Рiднi дiти

РІДНІ ДІТИ

повість

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА» Київ 1965

Зміст

Передмова 3

Листи 4

Листи 15

Ліна 20

Палата №5 60

У малят 76

Депутат міськради 104

Тоня і Світланка 114

Катя 154

Прізвищ нема 168

У далекому морі 178

Передмова

Відгриміли салюти на честь перемоги, на честь миру! Скінчилась війна нашого народу з підступним ворогом! Радянські люди, які більш за всіх постраждали і втратили в цій війні, взялися за відбудову.

Відроджувалося життя і у звільненому від окупантів Києві. Спішно ремонтували зруйновані школи, закладали фундаменти нових шкіл, а найкращі будівлі міста віддали дитячим будинкам. Нехай сироти загиблих воїнів і партизанів живуть у теплі й затишку!

У ті перші післявоєнні роки письменниця Оксана Іваненко часто бувала в дитячих будинках, яслах і дитячих садках Києва та інших міст України.

Все, що письменниця чула й бачила, лягло в основу повісті «Рідні діти» — книжки схвильованої і проникливої, написаної по гарячих слідах життя.

У повісті «Рідні діти» розповідається про вихованців Київського 13-го дитячого будинку, про Львівський будинок для немовлят. Не можна без хвилювання читати невигадані, правдиві історії про благородство радянських людей, які брали на виховання сиріт.

Повість Оксани Іваненко написана з теплотою і душевністю, притаманними автору, вона пройнята гуманізмом, світлою вірою в перемогу добра і справедливості.

Давно, двадцять років тому, скінчилась Велика Вітчизняна війна. Ми живемо під мирним прекрасним небом нашої Батьківщини. Але ми не забули, як топтав і плюндрував рідну землю підлий ворог. Ми не забули згарища, шибениці, бранців у смугастих халатах за колючим дротом, закатованих дітей.

Давно вже стали дорослими і трудяться на славу народу колишні вихованці Київського 13-го дитячого будинку. А повість «Рідні діти», написана про них, як і раніше, крокує в одному строю з молодим поколінням. Вона вчить його ненавидіти фашизм, любити людей, боротися за мир!

Ірина Шкаровська

Листи

Поштарка була молода, сміхотлива та цікава до всього й до всіх.

Їй дуже хотілося спочатку самій перечитати всі листи, які лежали в товстій шкіряній торбинці, а тоді вже роздавати їх адресатам. Звичайно, вона цього не робила, але дуже шкодувала за цим і принаймні намагалась завести знайомства з тими, кому щодня носила всяку пошту. Їй подобалося трошки постояти в таких квартирах і почути, як радісно вигукують:

— Ой, слухайте, лист від тата, йдіть швидше! Або:

— Нарешті брат написав!

Поштарка тоді дивилася переможно, ніби цей лист цілком залежав від неї. Вона задирала маленький, гострий, весь у ластовинні носик, і дрібні білі зуби сяяли в усмішці.

Їй хотілося б навіть зарані відгадувати, від кого листи, і, справді, в деяких квартирах вона це могла вже робити. У такі квартири вона заходила найбільш охоче. От, наприклад, до старого професора, який жив у квартирі № 1, — до нього вона завжди заносила багато кореспонденцій: з Москви, Ленінграда, з Болгарії, Польщі.

Та найдужче він радів листам з Донбасу.

Поштарка вже знала ці конверти, цей почерк. То були листи від його дочки-інженера.

Багато листів одержувала й актриса, яка мешкала навпроти. Взагалі у цей будинок приємно було заходити.

А от до будинку, що стояв на розі, поштарка заходила цілком байдуже і завжди поспішала...

Там вона здавала газети, журнали і коли-не-коли трикутничок, надписаний нерівним почерком.

Це був дитячий будинок, і дівчина бачила крізь паркан блідих і худеньких дівчаток і хлопчиків, які, напевно, не мали нікого, хто б їм писав.

Але раз поштарка нашвидку сунула пакет кореспонденцій старому професору, кілька листів актрисі, по дорозі похапцем позасовувала у поштові скриньки прості листи та газети і швидко вбігла в дитячий будинок.

Діти завжди байдуже стрічали поштарку, але сьогодні вона засміялася до них і закричала:

— Як живете, дітлашня? Я несу вам цілу торбу листів! Ану, мерщій покличте мені завідувачку!

Вона хотіла вручити листи, як якийсь дорогоцінний скарб, лише у власні руки завідувачки, хоча серед них жодного рекомендованого листа не було.

Вона не помилилася, ця маленька цікава поштарочка. То був справді скарб. Завідувачка тремтячими від хвилювання руками взяла листи, усміхнулася поштарочці материнською усмішкою, глибоко зітхнула і сказала:

— Приносьте ще, мила. Це така радість моїм дітям! — І, притуляючи всю купу листів до грудей, пішла до себе. Поштарочка чомусь підшморгнула носиком і швидко-швидко закліпала віями, сама не знаючи чого.

Марина Петрівна, завідувачка, не могла не заглянути по дорозі — подивитися, що роблять діти. Адже вони, повідомивши її, що кличе поштарка, побігли до себе. їм і на думку нікому не спадає, що листи до них, до них!

Зараз був час, коли діти вчили уроки. Та спочатку Марина Петрівна зайшла до «малят», так усі звали групу дошкільників. Вони всі сиділи тихо і смирно за круглим низеньким столиком склавши ручки і слухали, як вихователька Софія Миронівна їм щось розповідає. Білявенька Орися Лебединська підперла ручкою голівку і дивилась уважно й серйозно, як маленька бабуся. Коло неї п'ятирічний Владик Гончарін. От ним Марина Петрівна більше задоволена. У нього вже рожеві щічки, не те що в Ориськи, і Марині Петрівні навіть приємно, коли вона чує: «Владику, тихше! Владику, не стрибай! Владику, не заважай!» — ті звичайні зауваження, які завжди сиплються на галасливих, непосидючих дітей. Вона, Марина Петрівна, звичайно, робить строге і серйозне обличчя, коли скаржаться на Владика, та про себе вона радіє, що хоч Владик уже голосно сміється, стрибає, малює скрізь, де прийдеться, танки й гармати!

Їй хочеться, щоб усі малята трошечки більше... гомоніли, пустували... а головне — сміялись, сміялись!

Діти, побачивши Марину Петрівну, всі як один підводяться.

— А що треба сказати? — питає Софія Миронівна.

— Добрий вечір, Марино Петрівно! — кажуть малята хором. Сідайте, дітки, продовжуйте далі, я вам не заважатиму. Цікава казка?

— Ой, — мотає голівкою Орися.

— Там як один був маленький, — з захопленням перебиває Владик, — а сімох велетнів переміг.

— Ну, слухайте, слухайте далі! — всміхається Марина Петрівна і гладить дітей по голівках.

Ні, їй ще не подобається в кімнаті малят. Тут, звичайно, чисто, охайно... Але холодно, порожньо... Сюди б великий килим на підлогу, багато іграшок, веселі, яскраві малюнки на стіни!.. Що поробиш, ще й року не минуло, як скінчилася війна. Всього одразу не придбаєш.

До робочої кімнати — так зветься кімната, де діти готують уроки, Марина Петрівна не заходить, а лише зазирає у двері. Темні і світлі голівки схилилися над столиками, з куточка долітає швидкий нервовий шепіт. Так і є! Це знову Тоня і Світлана сваряться і миряться! Але Марина Петрівна знає, що, незважаючи на всі сварки, це — нерозлучні подруги, і зараз все-таки їхні сварки не такі голосні! Світланка все рідше заливається сльозами, а від Тоні вже давно не чути нестримних істеричних вигуків на кожне дрібне зауваження виховательки. Правда, її великі темні очі на блідому смаглявому личку дивляться так само, як і раніше, не по-дитячому розпачливо. Марині Петрівні трохи легшає на серці, коли вона помічає над столиком коло дверей групу старших: десяти-одинадцяти років. Катя, Льоня Лебединський і Ася щось гаряче обговорюють. Перед ними великий аркуш паперу. Ага! Вони ж вирішили випустити стінну газету. Вони вже піонери. На Жовтневі свята їх прийняли, і свої червоні галстуки вони носять з надзвичайною гордістю.

З ними і Ліна Павлівна, вихователька, тоненька бліда дівчина. «Треба, щоб і вона пила риб'ячий жир! — раптом вирішує Марина Петрівна. — Про неї треба так само потурбуватися, як і про дітей, вона лише на два роки старша за Леночку Лебединську». Леночка сидить у кутку, заткнувши вуха і втупивши очі в книжку. Що б там не було, вона вирішила все пропущене надолужити і перестрибнути через клас. Дуже хороші ці сестрички і братик Лебединські. Он друга сестричка — семилітня

Зіночка, ровесниця Тоні і Світланки, — підсіла зараз до них і гаряче їм щось доводить, показуючи свій зошит. Та взагалі всі вони хороші, кожен по-своєму, і кожен уже має місце в серці Марини Петрівни.

Марина Петрівна не затримується тут. Швидше до себе. Поглянути на ці листи. Перші листи!

Вона заходить до свого маленького кабінету і зачиняє двері на ключ.

Ціла купа листів лежить перед Мариною Петрівною. Їй хочеться швидше знову спуститися вниз, у робочу кімнату, і сказати:

— Діти, сьогодні у нас велика радість. Бачите, скільки листів ви одержали?

— Хто, хто? Кому є листи? — закричать діти, схопляться з місць.

— Усім, кожному з вас, — скаже вона, і це буде цілковита правда, їй хочеться швидше побачити, як заблищать у них очі, зашаріються щоки, побачити їхню радість, захоплення! Та треба раніше обов'язково самій все переглянути.

Треба так обережно підійти до її дітей... Дуже обережно. Ще й року нема, як вони тут, — вони ще такі худі, бліді, нервові, і не в однієї Тоні очі дивляться не по-дитячому розпачливо.

Коли б ці листи принесли їм справжню радість, викликали щасливу усмішку! Що в них? Швидше, швидше перечитати!

Отак підряд, не вибираючи, Марина Петрівна починає читати.

Конверт підписано старанно, дитячим крупним почерком. Зворотна адреса — місто Анжеро-Судженськ, середня школа. Піонери четвертого класу.

Де Анжеро-Судженськ? Що це за місто? Марина Петрівна розкриває конверт і читає:

«Дорогі друзі!

Пишуть вам піонери четвертого класу Анжеро-Судженської середньої школи. Коли подивитися на карту, так ми дуже далеко від вас. Між нами стільки міст, великих і малих, і степи, і річки, і високі Уральські гори, і велика сибірська тайга. Але це тепер .нічого не значить, що ми далеко від вас. Коли ми прочитали про вас у «Пионерской правде», ми всі говорили про вас, як про своїх близьких і рідних. Ми вирішили вам написати і з вами подружитися. Літаки доставляють листи дуже швидко, а навіть коли й поїзд везтиме, це теж не так уже довго і не має значення для дружби.

Ми читали газету на нашому піонерському зборі, і нам було дуже страшно слухати про те, як ви були в полоні у фашистів у таборі Аушвіц, а коли дочитали до того місця, де вас визволила наша Радянська Армія, ми всі заплескали в долоні. Ми дуже жаліли, що не знаємо, хто саме вас визволяв, яка військова частина, а то ми б і тим бійцям написали листа з подякою за вас.

Ми хочемо, щоб тепер вам ніколи не було сумно.

Напишіть нам, як ви живете. Ніхто з нас ще не був на Україні. Ми по історії і географії вчили та читали в книжках про Київ і про Дніпро, і ми всі уявляємо, як там гарно. Напишіть нам, який Київ і який Дніпро, а як хто з вас малює, нехай намалює найкращі місця і ваш будинок.

Анжеро-Судженськ — не дуже велике місто. Дехто з наших учнів був у Новосибірську і в Омську, так ті міста більші. А один хлопчик з нашого класу жив раніше в Москві, так він каже, що Москва, мабуть, в сто разів більша, але ж Москва — столиця, тому вона й найбільша, а у нас також є і театр, і кіно, і будують новий піонерський клуб, і радіо і електрика є — і все, як у всіх радянських містах. Навколо нашого міста тайга, і взимку ми всі бігаємо на лижах, а старші хлопці з нашої школи ходять білкувати — полювати на білок, тут їх буває дуже багато. А у вас бігають на лижах? Зима у вас холодна? У нас найбільше 50 і 60°, і хто живе далеко від школи, той прибігає на лижах.

Але влітку в нас теж розцвітають квіти, і ми розводимо сад. У нас є гурток садоводів-мічурінців. Ми дуже вас просимо надіслати насіння квіток з вашого саду. Ми читали, що на Україні скрізь сади і квіти. Ми хочемо, щоб українські квіти зацвіли на наших сибірських клумбах і завжди нагадували нам про вас. Ми дуже чекаємо від вас листів.

Шлемо всім вам палкий піонерський привіт!

Піонери 4-го класу загону імені Леніна Анжеро-Судженської середньої школи»

Невеличка листівка.

«Привіт із сонячного Таджикистану, від робітниць механічного цеху ремонтної станції!

Дорогі діти! Ми прочитали в газеті, як Радянська Армія визволила вас і ви всі повернулися в столицю України, рідний нам усім Київ, і що тепер добре і весело живете в дитячому будинку. Нам хочеться, щоб ви знали, що у вас тепер багато рідних. Вважайте і нас, робітниць-комсомолок механічного цеху, своїми старшими сестрами. Пишіть нам, ми будемо вам відповідати. Передайте привіт і велике спасибі вашим вихователькам і директору вашого дитбудинку».

Саморобний конверт. На звороті намальовані чорнилом квіти. Зворотна адреса: Нижній Тагіл Свердловської області.

«Привіт, незнайомі нам дівчатка! Ми пишемо вам лист і хочемо з вами познайомитись і подружитися. Ми такі ж дитбудинківські діти, як і ви, і у нас теж нема ні тата, ні мами. У декого з наших є, а у мене і у моєї подруги нема нікого. Так от, будьте такі добренькі і не відмовте нам, відповідайте швидше. Напишіть нам про все ваше життя. І мій, і Нінин тато загинув на фронті. Ми вже давно в дитбудинку. Дітям тут живеться добре, і думаємо ще краще жити, чого і вам бажаємо. Познайомимо вас з нашим дитбудинком. Нас сто п'ять дітей. Усі вчимося в школі. У нас є своє господарство. Дві корови, четверо телят і одна вівця, і у неї два ягнятка, дуже гарненькі, білесенькі, як сніжок. Є свині і маленькі поросята. Ми самі доглядаємо ягняток і поросяток, а корів доїть тьотя Паша. У нас є шефи з заводу, вони подарували нам радіоприймач, і ми слухали про вас по радіо і плакали.

Наш шеф — завод дуже великий. Нас уже водили на екскурсію по всіх цехах, і нам дуже подобалося, як на конвейєрі машини збирають. А на свята нас завжди кличуть до клубу, і ми там виступаємо з нашою самодіяльністю. Нас усі там знають і люблять. П'ятьох наших старших хлопців і дівчат уже прийняли на роботу на наш завод, а ввечері вони вчаться в технікумі. Одна наша Нюся вже буде справжньою робітницею, вона електрозварниця.

А наш старший майстер розповідав, коли під час війни перших дівчат у цех прийняли і були серед них із села башкирки, вони так злякалися цього електрозварювання, що попадали і кричати почали, а тепер вони найкращі на заводі робітниці, і їхні портрети в газеті були. Ми сміялися, що вони полякались, бо нам цей цех теж дуже подобався, там так красиво полум'я займається, коли зварюють, і ми теж хочемо працювати на нашому заводі.

Ми розказали про вас нашим шефам, і вони казали, щоб ви в гості до нас на канікули приїхали. Напишіть нам швидше.

Писали Крамкова Ліда і Соколова Ніна.

Я — Ліда — учуся в 4-му класі, учуся нічого, тільки п'ятірки і четвірки, і вам бажаю так само. Я — Ніна — учуся в 3-му класі, теж нічого, і вам бажаю. Ждемо одвіту, як ластівка літа».

Акуратний конверт, підписаний рівненьким почерком.

«Здрастуйте, дорогі дівчатка! Шлемо вам свій палкий і далекий привіт із славного міста-героя Ленінграда і бажаємо вам усього гарного у вашому житті і найкращих успіхів у навчанні. Любимі дівчатка! У «Пионерской правде» ми побачили ваше фото і читали про вас. Ми будемо вам писати, а ви відповідайте нам. Ми живемо в Ленінграді і дуже любимо наше місто. Майже всі ми прожили тут всю війну і блокаду, і батьки наші загинули, як у вас, на фронті або померли від голоду. А вам довелося побути на фашистській каторзі, і, напевне, ви ненавидите фашистів так само, як і ми. Але про всіх нас піклується Радянська влада і наші дорогі шефи — радянські моряки. Наші шефи-балтійці приїздять до нас у гості і нас улітку катають на своїх катерах. У нас дуже хороший дитбудинок, на Петроградській стороні, у красивому особняку. Ми опишемо вам своє життя. Коли ми приходимо з школи, ми йдемо обідати в їдальню, потім гуляємо, а після прогулянки готуємо уроки. У вільний час у нас працюють гуртки: рукоділля, літературний, драматичний.

Дорогі дівчатка, дозвольте спитати, як у вас працює піонерзагін і хто голова дружини? У нас піонерський загін працює добре, часто бувають піонерські збори. Ми там читаємо книги, робимо доповіді про комсомол, про Жовтневу революцію, Перше травня. Голова дружини у нас Долинова Віра, вона і староста кімнати. А хто у вас? У нас є гарно прибрана піонерська кімната, ми там малюємо гасла і тричі на місяць випускаємо стінгазету. Редактор стінгазети Корнєєва Тома. А у вас?

Милі дівчатка, напишіть, чи є у вас дитрада? У нас є. У нас дуже хороші вихователі, і директор, і завуч. А у вас? Вони передають вам щирий привіт і вашим вихователям, і від нас також.

Любимі дівчатка! Кінчаємо писати, до побачення! Цілуємо вас міцно і тиснемо ваші ручки.

Чекаємо відповіді з нетерпінням.

Долинова Віра — 3-й клас, Долинова Тася — 2-й клас, Осєєва Клава — 2-й клас, Корнєєва Тома — 3-й клас».

У конверті вкладений і другий лист:

«Любимі дівчатка, ми хочемо, щоб ви нам написали окремо. Цілуємо вас ще міцніше.

Дівчатка 1-го класу. Староста 1-ї групи Іра Баранова».

Вузький конверт, манірно підписаний з розчерками і завитушками:

«УРСР, місто Київ. Дитбудинок. Товаришці виховательці. Старшина Кондратенко Євген Іванович. Привіт з берегів Дунаю!

Привіт, вельмишановна дівчино, вихователько сиріт. Перш ніж писати вам наш маленький лист, дозвольте передати вам сердечний привіт і безліч найкращих побажань у вашому житті і виховній роботі. Ви — вихователька дітей-сиріт, які загубили своїх батьків під час Великої Вітчизняної війни. Ми дякуємо вам за те, що ви піклуєтеся про дітей-сиріт, які перенесли так багато страждань у фашистських таборах.

Глибокошановна дівчино-вихователько! Звичайно, наш лист вам буде дивним, чому ми вам пишемо. Ми читали в газеті про ваших дітей і про вас. Ми прочитали про Льоню Лебединського, у якого фашисти-кати взяли більше 4 000 кубічних сантиметрів крові, і про його сестричку — чотирирічну Ірочку, у якої почала сохнути ліва ручка, так багато у неї взя ли крові. Ми всі комсомольці, були на фронті і мстили цим гадам за всі муки, які перетерпів радянський народ і діти. Ми зараз далеко за кордоном рідної землі. Двоє з нас із України, а Віктор Таращанський із самого Києва, і нам хотілося б листуватися з рідною дівчиною з нашого любимого Києва, який ми визволяли, з дівчиною, яка робить таке благородне діло.

Не сердьтеся за нашу сміливість і повірте в нашу щиру повагу до вас і гарячу любов до дітей, за яких ми ніколи не забудемо ворогам. Бажаємо вам щастя, здоров'я і успіхів у роботі.

Чекаємо від вас відповіді.

Кондратенко Євген Іванович, Радін Петро Ілліч, Булганов Михайло Петрович, Грибов Сергій Іванович, Таращанський Віктор Васильович».

Марина Петрівна усміхнулася і відклала цей лист трохи осторонь від решти.

Ще кілька листів від школярів з Далекого Сходу. З Донбасу. З якогось села Тариберки Мурманської області, де півроку ніч, півроку день.

Маленький трикутничок, написаний непевною, тремтячою рукою.

«Шановний товаришу директор!

Прошу вас повідомити про мою дочку Валечку Іванівну Листопадову, восьми років. Може, вона у вас. Волоссячко чорне, очі чорні, на лівій руці № 66101. Прошу не відмовити мені одписати. Ми були з нею в одному таборі в Любліні, а потім нас розлучили».

І ще такі ж прохання:

«Товаришу директор, дорогий! Поможіть моєму горю, поможіть зібрати моїх сиріток дрібненьких докупи. Таточко їхній загинув, і я через того клятого фашиста здоров'я загубила. Моя старша дочечка, Танечка, знайшлася, а де мій синок Владик і найменшенька, Лідочка, я не знаю.

Просителька Гончаріна Феня Петрівна.

БРСР. Вітебська область».

Гончарін... Владик Гончарін! У Марини Петрівни урвалося дихання. Владик Гончарін, який малює завжди танки і червоноармійців, кирпатенький, непосидючий, веселий хлопчина.

Що робити? Що робити?

Як вийти до дітей? Вона плаче, Марина Петрівна, яка завжди так уміє володіти собою, яка зазнала сама стільки горя за цю війну, але завжди була така міцна, стримана. А зараз їй не стримати сліз.

Це сльози радості за матір, що докупи хоче зібрати своїх «сиріток дрібненьких» і от зараз знайшла свого малого Владика. Це сльози й великого горя за всіх посиротілих дітей, за матір, яка шукає по всіх будинках Валечку Іванівну Листопадову, восьми років, з номером на ручці 66101.

Витріть швидше сльози, Марино Петрівно! Маленька поштарочка, як перша ластівка, принесла ці перші радісні звістки. І потім, ви ж бачите, ви бачите? Хіба вони сироти, наші діти? З Далекого Сходу, з гарячого Таджикистану, з тихого Дунаю полинули до них такі привітні слова любові й піклування.

Ідіть швидше і скажіть їм про все!

* * *

Проте Марина Петрівна не може одразу підвестися з місця. Вона ще деякий час сидить замислена, підперши голову руками.

Чи заспокоїлися вже діти настільки, щоб не хвилюючись відповіли на ці листи, чи радісно їм стане від теплих, наївних, рідних слів, чи лише засмутяться вони, згадавши минуле?

Адже сама Марина Петрівна і собі, і своїм товаришам весь час казала:

— Згадувати не треба! Не треба нічого розпитувати! Хай швидше все забудуть.

Та не відповісти на такі листи неможливо, і, може, діти поставляться до цього зовсім інакше?

Неможливо ж не зв'язати їх з усіма, хто так щиро озвався до них! І це ж все-таки не та юрба дітей, яку вона влітку зустріла на вокзалі...

Н азовсім правда

Влітку Марину Петрівну покликали до відділу репатріації при Раді Міністрів. Вона нещодавно повернулася з евакуації і тільки почала налагоджувати життя в невеличкому дитячому будинку для дітей фронтовиків та партизанів, які загинули під час Вітчизняної війни... У неї теж загинув чоловік і син на фронті... Вона була здивована — чому її кличуть у відділ репатріації. Нікого з рідні у неї не було.

Там уже чекав на неї інспектор дитбудинків.

— Приймайте завтра дітей. Прибудуть визволені з фашистських таборів діти... Знаємо, знаємо, що ви скажете — будинок малий, де розмістити... Все знаємо.

— Ні, я нічого не скажу, — відповіла спокійно Марина Петрівна. — Я тільки спитаю: скільки дітей прибуде і де їх розмістити?

Заввідділу репатріації й інспектор засміялися. Власне, Марина Петрівна сказала те ж саме, але таким тоном, що було ясно — вона розуміє, що так потрібно, її не треба умовляти. Вона не відмовляється, вона тільки питає, як усе організувати. А це вже зовсім інша справа! З такими людьми можна працювати!

— Це все передбачено. Власне, не все, а головне, — сказав інспектор. — Ясно, що в вашому будинку місць нема. Поки що ми їх розмістимо в приміщенні піонертабору в Пущі-Водиці, звідки вже виїхала зміна. Половину свого персоналу ти перекинеш туди.

— Половину з трьох, — зауважила Марина Петрівна. — Гаразд.

— Так, половину. Двох туди і одного залишиш. Тут уже і завідувач не витримав і засміявся.

— Це дві третини.

— Ясно, — махнув рукою інспектор. — Вони там пробудуть тижнів зо три, а ми за цей час одремонтуємо нове помешкання. Ми даємо тобі чудове помешкання. Усі завідувачі заздритимуть тобі. Ти там палац із парком зробиш. А будинок який, а двір! І ти туди перевезеш із свого будинку частину дітей і новеньких.

— Постелі, ліжка, посуд у піонертаборі в Пущі є? — перебила його Марина Петрівна. — Зараз я піду до будинку, дам розпорядження і поїду подивитися в Пущу. Я думаю в Пущу направити Марію Трохимівну і Ольгу Демидівну, завпеда Софію Миронівну і кастеляншу Олену Іванівну лишити тут, а мені, значить, треба встигати в трьох місцях.

— Сьогодні я дам машину і поїду з вами сам у Пущу, — сказав завідувач відділу репатріації, зворушений тим, що ця жінка так одразу все зрозуміла і взялася за діло.

На жаль, машина була лише перший день, а потім довелося встигати найчастіше скрізь пішки. Але треба було встигнути, бо з тої миті, коли Марина Петрівна вперше поглянула на дітей, кожна хвилина її життя належала їм.

Їх одразу повезли «на дачу», помили, повели їсти. Вона, Марія Трохимівна, Ольга Демидівна — старі бойові соратники її на педагогічному фронті, — повар Ніна Осипівна й няні — всі вони мили, одягали, годували дітей і уникали дивитися одна одній в очі. Вони боялися, що не витримають і заплачуть. Скільки їм у житті, ще з студентської лави, доводилося працювати і з безпритульними, і рятувати дітей під час неврожаю, і тепер, під час війни, боротися за їхнє життя, але ніколи ще не бачили вони таких зморщених старечих личок, таких кісточок, обтягнутих жовтавою дряблою шкірою, синіх губ, які зовсім не всміхалися, тьмяних очей, які, здавалося, дивилися і не бачили.

На руках у всіх були наколоті номери. Коли дітей переписували, вони завчено, механічно підносили руку з номером. Марина Петрівна ласкаво опускала її і казала:

— Не треба. Як тебе звуть? Як прізвище? Малеча не знала, не пам'ятала прізвищ... Допомагали старші. Плутали, сперечалися.

— Це ж тітки Федорки Виноградової хлопчик — її ще в Константинові спалили.

— Та ні, то вона навмисне сказала інше прізвище, — я знаю, ми жили поряд, — щоб не знали, що з партизанів. Вони не Виноградови — вони Бровки.

Марина Петрівна записувала всі можливі прізвища. Але інколи і зовсім не знали. От усі кажуть «Галюся, Галюся», а як прізвище, навіть Леночка Лебединська не знає і, виправдовуючись, каже:

— Це вже в Аушвіц її привезли без матері, і номер раніше накололи, а перевіряли ж тільки по номерах.

Без Леночки взагалі було б важко розібратися. Вона була найстарша, їй минав уже шістнадцятий рік. Якимось дивом навіть там, у таборах, вона виросла красивою, білява лагідна Леночка, «старша сестра» не тільки своїх рідних — Зіни, Іри і Льоні, — а всіх дітей.

З ними приїхала і Ліна Павлівна — «вихователька». Спочатку ніяк не могла добрати Марина Петрівна, хто вона, звідки і як з нею бути тепер. Вона радилася з начальством, і їй сказали, що Ліну Павлівну треба лишити в будинку, вона теж була в полоні і звільнена разом з дітьми. За цей час, поки їх привезли, вона всім порядкувала. Діти її слухали беззаперечно.

— Ліна Павлівна врятувала нашого Льоню і Ваню великого, — говорили діти.

Ваня великий був німий. Але Леночка сказала:

— Він раніше не був німим. Це ж із нашого села хлопчик. Я знаю його, він там в останні дні онімів.

— Ми його вилікуємо! — сказала Марина Петрівна. І поки що нічого не розпитувала. Вона знала, згодом вони все розкажуть, коли звикнуть до неї. Звикнуть, — страшно вимовити, — до волі!

Так, так, навіть Леночка.

— Піди на пошту, — сказала їй через кілька днів Ольга Демидівна. — Там для нас залишені газети і журнали.

Леночка спитала невпевненим голосом:

— А з ким я піду?

— Хіба ти не знайдеш дороги? Адже ми гуляли там. Ти ж не маленька, не заблукаєш. Отак прямісінько стежечкою.

Леночка якось дивно поглянула на неї, взяла доручення і пішла. Справді, це ж було зовсім недалеко!

Коло пошти її зустріла Марина Петрівна. Дівчинка йшла, всміхалася, а по блідих щоках текли сльози.

— Лено, що трапилося? — злякалася Марина Петрівна.

— Нічого, — ніяково почервоніла Лена. — Я сама йшла лісом... як вільна... сама йшла...

— Леночко, хіба ти не знаєш і досі — ти і є вільна, — обняла її Марина Петрівна.

— Я знаю... Не сердьтеся... Я одвикла... Я завжди на роботу під вартою ходила...

Коли будинок побілили, поставили ліжка, перевезли роздобутий з великими труднощами рояль і розвісили по стінах портрети, і, здавалося, помешкання набуло більш-менш затишного вигляду, Марина Петрівна перевела туди дітей з свого старого будинку. Кастелянша Олена Іванівна поспішаючи шила плаття і штанці для новеньких дівчаток і хлопчиків. На допомогу їй Марина Петрівна забрала з дачі Лену і Ліну Павлівну.

«Хай приїдуть як додому, — думала вона. — Лена зустріне їх як старша сестра. І Ліна Павлівна їх чекатиме і сама трохи призвичаїться».

Вони справді дуже допомогли їй обидві. Лена розвеселилася, шиючи плаття, вона пригадувала зріст кожного — адже, власне, всі вони виросли на її руках, не тільки маленька сестричка Ориська, яка народилася вже під час війни і яку Лена, коли загинула мати, вигодувала буряками та картоплею! Вона шила і уявляла, які раді будуть діти одягти ці квітчасті легенькі платтячка!

Ліна Павлівна наводила порядок, і там, де торкалися її легкі, тонкі руки, робилося затишніше і красивіше. От увіткне в простий глек червону гілочку з груші і зелену з ялинки, поставить цей глек на рояль, — і зовсім інший вигляд у залі!

— У вас є хто-небудь з рідних? — спитала її Олена Іванівна.

— Ні, нікого. Про батька нічого не знаю, а більше нікого нема, — відповіла вона і, мабуть, щоб не продовжувати розмови, додала, усміхнувшись: — Лена, Катя, Тоня — хіба мало!

Марина Петрівна щоранку оглядала будинок, усі кімнати. Ні, ні, ні, ще не так, як треба! Але коштів так мало! Знов іти просити у райвиконкомі, в Раді Міністрів, у міністра освіти!.. І вона йшла і доводила, що її дітям необхідно створити особливий затишок. Матінко рідна! Яким був її будинок до війни! Чого тільки там не було!

Коли б вона знала, що дітям він і так здасться палацом!

Тільки поки вони переїхали в цей палац, трохи не трапилася прикра історія.

Може, не треба було відправляти в місто одразу і Леночку, і Ліну Павлівну? Але ж там лишилися Ольга Демидівна і Марія Трохимівна. Вони мусили перевезти дітей врешті до їхнього дому!

«Яким це буде святом для дітей!» — думали виховательки.

Усе було закінчено, і дітям сказали:

— Ваш будинок уже готовий. Сьогодні ми переїдемо туди. Мовчанка і тиша були відповіддю.

— Вам приготували просторий будинок, в ньому багато кімнат, — вела далі, не розуміючи такої реакції, Марія Трохимівна. — Недалеко е школа, до якої ви ходитимете.

— Ми не хочемо туди їхати, — раптом сказав Льоня.

— Чому? Там буде куди краще, ніж тут!

— Нам завжди так казали, — похмуро вимовив Льоня, — коли перевозили і в Люблін, і в Аушвіц.

— Ми не поїдемо, — вигукнув циган Ілько і замотав чорною головою.

— Але ж, Льоню, там твоя сестра Лена, там Ліна Павлівна чекають усіх.

— Нам казали, нам завжди казали, — схопилася з місця Катя,—що нас чекають наші матері, а наші матері були давно спалені!

— А Лена бачила, — вигукнула Зіна, — сама Лена в концтаборі бачила, як гнали тисячу, ні, дві, три тисячі жінок уночі в пічку, вона сама бачила, але це було вночі, і всі жінки були пострижені і без одягу, без сорочок, вона нікого не пізнала!..

Справа явно ускладнювалася.

— Діти, — сказала якомога спокійніше і лагідніше Марія Трохимівна, — це ж було у фашистському концтаборі, а зараз ви в рідному Радянському Союзі. Ви ж самі розповідали, як Червона Армія визволила вас. Не треба згадувати того, що було. Я дуже рада, що тут, на дачі, вам подобається, але ж надійде осінь, зима, в цих будиночках навіть грубок немає... А там хороший великий будинок, близько школа, де ви вчитиметесь. Хіба вам було погано цей час з нами, що ви перестали нам вірити?

Ні, їм не було погано. Їм тут так було добре після трьох років фашистської каторги, що вони боялися міняти на щось інше.

Ольга Демидівна почула з сусідньої кімнати все, що тут відбувається, вона на хвилину замислилася, обміркувала швидко план дій і раптом вбігла заклопотана, весела.

— Діти! — закричала вона. — Маріє Трохимівно! Ви ще не готові? Марина Петрівна казала, що о другій годині парадний обід. Ми ж запізнимося, все перестоїться. Там же пироги печуть! Ану, швидше! Старші, допоможіть мерщій влаштувати малечу на підводу, а ми підемо пішки до трамвая. Ілько і Льоня, беріть прапорці — будете у нас прапороносці! Валя, Зіна, Катя, — усі беріть квіти. Ми теж прийдемо не з порожніми руками. Швидше! Що за балачки, коли давно час вирушати.

Настрій змінився.

Ольга Демидівна не вмовляла, не пояснювала, вона просто поспішала з усіма дітьми, щоб не спізнитися на парадний обід!

Дошкільнят, серед них було немало молодших сестричок і братиків старших дітей, посадили на підводу, і вони вирушили під доглядом Марії Трохимівни. Ольга Демидівна, висока, міцна, енергійна, швидко згуртувала дітей, і вони пішли більш-менш спокійно.

До трамвайної зупинки треба було пройти трохи ліском. Це було зовсім недалечко, і йти з піснями було весело. Але на трамвайній зупинці їм сказали, що трапилася аварія і трамвай не ходить. Треба було йти до Подолу. Ольга Демидівна бачила, що це неможливо, вона нерішуче зупинилася, у дітей раптом настрій спав, і вони посідали на тротуарі. Ольга Демидівна сіла поруч на чиємусь гайку, обмірковуючи, що робити.

Порятунок прийшов зовсім несподівано. Раптом коло них зупинився грузовик.

— Дядя червоноармієць! — повідомив усіх п'ятирічний Владик Гончарін.

Один з червоноармійців побіг у крамницю, другий стояв на грузовику. Ольга Демидівна рішуче підбігла до нього.

— Товаришу, благаю вас, допоможіть.

Вона швидко, пошепки, щоб не чули діти, розповіла, в чому справа.

— Єсть, товаришу командир! — козирнув їй червоноармієць і зіскочив з грузовика. — Ану, дітлахи, мерщій, це ж ми за вами виїхали, ми вже знали, що трамваї стоять. Дівчатка, до мене, я вас підсаджу!

Червоноармійці! До них було у дітей цілковите довір'я. Не один тільки Владик Гончарін не міг дивитися на них байдуже. Вмить грузовик був повний. А тут під'їхала підвода з малечею, малечу посадили просто на підлогу, підмостивши ті рядна, якими вкрита була підвода.

— От бачите, от бачите! — казала Ольга Демидівна, ще сама не вірячи, що вже все обійшлося. — Бачите, як весело! — І вона затягла з червоноармійцями пісню, щоб ще дужче підбадьорити дітей.

Швидко проминули місто. А коли під'їхали до будинку, на ганку їх стрічали! Марина Петрівна тримала велике блюдо, і на блюді була велика пухка булка. Обабіч Марини Петрівни стояли Леночка і Ліна Павлівна, тільки їх ледве пізнали діти. Вони обидві були в нових нарядних платтях, у Леночки в коси були вплетені широкі банти, і плаття було таке коротеньке, квітчасте, веселе.

Марина Петрівна з Ліною Павлівною кинулися знімати малечу. Дівчатка обступили Леночку, і вона казала:

— Усім дівчаткам такі плаття і банти на голову, і нікого не стригтимуть. І окреме ліжко! І кімнати! І рояль!

Тоня взяла за руку Ліну Павлівну і, дивлячися строго їй в очі, спитала:

— Це вже назовсім правда?

— Правда, Тонечко, назовсім правда, — відповіла серйозно Ліна Павлівна.

Русява, сміхотливої вдачі Світланка, яка не могла прожити миті без Тоні і робила все, що робить Тонн, схопила Ліну Павлівну за другу руку і застрибала, як коза.

— Діти! Ну, тепер ви вже зовсім дома, ходімте на все подивимося! — сказала Марина Петрівна і широко відчинила двері будинку.

— І дядя червоноармієць з нами? — спитав Владик Гончарін, тримаючи за руку зніяковілого молодого червоноармійця.

— Обов'язково, це ж наш дорогий гість, — усміхнулася Марина Петрівна.

І діти з своїми гостями зайшли до свого дому.

Листи

Дорога моя мамочко!

Я живий і здоровий і живу в дитбудинку. Нас годують дуже добре й одягають дуже добре. Я ще в школу не ходжу. А де сестричка Ліда, я не знаю. Вона була в Константинов і, а в Аушвіц мене без неї повезли, а сестричку Ліду, і бабусиного Ясика, і Федю малого забрала якась жінка, тільки я не бачив і не пам'ятаю, а кажуть старші дівчатка. Дорога мамочко, приїдь до мене швидше. Мені тут добре. А писати я ще не вмію, а пише Тоня.

Твій Владик Гончарін.

Тоня закінчила листа, подумала з хвилинку і приписала: «Привіт від усіх дітей мамі Владика». Потім сказала:

— Дай руку, — поклала його руку на зворотну сторону паперу, обвела чорнилом і приписала: «А це власна рука Владика Гончаріна».

— А я танк хочу намалювати, — сказав Владик.

Тоня мить поміркувала і милостиво дозволила:

— Намалюй отут у куточку.

Тепер, здавалося, все було в порядку, і вона несміливо понесла лист Марині Петрівні, яка сама від себе писала щасливій матері, що синок її живий і здоровий.

Тоня ходила тільки в перший клас, але писати навчилася швидше від усіх. Її любимим заняттям було писати. Весь час вона ходила за виховательками і скиглила:

— Ганно Іванівно, Софіє Миронівно, дайте зошит — у мене списався.

Ганна Іванівна звернула увагу, що шкільні зошити робилися у неї надзвичайно тоненькими, тоді вона наказала не виривати, аркушів, а краще попросити зошита.

— Перевірте помилки, — сказала Тоня серйозно, — я ще з помилками пишу. Я можу переписати, якщо багато помилок, тільки шкода переписувати — рука дуже добре вийшла. Правда?

— Ні, можеш не переписувати, — так само серйозно відповіла Марина Петрівна. — Його мамі буде приємно, що самі ви вдвох написали. А помилок не так уже й багато, давай я виправлю.

Тоня з переможною усмішкою повернулася до столика, де сиділи Владик і Світлана.

— Марина Петрівна сказала, що дуже добре. Тепер, Владику, твоя мама приїде по тебе.

Владик почував себе героєм дня, і всі діти хотіли сказати і зробити йому щось приємне. Але й усі почували себе в піднесеному настрої. На стіні висіла велика карта СРСР, і Льоня Лебединський вигадав вирізати і приколоти маленькі червоні прапорці в тих місцях, звідки прийшли листи, де є тепер їхні друзі.

Він, Ілько і німий Ваня зголосилися написати листа в Сибір, їх зацікавили хлопці, які вже ходять в тайгу на полювання.

— Хай вони нам докладно про це напишуть.

— А хто насіння з квітів їм пошле? — схопилася Зіна. — Я теж хочу їм писати і надіслати насіння з найкращих квітів, яких там не знають.

— І я, — підхопила Оля.

— Ну що ж, і добре, — заспокоюючи, мовила Марина: Петрівна. — Ви теж напишете, там же у школі багато дітей, їм буде дуже приємно.

Леночка відповідала таджицьким робітницям, Катя сіла писати ленінградським дівчаткам.

Ася — голова дитради — грунтовно і докладно описувала життя дитбудинку уралочкам.

— А кому віддати лист дунайських моряків? — спитала Марина Петрівна.

— Нам! — закричали хлопці. — Від моряків теж нам! Але встала худенька чорненька Тоня і впевнено сказала:

— Він же Ліні Павлівні написаний, хай вона і відповідає і пошле привіт від усіх нас, а не тільки від хлопців.

Бліді, наче прозорі щоки Ліни Павлівни враз спалахнули. Очі у неї були великі, світлі-світлі, теж наче дві великі прозорі краплини води з чистого блакитного озера, вони глянули в очі Марини Петрівни, завжди спокійні, материнські очі.

«Як розтопити ці крижинки? — подумала Марина Петрівна. — Вона ж не менше дитина, ніж Лена, але як важко заговорити мені з нею зовсім одверто».

— Я теж подумала, — сказала Марина Петрівна, — що цей лист написано Ліні Павлівні, хоч вони і не знають її особисто. Але, звичайно, діти, Ліна Павлівна передасть привіт від усіх нас, а хлопці, коли схочуть, напишуть ще й від себе.

Діти були захоплені листами. Про них знають, про них турбуються, з усіма можна подружитися, листуватися, похвалитися своїми успіхами. Аякже, друзі цікавитимуться всім: і як живуть, і які оцінки в школі. Це ж так цікаво, приємно і радісно! Писати, звичайно, було важко. Адже ж і розмовляли вони ще такою ламаною мовою.

Кожен переписував листа по кілька разів, радився з іншими дітьми, з Ліною Павлівною, Мариною Петрівною з приводу окремих слів і цілих виразів.

Тоня з Світланкою після листа, написаного за Владика, пошушукалися в куточку, чогось посварилися і, закопиливши губи, відвернулись одна від одної. Потім Світланка з винуватою і хитрою усмішкою заглянула Тоні в очі, враз обидві розсміялися і, взявшись за руки, побігли до Марини Петрівни попросити ще паперу — написати листа яким-небудь дівчаткам-ровесницям. Марина Петрівна порадила написати Ірочці Барановій у Ленінград.

Листа писала, звичайно, Тоня, а Світланка стояла поряд і блимала від задоволення круглими блакитними очима. Її бантики то схилялися до столу, то підводилися над Тониною головою. Бантики трималися на «чеснім слові», а не на волоссі, бо русяве пряме волосся тільки трохи відросло. Його ледь можна було зв'язати бантиками, але все-таки це вже був якийсь натяк на майбутні коси, про які ще так недавно і мріяти не можна було!

Ні, ні, то не недавно, — то вже було давно-давно — все, про що їх ніхто не розпитує і про що зараз пише, закусивши губу, швидко, забувши про всіх навколо, Катя; про що, звівши чорні вузенькі брови і наморщивши лоб, виводить зосереджено і старанно маленька Тоня і про що не хоче писати, відкидає геть із думок «любима дівчина-вихователька» Ліна Павлівна.

«Дорога Ірочко і всі подруги з 1-ї групи!

Пишуть вам Тоня Мідян і Світлана Комарович. Ми будемо з вами листуватися і дружити. У нас нікого немає: ні тата, ні мами, ні сестричок, ні братиків, а до війни були. І ми тепер завжди вдвох, я і Світланка. Нам скоро по вісім років. А до війни ми одна одну не знали, а тепер не розлучимося до самої смерті. Світланка нічого не пам'ятає. А я пам'ятаю. У нас було багато дітей, а я найменша. А коли тато пішов у партизани, ми всі з мамою пішли в ліс. І всі сусіди, Ясик з бабусею і Владик і Ліда Гончарній. Мама тепер Владика знайшла, а ми думали, що її спалили з усіма мамами в Константанові. Ми там уже самі лишилися, і суп нам давали з червами, і я там Світланку побачила, і завжди вдвох спали. Ми зустрілися і зразу розсміялися. Фрау Фогель була наглядачкою, і я про неї придумала:

Настася Дмитрівна,

Яка ви хитра.

Та повбивають

І вас, і Гітлера.

І ми всі співали, і нас вона садила в карцер і била. І наші пісні теж не дозволяла співати, а Леночка Лебединська і старші дівчатка і хлопці нас учили, і ми співали пошепки, а як підійде, ми очі позакриваємо, наче спимо. Потім нас звільнила Радянська Армія. Зараз я вчуся в школі у 1-му класі, і Світланка теж. Напишіть нам швидше, і ми вам про все будемо писати.

Цілуємо вас і бажаємо добре вчитися.

Т оня Мідян і Світлана Комарович».

Найкраще за всіх, звичайно, писала Лена. До війни вона вже скінчила 5-й клас. Дуже швидко згадала все, що знала, здібна до всього Катя.

Раптом Каті захотілося все, все розказати про себе далеким друзям, і вона писала, писала, не звертаючи уваги на помилки, на звороти, тільки інколи питала: Glockchen[1] як буде, Лено? А як ausgeschnitten[2]? Адже ці роки їх примушували розмовляти лише по-німецьки. Фрау Фогель вчила їх в так званій Schule[3].

«Дорогі далекі подруги Вірочко, Тасю, Клаво і Томо!

Ми одержали ваш лист, і я буду вам часто писати, а ви відповідайте, щоб ми все знали одна про одну, як справжні друзі. У мене теж нікого нема. Моя мама була вчителькою, а тато агрономом. Ми жили на селі коло великого лісу. Там скрізь були великі густі ліси, і озера, і глибокі річки. Мої мама і тато були ще молоді, і мама ходила з татом на полювання, і її всі діти в школі дуже любили.

У нас було багато книжок, і мама мене рано навчила читати, і я багато читала, а тато навчив мене їздити верхи. Нам дуже добре жилося. Я любила дуже наш ліс і сама не боялася бігати. А лісничим там був старий дідусь, і ми з мамою ходили до нього в гості і носили йому тютюн і газети. Тато сам розводив тютюн, особливий, дуже міцний. Восени ми зрізали, сушили і складали папуші, і я тата звала «татуша-папуша». Ще тато з мамою розводили різні яблука і груші. А коли почалася війна, мені було сім років, тато пішов у партизани. Майже всі в селі чоловіки пішли в партизани. І я знала, де вони в лісі. Я стала пасти череду і гонила її до лісу, а там якесь телятко підганяла до урвища і співала якусь пісеньку, а на теляткові, як і на дорослих коровах, були дзвіночки. Інколи дідусь-лісник забирав телятко, а інколи хтось із партизанів виходив і забирав телят на харчове поповнення, а мені давав записочку для мами, і я ховала ту записочку або під коси, або в батіжок, в якому дід робив дірочку і затуляв. Я була зв'язківцем, і через мене все передавали моїй мамі. З партизанами і жінки були — там була фельдшерка Оля, мамина подруга, і її чоловік лікар, а її маленький синок Ясик лишився з бабусею, і мама їх доглядала. Тата я тільки один раз бачила, і він мені сказав, щоб я обережна була, а як попадуся, на все казала «не знаю», і щоб ми з мамою були сміливі, і що він. гордиться, що ми допомагаємо партизанам, і він розмовляв зі мною, як з дорослою, а потім узяв на руки і, як маленьку, доніс до дідусевої сторожки. І більше я його не бачила, бо на село незабаром приїхав фашистський каральний загін. Казали, що партизани підірвали поїзд з їхнім начальством, а в місті убили їхнього бургомістра і що партизанським загоном керує товариш Папуша. Ніхто на селі не знав, а я і мама знали, що то наш тато. Дуже страшно було, коли приїхали каральники! Бабуся з тьоті Олиним Ясиком прийшла до нас, і ми цілу ніч сиділи і не спали, а жінки з села до нас забігали і казали, що всіх партизанів розбили. Бабуся плакала і молилася, а мама казала: «Не вірю, не вірю, не може бути». Нас уранці забрали і посадили в концтабір за колючий дріт і ще багато жінок, і всіх допитували, у кого є рідні з партизанів. Коли дізналися, що мама учителька, її почали дуже бити, а мама кричала: «Катюшо, не дивись». А фашисти кричали: «Хай дивиться!» і питали і в мене, і в мами, де тато, а ми казали: «Не знаю» і більше нічого. А потім мене почали дуже бити, а я собі руки кусала, щоб не кричати і маму не лякати, і тільки кричала: «Мамочко, не дивись», а фашисти знову кричали: «Хай дивиться!»... і тримали маму за руки. А другого дня відвезли всіх у Вітебськ. Там було багато жінок і дітей і з нашого, і з сусідніх сіл.

Там були Лена Лебединська з сестричками і братиком і Тоня Мідян з мамою, старшою сестрою і братом. І одна жінка, яку тільки сьогодні забрали, казала, що скрізь розвішено об'яви: «Командирові партизанського загону Папуші. Ваша родина в гестапо. Якщо протягом 24 годин ви не з'явитесь — вона буде повішена». Це скрізь було розвішено. Мама, як почула, затулила мені рота непомітно, вона мене на руках тримала, а сама сказала: «Значить, його не вловили ще, ну й добре, може й родина зовсім не в гестапо, а це просто провокація». Звичайно, тато не з'явився і ніхто не дізнався, що ми його родина. Та однаково мама на другий день померла, бо їй, казали жінки, легені відбили. А про тата теж потім казали, що його застрелили. І потім мені вже нічого не було страшно, і як у Константанів повезли, і в Аушвіц, і номер на руці накололи — мені вже нічого не було страшно, і як підірвати хотіли, мені теж не було страшно. А нас не встигли підірвати, бо нас врятували дядя Вася і Ліна Павлівна, наша вихователька, і Червона Армія нас визволила. Я хочу дуже добре вчитись і бути агрономом, як тато, або вчителькою, як мама. Я ще не вирішила остаточно. Тут у нас дуже добре, є великий садок. Нам кожному дозволили посадити деревце яблуні або груші, або кущик порічок чи малини, і навесні ми будемо садити квіти, і я посію тютюн. Пишіть, дорогі дівчатка. Напишіть, як ви попали в дитбудинок. Тут ми всі діти між собою рідні, може, ще рідніші, ніж у родині, бо ми в усіх концтаборах разом були. Лена Лебединська найстарша серед нас. Ми її найдужче любимо. До школи нас прийняли всіх, і ми багато дома вчимося, щоб наздогнати. І ми тепер уже не по-німецьки розмовляємо. Напишіть, що ви тепер проходите. Цілую вас, дорогі дівчатка. Я дуже рада, що ми познайомилися.

Ваша Катя».

Ліна Павлівна довго сиділа перед листом моряків, дивилася на їхні підписи, намагалася уявити, які вони насправді, ці хлопці, але, мабуть, нічого не уявила, бо вигляд у неї був розгублений і нерішучий. Нарешті взяла ручку і почала писати повільно, старанно виводячи літери, очевидно, обмірковуючи кожне слово.

«Дорогі товариші!

Діти вирішили, що саме я мушу відповісти на лист, який ви адресували «дівчині-виховательці». Спочатку мені здалася дивною така адреса, але потім я вирішила, що вам хочеться листуватися з ровесницею. Як би там не було, я відповідатиму на все, що вас цікавить. Я теж була надовго відірвана від рідної землі, і хоча моє перебування на чужині зовсім не схоже на ваше, я розумію, що й ви сумуєте за рідним містом.

Ми дуже любимо наш Київ. Хоча весь Хрещатик в руїнах і багато кварталів зовсім знищено, він нам здається однаково прекрасним. Хрещатик розчищають і його знову забудують.

Наш дитбудинок міститься на околиці, дуже зеленій і гарній. Поряд з нашим будинком великий фруктовий сад Академії наук. Нашим дітям дозволяють там гуляти, що дуже корисно для їхнього здоров'я. Тепер у нас у будинку 110 дітей — переважна більшість репатрійованих з Німеччини, про яких ви прочитали в газеті і які дуже зраділи вашому листу. Зараз вони всі посилено харчуються. Особливо виснажені були маленькі, дошкільнята. Перші роки свого життя вони провели в неволі. Старші діти вже ходять до школи. У нас є дитяча рада, старости кімнат. На Жовтневі свята старших дітей прийняли в піонери.

Вони будуть дуже щасливі, коли одержать ще лист від вас, де ви напишете про своє життя на голубому Дунаї. Ми всі, вихователі дитячого будинку, дуже дякуємо вам за ваш лист і бажаємо вам і надалі високо тримати непереможний прапор нашої Радянської Армії і нашого Радянського Флоту.

З щирим привітом.

Вихователька дитячого будинку Ліна Косовська».

Усі діти довірливо віддали незапечатані конверти Марині Петрівні, дехто, як і Тоня, просив перевірити помилки і пропонував переписати «на чистовку». І Ліна Павлівна трохи зніяковіло, підвівши гарні, як вимальовані, темні брови, спитала:

— Так?

— Вам теж перевірити помилки? — засміялася Марина Петрівна.

— Ні, мені просто важко було написати, я не знала як, у якому тоні. Справді, мені хотілося написати як слід.

Марина Петрівна прочитала і сказала:

— Що ж, чемно, стримано, як слід.

Але Леночка і Льоня були в захопленні від її листа.

— У вас просто як у книжці вийшло, у нас так не виходить. Кінець який гарний!

Марині Петрівні більше до серця були великі, незграбні, але безпосередні листи дітей. Ліна Павлівна зрозуміла це. Вона тихенько пішла в свою кімнату, лягла на ліжко, і несподівані сльози раптом скотилися з її очей на подушку.

Ліна

Гостроноса поштарочка просто сяяла від щастя. Ніде не користувалася вона таким успіхом, як у будинку на розі. Особливо їй подобалося, коли діти, побачивши її, кричали:

— Тьотю, а мені є? Тьотю, а Комарович є? А Лебединській? Поштарочка виростала в своїх власних очах, намагалася поводитися

солідно, як належить «тьоті», але не витримувала тону. Інколи вона сідала на ганочку і чекала, поки діти прочитають листи. Особливо її цікавили листи про розшук дітей. Їх вона віддавала, правда, старшим — завідувачці або комусь із виховательок. І щоразу питала:

— А ще кого розшукали? Розшукали?

Ще її цікавили листи, які адресували «особисто» виховательці Ліні Косовській. Зворотна адреса — польова пошта.

Але заговорювати з Ліною Павлівною не насмілювалася. «Дуже горда», — думала поштарочка.

«Дуже горда». Так про неї, про Ліну, ще з дитинства думали. Ні, ні, усі помилялися. От вона сяде і напише все-все про себе у відповідь на цього хорошого листа, якого вона одержала сьогодні.

«Здрастуйте, товаришко Ліно!

Ми дякуємо Вам за Ваш лист. Ви вгадали. Ми дуже сумуємо за Киє вом, за нашими радянськими дівчатами. Ми, звичайно, за цей час побачили багато. Коли ми вчилися в школі, а до війни не кожен з нас устиг закінчити й десятирічку, ми ніколи не думали, що доведеться стільки побачити. Сумно тільки, що це трапилося через війну. Ми пишемо вашим хлопцям про наші походи, наші бої, а з Вами нам би дуже хотілося просто подружитися і познайомитися ближче, хоча б листовно. Ми вирішили писати вам кожен по черзі. Сьогодні пишу Вам я — Віктор Таращанський. Мені, як киянину, припала ця честь. Ми вирішили: кожен напише про себе сам.

Перед війною я встиг закінчити лише вісім класів. Я вчився в школі на вулиці Леніна. А де Ви жили до війни? Може, ми вчилися в одній школі? В евакуації я почав учитися, а потім я не витримав і пішов у військово-морське училище. Там я подружився з Женею Кондратенком; це наш старий «морський вовк», він з Одеси, ну та про себе він сам напише.

Я раніше й гадки не мав, що буду моряком. Я хотів бути архітектором. Любите Ви Герцена? Ще до війни я читав «Былое и думы», я дуже, дуже любив цю книжку, і я навіть переписав у свою записну книжку, що Герцен казав про архітектуру. Звичайно, всі ці мої записки загинули. Я не пам'ятаю точно, тільки головну думку: «В стінах будови, в її колонах, склепінні, в її порталі і фасаді, в її фундаменті і куполі мусить бути відбитий дух божества, що живе у ній». Може, я наплутав. Я відвик від усього цього. Ви самі розумієте, що й читати тепер доводиться мало. Але тоді це мені так подобалося! Я так хотів бути архітектором нових, величних і світлих будинків, які б відбивали наші прагнення, як готика відбила середньовіччя, як ренесанс свою добу. Я ще пам'ятаю, як Герцен писав про єгипетські храми, що вони були священними книгами єгиптян; обеліски — це проповіді на великих шляхах, а Соломонів храм — збудована біблія.

Тепер у нових краях, в нових містах я бачив середньовічну готику і ренесанс, взагалі багато цікавого, і старовинного, і модерного, але я б хотів, щоб у нас було зовсім, зовсім інше. Я б хотів будувати такі легкі, світлі будинки, які відповідають нашим стремлінням, нашим прагненням до комунізму. Може, це все вам нецікаво, що я пишу, але давайте умовимося: писати, як пишеться, як доведеться. Тоді буде цікаво листуватися, правда? А Ви завжди хотіли бути педагогом, чи просто так склалися обставини? Нам усім, а мені найдужче, хочеться знати про Ваше життя, Ваші плани і Ваші мрії. Чому я так переконано пишу, що саме мені найдужче? Під час евакуації загинули мої батьки і маленька сестричка. Фашисти розбомбили наш ешелон. Дуже мало лишилося живими. Може, ви зрозумієте — так хочеться одержувати листи від своїх рідних, близьких, чекати, відповідати на них. Я ніколи не забуду і не прощу загибелі не тільки моїх батьків і маленької Лялечки, а й багатьох, багатьох інших, незнайомих мені людей. Я бачив стільки смертей, і, може, душа в мене скам'яніла і зачерствіла. Але от я уявив собі Вас — молоду дівчину, можливо, мою ровесницю, можливо, ще молодшу, з дітьми, вивезеними з фашистської каторги. Я уявив, яка Ви добра, ласкава, чуйна до них. Інакше не може бути! І я подумав: я міг би Вам щиро писати про все! Можливо, у Вас і без мене багато друзів, товаришів — ну що ж, прийміть і мене в їхнє коло! Напишіть мені про них. Пам'ятаєте прислів'я: «Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі, хто ти». Напишіть, що Ви любите, які книжки, яких поетів. Коли б Ви надіслали своє фото, ми б усі були страшенно раді і повісили б його в нашій каюті.

Шлемо Вам усі червонофлотський палкий привіт і чекаємо Ваших листів.

Віктор Таращанський».

Правда, це був хороший лист! Щирий, безпосередній. Їй уявився Віктор — високий, худорлявий хлопчисько. Вона не знала — чи брюнет, чи блондин, чи гарний, чи негарний, та вона ніби побачила вираз обличчя, допитливі живі хлоп'ячі очі, які поглядають з цікавістю навколо, і ніби почула безліч питань, якими він її засипає.

Вона може сама поставити їх за нього, а чи відповість — то вже невідомо... Перед тим як писати, їй захотілося самій пройтися по Києву тими вулицями, тими парками, якими ходила вона дівчам-підлітком до війни.

Леночка Лебединська сиділа коло столу і вперто вчила історію. Вона сказала Марині Петрівні, що мусить надолужити всі пропущені роки. Так, вона не подарує їх фашистам!

— Я піду трошки пройдуся! Поки ти вчиш історію. А увечері вчитимемо алгебру. Чергує сьогодні Ольга Демидівна, і я вільна, — ніяково сказала Ліна. їй було трохи незручно кидати подругу саму, але їй захотілося побути на самоті.

— Іди, Ліночко, я поки що вчитиму історію. Знаєш, так багато, — теж ніби перепрошуючи, сказала Лена. Їй здалося, навпаки, що Ліні сумно, і, може, треба було б піти з нею, розважити її, але ж вона мусила так багато вивчити!

Ліна заколола назад світлі коси, накинула жакетку і швидко пішла...

Був тихий надвечірок. Ще не було холодно, ще була золота київська осінь. Синє-синє небо; жовте, червоне, золоте листя різнобарвно заквітчало всі вулиці і парки Києва. Листя шаруділо під ногами — шурх-шурх...

Малою так було весело шарудіти таким пожовклим листям і шукати в ньому кароокі каштани. Востаннє, трошечки соромлячися такої дитячої розваги, вони розважалися цим у Піонерському парку з Танею, хоча були вже в сьомому класі. З Танею... Ліна швидко стрибнула в трамвай, який рушив з зупинки, і поїхала у протилежний кінець міста.

Як дивно, вона ще не була там тепер. Адже ще при ній, у перші дні фашистської окупації, був зруйнований будинок, де вони жили, весь квартал коло Континенталю. Отут був такий чудесний дитячий театр. Побиті кізочки біля фонтана тільки й лишилися... А там, у театрі, у фойє, був акваріум з золотими рибками, там вони зустрілися з Танею в антракті, і ніколи в житті вона не забуде тієї вистави про хлопчика-партизана, наче з того вечора й почалася їхня дружба.

Власне, з Танею вони познайомилися одразу, коли Ліна з батьками переїхала до Києва. Ліна перейшла тоді в шостий клас. Їхня школа була теж на вулиці Леніна. Проти російської драми. Тепер там сама коробка.

І в Москві Ліна була відмінницею, і тут, звичайно. Але першою була Таня. У них були однакові оцінки, вони обидві багато читали, але першою все ж таки була скромна, мила Таня.

Таня ніколи не командувала, але без неї нічого не виходило як слід: ні стінгазета, ні збір загону, ні підготовка до вистави. А їй щиро здавалося, що вона все погано знає, погано вміє, що вона «сіра і непомітна постать» — як вона колись призналася. Та до неї всі тяглися, з усіма вона дружила, у неї любили збиратися, без неї нічого не починали. Таню дуже любили всі вчителі, але це нікого не дратувало, бо вона цим ніколи не користувалась, навпаки, весь клас ставився до неї з особливою ніжністю, бо вона дуже часто хворіла.

Іноді класна керівниця, помітивши, що Таня сидить з палаючими щоками і, значить, у неї знову температура, відсилала її додому. Тоді Таня робилася такою нещасною, їй здавалося, що в класі скоса поглянуть на це, часто вона ховалася від керівниці, але дівчата і навіть хлопці казали: «Танька, йди додому, а то знову місяць пролежиш, ми увечері занесемо уроки».

Її й гарною не можна було назвати — тоненька, висока, з худеньким матовим личком, двома тонкими каштаново-рудавими кісками, з живими розумними карими очима, з чорними густими віями і чорними гарними бровами — вона була сповнена якогось внутрішнього чарування і грації. Завжди надзвичайно тактовна і делікатна, вона ніби боялася когось образити, і в той же час така правдива і чесна в усіх вчинках, словах, переконаннях, що з нею мимоволі всі були одверті і чесні. Про неї сказала колись класна керівниця:

— Таня надто строга у вимогах до себе і до життя. їй буде нелегко, вона дуже відповідально ставиться до найменшої дрібниці.

Так, Таня була не просто собі відмінниця, як інші. З нею змагатися було нелегко, це одразу збагнула Ліна.

Скромна, худенька дівчинка мала великий вплив на весь клас, а от Ліна не завоювала одразу його симпатії.

Вона пам'ятає перші дні, коли з'явилася в незнайомій школі. Її, звичайно, завезла татова машина кольору «кофе з молоком», вона зайшла в клас і удавано байдуже подивилася на дівчаток і хлопчиків, з учителями була підкреслено чемною, але стриманою і на перерві вже почула за своєю спиною: «Задавака». Дві-три дівчинки підійшли до неї, зацікавлені її модним в'язаним джемпером, які носили дорослі дами, і черевиками на каучуці, тоді це була теж новинка, особливо серед дівчаток такого віку, як вона.

На уроках вона відповідала дуже добре, спокійно, впевнено, і карі очі худенької дівчинки дивилися на неї уважно і привітно.

Через кілька днів до неї підійшли дівчатка разом з Танею спитати, в якому гуртку вона працюватиме і, може, ходитиме з ними до піонерського палацу. Ліна трохи гордо відповіла, що вона вчиться «всерйоз» музиці і віддає їй багато часу, а також вивчає англійську мову.

— Але ж у піонерській роботі ти братимеш участь? — спитав сердито хтось із хлопців.

— Звичайно, — спокійно відповіла Ліна, майже не глянувши на нього, — але зараз я готую дуже відповідальну програму з музики до іспиту.

— Ну, тоді коли складеш іспит, — примирливо мовила Таня. — І нам тоді пограєш на піонерському зборі!

Не так уже Ліна була зайнята, і не такий уже важкий був для неї іспит у музичній школі, а просто вона відповідала так, трохи наслідуючи свою маму. Мама завжди трималася так, ніби вона була відмінною істотою від усіх, мала найкращий смак, і все в родині і в домі у них звичайно вважалося найкращим.

— У нас меблі карельської берези на спеціальне замовлення, — казала вона, ніби між іншим, знайомим. — Ви знаєте, ми привезли такий рояль — навіть у філармонії такого нема. А машину чоловікові привезли з-за кордону.

Взагалі мама визнавала лише закордонні речі — джерсі, рукавички, черевики, і з ранку до вечора у неї з подругами тільки й точилися розмови, що про речі. Речі, речі, речі... Що є в універмазі, що бачили в комісійних... речі, речі, речі...

Батько, директор великого тресту, був завжди зайнятий по горло.

То було давно, в ранньому дитинстві, коли Ліночці він розповідав про громадянську війну, бої, Перекоп, про роки навчання на робітфаці, в інституті. Потім веселим, добродушним студентом він безтями закохавсь і одружився з дочкою відомого адвоката. І одразу повірив тому, що намагалася втлумачити в голову вся сім'я жінки. По-перше, що жінка його — неземна істота, по-друге, що тепер головним завданням його життя є вдовольняти всі її бажання, і, по-третє, підкоритись абсолютно її смаку в домашньому побуті. Спочатку це його просто тішило, потім він звик і навіть сам казав інколи з самозадоволенням:

— Бачили мого пса? Справжній англійський дог. Закладаюся на що завгодно, — в місті подібного нема.

— А який сервіз мені дістали, який фарфор — жінка у мене розуміється на цьому!

Але в нього це виходило навіть трохи добродушно і нікого не дратувало.

Жінка не терпіла ніяких його оповідань про роботу, про обов'язки. Це все він мусив лишити «на службі», а дома він був її чоловіком, готовим виконати всі примхи... Може, тому він усе менше й менше бував удома і лише по неділях любив вивезти в театр, прокатати на машині жінку і дочку. Обидві модно вдягнені, гарненькі, ні на кого не дивляться...

Особливо пишався дочкою:

— Ну, правда ж, красуня? А як грає! А як розмовляє англійською мовою і німецькою? Зовсім вільно!

Але Ліночка була по-справжньому розумна: багато читала, прекрасно вчилася, з матір'ю була далека, потай сумувала, що батько вже не розповідає про буряні юнацькі роки, і іноді дуже заздрила Тані. Вона швидко відчула, що зовсім не так треба було познайомитися з класом, і нічого в ній вже такого особливого нема, адже інші дівчатка і хлопці вчаться не гірше за неї і читали не менше. Їй дуже хотілося піти з Танею вдвох гуляти, розмовляти про найтаємніші мрії, які бувають у тринадцять років, і дізнатися, як живе ця худенька дівчинка з ясною, ласкавою до всіх усмішкою.

...Ліна сіла на камінь коло безрогих, побитих кулями диких кізочок, з сумною усмішкою глянула на руїни колишнього дитячого театру....

...Вона сиділа з тіткою в ложі бельетажа, але їй раптом стало сумно ще перед початком вистави.

Там, унизу, в ложі бенуар — директорській, коло сцени, — розмістилась зграйка хлопців і дівчаток. Це все були її однокласники, і серед них сиділа Таня. Вони всі сміялися, жартували, виривали у товстенької Рози програму, Ліда роздавала всім цукерки, там були і Володя, і Льонька, і Грицько, найбільші урвиголови і бешкетники, але сьогодні вони були гладенько причесані, і червоні піонерські галстуки були якось особливо охайно зав'язані.

Їй, Ліні, було б веселіше сидіти з ними, але вона не могла вільно зайти і сказати: «Добридень, от і я!»

Піднялася завіса. Ліна була набалувана московськими, кращими в світі театрами, а ця п'єса була посередня, і актори досить невиразні. Але от на сцену вибіг Василько — такий невисокий, стрункий хлопчина — і все вмить змінилося, все ожило, заграло. Ліночка, сама не помічаючи того, подалася вся вперед, і в залі всі хлопці і дівчатка з багатьох шкіл ніби завмерли.

— Чудесний актор! — сказала навіть тьотя. — Заради нього можна

дивитися всю виставу.

В антракті Ліна сама пішла в фойє і там, коло золотих рибок в акваріумі, зустрілася з Танею. Таня сяяла і променилася від якоїсь незвичайної усмішки.

— Правда, хороший Василько? — спитала раптом Ліна.

— Дуже хороший! — І, помовчавши, Таня спитала: — Ти вперше в цьому театрі?

— Вперше. Я дуже люблю театр взагалі і навіть боялася після Москви йти сюди.

— Ти багато бачила у МХАТі?

— О, майже все.

— Я теж дещо бачила. Мхатівці приїздили сюди. «Царя Федора», "Синю птицю».

— Ну, «Синю птицю» я бачила хтозна-скільки разів. А кого ти бачила у «Царі Федорі»?

І почалася розмова про улюблені п'єси, виконавців, і виявилося, що Таня хоча багатьох не бачила, але про всіх читала і знала дуже багато про театр.

Коли задзвенів дзвоник, Таня запропонувала:

— Ходімо до нас у ложу, там усі наші, ми розмістимося.

— Гаразд! — одразу погодилася Ліна, але зупинилася. — Незручно перед тьотею... Ти знаєш, після другої дії я прийду.

Вона справді прийшла до них у ложу після другої дії.

— От і Ліна! — привітно сказала Таня. — Сідай зі мною на стілець, ми не товсті з тобою, помістимося, і трошки нам поступиться своїм місцем Володя.

— Здрастуйте, — мовила Ліна, — я в захопленні від Василька, а ви?

— О, — багатозначно підвів угору палець Льонька, — не кажи цього при Тані, вона закохана в Василька.

— Справді? — спитала Ліна. І всі раптом почали сміятися, а Таня дуже почервоніла.

— Можливо, — призналася вона і, підморгнувши Льоньці, комічно в розпачі зітхнула.

Ліні дуже подобалося, що вони так просто всі тримаються, і, мабуть, там таки щось є, бо тільки Василько знову з'явився на сцені, як Таня вп'ялася в нього очима. Добре було б посидіти з нею десь у парку під каштанами і поговорити зовсім-зовсім відверто... Але сцена знову захопила всіх.

Василько сидить у тюрмі в пошматованій сорочці, охопивши тонкими руками коліна, зі скуйовдженим волоссям і палаючими сірими очима, він співає «Орлятко»:

Орлятко, орлятко злети вище сонця.

І крила над степом розкрий!

Навіки замовкли веселії хлопці,

Один я лишився живий.

Орлятко, орлятко, ти пір'ям блискучим

Проблисни й затьмар білий світ.

Не хочеться думать про смерть неминучу

В шістнадцять несповнених літ.

Голос тонкий, як у підлітка, ламкий і нерівний, бринить так проникливо і так бере за душу, що дівчата починають підшморгувати носиками.

— Лідо, Лідко, дай хусточку, — шепоче Роза. — Лідко, дай хусточку, я забула свою.

А із сцени лунає палко:

Орлятко, орлятко, товариш крилатий,

Бурятські степи у вогні.

На поміч ідуть комсомольці-орлята

Й життя повертають мені.

Орлятко, орлятко, ідуть ешелони.

Незламна Республіка Рад.

Бо є у орлиної влади мільйони

В бою непохитних орлят!

Таня не відриваючись дивиться розширеними очима на сцену, і мимоволі в темряві Ліна бере її за руку, і отак, міцно взявшися за руки, вони сидять до кінця...

«Я б теж хотіла так, як він, — подумала Ліна. — Коли б бути справжньою піонеркою! Чому в мене все не так?»

Вона згадала розповіді батька про громадянську війну, про боротьбу за Радянську владу.

Що робиться в театрі, коли Василька звільнено!

— Василько! Василько! — кричать і верещать сотні дітей. Хлопці стрибають через ряди, дівчатка з розмазаними сльозами на щоках пищать, як кошенята. Тут, у цьому театрі, акторів рідко закидають квітами. Але це непідроблене захоплення дорожче за найкращі квіти.

Василько вибігає ще і ще, але глядачі не хочуть розходитися. Нарешті гасне світло, і всі поспішають до гардероба.

Ліна побігла одразу до тьоті. Стали в чергу, одяглися. З Танею розминулися, але коли вийшли з театру, виявилося, що всі захоплені юні поклонниці і поклонники не хочуть розходитись.

— Ще на Василька подивимось, який він, — почула Ліна, як сказав маленький хлопчик, підштовхуючи товариша.

Коло службового виходу стояла і Таня з своєю компанією. «Ого! — подумала Ліна. — От тобі й Таня! Це мені подобається, слово честі!»

— Почекай, тьотю, в машині, я зараз, — кинула вона і підбігла до подруг.

В цей час двері відчинилися.

— Василько! Василько! Браво! — загорлали Льоня і Грицько, а на ганку з'явилася маленька тоненька жінка, в сірій білячій шубці, сірій шапочці, з великими сірими очима — Васильчиними очима. Вона усміхнулася якоюсь знайомою Ліні посмішкою, помахала всім привітно руками,— і раптом Таня кинулась їй на шию!.. Так, то була Танина мама — палкий Василько! Вони так і пішли обнявшись, а за другу руку Танину маму тримали Ліда і Роза разом, і Льоня і Володя йшли тут же, і ще ціла юрба хлопців і дівчат оточувала їх. Отак юрбою вони й пішли додому.

Ліна мовчки сіла в машину і промовчала всю дорогу, не слухаючи, про що говорить тітка.

Але з того дня почалася палка і щира дружба з Танею.

Яке це щастя, яка це чарівна радість — дружба!

Ліна думала: ні, Таня не відчуває так, як вона, Ліна. У Тані багато друзів, у Тані — мама. Маленька тоненька Галина Олексіївна. «Мама — мій найкращий друг», — казала сама Таня. Таня щороку їздить у піонертабір із своїми друзями. «Уся двірня», — сміялася вона. Але Ліна ревнувала недовго. Вони так тяглися одна до одної, що обидві одразу відчули: це вже справжня дружба, не просто подруги, як траплялося в дитинстві, інколи просто тому, що разом вчаться або близько живуть. Ні, їм цікаво було ділитися мріями, планами, думками про книжки, а інколи вони, побравшися за руки, бігали «в телячому захваті» по наддніпрянських парках, лазили по горах, спускалися до Дніпра. Вони любили вдвох ходити в консерваторію, на академічні концерти, і Таня завжди категорично відмовлялася від машини:

— Ну, що ти, чи у нас ніг нема! Мені стільки доводиться лежати! Взагалі, так повелося, що частіше Ліна бувала дома у Тані і дуже рідко Таня у Ліни. Ліна на це не ображалась. Дома у Тані було затишно і лагідно. Весела, сміхотлива мама, батько — теж, якийсь молодий, захоплений своєю працею журналіст.

Ліні все сподобалося одразу, коли вперше прийшла до них.

Багато книжок, дуже проста, затишна обстановка. Раптом з кабінету долинули звуки рояля.

— Ой, тато скінчив працювати! — скрикнула Таня і помчала до кабінету. За хвилину все змінилося.

Поставили патефон, і тато (він теж не був схожий на батька, у нього і постать, і обличчя були зовсім юнацькі) крутив у якомусь вигаданому танці Таню, потім Ліну, схопив на руки Галину Олексіївну, потім проспівав арію з «Князя Ігоря» — і якось вийшло мимоволі, що Ліна з Танею сіли просто на килимі, Андрій Сергійович і Галина Олексіївна — на канапі, і почалися запальні літературні розмови з приводу нової повісті «Два капитана», що друкувалася тоді в «Пионере». До розмови приєднався, не витримавши, старий дідусь, який вийшов з своєї кімнати. Власне, розмовляли дорослі, і найдужче розпалилася мама, і дівчата на килимі лише зойкали. Ліна одразу почула себе просто і вільно і не знала, хто їй подобається найдужче з усієї родини. її потім попросили зіграти, і вона грала «Карнавал» Шумана і вальси Шопена, і навіть дідусь подякував їй за гру.

...У неї все було зовсім не так... До чого нецікаві були знайомі і подруги її мами! Тільки й розмов, що про ательє, креми, плаття... До чого ж це набридло! Батька Ліна поважала і любила більше, ніж матір, але бачила рідко, розмовляла з ним рідко, кожен жив сам по собі. І ще занадився ходити отой противний інженер, з чорною старомодною еспаньйолкою. Може, коли б Ліна побачила його десь в іншому місці і не з таким виразом відданості, з яким він дивився на маму, він би й не здався таким противним. З його появою мама дуже змінилася. Це давало право і Ліні зачинятися у себе в кімнаті або, йдучи до Тані, казати холодним тоном: «У мене свої справи».

А мамі здається — новими платтями, панчішками-павутинками вичерпується цілком коло її материнських обов'язків до такої великої дочки, яка до того ж дуже здібна, відмінниця і в цьому не потребує ніякої допомоги. Ліні хотілося б, щоб з Танею можна було говорити про все, але було страшно. Така розмова ніби вже узаконювала якісь неможливі, якісь обурливі взаємини між татом, мамою і цим інженером. Може, це все їй тільки здається, а коли поговориш, — це вже буде насправді, і вона боялася цього.

Через Таню вона і з класом здружилася дужче, її разом з Танею обрали і на піонерську конференцію. Отут, у цьому театрі, вона відбувалася...

А потім вони з Танею довго ще «проводжалися», то вона Таню, то Таня її, і гаряче говорили про піонерську роботу в школі, як зробити, щоб не тільки носити червоні галстуки, а бути в усьому справжніми піонерами.

— А ти хочеш швидше бути в комсомолі? — спитала Ліна.

— О!.. — тільки й відповіла Таня.

— Я раніше заздрила татові, — сказала Ліна, — що він був комсомольцем в роки громадянської війни, в таку героїчну добу, повну яскравих подвигів.

— Знаєш, — призналася Таня, — це було й у мене, коли читала про Трипілля, коли читала «Як гартувалася сталь», але тепер я зрозуміла, що нема чого заздрити. А хіба тепер навколо не подвиги? Може, й нам ще позаздрять, що ми живемо тепер, коли здійснюються п'ятирічки, будують нові міста, перетворюють природу і наші комсомольці скрізь попереду.

— Навіть на музичних міжнародних фестивалях! — вставила Ліна.— Я була тоді в Москві, коли ми зустрічали перших лауреатів піаністів і скрипалів.

— Так ти подумай тільки, наші комсомольці скрізь ведуть перед. — Раптом Таня додала: — От наш Льова, наприклад, він справжній комсомолець.

— Ну, Льова!.. — вимовила Ліна. — А хіба ти його добре знаєш?

— Він був вожатим улітку в нашому піонертаборі і тепер, мабуть, поїде. Ти не уявляєш, як з ним було цікаво.

— Ні, уявляю! — навіть трохи з заздрістю сказала Ліна. — Важко уявити собі щось у школі — свято, збори, недільник — без Льови.

Льова був учень 9-го класу, секретар комсомольської організації. Вперше Ліна його почула і побачила на Жовтневі свята.

— Слово для доповіді має учень 9-го класу Левко Світличний. Ліна вже заздалегідь уявила, яка це буде нудна учнівська доповідь, і у неї з'явився такий вираз на обличчі — мовляв, треба терпіти, нічого не поробиш.

Та дівчата і хлопці всі витягли голови і завмерли — вони вже знали Льову.

На трибуну вийшов чорнявий юнак, з непокірним чубчиком над лобом. Його чорні очі, ніби вогники, запалювали всіх.

3 мить він постояв мовчки, навіть наче трошки зніяковів перед такою великою аудиторією, потім раптом просто усміхнувся, адже всі тут були його друзі-товариші, відкинув рухом голови непокірний чуб з лоба і почав по-юнацькому дзвінко, тоном, зовсім несподіваним для Ліни.

Це був не той казенний тон, яким найчастіше роблять доповіді, а здавалося, цей юнак спішив поділитися своїми найкращими думками з друзями. І початок був такий, що одразу зацікавив Ліну.

— Видатний французький письменник, великий гуманіст, наш друг Анрі Барбюс сказав: «Коли визволене людство відзначатиме дати свого визволення, то з найбільшим піднесенням, з найбільшим ентузіазмом воно святкуватиме день 25 жовтня 1917 року».

...Таня і Ліна переглянулися, і Таня махнула густими віями — це був необумовлений, але вже звичний для них знак: «Увага! Цікаво!» І що далі говорив Льова, то напруженіше слухали і Ліна з Танею, і кожен, хто був у залі. У доповіді було багато цитат з творів Маяковського та інших сучасних поетів, і Льова читав їх напам'ять, з запалом і любов'ю. Але й цифри, і фактичні відомості він також додавав як незвичайні відкриття і з таким юнацьким натхненням говорив про прекрасне життя, яке творять радянські люди і в якому вони, всі піонери, всі комсомольці, беруть участь, що кожен із старших і молодших слухачів починав відчувати якусь гордість, якусь відповідальність за свою поведінку, свою роботу. Він, звичайно, трохи хвилювався. Але ж він сам, сам готував цю доповідь, добирав вірші улюблених поетів, сам виписував висловлювання Леніна і так міцно вірив у кожне сказане слово, що і всі слухачі проймалися цією вірою, цим натхненням.

— От Льовка! От здорово! — казали після доповіді навіть найбільші урвиголови — «дезорганізатори», як їх називали.

Після доповіді, що тривала недовго — хвилин 35, усі були в піднесеному настрої. Ліна потай стежила за Льовою. В хорі він був заспівувачем, заспівував весело, бадьоро, і в очах блищали вже інші задерикуваті вогники, а після концерту він був одним із завзятих танцюристів... Правда, на жаль, він танцював лише з старшокласницями... Навіть директор з любов'ю дивився на гордість своєї школи — відмінника Льову, який вчився тут з першого класу. В цьому хлопцеві не було й тіні від хвалька, балакуна, а було завжди щире бажання організувати щось цікаве, корисне і самому не керувати, а робити нарівні з усіма — і робити якнайкраще.

— Він справжній комсомолець, — задумливо промовила Ліна.

Весна в Києві... Дніпро розлився, і з Володимирської гірки, з Піонерського парку розкрився такий обрій, що можна говорити лише про щось натхненне, найтаємніше, омріяне, улюблене.

І зустрічні мимоволі звертали увагу на їхні очі, бо очі в них обох, як і в усіх тринадцятирічних дівчаток навесні, стали великими, глибокими. Адже найпалкіші думки, найвеличніші прагнення переповнювали їхні серця. Багато вчитися, багато їздити, бачити і всі сили віддати, щоб було справжнє нове життя, світлий комунізм! Вони гаряче сперечалися, вирішуючи, які питання ставити на піонерських зборах, які цікаві зустрічі влаштувати, але, звичайно, найбільше говорили про своє майбутнє.

І тут, соромлячись і червоніючи, призналися, що мріють про неможливе. Але чому неможливе? От Таня ходить в морський гурток в піонер-палаці, вона не уявляє свого майбутнього без моря, далеких подорожей, наукових досліджень.

— Я думаю, я буду, врешті, здорова.

— Звичайно, — підхопила Ліна. — Ти обов'язково зовсім видужаєш, і я певна, що на морі ти будеш зовсім здорова.

У Ліни не було ще такого певного плану. Звичайно, вона ніколи не кине грати. Їй здається, що це її шлях. Але вона дуже любить і вчитися.

Коли б можна було поєднати... Вона дуже любить мови. Вона вільно розмовляє німецькою і англійською. Може, їй піти на західний? Література її захоплює, але хотілося б робити щось дуже, дуже корисне.

— А література, мови хіба не корисні? — спалахнула Таня. — От мій тато, — ти знаєш, він якийсь природжений лінгвіст. Я думаю, Льова теж піде на літературний! Хоча ні, він казав, що піде на будівельний. Ой, скрізь цікаво!

Вони могли без кінця бродити і вирішувати безліч проблем: як ітиме життя тоді, коли не буде всього дрібного, темного, що тягне назад, а всі свої сили люди прикладуть до розквіту культури. З цих високих проблем перестрибували на свої шкільні питання, і все було однаково важливе, цікаве, і його треба було розв'язати негайно.

Після іспитів Таня, як завжди, поїхала з піонертабором в Одесу, а Ліна з мамою гадали пробути літо в Криму. Але таке щастя! По дорозі, в Одесі, мама дозволила Ліні поїхати до Тані на Великий Фонтан.

Цих днів вона ніколи не забувала.

Уже не видно було дач. Простягався лише степ з вигорілою на сонці травою та пустинний берег, порослий жорстким чагарником та м'якими ведмежими вушками. На березі де-не-де стояли рибальські халупки. Розвішані на кілках сіті сушилися під сонцем. Над самим морем раптом виникав тінистий старий парк з акаціями, чудернацькими кленами і альтанками на схилах. У парку стояв затишний, просторий дім з білими колонами і пласким дахом-верандою. Тут був будинок відпочинку для дорослих. А поряд, на сонячному майдані, де посередині стояла висока щогла з червоним прапором, не стояв, а ніби зупинився на деякий час легкий будиночок з маленькими верандами, прибудовами, сходами. І там на бильцях, на сходах, на легких лавочках сиділи хлопці і дівчатка в синіх трусиках, білих майках і червоних галстуках.

Таня, засмагла, вся вишнева від сонця, боса, в трусиках і майці, кинулась на шию Ліні. Вони верещали від радості, Ліна знайомилась з Таниними товаришками. Ліна з заздрістю дивилася на кімнатки дівчат, — майже без усяких меблів, з білими розкладушками, нефарбованими ослінчиками і столиками.

Як би весело було лишитися тут, збиратися за горном на лінійку і так само, як Таня, урочисто, зосереджено опускати прапор!

А вогнище! Як добре, що вона потрапила саме на вогнище! Прийшли моряки. Дівчатка розповіли з гордістю Ліні, що моряки до них часто приходять.

На вогнище прийшов дехто і з батьків, і Танині тато і мама, приязні до всіх, веселі і зовсім молоді. Танину маму всі звали «тьотя Галинка», і видно було, що вона їм усім дуже близька, а Андрій Сергійович жартував з хлопчиками і, кумедно склавши руки, казав піонервожатому Льові — їхньому Льові, який приїхав сюди знову на літо працювати піонервожатим.

— Льово, прийміть і мене в табір, у вас тут веселіше!

На вогнищі один з моряків розповідав про цікаві події з їх життя, і всіх захопило оповідання, як він спіймав шпигуна. А потім усі співали «В гавані, в далекім плаванні» та інші морські пісні.

Таня спитала Льову, чи може Ліна лишитися в таборі на ніч, чи мусить піти до її мами. Вони про все питали Льову і слухали його, хоча були з ним усі «на ти», адже він був ще учнем їхньої школи. Льова дозволив, і Ліна з Танею стягли матрацик з розкладушки на підлогу і, сміючись, полягали.

— І ми, і ми так само! — засміялася Оксанка і Ема. — Дівчата, ми з вами!

Дівчатка стягли матрацики, і всі лягли покотом.

— Ну що за охота, — пробурмотіла п'ята дівчинка з цієї кімнати — Золя. Її звали дуже пишно — Ізольда, а прізвище було Зозуля. — Просто як мавпи.

— Ти не хочеш — не треба, — сказала Ема.

— їй там самій зручніше їсти мамині пиріжки, — зауважила Оксанка.

— Ну, і що з того? Маю повне право. Мені треба поправлятись!

— Ну, чого ви, справді, — заступилася Таня, — хто як хоче, так і робить.

...Чому вона згадала її... Золю? Як не згадати! Це була їхня перша зустріч — і як можна було знати, що така невинна зустріч обернеться так жахливо!

Ніколи не забути цей щасливий табір над Чорним морем...

Потім їй довелося зустрітися з Золею — Ізольдою Зозулею і з Льовою піонервожатим... Але це пізніше...

Нещастя почалися восени. Їй раптом стало важко дома. Вона ще дужче полюбила школу, товаришів, Таню. І їй здавалося — дома життя зовсім не таке як слід. Вона замислювалась. Тато дуже зайнятий, заспокоювала вона себе, він дуже багато працює і не звертає уваги на всі дрібниці побуту. А мама завжди каже: «Я мушу йому створити умови, щоб ніякі дрібниці не заважали його важкій роботі».

Тато став похмурішим, якимось розгубленим. Але дома він не звик розмовляти про свої неприємності. Дома мусило бути «все гаразд». Ліна намагалася бути більше часу поза домом. Вони з Танею захопилися академічними і учбовими концертами в консерваторії, любили ходити вдвох у дитячу бібліотеку, у піонерський палац. Часто готували завдання у Тані, а потім Ліна завжди грала дідусеві.

Коли вночі залунав дзвоник, вона тільки перевернулася з боку на бік. Батько часто повертався пізно вночі, інколи до нього вночі приїздили у справах.

Але Ліна більше не заснула. Вона чула чиїсь кроки, стриману розмову. Раптом двері в її кімнату відчинилися і зайшла мати, в халатику, непричесана, з тремтячими губами і руками. Вона сіла на ліжко і через силу вимовила:

— Батька заарештували...

Ліна схопилася з ліжка і, як була, в піжамці, побігла з кімнати в коридор.

Там стояли незнайомі люди. Батько зробив крок до неї і сказав тихо:

— Я завинив перед партією і народом. Я недоглянув... я мушу спокутувати. Прости і ти мене, дочко. Не забувай ніколи, що тебе звуть Леніною.

Отак обернулося життя.

У тресті, яким керував батько, виявилася величезна розтрата. Його обплутали негідні люди.

Кілька днів Ліна не ходила До школи. Як вона зустрінеться з Танею, усім класом, вона — горда, незалежна Ліна? Другого дня подзвонила Таня:

— Ліно, що задано з літератури і фізики? Мама хвора, і я не була в школі, мабуть, і сьогодні не піду. Мамі дуже погано, а тато в командировці.

Значить, Таня не була в школі і нічого не знає. Цікаво, а решта?... Напевне, знають, напевне...

Вона пересилила себе і зібралася до школи.

Контрольну з літератури вона написала в той день трохи гірше, ніж завжди, але нічого... Потроху знову втяглася. Важкий камінь давив-давив. Як жити? Треба вчитися, бути справжньою піонеркою, готуватися до вступу в комсомол. А чи приймуть її тепер? А чому ж ні? Коли вона доведе своєю роботою, що гідна цього?

Як дивно, Ліні легше, коли приходить Сергій Леонідович... Він спокійний, лагідний, витриманий, він не втручається ні в що, але непомітно, наче мимохідь, порадить саме те, що потрібно.

Дратує тільки те, як він дивиться на маму і з занадто вже запобігливою усмішкою на Ліну. Взагалі, в присутності Ліни ніяковіє і губиться. Але він зовсім не такий вже противний...

З Танею їй дуже важко було зустрітись. Так вийшло, що вони довго не бачилися. Таня не ходила до школи кілька днів. Вони зустрілися в неділю в бібліотеці і пішли любимою, зовсім не найближчою дорогою у Піонерський парк. Так, щоб пройти повз Андріївський собор, спуститися Володимирською гіркою, перейти вулицю Кірова проти Палацу піонерів, де, трохи соромлячися своєї романтичної захопленості, відвідує морський гурток Таня.

Отам, над Дніпром, під старим каштаном, відбулася їхня розмова, яку ніколи не забували ні Ліна, ні Таня.

Ліна раптом все розповіла, — і як забрали тата, і як вони не по-правильному, не по-хорошому жили, і як їй важко з матір'ю, і про Сергія Леонідовича, і що вона мусить довести, усім своїм життям довести, що вона справжня радянська дівчина. А батька вона все-таки любить і не може його не любити. Вона знав, що він завинив, але він не ворог. Як страшно в житті! Безвілля, безхарактерність може призвести до злочину.

Таня тримала її за руку і, якось болісно підвівши праву чорну брову, раптом сказала зовсім не до речі:

— Між іншим, ти знаєш, тато мені не рідний батько, тільки однаково я люблю його, лише трошки менше, ніж маму.

— Хіба? — здивувалась Ліна і продовжувала говорити далі про своє болюче і страшне, але їй стало легше і вільніше говорити.

І там вони дали слово завжди підтримувати одна одну і вірити одна одній так, щоб можна було все, все сказати.

Ліна ще частіше почала бувати у Тані. На концерти вони ходили втрьох — Ліна, Таня і Танин тато. А потім у Тані народився братик Андрійко, і Ліна переживала це з усією родиною і бігала з Танечкою купувати квіти, пелюшки і різні кумедні речі для немовлят.

Їй було легше переживати своє горе. Вона не заздрила Тані, а раділа разом з нею.

Влітку Ліна з мамою поїхали до тітки у Трипілля. Там і застало їх 22 червня.

— Додому! Швидше додому! — рвалася Ліна. З маминими істериками на пароплав сісти було неможливо. Другого дня, весь запорошений, схвильований, приїхав по них Сергій Леонідович і відвіз у Київ.

А потім життя враз урвалося. З Танею бачилися двічі чи тричі похапцем, ні про що не поговорили як слід — було ніколи. Танин батько був уже в Армії.

— Тільки б не виїздити нікуди, — сказала Таня, — поки що ні я, ні мама не боїмося нальотів. Але кидати Київ!.. Це найважче... Я думаю, все-таки не доведеться.

Та раптом уночі Ліну розбудив телефонний дзвоник.

— Це я, Таня. Ми несподівано їдемо. Я думаю, до Харкова. Не далі. Ліночко, а ви їдете?

— Поки що ні...

Поки що! Лінина мати взагалі казала: «Нікуди нізащо я не поїду! Хіба всі їдуть? Кинути квартиру, речі... Нас, двох жінок, піхто не зачепить. Кому ми потрібні?...»

— Може, ти поїдеш з нами... — тихо сказала Таня. — Спитай у своєї мами.

Ні, цього вона не могла — покинути матір, це й Таня зрозуміла. Таня нашвидку продиктувала адресу харківських родичів, просила писати. От і все...

...Більше Ліні нічого не хочеться згадувати. Остання надія на порятунок зникла, коли поїхав Сергій Леонідович. Як він і Ліна благали матір евакуюватися! Ліна пройнялася справжньою повагою і любов'ю до Сергія Леонідовича після останньої їхньої розмови. Мама недоречно і нетактовно в присутності Ліни сказала:

— Якщо ви мене любите, як завжди кажете, ви лишитеся тут зі мною, коло мене, а не подастесь хтозна-куди і нащо.

Сергій Леонідович здивовано, наче вперше бачив, поглянув на неї, перевів очі на Ліну, яка почервоніла від обурення, якось болісно зітхнувши, промовив тихо, але твердо:

— Мене дивує таке випробування мого ставлення до вас. Це ні до чого зараз. Я пропоную вам і Ліночці їхати, бо лишатися тут безглуздо. Йдеться не про наші з вами взаємини, а про ваш від'їзд із Києва, в чому я вам можу по-дружньому допомогти.

— Мамо, треба їхати! — сказала Ліна. — Ти ж розумієш, все може бути. — Але мати закопилила губу, наче вісімнадцятирічна дівчина, почала хлипати, і не можна було розібрати, чи удавано, чи щиро.

Він таки був вірний, відданий друг, Сергій Леонідович. Через них він зволікав із своїм від'їздом і все ж таки в останні хвилини прислав по них машину. Мати розсердилася, а Ліна похапцем написала кілька слів: «Дорогий Сергію Леонідовичу! Я ніколи не забуду вашої уваги. Дякую за все. Ліна».

Після того у неї просто опустилися руки. Насувалося страшне, темне, невблаганне, і вона нічого не могла зробити.

Запам'ятався тупий гуркіт ворожих чобіт по брукові. Як же тепер жити? Як жити? Мати запобігала перед нею, але Ліна уникала будь-яких розмов, робила все механічно, зціпивши зуби. Запнувшись хусткою, ходила на базар продавати речі, дома варила, рубала дрова, розтоплювала пічечку. Мати раптом ніби зрозуміла, яку непоправну дурницю зробила,.— якось обм'якла, дуже змарніла, стала лагіднішою і навіть слухала в усьому Ліну. До неї якось прийшли з газети:

— Ваш чоловік заарештований більшовиками. Уявляємо, як важко вам довелося при советах. Напишіть, будь ласка, про це в газету.

Мати перелякано поглянула на Ліну. Та лише трошки зблідла, але дивилася холодними і зовсім спокійними очима.

— Ми ні в які газети нічого писати не будемо, — сказала вона. — Батько був покараний, бо в нього були великі розтрати.

І Ліна так глянула на матір, що й та забелькотіла:

— Я нічого, нічого не писатиму. Вони пішли ні з чим.

— Мамо, коли ти хоч слово напишеш або скажеш, ти мене ніколи не побачиш, — сказала твердо Ліна матері. — Досить того, що ми лишилися, але щоб підлабузнюватися до ворогів, чорнити нашу владу, за яку воював наш батько, — цього я вже не дозволю. Мати заплакала.

— Боже мій, боже мій, що я наробила! Краще б уже поїхала з Сергієм Леонідовичем.

— Звичайно, краще! — презирливо мовила Ліна.

— А тепер нас заарештують!

До них приходили ще і ще, але мати лежала тоді хвора. Вона застудилася, і в неї було запалення легенів. Вона лежала виснажена, страшна, дивилася благальними очима на Ліну, ніби просила пробачення, і в неї не було сил боротися за життя. В неї і бажання не було боротися за нього, їй здавалося, що все хороше давно вже минуло, а попереду лише голод, пригнічення, темрява без усякого просвітку. Ліна з сил вибивалася, та трималася твердо, продавала рештки речей, щоб щось зварити матері, купити ліки в аптеці, заплатити лікареві. Її, Ліну, вже не можна було пізнати. І нічого дивного в тому не було, що Льова її не впізнав...

Льова — комсомолець з десятого класу їхньої школи, піонервожатий з табору, де була Таня і куди приїздила на два дні влітку Ліна.

Але то був він, хоча дуже змужнів, навіть вуса в нього виросли, і він був зовсім-зовсім дорослий, в якомусь сірому картатому пальті. Він вийшов з-за рогу Бессарабки, і тут його зустріла Ліна. Він пройшов повз неї, поглянувши, але не впізнавши в цій запнутій сірою великою хусткою, в стоптаних черевиках, старій спідниці і кохтинці завжди гарно, елегантно вдягнену Ліну. Ліна повернулася і кинулася за ним. Щось їй підказало, що не треба гукати, називати його. Але їй стало так радісно, ніби на чужині вона побачила рідну, близьку людину.

Вона смикнула його за рукав і, захлинаючись, схвильовано зашепотіла, їй навіть на думку не спало, що він злякається її, не повірить.

— Ти мене не пізнаєш? Я Ліна Косовська, я з Танею Стародуб в одному класі вчилася. Я до вас приїздила в піонертабір під Одесою!.. Льово, милий, яка я рада, що я тебе побачила!.. Льово, я прошу тебе... одну хвилинку... якби ти знав... Я зовсім, зовсім одна... Мати не захотіла їхати, а тепер дуже хвора. Але чому ти тут? Ти ж комсомолець і ти... — Вона не посміла продовжувати.

Льова вдивлявся в цю худу дівчину, яка тримала його за руку, ніби в ньому був увесь її порятунок, і раптом усміхнувся.

— Ліна! Пізнав! Але ти дуже змінилася. Ну, як же ти живеш? — спокійно спитав він. — Ходімо, я проведу тебе трошки. Або ні, я поспішаю, краще ти проведи, якщо маєш час!

— Звичайно! Звичайно! — згодилася Ліна. На вулиці було майже порожньо, і вона заговорила пошепки, швидко-швидко про все: як лишилась, як важко зараз захворіла мати, але вона не може, не може так...

— Ти мені нічого не кажи, — палко мовила вона. — Я знаю, так не годиться, і я тебе ні про що не питаю, але ти недарма лишився.

— Яка ти наївна, Ліно, — сказав Льова, — хіба можна так? Я лишився, бо я працюю в газеті. Я знаю, ти і твоя мати відмовилися написати, як більшовики знущалися з вас, і я сам хотів побачити тебе і попередити...

— Ти працюєш у них? — здивувалась Ліна і разом збагнула, — його лишили навмисне. — Ну, ні, нічого не кажи. Що б ти не казав, я знаю, що ти лишився не з тої причини, що і ми. І я благаю тебе, допоможи мені... Допоможи мені...

— В чому? — спитав тихо Льова. — Вам дуже скрутно? Ви, мабуть, голодуєте? Хіба ти не знаєш, що родини репресованих при Радянській владі одержують тепер допомогу!

— Що ти! — з розпачем промовила Ліна. — Як можеш ти так казати? Краще б справді я вмерла з голоду, ніж звернулася б до них по допомогу. Ні, поможи мені... бути радянською людиною... — зовсім пошепки проговорила вона. — Навчи, як, чим можу я допомогти нашим. Я знаю, Льово, ти знаєш...

— Яка ти необережна, Ліно. Ти ж так мало знаєш мене.

— Ні, — захитала головою Ліна. — Ти ж був секретарем комсомольської організації. Я стільки разів слухала тебе... І там, у піонертаборі... То ти мене не знав, а ми всі тебе добре знали, і ми стільки разів говорили з Танею про тебе...

— З Танею? — перепитав Льова, і в очах у нього майнуло щось тепле. — Вона виїхала, звичайно?

— Так, з мамою, а батько на фронті. Правда, вона дуже хороша була, Таня?

— Дуже, — чогось червоніючи, промовив Льова. — Я знаю, ти з нею дуже дружила. Ти знаєш, кого я ще тут побачив, теж не встигла виїхати — Золю Зозулю, вона теж була в нашому піонерському таборі. Ти зараз, Ліночко, йди.

— Але я побачу тебе ще? Може, ти зайдеш до нас?

— Ні, не треба мені заходити до вас, — усміхнувся Льова. — Ми побачимося обов'язково.

— Тільки швидше, — сказала гаряче Ліна.

— Гаразд. Позавтра. Давай на тому ж місці, де ми зустрілися, коло Бессарабки. — І додав: — Я радий, що ти така, не розгубилася і віриш.

— А як же інакше? — спитала Ліна.

— Звичайно, як же інакше! Однаково ми переможемо, не падай ніколи духом, Ліно! — І він потис її руку. — Нікому не кажи, що мене бачила.

— Звичайно.

Раптом Ліна на хвилинку затрималася і сказала:

— Льово, рідний, тільки будь обережний.

Льова усміхнувся і пішов, а Ліна побігла додому окрилена, сповнена надій. Таке щастя! Зустріти Льову! Він був тепер їй найріднішим у всьому світі. Хоч би швидше прийшло це позавтра! Вона лежала тої ночі і згадувала Льову таким, яким він виступав на зборах, у школі, перед загоном у піонертаборі і зараз. Ті ж великі чорні з променистим вогником очі, веселий, усміхнений, у нього була звичка відкидати рухом голови чорний чубчик з чола, і це надавало йому завжди бадьорого, трохи навіть задерикуватого вигляду. Його дуже любили і поважали всі в школі. Він був відмінник, кандидат на золоту медаль. І, крім того, завжди він щось вигадував, організовував. Жоден похід, екскурсію, суботник не можна було уявити без Льови, без його дзвінкого, веселого голосу. Як він заспівував любимі комсомольські пісні!

Таке щастя! Побачити Льову! І він повірив їй, повірив, і він допоможе їй.

Вона ласкавіше, ніж звичайно, ходила коло хворої матері. А та чомусь зовсім затихла і тільки зрідка казала:

— Лінусю... посидь коло мене... Лінусю, не сердься на мене... Зараз на неї сердитися було неможливо, така вона була нещасна. Ліна умовляла її щось з'їсти, випити чаю, але хвора ледь хитала головою.

— Мені нічого не треба, Лінусю... ти сама їж... Бач, як ти змарніла... Через мене... все...

— Не думай про це, мамо, — сказала Ліна. — Ну, зараз погане але почекай, їм не довго панувати, наші повернуться, і все буде гаразд

— Я вже не дочекаюсь... — шепотіла мати. — Я сама в усьому винна...

У неї часом затьмарювалася свідомість, і вона щось швидко, гарячково доводила то батькові, то Сергієві Леонідовичу і кричала: «Рятуйте Ліночку! Вони її хочуть забрати. Рятуйте Ліночку! Ліночко, не підходь до них! Ліночко, не дивись на них!»

Їй ставало все гірше. Мав прийти лікар і не йшов. Так минув другий день. Ніч. Ліна не спала, сиділа коло матері. Отак лише здрімнула в низенькому кріслі, а коли прокинулась, уже сірів невеселий ранок. Мати трохи затихла, тільки дихання, сипле, важке, інколи виривалося з грудей і часом знову починався напад кашлю.

«Сьогодні я побачу Льову!» — майнуло в голові у Ліни, і вона всміхнулася. Швидко схопилась і почала розпалювати трісочками пічечку. Потім прокинулась мати, винувато і лагідно посміхнулась до неї.

— Тобі сьогодні краще, правда, мамусю? — спитала Ліна.

Мати кивнула головою, але говорити не могла. Показала на горло, ледве підвела руку.

— Горло болить?

Але мати, заперечуючи, захитала головою.

Ліна напоїла її майже силоміць чаєм. Удень, нарешті, прийшов лікар.

Звідки вони взялися, такі люди? Раніше не бачила таких Ліна, а цей — наче двадцять п'ять років пролежав десь у комірчині, посипаний нафталіном і побитий міллю, і тепер виліз, чужий, із злорадною посмішкою. Навіть його старомодне пальто з бархатним коміром, як на малюнках дореволюційних журналів, і котелок, і палиця викликали огиду в Ліни.

— Власне, мені робити нічого, — сказав він, оглянувши матір, — я чудес не творю, а тут справа в годинах.

— Що ви кажете? — кинулась до нього Ліна.

— Нічим не можу допомогти, — холодно відсторонився лікар від неї. І раптом, глумливо дивлячись крізь пенсне, спитав: — Чому це ви, панночко, так настроєні проти нашої преси і відмовилися сказати правду про совєтські порядки?

Ліна стисла пальці.

— Це не ваша справа, — відповіла вона. — Ваша справа рятувати людей від хвороб, а коли ви цього не можете, йдіть собі швидше, — і відчинила перед ним двері.

Лікар щось засичав і вислизнув...

Матері справді було вже зовсім погано. Як Ліна не зрозуміла цього одразу? Але ж вона зробила все, що могла. Вона сиділа на ліжку матері і плакала, а мати тільки інколи поглядала на неї і знову втрачала свідомість, марила, стогнала.

Як можна було її покинути навіть заради побачення з Льовою?

Другого дня матері не стало...

Сусідки допомогли дістати труну, разом з Ліною одягли, поклали в труну, домовилися з якимось старим робітником з колишньої похоронної контори, який пообіцяв «захоронити по першому розряду» за мамині золоті сережки, потім Ліна пішла договоритись про місце на Байковому кладовищі.

І, нарешті, на третій день після смерті матері вона і кілька сусідок пішли за сумними дрогами, до яких була неміцно прив'язана труна. По дорозі сусідки відійшли, і на кладовищі була лише Ліна, візник і могильники...

Вже було темно, коли вона сама поверталася додому. Васильківська, Бессарабка — треба було поспішати, адже увечері ходити не можна було, затримували патрулі. Але на Бессарабці стояв натовп людей.

— Що там? — спитала вона.

— Хіба не бачите? — з серцем відповіла якась жінка. — Повісили, трьох повісили... Один зовсім молоденький, кажуть — партизани, комуністи.

Вона підвела голову і справді побачила страшну перекладину шибениці, яку вона бачила на малюнках до «Капітанської дочки», і раптом їй впало в очі — картате сіре пальто і брюки галіфе. Вона протиснулася вперед, закусивши руку, щоб не закричати... Вітер розвівав чорний чуб над білим, білим чолом... Льова... То був повішений Льова...

Як важко згадувати далі... 42-й, 43-й роки. Вона була зовсім одна-однісінька... І як, де знову зустріти такого, як Льова? Сміливого, одчайдушного, щоб витяг її з цієї прірви.

«Ліночко, не дивись на них! Ліночко, не підходь до них!» — ніби бриніли весь час передсмертні вигуки матері. І справді, забачивши постать у сірому мундирі, Ліна бігла непотрібними їй провулками, ховалася в чужих під'їздах, у руїнах висаджених у повітря будинків.

Знайомих майже не було. Татові приятелі всі виїхали, а в будинку вони раніше майже нікого не знали. Познайомилися лише тепер, по спільних мандрівках на товчок, на базар. Через нових знайомих випадково придбала уроки... музики! Вона вчила двох восьмирічних дівчаток-близняток, і за це її годували обідом.

— Шкода, що ви не знаєте німецької мови, — казала їхня мати, — тепер це найнеобхідніше.

Ліна знала мову, але не признавалася. Вона зневажала батьків, які в такий час учили дітей музиці, зневажала себе. Але це ж було краще, ніж іти кудись працювати в установу. Через нових знайомих її запросили репетирувати ще двох дітей, яких не хотіли тепер посилати до школи.

— Поки наші повернуться, — якось проговорилась мати, — щоб діти не дуже відстали. — Проговорилась і злякалась. І до неї Ліна ставилася з повагою. Згодом вона дізналася, що чоловік її — червоний командир, на фронті. Коли б вона, Ліна, так не замикалася в собі, вона б побачила, що більшість, переважна більшість була саме така, як ця жінка, і не треба було докоряти всім: «Навіщо ви лишилися?» Так само, правда, вона докоряла сама собі.

Вона трохи відходила з дітьми. Їй дуже хотілося вчити їх так, як вона сама вчилася в школі — не лише вчити писати без помилок, розв'язувати задачі, а виховувати. Розповідати про Радянську Батьківщину, про піонерів, про радянських людей. На деяких уроках вона це робила... дуже обережно, але все-таки розповідала, і це були єдині світлі хвилинки.

Взимку 42-го року дружина командира з дітьми поїхала на село до матері, їй самій було дуже скрутно. Ліні йшов сімнадцятий рік, і вона одержала кілька повісток з наказом з'явитися на біржу. Це було найстрашніше.

Але тут раптом зустрілася стара друкарка з батькового тресту. Колись то була кокетлива, досить гарна, хоча вже й літня жінка, — зараз сива старуха.

— Ліночко! Це ви? Як же ви живете? Як мама?

Ліна розповіла, що мати померла, а сама вона отак тиняється, а тепер ще — повістка на біржу...

— Ой, вас одправлять! — злякалася жінка. — Знаєте що, я краще влаштую нас там, де я працюю, в ресторані, посудницею. Принаймні ви будете спокійною, що вас не чіпатимуть. Аби якось перебути, і все-таки обід! Там і моя дочка Тамарочка працює. Звичайно, ви могли б краще влаштуватись... Адже ви, здається, добре знаєте мови.

Що ви, забудьте про це, — схопила її за руку Ліна. - Воно й правда, — погодилася нова приятелька. — Я теж забула, що друкувала з іноземних мов. Я чищу картоплю і буряки і більш-менш спокійна і намагаюся Тамарочку тримати коло себе, щоб її, боронь боже, відвідувачі не бачили. Я й вас берегтиму. Це був порятунок!

Ліна зраділа і одразу дала згоду, хоча це було зовсім нелегко. Дякувати друкарці Любові Федорівні — вона дійсно турбувалася про обох дівчат — і про свою Тамарочку, і про Ліну, — щоб не були вони голодні, щоб не над силу навантажували їх роботою, а головне, щоб не дуже їх помічали. Тамарочка, чорненька, гарненька дівчина, здавалося, спокійніше ставилася до всього, жила лише сьогоднішнім днем, але Ліні було нестерпно важко. Згори, з зали ресторану лунала музика, чути було п'яні вигуки. Що робити, що робити? Вона не знала — найважче ще попереду... На кухню іноді заходила висока огрядна жінка. З Любов'ю Федорівною вона віталася завжди, хоч трохи звисока, але привітно.

Фрау Фогель звали її всі. Вона прекрасно розмовляла і російською, і українською мовами.

— Знала її десять років і не знала, що вона фрау Фогель, — здивовано казала Любов Федорівна, — а тепер виявилося, що і дід, і прадід її німці. А може, це вона відкопала своїх предків, щоб урятуватися?

І справді, фрау Фогель так трималася, що не можна було розібрати, кому вона дійсно співчуває.

У вересні дівчата знову одержали повістки. Любов Федорівна заметушилася, забігала, знайшла якихось знайомих лікарів, дістала довідки і для Тамари, і для Ліни.

— У Тамари — астма, у Ліни — туберкульозний процес.

Їй спало на думку порадитися з фрау Фогель. Адже та приязно ставилася до неї.

— Хай дівчата прийдуть увечері до мене! — сказала фрау Фогель i дала свою адресу. — Я щось вигадаю для них!

Ліна і Тамара пішли.

Двері їм відчинила висока, гарно вдягнена дівчина їхнього віку. Ліна й Тамара були в таких жалюгідних платтячках, запнуті хусточками! Дівчина здалася Ліні дуже знайомою. Де й коли вона бачила її?

Хто там, Золю? — почули вони голос фрау Фогель. Золя! Золя! Ну так, звичайно, це Золя — подруга Тані, з Таниного піонертабору, Золя, про яку згадував Льова.

— Золя! — аж скрикнула Ліна.

— Ви мене знаєте? — спитала Золя. — Я теж наче вас десь бачила. — Де ми стрічалися?

— Ви не пам'ятаєте? В піонертаборі під Одесою! Я приїздила до Тані.

— Так, так! Тепер я тебе пам'ятаю, тебе звуть Ліною, — зраділа й Золя, одразу перейшовши на ти. — От добре як! Так приємно тепер зустрітися з колишніми подругами.

Увійшла фрау Фогель.

— Мамо, уяви, я давно знаю Ліну, — повідомила Золя, — це подруга Тані Стародуб. А це твоя приятелька?

Дівчатам одразу стало легше.

— І ви працюєте на кухні? — здивувалась Золя. — Чи ви сказилися? Я зовсім добре влаштувалася, і мене ніхто не чіпає. Поговоріть з мамою, вона влаштує вас кудись у канцелярію, на чисту роботу.

— Ні, нам і тут добре, — сказала Ліна, — але вся справа в тому, що весь час одержуємо повістки на від'їзд до Німеччини.

— Ну, це пусте, — махнула рукою фрау Фогель, — це я влаштую. Кому ж і допомогти, як не своїм?

Тамарочка почала гаряче дякувати і за себе, і за Ліну, а Ліні було чомусь не по собі. Чому мати Золі Зозулі — фрау Фогель? Але ж вона назвала їх своїми? І Льова казав, що бачив Золю... Адже і Льова був добре вдягнений, тримався так незалежно, працював навіть у них в газеті, а насправді був зв'язаний з підпіллям, з партизанами... Та поки що не треба згадувати про Льову.

Як важко самій розібратися в людях!

— Приходь частіше, ми підемо в кіно, — запропонувала Золя.

— Я вже забула, коли де була, — призналася Ліна. — І ніколи і не тягне нікуди. Навіть не уявляю собі, щоб можна було тепер кудись іти розважатися.

— Ну, так не слід вішати носа! — безапеляційно заявила Золя. — Треба завжди сподіватися на краще.

Адже про це і Льова казав...

Але від кіно Ліна рішуче відмовилася.

— У неї мама померла, їй не до того, — пояснила Тамарочка, боячися, що Золя образиться.

Деякий час їх не чіпали, але восени 43-го року, коли люди вже пошепки передавали один одному: «Наші близько, наші женуть фріців», облави, арешти, суцільні мобілізації посилились, Любов Федорівна знову кинулася до фрау Фогель.

— Не турбуйтеся, — сказала та, — я їх заберу з собою, а у Львові залишу у своєї родички. Хай вони сьогодні прийдуть до мене, я їх познайомлю де з ким, дістанемо документи на посадку. Ми влаштуємо дівчат у нашому вагоні, можете бути спокійні — що буде моїй Золечці, те й їм...

— Нізащо, — сказала Ліна, почувши цю пропозицію від Любові Федорівни. — Я нізащо нікуди не поїду з Києва. Краще вже вмерти.

— Та тільки ж до Львова, — спробувала умовити Любов Федорівна. — А що, як вас заберуть під конвоєм, одправлять у запечатаному вагоні? Сьогодні, казали, наша вулиця відходить до забороненої зони і звідси виселятимуть.