Щоденники дракона

Повільно повернулася на довгій шиї важка голова. Очі, що випромінювали бурштинове світло, моргнули й закрилися знов. Подих пробудження, прошелестівши кімнатою, що за своїми розмірами більше нагадувала бальну залу, шелеснув важкими шторами, стріпнув вогник світильника під стелею, зачепив сторінки розкиданих на столі книг і згас.

Сон знову тікає! Що поробиш — старість таки бере своє. Адже тобі ще трохи — та й п’ять тисяч років! — Дракон устав зі свого ложа й солодко потягнувся від кінчика носа до кінчика хвоста — неначе хвиля пробігла його шестиметровим тілом. — Так, п’ять тисяч… Вже двісті років, як він став Консультантом Конклаву. Півтори тисячі був його членом. А до того? Багато чого було до! Починав як і всі. Учень школи. Магістр. Згодом — Посвячення, після якого він отримав звання Вчителя і це дивовижне тіло. То був цікавий час, хоча й важкий. Час відкриття світу. Він швидко став визнаним авторитетом у своїй царині — бойовій магії, і тоді його призначили Куратором сектору. Тут йому вже довелося по справжньому відчути, що таке влада і відповідальність. А вже ставши членом Конклаву…

Хто б тільки знав, що то таке: не мати права на помилку… У голові постійно так і стугонить: твоя помилка — це чиїсь життя! Тижнями не спав, не їв… А декого ще й завидки беруть: Дракон той усе на світі витримає, нерви у нього, кажуть, залізні! Які там залізні? Добре було на нижчих ступенях посвяти. Роби, що й як покажуть, та й годі! А от вирішувати щодня тисячі проблем на всій планеті, та й не тільки на ній — ото клопіт!

Ну, добре, чого бурчати? Хіба ти невдоволений? Навпаки! Почнись усе з початку, іншого б життя не схотів! Знов би з радісним щенячим виском побіг до дверей Школи.

Та й те сказати — Консультант Конклаву! За півмільйона років таких всього й було не більше двох десятків! Тепер живи спокійно, займайся чистою наукою. Знайдеш щось новеньке — передай котромусь Вчителю. Далі вже його справа.

Як до Конклаву коли й запросять, то більше з пошани, а ніж за потребою. Слава Творцю, нічого такого, із чим би не впорались без тебе, й не буває.

А ось не спиться! Чи не сходити до шкільної книгозбірні? Він любить там бувати. Ходити нескінченними коридорами, дивитись на мільйони томів, іноді передивляючись внутрішнім зором їхній зміст, хоча й міг би не утруднюючи себе однією лиш думкою викликати на екран у кімнаті першу ліпшу сторінку з усякої книги. Або так: лежачі на ложі, внутрішнім зором пересуватися полицями й читати те, що приверне твою увагу.

Неквапом переступаючи лапами, виразно клацаючи діамантовими кігтями по древнім плитам підлоги, він вийшов у коридор і пішов до колодязя, який пронизував усі поверхи. Тут розправив крила і, м’яко опершись на них всією масою тіла, повільно спустився до нижніх поверхів, до книгозбірні Школи, єдиного місця на планеті, де нетлінними лежали книги та рукописи, що увібрали в себе мільйон років цивілізації Нілмар, планети магів, від перших часів виникнення писемності, коли записували хіба лиш глобальні події, війни, катастрофи, або магічні настанови, хоча магії, як такої, тоді ще не існувало — вона була в самому зародку.

Що вміли вони — тодішні жителі планети? Разом, цілим кланом припинити дощ чи бурю? А по одному? Тільки нежить лікувати!

Ні, звісно, траплялися й тоді таланти, але ще не було знань!

Він ішов довгим коридором і поглядав на покажчики з датами. Забажалося відшукати щось із часів своєї молодості. Поступово це бажання наростало й підганяло його у своїх пошуках: «нуж бо, швидше!» Скоро з’явилися числа потрібних йому років. Тут він зупинився й, задумавшись, оглянув стелажі та полиці. Хотілося попервах відібрати щось за зовнішнім виглядом, а вже потім зазирнути до текстів. Знову неспішно пройшовся уздовж полиць, та от його увагу привернув товстий зошит, що лежав на самому вершечку. Щось залоскотало у грудях і, навіть, легенький дріж пройняв його тіло. Відблиски від золотої луски затанцювали на стінах та стелі.

Обережно він підвівся на задніх лапах, перетворивши передні на звичайні, так би мовити — людські, руки. З якимось урочистим виглядом взяв рукопис. Теплі спомини накотилися щедрою хвилею. Це був щоденник. А в ньому — шлях до Школи.

На спорожнілому місці виникла копія.

Ні про що більше не думаючи, аби не втрачати й секунди, він тихо промовив магічну формулу й залами книгозбірні розкотився гучний ляскіт повітря. Тієї ж миті такий самий ляскіт пролунав і в його кімнаті. То повітря компенсувало телепортичне переміщення його тіла на декілька сот метрів. Улюблений його світильник під стелею згас, але тут таки, підкоряючись магії місця, запалав знову. Дракон від початку свого життя любив, щоб у житлі палав вогонь.

З хвилюванням Консультант поклав зошит на столик для читання, ліг, подумки дав потрібну команду, і почав читати першу сторінку, що виникла на екрані посеред кам’яної стіни.

Години збігали непомітно. Вже двічі хтось нишком заглядав до кімнати, дивуючись, чого старий не виходить. А він читав і читав.

Трохи кострубаті й уривчасті записи ставали все рівнішими та повнішими. І він, Консультант Конклаву магів планети, п’ятитисячолітній дракон, знову переживав усе, про що оповідав йому цей старезний, потертий, але непідвладний вже ні часу, ні простору зшиток листів.

Фраза чіплялася за фразу і він читав, читав, читав…