Повторне зникнення Ципи

Розділ XI

Був другий вечір їхнього перебування на «Квітці-Основ'яненко».

Анатолій Петрович після вечері знову пішов на верхню палубу, сподіваючись, що Григораш з'явиться біля бару. Григорію Тарасовичу теж не сиділося в каюті. Він постелив хлопцям, наказав лягати і, суворо заборонивши рипатися куди-небудь з каюти, подався нагору слідом за Анатолієм Петровичем. Хіба ж всидиш у такий дитячий час в каюті, коли там, нагорі, і «група», і Вороний, і Сокирко, і капітан Пилипей, — і хтозна-що може статися (хоча ні про Григораша, ні про «кооператора» Вітасиків тато нічого не знав).

Хлопці сиділи біля вікна й дивилися на річку.

Був синій вечір. На небі вже миготіли зірки. А у темній воді мерехтіли, переливаючись, сяйнисті вогні теплохода. Вдалині бовваніли високі чорні береги, лише інколи моргаючи цяточками світла. Теплий вечір дихав у прочинене вікно лагідно і приємно-лоскітно.

На палубі перед вікном не було нікого. Ті, кому належало спати, вже повкладалися, решта була там, нагорі, звідки лунала музика, голоси і сміх.

— Гарно! Правда? — тихо сказав Женя.

— Гарно! Отак сидів би й сидів цілу ніч, — теж тихо відгукнувся Вітасик.

І вони знову надовго замовкли.

Світло в каюті було вимкнуте, і з палуби здавалося, що там нікого нема.

І тому…

Він з'явився так раптово, що хлопці відсахнулися.

Вражений, завмер і він.

Завмер на відстані простягнутої руки, зовсім близько, так, що вони відчували його подих.

Ципа отямився перший.

— Привіт! — сказав, затнувшись.

— Привіт! — відгукнулися вони, ледь ворушачи язиками.

— Ви самі? — спитав вій після миттєвого роздуму.

— Самі, — сказав Женя.

— Ну, тоді нічого, — він враз заспокоївся. — Навіть добре. Ви ж не донощики, правда? І батьки не міліціонери?

Він не бачив у присмерку, як густо вони почервоніли.

— Ти — «заєць»? — спитав, щоб подолати незручність, Вітасик.

— А що зробиш… як треба…

— А де ти ховаєшся? — спитав Женя.

— У шлюпці під брезентом.

— І лежиш там цілий день?! — жахнувся Вітасик.

— Що ж робити?.. — усміхнувся Ципа.

— Ух ти!.. А як же… — Вітасик затнувся.

— А поліетиленові кульки нащо? — відверто сказав Ципа. — Я запасливий. І води пляшку маю. А от з їжею…

— Так ти ж, мабуть, голодний! — догадався нарешті Женя.

— Ти — розумний хлопець! — знову усміхнувся Ципа.

— Ми зараз… зараз… — Хлопці кинулися до сумок, куди дбайливі їхні матері, не дуже довіряючи туристському раціонові, напакували різного додаткового харчування: печива, цукерок, фруктів, шоколадок…

— Та ви що? Куди мені стільки!

— Бери! Бери!

— У нас навалом!

— Ну, спасибі, спасибі, хлопці! — Він так пожадливо кусав яблуко і жував печиво, що їм аж боляче було дивитися.

Він це, мабуть, відчув, бо, ковтнувши, промовив:

— Пробачте… Двадцять років не їв… Спасибі!.. Я вам чимось віддячу. Обов'язково! Ой! Хтось іде. Покедова!..

Він шаснув убік і пропав.

З протилежного боку повз вікно прочимчикувала пара — череватий дядечко і огрядна, з великим декольте дама.

— Це найщасливіший вечір у моєму житті! — бив себе однією рукою в груди черевань, другою обіймаючи даму за плечі.

— Ви — гуморист!.. Ви — гуморист! — сміялася дама, похитуючись і хапаючись за поручень.

Воші вже пройшли, але майже хвилину ще чувся її сміх і слова: «Ви — гуморист!»

Хлопці мовчали, не в змозі отямитися від такого фантастично раптового знайомства з Ципою.

— Що ж робити? — сказав нарешті Вітасик. — Ти як хочеш, а я не можу сказати ні капітану, ні навіть татові.

— І я не можу, — сказав Женя.

— То що ж буде?

— Не знаю.

— І я не знаю…

Вони знову замовкли.

— Він якийсь дивний, правда? — сказав Вітасик.

— Ага.

— І мені його жаль чогось.

— І мені. Я не вірю, що він злочинець.

— І я.

— Мабуть, його все-таки примусили.

— Ага. Бачиш, і не годують. І «зайцем» їде.

— А чому все-таки «зайцем»? Невже вони не могли його взяти просто так?

Важко було все це зрозуміти хлопцям.

В становище вони потрапили справді скрутне. І розказати про зустріч з Ципою вони не могли, совість не дозволяла («Ви ж не донощики, правда?»), і приховувати — чи мали вони право, чи не зашкодить це розслідуванню справи складної і, можливо, небезпечної? Дуже шкодували хлопці, що прямо не встигли спитати Ципу, хто ж такий Вороний і чого так злякалися тоді капітан Пилипей і артист Сокирко. І Женя, і Вітасик чогось були певні, що Ципа сказав би їм правду. От були переконані в цьому обидва. Хоч не могли б сказати, на чому це переконання грунтується. Щось було невловиме у голосі, в інтонації того Ципи. Якась переконлива щирість. І він же довірився їм — сказав, де ховається.

І хлопці вирішили, що завтра вони обов'язково знайдуть Ципу і спитають про все. А тоді вже буде ясно — говорити дорослим чи ні.

На тому й поснули.

Анатолій Петрович і Григорій Тарасович повернулися в каюту після одинадцятої.

«Група» поводилася на танцях, як всі: танцювали, реготали, галасували. Але не бешкетували й не билися. Обійшлося, як то кажуть, без ексцесів.

Григораш у барі не з'являвся. Вороного не видно було теж. Не вгледів Попенко й «кооператора».

Капітан Пилипей ніяких ознак занепокоєності не виказував. Анатолій Петрович бачив його сьогодні кілька разів. І в рубці, і на палубі, і в коридорі. Обличчя впевнене, вольове, незворушне. Одного разу навіть усміхався. Хоча взагалі, видно, вдачі суворої.

Одійшов і Сокирко.

З кают-компанії не раз протягом дня чувся його спів і оплески. Видно, прихильниці його таланту перемогли-таки.

Хоча контактів з Анатолієм Петровичем тенор явно уникав. А може, то здавалося, бо Іван Романович весь час був в оточенні дівчат і ні на кого іншого його просто не вистачало.

Одне слово — нічого вартого уваги за весь день не відбулося.

«Завтра хоч і не телефонуй Горбатюку. Крім появи „кооператора“, нічого й розказувати», — подумав засипаючи, Попенко.