Пам'ятник прадiдам

Сафронов Юрий Павлович

Пам'ятник прадiдам

Велетенське мiсто тягнеться аж до самого обрiю. Близькi будiвлi видно чiтко. Котрi далi, здаються зовсiм маленькими i поступово зливаються в бiлуватiй iмлi. Над будiвлями височать димарi заводiв з султанами бiлого диму. В заводських корпусах працюють тисячi верстатiв. Метал, вугiлля, нафта, деревина перетворюються тут на срiблястi лiтаки, красивi автомобiлi, полiрованi меблi, добротнi тканини й кумеднi iграшки.

**

*

безперервно крутяться колеса.. Колеса залiзничних вагонiв, що вистукують на стрiлках колiй, колеса автомобiлiв, колеса верстатiв, колеса лiтакiв. Колеса, колеса, колеса... Життя мчить уперед.

**

*

Ось старий сквер. Тiнистою алеєю неквапом проходять двоє - юнак i поруч нього дiвчина. Вони стиха розмовляють, побравшись за руки. Неподалiк їх видно дитячий майданчик, обгороджений зеленим рiвно пiдстриженим чагарником. На пiску граються дiти. В одного малюка великий смугастий м'яч. Вiн вiддає його матерi. Вона тихенько кидає м'яч назад. Але її син не зiгнув учасно рученят i не спiймав м'яча. Той покотився по алеї. Маля, непевно переставляючи ноги, бiжить за ним. Лякає голубiв, що бродили тут. Тi злiтають, лопочучи крильми. Малюк задоволений. Вiн голосно й дзвiнко регоче.

Юнак i дiвчина стежать за малюком, стиха перемовляючись мiж собою. Вiн щось шепоче їй на вухо. Вона знiяковiло гладить його по руцi i киває головою у вiдповiдь. В їхньому життi, певно, вивiшилось якесь дуже важливе питання. Обоє наближаються до телефонної будки i заходять у неї удвох. їм не тiсно. Вiн набирає якийсь номер.

**

*

Лабораторiя науково-дослiдного iнституту. Багато електронних приладiв. Вакуумнi насоси. Прозорi склянi ковпаки. Люди в бiлих халатах. Троє схилились над столом. Один iз них - лiтня людина, на вигляд професор, акуратно тримає пiнцетом ледве помiтний мiкроскопiчний предмет, до якого лаборанти припаюють тонкi дротики. Це якийсь чутливий елемент. Можливо, напiвпровiдник. Лiтнiй чоловiк розтискує пiнцет. Тепер мiкроскопiчний предмет висить у повiтрi на тонких дротиках. Включено прилади. У пробiрку наливають синьої рiдини. Пiдносять ближче до мiкроскопiчного предмета, i на екранi одного з приладiв свiтла лiнiя одразу ж вигинається горбом догори. У пробiрку налито червоної рiдини - свiтла лiнiя прогинається дугою вниз. Професор щось каже своїм асистентам. Вiн задоволений. Повторює дослiд кiлька разiв.

Дзвонить телефон. Професор бере трубку Слухає. На обличчi з'являється здивування.

- Тепер? Може, ввечерi поговоримо? Не надовго? Добре. Пiдходь до iнституту. Я зараз вийду.

Кладе трубку, скидає бiлий халат. Тихо, по-старечому мимрить собi пiд нiс:

- Стоїш на порозi вiдкриття, а тобi заважають його зробити. I хто? Рiдний син! Асистенти всмiхаються.

**

*

Знову дитячий майданчик у скверi. Дiвчинка трохи старша бавиться повiтряною кулькою, дивиться в небо i раптом гукає:

- Мамо, поглянь, зiрочка!

Всi повертаються на її крик. На голубому небi з'явилась слiпуча зiрка. Здається, вона шипить, прориваючись крiзь повiтря.

- Жiрочка, - лепече маля iз смугастим м'ячем...

**

*

Розвантажують баржi. Засмаглi вантажники припиняють роботу. Роблять перерву, дiстають загорнутi в газети снiданки. їдять. Раптом один iз них, роздягнений до пояса, схоплюється на ноги i, не проковтнувши, голосно й тривожно кричить:

- Хлопцi дивiться!

Всi з жахом дивляться в небо.

**

*

Юнак iз батьком i дiвчиною бiля бiлої стiни науково-дослiдного iнституту. Вони теж помiчають зiрку.

- Зоря... - всмiхаючись, каже дiвчина. Професор судорожно обiймає їх обох за плечi. Його обличчя блiдне. Воно - цiлковитий контраст з усмiхненим лицем дiвчини.

- Нi! Це падає ракета... - шепоче вiн. Сонце вiдкидає їх тiнi на бiлу стiну.

**

*

Обличчя перехожих перекошенi вiд жаху. Очi зверненi до неба на зiрку. Наростає дикий, нестримний рев.

- Ракета! Ракета!.. - це слово переходить у крик, у дикий iстеричний крик мiльйонiв людей.

**

*

Раптом слiпучий спалах затьмарює сонце. Вибух! На мiсцi, де щойно була зiрка, виростає величезна, схожа на гриб хмара. Вона мчить у височiнь, вкриваючись бiлим туманом. Страхiтливий ураган проноситься над мiстом, знищуючи все на своєму шляху...

**

*

[Image16.tif]

У скверi змiтає з майданчика дiтвору. її разом з грубими деревами, кущами, лавочками ударна хвиля перетворює на порох. Летять стiни будiвель, перекинутi автомашини, тролейбуси, дахи будинкiв, вивернутi з вулицi шматки асфальту, тiла людей, колоди, камiння, якiсь незрозумiлi уривки й уламки речей. Розлiтається бiла будiвля науково-дослiдного iнституту. Вiд нього залишається лише цоколь, на якому вiдбилися тiнi трьох людей, що обнялися...

**

*

Панорама небачених руйнувань. До самого обрiю замiсть мiста тягнеться купа руїн i суцiльне пожарисько. Сонце затягла чорна хмара пилюки. Вулиць нема - їх засипало уламками будiвель. Будинки не лише поруйнованi, але й перемiшанi мiж собою в кашу. Стирчать шматки труб. Рейки. Стовпи. На величезнiй територiї жодного цiлого будинку, жодної живої душi. Навколо пожежi. На уламки осiдає попiл i порох. Полум'я пiдступає до смугастого м'ячика, який чудом уцiлiв у цiй катастрофi. Оболонка м'ячика зморщується i повiльно згоряє. Поряд лежать понiвеченi, погнутi, зiм'ятi колеса. Вони перестали крутитись. Життя зупинилось...

**

*

У залi спалахнуло свiтло. Екран погас. Приголомшенi картиною небачених руйнувань i лиха, глядачi мовчки залишають невеликий мармуровий зал. Чоловiки виходять строгi, замисленi, з суворо нахмуреними бровами. Жiнки намагаються триматися поруч з ними. Одна з них тихо шепоче своєму чоловiковi:

- Як добре, що все це лише в кiно, що цього не було насправдi!

- Так, - коротко вiдповiдає вiн.

Разом з натовпом глядачiв вони вийшли з кiнозалу i опинились на вершинi високого пагорба. Внизу, пiд пагорбом, до самого обрiю тяглося велетенське мiсто, а на найвищiй частинi горба височiв великий красивий пам'ятник з бiлого мармуру. Вiн зображував чоловiка й жiнку, котрi дужими руками ламали навпiл атомну бомбу.

На цоколi пам'ятника було вибито напис:

"Мужнiм борцям за мир XX столiття, якi зберегли вiкову цивiлiзацiю й культуру на земнiй кулi i вiдвернули ядерну вiйну.

Вдячнi люди комунiстичної доби".

Жiнка нахилилась i поклала до пiднiжжя пам'ятника букет квiтiв. Зiрким поглядом окинула всю скульптурну групу i раптом помiтила в небi яскраву зiрку. Вона падала прямо на мiсто.

- Ракета! - скрикнула вона, ще перебуваючи пiд враженням щойно баченого в кiно.

- Не хвилюйся, - взяв її за лiкоть чоловiк. - Це вертає експедицiя з Сатурна. Вони дотримали свого слова i повернулись у першiй половинi двi тисячi сто сьомого року.