Планета Х

ВАЛЕНТИН КУДРИЦЬКИЙ ПЛАНЕТА Х Лірика, сатира, гумор

2013 рік

СЛОВО ВІД АВТОРА

Шановні і дорогі мої друзі! Книга - «Планета ікс», яка лежить перед вами, це моя сьома книга поезії. Вона написана не лише для українців, а для всіх тих, хто любить Україну. Ні! Я не націоналіст, але свій народ люблю більше від іншого, бо це мій народ, який мене народив, який мені передав свою генетичну пам’ять, досягненнями якого я пишаюсь. І моя любов до народу, це як відзнака моєї вдячності. Бо, як говорив наш великий пророк Т.Г Шевченко: «Нема на світі України, немає другого Дніпра». Але, це не значить, що я не шаную і не поважаю інші народи світу і їх культурне надбання тільки тому, що вони мають різні з моїм народом відтінки, інший мовний та релігійний бар’єр, бо, вважаю, що кожна нація і кожна людина має право на своє самовизначення, тобто на свою власну думку, якою б вона не була, якщо вона не принижує гідності людей іншої національності та іншого віросповідання, хоч я за єдину віру у всьому світі, так як єдина віра, це єдиний Бог-Творець, який об’єднує всі народи світу. А то, як подивитися зі сторони, то ніби Богів було багато і що не знаєш, якому Богу молитися і коли відзначати дату його народження, так як євреї, католики і християни справляють Пасху в різний час, що в якійсь мірі налаштовує віруючих задуматись над тим, чи таке може бути насправді, адже Творець Світу був один і в той же час його день народження всі релігії відзначають в різний час? Але це інша тема про яку ми поговоримо в інший час. А тепер про книгу.

Все, що я написав в даній книзі, я адресую тобі, мій народе, хоч і не упевнений, що все написане сприйметься однозначно, так як у багатих одна думка, а в бідних інша. І це цілком закономірно, як і судження про християнство, або якусь іншу релігію, скажемо, мусульманство. Отож і судження про мою творчість буде неоднозначним. До цього потрібно бути підготовленим, а оскільки я людина похилого віку, то часу для викладання своїх думок-переконань залишається обмаль, тому приходиться дещо поспішати, щоб встигнуть викласти свої думки на тому рівні, на якому вони визріли і закарбувались в моєму розумі. Тому вирішив друкувати все, що я думаю, так, як я це розумію, а вам надаю право судити про мої думки з позиції свого бачення.

Я не стараюсь вам нав’язати свою думку, як хрестоматійну. Я хотів би, щоб МІЙ НАРОД (я це підкреслюю), як говорив Й. Кобзон про свій народ, щоб кожний з нас - прокинувся, і тверезими очима подивився навколо себе на нашу дійсність під тим кутом, під яким він є насправді. Бо в розумінні деяких людей, які крадуть, той народ, який цього не робить, є ніби неповноцінний, бо він, мов,- сам не краде і іншим не дає. Звідси, як я зрозумів, і йде те зневажливе ставлення до МОГО НАРОДУ, створивши для нього релігію раба. Як тут не згадати про Юрія Луценка, якого осудили лише за те, що він осмілився для своїх підлеглих влаштувати концерт за рахунок так званої «держави». Як тут не вигукнуть: - Якої держави? А де ви бачите ту державу? Оте олігархічно-бандитське угрупування ви називаєте державою? І чи варто, виходячи з таких висновків портить життя чоловікові? А тепер і за Юлію Володимирівну не гріх обмовитись. І якщо її вважати за злочинницю, то покажіть мені, хто в нас з високих посадовців не злочинець, і чим же від неї кращий пан Президент? У кожного в них рильце, як кажуть, у - пушку. То чим же він кращий від неї? Хіба лише тим, що він - Президент? А як так, то чому він не поруч з нею? І хто йому дав право вершить суд над кожним, як йому заманеться?Хто йому дав таке право? Невже Юлічка вкрала більше від нього? Я не вірю, бо якби більше вкрала, то я певен, що вона б у в’язниці не сиділа і давно б вже відпочивала десь на теплих морях.

Так, наша християнська релігія проти того, щоб красти, вбивати, грабувати, а учить бути гостинними, услужливими і я пишаюсь цими принципами і цим надбанням нашої цивілізації, хоч і не з усім згоден, чим зокрема вміло скористались наші поневолювачі, певно вважаючи нашу гостинність за нашу слабкість. Отож, і почувають себе ці хижаки, як щука в наших ставках і озерах. От якраз я проти таких щук, проти таких хижаків-бандитів, незважаючи на їх національну і майнову приналежність, будь то жид, еврей чи ізраїльтянин, українець чи росіянин. А так як на Україні ніколи не було евреїв, то я такого народу не знаю. Тому і не вважаю, що слово жид це є образа для нації. Це якраз те, що вони заслужили. Ні, я не проти євреїв, бо це розумні і тямущі люди, вони по суті такі як і всі інші люди, тільки ж хай не роблять шкоди. Я проти тих жидів, які грабують Україну і не лише Україну. Але про це вже хай говорять інші народи. Отож, скільки можна потурати цим хапунам? А якщо ви вже стали українцями, то давайте разом будемо будувати нашу цивілізовану державу, хай навіть і жидівську, але ж не бандитську. Як можна народ, який тебе приютив, тебе вивчив і тебе годує - грабувати, і так зневажливо до нього відноситись, називаючи бидлом та іншими метафоричними порівняннями?

А, для прикладу, ви лише придивіться до ділків з 95 кварталу. Про те, що в них світлі голови - тут уже не скажеш нічого, але ж це не значить, щоб за один і той же вечір вони могли виступати ледве не на всіх каналах одночасно і брати ужинок. То це те, що ми бачимо наглядно, а чого ми ще не бачимо? А придивіться до наших - не наших депутатів. На кого вони працюють? Ви подивіться на ті антинародні закони, які вони приймають собі в угоду. Хіба цього мало, щоб визначити, хто вони і посадити кожного з них за антинародність їх дій? При Сталіні їх би всіх до одного розстріляли, а ці ще живуть, і, як видно, зовсім непогано. Поки живуть. Ось як вони про нас думають, і як вони про нас «дбають». От якраз за що вони і люблять Україну, що вона дозволяє їм грабувати себе. Кожний з них, як мінімум - міліонер, а то і побільше, чого не скажеш про наших рабів. Де вони набрали стільки грошей при заробітній платі 120-220 крб? Заробили? Яким чином? Чому ж тоді інші цих грошей не мають, які працювали не менше від цих окупантів? То ж не будемо соромитись цього слова і скажемо прямо: бо - крадії. Та коли ж вони вже наїдяться?

Ви зараз поїдьте в любий район, область, в село, то на всі керівні посади вони уже майже скрізь пробрались. Скрізь одні жиди. Якщо не голова, то секретар. І вже по суті хіба що залишилось переіменувать Україну і дати їй якусь жидівську назву, якою неофіційно вона вже є. Цікаво, як її назвуть? А наші турки дивляться. І мовчать. Мовчать раби колгоспні. І невже ми не маємо права бути господарями своєі землі, своєї держави? Де таке є і в якій державі? А дурний Їван (а він таки дійсно дурний), лупає очима і мекає, як тільки що новонароджене теля.

Що чекає український народ, саме корінний український народ, а не цих хапуг-кровососів, які наводнили всю мою державу? І хоч я чоловік старий, але я не хотів би, щоб мої нащадки були рабами і обслуговували оцих безсоромних переношених бандитів. Саме - бандитів, бо іншими словами я їх назвати не можу. Ви тільки придивіться,- всі грибні місця вже зайняті ними, а хіба вони туди хоч одного нашого пустять? Ви тільки подивіться, що вони витворяють з нами! І це на нашій землі. Чому ж Бог (якщо він і справді є) - такий немилосердний до нас, до - українців? То чому ж на своїй землі ми повинні все це терпіти і не можемо жити так, як це подобає всім цивілізованим людям? А чи багатьох українців ви бачили на тих концертах? Так на кого працює Україна? Хто ми? Мені соромно за вас, брати мої, тобто, за нас - українців. Невже тепер і нам, як і жидам, треба буде згруповуватися в общини, щоб боронить свою незалежність, як це роблять жиди? Отож і запитую цих голохвостиків, за що вони люблять Україну? І словами ще одного нашого пророка Івана Франка відповідаю: «За хліб і кусень сала». Та і поприлипали до нас оці голохвостики.

От якраз я проти такої любові і таких братанів, які називають себе українцями і, навіть з гордістью виголошують це слово. А що вони зробили для цих українців? Хіба що борделі по всьому світу. Ви подивіться, у кого з наших голохвостиків немає власної дачі ще десь за океаном, або в іншій облюбованій ними країні. Навіщо? Що? Наша гірша? А щоб українці не чули, як вони - ті нещасні, перевтомлені перевертні, виношують нові плани як грабонути ще й те, що залишилось, і крім того, що грабують та ще й називають мій народ зневажливим словом типа «бидло». А ви запитайте хоч одного жида, чи хоч один з них про нас думає по-іншому?

От тому я - як громадянин цієї держави і не маю права мовчати. А, можливо, вони мають рацію? Бо якщо відверто, то я вже і сам починаю сумніватися у правильності своїх переконань. Отож, чи варто захищати тих, кого влаштовує такий образ життя? Отож і вдумайтесь ви в це, Богом названі, і пора вже НАШУ УКРАЇНУ, якщо ви себе вважаєте українцями, - спільними силами піднімать цю державу з руїн окупаційно-жидовського режиму, а потім вже й говорити про так названих евреїв-жидів.

Ні! Я не проти євреїв, якщо ви вже хочете так називати себе в майбутньому, але спочатку виясніть, хто ви такі?- євреї, ізраїльтяни чи жиди? Бо народ, про який ми говоримо, це - тямущі прекрасні організатори, у їх скрізь зв’язки. Це не загравання. Одним словом - скрізь свої люди, з якими є про що поговорити, чомусь повчитися. Вони, на відміну від наших дурнів, навіть, мову українську вивчили набагато краще, ніж деякі представники мого народу. Я проти тих жидів, які організувавши рейдерські загони - захоплювали всі насидженні місця, дякуючи своїм дядечкам - покровителям. Мені соромно і огидно за тих президенттів, які для свого збагачення відкрили кордони лише для того, щоб грабувати Україну і з неї вивозити все те, що на їх дивиться, і що можна ще поцупить, а зараз вже стараються присвоїти чини графів, купців і тому подібних, щоб відділити себе від народу. Просто ганьба.

Соромно за ту полову-бакси, які увозять мільярдами з-за океану в обмін на живу продукцію. Можливо, вони і праві, що називають нас бидлом, бо хіба розумні люди стали б продавати свою державу за якісь папірці, за гречку та цукор, і не розуміти того, що там, де земля, там - і достаток, а гроші то - полова, яка розійдеться миттєво. Бо гроші, це як говорять в народі - « навоз, сьогодні їх нема, а завтра - воз». Невже ми знову будемо жити по законам Петра Першого, коли в країні панувала політика меркантилізму, тобто політика нагромадження грошей. То Петро їх нагромаджував золотом, а не половою. А навіщо вони потрібні оті папірці, які не сьогодні-завтра втратять свою номінальну вартість, в той час як золото з кожним роком дорожчає, а папірці з’їсть інфляція?

Я не можу собі, навіть, уявити, як могло так статися, щоб в державі, яка колись годувала майже третину людей на землі, кожен рік піднімались ціни на хліб. Це що робиться для народу? Де ще є таке, щоб трудова людина, яка годує, оце так би мовити з вашого дозволу, всю цю наволоч - сама так бідно жила? А чому? Бо їх грабують. Хто? А ті, люди, які про них «думають» разом із тими прихвоснями-запроданцями, які пішли з першими на угоду? Як, скажемо, в одних руках могли з’явитися мільярди, трильйони і...? І невже про це не знали і не знають наші президенти, які відпускали за кордон абрамовичів, березовських, лужкових, черновецьких, лазаренків і їм подібних? Отож, недаром говорять, що риба псується з голови. Тому ото і преться ота свита в депутати, як Микита до корита, бо знають, що нові українські закони - це їхнє спасіння, бо за тими законами вони будуть недоторканими, їх не судитимуть, і вони житимуть як в Бога за пазухою, бо маючи таку зарплатню, яку вони самі собі назначили, вони можуть грабувати, убивати і їм нічого не буде, ну хіба що заплатить там якийсь примітивний штраф, який для кожного жида - то мізер. А «бидло» хіба то людина? То чого його і жаліть? Чому ж наші президенти так ненавидять і так бояться свого власного народу, що навіть свої награбовані мільярди тримають у швейцарських, та будь-яких інших закордонних банках в баксах, марках, стерлінгах, тільки не в гривнях, бо знають, що вони награбовані і колись за все прийдеться відповідати, а наші гроші їм потрібні для маніпуляцій, а тому і бояться свого народу, що коли-небудь він може прокинутись, а, маючи іноземну валюту в іноземних банках, вони - недосяжні.

Я не можу дивитись на те, як ці глитаї, прихопивши незаконно гектари угіддь, руками наших рабів висаджують сьогодні на них троянди, щоб завтра їх поміняти на тюльпани, або на інші якісь екзотичні забаганки, які кожен рік міняють одні і ті добротні доріжки на інші лише тому, що вони щойно десь побачили інші, бо ці, бачте, якійсь Сарі вже набридли, аби лише не поділитись з бідними. Я не заздрю їм, бо, як можна заздрити тій людині, якій завжди щось недовподоби? Які вже самі не знають, чого вони хочуть. Ось уже куди ми прийшли, і куди ми всі біжимо, ніби на нас напала невідома психічна тропічна хвороба - «амок», про яку колись описав геніальний австрійський письменник - Стефан Цвейг. Як тут не пригадаєш слова відомого поета дев’ятнадцятого століття - Павла Грабовського (1864-1902 рр.):

Або слова іншого поета - Миколи Холодного (1938-2007 рр.):

Ви подивіться, хто пише нашу історію, ви подивіться, хто в нас міністр освіти? Чи потрібні і ще якісь коментарі? І, головне, що він так високо забрався, що до нього і не доберешся, бо навколо нього майже скрізь свій народ. А свої своїх не здають. А де ж наші українці? А наші придурки будують їм храми, обслуговують їх перебірливих прочовганих красунь.

Мені соромно, люди, що ми з висоти царства світла знову премось у царство темноти. Мені соромно, що люди, які знають, що таке Інтернет, багато з них не прочитали ні жодної живої книги, а лізуть у його глибини і читають не те, що потрібно для нормальної людини, а те, що їм запропонує та всесвітньо- ідеологічна машина по руйнації душ. Я не проти, читайте, але ж і свого не цурайтесь. А тому мені не хочеться писати оди нашим відомим бандитам, які разом з природою нівечать все, що попадає їм під руки, і в тому числі душі наших дітей, роблячи з них - зомбованих, зваблюючи їх горілкою, пивом і так названим райським життям, щоб прислужувати тому вельмишановному панству, путаючись у нього між ногами час від часу, роблячи людей такими, що вони уже ні в що не вірять, перетворюючи їх у бомжів, щоб за безцінь заволодіти їх житлом і вже тоді поправу стати «українцями». Коли люди забувають про честь, про справедливість, а жадоба наживи доходить до того, що так названа людина стає страшнішою за удава, бо знаючи повадки любої тварини, ми можемо від неї захиститись, чого не скажеш про наших двоногих хижаків. Та і тварина бере від природи рівно стільки, щоб не померти з голоду, а ви подивіться на цих хижаків. Хіба видно, що вони голодні?

З великою любов’ю і повагою до тебе, український народе, з надією в твоє світле майбутнє і в твою Незалежність. Слава Україні! Твій вірний слуга. Автор книги.

КРИТИКИ В МІЛІЦІЇ

Попали критики в тюрму.

Кому жалітися, кому?

Під голову дали тюхтяк,

Ну, а на нарах можна й так.

Їсти дають і пить дають...

Який же треба ще уют?

От би ще пива й рибки б з фунт,

То вже було б й зовсім зер гут*.

Всі сидимо. Надворі ранок.

– А тут уже не так й погано,

Та ще й до всього,– Гриць киває, –

Й міліція оберігає.

Хтось закричав: – Я хочу с...ать,

І став шерінку розстібать.

Сержант показує на кашу:

– Поїв і – топай на парашу.

Ось тут пробудеш діб із п’ять,

То може навчишся мовчать.

А то, дивись, як розпустились

І так нічому й не навчились.

– Де ж демократія, скажіть? –

Почав і я уже шипіть.

Тут капітан мене як вріже,

І бачу, знов до мене лізе:

– Ну як філософе, не мало? –

І глянув, ніби кіт на сало.

Піднявсь з підлоги я й мовчу:

А він на мене поглядає,

Кров з морди витер рукавом

Й мене «люб’язно» знов питає:

– Ти, ніби щось хотів спитать?

І став руками він махать.

– Де демократія? – питаєш,

Ось в мене зараз це узнаєш...

І знов у вухо приліпив,

Що ледве вовком не завив.

І зрозумів у той я час,

Що ті закони не для нас,

Бо як зустрінеш ти ту братію,

Забудеш вмить про демократію.

21.9.1958 р.

* зер гут – дуже добре, з німецької.

ВЧИТЕЛЬ І УЧЕНИЦЯ

Якось вчитель ученицю

Завів у поле у пшеницю

І їй сказав: – Відповідай,

Як по латині буде гай?

Як буде слово по латині

Оте, що преться з плавок в Грині?

Очі в дівчини загорілись,

Що і не знала, що казать?

Але за плавки так схопила,

Що вчитель мусів ставить п’ять.

2.2.1957 р.

МОЄ СОНЦЕ

Моє Сонце ще не загорілось,

Та душа вже схожа на меча,

Коли ти на мене подивилась,

Як пантера чорна з-за плеча.

З того часу обміліли ріки,

Ніби хтось їх просто осушив,

Як же я хотів тебе, Марічко,

Та, нажаль, Грицько перехватив.

1.4.1966 р.

СВОЇМ ДРУЗЯМ

ДВОМ ВАСИЛЯМ…

Моїх товаришів ти не шукай на пляжі

У жаркий день, як Сонце, ніби жах,

І не шукай на фермах, і будовах

Із молотком, і цвяхами в руках.

Бо всі вони здебільшого на зоні,

У тих краях, де не живуть й щури,

Що посадили бовдури в погонах –

Від імені царів і шантрапи.

Їх не шукай у полі, на просторах,

Там, де нема комбайнів, тракторів,

Бо всі вони на рудникових горах.

Подалі від беріз і яворів.

15.7.1960 р.

ХАЛУЇ!

Я не багато ще зробив,

Але, щоб все те, що зробив я

Та хтось в будинки скласти зміг,

То б не один трьохповерховий

Був би будинок, а що мав,

Що мав, скажіть, я в нагороду?

Ірпінь мені житла не дав

Бо я для них не того роду.

Київ, як дурня обсміяв,

Роззявивши по вуха рота,

Мов, чи не з неба ти упав,

Що прешся, як морська піхота?

Я подививсь на те пискля,

Що стало тут же гірко в роті,

Бо верещало, мов теля,

Немов трамвай на повороті.

І язиком весь день метля,

Немов коза в чужім городі.

Я на ту гниду подививсь,

Хотів до морди «притулиться»,

Та своєчасно спохвативсь,

Але ще більше засмутився,

Бо недоторканий. Його

Руками просто не візьмете,

Отож й питаю в мужиків:

– Де ви таких козлів берете?

«Слуга» той глянув із-під брів

І так поніс на мене матом,

Що мов кілком мене огрів,

Словами, ніби автоматом.

Я не стерпів. Схватив за пояс

Й того чиновника підняв,

Й біля відкритого віконця

Хвилинки зо дві потримав.

Й сказав: – І ще раз матюхнешся,

То понесуть тебе бай-бай.

І нагадав: я теж людина,

Досить залякувати нас,

Я не чувак. Перед тобою

Стоїть твій робітничий клас.

Сказать відверто, він злякався

Й переді мною тут же став,

Бо до дзвінка він не добрався,

І мов обкаканий стояв.

Він кричав й булькотів, ніби кратер,

Хоч дурний був, як боже теля,

Він би став неабияким катом,

Щоб побачив – боюсь його я.

Він підстрибував тут же, як цуцик

І хапав за штанці, як щеня,

І за те мене ладен був з’їсти,

Що себе поважаю я.

Він хотів мене здати в міліцію,

Щоб забрали мерщій в ті краї,

Де розгулюють бурі ведмеді

І пасуть їх такі ж халуї.

16.10.1960 р.

ГАРНО З ТОБОЮ!

Боже, як гарно у полі

Там, де ромашки цвітуть,

З вітром шепочуть тополі,

І бджоли на квітах гудуть.

Холод надворі пекучий,

І дні якісь надто сумні,

Та враз стає тепло, мов, літом,

Як ти посміхнешся мені.

Чому у той час я хвилююсь? –

Бо варто твій голос почуть,

Неначе мені десь сімнадцять,

А поруч десь бджоли гудуть.?

О, скільки, моя чарівничко,

Тебе я по світу шукав,

Що згриз би тебе, як суничку,

Якби на те право я мав.

3.11.1962 р.

ОЙ, ЦІ ЖІНКИ!

Ой, ці жінки! То виганяють, то доганяють.

І чого во…