Рік 1918, Київ

Вступ

Ця книга — не спогади. Це — щокількаденні записки, роблені похапцем, часто вночі, в 1918 році в Києві, про зустрічі, епізоди, події та акції політичного характеру — чисто припадково збережені до цього часу: (замітки неполітичного характеру знищено). Це доривочні фраґменти, написані, подекуди телеграфним стилем, бо на детальний опис не позволяв скажений темп тодішнього життя. Тим не менше автор думає, що ці замітки не позбавлені де-якої вартости, бодай як спостереження свідка, а іноді й учасника подій вікопомного бурхливого 1918 року; з його цікавими постатями, з його блискавичними змінами; з боротьбою на життя і смерть ріжних національних і політичних сил, з напружено-трівожним, повним несподіванок повітрям тодішнього Києва, столиці зненацька збудженої в вогні революції і війни до самодержавного життя зі свого столітнього сну, України.

Старі й молоді "статечні" громадяне, що любуються в "безсторонніх об'єктивних" описах подій, най ліпше цеї книги не читають. Бо писана вона, очевидно, "субєктивно", цебто з особистої точки погляду автора; з точки погляду його власної оцінки політичних партій, подій і дієвих осіб драми.

Деякі, не завжди ясні для сучасного читача, згадки про факти і особи, пояснено в примітках в кінці книги.

Прибув я до Києва, з першої своєї еміґрації, в кінці березня 1918 року, за Центральної Ради, місяць з чимсь перед гетьманським переворотом, коли німецькі й українські відділи ще билися на наших північних границях, очищуючи Україну від московських банд.

Записки мої починаються з днем 29 травня 1918 р. і кінчаються 9 січня 1919 р., кілька днів перед моїм виїздом з Києва (з додатком записок під час мого переїзду через Галичину і Відень).

Стара царська командна верхівка і в імперії і на Україні, була тоді вже своїх впливів позбавлена. Та-ж, яка думала прийти їй на зміну, ліберальна соціялістична, була усунута на бік большевиками в Московщині і Центральною Радою на Україні. Але сили царської і ліберально-соціялістичної Росії не були ще розгромлені, ні в імперії, ні на Україні. Будучи зайдами, меншостю на нашій землі, москалі (і жиди) звикли себе уважати за командну касту на Україні. Захитані в своїм упривілейованім становищі в політиці, в церкві, адміністрації, чи в промислі й торговлі, чи в пресі, дивилися вони з кепсько-укритою злобою на державне відродження України. Всіма своїми симпатіями тягнули не до Києва, а до Петербурга й Москви. Кажучи теперішнім політичним жаргоном, з того середовища рекрутувалася 5-та кольона Москви в містах і містечках України. Важкою колодою на шляху до незалежности нації лягла ця 5-та кольона в 1918 р. і в наступних роках.

Широкі (не провідницькі!) верстви автохтонної людности України, — це були: або "малороси", національно інертні, пасивні, готові піти за всякою справжньою силою, або була це селянська стихія, менше або більше політично свідома, але орґанічно й традиційно національна. Стихія, в якій навіть її вороги, москалі Бражньов або Антонов-Овсєєнко, чи поляки, як Коссак-Щуцька або Дунін-Козіцка, свідки тих подій, — бачили величезну неспожиту енергію, очайдушне завзяття, сильно вкорінене почуття справедливости, розмах, широкий жест; стихія, повна душевної шляхетности і героїзму, страшна в своїй помсті за зневагу і кривду; обдарована усіми прикметами, що їх праві і ліві швейки так глупо зневажують як осоружний їм "дух анархічного степу", а москалі — як "бандитизм".

Стихія ця — з якої найкращих верств завше готовий був спалахнути невмирущий вогонь козацтва, — гарячим відблиском світилась в творах Руданського, Стороженка і, очевидно, Шевченка; стихія привязана до своєї віри, звичаїв, землі, ворожа до зайдів визискувачів, готова при сприятливій нагоді, повстати новою Хмельниччиною, чекаючи тільки, як кожда маса, кличів і формул, які дали б її енергії мету, напрям і форму. І — новітніх хмельничан.

Цього не дала розбудженій національній стихії ліберально-соціялістична інтеліґенція українська, яка в 1917 р. задумала ту стихію очолити. Інтеліґенція та мріяла здобувати права України не силою, а — (під час революції!) — лєґальним шляхом переговорів з "братньою російською демократією", за яку вони, антимілітаристи, посилали вмирати українців-вояків під час офензиви Керенського. Інтеліґенція та кликала боротися не за стародавній, приватновласницький уклад нашого села, а за антинаціональний соціялізм. Не за національний ідеал державности, проти метрополії, а за спільний з співзвучними партіями російськими соціяльний ідеал; за провінціяльне самоврядування в межах імперії. Всі тодішні соціялістичні і демократичні партії українські пятнували ідею державної самостійности як глупу авантуру, а боротьбу за державність — як шкідливий "мілітаризм".

Жорстокий біг подій поставив ту інтеліґенцію перед несподіваним для неї фактом: що російська революція і революція українська були явища собі ворожі; що боротьба між ними неминуча, та що йде не про соціяльну, міжклясову, а про політичну, міжнаціональну боротьбу. Тоді соціялістичний провід почав наспіх орґанізовувати цю накинуту йому боротьбу, ідейно до того не підготований.

Розбита червоною Москвою демократична Центральна Рада, покликавши собі на допомогу армії кайзера Вільгельма, знов стала українським урядом.

Таку ситуацію застав я, вернувши до Києва, в березні 1918 року. В партіях була тоді мішанина ріжнородних елементів. Самостійники, які видвигнули цікаву постать Отаманівського, чомусь, в догоду моді, прибрали назву "соціялістів-самістійників". Соціялістичну наліпку взяли для своєї партії і "федералісти" С. Єфремова. Натомісць до партії "ес-ерів", в перші місяці революції, пристало досить "самостійницької молоді, що держалася національно-політичної ідеології Донцова" (Доманський, "Боротьба українського народу за волю", Вінніпеґ). До жадної з цих партій, як і до своїх колишніх партійних товаришів з Укр. Соц. — Демократії, я не приступив, бо з соціялістами я пірвав ще на еміґрації. Ми вже перед війною поборювали себе взаємно. Точками розходження були: моє неґативне відношення до російської культури та до усякої, старої чи нової Росії. Моє вороже до тих партій наставлення скріпилося від того безладу, повного браку державної екзекутиви і ясної ідеї політичної, які я побачив, зразу ж по повороті на Україну, під урядом Центральної Ради.

Я приступив до заложеної М. і С. Шеметами, В. Липинським і М. Міхновським партії "Хліборобів-демократів", яка, всупереч назві, була партією консервативною, а крім того, ворожою до соціялізму, і до політики Центральної Ради. Її самостійницький характер забезпечувала особа М. Міхновського, якого "Самостійна Україна", на мене, ще молодого студента, зробила незатертий вплив. Лучило мене тоді з чоловими людьми тої партії ще й спільне соціяльне середовище, з якого ми вийшли, середовище поміщицьке-землевласницьке. Мені усміхалась ідея зробити з цеї партії ґравитаційний осередок, до якого можна було б притягти близькі нам відламки з инших партій.

Коли, хутко по перевороті 29 квітня, покликав мене гетьман до співпраці, я зразу відгукнувся на це.

Що мене до цього спонукало? Передусім сама особа гетьмана Павла. На тлі сірої штандартности і безбарвности демо-соціялістичного провідництва, — П. Скоропадський був індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав в собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зражував собі всю ту, російсько-монархічну, касту, до якої належав.

Що він був "царським ґенералом", — мене не зражало. Були царськими ґенералами, або полковниками і центрально-радянські вищі офіцери, Юнаків, Ґреков, Сальський, Омелянович-Павленко, Росіневич, Безручко та инші.

Ці останні, як і Скоропадський (якому одначе одному це закидали), теж перед революцією не брали участи в українськім національнім русі. Але я знав, що гетьман на фронті ще в 1917 р. почав українізувати свої частини і творити Вільне Козацтво. Знав я і те, що ще в корпусі Пажів, за свідоцтвом його колєґ, — він мріяв про булаву і думав стати колись гетьманом України.

Переходячи від моментів особистого характеру, до політичних, я пристав до гетьмана тому, що хотів бачити в нім нашого Бонапарта. Мало щось подібного положення революційної України, перед переворотом гетьманським, до положення революційної Франції перед переворотом 18-го брюмера Бонапарта. І там, і у нас, по упадку монархії, новий, революційний провід допровадив країну до анархії, з якої її вивести могла тільки чиясь тверда рука.

Бонапартові удалося: розгромити зовнішніх ворогів, спираючись на армію, завести лад в середині держави, привернути права церкви, забезпечити де-які, безповоротні, нескрайні, здобутки революції, — створення свобідного міцного селянського стану і знищення станових привілеїв февдального панства, приборкати ворогів нового ладу, як лівих (якобінців і соціялістів), так і правих (сторонників монархії) і створити нову правлячу верству (аристократію) країни зі сплаву антагоністичних елементів, коли то перший консул засадив до одного столу і якобінців і роялістів.

Щось подібне доконав гетьман Богдан, який з шляхтичів Кричевських і Виговських (тих "польських ґенералів") з одного боку, а з другого з вовгурівців і Джеджаліїв, створив оту "вельможну громаду", за виразом Шевченка, "козацького панства", яка більш, як сто літ правила Україною. Тримав з Богданом і народ, "чернь", як тоді говорили, якої він не відступався і яку звав своєю "правою рукою" — не головою, бо нею був він сам, а власне, рукою, якою його голова двигала. Зробити щось подібне серед подекуди анальоґічних обставин, — могло спокусити і гетьмана. Під час 2-ої світової війни, на еміґрації, одних моїх знайомих, прибулих з Румунії, гетьман розпитувався: — "а як там ґенерал Антонеску? Чи з нього вийде Бонапарт"? І додав: — "Бо я тепер вірю тільки в ґенералів і в Бонапартів"…

Створити ту нову провідну верству в 1918 р. на Україні, вигляди були. Многі "малороси" і члени "малоросійського дворянства" (хоч і зизували на білий Петербург, як французькі роялісти на Лондон і Кобленц) — могли би пристати до гетьманського режиму, бачучи упадок своєї дотеперішньої підпори — царату, а знаходячи в гетьманаті, хоч би за ціну втрат соціяльних привілеїв, силу, яка б ухоронила їх та країну від большевизму і запровадила б у ній лад. Провідні (не скрайно ліві!) національно-українські верстви можна було б зєднати твердим стоянням під прапором державної самостійности і послідовним переведенням національно-культурної реукраїнізації московщеної доти України. Законне, але негайне переведення революції земельних відносин заспокоїло б розрушене село, зробивши з нього основний бастіон проти большевизму ззовні, з Московщини і з середини, зі сторони 5-ої кольони в містах і в містечках. Головною ж передумовою успіху подібного пляну було створення сильної національної армії.

Це не була утопія. Праві національні українські кола ("хлібороби-демократи" та деякі инші, демократичні "ес-ефи"), де-які видатні особистости з тих правих і поміркованих кругів (Д. Дорошенко, С. Шелухин, П. Дорошенко, Д. Маркович, В. Науменко, В. Леонтович та инші) — приєднувалися до гетьманського режиму. Приєдналися до нього й галицькі січовики, колишня підпора Центральної Ради. Вступили на гетьманську службу і многі з бувших високих старшин царської армії, з яких не один (як полковник Мішковський і Сливинський) без застережень стали на плятформу самостійництва.

Але встоятися гетьманові не пощастило. Не повних шість місяців минуло від 29 квітня, коли неминуча і близька воєнна програма Центральних Держав стала ясною всім. За такий короткий час створити національну армію не вдалося, бо німці теж кидали колоди під ноги в цій найважнішій справі.

З моментом, коли становище німецько-австро-угорських армій на всіх фронтах війни захиталося і ясною стала близька перемога Антанти, союзнички білої Росії, — малоросійсько-дворянські круги з оточення гетьмана, зараз же повернули до своєї проросійської орієнтації, намагаючись потягти за собою і гетьмана. Обернулися активно проти нього і ліві, соціялістичні українські партії, які так само вірили в червону Росію, як свою союзничку, як вірили в білу Росію нащадки колишнього панства козацького. Гетьманат впав. Очевидно не без грубих помилок самого гетьманського уряду (про що багато в моїх записках), — серед яких найфатальнішою помилкою була грамота про федерацію з Росією. За таку помилку уважав її пізніше і сам гетьман Павло.

З тим моментом я особисто зірвав з гетьманським режимом. Демо-соціялістичні круги ненавиділи гетьмана за те, що він став гетьманом самостійної України, я ж — відійшов від нього з жалем за те, що (по тій грамоті) він перестав ним бути.

З Директорією Винниченка я не міг, очевидно, знайти спільної мови. По кількох невдалих спробах нашої партії привернути хоч тінь гетьманщини, у формі військової диктатури, я виїхав за кордон. Про моє дальше відношення до гетьмана, гетьманців на еміґрації, та до инших політичних груп, — коротко в післяслові.

Не зважаючи на ідейну невикристалізованість самостійницького руху тих часів, на духову й політичну непідготованість обох верств очолити той рух, — верстви нащадків панства козацького і верстви народницько-соціялістичиої інтеліґенції, доба та видвигнула кілька безперечно цікавих індивідуальностей (П. Скоропадський, С. Петлюра, М. Міхновський, Болбочан, Натіїв, Омелянович-Павленко, Коновалець, Ю. Тютюнник, Василь Вишиваний та инші). Стихія ж народня, яку "приспали злії люди" і "обікравши" з її найкращих традицій, збудили "в вогні" війни і революції, виявила таку величезну силу, таку безстрашність і героїзм, що роки 1917-22, мимо часової невдачі національної революції, лишаться незбитим доказом остаточного її тріюмфу.

До одного з її фраґментів, до 1918 р., відносяться мої записки.