Іржава доля

Олесь ще ніколи в житті нічого так не чекав, як цієї ночі. Весь нескінченний серпневий день, сповнений очманілої спеки, в’їдливого пилу та нестерпно одноманітного вимахування косою — весь цей з’їдений жнивами день хлопець мріяв лише про те, як дасть нарешті спокій здерев’янілим рукам, нап’ється досхочу, а потім заповзе кудись у холодок і буде спати, спати, спати… Довго-довго. Аж до світанку. Мов мертвий.

Нарешті нібито почали збуватися мрії. Скотилося до обрію сонце; на почорнілому небі налився прозорим сяйвом Чумацький Шлях; і батько, похмуро зиркнувши на Петра та вкрай знесиленого Олеся, махнув долонею: «Годі вже. Кидайте, нехай йому…» Кинули. Допленталися до річечки, повмивалися. Відсапуючись, посідали біля возів, із нетерпінням поглядаючи на жінок: де ж вечеря? Отут і гайнув кудись Олесів сон — гайнув, мов сіромаха від раптового пострілу. Бо там, біля вогнища, серед галасливого жіноцтва була й Олена. Бо знову довелося побачити її задумливі, немов богомазом писані очі, засмаглу струнку шию, вправні рухи напрочуд зграбних, ще по дитячому тендітних рук… Ото було б краще одразу лягти де-небудь подалі від інших та й спати собі — щоб і оком не кидати в її бік, щоб не чути її сміху, не шматувати серце марною тугою. А йому, бач, вечеряти закортіло, дурневі! От і маєш тепер…

І їсти перехотілося, і сон гайнув…

Намагаючись не привернути до себе увагу Олесь потроху відсовувався все далі й далі, доки між ним та усіма іншими не опинився завантажений снопами віз. Ось так.

Нарешті випало-таки лишитися наодинці зі своїми тоскними думками, зі своїм розпачем. То що, парубче, легше тобі стало від того? Ой, ні…

Поганий буде вечір, і день був поганий, і почався цей день — гірше не вигадаєш. Ще як їхали на поле, їхнього воза наздогнали двоє мандрівних козаків — чи то гінці якісь, чи ще хто — біс їх відає. Наздогнали і довго їхали поряд — такі собі гоноровиті красені на баских конях, увішані поцяцькованою турецькою зброєю. Чого це вони раптом вирішили плентатися позаду неквапних напівсонних волів, то зрозуміло: звичайно ж на Олену кортіло подивитись якнайдовше. А щоб та нескромна цікавість не впадала в очі, козаки причепилися до Петра з Олесем: чого, мовляв, такі добрі хлопці досі не подалися на Січ? Чи від матусиної спідниці відчепитися не в змозі, чи так їм до смаку нікчемне життя граків-гречкосіїв? Олесь мовчав, тільки поглядав злостиво; Петро намагався шуткувати, але виходило в нього кепсько. Врешті решт батько не витримав, визвірився:

— Та хіба гречкосії вже й не люди, не православної віри? Жерти, мабуть, полюбляєте, он пики які пороз’їдали! А хто ж вас годуватиме, як не ми?

Але козаки тільки сміялися.

— Гай-гай, діду! Нащо нас годувати? Ось, бачиш, — один з них вихопив шаблю, крутнув над головою сліпучим залізом. — Ач, яка рятівниця-годувальниця! Та я ж нею за день більше намахаю, аніж ти своєю косою за цілий твій вік. Відпусти синів на Січ, не силуй — і можеш хоч до скону з печі не злазити. Прогодують, не бійся!

Отак погарцювали, похизувалися, та й гайнули собі — тільки шлях закурився від шаленого чвалу. Олесь спересердя плюнув у ту куряву і бовкнув таке слівце, що аж воли схарапудились, а батько кулаком насварився: «Чекай у мене, щеня! Ще раз почую…»

Не хвилюйтеся, батечку, почуєте, і, мабуть, не раз. А козаки тії все-таки дурні. «Життя до смаку…» «Материна спідниця…» Та була б змога, Олесь щодуху втік би і від того життя, і від тієї спідниці, і від надто владної батьківської руки. Просив же, благав, мало чоботи не вилизував старому: «Посватайте за мене Олену, інакше не житиму!» А той чухав потилицю, чухав і таки посватав. Але не за Олеся — за Петра, щоб йому добра не бачити! Олесеві ж сказав: «Рано тобі. Доживеш до нинішнього Петрового віку — зашлю старостів до Чепуренків. Тобі ж, йолопе, краще буде: і садиба багатша, і дівка в них жвавіша якась»… Та бодай би вона вигоріла синім полум’ям та садиба з тією дівкою і з усіма Чепуренками разом! Називається, краще зробив… Мало того, що любов Олесеву іншому віддали, так ще кожного дня перед очима і вона, і Петро… А Петрові ж на все плювати, йому аби лише під спідницею усе на місці було — сам якось прохопився. Тварюка… Не був би він братом, так Олесь, мабуть, вже душогубом би став. Ех, батьку, що ж ви наробили?! Нема тепер порятунку від скаженої туги, і час над нею не владний, і жити не хочеться…

А інші на тугу Олесеву звертають не більше уваги, ніж на самого Олеся. От і нині вони навіть не помітили його зникнення, бо усі були вельми зайняті жуванням та ковтанням (себто вечерею). А після вечері хутко повлягалися, і брат Петро (от же чортяка невгамовний, ніяка втома його не бере!) почав розповідати всілякі жахи — це щоб жінки вночі навіть від жаб’ячого кумкання зойкали.

Розповідач з Петра неабиякий — навіть Олесь мимоволі заслухався. Про попа, що якось опівночі на кладовищі власну голову ногами буцав, він уже чув; і про того лелеку з ікластим дзьобом, що немовлят краде — також; а от про залізну бабу — це Петро щось новеньке вигадав.

Нібито блукає степами невисока кремезна баба з іржавим залізним обличчям, із залізними пазурами та в залізних чоботях. Де живе — біс її відає (а таки ж, певно, відає, бо без бісової допомоги подібне страхіття на світі не заводиться). І така вона, баба та, до людей привітна, лагідна — дуже любить допомагати тим, хто в біду потрапив. Ось, кажуть, досить вже давно їхали кілька подорожніх степовим шляхом — здається, на ярмарок. І наскочили на них серед чистого степу татари. Що робити? Втікати нема куди, боронитись — марна справа… Одне слово — смерть прийшла. Тож подорожні й почали молитися одразу і богу, і чорту про порятунок. Бачать, аж раптом на шляху залізна баба стоїть. Де тільки взялася — біс її знає (а таки ж, певно, знає). Гиркнула вона на татар так, що небо здригнулося, ногами затупала, дихнула гарячим димом, і степовики попадали мертвими. І сама зникла, мов не було її, тільки сліди чудернацькі по собі залишила.

Надвечір того ж дня додибали ті подорожні до якоїсь зачуханої сільської корчми, і почали там розповідати, як їх сатанинська сила від татар врятувала. Слухали люди їхню розповідь, дивувалися; здебільшого, звичайно, не вірили, однак трапилася там свята людина, що застерегла: «Від нечистої допомоги добра не буде». Слівце за слівце — зчинилася суперечка; потім — сварка; потім — мало не бійка… А коли усі сяк-так вгамувалися, корчмар нагримав на подорожніх-прийдешніх:

— Нині, — начебто сказав корчмар отим приязникам залізної баби, — дідько з вами, ночуйте вже, але завтра на світанку щоб духу вашого не лишилось в моїй корчмі. До моєї корчми, — начебто ще сказав їм корчмар, — приходять люди богобоязкі; приходять їсти-пити та ніч перебути у спокої, а не слухати, як вихваляють відьомську силу. У моїй корчмі, — начебто повів він був далі, але хтось з подорожніх вишкірився злостиво, перебив:

— От розспівався! «Моя корчма, моя корчма…» Та нехай вона горить синім полум’ям, твоя дорогоцінна корчма разом з тобою та з твоїми богобоязкими!.. Та хоч би навіть і з нами разом — аби тільки згоріла!

Так і вийшло.

Коли полягали спати (як оце ми зараз), корчма раптом спалахнула з чотирьох кутів, та так, що усі, хто там був, живцем спеклися-засмажились. Вогонь — небачений, блакитнуватий, радісний — хутко перекинувся на довколишні садиби, і невдовзі димом-кіптявою пішло все село разом з млином, зеленими садками та божою церквою. І разом з майже всіма людьми. Тільки лише й врятувалося з тамтешніх сельчан, що п’ятеро чи семеро — то по-різному кажуть. А на світанку біля згарища бачили дивовижні сліди — ніби й людина пройшла, але така важка, що на кожному кроці вгрузала в землю аж по кісточку. А ще кажуть…

Олесь вже не слухав, що там ще кажуть про ту страхітливу бабу. Нащо слухати, коли все одно брехня? Звідки, наприклад, відомо про всілякі розмови у корчмі — хто там на кого гримав та хто і на кого вишкірявся — якщо геть усі ночувальники спеклися живцем? Звичайнісінька побрехенька. А шкода. Хіба ж та залізна баба така вже страшна? Ні. Навіть скоріш навпаки. Бо буває й так, що від кого завгодно згодишся прийняти допомогу, навіть коли знатимеш, що за якусь часину після цього згориш живцем. Та подаруй йому, Олесеві, хоч янгол, хоч нечиста сила бодай годину Оленчиної любові, він би за таке щастя на будь-які тортури погодився, ще б руки добродійникові розцілував!

Ох, Олена-Олена… Мабуть, з нею також без нечистої сили не обійшлося — інакше чого ж так припала до душі ця смаглява худенька дівчина? Точніше — не дівчина вже, але звати її жінкою (чужою жінкою!) надто боляче. Як спокійно розміркувати, то й нема в ній нічого особливого. Такий собі замірок тендітний (дмухни — переломиться або по вітру полетить). От хіба лише очі її… Величезні, сірі, прозорі, але на дні своєму заховали щось невимовне, загадкове, для чого і назви нема.

Але ж причина, мабуть, не в очах. Мабуть, усе набагато простіше, і якби того пам’ятного вечора Олесь побачив біля ставка не Олену, а іншу, то в іншу б і закохався. Сонце тоді лише крихітний окраєць свій не встигло ще сховати за далекими кручами; в небі палала пожежа, і ставок перетворився на величезну чару, сповнену небесним вогнем. А на березі, виструнчившись, стояла вона… Перш, ніж Олена його помітила, хлопець встиг впасти в густу росяну траву і потім незліченні століття підкрадався, повз, страхаючись навіть дихати, захлинаючись розпачем: не встигне, не побачити йому більше тієї краси…

Він встиг. Олена навіть не ворухнулася — так і стояла, підставляючи лагідному вітерцю своє пружне засмагле тіло, по якому повільно скочувались мокрі загравні відблиски. І Олесь довго-довго дивився на невеличкі задерикуваті груди, на тверді стегна — на все те, чого ще ніколи в житті не бачив, що тільки уявляти собі міг у хлоп’ячих напівснах-напівмріях…

Вона так і не дізналася, чим стала в той вечір для Олеся. Та хоч би й дізналася — це б нічого не змінило. Хіба міг їй сподобатись отой непоказний сусідський хлопчина, майже підліток, який досі не позбувся щенячої непевності рухів?! От Петро — то вже зовсім інша справа. За Петром сумують мало не всі дівки їхнього села, та й не тільки їхнього і, до речі, не тільки дівки. Високий, широкоплечий, з лиця гарний, ще й балакучий, ще й витівник — з таким не занудишся. От і крутяться коло нього, дурепи, немов ті мухи коло коров’ячого коржа. І Олена, кажуть, як второпала, за кого сватають, то аж засяяла з радощів. Така ж дурепа, як і усі: їй аби тільки довбня якнайвища та чуб щонайгустіший, а що під тим чубом розуму не більше, ніж у дірявій макітрі, то байдуже. Ну, нічого, нічого. Наплачеться ще, схаменеться, та вже пізно буде. А Олесь справді роки через три побереться собі з Чепуренковою Настусею (теж гарна дівка, конопата тільки та трошки капловуха, а так нічогенька) і буде з нею любитися. А Олена нехай заздрить та ремствує, що випросила собі у бога не того з братів, котрого варто було. І нехай — так їй і треба.

Але поки що ремствувати на долю приходилося Олесю. Олена ж і не збиралася сумувати — жваво вовтузилася, хихотіла поряд з Петром, який вже припинив свої залякування і шепотів до неї щось дуже смішне. Від того Оленчиного хихотіння Олесеві стало так прикро, так захотілося плакати, що він незчувсь, як заснув там, де сидів: просто неба та на голій жорсткій землі, біля воза, від якого гірко тягнуло дьогтем, перестиглим житом та сивим пухнастим пилом. Наснилося йому щось химерне. Власне, то був не сон, а якась хвороблива маячня. Ніби душа Олесева вивільнилась-таки з-під влади стомленого розуму і заволала, завила скаженим вовком, не в змозі стримати непереборний гнітючий розпач. І хтось почув її несамовите волання. Хто? Не зрозуміти, не роздивитися, бо якийсь дивний повзучий морок насувається, клубочиться, топить у собі пласкі невиразні тіні якихось нікчемних видінь, і раптом…

Та ні, не раптом. Поступово, неквапно тьмяні невиразні пасма сплелися у щось певне, тверде і… живе. Не людина, не звір — мара, потвора якась, втілений жах показав Олесеві своє обличчя. Викуване з важкого сірого заліза, над’їдене іржею, сліпе й безносе, воно насувається, кривить у мертвій посмішці ікласту щілину рота, а довкола, наче скуйовджене вітром волосся, віється чи то морок, чи то дим, чи туман… Із раптовим пронизливим скреготом розчахнулися повіки, що спершу здалися вмерлими безпомічними очами, і справжні очі страховиська — несподівано яскраві, вологі, сірі втупилися в Олесеву душу, немов випиваючи її аж до денця. І зникли. І все зникло. Все, крім мороку та негучного тужливого скреготіння: «Допоможу-у-у-у…» Хлопець підхопився з тихим зойком, довго кліпав очима, намагаючись зрозуміти, що ж то було. А навколо наливалася зоряним сяйвом лагідна, світла ніч, краплі роси прикрасили кришталем та діамантами вози, траву, снопи, і від того чистого росяного мерехтіння Олесеве серце вгамувалося, припинило свої скажені стрибки. Адже нічого не сталося. Засинаючи, думав скорботні думки та мріяв хоч про яку допомогу — от і наснилася дурість. А тепер сон гайнув, і сонні жахи — також…

Поряд із ним щось ледь чутно зашаруділо, і хлопець від несподіванки сахнувся, досить боляче забивши потилицю об колесо. Він хотів озирнутися, глянути, хто ж це підкрадається до нього, та не встиг, бо голови його торкнулася тепла лагідна долоня, і тихий голос прошелестів:

— Дурненький мій, бідолашненький… Дуже болить?

Олесь тільки мугикнув — мовляв, ні, не дуже. Він просто не міг присилувати себе вірити в те, що сталося. А Олена злодійкувато озирнулась довкола; потім присіла навпроти очманілого хлопця, і він побачив свої крихітні відображення в сірих безоднях її очей.

— Ну, чого ж ти зблід, чого налякався? — Оленчин сміх був прозорий і чистий, немов радісне джерельце пробилося межи камені на божий світ. — Гадаєш, я дурна чи сліпа? Гадаєш, не бачу, як ти худнеш та бліднеш, як часом позираєш на мене? Бачу, все бачу. І того вечора, коли ти в очеретах ховався та підглядав за мною — теж бачила… Так чекала, що насмілишся вийти, так чекала… А ти, дурник, злякався чогось. Шкода… Вже тоді усе б твоє було… Ну, нічого, воно на краще зробилося, бо коли без довгого чекання — то нецікаво… Олесь із чималим зусиллям розліпив засохлі губи, спитав хрипко:

— Навіщо ж ти за Петра пішла?

— Батьки присилували, — знизала плечима Олена. — Та й до тебе ближче хотіла бути, — вона раптом стала навколішки, рвучко наблизилася. — Ну, годі вже, не соромся. Ти ж мріяв — то ось вона, мрія твоя. Хочеш, допоможу? Пальці її знайшли Олесеві руки, обхопили зап’ястя, владно потягнули на себе… Хлопець відчув тоненьке полотно біленої сорочки і мимоволі здивувався, як зручно лягли у долоні дві ніжні округлості — наче були створені саме для нього. А руки ніби вирішили жити власною волею, вони обережно торкалися Оленчиних колін, прокрадалися під сорочку, пестили тугі гарячі стегна, пружний тендітний стан, що вже вигинався у солодких судомах, хилився до землі… Все-таки, Олесь у найостаннішу мить отямився, відсахнувся.

— Ти що?! — голос Олени забринів невимовним подивом, майже образою. — Боїшся? Аж так боїшся?! Чи… Може, гребуєш мною?!

Хлопець важко дихав, дивився вбік, аби не бачити жаданого тіла, що так владно віддавало себе його пестощам. Не бачити, не трапити знову у лагідну пастку відьомських чар.

— Не можу. Недобре це, наче крадемо. Петро ж мені брат…

— Петро?! — І знов ніби забриніло десь поряд кришталеве джерельце. — Дурнику ти мій… Ач, кого пожалів — Петра! Крадемо… Та він же сам мало не півсела обікрав! Чи ти боїшся його? Не бійся. Ось подивись, — у її руці раптом сріблясто зблиснув жниварський серп. — Я знаю, де у людини сонна жила проходить. А ранком скажу, ніби він спав неспокійно, крутився, перекочувався — от, мабуть, і наштрикнувся шиєю. Повірять!

Олесь спершу не зрозумів, про що йдеться, а коли збагнув, то його аж пересмикнуло від остраху та відрази.

— То он ти яка! — він позадкував, наштовхнувся на колесо, вчавився в нього спиною. — Забирайся, гадюко! Геть! Все батькові розповім, все!

Олена неквапно підвелася, наблизила до крейдяного Олесевого обличчя вологий блиск своїх якихось дивно помертвілих очей. Великі очі, сірі, тьмяні, мов залізо, але десь у їхніх глибинах причаїлися руді плямки, ніби чистого заліза ледь-ледь торкнулась іржа.

Зранку Олеся ніяк не могли докликатися до сніданку, і батько мурмотів щось про нікчемних щенят, які після дня справжньої селянської праці вже ні до чого не здатні. А коли Петро, втративши терпець, поліз торсати свого молодшого брата, то виявилось страшне. Мабуть, хлопець вночі спав неспокійно, перекочувався вві сні — от і наштрикнувся шиєю на вістря серпа, що хтось дурно покинув неподалік. От же лиха доля дісталася — така собі малесенька ранка, майже подряпина, а людини не стало.

Жнива, звичайно, покинули. Нехай сиплеться, нехай навіть згорить те жито, якщо за нього треба платити синовим життям! Воли не хотіли квапитися, і Петро, поганяючи, лаявся страшними словами; жінки голосили; батько час від часу змахував сльози… І, звичайно, ніхто не звернув уваги на чудернацький слід, що незабаром перетнув шлях. Дивний слід — немов людина, яка його залишила, на кожному кроці мало не по кісточку вгрузала у землю, до кам’яної твердості спечену безжальним серпневим сонцем. І, звичайно ж таки, ніхто не розчув потонулого у квилінні коліс та жіночих зойках тихого скреготливого стогону:

— Допоможу вашому горю! До-по-мо-жу-у-у!