Айзек АЗІМОВ ПРИМАНКА ДЛЯ РОЗЗЯВ

1

Космоліт «Три Г.», безгучно вихопившись із абсолютної порожнечі гіперпростору, з’явився в універсальному часі-просторі й поволі впливав у сяючі глибини велетенського зоряного скупчення Геркулеса.

Крихітна металева бульбашка немов зависла в космосі, безпорадно заплутавшись у чіпкому павутинні гравітаційних полів, утворюваних міріадами сонць, що оточили корабель з усіх боків. Але бортові комп’ютери спрацювали бездоганно, і космоліт увійшов точно в потрібне місце. Він перебував тепер на відстані однодобової подорожі — звичайної подорожі у просторі — від подвійної зірки Лагранж.

Для різних людей на борту цей факт означав не одне й те саме. Команді світив ще один день важкої роботи, який оплачується добовими за підвищеним «польотним» тарифом, а потім — відпочинок. Щоправда, планета, до якої вони летіли, безлюдна, та перепочити все одно приємно, хай навіть то буде астероїд. Членів екіпажу не турбувала можлива розбіжність їхньої точки зору з думками пасажирів.

Річ у тім, що команда ставилася до пасажирів з певною зневагою і уникала контактів з ними.

Головачі!

Так усіх пасажирів і охрестили — всіх, крім одного. А якщо висловитися чемніше, то це був гурт науковців, гурт досить строкатий. Єдине, що об’єднувало всіх їх у цю хвилину, — це побоювання за свої прилади та невиразне бажання перевірити апаратуру ще раз, може, востаннє.

А ще, мабуть, — трохи більше, ніж завжди, хвилювання й нервове напруження. Бо ж планета безлюдна. Кожен повторював це собі, з усією певністю, вже безліч разів. Але думки твої знаєш тільки ти сам…

Що ж до тієї особливої людини, яка не належала ні до екіпажу, ні до гурту вчених, то її найсильнішим відчуттям було відчуття смертельної втоми. Марк Аннунчіо — так його звали — насилу звівся на ноги й повів плечима, немовби струшуючи з себе останні пута космічної хвороби. Корабель знову й знову прошивав туди й назад оболонку Всесвіту, перемахуючи за кожним разом ще один світовий рік відстані, а Марк Аннунчіо чотири доби не вставав з ліжка — лежав ледь не бездиханний, неспроможний навіть поїсти.

Та ось передчуття неминучої смерті відпустило його. Марк мусив з’явитися за викликом капітана. Виклик? Усередині заворушилося глухе невдоволення: адже він звик усе робити по-своєму і бачити тільки те, що хотів бачити. Зрештою, хто він такий, цей капітан, щоб…

Марка притьмом поривало розповісти все докторові Шеффілду і покласти край подібним вихваткам.

Але Марк був допитливий і розумів, що до капітана все-таки доведеться піти.

Допитливість — то була його єдина й непоборна вада!

Склалося так, що вона стала і його професією, покликанням у житті.

Загрузка...