Поїзди особливого призначення

Богуміл Грабал

Поїзди особливого призначення

Переклав Роберт Василь

Перекладено за виданням: Bohumil Hrabal «Ostře sledované vlaky», Městská knihovna v Praze, 2019

В сорок п’ятому році німці вже не контролювали повітряний простір над нашим містечком. Так як і над всією Чехією. Рейди штурмовиків так розладнали рух, що вранішні поїзди проходили вдень, денні — увечері, а вечірні — уночі. Правда, одного разу денний поїзд прийшов вчасно, хвилина в хвилину, але потім виявилося, що це був ранковий пасажирський, що спізнився на чотири години.

Напередодні ворожий винищувач в бою з німецьким відстрелив тому крило. Літак загорівся і впав десь у полі, але з крила, що відірвалося від його фюзеляжу, висипалося кілька жмень болтів і гайок, які, попадавши на площу, поранили в голови декількох жінок. А саме крило поволі пролітало над містечком, супроводжуване поглядами всіх, хто був надворі, аж поки нарешті опинилося прямо над площею, на яку висипали відвідувачі з обидвох ресторанів, а потім тінь від крила блукала площею, примушуючи людей щоразу бігти на інший бік, а за хвилю знов повертатися назад, воно рухалося, як велетенський маятник, ганяючи людей по площі в напрямку, протилежному можливому падінню і видаючи при цьому все більш потужний мелодійний звук. Потім різко смикнулося і упало на деканове подвір’я. І вже за п’ять хвилин люди розтягували бляхи з того крила, щоб вже наступного дня на крільниках та курниках з’явилися нові дашки. А один дядько по обіді різав цю трофейну бляху на шматки, з яких увечері наробив гарненьких щитків для ніг на мотоцикли. Таким чином зникло не лише це крило, але вся бляха та інші деталі з німецького літака, що упав на засніжене поле. Всього через пів години після падіння я поїхав на велосипеді подивитися на нього. І дорогою зустрів людей, які на візку тягли мені назустріч свої трофеї, з виду яких неможливо було здогадатися, якими частинами літака вони були раніше. А я поїхав не велосипеді далі, бо хотів подивитися на розбитий аероплан. Як же я не терплю хазяйновитих людей, що завжди тягнуть додому будь яке добро, будь який крам! Назустріч мені протоптаною в снігу стежкою, що вела до чорних руїн, крокував мій батько, ніс щось подібне до срібного музичного інструменту, посміхався і вимахував сріблястим корпусом з трубками. Так, це були трубки від літака, трубки, якими тік бензин. І я лише ввечері вдома дізнався, чому тато так радів цій здобичі. Він розрізав трубки на рівні шматки і натер їх до блиску. І потім з цих блискучих трубочок змайстрував свої патентовані олівці з висувними грифелями. Мій батько умів робити все на світі, оскільки вже в сорок вісім років опинився на пенсії. Він був машиністом і відпрацював на локомотиві двадцять років, тож мав досить стажу, щоб піти на відпочинок. І сусіди просто шаленіли із заздрощів, що він має попереду ще двадцять-тридцять років безтурботного життя. Проте батько вставав навіть раніше, ніж ті, хто ходив до праці. Збирав по всіх околицях старі болти, підкови та все, що знаходив. Тягнув з громадських звалищ будь який непотріб і складав у нашому дворі та у повітках. Наше обійстя було схоже на пункт прийому металобрухту. Якщо хтось хотів викинути старі меблі, то їх забирав і привозив додому наш батько, тож, хоча ми жили всього утрьох, мали вдома п’ятдесят стільців, сім столів, дев’ять канап і безліч скриньок, умивальників і джбанів. Але батькові і того було мало. Їздив на велосипеді по всій окрузі, розгрібав кочергою звалища і надвечір повертався зі здобиччю, яка на його думку могла колись знадобитися. І дійсно, коли хтось потребував чогось, що вже не вироблялося, якусь запчастину до авта, крупорушки чи молотилки, яку вже не можна було дістати, він приходив до нас, і батько, поміркувавши хвильку, йшов по пам’яті до підвалу, в повітку, або до купи брухту на подвір’ї, і погрібшися там, витягав якусь залізяку, яка дійсно підходила. Мій батько був справжнім повелителем залізних неділь, і коли відвозив металобрухт на вокзал, завжди проходив повз наші ворота і відсипав собі трохи тієї залізної неділі. І такого йому сусіди не могли пробачити ніяк. Все через те, що наш прадідусь Лукаш з вісімнадцяти років отримував пенсію, золотий щодня, а пізніше, за республіки, в кронах. Мій прадід народився у тисяча вісімсот тридцятому році, а у тисяча вісімсот сорок восьмому був військовим барабанщиком і в цій якості воював на Карловому мості, де студенти жбурлялися по вояках бруківкою, вони попали прадідові по коліну і скалічили його мало не до смерті. З того часу він отримував пенсію, золотий щодня, і щодня купував на нього пляшку рому і дві пачки тютюну. І замість того, щоб сидіти вдома, курити і пити, шкутильгав вулицями та польовими стежками туди, де тяжко гарували люди, і кепкував з робітників, п’ючи той ром та курячи той тютюн. І за це прадідуся Лукаша щороку хто небудь лупцював так, що дідусь мусив його везти додому на тачці. Але дідусь щоразу вичухувався і знов брався за своє, поки його знов безбожно не духопелили. Розвал Австрії позбавив прадіда пенсії, яку він отримував сімдесят років. Пенсії, яку виділила йому республіка, вже не вистачало на пляшку рому та тютюн. Проте прадіда все одно щороку продовжували лупцювати до безтями, бо він і далі хвалився перед людьми тим, що сімдесят років мав щоденно пляшку рому та дві пачки тютюну. Нарешті в тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому році трапилося йому дрочити каменярів зі щойно закритого кар’єру, і вони так його віддухопелили, що прадід помер. А доктор сказав, що, якби не це, він міг прожити ще двадцять років. Через це жодна інша родина не сиділа так в печінках у нашого міста, як наша. Мій дід був яблучком, що не впало далеко від прадіда Лукаша. Став гіпнотизером і працював у невеличких цирках. А все місто вважало, що те гіпнотизування лише спосіб бити байдики. Але коли німці в березні перейшли наш кордон, аби зайняти всю країну, і йшли повз наше містечко в напрямку до Праги, єдиним, хто вийшов проти них був мій дід гіпнотизер, який вирішив зупинити ворожі танки силою думки. Дід пішов їм назустріч, втупившись поглядом у перший танк, який вів за собою всю цю моторизовану армаду. З кабіни танка висунувся по пояс вояк райху, на голові у нього був чорний берет з черепом і схрещеними кістками, а мій дід ішов прямо на цей танк, випроставши руки і посилаючи німцям думку «розверніться і їдьте назад»... І перший танк дійсно зупинився, за ним встала вся армада, а дід торкнувся пальцями танку і продовжував посилати все ту ж саму думку... «розверніться і їдьте назад, розверніться і їдьте назад, розверніться...» А потім поручник змахнув прапорцем і танк рушив, але дід не відступився, і танк його переїхав, розчавив йому голову, і більше німецькій армаді в дорозі нічого не перешкоджало. А тато потім вирушив шукати дідову голову. Той перший танк стояв аж під Прагою, чекаючи на аварійний кран. Дідова голова була розмазана між траками, і знаходилася під танком, так що татові довелося просити механіка трохи здати назад, щоб можна було виколупати дідову голову і поховати по-християнськи разом із тілом. З того часу по всій окрузі точилися суперечки. Одні кричали, що наш дідо був блазень, інші — що не зовсім, що якби всі, як наш дід, вийшли проти німців зі зброєю в руках, то хто ще знає, на що б воно з тими німцями повернулося.

В той час ми ще жили за околицею, а вже пізніше переїхали до міста. Я був звиклий до самотності, і коли опинився в місті, світ став мені затісним. З того часу тільки й міг вільно дихати, коли виходив у поля. А коли вертався назад, то одразу за мостом навколо мене знов стискалися вулиці і провулки. Стискався і я. Завжди мав, маю і буду мати таке відчуття, що за кожним вікном є принаймні одна пара очей, що за мною слідкують. Коли до мене хтось заговорював, я завжди червонів, бо відчував, що щось в мені людям вадить. Три місяці перед тим я порізав собі вени на руках, наче б то без жодної причини. Але причина в мене була і я її знав, і боявся, що кожен, хто на мене дивиться, про неї здогадується. Тому за кожним вікном були ті очі. Про що може людина думати у двадцять два роки? Я думав, що люди в нашому містечку витріщаються на мене через те, що я перерізав собі вени аби уникнути праці, яку вони тепер мають робити за мене, як робили за мого прадіда Лукаша і за діда Вілема, який був гіпнотизером, і за мого татка, який тільки для того і їздив на локомотиві чверть сторіччя, аби потім байдикувати.

Того року німці вже не контролювали повітряний простір над нашим містечком. Коли я нарешті підійшов до руїн літака, навколо виблискував сніг і в кожному кристалику наче цокала крихітна секундна стрілочка, сніг на сонці мінився усіма барвами, і я почув, що стрілочки цокають не лише в кожному кристалику, але й десь іще. Звісно, цокав мій власний годинник, але я чув іще одне цокання, воно долинало з літака, що громадився переді мною. І там дійсно цокав бортовий годинник, показуючи точний час, що повністю збігався з тим, який показували стрілки мого годинника. Потім я побачив, що під ним лежить осяяна сонцем рукавичка, і відчув, що та рукавичка не пуста, що в ній є людська рука, і та рука не сама, а приєднана до плеча, а плече — до тіла, яке лежить десь під цими уламками. Я навалився на велосипед всією вагою, навколо цокали крихітні секундні стрілки, викресані сонячними променями, а по колії вдалині, весело погукуючи, йшов товарняк, то був вугільний потяг на сто сорок колісних пар, що вертався до Мостецького басейну, в одному з вагонів заклинило гальмо, воно розжарилося і розправлений метал скрапував на колію, але німецький локомотив весело тяг і той заклинений вагон.

Завтра я стоятиму біля колій на моїй станції, де всі поїзди, що прямують з заходу на схід, позначені у розкладі непарними числами, а поїзди, що прямують зі сходу на захід — парними. За три місяці я вивчуся на диспетчера і працюватиму на вокзалі, через який проходять дві магістральні колії. Та магістральна колія, що йде із заходу на схід, має номер один, а інша, що йде зі сходу на захід, має номер два. І всі колії, що знаходяться по праву руку від колії номер один , мають непарні номери — три, п’ять, сім і далі, а всі колії, що лежать по праву руку від магістральної колії номер два мають парні номери — чотири, шість, вісім, десять і далі. Але ця нумерація лише для нас, працівників державних залізниць, бо з погляду звичайного пасажира, що стоїть на пероні вокзалу, наприклад на моїй станції, першою колією є п’ята, другою — третя, третьою — перша, четвертою — друга... Завтра рано вранці я вберуся в однострій, чорні штани і синю блузу, форменний плащ з латунними ґудзиками, які мама начистила сідолом, а потім застібну гарні комірці на мундирі та плащі, на яких нашиті однакові знаки, за якими кожен залізничник може зразу розпізнати мій чин. Шкільний ґудзик на комірці засвідчує, що я маю середню освіту. Блискуча зірка, вишита золотими нитками, дає всім знати, що я учень на залізниці. І ще на комірці сяє найгарніший знак — крилате колесо, оздоблене фіолетовими та синіми блискітками, крилате колесо, подібне до золотого морського коника. Я виїду з дому ще до схід сонця, мама дивитиметься мені вслід, непорушно стоячи за фіранкою, і за всіма вікнами, повз які я поїду, стоятимуть люди і, так само, як мама, дивитимуться на мене, відхиляючи фіранку пальцем. А я переїду міст і, виїхавши на поле, вільно зітхну. Я більше люблю їздити на службу велосипедом, ніж поїздом, бо над річкою можу вільно дихати. Тут немає жодних вікон, жодних засідок, жодних голок, встромлених тобі в потилицю.

В диспетчерській нічого не змінилося відтоді, як я був там востаннє. Блок для закривання магістральних колій нагадував велетенський гральний автомат, стіл з телеграфом стояв біля вікна, з якого було видно п’ятикілометрову польову дорогу, обсаджену старими яблунями. Дорога вела до замка князя Кінського, перший поверх якого сьогодні вранці був схований в тумані, від чого здавалося, що замок висить на золотому ланцюзі. На столі знаходилися три телеграфних апарати, випущені пів століття назад фірмою Siemens Halske і три журнали для телеграм. А ще два телефони для магістрального зв’язку та три станційних телефони. Всі вони без кінця озивалися, через що в диспетчерській постійно лунало ніжне вуркотіння, дзенькіт та щебетання телеграфів і телефонів, наче у зоомагазині, що торгує співочими пташками. Віконце до зали очікування було завішене зеленою фіранкою, підвішеною на мідних кільцях, поряд з ним стояла залізна скриня і машина для датування квитків. Диспетчер Губічка привітався зі мною і сказав, що ми працюватимемо разом, після трьох місяців лікування маю відновити навчання. Потім пан диспетчер спитав, котра година, і відгорнувши рукав на моєму зап’ясті, подивився не на годинник, а на шрами, що лишилися від порізів.

Я почервонів і зробив вигляд, що шукаю свій червоний кашкет. Він знайшовся у скрині, весь вкритий порохом, на якому відбилися сліди мишачих лапок. Обтрушуючи в променях ранкового сонця свій форменний кашкет, я почув, як в голубнику туркочуть голуби пана начальника станції. За вокзалом було видно іподром з перепонами, зменшену копію великого іподрому в Пардубицях. Князь Кінський розводив породистих коней, з якими вигравав не лише на пардубицьких перегонах, але і на ліверпульських, де заробив майже мільйон фунтів стерлінгів. Була це така сила грошей, що князь почав будувати на нашій маленькій станції величезний кінематограф, театр і концертний зал для нашого невеличкого містечка, але не добудував і перетворив його на величезну комору, найгарніший зерновий склад на світі, вхід до якого був прикрашений римськими та грецькими колонами. Називався цей склад по-англійськи — «Ліверпуль»...

Рівно опів на восьму до диспетчерської вступив пан начальник. Він важив майже центнер, проте жінки казали, що танцює він неймовірно легко. Зачісуючися, він гнав волосся з лівої сторони голови через лисину на праву, а волосся від правого вуха гнав у протилежному напрямку через лисину на лівий бік. І часом, коли він ішов по перону, вітер здіймав волосся угору, утворюючи на його голові таку собі готичну арку.

Він відкрив двері свого кабінету. Ніхто б не міг уявити, що начальник такої маленької станції може мати такий розкішний кабінет. На підлозі палав червоними та блакитними квітами перський килим. Три турецьких дзиглі додавали східного колориту. Над масивним письмовим столом, інкрустованим червоним деревом, нависала велетенська пальма, її пишне листя утворювало над венеційським кріслом подобу парасолі. В цілому кабінет виглядав, наче розкішні ноші, в яких пан начальник міг їздити, як римський папа. На скриньці в стилі рококо стояв мармуровий годинник, якому за маятник правили три позолочені кулі, що оберталися туди-сюди, і кожен, кому доводилося чути цей годинник, обов’язково обертався на звук і говорив: «Як же гарно б’є цей годинник!» Іще в кабінеті стояла канапа, оббита шоколадного кольору цератою, а на стіні висіла картина, мальована олією, на ній локомотив швидкого поїзда, вивергаючи хмари пари на колії та у небо, виїздив з вокзалу Вільсона, ця картина надихала кожного працівника державних залізниць, включно із нашим паном начальником, який мав у житті дві мети — стати інспектором державних залізниць і отримати титул барона Ланського з Ружі, оскільки вивчаючи власний родовід, він знайшов у себе дрібку блакитної крові. Насправді тієї крові мав подвійну порцію, бо тоді в народі залізничників називали блакитною шляхтою.

Але пан начальник мав і цілком звичайне захоплення — розведення голубів. До війни він тримав нюрнбергських багдетів, голубів з контрастними чорними та білими стрілами на крилах, яким щодня особисто чистив голубник, міняв воду і насипав зерно. Але коли німці так підступно напали і невдовзі розгромили поляків, пан начальник зачинив голубник і поїхав до Градця, звелівши станційному наглядачеві тим часом передушити всіх тих нюрнбергських багдетів. А за тиждень привіз польських рисів, голубів з гарним синім волом і прекрасними крилами, оздобленими сірими та білими трикутниками припасованими, як кахлі у ванні.

А я стояв між коліями і відчував, як хтось на мене дивиться, повернувся і за відчиненим віконцем до льоху побачив очі пані начальникової, що стояла там у темряві, годувала гусака і дивилася на мене. Мені подобалася пані начальникова, вона любила вечорами приходити до диспетчерської і плести велику скатерку на стіл, і від того плетіння приміщенням поширювалася дивовижна тиша, з-під її пальців виходили все нові квіти і пташки, а перед нею на телеграфному столі лежала якась книжка, до якої вона нахилялася за подальшими інструкціями, як сплітати нитки, так наче грала на цитрі і читала ноти. А щоп’ятниці вона страчувала кроля, брала його з крільника, затискала його між ногами, приставляла йому до шиї тупого ножа і починала пиляти. Звірятко відчайдушно верещало, аж доки його голосок слаб і стихав, а пані начальникова при тому виглядала так, наче плела скатерку на стіл. Вона казала, що якщо добре спустити кролеві кров, його м’ясо буде набагато м’якшим і ніжнішим. Я вже уявляв собі, як вона різатиме гусака, сяде на нього, зігне шию, так наче складає кишеньковий ніж, притуливши помаранчевий дзьоб до вола, першим ділом вискубе йому пір’я на тім’ячку, а потім гусяча кров стікатиме до каструльки, птах, слабнутиме, аж поки повністю обвисне, а пані начальникова сидітиме над ним навпочіпки і чекатиме.

«Учню Грмо!» — заволав пан начальник.

Я забіг до кабінету, виструнчився і віддав честь.

«Учень Грма до ваших послуг!»

«Сідай,» — мовив пан начальник і встав з-за столу, на голову йому ліг пальмовий лист. Хвилю непорушно стояв переді мною, його сумні очі блукали по моїй уніформі, потім застібнув ґудзика на моєму мундирі. «Так, Грмо, ти мабуть помітив, що телеграфістка нині не прийшла?»

«Зденічка Свята?» — сказав я.

«Свята... ага!» — пирхнув пан начальник. — «Ти нічого не чув про неї в місті?»

«Не чув. А що?»

«Дивно. До нашого пана диспетчера вже трохи чи не екскурсії ходять! Так, якби мав чотири ноги! Дві голови! Гарно ж він прославив нашу тиху станцію, гарно!»

«Так, пан Губічка, він такий» — сказав я. — «Коли я служив у Добровиці, а пан диспетчер мене навчав, то й туди з усієї залізниці приїздили люди, щоб на нього подивитися... після того, як він з однією дамою подер канапу пана начальника...»

«Ту австрійську цератову канапу?» — вибалушив очі пан начальник. — «Отаку?»

«Точнісінько.»

«Сядь, Мілоше,» — трохи заспокоївся пан начальник. І сам всівся верхи на другого дзигля і приклав руку до вуха.

«Тоді саме проїхав останній нічний потяг,» — зашепотів я до начальницького вуха. — «А у нас з вечора в диспетчерській сиділа одна приємна дама, курила сигарети і пила вино. Близько півночі пан диспетчер Губічка каже: Мілоше, хоч ти ще телепень, але я тобі довіряю. Підміниш мене на пару годин. І я заступив на службу, а диспетчер Губічка відвів ту даму до кабінету пана начальника. Я приклав вухо до дверей кабінету пана начальника і чую: Кицю, тіло потребує, тіло бажає...»

«От порося брудне, от свинюк!» — підскочив пан начальник і подивився у вікно повз вуркотливих голубів на перон, де стояв диспетчер.

«Якби ж по ньому хоча б видно було ту його гаспидську натуру!» — кричав пан начальник, а диспетчер Губічка встромив пальця собі у вухо і трусив ним, наче йому до вуха попала вода.

«Тиха вода греблі рве, — сказав я. — Але о першій ночі, коли вантажний поїзд провіз вагони з цукром, я прислухався і чую з кабінету пана начальника такий звук, якби щось шорхало по скрині... Раптом — гуп! Я забігаю до кабінету пана начальника, а та дама лежить на канапі на спині з розведеними ногами! А пан диспетчер Губічка простягся на підлозі у підштанках, точнісінько так, як лежить у нашому костелі той вояк, що відкрив Гроб Господень. І каже до мене: Кепсько я спіймав ритм, Мілоше. Упав з олтаря кохання...»

«От гієна смердюча!» — кричав пан начальник, спершися на віконну раму і вдивляючися на диспетчера, який стояв на пероні, розставивши ноги і дивлячись у небо.

«А як та дурепа лежала на начальниковій канапі, як?» — повернувся до мене пан начальник.

«Я вам покажу, якщо дозволите,» — сказав я, вказавши на цератове ложе, а тоді підстрибнув, перевернувся в повітрі і гепнувся на спину. А пан начальник нахилився наді мною і погрозив кулаком.

«Нехай валяється зі своїми дівками в чекальні! А не на канапі свого начальника!»

«Тому що на начальницьку канапу може сідати лише сам пан начальник,» — сказав я

«От ти це знаєш, а для того свинтуса поросячого нема нічого святого!» — кричав він.

Я сів і кажу: «Але пане начальнику, то ще не все, подивіться!» — я взяв начальника за рукав і показав. — «Ось тут, саме в цьому місці, тріснула та церата на всю ширину канапи...»

«Подерли канапу!» — заволав пан начальник. — «Роздерли начальникову канапу навпіл. У цих людей вже нема нічого святого за душею! Не шанують ані Бога, ані міфу, ані алегорії, ані символу. Ми на світі самі, тож дозволене тепер все... але не для мене! Я маю Бога в душі! Але для цього свинтуса поросячого існують лише свинина, кнедлі, капуста...»

Пан начальник раптом замовк і лише важко дихав, сопів і дивився на перон, на спину диспетчера Губічки.

«Це диявол, — сказав він за хвилю. — Хлоп уже років десять, як мав бути начальником якоїсь невеличкої станції на одноколійці, але й досі не має жодної зірочки. Щойно хочуть його підвищити, як він утне якесь свинство, а я тим часом неухильно йду вгору.»

«Я чув, — сказав я, — що вас підвищать до інспектора державних залізниць.»

«Неодмінно.»

«Ах, так ви замість трьох зірочок матимете одну, але прикрашену інспекторським вінком!» — скрикнув я.

«Так, Мілоше,» — замріяно підтвердив начальник. «Такий приклад маєте перед собою, — сказав він, відкрив скриню і витяг нову блузу, на якій вже був вишитий вінок з діамантовою зіркою. — Такий приклад маєте перед собою та все марно, наче розкидаю перли перед свинями.»

«Такий інспектор, — сказав я, — то на залізниці те ж саме, що в армії майор.»

«Так, Мілоше,» — сказав начальник.

А по першій колії прямував довгий вантажний поїзд, їхав на повній швидкості і колеса на стиках рейок видавали ритмічний глибокий стукіт. Пан начальник дбайливо згорнув рукави і поли нової форми і склав її до скрині, щоб не пом’яти. Потім взяв бляшанку з зерном, відкрив вікно і польські риси залетіли до кабінету, вони змагалися в повітрі, хто перший сяде йому на плече, і врешті всі розсілися на панові начальнику, як на якомусь пам’ятнику чи фонтані, вклонялися і пригорталися до нього, їм зовсім не йшлося про зерно, а йшлося про любов, дзьобали його в обличчя, але так ніжно, наче були його маленькими дітьми. Вантажний поїзд від’їхав, забравши свій гуркіт із собою. Такий шум так само супроводжує рухомий поїзд, як у мирний час кожен вечірній поїзд проводжають квадрати і чотирикутники освітлених вікон.

«А що пан диспетчер зробив зі Зденічкою, що?» — сказав я.

«Звірство, — сказав пан начальник, підставляючи губи голубкам. — Навіть звір на таке не здатен. Але Мілоше, то вже не мій клопіт, тим займається дисциплінарна комісія в Градці... Якщо коротко, то пан диспетчер вночі вклав Зденічку, задер їй спідницю, і одну за одною приклав їй до задниці всі печатки нашої станції. Навіть печатку з датою! І коли Зденічка рано прийшла додому, її мама вздріла ті печатки і зараз же прибігла сюди, волаючи, що наскаржиться до гестапо. Тож я, Мілоше, мусив складати протокол. Жах! Зденічку негайно доправили до дирекції, де всі ті печатки оглянув сам директор державних залізниць. Жах!» — кричав пан начальник, а голуби, падаючи з його розправлених плечей, тріпотіли крилами, щоб утримати рівновагу.

А за парканом нашої станції скакала на вороному жеребці, повертаючися з іподрому, пані графиня Кінська, скакала так, наче була одним цілим з конем. Пан начальник разом зі своїми польськими рисами вийшов на перон і вклонився пані графині, вона перетнула колію, виїхала на станцію і легко зіскочила з жеребця, тільки її штани для верхової їзди трошки зачепилися за сідло, пан начальник поцілував їй ручку і весь обвішаний польськими рисами пішов поруч з графинею вздовж перону. Пані графиня анітрохи не дивувалася з тих голубів, наче воно так і треба, навіть сама підставляла їм рукавичку, розмовляючи з паном начальником.

Диспетчер Губічка прикипів очима до пані графині.

«Мілоше, знаєш, що б я хотів? Я б хотів перетворитися на це сідло,» — і показав на осідланого чорного жеребця. Потім сплюнув, розсміявся і довірливо сказав мені: «Мілоше, мені наснився чудовий сон. Наче я перетворився на тачку і пані графиня взяла мене за ручки і покотила на склад.» Він не зводив захоплених очей з пані графині, з її ніг, якими вона неквапом прогулювалася з паном начальником до зернового складу, до «Ліверпуля», пан начальник раптом так перестрашився з чогось, що вона йому сказала, що навіть голуби злякалися, здійнялися з його плечей і відлетіли. А пані графиня подала руку панові начальнику, він її поштиво поцілував і хотів допомогти графині сісти на вороного жеребця, але вона затримала його порухом руки і, на мить розставивши ноги, легко скочила в сідло, пан диспетчер Губічка витер губи і виголосив:

«Ох, і гарна ж дупця,» — і сплюнув.

А пані графиня поскакала по дорозі, вороний жеребець відбивався на поверхні снігу, який сяяв рожевими відблисками сонця. Пан диспетчер ділив жінок на два види. Тих, які мали більше ваги від поясу і нижче, називав так само, як і пані графиню — дупцями, а тих, які вище пояса мали гарні перса, називав цицюнями. Подібно до кицюня, ласуня, манюня тощо.

А схвильований пан начальник біг до дверей станції і кричав: «Губічко, про те вже знає сама пані графиня Кінська!»

Він обернувся в дверях, погрозливо струсонув головою, а потім кинувся вгору по сходах до кухні, де першим ділом кілька разів гримнув стільцем по підлозі, аж у диспетчерській зі стелі посипався тиньк, а потім заволав у слухове вікно: «Прокляття еротичного століття! Геть усе еротизоване! Кругом самі еротичні подразники. Дорослі і діти позакохувалися в дівчаток, що пасуть гусей! Трагедії кохання спаплюжені читанням та еротичними фільмами! Мусимо судити письменників, видавців і продавців еротичних книг і картин! Геть сороміцьку образотворчість молоді! Розрубав труп молочниці і мабуть розрубав би і труп своєї кузини, якби йому не завадили. В аптеці встановлено фігуру, що демонструє розріз тіла молодої жінки в натуральну величину. І молодь це жадібно ковтає! Майстерня одного художника справляє таке враження, наче ви зайшли до крамниці різника з людським м’ясом. Канібалізм! Вранська у валізі, розшукується блондин з золотим зубом! Востаннє бачили, як він купував їй австралійське яблуко в автоматі «Корона». Тьху! Саме м’ясо! Убивства з ревнощів на пікніках! На лаву підсудних учителів, що викладають про статеве життя. Що більше аморальності та розпусти, то менше колисок і більше трун!» — хрипів пан начальник зі слухового вікна кухні на другому поверсі.

Він так скаженів через те, що був членом СНВ, Спілки національного відродження у Празі, а також через те, що пані графиня, замовляючи вагони для худоби, що йшла на бійню, часто дорікала панові начальнику, що він не досить твердий у вірі, а коли впаде католицька церква, впаде і цілий світ. Тож пан начальник, ідучи повз костел, якщо був в уніформі, завжди віддавав костелу честь, а коли був у цивільному, скидав свого котелка, вклонявся костелу і щось до нього шепотів, промовляв.

В блоці задеренчало і червоне кільце змінилося на біле, я витяг з блоку ключ і вибіг на перон, локомотив свистів перед в’їздом на станцію, а пан начальник спускався сходами так, наче нічого й не трапилося, наче той крик у слухове вікно повністю його очистив, немов то була Стіна плачу. Губічка розповідав мені, що так само начальник кричить і на власну дружину, а пані начальникова, хоч і є донькою різника з Волар, йому це дозволяє, правда разів із чотири на рік, коли пан начальник занадто вже розходиться і починає її повчати якою має бути хороша дружина, вона таки дає йому відсіч і жбурляє в нього всім, що попадає під руку. Одного разу, коли він на неї кричав перед Різдвом, затягла пана начальника до ванної кімнати і відважила йому такого ляпаса, що він пірнув у ванну до рідв’яного коропа.

Пан начальник зайшов до диспетчерської і з першого погляду стало ясно, що в нам якісь неприємності з рухом.

«Ну що, хлопці, — сказав батьківським тоном, — маєте ситуацію?»

«Вояк стоїть на семафорі,» — посміхнувся Губічка.

«Той поїзд особливого призначення?» — витріщився начальник.

«З трьома знаками оклику», — сказав я.

«Читали...?» — начальник показав на наказ підписаний високопосадовцем Райху.

«Читали,» — сказав Губічка.

«Взяли до уваги...?»

«До уваги і до виконання,» — засміявся диспетчер Губічка.

«Але ж хлопці, це можна кваліфікувати і як саботаж,» — похитав головою пан начальник і вийшов на перон.

В локомотиві поїзда особливого призначення перебував блідий інженер Гонзік, керівник служби руху, який супроводжував цей поїзд аж із Лібоха. І зараз він стояв там, як полонений, закочував очі, розводив руками і через віконце кабіни показував на вікна і двері нашої станції, пояснюючи, як вона перекрила йому рух.

Пан начальник віддав честь, а я йшов за ним слідом і також козиряв.

Локомотив зупинився, з нього спустилися двоє струнких есесівців, що тримали в руках парабелуми і хвилину дивилися на мого червоного кашкета. Я клацнув підборами і козирнув, а вони підійшли з двох боків, направили стволи своїх пістолетів мені прямо в легені, затягли мене по сходинках до кабіни і поїзд рушив. Обидвоє есесівців були такі гарні, наче писали вірші, або йшли грати у теніс, вони завели мене, отетерілого з несподіванки, до кабіни, де вже стояв інженер Гонзік і поряд з ним командир поїзда, капітан в австрійському альпійському капелюсі, він мав шрам на обличчі, який перетинав губи і тягся далі по підборіддю, машиніст, одягнений в уніформу, сидів у шкіряному і тримав руки на важелях швидкості, то був німецький локомотив, що працював на кам’яному вугіллі, біля сидіння машиніста на ньому був важіль, подібний до тих, що перетворюють лікарняні крісла на ліжка. А ті двоє есесівців продовжували наставляти стволи своїх парабелумів в мої легені, їхні очі, як і ті стволи, були непорушні і спрямовані на капітана, який розглядався навколо. Я побачив, як на фермі хтось із цікавості видерся на бляшаний дах і піднімав руки, так наче здавався. З поїзда йому щось крикнули і направили на нього зброю, а той чоловік на даху все піднімав руки, наче вітав сонце, це був наш сільський дурник Йордан, він пас корів, а в літні неділі після полудня складав у торбу пляшку пива і сідав у човен, там діставав свою торбу, наливав у склянку свіжого пива, і потім ставав у човні, точно так, як зараз на даху, стояв на човні у трениках і, піднімаючи руки, вітав сонце, викрикуючи: «Ех! Ех! Ех!», а потім випивав пиво до дна, побачив я і пані начальникову у вікні кухні, її очі виднілися над фіранками, що висіли на мідному дроті, вона підняла руки, а потім локомотив поїзда особливого призначення проїздив повз розстріляний потяг на п’ятій колії, я покосився, щоб побачити, що не це скажуть ті двоє, а вони дивилися на мене так, якби це я той потяг розстріляв.

«Du Arschlecker,» (От покидьок)— процідив есесівець.

«Solche Schweine ist besser sofort schiessen (Цих свиней треба зразу розстрілювати), — сказав інший.

«Dreissig Minuten Verspätung (Тридцять хвилин спізнення),» — засичав перший і тицьнув мене парабелумом між ребра.

Я пригадав, як виїздив з містечка три місяці тому по свою смерть, нахилився до касового віконця, за яким сиділа рудоволоса касирка, і сказав: «Один квиток!» Вона впізнала мене і сказала: «А куди, пане диспетчер?» Я сказав: «Дайте квиток, який першим побачите.» А вона засміялася: «Як це першим? Та я на ці квитки дивлюся цілісінький день.» Я сказав: «Знаєте, що, панно? Дивіться на мене, а лівою рукою витягніть будь який квиток.» Вона звела на мене очі: «Але, пане диспетчер, я можу дістати який треба і не дивлячись.» І розсміялася, бо подумала, що я жартую. Тоді я кажу: «Сьомий стовпчик, сьомий рядок, сімка, як у євреїв.» Не зводячи з мене очей, сягнула рукою по квиток і сказала: «Це буде Бистриця у Бенешова, з вас двадцять чотири крони...»

Локомотив ритмічно здригався, блискучий сніг на полях танув і невтомно цокав барвистими кристаликами. В канаві лежали троє мертвих коней, яких німці вночі викинули з вагонів. Просто відчинили на ходу двері і викинули туші назовні. Тепер вони лежали в канаві під колією, ноги були задерті догори, як колони, на які спирається невидимий портал неба. Інженер Гонзік дивився на мене очима, сповненими смутку і злості за спізнення поїзда особливого призначення. І, звичайно, винним у цьому був я, тож есесівці правильно зробили, що затягли мене до локомотива і тепер тільки чекають нагоди націлити стволи своїх парабелумів мені в потилицю, за сигналом начинити мене свинцем і відкрити двері кабіни... Я відчував це, проте думав, що вони мабуть на таке не здатні, бо обидвоє були такими красенями, а я завжди захоплювався гарними людьми, соромився з ними навіть розмовляти, пітнів, затинався, і не смів глянути в прекрасні обличчя, бо вони засліплювали мене, як сонце.

Зате капітан був потворний, довгий шрам розтинав його обличчя, так наче в дитинстві він упав на розбиту пляшку, і зараз цей капітан дивився на мене. Я підняв руку і схопився за якийсь ремінь, що звисав з даху кабіни. Зважився на це через те, що капітан на мене тільки дивився, і бачив, що я звичайний селюк, який працює при залізниці, селюк якому в дирекції у Градці Кралове сказали, аби при тих коліях стояв, піднімав і опускав семафори, в той час, як армія Райху через його станцію спершу перла на схід, а тепер верталася назад. Я вам скажу, що німці таки божевільні. Небезпечні божевільні. У мене й самого, звичайно, трохи не всі вдома, але більше на шкоду самому собі, тоді як німці божевільні на шкоду іншим. Якось на п’ятій колії зупинився цілий потяг їхніх вояків, і вони ходили до крамничок у селі купувати їжу, солодощі та кубики штучного меду, і один вояк потай витяг з самого низу кубик, на який спиралися всі решта, штучний мед розкотився по крамниці, а крамар порахував усі кубики і виявив, що п’ятьох не вистачає, тоді командир затримав увесь потяг і до самого вечора оглядав вагони, розшукуючи ті кубики, а коли врешті їх не знайшов, пішов до крамаря і урочисто вибачився...

Можливо там були ті ж самі німці, що зараз їхали зі мною на локомотиві, можливо то були вони.

Кочегар весело зиркнув на мене й взявся лопатою підкидати вугілля, спочатку кидав у найдальший кінець топки, потім ритмічними рухами завантажив середину, а останню лопату кинув на найближчі колосники. Мій рукав сповз донизу, оголивши зап’ястя, і очі капітана вдивлялися в мої загоєні рани так, наче це була якась книжка. Капітан багато чого знав, дивився на все відсторонено, очі його були схожі на два шматки антрациту. І всі інші теж дивилися на моє зап’ястя, а потім капітан стеком відгорнув мені другий рукав і оглянув другий шрам.

«Kamarad,» — сказав він.

І подав знак, і воєнний поїзд особливого призначення стишив хід, два парабелуми перестали цілити мені в спину, і я вже не дивився на тих двох гарних солдатів, а тільки на підлогу, на гофровані залізні бляхи, які невтомно здригалися в такт ударам коліс на стиках.

«Geh,» (Іди) — сказав капітан.

«Дякую,» — прошепотів я.

Не розуміючи, чи він часом не сміється з мене, я обережно відкрив двері і ступив на першу сходинку, потім почав спускатися нижче і нижче, нарешті напружився і стрибнув на насип, заскакав по ньому, наче танцював козачка, і зупинився, а локомотив знов розганявся, повз мене пролітали відкриті вагони з «Тиграми», деякі вояки тримали в руках із закоченими рукавами відкриті кілограмові консерви, наштрикували на ножі шматки м’яса і їли, інші тримали на колінах автомати і колисали чорта, так наче купали ноги в потоці. І поки мене не минув останній вагон, я відчував, що моя спина являє собою чудову мішень.

Останньою в тому транспорті була теплушка, на якій майоріли чорні жіночі панчохи, а з дверей визирали сестрички з польового лазарету, а я все ще знаходився на відстані пострілу з німецьких парабелумів, пістолетів та автоматів, а з німцями, я тепер знав це по собі, ніколи не знаєш наперед, що вони втнуть, он пані Карасікову, нашу сусідку, німці заарештували у сороковому році, а повернулася вона лише цьогоріч на Різдво, весь цей час, чотири роки, вона була в Печкарні, змивала там кров після страт, цілих чотири роки змивала кров, і головний кат був до неї дуже добрий, давав їй шинку, просив заспівати «Чом плачете, чорні очі?», говорив до неї «Прошу пані...» А потім ні з того, ні з сього її відпустили додому назовсім та ще й написали листа з вибаченнями, правда у пані Карасікової з того всього з’їхав дах, на біржі праці їй знайшли роботу в котельні, там їй дали до рук лійку з оливою і звеліли змащувати і витирати підшипники у машин.

Я наближався до повороту колії і здалеку побачив дванадцять копит мертвих коней, що підносилися до неба, як колони в староболеславській крипті. Згадав про Машу, про те як ми вперше зустрілися, коли я ще працював в управлінні залізниці, там нам дали два відерця з червоною фарбою і звеліли фарбувати паркан навколо всіх державних майстерень. Маша почала від дороги і я разом із нею, стали один проти одного, між нами був високий паркан з дротяної сітки, біля ніг у кожного стояло відерце з суриковою фарбою, в руках кожен тримав пензля, і так ми рухались вздовж паркана, фарбуючи сітку кожен зі свого боку, обличчя наші були одне проти одного, в нас попереду було чотири кілометри паркану, п’ять місяців кожного дня, стоячи один проти одного, ми з Машею фарбували і розмовляли, і завжди між нами був паркан. Пофарбувавши два кілометри сітки, я одного разу наквецяв червоною фарбою дріт на своєму боці на висоті Машиних уст і сказав, що я її кохаю, а вона з другого боку також пофарбувала той дріт і теж сказала, що кохає мене... і подивилася мені у вічі, а оскільки це було в канаві серед високої лободи, я наставив губи і ми поцілувалися крізь пофарбовану сітку, а коли розплющили очі, у неї поперек губ була червона складка, як піхва, і в мене була така сама, і ми розсміялися і відтоді були щасливі.

Коли я дійшов до тих трьох мертвих коней, сів одному з них на живіт і притулився головою до його ноги. Голова іншого коня дивилася на мене витріщеним оком, наче цей мертвий кінь щойно пережив разом зі мною всі ті жахіття.

Я піднімався по сходах готельчика в Бистириці у Бешешова, на сходовому майданчику працював муляр в білому одязі, довбав стіну, щоб закріпити на ній дві скоби, на яких потім повісять вогнегасник марки «Minimax», муляр був уже старий, але спину мав таку широку, що мусив відійти, щоб мене пропустити, при цьому він насвистував вальс з «Графа Люксембурга», я зайшов до свого номера, було вже по обіді, витяг дві бритви, одну закріпив лезом вгору в сидінні лави у ванні, другу поклав поруч і став насвистувати вальс з «Графа Люксембурга», роздягся, відкрив кран з гарячою водою, а потім, замислившись, тихенько визирнув з дверей номера. За дверима в коридорі стояв муляр, так наче теж хотів прочинити двері і подивитися, що я там роблю. Я захряснув двері і ковзнув до ванни, сідати довелося повільно, бо вода виявилася така гаряча, що я аж сичав від болю. Потім повернув зап’ястя лівої руки і правою розрізав на ньому вени... потім з усієї сили вдарив зап’ястям правої руки об другу бритву, затиснену в щілині лавки. Опустив руки в гарячу воду і став дивитися, як рожевіє вода, як червона кров безперервними цівками вибігає з моїх зап’ясть, так наче хтось витягає з них довгі пружні червоні бинти, такі звивисті стрічки... а потім я почав гуснути у ванні, точно так як гусла фарба, якою ми покривали паркан навколо державних майстерень, через це ми мусили розбавляти її терпентином... голова нахилилася і до моїх уст потік рожевий лимонад, трохи солоний на смак... потім з’явилися концентричні блакитні та фіолетові кола, що розкручувалися, як рухомі барвисті спіралі... потім наді мною схилилася якась тінь, а лице дряпонуло вкрите стернею підборіддя. То був муляр у білих шатах. Обхопив мене і витяг з води, як червону рибу, у якої із зап’ясть струменять маленькі червоні плавці. Я поклав голову на його куртку і почув, як моє мокре обличчя гасить вапно, яким вона замащена, і цей запах був останнім, що я відчув.

Я сидів на мертвому коні, моя голова спиралася на його ногу, що стирчала прямо в небо, і торкалася гривки, що її коні мають біля копит... а поряд проїздив вантажний поїзд і весело свистів. Вагони пролітали один за одним, ритмічно гуркочучи, я задрімав і пустив слину, та історія почалася у дядька Нонемана в Карліні, я там ночував у машиних родичів, поклали мене на канапі в ательє і поверх рядна накрили ще шматком брезенту, на якому була намальована Прага, а над нею аероплан, в якому клієнти фотографувалися в ролях пілота і пасажира, немало веселих компаній познайомилися з фотографією завдяки цьому аероплану, а потім вночі, коли в помешканні Нонеманів все стихло, зайшла Маша, ковзнула під брезент з аеропланом, стала мене гладити і притискатися всім тілом, і я теж її гладив, і був справжнім чоловіком аж то того моменту, коли воно мало статися, але тут раптом скис і було по всьому, Маша спробувала мене розворушити, але я закляк, наче мені всі кінцівки спаралізувало... а за годину Маша висковзнула з-під брезенту і пішла в кімнату до тітки... і вранці я її вже не побачив, сидів в ательє як причмелений, приходили клієнти, ішли за брезент під яким я вночі так зганьбився, вилізали один на дзиглик, інший на драбинку, дядько Нонеман давав кожному в руку пляшку або лійку, потім залазив під спідницю до свого апарата, піднімав руку, змахував нею, як диригент, вилізав з-під спідниці і за вже п’ять хвилин приносив готовий знімок, бо над входом до ательє була велика вивіска з написом «Зробимо за п’ять хвилин». Так і тривало до самого обіду, коли прийшли двоє німецьких вояків, і коли один з них став на дзигля, а другий виліз на драбинку і пан Нонеман поставив перед ними той брезент з аеропланом і Прагою, раптом пролунав грім, потім в ательє війнув вітер, завалив брезент з аеропланом, двоє солдатів упали на підлогу, і дядько, що ховався під спідницею, упав також, але це ще було не все, в хату увірвався потужний протяг і я побачив, як ціла стіна ательє завалилася, протяг виніс з кімнати дядька і двох солдатів, а замість них приніс тітку і Машу, вони летіли в повітрі і обидві намагалися розправити спідниці, але нічого в них не виходило, їхнє волосся розвіялося і затулило мені небо, протяг підхопив нас усіх, ми кілька разів підскочили, як м’ячики і попадали на траву... а наостанок протяг приніс вивіску з написом «Зробимо за п’ять хвилин»... По вулиці пробігли якісь люди і потім надовго запала тиша, потім загули сирени і проїхало кілька швидких, потім з’явилися декілька обшарпаних людей, вони сміялися як божевільні і падали горілиць на траву, лежали на спинах і трусилися від сміху... пізніше прийшов чоловік, махнув рукою в напрямку Височан і сказав: «Жахливий наліт був, народ!» І коли я подивився на той моріжок перед ательє і на ту вивіску, то зовсім інакше зрозумів те, що на ній було написано: «Зробимо за п’ять хвилин»...

Я проліз під шлагбаумом і опинився біля пасажирських вагонів, що стояли на п’ятій колії. Весь потяг був розгромлений, на першому вагоні висіла наклейка «Місце приписки: державне депо, станція Краків». Партизани завжди перестрівали німецькі потяги одразу за лінією фронту, у вагонах не було жодного цілого віконця, кожен був прошитий кулями, бляшані стіни розписані кулеметними вензелями, деякі — розірвані гранатами, а інші — снарядами від зеніток або від захоплених у німців фаустпатронів. Пасажирські вагони такого типу давно вже були виведені з експлуатації, кожне купе мало двері з двох сторін, а вздовж усієї стіни вагону тяглася довга підніжка. Майже біля кожних дверей була бура калюжа засохлої крові. Я зазирнув до купе, всюди було одне й те ж саме. На підлозі розтрощене скло, гребінці, вирвані із м’ясом ґудзики, цілий рукав від військового мундиру, закривавлені підштанки, носовичок, просяклий кров’ю, поламані шахові фігурки, поле для гри в «Лудо», кругле люстерко, губна гармоніка, листи, припорошені снігом, розмотаний бинт і смугастий дитячий м’ячик. Я підняв один лист, з відбитком військового чобота, підбитого цвяхами. Перші слова в ньому були «Mein lieber Schnucki Pucki!» (Мій любий цьомчик-бомчик!), а останні — «Deine Luise» (Твоя Луїза). І відбиток дівочих губ. В кутку сміявся з мене солдатський черевик з висолопленим язиком. На підлозі лежало двоє мертвих граків. Коли я повернувся з лікарні, стояли такі морози, що в ліску за нашим містечком, куди зліталися хмари ворон та граків, дерева були всуціль обвішані тими чорними птахами, що блищали на ранковому морозному сонці, а коли я зайшов до лісу, то побачив тисячі ворон та граків, що лежали купами навколо дерев, як перезрілі сливи... повен ліс мертвих, а ті, що сиділи на гілках, також були мертві, замерзли уві сні. Я копнув одне дерево і з гілля на мене посипалися блискучий іній та мертві птахи, декілька з них ударили мене по плечах, але не боляче, вони важили не більше капелюхів.

Я зіскочив з підніжки останнього вагону і зазирнув до диспетчерської. Пан диспетчер Губічка спав, поклавши ноги на телеграфний стіл і заклавши руки під пахви. Голова його звісилася на груди. Так спати умів і я, і також дрімав на службі, коли траплялася нагода. Часом буває так захочеться спати, що краще не опиратися і за першої нагоди прилягти. Проте у диспетчерів, що сплять на службі, працює досконала система сигналізації. Їхнє тіло міцно спить, але щось в голові несе варту. Досить озватися телеграфу, і справний диспетчер миттєво підскочить, увімкне пристрій, передасть позивний своєї станції, сяде і знову міцно засне, а коли друк на білій стрічці скінчиться, диспетчер прокинеться, дасть сигнал, що зрозумів, телеграфним ключем виб’є позивний своєї станції, вимкне пристрій, сяде і спатиме далі. Або такий справний диспетчер дасть семафором сигнал, що шлях вільний, і засне, але при тому чує гуркіт поїзда, що наближається, чує як локомотив в’їздить на окрему колію, і в диспетчерському блоці тихенько дзенькає, наче впала кавова ложечка. І тоді диспетчер прокинеться і настукає повідомлення про прибуття.

Зі сходів почулися кроки пана начальника, диспетчер спустив ноги на підлогу і встав. Пан начальник зайшов у старій уніформі, збирався йти чистити голубник, всі його штани та рукави були білі від пташиного посліду.

Я зайшов до диспетчерської.

«Диспетчер Грма Мілош до ваших послуг!» — сказав я. Мені потиснули руку, поплескали по плечах, а пан начальник пустив сльозу.

«Мілоше, що я вам казав? Аби були обережні. І знову вам це кажу,» — сказав він, повернувся і показав пальцем на підпис на розпорядженні. — Сам представник Райху Данко оголосив у Градці, що ні хвилини не вагатиметься! Що розстріляє пару чеських диспетчерів!» Він кивнув головою, один голуб, що походжав по перону, затуркотів і нараз до дверей диспетчерської злетілася хмара польських рисів.

На станцію в’їздив вантажний поїзд. Пан начальник вийшов на перон, а голуби здійнялися і стали чіплятися йому за плечі та голову, він випростав руки і польські риси обсіли його, як якусь статую на площі. Пан начальник радів, що начальник поїзда та його бригада на нього дивляться, навіть машиніст покинув витирати руки ганчіркою і задивився, а начальник крокував пероном, несучи на собі голубів, що безперервно тріпотіли крилами, щоб утримати рівновагу.

«Паршиве вугілля нам дали, — сказав машиніст, — уже вдруге мусимо гріти пару.»

«А що, пане машиністе, ви все ще малюєте?» — спитав диспетчер.

«Постійно, — кивнув той, — зараз малюю море. Чорт забирай, ваш начальник міг би зі своїми голубами виступати в цирку.»

«Хіба в балагані на ярмарку, — сказав диспетчер. — То взялися тепер до моря?»

А я стояв на пероні, дивився на начальника поїзда і його бригаду, на кочегара, і раптом збагнув, що вони зупинилися лише для того, щоб подивитися на диспетчера Губічку, героя історії, про яку говорила вся залізниця: як він на нічному чергуванні задер спідницю телеграфістці і наставив їй на дупці станційних печаток.

«Так, — сказав машиніст, дивлячись захопленими очима на пана диспетчера. — Збільшую море з листівки.»

«А ви не пробували малювати на природі?» — спитав диспетчер.

«Та дайте мені спокій з тією природою, на природі все забагато рухається, — вигукнув машиніст, засміявся і, повернувшися до штабного вагона, підморгнув. Всі розсміялися. — На природі все потрібно малювати меншим, ніж воно є. Раз я пробував малювати природу, позичив у школі опудало лисиці, відніс до лісу, обклав листям, але не встиг почати малювати, як прибігли двоє псів і ту лисицю роздерли! Триста крон! Дайте мені спокій з тією природою!»

А пан диспетчер Губічка дивився в синє небо, я теж подивився і побачив, як через увесь небосхил простяглася Зденічка, наша телеграфістка, як пан диспетчер лагідно загортає їй поділ, бере одну за одною печатки і плавними рухами прикладає до задниці телеграфістки... і я зрозумів, що всі члени поїзної і локомотивної бригад бачать те ж саме, той прекрасний подвиг, заради якого вони зупинилися на нашій станції під приводом, наче їм треба гріти пару.

А коли всі вдосталь надивилися на синє небо, зачудовано глянули на диспетчера Губічку, який цієї миті був особливо прекрасним. Ні зморшки біля губ, ні кривуваті ноги його не псували. І я зрозумів, що для жінок пан диспетчер був справжнім скарбом.

«А знаєте, як я змальовую море з листівки? — запитав машиніст. — Рамку з полотном затискаю в лещатах, листівку ставлю на верстак і змальовую. Але щось не виходить, не можу ніяк передати на полотні справжні хвилі, ті барашки, що на фотці.»

«А ви ту листівку, пане Кніже, — сказав диспетчер Губічка. — теж затисніть у лещата. Разом із рамкою. А тоді беріть пензля і починайте ним повторювати те хвилювання на листівці... водіть пензликом вздовж хвиль ось так, аж поки рука не звикне... а тоді робіть такі ж змахи, але більші і більші, і коли вони стануть такі завбільшки, як вам треба, вмочіть пензлика у фарбу і мажте ним по полотні.»

«Але ж і класні у вас ідеї, чоловіче...» — зрадів машиніст.

Я забіг до диспетчерської, дзвонив телефон, я чув, як пан начальник свариться з польськими рисами, які тепер всі були з ним в голубнику, я б теж хотів там зараз бути і чути, про що він з ними говорить. Здавалося, що він збирався надавати по задку одному неслухняному голубку, а всі решта птахів з того сміялися... Я тримав бакелітову слухавку біля вуха і визирав на перон, де у променях сонця стояли чоловіки, раптом машиніст нахилився і щось прошепотів на вухо панові диспетчеру, мій погляд упав на вугільний вагон і я злякався. З вагону стирчали коров’ячі роги, декілька голів піднялися над бортом і дивилися на перон великими очима, повними цікавості і смутку. Майже в кожному вагоні була проламана підлога і з дірок стирчали коров’ячі ноги, здерев’янілі, нерухомі, посинілі... я ненавиджу це, не виношу, коли везуть голодну худобу і потяг спиняється на моїй станції, часом через щілину в дверях пальцями погладжую їм вим’я, але ненавиджу це! Так само, як і вагони з козами, що їдуть на бійню, їхні занімілі ніжки, туго перетягнуті мотузками, не виношу цього, ах, не виношу, коли у мороз везуть везуть свиней на празьку бійню, стоять голова до голови і бояться ворухнутися, бо з кожним рухом втрачається тепло, свиней з замерзлими ногами, порцеляновими ратичками! ах, я це завжди ненавидів! і коли по парних днях їх возили без води аж із Угорщини, цілі потяги свиней з роззявленими від спраги писками, схожих на помираючих без води птахів...

Я вибіг з диспетчерської.

«Звідки вантаж?» — спитав начальника поїзда.

«З фронту, худоба вже десять днів як у дорозі,» — махнув він рукою.

Я підтягнувся на борту вагона і зазирнув всередину. Вся худоба була хвора на сап, декілька тварин вже лежали мертві, у однієї корови ззаду звисало мертве загниваюче теля... вдивляючись в численні пари докірливих, змучених очей, я впав у розпач. Цілий потяг докірливих худобиних очей.

«Ці німці свині!» — скрикнув я.

Начальник поїзда змахнув рукою і вигукнув: «Та гірші за свиней! Там в останніх трьох вагонах повно ледь живих овець... вони з голоду поїли одна на одній вовну!»

«Пара готова,» — сказав машиніст і тихше додав: «Ви чули? Сьогодні вночі партизани біля Їглави висадили в повітря поїзд особливого призначення, та так вдало, що він весь упав в провалля, а другим зарядом обвалили на нього ще й міст.»

Він виліз на локомотив, потяг за ручку і поїзд рушив, тягнучи вагони, з яких визирали коров’ячі роги і очі, а знизу стирчали здерев’янілі і закопчені ноги. А за «Ліверпулем», складом збіжжя, біля рампи стояли два вагони, які вранці привіз експрес, вагони призначені для празької бійні.

Потім пройшли два військових поїзди особливого призначення, самі танки, самі «Тигри», з військовими командирами на локомотивах, що було наслідком роботи їглавських партизанів. А з навколишніх сіл на станцію зганяли худобу, ламаючи тваринам, що пручалися, хвости. Одна перелякана корівка лягла на дорозі, то погоничі засунули їй під хвіст пучок соломи і підпалили. Потім з маєтку приїхав віз. Коні тягли щосили, бо ззаду був прив’язаний бик, коліна його були розбиті, а ніздрі закривавлені, бо він пручаючися вирвав собі з носа кільце. Тепер його тягли за возом, прив’язавши до нього за роги. Бик занадто пізно зрозумів, що дівчина, яка вивела його з подвір’я і віддала різникам, була зрадницею, він пішов за знайомим запахом її сукенки, за ним він готовий був іти на край світу. І тепер його силоміць тягли за возом по розкислому снігу, а розідрані коліна лишали на шляху дві червоні смуги.

«Мілоше, я цієї історії з есесівцями ніколи не забуду, — сказав диспетчер Губічка, взявши мене за підборіддя. — Ти постраждав за мене.»

В приміщенні задзвонив телефон.

«Німці свині,» — сказав я.

Підняв слухавку. І злякано скрикнув:

«Пане диспетчер, у нас впало крило семафору!»

«А кому ми маємо дати вільний шлях?» — спитав він.

«Швидкісному експресу.»

«Кепсько,» — сказав він.

«Пане диспетчер, я поїду туди на велосипеді і потримаю крило в положенні «шлях вільний». Я вибіг надвір і поїхав стежкою попри «Ліверпуль» до щогли семафору, виліз по щаблях нагору, сів верхи на ліхтар і підняв крило перед локомотивом швидкісного експресу, який віз на фронт їжу, напої для офіцерів і пошту, експресу, перед яким мали пріоритет лише військові поїзди спеціального призначення, машиніст отетерів, як побачив мене на семафорі, а я витяг службовий кишеньковий ліхтарик і зеленим світлом подав знак, що шлях вільний, машиніст додав пари і стрімка вервечка вантажних вагонів пролетіла внизу, огорнувши мене димом, за хвилину я побачив диспетчера, що стояв і дивився на блимання габаритних вогнів, локомотив підхопив сніг і потяг його за собою, за хвостом поїзда утворився сніговий вихор, оздоблений папірцями на галуззям...

Скориставшися паузою між поїздами, я поставив розігріватися на грубі свій суп у блакитній бляшанці, потім дав вільний шлях моторній дрезині, диспетчер знов закинув ноги на телеграфний стіл і дивився через вікно на синє небо.

«Не сказали, хто їде в тій дрезині?» — спитав він.

«Сказали, директор залізниці,» — сказав я, помішуючи ложкою у бляшанці. Двері тихенько розчинилися і хтось зайшов, я побачив сірі штани, лискучі черевики, шинель.

«Добре тут у вас,» — сказав відвідувач.

«Ага,» — сказав я, мішаючи і далі свій суп, а пан диспетчер і далі дивився через вікно на синє небо, закинувши ноги на телеграфний стіл.

«Ви знаєте, хто я?» — спитав гість.

«Знаю, — сказав я, — ви прийшли по товарну накладну на худобу.»

«Може й так, — мовив він. — А де ваш начальник?»

«В голубнику,» — сказав я.

І тут відвідувач жахливо заволав.

«В голубнику! А ви знаєте, хто я? — знову спитав він, і сам відповів. — Я директор залізниці Слушний!»

Директор Слушний був відомою персоною, історії про нього здавна наводили жах на начальників станцій та диспетчерів. Я підскочив, і тримаючи бляшанку з ложкою в одній руці, другою віддав честь і відрапортував:

«Учень Мілош Грма до ваших послуг!»

«Киньте ту бляшанку!» — заревів директор залізниці і вдарив по ній, бляшанка впала на підлогу, директор залізниці копнув її і вона з брязкотом закотилася під шафу. Я стояв перед ним, козиряючи, а диспетчер Губічка сидів собі на стільці з ногами на телеграфному столі, наче заціпенів від крику директора залізниці. Пан начальник промайнув у вікні і за мить увійшов до диспетчерської так, як вибіг з голубника, простоволосий, віддав честь і відрапортувався.

«Вільно,» — тихо сказав директор залізниці і уважно оглянув пошарпаний мундир пана начальника, вкритий голубиним послідом, з насолодою роздивився єдиний гудзик, обійшов пана начальника кругом, вивчаючи його потерті штани.

«Я думав...» — сказав пан начальник.

«Він ще й думає?» — спитав мене тихенько директор залізниці.

«Так,» — сказав я.

«Так? — здивувався директор залізниці. — А ви знаєте, що я пропонував підвищити цього старшого ад’юнкта до залізничного інспектора?»

Я стенув плечима.

«Слухайте, ви хотіли стати залізничним інспектором?» — спитав він пана начальника, в якого біля обличчя кружляла пір’їнка.

«Хотів,» — видихнув пан начальник, пір’їнка піднеслася і затріпотіла над його головою.

«А пасти гусей?»

«Не хотів,» — видихнув начальник і пір’їнка знов злетіла вгору, як білий знак питання.

«Ми про це поговоримо у Градці. Гарна ж у вас станція, я бачу! — заревів директор залізниці і одним рухом змахнув ноги пана диспетчера зі столу. — Знаєте, хто там у дрезині? Комісія, що розслідує поведінку цього пана. Вирішимо чи подавати на нього скаргу про злочинне обмеження волі... чи обмежитися дисциплінарним стягненням!» І показав на диспетчера Губічку.

Пан начальник відчинив двері до свого кабінету, продемонструвавши гарний перський килим з червоними та синіми квітами, стіл з червоного дерева, пальму, яка розвісила листя, як парасоля, турецький курильний столик і дзиглі, але директор залізниці закрутив головою.

«Який пан, такий крам,» — сказав він.

Затим увійшов радник Зедніцек, відкрив портфель з документами і розклав на телеграфному столі фотографії, знімки усіх печаток із задниці Зденки Святої, телеграфістки. Пан начальник попросився піти переодягнутися, сказав, що має бездоганну уніформу, але директор залізниці Слушний не дозволив і звелів йому вести протокол. А потім зайшла Зденічка, я її спершу навіть не впізнав, так її змінив той скандал із печатками, вона погарнішала, очі набули такої глибини, що мені аж запаморочилося в голові, вона подала мені руку, зазирнула в очі і сказала, що зніматиметься в кіно, що нею вже цікавиться студія. Радник Зедніцек розклав на столі кишенькову мапу Європи, аби познайомити присутніх з ситуацією на фронтах. Він завжди носив мапу в кишені, через що вона протерлася на згинах до дір. І кожна дірка була така завбільшки, як Швейцарія. Зедніцек почав доповідь із ситуації військ Райху у Карпатах, де воювала п’ята армія фон Мансфельда, армія, в якій служив його син, Бржетіслав Зедніцек, проте п’ята армія знаходилася як раз всередині дірки на мапі, зайшовши туди тиждень назад, вона втрапила в оточення і досі не могла вирватися з нього разом із Зедніцеком-молодшим, який, як і його батько, не знав до ладу німецької, але, вступаючи до війська, прибрав зі свого прізвища надрядкові знаки. (Справжнє прізвище радника Zedníček (Зеднічек). Він змінив його на Zednicek, щоб позбутися невластивих німецькому правопису букв) Продовжуючи свою доповідь, радник Зедніцек заходився креслити на мапі кола завбільшки з Чорне море, ці кола були котлами, які вже незабаром армії Райху замкнуть навколо ворожих військ, показав олівцем напрямки пересування німців через Малу Азію до Африки, де оточив англійські війська, а потім через Іспанію дістався в тил американської армії, наостанок перейшов до ситуації в протектораті і розповів про запроваджені надзвичайні заходи, що включають загальну економію, скорочення навчання в школах, закриття музеїв і театрів, скасування частини поїздів, проведення спортивних заходів тільки по неділях.

«Це ваша задниця?» — спитав він у Зденічки, вказуючи на фотографії.

«Еге ж,» — сказала вона, усміхнувшися.

«Хто вам поставив всі ці печатки?» — питав пан Зедніцек, а пан начальник записав його слова.

«Пан диспетчер Губічка,» — сказала вона.

«Розкажіть нам, Зденко Свята, як це сталося,» — сказав радник Зедніцек.

«Ми були разом на нічній зміні, було десь близько півночі, я робила манікюр, поїздів не було, нам обидвом було нудно,» — розповідала Зденічка, дивлячись у стелю.

«Повільніше,» — сказав пан начальник.

«А тоді пан диспетчер сказав... давайте грати в фанти... ворона лети, потяг лети, час лети, рука лети, нога лети... і я програла спершу черевички, тоді колготки...» — диктувала телеграфістка, слідкуючи за рухом ручки, яким пан начальник записував її розповідь.

«А хто з вас їх знімав?» — поцікавився радник.

«Пан диспетчер Губічка,» — сказала вона і засміялася.

А диспетчер сидів на стільці, закинувши ногу на ногу, на коліні форменний кашкет, лисина блищала і чиновники градецької дирекції, дивлячись на ту лисину і на гарненьку телеграфістку, зітхали, хитали головами і з іще більшим завзяттям вникали в деталі цієї історії, з якої намагалися викрутити звинувачення в злочинному обмеженні волі. А я тим часом працював, виставляв на семафорах сигнали «Шлях вільний» або «Стій!», і відчував, що диспетчер також слідкує за всіма поїздами, що проходять через станцію, контролює всі мої дії, диспетчер Губічка завжди був моїм ідеалом, ще з Добровиць, де був моїм наставником і міг однією рукою тримати зв’язок з однією станцією, і водночас другою вибивати телеграми для іншої. А зараз мій герой сидів як перед судом, і я бачив що обидва чиновники, як директор залізниці, так і радник Зедніцек, хотіли б вчинити зі Зденічкою так само як і він, але були для цього занадто легкодухі, власне так, як і всі решта, і єдиний, хто ніколи нічого не боявся, був пан диспетчер Губічка, який тепер сидів перед комісією у променях власної слави.

«Уточніть будь ласка, панно Зденко Свята, уточніть, — підвівся радник Зедніцек. — Вкладаючи вас на телеграфний стіл, пан диспетчер не чинив на вас якого небудь тиску? Не погрожував? Не вдавався до насильства?»

«Та де! Сама. Сама і вляглася... та мені і самій хотілося лягти... подивитися, що він робитиме...» — засміялася телеграфістка.

«...подивитися, що він робитиме...» — шептав пан начальник, записуючи.

Я вибіг на перон. Головною колією проїздив черговий поїзд особливого призначення, на танках засмагали молоді хлопці, такі, як я, деякі навіть молодші, і кидали зеленою надувною кулькою в сонце, на іншому танку співали «Ich hab mein Herz in Heidelberg verloren…», але коли порівнялися з тими розстріляними вагонами, що призначалися в депо на ремонт, всі затихли, навіть кухарі перестали чистити картоплю, ці солдати бачили вдома і гірші речі, зруйновані міста, будинки, гори трупів, але тут не сподівалися такого зустріти...

Я зайшов на станцію і доповів про проїзд потяга.

Радник Зедніцек стояв біля вікна.

«Там їде наша надія. Наша молодь. Битися за вільну Європу. А ви тут що? Ставите печатки на дупу телеграфістці!» — сказав він, повернувся до столу, ще раз переглянув фотографії і відкинув їх.

«Втім обмеження волі тут, здається, не було... але це образа державної німецької мови! — піднявся і ударив кулаком по столу. — Половина печаток містить німецькі слова! А це зневага!»

Я вийшов на перон дати дозвіл на проїзд санітарному поїзду, колишньому пасажирському, переробленому на лікарню на колесах. У цьому поїзді найбільше вражали людські очі, очі поранених солдатів, так наче той біль, що панував на фронті, біль якого вони завдавали іншим і якого інші у відповідь завдавали їм, наче б то цей біль зробив цих німців симпатичнішими за тих, які їхали в зворотньому напрямку, всі вони дивилися у вікна на наш нудний краєвид так уважно і по-дитячому, наче навколо був рай, наче моя крихітна станція була крамницею коштовностей, дивилися так, як диспетчер Губічка розглядає небеса. З такою ж цікавістю хворі роздивлялися і мене, одні сидячи повертали голови, інші стояли, тримаючися за мотузки, протягнуті під стелями вагонів, третіх підтримували сестрички, лазарет їхав додому, білі постелі, а на них складені жовті руки, жовті обличчя, дитячі очі. Останньою в поїзді була теплушка, там двоє санітарів саме здерли з мерця лікарняну піжаму, а потім кинули його на купу жовтих трупів солдатів, що померли у дорозі... санітарний проїхав, на останньому вагоні горів червоний ліхтар, він мерехтів, гойдався і деренчав.

«Найшляхетніші люди за вас кладуть свої життя, — говорив радник Зедніцек, стоячи біля вікна. — Бачили цей лазарет? А ви тут чим займаєтеся? Проте ми закінчили. Пишіть, пане начальнику, висновок! Дисциплінарне розслідування у справі диспетчера Губічки Ладислава.»

Махнув рукою і вийшов на перон, подав рукою знак, щоб подали моторну дрезину. Зденічка всілася в дрезину поруч з директором залізниці.

Я оголосив моторну дрезину. І дав сигнал до від’їзду.

«Що за народ ці чехи? — сказав на прощання радник Зедніцек. — Сміються бестії!»

Моторна дрезина проїхала повз розстріляний поїзд на п’ятій колії, радник Зедніцек дивився на зірвані дахи, дірки від куль. Пан начальник піднявся на другий поверх і знов заходився кричати і товкти стільцем по підлозі аж у диспетчерській посипався тиньк зі стелі. І волав у слухове вікно.

«Моральний бруд! Древній Содом! Проституція під прикриттям поліції проникла до кав’ярень, ресторацій і контор. Чоловік примушує дружину до проституції! Погрожував, що як вона не піде на панель, розріже її сина пилкою! Скачутьу гречку! Грають на шкіряній флейті! Хоч би уже Бог протрубив страшний суд і поклав усьому кінець!»

Походжав кухнею, голосно тупаючи, щоб ми чули, як він через нас страждає. Лише через годину спустився до диспетчерської. В парадній уніформі. Як раз на рампу виводили останнього бика, якого привезли вантажною машиною, його також до різників привела дівчина. Коли машина рушила, бик збунтувався. Різник сказав помічникові: Богоуше, цей байстрюк нам весь кузов розвалить, візьми ножа і виколи йому очі! І помічник Богоуш — він розповідав нам про це потім у диспетчерській — повернувся і, просунувши руку у віконце, двома ударами виколов бикові очі. «І потім той бик уже був спокійний, як овечка, — говорив помічник Богоуш. — Ги-ги-ги, вже нічого від життя не хотів.» Коли скупники худоби захряснули за биком двері вагона, пан начальник прокинувся. По підвіконню знадвору гуляли його голуби, туркочучи і вклоняючися йому, але пан начальник на них не зважав, крутив головою, їздив пальцем по ременю, про щось задумавшись, і виглядав смутним та невеселим. Відчинив скриню і оглянув свою найновішу, ще ні разу не надівану, уніформу, на якій була вишита одна зірка, гаптована золотою ниткою, такою самою, якою вишивають генеральські липові гілочки.

Я не втримався, вискочив з диспетчерської, вибіг на другий поверх, до кухні і для певності кілька разів прокричав у слухове вікно:

«Інспекторські нашивки дупа з’їла!»

А пізніше, коли пройшли пасажирські поїзди, диспетчер Губічка знов вийшов на перон і задивився на біло-блакитне передвесняне небо, і звичайно також бачив на цьому величезному полотні фільм, про подвиг, що прославив його на цілу дирекцію у Градці Кралове, про телеграфістку, яка вкладається на стіл, а він загортає їй спідницю, бере одну по одній печатки, величезні, як дзвіниці, і прикладає їх до м’якого м’ясця її задниці, потім повернувся, затяг мене до ніші, де стояли кілки для попереджувальних знаків і важелі для переведення стрілок і зашепотів на вухо:

«Мілоше, завтра ми разом на нічній зміні... через нашу станцію проїде вантажний поїзд, двадцять вісім напіввагонів з боєприпасами, прибуде на станцію о другій ночі. А між нашою станцією і наступною немає пагорбів і жодної будівлі... і весь цей поїзд міг би вільно злетіти у простори всесвіту...»

«То так, пане диспетчер, але чим?»

«Все дістанемо в належний час...»

«А де цей поїзд?»

«Завтра виїде з Тржебіча.»

«Отже цей воєнний поїзд буде особливо призначений для нас, ге?» — засміявся я, і в ніші на мить потемнішало.

То зграя польських рисів здійнялася в повітря.

Із замку прийшла звістка, що пана начальника запрошують на вечерю до графа Кінського, і ввечері за ним приїде графський конюх. Я поставив затемнення і увімкнув світло в диспетчерській. А в кабінеті пана начальника, хоч там і була електрика, запалив гасову лампу з кулястим гнотом і зеленим склом. І вийшов з диспетчером Губічкою на перон подавати поїздам знаки зеленим ліхтарем. Пан начальник приніс до кабінету свій «баронський» мундир, сірі штани, мисливський камзол і шварценберзький капелюх з тетеручим пером. Переодягаючися, він залишив двері до кабінету відчиненими, щоб ми бачили, який він красень.

Із замку дорогою через поля приїхав конюх на білому коні, другого такого ж вів за собою. На небі мерехтіли зорі, ніч сяяла, хоч голки збирай. Приморозило, під підошвами захрупав мерзлий сніг. Зелена лампа тихо сичала в кабінеті пана начальника, який захоплено розглядав себе у дзеркалі. На ньому вже був і камзол, і лайкові рукавички, і шварценберзький капелюх. А лампа відкидала на стелю круг білого світла, від якого розбігалися світлі кола, що нагадували ребра скелета. Коли я бував у бабусі на канікулах, у неї на столі стояла така ж лампа, і я любив увечері лежати в ліжку і дивитися на стелю, на тіні навколо білого кружечка, і щоразу бачив на стелі скелети, і навіть коли ховався під ковдрою, в моїх очах все одно залишалася стеля, вкрита кістяками. Одного разу, коли я так лежав, вдивляючись у стелю, бабуся принесла з вулиці в подолі дрова і з гуркотом кинула їх біля печі. А я з переляку закричав: «У скелета розсипалися ребра!»

Кучер виїхав на перон, ведучи за собою другого білого коня. Ці коні були такі білі, що аж світилися, як квітучі кущі жасмину літньої ночі. Пан начальник вийшов з диспетчерської і конюх спішився, щоб допомогти йому стати в стремено. Пан начальник взявся за вуздечку, під’їхав до голубника і гукнув угору:

«Лягайте спатоньки! Я скоро повернуся. Пан начальник приїде! Не сумуйте, діточки!»

Польські риси затуркотіли, заляскали крилами об сітку зачинених дверцят, а пан начальник у супроводі кучера відбув до замку. Вони перетнули колію і поїхали клусом, дзвінко стукаючи копитами по замерзлій польовій дорозі, білі коні злилися зі сніговою рівниною, і було забавно бачити, як темні силуети пана начальника і кучера наче пливуть у повітрі.

Диспетчер Губічка витяг графіки руху, скручені в рулони, як полотно чи шовк, розгорнув один з них, схилився і водив олівцем вздовж маршруту.

А я відсунув зелену фіранку і почав продавати квитки, з сутінку чекальні виринали пасажири, брали квитки і знову поверталися в темні кутки приміщення, не бажаючи виходити на морозне повітря, вони щохвилини розпитували, чи скоро буде їхній потяг і зрештою мені урвався терпець, тож хоча до прибуття лишалося ще пів години, я одягся, застібнув ремінь і вийшов на перон, так, наче йду зустрічати їхній поїзд, пасажири потяглися за мною, а я, трошки пройшовшись, поставив зелений ліхтар на край перону і повернувся до теплої диспетчерської, незабаром пасажири, добряче промерзнувши надворі, повернулися назад до чекальні і, відігріваючися біля пічки, неприязно на мене зиркали. Пан начальник часом користувався нічною темрявою, щоб перевірити, чим займаються диспетчери, взував гумові галоші і обходив станцію. Раз опівночі — ох! — застукав мене, коли я спав. Сидів на стільці, голова на грудях, і спав, а пан начальник тим часом зайшов до чекальні і через зелену фіранку на віконці каси розглядав мене, а потім тихенько, на гумових галошах, вийшов на перон, тихенько відчинив двері, тихенько підійшов, трохи постояв тішачись, а потім схопив мене за плече і трусонув, а я спросоння подумав, що я вдома і питаю: «Котра година, татуню?» А пан начальник як заволає: «Це твій начальник, а не якийсь там татуньо! І ми на службі! Татуньо!» Потім він повідомив про цей випадок до Градця і мені прийшло червоне попередження.

Пасажирський поїзд повільно заповзав на станцію, я вийшов на перон, з чекальні висипали пасажири, на сходинках другого вагону стояла Маша, її білий комірець світився в нічній пітьмі, на грудях горів службовий ліхтарик, на зап’ясті висів на ремінці кондукторський компостер, вона уміла завжди, навіть тоді, коли ми разом фарбували паркан навколо всіх державних майстерень, у кінці робочої зміни виглядати такою ж чистенькою, як була, коли виходила з дому. Вона підняла ніжку в чорному черевичку і білій шкарпетці і зіскочила на перон, на щоках у неї були ямочки, а обличчя в синій пітьмі сяяло так, наче вона щойно кінцем рушника вичистила вушка. Вона простягла мені яблуко, я взяв його однією рукою, в другій тримав ліхтар, а Маша пригорнулася до мене і обійняла, вона була сильніша, ніж я, її обличчя пахло молоком, притисла так, що олійна лампочка обпекла мені груди, її полум’я запалило моє серце, а вона шептала:

«Мілоше, Мілоше я так тебе кохаю, так кохаю, і в усьому, що сталося, винна я, я питала у дівчат, як це буває, і у старших жінок, повір, тепер все буде в порядку, повір, я вже тепер знаю, що до чого... добре?»

Відступила на крок, витягла з кишені розклад, розгорнула і подала мені фотку, яку я раніше не бачив, я покрутив її в пальцях... це виявилася моя фотографія, яку я їй подарував, коли ми разом фарбували паркан, фотографія хлопчика в білій морській формі, я перевернув знімок і побачив, що на звороті наклеєна інша фотографія, я одразу впізнав, хто це до мене приклеєний, це була дитяча фотографія Маші, також в морському кітельку, фотки були приклеєні спина до спини і обрізані в формі овалу.

«Мілоше, коли ти приїдеш до нас, коли?» — спитала вона.

«Можу післязавтра, якщо хочеш,» — пробурмотів я.

Настала пора свистіти сигнал V9 «Провідники, займіть свої місця», кондукторки рухами ліхтариків подали знаки, що готові, я підняв зелений ліхтар і потяг рушив, Маша знову обняла мене, притислася так, як притискалися тепер дві наші дитячі фотографії, щоб ніколи не розлучатися, Маша поцілувала мене, схопилася за залізні поручні і легко вискочила на підніжку, на її грудях світився блакитна службова лампочка, а я стояв онімілий бо раптом відчув, що я справжній чоловік, це було очевидно, це навіть можна було помацати, так, я був чоловіком у якого все стояло, як належить, так, як воно стояло і того разу, коли це мало статися у нас із Машею, до того самого моменту, коли я раптом зів’яв, як лілія. Потім вона приходила до мне у лікарню, схилилася над моїм ліжком, на ній був синій плащ зі срібними ґудзиками, які світилися, як ліхтарі на мосту, коли цей плащ схилився наді мною, у неї з кишені випав чорний службовий свисток і стукнувся об мої зуби, поцілувала мене, потім сіла на ліжко, прямо на забинтовану руку, але незабаром мусила піти, бо прокинувся від наркозу один пацієнт, який хотів встати, але не міг, бо був прикручений до ліжка, і закричав: «Максе, пусти ті віжки, пустиии, Максее!» Випростав одну руку з-під ременів, сягнув під ліжко, схопив скляну качку і зі страшною силою метнув, качка пролетіла через всю палату і брязнула об стіну, під якою стояло моє ліжко, розлетілася на друзки, щедро забризкавши ними Машу, коли вона йшла, у її волоссі блищали скляні крапельки, біля дверей повернулася і послала мені повітряний поцілунок, і тільки тепер я зміг добре її роздивитися, пізніше, коли я вийшов з лікарні і роззирнувся навколо, то побачив, що ніхто не прийшов мене зустріти, це був сумний день, на сусіднє ліжко поклали п’ятнадцятирічну дівчинку, вона знайшла у скрині дарунок, приготований для неї батьками, це були валянки, не змогла втриматися, взула їх і поїхала до Праги, але у скелях біля Саталіц її потяг зіткнувся з іншим пасажирським, лавки у вагоні відірвалися і дівчині відрубало ноги; коли вона прокинулася від наркозу, безперервно волала: «Покладіть валянки до скрині, валянки...» А я йшов із лікарні сам, вдивлявся у вітрини і не впізнавав себе, шукав у відображеннях власне обличчя, але його там не було, наче це був хтось інший... зупинився біля однієї вітрини, з неприязню розглядав себе, але не міг позбутися думки, що це хтось інший, підняв руку і той тип у вітрині теж підняв руку, підняв другу і той тип зробив те ж саме, аж бачу, біля стіни стоїть муляр, величезний дядько в білих шатах, весь обляпаний вапном, на тротуарі поряд стоїть вогнегасник марки «Мінімакс», а муляр дивиться на мене, згортає пальцями цигарку, вставляє її в рота, чиркає сірником, ховає його у кошик, утворений долонями, і закурює, не зводячи з мене очей, так, наче ми стоїмо по різні боки дверей мого номеру в готелі в Бистриці у Бенешова, двері ледь прочинені, з одного боку в щілину дивлюся я, а з другого — муляр... я почувався, наче ми одночасно взялися за клямки кожен зі свого боку. І раптом я зрозумів, що цей величезний муляр в білих, заляпаних вапном шатах — переодягнений Бог...

Через станцію проїхало декілька вантажних поїздів, потім пасажирський, скрізь щілини в завісах штабного вагону стирчали пасма світла, так, як бува в басейні у дівчат з-під плавок вистромляються кучерики, кочегари шурували кочергами вугілля під котлом, відкидаючи на стіни кабіни рухливі тіні, в’їзний та виїзний семафори послідовно змінювали червоне світло на зелене, вказівники на стрілках світилися білим, вертикальна тонка лінія означає рівну колію, горизонтальний прямокутник означає, що попереду колія заходить у криву, а на кінці гілки, що веде до «Ліверпулю», цілу ніч горить блакитний ліхтар, при зміні сигналів скрегочуть у нічній тиші крила семафорів, в диспетчерській клацають телеграфи, часом через помилкове з’єднання тихенько задеренчить телефон, в блоку дзвенять кільця, сигналізуючи про закриття і відкриття колій, і серед всього цього цвірінькання ходив з кутка в куток пан диспетчер Губічка, в очікуванні того самого поїзда особливого призначення, який після опівночі мав провезти двадцять вісім вагонів боєприпасів, слідкував за цим поїздом по графіках, визирав на темний перон, заглядав у чекальню, а я тим часом мріяв про Машу, уявляв, як воно буде, коли між нами знову дійде до того самого. Я вийшов на перон, дивився на на нічне небо і бачив там свій власний фільм, в якому розклав через весь небосхил Машу, точнісінько так, як пан диспетчер Губічка розкладав Зденічку на телеграфному столі, і одну по одній стягував з неї одежини. Але коли Маша на небі лежала вже голісінька, я не знав, що маю робити далі. Тобто знав, але не мав практичного досвіду, оскільки досі ще ніколи всередині у жінки не був, окрім того разу, коли був в утробі своєї матусі, але цього я вже не міг пригадати...

Потім я почув, як пані начальникова спускається по сходах, в одній руці свічка, в другій миска з оладками, як заходить до підвалу, де здушено гелготів гусак. Я стояв на пероні і через кватирку зазирав до підвалу, тінь пані начальникової схилилася, взяла оладку з миски, відкрила гусакові дзьоба і запхала туди оладку, потім, закрила дзьоб, як складаний ніж, і, обхопивши шию гусака пальцями, почала проштовхувати оладку вниз до вола. Взяла ще одну оладку, намочила і заходилася далі насильно годувати гусака.

«Я зараз повернуся, потримайте хвилинку, — сказав я диспетчерові. — Я відскочу ненадовго.»

Тримаючися рукою за стіну і обережно переставлячи ноги, я спустився гвинтовими сходами до підвалу.

«Пані начальникова, не лякайтеся, це я, Мілош,» — сказав я.

«Хто це?» — злякалася вона і застигла з оладкою в руці, обличчя розгублене, світло свічки, що горіла за нею, проходило скрізь її сиве волосся, вона була схожа на Попелюшку, тоді як пан начальник уявляв себе бароном Ланським з Ружі.

«То я, Мілош, — сказав я. — Пані начальникова, я хочу з вами порадитися, післязавтра я їду до моєї дівчини, Маші, тієї кондукторки, знаєте? І вона захоче зі мною... ну ви знаєте.»

«Нічого такого не знаю,» — забурмотіла пані начальникова, нахилилася, намочила оладку і відкрила гусакові дзьоба.

Та знаєте, — кажу. — Не вдавайте, що не знаєте, я ж до вас на пораду... я, щоб ви знали, справжній чоловік, але коли маю довести, що я чоловік, то я вже й не чоловік. Маю, як пишуть у книжках, еякуляціо прекокс, знаєте?»

«Не знаю,» — сказала пані начальникова, полощучи оладку у воді.

«Та знаєте, — сказав я. — Мені досить тільки подумати... і, прошу пані, я вже чоловік... можете помацати.»

«Матір Божа, — зашептала пані начальникова. — Я вже стара для такого, пане Мілоше.»

«Для якого?»

«Для такого, Господи помилуй!» — пані начальникова задрижала і розсипала оладки з миски.

Я нахилився і став збирати оладки, пані начальникова теж збирала, а я їй розповідав, через що я нещодавно порізав собі обидва зап’ястя, всю історію про свою невдачу в ательє дядечка Нонемана «Зробимо за п’ять хвилин», про те, як скінчив, навіть не розпочавши. А пані начальникова мовчала, тримаючи гусака за дзьоб.

«Помацайте, пані начальникова,» — сказав я.

«Помацаю, Мілоше,» — сказала вона, нахилилася разом зі своєю тінню на стіні і дмухнула на свічку.

«Правда я чоловік?» — запитав я.

«Так, Мілоше,» — сказала вона.

«Але пані начальникова, що робити далі? Ви б не хотіли мене навчити? Я дуже вас прошу... в божевільні доктор Брабец казав, що було б добре, якби я спочатку скочив у гречку зі старшою дамою...»

«Але пане Мілоше, я вже стара і не хочу вже того, я вас правда розумію, якби ж я була молодша, матір Божа, що вам всім тут пороблено? Диспетчер Губічка з тими печатками, ви з тим скаканням... але все у вас післязавтра вийде, ось побачите, ви чоловік, ви такий чоловік...»

Через віконце було видно, як на перон вийшов диспетчер Губічка, розставив ноги і задивився на небо, і я точно знав, що тепер там вже не лежить Зденічка, розклавши через весь небосхил свою задницю, а на обрій поволі виїздить вантажний поїзд, двадцять вісім вагонів, раптом вони зникають, а в небо злітає величезна хмара, розростаєтья, як перед літньою грозою, все вище і вище...

«Ви на мене не сердитеся, пані начальникова?» — спитав я.

«Не серджуся, пане Мілоше, то людські справи...» — сказала вона.

І хапаючися за стіну, вона важкими кроками пішла по сходах, піднялася аж на другий поверх і там ходила по кухні та кімнаті туди-сюди, так само, як ходив пан начальник, коли не міг зважитися сказати нам в очі, як йому за нас соромно, натомість викрикував свої печалі у вікно, а потім спускався вниз, спокійний і умиротворений, а коли не викрикувався у вікно, відігравався на своїй дружині, вивалював на неї весь бруд, що в ньому зібрався, висловлював усе і за хвилю був такий, наче нічого й не сталося, тому й не мусив різати собі вени, як я, і не роздягав телеграфістку, щоб поставити їй печатку на задниці, я знав, що пан начальник не може збожеволіти, бо він підтримував душевну гігієну, викрикуючи всі свої печалі у вікно, а те, що лишилося — своїй жінці, яка завжди знала коли з неї досить і коли треба ляснути його по писку мокрою ганчіркою, або дати йому відповідь, яка діяла не згірше від щоквартального ляпаса і після якої він наче прокидався від тяжкого сну.

Час наближався до півночі і пан диспетчер Губічка, все більше нервувався, спльовував і прислухався.

Я бачив, що він очікує, коли відчиняться двері і з’явиться рука, яка подасть йому якогось листа чи пакунок.

Коли годинник пана начальника задзвонив дванадцяту, я сказав:

«Як же гарно б’є той годинник.»

Двері відчинилися, наче від протягу, і в диспетчерську зайшла молода жінка, під розстібнутим пальтом було видно тирольську блузу, вишиту дубовим листям та жолудями, сіру спідницю, білі вовняні панчохи і полуботки з довгими висолопленими язичками. Одним словом, була одягнена, як пан начальник, але на жіночий лад.

В руці мала маленький пакуночок, перев’язаний мотузкою.

«Bitte, – сказала вона, — ich muss nach Kersko.» («Мені потрібно до Керско, будь ласка»)

«Керско, — сказав я, — це за річкою, доведеться вам почекати до ранку.»

«Aber ich muss nach Kersko,» — наполягала вона. («Але мені потрібно до Керско.»)

«То далеченько. А до кого там їдете?» — спитав я.

«Ich habe einen Freund, — засміялася вона і, ткнувши в мене пальцем, спитала. — Sie sind Herr Fahrdienstleiter?» («До друга. Ви диспетчер?»)

«Та ні, то він,» — сказав я.

«Ви диспетчер Губічка?» — спитала вона.

«Я,» — сказав він.

«А це хто?» — вона показала не мене.

«Mein Freund,» — сказав диспетчер. («Мій друг»)

«Мілош Грма,» — представився я.

«Вікторія Фрає,» — вклонилася вона і подала руку.

«Вікторія Фрає?» — здивувався Губічка.

І я зрозумів, що це вона і є — та звістка, що Вікторія Фрає і є тією рукою, що передає послання, але диспетчера Губічку ця звістка зовсім не потішила, він ще більше зблід, наче поява Вікторії остаточно вибила його з колії, я бачив, що він цілком байдужий до неї, що він навіть не глянув ані на задок цієї красуні, ані на її груди, не роздягав її очима, як це робив завжди. Хоча ця тиролька, як на мене, була одночасно і дупцею, і цицюнею. Я вийшов на перон і став вимахувати зеленим ліхтарем, даючи сигнал на проїзд вантажному поїзду. А коли повернувся до диспетчерської і передав на сусідню станцію час проїзду поїзда, побачив, що пакуночок зник. Вікторія позіхала і потягувалася, дивлячись на мене, і раптом я відчув таку довіру до неї, що коли вона сказала, що не відмовилася б годинку подрімати, я відчинив двері до кабінету пана начальника, так само як колись зробив у Дубровицях пан диспетчер Губічка, і це скінчилося тим, що церата на начальницькій канапі була роздерта навпіл, вона увійшла до кабінету, а я приніс свій плащ і застелив ним канапу, лампа наповнювала приміщення ніжним зеленим світлом, я чув, як в голубнику стурбовано туркочуть і ляскають крилами голуби, вони хвилювалися навіть більше, ніж тоді, коли пан начальник від’їздив, так, наче до них залізла куниця або ласка.

«Мене звати Мілош Грма, — промимрив я. — Я, знаєте, недавно порізав собі вени через те, що страждаю на еякуляціо прекокс. Але це неправда. Я дійсно зів’яв, як лілія з моєю дівчиною, але повірте, я справжній чоловік...»

«А ви ще не мали жодної жінки?» — здивувалася Вікторія.

«Не мав, лише спробував, і хочу спитати у вас поради...»

«Ви правда не мали жодної?» — вона виглядала все більше здивованою.

«Жодної. Тобто Машу, як вона прийшла до мене у дядька Нонемана в Карліні, Машу біля себе мав, але нічого з нею не мав, бо, як уже говорив, зів’яв, як лілія.»

«Отже ви дійсно жодної не мали, — сказала вона і посміхнулася, показавши ямочки на щоках, такі ж самі, як у Маші, очі її заблищали, наче вона побачила щось гарне або знайшла якусь рідкісну річ, пальці її руки зарилися в моє волосся і вона почала перебирати його, як клавіші фортеп’яно, потім глянула чи зачинені двері до диспетчерської, нахилилася до столу, прикрутила гніт і задула лампу, обійняла мене і потягла до канапи пана начальника, лягла і повалила мене на себе, а потім була зі мною така лагідна, як матуся, коли одягала або роздягала мене, як я був малий, дозволила мені загорнути їй спідницю, потім підняла і розвела ноги, поставивши на канапу пана начальника свої тирольські боти, і я приклеївся до неї так само, як приклеїлися одна до одної моя фотографія в матроському костюмчику і фотографія Маші, мене залило світло, що ставало все яскравішим, я піднімався все вище, вся земля здригалася, лунали грім і гуркіт, і здавалося, що вони долинають не з мене і не з тіла Вікторки, а знадвору, що вся будова здригається до самих підвалин, аж вікна дзвенять, що на честь мого славного і успішного в’їзду до чоловічого життя роздеренчалися телефони, а телеграфи самі почали вистукувати букви азбуки Морзе, як це завжди буває в диспетчерських під час бурі, здавалося, що і голуби пана начальника всі як один розтуркотілися, а обрій запалав вогненними барвами, потім будівля знову здригнулася до підвалин... А потім я відчув, як тіло Вікторії напружилося, зігнулося в дугу, підковані боти вперлися в канапу, я почув, як тріщить тканина, знову і знову, а звідкись з-під нігтів на руках і ногах збігаються до мозку радісні спазми, раптом все стало біле, потім сіре, потім брунатне, так наче гаряча вода, вистигаючи, перетворювалась на холодну, відчув приємний біль у спині, наче хтось загнав туди цвяха.

Я розплющив очі, Вікторка все ще перебирала пальцями моє волосся і блаженно зітхала. Крізь щілину в завісі було видно, як на обрії спалахують червоні та бурштинові вогні, наче від далекої грози. А голуби пана начальника перелякано туркочуть, пурхають у голубнику, натикаються на стіни і стелю, падають вниз і відчайдушно б’ють крилами.

Вікторка Фрає сіла і прислухалася. Пригладила волосся і сказала:

«Страшенний наліт десь.»

Я відчинив вікно, потяг за шнурок і затемнення піднялося вгору. Десь далеко за пагорбами спалахували нові і нові вогні, обрій горів і рвався з того боку, де трапилася якась біда.

«Мабуть десь біля Драждян,» — сказала вона і стала розчісуватися, гребінь, розтинаючи волосся, видавав дивний звук. Я згадав її пружне тіло, наче створене для гімнастичних вправ.

«Хто ви?» — спитав я.

«Артистка, — сказала вона і нахилила голову, проводячи гребенем по густому волоссю. — Перед війною працювала в «Яскравій палітрі повітряних атракціонів».

Я сів на канапу і повільно провів рукою по оббивці.

Вона була розірвана навпіл і з-під неї лізли водорості.

На станцію в’їздив вантажний поїзд, з його комина летіли іскри.

Вікторія стояла біля вікна і її гребінець також викресував іскри. На дорозі, проти палаючого обрію з’явилися два вершники.

Я встав і вперше в житті відчув спокій.

«Дякую,» — сказав я.

«І я тобі,» — сказала вона, взяла своє пальто, вийшла у диспетчерську і подивилася на годинник. Зітхнула. Засунула руку під блузку і поправила груди у ліфчику. Вийшла на перон, де розставивши ноги стояв диспетчер Губічка і дивився на небо. Хвилину говорили між собою. Потім вона повернулася і сказала:

«Und jetzt muss ich wirklich nach Kersko,» — усміхнулася і вийшла надвір, повз начальникові грядки вийшла на липову алею і зникла між будинками. («А тепер і правда маю їхати до Керско»)

Потім приїхав пан начальник на білому коні, легко зіскочив на землю, кинув повід кучеру, той пришпорив свого коня і поскакав назад.

Начальник одразу попрямував до голубника, волаючи: «Кошенятка мої весняні, ну що ви сполошилися? Хто вас образив? Дітки мої крилаті! Пан начальник уже тут! Гулі! Гулі!»

Потім він бадьоро увійшов до диспетчерської, сів на гвинтовий дзиґлик і сказав:

«Пан князь передає вам вітання, Губічко. Барон Бетманн Холвег приніс ті фотографії Зденічки. Все шляхетне товариство захоплюється вами і хоче вас бачити. Сам пан граф просив вам передати, Губічко, що заздрить вам, сам би він до такого не додумався. На наступному тижні кличе вас до замку. Я мусив перед усім товариством зробити доповідь про те, як все сталося...»

Він піднявся, телеграф викликав нашу станцію.

« Bahnhofsperre Dresden, Pima, Bautzen...» «Закриті станції Дрезден, Піма, Баутцен...»

Пан начальник вийшов на перон і закричав у той бік, звідки ще й досі лунали вибухи і спалахували блискавки:

«Нічого було йти війною на цілий світ!»

Диспетчер Губічка увімкнув настільну лампу на телеграфному столі, підсунув до себе телеграфний записник, розкрив його і підкликав мене, щоб показати якусь важливу телеграму, але я знав, що насправді йдеться про щось зовсім інше. Диспетчер явно нервувався, кінчик олівця, яким він водив по повідомленнях, дрижав, креслячи на папері лінії, подібні до кардіограм. Він повільно відкрив шухляду і я, вдаючи, що читаю останній рядок на сторінці, обережно зазирнув до неї. Сніп світла з настільної лампи упав на дно шухляди і я побачив, як там зблиснув револьвер, і ще невеличкий предмет, схожий на кишеньковий ліхтарик, в який замість скла було вставлено годинник, що тихенько цокав.

«Мілоше, — прошепотів диспетчер, показуючи мені на повідомлення в записнику. — Мілоше, найкраще буде стати на пероні і кинути це в середній вагон. Дамо тому потягу «Стій», а в останню мить дамо зелений... сповільнимо його.»

«Гаразд,» — сказав я, відчуваючи, що за кожним віконцем до чекальні, за кожною щілиною в затемненні можуть ховатися цікаві очі.

Я взяв у нього олівець, підкреслив повідомлення в записнику і зашептав:

«Пам’ятаєте, як у нас впало крило семафора? Коли проїздив той експрес? То знаєте, що? Я зроблю те ж саме. Вилізу на семафор і з нього вкину цю бомбу в середній вагон, а потім спущуся і ми подивимося, що з того вийде... Де зараз наш поїзд особливого призначення?»

«Проїхав Подебради, за пів години буде тут,» — видихнув диспетчер, засовуючи животом шухляду і базграючи щось нерозбірливе в записнику.

«Не боїшся?»

«Ні, ніколи ще не був такий спокійний... ах, — сказав я. — Я чоловік, я такий самий чоловік, як і ви, пане диспетчер, і це чудово, все вже мене відпустило...» Я взяв зі столу ножиці і поклацав ними: «Ось так я відрізав своє минуле,» — засміявся і підняв слухавку.

«Це експрес, — сказав я. — Піду виставлю сигнали для експресу номер п’ятдесят три шістдесят один.» Витяг з блоку ключ і вийшов у ніч, на обрії все ще було видно велику червону пляму, наче там щойно зайшло сонце. Легко повернув ручки управління семафорами і сигналами. Ще ніколи не мав такої ясної голови, хіба тоді, коли мене в дитинстві гладила матуся, проганяючи страшні сни. А пан диспетчер Губічка вже не хотів іти дивитися на небо, він ходив по диспетчерській, втупившись у підлогу, і напружено розмірковував, як нам вдасться наша справа. А якщо добре, то що потім? Але я про це не думав, не тому, що не вмів думати, а тому, що вже додумав все до кінця, і тепер зосередився тільки на тому, щоб скинути з семафору бомбу точно в середній вагон, щоб від неї цілий поїзд вилетів у повітря, нічого іншого вже не хотів, нічого іншого не бачив на небі, тільки величезну хмару, що зростає на обрії, поглинаючи рештки вагонів, колій та пражан, і раптом я згадав про те, про що мав задуматися вже давно, про те, як танки переїхали мого діда, який сам один ішов їм назустріч, сам проти цілої армії, піднявши руки та посилаючи німцям думку, щоб вони розвертилися і їхали назад, туди, звідки прийшли. І навіть тоді, коли дідова голова вже розплющилася між траками танкових гусениць, дідів дух все одно продовжував штовхати все це військо, армію за армією, танк за танком, вояка за вояком, назад до серця Німеччини, туди, звідки вони вийшли і куди їх тепер заганяли російські армії... Але я забув про діда, бо якби думав про нього раніше, то робив би зовсім інші речі. За двадцять хвилин прибуде мій поїзд з боєприпасами і я зроблю велику справу, бо тепер я вже не зів’яла лілія. Ніколи б не подумав, що в мені з’явиться така сила, так само, як ніколи не подумав би, що пан диспетчер Губічка буде виглядати все більш стурбованим, він вже не міг навіть ходити по диспетчерській, стояв нерухомо, розставивши ноги, перед блоком і прислухався до телефонів, які мали повідомити про наближення поїзда, особливо призначеного для нас.

Я зайшов до диспетчерської, відкрив шухляду і, поки диспетчер Губічка прикривав мене своїм тілом, поклав бомбу до кишені плаща. Револьвер поклав у другу кишеню, а потім провів пальцем по рядках телеграфного записника, розписався і поклав олівець до шухляди.

Пан диспетчер підійшов до чорної дошки, на якій ще відучора були записані номери поїздів особливого призначення, всіх двадцяти військових транспортів, які мали спробувати залатати прорваний фронт, показав на неї пальцем і зашепотів:

«Мілоше, поставлю тобі годинник в останню хвилину...»

«О..., це експрес прибуває,» — сказав я.

Я вийшов на перон, експрес в’їхав на станцію і зупинився, начальник поїзда зіскочив на перон.

«Це жах, Драждянам капут,» — сказав він.

За ним з вагонів посипалися люди, що виглядали так, наче втікли з концентраційного табору. На них були смугасті штани, а коли вони позаходили до диспетчерської, ми побачили, що під пальтами у них лише смугасті піжами, не врятували нічого, окрім власних життів, всі вони мовчали і дивилися в одну точку. Начальник поїзда упав на стілець і потер лоба.

«Всі Драждяни горять. Ці позалазили мені до вагонів,» — сказав начальник поїзда і піднявся тяжко, як встає загнаний кінь. Хвилю постояв, спершися на телеграфний стіл кулаками, потім схрестив руки і так застиг, схиливши голову. Здавалося, що він заснув. Німці теж стояли нерухомо, дивилися на підлогу і мабуть бачили там, як вони вискакують з вікон в садки і на вулиці, а кругом падають дерева, стіни і балки. Всі німці мали довгі руки, майже до колін, і стояли ані пари з вуст, наче їм від жаху віднялися язики. Але мені було їх не жаль, хоча я завжди оплакував кожне зарізане козеня, кожну істоту, що потрапила в біду, але цих німців мені жаль не було. Іще коли я був у лікарні зі своїми зап’ястями, там зустрів мою далеку родичку, тітку Беатрису, вона вже п’ятдесят років працювала сестричкою у відділенні, куди потрапляли люди з тяжкими опіками, зараз це були переважно вояки, яких привозили з фронту у ваннах з олією, як якихось земноводних, і моя тітка Беатриса варила для них овочеві супчики, а тим, хто сильно страждав від болю, робила уколи морфію, і я приходив туди до неї, бо тітка Беатриса уміла кожного заспокоїти, вона стільки років працювала в тому відділенні і була така велика і сильна, що варто їй було на когось подивитися і він отримував наче укол спокою... але коли я розчулювався, дивлячись на німецьких вояків, бачачи, як до них приїздять їхні наречені і дружини і як ті вояки зі своїх олійних ванн висловлюють свої останні побажання, заповідають дружинам, за кого вони потім мають вийти заміж, як розпорядитися господарством і виховувати дітей, тітка Беатриса садила мене на стілець поряд із собою, а сама починала нарізати моркву, селеру і петрушку, нарізала і тихенько співала, щоразу на іншу мелодію... «Завтра єфрейтор Шульце помре, помре, помре...» на мотив «На мосту у Празі конвалія росте»... і краяла ножем моркву, петрушку і селеру... вона знала, що завтра впорсне єфрейторові Шульце трохи більше морфію і так скоротить його муки на кілька днів, бо він уже не житець на цьому світі... а другого дня співала «Оберлейтенант Дітце завтра помре, він завтра помре»... на мотив «Дарувала дівчина золотий перстеник»... і різала овочі, а я дивився на молодих чоловіків у ваннах, що виглядали так, наче купаються, і не хотів, щоб вони помирали, я хотів, щоб вони могли повернутися до своїх коханих і дружин, з якими щойно востаннє говорили, але ніхто з тих, кого спускали у відділення до тітки Беатриси, звідти вже живим не виходив. Проте зараз, дивлячись на цих приїжджих з Драждян, я не міг їх жаліти, їм залишалося лише жаліти самим себе. І німці це знали. Начальник поїзда повернувся і сказав німцям:

«Sollten sie am Arsch zu Hause sitzen.» («Треба вам було сидіти на дупі вдома...»)

Я вийшов на перон і підняв руку, паровоз рушив, а начальник поїзда на ходу вскочив до штабного вагону.

«Цих німців нам сам Бог послав, — шептав диспетчер. — Будуть свідками, якщо що...» Він відкашлявся, а я почув, як вздовж залізниці від станції до станції летить звістка, як молоточок б’є по дзвонику, і я знав що це йде мій поїзд. Зайшов до диспетчерської, Губічка тримав слухавку і з того, як він зблід, я зрозумів, що це він і є, поїзд особливо призначений саме для нас.

Я вийняв ключ. Німці стояли навколо печі, нерухомо, як статуї навколо чумної колони на нашому майдані. Раптом один з них розплакався, якось дивно, наче туркотів, як голуби пана начальника, вперше від тої миті, коли німця розбудив наліт, він зміг заплакати, як людина, інші німці слідом за ним теж почали схлипувати і зрештою розревілися усі, кожен плакав по-своєму, але все це були звичайні людські ридання, плач над бідою, що так раптово на них впала. У одного німця, який стояв, притулившися головою до холодної стіни, пішла носом кров і він з’їхав додолу, залишаючи на стіні червону доріжку.

Диспетчер Губічка підняв голову і глянув на мене з-під кашкета, що був насунутий майже на самі очі.

Я вибіг надвір і виставив в’їзний семафор на «Шлях вільний», а виїзний залишив на «Стій».

Підійшов диспетчер, я витяг з кишені вибуховий пристрій і присвічував ліхтариком, поки він крутив ручками, наче налаштовував телеграфний апарат.

Голубам все не спалося, вони невпинно туркотіли і падали з жердин, було чути, як вони шурхотять крилами по стінах голубника.

Диспетчер Губічка подав мені руку, холодну і вогку, як рибина. І я пішов вздовж колії. Довга хмара наповзла на місяць і сипонула мерзлим снігом, я обернувся і побачив вдалині фару локомотива. Місяць вийшов із снігової хмари і навколишні поля заіскрилися в морозній ночі, я почув, як всі ці крижані кристалики цокають, наче в кожному ходить крихітна кольорова секундна стрілка. Я виліз на вежу семафора, як по драбині. Хмара знову закрила місяць і з неї посипалися сніжинки, легкі і прозорі, як метелики-одноденки. Я сів верхи на ліхтар. Локомотив в’їздив на станцію і жалісно свистів, не маючи дозволу на подальший рух. Я відчув, як крило семафору під моєю рукою піднялося, а ліхтар поміняв червоне світло на зелене. Крило семафору було більше за мене і в положенні «Шлях вільний» закрило мене майже повністю. Локомотив засвистів, я побачив, як диспетчер зеленим ліхтарем подає машиністові знак, що можна проїздити, я сидів на семафорі, сипав сніг, я відчував, як сніжинки дзьобають мене в обличчя, пристрій був уже у мене в руці, я чув, як цокання його механізму переходить в мене, внизу пройшов локомотив, вкритий маскувальною тканиною, щоб пілоти штурмовиків не бачили жару топки, потім пішли вагони, один за одним, відкриті піввагони, доверху навантажені боєприпасами в ящиках, перекладених соломою, три, чотири, п’ять вагонів, рахував я, місяць ледь просвічував крізь темну снігову хмару, як обруч, що лежить на дні бурхливого струмка, сім, вісім, дев’ять, сніг став таким густим, що я вже не бачив ані локомотива, ані останнього вагона, одинадцять дванадцять, тринадцять, коли піді мною опинилася голова наступного вагону, я легко, як квітку до річки, кинув бомбу, розрахунок був точний і вона упала прямо на середину вагона, тепер вона лежала зверху на вантажі, відраховуючи час до кінця цього поїзда особливого призначення, я проводжав вагон поглядом, поки він не зник у сніговій імлі, я вирішив, що залишуся нагорі і звідти, як мисливець, слідкуватиму за поїздом всі чотири хвилини, що лишилися до вибуху, до мене вже наближався останній вагон з будкою на кінці, з неї раптом вихопився довгий сніп світла і уперся прямо в мене, я витяг револьвер і побачив, як унизу теж блиснув ствол. Я вистрелив, і одночасно вистрелив хтось, хто був у будці, ліхтарик упав на насип, за ним із будки випала людина і скотилася в канаву під колією. Я відчув біль в плечі, револьвер випав з руки і я почав падати, але зачепився плащем за скобу, в семафорі щось зашурхотіло, зелене світло перемінилося на червоне, крило впало в горизонтальне положення, а я висів вниз головою і слухав, як тріщить мій плащ, з моїх кишень вивалювалися ключі і монети і зі дзвоном падали додолу, я бачив як віддаляється потяг, заходячи в поворот догори колесами, наче їхав по нічному небосхилу, червоні ліхтарі на останньому вагоні поступово згасали, я бачив в канаві біля семафору вояка, що згорнувся в клубок, на нього падав сніг, кашкет злетів, оголивши лису голову, я чув, як рветься мій плащ, відчував, як у мене з-під сорочки біжить кров і стікає по шиї на голову, плащ розірвався і я сторч головою впав на чорний, просяклий олією і парою насип. Приземлився на руки і гострі камені встромилися в мої долоні. Потім я скотився в канаву і опинився поряд з німецьким вояком, який лежав на боці і наче ішов на місці, невпинно перебираючи ногами, розгрібаючи сніг важкими чоботами аж до мерзлої глини і дерну, тримався за живіт і стогнав. Я підніс руку до рота, відкашлявся і виплюнув кров. Той німецький вояк прострелив мені легені, а я йому живіт. Тепер я зрозумів, чому пан диспетчер Губічка цілий вечір відкашлювався і спльовував. Він наче бачив наперед мій кінець, бо хоч пан Губічка ніколи нічого не боявся, але це було сильніше за нього, він наяву бачив все ще до того, як воно насправді сталося... я подивився на небо, а потім підповз до вояка, який почав стогнати, повторюючи одне єдине слово.

«Mutti, Mutti, Mutti!» — кричав він, а я дивився на нього, харкав кров’ю, і знав, що цей вояк кличе не свою матір, а матір своїх дітей, бо він був уже лисий, коли я нахилився до нього, то аж злякався, побачивши, який він схожий на пана диспетчера Губічку. А він все притискав руки до живота і невпинно ішов на місці, дряпаючи підошвами важких чобіт сніг і промерзлу глину, так наче хотів утікти подалі від свого простреленого тіла.

Я розкинув руки і ліг на спину, з кутка моїх уст текла кров, а груди горіли. Тепер і я усвідомив те, що бачив наперед пан диспетчер Губічка, що мені вже кінець і лишилося тільки одне — чекати, коли вилетить у повітря той поїзд, що в цій ситуації мене в будь якому разі чекає смерть, або я помру від рани, або німці, якщо знайдуть мене живого, повісять чи розстріляють, як вони звикли це робити, я збагнув, що мені призначено іншу смерть, ніж та, на яку я замахувався там, в Бистиці у Бенешова, тільки було шкода, що я прострелив живіт тому німцеві, який зараз крокує поряд, тримаючися руками за живіт, я знав, що йому теж вже ніхто не допоможе, бо рани живота смертельні, що смерть, до якої крокує цей німець, далеко і він ніколи до неї не дійде, бо йде на місці, викрикуючи в такт:

«Mutti, Mutti, Mutti…»

Його військові чоботи дряпали мені мозок. Я перевернувся, на ліктях підповз до ніг і обхопив їх руками, намагаючись спинити, але не зміг, вони рухалися з такою силою, як поршні якоїсь машини. Я витяг з кишені мотузок, яким прив’язував номерки до велосипедів та візочків, які пасажири здавали в багаж, витер кров і зав’язав один кінець мотузка навколо одного чобота, а коли ноги порівнялися, накинув його на другий чобіт, на мить ноги перестали марширувати, але потім рвонулися, сила машини розірвала мотузок і ноги знову зачовгали по землі, навіть додали швидкості, а вояк ще гучніше заволав:

«Mutti! Mutti! Mutti!»

Він нагадав мені про те, про що я не хотів думати, як мама буде вранці стояти за фіранкою, чекаючи на мене, а я вже ніколи не прийду, не заверну з майдану на нашу вуличку, а вона не ворухне фіранкою на знак того, що чекає, що бачить мене і рада моєму поверненню, бо мама ніколи не спить спокійно, коли я на нічній, так само мабуть і дружина цього вояка від того дня, як він на фронті, також не спить, також стоїть десь біля вікна і чекає, чи не заверне хтось на вуличку і чи не буде це той, хто зараз крокує на місці і кличе її, йде і йде, але наближається лише до смерті. Я припіднявся і крикнув йому у вухо: «Ruhe! Ruhe!». («Тихо! Тихо!»)

Але вояк знай робив своє, а я раптом відчув під рукою, якою спирався на сніг, холодний ствол пістолета, взяв його і перевернувся на бік. Тепер ми лежали один проти одного. Я націлився туди, де мало бути серце, щоб зрозуміти, де в нього права сторона грудей, а де ліва, довелося спочатку пригадати, якою рукою пишу, але кінець кінцем я таки наставив пістолет йому прямо в серце і натис на гачок. Пролунав постріл, вогонь обпалив уніформу, почувся запах палених бавовни і вовни, але вояк лише гучніше загукав матір своїх дітей, і ще швидше закрокував на місці, наче це вже були останні кроки і ось він, садочок, а за ним його рідний будиночок, в якому живуть його кохані... Сніг перестав, з’явився прекрасний місяць, в кожній сніжинці знов зацокали барвисті секундні стрілочки, на шиї вояка заблищав білий срібний ланцюжок, а на ланцюжку щось, що вояк схопив обома руками і ще голосніше волав:

«Mutti!! Mutti!!»

Я приставив ствол йому до ока і натис на гачок. І почув, як він замовк, побачив, як його ноги пішли повільніше і зупинилися, я лежав на ньому і чув, як до його тіла входять спокій і тиша, як воно зупиняється, наче вимкнена машина. А з мене текла кров, заливаючи мундир вояка, я витяг хусточку і намагався відтерти цю криваву пляму, почав задихатися, але знайшов сили простягти руку і схопити той ланцюжок, за який тримався вояк, його обличчя було спокійним, а замість правого ока з’явилася обпалена діра, наче синій монокль... розірвав ланцюжок, за який тримався мрець, і у світлі місяця побачив, що на ньому висить медальон, на одній стороні зелений чотирилисник, а на другій напис «Bringe Glück» («На щастя»). Цей чотирилисник не приніс щастя ані тому воякові, ані мені, він був така ж людина, як я або пан диспетчер Губічка, не мав жодних нагород, жодних чинів, але ми все одно один в одного стріляли і призвели до смерті, хоча якби зустрілися десь у цивільному житті, то може й заприятелювали б, поговорили б.

А потім озвався вибух. Я чекав цієї миті, лежачи біля німецького вояка, простяг руку, відкрив його клякнучу долоню і вклав у неї той зелений чотирилисник, що приносить щастя, тим часом над полями зметнулася в небо грибовидна хмара, вона невпинно зростала, тягнучися вгору, до хмар, я почув, як ударна хвиля, пролітаючи над землею, сичала і свистіла в гілках голих дерев і кущів, як забряжчали привідні ланцюги в семафорі, спершися на лікоть, я спробував потрусити німця, дихання спинялося, кров струменіла з грудей. До останньої миті, до самої втрати свідомості, я стискав руку мерця і кричав йому у вуха, що вже нічого не чули, слова начальника поїзда, що привіз тих збідованих німців з Драждян:

«Треба вам було сидіти на дупі вдома...»