Про козацькі часи на Україні

ПРО «ВИКЛАДИ ПРО КОЗАЦЬКІ ЧАСИ НА УКРАЇНІ» ТА ПРО ІСТОРИЧНІ ПОГЛЯДИ ПРОФ. АНТОНОВИЧА

«Виклади про козацькі часи на Україні», в першому чернівецькому виданні озаглавлені невдало «Бесідами», виголосив покійний В. Антонович у Києві в академічному 1895-1896 році. Із огляду на часи, які переживала тоді російська Україна, ці виклади лиш через те, що відбувалися в українській мові, мусили провадитися приватнo, навіть потайно, спочатку у господі самого Антоновича, а потім по черзі у декого з українських патріотів. Ті самі виклади, без жодної зміни, покійний професор міг провадити з університетської кафедри, тільки… в російській мові. Власне українська мова в такій мірі робила ці виклади нелегальними, що коли їх пізніше, видрукувані в Чернівцях окремою книжечкою, без імені автора, прислано в числі кількох сот примірників до Києва на адресу гімназійного професора д. Андрія Кучинського, то цей останній відправив цілу паку з книжками до жандармерії і мусив виправдувати свою невиновність, що, мовляв, одержав такий небезпечний крам. Там цю книжечку зразу і знищено, так що на російській Україні вона й зосталася майже невідомою. А ті самі виклади у московській мові студенти університету могли видавати, навіть без спеціальної цензури…

Ці виклади записувала з живого слова група слухачів, головно покійний Василь Доманицький, тоді студент університету першого року, і вищезгаданий д. Андрій Кучинський. Записувачі сходилися разом, щоб записане перевіряти, а задля загальної редакції перевірені записки передали покійному Олександрові Кониському. Сам автор, на жаль, зредагованого сам перевірити не міг, бо через хворобу виїхав на південь Італії, і ці виклади видрукувано за його відсутності. Редакція Кониського обмежувалася лише стилістикою записаного слухачами,

але вона не обминула деяких qui pro quo. [1] Так, автор, переглядаючи видрукуваний примірник цих викладів, зауважив заміну деяких термінів, ніби не українських, іншими, що мали інше, зовсім не те значення. [2]

Ці виклади про козацькі часи на Україні є власне одинокий науковий твір В. Антоновича, написаний (принаймні викладаний) по-українськи. Не є це власне спеціальний історичний дослід, а має він характер загального нарису доби, над якою історик чимало напрацювався за свого життя, і вартість цього твору тим більша, що він зложений майже наприкінці наукової роботи автора і представляє ніби resume його довголітньої праці.

Висновки і загалом увесь виклад покійного професора, оперті на грунтовних критичних студіях документальних джерел, зостаються і до сьогодні в повній своїй силі мимо тих успіхів, що їх зробила українська історична наука протягом майже двох десятків років, які проминули від часу цих викладів. В історичній перспективі нам нині представляється хіба лиш філософський світогляд автора щодо історичного процесу.

Відповідно до світогляду автора, основою історичного процесу являється розвиток і перебудування ідейного змісту суспільства. Матеріальні фактори наш історик визнає, але їх значення вповні не розвиває. Таким чином, самий історичний процес являється наслідком певного ділання факторів, передусім ідейного характеру. Тому й історичний розвиток українського народу має у своїй основі народні стихії громадського життя, що складаються із об'єднання матеріальних і духовних сил народу, і полягає в перебудуванні цієї основи під впливом інших, також ідейних факторів.

Один з учнів Антоновича, розглядаючи докладно його історичні погляди, формує схему історичного процесу, як її уявляв собі Антонович, передовсім пристосовуючи її до історії України, як ділання в історичному процесі певних сил, що почасти гніздяться в основі народної психіки, природженої для певної національності, а почасти являються вони сторонніми факторами, які мають могутній вплив на подальший розвій процесу, і навіть причиняються до основних перемін народного життя. Ці останні чинники можуть виникати із зовнішніх умов: географічних або психічних. Тут, власне, відіграє в історії роль окрема особа. Боротьба тих усіх чинників - це і є історичний процес, що творить нові форми життя: соціальний уклад, форми державного ладу тощо, і досліджуванням цієї боротьби і наслідків її повинен займатися історик. Представником ідейних основ, боротьба яких творить суть історичного процесу, є не окрема особа, а цілі верстви населення. Ціла маса народу, розбита на суспільні верстви, є представницею тих чи інших ідейних основ. Тому таке значення має соціальна історія суспільства. А що народна маса різнорідна, і різні верстви її мають різні інтереси, які іноді між собою протилежні, а іноді, навпаки, об'єднують між собою верстви населення, то для Антоновича таким чином історія - це наука про суспільство і ті верстви, на які суспільство поділяється.

Студіюючи ті ідейні основи, що від них залежить розвій народу, Антонович зазначає, що ті основи, навіть коли відступають перед іншими історичними факторами, все ж таки не зникають остаточно із народної психіки. Наприклад, староукраїнська громадська основа, розпавшись на станові елементи, все ж таки збереглася в деяких верствах населення, і такою верствою українського населення, що над усе пильнувала громадських основ і довго за них боролася, і була українська козаччина. Ось через що Антонович і думає собі, що козаччина має дуже давнє походження, що вона зберегла в собі старий громадський уклад і що через те в козацьких рухах і в козацькому укладі немає державної основи. Ці погляди Антоновича були в науці зовсім нові, і коли вони в наші часи видаються еклектичними, то все ж таки на них лежить печать оригінальної індивідуальності автора.

Д[митро] А[нтонович]