Саботаж кохання

Піді мною галопом нісся кінь, а я гарцювала на ньому серед вентиляторів.

Мені було сім років. Що могло бути приємніше, ніж коли у голові свище вітер. Чим швидше нісся кінь, тим більше кисню надходило до мозку і вивіювало те, що там осіло.

Мій бойовий кінь вискочив на площу Великого Вентилятора, яку зазвичай називають площею Тянь-ань-минь і подався ліворуч, на бульвар Хутун.

Однією рукою я тримала віжки. Друга рука віддавалась екзегезі моєї неосяжної величі і по черзі пестила то круп коня, то небо Пекіна.

Перехожі, всілякі брязкальця, віслюки і вентилятори шаленіли від моєї елегантної постави.

Жодної потреби пришпорювати коня. Китай створив його за моїм образом і подобою — це було басування на повному ходу. Така швидкість розпалювала найпотаєм-ніші пристрасті і викликала захоплення натовпу.

3 першого дня я засвоїла аксіому: все, що у місті Вентиляторів не було прекрасним, — було бридким.

А бридким, як відомо, було майже усе.

З чого одразу й неодмінно випливав висновок — красою світу була я.

Не те щоб ці шкірочка, тільце, чубчик і скелетик семирічної дівчинки могли чимось затьмарити омріяні створіння з садів Аллаха чи з гетто міжнародної комуни.

Краса світу — це була моя показна павана[1], це шпаркість мого коня, це мої коси, що полощуться мов серпанок під вітерцем вентиляторів.

Пекін пропах дитячою блювотою.

На бульварі Заселеної Потворності[2] лише цокіт копит міг заглушити відкашлювання, заборону спілкуватися з китайцями та відразливу порожнечу людських поглядів.

При під'їзді до брами кінь стишив ходу, даючи змогу вартовим засвідчити мою особу. Вартові не побачили в мені нічого підозрілішого, ніж звичайно.

Я опинилася в середині гетто Сань Лі Тхунь, де й мешкала з часів появи писемності, тобто майже впродовж двох років, перебуваючи десь у неоліті — за часів правління Банди Чотирьох[3].

«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн у своїх незрівнянних прозових творах.

1974 року Пекін ще не відбувся: краще описати ситуацію я не змогла б.

У мої сім років Віттгенштейн не був улюбленим автором. Та ще до цього силогізму мої очі дійшли висновку, що Пекін мав дуже мало спільного з рештою світу.

Я до нього блискуче пристосовувалась: мала коня, а у мою голову біологічно було закладено щупальцеву аерофагію.

У мене було все. Я була нескінченною епопеєю. Спорідненість я відчувала лише з Великою Китайською Стіною — єдиним творінням людини, яке видно аж із Місяця. Вона, принаймні, ставилась з повагою до моєї значущості. Вона не обмежувала уяву, а спокушала сягнути у безмежність.

Щоранку мене зачісувала рабиня.

Вона не здогадувалась про те, що вона моя рабиня. Вважала себе китаянкою. Але насправді національності вона не мала, оскільки була моєю рабинею.

Раніше я жила в Японії, де для мене знаходили найкращих рабинь. У Китаї якість рабинь залишала бажати кращого.

У Японії, коли мені було чотири роки, я мала безмежно віддану моїй особі рабиню. Незрідка вона падала ниць біля моїх ніг. І це було чудово.

Пекінській рабині були невідомі подібні звичаї. Вона починала ранок з розчісування мого довгого волосся і бралася за це, як звірюка. Від болю я волала не своїм голосом і подумки присуджувала їй силу-силенну батогів. Потім вона заплітала одну або дві чудові кіски з тією давньою майстерністю плетіння, до якої Культурна революція не внесла жодних змін. Я б воліла, щоб вона заплітала мені одну косу: мені здавалось, що особі мого рангу це більше пасувало.

Китаянку звали Чже. Це ім'я я одразу ж оцінила як неприйнятне і повідомила їй, що зватиму її ім'ям моєї японської рабині. Прекрасне ім'я! Вона обдарувала мене приголомшеним поглядом і продовжувала зватися Чже. Відтак я затямила, що у політиці цієї країни було щось гниле.

Є країни, які впливають, як наркотики. Китай і є саме такою країною. У нього дивовижна сила робити претензійними усіх, хто туди приїздить, і навіть тих, хто розказує про Китай.

Претензійність спонукає писати. Звідси й неймовірна кількість книжок про Китай. На кшталт країни, яка надихнула на їх написання, ці твори або найкраще (С. Ле, В. Сегален, П. Клодель), або найгірше в доробках.

Не була винятком з цього правила і я.

Китай і мене зробив надзвичайно претензійною.

Проте у мене є виправдання, яке мало хто з дешевеньких сіноманів міг би мати — мені було п'ять років, коли я сюди прибула, і вісім, коли звідси виїхала.

Чудово пригадую той день, коли мені повідомили, що я житиму в Китаї. Мені було без малого п'ять років, проте я вже розуміла головне, а саме — мені буде чим вихвалятися.

Це правило не має винятків — навіть найвизначніші лихослови Китаю саму перспективу стати на його землю сприймають як ініціацію.

Ніщо не надає людині стільки вагомості, як байдуже вимовлене: «Я недавно повернувся з Китаю». Досі, коли відчуваю, що мною належно не захоплюються, десь у розмові вставляю загадкове і незворушне, «коли я жила у Пекіні…»

Це справді оригінально, адже, зрештою, можна було б вставити і «коли я жила у Лаосі», що було б взагалі безпрецедентно. Але це вражає менше. Китай — це шик, це загально визнане, це «Шанель № 5».

Снобізмом усього не поясниш. Значним і непереборним є елемент уяви. Мандрівник, який ступив на китайську землю без належної дози ілюзій про Китай, мабуть, не відчує нічого, окрім кошмару.

У матусі завжди був найблаженніший у світі характер. Коли увечері ми прибули до Китаю, її так вразила побачена бридота, що вона розплакалась. А ця жінка не плакала ніколи.

Звичайно, були Заборонене Місто, Храм Неба, Духовита Гора, Велика Китайська Стіна, поховання династії Мін. Але все те було тільки по неділях.

Решта тижня — це були нечистоти, відчай, застигла лава бетону, гетто, стеження. Стільки царин, у яких китайці перевершують самі себе!

Жодна країна так не засліплює. Люди, які лишають Китай, розказують про побачені багатства. Незважаючи на чесність і добропорядність, вони не схильні згадувати про бридоту, що, як щупальці, оповила все довкола, і з якою неодмінно стикались. Дивне явище. Китай схожий на спритну куртизанку, якій вдається нехтувати своїми незліченними фізичними вадами, навіть не приховуючи їх, і викликати прихильність та пристрасть геть усіх своїх коханців.

Два роки тому батько статечно сприйняв своє призначення в Пекін.

Я ж вважала немислимим залишити свою Сукугаву, гори, наш будинок і садок.

Батько пояснив мені, що проблема не в тому. З його розповідей я затямила, що Китай — це країна, у якій зараз не все гаразд.

— Вона воює? — з надією спитала я.

— Ні.

Я насупилась. Мене змушують залишити мою улюблену Японію задля країни, яка навіть не воює. Звичайно — це Китай. Звучить привабливо. Але що ж буде без мене з Японією? Така легковажність міністерства мене турбувала.

Ми виїжджаємо у 1972 році. Ситуація напружена. Пакуються мої плюшеві ведмедики. Від когось чую, що Китай — це комуністична країна. Якось проаналізую це.

Зараз є важливіші речі: наш будинок порожніє, один за одним зникають предмети обстановки. І ось настав день, коли не лишилося нічогісінько. Пора вирушати.

Пекінський аеропорт: жодних сумнівів — це геть інша країна.

Через якісь темні обставини багаж не прибув разом з нами. Треба в аеропорту чекати кілька годин. Скільки годин? Може, дві, може, чотири, а може, й двадцять. Одна з принад Китаю — це непередбачуваність.

Чудово. Це дасть мені змогу одразу ж почати аналіз ситуації. Я походжаю по аеропорту з виглядом інквізитора. Мені не збрехали — ця країна зовсім інша. Не знаю точно, у чому полягає її відмінність. Певна річ, тут бридко, але такої бридоти я ніде раніше не бачила. Мабуть, має бути якесь спеціальне слово для позначення цієї бридоти — просто я його ще не знаю.

Міркую собі, що може означати слово комунізм. Мені вже п'ять років і загострене почуття власної гідності не дозволяє мені запитати у дорослих, що воно таке. Зрештою, я ж навчилася говорити без їхньої допомоги. Якби мені довелося щоразу випитувати у них значення тих чи тих слів, я досі була б на стадії дитячого белькотіння. Сама ж зрозуміла, що собака — це собака, що злий — це злий. Не бачу підстав, чому хтось має допомагати мені зрозуміти ще одне якесь слово.

Адже це має бути легко. Тут царює щось надзвичайно особливе. Міркую, що тут такого особливого? Особливе те, що усі люди однаково вдягнені, особливе те, що світло тут схоже на освітлення у лікарні Кобе, особливе те, що…

Чого це я гарячкую? Так, тут все пронизане комунізмом, це безперечно, але не будемо легковажити зі смислом. Це важлива річ, адже йдеться про особливе слово!

То що ж тут найдивовижнішого?

І раптом це запитання зовсім знесилює мене. Я лягаю на підлогу аеропорту і вмить засинаю.

Прокидаюсь. Не знаю, скільки годин я проспала. Трохи виснажені батьки все ще чекають на багаж. Брат із сестрою сплять на долівці.

Про комунізм я забула. Хочеться пити. Батько дає мені талончик, щоб купила напій.

Гуляю собі. Тут не продають, як у Японії, кольорових газованих напоїв. Тут продають лише чай. «Китай — це країна, де п'ють чай», - спливає у пам'яті. Підходжу до низькорослого старого, який готує це пійло. Він простягає мені дуже гарячу піалу з чаєм.

З величезною піалою сідаю просто додолу. Чай міцний і дивовижний. Ніде не пила нічого подібного. Через кілька секунд хмелію від нього. Вперше у житті пізнаю, що таке екстаз. Я просто в захопленні. У цій країні на мене чекають великі звершення. Я гарцюю по аеропорту, кручуся як дзига.

І раптом ніс до носа стикаюся із комунізмом.

Коли, нарешті, прибуває багаж, надворі вже глупа ніч.

Страшенно химерним світом нас везе якась машина. Вже майже опівночі, широчезні вулиці спорожніли.

У батьків ще й досі виснажений вигляд, мої старші брат і сестра здивовано роззираються.

А від теїну у мене в голові саме спалахують феєрверки. Я збуджена до нестями, хоч зовні нічого не видно. Все, починаючи з мене самої, видається мені величним. Думки у голові скачуть, як при грі у класики.

Я не усвідомлюю, що цей екстаз неадекватний тодішній ситуації. Між мною і Китаєм часів правління Банди Чотирьох виникла невідповідність. І ця невідповідність триватиме три роки.

Машина в'їхала до гетто Сань Лі Тхунь. Навколо гетто

— височезні стіни, під стінами — китайські вояки. Будівлі нагадують в'язниці. Наша квартира на п'ятому поверсі. Ліфта немає, а всі вісім прольотів сходами пропахнуті сечею.

Заносимо багаж. Мама плаче. Я розумію, що демонструвати свій напад ейфорії зараз нетактовно. Залишу його при собі.

Китай, що відкривається з вікна моєї нової кімнати, сміхотворно бридкий. Поблажливо дивлюся на небо. Стрибаю на ліжку, як на батуті.

«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн.

У Китаї, якщо вірити китайським газетам, відбувалось багато епохальних речей.

Перевірці не піддавалася жодна з них.

Щотижня дипломатичні валізи доставляли послам вітчизняні газети. З присвячених Китаю матеріалів складалось враження, що йдеться про іншу планету.

Для обмеженого кола китайських урядовців було видано спеціальний циркуляр. Але через надмірне піклування про дотримання гласності його розіслали й іноземним дипломатам. Цей циркуляр — він вийшов у тому ж видавництві, де виходила й «Женьмінь жібао» — містив суперечливу інформацію. Новини для більшої правдоподібності були не надто тріумфальними, причому пересвідчитись у їх достовірності можливості не було. За режиму Банди Чотирьох писаки різних версій нерідко самі збивалися з дороги.

Мешканцям іноземної комуни зорієнтуватись було важко. Та й чимало самих дипломатів стверджували, що й вони, врешті-решт, не мали жодного уявлення про те, що відбувається у Китаї.

Тому й рапорти, які їм належало писати у відповідні міністерства, були більше схожі на красиво і складно написаний літературний твір. У Пекіні народилося чимало письменницьких талантів, причому будь-якого іншого пояснення цьому явищу годі й шукати.

Якби Бодлер міг знати, що «десь там подалі від цього світу» він надибає оце нагромадження китайської правди, вигадки, напівправди, напіввигадки, то він би цієї зустрічі так палко не жадав.

1974 року в Пекіні я не читала ні Віттгенштейна, ні Бодлера, ні «Женьмінь жібао».

Я читала мало. Було стільки невідкладних справ! Читання — це добре для таких нероб, як дорослі. Чимось же їм треба займатись.

На мене було покладено важливі обов'язки.

Я мала турбуватись про коня, який забирав три чверті часу.

Я мала зворушувати натовп.

Я мала підтримувати імідж індивідуальності.

Я мала створити свою легенду.

Та й, зрештою, була війна. Незвичайна і жорстока війна у гетто Сань Лі Тхунь.

Візьміть ватагу дітлахів усіх національностей, закрийте їх у тісному бетонному просторі, дайте їм волю і зніміть будь-який нагляд.

Ті, хто вважає, що ця дітлашня дружелюбно візьметься за руки, — великі простачки.

Наш приїзд збігся у часі з проведенням конференції на найвищому рівні, яка прийняла ухвалу про те, що проголошений кінець Другої світової війни — халтура.

Все слід було переробити по-новому, причому без значних змін — ворогом, як і раніше, лишалися німці.

А німців у Сань Лі Тхунь не бракувало.

Крім того, останній світовій війні бракувало розмаху. Цього разу армія Союзників налічувала представників усіх можливих національностей, у тому числі чилійців і камерунців.

Але американців і англійців не було.

Расизм? Ні — географія.

Війна обмежувалась територією гетто Сань Лі Тхунь.

Отож, англійці мешкали у колишньому гетто, яке називалось Вай Цяо Тха Лу, тоді як усі американці компактно проживали в окремій резервації навколо свого посла, такого собі Джорджа Буша.

Відсутність цих двох націй турбувала нас найменше в світі. Без американців і англійців обійтися можна було. А ось без німців — не обійтися ніяк.

Війна почалася 1972-го. Саме цього року я засвоїла колосальну істину: немає на землі нічого такого, без чого неможливо обійтися. Нічого, окрім ворога.

Без ворога людська істота безталанна. Її життя перетворюється на жорстоке випробовування, зневір'я лихої долі та нудьги.

Ворог — це Месія.

Сам факт його існування спроможний активізувати людську істоту.

Саме завдяки ворогові оте стихійне лихо, яке називається життям, перетворюється на епопею.

Отож, Христос мав рацію, коли говорив: «Возлюбіть ворога свого».

Проте він хибив у висновку — необхідно примиритися зі своїм ворогом, підставити йому ліву щоку і т. і.

От хитрун! Коли ти примирився зі своїм ворогом, він же перестає бути ворогом.

А коли більше немає ворога, необхідно знайти іншого

- І починай все спочатку.

Одне слово, це нічого не дає, ніякого прогресу.

Отже, треба любити свого ворога, але не говорити йому про це. І в жодному разі не планувати примирення.

Перемир'я — це розкіш, яку людська істота не може собі дозволити.

Свідченням цього є той факт, що мирні періоди неодмінно призводять до нових війн.

Тоді як війни переважно закінчуються мирними періодами.

Отже, мир приносить людині шкоду, тоді як війна приносить їй користь.

Отже, слід по-філософськи сприймати деякі згубні моменти війни.

Жодна з щотижневих газет, жодне з інформаційних агентств, жодна історіографія ніколи не згадували про світову війну у гетто Сань Лі Тхунь, яка тривала з 1972 по 1975 рік.

Отак, з дитячих років я збагнула, як мені сприймати цензуру та дезінформацію.

Адже, зрештою, чи можна вважати неістотним той трирічний конфлікт, у якому було задіяно десятки націй і впродовж якого чинилося стільки страхіть?

А підстави для замовчування з боку засобів масової інформації — середній вік учасників баталій становив приблизно десять років. Стверджуватимете й далі, що діти не творили Історію?

Після міжнародної конференції 1972 року один з інформаторів сповістив дорослим про війну, яка мала ось-ось початися.

Батьки зрозуміли, що войовниче напруження вже надто сильне, і вони не в змозі завадити неминучому конфлікту.

Проте нова війна з німцями могла б призвести до небажаних наслідків у стосунках наших дорослих з дорослими німців. У Пекіні країни не комуністичної орієнтації мусили згуртуватися.

Отож, свої умови делегація батьків виклала у такій формі: «Світовій війні — так! Її все одно не уникнути. Але жоден західний німець не сприйматиметься як ворог».

Цей пункт не хвилював нас аніскілечки. Східних німців, на щастя, було досить багато, отож, суперників не бракуватиме.

Але дорослі зажадали більшого — вони вимагали, щоб західних німців було введено до лав Союзної армії. На це ми зважитися не могли. Ми зголосилися не шматувати їх, але воювати пліч-о-пліч з ними видавалося нам вже зовсім неприродним. До речі, діти західних німців теж на це не зголосилися. За браком ворога бідолашні мусили дотримуватися нейтралітету. Вони несказанно нудьгували.

(За винятком кількох малолітніх зрадників, які перейшли на бік Східної Німеччини. Дивні збоченці, про яких так ніхто ніколи й не згадав.)

Отож, на думку дорослих, ситуацію було відрегульовано — дитячу війну можна було вважати війною проти комунізму. Я ж стверджую, що метою нашої війни було зовсім інше. На образ злюк нас надихали виключно німці. На підтвердження скажу, що ми ніколи не воювали з албанцями чи іншими болгарами, що проживали у гетто Сань Лі Тхунь. Ці незначні меншини завжди лишалися поза грою.

Стосовно росіян це питання ніколи не ставилось — вони теж мешкали у своїй окремій резервації. Інші країни Східної Європи проживали у гетто Вай Цяо Тха Лу. За винятком югославів — сприймати їх за ворога ми не мали жодних підстав — та румун, яких наші батьки змусили таки задіяти у грі. Мати румунських друзів тоді вважалося гарним тоном!

То був єдиний випадок втручання батьків у наше оголошення війни. Хочу наголосити, що це втручання здавалося нам надзвичайно штучним.

1974-го мені було сім років, і я була наймолодшою в армії Союзників. Найстаршому було тринадцять і він справляв на мене враження старигана. Стрижнем нашого бойового складу були французи, але найкраще був представлений африканський континент — до складу наших батальйонів увійшли камерунці, малійці, заїрці, марокканці, алжирці і т. і. Були й чилійці, італійці і ті славнозвісні румуни, яких ми терпіти не могли, бо їх нам нав'язали, та ще й тому, що вони скидалися на офіційну делегацію.

Бельгійців було лише троє: мій брат Андре, сестра Жульєтта і я. З дітей нашої національності більше не було нікого. У 1975 прибули дві витончені фламандочки, але вони були невиправні пацифістки: користі з них було як з козла молока.

Починаючи з 1972 року, в армії склалося міцне ядро з представників трьох нерозлучних як у дружбі, так і в бою, країн — французів, бельгійців і камерунців. Останні мали дивовижні імена та грубезні голосища і безупинно реготали. їх обожнювали всі. Французи здавалися нам ефектними — вони щиро благали нас розмовляти бельгійською, завдяки чому ми зубоскалили і часто згадували якогось незнайомця, чиє ім'я — Помпіду — неодмінно викликало у мене вибух сміху.

Італійці були або найкращими, або найгіршими вояками. Серед них було стільки ж боягузів, скільки й сміливців. І ще одна річ — героїзм цих сміливців був прямо пропорційно пов'язаний з перепадами їхнього настрою. Найвідважніші сьогодні могли завтра перетворитися на легкодухів. Серед них була така собі напів-італійка, напів-єгиптянка на ім'я Джихан: у свої дванадцять років вона мала зріст 170 сантиметрів і важила 65 кілограмів. Те, що вона перебувала у наших лавах, було для нас великим плюсом — вона сама-самісінька могла прогнати німецький патруль. А що то була за вистава, коли її постать роздавала тумаки! Проте від надто бурхливого росту у неї геть зіпсувався характер. У ті дні, коли Джихан набирала у зрості, її не можна було ні задіяти, ні відвідувати.

Заїрці воювали блискуче. Проблема полягала лише в тому, що вони воювали один з одним рівно стільки ж, скільки й з ворогом. А якщо ми втручалися у їхні міжусобні війни, перепадало й нам.

Війна дуже швидко набула значного розмаху, і виявилося, що наша армія ніяк не може обійтися без шпиталю.

На території гетто, поблизу цегельні, ми знайшли велетенський дерев'яний ящик, у якому щось було при переїзді. Вдесятьох ми цілком спокійно вміщалися у ньому стоячки.

Оцей ящик одностайно й обрали за військовий шпиталь.

Тепер нам бракувало лікарського персоналу. Мою сестру Жульєтту у її десять років визнали надто гарненькою і надто тендітною, щоб воювати на фронті. Її призначили сестрою-лікарем-хірургом-психіатром-ін-тендантом, і з усім цим вона пречудово справлялася. У швейцарських дипломатів — їх вважали здоровими, як бики — вона тирила стерильну марлю, антисептичні розчини, упаковки аспірину й вітаміну С. Останнім приписувала цілющі властивості проти страху.

Якось під час однієї широкомасштабної експедиції нашій армії вдалося взяти в облогу гараж однієї східнонімецької сім'ї. Гаражі були важливими стратегічними об'єктами, адже там дорослі тримали свою провізію. І тільки Бог знає, якими цінними ці припаси були у Пекіні, на ринках якого не торгували майже нічим, окрім свинини та капусти.

З цього німецького гаража ми підняли нагору повний ящик пакетиків сухого супового концентрату. Ящик конфіскували і заскладували у шпиталі. Але ще слід було знайти йому застосування. Це питання обговорювалось на симпозіумі, де дійшли висновку, що концентрат супу найкраще використовувати у сухому вигляді. Генерали таємно узгодили з медсестрою-лікарем, що цей порошок буде нашою військовою плацебо[4] і панацеєю як від фізичних, так і душевних ран. Хто ж розведе суп водою, постане перед військовим трибуналом.

Плацебо мала такий шалений успіх, що у шпиталі завжди було її повно. Симулянтам можна було вибачити

— Жульєтта перетворила свій диспансер на передпокої Едему. Вкладала «хворих» і «поранених» на застелені «Женьмінь жібао» матраци, лагідно і серйозно розпитувала про їхні недуги, співала їм колискові і причищала їх, всипаючи у роззявленого рота вміст пакетика супового концентрату. Хіба перебування у садах Аллаха могло бути приємнішим?

Генерали сумнівалися у істинній природі цих епідемій, проте не засуджували таку стратагему, яка, зрештою, видавалась їм прийнятною для морального духу військ і давала армії чималу кількість спонтанних волонтерів. Певна річ, нові рекрути жадали стати вояками, сподіваючись на поранення. Начальство ж не втрачало надію викувати з них мужніх бійців.

Потрапити до лав Союзників коштувало мені неабиякої настирливості. Вважалось, що я замала для цього. У гетто були діти мого віку, були навіть й молодші за мене, але у моїх однолітків ще не було військових амбіцій.

Я чітко окреслила свої чесноти — хоробрість, наполегливість, безмежна відданість і, насамперед, прудкість на коні.

Остання чеснота привернула увагу.

Генерали довго сперечалися. Врешті-решт, викликали мене. Тремтячи як осиковий листок, я постала перед їхні очі. Мені повідомили, що зважаючи на мій малий зріст і мою хуткість, мене призначають розвідницею.

— Більше того, оскільки ти ще зовсім дитя, ворог нічого й не запідозрить.

Обмеженість такого твердження не в змозі була спаплюжити того щастя, яке я відчула від подібного призначення.

Розвідниця! Я й мріяти не могла про щось краще, величніше й гідніше.

Це слово я здатна була осягнути у всій його глибині, у будь-якому значенні, скочити на нього, як на мустанга, повиснути на ньому, як на трапеції — воно неодмінно було прекрасне.

Розвідник — це той, від кого залежить, чи виживе ціла армія. Ціною власного життя він сам просувається по чужій території, щоб встановити небезпечні місця. Він може, за найменшою примхою випадковості, наступити на міну і розлетітися на тисячі дрібних шматочків. І його тіло — відтепер розрізнені фрагменти героїзму — повільно упаде на землю, описуючи у повітрі атомний гриб з плотського конфетті. А його близькі, бачачи з табору, як злітають у небо шматочки органів, скрикнуть: «Це розвідник!» І, піднявшись над землею, ці тисячі шматочків, залежно від їхньої історичної значущості, застигнуть на мить у повітрі, а потім приземляться з такою граціозністю, що навіть ворог оплакуватиме цю благородну жертву. Я мріяла померти такою смертю — цей феєрверк убезсмертнив би легенду про мене.

Завданням розвідника є висвітлювати, у багатьох значеннях цього слова. А висвітлювати — це саме для мене. Я буду світочем людства!

Але, на кшталт Протея[5], розвідник здатний до швидких і несподіваних змін, він міг стати непомітним і нечутним. Таємна постать ковзала між ворожими лавами, і ніхто її не помічав. Шпигун-шахрай перевдягається. Розвідник не опускається до таких збочень. Причаївшись у тіні, він з гордістю ризикує своїм життям.

І коли розвідник повертається до свого табору після небезпечної розвідки, зворушена від почуття екзальтованої вдячності армія сприймає його безцінну інформацію як манну небесну. Тільки-но розвідник відкриває рота і збирається заговорити, генерали ловлять кожне його слово. Ніхто його не вітає, але кожен дарує щирий і осяйний погляд, який промовляє гучніше за слова.

Жодне призначення за все життя не сповнювало мене таким щастям, як це. Ніколи, здавалося, титул не розкривав з такою глибиною того значення, що я сама собі його надавала.

Можливо пізніше, коли задовольнюся званням лауреата Нобелівської премії у галузі медицини або статусом великомучениці, я, найвірогідніше, прийму без особливої гіркоти ці тривіальні планиди, але згадаю те, що найдостойніша частина мого життя лишилась позаду і що вона залишиться зі мною навічно. До самої смерті я зможу затьмарювати людей простою фразою: «У Пекіні, під час війни, я була розвідницею».

Марно читала я Хо Ші Міна в оригіналі, марно перекладала класичною хеттською мовою Маркса, безрезультатно віддавалася стилістичному аналізу епанодиплозисів «Маленької Червоної книжечки» Мао[6], марно транскрибувала ідеї Леніна за системою Уліпо[7], марно рясно поливала свій мозок комуністичними доктринами, або навпаки — я так і не змогла перевершити висновки, яких дійшла у п'ятирічному віці.

Ледь ступила я на Червону землю, ще навіть не вийшла з аеропорту, як все зрозуміла.

Я знайшла єдиний вектор, що дозволив описати всю ситуацію однією фразою.

Це твердження — як і всі великі істини — було водночас гарне, просте, поетичне і таке, що не зовсім виправдовувало сподівань.

«Вода кипить при ста градусах». Просто красива фраза, від якої не лишається нічого, крім розчарування.

Але ж істинна краса має приносити насолоду, має віддати душі частку її мрії.

З огляду на сказане вище, моя фраза була прекрасна.

Ось вона: «Комуністична країна — це країна, де є вентилятори».

Ця фраза має таку осяйну структуру, що могла б слугувати за взірець у віденських трактатах з логіки. Але окрім цього, окрім своєї стилістичної витонченості, це твердження вражає ще й тим, що воно — істина.

У Пекінському аеропорту, коли я впритул зіткнулася з букетом вентиляторів, ця істина кинулась у очі як незаперечне важко пояснюване одкровення.

Ці дивні квіти зі схожим на решітку вінчиком, що обертається, могли бути ознакою лише незвичайного середовища.

У Японії були кондиціонери. Не пригадую, щоб бачила там такі пластмасові рослини.

У комуністичних країнах теж могли траплятися кондиціонери, але вони не працювали. Тому й потрібні були вентилятори.

Пізніше я жила в інших комуністичних країнах — Бірмі, Лаосі. Вони тільки підтвердили мої погляди 1972 року.

Не скажу, що у некомуністичних країнах не буває вентиляторів, але це трапляється значно рідше, і — ще один витончений нюанс — їм не надають великого значення.

Вентилятор для комунізму — це те саме, що епітет для Гомера. Гомер не єдиний письменник у світі, хто застосовував епітети. Але тільки під його пером епітети набувають повноти свого сенсу.

1985 року у фільмі «Тато у відрядженні» Кустуріца зняв сцену допиту, учасниками якої були три персонажі — слідчий, допитуваний і вентилятор. Під час нескінченного сеансу запитань-відповідей вертлява голівка вентилятора з безжальним ритмом зупиняється то на слідчому, то на допитуваному: вона завмирає на кожному з персонажів до того, як обстріляти своїм променем іншого. Це абсурдне кружляння, від якого волосся стає дибки, доводить неприродність сцени до апогею.

Під час цього допиту все перебуває у статиці, не рухається жоден з чоловіків, заціпеніла камера: гойдається лише вентилятор. Без нього ця сцена нізащо не призвела б до такого ступеню оціпеніння. Вентилятор відіграє роль античного хору, багато у чому нестерпнішого, оскільки не виносить жодного судження, він ні про що не думає, він задовольняється тим, що просто перебуває там для того, щоб заговорили на повну потужність оточуючі предмети, для того, щоб з належною пунктуальністю виконувати свою роботу вентилятора. Корисний і мовчазний хор, про який мріє будь-який тоталітарний режим.

Сумніваюся, що, навіть спираючись на авторитет такого відомого югославського кінематографіста, я зможу повною мірою обгрунтувати небезпідставність моїх роздумів про вентилятори. Але це не має жодного значення. Хіба що є ще настільки наївні голови, які вважають, ніби теорії призначаються для того, щоб їх шліфували далі? Ні, теорії існують для того, щоб дратувати філістерів, для того, щоб подобатися естетам, і для того, щоб з них глузувала решта людей.

Уникнути аналізу — ось у чому полягає суть плутаних істин. Олександр Віалат написав цю чудову фразу: «Липень — це справжній місяць». Чи кому коли вдалося висловитись правдивіше і плутаніше про місяць липень?

Сьогодні я вже не живу в Пекіні і в мене немає коня. Пекін я поміняла на білий папір, коня — на чорнило. Мій героїзм став невидимим.

Я завжди знала, що дорослість нічого не важить — починаючи з віку статевої зрілості, життя перетворюється на епілог.

У Пекіні моє життя мало вирішальне значення. Я була потрібна людству.

До того ж, я була розвідницею, і це були воєнні часи.

Наша армія знайшла нову форму агресії проти ворога.

Щоранку китайські функціонери доставляли мешканцям гетто натуральні йогурти. Вони залишали перед дверима кожної квартири ящичок з персональними йогуртами у скляних горщиках, прикритих клаптиком паперу. Білий молочний продукт знаходився під товстим шаром жовтуватої сичужної закваски.

На світанку десантно-диверсійна група у складі вояків чоловічої статі з'являлася перед дверима квартир, де мешкали східні німці, злегка підіймала кришечки, висьорбувала закваску, а натомість виливала зі свого організму еквівалентну дозу рідини ідентичного кольору. Потім клали кришечки на місце: не пійманий — не злодій, — і прожогом звідти хто куди.

Ми ніколи так і не довідались, чи їли наші жертви свої йогурти. Схильні думати, що їли, адже про жодну скаргу чуток не було. Ці китайські молочні продукти були такими кислючими, що якісь дивні присмаки могли пройти й непоміченими.

Огидність цієї операції викликала у нас нестримну блювоту. Ми вважали себе мерзотниками. То було грандіозно!

Дітлахи Східної Німеччини були міцні, хоробрі та дужі. Вони задовольнялись тим, що засипали нас стусанами. Такі вияви ворожості видавалась нам дурницею порівняно з нашими злочинами.

Ми були негідниками крутої вдачі. Сума м'язів нашої армії була сміхотворно малою порівняно з силами ворожої армії. Але, хоч нас було й менше, злості у нас було значно більше.

Коли один із наших потрапляв до рук східних німців, за годину в гулях і синцях він уже виходив від них.

Коли відбувалось навпаки, ворог у накладі не лишався.

По-перше, наш садизм займав значно більше часу. Німченя мало право порозважатись принаймні до вечора. Часом і значно довше.

Починали ми з того, що в присутності нашої жертви влаштовували інтелектуальну оргію стосовно її подальшої долі. Ми розмовляли французькою, і німець ані біса не кумекав: так на нього навіювало більше страху. Тим паче, що наші навіювання промовлялись із неперевер-шеною зловтіхою й екзальтованою жорстокістю, а наші обличчя і голоси були чудовими субтитрами до них. Літота[8] була вище нашої гідності:

— Відріжемо йому оцей… і оті…, - класичний вступ до нашого словесного пресингу.

(Серед східних німців не було жодної дівчинки. Це загадка, ключа до якої я так і не знайшла. Можливо, батьки лишали їх у рідній країні на якого-небудь тренера з плавання або штовхання ядра.)

— Кухонним ножем Чена.

— Ні, бритвою Циглера.

- І змусимо його їх зжерти, — відрізав один з прагматиків, який вважав ці подробиці зайвими.

-І приправимо їх… і…

- І д-ду-у-же поволі, - додав охочий до прислівників.

— Так, і хай добре пережує, - промовив знавець лінгвістичних тонкощів.

— А потім змусимо його виблювати, — віщував богохульник.

— Оце вже ні! Це вже зі сфери задоволення. Нехай лишиться це у шлунку, — скрикнув той, у якого збереглося почуття святого.

— Давайте заткнемо йому ще й…, та так, щоб це вже назавжди лишилося в ньому, — додав далекоглядніший компаньйон.

— Давайте, — згодився учень святого Матвія.

— Нічого не вийде, — прокоментував філістер, якого ніхто не слухав.

— Вийде, якщо у робітників взяти цементу. Заткнемо йому й ротяку теж, щоб не покликав на допомогу.

— Все йому позатикаємо! — зайшовся від радості містик.

— Китайський цемент — лайно, — застеріг експерт.

— Тим краще. Тоді позатикаємо лайном, — вставив у трансі свого п'ятака містик.

— Так він же помре, — пробелькотіла мишача душа, яка перейнялася Женевською угодою.

— Ні, - заперечив поборник святого Матвія.

— Такого задоволення ми йому не дамо. Це, мабуть, надто просто.

— Нехай мучиться до кінця!

— До якого кінця? — занепокоїлась Женевська угода.

— До кінця, та й годі. Поки не побіжить плакатися до матусі.

— Уявляю фізіономію матусі, коли вона побачить, як обробили її дитинчатко!

— Знатиме, як плодити німчат!

— Гарний німець-це німець, заліплений китайським цементом.

Від цього афоризму, саме настільки зашифрованого, щоб викликати захоплення, усі присутні зайшлися від реготу.

— Згода. Але до того йому слід повиривати волосся, вії та брови.

-І нігті.

-І змішаймо все це з цементом, перш ніж запхнути в нього, щоб було міцніше.

— Надо-о-овго запам'ятає.

Ці стилістичні екзерсиси несли в собі занадто патетики, бо незабаром ми починали відчувати брак слів. Тим більше, що жертву вдавалося виловити частенько. Отож, потрібні були справжні поклади уяви, щоб з належною брутальністю продовжувати свої пустопорожні обіцянки.

Оскільки тіла було менше, ніж слів у словнику, ми досліджували останній з наполегливістю, яка могла б служити за взірець лексикографам:

— М-м-м, а це називається також яєчками.

— Або гонадами.

— Гонади! Як гранати!

— Гонади йому повириваємо!

-І зробимо з них гонадин!

Я була серед тих, хто говорив найменше під час цих словесних турнірів, де фрази пурхали від одного до другого, аж пух і пір'я летіли. Слухала, підкорена такою красномовністю і таким зухвальством Зла.

У мене було враження, що оратори жонглюють усі водночас з такою віртуозністю, яка, вірогідно, триватиме доти, аж доки якийсь один незграба не дасть маху. Тому й воліла лишатися поза грою, спостерігаючи за словесною руханиною її багатьох партнерів. Мені вдавалося говорити лише тоді, коли лишалася наодинці, коли могла грати, як тюлень у цирку, з власною фразою і натягати її на кінчик носа як червону кульку.

Поки наша армія переходила, нарешті, від слів до діла, бідолашненьке німченя встигало намочити у штанці. Воно встигало вислухати усі залякуючі кепкування і словесні обстріли. Бувало, коли кати наближалися до нього, воно плакало від жаху, на найбільшу втіху нам:

— Сцикун!

— Розмазня! Гонада!

На жаль, трагічний жанр накладає свої зобов'язання, але вчинки виявляються мізернішими, ніж слова. І ми застосовували одноманітні тортури.

Загалом, все обмежувалося зануренням у таємну зброю.

Таємною зброєю, серед іншого, була вся сеча кожного з нас, за винятком тієї, що йшла у німецькі йогурти. Ми доводили зразкову старанність, щоб бува не випорожнити цю дорогоцінну рідину деінде, а зцідити у великий спільний чан, який стояв нагорі на запасних сходах найвищого у всьому гетто будинку і охоронявся найнесамовитішими з нас.

(Тривалий час дорослі або інші спостерігачі запитували себе, чому це їхні діти так часто щодуху мчать до запасних сходів?)

До цієї сечі, переважно несвіжої, домішувалася чимала доза туші — двічі китайського чорнила[9].

Загалом досить проста хімічна формула для позначення зеленуватого еліксиру з пахощами аміаку.

Німця хапали за руки-ноги і занурювали до самісінького дна баку.

Після чого ми виливали цю таємну зброю, вважаючи, що жертва сплюндрувала її недоторкану чистоту. Потім починали збирати нову партію нашої сечі для наступного в'язня.

Якби тоді мені довелося почитати Віттгенштейна, я зрозуміла б, що він блукає зовсім близько від мого запитання.

Сім нечітких викладок про те, як облаштовано всесвіт, і лише одна — така проста — могла б вичерпно пояснити всю систему!

Щоб знайти відповідь, мені й мізкувати не довелося б. Мені й формулювати її не довелося б, щоб прожити життя. Це був підтверджений життєвим досвідом безперечний факт. Щоранку ця впевненість народжувалася зі мною:

«Всесвіт існує, щоб жила я».

Батьки, комунізм, ситцеві сукні, казки «Тисячі і однієї ночі», натуральні йогурти, дипломатичний корпус, вороги, запах свіжовипаленої цегли, прямий кут, ковзани, Чжоу Еньлай, орфографія і бульвар Хутун — жодна складова з цього переліку не була зайвою, бо ці речі існували для того, щоб жила я.

На мені сходився світ.

Китай грішив надмірною скромністю. Серединна імперія[10]. Досить було почути це найменування, щоб осягти усю його обмеженість. Китай був би серединою світу за умови, якби він слухняно лишався на своєму місці.

Я могла йти, куди заманеться — гравітаційний центр світу йшов по моїх слідах.

Благородство — це також уміння визнати те, що є природним. Не варто було приховувати від себе, що світ мільярди років готувався до мого вступу в нього.

Питанням, що буде після мене, я не переймалася. Ну, безперечно, знадобиться ще кілька мільярдів років, поки останні тлумачі закінчать судити-гудити мій випадок. Але, з огляду на запаморочливу невідкладність моїх буднів, цей аспект проблеми важив так мало. Теоретичні викладки я лишила моїм екзегетам та екзегетам моїх екзегетів.

Отож, Віттгенштейн був не в темі.

Він припустився серйозної помилки: він довірився паперу. Отак одразу всього зректися!

Поки китайська імперія не писала, Китай був у апогеї своєї слави. Занепад почався з появою першого написаного імперського твору.

Я не писала. Коли ти мусиш справляти враження на гігантські вентилятори, коли мусиш п'янити галопом коня, коли мусиш освітлювати армію, коли мусиш підтримувати свій імідж і принижувати ворога — ти високо здіймаєш голову і — не пишеш.

А, втім, саме там, у центрі Міста Вентиляторів, починався мій занепад.

Він почався тієї миті, коли я усвідомила, що центр всесвіту — це не я.

Він почався тієї миті, коли я у захваті відкрила для себе, хто був тим центром всесвіту.

Влітку я завжди ходила босоніж. Сумлінні розвідники ніколи не взуваються.

Отож, мої кроки у гетто створювали так само мало шуму, як тай цзи цюань- заборонена на той час медитативна техніка, яку крадькома практикували у мертвій тиші кілька її завзятих прибічників.

Потайки і з великим піднесенням я полювала на ворога.

Сань Лі Тхунь було настільки бридким місцем, що потрібен був справжній героїзм, справжня епопея, щоб зуміти там вижити.

Я там виживала пречудово. Епопея — це була я.

Біля сусіднього будинку зупинилась невідома мені машина.

Нові мешканці — у гетто пригнали нових іноземців, щоб ті бува не заразили китайців.

У автомобілі лежали величезні валізи і сиділо четверо осіб, серед яких і центр всесвіту.

Центр всесвіту мешкав у сорока метрах від мого будинку.

Центр всесвіту був італійкою за національністю і звався Еленою.

Елена стала центром всесвіту одразу, як тільки її ніжки ступили на вкриту бетоном землю Сань Лі Тхунь.

Її батьком був невисокий жвавий італієць. Мати ж, навпаки, була дебела індуска з республіки Сурінам і мала загрозливий погляд, як у бійців Sendero Luminoso[11].

Елені було шість років. Вона була чарівна, як янголятко з художньої листівки.

Вона мала величезні і нерухливі чорні очі, шкіру пісочного кольору.

Її чорне, як смола, волосся блищало так, неначе кожну волосину натирали окремо смолою і було таке довжелезне, що спадало по спині аж по самі крижі.

Від її чарівного носика запаморочився б сам Паскаль.

Її щічки мали такий овал! Але варто було лише глянути на її неперевершений ротик, щоб усвідомити якою вона була злюкою.

Її тіло було вінцем гармонії у всесвіті, пружне й водночас ніжне, гладеньке, як у немовляти, з неприродно чіткими контурами, так, неначе вона прагнула вирізнятися краще за інших на екрані всесвіту.

Описати Елену означало те саме, що перевести Псалтир до розряду інвентарної книги м'ясної крамниці.

Одного погляду було досить, щоб помітити, що кохати Елену — це таке ж нещастя, як Гревіс[12] для французької граматики. Освистана, але необхідна класика.

Того дня на ній була сукня з білою англійською вишивкою. Як у кіно. Я померла б від сорому, якби мені довелося одягти подібні лахи. Але Елена належала до іншої системи цінностей, і ця сукня перетворювала її на янгола у квітучому саду.

Вона вийшла з автомобіля, не помітивши мене.

Приблизно такої політики вона дотримувалась і протягом усього року, який ми мали провести разом.

На зразок тих містифікацій, які керують Китаєм, у цій країні діють і свої закони жанру.

Невеличкий урок граматики.

Правильно буде сказати: «Я навчилася читати в Болгарії», або «Ми зустрілися з Елалі у Бразилії». Проте помилковими будуть висловлювання: «У Китаї я навчилась читати», або «У Китаї я зустрілася з Елалі». Слід казати: «Читати я навчилася у Китаї», або «3 Елалі я зустрілась у Пекіні».

Не існує невиннішої речі, ніж синтаксис.

Цілком природно, що у даному разі цей галліцизм привносить щось дуже істотне.

Отже, не говорять: «Я висякалась у 1974 році» чи «Я зашнурувала черевики у Пекіні». Або ж, принаймні, слід додати слово «вперше». У іншому разі щось шкутильгає у цих висловлюваннях.

Отож і зовсім несподіваний висновок — якщо китайські оповідання справляють якийсь винятковий вплив, то це, насамперед, завдяки граматиці.

А коли синтаксис хоч трошки дотикається міфології, стиліст лишається вкрай задоволеним.

А коли ви задовольнили забаганки стиліста, то можна зважитися написати й таке: «Дух свободи я пізнала у Китаї».

Інтерпретувати цю скандальну фразу можна так: «Дух свободи я пізнала саме у жахливому Китаї за часів правління Банди Чотирьох».

Значенням такої абсурдної фрази буде: «Дух свободи я відкрила для себе саме у тюремному гетто Сань Лі Тхунь».

Єдиним вибаченням такого неприпустимого твердження є те, що воно справедливе.

У цьому Китаї кошмарів дорослі іноземного походження почувались очманілими. Те, що вони бачили, обурювало їх; те, чого вони не бачили, дратувало їх ще більше.

А для їхніх дітей — це було справжнє свято.

Вони не переймалися стражданнями китайського народу.

І те, що їх загнали у бетонне гетто разом з сотнями інших дітей, видавалося їм справжньою ідилією.

Для мене ж ще більше, ніж для інших, це було одкровенням свободи. Я щойно з Японії, де провела кілька довгих років. Дитячий садок пройшов у японській системі освіти, тобто в армійській муштрі. Гувернантки надто опікувалися мною вдома.

У Сань Лі Тхунь ніхто не стежив за дітьми. Нас було так багато, а простору так мало, що це здавалося зайвим. І на кшталт такого собі неписаного закону, не встигали батьки перебратися до Пекіна, як давали повну свободу дій своїм нащадкам. Щовечора, щоб не впасти у депресію, вони обоє кудись ішли, лишаючи нас напризволяще. З притаманною людям їхнього віку наївністю, гадали, що ми стомилися, що лягаємо о дев'ятій спати.

Щовечора ми посилали спостерігача, який слідкував за дорослими і попереджав про їхнє повернення. Тоді всі кидалися навтіки. Діти добігали кожен до свого острогу, стрибали одягнені в ліжка і вдавали, що сплять.

Адже для війни найкраща пора доби — ніч. У темряві крики переляканого ворога лунали гучніше, засідки вигравали у таємничості, а моя роль розвідниці набувала особливого сенсу світоча — на своєму коні, який йшов інохіддю, я відчувала себе живим смолоскипом. Я була не Прометеєм, я була вогнем, сама я маскувалась, але — о блаженство! — помічала, як скрадлива хода мого світила лишає на китайських стінах слід у безмежній пітьмі ночі.

Війна була найблагороднішою з ігор. Саме слово бриніло як скринька: щоб її відкрити, треба зламати замок, і тоді блиск коштовностей заграє на вашому обличчі — дублони, перли і коштовне каміння, але, насамперед, навіжене шаленство, розкіш ризику, мародерство, безконечний жах і, нарешті, діамант діамантів! — воля, свобода, яка свище у вухах і перетворює нас на титанів.

Подумаєш! Не виходити за межі гетто! Свобода не вимірювалася відведеними квадратними метрами. Свобода — це можливість, нарешті, бути самим собою. Більшого подарунка дітям, ніж забути про них на якийсь час, дорослі зробити не можуть.

Облишені китайською владою і батьківською опікою, єдиними особистостями на всю Китайську Народну Республіку були діти Сань Лі Тхунь. Це їх п'янило, наповнювало героїзмом і святою люттю.

Грати у щось інше, не у війну, означало б принизити власну гідність.

Саме цього Елена ніколи не хотіла розуміти.

Елена взагалі нічого не бажала розуміти.

З першого ж дня вона поводилася так, неначе вже все зрозуміла. До того ж, вона вміла бути переконливою. Мала власні переконання, але ніколи не прагнула їх доводити. Говорила мало, але зі зверхнім апломбом і вкрай безцеремонно.

— Не хочу грати у війну. Це не цікаво.

Я з полегшенням зітхнула, що таке богохульство прозвучало лише для моїх вух. Я зам'яла справу. Тільки б Союзники не могли подумати чого поганого про мою кохану.

— Ні! Війна — це чудо, — внесла я свою правку.

Вона вдала, що не чує. У неї був неабиякий дар вдавати, що не слухає.

Вигляд вона мала такий, наче ніхто і ніщо їй не потрібні.

Вона вела такий спосіб життя, буцімто її цілком задовольняє те, що вона найвродливіша, що має довгі коси.

У мене ніколи не було друга або подруги. Я про таке й не замислювалася. Навіщо вони б мені здалися? Мені було пречудово й у власній компанії.

Мені були потрібні батьки, вороги і соратники по зброї. Найменше я потребувала рабів і глядачів. Це питання мого статусу.

Ті, хто не належали до однієї з перелічених п’яти категорій, цілком спокійно могли б і не існувати.

Тим більше випадкові друзі.

У батьків були друзі. Це — люди, з якими вони зустрічалися, щоб разом розпивати алкогольні напої найфантастичніших кольорів. А то вони не могли пити їх без друзів!

Окрім цього, друзі були для того, щоб поговорити й вислухати. їм розповідали малозначні історії, друзі реготали і натомість розповідали свої. А потім сідали разом за стіл.

Інколи друзі танцювали. То було жалюгідне видовище.

Одне слово, друзі — це порода людей, яких зустрічають, щоб у їхній компанії часом дозволити собі абсурдні та навіть гротескні вчинки. Або яких приймають тоді, коли займаються чимось цілком пристойним, але для цього вони потрібні як п’яте колесо до воза.

Мати друзів — це ознака дегенерації.

У брата з сестрою були друзі. їм це можна було пробачити, адже ці друзі були водночас їхніми соратниками по зброї. Дружба народжувалась у бойовому братерстві. Червоніти ні за що.

Я була розвідницею. Воювала одна. Мати друзів — це добре для інших.

Щодо кохання, то воно мене стосувалось ще менше. Ця чудасія має пояснення у царині географії — казки «Тисячі і однієї ночі» часто-густо описували спалахи кохання на Середньому Сході, я ж перебувала значно східніше.

Всупереч тому, що можна було б уявити, моє ставлення до інших було позбавлене пихи. Воно було суто логічним. Всесвіт сходився на мені — це не моя провина, не я так вирішила. Саме з цією даністю я мала створювати свій образ. Навіщо ж мені обтяжувати себе друзями? У моєму житті для них не відводилося жодної ролі. Я й так була центром всесвіту: просунути мене ближче до центру їм не під силу.

Єдиний зв'язок, який слід взяти до уваги — це зв'язок з моїм конем.

Моя зустріч з Еленою — це не була передача влади. Влади я не мала ніякої і це мене найменше турбувало. Та зустріч — то було якесь інтелектуальне зрушення: віднині центр світу знаходився не у мені. І я робила все можливе, щоб наблизитися до нього.

Я відкрила для себе, що мені недостатньо бути біля неї. Необхідно було, щоб я щось важила для неї. Але де там! Я її не цікавила. Відверто кажучи, здавалось, ніщо її не цікавить. Вона ні на що не дивилася, нічого не говорила. Виглядала так, неначе задоволена тим, що знаходиться у своєму внутрішньому світі. Втім, відчувалося, що вона усвідомлювала те, як на неї дивляться, і що це їй подобалось.

Мені знадобиться якийсь час, щоб зрозуміти — лише одна річ важила для Елени, а саме: щоб на неї дивилися.

Отже, навіть не знаючи того, я робила її щасливою: я їла її очима. Не могла відвести погляду. Ніколи і нічого гарнішого не бачила. Уперше в житті чиясь врода так вразила мене. Мені вже не раз зустрічалися вродливі люди, але дотепер вони не привертали моєї уваги. І досі не розумію чому, але врода Елени не давала мені спокою.

Я покохала її з першої миті. Як пояснити таке? Ніколи й гадки не мала, що когось покохаю. Ніколи не думала, що чиясь врода може пробудити почуття. Але тієї миті, коли я побачила її, механізм запрацював на диктаторський лад — вона була найвродливішою, тому я її покохала, а, отже, вона стала центром всесвіту.

Містерія тривала. Я розуміла, що не можу задовольнитися тим, що кохаю її — мені треба було, щоб і вона покохала мене. Чому? Просто треба і край.

Без усіляких викрутасів я ввела її у курс справ. Цілком природно, що я мусила довести до її відома:

— Ти мусиш мене покохати.

Вона зробила велику ласку: глянула на мене. Краще б я не бачила того погляду. Вона зневажливо зареготала. Ясно, я бовкнула дурницю і змушена була пояснити, чому це зовсім не дурниця:

— Ти мусиш мене покохати, тому що я кохаю тебе. Ясно?

Мені здавалося, що, додавши цю інформацію, я все розставила на свої місця. Але тепер Елена зайшлася від сміху.

Я відчула щось схоже на образу.

— Чого ти скалишся?

Вона відповіла стримано, зверхньо і насмішливо:

— Бо ти дурепа.

Так було сприйняте моє перше освідчення у коханні.

Я відкрила для себе водночас: засліплення, кохання, альтруїзм і приниження.

Ця тетралогія гралася переді мною саме у такому порядку з першого ж дня. З чого я дійшла висновку, що має бути логічний зв’язок між цими чотирма халепами. Краще, звичайно, уникнути б першої з них, але було запізно. Та хоч би там як, я не впевнена, що мала вибір.

Така ситуація була надзвичайно прикрою. Адже вона змусила мене збагнути, що таке страждання. Останнє видалось мені вкрай неприємним.

Втім, мені не вдалося пожалкувати ні про те, що кохала Елену, ні про те, що вона існувала. Марно було нарікати, що таке сталось. І якщо вже сталося, значить, покохати її було неминучим.

З першої миті мого кохання — тобто з першої секунди

— я збагнула, що маю щось зробити. Цей лейтмотив цілком заволодів мною і не відпускав уже до самого кінця цієї любовної історії.

«Треба щось зробити…

Тому що я кохаю Елену, тому що вона найпре-красніша, тому що на землі є така шановна істота, тому що зустріла її, тому що — хоч вона й не хоче цього знати — вона моя кохана, мушу щось зробити.

Щось величне, щось грандіозне — гідне її і мого кохання.

Наприклад, убити німця. Ні, цього мені не дозволять. Полонених, врешті-решт, відпускали живими. Ще одна примха батьків і забаганка Женевської угоди. Ця війна — махлярство.

Ні. Щось таке, що під силу мені самій. Щось таке, що вразить Елену у самісіньке серце».

Я відчула, як мене охопив відчай, від якого відняло ноги. Як стояла, так і бебехнулась додолу. Відчуття власного безсилля мене паралізувало.

Я воліла вже ніколи й не поворухнутися. Я воліла зомліти від нудьги. Сиділа б там на бетоні заціпенівши, не їла б і не пила до самої смерті. Я дуже швидко померла б, і моя кохана страждала б від болю.

Ні, так не піде. Мене силоміць підведуть, примусово напоять і нагодують через лійку. Дорослі виставлять мене на глум.

Ну, тоді щось зовсім протилежне. Оскільки мені заборонена нерухомість, я рухатимуся. Власним очам не повірите!

Мені коштувало надзвичайних зусиль поворухнути цим тілом, яке від страждання перетворилося на камінь.

Я побігла до стайні і скочила на коня.

Вартові випустили мене без жодних проблем.

(Мене завжди дивувала легковажність китайської варти. Мене трохи шокувало те, що я не здалася підозрілішою, ніж звичайно. За три роки життя у Сань Лі Тхунь мене жодного разу не обшукали. У цій системі щось таки, було з ганджем.)

На бульварі Хутун я пустила коня галопом, та таким, якого ще не знавала історія швидкості.

Ніщо не могло його зупинити. Не можу й сказати, хто був п'яніший: кінь чи вершник. Ми неслися обоє. Мій розум уже сягнув за межі звукового порогу. Ілюмінатор кабіни пілота розлетівся на дрібні уламки, і з моєї голови миттю вилетіло все. Пронизлива порожнеча наповнила мою голову, і я позбавилась страждань водночас із спроможністю думати.

Ми з конем були тепер лише болідом, випущеним у місто Вентиляторів.

На ті часи у Пекіні майже не було автомобілів. Можна було галопувати, не зупиняючись на перехрестях, не роззираючись, ні на що не звертаючи уваги.

Мій захоплений пробіг тривав чотири години.

Коли я повернулася до гетто, то була суцільним здивуванням.

«Я мушу щось зробити». Дещо я вже зробила: протягом кількох годин розчинялась у швидкості, гасаючи містом.

Певна річ, Елена нічого про це не знала. До певної міри так воно й краще.

Благородство цих безкорисливих перегонів переповнювало мене гордістю. Але не повідомити Елену про цю мою гордість було б марнотратством.

Наступного дня я постала перед її очі з осяяним езотеризмом ликом.

Вона не удостоїла мене погляду.

Мене це анітрохи не збентежило. Вона таки побачить мене.

Я вмостилася поруч неї на стіні і байдужим тоном заявила:

— У мене є кінь.

Вона недовірливо глянула на мене. Я відчула насолоду.

— Плюшевий коник?

— Ні, кінь, на якому я басую, де хочу.

— Кінь? Тут? У Сань Лі Тхунь? А де він?

Мені сподобалась її зацікавленість. Я кинулась до стайні і повернулася вже на коні.

Моя кохана вмить збагнула ситуацію.

Вона здвигнула плечима і заявила цілком байдужо, не змилостивившись навіть на глум:

— Це не кінь, а велосипед.

— Це кінь, — спокійно запевнила я.

Моя безтурботна впевненість не справила враження.

Елена вже нічого не слухала.

У Пекіні мати гарного великого велосипеда було таким самим нормальним явищем, як мати ноги. Мій велосипед набув такого міфічного значення у моєму житті, що здобувся на статус коня.

У моїх очах ця істина була настільки безперечною, що показуючи свого звіра, мені зовсім не треба було удавати лицемірство. Я й уявити собі не могла, що Елена зможе побачити тут щось інше, а не коня.

Це те, що й сьогодні я не можу збагнути. Я не жила в якійсь дитячій фантасмагорії, не створювала феєрію субститутів. Той велосипед був конем та й годі! Не пригадую, коли саме я так вирішила. Той кінь завжди був конем. Нічим іншим він бути не міг. Ця тварина з плоті й крові була такою самою складовою об'єктивної реальності, як і гігантські вентилятори, фізіономії яких я змірювала на око під час прогулянок. Я цілком щиро сподівалася, що центр всесвіту дивитиметься на світ моїми очима.

То був лише другий день, а це кохання вже ставило під загрозу мій ментальний світ.

Якщо провести паралелі, то революція, яку здійснив Коперник, була дитячим жартом. Завдяки наполегливості я виплутаюсь з цього. Мій висновок вміщувався у рамки одного речення: «Елена — сліпа».

Єдиний спосіб позбутися страждань — це створити повний вакуум у голові. Єдиний спосіб створити повний вакуум у голові — це пустити коня галопом, це підставити чоло усім вітрам, це стати продовженням свого коня, перетворитися на ріг єдинорога з єдиною метою — розтинати прошарки повітря до останньої схватки, у якій ефір візьме гору, а вершник і кінь, загубившись у круговерті, розпадуться на дрібні уламки, які поглине морок, всмокчуть і розсіють Вентилятори.

Елена — сліпа. Цей кінь — таки кінь. Щойно завдяки швидкості й вітру з’являється визволення — з'являється й кінь. Конем я називаю не того, хто ходить на чотирьох ногах і викидає кінські кізяки, а того, хто сипле прокльони землі і віддаляє мене від неї, того, хто підіймає мене і змушує не впасти, того, хто затопче мене на смерть, якщо я спокушуся місити ногами багнюку, того, хто змушує танцювати моє серце і надриває живіт, того, хто кидає мене у такий шалений алюр, від якого мружаться очі. Адже найяскравіше світло не в змозі засліпити так, як ляпас повітря.

Я називаю конем ту єдину місцину, де можна позбутися будь-яких пут, будь-яких думок, будь-якого сумління, будь-якої мрії про прийдешнє. І перетворитись на порив, і стати несамовитим вируванням.

Я називаю конем ті ворота, що ведуть у незвідане, а гарцюванням ту мить, коли стрічаю силу-силенну монголів, татар, сарацинів, червоношкірих чи інших баскських побратимів, які жили задля того, щоб вершниками бути, тобто — просто щоб бути.

Я називаю кавалькадою дух, який брикається усіма чотирма копитами, і знаю, що мій велосипед має четверо копит. І що він брикається. І що це — кінь.

Я називаю вершником того, кого кінь вирвав з багна, кому кінь повернув свободу, і цей дух свободи свище біля самісіньких вух.

Ось чому ще жоден кінь, крім мого, не заслужив того, щоб називатися конем.

Якби Елена не була сліпою, вона помітила б, що цей велосипед — це кінь. І вона покохала б мене.

То був лише другий день, а я вже вдруге втратила своє обличчя, втратила гідність.

Для китайців утратити свою гідність — це найсерйозніше, що може скоїтись.

Я не була китаянкою, але поділяла цю думку. Це подвійне приниження ганьбило мене на порох. Щоб змити безчестя мені потрібен був вчинок, який наробив би багато галасу. За менше Елена не покохала б мене.

І я, люта, чекала нагоди.

Я тремтіла за третій день.

Щоразу як ми брали на тортури когось із малолітніх німців, ворожий табір у відповідь дубасив одного з наших. Отож, випливала чергова помста, і так далі.

Від однієї каральної експедиції до другої, сили, що ворогували, завжди могли знайти виправдання своїм злочинам.

Це й називають війною.

З дітей глумляться, коли ті, виправдовуючись за свої ганебні вчинки, скаржаться: «Він почав перший!» Але конфлікти між дорослими мають той самий генезис.

У Сань Лі Тхунь першою почала армія Союзників. Але гандж Історії полягає у тому, що початком вважають те, що хочуть.

Східні німці постійно канючили, що на території гетто першими напали ми.

Ці географічні обмеження здавались нам дріб'язковими. Війна почалася не в Пекіні, і не 1972 року. Вона почалася в Європі 1939-го.

Кілька майбутніх інтелектуалів відзначили, що 1945 року було укладено перемир'я. Для нас вони були «зеленим дорістом». 1945-го відбулося те саме, що й 1918-го: вояки підняли великий палець догори на знак missio![13] щоб перевести подих.

Ми просто переводили подих, а ворог залишився тим самим. Адже не все пішло прахом.

Одним з найжахливіших епізодів війни був бій коло шпиталю та його наслідки.

Серед військових таємниць, про які мав мовчати кожен із Союзників, був шпиталь.

Славнозвісний ящик від переїзду ми залишили на тому самому місці. Зокола нашу споруду було непомітно.

Ми встановили правило: входити до шпиталю якнайнепомітніше і завжди один за одним. Жодних проблем: контейнер стояв попід стіною поблизу цегельні. Непомітно туди прослизнути, можна сказати, дитяча забавка.

До речі, пересічніших за німців шпигунів знайти важко. Вони не засікли жодної з наших баз. Воювати з ними було легко.

Окрім одного стукача нам нічого було боятися. І зовсім виключалось, що серед нас є зрадник. Якщо у наших лавах ще й траплялися боягузи, то підступних там не було.

Потрапити до лап ворога означало попасти під їхні стусани. Це був момент не з кращих, та ми пройшли через нього всі. Ми вважали, що такий вид жорстокості — то не тортури. Нам би ніколи не спало на думку, що один з наших міг розтеліпати військову таємницю, аби уникнути такої малозначущої кари.

Однак таке сталося.

Елена мала десятирічного брата. Наскільки вона вражала всіх вродою і зверхністю, настільки ж Клаудіо був посміховиськом. Не те, щоб потворний чи незугарний, але в кожному його жесті читались безвладна маніжність, дріб'язковість, невпевненість, які нервували з перших хвилин. Більше того, як і сестра, він завжди був одягнений як нова копієчка, пробір збоку був рівнесенький, як ниточка, надто охайно причесаний чуб сяяв чистотою, а випрасуваний у складочках одяг виглядав так, мовби щойно зійшов зі сторінок каталогу мод для дітей апаратників.

Ми всі ненавиділи його за цей взірець манірності.

Однак ми не змогли відмовити йому у вербовці. Елена насмішливо ставилась до війни і дивилась на нас зверхньо. Щодо Клаудіо, то він угледів у війні спосіб соціальної інтеграції і запродався, аби тільки опинитися серед нас.

Такою вже істотою він був. Ми не могли наражати себе на ризик пересваритися з численними італійськими бійцями — серед яких і безцінна Джихан — тільки через відмову прийняти до своїх лав їхнього співвітчизника. Це тим більше дратувало, оскільки й самі вони ненавиділи новенького, проте їхня вразливість містила чимало парадоксів, які спантеличували.

Це не мало значення. Просто Клаудіо був би собі кепським бійцем, та й годі. Армія не могла складатися лише з героїв.

По двох тижнях після посвяти у вояки, під час однієї з сутичок, німці захопили брата Елени у полон. Ніколи ще ми не бачили, щоб хтось отак погано захищався і так повільно бігав.

У глибині душі ми раділи. Нас тішила сама думка про стусани, які на нього чекали. До ворога ми відчували справжню симпатію, тим паче, що цей макаронник був надмірно перечулений як особистість і ще тому, що його матуся-квочка надто чатувала його, здуваючи кожну пилиночку.

Повернувся Клаудіо, шкутильгаючи. На ньому не було жодних синців чи якихось інших слідів від тумаків. Він скиглив, що німці вивернули йому ногу на 360°. Нас здивували нові безцеремонні манери німців.

Наступного дня внаслідок німецької атаки шпиталь перетворився на тирсу, а брат Елени забув про шкутильгання. Ми все зрозуміли. Англійською Клаудіо говорив погано, але досить зрозуміло, щоб зрадити.

(Англійською ми спілкувалися з ворогом. Оскільки наші контакти обмежувались головним чином стусанами або тортурами, нам ніколи й не доводилось застосовувати цю мову. Усі Союзники говорили французькою — само собою зрозуміле явище.)

Італійські бійці найзавзятіше зажадали кари для стукача. Під час військового трибуналу Клаудіо відкрив нам усю широчінь свого боягузтва, але тут власною персоною з'явилась матуся з наказом пощадити її бідолашного синочка. «І якщо з мого сина упаде хоч одна волосина, від вас мокрого місця не залишиться!» — заявила вона, грізно лупаючи очима.

Звинуваченого помилували, але він перетворився на символ підступності. Ми зневажали його не на жарт.

Все сприяло тому, щоб я зав'язала стосунки з Еленою. Вона, безперечно, пронюхала про цю справу через брата і матусю. Я виклала їй нашу версію.

Навіть її пиха не могла приховати певну долю гіркоти. Я її розуміла: якби Андре або Жульєтта визнали за собою провину у такій зраді, їхнє безчестя заплямувало б і мене.

До речі, у такому ракурсі я й виклала Елені цю справу. Я хотіла бути тією, хто побачить її вразливість. Тільки брат міг бути слабинкою такого довершеного створіння.

Природно, якщо вона не визнає себе переможеною.

— Все одно війна — це сміх, — заявила вона з притаманною їй зверхністю.

— Сміх — не сміх, але Клаудіо заливався гарячими слізьми, аби воювати серед нас.

Вона знала, що від такого аргументу не відхреститься. Не відповіла на нього і замкнулася у своїй зарозумілій мовчанці.

Але на якусь мить я помітила страждання на її обличчі. Впродовж однієї миті вона опинилась у межах досяжності.

Я відчула це як хвилюючу перемогу кохання.

На світанку в ліжку я прокручувала цю сцену.

Мені й справді здавалося, що я доторкнулась до прекрасного.

Чи є хоч в одній світовій культурі міфічний епізод такого змісту: «Залицяльник, від якого відмахуються руками й ногами, сподівається схилити до себе недосяжну кохану і приходить до неї зі звісткою, що її брат — зрадник»?

За моєї пам'яті така сцена ніде не знайшла своєї трагічної ілюстрації. Великі класики не допустили б такої підлої поведінки.

Я цілком не усвідомлювала, на яку зневагу заслуговує подібна поведінка. Та якби й усвідомлювала, не думаю, що це мене турбувало б. Це кохання надихало мене на таке самозречення, що, не вагаючись, я покрила б себе безчестям. Яке значення мала віднині моя гідність? Вона не мала жодного значення, бо я була ніщо. Впродовж усього часу, поки я була центром всесвіту, я мала підтримувати належний мені імідж. Тепер же належало дбати про статус Елени у загальній системі.

Я благословляла існування Клаудіо. Без нього я ніяк не прорвалась би, ніяк не підступилась би не те що до серця моєї коханої, навіть до її поваги.

Я ще і ще прокручувала цю сцену: попереду — я, позад мене — її звична байдужість і вона, вродлива, просто прекрасна. Все, що важить — це тільки бути красунею і нічого, окрім цього.

А потім принизливі слова: «Твій брат, моя кохана, брат, якого ти не любиш — а не любиш ти нікого, окрім себе, і все ж таки він твій брат — невід'ємна твого престижу. Так ось, твій брат, богине моя, — боягуз і зрадник найвищого гатунку».

О! Ця нікчемна і прекрасна мить, коли я помітила, як завдяки моїй новині щось у тобі розкрилося, щось таке, що не описати словами — а отже, важливе — оголилося! Завдяки мені!

Я не мала на меті завдати тобі страждань.

Я, до речі, взагалі не знала, що має на меті це кохання. Просто, щоб догодити моєму сильному коханню, треба було розбудити в тобі справжнє почуття, бодай якесь.

Ці невеличкі муки серця, що їх приховують твої очі, яке підтвердження вони для мене!

Я ще і ще прокручувала цю сцену, зупиняючись лише на зображенні. Я входила у транс закоханої. Наразі, для Елени я щось важитиму.

Треба діяти далі. Вона ще в мене постраждає. Я була надто боягузливою, щоб відверто завдати їй болю, але постараюся відшукати усю можливу інформацію, яка могла б її уразити, і не втрачу жодної нагоди постати у ролі тієї, хто приносить погану звістку.

Так я дійшла до того, що почала плекати непристойні мрії. Начебто мати Елени розбивається за кермом. Буцімто італійський посол понижує у посаді її батька. Неначе Клаудіо гуляє у дірявих на дупі штанях, навіть не усвідомлюючи того, і перетворюється на посміховисько всього гетто.

Така кількість катастроф! І всі вони підкорялися одному правилу: посягати не на особу Елени, а на тих, хто для неї багато важив.

Ці вигадки захоплювати мене до глибини душі. Я йшла попереду коханої з неймовірно поважним виглядом і повільно та урочисто рекла: «Елено, твоя мати померла», або: «Твого батька зганьблено».

Сердечні муки хльостали тебе по щоках: видіння, від якого щеміло моє серце і яке змушувало кохати тебе ще дужче.

Так, моя кохана, ти страждаєш через мене. Не тому, що мені до вподоби страждання. Краще було б, якби я могла дати тобі щастя. Тільки я добре затямила, що це неможливо. Для того, щоб я могла зробити тебе щасливою, ти спершу мала мене покохати, але ж ти мене не кохаєш. А от щоб зробити тебе нещасною, зовсім не потрібно, щоб ти мене кохала. Зрештою, для того щоб ти відчула себе щасливою, ти спершу мала відчути себе нещасною. Як зробити щасливою вже щасливу людину?

Ось чому я мушу дати тобі нещастя. Щоб мати шанс ощасливити тебе потім. Хоч би як там було, найважливіше те, що ти страждаєш з моєї вини, кохана моя. Якби ти відчувала до мене десяту частку того, що почуваю до тебе я, ти раділа б цим стражданням від самої думки про те, як втішають мене твої страждання.

Я умлівала від насолоди.

Треба було знайти новий шпиталь.

Вже не могло бути й мови про те, щоб облаштовуватися у ящикові для переїзду. Фактично ми не мали великого вибору. Тому ми змушені були надавати медичну допомогу у тому самому місці, де виготовляли і зберігали нашу таємну зброю. Не надто гігієнічно, втім, у Китаї ми призвичаїлися до бруду.

Отже, ліжка з «Женьмінь жібао» перемістилися на останній поверх запасних сходів у найвищому будинку Сань Лі Тхунь. Чан для сечі стояв у самому центрі цього акробатичного дортуару.

Німці виявилися йолопами і не забрали наші запаси стерильної марлі, вітаміну С і супових пакетиків. Все це ми убгали у рюкзаки, які й порозвішували на перилах металевих сходів. Оскільки дощі у Китаї випадали вкрай рідко, наша конструкція мало чим ризикувала. Але ж тепер наша таємна база ставала помітнішою. Щоб викрити схованку, німцям варто було лише задерти носа і уважно подивитись. Та ми не такі недоумки, щоб приводити туди полонених: коли нам хотілося помордувати якусь жертву, ми спускали таємну зброю вниз.

На той час війна набула несподівано значних політичних масштабів.

Якось вранці нам закортіло піднятися у табір. Ото диво: на вхідних дверях, що вели до запасних сходів, висів замок.

І зовсім не важко було встановити, що цей замок не німецький. Він був китайський.

Отже, охоронці гетто вирахували нашу конструкцію. Вона їм так не сподобалась, що охоронці вдалися до такого жахливого заходу: закрити запасні сходи — єдиний запасний вихід у найвищому будинку Сань Лі Тхунь. Якби сталася пожежа, мешканцям не лишилось би нічого іншого, як стрибати з вікон.

Через такий скандал ми землі під собою не чули від радості.

І не безпідставно. Ну хіба це не тріумф — довідатися, що з'явився ще один ворог.

І який ворог! Сам Китай! Ми вважали себе ініційованими у лицарі лише завдяки тому факту, що жили у цій країні. Воювати ж проти неї — це вже підносило нас до рангу героїв.

Настане день, коли стриманим від величі голосом ми зможемо повідати своїм спадкоємцям, що ми воювали у… Китаї проти німців і китайців. Вершина слави!

Невеличке уточнення до цієї чарівної новини: наш ворог був ідіотом. Він будував запасні сходи і замикав їх на замок. Така непослідовність зачаровувала нас. Те саме, що побудувати басейн і не влити туди й краплі води.

Крім того, ми почали чекати на пожежу. Після розслідування виявилось би перед цілим світом, що китайський народ засудив, так би мовити, до страти сотні іноземців. Крім того що ми стали б героями, ми набули б статусу політичних пригноблених — міжнародних великомучеників. І справді ми, мабуть, не гаяли часу у цій країні.

(Які ж ми були наївні. У разі пожежі та розслідування її причин, скандал з приводу замка старанно зам’яли б.)

Природно, що від батьків ми приховували цю смаковиту справу. Якби вони втрутились, ми втратили б будь-яку нагоду стати великомучениками. Та й, зрештою, ми ненавиділи, коли батьки встрявали у наші халепи. Від них усе втрачало гостроту. У них не було ані найменшого відчуття казки. У них на умі були лише права людини, теніс, бридж. Здавалося, вони не усвідомлюють, що єдиний раз у їхньому сірому житті їм дається шанс стати героями.

І вершина примітивізму! Вони трималися за життя. Ми, до речі, теж, але за умови, що робимо його на своє розуміння престижним, приносимо його в жертву, приміром, сяйву пожежі.

(Насправді, якби пожежа спалахнула, на нас лягла б така сама частка відповідальності, як і на китайських охоронців. У загальних рисах ми це усвідомлювали, хоч і мало непокоїлися цим. А у мене й за вухом не свербіло, тим паче, що ні Елена, ні наша сім’я у цьому будинку не мешкали.)

Ця загалом чудова новина таїла у собі, одначе, й пере-шкоду, яку не знехтуєш: нам перекрили вхід до табору.

Проте вихід випливав з умов самої задачі: замок же був китайський.

Тоненька металева пилочка для нігтів — і замок знешкоджено.

А щоб не турбувати вартових, нам стало розуму купити ще один китайський замок — точнісінько такий самий, тільки цілий і неушкоджений і з ключами — і почепити його на місце попереднього.

Таким чином, у разі пожежі ми перетворювались на головних злочинців, адже, врешті-решт, утікачів прирік би на смерть наш замок.

Це ми також у загальних рисах усвідомлювали. Не в тому була проблема. Ми жили у Пекіні, не в Женеві. У нас ніколи не було наміру розпочинати справжню війну.

Ми ніколи особливо не бажали жертв. Але, якщо для продовження війни мали бути жертви, то вони були б.

Та хоч би там що, такого роду другорядні міркування не краяли нам серце.

De minimis non curat praetor[14]. Природно, що дорослі — ці позбавлені прав діти — згаяли б на вирішення таких питань певний час, бо не вміють використовувати його як треба.

А ми, ми мали таке загострене почуття людської гідності, що майже ніколи не говорили про тих, кому перевалило за п'ятнадцять років. П'ятнадцятирічні належали паралельному світу, з яким ми жили у злагоді, бо зовсім не перетиналися.

Ніколи не зачіпали ми й ідіотського питання про наше майбутнє. Можливо, тому, що інтуїтивно ми всі дійшли єдино правильної відповіді: «Коли я виросту, думатиму про ті часи, коли був малим».

Було цілком природно, що дорослі присвячують себе дітям. Батьки та їхні родичі доживали віку на землі для того, щоб їхні спадкоємці не мусили перейматись мало-значущими питаннями, такими, як їжа та притулок, для того, щоб спадкоємці досконало могли виконувати свою основну роль — бути дітьми, тобто бути.

Мене завжди дивувала дітвора, яка писала твори про своє майбутнє. Коли ж мені допікали отим неповторним запитанням: «Що ти робитимеш, коли виростеш?», незмінно відповідала, що я «стану» лауреатом Нобелівської премії у галузі медицини, або великомученицею, або тим і тим водночас. І відповідала миттю, але не для того, щоб справити враження, навпаки: попередньо підготовлена відповідь дозволяла мені якомога нагальніше звільнитися від такої абсурдної теми.

Швидше нереальної, ніж абсурдної: у глибині душі я була впевнена, що ніколи не подорослішаю. Час плинув занадто повільно, щоб подібне могло статися. Мені було сім років: вісімдесят чотири місяці здавалися мені нескінченними. Яке довге було у мене життя! Лише від думки, що зможу прожити ще стільки ж років, у мене голова йшла обертом. Ще сім років! Ні. Це занадто. Я, без сумніву, зупинюсь у десять — одинадцять, на апогеї насичення. До речі, я вже відчувала майже повне насичення: зі мною сталося стільки пригод!

Отож, говорячи про Нобелівську премію у галузі медицини або про великомучеництво, я не чванилась: то була абстрактна відповідь на абстрактне запитання. Та й, зрештою, нічого грандіозного у цих професіях я не бачила. Єдине заняття, до якого відчувала справжню повагу, була професія вояка, зокрема, розвідниці. На вершині моєї кар'єри я жила саме зараз. Згодом — якщо це «згодом» буде взагалі — доведеться скотитися донизу і задовольнятися Нобелівською премією.

Така неправдоподібність долучалася ще до одної: коли дорослі говорили про своє дитинство, я не могла позбавитись думки, що вони брешуть. Вони ніколи не були дітьми. Вони споконвіку були дорослими. Падіння не існувало, оскільки діти назавжди лишались дітьми, як дорослі — дорослими.

Я носила в собі цю не сформульовану впевненість і добре усвідомлювала, що не зможу обстояти її. І тим дужче вірила в неї.

Елена не розповіла нікому про те, що мій велосипед — це кінь, чи навпаки.

З її боку це не було виявом особливої доброти: просто я нічого не важила. Про ніщо вона мови не заводила.

Між іншим, вона взагалі мало розмовляла, ініціатором балачок не виступала ніколи: задовольнялася тим, що відповідала на запитання, які вважала гідними її уваги.

— Ти ким будеш, коли виростеш? — запитала я просто з інтересу до наукового експерименту.

Мовчить.

Вже значно пізніше її поведінка підтвердила правильність моїх міркувань. Діти, які відповідають на подібне запитання — або несправжні діти (таких чимало), або діти, схильні до абстрагування та теоретичних узагальнень (мій випадок).

Елена була справжньою дитиною, тільки без умоглядного складу розуму. Для неї відповісти на таке дурнувате запитання — означало приниження. Та ще тому, що таке дурнувате запитання означало те саме, що поцікавитися в еквілібриста, що б він робив, якби був бухгалтером.

— Звідки у тебе ця сукня?

Тут би вона відповіла. І найчастіше:

— Матуся пошила. Вона гарна кравчиня.

Або так:

— Матуся купила її у Туріні.

То місто, звідки вона приїхала. Навіть Багдад здавався мені чимось звичнішим.

Зазвичай вона ходила у білому. Цей колір надзвичайно пасував їй.

Її пряме волосся було таке довге, що навіть зібране у коси, спадало аж до стегон. Її матуся ніколи б не дозволила китаянці доторкнутися до нього: сама повільно, терпляче доглядала скарб своєї доньки.

Мені більше до вподоби була одна кіска, але Чже зазвичай заплітала дві, як і собі. У дні, коли мені заплітали дві коси, я почувалася надзвичайно елегантною. Я відчувала неабияку повагу до свого волосся, доки не побачила коси Елени: відтоді мої вже здавалися мені звичайнісінькими. Ця істина по-справжньому відкрилася мені, коли випадково сталося так, що нас однаково зачесали: моя коса була довга й темна, її — безкінечна і виблискувала як агат.

Елена була на рік молодшою за мене, я — на п'ять сантиметрів вищою. Але вона в усьому мене перевершувала

— вона брала гору наді мною, як і над усіма. Вона так мало зважала на інших, що здавалася дорослішою за мене.

Цілими днями повільними маленькими кроками вона могла міряти крихітну територію гетто. Перебігала очима саме стільки, щоб помітити, що її розглядають.

Я запитую себе, чи були діти, які не пасли її очима. Вона навіювала зачарування, повагу, захоплення і страх. Тому що була найпрекраснішою, і тому що завжди була виваженою. Тому що на контакти з людьми ніколи не йшла першою. Тому що треба було йти їй назустріч, щоб увійти в її світ, і тому що, врешті-решт, нікому не вдалося увійти в цей її світ, який, мабуть, являв собою пихате багатство, самовпевнений спокій і зухвалу насолоду, і в якому, здавалося, від себе, і лише від себе вона знаходила цілковите задоволення.

Так як я, на неї не дивився ніхто.

З 1974 року я багатьох, довго і жадібно, їла очима так, що від мого погляду навіть ніяковіли.

Але першою була Елена.

І це її ніскілечки не бентежило.

Саме у неї я навчилася придивлятися до людей. Тому що вона була красунею, і тому що вона, здавалося, вимагає, щоб на ній зосередили увагу. Вимога, якій я відповідала з рідкісним завзяттям.

Через неї я почала втрачати боєздатність. Розвідник розвідував уже менше. До її появи весь свій вільний час я проводила на коні, встановлюючи місце дислокації ворога. Тепер треба було присвятити певну кількість годин на те, щоб розглядати Елену. Цю роботу можна було виконувати у сідлі або на ногах, але неодмінно на поважній відстані.

Мені ніколи б не спало на гадку, що така поведінка може бути хибною. Коли я бачила її, я забувала про власне існування. Така амнезія давала підстави для найбезглуздіших вчинків.

Я згадувала про власне існування лише вночі, у ліжку. І там я страждала вволю; я кохала Елену і відчувала, що це кохання до чогось призведе. У мене жодної гадки не було що то за «щось». Знала, що принаймні потребувала, щоб красуня хоч трохи попіклувалася про мене: то був перший етап, найнеобхідніший. Але відчувала, що згодом має відбутися якась неясна і незбагнена міньба. Я вигадувала всілякі історії — хтось назве їх метафорами — щоб наблизити це таїнство: у тих експериментальних історіях кохана завжди страшенно мерзла. Найчастіше вона опинялася розпростертою на снігу. Вона була майже роздягненою, навіть голою, і плакала від холоду. Снігу відводилась неабияка роль.

Мені хотілося, щоб вона отак мерзла, тоді треба було б її зігрівати. Моя уява була неспроможна знайти найкращий шлях. Натомість, я насолоджувалася думкою, відчуттям тепла, яке повільно і дивовижно огортає задубіле тіло; тепла, яке полегшує пощипування від холоду і змушує її зітхати з якоюсь дивовижною насолодою.

Ці історії збуджували у мені такі прекрасні хвилювання, що я сприймала їх як щось надприродне. Престиж їхньої магії виплескувався на мене. Я, безперечно, була медіумом. Я володіла неймовірними таємницями, і якби Елена про це здогадувалася, вона покохала б мене.

Але їй ще треба було про це розповісти.

І я спробувала. Моя прикро наївна тактика свідчить про те, до якої міри я вірила у це надприродне, для якого не знала найменування.

Якось вранці я прийшла до неї. Вона була у пурпуровій сукні без рукавів, затягнутій на талії і розширеній донизу, як півонія. Від її вроди і грації у голові затьмарилося.

Проте я таки згадала, що мала сказати їй.

— Елено, у мене є таємниця.

Вона спромоглася глянути на мене і цей погляд красномовно промовляв, що одну новину завжди можна терпляче вислухати.

— Ще один кінь? — запитала з погано прихованою іронією.

— Ні. Справжня таємниця. Таємниця, яку на всій землі знаю лише я одна.

В цьому я не сумнівалася.

— І що це таке?

І тут я раптом усвідомила — занадто пізно — що була цілком нездатна висловити це словами. Не могла ж я їй розповідати про сніг та дивні зітхання.

Жахливо! Єдиний раз я спромоглася привернути її увагу, і не знаходила, що сказати.

Зі скрути я вийшла, відклавши пояснення у просторі:

— Йди за мною.

І я рушила собі у першому ліпшому напрямку, вдаючи впевненість, за якою приховувалась панічна розгубленість.

О! Диво! Вона пішла слідом. Правда, з її боку це не була якась надзвичайна поступка. Вона звикла цілими днями повільно походжати по гетто. Сьогодні вона задовольнилася тим, що походжала у моїй компанії, поруч зі мною, але як завжди недосяжна.

Важко було йти так поволі. У мене складалося враження, що дивлюся фільм у сповільненому режимі. І ця вайлуватість була ніщо, порівняно з внутрішнім переляком від самої думки, що у мене нічого немає, що показати нічого.

Проте від того, що вона йшла поруч, душа моя бриніла від почуття перемоги. Ніколи не бачила, щоб вона йшла поруч когось. Її волосся було туго зібране у косу так, що я чітко бачила її прекрасний профіль.

Та чортзна, куди її повести. На території гетто, яку вона знала не гірше за мене, не було ніякої таємниці.

Ця пригода тривала, мабуть, з півгодини. Хоч у моїй пам'яті вона відклалася як цілий тиждень. Я повільно волочу ноги. З одного боку, щоб не дуже випереджувати

Елену, з другого, щоб відтягти якомога довше неминуче приниження — ту вкриту соромом мить, коли я вкажу їй на дірку у землі, або на розбиту цеглину, або ще на яку-небудь нісенітницю і наважуся ляпнути ахінею типу: «От лихо! Хтось її вкрав. Хто ж це поцупив мою скриньку зі смарагдами?» Красуня розсміється мені прямо в очі. Хоч куди кинь, скрізь клин. Провал в усіх напрямках.

Я виставила себе на посміховисько, але мені не вдавалося переконати себе у власній неправоті, адже я знала, що таємниця існує, і це щось більше за скриньки зі смарагдами. От якби знайти потрібні слова і розказати Елені про велич цієї таємниці — про сніг, про дивовижне палання, про непізнану насолоду, про надзвичайні усмішки і ще незбагнену послідовність розвитку інтриги.

Якби я змогла хоча б привідкрити для неї ці дива, вона захопилася б мною, а згодом і покохала. У цьому я не сумнівалася. Нас розділяли слова. Подумати лише, варто було знайти потрібні слова і скарби відкрилися б, як у Алі-Баби з його «Сезам, відкрийся»! Але велика таємниця приховала від мене свої слова і мені лишалось тільки стишувати й стишувати ходу, туманно сподіваючись на фантастичну появу диво-слона, або крилатого пароплава, або ядерної електростанції як відволікаючого маневру.

Терплячість Елени свідчила про те, наскільки мало все це її цікавило, так, наче вона вирішила наперед, що моя таємниця розчарує її. Я майже дякувала їй за це. Все повільніше й повільніше, від абсурдної дистанції до ідіотського гаку, мій маршрут привів нас до брами гетто.

Мною мало не заволоділа хвиля відчаю і злості. Я вже була готова впасти на землю з криком:

— Таємниці ніде немає! Не можу її показати, не можу навіть розповісти про неї! Але вона існує! Ти мусиш у це повірити, тому що я відчуваю її у собі, і тому що вона у тисячу разів прекрасніша, ніж ти могла б собі уявити! І ти мусиш любити мене, тому що я єдина людина на всьому білому світі, хто носить її у собі. Не прогав таку неймовірну річ, як я!

І саме тоді Елена врятувала мене, сама про те не здогадуючись:

— То твоя таємниця за межами Сань Лі Тхунь?

Я відповіла, що так, просто, щоб бодай щось відповісти, чудово усвідомлюючи, що на бульварі Хутун не було нічого такого, що могло б скидатися на таємницю.

Моя кохана зупинилася на місці:

— У такому разі перепрошую. Я не маю права виходити з Сань Лі Тхунь.

— Оце тобі, - видихнула я вдавано, ще не вірячи у спасіння в останню мить.

— Мама заборонила мені виходити. Вона каже, що китайці небезпечні.

Я мало не скрикнула: «Хай живе расизм!», але задовольнилася тим, чого вимагали обставини:

— Шкода! Якби ти тільки побачила, до чого гарна ця таємниця!

Навіть Малларме на божій дорозі не сказав би інакше.

Елена знизала плечима і повільно пішла собі геть.

Мушу визнати: починаючи з того дня, я несу у собі безмежну і невичерпну вдячність китайському комунізму.

Двоє коней виїхали за огорожу однієї-єдиної брами, яка завжди була під охороною. На бульварі Хутун вони поїхали не в напрямку площі Великого Вентилятора, а в протилежний бік ліворуч.

На площі Великого Вентилятора знаходилось Заборонене Місто. Менш заборонене, аніж село. Але обидва вершники були у тому віці, на який не поширюються будь-які заборони, от їх і не зупинили.

Шпаркі коні вивели їх далеко на шлях, що тягся вздовж полів. Місто Вентиляторів зникло з горизонту.

Якщо ви не бачили земель довкола Пекіна, то вам незнайоме поняття світової печалі.

Важко уявити, як найпрестижніша в Історії Імперія могла вирости на злиднях такого масштабу.

Пустеля — гарна річ. Але пустеля, перетворена на село, — видовище гнітюче. Найнижчі рослинки виглядали виснаженими. Люди — рідкість, та ще й не видно їх, бо набудували собі халупок у норах.

Якщо є на цій планеті пустельний пейзаж, то це саме він. Коні цокотіли по вузькій дорозі, сподіваючись цокотом перекрити тишу руїн.

Не знаю, чи сестра здогадувалась про те, що її велосипед був конем. У будь-якому разі, ніщо у її поведінці не суперечило цій легендарній істині.

Діставшись калюжі посеред рисових полів, ми зупинили коней, познімали амуніцію і пострибали у брудну воду. То були суботні вилазки.

Часом якийсь китайський селянин, неймовірно убогий на вигляд, заходив глянути на те, як плавають дві білі цяточки.

Обидві вершниці виходили з води, одягали амуніцію і сідали на землю. У той час як їхні коні паслися на злиденній траві, вони наминали крекер.

У вересні починалися заняття в школі.

Для мене — нічого нового. Для Елени — вперше.

Але невеличка французька школа у Пекіні не мала нічого спільного з навчанням.

Ми, діти різних народів — окрім англомовних і німців — були б дуже здивовані, якби нам заявили, що ми відвідуємо цю установу з метою навчитися чогось.

Цього ми не помічали.

Для мене школа була величезною фабрикою паперових літачків.

До такої міри, що їх допомагали нам будувати й учителі. Воно й зрозуміло: оскільки вони не були ні вчителями, ні вихователями, то це майже все, що вони вміли робити.

Ці славні люди, ці вчителі на громадських засадах опинилися у Китаї через прикрість. Адже можна назвати прикрістю велику сукупність ілюзій з подальшим розчаруванням у кожній з них.

До речі, окрім дипломатів і синологів, усі іноземці, які тоді мешкали у Китаї, опинилися там в силу тих самих «прикрих» обставин.

І, оскільки, опинившись у цій країні, ці нещасні мали бодай щось робити, вони йшли «навчати» у невеличку французьку школу Пекіна.

То була моя перша школа. Саме у ній я провчилася перші три класи, які вважаються найважливішими. Але марно стараюся пригадати. Гадаю, окрім того, як робити паперові літачки, геть нічому там не навчилася.

То й що? Читала я з чотирьох років, писати навчилася у п'ять, а черевики сама зашнуровувала споконвіку. Отже, вчитися мені було нічому.

На вчителів покладалось надлюдське завдання — завадити дітям повбивати одне одного. І їм це вдавалося. Тож слід привітати цих чудових людей і з'ясувати, що за подібних обставин, наприкінці століття навчати алфавіту було безглуздою зайвиною, заняттям для ідеалістів.

Для нас, дітвори різних національностей, освіта була не чим іншим, як продовженням тієї ж війни, і тими самими засобами.

І все ж з однією відмінністю: у маленькій французькій школі Пекіна не було німців. Вони ходили до східнонімецької школи.

Ми розв'язали це прикре непорозуміння завдяки геніальній і панічній регламентації: у школі ворогом був кожен.

А через те, що навчальна установа була дуже малих розмірів, ми без проблем гамселили одне одного. Знайти ворога було неважко, він був повсюди — під рукою, під зубами, під ногою, під плювком, під нігтями, під черепом, під підніжкою, під сечею і під блювотиною. Варто було лише нахилитися.

Ця школа була тим паче строкатою, що чверть учнів не знала жодного слова французькою. І навіть ніколи не посягала на те, щоб вивчити бодай якесь одне. Батьки влаштували їх сюди, бо справді не знали, куди їх подіти. Та ще тому, що бажали у спокої разом з іншими дорослими смакувати радості місцевого режиму.

Отож, серед нас були малі перуанці чи інші марсіани, яких ми залюбки брали на тортури і панічний гвалт яких був нам цілком незрозумілий. У мене збереглися найкращі спогади про французьку школу.

То була, мабуть, і для Елени перша школа.

Я тремтіла. Я обожнювала це місце розпусти, але мене охоплював жах від самої думки, що таке створіння, як вона, могло наважитися відвідувати таке небезпечне місце. Вона, котра ненавиділа фізичне насильство!

У кожному разі, я пообіцяла собі розквасити пику тому чи тій, хто зачепить бодай одну її волосинку. Тоді вже, напевно, вона зверне на мене увагу. Тим більше, що кривдник, швидше за все, зробить з мене відбивну, а Олена наді мною посміється.

То було зайве.

Диво ставалося скрізь, куди приходила Елена. З першого ж дня навколо моєї коханої утворилася аура миру, ніжності та гречності. Вона могла пройти повз найкри-вавіші бійки, аура оповивала її крок за кроком. То була загальноприйнята, природна, інстинктивна реакція: ніхто не смів посягнути на таку прекрасну і досконалу річ.

О четвертій вона поверталася у гетто така ж чистенька й чепурненька, як і вранці.

Вибухоподібна атмосфера школи, здавалося, їй не заважала. Вона просто не помічала її. Принаймні, удавала, що не помічає. На перервах вона повільним кроком міряла виквацьований землею дворик, щаслива, що лишається на самоті.

Те, що мало статися, сталося — ця самотність не тривала довго.

Зверхня врода, якою вона була наділена, наснажувала до поваги на відстані. Я ніколи й уявити собі не могла, що десь існує сміливець, здатний наблизитися до неї. Отож, це кохання завдавало мені різних мук, але тільки не ревнощів.

Ото був ступор, коли якось вранці у дворі я побачила, як один життєрадісний хлопчак розповідав італієчці всілякі витребеньки.

І вона… вона навіть зупинилася, щоб вислухати.

І вона навіть слухала. Вона підвела своє личко до його пики. І її очі, її ротик виказували особу, яка слухає.

Безперечно, у її вигляді не було захвату чи захоплення. Але вона справді слухала. Вона спромоглася бути уважною до когось.

Мені навіть здалося, що в ту мить хлопчак існує для неї.

І це існування тривало принаймні хвилин десять.

І позаяк він навчався у її класі, Господь знає, скільки ще часу він існував для неї без мого відома.

Ницість, яка не має назви.

Слід навести кілька онтологічних пояснень.

До чотирнадцяти років я поділяла людей на три категорії: жінок, дівчаток і незграб.

Усі інші розбіжності видавалися мені анекдотичними: багаті чи бідні, китайці чи бразильці (за винятком німців), господарі чи раби, красені чи потвори, дорослі чи вже старі — всі ці нюанси, звичайно, мали значення, але вони не зачіпали сутність людей.

Жінки були необхідною категорією осіб. Вони готували їсти, одягали дітей, вчили їх зашнуровувати черевики, прибирали, виношували у череві дітей, носили привабливий одяг.

Від незграб — пуття ніякого. Дорослі незграби вранці йшли до «офісу» — своєрідної школи для дорослих — тобто місця, потрібного як собаці п'ята нога. Увечері вони навідувалися до друзів — мало почесне заняття, про яке я згадувала вище.

Фактично, дорослі незграби лишались схожими на дітей-незграб, з тією істотною відміною, що втратили скарби дитинства. Проте їхні функції майже не змінилися, як і їхня фізика.

Натомість жінки і дівчатка дуже відрізнялися. Насамперед, вони не належали до однієї статі: щоб це збагнути, досить було одного-єдиного погляду. Зрештою, з віком їхня роль колосально зростала: з розряду нікому не потрібних дітей вони переходили до категорії жінок першорядної вартості, тоді як незграби все життя так і лишалися непотрібними.

Серед дорослих незграб, єдиними з яких можна мати бодай якийсь зиск, були незграби, що імітували жінок: кухарі, продавці, вчителі, лікарі й робітники.

Це тому, що спочатку ці професії були жіночі, надто ж остання. На багатьох пропагандистських афішах, якими було позначено периметр Міста Вентиляторів, товстопикі й радісні робітниці завжди втілювали робітників. Вони ремонтували опорні стовпи з виразом такого щастя на обличчі, що навіть шкіра на ньому рожевіла.

Село підтверджувало істини міста: на панно були зображені лише життєрадісні і відважні селянки, які в екстазі в'яжуть снопи.

Дорослі незграби були надто придатні для професій-симуляцій. Так, китайські солдати, що охороняли гетто, вдавали здатних на все, але нікого не вбивали.

Я відчувала до незграб симпатію, тим паче, що вважала їхню долю трагічною: вони ж смішними й народжувалися. Вони народжувалися з отією сміхотворною штукенцією поміж ніг, якою так пишалися і від якої видавалися ще смішнішими.

Нерідко діти-незграби показували мені цей предмет, але ефект завжди був той самий — я до сліз заходилася сміхом. Вони чудувалися такій реакції.

Якось я не стрималась і щиро та люб'язно сказала одному з них:

— Бідолашненький!

— Чого це? — перепитав той здивовано.

— Це, мабуть, неприємно.

— Ні, - запевнив той.

— Так-так! І ось тобі доказ. Коли вас туди вдарять…

— Ну-у так. Тільки це ж зручно.

— Що-о?

— Можна робити «пі-пі» навстоячки.

— То й що?

— Це зручніше.

— Гадаєш?

— Послухай-но, щоб насцяти у йогурти німців, треба бути хлопчиком.

Від такого аргументу я поринула у глибокі роздуми. Я не сумнівалась, що існувала відмовка. Але яка? Я мусила знайти її трохи згодом.

Елітою людства були дівчатка. Світ існував для того, щоб існували вони.

Жінки й незграби були калічні. Їхні тіла мали такі вади, сам вигляд яких міг викликати лише сміх.

Досконалі були лише дівчатка. З їхнього тіла нічого не випирало — ні сміхотворний паросток, ні комічні бугри. Вони були задумані як досконалість, чітко окреслені, щоб не чинити життю жодного опору.

Вони не мали матеріальної користі, але були необхідніші за будь-кого, тому що являли собою окрасу людства — справжню Красу. Красу, яка є чистим задоволенням буття. Красу, у якій ніщо не бентежить, у якій тіло — це цілковите щастя з голови до ніг. Треба побути дівчинкою, щоб оцінити, як дивовижно мати тіло.

Чим це тіло мало б бути? Предметом чистого задоволення і чистої цілковитої радості.

Як тільки в тілі з'являється якась перешкода, як тільки тіло стає на заваді, - вважай капець!

Я щойно помітила, що для прикметника «гладенький» у мові немає відповідного іменника. Воно й не дивно: словник щастя й задоволення завжди був найубогішим, причому в усіх мовах планети.

Дозволю собі створити слово «гладенькість» (таку собі заморочку), щоб ви мали уявлення про те, яким може бути щасливе тіло.

Платон називає тіло екраном, в'язницею, і він сто разів має рацію, але за винятком дівчачого. Якби Платон побував дівчинкою, знав би, що тіло може бути чимось цілком протилежним — засобом доступу до усіх без винятку форм свободи, трампліном найсолодшого запаморочення, грою в класики для душі, точкою перетину найрізноманітніших думок, скринькою віртуозності і швидкості, єдиним вікном нещасного мозку. Але Платон ніколи навіть не згадував про дівчаток, їх було надто мало в Ідеальній Державі.

Певна річ, не всі дівчатка гарненькі. Але дивитися приємно навіть на незугарних дівчаток.

А коли дівчинка гарненька або й справжня красуня, то найвидатніший поет Італії присвячує їй увесь свій твір, найвизначніший логік Англії втрачає через неї голову, російський письменник біжить зі своєї країни, щоб назвати її іменем політично небезпечний роман, і так далі. Тому, що дівчатка зводять з розуму.

До чотирнадцяти років я любила жінок, я любила смішних незграб, але гадала, що закохатися у когось окрім дівчинки — безглуздо.

Тому, коли я побачила, як Елена виявляє знаки уваги незграбі, я обурилась.

Я могла припускати, що вона не любить мене.

Але те, що вона віддає перевагу незграбі, переходило всі межі припустимого.

Вона що, осліпла?

У неї ж був брат. Не могла вона не помічати фізичних вад хлопців. Не могла вона закохатися у калічного.

Любити каліку могло бути лише виявом співчуття. А співчуття Елена була цілком позбавлена.

Я не розуміла.

Вона що й справді любить його? Хіба знаєш? Але задля нього на прогулянках вона удостоїлася стерти імідж байдужості зі свого обличчя, задля нього вона удостоїлась зупинитися й вислухати. Ніколи не бачила, щоб вона комусь засвідчувала стільки пошани.

Ця картина повторювалася на багатьох перервах. Це стало нестерпно.

Що ж то в біса за незграба? Я не знала.

Я провела розслідування. Йшлося про шестирічного француза, який мешкав у гетто Вай Цяо Тха Лу — це все ж хоч щось. Бракувало ще, щоб він мешкав у нашому гетто.

Але він бачився з Еленою у школі, отже по шість годин на день. О! Пекельні муки!

Звали його Фабріціо. Раніше я ніколи не чула такого імені, тому одразу заявила, що смішнішого годі й уявити. Але вершиною кумедності було те, що він носив довге волосся. То він був не просто незграба, гідний сміху, а такий, що луснеш зі сміху.

Прикро, але, здавалося, так думала лише я. Фабріціо, бачся, був лідером наймолодшого класу.

Моя кохана обрала владу — мені було соромно за неї.

Але дивна реакція, за це я її кохала ще дужче.

Я справді не розуміла, чому у батька такий стурбований вигляд. В Японії він був життєрадісний. У Пекіні — геть інший чоловік.

Наприклад, від самого приїзду, чого він тільки не робив, аби оприлюднили склад китайського уряду.

Я гадала собі, наскільки та «ідея фікс» істотна.

Принаймні, в його очах, вона була істотною. Не судилося: щоразу, як він ставив це питання, китайська влада відповідала, що це — таємниця.

Він дипломатично обурювався:

— Але ж у жодній країні світу не приховують склад уряду!

Такий аргумент, здавалося, не бентежив китайських владоможців.

Отже, акредитовані у Пекіні дипломати були змушені звертатися до фіктивних і безіменних міністрів: цікаве заняття, яке вимагало великого ступеня абстрагування і дивовижної спекулятивної відваги.

Добре відома молитва Стендаля:

— Господи, якщо ти є, змилуйся над моєю душею, якщо вона у мене є.

Так само й щодо стосунків з китайським урядом. Але місцева система була витонченіша за теологію тим, що постійно ставила у глухий кут своєю непослідовністю. Наприклад, у багатьох офіційних заявах фігурувала фраза: «На відкритті нового текстильного заводу у народній комуні міста… був присутній міністр промисловості товариш Машен…»

І всі дипломати Пекіна кидалися до своїх урядових рівнянь з двадцятьма невідомими і помічали собі: «11 вересня 1974 року міністром промисловості є Машен…»

Мало-помалу, місяць за місяцем політична головоломка могла уточнятися, але завжди лишалась значною мірою непевною, тому що склад уряду був суцільною непостійністю. І два місяці потому, без будь-якого попередження, ви раптом натрапляєте на офіційну заяву, у якій написано: «Як заявив міністр промисловості пан Трюк…»

І починай все спочатку.

Найбільші містики втішали себе хитромудрими міркуваннями:

— У Пекіні ми збагнули природу того, що Мудреці називали deus absconditus[15].

Інші йшли собі грати у бридж.

Я не переймалася такими речами.

Були речі серйозніші.

Був той Фабріціо, авторитет якого зростав прямо на очах, і якому Елена, здавалося, виявляла все більше й більше уваги.

Я не запитувала себе, що саме цей хлопець мав такого, чого не мала я. Я просто знала — він мав щось більше від того, що мала я.

І саме це мене бентежило: невже Елена не бачить кумедності цього суб'єкта? Невже вона знаходить у ньому щось привабливе? Все схиляло до думки, що так воно й є.

У чотирнадцять років, на моє величезне здивування, я зміню думку стосовно цього.

Але у сім років така прихильність видавалася мені неприпустимою.

Я з жахом констатувала, що моя кохана збожеволіла.

Я пішла ва-банк. Відвела у бік італієчку і прошепотіла на вушко про ту неміч, на яку страждав Фабріціо.

Вона зміряла мене таким поглядом, неначе ось-ось вибухне від сміху. І було зрозуміло, що викликала таку реакцію я, а не об'єкт нашої розмови.

Я затямила, що від Елени користі мало.

Проплакала цілісіньку ніч. Не тому, що не мала тієї штукенції, а тому, що у моєї коханої був поганий смак.

У школі один відчайдушний вчитель задумав проект для того, щоб змусити нас робити ще щось, окрім паперових літачків.

Він об'єднав три молодші класи, і я опинилася з Еленою при її дворі.

— Діти, у мене є ідея: ми всі разом напишемо історію.

Ця пропозиція одразу ж викликала у мене величезну недовіру. Але така реакція виникла лише у мене. Інші зраділи.

— Нехай кожен, хто уміє писати, напише власну історію. Потім ми разом виберемо найкращу і оформимо її великою ілюстрованою книжкою з вашими малюнками.

«Сміх та й годі», - подумала я.

Цей проект мав заохотити багатьох дітей молодших класів навчитися писати.

Якщо вже гаяти час, то краще вибрати історію на свій смак.

Я поринула у жагуче оповідання.

Голу прекрасну російську принцесу (чому російську? ще й досі питаю себе) засипало в горах снігом. Відповідно до такого роду страждань вона мала дуже довгі чорні коси і глибокі очі. Адже холод завдавав їй страшенних мук. З кучугури снігу стриміла лише голова, принцеса бачила, що врятувати її нікому. Довгий опис її плачу і мук. Я раділа. Потім з'являлася інша принцеса, dea ex machina[16], витягала її звідти і намагалася відігріти задубіле тіло. Я непритомніла від насолоди, описуючи, як вона це робить.

Я здала свою роботу з розгубленим виразом обличчя.

Через загадкові причини вона одразу ж канула в Лету. Учитель навіть не згадав про неї.

Проте він переказав усі інші, у яких йшлося про поросяток, про далматинців, про ніс, що витягується у довжину, коли кажуть неправду — одне слово, усі сценарії, які виглядали як дежавю.

На превеликий сором визнаю, що забула, яке оповідання написала Елена.

Але добре пам'ятаю, котрий з учнів переміг і завдяки якій демагогії він цього досяг.

На кшталт порівняння: виборча кампанія у Румунії — як модель чесності.

Фабріціо, — а йдеться, звичайно ж, саме про нього — вдався до добродійної акції. Відбувалося це в Африці. Негритянський хлопчик, бачачи як помирає з голоду його сім'я, вирушив на пошуки їжі. Він подався до міста і швидко розбагатів. Десять років потому повернувся до села, досхочу нагодував рідних, надарував їм подарунків і заснував шпиталь.

Ось як учитель подав це зразкове оповідання:

— На завершення я лишив історію нашого милого Фабріціо. Не знаю, як ви її сприймете, але я віддав перевагу саме їй.

І він зачитав твір, який сприйняли з ентузіазмом у стилі останнього кічу.

— Що ж, діти, гадаю, ми дійшли згоди.

Не можу й описати, якою мірою огидною була мені ця махінація.

Насамперед, я вважала сагу Фабріціо простакуватою і придуркуватою.

«Та це ж чистісінька філантропія», - подумки вигукнула я під час читання з таким гірким розчаруванням, що можна натомість було б сказати: «Та це ж чистісінька пропаганда!»

Зрештою, раптова підтримка твору дорослим одразу видалась мені гарантією пересічності.

Перше враження тільки підтвердило цю огидну ідеологічну інтригу.

Решта була у тому ж стилі: рішення на основі цілковитого бурхливого схвалення, а не завдяки голосуванню, майже одностайна перемога в оцінках і т. і.

І, нарешті, стрижень — обличчя переможця, який вийшов на естраду привітати виборців і детальніше викласти свій проект.

Ота його лагідна і самовдоволена посмішка!

Отой його придуркуватий голос при поясненні своєї чудової історії про зголоднілих сміливців!

А надто, одностайні радісні вигуки банди малих телепнів!

Єдиною, хто не верещав, була Елена, але гордість, з якою вона поглядала на героя дня, промовляла сама за себе.

Насправді те, що моє оповідання тихесенько прибрали з очей, майже не зачіпало мене. Моя амбітність поширювалась лише на войовничість і кохання. Писати, я гадала, це ліпше для інших.

Натомість, мені блювати хотілось від того, що огидна облудність цього малого незграби викликала таке ідолопоклонство.

Те, що значна частка ревнощів і підступності домішувались до мого обурення, не змінює суті справи. Мені було бридко, що історію, у якій щирі почуття проміняли на вигадку, вознесли до небес.

Відтоді я вирішила для себе, що література — то гнилий світ.

Махінація почала працювати.

Вважалось, що над цим проектом працюють сорок наших дітей — три класи.

Смію запевнити, що історіографів було максимум тридцять дев'ять. Тому що я краще б здохла, ніж хоч найменшою мірою підтримала ці витівки народного повчання.

Якщо ще відняти малих перуанців та інших марсіан, які затесалися серед нас, але не кумекали й слова французькою, лишиться тридцять чотири.

З цих слід вилучити споконвічних мовчазних пасивних спостерігачів, властивих кожній без винятку системі, чиє тупе мовчання заступає участь. Отже, лишається двадцять історіографів.

Далі віднімемо Елену, яка задля збереження свого образу сфінкса ніколи не правила теревень. Дев'ятнадцять.

Далі усунемо дев'ять закоханих у Фабріціо дівчаток, які відкривали рота винятково для того, щоб галасливо схвалити пропозиції свого чубатого ідола. Це скорочує кількість літописців до десяти.

Далі, з тих, що лишилися, четверо хлоп'ят мали Фабріціо за взірець, і їхня роль зводилася до відкривання в екстазі рота, коли той щось промовляв. Шість.

Далі один румун — дуже офіційний на вигляд — на всю горлянку товкмачив, як йому подобається ця справа і як йому хочеться взяти у ній участь. Ото й була уся його участь. П'ять.