Подорож до Ельдорадо

ПРОЛОГ

— Тому так рішуче й заперечую. Це надто небезпечно. Ще рано. Я — проти! Ми не відкрилися посланцям Соломона, не підняли своє забрало навіть перед Уолтером Раллеєм. А вже такої заповзятливості, як він, не виявив, певно, ніхто…

(На демонстраційному екрані спалахує стереоскопічне кольорове зображення Раллея, поета і радника англійської королеви Єлизавети. Похнюплена фізія упертюха. Біла перука. Тугий комірець зеленого сюртука підтримує важке підборіддя. В зіницях примружених очей — гарячі жаринки нав’язливої ідеї. Зображення розтає, натомість з’являється сап’янова обкладинка грубої книжки, на ній англійською мовою назва: «The discovery of Ample Rich and Beautiful Empire Gwiana with description of great Citi Manoa. London,1597»[1]).

Семирозум усміхнувся:

— Його праця. Щось на кшталт подорожніх нотаток. Від першого до останнього рядка — чистісінька вигадка! Але Раллей не такий вже безнадійно наївний мрійник. Дещо вгадав. Вгадав, бо його нестримну фантазію невпинно роздмухувала жадоба до золота. Золото! Зо-ло-то!!! Воно не давало йому спокою, штовхало до нових і нових авантюр. Безконечні мандри, дванадцять років ув’язнення, — експедиції за рахунок державної казни не дали жодних наслідків! — знову подорож, бо знову зумів спокусити королеву казковими заморськими скарбами. І, врешті-решт, невтішний фінал…

(На екрані — ешафот, довкола виструнчилися гвардійці її Величності королеви Єлизавети. Перестук барабанів. Уолтер Раллей кладе голову на колоду. Кат у глухій масці високо заніс сокиру, — х-хек! — і голова поета хряснула на грубо тесані дошки помосту. Перука лишилася на колоді — сокира не взяла туго заплетену на потилиці коротку косу. Чвиркнула кров. Вмить перука стала червоною…).

Переповнені трибуни Форуму важко зітхнули. Жінки затулили обличчя руками, якась юна ельдорадка не витримала, розпачливо зойкнула, і той зойк, помножений луною, боляче ударився об високе склепіння, ніби намагався вирватися на волю.

— Ми не підняли завісу перед відважним Себастьяном де Белькалказаром, пихатим Гонзало Пісарро, перед честолюбним губернатором Венесуели Дальфінгером, перед невгамовними Амеріго Веспуччі і Магелланом, перед сотнями й тисячами голландців, німців, греків, китайців…

(На екрані, звішеному над східними трибунами, миготять з калейдоскопічною швидкістю обличчя, міста, океани, каравели, шпаги і кортики, люльки й мушкети).

— О! Я зовсім не збираюся твердити, ніби все то — наволоч. Серед жорстоких завойовників, конкістадорів, межи явних пройдисвітів, викінчених авантюристів, дурисвітів траплялися і благородні мрійники, і шляхетні зірвиголови, і сміливі першовідкривачі. І все ж ніхто з них не був байдужим до золота. І хоч би там що, а вони ототожнювали Ельдорадо передовсім із золотом. Із золотом!

— І саме тому я категорично заперечую! Допоки золото в потойбічному світі зберігає свою владну вагу, доти мусимо критися. Ви навіть не уявляєте, якими зрушеннями, катаклізмами може обернутися для потойбічного світу наша легалізація — і в економічному плані, і в моральному!

Семирозум шанобливо нахилив голову і сів. Витер носовичком спітніле чоло, провів долонею по шорсткому сивому волоссю. Його вуста тремтіли.

За круглим столом запанувала тиша. Принишкли і всі сто тисяч ельдорадців у місткій чаші Форуму. Стало чутно, як тихо шурхотять вгорі чотири синхрокамери. Засідання Ради десятьох, як завше, фіксувалося на мікрострічку.

Потому підвелася Міс-і-Сіпі, чи не наймолодша (за зовнішнім виглядом принаймні) серед членів Ради. Змалювати її зовнішність важко. Якби можна було з усіх кінозірок Голлівуду і «Мосфільму» скласти якнайдовершенішу комбінацію, все одно та комбінація поступилася б красою перед Міс-і-Сіпі. Чоловіки на трибунах озброїлися бінокулярами.

— Добродію Семирозуме! Уже вкотре ви продемонстрували нам свою розважність, обачність. Я схиляюся перед вашою далекоглядністю, хоч і старша за вас на дев’яносто дев’ять років. Ви користувалися тут фактами з усіх епох. Ніби й не можна дорікати вам упередженістю… Дивно тільки, чому все ж забули про одну досить цікаву стрічку з нашої фільмотеки? А її варто переглянути! Атож, із сімнадцятого століття за літочисленням потойбічного світу. Будьте ласкаві, прошу…

(Екран знову оживає. Берег. Золотий пісок сліпуче зблискує під промінням полудневого сонця, хвиля за хвилею набігає на нього. А ось, ніби з-під води, виринає човен, борти якого обшиті очеретом. Врізається носом у пісок. Ті, що в човні, заклякли на веслах, не поворухнуться, довго не наважуються ступити на сушу. Поволеньки підводяться — засмагла, аж чорна, у кривавих виразках шкіра туго обтягує ребристі груди, аж напинається на вилицях, на маслаках. Знесилені, змарнілі, ледве тримаються на ногах. На передньому плані високий чоловік у пошматованих кармазинових шароварах. Тримаючись за борт, обережно сповзає у воду, похитуючись, вибирається на берег. Тепер добре видно його голий торс, що навіть за такої виснаженості свідчить про неабияку силу. Чуприна на голові і густа щетина на запалих щоках аж білі — чи то вигоріли на сонці, чи посивіли. Він нагинається, зачерпує пригорщу піску. Зачудовано зводить докупи кущуваті брови. Пісок сиплеться крізь пальці на вичовгані чоботи. Чоловік щось каже своїм одинадцятьом побратимам. Вони одразу ожили, заметушилися в човні…)

— Годі! — рвучко підвівся Семирозум, і лице його спотворив біль. Екран слухняно згас. — Навіщо даремно ятриту душу? То була трагедія. Ви ж знаєте — всі вони…

— Всі, крім отого, найвищого, — уточнила Міс-і-Сіпі. На її лице теж набігла тінь смутку, а голос бринів схвильовано, напружено. — І ви, добродію, наскільки мені відомо, від нього ведете свій рід. І, здається ж, не маєте підстав жалкувати, соромитись? Даруйте, що розтривожила вашу душу, даруйте. Але ж якщо тоді знайшлася людина, здатна зрозуміти нас… Минуло же як-не-як, більше трьох століть! Годі нам задовольнятися самою інформацією про антисвіт, якою б вичерпною вона не була. Вас лякають зрушення, катаклізми? Та чи не здається вам, що ізоляція більше загрожує нам, ніж їм? Ця потворна пошесть на космопігулки і висновки доктора Синапса… Настала пора кардинальних ухвал! Я за контакт! За безпосередній контакт!

Її щоки спалахнули рум’янцем, чутливі крила рівного носа з ледь помітною горбинкою посередині здригалися, а в продовгуватих прорізах — не очі, а двоє збурених голубих озер. Поли туніки розійшлися, тугі чашоподібні груди то напинали, то попускали напівпрозору блакитну блузу.

— Давайте прислухаємося ще раз до голосів винуватців нашого сьогоднішнього засідання. Вони вселяють мені довіру, добродії. Прислухаємось…

З-за погаслого екрана доноситься неясний шум, а потім хрипкий голос людини, якій, напевне, довго доводилося лаятися, горлати, командувати просто неба в спеку і мороз, голос, зірваний не вчора і не позавчора, і не співами після надцятої чарки, голос не стільки владний, скільки розпачливий, голос літньої людини, не дуже певної себе:

— А ти не брешеш? Натурально?

Йому відповідає старечий щербатий дишкант:

— Щоб мені очі повилазили, товаришу зав, щоб я крізь землю провалився, не брешу! Сам читав! Ельдорадо — край золотих самородків, просто під ногами, як груші восени, валяються. Нам те золото до лампочки, а от государству… І я прикинув — чим діряві відра заготовляти…

Кінець фрази тоне в страшенному гуркоті — ніби валять на купу бильця старих ліжок, пожмакані бочки, погнуті труби та рейки, іржаві відра, миски, каструлі. Грюкають двері, чути голосок зачеканого хлопчиська:

— Приймайте, дяді… ху… поки дотягли…

Зірваний бас:

— А «здрастуйте» проковтнув? І чого це ти, шпінгалет, без спросу влітаєш в кабінет? А ще в піонерах, мабуть, ходиш! Ох, молодьож, ох, ця мені молодьож!

Юний голосок:

— Даруйте, дядю… Поспішаємо, бо ще до плану ого-го скільки треба залізяччя!

Зірваний бас:

— Ну, от і тягніть. План, натурально, всьому голова. Та ми сьогодні закриті. Санітарний день. Раціо? Раціо!

Юний голосок:

— Як же так? Ми ж, дядю, відстанемо від п’ятого «а». У них прийняли, а у нас не хочете…

Зірваний бас:

— Не балакай лишнього і ослобоняй кабінет. Санітарний день! Драїмо металобрухт, миємо склотару. Раціо? Раціо!

Двері тихо причиняють, знову чутно громохкання металолому.

— То, кажеш, повно золота там? Гм? От тіко де б його узнать? Самочинно боязко… Ельдорадо, Ельдорадо… Диво, та й годі! Стіки прожив, стіки світу з’їздив, а не чув. Натурально — не чув! Ти тіко ж гляди: нікому-нікому! Жінці, й тій не кажи!

Члени Ради десятьох і всі присутні вислухали запис, потім переклад. Його монотонно зачитав поліглот Ізоль-Гол.

— Згодьтеся, добродію Семирозуме, — іронічно посміхнулася Міс-і-Сіпі, — на конкістадорів, на завойовників ці співрозмовники мало скидаються. Якщо це й авантюристи, то світ ще не знав таких наївних і безкорисливих авантюристів. Багато яхт, ботів, плотів сновигає по океанах і морях із сміливцями, що шукають пригод, але ж ніхто, крім цих, уже не шукає нас. Якщо я не помиляюся, останню експедицію на пошуки Ельдорадо виряджали з Голландії в 1748 році за літочисленням потойбічного світу? Що не кажіть, а з такими чоловіками варто познайомитися, їй-право!

Семирозум, куйовдячи в жмені сиву бороду, і собі мимоволі усміхнувся:

— Мушу визнати, потяг до незвіданого у жінок набагато розвиненіший. А якщо говорити всерйоз, добродійко, Міс-і-Сіпі, то, незважаючи на ваш похилий вік і пристрасну промову, виголошену тут, ви не переконали мене. До речі, де вони зараз?

— Проходять Дарданелли, — повідомив шостий член Ради, доктор Енц.

— Отож, оскільки головую сьогодні я, дозвольте попередньо підсумувати дискусію, — вів далі Семирозум. — Часу маємо вдосталь. Треба ще й ще зважити все як слід. Розіграємо зустріч з ними на моделі. Рівняння з надто багатьма невідомими… Оголошую засідання закінченим. Гарного вам настрою, добродії!