Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Долі революціонерів і сучасна Україна

Видатний російський філософ Семен Франк надзвичайно чітко визначив суть будь-якої революції і це визначення, на мою думку, однаково актуально як для подій вже майже вікової давнини, так і для нашого сьогодення. За словами автора пророчих «Крушения кумиров» и «По ту сторону «правого» и «левого»: «Всякая революция обходится народу слишком дорого, не окупает своих издержек; в конце всякой революции общество, в результате неисчислимых бедствий и страданий анархии, оказывается в худшем положении, чем до нее, просто потому, что истощение, причиняемое революцией, всегда неизмеримо больше истощения, причиняемого самым тягостным общественным строем, и революционный беспорядок всегда хуже самого плохого порядка. Революция есть всегда чистое разрушение, а не творчество. Правда, на развалинах разрушенного, по окончании разрушения или даже одновременно с ним, начинают действовать и восстановляющие творческие силы организма, но это суть силы не самой революции, а скрытые, сохраненные от разрушений живые силы; и то, что они творят, всегда совсем не похоже на то, к чему стремились силы революции, во имя чего затевалась и подготовлялась революция. Эти живые силы не порождены революцией и даже не освобождены ею; как все живое, они имеют органические корни в прошлом, действовали уже при «старом порядке», и как бы затруднено ни было тогда их действие, оно во всяком случае не менее ослаблено разрушением и пустотой, причиненными революцией. Поэтому телеологически при обсуждении осмысленности действий, планомерно направленных на улучшение, всякая революция должна быть признана бессмыслицей и потому преступлением. Как бы тягостен ни был какой-либо сложившийся общественный порядок, как бы ни задерживал он творческого развития народной жизни, он имеет преимущество живого перед мертвым, бытия перед небытием; как бы медленно и болезненно ни шло произрастание новых форм жизни в лоне старого, сохранение этого лона всегда лучше отрыва от него и его разрушения».

Розвиваючи думку Семена Людвиговича варто додати, що революція – це не тільки і навіть не стільки крах держави, катастрофа суспільства та злам усталеної системи соціальних відносин. Перш за все це ментальний злам свідомості цивілізаційного масштабу, що дається взнаки ще не одному поколінню. При цьому ментальний злам має зовсім не абстрактно-теоретичний характер – він «залізом та кров'ю» проходить по долям живих людей, а не ходульних абстракцій з брошур та прокламацій. І першими жертвами революційного Молоху стають саме ті, хто викликав криваве чудовисько з небуття та гордо став поряд з ним. А викликаний революціонерами «звір з безодні» однаково байдуже, подібно булгаківському Абадонні, знищує як своїх, так і чужих (чи точніше, для нього немає своїх та чужих).

Це абсолютно незламний закон всіх революцій в історії людства, що діяв як по відношенню до жирондистів, монтаньярів та якобінців Великої (перш за все, за кількістю невинних жертв) французької буржуазної революції, так і для подій на Україні 1917—1920 років (знову згадується наш великий письменник: «Велик был год и страшен год по Рождестве Христовом 1918, но 1919 был его страшней»).

Захоплююча книга Валерія Солдатенка, що є чудовим зразком високопрофесійної та вишуканої історичної персоналістики ще раз підтверджує згаданий історичний «закон відплати». Підтверджує, незважаючи на позицію автора для якого революція не є завжди безперечним злом – навпаки з класичних марксистських позицій він розглядає її як необхідний етап історичного розвитку. Однак абсолютна об'єктивність автора, відсутність нав'язування ідеологічних уподобань дає можливість читачам самім побачити трагічну долю провідних діячів української революції (яку, звичайно, не можна розглядати у відриві від революційних процесів на всій території колишньої Російської імперії та інших європейських країн), що заплатили смертю, вигнанням та зламаними долями за свої вільні чи невільні помилки.

В монографії на базі величезного масиву архівних та інших джерел (значна частина з яких вперше введена до наукового обігу) талановито показуються постаті політичних діячів революційного лихоліття, які раніше були просто прізвищами з визначенням їх політичної приналежності. Значна частина з них – люди високообдаровані, які без сумніву, змогли б внести значний внесок у культуру, науку чи ту ж політику (але не руйнівного, а еволюційного напрямку). Однак всі здібності, щирі душевні пориви, молодість (а революція творилася переважно людьми молодими), інколи й саме життя було кинуто в жертовний вогонь революції. Здалеку він бачився полум'ям спокути, але насправді виявилося що за сяйвом ідей революційного звільнення стоїть все той же страшний Молох, для знищення котрого й робили революцію.

Але, при цьому їх миттєвий за мірками історії спалах був надзвичайно яскравим. Яскравим в першу чергу естетично. Адже інколи, як це не жахливо, ззовні естетичною буває навіть страшна катастрофа і ми, не думаючи в цю мить про людські страждання, можемо, наприклад, милуватися шедевром Карла Брюлова «Останній день Помпеї». І якщо погодитись з напівфаталістичним переконанням Наполеона Бонапарта, що «світом керує випадок», то мабуть можна погодитися і з думкою непочутого пророка (і одночасно ненависника) майбутніх революційних бурь Костянтина Леонтьева про те, що єдиним вічним і об'єктивним критерієм в історії є естетичний.. А за цим критерієм описувані у книзі постаті безсумнівно заслуговують високої оцінки.

Ще один вічний урок який необхідно винести із представленого дослідження революційної доби той, що політики які вважають мільйони своїх співвітчизників «неправильними» («прихильниками старого режиму», «контрреволюцінерами», «ворогами народу», «антинаціональними силами», «російськомовними манкуртами», «яничарами» et cetera – кожна епоха має свою людоненависницьку лексику) рано чи пізно опиняються в ситуації, коли й до них застосовують ту ж саму систему координат. Тому, якщо революції чомусь й вчать, то перш за все наступному – ніякі ідеологічні фантоми не можуть бути важливішими за звичайні права звичайних людей. Останні хочуть не так вже й багато – не бути об'єктом тоталітарної уніфікації з боку держави, вільно користуватися рідною мовою, ходити в свою церкву тощо. Коли б «полум'яні революціонери», які в більшості своїй були щиро відданні обраним ідеологемам, це вчасно зрозуміли, то не довелося би ще одному нашому всесвітньо відомому земляку – Максиміліану Волошину написати вже у сталінські часи трагічні рядки:

Ще я не можу не сказати кілька слів про автора, якого знаю багато років не тільки як одного з найбільш фахових і чесних українських істориків. Валерій Федорович ніколи не боявся писати те, що думає, а не лакейські виконувати на «історичному фронті» вказівки згори. Він був незручний у радянську добу, коли комуністично-правовірні колеги (які пізніше всі, як один, оспівували бандерівських злочинців проти людства та інше сміття історії) підозрювали його у недостатній відданості «керівним та направляючим» ідеям КПРС. Він став незручним і при владі майданних заколотників, коли відмовився поступатися своєю совістю вченого і готувати антиросійські фальсифікації про масовий голод 1932—1933 років як геноцид українського народу. Не буду казати очевидного – як дорого зараз коштує зберегти честь дослідника, зберегти «душу живу» і як мало хто це міг зробити, відмовившись продатися вельможним покупцям за гроші та посади.

З історичною концепцією, в тому числі поглядом на революційний час, автора можна погоджуватися чи ні, розділяти його світогляд чи дискутувати, але праця професора Валерія Солдатенка дає вагомий привід замислитися над нашим минулим, а значить й майбутнім.

Дмитро Табачник,

доктор історичних наук