Семен Палій Герой Українського народа

Не богато таких славних і веселих хвиль було в нашій історії, як рік 1648 і кілька дальших років. Увесь український нарід під проводом свого»батька«Богдана Хмельницького підняв ся проти ворожої кормиги. По всій Українї від Сїчи аж до Львова пройшов Хмельницький, розбиваючи і розгоняючи польське війско раз за разом. Ні одного шляхтича, нї одного жида, нї одного ксьондза-єзуїта не стало на Українї. А з ними не стало і гіркої панщини, що на н'їй мучив ся нарід що тижня через шість днїв, та ще і в неділю; нестало безправств та безкарних насильств поневолених хлопів; не стало диких переслідувань прадїдної віри, православної. Український нарід, вибивши ся збільш як столїтної неволі став знов паном у своїй хатї. І залунала тоді' по всїй широкій нашій землї одна весела пісня:

»Та не має лучше. та не має красше. Як у нас на Вкраїнї«.

Але так було не довго. Приборкана Польща стала знов по троха підносити голову. Татари, що дотепер помагали Хмельницькому, зрадили та стали нищити Україну, а й Москва тайком спомагала Польщу, бо вона боялась сусїдуваня самостійної української держави. До того й сам Хмельницький, впрочім незвичайно спосібний проводир та організатор, не мав досить ясного політичного світогляду, та хитав ся на всі боки. В тім нїчо дивного: він був дитиною свого на роду, а тоді український нарід стояв під зглядом культури не так, як нинї і не мав потрібного розуму політичного: знав скинутії з себе те. що було для нього погане, але не знав, як здобути собі те, що йому потрібне.

От і Хмельницький, оглядаючи ся на всї боки за союзниками, заключає вкінци 1654 р. в Переяславю спілку з Москвою, бо вона дотепер ще найменьше ворожо виступала проти України. Цар присягою прирік шанувати права У-країни, що мала остати осібною державою з виборним гетьманом та власною управою. Також зобовязав ся цар боронити України проти Польщі. І так Україна увійшла в залежність від московських царів, в якій остає до нинїшнього дня.

Однак козаки швидко побачили, що Москва не гадає шанувати з присяжених прав України, але починає обмежувати вольности народні. Тому стали робити заходи, щоби відорвати ся від Москви, а Польща не могла переболіти втрати богатого краю, пишної України і розпочати нову війну. А що найважнїйше., в український нарід вступив той найтяжший зі всїх проклятий ворог, настало роз'єднанє, незгоди, сварнї. Забув нарід те, що сам колись співав про свою давню козацьку єдність і солідарність:

»Тим то і стала славна страшенна козацька сила, Що в нас, панове молодцї, була воля і дума єдина«.

По смерти Хмельницького тої однодушности не стало і народна борба й оборона не могла остати ся. Притім не було ніякої організації та серед народної темноти не було ясної свідомости того, чого властиво нарід хоче та до чого має прямувати. До того всего народне тїло було знесилене безнастанними війнами та повстанями, а тут ворог зі всїх сторін став напирати.

І настали дуже сумні часи для України. Сам нарід назвав ті часи»руїною«, бо тодї нашу землю зруйновано цілком. Польща, Москва, а відтак і Туреччина стала бити ся за Україну, кожда хотіла загарбати собі сю колись»медом і мо локом текучу«землю. Мов хижі зьвірі роздирали українську землицю, руйнували, дїлилп ся, якби своєю.

Андрусівським договором 1667 р. розпаювали Україну між себе Москва й Польща. Москва взяла собі весь край по лївім боцї Дніпра, Польща забрала правобічну Україну. На московськім боцї, заведено поволи кріпацтво, а на правий беріг, винищений та вилюдненпй довгими війнами й по ходами чужих війск стали знов один за другим напливати з Польщі пани, жиди й ксьондзи.

Відтак наступив другий подїл України. Умовою з Бах-чисарою віддерла кусень нашої землі' й Туреччина, хоч прав ду сказавши, не було над чим сварити ся, бо цілий правий беріг - се було поле безнастанної війни, розграблено трома ворожими війсками, попалено, зруйновано, знищено. Правобережна Україна стала німою, безлюдною пустинею. Хто не згинув, той утік; лиш дикі звірі блукали ся виючи та вишукуючи трупів.

І крівавими сльозами заридав україський народ над нещасною долею своєї батьківщини. Він також блукав ся мов вівцї без гідного проводу, бо його гетьмани, се переважно не були щирі патріоти, але наймити московського царя та польського короля. Нарід вправдї мав право сам вибирати собі гетьманів, лиш цар чи король їх відтак потверджували. Але нарід був так темний і так не розумів свого інтересу, що дуже часто піддавав ся хитрим агітаціям або й пострахови Польщі та Москви і в несвідомості! вибирав не ревних проводирів та оборонців, але ворогів собі і зрадників. І так Москва й Польща побивала Україну таки власними її синами; пустити брата на брата, се був найліпший спосіп, нищити противника.

Яка-ж подібна ся історія до нинішнього нашого жптя! Таж і нцнї ворог так часто водить за ніс наших людпн і спонукує їх добровільно зрікатп ся своїх прав, таж і нпнї ворог \жпвае добре вшграктикованого способу, винайшовшії собі все якесь нове стороншщтво між нами і пускаючи його на весь нарід розбивай так народну єдність і відпорність. А якаж історія повинна була дечого нас навчити!

Оттак було і в тих тяжких часах перед 200 роками з на кладом. Український великая, що колись був пострахом Ту релчпни, Польщі й Москви, нин'ї лежав під ногами тих воро гів, і навіть не годен був рушити ся до оборони. Власні його діти блукали безрадні. а гетьмани пішли на службу чужим богам, або боронили лиш своїх інтересів.

Але прецінь і на тім темнім шклї появляюгь ся від часу до часу світлі постаті', виступають люди зі щирими демократичними поглядами та більшими спосібностямп організаторськими; стають на передї народа проводирі, що більше або менше успішно підносять поломаний прапор Хмельницького і борять ся чесно і завзято за предківську славу та добру долю України.

До тих визначних народних лицарів з тих часів належить і Семен Палїй. Його імя світлими красками записане в сумній історії»Руїни«, а й у народа живе в памяти по нинїшні часи в численних піснях і переказах.

Семен Палїй родив ся на Україні в Батуринї по р. 1650. По батьках звав ся він властиво Гурко, але пізнійше козацьким звичаєм прозвали його-Палієм, чи то від того, що палив панські замки, чи тому, що мав бороти ся раз з самим чортом, вицїлив в него і чорт займив ся полумінью. Так бодай розказував собі нарід про сего бравого козарлюгу.

Про молоді лїта є далі такий народний переказ: Семен був панським козаком, і на його очах мучили та гнобили українське хлопство. Не стерпіла добра душа такої наруги. Семен утїк у сьвіт. з твердою постановою, відомстити мучителям і вигнати з краю. Іде, і все думає одну думку: якби Го сподь Бог поміг йому сповнити великий замисл. Так ідучи, утомив ся він і сїв під дубом; сїв відпочити тай так уснув. І снить ся йому ангел немов питаєть ся:»чого ти, Семене хочеш від Господа Бога?«-»Щоби він дав мені шаблюку«, відповів Семен:»я очистив би сей край від усякої погани«. -»Буде по твоїй волї: Бог дасть тобі шаблюку й огонь, а люди прозвуть тебе Палїєм«, - сказав ангел і відійшов. Здрігнув ся Семен, почувши в руці щось холодного.»Чи ее не гадюка?«і схватив ся на ноги. А шаблюка гак і відскочила - полискуєть ся. Перехрестив ся козак, подякував Богови і справді небавом став воювати - очищати край від всякої погани.

От і відправив ся Палїй в Запорожську Сїч, у славне брацтво козацьке і тут швидко вславив ся, та став навіть кошовим атаманом над усїма козаками. Козацтво його шанувало а нарід, зачувши про його геройські подвиги, став уважати його»характерником«. Так ішли вісти, що Палія ніхто не може побідити, анї взяти в полон, а куля його не береть ся. Та й не дурно так було, бо він прецінь»ангельським чином воював«. Таж він шаблюку дістав від самого ангела; а була во на така тяжка, що як який козак провинить ся, то атаман Па лїй за кару заставить його лиш нести шаблюку, а вже й стогне під тяжестю бідняка, а козаки над ним лиш сміють ся.

Але й рушниця Палієва, се не була звичайна собі стрільба. Розказують, що коли Семен спалив чорта, приступив до нього старезний дїд, білий як снїг, тай каже:»На тобі сю рушницю за те, щось убив сатану, тілько шануй її, будеш ти, каже великий лицар і побіждати мені неприятеля; будеш ти. каже, міняти ся як місяць: місяць: зостарієть ся зостарієш ся і ти; зійде молодим, будеш молодим і ти: Вертай сину на Сїч«. Сказав се дїд і Бог зна. де дїв ся, бо не про стий чоловік він був а святий Апостол. І став Семен воювати сею рушницею, і що наведе нею на ряд ворогів, то вони як полова сиплять ся.

Певна річ, що в усїх тих розказах народних нема богато правди: але то не раз так було за давних козацьких часів, що нарід з уст до уст розказував собі всїлякі подібні дива про неодного козака-запорожця. який у горячих борбах вславив ся шаленою відвагою, пекольною силою та диким завзятєм. Такі козаки-лицарі звали ся характерниками. До ряду тих народних героїв добув собі швидко приступ і С. Палїй.

На Запорожу не зажив Палїй довго. З ватагою сміливих людий іде він з Сїчи в правобічну Україну, що. як ми вже розказували через безнастанні війни майже зовсім була опустіла - і тут починає скликати людий у козаки, задумує заснувати нову українську державу та розшириш її з часом на всю Україну. Воля, братерство і рівність мали бути підвалинами нової держави: давний козацький лад мав станути в місце пансько-шляхотського; козацька рада мала заступити польську управу.

»Братерська наша воля без хлопа і без пана«

мала віджити знов, як про се каже Шевченко в поемі»Чернець«, де як раз співає ся про Палїя.

От і стали до Палїя напливати цілі громади народу, що терпів панщину, чи по московськім боцї, чи у Польщі. Осередком народного руху став Хвастів, і з відти запускали ся ватаги на всї сторони, та вигоняли шляхту, жидів та католицьких ксьондзів. Палїй лагодив загальне повстанє проти Польщі. І дійсно р. 1701 в купі з гетьманом Самусем запалив народний рух на Волині й Подїлю. Козаки заволоділи Бердичевом і заподїяли там різню. Відтак займили Білу Цер ков. Пани й жиди утікали громадами, хто взагалі встиг жи-ішії добути ся. А тимчасом щораз більше народу збігало ся до Палія і повстанє ширило ся сильно.

Рух став небезпечний для Польщі. Але, що вона була сама безсильна і надто занята иньшою війною, тож звертала ся більше разів до московського царя Петра, аби поміг приборкати Українцїв.

І бачимо тут наглядний примір історичний, що сотки разів повторяв ся в нашій минувшинї, тай нинї не трудно його нераз добачити. Польща й Москва, два тяжкі неприятелї з зовсїм суперечними інтересами, подають собі спільно руку, коли йде о здавленє грізного сусїда, укр. великана.

Приступив тут ще до роботи проти Палія гетьман лїво бережної (московської) України, Мазепа. Він бояв ся, що як Палій розворушить нарід до повстаня не лиш по правім, але й по лївім боцї Днїпра, то готов нарід його самого скинути з гетьманства, а вибрати гетьманом Палїя. Бо треба знати, що нарід не любив Мазепу за його шляхотсько-аристократичні погляди. От і Мазепа починає обмовляти Палїя перед царем, а в кінци підступом зловив його і віддав цареви в руки.

Увесь біль і уся лють народа звернула ся проти Мазепи за те, що він підступним способом відобрав народови його любимця, геройського проводира. та щирого демокрота народолюбця. Богато народних пісень прегарно оспівує ту хвилю арештованя Палїєвого і в них Мазепа прозиваний»проклятим псом«та подібними словами. Ось одна пісня:

»0й із-під річки та із-під Лиману та вітер повіває.

Там Мазепа Палїя Семена на охоту взиває: »0й прибудь, прибудь. Палїю Семене на охоту до мене.

Ой не буде, Палїю Семене тобі кривди від мене«.

Оттак Палїй не перечуваючи нічого лихого, прибув до Мазепи. Гетьман його приймає та наповає. Аж тут;

»0й, як крикнув проклятий Мазепа та на свої улани: »Возьміть, возьміть Палїя Семена та збийте в кайдани!« Ой збили Палїя Семена, та вкинули в темницю.

Сам поїхав проклятий Мазепа аж до царя на столицю. »0й чолом, чолом, найяснїйший царю, превеликая сило, Хоче Палїй на тебе руку підняти; а Москву в пень спалити«.

То очевидно була брехня, а Мазепа видумав її лиш на те, щоби обмовити Палїя перед царем і позбути ся його. Тому й питає ся царя:

»Дозволяю ся найяснїший царю йому з плечий голову зняти«. »Не велю-ж я йому з плечий голову зняти, велю в Сибір ізослати«.

Оттак заслано улюбленого народного проводира в далеку Сибір аж над ріку Єнисей, там де темні бори, вічні снїги, де живої людини на лїк не найдеш. І промучив ся там Семен Палїй за своє народолюбство цїлих пять років. Доперва коли Мазепа, відступивши від царя, став в купі зі Шведами Москву воювати, загадав цар відкликати Палїя, щоби тим приєднати собі український нарід тай придбати самого Палїя до помочи проти неприятеля.

От і явив ся до царя Семен такий старий та оброслий, борода по пояс, а ізмучений в каторзї - Боже! Цар з ним поздоровкавсь, тай став просити прощеня. Каже:»Прости мене, Палїю! Я тебе обидив«. - Бог тебе, царю простить, а я прощаю«.

»Ну Палїю Семене«, каже цар,»чого ти тепер від мене хочеш? Чи великого панства, чи золота, чи що?«А він каже:»Щож, царю? Я буду просити - одну річ подаруй менї!«- Що таке? Кажи!«-»Не пльондруй, каже, України«.»Ну, каже цар, для тебе дарую!«

Але цар, як звичайно, не дотримав слова. Вправдї по війнї Палїй вибрав ся у Хвастів, кінчати розпочате дїло, але швидко він побачив, що цар потайки ладить ся відступити правобережну Україну раз на все Польщі. Супроти того Палїй став порозумівати ся з Туреччиною, але й тут не вело ся і серед гірких розчаровань задумав старець»лихом недоби-тий«перебути послїдні хвилї житя в Межигорськім монастири коло Київа.

Се було звичаєм у Запорожців, що неодин лицар, вславивши ся у геройських борбах з Турками-бісурменами та з шляхотською Польщею, вступав на старі лїта у монастир спасати душу. Межигорський монастир повний був таких козаків-черцїв. Такий сивий козарлюга, прощаючись зі світом, прощав ся також зі славним Сїчовим товариством, бенкетував у послїдне з братчиками-козаками, та вони його від так відвозили під браму монастиря.

Подібно і про Палїя співає Тарас Шевченко в гарній поемі»Чернець«. У Київі на подолї посуває ся вулицями громадний похід. Музика грає, козацтво витанцьовує, а на передї Семен Палїй у червоних штанах оксамитних матнею мете, гуляє, аж встає курява, та ще приспівує наче молодий козак. І так:

»Аж до Межигорського Спаса

Протанцював сивий,

А за ним і товариство І весь сьвятий Київ.

Дотанцював аж до брами,

Крикнув:»Пугу,пугу!…

Привітайте сьвяті черцї

Товариша з Лугу!«

Сьвята брама одчинилась, -

Козака впустили: І знов брама зачинилась, На вік зачинилась Козакові«.

В монастирі Семен Палїй не довго ще проживав, не довго згадував молоді лїта та молив ся за Україну. Року 1710. розстав ся з житєм найлїпший може та найщирійший проводир в тик незвичайно сумних часах української руїни. Погиб чоловік, що мав найкращі гадки і так гарно взяв ся був переводити їх в діло; але вороги України стали бояти ся його, а свої позавидували йому. І всї ті темні духи подали собі руки і зловили та знищили народного борця в самих починах його патріотичних, народолюбних змагань!

Полягла козацька голова, як від вітру на степу трава: але слава не вмре, не поляже«.

І справді Семен Палїй, народний герой до нинї живе в памяти українського народа. Народ славить його та банує сердечно за своїм любимцем проводирем.

»0й ти, Семене, Семене Палїю, ти преславний козаче, за тобою Семене Палїю, та вся Україна плаче«.

І розказує собі нарід на Українї, що Палїй і тепер десь живий, і як Господь йому велїв, міняє ся як місяць: старіє і молодїє