Поклоніння ящірці

Розділ 1.

Усе буде добре, заспокоював я себе.

Усе й справді було добре. Минуло чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж — і вони повернуться.

Я дивився на його білу (але на оранжевий манер) сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.

Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.

Тоді неприємності й почались.

Я лежу на веранді — прозорій та ажурній, бо з трьох сторін оточеній вікнами — і прислухаюся до шуму дощу. Прозора скляна веранда, залита сірим грозовим світлом, вікна у підтьоках дощу і стара (старезна) канапа із колись червоною обшивкою. Старий магнітофон тихо шепоче старого Pink Floyd’а, касети якого майже акуратно поскладані при стіні. “Юпітер”, щоби ліпше було чути, я поставив на немолоду, змордовану долею і моїм задом табуретку. На веранді, взагалі то, крім канапи, магнітофона та ще столика з парою стільців, більше нічого й немає. На монетні стовбці книжок я вже звик не звертати уваги. Стіл у кутку — старий. Із картоном, підкладеним під ніжки, зі старою друкарською машинкою “Еріка” на спині. На кришці стола можна нарахувати з десяток коричневих кілець від горнятка з чаєм. Горнятко старе і потріскане, тому протікає. Поступово.

Речі ламаються, виходять із ладу й танцюють. Це дуже характерно для Мідних Бук. Тут усе підкоряється цьому правилу.

Я лежу на канапі й ворушу пальцем всередині закритої книжки — “Opowieњci niesamowite” Едґара По. Старі й затерті слова, давно завчені напам’ять. Вони дивною силою змушують мене перечитувати їх знову і знову.

Якщо мій здоровий глузд не дасть тріщини від дощу та Фєді, я пробуду в Мідних Буках до середини серпня. Ми, бачте, уклали з татком угоду — ця дача ціле літо належить мені одному. Таким чином, ані старий сину, ні син старому не мулятимуть очі. Раз на місяць приїжджає мама з грошима й хавчиком, який ми з Гладким Хіппі й Дзвінкою з’їдаємо за три дні. Решту часу я куховарю сам, інколи із Дзвінкою. Гладкий Хіппі щиросердно визнав, що вміє тільки запарювати чай і перебирати гречку. Я ненавиджу гречку.

Дзвінка та Гладкий Хіппі мають нещастя жити у Мідних Буках. Вони мешкають на межі міста й лісу. Я також живу на краю міста, але з протилежного боку, ближче до гір і річки — знаєте, де починається територія Гіацинтового Дому.

Так називається напівзруйнований інтернат для дівчат, теперішній притулок бомжів та наркоманів.

Гладкий Хіппі та Дзвінка мої єдині справжні друзі. Ми брати й сестри в Андеґраунді. Ми відщепенці від міського суспільства, від тіла колективу. Бо ми кляті індивідуалісти й паскудні неформали. А неформали, знаєте, не звикли жити за нормами. Радше навпаки: мають дурну манеру їх порушувати.

Однак не все впорядку в Датськім королівстві. Є тут один такий хлопака — Фєдя Круговий. Дуже, ДУЖЕ паскудний тип. Того літа я збирався уникати його і паршивця-ротвейлера Дюка, Федькового чотирилапого товариша.

Ми ненавиділи їх обидвох тією рафінованою підлітковою ненавистю, коли мрієш не про щиросердне вибачення, а про негайну смерть недруга у муках. Ми хотіли, щоб вони зникли з нашого життя назавжди.

Якщо розібратись як слід і копнути глибше, виключити зі системи всі зайві чинники, виявиться, що причиною наших бід стали джинси “Levi’s”. Самопальні, з лейбою, пришитою на швейній машинці “Зінґер” за моєї присутности.

У сиву давнину, коли леґенди ще тліли у пам’яті фанів, із міднобуківської школи до Польщі поїхало двоє хлопчаків — Пєтя Дупа та Павло Нера (Пєтю звали так через обпечену половину лиця, що стала гладкою й рожевою). Під час екскурсії вони поміняли у якогось фацета “Левіси” на наплечник і сімнадцять касет Iron Maiden, AC/DC, Judas Priest та Black Sabbath. На цих касетах зросли вони, а також молодший брат Павла Нери Арсен. Той, у свою чергу, давав їх мені, я старанно затирав усілякі “Масковиє Лаї”, переписував і слухав напару з Гладким Хіппі, а потім і з Дзвінкою. Згодом на львівському Вернісажі виміняв переписані Iron Maiden на бобіни з Pink Floyd’ом та Jethro Tull.

За час, поки ми троє еволюціонували (чи деґрадували — залежно від точки зору), постійно зазнавали утисків зі сторони Фєді, його пса та його бравої команди.

Фєдя Круговий носив коротесеньку зачіску зразка “Я вышел из зоны”, надавав перевагу заправленим сорочкам типу “мокрий шовк” та семітській горілці “Стопка”. Її особливістю було те, що блювотиння, викликане перебором останньої, набирало приємного і дуже сильного запаху дині, чорної смородини чи абрикосу.

Фєдя був пацаном до останнього вугра у вусі й споконвіків жив “па панятіям”. Він ненавидів хіпаблудів (як тоді ще нас називали), а мене та Гладкого Хіппі був ладен розчинити власною їдкою люттю.

Наша ненависть була взаємною.

Мене та Дзвінку єднало три роки дружби, із 1990-го, коли вона приїхала у Мідні Буки з Івано-Франківська. Вона частенько приходила до мене, коли падав дощ, допомагала варити їсти, щось розказувала. Інколи ми просто лежали на канапі — груди до грудей, щока до щоки — трималися за руки й ловили дихання іншого.

Або цілувались. Одного разу я навіть спав із нею. Не в розумінні переспав, а просто спав на одному ліжку, чи то пак, канапі. Тоді була сильна гроза, і веранда раз по раз спалахувала пастельним, сліпучо-бузковим світлом, за чим слідував шалений постріл грому. Дзвінка лежала поруч, лише у трусиках та майці. Пригадується, вона вся дрижала, чи то від страху, чи від холоду, а може, й від збудження. Я сповз дещо вбік — не хотів виказувати, що коїться у мене нижче живота. Тим не менше, Дзвінка попросила обійняти її. І заснула вона в моїх обіймах. А ми так і не трахнулись.

(Чужий досвід, знаєте, також корисна штука: мій старший брат Орест — тоді йому було близько сімнадцяти — якось прийшов додому і сказав, що одружився. Переспав із випадковою кобітою, та “залетіла”, на аборт або не вистачило грошей, або та мандрьоха просто не хотіла. Орка скрутили й пошили в дурні. Мама прогнала його. Тепер він десь у Польщі, спекулює на барахолці. Одним словом, як у Біблії: “Час палки кидати, час палки громадити”.)

Я розумію Дзвінку . Я для неї точно єдиний приятель, особливо на літо. Із Гладким Хіппі вона товаришує, але не занадто. Ексцентричність останнього стає цьому на заваді.

Дзвінка походила з ідеальної української сім’ї, сім’ї настільки ідеально-української, що вона могла бути хіба що вигаданою Юрком Винничуком. Матуся пили гербату з помаранчами й андрутиками, тато слухали старі награння ґотик-дез-думової “Бандури”, читали “За вільну Україну” і ходили до лазнички, де підтиралися виключно срайтасьмою. Були шаленими патрійотами і щиро цікавились у листах здоров’ячком діяспоритянських теток у Торонто, Кенеда.

Протягом двох років Дзвінка доглядала за немічною бабусечкою, яку поїдала болячка Альцгаймера. Бабка твердила, що в її голові засів великий рожевий конус. Дзвінка мусила ходити коло бабусі, як біля малої дитини.

Врешті-решт стара пердуниха представилася: спочила, здохла, відкинула лещата, померла, пішла до Бозі гайтю, врізала дуба, простягла ноги — називайте це, як вам завгодно. Суті ви не зміните і радість від її смерті не приховаєте. Дзвінка зітхнула з полегшення.

Діючи наперекір батькам та старшій сестрі, яка слугувала зразком для Дзвінки, вона ступила на стежину андеґраунду.

Подруги відверто зневажали її за те, що Дзвінка слухає дурну музику, яка нікому не подобається, носить дерті джинси і навіть (та не може бути!) курить із Гладким Хіппі. Це було прекрасним ґрунтом для проростання пліток: знайомі розказували ружні гисторії найнесподіванішого змісту, починаючи тим, що Дзвінка — наша спільна з Хіппі курва, завершуючи леґендою про те, що ми троє заснували гурток юних онаністів, а самі гоміки, у той час як Дзвінка — лесбіянка (??!). Цікаво, чи зауважили вони наш таємний содомічний зв’язок із славнозвісною Нессі?

Гладкого Хіппі я знав на рік менше, аніж Дзвінку. Він жив у Мідних Буках від народження, але потоваришували ми після того, як виявили спільні інтереси на ґрунті музики та ставлення до формалів загалом і Фєді зокрема. Він був дуже навіть непоганим хлопцем, просто мало хто хотів його зрозуміти.

Апологет і ветеран броунівського руху Гладкий Хіппі курив, нещадно пив і волоцюжив. У табелі в нього було дві двійки — з фізкультури та трудового навчання. У графі “поведінка” було виведене зле “НЕЗАД.!”. Якби знайшлося місце, кєра наставила би сто таких знаків оклику, і то навряд чи вони належно відобразили би стан речей. Його виганяли на короткий термін уже тричі. Хіппі писав контрольні з фізики та алгебри найкраще в класі (свого часу батечко мого знайомого викладав фізику на прикладній математиці в ЛДУ), проте вчителі боялися виставляти його на якісь олімпіади.

Ще Хіппі любив писати чорні гуморески про невдалі аборти, розчавлених КрАЗами білявих дівчаток та добрих дідусів, що забивали на смерть немічних бабусь. Він реґулярно надсилав свої доробки у газету місцевих баптистів “Віра, надія, любов”.

Гладкий Хіппі був страшенним націоналістом — не меншим за тих, що збиралися у Львові під Білою Мамою. Його гордістю були нордичні волосся й очі. Достоту білява арійська бестія. Красивий, як дитя Афродити, очі — шалено-синій кобальт і волосся густезне, м’яке та русе. Від тринадцяти років Хіппі не стригся.

Неподалік від центру Мідних Буків, на роздоріжжі, стоїть велика біла скульптура святої Анни, заступниці всіх невинно убієнних, з ледь піднесеними догори, як у Сина, що показує Свої рани, руками. На чорнім постаменті вибиті слова: “ТУТ ЇХ КАТУВАЛИ, ВОНИ ТУТ ПОВМИРАЛИ”. Слова виведені золотою фарбою. Святу Анну поставили у вісімдесят восьмому, нібито на честь тисячоліття християнства, а насправді для вшанування жертв НКВС.

Гладка ґранітна площадка біля постаменту була суперовим місцем. Коли Гладкий Хіппі напивався, він не йшов додому. Ні, він завжди ночував під фіґурою. Так він відображав внутрішній протест та зовнішню опозицію проти пацанів, формалів та просто алкашів, що ночували в Гіацинтовому Домі.

Тим не менше, свята Анна, прецінь, мала його у своїй опіці: пройдисвіта ще жодного разу не побили, коли той спав.

Може, гидилися?

Мати Гладкого Хіппі була вчителькою української мови та літератури. Їй вдалося привити синові любов до Шевченка і Стуса, однак вона зазнала приголомшливого фіаско на синтаксично-орфо-графічній ниві. Зрештою, не при Хіппі буде сказано, і на гігієнічній також.

Батько був патріотом і помер, випасаючи білих ведмедів десь північніше Воркути. Він нічого синові не прививав, окрім хіба що цілком виправданого у наших краях москвофобства та профашистсь-ких поглядів. Баба Гладкого Хіппі померла рік тому, і це призвело до двох наслідків: Надії Дмитрівні стало по-барабану, де ночує її чадо, лиш би вступив наступного року у Політехнічний; Гладкий Хіппі міг вештатись, де завгодно.

Кожна подія, навіть найдріб’язковіша, має причину, хід і наслідок. Так казала моя збочена дитяча сексуальна фантазія — вчителька історії у восьмому класі.

У Мідних Буках ми аутсайдери, погані діти, The Bad Company... Ми — цвіт нації, ми — цвіль нації. Насправді ж ми просто є.

Боготворили погляди Керуака, і Джона Леннона, і Брюса Спінґстіна, котрі так любили критикувати порядок і засуджувати владу.

І було так: були ми, була причина, не вистачало лише приводу, дрібнички, щоб ми зайнялися, немов просочені напалмом.

всі зібрались?

всі зібрались?

всі зібралися?

церемонія от-от розпочнеться