Прогулянка

Від перекладача

Якби не Рето Зорґ, керівник Центру Роберта Вальзера в Берні, я ніколи не взявся б за цей переклад. Тому передусім я хочу скласти свою подяку Рето Зорґові — за те, що він зміг переконати і захопити.

Моє попереднє уявлення про Роберта Вальзера було дуже приблизне. Швейцарський письменник, літературний ровесник, наприклад, Рільке, наприклад, Кафки, сам «трохи Рільке», «трохи Кафка». Деякі німецькомовні друзі часом про нього згадували як про «надзвичайно важливого прозаїка» і великого майстра німецької мови. Я вірив їм, але рука до Вальзерових творів не тягнулася.

Швейцарія — країна абсолютно літературна, але з її письменників ми найкраще знаємо пізніших за Вальзера Фріша і Дюрренматта. За бажанням Швейцарію можна розглядати як своєрідний письменницький цвинтар, дуже фешенебельний, виплеканий і чудово доглянутий. Наші улюблені письменники (Гессе, Томас Манн, Джойс, Канетті, Набоков, Рільке) у ній не народжувались, але в ній помирали. У цьому сенсі Швейцарія — це така перехідна зона між письменницьким пеклом (батьківщиною) та раєм. Можливо, це навіть перша фаза письменницького раю, його передпокій.

Тільки навряд чи Роберт Вальзер погодився б із цим моїм припущенням. У його випадку письменницького пекла від раю не відокремити. За великим рахунком його «Прогулянка» — абсолютно центральний, просто-таки програмовий твір, можливий лише у Швейцарії. Як жити невдасі-прогульникові в успішній країні, що ненастанно й механістично працює на свій такий заслужений добробут і повсякчас його примножує? Як незрозумілому й нечитабельному поету порозумітися з добрими годинникарями, пекарями, кравцями і капелюшниками? Як дійти до серця й душі ретельних банківських службовців та справедливих податкових урядників?

Та ясно, що ніяк. Його проект приречений, і він це знає, але все одно його здійснює. Між нами кажучи, це не проект — це доля. Тобто прогульникові Вальзеру просто нікуди подітися.

Це філософська драма, що має непогані шанси розвинутись у трагедію.

Роберт Вальзер помер на прогулянці. Це сталося в перший день Різдва 1956 року. Він упав на сніг і більше не підвівся. Цій події передувало кілька зовсім глухих десятиліть, проведених у психіатричних закладах. Прогульника змусили стати довічним пацієнтом. Він особливо не пручався, але прогулюватись йому залишалося вже тільки на вкрай обмеженій території.

Я щойно перечитав написане й подумав, що у вас може скластися хибне враження. Насправді це дуже радісна «Прогулянка», справжній гімн людському існуванню. Читайте — і відчуєте.