світанку завтра ти побачиш

Лиш фанатичну і страшну юрму!

Людей немає! То — лиш тінь людей!

Є ідеал, та він — лише химера!..

Порожній всесвіт, у якому гра

Іскринок світла в темряві безмірній.

Життя — то примха простору, стихій…

Не треба казки, бо вона болюча.

Поклич сторожу… Інквізитор прийде…

Він волю дасть. Він випустить тебе…

Іди в пустелю. У ліси іди…

Нащо тобі нікчемні, хижі люди?

Милуйся сонцем, запахом трави,

Забудь про світ, бо й він тебе забуде…

Ти — не скорбота! Ти нікчемний страх!

Де взявся ти? В якім куточку серця?

Невже гадаєш, що злякаюсь я

І ради плоті смертної зречуся

Величного і ясного безмір’я?

Безмір’я! Небо! Все пусті слова…

Віки пливуть… Моря і океани

Гарячих сліз і крові пролилося,

І піраміди, цілі гори мук

До неба пнуться і жадають помсти!

Її нема!..

Бо вічність — не суддя!

То — простір для польоту!

Як летіти?

У порожнечу? У пустелю мрій?

Ти мариш про планети і сонця,

Ти ждеш братів із зоряного світу?!

Та де вони? Тебе чека багаття,

А зорі непорушні й мовчазні…

Вони сюди не йдуть — я йду до них!

Моя стежина — крізь вогонь палючий!

Скорбото, геть! Нема в моїй душі

Вагання й сумніву! Прощай, прощай навіки!..

У скорботнім чеканні,

У найважчу хвилину,

Я ізнову з тобою,

Мій замучений сину.

Я милуюсь тобою,

Я радію за тебе…

Тільки ж нащо вмирати

Для порожнього неба?

Порожнє небо? Що ти кажеш, нене?

Вогнем безмірність вічно клекотить.

Життя усюди — дивне, незбагненне,

Моє життя супроти того — мить…

Але тіло живеє,

Що болить і жадає,

Те, що я народила

Не для муки й відчаю?!

Вже його не побачу,

Не торкнусь, не відчую…

А лиш попіл байдужий,

Плачучи, поцілую…

Не край душі, матусю! Не карай

Себе й мене. Так вирішила доля!

Світанок скоро. Темний небокрай

Зірницею вже жевріє поволі…

Прощайся з тілом — болісним, живим,

Його не буде! Та моє горіння

Вогнем запалить — чистим і святим —

Грядущі, небувалі покоління!

О, зачекайте, ясні, не зникайте!

Ще небагато, і мине цей сон…

Я вже готовий! Лиш відкрити браму…

Я йду до вас! Благаю — підождіть!..

Джордано! Схаменися — і вогонь

Не спалахне. І ти одержиш волю!

Одна лиш мить — і вже тебе не буде!

Одна лиш мить — і жадана свободи

Мені відкриє браму вогняну!

Цей чорний знак від мене заберіть!

Він ясний безмір хижо перекреслив!

Мій знак — вогонь Кохання і безсмертя!

Прокиньтесь, люди, мужні і безстрашні!

Далекі браття! Я іду до вас…

О, болісне і радісне багаття…

Пали! Пали!